Зачароване життя

5

Ґвендолен так і не розповіла Кетові, щó вона хоче зробити. Кет занудьгував.

Після ситного ланчу з вареної баранини та картоплі, вони продовжили навчання. Після уроків Ґвендолен кудись побігла, заборонивши Кетові йти за нею. Тому Кет тинявся замком без діла.

— Ти не хочеш піти з нами погратися? — запитав Роджер.

Кет подивився на нього й зрозумів, що той запрошує його з чемності.

— Ні… дякую, — відповів він так само чемно.

Йому довелося наодинці блукати садами. Недалеко був парк, у якому росли кінські каштани. На жаль, ще недозрілі. Розчаровано оглядаючи одне з них, поміж віт Кет побачив непомітний будиночок. Цікаво — цікаво… Він вже було видерся на нього, але раптом зверху почув знайомі голоси й побачив спідницю Джулії, що розвіювалася від вітру. Шкода. Він не знайшов би там собі прихистку, бо це була хатинка Джулії та Роджера, й вони саме там відпочивали. Кет пішов геть. На галявині він побачив Ґвендолен — вона стояла навкарачки під кедром і копала ямку.

— Що ти робиш? — запитав Кет.

— Йди звідси, — рубонула вона.

Без сумніву, Ґвендолен затіяла якісь чари аби провчити Крестомансі, але зараз розпитувати її про це було марною справою. Кету не залишалося нічого іншого, ніж чекати. Він пережив ще один жахливий обід, а потім нескінченно довгий вечір. Після обіду Ґвендолен замкнулась у своїй кімнаті й не пускала Кета до себе.

Наступного ранку, підійшовши до одного з трьох вікон у своїй кімнаті, Кет побачив знищену галявину й одразу зрозумів, що це натворила Ґвендолен. Ще вчора ідеальна галявина кольору зеленого оксамиту, зараз була помережана величезною кількістю кротячих нір і ходів. Куди сягало око, височіли невеличкі зелені горбочки, маленькі купки сирої землі й довгі зелені смужки виритої трави. Схоже, тут цілу ніч працювала ціла армія кротів. Мабуть, з десять садівників мовчки дивились на цю картину й розгублено чухали потилиці. Кет одягнувся й побіг униз до кімнати Ґвендолен. Він застав її біля вікна, у розцяцькованій нічній сорочці, з виразом гордості та задоволення на обличчі.

— Глянь! — сказала вона Кету. — Чудово, правда? Акри зіпсованої галявини. Я вчора кілька годин згаяла, аби переконатися, що весь моріжок такий. Це змусить Крестомансі задуматися!

Кет не сумнівався, що так і буде. Він не міг зрозуміти, як можна було перемістити таку величезну кількість торфу, але підозрював, що це було досить важко. Йому здавалося, Ґвендолен може потрапити у скрутне становище через цю витівку. А зараз уявіть собі його подив, коли ніхто з жителів замку жодним словом не згадав про зіпсовану галявину. Евфімія прийшла за хвилину, але тільки щоб підігнати їх до сніданку:

— Ви обоє знову запізнитеся на сніданок.

Роджер і Джулія не випустили й пари з вуст. Вони мовчки взяли мармелад та ніж, який їм передав Кет, і єдине, що сказала Джулія, були слова вибачення, коли ніж вислизнув з її рук і впав на підлогу. Піднімаючи його, вона, засоромившись, мовила:

— Пробач!

На уроках містер Сондерс також говорив лише те, що стосувалося навчання. Кетові навіть здалося, що ніхто не зрозумів, що то Ґвендолен спричинила ці катаклізми. Вони, либонь, не мають уявлення, яка вона сильна чаклунка.

Того дня після ланчу уроків не було. Щосереди по обіді діти завжди мали вихідний — так пояснив містер Сондерс. За час ланчу всі кротячі купки зникли й галявина знову була схожа на розстелений оксамит.

— Я не можу повірити своїм очам, — прошепотіла Ґвендолен Кету. — Це, либонь, ілюзія. Вони хочуть мене принизити.

Після ланчу Кет та Ґвендолен вирішили вийти на подвір’я і поглянути на все зблизька. Вони йшли дуже обережно, адже під одним із кедрів, зручно вмостившись у кріслі, читав книжку містер Сондерс. Схоже, книжка у жовтій палітурці йому надзвичайно подобалася.

Ґвендолен вийшла посеред галявини й вдала, що милується замком. Потім схилилася, буцімто зав’язувала шнурівки на черевиках, і проткнула ґрунт пальцями.

— Нічого не розумію, — сказала вона. Як чарівниця, вона розуміла, що гладенька поверхня землі не ілюзія. — Моріжок справді бездоганний. Як вони це зробили?

— Мабуть, поки ми займалися, поклали зверху новий ґрунт, — припустив Кет.

— Ні, тоді б нова поверхня була у вигляді квадратів, а ця суцільна.

У цей час їх несподівано покликав містер Сондерс. Кет глянув на Ґвендолен. На якусь хвилю йому здалося, що вона сильно налякана. Та це було скоріше миттєве зворушення, бо уже за мить вона впевненим та невимушеним кроком підходила до шезлонга, у якому відпочивав їхній учитель. Визираючи з-за плеча сестри, Кет побачив, що книжка в жовтій палітурці написана французькою мовою. Цікаво, як людина може сміятися над чимось, написаним французькою. Напевне, містер Сондерс не лише сильний маг, але й надзвичайно розумний. Вчитель поклав книжку розгорнутими сторінками донизу на яскраву, соковиту зелену траву й усміхнувся дітям.

— Ви обоє так швидко вийшли, що я не встиг віддати вам ваші кишенькові гроші. Тримайте!

Він дав кожному з них велику срібну монету. Кет витріщився на неї: це була королівська монета — цілих п’ять шилінгів. Жодного разу у своєму житті він не мав стільки грошей, які міг витратити, як заманеться. Його здивування стало безмірним, коли містер Сондерс сказав:

— Ви одержуватимете кишенькові гроші щосереди. Не знаю, що ви будете робити — складати їх чи тринькати, але Джулія та Роберт зазвичай ідуть до села й купують купу цукерок.

— Дуже вам дякую, — сказав Кет. — Ми також підемо до села, Ґвендолен?

— А чом би й ні? — погодилася Ґвендолен.

Вона розривалася між палким бажанням залишитися в замку й подивитися, чим закінчиться історія з кротячими норами, та полегкістю, що зможе втекти з дому і в разі потреби пояснити свою відсутність.

— Думаю, Крестомансі викличе мене до себе, щойно зрозуміє, що зіпсований моріжок — моя робота, — сказала вона, коли вони йшли алеєю.

— Як ти гадаєш, це містер Сондерс відновив галявину? — запитав Кет.

Ґвендолен наморщила чоло.

— Навряд чи… Він проводив урок…

— Або садівники, — припустив Кет. — Серед них можуть бути й чаклуни. Пригадуєш, як несподівано вони з’являлися, коли треба було нам щось заборонити?

Ґвендолен зневажливо засміялася:

— Ти, певно, подумав про Того, хто хотів бути Чаклуном.

Кет засумнівався… Той, хто хотів бути Чаклуном, ненабагато обдарованіший за місіс Шарп. Його зазвичай наймали для перевезення громіздких вантажів або щоб на перегонах переміг кінь, на якого робили ставки.

— Хай там як, — заперечив він, — а вони можуть бути чарівниками.

Ґвендолен знову засміялася.

Село починалося одразу біля підніжжя пагорба, на якому стояв замок. То була гарна місцина. Навколо широкої зеленої галявини розташувалися пекарня з чудовим фасадом, і не менш гарні цукерня та пошта. Кет хотів усюди побувати, але Ґвендолен зупинилася біля крамниці лахмітника. Кета також зацікавила ця крамниця і він не заперечував, щоб вони туди завітали. Але роздратована Ґвендолен заперечливо похитала головою й зупинила селянського хлопця, який тинявся поблизу.

— Мені сказали, що містер Беслем живе в цьому селі. Ти можеш показати мені, де він мешкає?

Хлопець скривився.

— Містер Беслем? Та він божевільний. Але якщо вам справді треба знати, то його помешкання в кінці отієї вулиці.

І він стояв, чекаючи шести пенсів, — справедливої винагороди за свої послуги. Та ані Кет, ані Ґвендолен не мали інших грошей, окрім своїх королівських монет. Тому вони пішли геть, не давши нічого хлопцеві за його послуги. Розгніваний, він кричав за ними:

— Ти пихата маленька відьма! Пихата й скупа!

Ґвендолен було байдуже до його криків, а от Кет настільки засоромився, що хотів було повернутися й усе йому пояснити.

У вікні занедбаного будиночка містера Беслема виднілася вивіска: «Єкзотичні пуслуги». Ґвендолен подивилася на неї з жалем, і постукала у двері брудним молоточком.

Містер Беслем виявився товстуном у старих, обвислих штанях, з червоними повіками, як у святого Бернарда. Побачивши їх, він спробував зачинити двері.

— Не сьогодні, дякую вам, — його словами в обличчя вдарив сильний запах пива.

— Мене послав містер Нострум, — сказала Ґвендолен. — Містер Вільям Нострум.

Двері перестали зачинятися.

— Он як, — сказав містер Беслем. — Тоді заходьте. Сюди.

У тісній кімнатці були лише чотири стільці та стіл, решту простору займали хаотично порозкидувані, вкриті товстим шаром пилюки ящики з опудалами тварин.

— Сідайте собі десь, — неохоче запропонував містер Беслем.

Кет обережно сів і спробував дихати не надто глибоко — окрім запаху пива від містера Беслема, у кімнаті відчувався слабкий запах гнилизни та якогось маринаду. Кет подумав, що за деякими опудалами тварин з колекції господаря будинку доглядали не зовсім добре. А от Ґвендолен запах, схоже, зовсім не турбував. Вона сіла, немов щойно зійшла з картини, на якій була зображена надзвичайно красива дівчина: фалди на її сукні кремового кольору акуратно спадали до землі, а капелюх із широкими крисами прикривав золоте волосся. Вона суворо глянула на містера Беслема.

— Ваше оголошення написане з помилками.

Містер Беслем опустив свої очі святого Бернарда й жартома розвів руки:

— Я знаю. Знаю. Не хочу, щоб мене сприймали серйозно. А ви чого прийшли? Містер Вільям Нострам не розповідає мені про свої плани. Я всього лише скромний постачальник.

— Мені потрібно дещо у вас придбати, — сказала Ґвендолен.

Кетові було нудно слухати, як Ґвендолен торгується з містером Беслемом за інгредієнти для чарів. Господар нишпорив у ящиках з опудалами тварин, вишукуючи всяку всячину, загорнуту в газети. Тут були: очі тритонів, язики змій, кардамони, чемериця, мумії, селітра, моллінезія й усілякі смоли, що, скоріш за все, слугували захистом від смороду. Містер Беслем загинав ціну, яка була значно вища, аніж змогла б заплатити Ґвендолен. А вона була сповнена рішучості витратити свої п’ять шилінгів із якнайбільшою вигодою. Містер Беслем, здавалося, мав зовсім іншу думку з цього приводу.

— Ти не зможеш витратити більше грошей, аніж у тебе є, — роздратовано сказав він.

— Я знаю ціну речам, — заперечила Ґвендолен.

Вона скинула капелюх. Розклала маленькі газетні згортки по дну, й знову акуратно одягла його на голову.

— Мало не забула! Мені потрібно ще трохи драконячої крові, — сказала вона.

— О-о! — зітхнув містер Беслем, сумно похитавши головою (його обвислі щоки затрусилися). — Використовувати драконячу кров заборонено, юна леді. Ти повинна це знати. Я не певен, що зможу дістати для тебе бодай трішки.

— Містере Нострам, а правдивіше, обидва містери Нострами, сказали мені, що ви можете роздобути все, — сказала Ґвендолен. — Вони вважають вас найкращим агентом, що траплявся їм. Тим паче, мені вона потрібна не зараз. Я хочу зробити замовлення.

Містер Беслам був задоволений, що його похвалили обидва брати Нострами, але сумніватися все ж таки не переставав.

— Драконяча кров потрібна тому, хто хоче робити дуже сильні чари, — сказав він жалібно. — Така юна леді, як ви, не зможе вчинити нічого подібного.

— Я б не була такою впевненою, — сказала Ґвендолен. — Щоб ви знали, я навчаюся на курсах Найвищої Магії й про всяк випадок хочу мати драконячу кров.

— Вона коштує дуже дорого, — застеріг її містер Беслем. — Це коштовно. Торгувати нею ризиковано, і я не хочу порушувати закон.

— Я можу заплатити за неї, — сказала Ґвендолен. — Щоправда, частинами. Зараз віддам вам п’ять шилінгів, а решту заплачу через тиждень.

Містер Беслем не міг відкинути таку пропозицію. Ґвендолен поглядом показала Кетові, як він дивиться на королівську монету, і малий зрозумів, що той містер Беслем бачить перед собою не гроші, а довгий ряд кухлів, наповнених пивом з пінкою.

— Домовилися, — сказав містер Беслем.

Ґвендолен приязно усміхнулася й підвелася. Кет із радістю також схопився на ноги.

— А ви, молодий джентльмене? — догідливо запитав містер Беслем. — Чи не хочете ви трохи повправлятися в некромантії?

— Він лише мій брат, — сказала Ґвендолен.

— Ага, зрозумів, — сказав містер Беслем. — Напевне, й справді, він всього лиш ваш брат. Що ж, на все добре. Приходьте знову, будь-коли.

— Коли ви матимете драконячу кров? — запитала його Ґвендолен уже на порозі.

Містер Беслем подумав.

— Можливо, за тиждень.

Обличчя Ґвендолен розквітло.

— Оце оперативність! Я була впевнена, що ви чудовий постачальник, але не думала, що отримаю її так швидко. Звідкіля її завозять до вас?

— Я дуже радий, що вгодив вам, юна леді, — сказав містер Беслем. — Кров привозять з іншого світу, але звідки саме, це комерційна таємниця.

Йдучи дорогою додому, Ґвендолен аж сяяла на радощах.

— Тиждень! — сказала вона. — Це найкоротший термін із тих, про які я чула досі! Драконячу кров ще треба вкрасти з того іншого світу, ти ж знаєш. Він повинен мати там чудові зв’язки.

— Або всього лиш тримати її в опудалах птахів, — засумнівався Кет. Йому містер Беслем зовсім не сподобався. — Навіщо тобі драконяча кров? Місіс Шарп говорила, що вона коштує п’ятдесят фунтів за одну унцію.

— Не переймайся, Кете, — сказала Ґвендолен. — О-йой, швиденько заходь у цукерню!!! Скоріш! Скоріш! Вона не повинна дізнатися, до кого я заходила.

На галявині посеред села стояла леді під парасолькою і розмовляла зі священиком. То була дружина Крестомансі. Кет і Ґвендолен забігли до крамниці, сподіваючись, що залишилися непоміченими. Там Кет купив для них обох по торбинці ірисок. Міллі й далі була на галявині. Тоді він купив лакричних цукерок. Міллі досі розмовляла зі священиком… Купив Ґвендолен гумку для стирання, а для себе поштівку із зображенням замку. Міллі все ще була там… Кет не міг придумати, що б його ще придбати, тому їм довелося вийти з крамниці. Щойно Міллі побачила дітей — привітно замахала рукою.

— Ходіть-но сюди й познайомтеся з шановним вікарієм.

Вікарій, старший чоловік з відсутнім поглядом, потис їм руки, сказав, що побачиться з ними в неділю, і квапливо попрощався.

— Ну що ж, мої любі, — сказала Міллі. — І нам вже час повертатися до замку. Ходімо.

Виходу не було. Вони попленталися у тіні її парасольки через галявину до замкової брами. Кет боявся, що вона розпитуватиме їх про містера Беслема. А Ґвендолен була переконана, що Міллі запитає її про кротячі нори на галявині.

Але дружину господаря замку цікавило зовсім інше:

— Нарешті маю нагоду погомоніти з вами, мої любі. Як вам ведеться у нас? Все гаразд? Дещо з того, що вас оточує, напевно, здається вам дивним?

— Трохи так, — визнав Кет.

— Перші кілька днів на новому місці завжди здаються найгіршими, — сказала Міллі. — Та я переконана, що незабаром ви до всього звикнете. І бавтеся іграшками в кімнаті для ігор, якщо захочете. Вони для всіх. А ваші особисті речі — у ваших кімнатах. До речі, чи подобаються вам ваші кімнати?

Кет здивовано дивився на неї. Вона говорила так, ніби не було ні кротячих нір, ні відьмацьких витівок Ґвендолен. У голосі Міллі вчувалася приязнь, а її погляд сяяв. Її елегантна сукня з рюшами та мереживна парасоля лише підкреслювали доброзичливу вдачу та простоту в спілкуванні. Кетові вона подобалася, тому він запевнив, що йому подобається і його кімната, і ванна (особливо, душ!), адже досі своєї власної ванної кімнати він не мав.

— О, я дуже рада. Облаштовуючи її, я була впевнена, що вона тобі сподобається, — сказала Міллі. — Міс Бессемер хотіла приготувати тобі кімнату поруч із кімнатою Роджера, але я подумала, що вона занадто похмура, та й душу у ній немає… За нагоди зайди туди, зрозумієш, про що я.

Отак мило базікаючи, вони йшли алеєю й Кет охоче підтримував цю розмову. А от Гвендолен, щойно зрозуміла, що Міллі не буде розпитувати ні про зіпсовану галявину, ні про екзотичного постачальника, дивилася на неї зневажливо. Згодом Міллі запитала Кета, що саме у замку видалося йому найдивовижнішим. Кет сором’язливо, але без вагань, відповів:

— Те, як усі розмовляють під час вечері.

Міллі скрикнула так гучно, що Кет аж підстрибнув, а у погляді Ґвендолен з’явилося ще більше презирства.

— Ой, бідолашний Еріку! Я бачила, що тобі ніяково від тих балачок. От же цей Майкл! Щойно починає про щось базікати, то вже й зупинитися не може. Проте його вистачає на кілька днів, і ми знову повертаємося до звичних розмов з кількома жартами. Я люблю посміятися за обідом, а ти хіба ні? А от бідолашному Бернардові базікати про гроші та про акції, здається, ніщо не завадить. Пропускай його теревені повз вуха. Його ніхто не слухає. До речі, тобі подобаються еклери?

— Так, — сказав Кет.

— Це добре, — сказала Міллі. — Я веліла принести чай для нас на галявину. Адже це ваша перша середа, та й таку погоду не хотілося згаяти! Це ж дивина: у вересні такі погідні дні! Щойно проминемо ці дерева, і вчасно опинимося на галявині!

І справді, коли Міллі з дітьми вийшли на галявину, стільці уже були розставлені за кількома гарно сервірованими столами, готовими прийняти чаювальників. Отакої! На одному зі стільців уже сидів містер Сондерс. Поміж столами снували лакеї, розставляючи таці з чаєм та солодким. Майже всі мешканці замку також були тут. Знервована Ґвендолен гордо йшла за Міллі та Кетом. Вона знала, що Крестомансі має намір поговорити з нею про зіпсовану галявину. До того ж вона не мала змоги викласти зі свого капелюха екзотичні речі, куплені у селі. Але Крестомансі досі не прийшов. Міллі проштовхнулася між Бернардом, Джулією та старою дамою в мереживних рукавичках і суворо спрямувала свою парасольку у бік містера Сондерса.

— Майкле, я тобі суворо забороняю розмовляти про мистецтво впродовж чаювання, — з вдаваною суворістю сказала вона, але не стрималася й розсміялася. Родина, вочевидь, відчувала себе так само, як і Кет. Дехто навіть сказав: «Ти зрозумів? Послухай, що тобі говорять!» Роджер запитав: «Ми можемо вже починати, мамо?» Кетові дуже сподобалося чаювання. Це була його перша радісна подія, відколи вони переселилися у замок.

На тарелях лежали тонюсінькі сандвічі з огірками й величезні пухкі тістечка. Кет їв навіть більше, ніж Роджер. Довкола всі весело базікали, а вічна розмова про акції та гроші, немов бджолине гудіння, долинала звідкись здалеку. Сонячні промені спокійно осявали галявину і Кет радів, що вона знову була ідеальна. Йому здалося, що ще зовсім трішечки і він відчує себе тут щасливим.

Натомість Ґвендолен щасливою себе не почувала аж ніяк: пакетики з газетного паперу давили їй голову. Їхній запах псував смак морозива та еклерів, до того ж вона була впевнена, що за ланчем Крестомансі неодмінно заговорить із нею про зіпсовану галявину.

Того дня через чаювання обід подали дещо пізніше. Уже споночіло, коли усі зійшлися до їдальні. По всій довжині стола були поставлені свічки, і Кет розглядав у ряді довгих вікон віддзеркалення кімнати. Це було приємне й корисне видовище: адже тепер він міг побачити, як до нього підходить лакей. Уперше Кет не здригався від несподіванки, коли лакей підносив йому тацю з рибою і маринованою капустою. Нарешті він міг їсти так, як йому було зручно. Він звикав.

Містер Сондерс, якому на чаюванні заборонили говорити про мистецтво, тепер повністю реабілітувався, і не змовкаючи теревенив і теревенив. Увага всіх була прикута до нього. Крестомансі у напівдрімоті слухав базікання Сондерса і добродушно кивав головою. Зате настрій Ґвендолен з кожною хвилиною погіршувався. Крестомансі ані словом не згадав про зіпсовану галявину. Очевидно, взагалі ніхто не мав наміру згадувати про цю подію.

Ґвендолен була розлючена. Її могутність повинні визнавати! Будь-якою ціною треба переконати Крестомансі, що вона чарівниця, і з нею слід рахуватися. Вона вирішила вдатися ще до одного закляття. Єдиною перешкодою була відсутність деяких інгредієнтів, але у неї з’явилася ідея! Обід тривав. Містер Сондерс не припиняв теревенити. Лакеї подали наступну страву. Кет задивився у вікно, і мало не зойкнув, коли до нього піднесли наступний срібний таріль. За вікном шастало худе біле створіння. Воно притискалося до шиби, розгойдувалося і чавкало. Здавалося, що це дух сновиди — слабкий, білий, гидкий, липкий та розтягнутий. І хоч Кет одразу зрозумів, що це витівка Ґвендолен, але опанувати себе не міг. Міллі побачила, що він витріщився у темряву й собі туди глянула, здригнулася й легенько вдарила Крестомансі по спині ложкою. Крестомансі прокинувся зі солодкої дрімоти, подивився у вікно, стомлено поглянув на жалюгідне створіння й зітхнув.

— І я досі вважаю, що Флоренція найгарніша з усіх італійських провінцій, — сказав містер Сондерс.

— Люди, як правило, віддають перевагу Венеції, — озвався Крестомансі. — Фразьє, закрий, будь ласка, штори. Дякую.

— Ні, ні, як на мене, то Венецію переоцінюють, — сказав містер Сондерс і почав пояснювати чому. У цей час дворецький закрив довгі помаранчеві штори й істота щезла з очей.

— Так, можливо, ви маєте рацію. Флоренція набагато цікавіша, — погодився Крестомансі. — До речі, Ґвендолен, коли я сказав «замок» я, звичайно, мав на увазі не лише кімнати, а й територію навколо нього. Розповідай далі, Майкле. Отже, Венеція…

Усі, крім Кета, слухали Майкла. Хлопець досі уявляв собі, як та істота плямкала ротом і звивалася на склі за помаранчевими шторами. Він навіть їсти не міг.

— Заспокойся, йолопе! Я відіслала його геть, — сказала Ґвендолен.

Її голос був липким від люті.