Зачароване життя

13

Джанет та Кета провели до приватної вітальні готелю «Білий Олень». Містер Генрі Нострам помпезно вийшов їм назустріч.

— Мої дорогі юні друзі!

Він обійняв Джанет за плечі й поцілував її. Від несподіванки Джанет різко відсахнулася, аж капелюшок збився набакир. Кет був трохи приголомшений неохайним та потертим виглядом містера Нострама та дивним поглядом його мандрівного лівого ока.

— Сідайте, сідайте! — сказав містер Нострам зі щирою приязню. — Пригощайтеся. Імбирний лимонад.

Вони посідали й для годиться спробували напій. Але він їм зовсім не сподобався.

— Чому ви нас покликали? — запитав Кет.

— Ну, що ж, тоді до справи! Не будемо переливати з пустого в порожнє. Виявилося, хоч ми це і підозрювали, що скористатися тими трьома підписами, які ти нам дала, Ґвендолен, в рахунок оплати твого навчання, ми не спроможні. Людина, яка проживає у цьому замку, і ім’я якої я не називатиму, свої підписи добре захищає закляттями. Через те нам не залишається нічого іншого, аніж перейти до плану «Б». Саме тому, мій любий Кете, ми так зраділи, коли ти переїхав жити сюди.

— А що таке «План «Б»? — запитала Джанет.

Дивне око Нострама ковзнуло по обличчю Джанет. Схоже, він не здогадувався, що це не Ґвендолен. Напевно, його мандрівне око бачило не дуже добре.

— План «Б» є достоту таким, яким я описав його тобі, моя люба Ґвендолен, — сказав він. — Ми не змінили його ні на йоту.

От халепа! Джанет змушена була придумати інший спосіб, аби довідатися, що ж то за план. Вона проявила неабияку кмітливість.

— Я хочу, щоб ви розповіли його Кетові, — сказала вона. — Він нічого про це не знає, а план «Б» може знадобитися йому, бо, на жаль, я втратила свій чаклунський дар.

Містер Нострам жартівливо посварив на неї пальцем.

— Ох і жартівниця ти в мене. Наслухався я про твої витівки. Все село тільки про це й балакає. Погано, що ти втратила такий талант, але сподіваюсь, що це ненадовго. А хіба я зможу пояснити усе юному Чантові краще за тебе?

Він замислився, за звичкою, розгладжуючи своє кучеряве волосся.

Чомусь його поведінка насторожила Кета. Його рухи, жести, навіть те, як звисав срібний ланцюжок на його округлому жилеті, не вселяли довіру. Хлопець зрозумів, що не варто вірити усьому, що зараз скаже чарівник.

— Так-от, юний Чанте, — сказав містер Нострам, — йдеться про досить-таки дріб’язкову справу. Існує група, кліка, компанія людей, на чолі з Володарем замку. Вони поводяться дуже егоїстично стосовно інших чаклунів. Привласнюють собі все найкраще, і тому стають дуже небезпечними для інших чарівників і для звичайних людей. От, наприклад, драконяча кров. Ти знаєш, що застосовувати її заборонено. А проте — я в цьому не сумніваюся — вони самі щодня використовують її та пильно контролюють виходи в інші світи, аби ніхто, окрім них, не зміг її роздобути. Звичайний некромант, такий, як я, може її дістати лише дуже ризикуючи та витрачаючи шалені гроші. А наші екзотичні постачальники наражають себе на велику небезпеку, щоб привезти нам хоч трішечки драконячої крові. Те саме відбувається і з рештою продуктів з інших світів. Тепер я хочу запитати тебе, юний Чанте, чи це справедливо? Звичайно, ні! І я поясню тобі, чому це несправедливо, юний Еріку. Це неправильно, що виходи в інші світи зосереджені у руках якоїсь маленької купки людей. Ми хочемо, щоб вони були відкриті для усіх! От і до тебе прийшла черга, юний Чанте. Найкраща й найлегша дорога, найширша брама до Всесвіту, якщо можна так сказати, розташована у закритому саду на території замку. Думаю, вам заборонили гуляти там…

— Так, — підтвердив Кет. — Нам заборонили.

— І це справедливо, по-твоєму? — запитав містер Нострам. — Володар цього замку розгулює ним щодня й подорожує там, коли йому заманеться! Отож чого я від тебе хочу, юний Чанте, і це є славнозвісним «Планом «Б», щоб ти пішов у той сад рівно о пів на третю пополудні в неділю. Ти можеш пообіцяти мені зробити це?

— Чим це вам допоможе? — запитав Кет.

— Це зруйнує чари, які ці кляті особи наклали на Браму Всесвіту, — сказав містер Нострам.

— Я ніколи не розуміла, — сказала Джанет для переконливості зморщивши лоба, — як Кет може зруйнувати закляття, щойно зайде до саду.

Містер Нострам здавався трохи роздратованим.

— Бо він невинний хлопчик, звісно. Моя люба Ґвендолен, я не раз нагадував тобі про те, що найважливішим у плані «Б» є невинний хлопець. Ти ж розумієш, про що я?

— О, так, розумію, розумію, — поквапно сказала Джанет. — І це має статися цієї неділі о пів на третю пополудні?

— Як і завжди, — сказав містер Нострам, знову всміхаючись. — Це добрий і сильний час. Ти зробиш це для нас, юний Чанте? Чи надаси ти своїй сестрі…своїй сестрі і іншим людям, схожим на неї, свободу…свободу, яка необхідна у прикладній магії?

— Я потраплю в халепу, якщо мене зловлять, — сказав Кет.

— Трохи хлопчачих хитрощів — і ти вже там. І запам’ятай: нічого не бійся, ми про тебе подбаємо, — почав переконувати його містер Нострам.

— Мабуть, я можу спробувати, — сказав Кет. — Але чи зможете ви натомість трохи допомогти мені? Як ви думаєте, ваш брат зможе по-дружньому позичити нам двадцять фунтів?

Ліве око містера Нострама дивилося розсіяно, але приязно. На хвилю, він сфокусував погляд на дальньому куті вітальні.

— Ти матимеш усе, що захочеш, дорогий хлопче. Тільки залізь у той сад, і все, що ти захочеш, буде біля твоїх ніг.

— Завтра мені потрібно перетворитися на блоху, а в понеділок переконати містера Сондерса, що умію чаклувати, — сказав Кет. — Більше мені нічого не треба, крім, звичайно, двадцяти фунтів.

— Геть усе! Усе, що побажаєш! Лише проникни в той сад заради нас, — сказав містер Нострам, ледь стримуючи свої емоції.

Схоже, Кет і Джанет цілком задовольнилися такими обіцянками. Кет кілька разів спробував підвести містера Нострама до якихось конкретних обіцянок, але той, немов зачарований, постійно повторював: «Ти тільки пролізь у той сад». Джанет подивилася на Кета, й вони підвелися, щоб піти геть.

— Давайте ще трішки побазікаємо, — запропонував містер Нострам. — У мене є принаймні дві теми, які мають зацікавити вас.

— Нам ніколи, — рішуче збрехала Джанет. — Ходімо, Кете.

Містер Нострам звик до того, що Ґвендолен була норовлива і рішуча. Він підвівся, провів їх до дверей готелю, наче він королівська особа, й помахав їм вслід рукою.

— Побачимося в неділю, — гукнув він їм навздогін.

— Нічого вам не вдасться, — прошепотіла Джанет.

Схиливши голову вниз так, що крислатий капелюх Ґвендолен затуляв її від містера Нострама, вона тихо мовила, звертаючись до Кета:

— Кете, якщо ти зробиш бодай щось з того, що попросив тебе виконати цей безсовісний чоловік, ти зробиш велику дурницю! Я знаю, він наговорив тобі купу брехень. Чого йому, власне, треба, я ще не зрозуміла, але, будь ласка, не виконуй його прохання.

— Я знаю… — почав було Кет, але в цю мить з лавки, що стояла коло «Білого Оленя», підвівся містер Беслем й пошкандибав за ними назирці.

— Заждіть! — гукнув він, і повітря довкола нього запахло пивом. — Юна леді, юний пане, сподіваюся, ви не забули про те, що я вам сказав, коли ми бачилися з вами востаннє. Не забудьте про середу!

— Не бійтеся. Цю розмову я довго пам’ятатиму, — сказала Джанет. — Вибачте, але ми поспішаємо, містере Беслем.

Вони швидко побігли навпростець через галявину. Єдиною людиною, яка їм трапилася по дорозі до замку, був Віл Саджинс. Він якраз вийшов із чорного ходу хлібної крамниці, і провів їх значущим поглядом.

— Думаю, я повинен зробити те, що хоче Нострам, — сказав Кет.

— Не варто, — заперечила Джанет. — Хоч іншого виходу для нас я не бачу.

— Нам залишилося лише дременути, — сказав Кет.

— Тоді утечімо. Негайно, — погодилася Джанет.

Ні, вони не бігли. Вони швидко йшли край дороги, що вела із села у бік Волверкота (принаймні, так думав Кет). Джанет спробувала заперечити проти поїздки до колишнього дому, мотивуючи, що Волверкот — це перше місце, де їх шукатимуть усі жителі замку. Кет пояснив, що місіс Шарп має добрі зв’язки в Лондоні. Він знав, що вона допоможе їм утекти далі, ні про що не запитуючи. Туга за домом знову заполонила його. Йому дуже бракувало місіс Шарп. Він ішов сільською дорогою, бажаючи опинитися на Ковент-стріт і не чути заперечень Джанет.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказала Джанет. — І я не знаю, куди ще ми можемо піти. А як ми доїдемо до Волверкота? Автостопом?

Кет здивовано глянув на неї. Вона пояснила, що це означає долати відстані на випадковому транспорті, піднявши палець догори, щоб його зупинити.

— Це й справді хороша ідея. Нам не доведеться йти пішки, — погодився Кет.

Дорога, яку вони обрали, виявилася справжньою сільською стежкою: з ямами, поросла дерном, з кущами обабіч неї. Жодних видів транспорту тут не було. Джанет цього не помічала.

— Запам’ятай одне, — сказала вона. — Якщо ми хочемо справді втекти, пообіцяй мені, що ти не згадуватимеш ім’я ти Знаєш Кого.

Здається, Кет її знову не зрозумів.

— Я говорю про чоловіка, якого містер Нострам уперто називав Ця Особа й Володар Замку. Ти знаєш, про кого він говорив.

— Он що! — сказав Кет. — Ти маєш на увазі Кресто…

— Замовкни! — скрикнула Джанет. — Я його маю на увазі, і ти не повинен вимовляти його ім’я. Він чаклун, і приходить тоді, коли його кличуть, йолопе! Ти тільки згадай, який жах охоплював містера Нострама щоразу, коли треба було його назвати.

Кет замислився над цим. Він надто тужив за домівкою, але й погоджуватися з нею також не хотів. Зрештою, вона насправді не була його сестрою. Хоча й містер Нострам йому збрехав. Ґвендолен ніколи не казала, що Крестомансі чаклун. Вона, безперечно, ніколи не насмілилася б на свої витівки, якби вважала його чаклуном.

— Я не вірю тобі, — сказав він.

— Гаразд. Не вір, — відповіла Джанет. — Тільки не називай його ім’я.

— Добре, — сказав Кет. — Сподіваюся, я більше ніколи з ним не побачуся.

Стежка ставала ширшою, що далі вони йшли. Був погідний, сонячний день. Уже дозріли горіхи, а обабіч дороги темніли спілими ягодами велетенські кущі чорниць. Перш ніж вони пройшли наступні півмилі, Кет виявив, що його почуття кардинально змінилися. Він почував себе вільним. Усі його турботи залишилися позаду. Він і Джанет зривали достиглі горіхи, й весело сміялися, розколюючи їх. Дівчина одягла свій крислатий капелюх, проте знову й знову повторювала Кетові, що ненавидить капелюхи з такими крисами. Згодом все-таки його зняла і назбирала туди ягід. Вони сміялися, коли сік просочувався крізь нього і капав на сукню Джанет.

— Я думаю втікати — то цікаво, — сказав Кет.

— Зачекай, от заночуємо ми в клуні, що кишить пацюками, — сказала Джанет. — Писк і шарудіння. Вампіри й домовики цього світу. О, поглянь! Нас доганяє автомобіль! Підійми великого пальця… ні, помахай рукою. Вони, либонь, не розуміють, що означає піднятий великий палець.

Втікачі відчайдушно замахали руками до великого чорного автомобіля, який пихкав і підстрибував на борознах, наближаючись до них. Вони дуже зраділи, коли машина зупинилася біля них. А вже наступної миті у них був шок. Шибка в вікні авто опустилася, і з автомобіля вистромила голову Джулія. Вона була бліда й збуджена.

— О, будь ласка, повертайтеся! — сказала вона. — Я знаю, що ви втекли через мене, вибачте мені, будь ласка! Повірте, я більше ніколи так не робитиму!

Голова Роджера висунулася із сусіднього вікна.

— Я її попереджав, що ви дременете геть, а вона не вірила. Будь ласка, повертайтеся.

Насамкінець, відчинилися дверцята водія. Міллі підійшла до дітей, обминувши довгий капот автомобіля. Сьогодні вона виглядала ще скромніше, ніж звичайно: закасані штани, щоб було зручно кермувати, на ногах високі черевики, а на голові — старий капелюх. Вона була збуджена не менше, ніж Джулія. Підійшовши до Джанет і Кета, обхопила кожного з них рукою, і її обійми були такими міцними та вдячними, що Кет мало не впав.

— Мої любі бідолашні діти! Коли ви знову відчуєте себе нещасними, негайно приходьте до мене й розповідайте про все. І треба ж, щоб таке сталося саме з вами. Я так боялася, що ви потрапили у справжню халепу, але Джулія зізналася мені, що то вона в усьому винна. Я дуже розгнівалася. Одна дівчина якось улаштувала мені таку ж тарапату, і я почувала себе жалюгідною. А тепер, благаю вас, повертайтеся назад. Я подбала про те, щоб у замку на вас чекав сюрприз.

Кету і Джанет не залишалося нічого іншого, як залізти на заднє сидіння автомобіля й дозволити відвезти себе назад до замку. Настрій у них був препаскудний. А Кета ще й знудило, коли Міллі дала задній хід, щоб розвернути авто. Запах чорниць з капелюха Джанет ще більше погіршував його стан. Зате Міллі, Роджер і Джулія відчули велику полегкість, знайшовши втікачів. Вони весело базікали усю дорогу назад. Попри свою нудоту, Кет відчув, що всі раділи тому, що знайшли їх ще до того, як про зникнення дізнався Крестомансі. Проте ані Кет, ані Джанет цьому не зраділи. Через п’ять хвилин автомобіль зашарудів колесами по гравію алеї парку і зупинився перед головним входом у замок. Дворецький відчинив їм двері. «Достоту так, як хотіла цього Ґвендолен», — знову засумував Кет. Дворецький церемонно взяв капелюх Джанет, з якого тік чорничний сік.

— Я простежу, щоб його віднесли до кухаря, — сказав він.

Міллі запевнила Джанет, що її сукня виглядає цілком пристойно і повела їх до маленької вітальні.

— Чому вона маленька? Тому що її площа всього сімдесят квадратних футів, — пояснила вона. — Заходьте. Чай уже на столі.

Вони увійшли до тієї вітальні. Посередині великої квадратної кімнати, нервуючи, намагалася вмоститися на краєчку позолоченого стільця тендітна худорлява жінка в чорному одязі. Вона підстрибнула й рвучко обернулася, щойно відчинилися двері. Кет й забув, що його нудить.

— Місіс Шарп! — вигукнув він і підбіг обійняти її.

Попри свою нервозність, в очах місіс Шарп заіскріла радість. — Нарешті я бачу тебе, мій Кете! Ану ж, дай мені подивитись на тебе, й ти також, Ґвендолен, підійди до мене, любове моя. Слово честі, тобі дозволяють гратися у пристойному одязі. А ти потовстішав, Кете. А ти, Ґвендолен, стала тендітнішою. Але так буває, мої любі, повірте мені! А погляньте-но, яке чаювання на нас чекає!

Це був чудовий чай, кращий навіть, аніж той, який вони пили тоді на галявині. Місіс Шарп, відома своєю жадібністю, поквапилася сісти за стіл, щоб наїстися від пуза й добре побазікати.

— Ми приїхали сюди вчора, поїздом, містер Нострам і я. Щойно я отримала твою поштівку, Кете, одразу вирішила вас провідати. Мені потрібно було побачити вас і переконатися, що вам тут подобається. Вони зустріли мене, як королеву. Але щось мені тут незатишно. Скажи мені, люба Ґвендолен, тебе нічого не турбує?

— А що вас турбує? — обережно запитала Джанет.

— Я дуже нервую, — сказала місіс Шарп. — Я почуваю себе геть слабкою, і від страху мені хочеться стрибати, як перелякане кошеня. Мені здається, що я стаю схожа на тебе, Кете. Тут так спокійно. Я намагаюся уявити собі, як тут було раніше, ще до того, як ви оселилися, — а ви живете тут уже давно, мої любі, — й нарешті до мене дійшло. Це атмосфера чарів, ось що це таке, надзвичайно сильна й спрямована проти нас, відьом. Я сказала собі: «Цей замок не любить відьом, ось що тут не так!», і мені стало шкода тебе, Ґвендолен. Вмов його послати тебе до якоїсь школи. Там ти почуватимешся щасливішою.

Вона базікала й базікала без упину. Раділа, що зустрілася з ними обома, й з гордістю та любов’ю дивилася на Кета. Хлопець здогадався, що вона переконала себе, що це її заслуга, бо вона виховувала його з пелюшок. Зрештою, місіс Шарп справді знала його від народження.

— Розкажи нам про Ковент-стріт, — сказав він із тугою в голосі.

— Щойно збиралася розповідати. — сказала місіс Шарп. — Ти пам’ятаєш міс Ларкінс? Дівчину з поганим характером й рудим волоссям, яка пророкувала долю? Я завжди була про неї невисокої думки. Але знайшовся хтось, хто захоплювався нею. Один із вдячних клієнтів подарував їй Салон на Бонд-стріт. Салон на Ковент-стріт уже не її рівень… Як щастить декому! Але ось й у моє віконечко зазирнуло сонечко. Я розповіла тобі про це у своєму листі — правда ж, розповіла, Кете? — про те, як мені дали п’ять фунтів за того старого кота, у якого ти перетворила скрипку нашого Кета, Ґвендолен. Його купив кумедний маленький чоловічок. Поки ми намагалися зловити старого кота, — ти ж знаєш: він ніколи не підходив, коли його кликали, — цей чоловічок був поруч зі мною, розповідав мені все про біржі, акції, вкладення капіталу та інші подібні речі. Тобто, про речі, яких я ніколи не могла зрозуміти. Він розповів мені, щó я повинна зробити з п’ятьма фунтами, які він заплатив за кота. Від тієї кількості інформації в мене закрутилася голова. Власне, я довго не думала. Вирішила, що це стане початком моєї фінансової діяльності. І зробила так, як він сказав. Ну, якщо я правильно запам’ятала. І ти знаєш, ті п’ять фунтів принесли мені сотню! Тобто він заплатив мені за старого кота сто фунтів!

— Мабуть, він був фінансовим чарівником, — сказала Джанет.

Ці слова вона сказала жартома, скоріше, щоб підбадьорити себе. Вона потребувала підбадьорення з кількох причин. Але місіс Шарп сприйняла її репліку буквально.

— Авжеж, це напевно так, моя люба. Ти завжди така розумна. Я знаю: він був чаклуном, що знався на фінансах. Адже містер Нострам зробив усе, що я зробила зі своїми п’ятьма фунтами — а може, їх у нього було й більше, — і утратив все, до останнього пенні. А, ще дещо…

Кет спантеличено спостерігав за місіс Шарп і слухав її базікання. Звичайно, він і досі дуже любив місіс Шарп, але тепер розумів, що повертатися до неї було безглуздо. Це слабка, брехлива особа, від якої допомоги не слід було й чекати. Вона б відіслала їх назад до замку й спробувала отримати за це компенсацію від Крестомансі. А лондонські зв’язки, якими вона вихвалялася, були лише пустими вихваляннями. Кета дивувало, наскільки він внутрішньо змінився. Зараз він бачив справжнє обличчя місіс Шарп, як би вона не намагалася довести їм свою любов, обертаючись туди-сюди на своєму позолоченому стільці, і це його лише засмучувало. Коли місіс Шарп допила чай, її нервозність стала шаленою. Схоже, замок справді пригнічував її. Зрештою, вона підвелася й нервовою ходою підійшла до дальнього вікна, в задумі прихопивши із собою горнятко чаю.

— А що це за краєвид? — погукала вона. — Він такий неперевершений, але я не можу його зрозуміти.

Кет і Джанет слухняно підійшли до неї. У цю мить місіс Шарп зрозуміла, що тримає в руці порожнє горнятко.

— О, гляньте на це, — сказала вона, здригнувшись від несподіванки. — Через свою неуважність я могла б прихопити його з собою.

— Краще не треба, — сказав Кет. — Речі тут зачаровані. Усе, що ви звідси винесете, кричатиме, кому воно належить.

— Невже? Справді?

Здригнувшись від переляку, місіс Шарп віддала Джанет своє горнятко, а потім, із винуватим виразом обличчя, дістала зі своєї сумочки дві срібні ложечки та щипчики для цукру.

— Ось візьми, моя люба. Ти не заперечуватимеш, якщо я попрошу тебе віднести ці речі назад на стіл?

Джанет відійшла до столу, і щойно вона опинилася на достатній відстані, щоб не чути їхньої розмови, місіс Шарп нахилилася до Кета й прошепотіла йому на вушко:

— Ти розмовляв із містером Нострамом, Кете?

Кет кивнув. Місіс Шарп страшенно занервувала і швидко зашепотіла:

— Не роби того, що він тобі скаже, любий. У жодному разі. Ти мене чуєш? Це підла й ганебна справа, й ти не повинен в неї втручатися.

Потім, коли Джанет повільно поверталася назад, — вона йшла повільно, бо бачила, що місіс Шарп має щось сказати Кетові, — місіс Шарп артистично вибухнула сміхом:

— О, ці велетенські стародавні дуби! Вони, певно, ростуть довше, ніж я живу.

— Це кедри, — єдине, що зміг відповісти їй Кет.

— Знаєте, чай чудовий, любі мої, і я рада була зустрітися з вами, — сказала місіс Шарп. — Дякую, що ви попередили мене про ці ложечки. Зачаровувати власність — ницо і підло! Я завжди так вважала. А тепер мені час. Містер Нострам чекає на мене.

І місіс Шарп подалася геть через вітальню замку далі униз по алеї з такою швидкістю, що було очевидно: вона мріє якнайшвидше зникнути звідси.

— Ти бачиш, замок реально вселяє їй жах, — сказала Джанет, проводжаючи поглядом чорну постать місіс Шарп, яка щодуху дріботіла геть. — Я знаю, щó вона мала на увазі, коли говорила, що тут панує дивний спокій. Але мені замок здається веселим. У ньому було б чудово жити, якби не усі наші неприємності. Кете, чкурнути звідси до неї було б дурнею. Правда?

— Я знаю, — відповів Кет

— Так я й подумала, — сказала Джанет.

Вона хотіла сказати ще щось, але їхню розмову урвали Роджер і Джулія. У Джулії був такий винуватий вигляд, і вона так намагалася усім догодити, що ні Джанет, ні Кет не наважувалися рішуче відокремитися від них. Натомість вони разом вирішили погратися з дзеркалами. Роджер відчепив своє дзеркало, прив’язане до книжкової шафи Кета, й поклав його до шухляди поруч із дзеркалами Джулії та Ґвендолен. Джулія зав’язала тугий вузол на своїй хустинці й чотири дзеркала, наче по команді, зависли у повітрі. До вечері вони розважалися, літаючи не лише в кімнаті для ігор, а ще й у коридорі. Вечерю подавали в кімнаті для ігор. Бо на обід були запрошені гості. Роджер і Джулія про це знали, але не розповідали Кету й Джанет, остерігаючись, що уявна Ґвендолен знову утне одну зі своїх витівок.

— Перед Гелловіном вони завжди добре розважаються, — сказала Джулія, доїдаючи чорничний пиріг, який кухар спеціально спік із ягід, що були в капелюсі Ґвендолен.

— Будемо грати в солдатиків чи знову в дзеркала?

Джанет почала енергійно штовхати Кета під столом, і той змушений був відмовитися від ігор з Роджером.

— Вибачте мені, будь ласка. Але нам із Ґвендолен необхідно обговорити все те, про що ми дізналися від місіс Шарп. І не кажіть, що Ґвендолен крутить мною. Це зовсім не так.

— Ми тобі вибачаємо, — сказав Роджер. — А з часом, можливо, пробачимо й Гвендолен.

— Ми ненадовго. Дещо обговоримо й одразу повернемося, — повідомила Джанет.

Вони поквапилися до її кімнати, й Джанет замкнула за ними двері, щоб несподівано не увійшла Евфімія.

— Місіс Шарп сказала, щоб я в жодному разі не робив те, що наказав мені містер Нострам, — сказав їй Кет. — Я думаю, вона приїхала сюди навмисне, щоб попередити мене.

— Так, вона тебе любить, — сказала Джанет.

— Та любить, нехай їй грець!

Джанет склала руки за спиною і, схиливши голову, почала ходити сюди-туди кімнатою. Вона була так схожа на містера Сондерса, коли той вів урок, що Кет засміявся.

— Чорт забирай, — сказала Джанет. — Чортзабирайчортзабирайчортзабирай! — Вона пройшлася по кімнаті ще кілька разів. — Місіс Шарп дуже безчесна особа, не краща за містера Нострама й, певно, гірша за містера Бістро, тож якщо вона говорить, що ти не повинен чогось робити, то це «щось» може бути й не погане. Ти чого смієшся?

— Ти весь час перекручуєш прізвище містера Беслема, — сказав Кет.

— Він не заслуговує на те, щоб вимовляти його правильно, — сказала Джанет, не зупиняючись. — О, таємнича місіс Шарп! Коли я переконалася в тому, що вона неспроможна нам допомогти, то була в такому розпачі, що несподівано побачила ідеальний вихід, а вона стала мені на перешкоді. Розумієш, якщо у тому саду є дорога до інших світів, ти і я могли б переселитися до мого світу, й ти міг би жити там зі мною. Тобі не здається, що це чудова думка? Ти був би там у безпеці від Крестомансі та містера Балема, і я переконана, що Віл Саджинс також не зміг би перетворити тебе там на жабу, чи міг би?

— Ні, — із сумнівом погодився Кет. — Але я не думаю, що містер Нострам сказав нам всю правду. Усе на світі помилкове.

— Та я знаю, — сказала Джанет. — А надто після того, як познайомилася з місіс Шарп. З мамою й татом також буде непросто, але я певна, ти їм сподобаєшся. Тим паче, що у мене колись був братик, який помер, щойно народився. Вони можуть сприйняти тебеі як його Чудове Перевтілення.

— Дивина та й годі, — сказав Кет. — Я також трохи не помер, коли народився.

— Тоді ти, напевне, він, — сказала Джанет, не зупиняючись. — Вони будуть у захваті. А найкраще з усього цього буде повернення у твій світ справжньої Ґвендолен. Адже вся ця історія відбулася з її вини.

— Ні, не з її, — сказав Кет.

— Ні, з її, — заперечила Джанет. — Вона вдавалася до відьмацьких витівок, коли це було заборонено, й дала містерові Блестоффу зачаровані сережки за товар, який заборонений для застосування у магії. Вона притягла мене сюди й перетворила Евфімію на жабу, а тобі влаштувала ще гіршу халепу, ніж мені. Можливо, вже досить її виправдовувати?

— Не злись, будь ласка, — сказав Кет і глибоко зітхнув.

Йому бракувало Гвендолен навіть більше, ніж місіс Шарп. Джанет й собі зітхнула, але від роздратування. Вона з розгону плюхнулася в крісло біля туалетного столика і почала роздивлятися своє невдоволене обличчя: задерла носик і скосила очі до носа. Вона зробила це кілька разів. Це трохи пом’якшило її ставлення до Ґвендолен. Кет замислився.

— Думаю, твоя ідея доволі непогана, — сумно промовив він. — Нам було б краще піти до саду. Проте я думаю, що переселитися в інший світ нам не вдасться без магії.

— Тобто ми опинилися в безвиході, — сказала Джанет. — Чаклунство — небезпечне заняття. І ми на ньому зовсім не знаємося. Знаєш, що мене завжди цікавило і збивало з пантелику? У Ґвендолен забрали її відьмацький дар, а вона ще стільки витівок утнула. Як?

— Думаю, застосувала драконячу кров, — сказав Кет. — Вона в неї ще була. Містер Сондерс також має цілий глек драконячої крові нагорі у своїй майстерні.

— Чому ти про це не сказав? — заволала Джанет, підстрибнувши на своєму стільці.

Вона справді могла бути Ґвендолен. Глянувши на її люте обличчя, Кет ще більше затужив за сестрою. Він почував відразу до Джанет. Вона командувала ним цілими днями. А потім намагалася переконати його, що весь хаос улаштувала Ґвендолен. Він уперто стенув плечима й не виявив найменшого бажання допомогти їй.

— Ти ні про що мене не просила, — сказав він.

— Але ти міг би сказати, якби захотів?

— Можливо, але, — докинув Кет, — я зовсім не хочу переселятися до іншого світу, бігме, не хочу.

Джанет зробила глибокий, спокійний вдих і стрималася, щоб не сказати йому: «Що ж, залишайся тут, і станеш жабою». Вона скривила до дзеркала милу гримаску і порахувала до десяти.

— Кете, — обережно сказала вона, — ми тут у такій глибокій халепі, що я не бачу іншого виходу. А ти бачиш?

— Ні, не бачу, — сердито погодився Кет. — Я ж тобі сказав, що згоден супроводжувати тебе. І дякую тобі, люба Джанет, за твоє запрошення.

— Я помітила, — сказала Джанет.

Вона відчула полегкість, коли Кет усміхнувся.

— Але ми повинні бути дуже обережними, коли тікатимемо, — сказала вона, — бо я підозрюю, що навіть якщо Крестомансі не знатиме, що ми робимо, Міллі знатиме про все.

— Міллі? — перепитав Кет.

— Міллі, — підтвердила Джанет. — Думаю, вона чаклунка.

Вона опустила голову й почала розчісувати волосся гребінцем із золотою ручкою.

— Я знаю, ти думаєш, що мені всюди ввижаються закляття і магія, але мої підозри мають підставу. Міллі, можливо, добра і чудова жінка, але вона відьма. Без сумніву. Як би вона інакше дізналася, що ми втекли?

— Бо приїхала місіс Шарп, і вони почали нас шукати, — спантеличено відповів Кет.

— Але нас не було всього годину, і ми могли би просто піти збирати чорниці. Ми навіть не взяли з собою одягу, — пояснила Джанет. — Тепер розумієш?

Хоч Кет справді був переконаний, що Джанет перебільшує, але не погодитися з нею він не міг. І від того ставав пригніченим і безпорадним.

— Тоді вона дуже приємна чаклунка, — сказав він.

— Але ж, Кете, ти бачиш, скільки зусиль їй довелося докласти, щоб стати такою, — сказала Джанет. — Невже не бачиш? Та тебе треба було назвати Мулом, а не Кетом. Якщо ти не хочеш чогось знати, ти того не знаєш. До речі, чому тебе назвали Кет?

— Це був жарт, який вигадала Ґвендолен, — сказав Кет. — Вона завжди казала, що я маю дев’ять життів.

— Ґвендолен жартувала? — недовірливо запитала Джанет.

Вона замовкла, на мить завмерла і різко відвернулася від дзеркала.

— Не завжди, — сказав Кет.

— Сили небесні! Я здивована! — сказала Джанет. — Хоч у цьому місці, де майже кожна річ зачарована, дивуватися не випадає, проте дещо видається мені жахливим.

Вона крутонула дзеркало, аби воно відбивало стелю, зістрибнула зі стільця, підбігла до шафи, вийняла звідти коробку Ґвендолен і почала у ній нишпорити.

— Можливо, я й помиляюся… Але, здається, їх було дев’ять.

— Дев’ять чого? — запитав Кет.

Джанет знайшла пачку листів, адресованих міс Керолайн Чант. Червона книжечка сірників так і лежала під рожевою стрічкою, якою були охайно перев’язані листи. Джанет акуратно витягла маленьку книжечку, а листи поклала назад до коробки.

— Дев’ять сірників… Я так і думала… — сказала вона, коли розгорнула книжечку. — О Боже, Кете! П’ять з них уже згоріли! Поглянь.

Вона простягла книжечку Кету. І справді, всередині було дев’ять сірників. Голівки перших двох були чорні. Третій був спалений до самої основи. Четвертий — знову з чорною голівкою. А п’ятий спалений так нещадно, що навіть картон, до якого він кріпився, обвуглився, а на смужці наждачного паперу утворилася дірка. Дивом не згоріла сама книжечка і не спалахнули останні чотири сірники. Вони були нові-новісінькі: з яскраво-червоними голівками та жовтуватим пергаментним папером унизу, з-під якого виглядав картон.

— Це схоже на якесь закляття, — сказав Кет.

— Це справжнє, сильне закляття, — сказала Джанет. — Ці сірники — це дев’ять твоїх життів, Кете. Як ти примудрився втратити аж п’ять з них?

Кет не міг у це повірити. Його переповнював гнів.

— Такого не може бути, — сказав він.

Навіть якщо й справді у нього було дев’ять життів, йому були відомі лише три випадки, коли він міг їх утратити: коли Ґвендолен наслала на нього конвульсії, а до того — при народженні та у кораблетрощі, коли загинули їхні батьки. Лише згодом йому пригадалися чотири привиди, які вилітали з охопленого вогнем казана, щоб приєднатися до жахливої процесії Ґвендолен. Один з привидів був немовлям, другий — зовсім мокрим, третій — каліка, здається, мав конвульсії. Але чому привидів було чотири, а спалених сірників — п’ять. Кет затремтів і вирішив хай там що довести Джанет, що вона помиляється.

— А ти не міг раз або двічі непомітно для себе померти уві сні? Звичайно, не міг, — здивовано відповіла сама собі Джанет.

Кет нахилився й узяв книжечку.

— Дивися сюди. Я доведу, що це не так.

Він висмикнув шостий сірник й протяг його по наждачному папері. Джанет схопилася на ноги, крикнувши йому, щоб він зупинився. Але сірник спалахнув. Одночасно з ним спалахнув і Кет.