За чарівною квіткою

РОЗМОВА З КОЛЕЮ

Хлопці швидко одягнулися. Потім Вася озирнувся і прошепотів на вухо брату:

— Нікому нічичирк про те, що ми говорили! А тепер треба подивитися в комірчину. Що там за птахи? Ми зовсім забули про них!..

— Правда! — зрадів Сеня.

Хлопці метнулися за хату. Вікно в комірчині було високо. Сеня поглянув, почухав потилицю.

— Я не вилізу…

— Що ж тут лізти, — сердито відповів Вася. — По зрубу… Ось поглянь!

Віконце вгорі було відчинене. Вася метко видряпався по стіні, схопився за нього і заглянув до комори. Він побачив хлопця років двадцяти чотирьох — плечистого, рудоволосого, з веселими синіми очима і високим чолом, одягненого у клітчасту сорочку з підкоченими рукавами. Він сидів за широким столом і щось майстрував: Вася відразу не розібрав — що. Хлопець здивовано поглянув на Васю, потім підморгнув.

— Ти, мабуть, Вася? — запитав він,

— Вася! — теж здивовано відловів хлопчик.

— І завжди ти отак знайомишся з своїми родичами — через вікно?

— А ви хто?

— Твій дядько, Коля!.. Чув?

— Чув!.. А ми хотіли птахів подивитися…

— Яких птахів?

— А вранці через двері ми чули цвірінькання! І ворона каркала… Тільки ми думали, що тут нікого нема!

Сеня нетерпляче смикав брата за штани.

— Хто там? З ким ти говориш? — запитував він.

— Що — і Сеня з тобою? — усміхнувся дядя Коля. — Заходьте до мене — не через вікно ж нам розмовляти?..

Вася стрибнув на землю.

— Там дядя Коля! Пішли до нього!

— Пішли! — зрадів Сеня. — Я його знаю. Він часто до нас заходить у Києві…

Хлопці пробігли через ґанок до комори. Це була невелика кімнатка. В кутку стояло ліжко, на великому столі лежали купи дроту, якісь прилади і великий телевізор. Дядя Коля зустрів хлопців добродушною посмішкою.

— А, Сеня! Ну як, тобі сподобалося тут? Рецепт пішов на користь?..

— Угу! — засоромився Сеня.

— Який рецепт? — здивувався Вася.

— Ну, це наше діло, — хитро відповів дядя Коля. — А тепер давайте ближче до діла! Що ж чули під дверима?

— Голоси птахів, дядю Колю!

Микола нетерпляче махнув рукою.

— Який я вам дядя! Звіть мене просто — Коля! Ясно?

— Ясно! — разом вигукнули хлопці.

— Ну от і гаразд!.. А відносно птахів — нічого сказати не можу! Нема, подивіться самі…

Вася недовірливо озирнувся, заглянув під ліжко, під стіл.

— А я ж чув! Правда ж, Сеню, ми чули?..

Сеня ствердно хитнув головою.

— Правда! Горобці і ворона!..

— Ти, Коля, обманюєш, — образився Вася. — Заховав птахів і не хочеш показати!..

— Чесне піонерське, не ховаю! — пожартував Коля. — А от, може, догадаєтесь самі? Га?

— По телевізору передавали щось про птахів! — радісно вигукнув Сеня. — Вгадав?..

— Не вгадав! — розвів руками Коля. — Такої передачі не було!.. Але трохи ти маєш рацію!

Вася, який нишпорив поглядом по столу, раптом побачив щось цікаве. Вів схопив кілька великих фотографій, здивовано почав розглядати їх. Сеня приєднався до нього. На першій фотографії була зображена стара вовчиця з маленькими вовченятами. Одне вовченя ссало матір, два других — головаті, смішні — боролися. Навколо виднілися білі кості різних тварин. Вовчиця лежала зі своїм виводком в якійсь печері, кущі калини нависали згори, ніби огортаючи звірів красивою рамкою.

На другій фотографії хлопці побачили двох кабанів. Величезні горбаті самці скажено впилися один в одного іклами, по їх мордах текла кров, грязь з-під ратиць розліталась в різні боки. Недалеко від них, посеред болота, стояла дика свиня з маленькими брудними поросятами і спостерігала бій.

— Подобається? — почувся голос Колі. — Знімки зроблені в лісі!

— Неправда! — вигукнув Вася. — Це ти в зоопарку зняв!

— Ні, в лісі. Де ти бачив у зоопарку болото, або кабана і поросят разом, або бій кабанів? Або вовчицю з вовченятами в печері?..

— А й правда, — прошепотів Сеня. — Я часто бував у зоопарку і не бачив такого…

— Колю! Так де ж ти все це бачив? — благально запитав Вася. — Це ж дуже цікаво!..

— Авжеж, цікаво! Але поки що я вам цього не скажу!

— Знов «не скажу»! — образився Вася. — А що ти тут майструєш?.. Покажи… Оце що в тебе накрите папером?

— Так, — ухильно відповів Коля. — Дещо винаходжу! Я ж працюю в Політехнічному інституті!..

— Я знаю, — втрутився Сеня. — Коля скоро буде вченим… Мені мама казала…

— Може й так, — підтвердив Коля. — А тепер у мене до вас є пропозиція: хочете допомагати мені?

— А що треба робити? — запитав Вася.

— Ну ось тут, у хатині… Дещо принести, подержати, — допомагати, що попрошу! Досліди різні будемо робити! Потім вам це в школі здасться!..

Вася розчаровано одвернувся від нього.

— Нам в школі набридло на уроках займатися всякими дослідами. Ми більше про мандрівки мріємо, про цікаві пригоди…

— Та я вам цікавіше покажу, ніж ви мрієте! — пообіцяв Коля.

— Обманюєш все, — сердито відповів Вася. — У нас є цікавіше!.. Таке, що ти ахнеш!

— Що ж воно таке? — іронічно запитав Коля. Вася застережливо подивився на Сеню, погрозив пальцем. Той мовчки кліпнув очима.

— Ну, раз не хочете допомагати мені, то марш звідси! — розсердився Коля. — Мандрівники! Побачимо, які ви мандрівники!..

Він встав і, не церемонячись, випхав хлопців у сіни. Двері зачинились. З середини клацнув гачок.