За чарівною квіткою

ТРЯСОВИНА

Мандрівники минули калиновий гай, болото і знову вступили в дрімучий ліс. Витягаючи з волосся та одежі реп’яхи і колючки, Сеня і Юлька йшли за Васею, який впевнено крокував по стежині.

— Через годину будемо дома, — заявив Вася.

Але минуло близько години, а зарослі ставали все густішими. Крім сосни і ялини, з’явились дуби, берези, осики і дикі груші. Крони дерев угорі майже зовсім закрили небо, і внизу, серед густих кущів терну, глоду та шипшини, було темно, як після заходу сонця.

Діти зупинились, розгублено оглядаючись.

— Стежки нема, — обізвався Сеня. — Ми, мабуть, не туди йдемо… Щось не те…

— «Не те»… — перекривив Вася. — Сам бачу, що не те! Ми збилися з дороги! Кудись треба повертати. А куди?..

Тепер уже йшли сумно, з похнюпленими головами. Все густішими ставали кущі. Вася нишком оглядався навколо, щоб товариші не помітили. Він давно зрозумів, що вони не втраплять додому, бо зовсім заблудилися. В небі з’явилися темні хмари, закрили сонце і не можна було розібрати, де схід, а де захід.

Сеня почав сопіти носом. Це в нього означало хвилювання. Юля смикнула його за куртку.

— Нічого сопіти! Теж мені піонер! Заблудилися і виблудимося!..

— І нічого не заблудилися, — одрізав Вася, втомлено зупиняючись коло велетенського дуба.

— Ну, ти мені не говори, — миролюбно перервала його Юлька. — Я добре бачу…

— Боятись нічого, — несподівано бадьоро вкинув слово Сеня. — Цей ліс тягнеться в ширину всього на сорок кілометрів. Пам’ятаєш, дід Левко говорив! Куди-небудь та вийдемо…

— От спасибі! — іронічно скривився Вася. — Зовсім заспокоїв…

Вгорі раптово пролетів вихор, рвучко сколихнув верховіття дерев. Ліс зашумів тривожно, загрозливо. Стало темно, небо затягнулось грізною чорно-синьою хмарою. Десь далеко прокотився грім.

— Ой як цікаво, — застрибала Юлька, плетучи в долоні. — Гроза в лісі!..

Сеня знизав плечима.

— Ось як прополоще тебе до кісток, тоді будеш радіти!

— Треба знайти захист, — рішуче сказав Вася. — Нас, мабуть, будуть розшукувати. Переждемо грозу! Потім, може, й самі виберемося…

І він швидко закрокував уперед. Інші, не сперечаючись, поплелися за ним.

Впали перші великі краплі дощу і залопотіли по спинах мандрівників. Трава навколо і листя дерев заблищали в присмерковому освітленні. Діти, щулячись, побігли під захист великого крислатого дуба, який стояв недалеко від них. Його віти поки що не пропускали води, і під стовбуром було сухо.

— Що ж тепер будемо робити? — запитала Юлька.

— Не пропадемо, запевнив Вася. — Дід уже нас шукає, це точно!

— Їсти хо… — не вимовляючи слова від холоду, озвався Сеня. Юлька ковтнула слину.

— Може, ти ще що-небудь «хо»? — обурився Вася. — Мовчав би вже краще! Раз тонкошкірий — не треба ходити в подорожі!

Сеня винувато шморгнув носом і замовк. Розмову дітей перервав сліпучий зигзаг блискавки, який спалахнув прямо над головою. В ту ж мить оглушливо загуркотів страшний грім. Юлька затулила пальцями вуха, хлопці заплющили від страху очі. Стало зовсім темно, дощ перетворився на зливу. Здавалося, що з неба ллється ціла ріка, а серед її течії блискавично проносяться золоті в’юни-риби, з тріском розтинаючи воду.

Сухе коло під дубом поступово звужувалося, потім листяний покров не витримав, і потоки води полилися прямо на дітей. Ховатися було ніде — навколо висіла непроглядна сіра стіна. Друзі похмуро мовчали, цокаючи зубами.

— Чуєте, хлопці, — раптом обізвалася Юлька. — А чого ми будемо стояти тут? Все одно уже мокрі до нитки! Давайте побіжимо — буде тепліше!..

— Правильно! — радісно стріпнувся Вася. — Ти молодець, Юлька! Побігли!..

Забризкуючи грязюкою литки, вони чкурнули поміж кущами, дотримуючись того напрямку, в якому йшли раніше. Дощ немилосердно сік прямо в обличчя. Вася, що біг першим, зупинився.

— Ліс кінчився! Якась галявина! — крикнув він.

— Тихо! Наче собака гавкає! — озвався Сеня.

— Який там собака! — вигукнув Вася. — Тут свого голосу не почуєш.

Все-таки прислухались. Але, крім бурхливих поривів вітру та гримотіння в небі, не було чути нічого. Вася махнув рукою.

— Побігли через галявину!

Під ногами чвякала мокра трава. Ґрунт раптом пружно заколихався. Юлька застережливо крикнула, хотіла схопити Васю за руку. Але було пізно.

Вася зойкнув, захитався і провалився в траву. Бризнула грязюка. За ним пірнув Сеня, ледве встигнувши схопитись за гілку молоденької берези. Юлька у відчаї простягла руку до Васі, щоб витягнути його, але і її всмоктало багно.

— Трясовина, — пополотнівши, закричала дівчинка.

Вася несамовито заборсався, намагаючись добратися до твердого ґрунту, але багно невблаганно тягнуло його і товаришів униз.

— Не ворушись, — гукала Юлька. — Так гірше, коли рухатись!..

Сеня заревів, розмазуючи брудні сльози по щоках.

— Не скигли! — крикнув на нього Вася. — Найдуть нас, не пропадемо!..

Сеня замовк, з відчаєм поглянув навколо.

— Хто нас знайде? Нічого не видно кругом…

Але дощ потроху вщухав. Над лісом з’явився шматочок чистого неба. Вітер шалено гнав сірі хмари вдалину. Нарешті блиснуло сонце. В його промінні широка галявина заграла чудесними барвами зеленої травки і синіх квітів.

— Гарно як, — прошепотіла зачарована Юлька.

— Здуріла, — крикнув Сеня, — її до пояса затягнуло, а вона квітами милується…

— Тихо! — радісно вигукнув Вася. — Хлопці! Дивіться! Дивіться вгору!

Юлька і Сеня здивовано зирнули вгору, завмерши від несподіванки.

— Квітка! Чарівна квітка!.. — ахнула дівчинка.

— Ми врятовані! — сказав щасливим голосом Вася. — Квітка не залишила нас!

Справді, над галявиною кружляла чарівна квітка папороті, яка вели їх вночі до заповітної печери. Її пелюстки тріпотіли, переливалися різними барвами в промінні сонця. Ось квітка зупинилася над головами, від неї доносилось тихе шипіння. Раптом пролунав схвильований голос:

— Тримайтеся, друзі! Я прийду до вас! Тримайтеся за березу!

— Хто прийде? — схвилювався Сеня.

Але квіточка піднялася вгору і стала повільно кружляти над дітьми, більше не промовляючи ні слова.

— Береза! Сеню! За березу треба триматись! Простягни мені руку!

Вася дотягся рукою до Сені, вчепився за тонесеньку гілку дерева. Він напружив усі сили, щоб витягти ноги і болота, але гілка раптом одчахнулась і обоє ще глибше поринули в багно.

Трясовина невблаганно затягувала дітей у свої гнилі обійми…