За чарівною квіткою

КВІТКА ЗНОВУ РЯТУЄ

Півгодини показались для трьох мандрівників вічністю. Трясовина засмоктала їх до грудей. З багна виднілися тільки голови і руки. Але над їх головами повільно кружляла, сяючи пелюстками, квітка, і це вселяло в їх серця гарячу надію…

— Хто ж прийде за нами? — непокоївся Сеня. — Чому ж ніхто не допомагає?

І ось рятунок прийшов. З-за дерев з’явилася постать людини. Вона вискочила на галявину і швидко наближалася до дітей.

— Коля! — несамовито закричав Вася. — Коля! Як ти потрапив сюди?

— Спокійно, спокійно, мандрівники! — відповів Коля, радісно посміхаючись. — Спочатку вилізти треба, а потім уже пояснення!

Він, спритно стрибаючи по купинах, добрався до берези. На його грудях висів металічний ящик зеленого кольору. Коля зупинився, щось зробив на тому ящику. І тоді здивовані діти побачили, як чарівна квіточка папороті опустилася вниз і сіла на руки Колі.

— Коля! — захоплено вигукнув Вася. — Так це твоя квітка?

— А ти ще й досі не догадався? — хитро засміявся Коля. — Ну, гаразд, потім розповім про все. А тепер давайте вилазити з трясовини!

Він поклав квітку в ящик, вийняв з-за пояса сокиру і кількома ударами зрубав берізку.

— Тримайся за стовбур! — крикнув Коля. Сеня перший схопився за берізку. Коля, напружившись. потягнув його з багна. Трясовина, важко чвякнувши, випустила жертву з своїх обіймів. Сеня знесилено впав на твердий ґрунт. За кілька хвилин всі троє — замурзані, до плечей покриті грязюкою, — стояли поряд з Колею, не вірячи своєму врятуванню. Вони шалено торсали Колю, обіймали його.

— Як же це? Виходить, це твоя квітка, не чарівна? Це ти водив нас? А де ти був? — сипались безладні запитання.

Коля одмахувався руками, сміявся.

— Відчепіться! Ви і мене обмажете в багнюку! Скоріше побігли додому, обсушимось! А дома про все розповім!

Галасливою юрбою вони покинули небезпечне місце.

— Бігом, — скомандував Коля. — Ви замерзли, треба зігрітися…

Діти забули про пережиту небезпеку, про голод, і радісно побігли слідом за Колею. Але радіти було ще зарано. Не встигли вони пройти половини шляху, як на одній з галявин трапилось несподіване. Земля раптом розступилася, і Коля полетів кудись униз, у чорний отвір. Діти не втримались і посунулись з розгону слідом за ним. Вони впали на дно ями. В ніс ударив затхлий сирий запах…

— Живі? — почувся в темряві стурбований голос Колі.

— Живі, — відповів Вася.

— Жива, — пропищала Юлька.

— Я, здається, ногу вивихнув, — ледве озвався Сеня. — Куди це ми попали, Колю?

— Ну, мандрівники, — обізвався Коля, — це вже я недоглядів. Здається, попали ми у вовчу яму…

Він встав, обмацуючи стіни, обійшов кругом.

— Високо! Метрів чотири, не виліземо!

— А може, піраміду зробимо? — запропонував Вася, підходячи до нього. — Ти вилізеш, а потім нас витягнеш!..

— Еге, — засміявся Коля. — Мене ви не витримаєте!

В ямі стало темніше, бо сонце швидко котилося до заходу. Від стінок ями тягнуло холодом, волога проймала, здавалось, до кісток.

— Нічого, — хапаючи дрижаки, обізвалася Юлька. — Прийдуть перевіряти яму і знайдуть нас…

Коля весело засміявся.

— Ну, якщо ждати цього, то ми тут поколіємо! Виберемося й так!

— Як? — зацікавлено озвався Вася.

— Знову квіточка допоможе? — запитав Сеня.

— Аякже! Тільки на неї й надія. Дивіться…

В темноті щось клацнуло. На грудях у Колі спалахнули червоні вогники, потім повільно засяяв синій прямокутник.

— Телевізор, — вигукнув Сеня.

— Правильно. На принципі телевізора. А тепер пускаємо квітку.

Вражені діти побачили, як Коля випустив з рук квітку. Вона повисла в повітрі, спалахнула м’яким промінням і попливла в отвір ями.

— А що ти хочеш з нею зробити? — запитала Юлька.

— Як що? — здивувався Коля. — Вона прилетить до діда, скаже йому, де ми, і він нас витягне…

Юлька затанцювала навколо Колі, весело засміялася.

— От здивується дід! І злякається!..

— Нічого! Він знає про все!

— Коли! А як же ти керуєш квіточкою? — нетерпляче запитав Вася.

— А ось як. Суньтесь ближче до мене… Тепер я нам розкажу про секрет квітки…

Діти схвильовано обступили Колю.

— Ви бачите у мене на грудях апарат? — запитав він.

— Бачимо…

— Ну от. З допомогою цього апарата я керую квіточкою.

— Як? — не витримав Сеня.

— Не заважай! Розкажу все. Пам’ятаєте нашу першу розмову? Я запропонував нам допомагати мені! А ти, Васю, що сказав? «Мені в школі набридли всякі досліди! Ми більше про пригоди мріємо!» Я й вирішив показати нам усім, що можна зробити з допомогою науки і техніки… Я працював якраз над літаючою моделлю для спостережень за життям тварин і птахів. Коли ви почали шукати чарівну квіточку папороті, у мене виникла думка оформити модель так, щоб вона були схожа на квітку.

— А як же вона літає? — недовірливо запитала Юлька.

— Дуже просто. Ви помітили, що зверху в неї ніби тремтять пелюстки?

— Помітили…

— То крутиться маленький повітряний гвинт!

— Як у вертольота! — догадався Вася.

— Правильно. Цей гвинт підтримує квітку в повітрі. В рух його приводить маленька атомна батарейка. А летить модель тому, що там є маленький компресор. Він всмоктує повітря, стискує його і виштовхує. І квітка мчить туди, куди я хочу…

— Це схоже на ракету, — не витримав знову Вася.

— Молодець! Вірно!.. Ще в моделі є маленький об’єктив, як у фотоапараті. Він передає зображення того, що оточує квітку, по радіо, а я з допомогою апарата, який у мене зараз на грудях, приймаю їх і бачу на екрані, куди летить квітка, і де вона знаходиться. Керується модель по радіо. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — прошепотів Вася. — А все інше — вогонь уночі серед лісу, плани, заповіт — теж ти підстроїв?..

— Все я, — серйозно відповів Коля.

— А скарби, — крикнула Юлька. — Скарби звідки там з’явилися? Чи їх не було? І що це за Велика Дорога, про яку написано в заповіті?

Коля тихенько засміявся, притяг дітей до себе, скубнув Васю за чуба.

— Ех ви, недогадливі! Велика Дорога — це шлях до Знання! А ви не хочете іти по ньому! Бачите, що можна робити з допомогою науки! Правда ж, чудеса?

— Справжні чудеса, — захоплено підтвердили діти. — Але ж як, як ти робиш?

— А от пройдіть Велику Дорогу — і дізнаєтесь, — хитро відповів Коля.

Юлька повисла в нього на шиї, цмокнула в щоку.

— Розкажи, сухарик, розкажи!

— Гаразд, лисичко, розкажу! Тільки не тепер! Ми з вами, орли, підемо ще по тих місцях і там ви все зрозумієте…

— Коля, ти чудовий! — писнула Юлька. — Ми дуже вдячні тобі!

— Вже не сухар? — засміявся Коля.

— Ні-ні!

— А скарби? — незадоволено запитав Сеня. — Там написано, що хто пройде Велику Дорогу, той здобуде скарби…

Коля насмішкувато чмихнув.

— Скільки тобі товкти треба! Та навколо нас такі скарби, які й не снилися нікому! Треба тільки бачити їх! Ось я покажу вам, які скарби може відкрити наука, тільки давайте це залишимо до завтра. А тепер дивіться на екран.

Діти дружно обступили Колю. На маленькому голубому прямокутнику вимальовувалась обриси дерев. Їх стовбури швидко проносились мимо. Квіточка, мабуть, піднялася вгору, бо на екрані виникло зображення верховіть. Яскраво спалахнув обрій. Там заходило сонце.

— Ой як цікаво! — прошепотів Сеня.

— Зараз я вам продемонструю те, для чого робився цей апарат…

Наблизилась стіна лісу, і являлись окремі дерева. Коля пильно вдивлявся в екран. Ось він повернув на панелі якийсь важілець. Квітка зупинилась, опустилася нижче…

— Білка! — закричав Вася. — Білка, хлопці…

Справді, на екрані ясно вирізнялася маленька білка з пухнатим задертим догори хвостом. Вода, не підозрюючи того, що на неї дивляться люди, спокійно вмивалась, сидячи коло дупла. Юлька заплескала в долоні.

— А ось, будь ласка, гніздо ворони, — сказав Коля, поворотом важільця підводячи квітку до іншого дерева.

Там, в гнізді, сиділи, притулившись одне до одного, кілька вороненят. Важко захиталась гілка, до гнізда прилетіла здорова чорна мама. Вона ніжно каркнула і почала годувати дітей принесеною здобиччю.

Ну, Васю, тепер ясно, як я зробив фотографії кабанів і вовчиці? — запитав Коля.

— Ясно, Колю!

Зачаровані діти просили Колю показати ще що-небудь, але він відмовився.

— Досить! Темніє! Дома будуть турбуватися.

Квіточка помчала понад лісом на захід. Блиснула на екрані стрічка Дніпра, село…

— Сторожка! Дивись, сторожка! — крикнув Вася,

Квітка опустилася вниз. Діти побачили, що біля сторожки метушиться баба Оришка, а на ґанку стоїть дід Левко і батько Юльки — високий сухорлявий чоловік з суворим поглядом.

— Ой, боже ж мій! — галасувала баба Оришка, — Вже ніч, а їх нема! Куди ж їх завів той гаспид?

— Цить, стара, повернуться! — заспокоював дід, я тривогою дивлячись на ліс.

— Це все твоя хуліганка накоїла! — накинулась баба на батька Юльки. Це вона підговорила хлопців шукати скарби!

— Схаменіться! — відповів той. — Чи може одна дівчинка затягти в ліс двох хлопчаків! Це вони їй закрутили голову!..

— Та не сваріться! — розсердився дід, — Тут не тайга, не заблудяться!

Квіточка наблизилась до них. Коли спрямував її прямо до діда. Той, мабуть, побачив квіточку, злякано відмахнувся руками.

— Що за халепа? Свят, свят!..

Діти в ямі не могли стриматися від сміху, бачачи на екрані округлені очі діда і розгублені обличчя баби Оришки та Юльчиного батька.

— Тату! — крикнув Коля. — Я з дітьми коло Мостища, у вовчій ямі!

Обличчя всіх присутніх коло сторожки витяглися, вони злякано озиралися навколо, Коля знову сердито гукнув:

— Чого ви злякалися? Це всього-на-всього моя літаюча модель! Ми випадково попали у вовчу яму і не можемо вилізти!

— Це витівки Колі! — запричитала баба Оришка. — і чого тебе нечистий впер до вовчої ями? Вернешся, сатана, я тобі покажу!

Батько Юльки засміявся, похитав головою.

— Ну й штукар! Молодець!

— Молодець? — залящала баба. — Влізли у вовчу яму, та ще й молодець! Там їх вовки з’їдять!..

— Не з’їдять! — нетерпляче перебив її Коля. — Тату! Запрягайте коня і їдьте, бо ми задубіємо тут!

— Зараз, Колю! Я миттю!..

Дід хутко кинувся до повітки, коки і почав запрягати.

— Бабо! — крикнув Сеня. — Бабусю!

Баба, очевидно, почула, бо її брови радісно піднялися над заплаканими очима.

— Сенечко, Васю! Ви живі?..

— Раз обзиваються, то не мертві! — хмикнув батько Юльки.

— Швидше, старий! — підганяла діда Левка баба Оришка. — Щоб ти мені в одну мить привіз їх!.. А я їм зараз вечерю приготую!..

…Над лісом упав присмерк. Сонце зникло за багряним обрієм. Дід взяв з собою довгу вірьовку, сів на підводу і виїхав за ворота. Квіточка спалахнула синьо-рожевим полум’ям і попливла попереду. Баба Оришка і батько Юльки зачаровано стежили за чудесним вогником, який рятував дітей, доки він не зник за стіною лісу…

Дід несамовито гнав коня вузькою лісовою дорогою. Колеса глухо стугоніли по корінні, луна котилася в хатах, лякаючи заснулих птахів. А попереду невтомно летіла чарівна квітка, освітлюючи шлях…

Через півгодини діти дрімали на возі, закутані в сіно. Пережиті пригоди так втомили їх, що вони були не в силі говорити. Коля розповідав старому ліснику про пригоди дітей, хвалив їх витримку і уміння.

А дрімучий ліс співав протяжну урочисту мелодію і навівав маленьким мандрівникам барвисті сни. Снилися їм незвичайні пригоди, похмура печера, зачаровані скарби і полум’яна квіточка, яка вела їх у невідому дорогу.