За чарівною квіткою

НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ

Між густими вітами дерев блиснув срібний промінь місяця, впав на траву. В його примарному світлі все навколо набрало казкового вигляду. Мов живі, ворушилися темні кущі, поважно хиталися стовбури сосен, десь тонко і жалібно скрипів дуб.

Раптом над головою щось заухало, зареготалося противним хрипким сміхом. Сеня притиснувся до землі, Юлька злякано писнула, і навіть у хороброго Васі потерпла шкіра на голові.

— Що це? — ледве витиснув з себе Вася. Всі несміливо підняли очі вгору звідки почулися звуки. Там, між листям старезного дуба, світилися два зеленкуваті огні. Вони то загасали, то розгоралися, наче автомобільні фари.

Кілька хвилин діти, злякано насторожившись, дивилися вгору. Ось Юлька полегшено зітхнула.

— Хлопці, а я знаю, що то таке!

— А що? — недовірливо запитав Сеня.

— Сова! То вона так сміється… і очі в неї світяться! Вона вночі літає…

Всі троє на деякий час забули про втому і все поглядали на сову, але вона більше не сміялася, а потім і вогники зникли. Очевидно, нічна господарка лісу заплющила очі.

— Хлопці! — нарешті обізвався Вася. — А як ще визначають напрям на північ?

— Ще якось по моху, — непевно буркнув Сеня.

Вася повернувся до нього.

— Як по моху?

— Знаю, хлопці! — підскочила Юлька. — Мені батько говорив, що мох наростає від півночі..

— Давай мацати, — категорично наказав Вася. Юля і Сеня обняли сусідні дерева і почали ощупувати їх навколо.

— Нема ніякого моху, — заявив Сеня. — Дерево голе, як коліно…

— А що ж ти хочеш, щоб кожне дерево було з мохом? Навіть люди бувають з чубом і лисі. — пояснила Юлька.

— Є мох, — закричав Вася. Він тримався рукою за стовбур товстелезного дуба. — Ось Я цього боку північ… Пішли.

— Не можу… Ноги болять. Задихаюсь!.. — і заявив жалісним голосом Сеня.

— Ну що з тобою робити? — забідкався Вася. — Юлька! Бери його з одного боку, я з другого! Піднімай!

Сеня, підтриманий з двох боків, спираючись на плече Васі, зашкутильгав уперед. Так пройшло хвилин двадцять. Всі мовчали. Підійшли до невеликої галявини. Раптом з протилежного боку зашелестіли кущі і на галявину вискочив якийсь звір, схожий на собаку.

— Вовк! — ахнула Юлька. Сеня хутко метнувся назад і сховався за спину брата. Вовк сів на задні лапи і втупився в дітей. Його очі світилися, наче два каганці, зеленим вогнем. Він задер морду до місяця, серп якого виднівся між деревами, і басом, протяжно, з переливами завив.

— Вогню! Треба вогню! — прошепотів Вася.

— На сірники! — відповіла Юлька. — Світи скоріше!..

Вася тремтячими руками взяв коробку, чиркнув сірник. Спалахнув малесенький вогник. Вовк загарчав, стрибнув ближче до дітей. Сеня заверещав і кинувся назад.

— Куди ти? — гукнув Вася. Сеня не відповів.

Юлька залементувала, намагаючись злякати звіра, але вовк не звертав на те уваги. Він якось боком кружляв по галявині, все наближаючись до мандрівників. Вася судорожно висмикнув з-за пояса лопатку, ступив крок наперед, затуляючи собою Юльку.

— Лізь на дерево! — крикнув він. — Я зупиню його!

— Ні! — заперечила Юлька. — Я буду з тобою!..

Вовк присів, ніби збирався зробити стрибок. І раптом трапилось щось несподіване. Над головами дітей спалахнув синій вогонь. Це була чарівна квітка папороті! її пелюстки тріпотіли, ніби од вітру, і випромінювали м’яке сяйво. Квітка зробила коло над галявиною і ринулася прямо до вовка. В очі звіру вдарив пучок проміння. Вовк загарчав, підскочив угору, крутнувся і щодуху помчав у хащі. Кілька хвилин було чути, як тріщали гілки і шуміло листя під лапами втікача. Квіточка відразу ж згасла.

Вася нервово засміявся, полегшено зітхнув.

— Все-таки квіточка з нами. Чуєш, Юлько! Ти бачила, як утік вовк? Тепер нам нічого не страшно!

Юлька занепокоєно озирнулася.

— А де ж Сеня? Куди він подівся?..

— Я тут, — пролунав над ними голос. — Я… на дереві…

Вася здивувався, підійшов до найближчої берези. Високо над землею на товстій гілці ворушилася постать Сені. Він схлипував, розмазуючи сльози на щоках.

— Злазь, герой! — крикнув Вася.

— Не можу! — захникав Сеня.

— А як же ти виліз? — єхидно вкинула слово Юля,

— Не знаю… Я злякався…

— Ну, стрибай! Вовк утік!..

— Я… бачив…

Осмілівши, Сеня, як мішок, сповз по стовбуру на землю. Руки в нього були подряпані, куртка розірвана.

— Ех ти! — докірливо сказав Вася. — Товаришів кидаєш у біді…

— Не треба його лаяти, — примирливо мовила Юлька. — Він же ніколи й не був у лісі, а тут ще вовк!..

— Ну, досить! Пішли далі! — скомандував Вася.

Пережита пригода змусила забути про втому. Навіть Сеня більше не скиглив. Пройшовши галявину, мандрівники зупинилися. Зліва виднілася висока круча, заросла густими кущами. Біля підніжжя кручі височіла товстезна верба. Вася підійшов до неї, здивовано свиснув.

— Дупло! Чи не та це верба, про яку говорилося в папері?

— Мабуть, — озвалася Юлька.

— Знаєте що? — рішуче промовив Вася. — Давайте дождемося ранку тут. А потім побачимо…

Сеня з радістю погодився. Він перший заліз у дупло. Там росла м’яка трава. Юлька приєдналася до нього, і скоро вони солодко засопіли носами.

А Вася не міг заснути. Він все думав про незвичайні пригоди ночі, намагаючись збагнути, звідки взялася квіточка, вогонь біля кручі, таємничий папір, його розум не міг знайти задовільної відповіді. Вася засунув руку в кишеню і намацав коробочку.

Ага! Це ж коробочка з жуком-світляком! Треба ще подивитись на нього.

Вася відкрив коробочку, задумався. В пітьмі він побачив на дні коробочки сяйво, як і в ту ніч, коли вони вперше добували чарівну квітку. І якийсь нікчемний жук обдурив їх! Справжня квіточка он яка! Вона велика, яскрава і дійсно чарівна!.. А жука треба буде зберегти і віддати в школу юннатам…

Але жук, очевидно, не згодився з таким висновком Васі і вилетів з коробочки. Він промайнув над вербою, зробив коло вгорі і золотою зірочкою зник серед верховіття дерев.

Вася відкрив рот від несподіванки і довго дивився йому вслід. І здалося хлопцеві, що в тому місці, де зник жук, небо почало світлішати, загоралось ледве помітним багрянцем. Здавалось, наче та іскорка вогню почала розпалювати в небі казкове багаття. Десь далеко-далеко у високості загорілись рожевим вогнем хмаринки. Вони були схожі на легенькі пухнаті волокна бавовни, пофарбовані в червоний колір.

Починався літній ранок. Лісову тишу порушували тільки багатоголосі хори птахів. На вербі різко каркнула ворона, важко знялася з гілляки і полетіла геть. Над кущами поповзли клапті сивих туманів.

— Хлопці! — раптом закричав Вася. — Вставайте! Ми правильно прийшли!..

— Шли! — відгукнулась насмішкувата луна і понеслася в далеч по болотистій долині.

З великого дупла з’явилася голова Сені. Він мав дуже смішний вигляд. Порохно з дупла поналазило в його чуб, обличчя було замурзане, куртка розірвана. Він чхнув, закректав і виліз зовсім, розгублено озираючись навколо. Слідом за ним вискочила Юлька. Її коси смішно стирчали, мов ріжки.

— Що трапилось? — запитала вона.

— Погляньте! — відповів Вася, вказуючи на схід.

Справді, недалеко від них виростала з лісових хащів висока круча, нависаючи над невеликим озером з прозорою спокійною водою. Вона була червоного кольору, як і говорилося в плані.