За чарівною квіткою

ТАЄМНИЧИЙ ПЛАН

Над зубчатим краєм ялинового лісу з’явився шматок сонячного кружала. Він бризнув веселим потоком сліпучо-рожевого проміння. Через хвилину все навколо було залите чарівними фарбами літнього ранку. Кожне дерево, кожен листочок, всяка травинка, здавалось, заворушились і простяглись назустріч животворному сонцю. Озеро спалахнуло багряним відблиском, захвилювалося, — то десь посередині, граючись, вистрибнула з води велика рибина і знову пішла в глибину.

Діти отямились від неповторного враження і поглянули на кручу. Вона справді була червона. Сумніву не було — це те місце, про яке говорилося в таємничому плані.

— Ну, давай скоріше, — поторсав Сеня Васю за рукав. — Де наша сулія? Як там далі?

— Чого ти поспішаєш? — огризнувся Вася. — Все одно про нашу подорож уже взнали… Нічого не поможе!

— Нема більш сили терпіти, — скривився Сеня. — Треба скоріше відшукати карб і вибиратися з лісу, бо ми попухнемо з голоду…

Юлька з докором подивилася на Сеню.

— Як тобі не соромно! Тут таке діло, а ти про їжу… Можна й потерпіти!

Сеня надувся, сердито засопів носом, але промовчав.

— Гаразд! — заспокійливо обізвався Вася. — Потерпи трохи. Я зараз наловлю риби в цьому озері, і насмажимо…

— На чому ти її насмажиш? — недовірливо запитав Сеня.

— На вогні! Наштрикнемо на лозину і засмажимо…

Сеня скептично знизав плечима. Вася, не відповідаючи на цей образливий жест, почав роздягатися. Залишившись в трусиках, він поліз у воду, заухав, потім добрався до густого куща темно-червоної лози і почав мацати серед коріння. За хвилину він викинув на берег невеликого окуня. Рибина впала біля Юльки і, підстрибуючи, намагалася добратися знову до води.

— Ні! Не втечеш! — захоплено закричала дівчинка, хапаючи окуня за зябра. Вона виламала лозину і наштрикнула рибину на неї в отвір між зябрами. За цей час Вася викинув ще одного великого окуня. Скептичний вираз на обличчі Сені зник і він теж з нетерпінням дивився на голову Васі, яка стриміла над корчами.

— Миньок! Миньок! — раптом закричав Вася, захльобуючись водою. Він довго возився під великим корчем, пускаючи бульби ротом, але боротьба з миньком закінчилась перемогою рибалки. Очі його перетворилися в сяючі радістю щілинки, і він виніс на берег велику чорну рибину, яка шалено звивалася в його руках. Вона була наштрикнута на ту ж лозину.

Вася знову поліз у воду. Над озером раз у раз лунали переможні голоси дітей. На низці було вже десять рибин. Вася посинів, замерз і, нарешті, вирішив закінчити лов.

— Ну що, спочатку приготуємо рибу чи прочитаємо план? — одягнувшись, запитав він у друзів.

— План, — рішуче озвалася Юлька. Сеня одвернувся і подивився собі під ноги. Вася з Юлькою перезирнулись і засміялись.

— Значить, що там написано? «Стати обличчям до сходу біля дуплястої верби і прочитати другий папір»… А де ж другий папір?..

— Мабуть, в сулії, — висловила припущення Юлька.

Вася поліз пальцем в шийку череп’яної сулії, але паперового сувою не дістав.

— Що ж робить? — почухав він потилицю.

— Розбити, — рішуче втрутився Сеня. — Він підняв з землі круглий камінь і подав брату. Вася з жалем подивився на посудину.

— Може, ми не маємо права розбивати її?

— Чому? — здивувався Сеня.

— Тому, що це старовинна знахідка…

— Розбивай, — втрутилася Юлька. — Все одно не повірять, якщо ми розповімо про чарівну квітку. Скажуть, збрехали…

— І то правда, — сказав Вася. Він, повагавшись, вдарив каменем по шийці. Сулія розкололась. Всередині лежав сувій таких же жовтих паперів, як і перший. Вася розгорнув його, з хвилюванням проглянув перший рядок тексту, що був написаний великими червоними літерами.

— «Стань обличчям на схід сонця біля дуплястої верби», — прочитав він. — Ну, ми стоїмо коло верби… А далі… «На червоній кручі ти побачиш сосну, що росте зовсім окремо…»

— Є! — крикнув Сеня. — Он вона!

Діти поглянули вперед. На червоній кручі, справді, росла товста вузлувата сосна. Вона була одинокою і тому віти її розкинулись широко у всі боки. Сонце вже стояло досить високо над обрієм, воно знаходилось якраз над деревом. Вася задоволено засміявся.

— Все як слід, — сказав він. — Читаємо далі… «Підійди до сосни»…

— А чого там все — «підійди», «стань»? Хіба ти один? Нас же троє? — розсердився Сеня.

Вася відмахнувся від нього.

— Ото чудний! Перестань. Хіба той, хто складав план, знав, скільки нас буде?

Сеню задовольнила така відповідь, і він замовк.

— «Підійди до сосни, — продовжував Вася, — і відміряй сорок вісім кроків на південь, тобто до кручі…» Пішли до сосни і будемо міряти…

Друзі хутко вибралися на кручу і підійшли до сосни. Напівпіщаний ґрунт навколо був покритий жовтими голками хвої і шишками. З піску, біля самої сосни, стирчав велетенський червоний мухомор. Повернувшись обличчям до кручі, Вася скомандував:

— Міряйте сорок вісім кроків.

Юлька запитливо поглянула на Васю.

— А яких кроків? Цей план розрахований, мабуть, на дорослих людей. Треба ступати широко…

— Правильно, — погодився Вася. Він, загрузаючи в піску, почав відмірювати відстань. Юлька і Сеня йшли позаду і рахували. Біля великого куща калини, над самою кручею, друзі зупинилися.

— Сорок вісім, — заявив Вася. — Читаємо далі… «сорок вісім кроків…» Так… А далі так… «Помножити сорок вісім на п’ятдесят дев’ять. Зробити таку кількість кроків, яке вийде число, вздовж кручі на схід. Там зупинитися і прочитати другий папір»…

Вася занепокоєно витер носа.

— Сорок вісім на п’ятдесят дев’ять… Множ, Сеню, а то в мене щось голова заболіла од сонця.

Юлька розгладила пісок, взяла паличку, написала цифри. Висунувши язик, вона почала множити. Сеня сердито одвернувся, незадоволено пробурмотів:

— Множ, множ! Скільки часу крихти в роті не було, а ти хочеш, щоб я рахував!.. Множте самі…

— Сказав би краще, що не вмієш! Арифметики не знаєш! — обурився Вася.

— А ти вмієш? — огризнувся Сеня,

Юлька підвела замурзане обличчя, поглянула на небо, потім на товаришів, знизала плечима.

— Папір потрібний, — сказала вона.

— Папір, олівець, парту, — єхидно прошипів Вася. — Я пішов смажити рибу, а ви множте!.. Юлька, дай сірники!

— На!

Вася взяв коробочку і, не дивлячись на дівчинку, яка продовжувала рахувати на піску, почав збирати хмиз. Потім він розпалив огонь і, вийнявши маленький складаний ножик, почистив минька і двох великих окунів. Сеня, ковтаючи слину, невідривно дивився на його роботу.

— Ех, треба було хліба взяти, — бурмотів він.

— Чого втупився? — розсердився Вася. — Допомагай Юльці…

Вирізавши лозину, він наштрикнув минька і, поволі повертаючи, підсмажив його на вогні. Почувся запах смалятини. За кілька хвилин Вася обсмалив три рибини і урочисто поніс їх до друзів, поклавши на великий лопух.

Юлька переможно подивилася на Васю.

— Вирахувала…

— Скільки? — удавано байдуже запитав Вася, приховуючи цікавість і ніяковість.

— Дві тисячі вісімсот тридцять два…

— Ого! — похитав головою Сеня.

— Що — ого? Більше ходили! Давайте поїмо і в путь!

Вася роздав кожному по рибині. Юлька гризнула окуня, скривилась, сплюнула.

— Несолона, — поскаржилась вона.

— Це що тобі — дома чи як? — образився Вася. — Де я солі візьму?

— А мені добра, — заявив Сеня, апетитно уплітаючи минька.

Скоро сніданок був закінчений. Друзі загасили огонь і закрокували вздовж кручі на схід попід розкішними кущами калини, глоду і крислатими дубами.