За чарівною квіткою

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Вони зупинилися на краю високої кручі, яка спускалася до самої води. Кожної весни ріка підмивала берег і могутня течія несла геть пласти піску, руйнуючи горб, на якому стояли, мов вартові, столітні сосни. Деякі дерева позбавилися опори і повисли над водою, простягаючи у повітря переплутане коріння, мов щупальця дивовижної тварини.

Вася схопив Сеню за руку і кинувся вниз. Сеня зойкнув. Вони посунулися по піску аж до води. Було зовсім не боляче. Вася вибрався з-під купи піску, весело сміючись. Сеня закліпав повіками, зачмихав, обтрусився і собі засміявся, йому стало легко і весело…

Трохи оддалік виднілися човни, прив’язані біля густого верболозу. Людей біля них не було, тільки на пісочку жваво бігали чайки, щось видзьобуючи.

— Знаєш що? — сказав Вася. — Ми зараз одв’яжемо човна і перепливемо на той бік. Бачиш — там тягнуться густі кущі під кручею? Під ними є багато риби… Я тобі покажу, як треба ловить руками! А принесемо рибу — баба не буде сердиться!.. Згода?..

— А як же човен? — з сумнівом запитав стривожений Сеня. — Він чужий, люди побачать і скажуть…

— Нічого не скажуть, — запевнив Вася. — Ми швидко.

Сеня згодився. Хлопці, оглянувшись, підкралися до човнів. Чайки з пронизливим криком знялися в повітря. В одному човні-душогубці лежало весло і купка сіна. Мабуть, хтось на ньому приїхав або збирався їхати, бо човен був не прив’язаний.

— Сідай і не ворушись! — крикнув Вася, хапаючи весло.

Сеня, тремтячи, вмостився в носі човна, а Вася сів на корму.

— Ой, хитається, — злякано прошепотів Сеня, хапаючись руками за борти.

— Хай собі хитається, — заспокоїв його Вася. — Не хапайся руками, заплющ очі, раз боїшся!..

Сеня слухняно заплющив очі і завмер, не дихаючи. Різким поштовхом Вася відіпхнувся від берега, вміло вивів човен на вільну воду. Течія швидко понесла їх вниз.

— Ой, боюся, — пропищав Сеня.

— Цить. — крикнув Вася. — Перевернемось! Потерпи трохи, вже скоро…

Вправно орудуючи веслом, Вася поставив човен напереріз течії, кілька разів гребнув, набираючи швидкість. Хоч їх відносило течією, протилежний берег помітно наближався.

Раптом від того місця, де вони взяли човен, почувся дзвінкий дівчачий голос:

— Еге-е-ей! Хто вам дозволяв брати човен? Ану, греби назад!..

Сеня розплющив очі, пополотнів, хотів схопитись на ноги. Човен різко захитався, зачерпнув бортом жменю води.

— Сиди! — придушеним голосом просичав Вася. — Не ворушись, боягуз, бо втоплю!..

— Так там же кричать! Я ж казав, що помітять!

— Дурний! — обурився Вася. — Знайшов кого боятися — якогось дівчиська. Ми трохи половимо, а тоді повернемо їй човна…

— Греби назад, кому кажу! — репетувала дівчинка. — А то як перепливу, то я вам дам!..

Вася глузливо засміявся і нічого не відловів. Звертати увагу на погрози дівчат? Ха! Він на зло не поверне!

Човен ткнувся носом у берег. Вася штовхнув веслом розгубленого Сеню.

— Вставай, вилазь!

— Що — приїхали?..

— Приїхали…

Сеня, похитуючись, тримаючись руками за борти, рачки виліз на берег і схопився за кущ лози, що навис над водою. Потім він повернувся обличчям до річки і злякано закричав:

— Пливе! Вася, дивись!..

— Хто пливе? — здивувався Вася.

— Дівчина! Та, що кричала…

Справді, до їхнього берега швидко наближалась хазяйка човна, тримаючи в одній руці платтячко, а другою загрібаючи воду. Вася вийшов на низеньку кручу, взявся руками в боки і байдуже дивився на неї.

Дівчинка підпливла до берега, пирснула, мов кіт, кинула платтячко на траву і, гнівно дивлячись на хлопців, піднялася на кручу. Її кирпатий ніс, засіяний, мов сорочаче яйце, ряботинням, войовничо задерся вгору, чорні оченята палахкотіли. Сеня передбачливо відступив за Васю, побоюючись дивної дівчинки.

Вона підступила впритул до Васі і, викручуючи на собі трусики, крикнула.

— Я кому говорила — вертати назад? Чому не повернув? Злодій!..

— Хто? Я злодій? — спалахнув Вася. — Та я тебе за такі слова…

Дівчинка підскочила, мов півень, повернулась боком до супротивника.

— Що ти мені? Та я тебе в баранячий ріг скручу!..

Вася презирливо сплюнув набік, хоч і помітив, що дівчинка ростом майже така, як він, і на вигляд міцненька. Тоді вона не витримала і вдарила Васю у вухо. Хлопець від несподіванки відскочив.

— Ах, ти так? Ну, держись!

Він охопив її руками за поперек і повалив на траву. Дівчинка була на диво метка, мов в’юн. Вона вивернулась з-під Васі і вчепилась йому в волосся. Вася одірвав її руки з пасмом свого вихра і міцно притиснув до землі, важко дихаючи.

— Будеш? Будеш? — переможно повторював він. — Може, ще хочеш боротися?..

Але дівчинка чомусь перестала опиратися і дружелюбно засміялась.

— Пусти! — сказала вона.

Вася здивовано відпустив руки, піднявся з землі.

— Ти не сердишся?..

— Ні! — з викликом сказала вона. Швидко одягнувши платтячко, дівчинка повернулась до хлопців. — А ти здорово борешся, — схвально додала вона. — Мене в нашій школі ніхто не бив, а я всіх!..

Сеня, який злякано спостерігав боротьбу здалека, тепер осмілів і підійшов ближче.

Вася, відчувши несподівану симпатію до дівчинки, винувато сказав:

— Ми хотіли тільки риби половити і повернути човен…

— Гаразд, — махнула рукою дівчинка. — Давай помиримось!..

— Давай! — зрадів Вася.

— Ви до діда Левка приїхали?

— Авжеж!

— А я діда Левка знаю! І Колю знаю… Він влітку завжди тут живе! Дід добрий, а баба Оришка зла! А Коля — сухар!

— Як — сухар? — здивувалися хлопці.

— Замикається у себе в коморі, щось майструє, ні з ким не говорить… — пояснила дівчинка.

— А він хіба приїхав з Києва? — здивувався Сеня.

— Вчора. Я його не люблю… Я хотіла пробратися до нього в комору, так він мене не пустив.

Хлопці перезирнулися.

— Це, мабуть, він з птахами там щось робить! — догадався Вася. — Треба буде подивитись!..

— Давайте познайомимось, — запропонувала дівчинка. — Тебе як звати?

— Вася! А його — Сеня…

— А я — Юлька!

— А з ким ти дружиш?

— Ні з ким! Мене всі бояться — і бойкотують!

— Як бойкотують? За що?..

— Що я погано вчусь і, кажуть, хуліганю на уроках!.. Так вони мене пробирали на піонерській дружині і вирішили бойкотувати все літо. Ніхто зі мною не хоче гуляти! Поки не перевиховаюсь!..

— Ну, ми тебе не будемо бойкотувати, — дружньо сказав Вася. — Правда, Сеню?

— Еге, — непевно відповів той.

— А чим ви хотіли ловити рибу? — запитала Юлька. — У вас же нічого нема…

— Руками, — пояснив Вася. — В кущах! Ось покажу зараз!..

— А не брешеш? — з сумнівом озвалася дівчинка.

— Правда! Ось побачите!..

Вася почав уже роздягатися, але Сеня схопив його за руку, тривожно показуючи в бік дніпровських круч.

— Подивися, гроза надходить! Змокнемо…

Справді, з заходу на небо напливала синьо-чорна хмара. Повіяло прохолодою, десь загриміло. По річці побігли дрібненькі брижі, ніжно зашелестіла яскраво-зелена травка на лузі. Низько над водою блискавично пролетіли білосніжні мартини, пронизливо скрикуючи.

Вася знизав плечима, сердито поглянув на Сеню.

— А ти що — боїшся дощу? Не глиняні, не розкиснемо!

Але тут втрутилася Юлька. Вона примирливо взяла Васю за руку.

— Знаєш що? Покажеш іншим разом, як ловить руками, а тепер справді треба назад! Батько чекає мене, він у нас строгий. Я ж пішла, щоб примкнути човна.

— Ну, добре, — неохоче згодився Вася, натягаючи знову сорочку.

Тепер в носі посідали Вася і Сеня, а Юлька вмостилася на кормі. Човен глибоко занурився у воду.

— Тільки не ворушіться, — наказала Юлька, відгрібаючи від берега. Човен повільно рушив, похитуючись на хвилях. Грім загуркотів ближче. Сонце сховалось за хмари. Несподівано налетів сильний порив вітру. Навкруги потемніло. Човен завертівся посеред течії. Сеня, схопившись тремтячими руками за борти човна, розгублено оглядався навколо. Над головою сліпуче спалахнула блискавиця. Оглушливо гримнуло, ніби хтось в небі розідрав навпіл велетенську ковдру. Сеня злякано закричав і відсахнувся.

— Не ворушись! Не ворушись, бо перекинемось! — продзвенів серед шуму грози голосок Юльки.

Та було пізно. Через борт від різкого поштовху линула вода, човен перекинувся, і всі троє шубовснули в річку. Сеня відразу ж ковтнув води і, ляпаючи руками, шалено заверещав.

— Ой, рятуйте! Тону!

— Цить, опудало! — визвірився Вася, підхоплюючи його під живіт. — Юлька, держи човен!

Човен, який перевернувся догори дном, не тонув. Юлька, тримаючись руками за корму, спрямувала його носом до хлопців.

— Хапайся руками за човен, — крикнув Вася. — Глевтяк ти, а не хлопець! В Києві живеш, а не вмієш плавати!

Сеня, не відповідаючи на образу, схопився за борт. Вася і Юлька штовхали човен до берега. Скоро всі троє вибралися на глейок — кручу з липкої глини. Човен знесло метрів за триста від того місця, де хлопці взяли його. З чорної хмари линув густий дощ. Все навколо закрилося туманною завісою.

— Човен потім відженемо назад! — крикнула Юлька. — Біжіть додому!..

— І ти з нами! — відповів Вася. — Батько все одно буде тебе лаяти! Висушимось, а потім підеш!..

— І то правда! — весело гукнула Юлька.

Перевернувши човен прямо на глейку, мокрі до нитки діти чкурнули через калюжі і кущі лози до лісової сторожки.