За чарівною квіткою

ЗНАЙОМСТВО

Машина приїхала до Синявки вночі. Напівсонного Сеню внесли до лісової сторожки і поклали спати. Батько поцілував його в щоку, — останнє, що він пам’ятав, — а потім в голові почали плестися різнобарвні павутини снів…

Проснувся Сеня від сонячного променя, який ковзнув з вузенької віконниці прямо на обличчя. В світло-жовтій смузі плавали пилинки, виблискуючи, ніби зірочки. За шибкою в блідо-блакитному небі хиталися верховіття дубів…

Сені здалося, що він ще спить, що з надокучливої обстановки київської квартири він переселився в новий казковий світ. Де ж це він? А, згадав! Це ж батько вчора привіз його до діда Левка!

Сеня оглянув кімнату. В кутку нахмурював брови з портрета Шевченко, там же стояв стіл — широкий, дубовий, а на ньому — щось накрите грубим рушником, мабуть, хліб… Майже третину кімнати займала велика піч. На стіні — рушниця з двома стволами, патронташ. Сеня лежав на довгій дерев’яній канапі; прямо над головою висіла палиця на двох мотузках, а на цій палиці накладена всяка одежа.

Більше Сеня не став розглядати. Він хутко схопився з канапи і вискочив у двері на ґанок.

Над самою землею по лісу котився блакитний туман, осідаючи дрібними росинками на траву. Ті росинки переливались синіми, зеленими, червоними іскрами, і здавалось, що хтось щедро розсипав на галявині дорогоцінне каміння. Сеня зачаровано дивився навколо. Йому ввижалося, що дуби і сосни бредуть, мов живі, по коліна в тумані і, радісно киваючи пишними головами, усміхаються веселому ранковому сонцю.

Праворуч, на кручі, ліс обривався. В просвітах між деревами видно було неосяжні зелені луки, синю стрічку Дніпра і гори в тумані.

Посеред двору, під велетенською сосною, сиділа стара баба і, метко ворушачи спицями, щось в’язала. Ось вона побачила Сеню, підняла на лоба великі окуляри і басом озвалася:

— А ходи-но сюди!..

Сеня підійшов, з цікавістю розглядаючи зморшкувате обличчя баби.

— Як спалось?

— Добре, бабусю! А це ви і є моя баба?..

— Оце ж я і є!

— Баба Оришка?

— Еге ж!

— А де дід Левко?

— Пішов у ліс дід Левко. Ніколи було і побачити вас, шибеників…

— Кого це нас? — здивувався Сеня.

— Та ще один тут приїхав, твій брат…

— Який? У мене брата нема!..

— Двоюрідний, — повчально сказала баба. — Вася!.. Хіба не знаєш?.. Тільки ти з нього прикладу не бери. Він розбишака! Іди в хату, на столі візьми хліб і молоко, поснідай… Тут тобі не Київ, будеш їсти по-простому…

— Та я не хочу!..

— Іди, іди, кажу тобі. Треба ще Васю покликати!..

— А де він? — поцікавився Сеня.

— Десь повіявся вже, — сердито забурчала баба. — Тільки що був тут…

Повернувшись до лісу, вона склала долоні рупором і гучно крикнула.

— Васю! Ва-а-асю!

Між деревами прокотилася луна. За хатою загавкав собака. Потім на паркані з’явився хлопець — високий, жилавий, з смішним попелястим вихром на голові і зухвалими синіми очима. Він стрибнув прямо в папороть, що буйно розрослася попід парканом, і підбіг до баби.

— Та що мені з тобою робити? — забідкалася вона. — Чи тобі воріт нема, що ти стрибаєш, як той кіт, через паркан?

— Так цікавіше, бабо! — засміявся Вася і здивовано запитав: — А це хто — Сеня?..

— Сеня! — солідно озвався той, простягаючи руку.

Вася потиснув його руку, потім критично оглянув з голови до ніг товстеньку постать брата.

— А чого ти такий жирний?..

— Не знаю. Мама каже, що в мене серце хворе, — образився Сеня, надувши губи.

Баба посварилася на Васю пальцем.

— Ну-ну! Не обіжай брата! Не встигли познайомитись, а вже скубетесь! Ідіть, снідайте!

Вася миролюбно поплескав Сеню по плечу, прищурив веселе око.

— Не буду! Не дмись!.. Пішли…

Хлопці разом побігли до хати. На столі вони знайшли під рушником білий хліб і два великі кухлі молока. Молоко було густе і запашне.

— Такого в Києві нема, — смачно облизуючись, сказав Сеня.

У вікні показалось обличчя баби.

— Та не смійте бігати на річку і в ліс, розбишаки! — крикнула вона. — А то я з вами панькатись не буду — відразу одправлю назад!

Вася підморгнув братові.

— Якщо її слухати, то й з хати не вийдеш.

Потім, нахилившись до Сениного вуха, прошепотів:

— Ти пригоди любиш?

— Люблю! Я багато книжок читав про пригоди!..

— Та не в книжках, а щоб сам! — пояснив Вася.

— Сам не вмію! Я б хотів, але які в Києві пригоди…

— То ж бо й є! А тут все буде інакше!

Потім погляд Васі знову став критичним.

— Ти фізкультурою займався?

— Ні, — признався Сеня. — Я ж серцем хворий! Мама не дозволяє…

— То який же з тебе мандрівник вийде? — здивувався Вася. — Ось підожди, я тебе на ноги поставлю! Плюнь на серце, краще буде!

— Правда? — зрадів Сеня…

— Чесне слово! А ти рибу ловити вмієш?

— Ні! Ми на базарі купуємо!

— На базарі? — зареготався Вася, — А сам їй ловив? Руками ловив?

— Руками? — Сеня витріщив очі.

— Руками… Без нічого! Не віриш? Я тобі покажу. Хоч зараз, ходім!

— А баба? — злякано озирнувся Сеня.

— Вона не взнає. Та й хіба ми маленькі, щоб сидіти коло хати! Пішли!..

Хлопці вийшли в сіни, визирнули надвір. Баба сиділа на тому ж місці під сосною і в’язала, мугикаючи якусь пісеньку. Треба було проскочити так, щоб вона не помітила.

Раптом Вася здивовано прислухався. З протилежних дверей, які вели в комірчину, почулося цвірінькання птахів. Брови Сені здивовано поповзли догори, великі сірі очі стали ще більшими.

— Горобці! Як вони попали в комору? Треба сказати бабі…

— Цить! — зашипів Вася. — Не треба! А то вона нас не пустить на річку…

Цвірінькання горобців стихло. За дверима щось зашелестіло, ніби пролетів великий птах. Потім поважно каркнула ворона.

— Ворона! — аж присів від несподіванки Вася. — Горобці і ворона разом? Нічого не розумію!

— Може, баба приручає птахів? — запитав Сеня. — Давай поглянемо у віконце. Я бачив — там є вікно вгорі… Знадвору!..

— Ні! — заперечив Вася. — Бачиш, баба збирається йти сюди? Краще ми потім подивимось. А тепер, поки баба не побачила, гайда на річку.

— Гайда! — згодився Сеня.

Поглядаючи на бабу, хлопці вискочили на ґанок, прослизнули попід стіною і сховалися за кущами.