Зібрання творів

— Я приймаю таку обітницю, — сказав Зітра. — Я присягаю на вірність Тасайдонові та обіцяю Йому свою душу, якщо Він натомість поверне мені королівство.

— Маю ще дещо сказати, — провадила далі тінь. — Не цілковито пригадав ти інше своє життя, а лише ті роки, які відповідають твоїй теперішній юності. Може статися так, що, знову живучи як Амеро, ти з часом відчуєш жаль через свій королівський сан; і, якщо такий жаль опанує тобою та призведе до того, що забудеш ти про свої монарші обов’язки, то всі чари розвіються й пощезнуть, наче дим.

— Хай буде так, — мовив Зітра. — І це теж я приймаю як частину угоди.

Коли відлунали ці слова, він уже не бачив тієї тіні, що допіру здіймалася у височінь, заступаючи собою Канопус. Зірка полум’яніла з колишньою яскравістю, немов її ніколи не затемнювала жодна хмара; і той, хто дивився на зірку, не відчувши зміни чи переходу, став не ким іншим, як королем Амеро; а пастуха Зітри, Посланця та присяги, складеної на вірність Тасайдонові, немовби ніколи й не було. Руйнація, що спіткала Шатер, стала не більш ніж сном якогось божевільного пророка, адже в ніздрях Амеро млосні пахощі квітів змішувалися з терпкими морськими бальзамами, а в його вухах журливе мурмотіння океану проймали любовні плачі лір і високий сміх дівчат-рабинь у палаці за його спиною. Він чув численні звуки опівнічного міста, в якому бенкетували та влаштовували святкування його підданці. Із незбагненним болем і неясною радістю в серці Амеро розвернувся спиною до зірки й побачив осяйні портали та вікна батьківського дому, а ще високосяжні вогні тисячі смолоскипів, на тлі яких блідли зорі, що линули небесним склепінням над Шатером.

* * *

У старих хроніках писано, що король Амеро владарював багато років, і роки його правління були часом благоденства. Мир і достаток панували тоді в усьому королівстві Каліз, і не приносило до краю ані посухи з пустелі, ані лютих штормів з моря; й підлеглі острови та віддалені землі в призначену пору присилали королю Амеро данину. Й Амеро був цілком вдоволений, живучи у розкошах серед величних, оздоблених пишними гобеленами залів, по-королівському бенкетуючи й п’ючи та слухаючи похвали своїх лютністів, придворців і коханок.

Коли роки його життя вже трохи перейшли за половину, на Амеро вряди-годи почало находити щось від тієї пересиченості, яка чекає на усіх улюбленців долі. В такі часи він облишав набридлі насолоди монаршого двору і знаходив тиху втіху у квітах, ли́сті та віршах давніх поетів. Так йому вдавалося тримати пересиченість на припоні, а що обов’язки володаря краю не були обтяжливими, то Амеро й досі вважав королівську владу доброю долею.

Та якось пізньої осені зорі, які дивилися згори на Каліз, здавалося, навіщували королівству лихо. Виздих худоби, згуба та моровиця вдерлися до краю, ніби принесені на крилах незримих драконів. Узбережжя королівства обложили та жорстоко плюндрували піратські галери. На заході каравани, які прямували до Калізу і поверталися з нього, зазнавали нападів грізних ватаг розбійників, а кілька лютих пустельних племен пішли війною на селища, які лежали поблизу південного кордону. Край сповнився безладом і смертю, плачем і численними нещастями.

Глибокою була стурбованість Амеро, якому щоденно доводилося слухати скорботні скарги, що з ними до нього приходили піддані. Бувши малодосвідченим державцем, геть не випробуваним труднощами владарювання, він скликав на раду своїх двірських урядників, одначе поради їхні були немудрі й справи змінилися лише на гірше. Не приборкані діями владаря, негаразди королівства невпинно множилися, дикі племена пустелі ставали дедалі нахабнішими, а пірати юрмилися коло узбережжя, неначе морські падальники. Голод і посуха ділили його королівство з моровицею; й Амеро у цій тяжкій скруті гадав, що нема жодних ліків від усіх тих знегод, які опосіли його край; і корона його стала занадто обтяжливим тягарем.

Прагнучи забути власне безсилля та прикрий стан свого королівства, він віддавався довгим ночам пиятики. Одначе вино не дарувало йому забуття, а поцілунки коханок більше не збуджували в ньому любосного шалу. Він шукав інших розваг, скликаючи перед свої очі лицедіїв у дивовижних масках, фіґлярів і блазнів, збирав у себе чужоземних співаків і гравців на недоладних з вигляду інструментах. Щодня він оголошував, що виплатить щедру винагороду тому, хто зможе відволікти його увагу від клопотів.

Менестрелі, що зажили безсмертної слави, співали для нього несамовитих пісень і чаклунських балад давноминулих часів; чорношкірі діви з півночі, руки та ноги яких вкривали бурштинові плями, любострасно вихиляючись, танцювали для нього свої чудернацькі танці; сурмачі дули в роги химер, видобуваючи з них безумні й потаємні мелодії; і дикуни-барабанники награвали тривожну музику, калатаючи в барабани, зроблені зі шкіри канібалів; а тим часом чоловіки, вбрані в луску та шкіру напівміфічних чудовиськ, удавали страхітливих істот, які здіймалися на задні лапи або гротескно плазували залами палацу. Однак усе це було намарно і не змогло розвіяти журливої задуми короля.

Одного пообіддя, коли Амеро важко опустився на трон у приймальній залі, до нього прийшов дудар, одягнений у подерте вбрання з домотканого сукна. Очі цього чоловіка сяяли, неначе щойно розворушені жарини, а його попелясто-чорне обличчя було немов обпалене жаром чужоземних сонць. Без особливої догідливості привітавши Амеро, він назвався козопасом, що прийшов до Шатера з краю долин і гір, який лежить в усамітненій місцині в тих землях, за які сідає сонце.

— О королю, мені відомі мелодії забуття, — сказав він, — і я заграю їх для тебе, хоч і не бажаю тієї винагороди, яку ти запропонував. Якщо ж, бува, мені вдасться тебе розважити, то в належний час я візьму з тебе мою власну плату.

— То заграй, — мовив Амеро, відчуваючи, що квола цікавість пробуджується в ньому, розбурхана зухвалими словами дударя.

І чорний козопас заходився видобувати зі своєї очеретяної свирілі243 музику, яка була подібна до звуків води, що падає з височини й дзюркотить у тихих долинах, і на подуви вітру над самотніми вершинами пагорбів. Ніжним голосом оповідала свиріль про свободу, мир і забуття, що панують у далекій далині, за пурпуром семи чужоземних обріїв. Солодко співала вона про місце, куди роки приходять не із залізним тупотом, а ступають м’яко, як зефір244, узутий у квіткові пелюстки. Там клопоти і метушня цього світу губляться у незміренних лігах безгоміння, а непосильні тягарі імперії звіює легеньким вітерцем, неначе пушинки осоту. Там пастух, що стереже отару в самітних і безплідних горах, наділений спокоєм, солодшим за владу монархів.

І поки він слухав дударя, чаклунство вкралося в розум Амеро. Втома королювання, всі клопоти і труднощі зникали, наче бульбашки снів, які зринали й розчинялися в летейському потоці. Просто перед собою він побачив пробуджені музикою образи зачарованих долин, осяяних яскравим сонцем і сповнених свіжого зела й тиші; а сам він був козопасом і ходив зарослими зіллям стежками або лежав, забувши про найспекотніші години, край заколисливих вод струмка. Він не одразу збагнув, що неголосний спів свирілі змовк. Але видіння потьмяніло, і той, хто марив cупокійним життям пастуха, знову став обтяженим клопотами королем.

— Грай далі! — крикнув він чорному дудареві. — Назви свою плату — і грай.

Козопасові очі спалахнули, наче жарини у вечірній темряві.

— Не вимагатиму я від тебе своєї плати, аж доки століття не спливуть, а королівства не впадуть, — загадково мовив він. — А втім, я заграю для тебе ще.

Тож усе пообіддя чарувала короля Амеро та чаклунська гра на свирілі, безнастанно оповідаючи йому про далекий край полегкості й солодкого забуття. З кожною новою мелодією здавалося, ніби закляття, яке огорнуло його, дедалі сильнішає; ще осоружнішим ставало йому королювання; і сама маєстатичність власного палацу гнітила та душила його. Несила йому було більше витримати рясно оздобленого коштовним камінням ярма обов’язку, і до нестями заздрив він безтурботній долі цього заброди.

На смерканні Амеро відпустив прислужників і поговорив із дударем віч-на-віч.

— Проведи мене до цього твого краю, — попросив він, — де я теж зможу жити, як простий чередник.

Убраний як простолюдин, аби підданці не змогли його впізнати, король у товаристві дударя потайки вийшов з палацу через дверцята, коло яких ніхто не стояв на чатах. Ніч, ніби безформне чудовисько, за опущені роги якому правив серпастий місяць, припадала до землі за містом, одначе на вулицях навалу тіней було відкинуто полум’ям незліченних смолоскипів. Амеро та його проводир, ніким не зупинені, рушили у напрямку темряви за межами міста. І не шкодував король за своїм покинутим троном, адже бачив, як містом тягнеться безперервна валка погребальних нош, на яких лежали жертви моровиці; й змарнілі з голоду обличчя вигулькували перед ним із тіней, наче для того, щоб звинуватити його у відступництві. Та на це він не зважав, адже очі його були сповнені омріяного видива зеленої, тихої долини у краї, загубленому в далекій далині, за каламутною течією часу, з усіма її уламками й бурхливим хвилюванням.

І поки він ішов за чорним дударем, на Амеро раптом найшло якесь потьмарення, і він спіткнувся, охоплений дивним сумнівом та бентегою. Вуличні вогні замерехтіли перед його очима, а потому швидко згасли у мороці. Гучне бурмотіння міста відступило, розчинившись у неосяжній тиші; і, немов у мінливих видіннях якогось хворобливого сну, здалось йому, що високі будівлі міста беззвучно розвалилися й пощезли, наче тіні, і що зорі сяяли над поруйнованими мурами. Сум’яття сповнило думки й чуття Амеро, і в серці його оселився чорний холод невимовної пустки; і сам собі він видався тим, хто спізнав плин довгих порожніх років і втрату королівської пишноти, хто дійшов тепер до крайньої межі віку та занепаду. Його ніздрі відчували суху затхлість, подібну до тієї, яку нічний вітер приносить з руїни, котра віддавна стояла пусткою; і сяйнуло йому, наче було знане заздалегідь і зараз невиразно пригадане, що пустеля нині була владаркою міста Шатер, його величавої столиці.

— Куди ти мене привів?! — закричав Амеро до дударя.

Та замість відповіді почув Амеро сміх, подібний до гуркоту насмішкуватого грому. Огорнута мороком невиразна постать козопаса здіймалася у височинь, ставала колосальною, змінюючись, ростучи, аж поки її обриси перетворилися на обриси велетенського воїна у чорному обладунку. Дивні спогади юрмились у розумі Амеро, й здавалося йому, ніби він непевно пригадує дещо з іншого життя... Якось, десь, якийсь час він був пастухом зі своїх мрій, вдоволеним і сповненим солодкого забуття... якось, десь він увійшов до дивовижного ясносяйного саду та скуштував криваво-темний плід...

А тоді, немов осяяний спалахом пекельної блискавиці, він згадав усе, й упізнав ту величезну тінь, яка височіла над ним, наче межовий камінь, зведений у пеклі. Під його ногами були потріскані плити тераси, що виходила на море; і зорі над Посланцем були тими зорями, що передують появі Канопуса, одначе самого Канопуса не було видно — його заступало плече Демона. Десь у запилюженій пітьмі сміялися й глухо кашляли прокажені, що блукали поруйнованим палацом, у якому колись жили королі Калізу. Усе було достоту так, як до укладання тієї угоди, за якою сили пекла підняли до життя його загибле королівство.

Нестерпна мука здушила серце Зітри, ніби огорнувши його попелом догорілих вогнищ і дрібними уламками руйновища. Підступними та розмаїтими шляхами заманив його Демон до згуби. Чи було все це сном, чаклунством, а чи істиною — того Зітра не знав напевне; не відав він і того, чи сталося це вперше, а чи повторювалося вже не раз. Зрештою не лишилося нічого, крім куряви й посухи; і він, двічі проклятий, мусив усе пам’ятати й повік віку шкодувати за усім, чого його було позбавлено.

Він крикнув Посланцеві:

— Я порушив угоду, яку був уклав із Тасайдоном. Тож нині забери мою душу й принеси її до Нього, до чертогу, де Він високо засідає на своєму латунному троні; адже я волію до кінця сповнити свій обов’язок.

— Нема потреби в тім, щоб забирати твою душу, — відказав Посланець, і голос його прозвучав неначе зловісний гуркіт грому, що віддаляється у небесах самотньої ночі. — Якщо волієш, залишся тут, з прокаженими, або повернись до Порноса та його кіз — це мало важить. Нині і повсякчас, хай би де ти був, твоя душа буде частиною темної імперії Тасайдона245.

Останній ієрогліф

І сам цей світ наприкінці обернений буде на цілковите ніщо.

Прадавнє пророцтво континенту Зотік

Астролог Нушейн спостерігав за нічним обертанням небесних сфер із багатьох далеких одна від одної місцевостей і з усією доступною йому майстерністю складав гороскопи незчисленних чоловіків, жінок та дітей. Звіздар блукав від міста до міста, від королівства до королівства, й ніде не оселявся надовго, адже місцеві магістрати часто виганяли його, як звичайнісінького шарлатана; або ж ті, хто вже просив у нього поради, в належний час виявляли, що Нушейнові передбачення не справдилися, і відверталися од нього. Інколи він ходив голодний і зубожілий; та й ніде не був він у великому пошанівку. Єдиними товаришами, які розділяли його непевну долю, були нещасний собака — безпорідний покруч, котрий якось прив’язався до нього у пустельному місті Зул-Ба-Сер, і німий одноокий негр, якого він запівдарма купив у Йоросі. Пса він назвав Ансератом, на честь собачої зірки246, а негра назвав Моздою — словом, яке означало темряву.

Довгий час поневіряючись у мандрах, астролог прийшов до Зайлаку та оселився в його столиці, місті Уммеос, збудованому на уламках старішого міста з такою самою назвою, знищеного колись давно гнівом одного чаклуна. Тут Нушейн разом із Ансератом і Моздою поселився на напівзруйнованому горищі трухлявого прибуткового будинку; з даху того будинку вечорами, коли небо не затьмарював чад великого міста, Нушейн мав звичку споглядати розташування та рух небесних тіл. Час від часу якась поважна жіночка чи повія, якийсь носильник, гендляр або дрібний крамар підіймалися спорохнявілими сходами до зорезнавцевої кімнатчини та платили йому якусь дещицю за нативні карти247, які він із надзвичайною ретельністю складав, удаючись до допомоги своїх пошарпаних книг з астрологічної науки.

Коли ж, як то часто бувало, Нушейн виявляв, що попри довге сліпання над книгами досі не може збагнути значення якогось небесного сполучення 248чи протистояння249, він шукав ради в Ансерата і накреслював складні віщування, спостерігаючи за різноманітними рухами миршавого псячого хвоста чи за діями собаки, коли той шукав бліх. Деякі з таких пророцтв справдилися, принісши Нушейнові неабияку славу серед мешканців Уммеоса. Люди стали приходити до нього вільніше й частіше, почувши, що він — доволі знаний віщун; більше того, завдяки ліберальним законам Зайлаку, які дозволяли практикувати будь-які чаклунські та мантичні 250мистецтва, Нушейн був вільний від переслідувань.

Здавалося, ніби темні планети його долі вперше поступилися місцем сприятливим зіркам. За цей талан і за ті монети, що завдяки цьому накопичилися в його капшуку, звіздар складав подяку Верґамі, якого на всьому континенті уважали за наймогутнішого та найтаємничішого з джинів, який, гадалося, правив і над небесами, і над землею.

Літньої ночі, коли зорі рясно, наче полум’яні піщинки, висипали на лазурово-чорному небесному склепінні, Нушейн зійшов на дах оселі, в якій винаймав горище. Своїм звичаєм він узяв із собою негра Мозду, чиє єдине око було наділене дивовижною гостротою і в багатьох випадках добре прислужилося, доповнюючи вельми короткозорі астрологові очі. За допомогою налагодженої системи знаків і жестів німий мав змогу повідомляти Нушейнові результати своїх спостережень.

Цієї ночі на східному видноколі висхідним знаком251 було сузір’я Великого Пса, яке панувало на небі в годину Нушейнового народження. Уважно вдивляючись у нього слабкими очима, зорезнавець збентежено відчув щось незнайоме у розташуванні світил сузір’я. Точного характеру зміни він визначити не міг, аж поки Мозда, виявляючи неабияке збудження, привернув його увагу до трьох нових зірок другої величини252, що з’явилися в безпосередній близькості від задніх лап Пса. Ці дивоглядні нові зорі, які Нушейн міг розгледіти лише як три розмиті червонясті цятки, утворювали невеличкий рівносторонній трикутник. І Нушейн, і Мозда були цілком певні, що ці зорі не були видимі жодного з попередніх вечорів.

— Присягаюся Верґамою, це якась дивовижа, — клявся украй зачудований та приголомшений астролог. Він почав обчислювати неясний наразі вплив нових зірок на майбутнє розуміння небес і одразу відчув, що вони, відповідно до закону астральних еманацій253, справлятимуть певний вплив на його власну долю, перебігом якої значною мірою керувало сузір’я Пса.

Хай там як, а, не пошукавши поради у книгах і таблицях, він не міг достеменно визначити напряму та суті цього послідовного впливу, хоча й відчував певність, що вплив той має виявитися щонайважливішим, хоч би що він мав своїм наслідом — чи нещастя, а чи добробут. Залишивши Мозду спостерігати за небесами, щоб не проґавити появи нових див, звіздар одразу спустився на своє горище. А вже там, зіставивши свої припущення щодо сили, яку виявляють ті нові зорі, з фаховими думками кількох старожитніх астрологів, Нушейн заходився наново складати власний гороскоп. З болем в очах і тривогою в серці пропрацював він усю ніч і завершив свої розрахунки лише тоді, коли смертельна сірість світанку розлилася за вікном, змішавшись із жовтим світлом його свічок.

Скидалося на те, що існувало лише одне можливе тлумачення тієї зміни у зоряних небесах. Поява трикутника нових зірок у сполученні з Псом явно провіщала, що невдовзі Нушейн має вирушити в якусь непередбачену подорож, яка включатиме перехід через щонайменше три стихії. Мозда з Ансератом супроводжуватимуть його, а три проводирі, з’являючись по черзі у належний час, проведуть його до призначеної мети. Ото й усе, що відкривали звіздареві ті його обрахунки, адже не було у них жодних передвісників, які б свідчили, що та подорож виявиться успішною, а чи погибельною, й ніщо не вказувало на те, до якої межі, з якою метою та в якому напрямку вона його поведе.

Вельми стривожило зорезнавця це дещо незвичайне та неоднозначне віщування. Його анітрохи не тішила невідворотна перспектива вирушити у подорож, адже не бажав він залишати Уммеоса, серед легковірних мешканців якого він уже обжився і зажив певної слави. Ба більше, навдивовижу розмаїта природа і прихований наслідок тієї мандрівки пробуджували в ньому вкрай недобрі передчуття. Усе це, відчував астролог, натякало на втручання якогось потаємного і, можливо, загрозливого провидіння; і, звісно, непересічною мала бути подорож, яка проведе його крізь три стихії та потребуватиме участі трьох проводирів.

Наступними ночами він разом із Моздою споглядав таємничі нові зорі, що плинули до західного обрію одразу за ясносяйним Псом. І нескінченно сушив він голову над своїми картами та книгами, сподіваючись виявити якусь похибку в тлумаченні зоряних провістей, але зрештою йому щоразу доводилося повертатися до первісного їх розуміння.

А час ішов, і зорезнавця дедалі сильніше бентежила думка про ту непрохану і таємничу подорож, яку він мусив здійснити. Він і далі гараздував в Уммеосі, й здавалося, що не було жодної мислимої причини полишати це місто. Зорезнавець був як той, хто живе, дожидаючи темного та загадкового поклику, не відаючи, коли і звідки він пролунає. День у день Нушейн з боязкою тривогою уважно вдивлявся в обличчя відвідувачів, гадаючи, що серед них, невідомий і невпізнаний, може прибути перший з трьох напророчених зорями проводирів.

Мозда і пес Ансерат, наділені притаманною всім безсловесним істотам інтуїцією, були чутливі до химерного неспокою свого господаря. Вони розділяли його кожен на свій лад: негр виявляв свої побоювання, кривлячи дикі та демонічні гримаси, а собака — заповзаючи під астрологів стіл або невгамовно вештаючись туди й сюди, підібгавши між лапи напівоблізлого хвоста. Така їхня поведінка, своєю чергою, ще раз підтверджувала слушність неспокою Нушейна, який визнав її за поганий знак.

Якось увечері Нушейн уже вп’ятдесяте сліпав над своїм гороскопом, який він різнобарвними чорнилами накреслив на аркуші папірусу. І яким же був його подив, коли на чистому нижньому березі аркуша він помітив дивний знак, що не був частиною його писанини. Той знак виявився ієрогліфом, накресленим темно-брунатним, наче бітум, чорнилом і, схоже, мав зображати мумію, чиї поховальні покрови навколо ніг розплелися і чиї стопи було змальовано у положенні, що позначало сягнистий крок. Мумія дивилась у бік тієї чверті карти, де стояв символ, який позначав Великого Пса, котрий на континенті Зотік був домом зодіаку254.

Нушейн заходився вивчати той ієрогліф, і його подив обернувся чимось на кшталт занепокоєння, адже він знав, що попередньої ночі той берег карти був цілковито чистим, а впродовж усього наступного дня він жодного разу не полишав горища. Мозда, він був упевнений, ніколи не наважився б доторкнутися до його карти, і, більше того, негр був не вельми письменний. Та й серед різноманітних чорнил, якими послуговувався Нушейн, не було жодного, яке бодай трохи нагадувало б похмуру брунатну барву, якою накреслено той знак, що зі зловісним контрастом вирізнявся на білому папірусі.

Нушейна охопила та тривога, яку відчуває всякий, хто стикається лицем до лиця з лиховісною й непоясненною примарою. Воістину, не людська рука накреслила той знак мумії, схожий на символ якоїсь чужинської зовнішньої планети, що ось-ось вторгнеться поміж домів його гороскопу. Тут, як і у пришесті трьох нових зірок, відчувалося чиєсь потаємне втручання. Чимало годин він марно силкувався розв’язати цю таємницю, одначе в усіх його книгах не знайшлося нічого, що могло б його просвітити, адже в історії астрології, вочевидь, не було жодних прикладів такої пригоди.

Упродовж наступного дня від світання до смеркання Нушейн був заклопотаний обчисленням і записом тих доль, які небеса визначили деяким мешканцям Уммеоса. Зі звичною копіткою ретельністю завершивши розрахунки, звіздар іще раз розгорнув власну карту, хоч пальці його при цьому й тремтіли. Моторош, близька до паніки, охопила його, коли він побачив, що брунатний ієрогліф більше не стояв на березі аркуша — зараз він, подібний до постаті, яка сягнистим кроком простує вперед, розташовувався в одному з нижніх домів, і досі спрямований у бік Пса, немов ішов у наступ на той висхідний знак.

Відтоді астролога лихоманило від святобливого страху та цікавості, як спостерігача за якимось фатальним, але загадковим знаменням. Ніколи впродовж тих годин, що астролог провів у глибокій задумі над своїм гороскопом, зі знаком-зайдою не відбувалося жодних змін, а втім, кожного наступного вечора, дістаючи свою карту, Нушейн бачив, що мумія ступила вище, у черговий горішній дім, опиняючись щоразу ближче до Пса…

І ось настав час, коли фігура мумії постала на порозі дому Пса. Лиховісний ієрогліф, сповнений таїни і загрози, які астролог досі не міг осягнути за допомогою своїх віщувань, здавалося, чекав, поки ніч спроквола промине і, врешті, буде вигаптувана сірими нитками світанку. А тоді, надміру виснажений тривалими студіями та нічними бдіннями, Нушейн заснув у кріслі. І жодні видіння не потривожили його сон, а Мозда подбав, аби не турбувати свого господаря; і жоден відвідувач не підіймався того дня на його горище. Тож і ранок, і полудень, і пообіддя проминули, а Нушейн і не помітив їхнього плину.

Увечері його розбудило гучне й тужливе завивання Ансерата, що долинало з найдальшого закутка кімнати. Збентежений астролог, ще не встигнувши розплющити очей, відчув сильний запах гірких прянощів і всепроникний дух натру255. А тоді, не до кінця змівши з очей туманний серпанок сну, він побачив у жовтавому світлі запалених Моздою свічок якусь високу, подібну на мумію постать, що мовчки чекала, стоячи коло нього. Голову, руки і тіло тієї постаті щільно сповивали поховальні покрови кольору бітуму, але від стегон і нижче їхні згортки розмоталися, й фігура стояла, подібно до ходака, виставивши одну брунатну висохлу стопу перед іншою.

Жах прискорив биття Нушейнового серця, й збагнув астролог, що ця загорнута в покрови постать, яка була чи то трупом, а чи то фантомом, достоту нагадувала химерний ієрогліф, який з’явився на карті його долі та переходив від дому до дому. І тоді зі щільних сповитків тієї прояви долинув голос, який невиразно мовив:

— Приготуйся, о Нушейне, адже я — перший проводир у тій подорожі, що була провіщена тобі зірками.

Ансерат, скулившись під астрологовим ліжком, досі завивав зі страху перед гостем; і побачив Нушейн, що й Мозда намагався сховатися там у товаристві пса. Хоч і пройнятий холодом неминучої смерті й гадаючи, що проява ця і є самою смертю, Нушейн підвівся із крісла з гідністю, притаманною астрологові, яку він зберігав усе життя у всіх поневіряннях, яких йому так щедро вділила мінлива доля. Він підкликав Мозду та Ансерата з їхнього сховку, і ті двоє скорилися йому, хоча й невпинно щулячись зі страху перед темною, закутаною у погребові покрови мумією.

Тепер, коли за його спиною стояли товариші, що розділяли з ним свою долю, Нушейн обернувся до гостя.

— Я готовий, — сказав він, і тремтіння у його голосі було майже непомітним. — Однак я волів би взяти із собою дещо зі свого майна.

Мумія похитала сповитою покровами головою.

— Найліпше буде, коли не братимеш із собою нічого, крім свого гороскопу: адже, зрештою, лише його ти збережеш.

Нушейн схилився над столом, де залишив свою нативну карту, і, ще не почавши згортати папірус, помітив, що ієрогліф мумії безслідно щез. Складалося враження, ніби накреслений символ, перетнувши його гороскоп навскіс, матеріалізувався у постаті його гостя. Але на нижньому березі, у віддаленому протистоянні до Пса, з’явився ієрогліф кольору морської хвилі, що зображав химерного водяника з хвостом, як у коропа, і напівлюдською-напівмавпячою головою; позаду водяника був чорний ієрогліф у вигляді невеликої баржі.

На мить Нушейнове здивування перебороло страх, але він обережно згорнув карту і випростався, тримаючи її у правій руці.

— Ходімо, — мовив проводир. — Коротким є твій час, і мусиш ти пройти крізь три стихії, які оберігають обитель Верґами від непризначених відвідин.

Ці слова певною мірою підтвердили астрологові віщування, однак його майбутня доля досі була оповита таємницею, на яку анітрохи не проливав світла натяк на те, що наприкінці подорожі він, імовірно, муситиме увійти до незнаного дому тієї істоти, яку називали Верґамою, і яку дехто вважав найпотаємнішим з усіх богів, а дехто — найзагадковішим з усіх демонів. Чутки та байки про Верґаму були поширені в усіх землях континенту, однак ті оповідки різнилися та суперечили одна одній, за винятком однієї спільної риси — усі вони наділяли цю істоту мало не всемогутністю. Жоден із смертних не відав, де розташована обитель Верґами, одначе вважалося, що незліченні сонмища людей увійшли до неї протягом століть і тисячоліть, і що ніхто з них звідти вже не повернувся.

Чимало разів Нушейн називав ім’я Верґамине, присягаючись або заперечуючи проти чогось, як то люди зазвичай роблять, послуговуючись іменами оповитих покровами таїни володарів. Одначе зараз, почувши це ймення з вуст свого макабричного гостя, сповнився зорезнавець найтемнішими і наймоторошнішими передчуваннями. Проте він намагався приборкати ці відчуття й скоритись чітко виявленій волі зірок. Разом із Моздою та Ансератом, що, не відстаючи, йшли за ним слідом, астролог рушив за мумією, яка сягнистим кроком попрямувала вперед, ходи якої, схоже, майже не стримували розмотані поховальні сповитки, що волочилися за нею.

Озирнувшись, аби кинути сповнений жалю погляд на свої безладно розкидані книги та папери, він вийшов із кімнати на горищі й спустився сходами прибуткового будинку. Здавалося, ніби сповитки мумії огортало тьмаве сяйво, одначе поза тим навколо не було ніякого світла; й Нушейнові подумалося, що дім був навдивовижу темний і тихий, немовби всі його пожильці повмирали чи повиїздили. Він не чув жодного звуку вечірнього міста й не бачив нічого, крім темряви, що припадала до вікон, з яких мало бути видно невеличку вулицю. А на додачу до того здавалося, ніби самі сходи змінилися, видовжилися і більше не вели до внутрішнього двору, а натомість звивисто занурювалися в підземний простір задушливих склепів і брудних, гнітючих, просяклих селітрою коридорів, про існування яких астролог раніше навіть не здогадувався.

Повітря тут було вагітне смертю, й Нушейнове серце завмерло в його грудях. Усюди в криптах, заслонених завісою тіні, та у глибоких, схожих на полиці заглибленнях у стінах астролог відчував присутність незчисленних мерців. Він ішов уперед, і марилося йому, що зовсім поруч із собою чує він сумовиті зітхання зворохоблених саванів, видихи давно закляклих трупів і сухе клацання зубів у безгубих ротах. Одначе пітьма cтіною заступала йому огляд, і він не бачив нічого, крім світної постаті свого проводиря, який легко, немовби рідним краєм, крокував уперед.

Здавалося Нушейнові, що він проходив безмежними катакомбами, які стали останньою домівкою для смертної плоті та тліні всіх часів. Він і далі чув за спиною човгання ніг Мозди і, час від часу, низьке налякане скавуління Ансерата, тож астролог знав, що ці двоє залишалися йому відданими. Однак холодом вогких смертельних туманів його дедалі сильніший огортав жах перед довкіллям, і з усією відразою, на яку здатна жива плоть, сахався він тієї закутаної в покрови істоти, слідом за якою йшов, і тих інших істот, які розкладалися навколо нього у незглибимому мороці.

Напівусвідомлено намагаючись підбадьорити себе звуком власного голосу, він почав розпитувати проводиря, хоч язик, ніби паралізований, заклякав йому в роті.

— Чи справді не хто інший, як сам Верґама, прикликав мене у цю подорож? Задля чого він мене покликав? І в якому краї розташована його обитель?

— Тебе прикликала твоя доля, — мовила мумія. — Наприкінці, у призначений час і не раніше, довідаєшся ти про мету. Що ж до твого третього запитання, то ти не станеш мудрішим, коли назву я ймення того краю, в якому дім Верґами прихований від вторгнення смертних: адже край той не позначений ані на жодній земній карті, ані на жодній мапі зоряних небес.

Двозначними й тривожними видалися ці відповіді Нушейнові, й що далі він занурювавсь у ті підземні гробовища, то сильніше оволодівали ним жахливі передчуття. Насправді темною, думав він, має бути кінцева мета його подорожі, якщо вже перша її частина завела його так далеко вглиб імперії смерті та тліну; і, поза всяким сумнівом, непевною була та істота, яка покликала його в дорогу і за першого проводиря послала до нього висохлу та зморщену мумію, вбрану в могильну одіж.

І поки астролог міркував над цими питаннями майже до божевілля, пориті заглибинами стіни катакомби перед ним окреслило понуре світло, і він слідом за мумією увійшов до камери, де високі світочі з чорної смоли горіли в потьмянілих срібних свічниках навколо величезного самотнього саркофага. Підійшовши ближче, Нушейн не побачив на чистому віку та стінках того саркофага ані рун, ані скульптурного різьблення, ані викарбуваних ієрогліфів, однак його пропорції наводили на думку, що всередині має лежати якийсь велет.

Мумія пройшла тією камерою, не спиняючись, але Нушейн, бачачи, що склепи, які починалися по той бік, сповнені темряви, з нехіттю, якої він не годен був побороти, відступив назад; і хоча самі зірки визначили для нього цю подорож, але здалося йому, що людина не зможе ступити ані кроку далі. Спонуканий раптовим поривом, він схопив одну з важких, ярд256 завдовжки, свічок, що тихо горіли довкруж саркофага, і, тримаючи її в лівиці, а в правиці й далі міцно стискаючи свій гороскоп, астролог розвернувся й разом із Моздою та Ансератом побіг назад тим самим шляхом, яким прийшов, сподіваючись при сяйві свічки пройти своїми слідами крізь огорнуті мороком печери та повернутися до Уммеоса.

Він не чув ані звуку, який свідчив би, що мумія його переслідує, але коли він утікав, при світлі несамовитого палахкотіння смоляної свічки Нушейновим очам відкривалися усі ті жахіття, які допіру приховувала завіса темряви. Він бачив звалені на купи людські кістки, що були перемішані в мерзенному безладді з кістками полеглих чудовиськ, і розколоті саркофаги, з яких випинали напівзогнилі частини тіл безіменних істот; частини тіл, які не були ані головами, ані руками, ані ногами. Й невдовзі катакомба перед ним розгалузилася, а тоді знову розгалузилася, тож звіздар мусив обирати шлях навмання, не знаючи, чи виведе він його назад до Уммеоса, а чи заведе в неходжені глибини.

Незабаром він натрапив на велетенський безчолий череп якогось незграбного створіння, що покоївся на землі, втупившись порожніми очницями вгору; за черепом лежав запліснявілий скелет чудовиська, повністю перегороджуючи прохід. Його ребра були стиснуті дедалі вужчими стінами, ніби те створіння заповзло туди й померло у пітьмі, не спромігшись пролізти ані назад, ані вперед. Під порожніми склепіннями кісток тієї почвари сплели тенета білі павуки з головами демонів і завбільшки з мавп. Коли Нушейн наблизився, назовні висипала сила-силенна тих павуків, і здавалося, немовби скелет ворушився й тремтів, коли вони накочували на нього мерзенним бурхливим потоком і падали на землю перед астрологом. За ними, мов незліченне військо, ринули інші павуки — вони кишма кишіли повсюди й вкривали собою кожну кісточку. Нушейн зі своїми товаришами кинувся навтьоки і, добігши до розвилки каверн, обрав інший прохід.

Тут демонічні павуки його вже не переслідували, але зорезнавець однаково поквапився вперед, аби ні вони, ні мумія не наздогнали, і вже невдовзі зупинився на самому краю величезного провалля, що заповнювало катакомбу від стіни до стіни і було надто широке для того, щоб людина могла його перестрибнути. Пес Ансерат, унюхавши якісь запахи, що зринали з провалля, з несамовитим завиванням відскочив назад, і Нушейн, тримаючи свічку над урвищем у витягнутій руці, розрізнив далеко унизу полиск брижів, які колами розходилися поверхнею якоїсь масної чорної рідини, і здавалося, немов у самому центрі тієї баюри плавали, погойдуючись, дві криваво-червоні цятки. А тоді звідти долинуло сичання, ніби від величезного казана, розігрітого чаклунськими вогнями; і чорнота, нуртуючи, зринула вгору, швидко й лиховісно здіймаючись і загрожуючи вихлюпнутися через краї провалля; і червоні цятки, наближаючись до астролога, стали подібні до сяйливих очей, що втупилися злостивим поглядом у його власні очі…

Тож Нушейн поквапливо відскочив назад і, повернувшись пройденим шляхом, застав на роздоріжжі катакомб мумію, що чекала на нього.

— Може здатись, о Нушейне, що ти узяв під сумнів свій власний гороскоп, — з деякою іронією мовив проводир. — Хай там як, а навіть кепський астролог іноді може правильно витлумачити приписи зоряних небес. Тож скорися зорям, які визначили для тебе цю подорож.

Надалі Нушейн без опору ішов слідом за мумією. Коли вони ступили до камери з величезним саркофагом, проводир змусив астролога повернути вкрадену чорну свічку на її місце у свічнику. А тоді, не маючи жодного іншого світла, крім фосфоричного сяйва, яке випромінювали покрови мумії, астролог ступив до мерзенного мороку ще глибших осуаріїв257, які лежали за камерою із саркофагом. Врешті-решт, пройшовши кавернами, в яких, розсіюючи кромішню темряву, помалу замріло тьмаве світло, він опинився під вкритими похмурою пеленою небесами на березі бурхливого моря, що гомоніло, вкрите імлою, хмарами та шумовинням. Ніби сахаючись від різкого повітря та світла, мумія відступила назад у підземелля й мовила:

— Тут мої володіння закінчуються, тож мушу я залишити тебе чекати на другого проводиря.

Нушейн стояв над морем, вдихаючи гострий запах морської солі, а вітровій розвівав його волосся та надимав убрання. Коли це раптом почув він металевий скрегіт і побачив, як зачинилися поіржавілі бронзові двері, закриваючи вхід до каверни. Узбережжя оточували стрімкі неприступні скелі, що простяглися обабіч астролога, суцільною стіною сягаючи до самих хвиль. Тож він був вимушений чекати; й невдовзі уздрів Нушейн водяника кольору морської хвилі, що вигулькнув серед розбурханих вод, які накочували на берег. Мав той водяник напівлюдську-напівмавпячу голову, а позаду нього морськими хвилями пливла невелика чорна баржа; вона рухалася вперед, хоч і не видно було на ній жодної істоти, яка б стернувала чи веслувала. Побачивши це, згадав Нушейн ієрогліфи морського створіння та човна, які нещодавно з’явилися на березі його нативної карти, і, розгорнувши папірус, зачудовано побачив, що обидва знаки щезли; й не сумнівався зорезнавець, що вони, достоту як ієрогліф мумії, пройшли через усі зодіакальні доми й сягнули, зрештою, того дому, який керував перебігом його долі; а тоді, либонь, матеріалізувалися й постали перед ним. Але зараз на їхньому місці, у протистоянні до Великого Пса, був накреслений полум’яний ієрогліф, який зображав огнисту саламандру.

Водяник химерними жестами поманив його до себе, широко шкірячись і показуючи білі пилчасті ряди схожих на акулячі зубів. Скоряючись знакам морського створіння, Нушейн виступив уперед і зійшов на палубу баржі; Мозда з Ансератом, віддані своєму господареві, супроводжували його. Одразу по тому водяник поплив уперед, розтинаючи розбурхані хвилі прибою, а баржа, немовби веслована й кермована самими лише чарами, тієї-таки миті круто розвернулася від берега і, плавно долаючи вітер і хвилі, рушила похмурим безіменним океаном.

Напіввидимий серед розбуялої піни та імли, водяник незмінно бовванів попереду. Отак вони й пливли вперед, і впродовж тієї подорожі, поза всяким сумнівом, перетнули межі часу і простору; й, неначе вийшовши за межі смертного буття, Нушейн не відчував ані спраги, ані голоду. Але здавалося йому, що душа його плине морями дивовижної непевності та найжахливішої відчуженості; він боявся імлистого хаосу, який оточував його зусібіч, так само як боявся огорнутих нічною пітьмою катакомб. Зчаста намагався він розпитати морське створіння про те, куди вони пливуть, але так і не дістав жодної відповіді. І вітер, який віяв від неуявленних берегів, і течії, що плинули до незнаних безодень, були однаково сповнені шепотіння, в якому вчувалися благоговіння та жах.

Нушейн обмірковував таємниці своєї подорожі майже до божевілля, і спало йому на думку, що, перейшовши краєм смерті, нині він перетинає лімб несотворених істот; і не насмілився звіздар міркувати над тим, якою буде природа кінцевої мети цієї мандрівки.

А невдовзі щільна пелена імли зненацька розірвалася, і водоспад золотих променів полився додолу від сонця, що сяяло високо вгорі. Зовсім близько, на відстані руки, з підвітряного боку баржі, яка й далі дрейфувала водами, понад хвилями височів острів, порослий зеленню, зі світлими банями у формі мушель і вкритими цвітом садами, що нависали високо вгорі, у засліпливому полуденному сяйві. Хвилі прибою із сонним жебонінням заколисано напливали на низький трав’янистий берег, який не відав гніву бурі, а над водою схилялися лози з рясними гронами та вкриті буйним цвітом квіти. Здавалося, ніби той острів випромінює чари забуття та сну, і що кожен, хто пристане до його берега, повік-віку житиме, неприступний, у сонцесяйних снах. Нушейна охопило палке бажання дістатися цього зеленого тінявого прихистку; він більше не бажав мандрувати далі у страхітливу нічогість окутаного імлою океану. І, вагаючись між бажанням і жахом, астролог геть забув про ту долю, яку визначили для нього зорі.

Баржа ані зупинялася, ані відхилялася від курсу, одначе підпливала дедалі ближче до узбережжя острова, й побачив Нушейн, що вода між нею та берегом прозора й неглибока, тож висока людина легко могла дістатися суходолу. Тримаючи свій гороскоп, він зіскочив у море й пішов у напрямку острова, а Мозда із Ансератом рушили за ним слідом, пливучи біч-о-біч.

Хоча довге намокле вбрання дещо стримувало його хід, астролог гадав невдовзі дістатися принадного берега; та й водяник, як на те, не робив жодних рухів, аби його перехопити. Спочатку вода сягала йому між попереком і пахвами; тоді заплюскотіла на рівні паска; згодом — на рівні колін; а острівні лози та цвіт уже духмяно схилялися над ним.

А тоді, за якийсь крок від заворожливого острова, він почув гучне сичання й побачив, що лози, гілки, квіти, ба навіть трави були переплетені й оповиті мільйоном змій, які, нескінченно звиваючись, у бридкому сум’ятті плазували туди й сюди. Їхнє сичання долинало з усіх частин того високого острова, змії скручувалися мерзенно поцяткованими кільцями, повзали та ковзали повсюди; і не було жодного ярда його поверхні, яку б вони не осквернили своєю присутністю, чи просто вільної настільки, аби людина могла ступити бодай крок.

З відразою розвернувшись у бік моря, Нушейн виявив, що на відстані руки від нього вже чекають водяник і баржа. Втративши надію, він зі своїми супутниками знову зійшов на борт баржі, і магічним чином урухомлене судно продовжило свій шлях. І тоді водяник уперше заговорив до астролога, позираючи на нього через плече й хрипким, напіврозбірним голосом промовляючи не позбавлені іронії слова:

— Може здатись, о Нушейне, що тобі бракує віри у власні віщування. Хай там як, а навіть найпослідущіший зі звіздарів уряди-годи складає правильний гороскоп. Тож припини повставати супроти того, що було провіщено тобі зірками.

А баржа пливла собі далі, й тумани важкою пеленою огортали її, й осяяний променями полуденного сонця острів уже зник з овиду. Минуло хтозна-скільки часу, й оповите імлою сонце закотилося за несформовані, зародкові води та хмари, і все довкруж облягла темрява первісної ночі. Невдовзі крізь рвану запону хмар, які плинули у височині, Нушейн уздрів дивовижні небеса, на яких астрологові не вдалося знайти жодного знайомого сузір’я чи планети; від того пройняло його чорним жахом цілковитої покинутості. А тоді тумани і хмари повернулися, запинаючи те невідоме небо і роблячи його недосяжним для допитливого погляду зорезнавця. І більше він не міг розгледіти нічого, крім водяника, який виднів попереду, освітлений тьмавим фосфоричним сяйвом, що огортало його повсякчас.

А баржа й далі плинула вперед; і з часом астрологові почало здаватися, ніби за імлистою пеленою займався, здушений туманами, вогнисто-червоний ранок. Невдовзі човен увійшов у дедалі ширшу смугу світла, і очі Нушейна, який вже навіть і не думав, що знов колись побачить сонце, засліпило сяйво дивоглядного берега, на якому суцільною високою стіною височіло палахкотливе полум’я, яке, судячи з усього, постійно живилося самим лише голим піском і камінням. З могутнім ревом, подібним до шуму прибою, що розбивається об берег, полум’я бурхнуло вгору, і хвиля жару, неначе вирвавшись із численних печей, прокотилася від нього, сягнувши далеко в море. Баржа стрімко наблизилася до того берега, і водяник, за допомогою незграбних жестів попрощавшись з астрологом, пірнув і зник під водою.

Нушейн заледве міг дивитися на те полум’я чи витримувати жар, який линув від нього. Але баржа пристала до прямої коси, яка лежала між вогнями й морем; і просто перед Нушейном зі стіни полум’я вигулькнула вогниста саламандра, що формою та барвою достоту нагадувала той ієрогліф, який останнім з’явився в його гороскопі. І з невимовним жахом збагнув астролог, що це був третій проводир його троїстої подорожі.

— Ходімо зі мною, — мовила саламандра голосом, подібним до потріскування оберемків хмизу у багатті. Нушейн зійшов з баржі на берег і відчув, що суходіл під його ногами гарячий, наче піч; а слідом за ним, як і раніше, хоча й з відчутною нехіттю, пішли Мозда з Ансератом. Але Нушейна, який вже наближався до язиків полум’я, що здіймалися за спиною саламандри, і мало не умлівав від їхнього палу, здолала слабкість смертної плоті; знов запрагнувши уникнути своєї долі, він притьма кинувся тікати вузьким сувоєм узбережжя, що простягнувся між вогнем і водою. Проте він устиг пробігти лише кілька кроків, коли саламандра, зайшовшись огненним ревом, помчала йому навперейми, перехопила й погнала просто до полум’я, жаско хльостаючи своїм, схожим на драконячий, хвостом, з якого злітали цілі зливи іскор. Не міг астролог обернутися обличчям до саламандри й думав лише про те, що варто йому увійти в полум’я, як воно поглине його, наче аркуш паперу. Однак у стіні вогню виникло щось на кшталт отвору, язики полум’я вигнулися, утворивши аркаду, і, гнаний саламандрою, звіздар зі своїми супутниками пройшов огненним коридором й опинився в попелястому краї, де усе було сповите серпанком низько навислого диму та пари.

Тут саламандра доволі насмішкувато зауважила:

— Не хибно, о Нушейне, витлумачив ти зорі свого гороскопу. А зараз твоя подорож добігає кінця, і більше ти не потребуватимеш послуг проводиря.

По цих словах вона покинула його, зникнувши, ніби згашене полум’я у димному повітрі.

Нушейн, залишившись стояти в нерішучості, побачив перед собою білі сходи, які підносилися вгору поміж хиткими клубами диму. Позаду нього, наче височезний фортечний вал, здіймалася суцільна стіна полум’я, а обабіч, щомиті мінячись, кужелився дим, набираючи форм демонічних постатей та облич, які загрозливо сунули на нього. Астролог почав спинатися сходами нагору, а постаті, страхітливі, як чарівникові фамільяри, збиралися під ним та навколо нього і, не відстаючи, слідували за ним, поки він сходив угору, тож Нушейн не насмілювався зупинитися чи відступити назад. Він сходив високо вгору в тій чадній імлі, аж несподівано натрапив на відкритий портал сірокам’яного дому, що підносився у неозору височінь і простирався в неосяжну широчінь.

Не самохіть, а гнаний тлумищем димних постатей, пройшов астролог із супутниками у портал того дому, що складався з довгих порожніх залів, які звивалися, ніби вигини спіральної морської мушлі. Там не було ані вікон, ані ламп, одначе здавалося, немов у повітрі було розчинене й розсіяне світло яскравих срібних сонць. Утікаючи від переслідування пекельних примар, звіздар пройшов звивистими залами і зрештою потрапив до внутрішнього чертогу, в якому був ув’язнений самий простір. У центрі в мармуровому кріслі сиділа випростана, мовчазна та нерухома постать колосальних розмірів, убрана в мантію з каптуром. А перед постаттю на чомусь на кшталт столу лежала велетенська розгорнута книга.

Нушейна пройняв той святобливий жах, який відчуває людина, опинившись у присутності одного з верховних демонів або божеств. Побачивши, що фантоми-переслідувачі пощезли, звіздар зупинився на порозі, адже неосяжність чертога, безмежного, як безодня між світами, викликала у нього запаморочення. Він бажав відступити, але від істоти в каптурі долинув голос, який стиха, наче голос з найпотаємніших глибин його власного розуму, промовив:

— Я є Верґама, чиє інше ім’я — Доля; Верґама, чиє ймення ти так невігласно призивав всує, як то люди зазвичай роблять, взиваючи до своїх оповитих покровами таїни володарів; Верґама, який покликав тебе в ту подорож, яку рано чи пізно, в той чи інший спосіб мусить здійснити кожна людина. Підійди ближче, о Нушейне, та почитай трохи з моєї книги.

Астролога немовби незримою рукою потягло до столу. Схилившись над ним, він побачив, що велетенська книга була розгорнута посередині, і сторінки її рясно вкривали накреслені чорнилом різноманітних кольорів незчисленні знаки, які зображали людей, богів, риб, чудовиськ, тварин, сузір’я та безліч інших істот і речей. Наприкінці останнього рядка на сторінці праворуч, там, де залишалося трохи вільного місця для ще кількох написів, Нушейн побачив ієрогліф, який зображав рівносторонній трикутник зірок, як той, що нещодавно з’явився був у безпосередній близькості до сузір’я Пса; нижче від того трикутника були накреслені ієрогліфи мумії, водяника, баржі та саламандри, які достоту нагадували знаки, що з’являлися в його гороскопі й щезали з нього, і тих проводирів, які привели його до дому Верґами.

— У моїй книзі, — мовила постать у каптурі, — записано й збережено знаки усіх речей. Усі зримі форми на початку були лише символами, які я накреслив своєю рукою; наприкінці усі вони існуватимуть лише як письмена моєї книги. Лише до пори виступають вони на передній план, набираючи того, що знане як матеріальність… То був я, о Нушейне, хто розмістив у небесах ті зорі, що провістили твою подорож; то був я, хто послав до тебе трьох проводирів. І, виконавши своє призначення, всі ці речі обернулися на ніщо, стали, як і раніше, лише знаками, накресленими на сторінках моєї книги.

На якийсь час Верґама замовк, і до чертога повернулася безмежна тиша, а розум Нушейна охопив безмірний подив. А тоді істота в каптурі попровадила далі:

— Недовгий час був серед людей той, кого звали астрологом Нушейном, а разом із ним були пес Ансерат і негр Мозда, які розділяли з ним його мінливу долю… А вже незабаром я муситиму перегорнути сторінку, та перш ніж це зробити, повинен дописати на ній те, чому там належить бути.

Нушейнові здалося, немов у чертозі здійнявся і з дивним зітханням промайнув повз нього вітер, хоч астролог і не відчув, щоб він обвіяв його своїм подихом. Але зорезнавець побачив, що шерсть Ансерата, який скулився коло самих його ніг, скуйовдилася від подуву вітру. А тоді перед його зачудованими очима пес почав дрібнішати та в’янути, неначе обпалений смертоносною магією: спочатку зменшився до розміру щура, потім став маленький, як миша, а тоді змізернів до розміру комахи, хоча й зберігав свою первісну форму. А потім крихітну істоту, зітхнувши, підхопив повів повітря й проніс її повз Нушейна, немов якусь мошку; й одразу після того звіздар зазирнув до книги й побачив у нижній частині правої сторінки ієрогліф у вигляді пса, що зненацька з’явився поруч ієрогліфа саламандри. І крім цього знаку від Ансерата не лишилось ані сліду.

І знову подих вітру обвіяв чертог, не торкнувшись астролога, але розмаявши обірвану одежину Мозди, який припав до ніг свого господаря, немов благаючи про заступництво. Німий зіщулився, зсохся і, врешті-решт, обернувся на легку й тонку істоту, подібну до жука, за спиною якого надкрилками тріпотіло розторсане лахміття. І побачив Нушейн, що одразу за ієрогліфом пса з’явився ієрогліф одноокого негра; крім того знаку від Мозди не лишилось ані згадки.

Тепер, ясно бачивши, яка лиха доля була йому призначена, Нушейн спробував утекти від Верґами. Астролог одвернувся від розгорнутої книги й побіг до дверей чертога, і рване яскраве вбрання тріпотіло навколо його ніг. Але, біжучи, почув він у вухах голос Верґами, який стиха промовив до нього:

— Намарно опираються люди, прагнучи уникнути тієї долі, яка в кінці обертає їх на письмена. У моїй книзі, о Нушейне, є місце навіть для поганого астролога.

І ще раз пролунало дивне зітхання вітру, і потік холодного повітря дмухнув на Нушейна-втікача; і зупинився він на півдорозі посеред неосяжного чертога, немов затриманий якою стіною. Лагідно дихнув вітерець на його худорляву довготелесу постать і здійняв угору сивіючі пасма його волосся та бороди, й легенько потягнув за сувій папірусу, який звіздар і досі тримав у руці. Його короткозорим очам здавалося, ніби чертог кружляє і надимається, нескінченно розширюючись. Піднесений у повітря, знову і знову обертаючись у запаморочливій коловерті, він уздрів постать у кріслі, що бовваніла над ним, стаючи дедалі вищою і вищою, аж поки сягнула космічного безміру. А тоді бог зник у яскравому світлі, а Нушейн став невагомою істотою, вигнанцем, висхлим скелетом загубленого листка, що зринав і падав у потоках сяйливого вихору.

У книзі Верґами, в самому кінці останнього рядка на сторінці праворуч з’явився ієрогліф, який зображав довготелесого астролога, що тримав у руці згорнуту руркою натальну карту.

Верґама схилився до столу й перегорнув сторінку258.

Некроманти острова Наат

Повік відділена від болю мертва туга:

Ще тліє солодко любов в серцях погаслих,

Й загиблії коханці ще спізнали щастя

На острові Наат, за вод жалобним пругом.

Пісня рабів-галерників

Ядар, принц кочового народу з напівпустельного краю, знаного як Зайра, проминув чимало королівств, йдучи за провідною ниткою, яка часто була невловніша за порване осіннє павутиння, що плине у повітрі. Вже тринадцять місяців шукав він Далілі, свою наречену, яку работорговці з Ша-Караґа, швидкі й підступні, як пустельні соколи, викрали разом із десятьма іншими дівами з таборовища його племені, поки Ядар зі своїми людьми полював чорних зайранських газелей. Лютим було Ядарове горе, коли ввечері він повернувся до розорених шатрів, та ще лютішим — його гнів. Тоді він дав велику обітницю знайти Далілі: чи на невільницькому ринку, чи у борделі, чи в гаремі, чи мертву, чи живу, чи завтра, чи по тому, як спливе чимало років, посрібливши його волосся сивиною.

Сліди верблюдів работорговців вели просто до залізних брам міста Ша-Караґ, яке лежало за багато ліг на захід. Через такі наскоки кочовики вже віддавна ворогували з мешканцями великого та безчесного торговельного міста, в якому жінки стали головним товаром. Розуміючи, що це оточене високими мурами місто було невразливим для нападу невеличкої ватаги його побратимів, Ядар убрався торговцем килимами і в супроводі чотирьох своїх людей у подібному вбранні, з чималим вантажем килимарських витворів свого племені, що мали правити за запас товарів, принц з’явився перед зачиненими брамами ворожого міста, і вартові без зайвих запитань пропустили його з товариством досередини. Обережно прислухаючись до пліток на базарах, він довідався, що напасники не залишились у Ша-Каразі, але, розпродавши майже всіх бранців місцевим перекупникам, не гаючи часу, рушили до великих західних імперій і забрали із собою Далілі та найпрекрасніших з її супутниць. Подейкували, ніби вони сподівалися продати Далілі якомусь маєтному королю чи імператору, який заплатить за дику, рідкісну вроду чужоземної принцеси ціну, якої вистачило б на те, щоб викупити ціле місто.

Втомливими й небезпечними були ті пошуки, яким присвятили себе Ядар і його супутники. Досі вбрані як торговці килимами, вони пристали до каравану, що саме вирушав у мандрівку тим самим шляхом, який обрали торговці невільниками. Від королівства до королівства йшли вони за непевним слідом, і часто ставалося так, що подекуди оманливі поголоски зводили їх на манівці.

У Тінараті, почувши, що тамтешній король нещодавно купив собі дивовижно чарівливу дівчину-кочівницю, побратими серед грозової ночі пробралися до палацового гарему, повбивавши схожих на грифонів чудовиськ, які стерегли його балкони, та безстрашно здолали моторошні ями-пастки, якими для захисту від непроханих зайд було обладнано підлогу внутрішніх зал. Вони знайшли дівчину, проте та виявилася не Далілі, а однією з дів, яких викрали з Ядарового табору; а тоді хутко, серед гамору пробудженого палацу, побратими забрали дівчину із собою в розбурхану грозою темряву. Визволена полонянка мало що знала про долю Далілі й розповіла лише, що в Тінараті работорговці забрали від неї принцесу й повезли її до Зул-Ба-Сера: адже король Тінарату відмовився платити несусвітні гроші, які вони правили за Далілі.

А вже коли товариство кочовиків безпечно добулося поза межі Тінарату, Ядар відіслав дівчину в супроводі одного з одноплемінників назад до Зайри, а сам із рештою побратимів продовжив пошуки, мало не загинувши серед безводних дюн тієї пустки, що розкинулася поміж Тінаратом і Зул-Ба-Сером. І вже у місті Зул-Ба-Сер Ядар дізнався, що Далілі запропонували були місцевому королю, однак йому не припала до вподоби смаглява красуня, і він відмовився її купувати; по тому викрадачі разом із принцесою подалися на північ, у невідомому напрямку. Та, перш ніж кочовики встигли вирушити слідом за работорговцями, Ядарових супутників охопила якась дивна лихоманка, й невдовзі вони повмирали, а їхні тіла, згідно з тамтешнім звичаєм, стали власністю велетенського гуля, який мешкав у храмі і якому поклонялися у місті Зул-Ба-Сер. Тож Ядар самотою продовжив свій шлях і, чимало проблукавши навмання, зрештою дістався міста Орота, що лежало на крайньому заході країни Зайлак і було великим морським портом.

Там уперше за кілька місяців почув Ядар дещо таке, що могло стосуватися Далілі: адже мешканці Орота досі пліткували про відплиття багатої галери, котра забрала вродливицю-чужоземку, яку купив імператор Зайлаку й відправив її правителеві далекого південного королівства Йорос як подарунок на знак угоди між цими двома державами.

Ядар, який вже майже був піддався розпачу, сповнився надії знайти свою кохану, адже завдяки опису, який дали містяни, принц упевнився, що та дівчина насправді була не хто інша, як Далілі. У нього вже не лишилося жодного з тих коштовних, майстерно тканих руками його одноплемінників килимів, які він узяв із собою для продажу, одначе, продавши верблюдів, він спромігся роздобути достатньо грошей, щоб заплатити за місце на кораблі, який невдовзі мав відплисти до Йоросу.

Тим кораблем була невелика купецька галера, навантажена зерном і винами, вона зазвичай плавала прибережними водами на північ і на південь, повсякчас тримаючись близенько до звивистого західного узбережжя континенту Зотік і ніколи не наважуючись відплисти від берега так далеко, щоб утратити його з поля зору. Ясного літнього дня під чистим блакитним небом вона відчалила з Орота, й усе віщувало, що подорож її буде безпечна й спокійна. Але на третій ранок по тому, як галера полишила порт, від низького піщаного берега, який вони саме оминали, зненацька повіяв страхітливий вітровій, а слідом за тим, заступаючи собою небеса і море, прийшла чорнота, така густа, неначе хмарна ніч запанувала над землею. Вітрила та весла не могли здолати натиску бурі, і судно, гнане сліпим борвієм, понесло далеко в море.

Минуло два дні, вітер вщух, а його всепоглинна лють невдовзі стала не більш ніж ледь чутним шепотом; і небеса очистилися, відкривши яскраво-лазурове склепіння від краю до краю, але ніде не було видно жодної землі, лише порожній безмір вод, які ще й досі, дарма що вітру вже не було, ревли й бурхливо та невпинно ринули на захід; і той нестримний потік, який немовби мчав до водоспаду, був надто сильний, щоб галера могла плисти проти його течії. І галеру тим дивним непереборним плином несло вперед, неначе ураганом.

Ядар, який був єдиним пасажиром, вельми чудувався з цієї дивовижі; і неабияк вразив його вираз жаху, який він побачив на сполотнілих обличчях капітана та команди. І, знову поглянувши на море, він зауважив якесь незвичайне потемніння його вод, які набували щомиті густішого відтінку старої крові, до якого домішувалося чимдалі більше чорноти, хоча над ними й далі сяяло нітрохи не потьмарене сонце. Тож Ядар розпитав капітана, сивобородого чолов’ягу з Йороса на ймення Аґор, який вже сорок років плавав цим океаном; і капітан відповів йому, рясно пересипаючи мову моряцькою лайкою:

— Саме це й передбачав я, коли шторм поніс нас на захід, а тепер знаю напевне, що ми потрапили в лабети жахливої океанської течії, яку мореплавці називають Чорною Річкою. Безнастанно, постійно прискорюючись, рине ця стрімка течія до тих овіяних легендами місць за пругом, куди опускається вечірнє сонце, аж поки, зрештою, виливається за край світу. Тепер між нами і тією останньою межею нема жодного суходолу, окрім лихого острова Наат, який ще звуть Островом Некромантів. І не знаю, яка доля гірша — бути розтрощеним разом із кораблем об скелі того сумнозвісного острова, чи бути пожбуреним у позамежжя разом із водами, що нескінченно спадають за край світу. Ані з одного, ані з другого місця вже нема вороття для живих людей, як-от ми з вами, а з острова Наат не відпливає ніхто, крім лихих чаклунів, які його замешкують, і небіжчиків, яких вони завдяки своєму чаклунству підняли з мертвих і підкорили своїй волі. На своїх магічних кораблях, які поборюють потужну течію Чорної Річки, чаклуни, коли їм лиш заманеться, плавають до інших берегів, а мерці, скоряючись некромантським чарам, виконують нечестиві завдання й, не зупиняючись і не знаючи втоми, пливуть туди, куди їм накажуть господарі.

Ядар, мало що знавши про чаклунів і некромантію, не вельми вірив у те, про що розповів йому капітан, проте він бачив, як води чорнішали й дедалі шаленіше та бурхливіше плинули в напрямку обрію, немовби ллючись униз якимось підводним схилом земної поверхні, що ставав дедалі крутішим, наближаючись до останньої межі; й, воістину, залишалося мало надії на те, що галера зможе відновити свій курс на південь. Та головно Ядара непокоїла думка, що йому вже ніколи не вдасться дістатися королівства Йорос, де він мріяв знайти Далілі.

Увесь той день темні морські води, химерно прискорюючись, безперервно несли судно вперед під безвітряними та безхмарними небесами. День добіг кінця, на зміну йому прийшов безгомінний жовтогарячий захід сонця, по якому запала ніч, сповнена величезними незмигними зорями, а її, зрештою, наздогнав, прилинувши на безгучних крилах, бурштиновий світанок. Але швидкоплинні води й досі, не сповільнюючись, струменіли вперед; і ніде у неозорому просторі навколо галери не було видно ані землі, ані хмаринки.

Ядар не надто багато спілкувався з Аґором і командою галери після того, як марно запитав їх, чому почорнів океан, і дістав на те відповідь, що то є річ, якої не збагнула ще жодна людина. Розпач охопив його, однак, стоячи на палубі, він споглядав небо та хвилі з пильністю, породженою кочовим життям. Коли пообіддя вже близилося до середини, він розгледів ген удалині якесь дивне, оснащене вітрилами жалобної пурпурової барви судно, яке пливло, впевнено долаючи могутню течію та несхибно тримаючи курс на схід. Побачивши це, принц зачудовано скрикнув, привернувши увагу капітана до того дивовижного судна; і капітан, стиха бурмочучи чужоземні лайки, пояснив йому, що корабель той належить некромантам з острова Наат, зі згубною магією яких не може змагатися навіть течія Чорної Річки.

Невдовзі пурпурові вітрила зникли з поля зору, але трохи згодом Ядар помітив декілька предметів, химерно подібних до людських голів. Вони промайнули з підвітряного боку галери і зникли серед високих хвиль, немовби легко пливучи до континенту Зотік тим самим маршрутом, яким допіру проплив некромантський корабель. Гадаючи, що жодна смертна людина не змогла б отак плисти, й пригадуючи те, що́ капітан розповідав йому про мертвих плавців з Наату, Ядар здригнувся від тривоги, що проймає навіть відважного чоловіка перед лицем надприродних речей, і не сказав нікому про побачене. І жоден з його супутників, схоже, не помітив появи тих предметів, що так скидалися на голови.

А галеру й досі несло вперед, і веслярі бездіяльно сиділи при веслах, а капітан байдужно стояв при стерні, не звертаючи на нього уваги.

Тепер, коли сонце почало хилитися у розбурханий ебеново-чорний океан, на заході величезним валом здійнялася грозова хмара, що спершу була подовгаста й низька, але невдовзі зринула у височінь величезними, неначе гори, склепіннями та стрімчастими зазубреними вершинами. Темне громаддя маячило дедалі вище, немовби попереджаючи про приховану за ним загрозу на кшталт крутого бескеття та похмурих і жаских скель; одначе воно геть не змінювало своїх обрисів, як то властиво хмарам, і Ядар, уважно придивившись до нього, зрештою, збагнув — те, що він вважав за темне хмаровище, виявилося високим островом, який бовванів у довгому промінні призахідного сонця. Холодні еманації зла линули від того острова, наче глибокий видих; він відкидав тінь на багато миль, іще сильніше затемнюючи жалобні води, ніби вкриваючи їх покровом дочасно запалої ночі; і в його тіні піняві гребені хвиль, які, зблискуючи, розбивалися об приховані прибережні рифи, видавалися білими, неначе вишкірені зуби Смерті. І Ядару не треба було чути пронизливих, наляканих криків своїх супутників, аби зрозуміти, що це був жахливий острів Наат.

Течія страхітливо прискорилася й розлючено понесла ґалеру вперед, наче поспішаючи на битву з узбережжям, яке злостиво шкірилося іклами скель; і голоси моряків, які голосно молилися своїм богам, потонули в її гуркоті. Ядар, стоячи на прові галери, підніс мовчазну молитву похмурому і безжальному божеству свого племені; очі його уважно, мов очі яструба, що залетів далеко в море, розглядали острів, який підносився над ними, й бачив лише голі жаскі бескиди та ділянки, вкриті похмурим лісом, який межи скелями підступав мало не до самого моря, та білі хвилі прибою, що здіймалися й розбивалися об оповитий тінню берег. І ще принц устиг розгледіти, що в низинах за прибережними скелями, приховані від сторонніх очей, були розкидані дахи будинків, блідими цятками видніючи серед кипарисів, котрі своїми похоронними тінями згущували довколишній присмерк.

Оповитий якимось похмурим покровом і вкрай лиховісний був той острів, і серце Ядарове впало, наче лот259, який поринає в морську безодню, що не знає сонця. Коли галера підпливла ближче до берега, йому здалося, ніби він побачив темні постаті людей, які ставали видимі, коли великі хвилі накочували на низький пляж, а тоді знову зникали за хмарами піни та бризок. І, перш ніж він встиг удруге роздивитися ті постаті, галеру з оглушливим тріском і скреготом пожбурило на рифи, вкриті стрімкими потоками води. Скелі прохромили всю передню частину прови та днище галери, а тоді накотився велетенський вал, що здійняв судно з рифів, і воно миттєво наповнилося водою та затонуло. І з усіх, хто відплив з Орота на тому судні, одному лиш Ядарові вдалося стрибнути за борт, перш ніж воно пішло на дно; та оскільки принц був не надто вправним плавцем, його швидко затягло під воду, і він от-от мав потонути у нуртовинні того лихого моря.

Відчуття покинули Ядара, і в думках, неначе сонце з минулого, побачив він обличчя Далілі; і разом із Далілі в яскравій фантасмагорії повернулися до нього щасливі дні, якими вони були до того, як його спіткала раптова втрата. Та видіння минули, і принц опритомнів, борсаючись і відчуваючи гіркоту морської води у роті, її гучний шум — у вухах, а її розбурхану темряву — зусібіч навколо себе. А коли він почав приходити до тями, то усвідомив, що за його спиною пливла якась постать, підтримуючи його над водою своїми руками.

Принц підвів голову і невиразно розгледів у довколишньому присмерку бліду шию і у пів оберта — лице свого рятівника, а також довге чорне волосся, що струменіло по хвилях. Доторкнувшись до тіла поруч себе, він збагнув, що то була жінка, і хай який спантеличений та приголомшений був юнак ударами морських хвиль, у ньому заворушилося відчуття, ніби він угледів щось знайоме; подумалось йому, що десь, колись у минулому, стрічав він дівчину з таким волоссям і подібним обрисом щоки; але виразно пригадати йому не вдалося. І, силкуючись пригадати, Ядар знову доторкнувся до жінки й відчув, як його пальці пройняла дивна холоднеча, що линула від її оголеного тіла. Це дещо здивувало його, але він швидко забув свій подив серед шаленства моря, крізь яке його несла плавчиня.

Дивовижними були сила та вправність тієї жінки, адже вона з легкістю долала велетенські хвилі, які здіймались у страхітливу височінь, а тоді обрушувалися додолу. Ядар, який плив, немов у колисці, підтримуваний рукою своєї рятівниці, з вершини чергової хвилі побачив дедалі ближчий берег, але йому здавалося, що жодному плавцеві, хай якому здібному, навряд чи вдасться здолати ті важкі, несамовиті хвилі прибою, що водоспадом ринули вперед, розбиваючись об кам’янисте узбережжя, й залишитися живим. Врешті-решт, прибій пожбурив їх у запаморочливу височінь, немовби прагнучи закинути їх обох на найвищу скелю, але хвиля, неначе стримана якимись чарами, повільно, ліниво й плавно опустилась, а тоді відпустила свою здобич і відкотилася, і Ядар зі своєю рятівницею, неушкоджені, залишилися лежати на мілководному прибережжі.

Не зронивши ані слова, навіть не озирнувшись, аби поглянути на Ядара, жінка хутко підвелася на ноги; жестами поманивши принца кочовиків йти за нею слідом, рушила вперед, у ту мертвотно-блакитну сутінь, яка опустилася на острів Наат. Піднявшись і пішовши за нею, Ядар зачув якийсь предивний та моторошний піснеспів, який лунав, перекриваючи гомін моря, і побачив трохи віддалік багаття із викинутої на берег деревини, що химерним вогнем палало у сутінках. Жінка, неначе сновида, простувала у бік вогню та голосів, і Ядар, очі якого помалу призвичаїлися до непевного присмерку, побачив, що багаття горіло яскравим полум’ям у глибокій та низькій розколині між бескидами, які бовваніли над пляжем; по той бік багаття, неначе високі тіні, що набирали зловісних обрисів, стояли загорнуті в темні вбрання постаті співців.

І тоді до нього повернулася згадка про те, що капітан галери оповідав йому стосовно мешканців Наату та їхніх некромантських практик; і зі згадкою цією прийшли лихі передчуття. Адже самий звук того наспіву, хай і лунав він незнаною мовою, здавалося, сповільнював кровоплин, і кров юнака застигала в жилах, не досягши серця, і холоднеча гробниці проникала до глибини кісток. І хоча принц був не надто обізнаний у таких речах, йому спало на думку, що усі ті повторювані співучим голосом слова були наділені чаклунською ваготою та силою.

Ступивши вперед, жінка вклонилася співцям так, як зазвичай роблять раби, та стала перед ними, покірно чекаючи. Чоловіки, яких було троє, не зупиняючись, продовжили виспівувати своє заклинання й, здавалося, зовсім не зауважили присутності Ядара, який вийшов на світло багаття. Були вони худорляві, як зголоджені чаплі, мали високу статуру і загалом були подібні між собою, неначе брати; різкими були обриси їхніх облич, і тіні оселились у заглибинах їхніх щік, а глибоко запалі очі були видимі лише завдяки червоним іскрам полум’янистого багаття, що відбивалися в них. І, поки вони виспівували, здавалося, що очі їхні пильно вдивлялися у далечінь, оглядаючи дедалі темніше море та речі, приховані сутінню та відстанню. І Ядар, підійшовши до них ближче, пройнявся жахом і відразою, від якої нудота підступила йому до горла, немовби він опинився в місці, де безроздільно панувала смерть, і натрапив на його осердя, де найсильніше відгонило огидним духом достиглого розкладу.

Коли юнак наблизився до багаття, полум’я шугнуло вгору, закорчилося довгими вогненними язиками, подібними до блакитних і зелених змій, які звивалися кільцями серед жовтих гадів. І вогонь замерехтів, осяявши яскравими сполохами світла обличчя й груди тієї жінки, яка врятувала принца з Чорної Річки; і Ядар, уперше ясно розгледівши її, збагнув, чому вона тоді розворушила в ньому ті неясні спогади: адже то була не хто інша, як його загублена кохана, Далілі!

Геть забувши про присутність темних співців і про лиху славу острова, куди його викинуло море, він кинувся вперед, аби стиснути свою кохану в обіймах, у стражденній нестямі вигукуючи її ім’я. Одначе вона не озвалася на його вигуки, а на його обійми відповіла лише ледь відчутним тремом. І Ядар, хоч і був украй спантеличений і збентежений, відчув смертельну холоднечу, що линула від її тіла, пробираючи його пальці та проймаючи його навіть крізь одяг. Мертвотно бліді та мляві були вуста, які він щойно цілував, і здавалося, що з-поміж них не віяв жоден подих, а її бліді груди, притиснуті до його грудей, жодного разу не здійнялися й не опали. У прекрасних великих очах, які вона звела на нього, Ядар уздрів саму лише дрімотну порожнечу й таку дрібку впізнавання, як та, що, напівпробудившись, виявляє спляча людина, а потому знову поринає в глибокий сон.

— Чи ж і справді ти — Далілі? — вимовив він. І вона сонно, монотонним, невиразним голосом відповіла йому:

— Я — Далілі.

Розгубленому від цієї таємниці, пройнятому холодом, зневіреному та зболеному Ядарові здалося, ніби її голос долинав із земель, які лежали на віддалі, набагато більшій за усі ті виснажливі ліги, які він здолав, шукаючи наречену по всіх землях континенту Зотік. Боячись осягнути зміну, що сталася з нею, він ніжно мовив:

— Авжеж, ти впізнає́ш мене, я — твій коханий, принц Ядар, який, шукаючи тебе, пройшов половину королівств Землі й заради тебе заплив так далеко у це безбережне море.

Й бездушним голосом озвалася вона, мов очманіла від якогось важкого наркотичного зілля, наче луна, повторивши його слова, але не розуміючи їхнього істинного значення:

— Так, я тебе впізнаю́.

І не знайшов Ядар розради в тих її словах; й не погамували юнакової занепокоєності ті відповіді, що вона давала, повторюючи за ним, як той папуга, усі його любовні улещання та розпити.

І невтямки йому було, що троє співців уже завершили своє заклинання; адже, і справді, він геть забув про їхню присутність, коли знайшов Далілі. Але поки він стояв, міцно притискаючи дівчину до себе, чоловіки підійшли до нього й один із них ухопив його за руку. Чоловік той гукнув Ядара на ім’я й, хоч і незграбно вимовляючи слова, звернувся до нього мовою, якою послуговувалися у багатьох частинах континенту, мовивши:

— Ласкаво просимо на острів Наат, з якого вже немає вороття жодному живому мандрівцеві.

Ядар, пройнявшись страшною підозрою, нестримно напосівся на чоловіка з розпитами:

— Що ви за створіння? І чому Далілі опинилася у цьому місці? І що ви з нею зробили?

— Я — Вачарн, некромант, — з готовністю відповів чоловік, — а ці двоє — то мої сини, Вокал і Улдулла, які теж є некромантами. Ми живемо у домі за цими скелями, а за прислугу нам правлять потопельники, яких ми завдяки своєму чаклунству прикликали з морської безодні й повернули до подоби життя. Серед наших слуг є й ця дівчина, Далілі, разом з усією командою корабля, на якому вона відпливла з Орота, адже, як і те судно, на якому ти нещодавно прибув, її корабель віднесло вітром далеко в море, де невблаганна Чорна Річка підхопила його і, зрештою, розтрощила об рифи Наату. А ми з моїми синами, виспівуючи могутню формулу, що не потребує використання ані кола, ані пентакля, прикликали на берег увесь потонулий екіпаж, достоту так само, як оце щойно прикликали команду того судна, з якого лише ти один був порятований завдяки некромантській плавчині, яка діяла за нашим наказом і з певною метою.

Вачарн договорив і стояв, пильно вдивляючись у навколишній присмерк; і тієї миті Ядар почув позад себе звуки повільних кроків, що лунали вкритим рінню берегом від смуги прибою. Розвернувшись, юнак побачив, як із мертвотно-синіх сутінків вийшов старий капітан тієї купецької галери, на якій він мимоволі дістався Наату; за капітаном ішли моряки та веслярі. Ходою сновид наблизилися вони до багаття, й морська вода важко скрапувала з їхнього одягу та волосся, цівками струменіла з їхніх ротів. Дехто з них був сильно посинцьований, дехто шкутильгав або волочив ноги, зламані ударом об скелі, на які їх пожбурило розбурхане море; і обличчя кожного з них було позначене жаским мертвотним виразом, якого набирають ті, що загинули внаслідок утоплення.

Заклякло, мов ляльки, підходили вони до Вачарна та його синів і шанобливо вклонялися їм, у такий спосіб визнаючи себе за підневільних слуг, а тих, що підняли їх з глибин смерті, — за зверхників. З порожніх поглядів засклілих очей, якими команда галери втупилася просто перед себе, було видно, що ніхто з них не впізнає́ Ядара й не усвідомлює того, що діється навколо; і говорили вони, лише повторюючи, ніби намагаючись завчити напам’ять певні незрозумілі слова, з якими до них зверталися некроманти.

І здавалось Ядарові, що й він теж, достоту як оті ожилі мерці, стояв і рухався в якомусь темному, глибокому, напівусвідомленому сні. Та, попри все, він рушив слідом за заклиначами ущелиною, оповитою сутінковою млою, за прихованим поворотом якої відкривався прохід до височин острова Наат. І біч-о-біч із ним ішла Далілі, а за ними — решта. Покірно йшов принц уперед, однак у серці його не було великої радості від того, що він нарешті знайшов Далілі; й кохання його змішалося з болісним розпачем.

Вачарн освітлював шлях головнею, яку вихопив із багаття, і при її мерехтливому світлі Ядар розгледів невиразні пащі жахливих проваль, які зяяли край ущелини, що дедалі крутіше звивалася вгору, та низькорослі покручені сосни, котрі зловісно схилялися з виступів скель угорі, неначе чарівники простягали руки, аби накласти прокляття на подорожніх. Невдовзі понад розбурханим морем за їхніми спинами здійнявся набряклий та червоний, наче скупаний у крові, змішаній із сукровицею, місяць; і, перш ніж його диск очистився, набувши смертельної блідості, вони вийшли з ущелини на кам’янисте нагір’я, де стояв дім трьох некромантів.

Довгий та приземкуватий був той дім, збудований із темного граніту, з присадкуватими крилами, напівприхованими кронами кипарисів, які росли коло самого будинку. За будинком, нависаючи над ним, височіла прямовисна круча, а над тією кручею у місяцевому світлі видніли похмурі схили та гірські кряжі, що здіймалися у височінь, до гористого осердя острова Наат.

Ядарові здалося, що той дім був місцем, в якому вже запанувала смерть, бо жоден вогник не світився в його порталах і вікнах, і лише тиша долинала з нього, зустрічаючись із безгомінням тьмяних небес. Одначе, коли некроманти наблизилися до порога, Вачарн промовив якесь слово, що розляглося луною у найвіддаленіших внутрішніх залах і покоях, і, немовби відгукнувшись на нього, зненацька повсюди засвітилися лампи, заповнюючи дім, наче страхітливі жовті очі; й тієї ж миті у порталах з’явилися людські постаті, вклоняючись господарям, немов поштиві тіні. Але обличчя тих істот були вибілені могильною блідістю, а деякі з них були поплямовані зеленим тліном або позначені звивистими ходами, прогризеними червою…

Згодом у великій залі того дому Ядара запросили сісти до столу, за яким зазвичай трапезували лише Вачарн, Вокал і Улдулла. Той стіл стояв на чомусь на кшталт помосту, що був складений з величезних плит, а унизу, в головній залі, за іншими столами зібралося близько чотирьох десятків мерців; серед них, ані разу не поглянувши в бік Ядара, сиділа й Далілі. І хоча серце його краялося від болю, принц волів би радше приєднатися до неї, ніж сидіти віддалік, одначе глибока млость огорнула його, немов якесь невимовлене закляття зневолило його кінцівки, тож він не міг більше рухатися самохіть і мусив в усьому коритися волі Вачарна.

Безтямно сидів він, без особливого подиву спостерігаючи за похмурими і мовчазними господарями, які, повсякчас живучи серед безмовних мерців, і самі, вочевидь, уподібнились їм і перейняли у них чимало їхніх звичаїв. І ще виразніше, ніж дотепер, розгледів він схожість трьох чаклунів, адже вони скидалися радше на рідних братів, аніж на батька та синів; і вік усіх трьох годі було визначити, бо ж не були вони ані старими, ані молодими тією мірою, яку застосовують до звичайних людей. Ядар міг відрізнити Вачарна від синів хіба за темнішим відтінком вбрання та більшою шириною чола і плечей, а Вокала від Улдулли — лише за різкішим тоном голосу та глибше запалими щоками. І все сильніше й сильніше відчував він те химерне зло, яке випромінювали ці троє — могутнє та огидне, наче прихований віддих смерті.

Отьмареному чарами, що важким тягарем лежали на ньому, позбавляючи сили волі, принцові заледве чи випадало чудуватися з того, як було подано ту дивну вечерю, хоча м’ясні страви потрапляли на стіл без жодного видимого посередництва, ви́на лилися немовби із самого повітря, і лише тихенький шурхіт непевних кроків та легенький зникомий холодок виказували рухи носіїв, які снували туди й сюди.

Небіжчики за своїми накритими столами мовчки, із незграбними жестами та рухами взялися до вечері, але некроманти не торкнулися наїдків, які стояли перед ними, а сиділи з таким виглядом, ніби на щось чекали; і Вачарн, аби пояснити причину цього очікування, сказав кочовикові:

— Є ще кілька гостей, які сьогодні вечерятимуть із нами.

І Ядар уперше помітив, що поруч із кріслом Вачарна було поставлене ще одне, вільне.

А тоді з внутрішніх дверей до зали поквапливим кроком увійшов якийсь надзвичайно м’язистий і кремезний чоловік, оголений, із брунатною, майже чорною шкірою. Дикий з вигляду був той чоловік, очі його були розширені, немовби від люті чи жаху, а на товстих пурпурових губах видніли невеликі плями піни. А слідом за ним, загрозливо здіймаючи важкі іржаві ятагани, увійшли два мерці, наче вартові, що супроводжують в’язня.

— Цей чоловік — канібал, — мовив Вачарн. — Наші слуги захопили його за горами, у лісі, який населений переважно такими дикунами.

А тоді з похмурою іронією, що чаїлася за його словами, додав:

— Лише сильних і сміливих прикликають живими до цього маєтку і дозволяють їсти за одним столом зі мною та моїми синами… Не дарма, о принце Ядаре, з-поміж усіх, хто відплив у тій купецькій галері з Орота, саме ти сподобився цієї честі. Уважно стеж за всім, що відбуватиметься далі.

Велетенський дикун зупинився на порозі, неначе присутні в залі лякали його більше, ніж зловісна зброя вартових. Вачарн зробив якийсь знак, і один із мерців ударив дикуна іржавим клинком у ліве плече, і коли той, спонукуваний вартовими, ступив уперед, з глибокої рани рясно заструменіла кров. Канібал судомно тремтів, неначе наляканий звір, і дико роззирався залою, шукаючи шляху для втечі; й лише вдруге підштовхнутий вартовими, піднявся на поміст і наблизився до столу некромантів. Після того, як Вачарн глухим голосом вимовив кілька слів, чоловік, і досі тремтячи, всівся у крісло коло господаря дому, навпроти Ядара, а за спиною людожера, високо здійнявши зброю, стали страхітливі вартові, що мали вигляд людей, мертвих вже зо два тижні.

— Є ще один гість, — пояснив Вачарн, — гість, який воліє вечеряти тоді, коли решта вже повечеряє. Він прийде у свій час.

Без подальших церемоній господар дому взявся до вечері, і Ядар, хоча й без великого бажання, наслідував його приклад. Заледве чи відчував принц смак тих страв, якими повнилась його тарілка; і не міг би він сказати напевне, чи кислими були ті вина, які він пив, а чи солодкими, адже його думки в той час блукали від Далілі до тих дивовиж і жахіть, які його оточували. Вачарнові слова, присутність канібала і причина його власного перебування за цим столом були однаково незрозумілі Ядарові; і відчував він, що за усім цим криється якась лиховісна таємниця. А оскільки бачив принц, що за столом більше не лишилося вільного місця, то й збентежився, почувши некромантові слова про прихід іще одного гостя. І поки юнак їв і пив, його відчуття дивним чином загострилися, тож він став помічати жаскі тіні, що рухалися між лампами, і чути якесь холодне, схоже на посвист шепотіння, від якого кров застигала у жилах. А із залюдненої зали до нього долинав кожен із запахів, які видає мертва плоть від нещодавної смерті й до цілковитого розкладу.

Вачарн і його сини зосередилися на трапезі з незворушністю людей, які давно призвичаїлися до такого оточення, але канібал, страх якого досі було ясно видно з виразу обличчя і трему кінцівок, укинув до рота лише кілька шматочків їжі, та й те зробив лише спонукуваний Вачарном, що, здавалося, вельми переймався апетитом свого гостя. Кров із пораненого плеча людожера двома густими цівками невпинно збігала по грудях і лунко скрапувала на кам’яні плити. Однак, охоплений тваринним жахом, він цього, схоже, навіть не помічав.

Урешті-решт, за наполяганням Вачарна, який звертався до канібала його рідною мовою, той зробив ковток вина з чаші, яка вже довший час стояла перед ним неторкана. Ядар помітив, що це вино відрізнялося від того, яке подали решті товариства, і було фіолетової барви, темне, як квіти пасльону, тимчасом як вино в інших чашах було червоне, наче маків цвіт. Заледве встигнувши скуштувати те вино, людожер важко відкинувся на спинку свого крісла, ніби безнадійно розбитий паралічем. Чаша, з якої вихлюпувалися рештки її вмісту, досі була міцно затиснута в закляклих пальцях дикуна; його тіло не рухалося, кінцівки не тремтіли, але широко розплющені очі пильно дивилися на присутніх, ніби він усе ще залишався притомним.

Страшна підозра сяйнула у Ядаровій голові, і вже не міг він більше їсти страви та пити вино некромантів. І вельми спантеличили його дії Вачарна, Вокала та Улдулли, які, так само припинивши трапезувати, розвернулись у своїх кріслах і прикипіли поглядами до підлоги за спиною Вачарна, поміж столом і внутрішнім краєм зали. Підвівшись трохи зі свого крісла, Ядар і собі поглянув за стіл і побачив, що усі троє придивляються до невеличкої діри у плитах підлоги, якої він досі не помічав. Діра скидалася на нору, в якій могла жити якась крихітна тваринка, однак Ядар не міг уявити собі природи звіра, здатного прокопати нору в суцільному граніті.

І тоді Вачарн гучним чистим голосом вимовив одне-єдине слово: «Есріт», немовби вигукуючи ім’я того, кого бажав прикликати. Й невдовзі по тому в пітьмі діри з’явилися дві маленькі цятки вогню, і звідти вискочило створіння, що розмірами та виглядом дещо нагадувало ласицю, але мало довше і тонше тіло. Створіння мало хутро іржаво-чорного кольору, його лапи скидалися на крихітні безволосі людські долоні, а в очах-намистинках, які палали брунасто-жовтим вогнем, здавалося, чаїлася згубна мудрість і зловорожість демона. Хутко, звиваючись, як укрита хутром змія, пробігло створіння попід крісло, яке займав канібал, і заходилося пожадливо хлебтати калюжу крові, що скрапувала на підлогу з чоловікових ран.

І поки жах, немов печатка, тиснув на серце Ядарове, створіння те скочило велетенському дикунові на коліна, а тоді — на ліве плече, на якому зяяла найглибша із завданих йому ран. І там істота допалася до порізу, що досі кривавився, і присмокталася до нього, неначе яка ласиця; і припинила кров струменіти униз дикуновим тілом. І не ворушився чоловік той у своєму кріслі; однак очі його, в яких застиг страхітливий погляд, і далі поволі ширшали, аж поки очні яблука перетворилися на острівці мертвотної білини, а губи знесилено розтулилися, відкриваючи зуби, міцні та гострі, як в акули.

Не зводячи уважних очей з того маленького кровожерливого чудовиська, некроманти повернулися до вечері, і збагнув Ядар, що то й був той гість, якого чекав Вачарн. Не відав принц, чи справді та істота була ласицею, а чи чаклуновим фамільяром, одначе жах, який викликала у нього лиха доля, що спіткала канібала, змінилася хвилею гніву; і, вихопивши меча, якого завжди носив із собою в усіх своїх мандрах, юнак зірвався на ноги, збираючись убити потвору. Але Вачарн вказівним пальцем накреслив у повітрі якийсь особливий знак, і здалося, ніби принцова рука застигла посеред удару, пальці стали кволими, немов у новонародженої дитини, і меч випав з його руки, голосно дзенькнувши об кам’яні плити помосту. А тоді, неначе корячись невимовленому велінню Вачарна, Ядар був змушений знову всістися за стіл.

Невситимою, судячи з усього, була спрага подібної до ласиці істоти: адже чимало хвилин спливло у тій сповненій скверною залі, а створіння й далі продовжувало смоктати дикунову кров. І з кожною миттю якимось дивовижним чином могутні м’язи того чоловіка дедалі більше зсихалися, а під складками шкіри, що вкривалася зморшками, виразно проступили кості й туго напнуті сухожилля. Його обличчя перетворилося на безщелепий лик смерті, кінцівки висохли, мов у прадавньої мумії, проте дивна істота, яка розкошувала, відгодовуючись його кров’ю, збільшилася в обхваті не сильніше, ніж збільшується горностай, насмоктавшись крові з якоїсь свійської птиці.

За тією ознакою зрозумів Ядар, що істота насправді була демоном і, поза сумнівом, Вачарновим фамільяром. Заворожений жахом, принц сидів і роздивлявся те створіння, аж поки воно, зрештою, відчепилося від висхлої шкіри і кісток канібала та чкурнуло, плавно й зловісно звиваючись, до своєї нори у кам’яній плиті підлоги.

* * *

Химерне життя почалося звідтоді для Ядара у домі некромантів. Денно і нічно лежало на ньому те згубне закляття, що взяло над ним гору й поневолило під час тієї першої вечері, й ходив він, як очманіла людина, котра не може до кінця пробудитися від якогось сну, що змушує її ціпеніти. Здавалося, що ті повелителі оживлених мерців якимось чином контролюють і його силу волі. А на додачу, принца тримали ще й давні чари його кохання до Далілі, хай кохання те нині й обернулося на прокляття розпачу.

Він їв за столом некромантів і спав у покої, що межував із Вачарновим; у покої, який не мав замка й ані зримих засувів, ані ґрат, які перешкоджали б Ядаровому пересуванню. Роковану йому долю він уявляв собі досить туманно, адже Вачарн говорив украй нечасто, а коли й говорив, то лише з похмурою іронією згадував загибель канібала та невситиму спрагу свого схожого на ласицю фамільяра на ім’я Есріт. І дізнався він, що Есріт зобов’язався до певної пори служити Вачарнові, а за службу свою під час кожної повні мав діставати винагороду — кров живої людини, обраної за гідні поваги силу та відвагу. І стало зрозуміло Ядарові — коли не станеться якогось дива чи в перебіг подій не втрутиться чаклунство, яке перевершить лихі чари некромантів, то дні його життя були полічені й не перевищували місяця, адже в усьому тому маєтку окрім нього самого та господарів не було жодної істоти, яка б не ступила за гірку браму смерті, ставши таким чином неприйнятною для Есріта.

Самотній був той дім, і стояв він опріч усіх сусідів. На узбережжях острова Наат жили й інші некроманти, яким служили головним чином прикликані до життя небіжчики, що потонули, зазнавши кораблетрощі, одначе ці чаклуни та Ядарові господарі майже не підтримували зносин між собою. А за дикими горами, що розділяли острів, у чорних лісах, де росли кипариси та сосни, жили лише кілька племен антропофагів260, які постійно воювали одне з одним, але боялися некромантів та їхніх невільників.

Схожі на катакомби глибокі печери у кручі за маєтком правили мерцям за оселю. Ночами вони лежали там у рядах кам’яних домовин, але щодня повставали з них, воскресаючи для виконання розпоряджень і завдань своїх повелителів. Деякі з небіжчиків мусили обробляти кам’янисті сади на захищеному від морського вітру схилі; деякі пасли на острові чорних кіз і велику худобу; решту виряджали пірнати по перли у бурхливе море, яке з надзвичайною люттю обрушувало свої хвилі на чорні атоли та миси, настовбурчені грізними рогами гранітових скель, і в яке не наважилися б зануритися живі плавці. За роки, що виходили далеко за межі звичайної тривалості людського життя, Вачарн устиг накопичити велетенський скарб тих перлин. А інколи старий некромант або один із його синів, узявши за команду кількох мерців, сходили на борт корабля, здатного долати течію Чорної Річки, і вирушали у плавання до континенту Зотік, аби продати перли та купити речі, які їхня магія не могла сотворити на острові Наат.

Дивно було бачити Ядарові, як ті, хто нещодавно був його супутниками в морській мандрівці, нині сновигали туди й сюди разом із іншими мерцями, узагалі не впізнаючи його або вітаючись із ним лише бездумними відлуннями його власних вітань. І сповнювала його гіркота, не позбавлена, втім, тьмяної, скорботної солодкості, коли він дивився на Далілі та говорив до неї, марно намагаючись оживити палке кохання в її серці, яке занурилось у глибини забуття і вже звідти не повернулося. І завжди здавалося йому, ніби він намагається наосліп дотягтися до неї через безодню, ще жахливішу, ніж та невпинна течія, що повсякчас омивала Острів Некромантів.

Далілі, яка з дитинства плавала у глибоких озерах Зайри, була серед тих, кого чаклуни змушували пірнати по перли в ебеново-чорні води. Ядар часто супроводжував Далілі до берега і чекав, поки вона випірне з оскаженілих хвиль, а часом відчував спокусу кинутися слідом за нею та знайти, коли таке було можливо, забуття остаточної смерті. І саме так Ядар і вчинив би, одначе моторошна бентега його становища та сірі тенета чаклунства, що сповивали його, здавалося, до решти позбавили принца колишньої сили та рішучості.

І щоночі гострішав місяць понад скелястим островом, спочатку ставши важкою косою, а згодом перетворишись на тонкий ятаган. А після безмісячної пори, коли на нічному небі панувала темрява, з’явився місяць-молодик. Він став ширшати й з тонесенької шаблі перетворився на серп, а тоді п’ядь за п’яддю розрісся, сягнувши підповні, і вже невдовзі мав повернути на повню. І поки місяць у небесах поступово змінювався, Ядар, вечеряючи з некромантами, не міг не придивлятися до тієї нори у гранітовій плиті, з якої свого часу демон-ласиця Естріт виліз плазом, аби висмоктати канібалову кров. Але під тягарем надзвичайної млявості й летаргії принц майже не відчував страху перед тією мерзенною смертю, яка мала кинутися на нього, коли місяць на небі буде уповні.

Одного дня, коли сонце вже хилилося до заходу, а місяць добігав кінця, Вокал і Улдулла підійшли до принца, який стояв на оточеному стіною скель узбережжі, дожидаючи, поки Далілі пірнала по перли далеко у бурхливих водах. Не зронивши жодного слова, чаклуни жестами, потайки поманили його до себе, і Ядар, у якому пробудилася невиразна цікавість до їхнього задуму, дозволив братам попровадити його з узбережжя небезпечними стежками, що зміїлися зі скелі до скелі понад звивистим морським узбережжям. Ще перш ніж запала темрява, вони зненацька вийшли до маленької, захищеної берегами гавані, про існування якої кочовик дотепер навіть не здогадувався. У тій тихій затоці під покровом густої тіні, яку відкидав острів, на водному плесі похитувалася галера з похмурими пурпуровими вітрилами, що нагадала Ядарові корабель, який він розгледів під час своєї мандрівки і який упевнено протистояв могутній течії Чорної Річки, несхибно тримаючи курс на Зотік.

Ядар був украй зачудований, адже й гадки не мав, чому вони привели його до цієї прихованої гавані, не відав він і того, як розгадати значення їхніх жестів, якими ті вказували на дивне судно. А тоді, стишивши голос до потайного шепоту, неначе боячись, що хтось підслухає його у цій віддаленій місцині, Вокал мовив до принца:

— Якщо погодишся допомогти нам із братом здійснити певний план, який ми замислили, то зможеш скористатися отією галерою, щоб покинути Наат. І, якщо таким буде твоє бажання, зможеш узяти із собою дівчину, Далілі, яку ти так кохаєш, а ще кількох мертвих моряків, які сядуть до весел. Тобі сприятимуть потужні супутні вітри, які ми викличемо для тебе своїми чарами, і так ти подолаєш течію Чорної Річки та повернешся на Зотік… Якщо ж ти нам не допоможеш, ласиця Есріт смоктатиме твою кров, аж поки в усьому твоєму тілі не зостанеться більше ані краплини; а Далілі назавжди залишиться невільницею Вачарна і гаруватиме вдень, пірнаючи у темних водах, щоб уволити його захланність… а ночами, либонь, удовольнятиме його хіть.

Почувши цю Вокалову обіцянку, Ядар відчув, як у ньому оживає дещиця надії та мужності, й здалось йому, що згубні Вачарнові чари полишили його розум; Вокалові натяки пробудили у серці кочовика обурення супроти Вачарна. І хутко відгукнувся принц:

— Я допоможу вам із вашим задумом, хай би яким він був, якщо така допомога у моїх силах.

А тоді, чимало разів настрашено роззирнувшись, Улдулла потайним шепотом продовжив братову мову:

— Вважаємо ми, що Вачарн зажився на цьому світі над уділений йому строк, і що надміру багато років накидав він нам свою владу. Ми, його сини, вже старіємо, і нам здається, що лише справедливо буде, коли ми успадкуємо накопичені скарби та батькове магічне верховенство, перш ніж похилий вік остаточно завадить нам уповні насолодитися законним спадком. Отже, ми бажаємо, щоб ти допоміг нам убити некроманта.

І хоч Ядар був дещо здивований цими словами, та по недовгих роздумах йому спало на думку, що вбивство некроманта з будь-якого погляду слід уважати учинком праведним, та ще й таким, до якого можна вдатися, не применшивши своєї доблесті чи мужності. Тож він, не вагаючись, відповів:

— Я допоможу вам.

Тоді Вокал, якого Ядарова згода, схоже, надзвичайно підбадьорила, своєю чергою мовив:

— Цю справу ми мусимо звершити до завтрашнього вечора, з настанням якого круглий місяць зрине з Чорної Річки, засяє над Наатом і викличе демона-ласицю Есріта з нори. І завтрашній передполудень — то єдиний час, коли ми зможемо заскочити Вачарна в його покої. Саме о цій порі він, своїм звичаєм, вдивлятиметься, поринувши в транс, у магічне дзеркало, котре являє видива далеких морських обширів, кораблів, які плавають у тому морі, та земель, що лежать за ним. І ми мусимо вбити його перед тим дзеркалом, ударивши швидко й напевне, перш ніж він пробудиться від трансу.

У призначену для їхнього діяння годину Вокал із Улдуллою зустрілися з Ядаром, який, чекаючи на них, стояв у передпокої маєтку. Кожен із братів стискав у правиці довгого ятагана, що виблискував холодним світлом, а на додачу Вокал тримав у лівій руці подібну зброю, яку запропонував принцу, пояснивши, що ятагани ці були загартовані під замовляння смертоносних рун, а потім на їхніх клинках було викарбувано невимовні смертельні закляття. Однак Ядар, віддаючи перевагу своєму власному мечеві, відмовився від зачарованої зброї, а тоді всі троє, не гаючи більше часу, поквапливо й з усією можливою потайністю рушили до Вачарнового покою.

Дім о тій годині був порожній, адже усі мерці вже подалися кожен до своєї праці; не було ніде й ані шепотіння, ані тіней тих невидимих істот, які були чи духами повітря, а чи лише фантомами, і які у різний спосіб прислуговували Вачарнові. Мовчки і, як їм здавалося, цілком непомітно вони підійшли до чаклунового покою, вхід до якого закривав лише чорний гобелен, гаптований срібними знаками ночі та облямований повторенням п’яти імен архидемона Тасайдона, які були вишиті шарлатовою ниткою. Брати зупинилися перед гобеленом, наче боялися його підняти, але Ядар, не вагаючись, відслонив його й пройшов до покою; двійко некромантів поспішно увійшли за ним слідом, немов застидавшись власної легкодухості.

Некромантова кімната була велика й мала високе склепіння, денне світло потрапляло до неї крізь тьмяне вікно, що дивилося поміж двома розлогими кипарисами на темне море. Жоден вогник не світивсь у незчисленних лампах, аби хоч якось допомогти тому приглушеному денному світлу; і тіні по вінця наповнювали покій, неначе примарна рідина, й здавалося, що чаклунські посудини, якими користався Вачарн — великі курильниці, аламбіки та жаровні, — коливалися та рухалися в ній, немов живі істоти. Сам Вачарн сидів на триногому стільці з ебенового дерева трохи віддалік від центру кімнати, спиною до дверної пройми й обличчям до ясновидного люстра з електруму, зробленого у формі величезного трикутника й підтримуваного в похилому положенні опорою у вигляді мідяної руки, що змією звивалася вгору. Дзеркало яскраво полум’яніло в тінявому покої, немов осяяне блиском з якогось незнаного джерела, і, підійшовши ближче, непрохані зайди були засліплені його променистим мерехтінням.

Скидалося на те, що звичний транс і справді здолав Вачарна, адже він непорушно вдивлявся у люстро, застиглий, наче сидяча мумія. Брати забарилися при порозі, а тим часом Ядар, вважаючи, що вони йдуть за ним, підкрався до некроманта, занісши клинок. Підібравшись ближче, він помітив, що Вачарн тримав на колінах велетенського ятагана, і, гадаючи, що некромант, мабуть, був якимось чином попереджений, Ядар швидко підбіг до нього ззаду і спрямував могутній удар свого меча на його шию, заміряючись одним ударом стяти чаклунові голову. Але поки він націлювався, кочовика геть засліпило дивне сяйво дзеркала, неначе сонце спалахнуло йому просто у вічі з глибин люстра понад плечем Вачарна; і клинок відхиливсь і навскоси увійшов у ключицю, тож некромант, хоч і тяжко поранений, був, однак, урятований від обезголовлення.

Тепер здавалося найімовірнішим, що Вачарн передбачив замах на своє життя й вирішив дати бій нападникам, коли ті прийдуть по нього, і вбити всіх трьох завдяки перевазі у майстерності володіння зброєю та у магії, не наражаючись на небезпеку самому зазнати поранень. Але, сидячи в удаваному трансі перед дзеркалом, він, поза сумнівом, мимоволі підпав під владу його химерного блиску і пробудився з глибокого віщунського сну лише від смертельного укусу Ядарового меча, що прорубав йому плоть і кістку.

Лютий і швидкий, неначе поранений тигр, зірвався некромант зі свого триніжка й високо скинув руку з ятаганом, обертаючись у бік Ядара. Принц, і досі засліплений, не зміг ані вдарити у відповідь, ані уникнути Вачарнового удару; і чаклунський ятаган глибоко розітнув Ядарове праве плече, й відчув він, що зазнав смертельної рани, і впав на підлогу, й лежав, обіпершись головою на основу зміїстої мідяної руки, яка підтримувала дзеркало.

Лежачи там і відчуваючи, як життя поволі згасає у ньому, він побачив, як Вокал, котрий стояв трохи попереду Улдулли, скочив уперед, немов охоплений відчаєм людини, яка бачить наближення невідворотної смерті, і, перш ніж старий чаклун устиг обернутися, могутнім ударом рубнув ятаганом по Вачарновій шиї. Голова, майже відділена від тіла, впала з плечей і повисла на смужці плоті та шкіри; втім Вачарн, хоч і заточився, та не впав і не помер одразу, як будь-яка смертна людина, що зазнала таких ран; натомість, іще й досі живий завдяки чаклунській силі у своєму тілі, став бігати покоєм, обрушуючи замашні удари на батьковбивць. Він бігав кімнатою, і кров фонтаном цебеніла з його шиї, а голова, що звисала йому на груди, хиталася туди й сюди, наче страхітливе вагадло. І всі його несамовиті удари були зроблені навмання, адже Вачарн уже не міг бачити, аби спрямувати їх як слід, а його сини спритно ухилялися, своєю чергою рубаючи чаклуна, коли той їх проминав. Час від часу старий некромант перечіпався об полеглого Ядара чи вдаряв ятаганом у люстро з електруму, аж воно дзвеніло, наче гулкий дзвін. І часом та битва відбувалася поза полем зору вмирущого принца, переміщуючись до тьмяного вікна, яке виходило в бік моря; і до юнака долинав дивний гуркіт, ніби чорнокнижник трощив ударами щось із магічної обстави свого покою, та ще голосне дихання Вачарнових синів і глухі звуки ударів, яких вони завдавали у відповідь, і досі переслідуючи батька. А вже невдовзі бій знову точився перед Ядаром, і він стежив за ним очима, які дедалі сильніше затьмарювалися.

Несказанно страшний був той бій, і ще перш ніж він скінчився, Вокал з Улдуллою вже дихали важко, наче виснажені бігуни. Одначе за якийсь час життєві сили, схоже, стали полишати Вачарна мірою того, як із нього точилася кров. Біжучи, він раз у раз похитувався з боку в бік, і його удари ставали слабкішими. Некромантові одіяння, посічені ударами синів, звисали з нього, перетворившись на просякле кров’ю лахміття, кілька частин його тіла були майже відділені від тулуба, а саме тіло було порубане й покраяне хрест-навхрест, як катова колода. Врешті-решт, одним метким ударом Вокалові вдалось утяти тонку смужку, на якій досі трималася чаклунова голова, і голова впала на підлогу, й підскакуючи, покотилася нею.

І тоді, нестямно похитуючись, немовби досі прагнучи стояти прямо, тіло Вачарна перекинулося на підлогу й лежало, судомно здригаючись, наче якийсь велетенський безголовий птах, і постійно, хоч і марно, намагаючись підвестися та раз у раз падаючи назад. Жодного разу, силкуючись піднятися, тіло вже не спиналося на ноги, однак ятаган і досі був міцно стиснутий в його правиці, і труп наосліп підносив його з підлоги та кидав удари навскоси або ж рубав згори вниз, коли йому вдавалося подолати півшляху до того, щоб підвестися навстоячки. А голова й досі невпинно котилася покоєм, і з її губ злітали прокльони, вимовлені пронизливим голосом, не гучнішим за дитячий.

І тоді Ядар побачив, що Вокал з Улдуллою позадкували, немов охоплені раптовим жахом. Вони розвернулися до дверей з очевидним наміром утекти з покою, але не встиг Вокал, що йшов першим, підняти гобелен, який заслонював дверну пройму, як під його складками прослизнуло довге, чорне, зміїсте тіло Есріта, ласиці-фамільяра. І фамільяр підскочив у повітря, одним стрибком діставшись горла Вокала. Вчепившись зубами в його плоть, істота повисла на його шиї та розмірено почала смоктати кров, тимчасом як той, похитуючись, метався кімнатою, марно намагаючись зірвати її з себе тремкими від нестями пальцями.

Улдулла, схоже, намагався вбити те створіння; він голосно кричав, закликаючи Вокала стояти на місці, й здіймав свого ятагана, немовби очікуючи нагоди вдарити подібну до ласиці істоту. Але Вокал, здавалося, не чув його, або ж був надто знетямлений, щоб дослухатися до тих закликів. І тієї миті Вачарнова голова підкотилася до стіп Улдулли та вдарилась об них; а тоді відтята голова, люто шкірячись, схопила зубами поділ його мантії та повисла на ньому, коли той, охоплений панічним страхом, спробував відскочити. І хоч Улдулла несамовито рубав голову ятаганом, йому ніяк не вдавалося змусити її розціпити зуби, тож він скинув своє одіяння, на якому досі висіла батькова голова, і, покинувши його на підлозі, втік, оголений, з покою. І щойно Улдулла втік, як життя покинуло Ядара, і більше він нічого не бачив і не чув…

Із глибин забуття Ядар невиразно побачив палахкотіння далеких вогнів і почув наспіви далекого голосу. Здавалося, ніби він спливав на поверхню чорних морських вод у напрямку голосу і тих вогнів, немовби крізь тонку водянисту запону бачачи обличчя Улдулли, який стояв над ним, і клуби диму, що зринали з дивних посудин у Вачарновім покої. І долинув до нього голос Улдулли:

— Повстань із мертвих і будь в усьому покірний мені, твоєму господареві.

Тож, у відповідь на нечестиві обряди та некромантські заклинання, Ядар повстав до такого життя, яке було можливе для воскрешеного трупа. І хоч його плече та груди вкривала величезна чорна пляма засохлої крові, Ядар міг знову ходити і відповідати Улдуллі, як то роблять ожилі мерці. Туманно, немов якісь украй неважливі речі, пригадував він дещо про свою смерть і про обставини, що їй передували; і, роззираючись довкола затягнутими поволокою очима, марно шукав у покої відтяту голову та тіло Вачарна, Вокала і демона-ласицю.

А тоді Улдулла сказав йому: «Ходи за мною», і він слідом за некромантом вийшов на світло червоного опуклого місяця, що саме зринав із Чорної Річки й здіймався у височінь понад Наатом. Там, на нагір’ї перед маєтком, лежала велетенська купа попелу, серед якої ще жевріли та виблискували жарини, неначе живі очі, що пильно вдивлялися у довколишній світ, осяяний місяцевим світлом. Улдулла зупинився коло попелища, поринувши у споглядання; і Ядар став поруч із ним, не розуміючи, що дивиться на догоріле поховальне вогнище Вачарна та Вокала, яке його мертві раби спорудили та підпалили за Улдуллиною вказівкою.

А тоді з пронизливими, моторошними завиваннями з моря зненацька налетів потужний вітер і, здійнявши попіл та іскри величезною хмарою, схопив їх у вирі та пожбурив просто на Ядара і некроманта. Вони заледве змогли встояти під поривом того вітру, а до їхнього волосся, борід і вбрання позабивалися рештки вогнища, й обох засліпило попелом. Потім вітер повіяв далі, погнавши хмару попелу понад маєтком, завіявши його в усі двері та вікна й в усі покої. І ще багато днів по тому невеличкі вихори праху здіймалися фантомами попід ногами тих, хто проходив його залами; і дарма, що за розпорядженням Улдулли мерці щодня старанно працювали мітлами — здавалося, що дім звідтоді так ніколи й не очистився від того попелу…

Щодо Улдулли, то не так багато залишилося розповісти про його долю: його панування над мерцями було нетривалим. Він повсякчас жив самотою, якщо не брати до уваги померлих, які прислуговували йому, та попелу, що й досі кублився в маєтку, і врешті-решт ним оволоділа химерна меланхолія, що швидко обернулася на безумство. Улдулла більше не бачив у житті жодної мети; й томління смерті нахлинуло на чаклуна, неначе темне потаємне море, сповнене тихого бурмотіння та схожих на тіні рук, готових затягти його на дно, назустріч погибелі. Невдовзі він дійшов до того, що став заздрити мертвим і вважати їхню долю жаданою над усяку іншу, тож, узявши ятагана, яким він скористався, вбиваючи Вачарна, Улдулла увійшов до батькового покою, куди не заходив, звідколи підняв принца Ядара з мертвих. Там, перед яскравим, неначе сонце, ворожбитським дзеркалом, він розпоров собі живота і впав, випатраний, серед пилу та павутиння, що густим шаром укривали все в кімнаті. І, оскільки вже не зосталося жодного іншого некроманта, щоб повернути його принаймні до подоби життя, Улдулла, ніким не потривожений, навіки залишився лежати там, гниючи та перетворюючись на тлін.

А небіжчики і далі працювали у садах Вачарна, не відаючи про Улдуллину смерть, і далі доглядали кіз і велику худобу та, як і раніше, пірнали по перли у темне, бурхливе море.

І Ядар, прикликаний з нічогості до примарного, присмеркового стану існування, жив і працював разом з усіма. Лише туманно пригадував він усі ті різноманітні події, що відбувалися до його смерті; полум’яні дні його юності у Зайрі стали для нього менше, ніж попелом. І та обіцянка, яку дали йому Вачарнові сини, і його надія врятуватися втечею разом із Далілі нині втратили будь-яке значення, а смерть Улдулли він сприйняв лише як зникнення тіні. А втім, його і досі з примарною тугою вабило до Далілі, й щодня він ходив за нею слідом, і знаходив примарну розраду в її близькості; і щоночі він лежав коло неї, і вона сповнювала його примарні сни тьмяною солодкістю. І той швидкоплинний розпач, який мордував його колись, і тривалі тортури бажання й розлуки нині зблякли та були забуті; він розділив із Далілі примарне кохання і тьмяну втіху261.

Смерть Ілалоти

Чорний Владарю зла та страху, пане усього безладдя!

З твоєї ласки, каже твій пророк,

Чарівники по смерті здобувають нові сили,

А відьми знову дихають в тліні могили

Й такі шаленії снують ілюзії й закляття,

Які лиш ламії злостиві насилають;

Й похованії трупи милістю твоєю утрачають

Свій страхітливий образ, й нечестивеє кохання

Спалахує в огидних склепах серед ночі панування;

Й на твою честь вчиняють упирі офірування —

Кров зі своїх горлянок рясно вивергають,

Немов циноброве вино з великих глеків розливають,

І потопають саркофаги в тім жертовнім узливанні.

Людарова літанія до Тасайдона