Зібрання творів

Птах Рафтонтіс зловісно ширяв перед тим піднесеним на колонах престолом. І Ралібар Вуз здивовано почув, як якийсь голос промовляє:

— О Гаон-Доре, мене прислав Атлак-Нача.

І, перш ніж голос той устиг договорити, комморіомець упізнав у ньому свій власний.

Довгий час тиша здавалася непорушною. Не ворушилася й постать на високо піднесенім престолі, але Ралібар Вуз, із тремом розглядаючи стіни навколо себе, побачив, що на їхній спершу гладенькій поверхні рельєфно проступили обриси тисячі облич, викривлених і скособочених, неначе лики божевільних демонів. Ті обличчя випиналися вперед на шиях, які ставали чимдалі довшими, а за шиями з каменю стін дюйм за дюймом стали з’являтися спотворені плечі та тіла, що тяглися до мисливця. А тоді й сама підлога під його ногами стала немов брукована іншими обличчями, що невгамовно оберталися та закидалися, дедалі ширше роззявляючи демонічні роти й розплющуючи очі.

Зрештою закутана у темряву постать заговорила; і хоча слова її не належали до мови смертних, слухачеві здалося, що він якимось чином збагнув їхній сенс:

— Я вельми вдячний Атлак-Нача за це прислання. Коли ж видалося, ніби я вагаюся, то це лише тому, що сумніваюсь я щодо того, як мені тобою розпорядитися. Мої фамільяри, що тлумляться в стінах і підлогах цього палацу, пожерли б тебе з великою охотою, одначе ти послужив би їм лише малою дещицею й не наситив би цього голодного сонмища. Загалом кажучи, здається мені, що я вчиню найліпше, коли пошлю тебе моїм сподвижникам — змієлюдям. Вони є мудрецями, мають неабиякі знання і досягнення; ти, либонь, зможеш забезпечити їх якимось особливим інґредієнтом, потрібним для їхніх хімічних досліджень. Тож уважай, що на тебе накладено ґеш, і вирушай до тих печер, у яких мешкають змієлюди.

Скоряючись цьому приписові, Ралібар Вуз спустився крізь найтемнішу верству первісного підземного світу, що лежала під палацом Гаон-Дора. Під проводом Рафтонтіса він несхибно йшов до мети і невдовзі дістався просторих печер, в яких змієлюди були заклопотані різноманітними справами. Вони пересувалися гінкою, звивистою ходою, випроставшись на кінцівках, подібних до тих, які мали істоти, що існували до появи ссавців, а їхні пістряві безволосі тіла вигиналися з великою гнучкістю. Змієлюди снували туди й сюди, супроводжучи свій рух гучним і невпинним сичанням усіляких формул. Дехто з них виплавляв руди, добуті з найглибших земних глибин, дехто видував розтоплений обсидіан, надаючи йому форми різноманітних колб і глеків, дехто відміряв потрібну кількість хімікалій, інші зціджували якісь дивні рідини та чудернацькі субстанції. Усі вони так поринули у роботу, що ніхто, здавалося, навіть не помітив появи Ралібара Вуза та його проводиря.

Лише по тому, як мисливець багато разів повторив послання, дане йому Гаон-Дором, одна з ходячих рептилій зрештою помітила його присутність. Ця істота оглянула його з холодною, однак украй бентежною допитливістю, а тоді видала лунке сичання, що перекрило всі звуки праці та розмов. Решта змієлюдей негайно облишили свої труди і почали юрбитися навколо Ралібара Вуза. З тону їхнього шипіння скидалося на те, що між ними точиться запекла суперечка. Деякі з-поміж них, боком наблизившись до комморіомця, торкались його обличчя холодними лускатими пальцями й зазирали йому під обладунок. Він відчував, що змієлюди з методичною ретельністю анатомують його, але водночас мисливець зауважив, що вони не звертають анінайменшої уваги на Рафтонтіса, який всівся на вершечку величезного аламбіка51.

Невдовзі деякі хіміки відділилися від гурту, а тоді швидко повернулися, несучи дві велетенські скляні банки, заповнені якоюсь прозорою рідиною. В одній з тих банок плавав сторча добре розвинений та зрілий самець воормі, а в другій — великий та рівною мірою досконалий взірець чоловіка-гіперборейця, не позбавлений загальної подібності до самого Ралібара Вуза. Носії цих взірців поставили свою ношу коло мисливця, а тоді кожен із них виголосив те, що, безсумнівно, було вченими розумуваннями в царині порівняльної біології.

Ці кілька лекцій, на відміну від багатьох їм подібних, були доволі короткими. Коли вони добігли кінця, рептилії-хіміки повернулися до своїх різноманітних трудів, а банки віднесли назад. Тоді один з науковців звернувся до Ралібара Вуза цілком непоганою, хоча й дещо шиплячою подобою людської мови:

— Дуже турботливо було з боку Гаон-Дора послати тебе сюди. Одначе, як ти мав змогу бачити, ми забезпечені зразками твого виду; до того ж у минулому ми здійснювали ретельні розтини інших зразків і дізналися все, що можна дізнатися стосовно цієї украй грубої та хибної форми життя.

А на додачу, оскільки уся наша хімія майже цілковито присвячена виготовленню потужних хімічних реактивів, то в наших випробах і твореннях ми не можемо знайти жодного вжитку тим більш ніж пересічним речовинам, з яких складається твоє тіло. Вони не мають фармацевтичної цінності. Ба більше, ми вже давно відмовилися від споживання нечистих органічних харчів і нині обмежуємося штучними видами їжі. Тож, як ти мусиш розуміти, для тебе немає місця в нашому спожитку.

Та хай там як, а може статися, що Архетипи52 зможуть якось тобою розпорядитися. Принаймні, ти будеш для них новинкою, оскільки жодна особина, характерна для сучасного етапу людської еволюції, ще досі не спускалася до їхньої верстви. Отже, ми піддамо тебе тому надзвичайно нагальному та владному різновидові гіпнозу, що в мові чорнокнижництва знаний як ґеш. І, скоряючись цьому гіпнозові, ти спустишся до Печери Архетипів…

Рівень підземного світу, до якого птах-проводир вів магістрата Комморіома, лежав на певній відстані під зміїними лабораторіями. Повітря безодень і гротів уздовж його шляху почало помітно теплішати і ставати вологим та парким, нагадуючи повітря якогось екваторіального низовинного торфовиська. Усе навколо немов оточувало й просочувало собою первісне світіння, яке зазоріло ще до того, як було створено сонце.

Повсюди довкруж себе у цьому густому і якомусь водянистому світлі мисливець розрізняв камені, фауну та рослинність, які могли належати лише якомусь украй примітивному світові. Усі тутешні форми були невиразні, непевні, несталі, усі вони складалися з вільно організованих елементів. Та навіть у цих химерних і більш ніж сумнівних теренах, захованих глибоко під поверхнею Землі, Рафтонтіс, схоже, почувався цілком як удома й летів уперед поміж начерками рослин та імлистими кам’яними брилами, анітрохи не втрачаючи орієнтації в просторі. Одначе Ралібар Вуз, попри чари, що спонукали й примушували його йти вперед, почав відчувати втому, яку, з огляду на його тривалі та героїчні мандри, аж ніяк не можна було назвати неприродною. А на додачу його неабияк хвилювала пружність ґрунту, який на кожному кроці просідав під його ногами, неначе розкисле багновище, й видавався тривожно непевним.

Невдовзі мисливець збентежився ще дужче, виявивши, що привернув увагу якогось велетенського туманного чудовиська з грубими обрисами тиранозавра. Це створіння гналося за ним посеред прообразів папоротей та плаунів53; і, наздогнавши чоловіка п’ятьма чи шістьма стрибками, почало поїдати його з моторністю, притаманною будь-якому з сучасних комморіомцю ящерів того самого виду. На щастя, поїдання не було безповоротним, адже плазма, з якої складалося тиранозаврове тіло, дарма що доволі непрозора, була радше астральною, ніж матеріальною, і Ралібар Вуз, завзято опираючись ув’язненню в його пащеці, відчув, як темні стінки піддалися, і випав на землю. Після третьої спроби його зжерти чудовисько, певно, вирішило, що він неїстівний, тож розвернулося й широчезними стрибками помчало на пошуки харчів, які належали до того ж виду матерії, що й воно. Ралібар Вуз продовжив свій шлях Печерою Архетипів, однак його просування раз у раз сповільнювали спроби поживитися ним, до яких удавалися недоладні динозаври з черевами, ніби зітканими з туману: алозаври54, птеродактилі55, птеранодони56, стегозаври57 та інші первісні хижі ящери58. Врешті-решт, переживши зустріч з вельми настирливим мегалозавром59, мисливець побачив перед собою двох істот, які мали невиразні людські обриси. Вони були гігантські, мали тіла майже кулястої форми та, здавалося, радше плинули понад землею, ніж ступали нею. Обличчя тих істот були зачатковими й примарними майже до неістотності, та, незважаючи на це, їхні риси непомильно виражали відразу й ворожість. Вони наблизилися до комморіомця, і йому здалося, що одне з них звертається до нього. Мова тієї істоти всуціль складалася з примітивних голосних звуків, але Ралібар Вуз несамохіть, хоча й невиразно, збагнув значення сказаного:

— Нам, первісткам роду людського, надзвичайно сумно дивитися на копію, що є такою грубою та кричуще викривленою подобою правдивого першовзірця. З прикрістю та обуренням ми зрікаємося тебе. Твоя присутність тут є неприпустимим вторгненням; вочевидь, навіть найненажерливіший з динозаврів не зможе тебе засвоїти. Отже, ми накладаємо на тебе ґеш: негайно залишити Печеру Архетипів і рушити на пошуки тванистої безодні, в якій Абот, що є водночас батьком і матір’ю всієї космічної нечисті, повсякчас продовжує свій бридкий по́діл60. Ми вважаємо, що годишся ти лише для Абота, Яке, можливо, сплутає тебе з одним зі свого власного наплоду та пожере згідно зі звичаєм, якого Воно незмінно дотримується.

І невтомний Рафтонтіс попровадив геть винаженого мисливця до якоїсь глибокої каверни, розташованої на тому самому рівні, що й Печера Архетипів. Можливо, та каверна була чимось на кшталт її продовження. У будь-якому разі, тамтешній ґрунт виявився значно твердішим, навіть незважаючи на те, що морок був густішим, і Ралібар Вуз зміг би відновити дещицю своєї звичної самовпевненості, якби не безбожні та відразливі створіння, що невдовзі почали йому траплятися. То були істоти, яких він міг уподібнити хіба що до страхітливих одноногих ропух, величезних хробаків із безліччю хвостів і потворних ящірок. Вони невпинною вервечкою хлюпали чи повзли крізь морок, і не було кінця огидним морфологічним різновидам, що являлися очам мисливця. На відміну від Архетипів, істоти ці були сформовані з аж надто щільної матерії, і через постійну необхідність ударами ніг відкидати їх подалі від своїх гомілок Ралібара Вуза почали долати водночас втома та нудота. Хай там як, а він відчув певне полегшення, виявивши, що мірою його просування вперед ті жалюгідні викидні ставали чимдалі меншими.

Присмерк довкола нього згустився та сповнився гарячою, лиховісною парою, що залишала по собі тванистий наліт на його обладунку та неприкритому обличчі. З кожним подихом він всотував у себе немислимо нудотний запах. Він перечіпався та послизався на скверноті, що плазувала під його ногами, а потім у сморіднім напівмороці побачив, як Рафтонтіс зупиняє свій лет, а тоді розгледів, що унизу під демонічним птахом розливалося щось на кшталт ставка з багнистим берегом, помережаним огидними покидьками, і сірувату відразливу масу, яка майже від краю й до краю заповнювала собою той ставок.

Здавалося, що тут було першоджерело усілякої потворності і скверни, адже та сіра маса невпинно пульсувала, тріпотіла та здувалася, і з неї шляхом поділу виплоджувалися численні створіня, що одразу розповзалися гротом на всі боки. Були тут такі речі, як безтілесні ноги і руки, що молотили по слизявій твані, голови, що котилися її поверхнею, та вкриті риб’ячими плавцями черева, що борсалися в ній. Були тут усі види виродливих і потворних істот, які збільшувалися в розмірах мірою того, як віддалялися від Абота. А тих, що, випавши з Абота у ставок, недостатньо швидко відпливали до берега, пожирали роти, що роззявлювалися у громадді батьківського огрому61.

Ралібара Вуза охопила така тяжка втома, що він не здатен був ані думати, ані жахатися, інакше він спізнав би нестерпний сором, бачивши, що дістався місця, яке Архетипи визначили як найбільш відповідне та належне для нього. Усі його чуття скувала мертвотність, близька до тієї, що огортає людину по смерті; і почув він якийсь голос, що лунав немов у далекій височині над його головою, проголошуючи Аботові причину його появи; і не збагнув він, що голос той був його власним.

Ані звуку не пролунало у відповідь, але зі збриженої маси виросла якась кінцівка, що витяглася й видовжилася у нвпрямку Ралібара Вуза, сягнувши того місця на краю ставка, де той стояв. Кінцівка розділилася, утворивши пласку, немовби зіткану з павутини долоню, м’яку та слизяву. Та долоня торкнулася мисливця й пройшлася усім його тілом від стіп до голови. Щойно зробивши це, вона, схоже, виконала своє призначення, адже швидко відпала від Абота і, звиваючись, неначе змія, поповзла у морок разом із рештою наплоду.

Досі чекаючи, Ралібар Вуз відчув, як у його мозку немовби щось промовляє без слів і звуків. І значення тієї мови, коли передати її людською, було подібне до такого:

— Я, Абот, сучасник найстаріших богів, уважаю, що Архетипи виявили сумнівний смак, коли отак знічев’я порадили тебе мені. По ретельному обстеженні не зміг я впізати в тобі одного зі своїх родичів або нащадків; хоча, мушу визнати, спершу мене майже ввела в оману певна біологічна подібність. Ти — геть чужа мені істота, і я не маю бажання наражати на небезпеку своє травлення, споживаючи такі неперевірені харчі.

Хто ти є чи звідки ти взявся, я не маю анінайменшого здогаду, не можу я й подякувати Архетипам за те, що вони потурбували ту глибоку та супокійну плодючість, яка є сенсом мого існування, проблемою такою прикрою, як та, яку ти становиш. Йди звідси, благаю тебе. До мене доходили непевні чутки про те, що існує десь безпросвітний, похмурий та журний лімб62, знаний як Зовнішній Світ; і, гадаю, він міг би стати підхожою метою твоїх мандрів. Тож я накладаю на тебе невідкладний ґеш: якнайшвидше вирушай на пошуки цього Зовнішнього Світу.

Рафтонтіс, вочевидь, збагнув, що негайне звершення ґешу, покладеного на його підопічного, було поза межами фізичних сил людини. Він повів мисливця до одного з численних виходів з того грота, який населяє Абот, до виходу, що вів у недовідомі простори, які лежали навпроти Печери Архетипів. Там промовистими рухами крил і дзьоба птах указав мисливцеві на своєрідний вузький альков у кам’яній стіні. Та ніша була сухою й цілком могла правити за зручне місце для сну. Ралібар Вуз радо влігся на долівку, і чорна хвиля глибокого сну накотилася на нього, щойно він склепив повіки. Рафтонтіс лишився на сторожі перед альковом, ударами дзьоба віднаджуючи непосидючий наплід Абота, який намагався напасти на сплячого.

Оскільки в тому попідземному світі не було ані ночі, ані дня, то період, упродовж якого Ралібар Вуз втішався забуттям, годі було виміряти звичним способом ліку часу. Він пробудився від звуку жвавого лопотіння крил і побачив перед собою птаха Рафтонтіса, що тримав у дзьобі якийсь бридотний предмет, анатомія якого виказувала в ньому скоріше рибу, ніж будь-що інше. Відповіді на запитання про те, де і яким чином він упіймав це створіння впродовж свого безперервного пильнування, були більш ніж сумнівними; одначе Ралібар Вуз голодував надто довго, щоб бути бридливим. Він без зайвих церемоній узяв і жадібно проковтнув запропонований сніданок.

Опісля, скоряючись приписові ґешу, що наклав на нього Абот, він продовжив свою мандрівку до зовнішнього боку Землі. Рафтонтіс, імовірно, обрав шлях навпростець; у будь-якому разі, шлях той лежав далеко і від оповитої хмарами печери Архетипів, і від лабораторій, в яких змієлюди провадили свої тяжкі труди і токсикологічні дослідження. Оминала їхня путь і зачарований палац Гаон-Дора. Після довгого і виснажливого сходження вгору безживними, повними стрімчаків просторами, мандрівець дістався чогось на кшталт підземного плато і, перетнувши його, знов опинився на краю бездонної прірви, єдиними мостами через яку слугували тенета бога-павука Атлак-Нача.

Уже якийсь час магістратові доводилося пришвидшувати ходу через те, що від самого тванистого ставу слідом за ним ішли деякі з виплодків Абота. Вони, як то було властиво всім представникам їхнього роду, поступово виростали, і зараз уже були завбільшки з молодих тигрів і ведмедів. Хай там як, а коли мисливець дістався найближчого мосту, то побачив, що перед ним його вже почала переходити якась громіздка, схожа на лінивця істота. Гузниці того створіння були всіяні вкрай недоброзичливими очима, і Ралібар Вуз якусь хвилю не мав певності щодо того, в який са́ме бік воно рухається. Не маючи найменшого бажання йти надто близько до пазурів, які випиналися там, де мали бути обернені навспак п’яти тієї почвари, він зачекав, поки чудовисько зникло у пітьмі; на той час Аботове поріддя наздогнало мисливця й було вже майже позаду нього.

Перед ним над неозорою павутиною ширяв із різким застережливим крумканням Рафтонтіс, а слиняві рила темних почвар, які вже підступали до нього ззаду, змусили лорда поквапливо рушити вперед. Через такий поспіх він не помітив, що під вагою лінивцеподібного чудовиська павутина попереду ослабла і деякі з її пасом розірвались чи порозтягувалися. Побачивши протилежний край безодні, Ралібар Вуз уже не годен був думати ні про що інше, крім того, щоб його дістатися, а тому пришвидшив крок; тої ж миті павутина під ним просіла. Він нестямно вчепився у порвані пасма, які вільно звисали над прірвою, але так і не зміг затримати свого падіння. Стискаючи в пальцях кілька шматків плетива Атлак-Нача, він сторчголов полетів у безодню, глибину якої ще ніхто й ніколи не намагався виміряти з власної волі.

Та це, на жаль, була непередбачена обставина, якій не могли запобігти приписи сьомого ґешу.

Пришестя Білого Хробака

(Розділ ІX Книги Ейбона63)

Перекладено з давньофранцузького рукопису

Ґаспара дю Нора64

Чорнокнижник Еваг, який жив край бореального65 моря, був свідомий багатьох дивних і дочасних призвісток, які з’являлися того середліття. Cтудено палало сонце на чистому й блідавому, наче крига, небесному склепінні над Му Туланом. Вечорами на небосхилі від зеніту й до самої землі зависало полярне сяйво, подібне до гобелена у високому чертозі богів. Блідими та нечисленними вдалися маки й дрібними були анемони, що виросли того літа в усамітнених, оточених стрімчаками долинах за домом Евага; і плоди, що вродили в його обгородженому муром саду, мали безбарвну шкірку та недостиглу серцевину. А понад те йому щоднини випадало бачити дочасний відліт сили-силенної птахів, які прямували на південь з прихованих островів за Му Туланом; і щоночі чув він скорботний гомін іншого птаства, що хмарами пролітало в тому самому напрямку. І щоразу в гучному ревінні вітру чи в журливому плачі прибою вчувалося йому химерне шепотіння голосів з країв одвічної зими.

Неабияк занепокоїли Евага ці призвістки, так само тривожили вони і грубих рибалок, які жили на узбережжі, біля гавані під його домом. А що був Еваг чоловіком, обізнаним у всякому віщунстві, та провидцем, якому відкривалися видіння далеких земель і майбутніх подій, то скористався він зі свого мистецтва, намагаючись розгадати значення тих знамень. Але немов якась хмара стояла перед його очима за дня і темрява застилала зір, коли він шукав просвітлення у снах. Навіть гороскопи його зводилися нанівець, фамільяри мовчали або відповідали вкрай двозначно; й геомантії66, гідромантії67 та гаруспікації68 не являли йому нічого, крім безладу. Тож здавалось Евагові, що супроти нього діє якась незнана сила, глузує з нього і робить немічним його чаклунство, яке дотепер іще ніколи не зазнавало невдачі. Й за певними ознаками, які відчувають ворожбити, збагнув Еваг: сила та є силою лихою, і передвіщає вона людям згубу.

Усе те середліття рибалки день у день виходили в море у кораклах69 з лосиної шкіри та вербового пруття і закидали свої неводи. Але, витягаючи неводи, знаходили у них мертвих рибин, які були понівечені, немов обпалені вогнем або страшним морозом; а також живих чудовиськ, і то таких, яких ніколи не бачили навіть найстаріші капітани: триголових істот з хвостами і плавцями, що викликали жах своїм виглядом; чорних безформних створінь, які перетворювалися на огидну рідку твань і втікали із сітей; безголових істот, подібних до набрезклих місяців, від яких на всі боки розходилися зелені замерзлі промені; або почвар, які мали очі, немов уражені проказою, та бороди з цупкого слизу, що сочився з їхніх пащек.

А тоді з півночі, з-за морського обрію, де між арктичними островами зазвичай плавали кораблі зі Сернґота, з’явилася галера. Її принесло течією, весла мляво звисали з бортів, а стерно недоладно виверталося з боку на бік. Припливна хвиля винесла галеру на берег і залишила її серед рибальських човників, які більше не виходили в море — їх витягли на пісок під високими прибережними бескидами, на яких був збудований дім Евага. А коли пойняті святобливим страхом і подивом рибалки з’юрмилися навколо галери, то побачили, що її веслярі ще й досі сиділи при веслах, а капітан стояв при стерні. Однак обличчя та руки мореплавців були задубілі, наче кістка, та білі, наче плоть прокажених; зіниці їхніх широко розплющених очей так дивовижно поблякли, що їх було годі відрізнити від білків; і порожнеча жаху застигла в них, наче крига глибоких ставків, промерзлих до самого дна. А згодом і сам Еваг, спустившись на берег, побачив на власні очі команду галери та глибоко замислився над значенням цього дива.

Не хотілося рибалкам доторкатися до тих мерців; ремствували вони, кажучи, що пагуба впала на море і що прокляття спіткало всіх істот і людей, які ним мандрують. Однак Еваг, зміркувавши, що тіла гнитимуть під сонцем і спричинять моровицю, звелів рибалкам скласти навколо галери багаття з викинутих на берег корчів; і коли купа зібраної деревини здійнялася над бортами, ховаючи від очей мертвих веслярів, чаклун власноруч її підпалив.

Високо шугало полум’я того поховального багаття, і чорний, неначе грозова хмара, дим зринув у небеса, а вітер відносив його клуби повз високі Евагові вежі, що здіймалися на скелі. Та згодом, коли полум’я згасло, стало видно, що тіла веслярів сиділи посеред насипу жарин, і руки їхні досі простягалися вперед у поставі, в якій вони веслували, а пальці досі були стиснуті, хоча весла вже випали з них, перетворившись на головні та попіл. А капітан галери досі випростано стояв на своєму місці, хоча обгоріле стерно тепер лежало коло його ніг. Полум’я поглинуло лише одіяння тих блідих трупів, і тепер тіла небіжчиків сяяли білиною, неначе омитий місяцевим сяйвом мармур серед обгорілих дерев’яних решток, і ніде на них полум’я не залишило ані сліду чорноти.

Рибалок, які гадали, що ця подія є лихим дивом, охопив жах, і вони швидко повтікали на найвищі скелі. З Евагом залишилися лише двоє його слуг: хлопець на ім’я Рата і старезна карга Агілідіс, які були свідками багатьох його чаклунств, а тому призвичаїлися до магічних видовищ. Ці двоє стояли поруч із чаклуном, поки той чекав, коли голо́вні згарища нарешті остигнуть.

Голо́вні тим часом швидко потемнішали, одначе дим і далі здіймався над ними увесь полудень і все пообіддя; і коли вже близилася призахідня година, вони ще й досі були загарячі, щоб на них могла ступити людська нога. Тож Еваг звелів своїм слугам носити в глеках воду з моря та заливати нею попіл і недогарки. І після того, як дим розвіявся, а сичання вщухло, він вийшов уперед і наблизився до блідих трупів. Підійшовши до них, чаклун відчув таку холоднечу, як та, якою віє від плавучих крижин, що перетинають Арктику; і від тієї холоднечі у нього защеміли руки та вуха, й пробрала вона його морозом навіть крізь хутряну мантію. Підійшовши ще ближче, він торкнувся одного з тіл кінцем вказівного пальця; і хоч пальцем він торкнувся легенько і притьма його забрав, його обпекло, неначе вогнем.

Вельми вразило це Евага: адже дотепер не відав він, аби трупи могли перебувати в такому стані, і вся його обізнаність у чаклунстві ніяк не могла йому прислужитись. Тоді помислив він, що на мерців накладено закляття: чари, подібні до тих, які снують бліді полярні демони чи морозні відьми винаходять у снігових печерах. І визнав він за краще на певний час полишити берег, аби ті чари не почали справляти вплив не лише на мертвих.

Повернувшись до свого дому перед настанням ночі, чаклун запалив при кожних дверях і при кожному вікні пахучі смоли, запахи яких є найбільш неприємними для північних демонів; а у кожному кутку, до якого міг проникнути якийсь дух, він поставив по одному зі своїх фамільярів, аби ті були на чатах і запобігли будь-якому вторгненню. Опісля, коли Рата й Агілідіс поснули, він заходився пильно, зі старанною уважністю вчитуватися в писання Пнома70, де було докладно зіставлено багато потужних екзорцизмів. Одначе, раз у раз перечитуючи ті прадавні рядки в пошуках розради, чаклун пригадував лиховісне сказання пророка Літа, якого не збагнула ще жодна людина: «Існує Той, хто населяє місце лютого холоду, Той, хто вільно дихає там, де нікому іншому несила дихнути. У дні прийдешні Він вирушить у мандри між островами й містами людей та, наче білу погубу, принесе із собою той вітровій, що спить в його оселі».

І хоч у хатньому вогнищі палало багаття зі смолистих соснових і терпентинних71 полін, ближче до півночі здалося чорнокнижникові, що повітря покою сповнилося смертельним холодом. Тоді занепокоєно відвернувсь Еваг від пергаментів Пнома й побачив, що язики полум’я досі здіймалися високо вгору, немовби й не було потреби підкидати дрова до багаття. А тоді він зненацька почув шум шаленого вітру, сповнений моторошними криками морського птаства та квилінням наземної птиці, яку відносило геть на безпорадних крилах, а над усім цим гамором лунав високий сміх диявольських голосів. Вітровій, налетівши з півночі, несамовито шмагав квадратні при основі вежі його дому; птахів жбурляло у міцні віконні шибки, неначе звіяне осіннє листя; муровані з граніту стіни двигтіли так, немов їх намагалися порвати на шматки руки дияволів. І хоча двері покою були зачинені, а вікна — щільно затулені, та пориви крижаного вітру раз у раз вривалися досередини, кружляли кімнатою, вихорилися навколо столу, за яким сидів Еваг, видираючи з-під його пальців широкі пергаменти Пнома та шарпаючи полум’я лампи.

Чаклунові руки ціпеніли від холоду, й намарно він силкувався пригадати протичари, які були найбільш дієвими супроти духів бореального краю. А тоді несподівано вітер ущух, залишивши по собі всеохопну тишу, що запанувала в усьому домі. Холодні протяги зникли з покою, а лампа та вогнище горіли рівним полум’ям, і якась дещиця тепла звільна повернулася до примороженого Евагового єства.

Невдовзі він усвідомив, що крізь вікна його покою сяє світло, неначе запізнілий місяць зійшов над скелями, однак Еваг знав, що місяць о цій порі був лише тоненьким серпиком, який з вечора ставав лише дедалі меншим. Здавалося, що світло те сяяло з півночі, бліде й холодне, наче полум’я з криги; і, підійшовши до вікна, він уздрів велетенський сніп світла, що перетинав усе море, ніби линучи з далекого, захованого за небосхилом полюса. У тому світлі скелі були блідіші за мармур, прибережні піски — біліші за морську сіль, а рибальські хатинки скидалися на білі гробниці. Сніп світла по вінця заливав обнесений муром сад Евага, й уся зелень зникла з його листя, а його цвіт став схожий на снігові квіти. І сніп той падав холодним промінням на долішні стіни його дому, але стіна горішнього покою, з вікна якого він визирав, ще й досі залишалася в тіні.

Чаклун подумав, що той світляний сніп міг литися з блідої хмари, що висіла над морським обрієм, або ж із білого гребеня хвилі, що здійнявся уночі до самого неба, проте не мав він у тому певності. Споглядаючи, побачив чаклун, що сніп світла здіймався дедалі вище в небесах, але не спинався його стінами. І поки він марно міркував над значенням цієї таємниці, здалось йому, що в повітрі навколо нього лунає якийсь солодкий та чарівливий голос. І, промовляючи незнаною йому мовою, той голос вимовив руну глибокого сну. І не зміг Еваг опиратися тій руні, і опосіло його сонне заціпеніння, подібне до того, що долає змореного вартового у місцині, закутаній снігами.

На світанку закляклий чаклун підвівся з підлоги, на якій був лежав, і став свідком дивного дива. Адже — подумати лишень! — у гавані височів айсберґ, і то такий, що подібного не бачила ще в усіх своїх морських мандрах жодна команда жодного судна, про який ніколи жодної легенди не оповідали на оповитих туманами гіперборейських островах. Той айсберґ заповнював собою всю широку гавань від берега до берега та підіймався в неозору височінь нагромадженнями ескарпів72 і незчисленними ярусами стрімчаків, а його гостроверхі крижані скелі здіймалися, неначе вежі, до самого зеніту, нависаючи над Еваговим домом. Він був вищий за страхітливу гору Ахоравомас, яка вивергає ріки полум’я та рідкого каменю, що струменіють, незгасимі, попри Чо Вулпаномі та вливаються у води південного моря. Він був крутіший за гору Ярак, яка позначає місце, де розташований Північний полюс, і тьмяне мерехтіння падало на море й на суходіл з його крижаного громаддя. Мертвотне й жаске було те мерехтіння, і збагнув Еваг, що то й було те саме світло, яке він уздрів у пітьмі.

Повітря було пройняте таким холодом, що чаклун заледве міг дихнути; а світло велетенського айсберґа своєю надзвичайною студеністю обпікало очі. А втім, йому вдалося помітити дивну річ: промені того мерехтіння були розсіяні й падали обабіч його будинку; долішніх покоїв, у яких спали Рата та Агілідіс, більше не торкався сніп світла, бачений вночі, і зараз на весь його дім лягали лише промені досвітнього сонця та передранішні тіні.

Унизу, на узбережжі під бескидами, він побачив недогарки викинутої на берег галери, серед них біліли неопалимі трупи. І куди не кинь оком, на піску та прибережних скелях лежали чи стояли, випроставшись у нерухомих закляклих поставах, рибалки, немовби повиходили зі своїх сховків, щоб уздріти сніп блідого світла, та були впокорені магічним сном. І все узбережжя гавані, і сад Евага, і геть усе навколо, до самого переднього ґанку його домівки, скидалося на землі, вкриті густим шаром паморозі.

І знову пригадав чорнокнижник сказання Літа, і з вельми недобрими передчуттями спустився він на приземний поверх. Там при північних вікнах, обернувшись обличчями до світла, схилилися юний Рата і стара Агілідіс. Заціпеніло, з широко розплющеними очима стояли вони, й блідий жах закарбувався на їхніх обличчях, й лежала на них печать тієї самої білої смерті, яка спіткала команду галери. І чаклун, який вже ладен був до них наблизитися, зупинився через те, що від їхніх тіл на нього повіяло хвилею страхітливої холоднечі.

Збагнувши, що його магія геть недієва супроти того, що коїлося, ворожбит уже ладен був утекти з будинку, однак йому сяйнула думка, що саме промені з айсберґа несуть смерть усьому, чого торкнуться, і що, полишаючи свій дім, він буде вимушений впустити досередини те згубне світло. А ще спало йому на гадку, що з усіх, хто мешкав на узбережжі, смерть оминула лише його одного. Не зміг він вгадати причини такого порятунку від згуби; та врешті-решт визнав за краще залишитися вдома й терпляче та без страху чекати на те, що мало статися.

Повернувшись до свого покою, він удався до найрізноманітніших заклинань, але його фамільяри покинули дім уночі, залишивши кути, в яких він їх поставив, і жодний дух — ані людський, ані демонічний — не відгукнувся на його запитання. І в жодний спосіб, знаний чаклунам, не зміг він ані дізнатися нічого про той айсберґ, ані хоча б на дрібку наблизитися до розгадки його таємниці.

Невдовзі, намарно силкуючись сотворити якісь захисні чари, він відчув на своєму обличчі подих вітру, який був не повітрям, а тоншою й розрідженішою стихією, холодною, неначе місячний ефір73. Евагове власне дихання зрадило його, завдаючи невимовної муки, і він, охоплений чимось на кшталт усвідомленої непритомності, що була подібна до смерті, повалився на підлогу. У тій непритомності йому непевно вчувалися голоси, що промовляли незнайомі закляття. Він відчував, як його торкалися невидимі пальці, проймаючи гострим крижаним болем, а навколо мерехтіло холодне променисте сяйво, неначе морська хвиля, що накочується на берег, відступає, а тоді накочується знову. Нестерпним було те сяйво для всіх його чуттів, одначе воно поступово яскравішало, а проміжки часу, на які воно відступало, ставали дедалі коротшими; за якийсь час чаклунові очі та плоть загартувалися достатньо, щоб його витримувати. На ту мить світло айсберґа вже рясно лилося на мага крізь північні вікна, і здавалося, що велетенське Око розглядало його в тому сяйві. Він волів підвестися й зустріти те Око віч-на-віч, але непритомність знерухомлювала його, немов параліч.

А потому він знов на якийсь час поринув у сон. Пробудившись, Еваг виявив, що до рук і ніг його повернулася звична сила та швидкість рухів. Дивне світло досі сяяло на нього, заповнюючи весь покій; і, визирнувши у вікно, чаклун став свідком нової дивовижі. Адже — подумати лишень! — його саду, і скель, і морських пісків під ними більше не було видно. Замість них довкола його дому пролягла неозора льодова рівнина, височіли крижані скелі, і скидалися вони на вежі, які здіймалися з широких зубчастих стін якоїсь фортеці. За крижаними краями він побачив море, що розкинулося далеко внизу й тягнулося вдалечінь; а за морем невиразно вимальовувався низький, оповитий імлою берег.

І тоді жах охопив Евага, бо ж в усьому, що коїлося, упізнав він дію якогось чаклунства, що не знало меж і перевершувало сили усіх смертних чаклунів. Ясно стало йому, що його високий дім з граніту більше не стояв на узбережжі Му Тулану, а вгруз підмурівками в один із горішніх стрімчаків айсберґа. Тремтячи, опустився чаклун на коліна й возніс молитви до Великих Древніх, які потайно мешкали у попідземних печерах або жили під морем і в понадземних просторах. І, поки він молився, почулося йому, що в двері його дому хтось гучно постукав.

Вкрай наляканий та зачудований, зійшов Еваг на діл і широко розчахнув вхідні двері. Перед ним стояло два чоловіки або створіння, що мали подобу чоловіків. Обидва були незнайомі з виду, світлошкірі, а замість мантій мали на собі ткані рунами одіяння, подібні до тих, які носять чаклуни. Руни були грубі та чужинські, проте, коли чоловіки заговорили до нього, він таки зрозумів дещо з їхньої мови, яка була одним із діалектів гіперборейських островів.

— Ми служимо Тому, чиє пришестя провістив пророк Літ, — мовили вони. — З просторів, які лежать за межами півночі, прибув він у своїй плавучій цитаделі, крижаній горі Йікілт, аби рушити у мандри земними океанами та винищити своїм холодним сяйвом усіх тих миршавих людців, що населяють їхні береги. З усіх живих на обширах острова Туласк зберіг він лише нас двох, узявши із собою на Йікілт, щоб ми супроводжували його в морській подорожі. Він загартував нашу плоть, аби стала вона відпорною до лютого холоду його оселі, й зробив так, аби могли ми дихати повітрям, у якому жодна смертна людина не може й дихнути. Зберіг він іще трьох і своїми чарами пристосував до холоднечі та розрідженого ефіру, що повсюди слідують разом з Йікілтом. Вітаємо тебе, о Еваже, якого ми знаємо з цього знаку як великого чаклуна, оскільки було обрано та звільнено від згуби лише наймогутніших чорнокнижників.

Почуте до краю приголомшило Евага, але, бачивши, що матиме справу з такими ж людьми, як і він сам, чаклун заходився докладно розпитувати магів з Туласку. Вони звалися Дуні та Укс Лоддан і були премудрими знавцями вчення прадавніх богів. Імення того Древнього, якому вони служили, було Рлім Шайкорт, і жив він у найвищій вершині крижаної гори. Ці двоє не розповіли Евагові нічого про природу та властивості Рлім Шайкорта, а щодо служіння цій істоті, то визнали хіба, що полягало воно у поклонінні, яке справляють богові, а також у зреченні всіх уз, які донедавна пов’язували їх з людством. І сказали вони Евагові, що він разом із ними має постати перед Рлім Шайкортом і виконати належний обряд ушанування та прийняти обітниці остаточного відчуження.

Тож Еваг пішов з Дуні та Укс Лодданом, які повели його до велетенської крижаної скелі, що, не танучи, здіймалася до тьмяного сонця, нависаючи над усіма іншими стрімчаками, які височіли на пласкій верхівці айсберґа. Та скеля була порожниста і, зійшовши на неї крижаними східцями, усі троє дісталися нарешті палацу Рлім Шайкорта, подібного до округлої бані, в центрі якої лежала кругла брила, утворюючи собою п’єдестал. А на тому п’єдесталі була істота, чиє пришестя туманно провістив пророк Літ.

Від вигляду тієї істоти Евагове серце на мить застигло від жаху а слідом за жахом йому до горла підступила нудота від надзвичайної огиди, адже в усьому світі не було нічого, що в мерзенності своїй могло дорівнятися Рлім Шайкортові. Він був подібний до товстого білого хробака; одначе громаддя його тіла було більшим, аніж у морського слона. Його згорнутий напівкільцем хвіст був завтовшки такий самий, як серединні складки тулуба, а передня його частина здіймалася над круглим п’єдесталом у формі білого диска, і на ній невиразно позначалися риси обличчя, що не могло належати ані земному звірові, ані океанському створінню. І посередині того обличчя, сягаючи від одного краю диска до іншого, кривився нечистий рот, який постійно розверзався та стулявся, являючи очам бліду, без’язику й беззубу пащу. Очниці Рлім Шайкорта були розташовані близько одна до одної між неглибокими западинами ніздрів, і були ті очниці безокими, але щомиті в них з’являлися кулясті краплі якоїсь речовини, що мали барву крові та форму очних яблук; раз у раз ті краплі лускали та скрапували на долівку перед п’єдесталом. І в тому місці з підлоги крижаної бані здіймалися дві утворені невпинним крапотінням тих кулястих крапель подобини сталагмітів, пурпурові й темні, неначе запекла й замерзла кров.

Дуні з Укс Лодданом розпростерлися ницьма перед тим створінням, і Еваг визнав за краще наслідувати їхній приклад. Лежачи долілиць на кризі, він чув, як ті червоні краплі з плюскотом падають на долівку, немовби важкі сльозини, а тоді під банею над головою в нього залунав голос, і голос той був схожий на гомін якогось потаємного водоспаду в порожнистому льодовику, повному каверн.

— Уздри, о Еваже, — мовив той голос. — Вас трьох зберіг я від загибелі, що спіткала ваших земляків, і зробив вас такими, як ті, що населяють джерело усякої холоднечі та можуть дихати у безповітряній пустці. Здобудеш ти невимовну мудрість і майстерність, якої не до снаги опанувати жодному смертному, коли поклонятимешся мені й підпорядкуєш мені свою волю. Зі мною рушиш ти у мандри межи королівствами півночі, проминатимеш зелені південні острови й бачитимеш, як у світлі з Йікілта впаде на них біла смерть. Наше пришестя принесе вічний мороз на їхні сади й позначить плоть людей, які їх населяють, печаттю тієї безодні, в студені якої одна по одній блякли найполум’яніші зорі, а осердя сонць вкривалися памороззю. Усе це ти побачиш на власні очі, бо будеш як один з володарів смерті, богоподібний та безсмертний, і зрештою повернешся зі мною до того світу за межами крайнього полюса, в якому розташована моя предковічна імперія. Адже я є той, чиєму пришестю не можуть опиратися навіть боги.

Тоді, розуміючи, що вибору у цьому питанні він не має, Еваг проголосив, що охоче поклонятиметься та служитиме білому хробакові. За настановами Дуні та Укс Лоддана, він виконав семикратний обряд, зміст якого заледве чи годиться переповідати тут, і склав трикратну обітницю невимовного відчуження.

Після того багато днів і ночей плив він із Рлім Шайкортом, прямуючи на північ уздовж узбережжя Му Тулану. Дивним чином відбувалася та подорож: здавалося, що велетенський айсберґ скеровувало чаклунство хробака, яке щоразу переборювало вітри та течії. Й щоразу, денно і нічно, сніп холодного сяйва бив з Йікілта вдалечінь, неначе промені смертоносного маяка. Сяйво те перехоплювало величні галери, що пливли на південь, і їхні команди навіки застигали при веслах; і часто чари хробака захоплювали та занурювали зустрічні кораблі в нові крижані бастіони, які щоденно утворювалися навколо основи гори, що, пливучи, невпинно розросталася.

Чудові гіперборейські порти, вщерть заповнені морськими суднами, завмирали при наближенні Рлім Шайкорта. Нерухоміли їхні вулиці та корабельні, нерухоміли кораблі в їхніх гаванях, коли бліде світло торкалося їх і плинуло далі. Далеко вглиб суходолу сягали ті промені, несучи полям і садам згубу трансарктичної зими; і ліси промерзали до краю, і звірі, що блукали в них, вклякали, немов обертаючись на мармур, тож коли значно пізніше люди прийшли до тих країв, то знайшли лосів, ведмедів і мамутів, які досі стояли, застигнувши в тих позах, які мали за життя. Однак, живучи на Йікілті, чаклун Еваг був невразливий до крижаної смерті, і, сидячи у своєму домі чи прогулюючись айсберґом, він відчував холод, який був не дошкульнішим за прохолоду, що чаїться в літніх тінях.

Тепер окрім Дуні та Укс Лоддана, чаклунів з Туласку, Евага в тій мандрівці супроводжувало ще п’ятеро ворожбитів, обраних Рлім Шайкортом. Вони теж були загартовані для життя в холоднечі, що панувала на Йікілті, а їхні будинки якимись незнаними чарами було перенесено на айсберґ. То були грубуваті чужоземці, які звалися полярійцями, й походили вони з островів, котрі лежали набагато ближче до полюса, ніж розлогий острів Туласк. Еваг мало що тямив у трибі їхнього життя, і чаклунство їхнє було геть йому незнайоме, а мова — незрозуміла; не знали тієї мови й туласкійці.

Щодня восьмеро чаклунів знаходили на своїх столах усю необхідну для підтримання людського життя поживу, хоча й не відали вони, в який спосіб її постачають. Усі вони єдналися у поклонінні білому хробакові, усі, здавалося, були до певної міри вдоволені своєю долею та прагли здобути неземну мудрість і владу, які пообіцяв їм хробак. Але на Еваговім серці було неспокійно, і потайки повставав він супроти своєї неволі у Рлім Шайкорта; з відразою споглядав він погубу, що повсякчас ширилася з Йікілту на милі йому міста та плодючі океанські узбережжя. Сповнений скорботи, дивився він, як прибило холодом оперізаний квітами Сернґот, як бореальне безгоміння зійшло на заюрблені вулиці Леквана, і як раптовий мороз обпалив своєю білиною обійстя і сади приморської долини Аґіл. Журба краяла чаклунові серце щоразу, коли йому випадало бачити, як рибальські коракли та торгові й військові біреми74 пропливають повз, спорожнілі після зустрічі з Йікілтом.

Весь час на південь плив велетенський айсберґ, несучи смертельну зиму до країв, над якими високо сяяло літнє сонце. І Еваг тримав свої думки при собі та в усьому наслідував звичаї, яких дотримувалися Дуні, Укс Лоддан і решта чаклунів. Через певні проміжки часу, що вивірялися рухом приполярних зірок, вісім чаклунів сходили нагору, до високого чертогу, в якому постійно перебував Рлім Шайкорт, напівзгорнувшись на своєму крижаному п’єдесталі. Там, справляючи ритуал, ритми якого відповідали частоті падіння схожих на очі сліз, якими плакав хробак, а колінопреклоніння здійснювалися влад із розверзанням і стулянням його рота, чаклуни віддавали Рлім Шайкортові належне величання. Іноді хробак мовчав, а іноді промовляв до них, наново повторюючи дані ним туманні обіцянки. І довідавсь Еваг від інших чорнокнижників, що впродовж кожної фази новомісяччя хробак поринав у сон, і лише на той час криваві сльози припиняли падати, а рот переставав стулятися та роззявлятися.

Коли надійшла пора третього повторення ритуалу поклоніння, сталося так, що до вежі піднялося лише семеро чаклунів. Еваг, полічивши їх, виявив, що бракувало одного з п’яти чужоземців. Опісля він запитав про це Дуні та Укс Лоддана й на миґах повторив свої розпити чотирьом північанам, одначе скидалося на те, що доля відсутнього чорнокнижника була таємницею для них усіх. Відтоді про зниклого чаклуна нічого не було чути, і Еваг, довго та глибоко розмірковуючи над цим випадком, дещо занепокоївся, адже впродовж церемонії у чертоговій вежі йому видавалося, що хробак став важчим і ширшим на вигляд, аніж будь-коли дотепер.

Потайки розпитував він інших чаклунів, якого харчування потребував Рлім Шайкорт, але щодо цього було чимало сумнівів і суперечок. Укс Лоддан обстоював думку, що хробак харчувався не чим менш особливим, як серцями білих арктичних ведмедів, у той час як Дуні присягався, що його правною поживою була китова печінка. Але, наскільки їм було відомо, хробак не їв упродовж їхнього перебування на Йікілті; обоє стверджували, що проміжки між його годівлями були довшими, ніж у будь-якого земного створіння, й обчислювалися не годинами чи днями, а цілими роками.

Під сонцем, що підбивалося дедалі вище, айсберґ і далі плинув в обраному напрямку, стаючи чимдалі неозорішим і страхітливішим; і знову, в призначений зорями час, який припадав на передполудень кожного третього дня, чаклуни збиралися перед Рлім Шайкортом. Цього разу усіх збентежило те, що стало їх лиш шестеро; і зниклим чорнокнижником був іще один із чужоземців. А хробак ще дужче збільшився; тепер його зростання було видиме як потовщення всього його тіла від голови до хвоста.

Вважаючи ці обставини лихою передвісткою, шестеро чаклунів, кожний своєю власною мовою, звернулися до хробака зі сповненим страху проханням, благаючи його повідати їм долю їхніх пощезлих побратимів. І відповів їм хробак, і мова його була зрозуміла і Евагові, і Укс Лодданові, і Дуні, і кожному з трьох північан, і кожному з присутніх здавалося, що до нього звертаються його рідною мовою.

— Це питання є таїною, щодо якої всі ви у належний час дістанете просвітлення. Знайте таке: ті двоє, що пощезли, ще й досі є присутні; і вони ще, як я й обіцяв, розділять з вами позаземну мудрість і панування Рлім Шайкорта.

Опісля, коли вони вже спустилися з вежі, Еваг обговорив із двома туласкійцями тлумачення цієї відповіді. Еваг притримувався думки, що значення тих слів було зловісним, адже, воістину, їхні зниклі товариші могли бути присутні лишень у хробаковім череві, одначе співрозмовники заперечували й казали, що ті люди зазнали більш містичного перетворення, і зараз пощезлі вже піднеслися за межі людського зору та слуху. Очікуючи, що у призначений час і вони своєю чергою зазнають якогось піднесеного апофеозу, Дуні з Укс Лодданом негайно присвятили себе приготуванням, які полягали в молитвах і аскезі. Однак Еваг і досі був сповнений страху; не міг він довіряти двозначним хробаковим запевненням, і сумнів залишався з ним повсякчас.

Прагнучи угамувати свій сумнів і, можливо, знайти якийсь слід зниклих полярійців, він подався досліджувати могутній айсберґ, на зубчастих вершинах якого його власний дім і домівки решти чорнокнижників примостилися, неначе крихітні рибальські хатинки на океанських скелях. Інші чаклуни відмовилися супроводжувати Евага в його пошуках, боячись, що можуть накликати на себе хробакову неласку, тож Еваг, не зустрівши перешкод, блукав Йікілтом від краю і до краю, немов якимось обширним плато, оточеним гірськими вершинами та відрогами; ризикуючи, спинався на горішні схили й спускався до глибоких розколин і каверн, яких не досягало сонячне проміння і де не було іншого світла, окрім дивного світіння неземної криги. Він побачив, що у тутешніх крижаних стінах, наче у камені глибоких підземних верств, були занурені оселі, подібних до яких люди ніколи не будували, й судна, які могли належати хіба що іншим епохам чи світам, але ніде не зміг він виявити присутності жодного живого створіння; ані жодний дух, ані примара не відгукнулися на некромантські приклика́ння, які він часто промовляв, ідучи понад проваллями та проходячи порожнинами в кризі.

Тож Евага й далі сповнювало передчуття хробакового віроломства, і вирішив чаклун, що недремно пильнуватиме всю ніч напередодні наступного відправлення величальних обрядів; ще звечора впевнився він, що решта чаклунів, яких зараз лишалося п’ятеро, влаштувалися на ніч у своїх окремих будинках. Пересвідчившись у цьому, він сів і став невідривно спостерігати за входом до вежі Рлім Шайкорта, який було чітко видно з його вікон.

Химерним і холодним було сяйво того айсберґа в пітьмі, адже від криги постійно лилися промені, подібні до світла замерзлих зірок. Місяць, який нещодавно проминув повню, рано піднявся над морськими просторами на сході, однак Еваг, недремно чатуючи при своєму вікні, бачив, що жодна видима постать не з’являлася з вежі і жодна не проникала до неї. Опівночі його огорнула раптова дрімота, подібна до тої, яку відчуває людина, випивши якогось опійного вина, й не зміг він більше продовжувати свою варту, але глибоко та безпробудно проспав решту ночі.

Наступного дня чаклунів, які зібралися у крижаній бані та воздали шану Рлім Шайкортові, було лише четверо. Й помітив Еваг, що ті двоє, яких бракувало зараз, також належали до чужоземців і значно поступалися своїм побратимам зростом та статурою.

Після цього Евагові супутники щезали один по одному, й щоразу це ставалося ночами, які передували церемонії поклоніння. Наступним зник останній з полярійців; і сталося так, що до вежі прийшли лише Еваг, Укс Лоддан і Дуні; а тоді — тільки Еваг і Укс Лоддан. І жах щодня сильніше проймав Евага, адже відчував він, що гряде його час, і вже ладен був кинутись у море з високих крижаних валів Йікілту, якби не Укс Лоддан, який помітив цей намір і застеріг його, що жодна людина, яка була призвичаєна до холоднечі та розрідженого ефіру цього айсберґа, вже не могла полишити його і знову жити в сонячному теплі та земному повітрі. Й скидалося на те, що Укс Лоддан геть не усвідомлював навислої над ним загрози і був схильний вбачати якесь езотеричне значення в чимдалі ширшому та довшому громадді білого хробака та у зникненні чаклунів.

Тож сталося так, що на ту пору, коли місяць у небі зменшився до тонкого серпика, а тоді й геть потемнішав, Еваг із безмежним тремом і огидою незграбними кроками спинався до високої вежі, аби постати перед Рлім Шайкортом. А коли він, опустивши очі долу, увійшов до крижаної бані, то виявив, що з усіх, хто мав справляти обряд поклоніння, залишився він сам.

Параліч страху охопив його, коли він шанобливо вклонився; ледь насмілився чаклун підвести очі та поглянути на хробака. Та щойно почавши виконувати усталені колінопреклоніння, Еваг помітив, що червоні сльози Рлім Шайкорта більше не падають на пурпурові сталагміти; не лунало й жодного з тих звуків, які хробак зазвичай видавав, постійно роззявляючи й стуляючи свого рота. Врешті-решт наважившись поглянути вгору, чаклун уздрів мерзенно товсту масу чудовиська, яке зробилося таким великим завтовшки, що боки його звисали над краями п’єдесталу; побачив чаклун, що рот і очниці Рлім Шайкорта були заплющені, немовби той перебував у глибокому сні. І тоді згадав Еваг, як ворожбити з Туласку розповідали йому: щораз у фазі нового місяця хробак поринав у сон, він геть забув про це в своєму надзвичайному страхові та поганих передчуттях.

Украй збентежився Еваг, адже всі ті ритуали, яких він навчився від своїх побратимів, слід було виконувати лише тоді, коли сльози Рлім Шайкорта падали на долівку, а його рот із розміреною послідовністю розверзався, стулявся й розверзався знову; він не дістав жодних настанов щодо того, які ритуали були догідними й належними для справляння під час глибокого сну хробака. І, охоплений великим сумнівом, він мовив стиха:

— Чи пробудився ти, о Рлім Шайкорте?

Й здалося йому, що на ті слова відгукнулася сила-силенна голосів, які долинали з блідої розпухлої маси, яка лежала перед ним. Звук тих голосів був химерно приглушений, але серед них розрізнив він вимову Дуні та Укс Лоддана; а ще чулося там невиразне низьке бурмотіння чужоземних слів, у якому Еваг упізнав мову п’яти полярійців; а на тлі цього гомону він спостеріг, або так йому лише здалося, незчисленні півтони, що не були ані голосами людей чи звірів, ані звуками, які могли видавати земні демони. І голоси ті стали гучнішими, й перетворилися на галас, подібний до того, що здіймає тлумище в’язнів у якомусь глибокому кам’яному мішку75.

У невимовному жаху дослуха́вся він до того гармидеру, й невдовзі голос Дуні став виразнішим і перекрив собою решту, і багатоголосий галас і бурмотіння вщухли, ніби натовп, який принишк, аби почути свого речника. І почув Еваг голос Дуні, який промовляв:

— Хробак спить, але ми, кого цей хробак пожер, не спимо. Жахливо одурив він нас, адже з’являвся до наших домівок уночі, пожираючи наші тіла одне по одному, поки спали ми під тими чарами, які він на нас наслав. Він з’їв наші душі так само, як наші тіла, й воістину, тепер ми є частиною Рлім Шайкорта, однак існуємо лише немов у темній та сморідній в’язниці; і поки хробак не спить, ніхто з нас не має ані особистості, ані свідомості, але всі ми злиті воєдино з позаземним єством Рлім Шайкорта.

Тому, о Еваже, вислухай ту істину, яку ми довідалися завдяки нашій єдності з хробаком. Він урятував нас від білої погибелі та взяв на Йікілт з тієї причини, що лише ми з усього людства, чаклуни, відомі своїми видатними досягненнями та майстерністю, можемо витримувати те смертельне крижане перетворення, якого ми зазнали, ставати тими, хто дихає безповітряною порожнечею, і внаслідок цього, зрештою, робимося придатними на спожиток таким істотам, як Рлім Шайкорт.

Великим і жаским є цей хробак, і жодна жива людина не може навіть уявити того місця, звідки він прибув і куди повернеться. Й усевідним є хробак, лише невдогад йому, що ті, кого він пожер, пробудилися та свідомі всього, що коїться, поки він перебуває у глибокому сні. Але хробак, хоча й прадавніший за предковічні світи, не є безсмертним і має певну вразливість. Той, хто відає про час і спосіб скористатися з тієї вразливості та має достатньо мужності для цієї справи, з легкістю може його вбити. Час для цього діяння припадає на період його сну, тож ми заклинаємо тебе вірою Великих Древніх: вихопи з піхов того меча, якого носиш під мантією, і встроми в бік Рлім Шайкортові — адже саме у такий спосіб його можна вбити.

Лише так, о Еваже, покладеш ти край просуванню блідої смерті, і лише так ми, твої побратими у чаклунстві, здобудемо звільнення від нашої сліпої неволі та ув’язнення, а з нами і багато тих, кого хробак зрадив у давні роки та у далеких світах. І лише звершивши це діяння, уникнеш ти блідої та огидної хробакової пащі й не животітимеш надалі в лихій чорноті його черева, як якась примара поміж інших примар. Одначе знай, що той, хто вб’є Рлім Шайкорта, неминуче мусить загинути й сам.

Цілковито приголомшений почутим, Еваг розпитував Дуні та швидко дістав відповіді щодо всього, про що питав. І зчаста до нього озивався голос Укс Лоддана, а часом лунало нерозбірливе бурмотіння, немовби до нього хотіли докричатися ще й інші з примар, поневолених у такий мерзенний спосіб. Багато довідавсь Еваг про походження та сутність того хробака; й розповіли йому таємницю Йікілту, і про спосіб, завдяки якому Йікілт приплинув з трансарктичних заток, щоб мандрувати морями Землі. І, слухаючи цю оповідь, відчував чорнокнижник чимдалі дужчу відразу та зненависть, і це попри те, що від численних діянь темного чаклунства та викликання демонів його тіло та душа вже давно затвердли й зробилися нечутливі до пересічних жахіть. Утім, негоже було б оповідати про те, що́ він тоді довідався.

Врешті-решт у бані запала тиша, адже хробак міцно спав, і Еваг волів більше не розпитувати привида Дуні; а ті, що були ув’язнені разом з Дуні, схоже, чекали та стежили за ним у мертвому безгомінні.

А що був Еваг чоловіком великої відваги та рішучості, то більше не баривсь, а вихопив з піхов зі слонової кості свого короткого, але добре загартованого бронзового меча, якого завжди носив на перев’язі. Підступивши ближче до п’єдесталу, він вгородив клинок у непомірно роздуту масу Рлім Шайкорта. Клинок увійшов у хробакову плоть, краючи та прохромлюючи її так легко, ніби чаклун встромив його в якийсь велетенський міхур, і не зупинив його руху навіть широкий ефес; і Евагову правицю цілком затягло до рани слідом за мечем.

І завважив чаклун, що хробак і не затремтів, і не поворухнувся, але з рани зненацька хлинув потік чорної речовини, що ставала дедалі рідшою, струменіла дедалі швидше та непереборно затоплювала долівку, аж поки вирвала вона меча з Евагової руки й віднесла од нього, наче стрімка течія млинівки. Гарячіша за кров, курячись якимось дивним, схожим на пару серпанком, цебеніла та рідина на його руки й захлюпувала йому вбрання, вивергаючись на долівку. Рідина швидко залила собою кригу під чаклуновими ногами, але й далі била ключем, ніби з якогось невичерпного джерела нечестивості; вона поширювалася всюди, утворюючи калюжі та струмочки, що зливалися воєдино.

І тоді Еваг хотів був утекти, та коли дістався він початку сходів, чорна рідина, прибуваючи та плинучи дедалі швидше, вже сягала йому гомілок, а тоді, випередивши його, ринула униз сходами, неначе водоспад в якійсь крутосхилій печері. Рідина ставала дедалі гарячішою, вона кипіла та пухирилася; аж ось потік став дужчим, підхопив чаклуна, неначе зловорожими руками, та потягнув його за собою. Тепер Евагові було страшно пробувати спуститися сходами, що вели додолу, але й в усій бані не було жодного місця, куди б він міг видертися в пошуках рятунку. Він розвернувся спиною до сходів і, борючись із течією й намагаючись знайти на долівці опору для ніг, невиразно розгледів крізь запону сморідних випарів розпростерту на престолі масу Рлім Шайкорта. Рана на боці хробака страхітливо розширилася, і з неї, наче вода, що рине крізь прорвану греблю, виливався бурхливий потік, здіймаючись великими хвилями навколо п’єдесталу; а втім, немовби являючи ще один приклад неземної природи хробака, громаддя його тіла від того анітрохи не зменшувалося. Чорна рідина і далі струменіла лиховісним потоком, вона прибувала, нуртуючи навколо колін Евага, здавалося, що її випари набувають форми незліченного сонмища фантомів, невиразні образи яких корчилися, зливаючись докупи, а тоді знову розділялися, плинучи повз нього. А тоді при самих сходах чорнокнижник заточився, у голові йому запаморочилося, його змело потоком і пожбурило далеко вниз на крижані сходинки, назустріч смерті.

Того дня командам кількох купецьких галер у морі на схід від середньої Гіпербореї випало побачити нечувану річ. Адже — подумати лишень! — коли вони поспішали на північ, вертаючи з далеких океанських островів, з попутним вітром, який допомагав їхнім веслам, то перед самим полуднем побачили якийсь страхітливо неосяжний айсберґ, чиї гострі вершини і стрімчаки бовваніли високо, неначе гори. Частина айсберґа випромінювала якесь химерне світло; а з його найвищої вершини лився бурхливий чорнильно-чорний потік; всі крижані бескиди та уступи немовби перетворилися на річкові пороги, каскади і водоспади, вкриті покровом тієї самої плинної чорноти, яка курилася, немов закипіла вода, коли її струмені поринали в океан. І море навколо тієї крижаної гори надовго захмарилося та помережилося темними смугами, немовби ним розтеклася чорнильна рідина, яку випускає каракатиця.

Боялися моряки підплисти ближче, але, пройняті святобливим жахом і над усяку міру зачудовані, вони облишили свої весла та відпочивали, спостерігаючи за айсберґом, а тим часом вітер ущух, тож галери увесь той день дрейфували в межах овиду крижаної гори. Вони бачили, що той айсберґ швидко зменшувався, танучи так, немов його поглинало якесь незнане полум’я; і саме́ повітря увібрало в себе дивовижне тепло, й вода навколо їхніх кораблів стала теплою. Один по одному тепло вкривало крижані стрімчаки айсберґа мережею струмків і цілковито їх роз’їдало; величезні шматки відпадали від нього і з гучним плюскотом поринали у воду; ось уже пощезла його найвища вершина, проте чорнота й далі вивергалася з крижаної гори, неначе з незглибимого водограю. І час від часу здавалося спостерігачам, ніби вони бачили споруди, що розпадалися на частини та обвалювалися в океанські води поміж уламків криги; однак не мали вони в тому певності, адже все застилав серпанок випарів, що невпинно клубочилися та здіймалися вгору. До заходу сонця айсберґ зменшився настільки, що його маса стала не більшою за звичайнісіньку плавучу крижину, а втім, чорнота ще й досі била з нього ключем і струменіла його поверхнею. А тоді на нього накотилася хвиля, він занурився під воду, і його химерне світло остаточно згасло. Ніч, яка запала потому, була безмісячна, тож айсберґ зник з очей; тоді здійнявся, налетів південний буревій, і на світанні в морі не лишилося й сліду велетенської крижини.

Про події, викладені вище, було складено чимало розмаїтих легенд, які поширилися Му Туланом і всіма найвіддаленішими королівствами та архіпелагами Гіпербореї, аж до найпівденнішого острова Осжтрор. Та немає правди у таких оповідках, адже дотепер ще жодна людина не відала правди про ті події. Але я, чаклун Ейбон, завдяки своїм некромантським чарам прикликавши дух Евага, який донині блукає хвилями, довідався від нього правдиву історію хробакового пришестя. І записав я її у книзі цій, опустивши те, про що слід було змовчати, щоб зглянутися над слабкістю смертних і вберегти їхній здоровий глузд. І читатимуть люди цей літопис, як і численні джерела прадавніх знань, у далекому майбутньому, через багато років після пришестя і танення великого льодовика76.

Із циклу «ОПОВІДІ ПРО АТЛАНТИДУ»

Останнє заклинання

Маг Малиґріс сидів у найвищому покої своєї вежі, зведеної на конічному пагорбі над самим серцем міста Сусран, столиці Посейдонісу77. Мурована з темного каменю, добутого в копальнях, які сягали глибоко у надра землі, надзвичайно міцного й твердого, мов легендарний адамант78, ця вежа височіла над усіма іншими будівлями й відкидала тінь далеко на дахи та бані міста, як і лиховісна сила Малиґріса ширила свій морок на розуми людей.

Нині Малиґріс був старим, й усієї згубної могуті його чаклунства, усіх страхітливих і предивних демонів, яких він тримав під своєю владою, усього того страху, який він вселяв у серця королів та прелатів79, було вже замало, щоб вгамувати чорну нудьгу його днів. Сидячи у своєму кріслі, зробленому з кості мастодонта, інкрустованої жахливими й загадковими рунами з червоних турмалінів і лазурових кристалів, він похмуро дивився крізь червонясто-жовте скло ромбовидого вікна. Насуплені білі брови зійшлися в одну лінію на брунастому пергаменті обличчя, а очі під ними були холодними й зеленими, неначе лід прадавніх плавучих крижин; його борода, наполовину біла, наполовину чорна із сизими полисками, спадала майже до колін і ховала під собою чимало по-зміїному звивистих знаків, витканих сріблом упоперек грудей фіолетової мантії. Навколо були розкидані усі знадоби його мистецтва: черепи людей і чудовиськ; фіали80, наповнені чорними та бурштиновими рідинами — жодна людина, крім нього самого, не відала, для якого блюзнірського вжитку вони призначені; невеличкі барабани зі шкіри падальників і кротали81, зроблені з кісток і зубів кокодрила82, застосовувані для супроводу певних заклинань. Частину мозаїчної підлоги вкривали шкури велетенських чорних і срібних мавп, а над дверима висіла голова однорога, всередині якої жив демон, що був фамільяром Малиґріса і мав подобу коралової гадюки з блідаво-зеленим черевом і тілом, укритим попелястими цятками. Усюди стосами лежали книги: стародавні томи, оправлені в зміїну шкіру і з поїденими патиною клямрами, що чаїли у собі жаску мудрість Атлантиди; пентаклі, що мали силу над демонами землі та місяця; чари, які перетворювали чи розкладали елементи, а також руни з утраченої мови Гіпербореї, що, коли промовити їх уголос, були смертоносніші за будь-яку отруту чи могутніші за будь-яке зілля.

Та хоч усі ці речі й та сила, яку вони містили чи символізували, жахали пересічних людей, а для магів-суперників були предметом заздрощів, Малиґрісові думи були темними від неминущої меланхолії, і втома сповнила його серце, неначе попіл хатнє вогнище, в якому згас великий пломінь. Нерухомо сидів він і невпинно міркував, а тим часом надвечірнє сонце хилилося над містом і над морем, яке розкинулося за містом, і осіннє проміння пробивалося крізь вікно із зеленаво-жовтого скла й торкалося його зморшкуватих рук своїм примарним золотом, запалювало балас-рубіни83 в його перснях, аж вони спалахували, ніби демонічні очі. Та не було ані світла, ані вогню в його роздумах, і, відвернувшись од сірості сьогодення і темряви, яка, здавалося, так невідворотно насувалася на майбуття, він вирушив навмання назад, крізь тіні пам’яті, наче сліпець, який втратив сонце і марно повсюди його шукає. Усі видіння того часу, сповненого золотом і пишнотою, днів тріумфу, забарвлених, як палюче сонце, в багрянець і пурпур розкішних років його пишного розквіту, — усе це нині було холодним, тьмяним і на диво побляклим, тож згадувати про той час було все одно, що ворушити згаслі жарини. Тоді Малиґріс навгад сягнув далі, до років своєї юності, до туманних, далеких, неймовірних років, де з незмінним блиском, немов чужинська зоря, досі палав один спогад — спогад про дівчину, Найліссу, яку він кохав у ті давноминулі дні, перш ніж у його душу проникла жага недозволеного знання та некромантського панування. Він майже забув її за десятиріччя, сповнені незчисленними клопотами життя, такого химерно розмаїтого, такого насиченого окультними подіями і силами, надприродними перемогами і небезпеками; але тепер від самої думки про цю струнку й невинну дитину, яка так щиро кохала його, коли він теж був юний, стрункий і нелукавий, і яка так раптово померла від таємничої пропасниці напередодні того самого дня, коли вони мали побратися, на його брунастих, як у стародавньої мумії, щоках з’явився примарний рум’янець, а в глибинах очей зажевріли іскри, схожі на відблиски похоронних свічок. У магових мріях зійшли сонця його юності, яким уже не було вороття, і він побачив долину Мерос у затінку миртів і потік Земандера, вічнозеленим берегом якого він вечорами прогулювався з Найліссою, споглядаючи народження літніх зірок у небесах, води потоку та очі своєї коханої.

Аж ось, звертаючись до демонічної гадюки, що жила в голові однорога, Малиґріс заговорив з низькою монотонною інтонацією того, хто міркує вголос:

— Гадюко, у роки давноминулі, перед тим, як ти замешкала зі мною й облаштувала собі оселю в голові однорога, знав я дівчину, яка була прекрасна і тендітна, як орхідеї, що ростуть у джунглях, і яка померла так, як помирають орхідеї… Гадюко, чи ж я не Малиґріс, котрий зосередив у собі майстерність усієї окультної мудрості, усього забороненого владарювання, який панує над духами землі, моря і повітря, над сонячними та місячними демонами, над живими і мертвими? Коли я того бажаю, чи ж не можу я прикликати дівчину Найліссу в тій подобі, яку вона мала в розповні усієї її юності та вроди, повернути її з повіки незмінних тіней потаємної гробниці, аби вона постала переді мною у цьому покої, у вечоровому промінні осіннього сонця?

— Авжеж, володарю, — відповіла гадюка низьким, але надзвичайно пронизливим сичанням, — ти — Малиґріс, і тобі підвладна усіляка чаклунська чи некромантська сила, тобі відомі усі заклинання, чари та пентаклі. Тобі до снаги, коли так бажаєш, прикликати дівчину Найліссу з її обителі, в якій вона спочиває серед мертвих, і знов уздріти її такою, якою вона була до того, як її розквітлу вроду спаплюжив хижий поцілунок хробака.

— Гадюко, та чи добре, чи гоже мені отак її приклика́ти?.. Чи не матиму я чого втрачати і про що шкодувати?

Гадюка, схоже, завагалася. А тоді повільніше й розміреніше просичала:

— Малиґрісові гоже чинити так, як він воліє. Хто ще, крім самого Малиґріса, може вирішувати, що є добре, а що — зле?

— Іншими словами, ти б не радила мені цього робити? — у магових словах було стільки ж твердження, скільки й запитання, і гадюка не удостоїла його подальшими словесами.

Малиґріс ненадовго поринув у роздуми, поклавши підборіддя на вузлуваті пальці, а тоді з моторністю і певністю рухів, від яких давно відвик і які становили дивну протилежність його зморшкам, він підвівся й заходився збирати по закапелках покою, з ебенових полиць, зі скринь, які мали замки із золота, мосяжу та електруму, розмаїті знадоби, необхідні для його магії. Він накреслив на підлозі потрібні кола і, стоячи в центральному, запалив кадильниці, що містили належні пахощі, й почав читати вголос із довгого вузького сувою сірої велені пурпурові й циноброві84 руни ритуалу, що прикликає тих, хто відійшов у засвіти. Випари курильниць — блакитні, білі та фіалкові — зринали густими хмарами й швидко заповнювали покій колонами, які постійно клубочилися та почергово змінювали одна одну, і серед них сонячне світло зникло, а натомість розлилося тьмяне неземне сяйво, бліде, неначе світло місяців, посталих із вод Лети. З надприродною неквапністю, з нелюдською урочистістю голос некроманта продовжував, подібно до голосу жерця, виводити піснеспів, аж поки сувій, зрештою, було дочитано до кінця, й останні відлуння помалу стишились і вщухли у глухому замогильному бринінні. А тоді кольорові випари розвіялися, неначе відслонилися складки завіси, але бліде неземне сяйво досі сповнювало покій, а між Малиґрісом і дверима, над якими висіла однорогова голова, стояла примара Найлісси, достоту так, як дівчина стояла у давно пощезлі роки, трішки схиляючись убік, немов овіяна вітром квітка, і усміхаючись зі зворушливою безтурботністю юності. Тендітна, мертвотно-бліда і нехитро вбрана, з квітами анемони в чорному волоссі, з очима, сповненими новонародженим лазуром весняного неба, вона була усім, що Малиґріс пригадав, і, коли він дивився на неї, його мляве старече серце прискорено забилося, охоплене давнім солодким жаром.

— Чи ти — Найлісса? — запитав він.— Чи справді ти — та сама Найлісса, яку я кохав у долині Мерос у затінку миртів, у ті золоті, милі серцю дні, що разом з усіма мертвими еонами поринули у позачасову безодню?

— Так, я — Найлісса. — Її голос був тим самим щирим і дзюркотливим, неначе срібний струмок, голосом, який так довго відлунював у його пам’яті… Але чомусь, поки маг придивлявся та прислухався до неї, у нього раптом зародився й почав рости крихітний сумнів — сумнів, не менш абсурдний, ніж нестерпний: чи була це достоту та сама Найлісса, яку він знав? Чи не було у ній якоїсь невловної зміни, надто тонкої, щоб її назвати чи визначити, чи, бува, час і могила не забрали у неї чогось — чогось такого, чому годі добрати назву, чого магія не змогла цілком відновити? Чи були ці очі такими ж ніжними, чи було чорне волосся так само сяйливим, а статура такою ж стрункою і гнучкою, як у дівчини, яку він пам’ятав? Він не був того певен, і дедалі сильніший сумнів змінився свинцевою тривогою, похмурою зневірою, що згасила вогонь у його серці, ніби вкривши його шаром попелу. Його пильний погляд зробився пронизливим і прискіпливим, і примара що не мить, то дедалі менше скидалася на досконалу подобу Найлісси, що не мить її вуста й чоло ставали не такими гарними, менш витонченими робилися їхні обриси; струнка постать стала просто худорлявою, довгі коси набули звичайної чорноти, а шия — пересічної блідості. І душа Малиґріса знову стала недужою од віку, розпачу та від смерті його зникомої надії. Він більше не міг вірити в кохання, в юність і вроду, і навіть спогади про ці речі перетворилися на хистке марево, на щось таке, що могло колись бути, а могло й не бути. Не лишилося нічого, крім тіней, крім сірості й праху, нічого, крім порожньої темряви, крім холоду та непозбувного тягаря нездоланної втоми й невиліковної муки.

Голосом, який був тонкий і тремкий, неначе привид його колишнього голосу, він промовив заклинання, що служить для вигнання прикликаного фантома. Постать Найлісси розтанула в повітрі, неначе дим, а місяцеве сяйво, яке її оточувало, змінилося останніми променями вечірнього сонця. Малиґріс обернувся до гадюки і з меланхолійним докором у голосі мовив до неї:

— Чому ти не застерегла мене?

— А чи була б з тієї застороги користь? — прозвучало зустрічне запитання. — Усе знання належить тобі, Малиґрісе, за винятком цієї речі; у жодний інший спосіб не зміг би ти її навчитися.

— Якої речі? — запитав маг. — Я не навчився нічого, окрім марноти мудрості, безсилля магії, пустоти кохання й оманливості пам’яті… То скажи мені, чому не зміг я викликати до життя тієї самої Найлісси, яку я знав чи думав, що знав?

— Воістину Найліссою була та, яку ти прикликав і побачив, — відповіла гадюка. — До цієї міри твоя некромантія була потужною, одначе жодні некромантські чари не змогли б викликати з небуття ані твоєї втраченої юності, ані палкого й нелукавого серця, що кохало Найліссу, ані тих пристрасних очей, які тоді дивилися на неї. Це, мій володарю, й була та річ, якої ти мав навчитися85.

Мандрівка на Сфаномої86

Існує багато неймовірних оповідей, нерозказаних, незаписаних, яким не судилося зберегтись ані в літописах, ані в пам’яті людській, які були втрачені й недоступні для здогаду та уяви; вони сплять, огорнуті подвійним мовчанням недосяжно далекого часу та простору. Хроніки Сатурна, архіви Місяця часів його розквіту, легенди Антилії87 та Моарії88 — усі вони сповнені непомисливими й забутими дивами. Дивовижними є численні історії, які приховує мовчання світлових років Полярної зорі та самої Галактики, та нема дивовижнішої, нема неймовірнішої історії, ніж оповідь про Готара та Евідона і про їхню мандрівку на планету Сфаномої з останнього острова затонулої Атлантиди. Слухайте ж, адже оповісти цю історію можу один лиш я, хто уві сні ввійшов до того незмінного центру, де минуле й майбутнє завжди перебувають в одному часі з теперішнім89; і побачив істинний перебіг тих подій; і, пробудившись, утілив побачене в слова.

Готар і Евідон були братами у науці так само, як і братами за кров’ю. Були вони останніми представниками довгої низки славетних винахідників і дослідників, кожен з яких більшою чи меншою мірою посприяв накопиченню знання, мудрості та наукової потуги тієї величної цивілізації, що розвинулася впродовж довгих земних циклів. Один по одному вони та їхні вчені побратими здобували знання сокровенних таємниць геології, хімії, біології, астрономії; вони приборкували стихії, стримували море, сонце, повітря та силу тяжіння, змушуючи їх служити потребам людини; врешті-решт вони винайшли спосіб, який дозволяв вивільняти буревійну силу атома, щоб на власний розсуд знищувати, перетворювати та перебудовувати молекули матерії.

Хай там як, а за іронією, яка супроводжує усі перемоги та здобутки людини, поступ в опануванні законів природи збігся в часі з глибинними геологічними змінами і зрушеннями тектонічних плит, які спричинили поступове занурення Атлантиди під воду. Цей процес тривав епоха за епохою, еон за еоном: величезні півострови, морське узбережжя, високі гірські пасма, рівнини та плато, що рясніли великими містами, — усі вони свого часу були вкриті хвилями потопу й поринули на дно. Успіхи науки уможливили більш точне передбачення часу та місця майбутніх катаклізмів, однак нічого не можна було вдіяти, щоб їх відвернути.

У дні Готара та Евідона всім, що залишилося від колишнього континенту, був великий острів, званий Посейдонісом. Було добре відомо, що цьому острову з його багатими морськими портами, пам’ятками мистецтва та архітектури, які пережили цілі еони, з родючими, віддаленими від берега долинами та горами, що здіймали вкриті снігами шпилі над напівтропічними джунглями, судилося зануритися у глибінь вод ще до того, як сини та доньки теперішнього покоління досягнуть зрілості.

Як і багато хто з їхнього роду, Готар із Евідоном чимало років присвятили дослідженню потаємних телуричних90 законів, що керували невідпорним наближенням катастрофи; прагнули вигадати способи їй запобігти чи, принаймні, сповільнити її настання. Але тут були задіяні сейсмічні сили, що надто глибоко корінилися в самій земній природі й чинили надто потужний вплив, щоб мати змогу контролювати їх бодай у якийсь спосіб і бодай якоюсь мірою. Жоден магнітний механізм, жодна зона стримувальної сили не були достатньо могутніми, щоб протистояти їм. Коли двоє братів уже наближалися до середнього віку, вони усвідомили, що всі їхні зусилля від початку були марними; і хоч люд Посейдонісу продовжував вважати їх за можливих рятівників, чиї знання та можливості були майже надлюдськими, вони потай облишили спроби врятувати приречений на загибель острів і віддалилися з Лефари, стародавнього осідку їхнього роду понад морем, до своєї усамітненої обсерваторії та лабораторії високо в горах у внутрішній частині Посейдоніса.

Тут, маючи у своєму розпорядженні успадковане багатство, брати забезпечили себе не лише усіма відомими інструментами та матеріалами для наукової діяльності, але й до певної міри оточили себе предметами особистої розкоші. Вони були відокремлені від світу сотнями прямовисних скель і урвищ, а також багатьма лігами91 майже непрохідних джунглів; це відлюддя видавалося братам середовищем, найпридатнішим для тих трудів, які вони замислили звершити і справжньої природи яких нікому не розголошували.

В астрономічних студіях Готар із Евідоном пішли далі за решту сучасних їм учених. В Атлантиді вже давно були відомі істинний характер і взаємозв’язок землі, сонця, місяця, планетарної системи та зоряного всесвіту, але брати робили сміливіші припущення, а їхні розрахунки були глибшими й точнішими за будь-чиї. Вдивляючись у потужні збільшувальні дзеркала своєї обсерваторії, вони приділяли особливу увагу сусіднім планетам, сформували правильне уявлення про їхню відстань від Землі, визначили їхні відносні розміри та дійшли думки, що декілька з них або, можливо, всі вони могли бути населені подібними до людей створіннями, а якщо й не були населені, то, вірогідно, здатні були підтримувати людське життя.

Планетою, що розбудила їхню цікавість і викликала розмислів більше, ніж будь-яка інша, була Венера, яку атланти знали під йменням Сфаномої. Зваживши на її розташування, Готар і Евідон припустили, що вона може нагадувати Землю кліматичними умовами та мати всі передумови для розвитку життя.

А та потаємна праця, якій вони присвятили нині усю свою енергію, полягала не в чому іншому, як у винайденні засобу пересування, за допомогою котрого можна було б полишити острів, якому загрожував океан, і вирушити в мандрівку на Сфаномої.

Щодня працювали брати над удосконаленням свого винаходу, щовечора спрямовували погляди у небеса, що мінилися разом із порами року, і вдивлялися вони в об’єкт своїх роздумів — осяйну кулю, яка висіла у смарагдових вечірніх сутінках Посейдонісу або ж над оповитими фіолетовим серпанком височинами, на яких невдовзі мали відбитися шафранові сліди світанку. І щоразу вони віддавали себе дедалі сміливішим задумам, дедалі дивовижнішим і небезпечнішим діянням.

Засіб пересування, який будували брати, був замислений з усеосяжним передбаченням тих проблем, з якими вони мали зустрітися, усіх тих труднощів, які доведеться подолати. В Атлантиді вже багато епох використовували різноманітні повітряні машини, однак брати знали, що жодна з них навіть у пристосованому вигляді не придасться для їхньої мети. Машина, яку вони врешті-решт, по тривалому плануванні та численних дискусіях, спроєктували, була досконалою сферою, схожою на мініатюрний місяць, адже брати дійшли висновку, що саме таку форму мають усі тіла, які мандрують крізь ефірні простори. Сфера, яку вони будували, мала подвійні стіни з металевого сплаву, таємницю виготовлення якого вони віднайшли самі — сплаву, що був водночас легший та міцніший за будь-який інший знаний хімією чи мінералогією матеріал. Була у сфері дюжина невеличких круглих віконець, захищених міцним склом, і двері з того самого сплаву, що й стіни, які зачинялися з герметичною щільністю. Енергія атомів, які вибухали в залютованих циліндрах, мала забезпечувати рушійну та левітаційну сили, а також повинна була служити для обігріву внутрішнього простору сфери супроти абсолютного холоду космосу. Згущене повітря мало зберігатися у ємностях з електруму і випаровуватися через певні проміжки часу, щоб створювати придатну для дихання атмосферу. І, зваживши, що мірою їхнього віддалення від Землі сила земного тяжіння чимдалі зменшуватиметься, а тоді й зникне, брати обладнали підлогу сфери магнітною площиною, яка мала відтворювати ефект тяжіння і в такий спосіб усувати будь-які тілесні небезпеки та незручності, яких в іншому разі вони могли б зазнавати.

У всіх цих трудах їм допомагали лише нечисленні раби, представники тубільної раси Атлантиди, котрі уявлення не мали про мету, з якою будувалася та машина, і які, щоб зберегти таємницю та бути певними в їхній цілковитій надійності, були дібрані з-поміж глухонімих. Жодні відвідувачі не заважали братам втручанням, адже серед мешканців острова панувала мовчазна згода, що Готар і Евідон зайняті сейсмологічними дослідженнями, які потребують зосередження водночас і глибокого, і тривалого.

Врешті-решт, після років важкої праці, вагання, сумніву й тривоги, сферу було завершено. Сяючи, неначе величезна срібна бульбашка, стояла вона на західній терасі лабораторії, з якої у вечорових небесах за морем джунглів, що вбиралися у пурпур, саме виднілася планета Сфаномої. Усе вже було готове: їхній корабель містив більш ніж достатні запаси провізії для мандрівки, яка могла тривати чимало люструмів92 і декад, був споряджений багатим добором книг, а також предметами мистецтва та науковим знаряддями — усіма необхідними для мандрівників вигодами.

На ту пору Готар і Евідон уже були чоловіками середніх літ, досягли зрілості та розповні своїх сил і здібностей. Вони належали до найвищого типу раси атлантів, були світлолицими, ставними й успадкували шляхетність і мудрість свого роду. Усвідомлюючи близькість остаточного катаклізму, вони так і не одружилися, навіть не створили жодних близьких зв’язків, але з чернечою відданістю присвятили себе науці. Гірко оплакували брати невідворотну загибель їхньої цивілізації з усім її матеріальним і мистецьким багатством, з усією накопиченою впродовж епох мудрістю, з її довершеною вишуканістю. Проте вони були обізнані з усезагальністю законів, чия дія спричинялася до занурення Атлантиди під океанські хвилі — законів зміни, зростання та занепаду, і вони привчили себе до філософського смирення, до якого, либонь, таки домішувалося передбачення виняткового тріумфу та ще незвіданого, неповторного досвіду, які вони здобудуть, полетівши до космічних просторів, у яких донині не бувало жодного мандрівника.

Тож, коли вони відпустили зачудованих рабів, дарувавши їм особисту свободу, та увійшли до сферичного корабля, їх сповнювали почуття альтруїстичного жалю, що змішувався з особистими сподіваннями. І Сфаномої ясніла перед ними миготливим сяйвом, а Посейдоніс темнішав унизу, коли вони розпочали свою мандрівку, вирушивши у зелені, наче море, західні небеса.

Керований ними велетенський корабель із плавною легкістю здіймавсь у височінь, і вже невдовзі вони побачили вогні Сусрана, столиці краю, та його заповнений суднами порт, Лефару, де щоночі відбувалися бучні гуляння, а водограї викидали вгору струмені вина, щоб люди могли бодай на якийсь час забути про провіщену їм загибель. Однак їхній корабель здійнявся вже так високо в повітря, що Готар із Евідоном не могли почути анінайлегшого шепоту голосних лір і різких криків бенкетарів у містах, які лежали долі. І летіли вони вперед і вгору, допоки весь долішній світ став темною розмитою плямою, а небеса спалахнули світлом таких зірок, яких ніколи не відкривали їхні оптичні дзеркала. Незабаром окраєць чорної планети під ними окреслив серп полум’я, що ставав дедалі ширшим, і вони підносилися з її тіні до незгасного денного світла. А небеса вже не були знайомого блакитного кольору, набравши прозорої ебеново-чорної барви ефіру, і жодної зірки, жодного, навіть найменшого зі світил, більше не затьмарювало сяйво їхнього суперника — сонця. І найяскравішою з усіх була Сфаномої, що, променіючи, непорушно висіла у порожнечі.

Одна по одній проминали космічні милі, й планета Земля залишалася позаду; Готар з Евідоном уже майже забули про неї, вдивляючись уперед, у свою омріяну мету. А тоді, озирнувшись назад, брати побачили, що Земля була вже не внизу, а висіла над ними, неначе велетенський місяць. Планета оберталася, і вони роздивлялися її океани, острови та континенти, називали їх один по одному, зіставляючи зі своїми мапами; та марно шукали вони Посейдоніс серед суцільної, неозорої та мерехтливої пустки моря. І брати були свідомі того, що жаль і скорбота, які вони відчували, були належною даниною усій тій зниклій красі, усій затонулій пишноті. І вони ще трохи поміркували про велич, якої була колись сповнена Атлантида, й викликали в пам’яті своїй її обеліски, бані та гори, її пальми з високими пишними гривами та високі, наче язики полум’я, плюмажі її воїнів, які вже ніколи не здіймуться до сонця.

Їхнє життя у сфероподібному кораблі було сповнене легкості та спокою і мало відрізнялося від того трибу, до якого вони призвичаїлися. Брати продовжували свої звичні студії, провадили досліди, які вони запланували чи розпочали у минулі дні, читали один одному класичну літературу Атлантиди, сперечалися та обговорювали мільйони різноманітних філософських і наукових проблем. І заледве чи Готар і Евідон зауважували плин самого часу, і тижні та місяці їхньої мандрівки ставали роками, а роки складались у люструми, люструми — у декади. Не відчували вони й тих змін, які відбувались у них самих, коли роки почали снувати на їхніх обличчях мережива зморщок, відтіняти їхні чола притаманною літньому вікові барвою жовтої слонової кості та вплітати у їхні чорні бороди білі, ніби горностаєве хутро, нитки. Братам потрібно було вирішити та обговорити надто багато всіляких речей, зважитися на надто багато міркувань і припущень, аби такі тривіальні дрібнички, як ці зміни, могли заволодіти їхньою увагою.

Минали, майже непомічені, роки, і Сфаномої ставала дедалі більшою і більшою, згодом вона вже оберталася під ними, являючи їхнім очам дивовижні обриси континентів, на які дотепер не ступала нога жодного мандрівця, та морів, якими ще не плавала людина. Тепер усі розмови між Готаром і Евідоном точилися лише про той незвіданий світ, до якого вони невдовзі мали прибути, і про тих розумних істот, тварин і рослин, яких вони могли очікувати там знайти. Коли брати спрямовували корабель до дедалі більшого небесного тіла, що плавало у просторі під ними, їхні донині молоді серця сповнювалися передчуттям, рівного якому ще не дано було спізнати жодній людині. Невдовзі вони зависли над поверхнею планети в оповитій хмарами атмосфері, зігрітій тропічним теплом, але, хоч їм уже по-дитячому кортіло ступити на нову планету, вони мудро вирішили, що варто продовжити подорож на поземному рівні, щоб з певною мірою ретельності та повноти дослідити її поверхню.

На їхній подив, на ясному обширі під собою вони не знайшли нічого, що свідчило б про роботу розумних або принаймні живих істот. Брати вдивлялися вниз, намагаючись знайти великі міста з екзотичною, повітряною архітектурою, широкі вулиці, канали та геометрично вивірені ділянки орних полів. Натомість перед ними розгорталися лише первісні краєвиди гір, боліт, лісів, океанів, річок і озер.

Аж ось нарешті вони вирішили опуститися на поверхню. І хоча зараз брати були вже немолодими, ба навіть літніми чоловіками, з п’ятифутовими й білими, ніби горностаєве хутро, бородами, вони посадили подібний формою до місяця корабель з усією вправністю, на яку були здатні в розповні своєї молодості; відчинивши двері, що були запечатані впродовж кількох десятиріч, по черзі вийшли назовні — Готар ішов попереду, адже він був трохи старшим за Евідона.

Їхніми першими враженнями були палюча спека, засліпливі барви та всепоглинні духмяні пахощі. Здавалося, наче у важкому, незнайомому, незворушному повітрі вчувалися мільйони запахів — запахів, які були майже видимими у формі розклубочених випарів, пахощів, подібних до еліксирів та опіатів, які дарували водночас блаженну сонливість і божественне піднесення. А тоді побачили брати, що повсюди були квіти — вони спускалися в хащі, всуціль усіяні цвітом. Усі ті квіти вирізнялися неземними формами, розмірами, красою і розмаїтістю, рясніли багатобарвними сувоями і завитками пелюсток, які закручувалися та вигиналися, немовби наділені більшою, ніж це притаманно рослинам, життєвістю чи чутливістю. Вони росли з ґрунту, всуціль вкриваючи його щільними сплетіннями стебел і чашечок, звисали зі стовбурів і листя схожих на пальми дерев, огортаючи і змінюючи їх до невпізнаваності; вони густо встилали нерухомі плеса ставків, балансували у верховітті джунглів, наче живі створіння, що розгорнули крила і готові злетіти у напоєні пахощами небеса. І, поки брати споглядали весь той буйний розмай, квіти з чудотворною швидкістю росли, в’янули та опадали, а на їхньому місці виростали нові, немовби являючи очам братів спритні витівки якогось природного закону.

Готар із Евідоном були сповнені захвату, вони, неначе діти, гукали один до одного, вказували один одному на кожне нове квіткове диво, що було ще вишуканішим і цікавішим за попереднє; і чудувалися брати зі швидкості їхнього дивовижного зростання та занепаду. І вони сміялися з небаченої химерності видовища, коли помітили якихось нових для зоології тварин, що бігли неподалік, послуговуючись більшою, ніж звичайна, кількістю ніг, і з крижів яких проростали схожі на орхідеї квіти.

Брати геть забули свою довгу мандрівку крізь космос, забули, що була колись планета на ймення Земля та острів, який називався Посейдоніс, вони забули про свою вченість і мудрість, блукаючи серед квітів Сфаномої. Екзотичне повітря та його запахи вдаряли їм у голови, неначе міцне вино, а хмари золотого та білого мов сніг квіткового пилку падали на них зі склепінь, утворених піднесеними догори і переплетеними пагонами; пахощі були потужні, мов якесь фантастичне наркотичне зілля. Братів тішило, що їхні білі бороди та фіолетові туніки припорошує цим пилком і спорами рослин, які линули в повітрі й були зовсім не відомі земній ботаніці.

Зненацька Готар скрикнув від нового дива і засміявся з іще бурхливішою веселістю, ніж дотепер. Він побачив, що з тильного боку його зморшкуватої правої долоні пробивається химерно згорнутий листок. Той листок розгортався мірою свого зростання, а тоді явив очам пуп’янок, і — подумати лишень! — пуп’янок розпустився, перетворившись на квітку з трьома чашечками, що мали неземні відтінки та додавали свої густі пахощі до млосного повітря. А тоді на лівій долоні його так само з’явилася ще одна квітка, і по тому паростки стали пробиватися з його помережаного зморшками обличчя та чола, випускаючи листя і пелюстки, тоді почерговими ярусами попроростали з його кінцівок і тулуба, переплели з його бородою свої волосоподібні вусики і схожі на язички тичинки. Він спостерігав, як вони ростуть, і не відчував болю, лише дитинний подив і спантеличення.

А тоді й з Евідонових долонь і кінцівок почали проростати квіти, і невдовзі обидва старці більше не мали людської подоби і майже не відрізнялися від оповитих квітковими гірляндами дерев навколо. І померли брати без агонії, немовби стали частиною буйного квіткового життя Сфаномої, мали такі відчуття і сприйняття, що були притаманні їхньому новому способу існування. Вже незабаром їхнє перетворення було завершене, й кожнісінька волокнинка їхніх тіл зазнала розчинення у квітах. І маси рослин і квітів, невпинно в’ючись і розростаючись, оточили і сховали під собою корабель, у якому брати здійснили мандрівку.

Такою була доля Готара та Евідона, останніх атлантів і перших (якщо також не останніх) людей, що ступили на поверхню Сфаномої.

Смерть Малиґріса

Опівнічної години у новий місяць, коли лампи в Сусрані горіли вже лиш де-не-де, а осінні хмари, що повільно сунули небом, пеленали зорі, король Ґадейрон відрядив до поснулого міста дванадцятьох найнадійніших своїх німих. Неначе тіні, що ковзали крізь довколишнє забуття, вони розійшлися розмаїтими шляхами та пощезли у мороці, і невдовзі кожен із них, повертаючись до потемнілого палацу, вів із собою загорнуту в непримітне одіяння постать, не менш мовчазну та обережну, ніж він сам.

Таким чином, наосліп просуваючись звивистими провулками, крізь глухі печери кипарисових алей у королівських садах, а тоді спускаючись підземними коридорами та східцями, глибоко під палацовими підмурівками дванадцятеро наймогутніших чаклунів Сусрана зібралися разом у склепі з сірого, мов сама смерть, просякнутого вологою граніту.

Вхід до склепу стерегли демони землі, що корилися архичаклунові Маранапіону, який віддавна був королівським радником. Ці демони пошматували б кожного, хто прийшов неготовим ушанувати їх жертовним узливанням свіжої крові. Склеп осявало мерехтливе світло єдиної лампи, вирізьбленої в серцевині велетенського граната та живленої гадючим жиром. Тут Ґадейрон, без корони на голові та вбраний у непоказний полотняний одяг неяскравої пурпурової барви, чекав на чарівників, сидячи на вапняковому троні, зробленому у формі саркофага. Маранапіон стояв по праву руку від нього, нерухомий і до самого рота сповитий у поховальні покрови. Перед ним був триніжок з орихалку93, що здіймався до рівня плечей; на тім триніжку в срібній заглибині лежало величезне око вбитого циклопа, в якому, подейкували, архимаг міг бачити химерні та пророчі видіння. До цього ока, що лиховісно виблискувало під гранатовою лампою, погляд Маранапіона прикипів, неначе застиглий погляд мерця.

З усіх цих обставин дванадцятеро чаклунів вирішили, що король зібрав їх з якоїсь надзвичайно поважної і таємної причини. Година та спосіб, у який їх усіх скликали, місце зустрічі, жахливі вартові-стихійники94, простолюдський одяг, в який убрався Ґадейрон, — все це свідчило, що справа потребувала надприродної обачності та потаємності.

Якийсь час у склепі панувала тиша, і всі дванадцятеро, шанобливо вклонившись, очікували, поки Ґадейрон оголосить свою волю. І тоді голосом, ненабагато гучнішим за різкий шепіт, король мовив до них:

— Що відаєте ви про Малиґріса?

Почувши те жахливе ймення, чаклуни помітно зблідли й затремтіли, проте, один по одному, ніби повторюючи завчене напам’ять, кілька з тих, що стояли попереду, відповіли на Ґадейронове запитання.

— Малиґріс живе у своїй чорній вежі над Сусраном, — заговорив перший із чаклунів. — Темна ніч його сили досі тяжіє над Посейдонісом; усі ми рухаємося в тій ночі, неначе тіні зів’ялого місяця. Він вивищується над усіма королями та чаклунами. Справді-бо, навіть триреми95, що плавають до Тартесса96, та орли, що літають далеко в море, не можуть оминути чорної тіні його оселі.

— Демони п’яти стихій97 є його фамільярами, — сказав другий. — Нечутливим очам пересічних людей чимало разів випадало уздріти їх, що літають навколо його вежі у пташиній подобі або ж плазують, наче ящірки, стінами та хідниками.

— Малиґріс засідає у високій залі, — повідомив третій. — Щоразу, коли місяць уповні, йому приносять данину з усіх міст Посейдоніса. Він збирає десятину з вантажу кожної галери. Він заявляє своє право на частку срібла і пахощів, золота і слонокості, які є священними для храмів. Його багатства набагато перевершують статки усіх затонулих королів Атлантиди… навіть тих королів, які були твоїми прабатьками, о Ґадейроне.

— Малиґріс — старий, як сам місяць, — пробурмотів четвертий. — Він житиме вічно, озброєний супроти смерті темною магією місяця. Смерть стала рабинею в його цитаделі, вона гарує разом з іншими рабами та вражає лише ворогів Малиґріса.

— Донедавна багато що з цього було істиною, — прорік король, і подих його пролунав, неначе зловісне сичання. — Та нині постав певний сумнів… адже може бути, що Малиґріс — мертвий.

Здалося, наче трем пробіг зібранням чаклунів, передаючись від одного до іншого.

— Ні, — мовив чаклун, який допіру стверджував, що Малиґріс є безсмертним. — Адже як таке могло статися? Сьогодні на заході сонця двері його вежі стояли відчиненими, й жерці океанського бога, які прийшли до Малиґріса, принісши йому в дар перли та пурпурові барвники, застали його у високому кріслі з кості мастодонта. Він, своїм звичаєм, прийняв їх гордовито, не мовлячи ані слова, і його слуги, напівмавпи-напівлюди, прийшли без усякого наказу, щоб забрати цю данину.

— Цього-таки вечора, — додав інший чарівник, — я бачив, як неблимно горять вогні ламп у його чорній вежі, пломеніючи над містом, немовби очі Таарана, бога Зла. Та й фамільяри не полишили його вежі, як це роблять такі істоти, покидаючи померлого чарівника: адже тоді люди почули б, як вони завивають і лементують у пітьмі.

— Авжеж, — погодився Ґадейрон, — однак людей і перше пошивали в дурні, а Малиґріс завжди був майстром на всілякі облудні лицедійства, викрути й омани. Однак є серед нас той, хто може розгледіти істину. Маранапіон вдивлявся в око циклопа і бачив далекі та приховані місця. Навіть зараз придивляється він до Малиґріса, свого прадавнього ворога.

Маранапіон, трохи тремтячи під подібним до савана одінням, здавалося, виринув з глибин ясновидного споглядання. Він підвів від триніжка очі барви сяйливого бурштину, їхні зіниці були чорні та непроникні, наче гагат98.

— Я бачив Малиґріса, — мовив він, обернувшись до таємної ради. — Багато разів я спостерігав за ним отак, маючи на думці дізнатися дещо з таємниць його сокровенної магії, я шпигував за ним опівдні, надвечір’ям і впродовж похмурих опівнічних бдінь у неосвітленім покої. Бачив я його на попелястому світанні та при зорі, що горіла, наче розбурхане полум’я, — але завжди сидить він у величному кріслі зі слонової кості у високому палаці своєї вежі та супить брови, немовби поринувши в задуму. І руки його повсякчас стискають поруччя, вирізьблене у формі василісків99, а його несклепимі, незмигні очі повсякчас обернені до східного вікна та до небес за ним, у ту височінь, де пропливають лише зорі та хмари.

— Отак спостерігав я за ним упродовж цілого року та одного місяця. І щодня бачив я, як його чудовиська приносили йому посуд, повний найвишуканіших м’ясних страв і напоїв, і згодом вони забирали посуд, що так і лишався неторканим. Й за весь той час не вдалося мені розгледіти анінайменшого поруху його вуст, і ані повороту, ані трему його тіла.

І з цих причин я гадаю, що Малиґріс є мертвим, одначе завдяки своїй перевазі у всякому злі та у магічному мистецтві й далі засідає у своєму кріслі, відмовляючись коритися хробакові, досі непідвладний тлінню та розкладу. І його чудовиська та фамільяри ще й досі прислуговують йому, введені в оману тією облудною подобою життя, і влада його, хоч і перетворилась нині на порожнє ошуканство, ще й досі темним і жахливим тягарем лежить на Посейдонісі.

По цих неквапно мовлених словах Маранапіона в склепі знову запанувала тиша. Темним, потаємним тріумфом жевріло обличчя Ґадейрона, якого надто вже обтяжувало ярмо Малиґріса, надто сильно дратувало його королівську гордість. Серед дванадцятьох чаклунів не було жодного, хто бажав би Малиґрісові добра, жодного, хто не боявсь його; всі вони сприйняли сповіщення про його скін зі сповненою остраху та дещо недовірливою радістю. Були серед них такі, які сумнівались, вважаючи, що Маранапіон помилився, і на обличчі кожного з них, немов у похмурих люстрах, досі відбивався їхній святобливий страх перед великим майстром.

Маранапіон, який ненавидів Малиґріса сильніше від усіх, як тільки один чорнокнижник може ненавидіти іншого, чиї мистецтво та сила переважають його власні, стояв з байдужим і загадковим виглядом, неначе падальник, який ширяє в небі.

Тишу, тяжку від невисловлених запитань, порушив король Ґадейрон.

— Недаремно скликав я вас до цієї крипти, о чаклуни Сусрана, оскільки залишається зробити певну справу. Істинно кажу вам: невже труп померлого некроманта і надалі має владарювати над усіма нами, немов який тиран? У справі цій є таємниця, і, розкриваючи її, потрібно діяти обачно, адже тривалість його некромантських чарів досі не підтверджена та не випробувана. Однак я скликав вас усіх, щоб найвідважніші з-поміж вас порадилися з Маранапіоном і допомогли йому вимислити такі чари, що враз викриють ошуканство Малиґріса та переконають у його смертності не лише людей, але також і демонів, які й донині залишаються з ним, і чудовиськ, які йому служать.

Здійнялося гучне бурмотіння, виникли суперечки, і ті з чаклунів, хто найбільше сумнівався в цій справі та боявся у будь-який спосіб діяти супроти Малиґріса, попрохали Ґадейрона дозволу піти. Зрештою, з дванадцяти чаклунів лишилося семеро…

Наступного дня чутка про смерть Малиґріса хутко поширилася таємними каналами усім островом Посейдоніс. Багато хто не йняв тому віри, адже чарівникова могуть, неначе непозбувне тавро, опалила душі тих, що були очевидцями творених ним див. Хай там як, а люди пригадували, що за минулий рік мало кому випадало побачити мага на власні очі, та й тим, кому така нагода траплялася, завжди здавалося, що він не звертає на них уваги, не мовлячи ані слова й лише пильно дивлячись у вікно вежі, немовби зосереджений на далеких видивах, які були незримими для решти. За весь той час він не покликав перед свої очі жодної людини, не відправив жодного послання, не дав жодного пророцтва чи наказу; і приходили до нього переважно ті, що за давно усталеним звичаєм приносили йому данину.

Коли ці обставини стали відомі загалові, знайшлися ті, хто обстоював думку, що маг сидить отак, поринувши у тривалу нестяму екстазу чи каталепсії100, і що за якийсь час він од неї пробудиться. Хай там як, а були й інші, які вважали, що він справді помер, одначе встиг сотворити закляття, що тривало й після його смерті, завдяки якому маг зберігав оманливу зовнішню подобу життя. Жодна людина не наважувалась увійти до високої чорної вежі, й тінь тої вежі досі падала навскоси на місто Сусран, перетинаючи його, неначе лихий ґномон101, що рухається приреченим на загибель циферблатом, а темна тінь Малиґрісової влади, досі непорушна, мов та ніч, яка панує у гробниці, лежала на розумах людей.

Серед тих п’ятьох чаклунів, що, боячись творити чари супроти Малиґріса, попрохали Ґадейрона відпустити їх, було двоє, які з часом трохи набралися хоробрості, почувши з інших джерел підтвердження того видіння, що бачив Маранапіон у циклоповім оці.

Ці двоє були братами і звалися Найґон і Фустуліс. Відчуваючи сором через нещодавно виявлений острах і бажаючи відновити свої добрі імена перед іншими чаклунами, вони замислили зухвалий план.

Коли над містом знову запала ніч, не принісши із собою місяця, а самі лише тьмяні зорі та валку народжених над морем швидкоплинних хмар, Найґон і Фустуліс пройшли потемнілими путівцями й дісталися крутого пагорба у самому серці Сусрана, на вершині якого у напівзабуті часи Малиґріс спорудив свою похмуру цитадель.

Той пагорб був густо зарослий кипарисовим лісом, листя у нім навіть при повному сонці було чорне та похмуре, немовби закіптюжене чадом чаклунських курильниць. Неначе якісь потворні духи ночі, схилялися кипариси обабіч адамантових сходів, які вели до вежі. Підіймаючись тими сходами, Найґон і Фустуліс кулилися й тремтіли, коли над ними під шаленими поривами вітру загрозливо змахували розколихані гілки. Вони відчували, як їхні обличчя, наче плювками демонів, окроплює морськими бризками буйний вітровій. Здавалося братам, що ліс обабіч них сповнений огидних, схожих на зітхання голосів, химерних перешіптувань і тихеньких стогонів, немовби якісь заблукані бісенята кликали своїх сатанинських матерів.

Вогні вежі яскраво горіли між розмаяних гілок, і видавалося братам дорогою нагору, що те світло лише відступає від них у недосяжну далечінь. Обоє не раз встигли пошкодувати про свою нерозсудливість, але зрештою, не зазнавши відчутної шкоди та не зустрівши особливих перепон, вони наблизилися до порталу вежі, що повсякчас стояв відчиненим, виливаючи у вітряну пітьму променисте сяйво ламп, які рівно горіли всередині.

І хай який підступний був замислений ними план, брати визнали за краще увійти до вежі відкрито. Вони вирішили, що коли хтось їх зупинить або почне розпитувати, казати, що навідалися з метою отримати пророцтво — Малиґріс-бо славився на весь острів як безпомильний віщун.

Вітер, щомиті свіжішаючи, віяв з моря за Сусраном і шумів навколо вежі, неначе диявольське військо летіло з безодні до безодні, і довгі мантії чаклунів підіймало поривами й кидало їм в обличчя. Проте, увійшовши до широкого порталу, вони більше не чули плачу бурі та не відчували її невідчепної суворості. Зробивши один-єдиний крок, вони опинилися серед тиші, подібної до тієї, що панує в мавзолеях. Навколо них світло ламп нерухомо падало на каріатид102 із чорного мармуру, на мозаїки з коштовних самоцвітів, на нечувані метали та численні полотна гобеленів; у повітрі нерухомо висів якийсь важкий запах, подібний до бальзаму смерті. Міркуючи, що це смертельне безгоміння навряд чи можна вважати природним, два чаклуни мимоволі пройнялися святобливим страхом. Але, побачивши, що передпокій вежі не стерегло жодне з Малиґрісових створінь, вони піднеслися духом достатньо, аби пройти вперед і почати підійматися сходами до горішніх покоїв.

Повсюди у світлі розкішних ламп брати бачили неоціненні та дивовижні скарби. Були там столи з ебенового дерева із вирізьбленими чаклунськими рунами, інкрустованими перлами і білими коралами; срібні та оксамитові полотна з майстерними зображеннями на них; скрині з електруму, вщерть заповнені талісманними самоцвітами; крихітні боги з жаду103 та агату104 і високі хрисоелефантинні105 демони. Тут була накопичена впродовж довгих років здобич, і лежала вона звалена на купи та перемішана без усякого ладу, геть недбало, без замка і варти, ніби віддана на розграбунок першому-ліпшому злодію.

З пожадливим зачудуванням оглядаючи багатства, що лежали навколо них, два чаклуни безборонно та безперешкодно неквапом підіймалися від покою до покою, аж поки зрештою дісталися горішньої зали, де Малиґріс зазвичай приймав відвідувачів.

Тут, як і будь-де у цій вежі, портали були відчиненими, а лампи горіли так рівно, ніби поринули в якийсь світляний транс. Жага грабунку загорілася в їхніх серцях. Ще дужче осмілівши від позірного запустіння й гадаючи, що у вежі немає вже нікого, крім мертвого мага, брати без вагань увійшли досередини.

Як і в долішніх покоях, у цій палаті було повно коштовних артефактів, а ще оправлених у залізо та мосяж книг, які містили окультні знання страхітливої некромантії; серед них стояли золоті та глиняні курильниці, а довкола на мозаїчній підлозі у химерному безладді були розкидані фіали з небиткого кришталю. У самому центрі покою в кріслі з первісної слонової кості сидів старий архимаг, втупившись поглядом застиглих, нерухомих очей в оповите чорнотою ночі вікно.

Найґон і Фустуліс відчули, як їх знов охоплює святобливий страх, адже зараз вони аж надто чітко пригадували тричі лиховісну майстерність, якою володів цей чоловік, його демонічні знання і творені ним чари, із силою яких не могли змагатися інші чаклуни. Примари цих речей постали перед братами, немов останнє некроманське чарування. Опустивши долу очі та прибравши сумирного вигляду, вони вийшли вперед і шанобливо вклонилися. А тоді, згідно з обумовленим заздалегідь планом, Фустуліс, голосно промовляючи до Малиґріса, попрохав у нього пророкувати їм їхні долі.

Відповіді не було, і, підвівши очі, брати були неабияк заспокоєні виглядом старця, що сидів. Лише смерть могла вкрити старече чоло такою сіруватою блідістю і так зімкнути його вуста, що вони заклякли, наче глибоко промерзла глина. Магові очі були мов дві крижані печери, огорнуті мороком, і не виблискувало в них іншого світла, ніж неясні відображення вогнів у лампах. Під його бородою, що була наполовину срібна, наполовину — чорна, глибоко, ніби від початку розкладу, позападали щоки, являючи очам різко окреслені обриси черепа. Сірі та відразливо зморщені пальці рук, на яких палали очі зачарованих берилів та рубінів, були заціпеніло стиснуті на поруччі крісла, що мали форму вигнутих дугою василісків.

— Воістину, — пробурмотів Найґон, — тут немає нічого, що могло б нас страшити чи бентежити. Поглянь — це, зрештою, лише труп старого чоловіка, який над усяку міру довго дурив хробака, позбавляючи його належного харчу.

— Авжеж, — озвався Фустуліс. — Проте чоловік цей свого часу був найвеличнішим з усіх некромантів. Навіть перстеник на його мізинці є надпотужним талісманом. Балас-рубін у перстні на великому пальці його десниці може викликати демонів з пекельних глибин. У томах, які лежать у цім покої, криються таємниці загиблих богів і містерії стародавніх планет. У фіалах містяться патоки, що дарують дивні видіння, та зілля, що можуть оживляти мертвих. І ми вільні обрати собі будь-що з-поміж усіх цих речей.

Найґон, пожадливо розглядаючи коштовні камені, вподобав собі перстень, який обвивав указівний палець Малиґрісової правиці шістьма кільцями орихалкової змійки, що тримала у роті берил у формі грифонячого яйця. Та хай як він силкувався, усі його спроби відірвати палець старого мага од поруччя крісла, за яке той заціпеніло вхопився, були марними, а не зробивши цього, годі було зняти перстень. Нетерпляче щось пробурмотівши, Найґон дістав з-за пояса ножа та приготувався відтяти палець. Тим часом Фустуліс і собі витягнув ножа та наблизився до другої руки Малиґріса.

— Чи твоя відвага з тобою, брате мій? — запитав він якимось шиплячим шепотом. — Коли так, то ми можемо здобути навіть більше, аніж оці талісманні персні, бо добре відомо, що чарівник, який досягає такої могутности, як Малиґріс, зазнає́ завдяки цьому повного тілесного перетворення, що обертає його плоть на елементи тонші, ніж ті, з яких складається пересічна людська плоть. І до того, хто з’їсть бодай малесенький шматочок його плоті, перейде частина сили, якою володів цей чаклун.

Найґон кивнув і схилився над обраним пальцем.

— Я також мав це на думці, — відповів він.

Та перш ніж він чи Фустуліс устигли розпочати свій мерзенний чин, їх зненацька налякало злостиве сичання, що, вочевидь, долинало з-за пазухи Малиґріса. Охоплені подивом і жахом, вони відступили, а тим часом з-поза некромантової бороди вислизнула маленька коралова гадюка і, хутко зісковзнувши йому на коліна, спустилася на підлогу, наче звивистий шарлатовий струмочок. Там, згорнувшись кільцями, немовби готуючись завдати удару, вона застигла, роздивляючись злодіїв очима, що були холодні та згубні, ніби краплі замерзлої отрути.