— Чи се ти, Ґаспаре, мій зрадливий учню? — буревієм проревів колос. — Я думав, ти гниєш собі у кам’яному мішку під Ілурню, аж ось нині знаходжу тебе тут, і ти всівся на вершечку ссього проклятого собору, який я саме збираюся зруйнувати!.. Був би ти набагато мудріший, якби зостався там, де я полишив тебе, любий мій Ґаспаре.
Поки він говорив, його подих бурхав на учня, немов ураган, занечищений смородом могил. Його велетенські пальці із почорнілими нігтями, подібними до заступів, із людожерською загрозою шугали понад юнаком. Ґаспар потайки відчепив шкіряну торбину, що висіла на його поясі, та розв’язав її. І вже коли колосові пальці, посіпуючись, опускалися до нього, висипав юнак вміст торбинки просто у велетове обличчя, і дрібний порох, здійнявшись темно-сірою хмарою, затьмарив ті люті губи та тремтливі ніздрі, приховавши їх від Ґаспарових очей.
Занепокоєно спостерігав юнак, дожидаючи, чи справить порошок якусь дію, та боячись, що врешті-решт та дія може бути марною супроти Натаїрового вищого чаклунського мистецтва та невичерпних сатанинських можливостей. Аж ось вдихнула почвара тую хмару, що розлетілась у повітрі, і, на диво, лихий полиск згас у її глибоких, наче вирви, очах. Здійнята колосова рука, заледве розминувшись із юнаком, який вчасно присів, промайнула понад ним і безживно впала донизу. Лютий вираз стерся з огрому спотвореного лику, як з обличчя небіжчика, і величезна палиця з важким гуркотом упала на порожню вулицю; і повернувся велетень спиною до собору та сонними, хиткими кроками, із кволими, безсило повислими руками попрямував назад крізь спустошене місто тим самим шляхом, яким і прийшов.
Йдучи, він щось сонно бурмотів сам до себе, і люди, що чули його, присягалися, буцімто голос той більше не був жахливим, громоподібним голосом Натаїра, і нібито вчувалися у ньому тон і вимова безлічі людей, і що містяни упізнали серед них голоси деяких викрадених небіжчиків. А подеколи крізь багатоголосне бурмотіння чути було сердитий голос самого Натаїра, який обурювався та заперечував, одначе нині голос той був не гучніший, ніж за життя.
Перелізши через східний мур, понад яким він увійшов до міста, багато годин блукав колос туди й сюди, одначе більше не виливав він свого пекельного гніву та злоби на довколишні землі. Гадали люди, що шукав він різні гробівці та могили, з яких були так мерзенно викрадені сотні тіл, які склали його власне велетенське тіло.
Від склепу до склепу, від цвинтаря до цвинтаря блукав він усім краєм, та не було ніде могили, до якої міг би лягти мертвий колос.
А тоді, вже надвечір, побачили його люди ген удалині, на червоному тлі небес — копав він своїми руками м’який та глевкий ґрунт у долині, де протікала річка Ісуаль. Тоді уклалася потвора до тієї страхітливої, власноруч виритої могили, і більше не підводилася. Вважали люди, що десятеро учнів Натаїрових не мали змоги спуститися зі свого козуба та були розчавлені під могутнім колосовим тілом, адже нікого з них відтоді вже не бачили.
Багато днів ніхто не насмілювався бодай наблизитись до того місця, де велетенський труп лежав у незакиданій могилі, тож тая істота страхітливо гнила під літнім сонцем, породжуючи неймовірний сморід і поширюючи пошесть у тій частині Аверойну. А ті, що відважилися підійти до могили, коли прийшла осінь і сморід великою мірою вщух, присягалися, ніби чули, як із величезного, громіздкого трупа, до якого допалися круки, ще й досі долинав сердитий голос Натаїра, який, не вгаваючи, чимось обурювався.
Що ж до Ґаспара дю Нора, якому судилося стати рятівником усієї провінції, то розповідали, що він у великому пошанівку дожив до глибокої старості й був у тому краї єдиним чаклуном, який ніколи не накликав на себе гніву Церкви.
Із циклу «ОПОВІДІ ПРО ЗОТІК»
Імперія некромантів
Легенда про Мматмуора та Содосму постане лише в пізніші цикли існування Землі, коли втішні легенди сивої давнини забудуться. Чимало епох відійде в минуле, і води спадуть, явивши морські ложа, й народяться нові континенти, перш ніж настане час її розповісти. І тоді вона, можливо, послужить бодай невеликою розвагою у чорній нудьзі вмирущої раси, яка втратить надію на будь-що, крім забуття. Я розповім цю легенду так, як розповідатимуть її на останньому континенті Зотік, під тьмяним сонцем і сумовитими небесами, на яких надвечірньої пори сходитимуть страхітливо яскраві зорі.
I
Мматмуор і Содосма були некромантами і прибули з темного острова Наат, аби займатися своїми лиховісними мистецтвами у Тінараті, краї, що лежав по той бік неозорого спустеленого обширу висхлих морів. Утім, благоденствувати в Тінараті їм не судилося, бо мешканці того сірого краю вважали смерть священною; не вільно там було оскверняти порожнечу могили, а підіймання мерців за допомогою некромантії вважалося щонаймерзеннішим діянням.
Уже невдовзі розлючені тінаратці вигнали Мматмуора та Содосму й примусили їх утікати на південь, до Сінкору, пустелі, населеної нині самими лише кістьми та муміями раси, яку в минулі часи винищила страшна моровиця.
Попереду лежали спустошені землі, до яких вони мусили втекти: похмурі, порепані й попелясті, розкинулися ті землі під велетенським черленим сонцем, яке жевріло, немов розпечена жарина. Викришені скелі та смертоносні піщані пустища того краю пройняли б жахом серця звичайних людей, а що некромантів спровадили до цих безплідних земель, не давши їм із собою ані їжі, ані питва, то становище чаклунів видавалося тінаратському людові безнадійним. Одначе Мматмуор і Содосма, потай всміхаючись, із виглядом завойовників, які ось-ось увійдуть до давно жаданого королівства, твердою, впевненою ходою ступили до Сінкору.
Перед ними позбавленими дерев і трав пустельними розлогами, перетинаючи річища пересохлих річок, тягнувся неушкоджений широкий шлях, який раніше сполучав Сінкор із Тінаратом і повнився подорожніми. Нині не зустріли на ньому вигнанці жодної живої істоти, проте невдовзі натрапили на скелети коня і його вершника — ті лежали на шляху, досі вбрані в розкішну збрую і пишні шати, під якими колись мали плоть. Зупинилися Мматмуор і Содосма коло тих жалюгідних кістяків, на яких не лишилось ані клаптя зотлілої плоті, й зловтішно посміхнулися один до одного.
— Нехай цей скакун буде твоїм, — запропонував Мматмуор, — адже з нас двох ти трохи старший, а тому маєш право першості; що ж до вершника, то він послужить нам обом і стане першим у Сінкорі, хто складе нам присягу вірності.
А тоді у попелястому піску край дороги накреслили вони потрійне коло і, ставши разом у його центрі, провели ритуал, який пробуджував мерців, змушуючи їх піднятися із супокійної нічогості й коритися надалі темній волі некромантів. Потім чаклуни вдмухнули по дрібці магічного порошку у носові порожнини чоловікові й коневі, і білі кістяки, скорботно заскрипівши, підвелися з того місця, де лежали, й випросталися, готові служити своїм володарям.
Отож, як вони й домовилися між собою, Содосма сів верхи на скелет коня, взявся за оздоблені коштовним камінням поводи та й поїхав уперед, як злий глум над Смертю на її блідому коні. Обік нього, злегка спираючись на ебенову патерицю, важко крокував Мматмуор, а скелет чоловіка в розкішних шатах, які тріпотіли, вільно звисаючи з кістяка, йшов слідом за ними двома як слуга за господарями.
Невдовзі посеред сірої пустки вони знайшли тлінні рештки ще одного коня і ще одного верхівця, чиї тіла оминули увагою шакали, а сонце висушило, надавши притаманної муміям худорби. Цих двох некроманти також підняли з мертвих; тоді Мматмуор осідлав засушеного скакуна, й обидва чаклуни поважно рушили далі, наче мандрівні імператори, а за попутників їм правили висхлий труп і скелет. Дорогою чаклуни натрапляли на нові кістяки та непоховані останки людей і тварин; і цих мерців вони також воскрешали у подібний спосіб, тож уже небавом за ними тягнувся почет, який збільшувався мірою того, як вони просувалися Сінкором.
Наближаючись до Єтлиреома, міста, що було столицею того краю, знаходили чаклуни понад шляхом численні могили та некрополі, що стояли недоторкані впродовж багатьох епох і зберігали у собі сповиті мумії, тіла яких і по смерті майже не всохли. Усіх тих небіжчиків некроманти підіймали своїми чарами й прикликали з могильної ночі, щоб виконували їхні веління. Одним вони наказали зорати й засіяти пустельні розлоги та наносити води з напівзасипаних пісками криниць; іншим доручили виконання різноманітних завдань, до яких ті мумії звикли ще за життя. Столітнє безгоміння порушили звуки метушні — то підняті мерці взялися до незліченних справ. Сухі та кощаві трупи ткаль заклопотано снували човниками208, а мертвяки-оратаї тяжко ступали борознами, ведучи свої плуги за здохлими напівзогнилими волами.
Зрештою Мматмуор і Содосма, стомлені від своєї дивовижної мандрівки та частого повторення заклинань, зійшли на пустельний пагорб і з його вершини побачили перед собою високі шпилі й прекрасні неушкоджені бані Єтлиреома, які стриміли в небо, що вже темнішало, залите стоялою кров’ю зловісного заходу сонця.
— Це — щедротний край, — мовив Мматмуор, — і завтра зранку в Єтлиреомі ми візьмемо його собі в обладу, розділимо між собою, запануємо над усіма його мерцями та коронуємо себе його імператорами.
— Атож, — озвався Содосма, — адже немає тут жодної живої істоти, яка б заперечила наше самовладне панування, а ті, кого ми викликали з могил, рухатимуться й дихатимуть виключно за нашим наказом, а тому проти нас не повстануть.
Тож у криваво-червоних сутінках, які поступово густішали і ставали пурпуровими, чаклуни в’їхали верхи до Єтлиреома, попрямували поміж його високими неосвітленими маєтками та разом зі своїм страхітливим почтом улаштувалися в тому величному покинутому палаці, де мешкала і з якого дві тисячі років правила усім Сінкором династія імператорів Німботів.
Завдяки хитромудрому чаклунству запалили некроманти давно спорожнілі оніксові світильники у встелених пилом золотих залах і почастувалися вечерею з воістину королівських потрав, які вони подібним чином викликали з давноминулих років. Кощаві руки їхніх прислужників наливали їм до вирізьблених із місячного каменю чаш прастарі вина, гідні імператорів; і пили чаклуни, і бенкетували, ще й бучно гуляли, оточені фантасмагоричною пишнотою, відклавши до ранку воскрешення всіх тих, що лежали мертві в Єтлиреомі.
А зрання, коли темно-багряний світанок заливав світ, Мматмуор і Содосма підвелися з розкішних палацових лож, на яких спочивали тієї ночі, адже ще багато чого треба було зробити. І обійшли вони усе те забуте місто з краю в край, напускаючи свої чари на людей, які померли в останній рік моровиці й залишились лежати непохованими. Довершивши цю справу, вийшли некроманти за межі Єтлиреома та увійшли до іншого міста209 — з високими усипальнями та величними мавзолеями, в яких покоїлися імператори династії Німботів, найповажніші містяни та сінкорські вельможі.
Тут звеліли маги своїм рабам-скелетам порозбивати молотами замкнені й запечатані двері, а тоді нечестивими заклинаннями владно прикликали до себе імператорські мумії, навіть найстаріших із династії, і повиходили вони всі, переступаючи закляклими ногами, у пишних сповиттях, усіяних полум’яними самоцвітами. А на додачу до того згодом некроманти викликали до подоби життя численні покоління царедворців і достойників.
Мертві імператори та імператриці Сінкору з темними, гордими й запалими обличчями врочистою процесією підходили до Мматмуора та Содосми, схиляли голови на знак покори, а тоді рушали за ними; і потяглася та похмура хода всіма вулицями Єтлиреома, неначе валка бранців. Згодом у неосяжній тронній залі палацу зійшли некроманти на високий подвійний трон, на якому законні правителі сиділи колись зі своїми консортами210. Посеред сонмища імператорів, замотаних у пишні погребові одіяння, Мматмуора й Содосму возвели на владарювання висохлі руки мумії Гестайона, найпершого з роду Німботів, який правив цим краєм у напівміфічну давнину. А по тому всі Гестайонові нащадки, зійшовшись у залі великою юрбою, безбарвними, подібними на відлуння голосами визнали Мматмуора та Содосму за своїх зверхників.
Отак некроманти-вигнанці знайшли собі імперію та підданців у тому спустошеному безплідному краї, до якого тінаратський люд прогнав їх, гадаючи, що прирікає химородників на загин. Завдяки своїй згубній магії ці двоє завладарювали над усіма мерцями Сінкору та заходилися вправлятися у злостивому деспотизмі. Безплотні носильники доправляли їм данину з віддалених королівств, а поїдені моровицею трупи та високі, напахчені покійницькими бальзамами мумії снували туди й сюди Єтлиреомом, виконуючи доручення чаклунів, або нагромаджували перед їхніми захланними очима потьмяніле, оповите павутинням золото та стародавні запилюжені самоцвіти, видобуті з невичерпних підземних сховищ.
Мертві чорнороби змусили палацові сади квітнути для магів давно зів’ялими квітами; трупи та скелети гарували на них у копальнях або зводили величні, фантастичні вежі, і ті їхніми трудами здіймалися до вмирущого сонця. Вельможі та принци давніх часів стали їхніми виночерпіями, а струни музичних інструментів їм на втіху перебирали тендітні руки імператриць, золотаве волосся яких не потьмянішало навіть у могильній ночі. Найвродливіших з-поміж них, які були не надто спотворені моровицею та червою, чаклуни узяли собі за полюбовниць і змусили вдовольняти їхню некрофільську хіть.
II
Покірні волі Мматмуора та Содосми, мерці Сінкору повсякчас і повсюди виконували усі ті дії, що притаманні й живим. Вони говорили, вони рухалися, вони їли та пили, як і за життя. Вони чули, бачили та відчували, зберігши якусь подобу тих чуттів, які мали до смерті, одначе мізки їхні були поневолені страхітливими некромантськими чарами. Лиш украй невиразно пригадували вони своє колишнє буття; і те животіння, до якого їх викликали чаклуни, було порожнім і неспокійним, подібним до існування тіні. Холодною була їхня кров і повільно струменіла вона їхніми жилами, змішана з водами Лети, а очі їм застилали пеленою летейські випари.
Безсловесно корилися вони велінням своїх деспотичних володарів, не повстаючи й не протестуючи, і сповнювала їх лиш невиразна, проте безмежна втома, відома лише небіжчикам, які, спивши вічного сну, були прикликані назад і мусили повернутися до гіркоти смертного буття. Більше не відали вони ані пристрастей, ані бажань, ані втіхи. Відколи їх пробудили з летейського забуття, відчували мерці саме лише чорне томління та сіру, неминущу тугу за перерваним сном.
Наймолодшим і останнім імператором із роду Німботів був Іллейро, який помер у перший місяць моровиці й до пришестя некромантів дві сотні років пролежав у своєму високому мавзолеї.
Піднятий разом зі своїм народом і своїми прабатьками, щоб обслуговувати тиранів, Іллейро ніс тягар порожнього животіння, не ремствуючи й не відчуваючи подиву. Власне воскресіння та воскресіння своїх пращурів він прийняв так, як то часом уві сні сприймають кривду та дива. Він знав, що повернувся до краю під побляклим сонцем, до порожнього й примарного світу, до ладу, в якому йому було призначене упосліджене місце покірної тіні. Одначе спершу його, як і решту, непокоїла лише невиразна знемога та непевне прагнення віднайти втрачене забуття.
Обмарений чарами своїх поневолювачів, ослаблий від столітньої нічогості смерті, Іллейро неначе сновида споглядав усю ту мерзенну наругу, якій піддавали його прабатьків. А втім, минуло ще чимало днів, і сталося так, що в отупілому присмерку його розуму зажевріла квола іскра.
Неначе щось безповоротно загублене у страхітливих безоднях, воскресла в пам’яті Іллейро та пишнота, з якою він панував у Єтлиреомі; пригадалися йому та щаслива гордість і торжество, які сповнювали його, коли був молодий та живий. І, згадуючи це, відчув він, як усередині ледь помітно заворохобилося бажання повстати проти загарбників, примара обурення супроти магів, які силоміць покликали його до цієї злощасної пародії на життя. Юного імператора почала огортати темна журба за своєю загиблою державою, а усвідомлення того, в якій скруті опинилися його пращури та народ, сповнювало Іллейро скорботою.
День у день прислуговуючи як виночерпець у залах, де сам у давнину владарював, Іллейро бачив діяння Мматмуора та Содосми. Він бачив їхні жорстокі та хтиві примхи, їхнє дедалі нестримніше пияцтво та обжерливість. Іллейро спостерігав, як потопали вони у своїх некромантських розкошах і вже почали підупадати на силі від бездіяльності та мерзеннішати від потурання власним забаганкам. Чаклуни занедбали вивчення свого мистецтва, забули чимало заклять. Одначе некроманти, могутні та грізні, й далі правили краєм; і, розлігшись на ложах пурпурової та рожевої барви, збиралися вони повести військо мерців супроти Тінарату.
Мріючи про завоювання та поширення своїх чарів на нові неозорі простори, ставали вони дедалі гладшими та зледащілішими, неначе хробаки, які облаштувалися у склепі, поряснілім тлінню. І що нестримнішими ставали їхні розбещеність і тиранія, то вище здіймалося в оповитому тінями серці Іллейро полум’я непокори, бурхаючи, ніби вогонь, який силкується пробитися крізь летейську вільгість. І потроху, мірою того, як наростав його гнів, до юного імператора почала повертатися дещиця сили та завзятості, що були притаманні йому за життя. Споглядаючи ницість гнобителів і розуміючи, яку кривду заподіяли вони безпорадним небіжчикам, зачув він у мозку своєму гомін приглушених голосів, які волали про помсту.
Німотно сновигав Іллейро серед своїх прабатьків залами єтлиреомського палацу, виконуючи доручення господарів, або стояв, очікуючи їхніх велінь. Він наливав у їхні оніксові чаші прадавні бурштинові вина, які некроманти за допомогою чаклунства принесли з виноградників, які розкинулися на пагорбах під молодшим сонцем; він терпів їхні грубощі та образи. І ніч у ніч споглядав Іллейро, як чаклуни куняють, сп’янівши, аж доки падають і засинають, розпашілі та розгодовані, посеред привласненої ними пишноти.
Небагато розмовляли між собою живі мерці; батько із сином, мати з донькою, коханий з коханою cнували туди й сюди, і взнаки не даючи, що впізнаю́ть одне одного, й не нарікаючи на свою лиху долю. Та врешті-решт якось опівночі, коли тирани лежали, поринувши в сон, і вогники замиготіли у некромантських світильниках, Іллейро пішов просити поради у Гестайона, свого найстаршого пращура, який був уславлений в бувальщинах як великий чарівник і свого часу зажив слави тим, що володів потаємними прадавніми знаннями.
Гестайон стояв осторонь, у закутку сповненої тіней зали. Був він брунатною й висохлою мумією, загорнутою у напівзотлілі покрови; здавалося, ніби його безсяйні обсидіанові очі незмигно вдивлялися у нічогість. Видалося, він навіть не почув запитань Іллейро, та нарешті озвався Гестайон сухим, шелестким пошептом:
— Старий я, а ніч усипальниці була довгою й змусила мене чимало забути. А втім, якщо подумки повернутися у пройдешнє, що лежить за прірвою смерті, тоді, можливо, зможу я відновити дещо зі своєї колишньої премудрості, і ми удвох доберемо способу визволити наш народ.
І Гестайон заходився нишпорити серед уривків пам’яті, неначе той, хто увіходить до геть поточеного хробаками книгосховища та поринає у вивчення таємних, в зотлілих палітурках, архівів прадавніх часів. Врешті-решт щось пригадавши, він прорік:
— Пригадую, був я колись могутнім чаклуном, і, з-поміж усього іншого, були мені відомі некромантськії закляття; одначе не вдававсь я до них, уважаючи застосовування тих чарів і підіймання мерців украй мерзенними діяннями. А також володів я й іншими знаннями; і, либонь, є серед залишків тієї прадавньої мудрості дещо таке, що може спрямувати нас на правильний шлях. Адже пригадав я неясне, сумнівне пророцтво, проголошене у ті вікодавні часи, коли було засновано місто Єтлиреом і Сінкорську імперію. У пророцтві тому йшлося про лихо, страшніше за смерть, яке у прийдешні часи спіткає імператорів і народ Сінкору; а ще про те, що перший і останній з династії Німботів, порадившись межи собою, доберуть способу, як визволити свій народ і збутися злої долі. Не названо в пророцтві ймення того лиха, та сказано у ньому, що два імператори віднайдуть рішення, розбивши стародавню глиняну подобизну, яка охороняє найглибше підземелля під імператорським палацом в Єтлиреомі.
Почувши із зів’ялих вуст свого прабатька те пророцтво, поміркував Іллейро трохи та й мовив:
— Тепер пригадую, як одного пообіддя, ще зовсім дитя, блукав я знічев’я тими підземеллями нашого палацу, якими ніхто не користався. Сповнений цікавості, як і будь-який хлопчисько, спустивсь я аж до останнього підземелля і знайшов у ньому запилюжену, неоковирну глиняну статую, форма та риси якої видалися мені предивними. І, не знаючи того пророцтва, сприкрено розвернувсь я і, так само знічев’я, як і прийшов, подався назад, шукаючи пронизаних порошинками сонячних променів.
А тоді, тихцем залишивши своїх байдужих до всього родичів і несучи взяті із зали світильники, оздоблені коштовним камінням, Гестайон та Іллейро спустилися потаємними сходами, що вели до підземелля під палацом, і, пройшовши, наче потайні тіні, лабіринтом огорнутих нічною темрявою коридорів, урешті-решт опинилися у найглибшій крипті.
Тут, як і було провіщено, знайшли вони запорошену чорною пилюкою та обліплену павутинням незапам’ятних часів глиняну подобизну, чиї грубі риси були рисами забутого земного бога. І розтрощив Іллейро ту подобизну на друзки уламком каменя; і видобули вони з Гестайоном з її порожнистого осердя великого меча з неіржавної криці, важкого ключа з непомерклої бронзи та сяйливі латунні скрижалі, на яких було викарбувано різноманітні настанови, виконання яких мало позбавити Сінкор темного правління некромантів і повернути народ краю до забуття смерті.
Тож Іллейро, керуючись приписами скрижалей, відімкнув ключем із непомерклої бронзи низькі вузенькі двері у самому кінці найглибшого підземелля, за розбитою подобизною; і за дверима побачили вони з Гестайоном, як було провіщено, гвинтові сходи з темного каменю, що вели вглиб, до незвіданої безодні, в якій ще й досі палали пригаслі вогні Землі. Залишивши Іллейро вартувати щойно відчинені двері, Гестайон узяв до своєї тонкої руки великого меча з неіржавної криці та повернувся до зали, де спали некроманти, розпростершись на рожевому та пурпуровому ложах, оточені покірливими лавами блідих, безкровних небіжчиків, які вишикувалися навколо них.
Підтриманий прадавнім пророцтвом і мудрістю сяйливих скрижалей, Гестайон зібрався на силі, здійняв великого меча й за одним ударом відтяв голову Мматмуорові, а тоді — Содосмі. Потому, виконуючи предковічні приписи, він могутніми ударами меча четвертував тіла вбитих. І віддали некроманти свої нечисті життя, й нерухомо лежали навзнак, додаючи темнішої червіні до рожевої та яскравішого відтінку до сумовитої пурпурової барви своїх лож.
І тоді шанована мумія Гестайона звернулася до своїх кревних, які стояли навкруги, мовчазні та мляві, й заледве чи усвідомлювали своє визволення. Голос його лунав сухим жебонінням, одначе владно, як голос повелителя, що віддає накази своїм дітям. Зворохобилися мертві імператори й імператриці, немов осіннє листя, звіяне раптовим поривом вітру, і шепіт пройшов по їхніх лавах та полинув далеко за межі палацу, щоб урешті-решт, розійшовшись розмаїтими шляхами того краю, донести Гестайонові слова до усіх ожилих небіжчиків Сінкору.
Усю ту ніч і весь наступний криваво-похмурий день, у мерехтливому світлі смолоскипів й у сяйві сонця, що дедалі слабше жевріло у небі, нескінченне військо поїдених моровицею трупів і обшарпаних скелетів похмурим потоком простувало вулицями Єтлиреома, проходячи палацовою залою, де Гестайон стояв на варті над убитими некромантами. Невпинно сунули вони, наче гнані тіні, втупившись перед собою згаслими, осклілими очима, прагнучи дістатися входу до підземель під палацом і в останій крипті пройти у відчинені двері, коло яких чекав Іллейро, а тоді рушити тисячами сходинок углиб, до краю безодні, в якій, поволі згасаючи, клекотіло полум’я землі. І, сягнувши того краю, вони кидалися вниз, назустріч другій смерті та чистому знищенню у бездонному полум’ї.
Однак і по тому, як усі вже знайшли своє визволення, Гестайон і далі залишався стояти у залитій світлом призахідного сонця залі коло порубаних трупів Мматмуора та Содосми. Там, виконуючи приписи скрижалей, випробував імператор чари прадавньої некромантії, які він віднайшов у пам’яті своїй разом із часткою колишньої мудрості, й наклав на розчленовані тіла чаклунів те саме прокляття вічного життя-у-смерті, яке Мматмуор і Содосма побажали накласти на народ Сінкору. І зірвалися прокльони з поблідлих їхніх вуст, і страхітливо заоберталися відтяті голови, люто блискаючи очима, а кінцівки й тулуби скорчилися на імператорських ложах серед плям запеклої крові. Тоді, не озираючись назад і знаючи, що все зроблено саме так, як від початку було визначено й провіщено, мумія Гестайона залишила некромантів сам на сам із долею, що їм судилася, і втомлено подалася лабіринтом огорнутих нічною темрявою підземель, аби приєднатися до Іллейро.
Отож у супокійному безгомінні, більше не потребуючи слів, Іллейро з Гестайоном пройшли у відчинені двері найглибшого підземелля, й Іллейро ключем із непомерклої бронзи замкнув ті двері за собою. І звідти рушили вони униз гвинтовими сходами, до краю тієї безодні, що пломенилася пригаслими вогнями, і воз’єдналися нарешті зі своїми кревними та своїм народом у завершальній, остаточній нічогості.
А щодо Мматмуора та Содосми, то кажуть, ніби їхні четвертовані тіла ще й донині плазують туди й сюди усім Єтлиреомом, не знаходячи ані впокоєння, ані перепочинку в рокованому їм житті-у-смерті, марно намагаючись знайти у чорному лабіринті глибоких підземель ті двері, які замкнув Іллейро.
Острів Мучителів
Ще до повернення сонця з-за небокраю королівство Йорос обійняла Срібна Смерть. Її пришестя, одначе, було передбачене численними пророцтвами — як древніми, так і нещодавніми. Астрологи стверджували, що ця таємнича недуга, незнана досі на Землі, зійде долу з великої зірки Ахернар211, яка лихим оком наглядала згори за усіма землями південного континенту Зотік; і, поклавши свій зримий відбиток на плоть незліченних людей, вкривши їх лискучою, наче метал, блідістю, моровиця помандрує далі у часі та просторі, віднесена легкими потоками ефіру до інших світів.
Страшна була Срібна Смерть, і не відав ніхто ані способу її поширення, ані засобу зцілення від неї. Швидка, наче той пустельний вітер, прилинула вона до Йоросу зі спустошеного краю Тасуун, наздоганяючи посланців, які щодуху мчали крізь ніч, аби попередити про її наближення. Ті, кого вона спостигла, відчували лютий крижаний холод і вмить ціпеніли, немов овіяні подихом найглибшої безодні. Їхні обличчя й тіла робилися дивовижно білими, починали виблискувати тьмяними сріблястими полисками та заклякали, неначе трупи давно померлих, — й усе це коїлося за якихось кілька хвилин.
Ширилася пошесть вулицями Сілпона та Сілоара, а тоді й Фараадом, столицею Йоросу, линучи у світлі золотих ліхтарів та перебігаючи від обличчя до обличчя, немовби моторошне блискотливе сяйво; і жертви її падали там, де вона їх спіткала, й назавжди залишався на них той смертельний блиск.
Шугаючи краєм, та моровиця накривала галасливі та бурхливі карнавали, і вщухали вони, здушені її повіванням, і застигали гульвіси посеред веселощів у тих поставах, у яких вона їх спіткала. У пишних маєтках розпашілі від вина бенкетарі бліднули посеред пишних учт і відкидалися назад у розкішних кріслах, усе ще тримаючи закляклими пальцями напівспорожнілі чаші. Крамарі заклякали у своїх скарбівнях на купах монет, які саме починали перелічувати, а злодії, увійшовши трохи згодом, уже неспроможні були піти геть зі своєю здобиччю. Гробарі вмирали у напіввикопаних могилах, які вони копали для інших, одначе ніхто вже не прийшов, аби заявити своє на них право.
Уже не лишалося часу, щоб утекти від того незнаного й неоминного лиха. Страхітливо й швидко Срібна Смерть обвіяла своїм подихом Йорос, і вкрай нечисленними були ті, що прокинулися від сну на світанку. Фульбра, молодий король Йоросу, який лише нещодавно успадкував престол, став без перебільшення правителем без підданців.
Ніч пришестя моровиці Фульбра провів високо над Фарадом, на стрімкій вежі свого палацу, вежі, яка правила за обсерваторію та була обладнана астрономічним приладдям. Велика тяжкість лягла на юнакове серце, а думи його були затьмарені паморочливим розпачем, одначе сон ніяк не міг склепити його повік. Фульбра знав численні пророцтва, які провіщали прихід Срібної Смерті; ба більше, з допомогою старого Вемдіза — астролога та чарівника — йому випала нагода прочитати у розташуванні зірок ознаки її скорого пришестя. Ці останні відомості вони з Вемдізом не вважали за потрібне доводити до відома загалу, добре знаючи, що доля Йоросу була вирішена ще у сиву давнину і що загибель була неминуча; знали вони й те, що тієї згуби не могла уникнути жодна людина, хіба що їй судилося померти в якийсь інший спосіб.
Тоді Вемдіз склав гороскоп Фульбри; і, хоча й виявив у ньому певні неясності, які годі було розв’язати за допомогою його науки, а проте у ньому було ясно написано, що король не помре в Йоросі. Але де са́ме та в який спосіб він помре, було так само незрозуміло. Проте Вемдіз, який вірою та правдою служив Альтатові, батькові Фульбри, і був не менш відданий новому правителеві, сотворив за допомогою свого магічного мистецтва зачарований перстень, який мав повсюди й повсякчас оберігати Фульбру від Срібної Смерті. Перстень той був зроблений з якогось дивного червоного металу, темнішого за черлене золото чи мідь, і оздоблений чорним подовгастим самоцвітом, різновид якого був невідомий земним гранувальникам коштовних каменів; від самоцвіта того повсякчас линули міцні духмяні пахощі. Чарівник сказав Фульбрі, щоб той ніколи не знімав персня із середнього пальця, на який він його надягнув, — навіть у краях, які лежать далеко від Йороса та у дні прийдешні, коли Срібна Смерть уже мине: адже, одного разу обвіяний подихом моровиці, Фульбра довіку носитиме у плоті своїй невловну заразу, й зараза та набере своєї звичної вбивчої сили, щойно він зніме того персня. Але нічого не розповів йому Вемдіз ані про походження червоного металу та чорного самоцвіта, ані про ціну, якою ті захисні чари було здобуто.
Із важким серцем прийняв Фульбра персня та надягнув його на палець; отож, коли Срібна Смерть обвіяла його вночі, то не заподіяла йому шкоди. А проте, тривожно чекаючи на високій вежі й споглядаючи радше золоті вогні Фараада, ніж білі невблаганні зорі, відчув юний король, як на нього зненацька повіяло легкою, зникомою прохолодою, породженою аж ніяк не літнім повітрям. І щойно дмухнуло тією прохолодою, як ущух веселий гамір міста; і журливі зойки лютень раптом затнулися й стихли. Безгомінна тиша прокралася в гущавину карнавалу, і деякі ліхтарі згасли, та вже ні́кому було засвітити їх наново. У палаці, над яким височіла вежа, також запанувала тиша; і більше не чув юний король сміху своїх придворців і вельмож. І Вемдіз не прийшов опівночі, як то робив зазвичай, щоб приєднатися до Фульбри на вежі, тож усвідомив юнак, що став віднині королем без королівства; й велика скорбота за своїм згиблим народом поглинула той смуток, який Фульбра й досі відчував за шляхетним Альтатом.
Годину по годині сидів юнак нерухомо, надто згорьований, щоб проливати сльози. Зорі змінювали одна одну над його головою; лишень Ахернар повсякчас пильно дивився долу, немовби лихе сяйливе око якогось глузливого демона; і ті важкі пахощі, які линули від оздобленого чорним самоцвітом персня, здійнялися до ніздрів юного короля, й здалося йому, що вони його душать. У голові Фульбри промайнула думка пожбурити той перстень геть від себе й померти, як померли його люди. Одначе надто вже тяжкий розпач огорнув його, аби юнак спромігся так учинити. Тож коли небесами, блідими, неначе сама Срібна Смерть, нарешті повільно розлився світанок, його промені застали Фульбру, досі недремного, на вежі.
На світанні король Фульбра підвівся й спустився гвинтовими сходами з порфіру до свого палацу. Й на півшляху побачив він на сходах упале тіло старого чародія Вемдіза, який помер, спинаючись східцями, щоб приєднатися до свого повелителя. Зморшкувате Вемдізове обличчя було лискучим, як полірований метал, і білішим за його бороду та волосся, а розплющені очі, колись темні, неначе сапфіри, вкрилися срібною памороззю моровиці. Безмежно засмучений смертю Вемдіза, котрого він любив, як названого батька, король спроквола продовжив сходження вниз. Спустившись, знайшов він у покоях і залах палацу тіла своїх придворних, слуг і вартових. І не лишилося нікого живого, окрім трьох рабів, які минулої ночі стояли на чатах біля позеленілої латунної брами найнижчих підземель глибоко під королівським палацом.
І тоді згадав Фульбра пораду Вемдіза, який наполягав на тому, щоб юнак утікав із Йоросу та шукав прихистку на південному острові Синтромі, мешканці якого платили данину королям Йоросу. І хоча й не лежала його душа ні до такого, ані до будь-якого іншого способу дій, Фульбра звелів трьом своїм рабам, що залишилися, зібрати харчі та інші припаси, необхідні для тривалої подорожі, й позносити їх на борт королівської баржі з ебенового дерева, пришвартованої коло портиків212 палацу, які виходили на річку Вум.
Тоді, зійшовши на палубу баржі разом із рабами, Фульбра взявcя за стерно, а рабам дав указівку підняти широке вітрило бурштинової барви. І, проминувши величне місто Фараад, вулиці якого були заповнені юрбами застиглих сріблистих мерців, вони попливли дедалі ширшим гирлом річки Вум, яшмові води якої трохи згодом змінились амарантовою213 барвою затоки Індаскійського моря.
Вітрило їхнє надимав сприятливий вітер, що віяв із півночі, линучи понад спустошеним Тасууном і Йоросом, достоту як уночі віяла Срібна Смерть, а повз них водами Вума безцільно плинули до моря численні судна, усі екіпажі та капітани яких згинули від моровиці. І Фараад був тихий, неначе прадавній некрополь, й ніщо не ворушилося на берегах гирла, окрім лапатих пальм, віялоподібні верхівки яких погойдувалися, хилячись на південь у такт поривам вітру, дедалі свіжішого. І вже невдовзі зелене узбережжя Йоросу ледь мріло вдалині, загорнувшись у маревну блакить.
Аж ось під літнім сонцем, яке вже високо зійшло на небі, навколо мандрівців широко розкинулося спокійне море, що вкривалося винно-червоним шумовинням і повнилося жебонінням голосів, які пошепки оповідали химерні історії про всілякі дивовижі. Одначе ані чарівні голоси моря, ані його неозорі хвилі, що довго й млосно заколисували королівську баржу, не змогли втішити охопленого скорботою Фульбру; і розпач оселився в його серці, чорний, як той самоцвіт у червоному персні Вемдіза.
Хай там що, а молодий король міцно тримав стерно великої ебенової баржі, ведучи її за сонцем так прямо, як лише міг, у напрямку Синтрому. Попутний вітер надимав бурштинове вітрило, і весь той день баржа швидко пливла вперед, розтинаючи амарантові води темною провою214, на якій височіла вирізьблена з ебенового дерева подобизна богині. А коли запала ніч і на небі зійшли знайомі південні зорі, Фульбра зумів виправити ті помилки, яких він припустився, розраховуючи курс засвітла.
Чимало днів мчали вони на південь; і ось уже сонце у своєму круговороті сідало за обрій трохи раніше, і нові зірки сходили вечорами й складалися в сузір’я у височині навколо чорної богині на прові. І Фульбра, який ще малим хлоп’ям плавав до Синтрому зі своїм батьком, Альтатом, очікував невдовзі побачити, як над винно-червоними морськими просторами здіймуться порослі камфорними та сандаловими деревами береги острова. Та не було радості у серці його; і зчаста на саму лише згадку про ту мандрівку з Альтатом очі юнакові застилала пелена нестямних сліз.
Аж якось опівдні зненацька запало цілковите безвітря, і води навколо баржі стали подібними до пурпурового скла. Небо перетворилося на баню з клепаної міді, чиє склепіння нависло низько над головами мандрівців; і дочасні сутінки, ніби викликані якимось лихим чаклунством, затьмарили ту баню своїм покровом. А тоді здійнялася така страшенна буря, що здалося, наче декілька могутніх дияволів разом дмухнули понад водою й перетворила супокійне море на безкрай розбурханих хвиль, які то здіймалися, ніби велетенські гірські хребти, то опадали, утворюючи бездонні долини. Щогла з ебенового дерева з тріском зламалася, як та очеретина під вітром, вітрило розірвалося на шматки, і безпорадне судно раз по раз вергало носом уперед, у темні безодні, а тоді підкидало вгору, крізь серпанки сліпучої піни, підносячи його на запаморочливі вершини водяних валів.
Фульбра вхопився за вже непотрібне стерно, а раби за його наказом знайшли прихисток у носовій каюті. Впродовж незліченних годин їх, відданих на волю скаженого урагану, несло вперед; і Фульбра не міг розгледіти у запалому мороці нічого, крім блідих гребенів загрозливо навислих хвиль; і більше не міг визначити керунок, у якому вони пливуть.
А тоді у зловісному присмерку Фульбра побачив інше судно. Розгойдуване хвилями буремного моря, воно пливло недалеко від баржі, то з’являючись, то зникаючи з очей. І подумав юнак, що те судно могло бути однією з галер, якими зазвичай послуговуються купці, що мандрують від одного південного острова до іншого, вимінюючи свій крам на пахощі, пір’я та цинобру; однак її весла були здебільшого поламані, а повалена щогла з вітрилом похилилася вперед і нависала над провою.
Певний час кораблі прямували далі разом, аж раптом у довколишньому мороці з’явився невеликий просвіток, і у ньому Фульбра угледів гострі та похмурі бескети незнайомого узбережжя, над якими невиразно бовваніли ще гостріші вежі. Баржу та її супутницю-галеру несло просто на скелі, які манячили попереду, і Фульбрі, котрий не міг навіть повернути стерно, почало здаватися, що вони об них розіб’ються. Але, немов якимось чарами, море вщухло так само раптово, як і розбурхалося; запанувало повне безвітря, й з дедалі чистішого неба полилося спокійне сонячне світло, а баржа залишилася лежати на серпастій смузі вохряно-жовтого піску, поміж бескидами та заколисаними тишею водами, і побіч із нею лежала галера.
Приголомшений та зачудований, Фульбра сперся на стерно баржі, а тим часом його раби несміливо виповзли зі сховку, і на палубі галери почали з’являтися люди. І король уже ладен був гукнути тих людей, деякі з яких були вбрані як прості моряки, а інші — як заможні купці. Та перш ніж устиг Фульбра до них озватися, почувся йому сміх чиїхось дивних голосів: високий, пронизливий і якийсь лихий, він, здавалося, спадав звідкись згори; підвівши погляд, побачив юнак чималий гурт людей, що спускався своєрідними сходами, вирубаними у кручах навколо відмілини.
Ті люди наблизилися до берега і з’юрмилися навколо баржі та галери. Незнайомці мали на головах фантастичні тюрбани й були зодягнені в обтислі вбрання, чорні, немов оперення падальників. Їхні лиця та руки були жовтогарячі, ніби шафран; маленькі, розкосі, сланцево-сірі очиці зиркали з-під безвіїх повік, а повсякчас усміхнені губи були викривлені, неначе клинки ятаганів.
Вони мали із собою лиховісну та небезпечну на вигляд зброю — мечі з пилкоподібними лезами та списи з двома вістрями. Дехто з них низько вклонився перед Фульброю та влесливо звернувся до нього, пильно вдивляючись йому в обличчя незмигними очима, таємничого виразу яких юний король ніяк не міг збагнути. Мова їхня була не менш чужинською, ніж зовнішність; вона була сповнена різких і сичливих звуків, й ані король, ані його раби її не розуміли. Але Фульбра звернувся до них м’якою солодкоплинною мовою Йоросу та запитав, як зветься ця земля, до якої його баржу прибило бурею.
Здавалося, що дехто з незнайомців його зрозумів, адже після Фульбриного запитання в їхніх синювато-сірих очах зажевріло світло і один із них відповів королю ламаною мовою Йоросу, відказавши, що земля ця зветься островом Уккастроґ. А по цих словах із посмішкою, в якій промайнуло щось подібне до зачаєного зла, мовець додав, що усі матроси й мореплавці, які зазнали кораблетрощі, знайдуть якнайгостинніший прийом у Ільдрака, короля цього острова.
На таку відповідь юнакове серце закалатало у грудях, бо ж за прожиті роки королю Фульбрі не раз випадало чути численні оповідки про Уккастроґ, й оповідки були не з тих, які могли заспокоїти мандрівця, викинутого хвилями на цей берег. Адже острів Уккастроґ, який лежав далеко на схід від Синтрому, був відомий загалові не інакше як Острів Мучителів. Подейкували, ніби кожного, хто необачно ступив на його берег або ж був викинутий на нього морськими хвилями, мешканці острова ув’язнювали і згодом піддавали нескінченним витонченим тортурам, у заподіянні яких і полягала головна втіха тих жорстоких істот. Ходили чутки, що жодна людина ще не спромоглася врятуватися втечею з Уккастроґу; та багато було таких, які роками скніли у тамтешніх в’язницях і пекельних катівнях, а їхнє животіння підтримували на втіху королю Ільдраку та його поплічникам. До того ж уважалося, що Мучителі були великими магами, які своїми чарами вміли здіймати могутні шторми й робити так, аби судна відносило течією далеко від звичних морських шляхів, а тоді викидало на узбережжя Уккастроґа.
Бачивши, що жовтошкірі люди зусібіч обступили баржу і що врятуватися втечею неможливо, Фульбра попросив негайно провести його до короля Ільдрака. Міркував юнак, що йому варто буде лише назвати Ільдракові своє ім’я та королівський сан, у простодушності своїй гадаючи, що один король, хай який жорстокосердий, навряд чи катуватиме іншого або триматиме його як бранця. А ще цілком могло бути, що в оповідках своїх мандрівники виявляли певну схильність до того, щоб зводити наклеп на мешканців Уккастроґу.
Тож якась частина натовпу оточила Фульбру та його рабів і попровадила їх до Ільдракового палацу, високі, гострі вежі якого увінчували бескиди, що стриміли за відмілиною і високо здіймалися понад збитими докупи оселями, в яких мешкали острів’яни. І поки вони спиналися витесаними у скелі сходинками, Фульбра почув брязкіт криці об крицю і, озирнувшись, побачив, що екіпаж викинутої на берег галери повитягав мечі та зійшовся у битві з острів’янами. Одначе моряки значно поступалися чисельністю, і невдовзі Мучителі, які роїлися на березі, зламали їхній спротив і захопили більшість мореплавців у полон. Й від цього видовища сповнився Фульбра лихими передчуваннями й почав пройматися дедалі більшою недовірою до цих жовтошкірих людей.
Незабаром він постав перед Ільдраком, який засідав на високому латунному престолі у великій залі свого палацу. Зростом Ільдрак був на пів голови вищий за будь-кого зі своїх людей; риси його обличчя скидалися на маску зла, зроблену з якогось тьмяного позолоченого металу, а зодягнений він був у шати дивовижного відтінку, що нагадував пурпурові морські води, змішані з патьоками свіжопролитої крові. Навколо нього стояли численні збройні вартові, кожен з яких тримав у руках страхітливу, схожу на косу, зброю; поміж велетенських базальтових колон зали туди й сюди походжали похмурі палацові діви з розкосими очима, вбрані у циноброві спідниці й лазурові нагрудники. Усією залою були розставлені найрозмаїтіші дерев’яні, кам’яні та металеві механізми, яких Фульбрі ще ніколи не випадало бачити і які справили на нього вкрай гнітюче враження важкими ланцюгами, ложами із залізними зубцями та коловоротами з тягами із риб’ячої шкіри.
Зберігаючи по-королівському гордовиту поставу, молодий правитель Йоросу виступив наперед і звернувся до Ільдрака, який нерухомо сидів, оглядаючи його пильним неблимним поглядом. І Фульбра назвав Ільдракові своє ім’я та суспільний стан, оповів і про те лихо, що змусило його втікати з Йоросу, а також висловив бажання якнайшвидше дістатися острова Синтром.
— Мандрівка до Синтрому далека, — мовив Ільдрак із ледь помітним осміхом. — Та й не маємо ми звичаю дозволяти гостям йти від нас, не скуштувавши сповна гостинності острова Уккастроґ. А тому, королю Фульбро, я змушений просити тебе стримати свою нетерпеливість. Ми ж бо стільки усього маємо тобі показати, стільки розваг маємо запропонувати! Зараз мої придворці проведуть тебе до покоїв, які личать твоєму королівському санові, та спершу я мушу попросити тебе залишити мені того меча, якого ти носиш при боці; адже мечі зчаста є вельми гострими — а я не бажаю, щоб мої гості зазнавали поранень від власної руки.
Тож один із палацових вартівників забрав у Фульбри його меч, а заразом і невеличкий кинджал із оздобленим рубінами руків’ям, який молодий король носив при собі. А тоді декілька вартових, тримаючи напоготові свою косоподібну зброю, щільно обступили юнака, вивели його із зали та й попровадили численними коридорами, а тоді — прогонами сходів, вирубаних у м’якій скелі, униз, до підземель, розташованих глибоко під палацом. І не відав він ані того, куди забрали трьох його рабів, ані які настанови було віддано стосовно подальшої долі полоненого екіпажу галери. А вже невдовзі сонячне світло лишилося позаду і Фульбру повели схожими на печери залами, що були освітлені мідяними світильниками, з яких виривалося полум’я кольору сірки; а скрізь навколо нього були потаємні камери, в яких лунали гнітливі стогони та голосні, маніакальні завивання, але здавалося, немовби всі ті звуки розбивалися об незламні двері та гинули всередині в’язниць.
В одній з тих зал Фульбра та його наглядачі зустріли юну діву, вродливішу й менш похмуру з виду, ніж решта; здалося Фульбрі, що, проходячи повз, дівчина та співчутливо всміхнулася до нього й ледве чутно промурмотіла мовою Йоросу:
— Кріпися, королю Фульбро, бо є тут та, хто воліє тобі допомогти.
Вартові, судячи з усього, не розчули її слів або ж просто їх не зрозуміли, знаючи лише різку й сичливу мову Уккастроґу.
Спустившись численними сходинками, вартові привели Фульбру до масивних бронзових дверей; один із них відчинив їх, і молодого короля змусили увійти досередини, а тоді двері з тужливим скреготом зачинили за його спиною. Камера, до якої його заштовхали, з трьох боків мала стіни з темного острівного каменю, а з четвертого боку — з важкого, небиткого скла. За склом юнак побачив синьо-зелені мерехтливі води морської пучини, підсвічені вогнями підвішених у камері світильників; і у водах тих ворушився велетенський спрут, чиї мацаки корчилися попід самою стіною; там, звиваючись приголомшливими золотавими кільцями, що тяглися вдалину, зникаючи у мороці, шугали величезні змієподібні страховиська; а ще у водах тих плавали трупи людей, які витріщалися на Фульбру очними яблуками, над якими було зрізано повіки.
У кутку в’язниці, попід скляною стіною, стояв лежак, а в дерев’яних посудинах для Фульбри були залишені їжа та питво. Зморений і зневірений, король уклався на лежак, не доторкнувшись до їжі. І поки небіжчики та морські чудовиська зазирали крізь скло, втупившись очима у нього, осяяного загравою світильників, лежав юнак зі щільно заплющеними очима, намагаючись забути свої гризоти й не думати про лиху долю, яка чекала на нього попереду. Й здавалося Фульбрі, що крізь увесь той жах і смуток, які застилали йому зір, неначе темні хмари, прозирає миловидне обличчя тієї дівчини, яка співчутливо всміхнулася до нього, яка була єдиною з усіх, кого йому випало зустріти на Уккастрозі, хто звернувся до нього з добрим словом. Її обличчя час від часу з м’якою невідступністю поверталося до нього, неначе викликане якимись лагідними чарами; і вперше за багато днів відчув Фульбра, як у ньому ледь відчутно ворухнулася його дочасно похована юність і прокинулася ще невловна, невиразна жага до життя. Тож за деякий час юнак таки заснув, а дівоче обличчя і далі поставало перед ним, являючись йому вві сні.
Коли він прокинувся, над ним і досі незгасними вогнями горіли світильники, а море за скляною стіною кишіло тими самими чудовиськами, що й раніше, або подібними до них. Але тепер серед трупів, які плавали за склом, побачив юнак оббіловані тіла своїх рабів, які, зазнавши муки від рук острів’ян, були викинуті до підводної каверни, що межувала з в’язницею Фульбри, аби той побачив їх, щойно пробудивсь.
Від цього нового жаского видовища відчув юнак напад нудоти; та поки вдивлявся він у мертві обличчя, бронзові двері з похмурим скреготом розчахнулися навстіж і до в’язниці увійшли вартові. Угледівши, що юнак не спожив ані їжі, ані води, залишених для нього, вони примусили його трохи попоїсти та випити, погрожуючи йому широкими вигнутими клинками своєї зброї, аж поки той скорився. Потому вартові вивели Фульбру з в’язниці та попровадили перед очі короля Ільдрака, до великої зали тортур.
Побачивши золотаве світло, що рівним потоком лилося крізь вікна палацу, та довгі тіні, які відкидали колони й катівські механізми, Фульбра збагнув, що лише нещодавно зазорів світанок. Уся зала була вщерть заповнена юрбою Мучителів та їхніх жінок; скидалося на те, що більшість присутніх спостерігала за тим, як решта, представники обох статей, були заклопотані зловісними приготуваннями. І побачив Фульбра, що зараз праворуч Ільдрака, котрий сидів на високому мосяжному престолі, стояла висока латунна статуя з жорстоким і демонічним обличчям, подібна на якогось безжального бога підземного світу.
Вартові виштовхали Фульбру наперед. Ільдрак коротко привітався з ним, і по словах вітання на його губах затрималася та сама лукава й підступна посмішка, яка їм передувала. А коли Ільдрак замовк, латунна подобизна й собі заговорила. Голосом, повним скрипучих і металевих тонів, звернулася вона до Фульбри мовою Йоросу та заходилася детально змальовувати розмаїті пекельні тортури, яким його мали піддати того дня.
Коли статуя замовкла, вухо Фульбри вловило тихенький шепіт; озирнувшись, юнак побачив коло себе вродливу дівчину, яка зустрілася йому вчора в підземних коридорах. І, схоже, не помічена Мучителями, дівчина та мовила до нього:
— Будь відважний і хоробро витримай усе, що тобі заподіють, адже до початку наступної днини, якщо це буде можливо, я постараюсь влаштувати тобі втечу.
Підбадьорило Фульбру це запевнення дівчини, й здалося йому, що зараз вона ще вродливіша, ніж була раніше, і що очі її дивилися на нього з ніжністю; й, на власний подив, відчув юнак, що у серці його воскресли подібні, наче близнюки, прагнення жити і кохати. Це відчуття наснажило його перед лицем усіх тих тортур, які приготував для нього Ільдрак.
Про те, що коїли з Фульброю для ницої втіхи короля Ільдрака та його підданців, не годиться розповідати надто докладно, адже мешканці острова Уккастроґу винайшли незліченну кількість вигадливих і витончених тортур, за допомогою яких вони могли сплюндрувати усі п’ять відчуттів катованого, ба навіть і мозок, доводячи його до крайностей, жахливіших за безум, й могли забрати найкоштовніші скарби спогадів і залишити на їхньому місці невимовну мерзоту.
Хай там як, а того дня мучителі не доводили Фульбру своїми тортурами до межі. Але вони діймали його слух какофонією звуків: лихими посвистами флейт, від яких кров у його серці холола та застигала, глухим гуркотом литавр, який, здавалось юнакові, болісним щемом відлунює у всіх його тканинах, гуком тамбуринів, від якого йому викручувало кістки. Тоді вони примусили його вдихати чад, що здіймався з жаровень, на яких спалювали висушену жовч драконів разом із адипоциром215 мертвих канібалів і сморідною деревиною. Коли вогонь згас, його кати окропили гарячі жарини розтопленим жиром кажанів-вампірів, і Фульбра, неспроможний більше витримувати той сморід, знепритомнів.
Опісля з нього зняли королівські шати та зав’язали навколо його стану шовковий пасок, який щойно вимочили у кислоті, нищівній лише для людської плоті; й повільно роз’їдала кислота Фульбрине тіло, пропікаючи шкіру та проймаючи його нескінченними нападами гострого болю.
Згодом, аби не вбити Фульбру, Мучителі зняли з нього пасок, а тоді принесли створінь завдовжки з лікоть, які скидалися на змій, проте від голови до кінчика хвоста були вкриті цупкими чорними волосинами, наче якась гусінь. Істоти ті міцно обвилися навколо рук і ніг Фульбри; і хоч охоплений відразою юнак нестямно хапав їх руками, силкуючись відчепити від себе, та все намарно; ті створіння тим часом усе сильніше стискали свої кільця, й волосинки, що вкривали їхні тіла, почали пронизувати юнакові кінцівки мільйоном крихітних голок, аж поки той зайшовся криком агонії. Коли ж йому забракло повітря і вже не годен він був кричати, кати змусили тих гадів послабити хватку, загравши їм на сопілці млосної мелодії, таємниця якої була відома острів’янам. Змійки відпали від Фульбри та відповзли від нього, але червоні сліди їхніх кілець лишились на його кінцівках, а навколо стану роз’ятрено палало залишене паском тавро.
Зі страхітливою зловтіхою спостерігали король Ільдрак і його підданці за цими мордуваннями, адже саме у таких речах знаходили вони радість і саме такими видовиськами прагли вгамувати свої жорстокі темні пожадання. Однак, побачивши, що Фульбра вже не може витримати тортур, і бажаючи продовжити їх на багато прийдешніх днів, Мучителі відвели його назад до в’язниці.
Лежав юнак у своїй камері, нетямлячись від пережитого жахіття й охоплений палючим болем. Та попри все, не прагнув він милосердної смерті, адже сподівався, що дівчина прийде, як обіцяла, й звільнить його з неволі. Довго тягнулися години, сповнені напівмаревної нудьги; й ввижалося Фульбрі, що світильники, полум’я яких тепер жахтіло багрянцем, заливають йому очі потоками пролитої крові; здавалося, немов і мерці та морські чудовиська за скляною стіною плавали в тій крові. А дівчина не приходила, і Фульбру почав охоплювати розпач. Та ось нарешті почув юнак, як двері в’язниці тихенько, без різкого брязкоту, з яким вони звіщали про прихід його наглядачів, прочинилися.
Обернувшись, він побачив дівчину, яка нишком підкралася до його лежака та здійняла палець, закликаючи до тиші. Тихим шепотом повідала вона, що її задум зазнав невдачі, але наступної ночі їй вже напевне вдасться обпоїти вартових сон-зіллям і дістати ключа від зовнішньої брами; і що тоді Фульбра зможе втекти з палацу до невеличкої потайної бухти, на березі якої для нього вже готовий човен із запасами води та харчу. Вона благала його витримати ще один день Ільдракових тортур, і на це юнак волею-неволею погодився. Й гадалося йому, що дівчина закохалась у нього, адже вона так ніжно погладжувала його розпашіле від жару чоло та натирала його кінцівки, котрі палали від пережитих мордувань, якоюсь маззю, що тамувала біль. Здавалось юнакові, що співчуття в її лагідних очах викликане дечим більшим, аніж просто жалем до нього. Тож Фульбра повірив дівчині, ввірив їй свою долю та скріпився духом супроти усіх жахів прийдешнього дня. Дівчину звали Ільваа, її мати була з Йоросу і вийшла заміж за одного з лихих острів’ян, віддавши перевагу осоружному шлюбному союзу перед Ільдраковими ножами для знімання шкіри.
Надто швидко дівчина пішла від нього, пославшись на небезпеку викриття, й тихенько зачинила двері Фульбриної темниці. А невдовзі король забувся сном; і серед маревної мерзоти видінь до нього повернулась Ільваа й підтримала його супроти жахіть незнаних пекел.
На світанні прийшли вартові з кривими клинками та попровадили його перед Ільдракові очі. І знову демонічна латунна статуя рипучим голосом проголосила ті страхітливі тортури, які він мав зазнати. І цього разу юнак побачив у неосяжній залі інших бранців, включно з екіпажем і купцями з галери — вони теж чекали початку тієї згубної відправи, яку мали учинити Мучителі.
І знов у тлумищі глядачів, не наразившись на докори з боку вартових, до юнака протиснулась Ільваа й промурмотіла йому слова розради; тож Фульбра піднісся духом й приготувався хоробро зустріти жахіття, провіщені пророчою латунною подобизною. Й воістину відважне та сповнене надії серце треба було мати, щоб витримати усі тортури того дня…
З-поміж інших речей, про які навряд чи годиться згадувати, Мучителі змусили Фульбру дивитися у дивоглядне чаклунське дзеркало, яке вони тримали перед ним. У люстрі тім його власне обличчя відбивалося таким, яким мало стати після смерті. Застиглі риси, в які юнак пильно вдивлявся, вже позначилися зеленаво-синявим мереживом розкладу, а плоть в’янула, западалася так, що крізь неї прозирали гострі кістки, й ставало дедалі виразніше видно, як сильно вона поточена червою. І увесь цей час чув юнак страдницькі стогони та сповнені смертної муки крики інших бранців, які лунали усією залою. Коли це раптом побачив Фульбра інші обличчя: мертві, набряклі, зі зрізаними повіками та здертою шкірою, вони, здавалося, наближалися до нього ззаду та юрмилися навколо його власного відображення у дзеркалі. Вони були мокрі до рубця й сочилися водою, наче волосся витягнутих з моря трупів, і в пасмах їхнього волосся заплуталися водорості. А тоді юнак відчув холодний та вогкий доторк і, озирнувшись, збагнув, що ті обличчя у люстрі були не видивом, а справжнім відображенням мерців. Підняті з морських глибин згубним чаклунством, увійшли вони, немовби живі люди, до Ільдракової зали й заглядали Фульбрі через плече.
Серед тих мертвяків були і його власні раби, плоть яких морські чудовиська пообгризали до самих кісток. І, зблискуючи очима, що бачили лише порожнечу смерті, посунули раби на юнака. Й під Ільдраковим чаклунським примусом їхні зловмисно оживлені трупи почали нападати на Фульбру, дряпаючи його обличчя та вбрання своїми напівоб’їденими нігтями. І Фульбра, від огиди мало не зомліваючи, боровся проти власних мертвих рабів, які не впізнавали голосу свого господаря й були глухі до його слів, неначе тортурні колеса та диби, які пускав у діло Ільдрак…
Небавом трупи потопельників облишили юнака й, стікаючи водою, подалися геть, а Мучителі роздягли Фульбру та поклали навзнак на палацову долівку, міцно його прип’явши до плит підлоги залізними кільцями, якими обхопили юнака за коліна та зап’ястки, за лікті та за щиколотки. Тоді кати принесли до зали викопане з могили і вже майже з’їдене тіло жінки, в якому, копошачись на оголених кістках і темних клаптях зогнилої плоті, кишіли міріади личинок мух. Це тіло вони поклали по праву руку від Фульбри. А ще вони притягли дохлого чорного цапа, який лише нещодавно почав розкладатися. Це падло вони поклали по його ліву руку. І тоді ціла хвиля голодних личинок, то здіймаючись угору, то опадаючи вниз, поповзла тілом Фульбри справа наліво…
По завершенню цієї тортури на юнака чекало ще багато інших, які були однаково мудровані, жорстокі й ретельно продумані та призначалися для задоволення короля Ільдрака і його підданців. І Фульбра відважно витримав усі ті муки, наснажений думкою про Ільвуу.
Одначе день добіг кінця й змінився ніччю, а молодий король у своїй в’язниці чекав на дівчину, та намарно. Світильники пломеніли ще кривавішим багрянцем; до оббілованих мерців, які плавали в морській каверні, додалися нові трупи; і дивні змії з роздвоєними тілами, невпинно звиваючись, зринали з незглибних безодень, й здавалося, ніби їхні рогаті голови незміримо роздуваються по той бік скляної стіни. Але минула ніч, а Ільваа, яка обіцяла його звільнити, так і не прийшла. Та хоч у Фульбриному серці знову запанував розпач, а жах уп’явся в нього своїми вимоченими у свіжій трутизні пазурами, юнак відмовлявся втрачати віру в Ільвуу, переконуючи себе, що її затримала чи стала на заваді якась непередбачена невдача.
На світанку третього дня його знову привели перед Ільдракові очі. Цього разу латунна подобизна, проголошуючи денні тортури, прорекла юнакові, що його припнуть до адамантового колеса, і, лежачи на тому колесі, він муситиме випити змішаного із зіллям вина, яке назавжди вкраде його королівські спогади і попровадить його беззахисну оголену душу в довге паломництво жахливими й мерзенними пеклами, а тоді поверне її назад, до зали Ільдракового палацу й до понівеченого тіла на тортурному колесі.
А тоді від гурту душогубців відокремилися декілька жінок. Безсоромно сміючись, вони вийшли наперед і ременями з драконячих кишок прив’язали короля Фульбру до адамантового колеса. І по тому, як його вже припнули до знаряддя тортур, перед юнаком постала та сама дівчина, Ільваа. Із безсоромною переможною посмішкою, в якій проглядала неприхована жорстокість, вона підійшла та стала коло Фульбри, тримаючи золоту чашу, що містила у собі змішане із зіллям вино. Вона глузувала з його глупоти та легковірності, через які той повірив її обіцянкам, а решта Мучителів — і жінки, й чоловіки, ба навіть Ільдрак на своєму латунному престолі — зайшлися гучним і злостивим сміхом, глумлячись із Фульбри та всіляко вихваляючи Ільвуу за віроломство, в якому вона повправлялася на юнакові.
Тож Фульбру охопив такий темний розпач, якого йому ще ніколи не випадало відчувати. Те нетривале, жалюгідне кохання, що було народилося посеред скорботи та агонії, нараз згинуло в його серці, залишивши по собі тільки просяклий жовчю попіл. А втім, вдивляючись в Ільвуу сумними очима, не вимовив юнак ані слова докору. Він більше не бажав жити і, прагнучи швидкої смерті, згадав про чарівний перстень Вемдіза. Пригадав юнак і Вемдізові слова про те, що станеться, коли він зніме персня зі свого пальця. Той перстень із самого початку видався Мучителям дешевою абищицею, тож і досі залишався на Фульбриному пальці, однак його руки були міцно прив’язані до колеса, і зняти персня він не міг. Тож юнак, якому вже несила було терпіти свою гірку долю, вирішив удатися до хитрості. Добре розуміючи, що острів’яни нізащо не візьмуть його персня, якщо він сам його запропонує, Фульбра вдав раптовий напад безумства й несамовито закричав:
— Коли вже така ваша воля, то вкрадіть мої спогади за допомогою свого проклятого вина, а тоді проженіть мене крізь тисячу пекел і знову поверніть до Уккастроґу — лиш не чіпайте того персня, що я ношу на середньому пальці, адже для мене він коштовніший за численні королівства чи бліді перса кохання.
Почувши ці слова, король Ільдрак підвівся зі свого латунного престолу й, звелівши Ільвіі відкласти на хвильку частування вином, підійшов до юнака та зацікавлено оглянув Вемдізів перстень, який тьмяно вилискував на Фульбриному пальці та був оздоблений темним самоцвітом. Й увесь той час юнак нестямно кричав на Ільдрака, немовби боячись, що той забере його перстень.
Тож Ільдрак, гадаючи, що у такий спосіб зможе помучити бранця і ще трохи посилити його страждання, зробив саме те, що Фульбра й був замислив. Перстень легенько зісковзнув зі скорченого пальця, й Ільдрак надягнув його на власний середній палець, бажаючи поглумитися з полоненого короля.
І поки Ільдрак зі злостивою посмішкою, яка ще глибше карбувалася на блідій позолоченій масці обличчя, розглядав бранця, Фульбру, короля Йоросу, наздогнала жахлива та жадана доля. Срібна Смерть, яка так довго спала в його тілі, стримувана чарами Вемдізового персня, знову проявилася, коли Фульбра висів на тортурному колесі. Його кінцівки заклякли, та цього разу вже не від муки, заподіяної катами, а його обличчя з наближенням Смерті засяяло яскравим блиском, і він помер.
А тоді холод і трутизна Срібної Смерті миттєво передалися Ільвіі та усім тим численним Мучителям, які зачудовано з’юрмилися навколо колеса. Й попадали вони там, де щойно стояли; й моровиця навіки позначила блискучим світлом обличчя та руки чоловіків і відбивалася сліпучим сяйвом від оголених тіл жінок. І полинула пошесть неозорою залою, вивільнивши решту бранців короля Ільдрака від розмаїтих мук і дарувавши Мучителям припинення тієї моторошної жаги, погамувати яку вони могли лише завдаючи болю своїм ближнім. Швидко промайнула Смерть усім королівським палацом й усім островом Уккастроґом, зрима лише на тих, кого обвіяла своїм подихом, а поза тим невидна й невідчутна.
Проте Ільдрак, маючи на пальці Вемдізового персня, був до неї невразливий. І, не здатний збагнути причини своєї невразливості, з жахом озирав загибель, яка спіткала його підданців, і остовпіло споглядав за звільненням своїх жертв. А тоді, сповнений страху перед незнаним згубним чаклунством, Ільдрак прожогом кинувся геть із зали і, стоячи у світлі ранкового сонця на горішній терасі свого палацу, високо над морем, зірвав він з пальця Вемдізового персня й пожбурив його у піняві вали, що здіймалися далеко внизу, в страху своєму гадаючи, що саме перстень той був джерелом або знаряддям недовідомої ворожої магії.
Отож по тому, як усі вже полягли, Ільдрака теж спостигла Срібна Смерть; і спокій зійшов на нього, що так і залишився лежати у пурпурово-кривавих шатах, з обличчям, яке блідо сяяло у світлі незахмареного сонця. І забуття запанувало на острові Уккастроґ; і Мучителі розділили одну долю з мучениками.
Могильний Бог
— Мордіґґіан є богом Зул-Ба-Сера, — з догідливою врочистістю мовив господар заїзду. — І він був богом ще у ті роки, що, недосяжні пам’яті людській, губляться у тінях, темніших за морок, який панує в підземеллях його чорного храму. Немає жодного іншого бога в місті Зул-Ба-Сер. І кожен з тих, хто помирає в стінах цього міста, є священним для Мордіґґіана. Навіть королі та достойники, померши, переходять у руки його загорнутих у покрови жерців. Такий у нас закон і такий звичай. Ще трохи, і жерці прийдуть по вашу наречену.
— Але ж Ілейт — не мертва, — уже втретє чи вчетверте безпорадно заперечив охоплений відчаєм юний Фаріом. — Її недуга така, що під час нападу надає Ілейт оманливої подоби небіжчиці. Вже двічі ставалися із нею такі напади, й тоді вона лежала нечутлива, і щоки її вкривала така блідість, а тіло та сама кров її застигали у такій нерухомості, що їх ледве можна було відрізнити від ознак смерті; але двічі за кілька днів вона прокидалася.
Господар із вельми недовірливим виглядом придивився до дівчини, яка лежала, біла й нерухома, неначе зірвана лілея, на ліжку в убого обставленому покої на піддашші.
— У такому разі вам не слід було привозити її до Зул-Ба-Сера, — поважно заявив він тоном, у якому лунала велемудра іронія. — Лікар оголосив її мертвою, а жерцям повідомили про її смерть. Вона мусить бути доправлена до храму Мордіґґіана.
— Але ми — чужоземці, просто зупинилися у цьому місті на нічліг. Ми прибули з краю, що зветься Зайлак і лежить далеко на північ звідси; і цього ранку мали вирушити через Тасуун до Фараада, столиці Йоросу край південного моря. Тож, беперечно, ваш бог не міг би претендувати на Ілейт, навіть якби вона й справді була мертвою.
— Усі, хто помирає в Зул-Ба-Сері, є власністю Мордіґґіана, — повчально правив своєї хазяїн. — Чужоземці не є винятком. Темна паща його храму розверста повсякчас, і ще не було за всі ці роки жодного чоловіка, жодної жінки та жодної дитини, які б її уникли. Усяка смертна плоть у належний час мусить стати поживою для бога.
Від цієї улесливої та лиховісної заяви Фаріома пройняв дрож.
— Чув я дещо про Мордіґґіана, хоч то були лише туманні легенди, які переповідали мандрівці у Зайлаку, — визнав юнак. — Але назву його міста я геть забув, і ми з Ілейт, самі того не відаючи, прибули до Зул-Ба-Сера… Та навіть якби я відав, куди са́ме ми прямуємо, то однаково б узяв під сумнів той жахливий звичай, про який ви мені допіру розповіли. …Що ж це за божество таке, що наслідує гієну та падальника? Авжеж то не бог, а радше якийсь гуль216.
— Добирайте слів, аби не допуститися блюзнірства, — застеріг співбесідник. — Мордіґґіан — старий і всемогутній, як сама смерть. Йому поклонялися на колишніх континентах іще до того, як Зотік піднявся з морських глибин. Саме завдяки цьому богові ми порятовані від розкладу й черви. І коли в інших краях люди віддають тіла своїх небіжчиків усепоглинному вогню, ми у Зул-Ба-Сері віддаємо своїх мерців богові. Святобливим страхом сповнює всякого його святилище, те місце жаху і неторканої сонцем похмурої тіні, до якого жерці Мордіґґіана приносять мерців і складають їх на величезному кам’яному столі, на якому тіла дожидають появи бога з підземного склепу, де той мешкає. Жодна жива душа, окрім жерців, не бачила його на власні очі; обличчя жерців приховані за срібними масками, навіть на руки їхні натягнуто широкі рукавиці, аби ніхто не міг витріщатися на тих, що бачили Мордіґґіана.
— Але ж у Зул-Ба-Сері є король, адже так? То я звернуся до нього зі скаргою проти цієї огидної й жахливої несправедливості! Певна річ, він до мене дослухається.
— Фенквор — наш король, але він не зміг би допомогти вам, навіть якби того забажав. Ваша скарга навіть не буде почута. Мордіґґіан є над усіма королями, і закон його є священним. Але тихо! Жерці його вже прийшли.
Фаріом, чиє серце краялося від могильного жаху та жорстокості тієї долі, яка спіткала їх із юною дружиною у цьому невідомому місті нічних кошмарів, почув лиховісний скрадливий скрип на сходах, що вели на піддашшя. Звук наближався з нелюдською швидкістю, й наступної миті до кімнати увійшли чотири дивні постаті, щільно закутані у похоронні пурпурові одіяння, а на обличчях мали великі срібні маски, вирізьблені у вигляді черепів. Їхню справжню зовнішність було неможливо вгадати, адже достоту, як і натякав господар таверни, навіть руки жерців були приховані від сторонніх очей рукавицями, а пурпурові мантії спадали додолу вільними фалдами, що волочилися за їхніми ногами, неначе розмотані савани. Їх оповивав якийсь неясний жах, і ті макабричні маски були найменшим його складником; жах, природа якого полягала почасти в їхніх неприродних похилих поставах і в тій звірячій спритності, з якою вони рухалися, анітрохи не стримувані своїми незграбними убраннями.
Із собою вони принесли чудернацькі погребальні мари, зроблені з переплетених смуг шкіри та величезних кісток, які правили за раму та держаки. Шкіра була засмальцьована та чорна, немовби на ній вже багато років переносили тіла небіжчиків. Ані слова не мовивши до Фаріома чи господаря й не гаючи часу на жодні формальності, вони одразу попрямували до ліжка, де лежала Ілейт.
Геть збожеволівши від горя та гніву, не зупинений навіть більш ніж грізним виглядом жерців, Фаріом витягнув з-за пояса короткого ножа — єдину зброю, яку мав. Анітрохи не зважаючи на загрозливий окрик господаря, юнак несамовито кинувся на закутані постаті. Він був швидкий та сильний, а до того ще й вбраний у легкий обтислий одяг, який, здавалося б, мав забезпечити йому на якийсь час перевагу над суперниками.
Жерці розвернулися до Фаріома спинами, одначе, немовби передбачивши кожний його рух, двоє з них, покинувши кістяні держаки, зі швидкістю тигрів обернулися в бік нападника. Один із них вибив ножа з Фаріомової руки таким по-зміїному стрімким рухом, що зір заледве встиг його вловити. А тоді обидва жерці накинулися на юнака. Вони відкинули його назад страхітливими замашними ударами схованих у рукавиці рук і пожбурили через пів кімнати у порожній куток. Приголомшений падінням, він кілька хвилин пролежав непритомний.
Приходячи до тями, юнак розплющив очі й крізь туманну пелену, яка досі застилала йому зір, побачив, що над ним схилився огрядний власник заїзду, схожий на забарвлений у колір лою місяць. Думка про Ілейт, гостріша від удару кинджала, в одну мить повернула Фаріома до сповненої смертної муки притомності. Він з острахом роззирнувся похмурою кімнатою й побачив, що закутані в похоронні шати жерці вже пішли, а ліжко спорожніло. До нього долинуло пишномовне й замогильне господареве крумкання.
— Жерці Мордіґґіана — милосердні, вони зважили на шаленство та розпуку того, хто щойно втратив близьку людину. Ваше щастя, що вони співчутливі та зглянулися на притаманну всякому смертному слабкість.
Фаріом зірвався на рівні, немов його посинцьоване та зболене тіло зненацька обпекло вогнем. Спинившись лише для того, щоб підібрати ножа, який досі лежав посеред кімнати, юнак кинувся був до дверей, однак його зупинила товста господарева рука, що схопила гостя за плече.
— Начувайтеся, аби не перетнути межі Мордіґґіанового милосердя. Не годиться йти слідом за його жерцями, а ще гірше — вдиратися до смертельного та священного мороку його храму.
Фаріом заледве чи чув те застереження. Він поквапливо вивільнився від огидних пальців, які його тримали, й розвернувся, щоб піти геть, але рука схопила його знову.
— Перш ніж піти, принаймні, заплатіть мені ті гроші, які ви завинили за харчі та нічліг, — вимогливо мовив господар. — А до того ж іще залишається справа з лікарем, яку я можу для вас залагодити, якщо довірите мені належну суму. Заплатіть краще зараз — адже я не певен, що ви повернетеся.
Фаріом вийняв гаман, в якому було все його земне багатство, і, навіть не зупиняючись, аби полічити монети, заповнив ними простягнуту до нього й жадібно складену ковшиком долоню. Не мовивши ані слова на прощання й не озираючись, юнак, немовби гнаний якимось інкубом, хутко спустився запліснявілими та затхлими сходами поточеної шашіллю нічліжки та вийшов у сутінь похмурих і звивистих вулиць Зул-Ба-Сера.
Певно, це місто не надто відрізнялося від будь-якого іншого, хіба що було давнішим і темнішим, одначе Фаріомові, до краю сповненому муки, шляхи, якими він простував, видавалися підземними коридорами, кожен з яких вів лише до якогось глибокого та страхітливого склепу. Вранішнє сонце вже здійнялося над будинками, які, виступаючи вперед, обабіч нависали понад вулицями, однак юнакові здавалося, що довкола взагалі немає світла, окрім зникомого й скорботного мерехтіння, подібного на те, що проникає вглиб розритої могили. Тамтешні містяни були, либонь, здебільшого подібні на будь-яких інших містян, однак у Фаріомових очах вони набували зловорожого вигляду, немовби то були не люди, а гулі та демони, що снували некрополем туди й назад, виконуючи якісь жахливі доручення.
Охоплений розпачем, юнак із гіркотою пригадав минулий вечір, коли вони з Ілейт у сутінках увійшли до Зул-Ба-Сера. Дівчина їхала на єдиному дромадері217, який вижив після переходу через північну пустелю, а сам юнак ішов коло неї, втомлений, але вдоволений. У тій рожево-пурпуровій заграві, яку призахідне сонце кидало на його мури та бані, заливаючи темним золотом очі освітлених вікон, це місце скидалося на чудове безіменне місто мрій, і молодята вирішили перепочити у ньому кілька днів, перш ніж продовжити довгу та важку подорож до Фараада, що у королівстві Йорос.
У ці мандри вони мусили податися лише через доконечну потребу. Фаріома, юнака зі збіднілого шляхетного роду, засудили до вигнання через політичні та релігійні переконання його родини, які надто різнилися від переконань імператора Калеппоса, що правив їхнім краєм. Узявши Ілейт, з якою нещодавно одружився, Фаріом вирушив до Йороса, королівства, де вже встигли вкорінитися деякі споріднені гілки дому, до якого він належав, і які готові були по-братерському тепло прийняти юнака та його дружину.
Вони мандрували з великим купецьким караваном, що прямував на південь, до Тасууну. А коли вони перетнули межі Зайлаку та опинилися серед червоних пісків Селотійської пустки, на караван напали розбійники. Вони вбили більшість мандрівців, а решта, рятуючись від смерті, розбіглися хто куди. Фаріом та його молода дружина врятувалися втечею верхи на дромадерах і невдовзі виявили, що заблукали у безлюдній пустелі, й, не віднайшовши шляху, що вів у напрямку Тасууну, ненавмисно вийшли на інший шлях, який вів до Зул-Ба-Сера — великого, оточеного мурами міста на південно-західному краї пустелі, міста, що опинилося на їхньому шляху випадково.
Увійшовши до Зул-Ба-Сера, молоде подружжя, зваживши на необхідність ощадити гроші, одразу попрямувало на нічліг до заїзду в одному зі скромніших кварталів. І там-таки тієї ночі Ілейт спіткав третій напад каталептичної недуги, від якої вона потерпала. Попередні два напади ставалися з нею ще до одруження з Фаріомом, і лікарі Зайлаку розпізнавали їхню істинну природу й умілим лікуванням полегшували її прояви, тож була надія, що недуга більше не проявиться. Цей третій напад, поза всяким сумнівом, був спричинений втомою й поневіряннями їхньої мандрівки. Фаріом був упевнений, що незабаром Ілейт отямиться, одначе місцевий лікар, якого поквапливо викликав хазяїн, наполіг на тому, що дівчина насправді померла, і, підкоряючись дивному законові міста Зул-Ба-Сер, негайно сповістив про неї жерцям Мордіґґіана. Несамовиті заперечення її чоловіка було цілковито зневажено.
Здавалося, була якась диявольська фатальність у всій тій низці випадків, унаслідок яких Ілейт, і досі жива, хоча через зовнішні прояви своєї хвороби достоту схожа на небіжчицю, потрапила в лабети відданих фанатиків того могильного бога. Не тямлячи себе од відчаю та люті, Фаріом у безцільному поспіху сягнисто крокував нескінченними звивистими й залюдненими вулицями, міркуючи про цей фатальний збіг обставин, і міркування ті заледве не доводили його до безуму.
Юнак простував далі і, йдучи, додавав до отриманих від господаря безвідрадних відомостей дедалі більше запізно пригаданих легенд, які він свого часу чув у Зайлаку. Воістину лихою та сумнівною була слава міста Зул-Ба-Сер, і чудувався Фаріом, як то він не згадав про неї раніше, і осипав себе чорними прокляттями за тимчасову, але фатальну забудькуватість. Краще б йому з Ілейт було загинути в пустелі, аніж увійти до широкої брами Зул-Ба-Сера, яка, згідно з міським звичаєм, повсякчас стояла відчинена, неначе роззявлена хижа пащека, готова проковтнути свою здобич.
Це було велике торговельне місто, до якого чужоземні мандрівці приїздили, проте воліли там не затримуватися через огидний культ Мордіґґіана, незримого пожирача мертвих, що, як вважалося, ділився своєю поживою із закутаними у покрови жерцями. Подейкували, що тіла небіжчиків по кілька днів лежать у темному храмі й не пожираються, допоки не почнуть розкладатися. І люди пошепки оповідали про речі, мерзенніші за некрофагію218, про блюзнірські обряди, що урочисто відправляли у склепах, які кишіли гулями, і про ті невимовні речі, що коїли з мерцями, перш ніж Мордіґґіан заявляв своє на них право. В усіх віддалених землях доля тих, хто помер у Зул-Ба-Сері, була жаскою приказкою та прокльоном. Але для мешканців міста, вихованих у вірі в огидного бога, усе це було лише звичним і очікуваним способом, у який вони позбувалися мерців. Завдяки цьому надзвичайно корисному божеству стали непотрібними гробниці, могили, катакомби, похоронні вогнища та інші подібні прикрості.
Фаріом із подивом побачив, що мешканці міста зайняті звичайнісінькими буденними клопотами. Повз проходили носильники з тюками усілякого хатнього начиння на плечах. Торговці сиділи навпочіпки коло своїх крамниць. На велелюдних базарах покупці голосно торгувалися з продавцями. У проймах дверей сміялися й теревенили жінки. Лише за їхніми пишними вбраннями червоної, чорної та фіолетової барв і за дивною грубуватою вимовою міг юнак відрізнити місцевий люд Зул-Ба-Сера від таких самих, як він, чужоземців. Морок нічного жахіття, що допіру огортав Фаріома, став помалу розвіюватися, вже не затьмарюючи юнакові враження, і поступово, мірою того, як він простував містом, повсюдні видовища буденного людського життя допомогли трохи угамувати його несамовиту бентегу та розпач. Ніщо не могло розсіяти того жаху, який сповнював юнака від думок про його втрату і про ту мерзенну долю, що загрожує Ілейт. Але зараз, із холодною розсудливістю, народженою у жорстокій скруті, Фаріом почав обмірковувати на перший погляд безнадійну справу порятунку дружини з храму богоподібного гуля.
Він прибрав спокійного вигляду та стишив гарячкову ходу, вдавши, що лінькувато походжає вулицями, аби ніхто не здогадався про те, які гризоти точили його зсередини. Прикидаючись, ніби зацікавився крамом продавця чоловічого вбрання, він втягнув торговця у розмову про Зул-Ба-Сер і тутешні звичаї та ставив йому такі запитання, які міг би поставити будь-який мандрівник із далеких країв. Торговець виявився охочим до розмови, тож невдовзі Фаріом довідався від нього про розташування храму Мордіґґіана, що стояв у самому серці міста. А ще юнак дізнався, що храм був повсякчас відчинений і що люди могли вільно пересуватися в його околицях. Одначе там не виконували жодних ритуалів поклоніння, за винятком тих потаємних обрядів, які відправлялися жрецтвом. Мало хто наважувавсь увійти до святилища через забобонну віру, немов усяка жива людина, яка вдереться до його мороку, вже незабаром повернеться до нього знову, цього разу — як пожива для бога.
Складалося враження, що в очах мешканців Зул-Ба-Сера Мордіґґіан був божеством милосердним. Доволі дивним видавалося, що йому не приписували жодних особистісних рис. Він був, так би мовити, безликою силою, подібною до стихій — потугою всепоглинною і очисною, неначе вогонь. Його ієрофанти219 були такі самі таємничі, як і він сам; вони жили у храмі й виходили з нього лише для виконання поховальних обов’язків. Ніхто не знав, яким чином їх набирають, але багато хто вважав, що серед жерців є як чоловіки, так і жінки, що давало їм змогу з покоління в покоління поновлювати свою кількість, не вдаючись до зв’язків із зовнішнім світом. Інші вірили, що ті жерці — взагалі не люди, а якийсь орден попідземних істот, які живуть вічно й харчуються трупами, як і сам бог. З оцієї останньої віри кілька років тому навіть постала єресь, нечисленні прибічники якої дотримуються переконання, що Мордіґґіан — то всього-на-всього вигадка жерців, які єдині є пожирачами мерців. Промовивши це єретичне твердження, торговець одразу поквапився з побожним острахом його засудити.
Фаріом іще трохи побалакав із крамарем на інші теми, а тоді подався далі містом, намагаючись іти до храму навпростець, наскільки дозволяли заюрмлені вулиці, що перетиналися під гострими кутами. Юнак не мав якогось осмисленого плану, але прагнув як слід розвідати місцевість. У тому, що розповів йому торговець одягом, була одна подробиця, яка вселяла у молодика впевненість, а саме: відкритість святилища та його приступність для усіх, хто наважиться увійти досередини. Одначе, зважаючи на те, як рідко там бували відвідувачі, Фаріомова присутність могла викликати підозри, а він над усе бажав уникнути сторонньої уваги. З другого боку, ніхто, здавалося, ніколи не чув про жодну спробу забрати тіла з храму — такого нахабства жителі Зул-Ба-Сера навіть уявити собі не могли. Сама зухвалість його задуму могла допомогти юнакові уникнути підозр і досягти успіху в порятунку Ілейт.
Вулиці, якими він зараз простував, почали похило збігати донизу й були вужчими, тьмянішими і звивистішими за будь-які з тих, які він проминав дотепер. На мить юнак був подумав, що заблукав, і вже саме збирався попрохати перехожого спрямувати його на правильний шлях, коли це раптом зі стародавнього провулка просто перед ним вигулькнули четверо жерців Мордіґґіана, які несли чудернацькі, схожі на ноші, погребальні мари зі шкіри та кісток.
На тих марах лежало тіло дівчини, і на хвилю судомного потрясіння та тривоги, яка залишила по собі нестримний дрож, Фаріом подумав, що тією дівчиною була Ілейт. Поглянувши на дроги знову, він побачив, що помилився. Небіжчиця була вбрана в сукню, хай і просту, проте пошиту з якоїсь рідкісної екзотичної тканини. Обличчя тієї дівчини, хоч і бліде, як у Ілейт, було увінчане короною кучерів, подібних на пелюстки важких чорних маків. Її врода, навіть у смерті тепла й принадна, різнилася від світлої чистоти Ілейт, як тропічні лілеї різняться від нарцисів.
Ступаючи якомога тихіше й розсудливо тримаючись на певній відстані, Фаріом пішов назирцем за постатями у поховальних одіяннях та їхньою вродливою ношею. Він бачив, як люди зі сповненою святобливого страху запопадливістю покірно розступалися, звільняючи шлях для мар; чув, як зненацька нишкли гучноголосі гендлярі й покупці, коли повз них проходили жерці. Випадково почувши приглушену розмову двох містян, юнак дізнався, що тією мертвою дівчиною була Арктела, донька Квеоса, високого вельможі та магістрата Зул-Ба-Сера. Вона померла дуже швидко й за дуже таємничих обставин, а лікарі так і не дізналися причини її смерті, що анітрохи не спотворила й не згубила дівочої вроди. Дехто був переконаний, що дівчина померла радше від отрути, яку неможливо було виявити, аніж від недуги; а дехто вважав її жертвою згубного чаклунства.
Жерці прямували далі, а Фаріом продовжував тримати їх у полі зору, наскільки це було можливо у сліпій плутанині вуличок. Шлях ставав дедалі крутішим, але нахил вулиць не давав жодної змоги ясно роздивитися долішні рівні, й здавалося, що довколишні будинки щільніше туляться один до одного, наче намагаються збитися докупи й відсахнутися від краю провалля. Врешті-решт юнак слідом за своїми макабричними провідниками вийшов до чогось на кшталт кругової улоговини в осерді міста, посеред якої бовванів храм Мордіґґіана, самотній та відокремлений від решти середмістя площею, брукованою тьмяним оніксом і жалобними кедрами, зелена глиця яких почорніла, немов огорнута непозбувними тінями гробовища, які заповідали їм у спадок давно мертві епохи.
Громаддя храму було збудоване з якогось дивного каменю того відтінку чорнуватого пурпуру, якого набуває, розкладаючись, плоть; каменю, який однаково твердо відкидав і променисте сяйво полудневого сонця, і світанкову щедроту, і призахідну пишноту. Ця будівля була присадкувата, не мала вікон і формою нагадувала велетенський мавзолей. Її портал у мороці кедрів зяяв могильною пащею.
Фаріом простежив, як жерці зникли в тому порталі, несучи дівчину, Арктелу, наче примари з примарною ношею. Широка брукована площа між храмом і будинками, що ніби сахалися від нього, наразі була безлюдна, проте він не наважився перетнути її у сліпучому сяйві зрадливого сонця. Обходячи площу по колу, юнак побачив, що до величного святилища вели ще кілька входів, і що усі вони були відчинені й не охоронялися. Й ніде навколо цього кам’яного громаддя не помітив Фаріом ані знаку чиєїсь діяльності, однак його проймав дрож від самої думки про те, що́ було всередині, приховане за стінами, як буває прихований бенкет хробаків у мармуровій гробниці.
Неначе блювотиння, що вивергається з могильників, у сонячному світлі перед ним постала вся та скверна, про яку він чув раніше, і знов, у розпачі своєму, Фаріом наблизився до безуму, розуміючи, що Ілейт мусить лежати у тому храмі серед мерців, у тій мерзенній тіні; що сам він, охоплений неослабним шалом, мусить чекати, поки опуститься сприятливий покров темряви, перш ніж випаде нагода втілити непевний і сумнівний план порятунку. А тим часом його дружина може прийти до тями й загинути від смертельного жаху, виявивши, в якому оточенні опинилася... або ж, якщо правдиві ті оповідки, що переказують лише пошепки, її могла спостигнути навіть гірша доля…
Абнон-Та, чаклун і некромант, вітав себе з угодою, яку уклав із жерцями Мордіґґіана. Він уважав, і то, либонь, заслужено, що ніхто інший, менш за нього кмітливий, не зміг би замислити та здійснити усіх тих різноманітних та поступових дій, які уможливили цю угоду, за якою Арктела, донька гордовитого Квеоса, стане його безоглядно покірною рабинею. Жоден інший закоханий, казав він собі, не міг бути достатньо вигадливим, аби здобути жадану жінку у такий спосіб. Арктела була заручена з Алосом, тутешнім юним вельможею, і, вочевидь, анітрохи не зважала на чаклунові любовні сподівання. Проте Абнон-Та був не якимось там пересічним чаклуном, але досвідченим адептом чорних мистецтв, якому віддавна були відомі їхні найтемніші та найглибинніші таїни. Він знав закляття, що вбивали швидше й певніше за ніж чи отруту, ще й діяли на відстані; знав також іще темніші закляття, якими можна було оживлювати мертвих навіть після років і віків розкладу. Він убив Арктелу у спосіб, якого ніхто не зміг виявити, застосувавши рідкісну та невловну інвольтацію, що не залишила по собі ані сліду, і нині тіло дівчини лежало серед мерців у храмі Мордіґґіана. А сьогодні ввечері за мовчазної згоди жаских, закутаних у похмурі покрови жерців він поверне її до життя.
Абнон-Та був родом не із Зул-Ба-Сера. Багато років тому прибув він до цього міста з оповитого лихою славою напівміфічного острова Сотар, який лежав десь на сході від велетенського континенту Зотік. Наче вгодований молодий падальник, облаштувався він у самій тіні могильного святилища та благоденствував, набираючи собі учнів і помічників.
Ті оборудки, які він провадив із жерцями, були тривалі й далекосяжні, і та угода, яку він допіру з ними уклав, була далеко не перша з числа подібних. Жерці дозволяли йому брати для тимчасового вжитку мерців, які призначалися для Мордіґґіана, ставлячи чаклунові єдину умову — впродовж усіх його вправлянь у некромантії тіла не повинні полишати храму. А що, на думку жерців, такий привілей був до певної міри відступом від усталеного звичаю, то некромант уважав за необхідне їх підкупити — не золотом, однак, але обіцянкою щедро забезпечувати їх матеріалами значно більш зловісними та тлінними, аніж золото. Така домовленість була цілком задовільною для всіх, кого вона стосувалася: трупи потекли до храму потоком, і то значно ряснішим, ніж будь-коли до появи чаклуна; богові не бракувало поживи, Абнонові-Та ніколи не бракувало суб’єктів, на яких він міг випробовувати найзгубніші зі своїх чарів.
Загалом, Абнон-Та не був невдоволений собою. Ба більше, він зважив, що, крім таких чеснот, як майстерність у магії та неабияка винахідливість, йому вже невдовзі випаде нагода виявити ще й майже нечувану відвагу. Він-бо спланував крадіжку, яка буде рівнозначна страшній богозневазі: переміщення оживленого тіла Арктели з храму. Такі викрадення (як оживлених, так і безживних трупів) і неминуча кара, що спостигала святокрадців, згадувалися лише у прадавніх легендах, адже у новітні сторіччя нічого подібного не траплялося. Тричі жахливою, на загальне переконання, була доля тих, хто намагався скоїти такий злочин і зазнав невдачі. Некромант аж ніяк не заплющував очей на ризики, пов’язані зі здійсненням свого задуму; одначе, з другого боку, вони його не зупиняли й не відлякували.
Два некромантові помічники, Нарґаї220 та Вемба-Тсіт, знаючи про його намір, з усією належною потаємністю здійснили приготування, що були необхідні для втечі із Зул-Ба-Сера. Але та могутня пристрасть, яку чаклун відчував до Арктели, була, либонь, не єдиною спонукою до того, щоб покинути місто. Абнон-Та прагнув змін, адже встиг уже трохи втомитися від тих дивних законів, які насправді мусили обмежувати його некромантські практики, водночас до певної міри їм сприяючи. Він збирався вирушити у мандрівку на південь і оселитися в одному з міст імперії Тасуун, яка була знаменита кількістю та стародавністю мумій.
Сонце саме хилилося до заходу. П’ятеро дромадерів, виведених для верхогонів, очікувало у внутрішньому дворі за домівкою Абнона-Та, високим маєтком, який вже потроху руйнувався і, здавалося, хилився вперед, нависаючи над відкритою круговою площею, що прилягала до храму. Один із дромадерів мав повезти на спині тюк, у якому зберігалися найкоштовніші чаклунові книги, манускрипти та інші магічні знаряддя. Його товариші мали повезти Абнона-Та, двох чаклунових помічників — і Арктелу.
Аж ось Нарґаї та Вемба-Тсіт з’явилися перед своїм учителем, аби сказати, що всі приготування завершено. Обидва значно молодші за Абнона-Та, однак, як і він сам, вони були у Зул-Ба-Сері чужинцями, що походили зі смаглявого та вузькоокого народу острова Наат, який мав хіба трохи менш лиху славу, ніж Сотар.
— То є добре, — мовив некромант, коли його учні завершили доповідь і стояли перед ним, опустивши очі долу. — Маємо лишень дочекатися слушної години. На півшляху між заходом сонця і сходом місяця, коли жерці вечерятимуть у найглибшому, прихованому від сторонніх очей святилищі, ми увійдемо до храму та виконаємо те, що мусимо зробити, аби підняти Арктелу. Цього вечора вони трапезуватимуть донесхочу, адже знаю я, що вже чимало мерців дозріло на великому столі в горішньому святилищі; можливо, й Мордіґґіан трапезуватиме також. Ніхто не прийде стежити за нами та нашими діяннями.
— Але ж, учителю, — сказав Нарґаї, трохи тремтячи під своєю червонясто-помаранчевою мантією, — чи мудро, зрештою, таке чинити? Невже ви конче мусите забрати ту дівчину з храму? Досі ви завжди вдовольнялися тим, що лиш ненадовго брали в користування те, що вам дозволяли жерці, а тоді повертали мерців у належному їм безживному стані. Далебі, чи ж годиться порушувати закон цього бога? Люди кажуть, що гнів Мордіґґіана, хоч і нечасто виявляється, страшніший за гнів усіх інших божеств. Саме з цієї причини вже багато років ніхто не наважувався його обшахрувати чи навіть спробувати забрати бодай котрийсь із трупів з його святилища. Кажуть, якось за давніх-давен один високий міський вельможа виніс звідти труп жінки, яку кохав, і втік із ним до пустелі, але жерці кинулися за ним слідом і наздогнали, адже бігли вони прудкіше за шакалів… і лиш туманними натяками оповідають легенди про долю, що спостигла того вельможу.
— Я не боюсь ані Мордіґґіана, ані його створінь, — відказав Абнон-Та урочистим голосом, у якому лунало марнославство. — Мої дромадери можуть обігнати жерців — навіть якщо взяти на віру, що жерці ті — взагалі не люди, а гулі, як дехто каже. Та й малоймовірно, що вони нас переслідуватимуть: після сьогоднішнього вечірнього бенкету жерці спатимуть, неначе пересичені падальники. Завтрашній ранок застане нас на шляху до Тасууну, ще перш ніж вони прокинуться.
— Учитель правий, — вставив слово Вемба-Тсіт. — Нам нема чого боятися.
— Але ж кажуть, що Мордіґґіан ніколи не спить, — наполягав на своєму Нарґаї, — і що він невпинно спостерігає за усім із чорного склепу попід храмом.
— От і я таке чув, — мовив Абнон-Та зі знудженим виглядом знавця. — Однак я вважаю, що віра у це є не більш ніж забобонами. Їм немає жодного підтвердження в істинній природі істот, які пожирають стерво. Досі мені ще жодного разу не випадало бачити Мордіґґіана на власні очі — ані сплячого, ані недремного, проте цілком імовірно, що він усього-на-всього звичайний гуль. Я знаю цих демонів та їхні звички. Вони відрізняються від гієн лише страхітливими формами та розмірами, та ще безсмертям.
— І все ж я гадаю, що не годиться ошукувати Мордіґґіана, — ледь чутно пробурмотів Нарґаї.
Та чуйні вуха Абнона-Та вловили ті слова.
— Е, ні, тут не йдеться про ошуканство. Я ж бо добре послужив Мордіґґіанові та його жрецтву і щедро накривав їхній чорний стіл. А крім того, я, в певному розумінні, дотримаю умов угоди, яку уклав щодо Арктели: забезпечу жерців новим трупом за ті чаклунські привілеї, що вони мені надали: завтра юний Алос, наречений Арткели, ляже на її місце серед мерців. А зараз ідіть собі й залиште мене, адже я мушу витворити таку внутрішню інвольтацію, щоб згноїла Алосове серце, як хробак, який пробуджується у серцевині плоду.
Охопленому нервовою лихоманкою і відчаєм Фаріомові здавалося, що безхмарна днина плинула мляво, неначе загачена трупами річка. Нездатний потамувати свою тривогу, він безцільно блукав заюрмленими базарами, допоки вежі, що височіли на заході міста, потемнішали на тлі шафранового полум’я небес, і сутінки розлилися поміж будинками, наче сіре спінене море. Тоді юнак повернувся до заїзду, де Ілейт спіткав напад, і велів повернути йому дромадера, якого залишив у стайні при заїзді. Їдучи на ньому верхи тьмяними міськими вулицями, лиш де-не-де підсвіченими слабеньким світлом лампад або свічок, яке сіялося назовні крізь напівзачинені віконниці, Фаріом знову відшукав шлях до середмістя.
Присмерк уже загус пітьмою, коли юнак наблизився до відкритої площі, що оперізувала храм Мордіґґіана. Вікна тих маєтків, які виходили на площу, були зачинені й безсяйні, ніби мертві очі, а самого святилища — колосального громаддя мороку — не торкався жоден промінчик світла, як сяйво зірок, що спалахують на небесному склепінні, не торкається мавзолею в долині під ними. Здавалося, навколо не було нікого, та попри те, що цілковита тиша і безлюддя сприяли втіленню його задуму, Фаріома проймав холодний трем від смертельної загрози та запустіння, якими віяло від цього місця. Копита його верблюда ступали по бруківці з приголомшливим і неприродним перестуком, і думалось юнакові, що ці звуки вже напевно почули нашорошені вуха гулів, які пильно наслуха́ють, сховавшись за запоною тиші.
Хай там як, а в тому могильному мороці не було жодного поруху життя. Діставшись під укриття одного з густих скупчень прадавніх кедрів, він спішився та прив’язав дромадера до низько навислої гілки. Пересуваючись поміж дерев, як тінь поміж тіней, юнак із безмежною обережністю наблизився до храму й повільно обійшов його по колу, виявивши, що усі його чотири брами, які відповідали чотирьом сторонам світу, були широко відчинені, покинуті та оповиті темрявою. Врешті-решт, повернувшись до східного боку храму, коло якого припнув свого верблюда, Фаріом набрався сміливості та увійшов до розверстого порталу, що зяяв чорнотою.
Щойно юнак переступив поріг, як його поглинула мертва та вогко-холодна пітьма, в якій відчувався ледь вловний сморід розкладу і ще якийсь запах, ніби від обгорілих кісток і плоті. Він подумав, що опинився у велетенському коридорі, й, простуючи навпомацки попід його правою стіною, невдовзі несподівано дістався до повороту і побачив, як далеко попереду, в кінці коридору мерехтить якесь синювате світло, немовби сіючись із розташованого десь за рогом серединного святилища. На тлі світляного мерехтіння вимальовувалися обриси масивних колон, і, підійшовши ближче, юнак помітив, як поміж тими колонами пройшли кілька темних закутаних постатей — лише величезні черепи видніли в профіль, виступаючи з-під їхніх покровів. Дві постаті несли в руках людське тіло, розділяючи між собою його тягар. Фаріомові, що спинився в тінявому коридорі, здалося, що слабкий запах гнилої плоті, який витав у повітрі, значно посилився на кілька митей по тому, як ті постаті з’явилися й пішли.
За ними більше ніхто не йшов, і у святилищі знову запанували мавзолейні безрух і тиша. Проте юнак, охоплений сумнівами і тривогою, ще чимало хвилин прочекав, перш ніж зважився рушити далі. Під гнітом погребової таємничості саме́ повітря густішало й душило Фаріома, наче нудотні випари катакомб. Його слух зробився нестерпно гострим, і він розчув якесь невиразне гудіння — викривлений звук низьких і протяглих голосів, які годі було розрізнити один від одного. Звук цей, вочевидь, долинав із крипт попід храмом.
Скравшись, нарешті, до кінця коридору, юнак зазирнув до того, що починалося за його межами й було, очевидно, головним святилищем: низькою залою з багатьма колонами, такою неозорою, що її внутрішній простір лише почасти освітлювали синюваті вогні, котрі горіли й миготіли у численних світильниках, які були високо піднесені на тонких стелах і скидалися на похоронні урни.
Фаріом завагався на порозі тієї жахливої зали, адже у повітрі виразніше вчувалися важкі змішані запахи згорілої та зогнилої плоті, немовби юнак наблизився до їхнього джерела, а низьке гудіння, схоже, зринало з темного сходового прогону, що починався у підлозі попід стіною ліворуч. Однак у самій залі, судячи з усього, не було жодних ознак життя, й ніщо не ворушилося у ній, окрім мерехтливих вогнів і тіней. У самому її центрі спостерігач розгледів обриси велетенського столу, вирізьбленого з того самого чорного каменю, що й уся ця будівля. На тому столі, напівосвітлені палахкотливими урнами та оповиті тінями масивних колон, лежали біч-о-біч численні люди, і збагнув юнак, що знайшов чорний вівтар Мордіґґіана, на якому було розкладено тіла, призначені богові на спожиток.
Несамовитий, задушливий страх змагався у Фаріомових грудях зі ще несамовитішою надією. Тремтячи, він підійшов до столу, і його огорнуло холодною вільгістю, спричиненою присутністю стількох мерців. Чорна стільниця мала близько тридцяти футів завдовжки і, підтримувана дюжиною дебелих ніжок, сягала юнакові до пояса. Почавши з ближнього краю, він попрямував уздовж ряду трупів, покладених навзнак, і зі страхом вдивлявся кожному в обличчя. Тут були небіжчики обох статей, різного віку та різного чину. Вельможі та заможні купці тіснилися поруч із жебраками в брудному рам’ї. Дехто помер нещодавно, а дехто, схоже, пролежав тут чимало днів і вже почав виявляти ознаки розкладу. У тому впорядкованому ряді було багато прогалин, які наводили на думку, що деякі трупи вже забрали. Фаріом ішов далі у тьмяному світлі, шукаючи кохане обличчя Ілейт. Юнак саме наближався до дальшого краю столу і вже почав боятися, що його дружини там не було, аж нарешті знайшов її.
Нерухома і вкрита таємничою блідістю, якої надавала її дивна недуга, Ілейт лежала на холодній кам’яній стільниці, анітрохи не змінившись. Велика вдячність народилася у Фаріомовому серці, адже він відчув певність, що його кохана не була мертва — і що вона ще не приходила до тями й не бачила жахіть цього храму. Якщо він зможе непоміченим вивезти її за межі ненависного Зул-Ба-Сера, то невдовзі вона одужає від своєї хвороби, яка так переконливо уподібнювалася до смерті.
Він мигцем зауважив, що поруч з Ілейт лежала інша жінка, й упізнав у ній прекрасну Арктелу, за носіями якої він ішов назирці майже до самих порталів храму. Вдруге він на неї й не поглянув, а нахилився, щоб підняти на руки свою кохану.
І тієї миті Фаріом почув бурмотіння стишених голосів, яке долинало від дверей, крізь які він нещодавно увійшов до святилища. Гадаючи, що то повернулися котрісь із жерців, юнак хутко впав на підлогу і порачкував під громіздку стільницю, яка була єдиною приступною схованкою. Завмерши у тіні за межами світляного мерехтіння, котре лилося з піднесених угору урн, він став чекати, вдивляючись у просвіт між двома ніжками столу, що були завтовшки як колони.
Голоси залунали гучніше, і він побачив стопи у дивних сандаліях та короткуваті мантії трьох невідомих, які наблизилися до столу з мерцями та зупинилися на тому самому місці, де він сам стояв ще кілька митей тому. Юнак і гадки не мав, хто то може бути, одначе на них були вбрання світлої та темно-червоної барв, а не похоронні покрови Мордіґґіанових жерців. Не був він упевнений і в тому, помітили вони його чи ні, й, присівши у низькому просторі під стільницею, вихопив із піхов свого кинджала.
Тепер йому вдалося розрізнити три голоси: один — вкрадливий та урочисто-владний, один — дещо гортанний та подібний на гарчання, а ще один — різкий та гугнявий. Їхня вимова була якась чужинська, не схожа на вимову мешканців Зул-Ба-Сера, і часто у їхній бесіді лунали слова, що були Фаріомові незнайомі. А на додачу до того, більшу частину тієї розмови було годі розчути.
— …тут …у самому кінці, — мовив урочистий голос. — Покваптеся… Маємо обмаль часу, тож не баріться.
— Так, Учителю, — озвався подібний на гарчання голос. — Але хто ця інша?.. Воістину, вона надзвичайно вродлива.
Схоже, відбулася суперечка, кожний з учасників якої говорив обачно притишеним тоном. Власник гортанного голосу, вочевидь, вимагав чогось, проти чого інші двоє заперечували. Слухачеві лише час від часу вдавалося розрізнити слово чи два, одначе він дійшов висновку, що першого мовця звали Вемба-Тсіт, а той, що промовляв різким і гугнявим голосом, носив ім’я Нарґаї. Аж ось нарешті, перекриваючи голоси цих двох, пролунала поважна та виразно чутна вимова чоловіка, якого вони називали лише словом «учитель»:
— Не можу сказати, що я це схвалюю… Це затримає наш від’їзд… до того ж двоє муситимуть їхати верхи на одному дромадері. Але візьми її, Вембо-Тсіте, якщо зможеш самотужки виконати необхідні замовляння. Я не маю часу на подвійне заклинання… Це буде добрим випробуванням твоєї вправності.
У відповідь пролунало белькотіння, яким Вемба-Тсіт виявляв свої вдячність і послух, а тоді знову пролунав голос Учителя:
— А зараз будьте тихо та покваптеся.
Фаріомові, який дещо неуважливо й тривожно міркував над значенням цієї розмови, здалося, що двоє з трьох чоловіків притислися ближче до столу, немовби схиляючись над мерцями. Він почув, як тканина зашелестіла об камінь, а ще за мить побачив, що усі троє йдуть поміж стел і колон у напрямку, протилежному тому, яким увійшли до святилища. Двоє з них несли в руках якусь ношу, що блідо та невиразно миготіла у тінях.
Чорний жах стиснув Фаріомове серце, бо ж надто ясно вгадав юнак природу тої ноші й можливу особу однієї з них. Він хутко виповз зі свого сховку й побачив, що Ілейт зникла з чорного столу, а з нею — й дівчина на ймення Арктела. Він іще встиг побачити, як темні постаті пощезли у мороці, який оперізував західну стіну зали. Не знав юнак, чи були викрадачі гулями, а чи кимось гіршим за гулів, але швидко попрямував за ними назирці, у тривозі за Ілейт забувши про всяку обачність.
Діставшись стіни, він знайшов темний отвір коридору і прожогом пірнув у нього. Десь у мороці перед собою Фаріом побачив мерехтіння червонястого світла, а тоді почувся похмурий металевий скрегіт, і мерехтлива світляна смуга звузилася, перетворилася на проблиск завширшки зі шпарину, немовби хтось зачинив двері, з-поза яких соталося те світло.
Йдучи вздовж глухої стіни, молодик наблизився до шпарини, крізь яку пробивалося багряне сяйво. Двері з потьмянілої бронзи лишили прочиненими, і, зазирнувши досередини, Фаріом уздрів химерну, нечестиву картину, осяяну криваво-червоними вогнями, які палахкотіли й погойдувалися, раз у раз шугаючи вгору з високих урн на чорних п’єдесталах.
Покій був сповнений чуттєвої розкоші, яка дивно гармоніювала з тьмяним погребовим каменем храму смерті. Там були канапи та килими з пречудових візерунчастих тканин: циноброві, золоті, лазурові, срібні, а по кутках стояли оздоблені коштовними каменями жаровні з невідомих металів. Попід однією стіною стояв низенький столик, ущерть заставлений чудернацькими плящинами та окультним приладдям, яке зазвичай використовується в медицині або чаклунстві.
На одній з канап лежала Ілейт, а побіля неї, на другій канапі, було покладено тіло Арктели. Викрадачі, чиї обличчя Фаріомові вперше випала нагода роздивитися, були заклопотані якимись особливими приготуваннями, і це видиво надзвичайно спантеличило юнака. Першою Фаріомовою спонукою було увірватися до покою, проте його стримало щось на кшталт зачудування, яке поневолило та знерухомило юнака на порозі.
Один із трьох, високий чоловік середнього віку, котрого Фаріом розпізнав як Учителя, зібрав якесь особливе начиння, що складалося з різноманітних посудин, серед яких були невеличка жаровня та курильниця, і розставив усе це на підлозі коло Арктели. Другий, молодший чоловік із хтивими вузькими очицями, розмістив подібний реманент перед Ілейт. Третій, теж молодий і лихий з виду, просто стояв собі осторонь і спостерігав за приготуваннями з неспокійним, сповненим побоювань виглядом.
Фаріом здогадався, що ці чоловіки були чаклунами, коли ті зі спритністю, виробленою тривалим вправлянням, запалили курильниці й жаровні та одночасно почали співучо промовляти розмірені слова якоїсь чужинської мови, через регулярні проміжки часу супроводжуючи їх окропленням чорними оливами, які з гучним сичанням падали на вугілля жаровень, здіймаючи величезні хмари перлисто-білого диму. Темні цівки випарів зміїлися вгору з курильниць, переплітаючись, неначе вени, й пронизуючи тьмаві безформні постаті, подібні до примарних велетів, які були утворені клубами світлішого диму. Бридкий сморід нестерпно їдких бальзамів сповнював покій, напосідаючи на Фаріома та каламутячи його відчуття, аж зрештою уся ця картина заколихалася перед його очима і стала видаватися неозорою, наче уві сні, та викривленою, наче під дією якогось наркотику.
Голоси некромантів зринали у височінь, а тоді тихішали, немовби виконуючи якийсь нечестивий пеан. Владні, вимогливі, вони, здавалося, благали звершення якогось забороненого блюзнірства. Неначе тлумища фантомів, які, сповнені злостивого життя, корчилися та кружляли у вирі, випари клубочилися навколо канап, де лежали небіжчиця і дівчина, яка лише мала зовнішню подобу небіжчиці.
А коли курильниці та жаровні лиховісно заклекотіли, запони диму розірвалися, й побачив Фаріом, що бліда постать Ілейт поворухнулася, немовби пробуджуючись зі сну, а тоді розплющила очі й підняла з пишної канапи кволу руку. Молодший некромант припинив свої словоспіви, різко урвавши каданс; одначе старший і далі врочистим тоном виспівував заклинання, а кінцівки й чуття Фаріома і далі сковували чари, не даючи юнакові змоги зрушити з місця.
Пелена випарів повільно тоншала, неначе гурма фантомів, які розчинялися в повітрі. Аж ось спостерігач побачив, що мертва дівчина, Арктела, підводиться на ноги, немов яка сновида. Абнон-Та, який стояв коло неї, завершив свій величавий спів на дзвінкій ноті. У жаскій тиші, що запала по тому, Фаріом почув слабенький зойк Ілейт, а за ним — радісний, подібний на гарчання голос Вемба-Тіста, який схилявся над нею:
— Уздри ж, о Абноне-Та! Мої чари — швидші за твої, бо та, яку я обрав, пробудилася раніше за Арктелу!
І тоді, неначе розвіялось якесь лихе закляття, Фаріом звільнився від чарів, що його поневолювали. Він рвучко смикнув на себе громіздкі двері з потемнілої бронзи, і ті, невдоволено заскреготівши завісами, розчахнулися. Стискаючи у руці вихоплений з піхов кинджал, юнак кинувся до покою.
Ілейт кинула на Фаріома жалісний погляд широко розплющених від збентеження очей, обернулася в його бік і зробила невдалу спробу підвестися з канапи. Арктела, німотна й покірлива, стояла перед Абноном-Та і, вочевидь, не зважала ні на що, крім волі некроманта. Вона була подібна на прекрасну і бездушну механічну ляльку. Коли Фаріом увірвався до покою, чаклуни озирнулися й тієї ж миті спритно відскочили, перш ніж юнак устиг на них напасти, і повихоплювали короткі, хижо вигнуті мечі, які усі вони мали при собі. Нарґаї вибив кинджал з юнакових пальців потужним блискавичним ударом, від якого лезо Фаріомового клинка зламалося при самому руків’ї, а Вемба-Тсіт, замахнувся своєю зброєю так, що вона описала жахливу дугу, і вже вбив би молодика, якби Абнон-Та не втрутився й не звелів йому зупинитися.
Фаріом, який стояв перед здійнятими мечами, сповнений люті, але застиглий в нерішучості, відчув на собі похмурий погляд допитливих очей Абнона-Та, що нагадували очі якогось хижого птаха, нездатного добре бачити в темряві.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ