Зібрання творів

— Присягаюся чорними шпичаками Таарана! — скрикнув Фустуліс. — Та це ж один із Малиґрісових фамільярів. Якось довелося чути про цю гадюку…

Розвернувшись, двоє чаклунів хотіли втекти з покою, та щойно намірилися це зробити, здалося їм, що стіни та портал перед їхніми очима віддаляються й підносяться у паморочливу неозору височінь, неначе покій поглинали невідомі глибини. Братів охопило запаморочення; похитуючись, бігли вони і бачили, як маленькі сеґменти мозаїки під їхніми ногами набувають величини величезних плит. Розкидані навколо них книги, курильниці та фіали бовваніли, здіймаючись над головами та заступаючи їм шлях до втечі.

Найґон, озирнувшись через плече, вгледів, що гадюка перетворилася на велетенського пітона, його багряні кільця хвилеподібно та швидко рухалися підлогою. У колосальному кріслі під лампами, що стали більші за сонця, сиділа грандіозна постать мертвого архимага, порівняно з яким Найґон і Фустуліс були не більші за пігмеїв. Губи Малиґріса були, як і раніше, нерухомо стиснуті під бородою; а його очі досі незмінно вдивлялися у чорноту далекого вікна, але тої миті страхітливі простори покою заповнив розкотистий, неначе грім у небесах, глухий і жахний голос:

— Ду́рні! Ви наважилися просити мене дати вам пророцтво. То ось вам моє пророцтво — смерть!

Найґон і Фустуліс, збагнувши, яка доля їм судилася, побігли щодуху, охоплені божевіллям жаху та відчаю. За кадильницями, що здіймалися у височінь, за стосами книг, величезними, мов піраміди, вони бачили у переривчастому мерехтінні поріг покою, що бовванів, неначе далеке видноколо. Тьмяний і недосяжний, він віддалявся від них; брати важко дихали, як важко дихають ті, хто утікає уві сні. За їхніми спинами повз цинобровий пітон і, наздогнавши їх, коли вони намагалися оббігти латунний корінець чаклунського то́му, звалив братів одним ударом, неначе двох сонь106-утікачок…

Наприкінці залишилася тільки маленька коралова гадюка, що заповзла назад до сховку за пазухою Малиґріса…

Денно та нічно гаруючи у склепах під палацом Ґадейрона, Маранапіон і семеро його помічників, удаючись до окаянних чарів, до нечестивих прикликань і ще мерзеннішої хімії, майже завершили створення свого чаклунства.

Вони вимислили супроти Малиґріса інвольтацію107, яка мала зламати могуть мертвого некроманта, зробивши ту просту істину, що він уже мертвий, очевидною для всіх. Застосовуючи беззаконну науку Атлантиди, Маранапіон створив живу плазму, що мала усі властивості людської плоті, а тоді, живлячи ту плазму кров’ю, змусив її рости й розвиватися. Потім він із помічниками, об’єднавши зусилля своєї волі й прикликавши сили, саме́ викликання котрих було блюзнірством, примусив безформну тремку масу відростити кінцівки й набрати вигляду новонародженої дитини; зрештою, після усіх тих змін, яких людина зазнає́ від народження до старіння, сформував її в подобу Малиґріса.

А тоді, пішовши в цьому поступі навіть далі, вони змусили того симулякра померти від глибокої старості, як, вочевидь, помер і сам Малиґріс. Він сидів перед ними в кріслі, обернений обличчям на схід, достеменно відтворюючи поставу мага на його престолі зі слонової кості.

Тепер усе вже було зроблено. До краю втомленим, одначе сповненим надії чаклунам залишалося лише чекати, коли та подобизна виявить перші ознаки посмертного розкладу. Якщо ті чари, які вони снували, виявляться вдалими, цей розклад одночасно відбуватиметься й у тілі Малиґріса, яке ще донині було непідвладне тліну. Дюйм за дюймом, кінцівка за кінцівкою зогниє він у своїй адамантовій вежі, й магові фамільяри, яких він уже не надурить своєю облудною маскою життя, покинуть його; і всі ті, що прийдуть до вежі, довідаються про його смертність; і тиранія Малиґріса полишить Сусран, і некромантія його, що досі тяжіла над оперезаним морем островом Посейдоніс, знікчемніє та стане недійсною, як зіпсований пентакль.

Уперше, відколи розпочали цю інвольтацію, восьмеро магів змогли перервати свої недремні бдіння, не наражаючись на небезпеку позбавити закляття потрібної сили. Нарешті вони змогли міцно заснути, відчуваючи, що спочинок їхній був цілком заслуженим. На ранок вони у супроводі короля Ґадейрона повернулися до склепу, в якому напередодні залишили плазматичну подобизну.

Щойно вони відчинили запечатані двері, як на них повіяло могильним духом, і вельми втішилися чаклуни, побачивши безпомильні ознаки розкладу. Трохи згодом, вдивляючись у пошуках поради в око циклопа, Маранапіон підтвердив, що такими самими знаками вкрилися й Малиґрісові риси.

Чаклуни з королем Ґадейроном відчули превелику радість, до якої домішувалася ще й неабияке полегшення. Дотепер, достеменно не відаючи міри та тривалості тих могутніх чарів, що сотворив мертвий маг, вони мали сумніви в дієвості їхньої власної магії, але нині, здавалося, для такого сумніву більше не було жодної причини.

Того ж дня сталося так, що декілька морських купців прийшли до Малиґріса, аби згідно зі звичаєм заплатити йому частку прибутків від їхньої нещодавньої мандрівки. Та коли вони постали перед володарем і вклонились йому, то за різними неприємними ознаками збагнули, що принесли данину трупові. Навіть тоді не наважившись відмовити магові у віддавна стягуваній податі, купці кинули її на підлогу та, охоплені жахом, чимдуж кинулися навтьоки з його оселі.

Невдовзі в усьому Сусрані не лишилося нікого, хто досі сумнівався б у смерті Малиґріса. Втім, такий сильний був той побожний страх перед магом, який люди відчували впродовж багатьох люструмів, що мало кому ставало відваги вдертися до вежі, а злодії були обережні й навіть не намагалися розграбувати її легендарних скарбів.

День у день заглядав Маранапіон у страхітливе блакитне око циклопа і бачив, як гниє його жаский суперник. І невдовзі його опанувало сильне бажання навідатися до вежі та на власні очі уздріти те, що досі бачив тільки у видіннях. Лише тоді його тріумф був би цілковитим.

Отож сталося так, що Маранапіон і чаклуни, які йому допомагали, разом із королем Ґадейроном вирушили до чорної вежі східцями з адаманту, а тоді піднялися мармуровими сходами, достоту як Найґон і Фустуліс піднялися перед ними, до високого покою, в якому сидів Малиґріс… Одначе не відали вони нічого про долю Найґона та Фустуліса, адже єдиним її самовидцем був мрець.

Сміливо й без вагань увійшли вони до покою. Сонце пізнього пообіддя кидало навскісні промені крізь західне вікно і золотило пил, який назбирався повсюди. Павуки пообплітали своїми тенетами оздоблені яскравими самоцвітами курильниці, різьблені лампи та металеві оправи чаклунських книг. Застійне повітря було важке від задушливого смороду смерті.

Підвладні відчуттю, яке зазвичай змушує переможців торжествувати над поверженим ворогом, прибульці рушили вперед. Малиґріс сидів, нескорений та випростаний, його почорнілі пальці, вкриті клаптями шкіри, як і раніше, стискали кістяне поруччя крісла, а порожні очниці ще й досі пильно вдивлялися у східне вікно. Його обличчя перетворилося на бородатий череп, а чоло, яким вже розливалася чорнота, нагадувало поточене червою ебенове дерево.

— Вітаю тебе, о Малиґрісе! — гучним насмішкуватим голосом озвався Маранапіон. — Благаю, дай мені знак, якщо твої чари ще й досі тут, а не відійшли у небуття.

— Вітаю, о Маранапіоне! — озвався низький та жахливий голос, який злинав з поїдених червою вуст. — Воістину, я дам тобі знак. Достоту як я, сидячи у смерті на своєму престолі, зотлів через мерзенне чаклунство, яке було створене у склепах короля Ґадейрона, так і ти разом із твоїми підпомагачами та Ґадейроном живцем будете гнити й цілком розкладетеся за годину завдяки прокляттю, яке я накладу на вас зараз.

І зморщений труп Малиґріса, прорікши громоподібним голосом руни прадавньої атлантійської формули, прокляв вісьмох чаклунів і короля Ґадейрона. У формулі тій часто вимовлялися згубні імена смертоносних богів, лунали в ній і потаємні ймення чорного бога часу та тієї Порожнечі, що живе поза межами часу, згадано було титули численних демонів, за лігво яким правлять гробниці. Важко й глухо лунали ті руни, і в їхньому звучанні можна було почути щось схоже на потужні удари в двері усипальні та гуркіт важких плит, що падають додолу. Повітря потемнішало, наче над усім нависла дочасна ніч, а слідом за цим над вежею немовби промайнули чорні крила років, які видавали страхітливе лопотіння, летячи з безодні до безодні. І, зрештою, прокляття було вимовлене до кінця.

Слухаючи ту маранату108, чаклуни заклякли, охоплені нестямним жахом, і навіть Маранапіон не зміг пригадати дієвих протичарів, які змогли б їх захистити. Усі вони воліли б утекти з покою, перш ніж Малиґріс закінчить вимовляти прокляття, однак їх огорнула смертельна слабкість, й відчули вони недужість, подібну до тієї, що передує швидкому приходу скону. Тіні оповили їм очі, але й крізь тіні ті кожен невиразно бачив, як миттєво чорнішали обличчя його супутників, бачив, як незворотно западалися щоки, а вуста, немов у давно мертвих трупів, задиралися, відкриваючи зуби.

Намагаючись утекти, кожен усвідомив, що ноги щокроку гниють під ним, відчув, як його плоть обертається на тлінь і шматками спадає з кісток. Захлинаючись криком, який не встиг злетіти з їхніх язиків, перш ніж ті повсихалися, попадали зайди на підлогу покою. Життя ще жевріло у них разом зі страхітливим усвідомленням їхньої долі, до певної міри зберегли вони також слух і зір. У темній агонії прижиттєвого розпаду вони кволо кидалися туди й сюди та повільно повзали по холодній мозаїці. Так вони й ворохобилися на підлозі, мляво й дедалі непомітніше, аж поки їхні мізки обернулися на сіру плісняву, сухожилля відділилися від кісток, а кістковий мозок висох.

Отак спливла призначена година, прокляття звершилося. Вороги некроманта лежали перед ним навзнак, зіщулившись в останніх могильних корчах, немовби присягаючи на вірність Смерті, що засідала на престолі. Ніхто вже не зміг би відрізнити ані короля Ґадейрона від Маранапіона, ані Маранапіона від менших чаклунів інакше, як за їхнім убранням.

А день минав, схиляючись до моря, і сонце, що заходило за Сусраном, палаючи, наче королівське поховальне багаття, кинуло золотаву заграву крізь вікно, а тоді розсипалося червоними жаринами і похоронним попелом. У запалих сутінках з-за пазухи Малиґріса вислизнула коралова гадюка. Звинувшись поміж рештками тих, що лежали на підлозі, вона беззвучно зісковзнула вниз мармуровими сходами і назавжди зникла з вежі.

Із циклу «АВЕРОЙНСЬКІ ХРОНІКИ»

Кінець історії

Оповідь, яку буде наведено далі, знайдено серед паперів Крістофа Морана, молодого студента правничих наук із Тура109 по тому, як той незбагненним чином зник під час відвідин батьківського дому неподалік Мулена110 року 1798-го:

«На Аверойнський ліс опустилися лиховіснії брунасто-пурпурові осінні сутінки, що дочасно запали через наближення раптової грози. Дерева обабіч шляху вже перетворилися на розмиту ебеново-чорну мішанину, а сам шлях, який стелився переді мною, блідий та примарний у дедалі густішому мороці, марилося, злегка майорів і тріпотів, ніби від поштовхів якогось таємничого землетрусу. Підострожив я свого коня — він був жахливо втомлений сією подорожжю, що почалася ще вдосвіта, і вже кілька годин тому самовільно перейшов на неохочий клус, — і пустив його учвал чимдалі темнішим шляхом, прямуючи вперед поміж велетенських дубів, які, здавалося, схиляли верховіття, неначе ладні нас ухопити пальці.

Зі страхітливою швидкістю опустилася ніч, усе довкола облягла чорнота, що перетворилася на суцільну завісу, майже відчутну на дотик; і жахливі сум’яття та відчай змусили мене знову, вже суворіше й жорсткіше, підострожити коня. Ми мчали вперед, аж ось іздалеку долинули і злилися зі стукотом копит мого коня перші глухі погурки грому, а перші спалахи блискавиць освітили наш шлях, котрий, на превеликий мій подив (я ж бо вважав, що прямую головним трактом, який тягнеться через увесь Аверойн), якимось непоясненним чином звузився й перетворився на добре второвану стежку. Відчув я певність, що збився з дороги та заблукав, одначе не бажав повертатися своїми слідами назад, просто в зуби тій темряві й страхітливим грозовим хмарам, які там клубочилися, тож поквапився вперед, сподіваючись, що втоптана стежина врешті-решт виведе мене до якоїсь домівки чи шато111, де я міг би знайти прихисток на ніч. Надія моя виявилася небезпідставною, адже за кілька хвилин крізь лісове гілля розрізнив я мерехтливе світло, а тоді раптом опинився на прогалині, де на пологому узвишші бовваніла велична будівля. На її приземному поверсі світилося кілька вікон, а горішня частина була майже нерозрізненна на тлі нагромадження гнаних вітром хмар.

— Очевидно, монастир, — подумав я, натягнувши повід, а тоді зліз зі свого виснаженого коня, підняв важке латунне дверне калатало у формі псячої голови та відпустив, дозволивши йому впасти на дубові двері. Звук пролунав неочікувано гучний та лункий, він залишив по собі майже замогильний відгомін, і я мимоволі здригнувся з переляку та несподіваної тривоги. Та відчуття се вже за мить цілковито розвіялось, бо двері розчахнулися і на порозі переді мною в яскравій заграві лампад, які освітлювали просторий передпокій, постав високий рум’яноликий чернець.

— Ласкаво прошу до Періґонського абатства, — люб’язно пророкотів чорноризець, і коли він промовляв тії слова, у дверях з’явилася інша постать у рясі з піднятим каптуром і вийшла, щоб подбати про мого коня. Поки я бурмотів слова вдячності, почалася гроза, і на дубові двері, що саме зачинилися за моєю спиною, з демонічною люттю обрушилися жахливі пориви дощу, супроводжувані гуркотом грому.

— Маєте щастя, що вчасно нас знайшли, — зауважив господар. — Ані для людини, ані для тварини недобре блукати просто неба, коли насуває така пекельна гроза.

Без жодних запитань вгадавши, що я так само зголоднілий, як і зморений, він попровадив мене до трапезної й поставив переді мною щедрі наїдки — баранину, чорний хліб, сочевицю та чудове міцне червоне вино.

Поки я призволявся, він сидів навпроти мене за трапезним столом; коли я вже трохи втамував свій голод, то скориставсь із нагоди та роздивився господаря уважніше. Він мав водночас високу та міцну статуру, а його риси, прикметні чолом, яке не поступалося шириною могутній щелепі, свідчили про інтелект так само, як і про любов до хорошого життя. Він аж випромінював якусь тактовність і витонченість, увесь його вигляд був позначений вченістю, добрим смаком і гарним вихованням, і я сказав собі подумки: «Певно, сей чернець так само добре знається на книгах, як і на винах». Поза всяким сумнівом, вираз мого обличчя виказав неабияку цікавість, адже господар, немовби відповідаючи на моє невисловлене запитання, мовив:

— Я — Ілер112, абат Периґонський. Ми — браття ордену бенедиктинців, живемо у мирі з Богом й зі всима людьми, і ми не вважаємо, ніби умертвіння та ослаблення плоті може якось збагатити дух. У коморах наших маємо ми досхочу корисного й поживного харчу, у льохах — найкращі та найдавніші з витриманих вин Аверойну. І, коли вас цікавлять такі речі, а вас вони, либонь, таки зацікавлять, ми маємо бібліотеку, у якій зібрано рідкісні томи, коштовні рукописи, найвизначніші роботи поганських і християнських авторів, ба навіть декілька єдиних у своєму роді творів, які вціліли під час знищення Александрійської бібліотеки113.

— Вельми вдячний за вашу гостинність, — сказав я, вклоняючись. — Я — Крістоф Моран, студент правничих наук, прямую з Тура додому, до батькового маєтку, що неподалік Мулена. Я теж кохаюся у книгах, і ніщо не втішило б мене більше, ніж привілей оглянути таку багату та цікаву книгозбірню, як та, про яку ви говорите.

Коли я поїв, ми одразу ж заходилися обговорювати класиків, цитувати й завершувати один за одним уривки з творів латинських, грецьких і християнських авторів. Мій господар, як я невдовзі переконався, був ученим у вельми незвичних царинах знань, його глибока ерудиція поєднувалася з близьким знайомством із стародавньою та сучасною літературою. Порівняно з його знаннями мої власні скидалися на знання найпослідущішого початківця. Зі свого боку, він був такий добрий, що похвалив мою далеку від досконалості латину, і до того часу, як я спорожнив пляшку червоного вина, ми вже вільно теревенили, неначе давні друзі.

Моєї втоми як і не було — нині її змінило незвичайне відчуття добробуту, затишку, поєднане зі жвавістю та гостротою розуму. Тож, коли абат запропонував відвідати книгозбірню, я охоче погодився.

Він попровадив мене довгим коридором, обабіч якого були розташовані келії братів ордену, тоді узяв чималого латунного ключа, якого носив на своєму паску, та відімкнув ним двері до великої кімнати з височенною стелею та кількома глибоко посадженими вікнами. І справді, він анітрохи не перебільшив багатства бібліотеки, адже довгі полиці були вщерть заповнені книгами, і ще чимало томів були поскладані високими стосами на столах і купами тулилися по кутках. Були там і сувої папірусу, пергаменту та велені; дивні візантійські та коптські біблії; давні арабські та перські манускрипти, оправи яких були прикрашені рослинними орнаментами або всіяні коштовними каменями; було там і безліч інкунабул114, які зійшли з найперших друкарських верстатів; і незчисленні монастирські копії творів давніх авторів, оправлені у дерево та слонову кістку, багаті оздоби й тиснені літери яких вже самі собою були витворами мистецтва.

З любовною та педантичною дбайливістю приносив абат Ілер том за томом, аби я їх переглянув. Чимало тих книг я ніколи раніше не бачив, а деякі були мені геть невідомі — ані своєю славою, ані за поголосками. Ілера, вочевидь, неабияк втішили моя збуджена цікавість і щирий захват, адже зрештою абат натиснув якусь приховану пружину в одному з бібліотечних столів і витягнув із нього довгу шухляду, в якій, як він мені сказав, зберігалися деякі скарби, які він волів показувати на повчання та втіху лише небагатьом, про саме́ існування яких ченці й гадки не мали.

— Отут, — провадив абат далі, — три оди Катулла115, яких ви не знайдете у жодному із будь-коли виданих зібрань його творів. А тут — оригінальний манускрипт Сапфо116, повна копія поеми, що дійшла до загалу лише у вигляді коротеньких уривків; отут — дві втрачені Мілетські117 оповідки, тут — лист Перікла118 до Аспасії119, ось — незнаний загалові діалог Платона та давньоарабська праця з астрономії невідомого автора, в якій той викладає теорії, що на багато років випереджають у часі теорії Коперніка. І, насамкінець, отут — твір, який має дещо недобру славу: книга «Histoire d’Amour», написана Бернаром де Вальянкером120, яка була знищена відразу після публікації і з усього накладу якої залишився лише ще один відомий примірник.

Зі змішаними відчуттями святобливості й цікавості роздивлявсь я ті нечувані скарби, які мені показував абат, аж ось в одному куті шухляди побачив я щось схоже на тоненький зшиток у палітурці з темної шкіри. Я наваживсь його підняти й побачив, що то рукопис, і складався він лише з кількох аркушів, рясно змережаних давньофранцузькою мовою.

— А що тут? — запитав я, підводячи погляд на Ілера, обличчя якого, на мій подив, раптово набрало журливого та неспокійного виразу.

— Ліпше було б не питати, сину мій. — Промовляючи так, він перехрестився, і голос його більше не був густим і приємним, а залунав різко, схвильовано та сповнився скорботної бентеги. — Прокляття лежить на сторінках, які ви нині тримаєте у руках своїх: лихе закляття, згубна сила долучена до них, і той, хто насмілиться у них вчитатися, наразить звідтоді свої душу й тіло на жахливу небезпеку. — Говорячи так, він забрав у мене тоненьку книжечку і повернув її до шухляди, а зробивши се, знову ревно перехрестився.

— Але ж, отче, — наважився заперечити я, — як таке може бути? Яку небезпеку можуть містити кілька аркушів пергаменту?

— Крістофе, існують речі, що лежать поза межами вашого розуміння, речі, знання про які не піде вам на користь. Могутність Сатани виявляється по-різному та у різноманітні способи; існують й інші спокуси, ніж спокуси сього світу та плоті, існує чимало зла, яке є не менш витонченим, аніж невідпорним, існує прихована єресь і чорні чари, відмінні від тих, які застосовують чаклуни.

— Про що ж то йдеться на тих сторінках, якщо у них ховається така потаємна небезпека, така нечиста сила?

— Я забороняю вам запитувати. — Абат мовив сі слова тоном, в якому звучали така велика суворість та остаточність, що враз віднадив мене від подальших розпитувань.

— Для вас, мій сину, — провадив він далі, — небезпека була б удвічі більша, адже ви — юнак палкий і сповнений бажань та допитливості. Повірте мені, краще вам забути, що ви колись бачили сей рукопис. — Він зачинив приховану шухляду, і журливий та неспокійний вираз його обличчя змінила колишня добросердість.

— А зараз, — сказав він, обертаючись до однієї з книжкових полиць, — я покажу вам копію твору Овідія, що колись належала поетові Петрарці.

Ілер знову зробився приємним ученим мужем, доброзичливим, товариським господарем, і стало мені очевидно, що у розмові він вже більше не згадуватиме того таємничого рукопису. Одначе дивна абатова бентега, ті темні та жахливі натяки, якими він був прохопився, ті непевні та жаскі вислови, в яких він сформулював свою заборону, — усе те послугувало лише тому, що пробудило в мені найнесамовитішу цікавість; і хоч я й вважав, що ця настирлива ідея була геть нерозважливою, одначе решту вечора не міг думати ні про що інше. Я висловлював належний захват інкунабулами, які Ілер так обережно знімав з верхніх полиць, аби мене втішити, а тим часом у моєму мозку нескінченною ходою проминали розмисли найрозмаїтіших ґатунків — фантастичні, нісенітні, обурливі, сміховинні, страхітливі.

Урешті-решт, вже ближче до півночі, абат попровадив мене до кімнати — кімнати, що призначалася виключно для відвідувачів і була сповнена різноманітних вигод. В її драпуваннях, килимах і ліжку, встеленому пухкою стебнованою ковдрою, вгадувалася справжня розкіш, навряд чи дозволена у келіях ченців або навіть у покоях самого абата. Навіть коли Ілер пішов і я із задоволенням пересвідчивсь у м’якості призначеного мені ліжка, у мозку моєму і далі вирували запитання щодо забороненого рукопису. Хоча гроза вже вщухла, я ще довго не міг заснути; втім, сон, коли він зрештою прийшов, був глибокий та позбавлений сновидінь.

Коли я прокинувся, крізь вікно струменів потік сонячного світла, чистого, неначе розтоплене золото. Гроза вже цілковито минула, ніде на усьому ясно-блакитному жовтневому небі не було видно ані клаптика найлегшої хмаринки. Я підбіг до вікна і став пильно вдивлятись у світ осіннього лісу та полів, які виблискували діамантами дощових крапель. Усе було прекрасне, усе було ідилічне такою мірою, яку може гідно оцінити лише той, хто, подібно до мене, довго жив серед міських мурів, оточений високими будівлями замість дерев і брукованими хідниками — замість трави. Та хай який чарівливий був той ближній краєвид, а проте утримав мій погляд лише на кілька митей, бо ж тоді понад верхівками дерев побачив я пагорб, розташований не далі як за милю, а на вершині його височіли руїни старого шато, поруйнований стан обвалених мурів і веж якого було ясно видно навіть на віддалі. Той замок притягував мій погляд невідпорно, з нездоланною силою романтичної принадності, яка чомусь видавалася такою природною, такою невідворотною, що вдивлявсь я, ані на мить не відриваючись, аби обміркувати та задуматися над побаченим; уздрівши його, не міг я вже відвести очей, натомість хтозна-як надовго затримався при тім вікні, уважно та скільки було змоги ретельно розглядаючи деталі кожної побитої часом вежі та бастіона. Якась чарівність, яку годі й визначити, була притаманна самій формі, обширу та розташуванню того громаддя — чарівність, подібна до впливу, який справляють на людину музика, магічне поєднання слів у поезії та риси коханого обличчя. Вдивляючись у ті руїни, загубивсь я у мріях, яких не міг пригадати згодом, але які залишили по собі те саме болісне відчуття невимовної втіхи, яке часом залишають по собі забуті нічні видіння.

До дійсності мене повернув легкий стук у двері, й усвідомив я, що геть забув одягнутися. То був абат, він прийшов запитати, як я перебув ніч, і сказати, що сніданок буде готовий у будь-який час, коли я зволю піднятися. Не знаю чому, але мені було трохи ніяково, ба навіть соромно, що мене заскочили замріяного, і, хоч у тому, безсумнівно, не було потреби, вибачивсь я за свою забарність. Ілер, видалося, кинув на мене гострий запитальний погляд, який, однак, швидко зник, коли абат із запопадливою чемністю доброго господаря запевнив мене, що немає в тім нічого такого, за що я маю перепрошувати.

За сніданком я, велемовно висловивши вдячність за його гостинність, сказав Ілерові, що мені вже час продовжити подорож. Однак його жаль через мій від’їзд був такий непідробний, а його запрошення затриматися ще бодай на одну ніч — таке щиросерде, таке неудавано наполегливе, що я погодився залишитися. Правду кажучи, мене не треба було надто припрошувати, адже крім того, що я направду перейнявся симпатією до Ілера, залишалася ще таємниця забороненого рукопису, яка цілковито полонила мою уяву, тож і не мав я великої охоти полишати сеї обителі, не довідавшись якнайбільше про той манускрипт. А понад те для юнака, схильного до науки, вільний доступ до абатової бібліотеки був привілеєм, дорогоцінною нагодою, якою не годилося нехтувати.

— Поки я тут, — сказав я, — то хотів би продовжити деякі дослідження, послуговючись вашою незрівнянною колекцією.

— Сину мій, ви — більш ніж бажаний гість, можете залишатися тут скільки вам завгодно. І ви можете користуватися доступом до моєї бібліотеки у будь-який час, хай би коли того вимагали ваші потреби та схильності. — Сеє кажучи, відчепив Ілер від свого паска ключа й віддав його мені. — Наразі маю обов’язки, — провадив він далі, — які кличуть мене на декілька годин полишити монастирські стіни, ви ж, безсумнівно, бажатимете продовжити свої наукові заняття і за моєї відсутності.

Трохи згодом він перепросив і пішов собі. Подумки привітавши себе з тим, що жадана нагода так одразу впала мені до рук, поквапливо рушив я до книгозбірні з єдиною думкою — прочитати заборонений зшиток. Заледве глянувши на полиці, що вгиналися під вагою книжок, знайшов я стола з таємною шухлядою і почав навпомацки шукати приховану пружину. По нетривалій тривожній затримці натиснув я на потрібне місце й витягнув шухляду. Мене підганяла до дії спонука, що перетворилася на справжню одержимість, гарячку допитливості, яка межувала зі справжнім божевіллям; навіть якби від того залежала безпека моєї душі, не зміг би я зректися бажання, що змусило мене дістати з шухляди той тоненький томик у простій палітурці без назви.

Вмостившись у кріслі коло одного з вікон, заходивсь я читати сторінки, яких було лише-но шість. Своєрідний був той твір, і дотепер іще ніколи не випадало мені зустрічати літер такої вигадливої форми, а та французька, якою його написано, була не просто давня, а майже варварська у своїй чудернацькій винятковості; втім, незважаючи на труднощі, я таки спромігся його розшифрувати. Від перших слів пройняв мене якийсь безумний, незбагненний дрож, а я все читав і читав далі, почуваючись достоту як зачарований чи як людина, сп’яніла від навдивовижу потужного любовного зілля.

Не мав той твір ані титулу, ані дати, а сама розповідь починалася майже так само раптово, як і закінчувалася. У рукописі йшлося про такого собі Жерара, графа де Вентейона, який напередодні свого весілля зі славетною й прекрасною демуазель121 Елеанор де Ліс зустрів у лісі неподалік свого шато дивне напівлюдське створіння з копитами та рогами. А що Жерар, як пояснював рукопис, був шляхетним юнаком і праведним християнином, а доблесть його була незаперечно доведена, то й звелів він створінню тому іменем Спасителя нашого, Ісуса Христа, зупинитися і розповісти про себе.

Дико розреготалася у сутінках тая химерная істота, застрибала, пританцьовуючи, перед ним і закричала:

— Я — сатир, а твій Христос для мене важить менше за бур’яни, що ростуть на купі твоїх кухонних покидьків.

Приголомшений таким блюзнірством, Жерар уже ладен був дістати з піхов меча й убити те створіння, одначе воно знову закричало до нього такими словами:

— Зупинися, Жераре де Вентейон, і я повідаю тобі таємницю, знаючи яку, зречешся ти поклоніння Христові й забудеш свою прекрасну наречену, з якою завтра маєш іти до шлюбу, та без вагань і жалю повернешся спиною до світу сього та до самого сонця.

Отже, хоча й доволі неохоче, почав Жерар прислухатися до сатирових слів, а той підійшов ближче та зашепотів йому на вухо. Невідомо, що сáме він йому нашепотів; одначе, перш ніж пощезнути серед дедалі чорніших тіней лісу, сатир знову заговорив на повний голос і мовив:

— Неначе чорна паморозь, запанувала могуть Христова над усіма лісами, полями, річками та горами, де у давнину жили в блаженстві радісні, безсмертні богині та німфи. Однак і дотепер у прихованих печерах, у місцях, що лежать глибоко під землею, ніби теє пекло, яке вигадали ваші ченці, отам і донині мешкає поганська краса, отам і донині лунають крики поганського екстазу.

І, промовивши останні слова, створіння теє знову зареготало своїм диким нелюдським сміхом та зникло поміж чимдалі темніших стовбурів присмеркових дерев.

З тієї миті Жерар де Вентейон змінився. З понурим виразом обличчя повернувся він до свого шато, і навіть слова підбадьорливого чи доброго не мовив він до слуг своїх, дарма що мав таку звичку, а лише сидів або крокував покоями у тиші та заледве чи помітив тії наїдки, які подали йому до столу. Попри дану ним обіцянку, не пішов граф того вечора й до своєї нареченої; натомість, ближче до опівночі, коли на небі здійнявся спадний місяць — такий червоний, ніби щойно виринув з кривавої купелі, — Жерар потайки вийшов зі свого шато через потаємні двері та попрямував старою напівзабутою стежкою крізь ліс, відшукуючи шлях до Шато де Фоссфламм122 — замку, що височів на пагорбі навпроти Периґонського бенедектинського абатства.

Отже, руїни на пагорбі (як зазначено в рукописі) — вже дуже старі, й віддавна їх оминають мешканці усього того краю, адже мури ті оповиті легендами про прадавнє зло, яке невідчепно тримається їх, і кажуть, нібито руйновище те слугує мерзенним духам за оселю, а чаклунам і сукубам — за місце для побачень. Одначе Жерар, неначе геть забувши про ту лиху славу, а чи не маючи страху перед нею, немов опанований дияволом, поринув у тінь обвалених мурів і обережно, навпомацки, як людина, що простує у вказаному їй напрямку, попрямував до північного краю замкового двору. Там, точно попід двома центральними вікнами, що, либонь, виходили назовні з покоїв забутих нині шателенів123, натиснув Жерар правою ступнею на одну з кам’яних плит, якими було вимощено двір і яка відрізнялася від решти своєю трикутною формою. І плита зрушилася та похилилася під його стопою, відкриваючи прогін гранітових східців, який спускався вглиб землі. Потім, запаливши cвіточа124, якого він взяв із собою, почав Жерар спускатися тими східцями, а кам’яна плита за ним повернулася на своє місце.

На ранок його наречена, Елеанор де Ліс, зі своїм весільним почтом намарно чекала його у кафедральному соборі міста Війона, головного Аверойнського міста, де мало відбутися вінчання. І звідтоді жодна людина вже не бачила обличчя Жерара де Вентейона, і ніколи вже не було чутно поміж живими навіть непевної поголоски ані про нього самого, ані про тую долю, яка його спіткала…

Таким був зміст того забороненого рукопису, саме так він і закінчувався. Як я вже казав раніше, не мав він ані дати, ані жодних інших відомостей, які б могли вказати на того, хто написав його, або яким чином автор дізнався про викладені події. Однак, на диво, мені ані на мить навіть на гадку не спадало сумніватися у правдивості написаного; на зміну цікавості, яку я відчував до змісту рукопису, прийшло палке бажання, що було тисячократ дужче, тисячократ невідчепніше — дізнатися про кінець історії та з’ясувати, що ж знайшов Жерaр де Вентейон, зійшовши вниз прихованими сходами.

Під час читання тої оповіді мені, звичайно, спало на думку, що руїни Шато де Фоссфламм, описані у ній, були тими самими руїнами, що того-таки ранку бачив я з вікна свого покою; і, поки обмірковував я сеє, мене дедалі сильніше охоплювала божевільна лихоманка, фанатичне, нечестиве збудження. Повернувши рукопис до таємної шухляди, залишив я бібліотеку трохи безцільно поблукав монастирськими коридорами. Випадково перестрівши того самого ченця, турботі якого припоручили мого коня напередодні увечері, наваживсь я розпитати його, — так обережно та на позір недбало, як лише міг, — про ті руїни, які було видно з вікон абатства.

Він перехрестився, від мого запитання його широке спокійне обличчя набрало переляканого вигляду.

— То — руїни Шато де Фоссфламм, — відповів чернець. — Люди кажуть, що вже незліченні роки їх замешкують нечисті духи, відьми та демони, і що за мурами тими відбуваються свята, які годі описати чи бодай добрати їм назви. Жодна зброя, відома людині, жоден екзорцизм чи свята вода ще ніколи не здобували перемоги у боротьбі супроти сих демонів; чимало було хоробрих кавалерів і ченців, які зникали серед тіней Фоссфламма і вже ніколи не вертали звідтіль; а якось, кажуть, сам абат Периґонський пішов туди, щоб стати до бою із силами зла, та не знає ніхто й не здогадує навіть, яка доля спіткала його у руках отих сукуб. Дехто каже, що ті демониці — то мерзенні старі відьми з тілами, які завершуються закрученими в кільця зміїними хвостами; інші кажуть, що вони — жінки, чия краса перевершує красу смертних жінок і чиї поцілунки — то диявольська втіха, яка люто, неначе пекельні вогні, поглинає чоловічу плоть… Щодо мене, то не відаю, чи правдиві такі оповідки; однак я б не наважився зайти за мури Фоссфламма.

Ще перш ніж він договорив, у моїй свідомості зародився намір: відчув я, що мушу піти до Шато де Фоссфламм і по змозі дізнатися про все самотужки. Той порив був нагальний, непереборний, неминучий, і навіть якби того бажав, і тоді не зміг би боротися з ним, адже був я неначе жертва якоїсь чаклунської інвольтації. Ілерова заборона, дивний незакінчений рукопис, зловісні легенди, на які натякав чернець, — здавалося б, усе те мало налякати та віднадити мене від такого наміру, натомість думки мої пішли у химернім напрямі. Через те мені й видавалося, ніби усі ті перестороги приховують якусь солодку таємницю, вказують на прихований світ невимовних речей, неясних нечуваних насолод, які розбурхували мою уяву і змушували серце несамовито калатати. Не відав я й не міг збагнути, у чому ті насолоди полягатимуть, однак у якийсь містичний спосіб був певен у їхній цілковитій реальності, достоту як абат Ілер був певен в існуванні раю.

Я вирішив вирушити того-таки пообіддя, за відсутності Ілера, бо відчував інстинктивно, що він міг із підозрою поставитися до таких намірів з мого боку та вже напевно завадив би їхньому здійсненню.

Мої приготування були вкрай простими: я поклав до кишень невеликого світоча зі свого покою та окраєць хлібини з трапезної; пересвідчившись у тому, що невеликий кинджал, який я завжди ношу із собою, був на належному місці у піхвах, відразу ж покинув обитель. Зустрівши на монастирському подвір’ї двох братів, я сказав їм, що збираюся трохи прогулятися поближніми лісами. Вони весело побажали мені «рах vobiscum125» і цілком у дусі сих слів пішли собі далі.

Я ж увійшов до лісу й подався, наскільки се було можливо, навпростець до замку Фоссфламм, чиї вежі зчаста губилися за переплетеним гіллям високих дерев. Не траплялося жодної стежини, а густота підліску часто змушувала мене шукати обхідних шляхів і блукати манівцями.

У гарячковому бажанні якнайшвидше дістатися руїн мені здавалося, наче минули години, перш ніж я зіп’явся на вершину пагорба, увінчаного Фоссфламмом, однак увесь той шлях, либонь, зайняв не більше тридцяти хвилин. Я саме сходив на останній крутий укіс вкритого кам’яними брилами схилу, коли се раптом вийшов на місце, звідки було видно замок — до нього було рукою сягнути, і стояв він у самому центрі рівної пласкої поверхні на вершині пагорба. Дерева пустили корені в розтрощені мури, а зруйнована брама, що вела до дитинця, була напівзадушена кущами, тернами та кропивою. Не без труднощів пробиваючись крізь хащі, подерши вбрання своє терням, вийшов я зрештою, як і Жерар де Вентейон у давньому рукописі, на північний край замкового двору. Між плитами дитинця вкорінилися величезні лиховидні бур’яни, що поздіймали догори своє товсте й м’ясисте листя, яке з початком осені вже набрало зловісних, тьмяних брунатно-червоних і пурпурових барв. Однак невдовзі відшукав я трикутну плиту, згадану в рукописі, та без анінайменшого зволікання чи вагання натиснув на неї ступнею правої ноги.

І пройняли мене нестямний трем і трепет відчайдушного тріумфу, змішаного з дещицею тривоги, коли велика кам’яна плита легко одійшла під моєю стопою, відкриваючи темні східці з граніту, достоту як у прочитаній раніше історії. Отоді на якусь мить у моїй уяві стали загрозливо реальними усі ті непевні жахи, що на них натякали чернечі легенди, і зупинивсь я перед чорним отвором, що вже готовий був мене поглинути, та замислився, чи то, бува, не якісь сатанинські чари штовхають мене туди, наражаючи на небезпеки невідомого жаху та незбагненної загрози.

Одначе вагавсь я лише кілька митей, а тоді відчуття небезпеки поблякло, жаскі чернечі перекази перетворилися на фантастичний сон, а довкола мене, неначе обійми коханих рук, стиснулися чари речей, які годі навіть намагатися визначити, речей, які ставали дедалі ближчими та досяжнішими. Я запалив світоча та спустився на сходинку, і наді мною беззвучно стала на місце у вимощеному плитами дитинці трикутна брила — достоту як за Жераром де Вентейоном. Поза всяким сумнівом, їй надавав руху якийсь механізм, на який діяла вага людини, що тиснула на східці; та не зупинявсь я, аби збагнути його modus operandi126 або задуматися, чи є якийсь інший шлях, що дав би мені змогу видобутися з глибин на поверхню.

Було там, либонь, десь із дюжину сходинок, які закінчувались у низькому, вузькому, затхлому склепінчастому підземеллі, де не було нічого матеріальнішого за притрушене порохнявою павутиння. Діставшись кінця приміщення, знайшов я невелику дверну пройму й пройшов крізь неї до наступного склепу, той відрізнявся від першого лише тим, що був більший та порохнявіший. Я пройшов крізь кілька таких склепів, а потім опинивсь у довгому проході чи то в тунелі, який подекуди був наполовину загачений кам’яними брилами та купами битого каміння, що обвалилося з його поруйнованих стін. Той прохід був дуже вогкий і сповнений нудотного запаху застоялої води та підземної плісняви. Не раз мої ноги втрапляли у невеликі калюжі, а згори на мене падали краплі такі сморідні та мерзенні, немовби сочилися з якогось гробівця.

Мені здавалося, неначе поза мерехтливим колом світла, яке відкидав мій світоч, я помічаю кільця тьмяних і тінистих змій, що відповзають кудись у пітьму, коли я наближаюсь; не був я певен, чи то насправді були змії, а чи то лише потривожені тіні, що відступали геть, являлися очам, які ще не призвичаїлися до мороку склепів.

Повернувши за раптовий вигин проходу, побачив я останню річ із тих, які міг сподіватися побачити — проблиск сонячного світла там, де тунель, вочевидь, закінчувався. Таке я міг уздріти хіба уві сні. Заледве чи знав я, що са́ме чекав там знайти, одначе се видиво було геть неочікуване. В якомусь сум’ятті почуттів поквапивсь я далі, спіткнувшись, ступив в отвір і опинився, кліпаючи, у світлі яскравих сонячних променів.

Ще до того, як мої думки та зір прояснилися достатньо, щоб зауважити довколишній краєвид, мене приголомшила дивна обставина: хоч увійшов я до склепів раннього пообіддя і мої мандри ними тривали не більше за декілька хвилин, а проте сонце вже котилося до небокраю. Світло теж було іншим — водночас яскравішим і м’якшим, аніж світло сонця, що бачив я над Аверойном; саме небо було насичено блакитним, без жодного натяку на осінню блідість.

Тепер я, дедалі сильніше ціпеніючи з подиву, роззирнувся довкола себе і не знайшов анічогісінько знайомого чи бодай правдоподібного у тій сцені, на якій я до сього з’явився. Попри всі розумні сподівання, не було тут ані жодної подоби пагорба, на якому стояв замок Фоссфламм, ані прилеглих до нього земель; натомість навколо мене розкинувся спокійний край пагористих лук, якими звивалася золотосяйна річка, плинучи у бік моря, темно-лазурові води якого виднілися понад верхівками лаврових дерев… Одначе в Аверойні немає лаврових дерев, а від моря його відділяють сотні миль: судіть самі, якими ж то цілковитими були сум’яття та спантеличення, що охопили мене тієї миті.

Та сцена була сповнена такої чарівності, якої мені ще ніколи не випадало уздріти. Трава на луках під ногами була м’якіша й блискучіша за смарагдовий оксамит і рясніла фіалками та різнобарвними асфоделями127. Темна зелень падубів відбивалася у золотавій річці, а ген удалині, на пологій вершині понад долиною, побачив я блідий відблиск мармурового акрополя. Усе було позначене ніжною та м’якою весною, що межувала з пишним літом. Я почувався так, наче потрапив до краю класичного міфу, до легенди Греції; мить за миттю увесь мій подив, усе зачудування щодо того, як я сюди потрапив, потонули у відчутті дедалі сильнішого захвату від досконалої, невимовної краси краєвиду.

Неподалік, у лавровому гаю, сяяв у пізніх променях сонця білий мармуровий дах. Мене вабила туди та сама принадність, яку я відчув, побачивши заборонений рукопис і руїни замку Фоссфламм, одначе зараз вона була набагато могутніша та нагальніша. З якоюсь незбагненною впевненістю знав я, що саме там завершаться мої пошуки, саме там дістану я винагороду за свою шалену та, либонь, не надто благопристойну цікавість.

Увійшовши до гаю, поміж деревами почув я сміх, який гармонійно поєднувався з тихим шелестом листя на ніжному, духмяному вітерці. Мені здалося, що побачив я невиразні постаті, які розтанули поміж стовбурами дерев, щойно я наблизився; одного разу стежку мені перебігло кошлате цапоподібне створіння з людськими головою і тулубом, немовби переслідуючи німфу, яка від нього тікала.

У самому серці гаю знайшов я мармуровий палац, який мав портик з доричними колонами. Коли я наблизився до нього, мене зустріли дві жінки, вбрані як античні рабині, і хоча моя грецька була вкрай кепська, я без жодних труднощів збагнув їхню мову, що відзначалася аттичною128 чистотою.

— Наша господиня, Нікея, чекає на вас, — сказали вони мені. Вже більше не міг я нічому дивуватись, а просто прийняв своє становище, відклавши усі запитання та припущення, як той, хто зрікається себе, поринаючи в чарівний сон. Певно, думалося мені, то й був сон, і я досі лежу в ліжку у монастирі, а проте ще ніколи досі не обдаровував мене сон такими ясними нічними видіннями виняткової краси. Внутрішня оздоба палацу була позначена розкішшю, що межувала з варварською і, вочевидь, належала до періоду занепаду Греції з притаманним йому змішанням грецької культури зі східними впливами. Мене попровадили крізь передпокій, що виблискував оніксом і полірованим порфіром129, до розкішно вмебльованого покою, де на ложі, оббитому пишними тканинами, напівлежала жінка, вродлива, неначе богиня.

Коли я побачив її, мене від голови до п’ят пройняло дрожем несамовитого та дивного відчуття. Мені доводилося чути, що іноді чоловіків, які вперше бачили певне обличчя чи образ, охоплювало раптове божевільне кохання, та ще ніколи не спізнавав я пристрасті такої сильної, такої всепоглинної, як та, що я одразу відчув до сеї жінки. Воістину, здавалося, ніби я кохав її вже дуже давно, не знаючи, що кохаю саме її, не маючи змоги визначити природу мого почуття чи якось ним керувати.

Вона була невисока, проте її статура вирізнялася витонченою чуттєвою чистотою ліній та обрисів. Її очі були темно-блакитні, наче сапфіри, і душа моя охоче поринула б у їхні розтоплені глибини, як у м’які безодні літнього океану. Вигин її вуст був таємничий і трохи скорботний та надзвичайно ніжний, немов у античної Венери. Перев’язане простою сріблястою стрічкою волосся, радше рудувате, ніж біляве, чарівливими хвилями спадало їй на шию, вуха та чоло. В її поставі змішувалися гордість і чуттєвість, королівська владність і жіноча поступливість. Її рухи були легкі та граційні, неначе зміїні.

— Я знала, що ти прийдеш, — промурмотіла вона тією самою грецькою з м’якими голосними, яку вже чув я із вуст її служниць. — Я довго на тебе чекала, одначе, коли ти шукав прихистку від грози у Периґонському абатстві та побачив рукопис у таємній шухляді, вже знала я, що наближається година твого прибуття до мене. Ох! Ти й гадки не мав, що тії чари, що так невідпорно, з такою незбагненною силою притягували тебе сюди, були чарами моєї краси, магічною принадністю мого кохання!

— Хто ти? — запитав я. Я легко говорив грецькою, що надзвичайно здивувало б мене ще кілька годин тому, одначе зараз я був готовий сприйняти будь-що, хай яке фантастичне чи безглузде, як частину дивовижного талану, як неймовірну пригоду, що випала на мою долю.

— Я — Нікея, — відказала вона на моє запитання. — Я кохаю тебе, і до твоїх послуг гостинність мого палацу та моїх обіймів. Чи ж потрібно тобі знати щось, окрім сього?

Невільниці зникли. Я кинувся до ложа та заходився цілувати руку, яку вона простягла до мене, й виголошував урочисті слова, які, поза всяким сумнівом, були геть недоладні, та, незважаючи на те, сповнені палкості, що спонукала її ніжно всміхнутися. Її долоня коло моїх вуст була прохолодна, проте її дотик ще сильніше розпалив мою пристрасть. Я насмілився сісти поруч із нею на ложе, й вона не заперечила проти такої вільності. Доки м’які пурпурові сутінки почали заповнювати кутки покою, ми з нею вже щасливо розмовляли, знову і знову промовляючи усі ті солодкі та нісенітні літанії130, усі ті доречні абищиці, що несвідомо линуть з вуст закоханих. Вона була така неймовірно м’яка в моїх обіймах, аж скидалося на те, немовби в чарівному тілі Нікеї не було жодної кістки, яка стала б на заваді її цілковитій піддатливості.

Безгучно увійшли служниці, засвітили розкішні золоті лампи з вигадливими різьбленнями й поставили перед нами тарелі з пряним м’ясом, з незнаними смачними фруктами та міцними винами. Одначе небагато скуштував я, а п’ючи ви́на, був спраглий солодшого вина́ — Нікеїних вуст.

Не відаю, коли ми заснули, проте вечір той сплинув, немов одна зачарована мить. Обважнілий від щастя, полинув я в непам’ять на шовковистій хвилі дрімоти, а золоті лампи та обличчя Нікеї розпливлися в блаженному тумані й більше не були видимі.

Коли се раптом щось змусило мене зринути з глибин мого позбавленого видінь сну і цілковито прокинутися. Якусь мить не міг я навіть усвідомити, де перебуваю, а ще менше міг збагнути, що са́ме мене розбудило. Тоді почув я звуки кроків у відчинених дверях покою і, визирнувши з-понад голови Нікеї, побачив у світлі лампи абата Ілера, який зупинився на порозі. На обличчі його закарбувався вираз абсолютного жаху. Угледівши мене, він почав швидко й невиразно промовляти латиною, і тон його голосу був сповнений страху, змішаного з фанатичною ненавистю та відразою. Побачив я також, що абат тримав у руках велику пляшку та кропило. Я був упевнений, що пляшка та наповнена святою водою, і, звісно, здогадався, для якого вжитку вона призначалася.

Глянувши на Нікею, помітив я, що вона також прокинулась і свідома абатової присутності. Вона обдарувала мене дивною усмішкою, в якій прочитав я ніжний жаль, поєднаний із втішанням, яким жінка зазвичай заспокоює налякане дитя.

— Не бійся за мене, — прошепотіла вона.

— Мерзенна вампірице! Проклята ламіє! Пекельна зміюко! — зненацька загримів абат, переступивши поріг до покою та здійнявши догори кропило. І сієї-таки миті плавним і неймовірно швидким рухом Нікея ковзнула з ложа та зникла у прочинених дверях, що виходили до лаврового лісу. А у моїх вухах, ніби долинаючи з неосяжної далечіні, бринів її голос:

— Наразі прощавай, Крістофе. Не май страху. Ти знову мене знайдеш, якщо будеш хоробрим і терплячим.

Коли слова стихли, свята вода з кропила бризнула на підлогу покою і на ложе, на якому Нікея лежала поруч мене. Пролунав гуркіт багатьох громовиць, і золоті лампи згасли у пітьмі, що здавалася цілковитою від порохняви та уламків, які дощем спадали додолу. Я знепритомнів, а коли отямився, виявив, що лежу на купі битого каміння в одному зі склепів, які перетинав удень. Наді мною схилявся Ілер зі світочем у руці та виразом обличчя, сповненим глибокої турботи й безмежного жалю. Коло нього лежали пляшка та кропило, з якого стікала вода.

— Сину мій, дякую Богові за те, що знайшов вас вчасно, — мовив він. — Сього вечора, повернувшись до абатства та довідавшись, що ви пішли, здогадавсь я про все, що трапилося. Знав я, що за відсутності моєї ви прочитали той окаянний рукопис і підпали під дію його згубного чару достоту так само, як і чимало інших людей до вас, і навіть преподобний абат, один з моїх попередників. Усі вони — на жаль! — починаючи сотні років тому, від Жерара де Вентейона, полягли жертвами ламії, яка мешкає у тих склепах.

— Ламії? — перепитав я, заледве чи усвідомлюючи значення його слів.

— Так, сину мій, прекрасна Нікея, яка сієї ночі лежала у ваших обіймах — то ламія131, прадавня вампіриця, котра утримує у сих бридких склепах свій палац блаженних ілюзій. Вона прадавня, яко сама поганська віра; її знали греки, її брався виганяти Аполлоній Тіанський132; і якби ви могли уздріти Нікею такою, якою вона є насправді, то замість її любострасного тіла побачили б кільця мерзенної та страхітливої змії. Усіх, кого вона кохає та обдаровує гостинністю, Нікея зрештою пожирає після того, як виточує з них усе життя та снагу диявольською втіхою своїх поцілунків. Укрита лавровим лісом рівнина, яку ви бачили, мармуровий палац і уся його внутрішня пишнота — усе то не більш ніж сатанинська мана, принадна бульбашка, що здійнялася з пороху та плісняви предковічної смерті, з прадавнього тліну. Вони розпалися від поцілунку святої води, що я приніс її з собою, коли пішов за вами. Одначе Нікея — на жаль! — урятувалася втечею, і боюсь я, що житиме вона й надалі, аби відбудувати свій палац демонічних чарів і коїти знову та знову невимовну скверну гріхів своїх.

Коли Ілер попровадив мене склепами замку Фоссфламм, покірливо подавсь я за ним слідом, ще й досі перебуваючи в якомусь заціпенінні через руйнацію свого новознайденого щастя і через надзвичайні абатові одкровення. Він зійшов нагору сходами, якими я був спустився, а коли абат наблизився до верхніх сходинок і був змушений трохи нахилитися, велика кам’яна плита вгорі обернулася, впускаючи потік прохолодного місячного сяйва. Ми вийшли з підземелля, і дозволив я відвести мене назад до монастиря.

Коли розум мій почав прояснюватися, а плутанина думок, в яку я поринув, розв’язалася сама собою, в мені швидко почало наростати відчуття обурення — відчуття сильного гніву на Ілерове втручання. Попри те, що абат урятував мене від жахливих фізичних і духовних небезпек, оплакував я той прекрасний сон, якого він мене позбавив. У пам’яті моїй м’яким вогнем палали поцілунки Нікеї, і знав я, що хай хто вона така — чи жінка, чи демониця, а чи змія, — в усьому світі не було нікого, хто б колись пробуджував у мені таке кохання і таку втіху. Одначе подбав я про те, аби приховати свої почуття від Ілера, усвідомлюючи, що, коли я викажу їх перед ним, то се хіба що змусить його дивитися на мене як на пропащу душу, якій годі сподіватися на спасіння.

На ранок, пославшись на те, що потребую невідкладно повернутися додому, полишив я Периґон, а зараз, у книгозбірні батьківського дому неподалік Мулена, пишу сей звіт про свої пригоди. Спогади про Нікею досі магічно ясні та невимовно дорогі, немовби вона ще й досі поруч зі мною, і досі бачу я розкішні драпування опівнічного покою, підсвічені лампами з вигадливо різьбленого золота, і досі чую її прощальнії слова:

— Не май страху. Ти знову мене знайдеш, якщо будеш хоробрим і терплячим.

Невдовзі повернусь я, аби знову навідатися до руїн Шато де Фоссфламм і знову спуститися до склепів під трикутною плитою. Проте, попри близькість Периґонського абатства до замку Фоссфламм, попри усю мою повагу до абата, попри мою вдячність за його гостинність і попри захват його незрівнянною бібліотекою, сього разу я таки знехтую нагодою знову навідати мого друга Ілера».

Азедаракова святість

I

— Присягаюся Бараном із Тисячею Овець133! Присягаюся хвостом Даґона134 та рогами Деркето135! — вигукнув Азе́дарак, торкнувшись пальцями крихітного череватого фіала із рідиною цинобрової барви, який стояв на столі перед ним. — Доведеться щось вдіяти з надокучливим братом Амброузом. Дізнавсь я, що архиєпископ Аверойнський відрядив його до Зіма136 з тією лиш метою, щоб зібрати докази моїх потаємних зв’язків із Азазелем137 і Великими Древніми. Той юний чорноризець підглядав за моїми прикликаннями у підземних склепах, він почув таємну формулу та уздрів істинну подобу Ліліт138 і навіть самих Іоґ-Сотота139 і Содаґві140, тих демонів, які є прадавнішими за сей світ; а днесь уранці, не більш як годину тому, сів він верхи на свого білого віслюка та вирушив у зворотну мандрівку до Війона. Існує два способи чи, радше, у певному сенсі, лише один спосіб, завдяки якому зможу я уникнути клопотів і невигод, які неминуче потягне за собою суд за звинуваченням у чаклунстві: Амброуз мусить випити вміст отсього фіала, перш ніж дістанеться кінцевої мети своєї подорожі, або ж, якщо сеє не вдасться, мені самому доведеться зажити такого самого трунку.

Жеан Мовесуар141 поглянув на фіал, а тоді — на Азедарака. Його не вжахнули й не здивували ані та божба, невластива особі, удостоєній єпископського сану, ані ті дещо неканонічні висловлювання, які він щойно почув від єпископа Зімського. Він знав єпископа надто довго і надто близько, зробив йому надто багато вельми своєрідних послуг, аби зараз чомусь дивуватися. Насправді, він знав Азедарака ще задовго до того, як сей чаклун надумав стати прелатом, і був свідком тієї віхи його життя, про яку мешканці Зіма навіть не підозрювали; що ж до Азедарака, то за весь час їхнього знайомства мало було речей, які він волів би втаїти від Жеана.

— Розумію, — відказав Жеан. — Можете бути певні, що вміст сього фіала буде спожито. Навряд чи брат Амброуз зможе надто поквапитися, їдучи однохіддю на своєму білому віслюкові; йому не вдасться дістатися Війона раніше завтрашнього полудня. Ще вдоста часу, щоб його наздогнати. Звісно, він мене знає — принаймні, знає Жеана Мовесуара… Але се легко можна виправити.

Азедарак із розумінням посміхнувся.

— Передаю сю справу — і сей фіал — у ваші руки, Жеане. Звісно, незалежно від того, чим усе завершиться, а для мене, зважаючи на усі ті сатанинськії та досатанинськії засоби, що є у моєму розпорядженні, тії благуваті святенники великої загрози не становитимуть. Одначе надто вже зручно улаштувавсь я тут, у Зімі, а доля християнського єпископа, який живе в оточенні пахощів фіміаму та побожности, перебуваючи тим часом у злагоді з Лукавим, є, поза сумнівом, ліпшою за сповнене знегод і небезпек життя зневаженого та цькованого чаклуна. Я волію, щоб мене ніхто не діймав і не порушував мого спокою або ж не намагався усунути мене з моєї синекури142, коли сьому можна якось запобігти.

А хай би Молох143 пожер того шмаркатого святенника Амброуза, — провадив він далі. — Певно, я вже старішаю та дурнішаю, якщо не запідозрив його раніше. Одначе віднедавна став я помічати, якого нажаханого та сповненого відрази вигляду набрав той юнак, і спало мені на думку, що, підглядаючи у замкову шпарину, побачив він відправлення підземного обряду. А вже згодом, почувши про його від’їзд, я мудро вирішив переглянути свою книгозбірню та виявив, що віднедавна в ній бракує Книги Ейбона, яка чаїть найдавніші заклинання та потаємну, забуту людством мудрість Іоґ-Сотота і Содаґві. Як вам відомо, я замінив попередню палітурку зі шкіри недолюдини-тубільця на оправу християнського місала144, виготовлену з овечої шкіри, і помістив той том поміж рядами цілком благопристойних молитовників. Сховавши книгу під рясою, Амброуз везе її, аби використати як переконливий доказ того, що я є відданим адептом чорних мистецтв. У всенькім Аверойні не знайдеться більше нікого, хто був би спроможний прочитати теє прадавнє гіперборейське писання, проте самих лишень ілюмінацій145 та малюнків, виконаних драконячою кров’ю, вистачить, щоб мене осудити.

Якийсь час господар і слуга уважно дивилися один на одного, поринувши у багатозначне мовчання. Жеан із глибокою пошаною дивився на величну статуру, на пооране невблаганними зморшками обличчя, на тонзуру146, облямовану побитим сивиною волоссям, на дивний яскраво-червоний серпастий шрам на мертвотно-блідому чолі Азедарака та на жагучі цятки помаранчево-жовтого полум’я, що палали у холодних ебеново-чорних глибинах його очей. Азедарак, своєю чергою, з довірою споглядав лисячі риси обличчя, невиразну зовнішність і стримані манери Жеана, який міг бути — і, за потреби, був — будь-ким: від торговця коштовними тканинами до церковнослужителя.

— Прикро мені, — підсумував Азедарак, — що аверойнське вище духівництво порушить питання стосовно моєї святості та благочестя. Але, гадаю, рано чи пізно сеє неминуче мало статися — навіть попри те, що основна відмінність межи мною та більшістю інших священнослужителів полягає у тому, що я служу Дияволу свідомо та з власної вільної волі, тимчасом як вони роблять те саме у святенницькій сліпоті… Хай там як, а ми мусимо зробити все можливе, щоб відтягти лиху годину привселюдної осороми та вигнання з нашого вигідно облаштованого кубельця. Наразі один лиш Амброуз може надати докази, що заподіють мені шкоди, а ви, Жеане, приберете Амброуза до світу, в якому його викривальні чернечі просторікування вже не матимуть великої ваги. Що ж до мене, то відтепер я діятиму з подвоєною пильністю. Наступний вивідувач, якого пришлють сюди з Війона, не виявить нічого, про що зможе доповісти своїм зверхникам — саму лише святобливість і ревну богомільність.

II

Всупереч супокійній красі лісового краєвиду, думки брата Амброуза були вкрай тривожними й опосідали юного ченця, поки той просувався дорогою, що вела крізь Аверойнський ліс між Зімом і Війоном. Жах угніздився в його серці, заворохобився там, як клубок злостивих гадюк; здавалося братові, ніби лиха Книга Ейбона, предковічний чаклунський гримуар, палала у нього за пазухою, мов великий розпечений сатанинський сиґіл147, притиснутий до його грудей. Уже не вперше спадало йому на думку, що краще б архиєпископ Климент відрядив когось іншого розслідувати ганебні й темні, неначе сам Ереб148, Азедаракові діяння. Проживши місяць у єпископській господі, Амброуз дізнався надто багато такого, від чого втратив би душевний спокій будь-який благочестивий клірик, і бачив речі, які залишили незримі плями сорому та жаху на білій сторінці його пам’яті. Те, що християнський прелат може служити силам із самих глибин пекла й таємно приймати у себе мерзенну нечисть, давнішу за самого Асмодея149, стало для юнака похмурим одкровенням і повергло його благочестиву чернечу душу в безодню тривоги; відтоді здавалося йому, ніби він усюди чує сморід гнилизни та відчуває, як довкруж нього стискається, неначе зміїні кільця, непрохана й темна присутність Лукавого.

Їдучи верхи поміж похмурих сосен і зелених буків, Амброуз хотів би мати під сідлом якусь прудкішу тварину, ніж запропонований йому архиєпископом для сієї подорожі молочно-білий віслюк, який сумирно трюхикав уперед лісовим шляхом. Юнак відчував за спиною примарну загрозу, йому ввижалися глузливо вишкірені ґарґуйлячі150 мармизи, вчувалися кроки невидних переслідувачів, які, приховані гущавиною дерев і тінистими поворотами шляху, йшли за ним назирці на ногах із роздвоєними копитами. У навскісних променях вмирущого пообіддя здавалося, ніби помережений видовженими тінями ліс, затамувавши подих, прислухається до жаскої та скрадливої ходи істот, яким годі добрати назви. Та незважаючи на те, проїхав Амброуз уже чимало миль, а дорогою ще нікого не зустрів, і досі не побачив він у літньому лісі ані птаха, ані звіра, ані гадини.

Думи його зі сповненою страху наполегливістю повернулися до Азедарака, що видавався йому високим і страхітливим Антихристом, який випростовує свої чорні крила та велетенський тулуб, підносячись із полум’яної трясовини Абаддону151. Вже вкотре перед юнаковими очима постали підземелля єпископської господи, в яких однієї ночі він підгледів сповнену інфернального жаху та огиди сцену, посеред якої уздрів єпископа, оповитого яскравими звивистими клубами диму, що валували з нечестивих курильниць і змішувалися в повітрі з сірчистими та смолистими випарами самого Пекла; крізь випари ті розгледів Амброуз хтиво вигнуті кінцівки і риси мерзенних велетенських істот, що надималися та розчинялися за димною пеленою… Пригадавши видива тії, знову здригнувся чернець від викличної непристойності Ліліт, незмінної з доадамових часів152, знову затремтів від жаху, що навіював демон Содаґві, який прийшов із іншої галактики, та від гидливості перед сутністю з вищих вимірів, котру аверойнські чаклуни знали як Іоґ-Сотота.

«Яка ж то згубна могуть була притаманна сим прадавнім дияволам, — думав він, — якщо вже спромоглися вони помістити свого слугу, Азедарака, в самісіньке осердя Церкви та возвели у високий священний сан, гідний якнайбільшої довіри».

Упродовж дев’яти років лихий прелат, не знаючи ані суперництва, ані підозр, обіймав свою посаду та оскверняв сан єпископа Зімського діяннями такими безбожними, що перевершували навіть те, що чинили нехристи. Згодом, через джерела, які лишилися неназваними, до Климента дійшов поголос — сповнені перестороги нашіптування, які навіть сам архиєпископ не наважувався вимовити вголос; і тоді до Зіма було відряджено Амброуза, молодого бенедектинського ченця, Климентового небожа, щоб юнак спробував потайки розвідати усе про тую загноєну мерзоту, яка загрожувала доброчесності Церкви. Й лише тоді пригадали люди, як мало насправді відомо про Азедаракове минуле, якими слабкими були його підстави заявляти право на високий церковний чин, ба навіть на звичайний священницький сан; якими потаємними та сумнівними були ті кроки, завдяки яким він здобув свою посаду. Тоді й збагнули, що у справі сій не обійшлося без якогось грізного чаклунства.

З тривогою мислив Амброуз, чи вже догледів Азедарак зникнення з полиці Книги Ейбона, яка стояла поміж молитовниками, занечищеними її блюзнірською присутністю. Зі ще сильнішою тривогою запитував себе чернець, що ж учинить Азедарак, коли сеє виявить, і чи скоро він пов’яже зникнення книги з від’їздом свого гостя.

І тієї миті Амброузові роздуми перервав важкий тупіт копит, що почувся за спиною і стрімко наближався. Либонь, якби з хащів прадавнього поганського лісу вигулькнув кентавр, то й він навряд чи зміг би настрашити Амброуза сильніше; охоплений панічним жахом і сповнений лихих передчуттів, юнак озирнувся через плече на вершника, що наближався до нього. Сей верхівець, який їхав на прегарному чорному скакуні з багатою збруєю, був пишнобородим і, вочевидь, високоповажним чоловіком; барвисті шати виказували у ньому дворянина чи ще якого можновладця. Він наздогнав Амброуза та проїхав повз нього, ввічливо кивнувши на знак привітання, здавалося б, цілком зосереджений на власних справах. Чернець відчув величезне полегшення, хоча передувало сьому кілька митей невиразної тривоги, бо ж здалося йому, нібито він уже десь і за обставин, що нині їх не годен був пригадати, бачив ті вузькі очі та різкий профіль, які так дивно контрастували з кущистою бородою вершника. Хай там як, а юний чернець був цілком певний, що ніколи не бачив того чоловіка у Зімі. Вже невдовзі верхівець щез поміж густолистими деревами за поворотом шляху. Амброуз же повернувся до перерваного внутрішнього монологу, сповненого побожного жаху та недобрих передчуттів.

Чернець і далі торував свій шлях, і здавалося йому, ніби сонце з приголомшливою швидкістю передчасно хилиться до виднокола. І хоч у небі в нього над головою не було жодної хмаринки, а повітря над землею було чистим і прозорим, лісові хащі вже потемнішали, непоясненно швидко оповиті мороком, який насував звідусіль і ставав помітно густішим. У тому мороці стовбури дерев здавалися якимись навдивовижу спотвореними, а густе листя низько навислих понад шляхом гілок набрало неприродних і тривожних обрисів. Амброузові здалося, немовби тиша, що огортає його зусібіч, є лише тендітною плівкою, крізь яку будь-якої миті можуть прорватися різкий гуркіт і бурмотіння диявольських голосів, як то буває, коли вкритий тванню затонулий корч зринає з глибин і вже ось-ось має здійнятися над поверхнею спокійного річкового плеса.

З неабияким полегшенням згадав юнак, що зараз він уже недалеко від придорожньої таверни, відомої як заїзд «Бон Жуісанс153». І саме там, оскільки він устиг здолати лише трохи більше половини шляху до Війона, чернець вирішив зупинитися на ніч.

За якусь хвилину він і справді побачив вогні заїзду. В їхньому благодатному золотавому сяйві здалося юнакові, що непевні лісові тіні, які супроводжували його, застигли та відступили, ніби, діставшись постоялого двору, він заледве врятувався від цілого сонмища небезпек, що переслідували його, наче військо злостивих ґоблінів.

Припоручивши свого віслюка служці-стаєнному, Амброуз увійшов до головної зали заїзду. Там його з пошани до чернечого сану улесливо привітав огрядний господар і, запопадливо запевнивши юнака, що надасть у його розпорядження найкращу кімнату, відійшов, а чернець усівся за один із кількох столів, за якими, дожидаючи вечірньої трапези, вже зібралася решта постояльців.

Серед них Амброуз упізнав пишнобородого вершника, який годину тому наздогнав його у лісі. Чоловік той сидів самотою трохи осторонь інших. Решта гостей — два мандрівні торговці коштовними тканинами, нотар і два вояки — сприйняли появу чорноризця з усією належною люб’язністю, вершник же підвівся з-за столу й, підходячи до Амброуза, негайно почав бесіду, звертаючись до юнака значно приязніше, ніж того вимагала звичайна ввічливість.

— Чи не приєднаєтеся до мого товариства за вечерею, сьє154 чернець? — припросив він грубуватим, але приязним голосом, який, разом із його вовчим профілем, видався Амброузові бентежно знайомим, одначе на ту мить юнак не годен був упізнати сього мужа. — Я — сьє де Емо155, з Турені156, до ваших послуг, — провадив далі чоловік. — Здається мені, що ми з вами мандруємо тим самим шляхом — і, можливо, до того самого місця. Щодо мене, то я прямую до кафедрального міста157 Війона. А ви?

І попри всю неясну тривогу й навіть деякі підозри, які викликав у нього сей чоловік, Амброуз не спромігся відхилити його запросини. Відповідаючи на останнє запитання, чернець визнав, що також верстає шлях до Війона. Йому геть не припав до вподоби той сьє де Емо, у чиїх примружених очах загадковим блиском відбивалося світло свічок, що горіли у залі таверни, та його перебільшена, щоб не сказати надмірна, манірність. А втім, скидалося на те, що Амброуз не мав жодної підстави відмовлятися від гостинного запрошення, яке, поза всяким сумнівом, було висловлене щиро і з добрими намірами, тож юнак підвівся та супроводив свого нового знайомця до столу, що стояв трохи осторонь.

— Бачу, ви належите до бенедиктинського ордену, — зауважив сьє де Емо, глипнувши на ченця з дивною усмішкою, в якій прозирав відтінок іронії. — То є орден, яким я завжди вельми захоплювався — найшляхетніше та найдостойніше братство. Чи не дозволите мені поцікавитись, як вас звати?

Амброуз відповів на запитання з несподіваною нехіттю.

— Ну що ж, брате Амброузе, — запропонував сьє де Емо, — поки чекаємо, коли подадуть вечерю, нумо випиймо червоного аверойнського вина за ваше здоров’я та процвітання вашого ордену, вино ж бо завжди приємне після довгої подорожі. І не менш благотворне перед доброю трапезою, аніж опісля неї!

Амброуз неохоче пробурмотів слова згоди. Він не ладен був сказати чому, одначе сей чоловік викликав у нього дедалі дужчу неприязнь. Здалося ченцеві, ніби в муркотливому голосі бесідника вчувся зловісний відтінок, а у швидкому погляді, кинутому з-під низько опущених повік, зненацька прозирнуло якесь лихе значення. Й увесь той час мозок юнака діймали непевні знаки напівзабутих спогадів. Чи не випадало йому колись бачити свого співрозмовника у Зімі? Чи не був сей самозваний сьє де Емо замаскованим Азедараковим посіпакою?

Тим часом той чоловік замовив вина й відійшов від столу порадитися із господарем таверни стосовно замови та навіть наполіг на відвідинах винного льоху, аби мати змогу особисто добрати підхоже задля такої нагоди вино щонайкращих урожаїв. Помітивши той пошанівок, який виказували його знайомцеві постояльці таверни, що зверталися до нього на ім’я, Амброуз до певної міри віднайшов спокій. Коли господар таверни у супроводі сьє де Емо повернувся до зали, несучи два глиняні глеки вина, ченцеві майже вдалося відігнати непевні сумніви та ще непевніші страхи. На стіл було поставлено два великі келихи, і сьє де Емо негайно наповнив їх з одного глечика. Амброузові здалося, ніби перший келих уже містив у собі дещицю криваво-червоної рідини, перш ніж у нього було налито вино; та оскільки світло було тьмяне, він не міг би у тому заприсягтися й подумав, що то йому, певно, просто привиділося.

— Ось — незрівнянні вина двох пречудових врожаїв, — мовив сьє де Емо, вказуючи на глечики. — Обидва вони є такими чудовими, що не годен я був обрати з них якесь одне, проте ви, брате Амброузе, либонь, маєте чутливіше за моє піднебіння, тож вам, запевне, буде до снаги оцінити чесноти сих вин і визначити, яке з них є кращим.

Він підсунув один із келихів до Амброуза.

— Се — вино з Ла-Френе, — проказав. — Випийте лишень, і завдяки могутньому полум’ю, що спить у його серці, воно воістину віднесе вас із сього світу.

Амброуз узяв запропонований келих і підніс його до губів. Сьє де Емо нахилився над своїм вином, аби вдихнути його букет, і щось у його поставі видалося Амброузові страхітливо знайомим. У холодному спалахові жаху пам’ять підказала юнакові, що тонкі й гострі риси, які вгадувалися за густою бородою, були підозріло схожими на риси Жеана Мовесуара, чоловіка, якого йому часто випадало бачити в Азедараковому осідку, і який, чернець мав підстави вважати, був залучений до єпископових чаклунств. Амброуз запитував себе, яке ж то чаклунство так затьмарило його пам’ять, що він раніше не завважив сієї подібности. Навіть зараз він не був цілком упевнений у слушності своєї думки, але сама лиш підозра жахала його з такою силою, неначе по той бік столу підняла голову якась отруйна змія.

— Нумо, брате Амброузе, випиймо за те, щоб вам і всім добрим братам-бенедиктинцям добре велося! — заклично мовив сьє де Емо та осушив свій келих.

Амброуз вагався, одначе під пильним поглядом холодних гіпнотичних очей свого співрозмовника юнак, попри усі свої недобрі передчуття, не мав сил відмовити. З легким тремом і відчуттям якогось невідпорного примусу, усвідомлюючи, що вже невдовзі може впасти замертво від згубної дії отрути, юнак спорожнив свій келих.

І вже наступної миті він відчув, що його найгірші страхи справдилися. Вино палало в його горлі та на вустах, неначе рідке полум’я Флеґетона158; здавалось юнакові, ніби жевриво те заповнює йому вени гарячим пекельним живосріблом. А тоді усе його єство зненацька заполонив нестерпний холод; крижаний вихор охопив Амброуза та з ревінням обвився навколо нього кільцями буревію, стілець розтанув під ним, і молодий чернець почав падати крізь нескінченні крижані безодні. Стіни таверни зворохобилися, заструменіли й поступово розтанули, неначе пара; вогні згасли, мов зорі у чорній болотяній імлі, а разом із ними у чорториї тіней згасло й обличчя сьє де Емо, ніби бульбашка, що лускає на збуреній поверхні опівнічних вод.

III

Лише з певними труднощами вдалось Амброузові запевнити себе, що він іще не помер. Юнакові здавалося, ніби він уже цілу вічність падає крізь сіру ніч, населену якимись сутностями, що постійно змінювали свою подобу, розпливчастими, несталими сутностями, що розчинялися, перетворюючись на інші, перш ніж встигали набрати чітких обрисів. На якусь мить йому здалося, наче його знову оточують стіни, а тоді він пірнув у долину і, проминаючи терасу за терасою, полинув крізь світ примарних дерев. Час від часу йому здавалося, ніби він розрізняє довкола людські обличчя, однак усе було неясне та зникоме, усе було оповите пливким клубовинням диму й помережане тінями, що безупинно насувалися та відступали.

Зненацька, не відчувши ані переходу, ані зіткнення, чернець усвідомив, що вже не падає. Непевна фантасмагорія, що допіру оточувала його зусібіч, поступилася місцем ясній та правдивій картині — одначе на картині тій не було й сліду постоялого двору «Бон Жуісанс» чи сьє де Емо.

Не ймучи віри власним очам, Амброуз роззирнувся навколо. Перед його поглядом постала воістину неймовірна місцина. В ясному світлі дня він сидів на великій гранітовій брилі, квадратній та грубо обтесаній. Довкруж нього, трохи віддалік, за відкритим простором трав’янистої галявини, височіли могутні сосни та розлогі буки предковічного лісу, гілля яких уже золотило своїм доторком сонце, що хилилося до небокраю. А просто перед ним стояло кілька чоловіків.

Здавалося, нібито чоловіки тії розглядали Амброуза з глибоким і майже побожним зачудуванням. Були вони бородаті й дикі з вигляду та вбрані у білі мантії такого крою, якого молодому ченцеві дотепер бачити не випадало. Волосся їхнє було довге та сплутане, неначе клубки чорних змій, а очі палали шаленим вогнем. У правиці кожен із них тримав грубо витесаного з каменю гострого ножа.

Амброуз запитував себе, чи не помер він зрештою, чи не були сії істоти чужинськими дияволами якогось незнаного пекла, що не згадано у жодному переписі. Перед лицем усього того, що сталося допіру, та у світлі його власних вірувань се припущення здалося Амброузові не таким уже й безпідставним. Із пострахом і тремом придививсь юнак до тих здогадних демонів та почав бурмотіти молитву, звертаючись у ній до Бога, який таким незбагненним чином покинув його, віддавши на поталу духовним ворогам. А тоді згадав Амброуз усю чаклунську могуть Азедарака, й зародивсь у нього інший здогад — що його у плоті викрадено з таверни «Бон Жуісанс» і допроваджено просто в руки тих досатанинських істот, які служили єпископові-химороднику. Переконавшись у своїй тілесній цілісності та неушкодженості й дійшовши висновку, що такий стан навряд чи властивий безплотній душі, а також що лісовий краєвид навколо нього заледве чи характерний для пекельних сфер, визнав юнак дію чаклунських сил за найправдоподібніше пояснення. Отже, він і досі був живий, і досі перебував на землі, хоча обставини та місце, в якому він опинився, були більш ніж загадкові та сповнені зловісної, незбагненної небезпеки.

Дивні істоти зберігали цілковите мовчання, неначе були надто приголомшені, аби заговорити. А втім, зачувши Амброузове молитовне мимрення, вони, здавалось, оговталися від несподіванки та не лише здобулися на голос, але й загаласували. Амброуз не міг розібрати ані слова з їхніх різких вокабул159, у яких сибілянти160, придихо́ві та гортанні звуки часто поєднувалися у спосіб, який вкрай важко відтворити язикові звичайної людини. У всякому разі, юнак уловив повторене кілька разів слово «Тараніт» і запитав себе, чи не було те слово йменням якогось особливо зловорожого демона.

Звучання мови тих химерних істот почало набирати подоби грубого ритму, нагадуючи інтонації якогось первісного піснеспіву. Двоє з них виступили наперед і схопили Амброуза, а тим часом їхні супутники піднесли свої голоси у пронизливій, переможній літанії.

Амброуза, який заледве чи розумів, що́ сталося, і ще менше тямив, що́ з ним має статися далі, кинули навзнак на гранітну брилу. Один із поневолювачів тримав його, а другий тим часом високо здійняв над юним ченцем гостро заточений кремінний клинок. Вістря погойдувалося у повітрі над Амброузом, і чернець, охоплений раптовим жахом, усвідомив, що не мине й миті, як воно зі страшною швидкістю впаде та прохромить його серце.

А тоді за демонічним піснеспівом, який здійнявся у божевільному, злостивому шаленстві, ченцеві вчувся солодкозвучний та владний жіночий голос. У нестямному сум’ятті нажаханому Амброузові слова ті видалися чужинськими та безглуздими, однак його полонителі їх вочевидь зрозуміли та сприйняли за незаперечний наказ. Рука з кам’яним ножем неохоче опустилася, і Амброузові було дозволено знову сісти на пласкій брилі.

Його рятівниця стояла на краю відкритої галявини у розложистій тіні прадавньої сосни. Тієї миті вона вийшла вперед, і вбрані у білі одіяння чоловіки з видимою пошаною відступили перед нею. Була вона дуже висока, поводилася безстрашно й величаво, і одягнена у шати темно-блакитної барви, які мерехтіли, немовби всіяне зорями небо літньої ночі. Волосся її було заплетене у довгу золотаво-рудувату косу, важку, неначе лискучі кільця якоїсь східної змії. Очі були дивовижного бурштинового кольору, вуста — ніби цинобра, до якої домішувалася прохолода лісового затінку, а бездоганна шкіра — біла, немов алебастр. Амброуз бачив, що жінка ся надзвичайно вродлива, одначе вона викликала у нього такий святобливий трепет, який він відчував би хіба перед самою королевою, проте до відчуття сього домішувалася й дещиця того остраху, що пройняв би усякого чеснотливого молодого ченця у небезпечній присутності спокусливої сукуби.

— Ідіть за мною, — звернулася вона до Амброуза мовою, яку юнак завдяки своїм студіям зміг упізнати як застарілий варіант французької, що нею колись послуговувалися в Аверойні — мови, якою здогадно вже ніхто не говорив багато сотень років. У великому зачудуванні юнак слухняно підвівся й подався за нею слідом, і нападники, хай і неохоче, дозволили ченцеві піти, не чинячи перешкод, лише провели його уважними похмурими поглядами.

Жінка повела його вузькою стежиною, що в’юнилася поміж деревами, зникаючи в густому лісі. За кілька митей галявина, гранітна брила та гурт чоловіків у білих мантіях зникли з очей, заслонені запоною густого листя.

— Хто ви? — запитала пані, обертаючись до Амброуза. — На позір ви — достоту як один із навіжених місіонерів, котрі останнім часом почали прибиватися до Аверойну. Здається, люди звуть їх християнами. Друїди вже стількох із них принесли в жертву Таранітові, що я дивом дивуюся, як вам стачило нерозсудливості прийти сюди.

Амброузові було непросто розібрати її архаїчну манеру висловлюватися; значення сказаних жінкою слів здалося йому таким дивним і незбагненним, аж юнак відчув певність у тому, що просто хибно її зрозумів.

— Я — брат Амброуз, — відповів він, повільно й недоладно висловлюючи думку за допомогою діалекту, що давно вже вийшов з ужитку. — Звісно ж, я — християнин, одначе, зізна́юсь, я вас не зрозумів. Я чув про поганських друїдів, але ж, певна річ, їх усіх вигнали з Аверойну багато сторіч тому.

Жінка поглянула на Амброуза з явним подивом і жалем. Її брунасто-жовті очі були сяйливі та чисті, неначе витримане вино.

— Бідолашний, — мовила вона. — Боюся, та жахлива пригода вас спантеличила. Маєте щастя, що саме тої миті нагодилася я й вирішила втрутитися. Нечасто я стаю межи друїдами та їхніми жертвами, але, побачивши допіру, як сидите ви на їхнім вівтарі, я була неабияк вражена вашою юністю та гожістю.

Дедалі сильніш охоплювало Амброуза відчуття, що він став жертвою якогось небувалого чаклунства, проте навіть тоді у підозрах своїх юнак анітрохи не наблизився до розуміння справжньої величі того чару. Та хай який він був здивований і збентежений, а таки усвідомив, що завдячує життям тій незрівнянній вродливиці, яка стояла коло нього, тож заходився, затинаючись, висловлювати свою вдячність.

— Не варто дякувати, — мовила пані, солодко всміхнувшись. — Я — Моріаміс, чаклунка, і друїди бояться моєї нездоланної магії, бо чари мої дужчі за всі їхні, хоч уживаю їх лише на благо людям, а не на зло та згубу.

Вжахнувся чернець, довідавшись, що його чарівна рятівниця була чаклункою, хай навіть сили свої скеровувала нібито на добродійництво. Се нове знаття лише посилило його тривогу, та вирішив юнак, що розважливіше буде приховати свої почуття щодо сього.

— Воістину, я вдячний вам, — запевнив юнак. — А зараз, якщо ви учините таку ласку і вкажете мені шлях до таверни «Бон Жуісанс», яку я нещодавно полишив, то завдячуватиму вам іще більше.

Моріаміс насупила світлі брови.

— Ніколи не чула я про «Бон Жуісанс». Нема такого місця в сьому краї.

— Але ж се — Аверойнський ліс, хіба ні? — спитав спантеличений Амброуз. — І вже запевне ми недалеко від того шляху, що лежить між містечком Зім і містом Війон, чи не так?

— Ніколи не чула я ані про Зім, ані про Війон, — відказала Моріаміс. — Край сей і справді знаний як Аверойн, і ліс отсей великий є Аверойнським лісом, як його спрадавна назвали люди. Але нема тут міст, як ті, що ви про них говорите, брате Амброузе. Боюся я, що ви і досі як слід не прийшли до тями.

Амброуз стояв ні в сих ні в тих, усвідомлюючи лише, що його огортає дратівна бентега.

— Я став жертвою щонайогиднішої облуди, — проказав він, звертаючись радше сам до себе. — Я певен, що то все — діяння того мерзенного чаклуна, Азедарака.

Жінка стрепенулася, немовби вжалена дикою бджолою. Щось водночас палке та суворе майнуло у пронизливому погляді, який вона звернула на Амброуза.

— Азедарак? — запитала вона. — Що вам відомо про Азедарака? Колись я була знайома із чоловіком, який носив те саме ймення, тож і цікаво мені, чи не могла б то бути та ж особа. А він, бува, не високий сивуватий чоловік із темними палючими очима, який тримається так гордовито і має вигляд, немовби повсякчас розгніваний, а на чолі має серпастого рубця?

Вельми спантеличений та збентежений як ніколи, Амброуз визнав точність її опису. Збагнувши, що у якийсь недовідомий спосіб натрапив на приховане минуле чаклуна, юнак вирішив звіритися тій жінці й розповів їй історію своїх пригод, сподіваючись, що Моріаміс натомість надасть йому подальші відомості про особу Азедарака.

Жінка вислухала його з вельми зацікавленим, однак анітрохи не здивованим виразом.

— Тепер я розумію, — зауважила вона, коли чернець скінчив оповідь про свої поневіряння. — Незабаром я поясню все те, що вас нині спантеличує та непокоїть. Також я думаю, що знаю й сього Жеана Мовесуара; віддавна він був Азедараковим слугою, хоча у ті часи носив ім’я Мельшір. Cі двоє завше були підпомагачами зла й служили Великим Древнім у способи, які самі друїди або давно забули, або ніколи і не відали.

— Далебі, я сподіваюся, що ви зможете пояснити мені, що сталося, — сказав Амброуз. — Се ж бо така страхітлива, дивна й безбожна річ — зробити єдиний ковток вина у таверні ввечері, а тоді опинитись у самому серці лісу при світлі пообіднього сонця, та ще й серед отих демонів, від яких ви мене порятували.

— Атож, — відказала Моріаміс, — усе навіть дивніше, ніж ви могли б і уявити. Скажіть-но мені, брате Амброузе, який був рік, коли ви увійшли до таверни «Бон Жуісанс»?

— Таж, звісно, що се сталося нині, року Господа нашого, 1175-го. Який ще рік то міг би бути?

— Друїди лічать літа по-своєму, — відповіла Моріаміс, — і їхня система літочислення нічого вам не скаже. Одначе згідно з літочисленням, яке християни намагаються нині запровадити в Аверойні, теперішній рік є 475-м від Різдва Христового. Вас перенесли щонайменш на сімсот років у те, що люди вашої ери звуть минулим. І може бути, що друїдський жертовник, на якому ви лежали, коли я вас знайшла, стоїть на тому самому місці, де у прийдешньому збудують таверну «Бон Жуісанс».

Сказане так приголомшило Амброуза, що й уявити годі. Його розум неспроможний був до пуття осягнути значення слів Моріаміс.

— Але ж як таке можливо?! — вигукнув юнак. — Як може чоловік повернутися назад у часі крізь роки та опинитися серед людей, які вже давно перетворилися на попіл?

— А се уже, либонь, є таємницею, що до снаги відкрити хіба Азедаракові. Хай там як, а пройдешнє та прийдешнє співіснують із тим, що ми звемо теперішнім, і є лише двома відтинками на колі часу. Ми сприймаємо та називаємо їх відповідно до того, яке положення займаємо на тому колі.

Тоді й відчув Амброуз, що потрапив у тенета найнечестивішого та безпримірного чаклунства, став жертвою чортовиння, про яке не згадують у жодному з християнських реєстрів.

Від усвідомлення того, що у сьому становищі будь-яка заувага, заперечення чи навіть молитва виявилися б недоречними, ченцеві аж мову відібрало. Аж раптом понад верхівками сосен, які височіли неначе башти, обабіч стежини, якою вони з Моріаміс простували, юнак угледів кам’яну вежу з невеликими ромбовидими віконцями.

— Ось і мій дім, — мовила Моріаміс, коли вони нарешті вийшли з-під затінку дерев, яких ставало дедалі менше, й опинилися коло підніжжя невисокого пагорба, де й була розташована та вежа. — Будьте моїм гостем, брате Амброузе.

Амброуз не годен був відхилити запропоновану гостинність, хай навіть і відчував, що Моріаміс навряд чи можна вважати підхожою господинею для цнотливого та богобоязливого ченця. А втім, до благочестивих побоювань, які вона у нього викликала, домішувалося почуття захвату. Крім того, він, наче загублене дитя, чіплявся за єдиний захист, який був приступний йому у сьому краї страхітливих небезпек і приголомшливих таємниць.

Внутрішня обстава вежі була охайна та по-домашньому затишна, хоча меблі виявилися грубішої роботи, ніж ті, до яких Амброуз звик, а на стінах висіли розкішні, але грубо ткані гобелени. Служниця, така ж висока, як і сама Моріаміс, принесла йому велику миску молока та буханець пшеничного хліба, й чернець нарешті зміг угамувати голод, який так і не встиг вдовольнити на постоялому дворі.

Сівши до своєї простої трапези, чернець усвідомив, що Книга Ейбона ще й досі лежить за пазухою його ряси, важким тягарем тиснучи на груди. Він видобув ту книгу назовні й з острахом подав Моріаміс. Її очі розширилися, проте вона утрималася від зауваг, аж поки юнак закінчив їсти. А тоді мовила так:

— Воістину, ся книга є власністю Азедарака, який раніше був моїм сусідом. Я знала того негідника доволі добре — насправді, аж надто добре. — Вона замовкла на мить, і груди її здіймалися та опадали від якогось неясного почуття. — Був він наймудрішим і наймогутнішим із чаклунів, а до того ж іще й найпотайнішим, адже ніхто не відав ані про те, коли і як прибув він до Аверойну, ані про те, в який то спосіб йому вдалося роздобути прадавню Книгу Ейбона, рунічні письмена котрої лежать поза межами розуміння решти чаклунів. Був він владарем над усіма чарами й усіма демонами, а також знаний тим, що варив потужні зілля. Були серед них певні настоянки, які він змішував, промовляючи слова могутніх заклять, від чого зілля ті набували виняткових якостей та могли перенести того, хто їх вип’є, назад або вперед у часі. Здається мені, одне таке зілля дав вам випити Мельшір, або Жеан Мовесуар; що ж до самого Азедарака, то він разом зі своїм слугою скористалися іншим, — і то, либонь, не вперше, — вирушивши з теперішньої доби друїдів у пору панування християнства, що до неї належите і ви. Фіал із криваво-червоним зіллям призначався для мандрівки у минуле, фіал із зеленим — для подорожі у майбутнє. Погляньте-но сюди! Я маю ті зілля, кожного по одному, хоч Азедаракові і невтямки було, що відала я про їхнє існування.

Жінка відчинила невеличку шафку, в якій зберігалися розмаїті обереги та цілющі зілля, висушені на сонці трави та змішані при світлі місяця есенції, якими послуговувалася чаклунка. З-поміж усього того чаклунського знаряддя вона видобула два фіали, один з яких містив рідину кольору крові, а другий — яскравий смарагдовий плин.

— Одного дня суто з жіночої цікавості я поцупила їх із Азедаракового сховку, в якому той тримав усі свої зілля, еліксири та найпотужніші трунки, — провадила далі Моріаміс. — Якби я того захотіла, то могла б податися в майбутнє слідом за тим шельмою, однак мене цілком удовольняє життя в моїй епосі, а крім того, я не належу до тих жінок, що ладні переслідувати збайдужілого та знеохоченого коханця…

— Отже, — мовив збентежений сильніше, ніж будь-коли, але сповнений надії Амброуз, — коли б я випив вміст зеленого фіала, то зміг би повернутися до своєї епохи?

— Достеменно так. І, судячи із того, що ви розповіли, я певна, що ваше повернення завдасть Азедаракові чимало прикрості. Адже се так на нього схоже — дістати собі зисковну церковну посаду. Він завжди вмів скористатися зі слушної нагоди, повсякчас дбав лише про власні вигоди та добробут. І я впевнена — його навряд чи потішить, якщо ви таки добудетеся до архиєпископа… За вдачею своєю я не мстива… одначе, з другого боку…

— Несила мені збагнути, як то хтось міг би до вас збайдужіти, — галантно мовив Амброуз, помалу осягаючи своє становище.

Моріаміс усміхнулася.

— Се гарно сказано. А ви і справді чарівливий юнак, дарма що маєте на собі сесю похмуру мантію. Я рада, що порятувала вас від сих друїдів, які б вирвали вам серце із грудей та офірували його своєму демонові, Тараніту.

— То зараз ви відправите мене назад?

Моріаміс трохи насупилась, а тоді набрала якнайспокусливішого вигляду.

— Хіба аж так ви прагнете полишить господиню? Ви ж бо нині живете в іншому сторіччі, тож якийсь там день чи тиждень, чи й місяць анітрохи не вплинуть на те, якої днини повернетеся назад. А крім того, я зберегла у пам’яті Азедаракові формули; мені відомо, як ними користатись, і з їхньою допомогою я зможу підсилити дію зілля, якщо у тому стане потреба. Що ж до перенесення у часі, то зазвичай воно відбувається точно на сімсот років уперед або назад, одначе дію зілля можна трохи посилити або послабити.

Сонце вже скотилося за верхівки сосен, і м’який вечірній смерк почав заповнювати внутрішній простір вежі. Служниця покинула покої. Моріаміс підійшла до Амброуза, який сидів на грубій лаві, та сіла коло нього. І досі всміхаючись, вона прикипіла до нього поглядом своїх бурштинових очей, в глибинах яких палало млосне полум’я, й здавалося, неначе полум’я те розгорялося яскравіше мірою того, як довкола густішали сутінки. Не кажучи ні слова, вона почала повільно розплітати свою важку косу, й від її волосся линули пахощі, тонкі та солодкі, наче пахощі гіацинта.

Від її чарівної близькості Амброуз геть зніяковів.

— Не певен я, чи правильно вчиню, коли залишусь. Що подумає архиєпископ?

— Мій любий хлопчику, таж архиєпископ іще навіть не народився, й спливе принаймні шістсот і п’ятдесят років, перш ніж він з’явиться на сей світ. А коли ти, зрештою, повернешся, усе те, що ти робив упродовж свого перебування зі мною, залишиться в минулому, віддаленому від твоєї доби не менш як сімома століттями… сього часу цілком достатньо для відпущення будь-якого гріха, байдуже, скільки разів його було повторено.

Неначе той, хто втрапив у тенета якогось фантастичного сновидіння та виявив, що сновидіння те аж ніяк не можна назвати неприємним, Амброуз піддався й скорився сим незаперечним жіночним доводам. Він заледве розумів, що́ мало статися, проте, зваживши на виняткові обставини, на які йому вказала Моріаміс, юнак зрозумів, що суворі приписи чернечого послуху цілком можна буде послабити майже будь-якою мислимою мірою, та ще й до того ж се не матиме своїм наслідком ані духовної загибелі, ані навіть серйозного порушення обітниць.

IV

Місяць по тому Моріаміс із Амброузом стояли коло друїдського вівтаря. Був пізній вечір, і понад спорожнілою галявиною сходив місяць на підповні, гаптуючи своїм срібним мереживом верхівки дерев. Теплий подих літньої ночі був ніжний, немов зітхання сповитої дрімотою жінки.

— То після всього ти мусиш іти? — сповненим благання та жалю голосом запитала Моріаміс.

— Се — мій обов’язок. Я мушу повернутися до Климента з Книгою Ейбона та рештою зібраних мною доказів, які свідчать проти Азедарака.

Щойно злетівши з його вуст, слова ті видалися Амброузові дещо удаваними; він щосили намагався переконати себе у незаперечності та вагомості власних доводів, але намарно. Його перебування з Моріаміс було справжньою ідилією, і, хоч як дивно, він не годен був засудити її як гріховну. Та ідилія надавала усьому, що їй передувало, якоїсь похмурої нереальності. Цілий місяць юнак жив, наче щасливий поганин, вільний від будь-якої відповідальності й обмежень, цілком забувшись у блаженному сні, і отепер, спонукуваний невиразним відчуттям обов’язку, мусив повернутися до сумного існування середньовічного ченця.

— Не намагатимуся тебе спинити, — зітхнула Моріаміс. — Однак я сумуватиму за тобою й пам’ятатиму як гідного коханця та милого товариша в забавах. Ось твоє зілля.

Коли Моріаміс наливала зелену есенцію до невеличкої чаші, яку невдовзі подала Амброузові, рідина під місяцем видавалася холодною і майже безбарвною.

— Чи ти цілком упевнена в його дієвості? — запитав чернець. — Чи впевнена ти, що я повернуся до таверни «Бон Жуісанс» невдовзі після свого зникнення звідти?

— Авжеж, — відказала Моріаміс, — бо ж зілля се завжди несхибно діє. Але зажди-но, я принесла іще фіал — він для минулого. Візьми його з собою: хто зна, можливо, колись тобі захочеться повернутися і знову навідатись до мене.

Амброуз узяв червоний фіал і заховав його за пазухою ряси, поруч із прадавнім чаклунським манускриптом із Гіпербореї. А тоді, як слід розпрощавшись із Моріаміс, він з несподіваню рішучістю осушив чашу.

Залита місяцевим сяйвом галявина, сірий кам’яний вівтар і Моріаміс — усе пощезло в нуртовищі вогню та тіней. Здавалось Амброузові, ніби він нескінченно довго злітає у височінь, ширяючи крізь фантасмагоричні безодні, посеред невпинної коловерті мінливих форм, які кружляли й танули у довколишньому чорториї. Зрештою він усвідомив, що знов опинився у заїзді «Бон Жуісанс», та ще й, схоже, за тим самим столом, що за ним він сидів у товаристві сьє де Емо. Зала була залита ясним сонячним світлом і вщерть заповнена людьми, серед яких юнак намарно намагався відшукати рум’яне господареве обличчя або ж когось із обслуги чи гостей, яких він бачив під час своїх попередніх відвідин. Однак усі ті люди були йому незнайомі, а меблі видавалися на диво старими й значно засмальцьованішими, ніж він їх запам’ятав.

Помітивши появу Амброуза, усі присутні почали розглядати його з відвертою цікавістю й зачудуванням. Якийсь високий чолов’яга зі скорботними очима та важкою щелепою поквапливо підійшов до ченця і вклонився йому з виразом, який міг би здатися улесливим, якби не був сповнений допитливої зухвалості.

— Чого бажаєте? — запитав він.

— Се — таверна «Бон Жуісанс»?

Господар витріщився на Амброуза.

— Ні, се — таверна «От Есперанс161», у якій я господарюю от уже років тридцять. Невже ви не подужали прочитати вивіску? Ся таверна звалася «Бон Жуісанс» ще за часів мого батька, та по його смерті я ту назву змінив.

Амброуза охопив жах.

— Але ж, коли я нещодавно навідувався сюди, таверна ся мала іншу назву, та й господарював тут інший! — збентежено скрикнув юнак. — Власник був опасистий веселий чоловік, анітрохи не схожий на вас.

— Ото мій батько був такий достоту, як ви описуєте, — проказав господар таверни, іще підозріливіше придивляючись до Амброуза. — Одначе, як я й сказав, він уже тридцять років як помер, а ви, певна річ, тоді ще й на світ не народилися.

Амброуз почав усвідомлювати, що́ сталося. Чи то через якусь помилку, а чи то через надмірну міцність смарагдове зілля перенесло його задалеко у майбутнє, і він на багато років випередив свій час!

— Я мушу продовжити подорож до Війона, — вимовив юнак збентеженим голосом, іще не цілком осягнувши, в якому скрутному становищі опинився. — Я маю послання для архиєпископа Климента, і мушу доправити його, не зволікаючи більше ані хвилини.

— Але ж Климент помер навіть раніше за мого батька! — вигукнув господар таверни. — Звідкіля ж то ви прибули, коли сього не відаєте?

З господаревого тону було зрозуміло, що він засумнівався в Амброузовому здоровому глузді. Решта присутніх, дослухавшись до тієї дивної бесіди, з’юрмилися навколо та заходилися дошкуляти ченцеві жартівливими і часом грубими запитаннями.

— А як щодо Азедарака, єпископа Зімсього? Чи й він також помер? — розпачливо запитав Амброуз.

— Ви, звісно, маєте на увазі святого Азедарака. Він пережив Климента, а прецінь от уже тридцять два роки минуло, відколи Азедарак почив і невдовзі був канонізований. Подейкують, нібито насправді він і не помер, а був живим узятий на небо, і що його тіло так ніколи й не було поховане у величній усипальниці, яку звели для нього у Зімі. Та се, либонь, просто легенда.

Відчуття невимовної спустошеності й сум’яття переповнили Амброуза. А тим часом навколо нього з’юрбилося ще більше відвідувачів, які, незважаючи на його рясу, зробили ченця предметом украй нечемних зауваг і кпинів.

— Добрий братчик геть схибнувся з розуму! — крикнув хтось.

— Аверойнські вина виявилися для нього заміцними, — загомоніли інші.

— Який нині рік? — вимогливо запитав охоплений відчаєм Амброуз.

— Рік Господа нашого 1230-й, — відказав йому господар таверни, заходячись глузливим сміхом. — А ви собі гадали, який то рік мав бути?

— Був 1175-й рік, як я востаннє навідувався до таверни «Бон Жуісанс», — ізнався Амброуз.

Його слова зустріли новими кпинами та реготом.

— Заждіть-но, паночку, та ж вас на ту пору ще навіть не зачали, — сказав господар таверни. А тоді, ніби щось пригадавши, провадив далі вже задумливішим тоном: — Як я ще був дитиною, розповідав мені батько про якогось молодого ченчика, десь вашого віку, що одного літнього вечора 1175-го року прийшов до таверни і щез незбагненним чином після того, як випив ковток червоного вина. Здається, звали його Амброузом. То, може, ви і є той самий Амброуз, і отсе щойно повернулися з вашої мандрівки у нікуди?

Господар таверни насмішкувато підморгнув, і завсідники, перекидаючись новими дошкульними жартами, знов узяли ченця на глум.

Амброуз намагався вповні осягнути, в яку тяжку скруту потрапив. Тепер, з Азедараковою смертю чи зникненням, Амброузова місія звелася нанівець, і в усьому Аверойні не лишилося нікого, хто б упізнав юнака чи бодай повірив у його історію. У сьому незнаному часі, серед отсих незнайомих людей він відчував лише відчуженість і безпорадність.

Аж раптом згадав юнак про той червоний фіал, який Моріаміс дала йому, прощаючись. Зважаючи на те, куди закинуло його зелене зілля, дію сього трунку годі було передбачити, однак Амброуза вже охопило всепоглинне бажання врятуватися втечею від химерної безвиході теперішнього становища. А крім того, він тужив за Моріаміс, як заблукане дитя тужить за своєю матір’ю; його нетривке й дочасне життя у минулому було сповнене таких чарів, що несила було їм опиратися. Анітрохи не зважаючи на грубі обличчя та голоси, що оточили його зусібіч, Амброуз видобув з-за пазухи фіал, відкоркував його та й вихилив одним махом…

V

Він знов опинився на лісовій галявині перед велетенським жертовником. Поруч із ним знову стояла Моріаміс, була вона чарівна, тепла і аж дихала життям. Місяць і досі здіймався понад верхівками сосен, здавалося, що минуло лише кілька митей, відколи Амброуз розпрощався зі своєю коханою чарівницею.

— Я подумала, що ти можеш повернутися, — мовила Моріаміс. — Тож трохи зачекала.

І розповів їй Амброуз про виняткову невдачу, що спіткала його, коли він мандрував у часі.

Моріаміс поважно кивнула.

— Зелене зілля виявилося значно потужнішим, ніж я очікувала, — зауважила вона. — А втім, ми маємо щастя, що червоне зілля було однаково міцним і змогло перенести тебе назад крізь всі ті додані роки. Тепер тобі доведеться лишитися зі мною, оскільки я мала лиш два такі фіали. Сподіваюся, ти не шкодуєш.

І Амброуз у дещо далекий від чернечої чеснотливості спосіб довів, що її сподівання були не марними.

Ані тоді, ані будь-коли згодом не розповіла йому Моріаміс, що то вона сама однаковою мірою трішки підсилила обидва зілля за допомогою таємної формули, яку вона також поцупила в Азедарака.

Аверойнський звір

I. Свідчення брата Жерома

Я, скромний писар і найсмиренніший чернець Периґонського бенедиктинського абатства, на прохання абата нашого Теофіля пишу сей звіт про несьогосвітнє зло, яке ще й донині лютує, й донині не приборкане. І може статися так, що допоки допишу я звіт сей, зло теє знову вийде зі схованки і знову проявить себе.

Ми, ченці периґонські, а з нами й усі ті, хто відають щось про ону істоту, погоджуємося, що пришестя її збіглося із першим сходженням у небесах червоної комети, яка й донині летючим вогнищем полум’яніє понад безмісячними пагорбами.

Немов іржисте волосся Сатани, що майорить на пекельному геєнському вітрі, коли поспішає той назустріч світові, зійшла на овиді та комета попід сузір’ям Дракона і нині слідує за сузір’ям Скорпіона у напрямку західних лісів. Подейкують, що страхіття прийшло са́ме з комети, без крил злетівши проз світила на землю. Й воістину, аж дотепер, до літа року Господа нашого 1369-го, доки не зійшов у небесах той лиховісний червоний бич, у всьому Аверойні не було ані чутки, ані легенди про подібну істоту. Щодо мене, то я вважаю, що звір оний — се поріддя сьомого пекла, мерзота, яку породила булькотлива твань, змішана з вогнем, адже не подібний він до жодного зі звірів земних, до створінь повітря та води. І комета сяя цілком могла правити його пришестю за огнистий повіз.

Мені ж, за мої гріхи та негідність, першому судилося уздріти звіра. Певно, видиво се було засторогою cупроти шляхів, які ведуть до вічної згуби, бо ж саме на ту пору порушив я правило святого Бенедикта, що забороняє трапезувати впродовж одноденних виправ із обителі. Забаривсь я допізна після того, як доставив листа від Теофіля доброму настоятелеві монастиря Сен-Зенобі162́, хоча й мав повернутися задовго до вечірні. А на додачу до трапезування разом із ласкавими мешканцями Сен-Зенобі почастувавсь я тамтешнім витриманим білим вином. Певна річ, саме за діяння сії й спіткала мене на зворотному шляху, в лісах за абатством, зустріч із безіменним страхіттям — породженням самої ночі.

Перш ніж устиг я дістатися хвіртки абатства, день, зненацька згаснувши, щез, і довгий та безмісячний літній вечір згустився у моторошну темряву. Поспішаючи лісовою стежкою, відчував я лиховісний пострах у вузлуватих горбатих дубах та їхніх тінях, глибоких, наче прірва. І коли поміж їхніх химерних верховіть побачив я мстивий струменистий пломінь нової комети, що, здавалося, летіла за мною назирці, то вже й благодатне тепло вина геть згасло, й почав я гірко розкаюватись у тому, що знехтував обов’язком своїм і загаявся так надовго, бо ж знав я, що комета тая — то провісниця зла, прикмета, котра віщує смерть і пришестя cкверни сатанинської.

Аж ось пройшов я поміж предковічних дерев, які рясно височіли аж ген до самої хвіртки абатства, коли се здалося мені, немов уздрів я світло у вікні, і се мене вельми підбадьорило. Однак, йдучи далі, побачив я, що світло було зовсім близько — попід похиленим гіллям край моєї стежки; ба більше — рухалося теє світло так, неначе то пурхали непогамовні мандрівні вогні, й було воно геть не схоже на праведне сяйво каганця, ліхтаря чи світоча. Мінливим був колір того сяйва — то блідим, неначе вогні святого Ельма163, то яскраво-червоним, неначе свіжопролита кров, а то — зеленим, немов отруйні випари довкруж місяця.

І ось тоді, із жахом невимовним, уздрів я істоту, яку теє сяйво оповивало, неначе пекельний німб, і яке рухалося разом із оною. Крізь сяйво теє тьмяно видніла чорна скверна — голова та кінцівки, що не могли належати жодній із істот, сотворених Богом.

Страхіття стояло прямо й було воно заввишки з високу людину, рухалося погойдуючись, неначе величезна змія, а кінцівки мало такі рухливі, немов у них зовсім не було кісток. Куляста чорна голова, на якій не видно було ані вух, ані волосся, випиналася вперед на довгій зміястій шиї. Двійко маленьких очей без повік гаряче пломеніли, мов тії вуглини у чаклуновій жаровні, й були глибоко та близько посаджені у безносе обличчя понад блиском пилчастих, схожих на кажанячі, зубів.

Ото й усе, що встиг я розгледіти, перш ніж істота з дивним сяйливим німбом, який спалахував то отруйно-зеленим, то гнівно-червоним, промайнула повз мене — не встиг я навіть думки скласти про її справжні розміри та кількість кінцівок. Не видала істота ані звуку, і рухи її були цілком безгучні. Біжучи й швидко вихиляючись, зникла тая почвара у переплетеній гілками чорноті ночі, поміж прадавніх дубів, і більше не бачив я того пекельного сяйва.

Ледь живий зі страху, діставсь я нарешті до хвіртки абатства й прохав, аби мені дозволили увійти. Аж врешті-решт, потому, як вже чимало разів постукав я у хвіртку, надійшов воротар, аби мене впустити. Коли ж я розповів йому про те, що́ допіру побачив у безмісячнім лісі, він стримався й не став докоряти мені за спізнення.

На ранок мене викликали перед очі Теофілеві. Він висловив мені сувору догану за порушення послуху та наклав на мене покуту — мусив я цілий день перебути в усамітненні. Розмовляти з братами мені було не вільно, а тому аж до наступного ранку не чув я про тую істоту, яку перед вечірньою молитвою знайшли у лісі за Периґоном, і то саме там, де зустрів я безіменного звіра. Істотою тією був величезний олень, й забили його в якийсь безбожний спосіб. Ані вовк, ані мисливець, ані браконьєр не могли зробити такого. На олені не було жодної рани, опріч широкого й глибокого поздовжнього розтину, що оголив хребет від шиї до хвоста. Сам хребет був розтрощений, і з нього висмоктаний кістковий мозок, проте жодного іншого шматочка оленя не зжерто.

Ніхто й здогадки не міг скласти щодо природи звіра, який вбиває та пожирає своїх жертв у такий спосіб, одначе багато хто вперше повірив моїй оповіді, яку абат із братами дотепер сприймали мов якесь п’яне марення. Певно, казали вони, то створіння із самого Пекла блукає за стінами нашими, й створіння те забило оленя та висмоктало кістковий мозок із його розламаного хребта. А сам я, приголомшений спогадом про теє мерзенне видиво, чудувався милосердю Божому, яке одне лише й дозволило мені уникнути долі, що спіткала була того оленя.

Здавалося, що більше ніхто не уздрів тоді чудовиська, усі ж бо ченці, опріч мене, вже спали собі у дорміторії164, а Теофіль рано пішов до своєї келії. Одначе впродовж наступних ночей після вбивства оленя присутність сієї лиховісної істоти стала очевидною для всіх.

І ось ніч у ніч комета збільшувалася, пломеніючи, неначе лихий серпанок з крові та вогню, і зорі блякли перед нею, і жах затьмарював думи людські. І у молитвах наших, від утрені до вечірні, прохали ми відвернути ті недовідомії напасті, які комета могла принести із собою. І день у день від селян, священників, лісорубів і від решти люду, що відвідували абатство, чули ми оповіді про страхітливі й таємничі плюндрування, в усьому подібні до вбивства оленя.

Знаходили мертвих вовків із розчахнутими хребтами та без кісткового мозку; і волові, й коневі учинив звір те саме. Аж тоді, схоже, став оний звір зухвалішим — або ж набридла йому така нехитра здобич, як олені та вовки, та коні з волами.

Спочатку не нападав він на живих людей, однак допався був до безпомічних небіжчиків, немов який мерзенний пожирач падла. На цвинтарі Сен-Зенобі знайшли два нещодавно поховані тіла — вони лежали там, де істота викопала їх з могил та розкрила їм хребці. У кожнім випадку з’їдено було лише дещицю кісткового мозку; однак, немовби лютуючи з розчарування, пошматував той звір тіла небіжчиків від маківки до п’ят, і то так, що клапті їхньої плоті геть перемішалися з тим дрантям, на яке було перетворено їхні савани. Із сього судячи, скидалося на те, що почварі до смаку лише кістковий мозок, який видобуто з хребтів щойно вбитих створінь.

Отож, звір більше не чіпав мертвих, натомість зібрав скорботну подать із живих. Минула одна ніч, відколи звір осквернив могили, і двох вуглярів, що працювали у лісі менш як за милю від Периґона, було жахливо вбито у їхній хатині.

Інші вуглярі, котрі мешкали неподалік, чули пронизливі крики, що обірвалися раптовою тишею. Настрашено визираючи крізь шпарину у замкнених на засув дверях, вони невдовзі побачили, як у сірому світлі зірок із хатини з’явилася чорна, тьмяно-сяйлива постать і пішла геть. Лиш на світанку наважилися вуглярі дізнатися, яка ж то доля спіткала їхніх безталанних побратимів. Як з’ясувалося згодом, із загиблими вчинили те саме, що й з вовками та іншими жертвами звіра.

Коли оповідь про сю подію дійшла до абатства, Теофіль викликав мене перед свої очі та ретельно розпитав про тую примару, з якою я був так раптово зустрівся. Наш абат, як і решта, спершу мав сумніви щодо мене, вважаючи, нібито мене налякало якесь потайне лісове створіння. Однак після низки жорстоких і хижих нападів усім стало ясно, що у літніх лісах оселилася й рискає у пошуках здобичі диявольська істота, і то така, що про подібних в усім Аверойні й казок не складано. Ба більше, нині усім стало очевидно, що була то та сама істота, яку я стрів, вертаючи того вечора із Сен-Зенобі.

Вельми засмутило нашого доброго абата сеє зло, що обрало собі околиці абатства за місце, де воно може явити себе, та ще й чинило усі плюндрування свої на відстані п’ятигодинної подорожі від Периґона. Геть блідий від своєї надміру суворої аскези та нічних чувань, із запалими щоками та палахкотливими очима, викликав мене Теофіль до себе та велів знову і знову оповідати йому мою історію, і слухав її з таким виглядом, з яким хто, бува, часом батожить себе за якийсь уявний гріх. І хоч я, подібно до решти, був глибоко вражений сим пекельним страхіттям та мерзенною його присутністю, а проте таки дещо здивувався праведному гніву та обуренню нашого доброго абата, в якому спалахнуло войовниче завзяття супроти посіпак Асмодеєвих.

— Воістину, — мовив він, — ходить межи нами великеє зло, що здійнялося разом із кометою прямісінько з дев’ятого кола Пекла. Ми ж бо, ченці Периґонські, мусимо виступити з розп’яттям та святою водою, щоб уполювати диявола у леговищі його, яке, волею долі, сховане десь просто коло наших воріт.