Зібрання творів

— Волів би я знати, що́ означає це вторгнення, — мовив некромант. — Воістину, відважний ти, що увійшов до храму Мордіґґіана.

— Я прийшов, аби знайти дівчину, яка лежить он там, — проголосив Фаріом. — Її звати Ілейт, і вона — моя дружина, на яку несправедливо зазіхнув тутешній бог. Але скажіть-но мені, чому ви принесли її до цього покою, забравши зі столу Мордіґґіана, і що за люди ви, хто підіймає мертвих, як підняли іншу жінку?

— Я — Абнон-Та, некромант, а ці двоє — мої учні, Нарґаї та Вемба-Тсіт. Подякуй Вемба-Тсітові, бо ж він направду повернув твою дружину з обителі мертвих, явивши вміння, що перевершили вміння його вчителя. Вона пробудилася, перш ніж заклинання було завершено!

Фаріом люто, з невблаганною підозріливістю поглянув на Абнона-Та.

— Ілейт не була мертва, лише набрала подоби людини, яка перебуває у трансі, — пояснив юнак. — Пробудило її аж ніяк не чаклунство твого учня. Й, воістину, нікого, крім мене, не має обходити питання про те, жива Ілейт чи мертва. Дозвольте нам піти, адже я бажаю виїхати з нею із Зул-Ба-Сера, в якому ми, мандрівці, зупинилися лише ненадовго.

Кажучи це, Фаріом розвернувся спиною до некромантів і підійшов до Ілейт, яка уважно дивилася на нього розгубленими очима, але слабеньким голосом вимовила його ім’я, коли юнак стиснув її в обіймах.

— Просто дивовижний збіг, — промуркотів Абнон-Та. — Ми з учнями теж маємо намір виїхати із Зул-Ба-Сера, і вирушаємо цієї-таки ночі. Можливо, ви вшануєте нас своїм товариством.

— Дякую вам, — коротко відказав Фаріом. — Але не певен я, що наші шляхи збігаються. Ми з Ілейт збираємося вирушити до Тасууну.

— Присягаюся чорним вівтарем Мордіґґіана, та це ж іще дивовижніший збіг, адже Тасуун — це й наше місце призначення. Ми візьмемо із собою воскреслу Арктелу, яку я завжди вважав надто прекрасною для бога цього поховального храму та його гулів.

Фаріом уловив темну злостивість, яка ховалася за єлейною і насмішкуваатою мовою некроманта. А ще він помітив лиховісний знак, який Абнон-Та потайки зробив своїм помічникам. Беззбройному юнакові не лишалося іншої ради, як дати позірну згоду на цю сардонічну пропозицію. Він добре розумів, що йому не дозволять покинути цього храму живцем, адже вузькі очі Нарґаї та Вемба-Тсіта, які пильно стежили за кожним його рухом, сяяли червоною жагою вбивства.

— Ходімо, — мовив Абнон-Та тоном владного наказу. — Вже час вирушати.

Чаклун обернувся до застиглої постаті Арктели та промовив якесь незнане слово. З порожніми очима, крокуючи, немов сновида, дівчина пішла слідом за ним до відчинених дверей. Фаріом допоміг Ілейт звестися на ноги і, намагаючись угамувати дедалі сильніші жах, сум’яття та тривогу, які він побачив в очах дружини, шепотів їй слова розради. Підвівшись, Ілейт змогла йти, хоча й повільною, непевною ходою. Вемба-Тсіт і Нарґаї трохи відступили, вказуючи жестами, щоб Ілейт із Фаріомом ішли попереду, але Фаріом, відчуваючи, що ці двоє заміряються вбити його, щойно він обернеться до них спиною, скорився неохоче та розпачливо роззирнувся навсібіч, шукаючи чогось, що можна було б схопити й використати як зброю.

Коло самих його ніг стояла одна з металевих жаровень, повна вуглин, які ще досі тліли. Юнак хутко нахилився, вхопив її та кинувся на некромантів. Вемба-Тсіт, як Фаріом і підозрював, саме підкрадався до нього зі здійнятим мечем і вже готувався завдати удару. Юнак пожбурив жаровню разом із усім її жаристим вмістом просто в некромантове обличчя, і Вемба-Тсіт із жахливим здушеним криком повалився на долівку; Нарґаї з лютим гарчанням стрибнув уперед, аби напасти на беззахисного молодика. Некромантів учень заніс ятаган для удару, і його лезо злісно блиснуло, відбивши багряну заграву вогнів, які палахкотіли в урнах. Але його зброя не опустилася, і Фаріом, який вже приготувався зустріти невідворотну смерть, зненацька усвідомив, що Нарґаї прикипів поглядом до чогось за його спиною та закам’янів на місці, немов узрівши примару горгони.

Неначе змушений до того якоюсь чужою волею, юнак озирнувся й побачив те, що зупинило удар Нарґаї. Обриси Арктели та Абнона-Та, які незрушно застигли перед відчиненими дверима, вимальовувалися на тлі колосальної тіні, яку ніщо у всьому покої не могло відкидати. Та тінь від краю і до краю заповнювала собою дверну пройму, вона височіла над одвірком — а тоді швидко перетворилася на дещо більше, ніж просто тінь: то було чорне й непроглядне громаддя темряви, що якимось незбагненним чином засліплювала очі. Здавалося, немовби та темрява висмоктала все полум’я з червоних урн і сповнила покій холодом смерті та цілковитої порожнечі. Пітьма набула форми колони, подібної до хробака і велетенської, як дракон, — її кільця невпинно сунули вперед, виповзаючи з мороку коридору, проте сама вона щохвилини мінилася, нуртуючи та обертаючись, немов оживлена вихоровими енергіями темних еонів. На хвилю вона набрала подоби якогось демонічного велета з головою без очей і тілом без кінцівок, а тоді, бурхаючи й ширячись, неначе кіптяве полум’я, та жива темрява кинулася вперед і проникла до покою.

Абнон-Та відсахнувся від цієї з’яви, безтямно бурмочучи прокльони чи, може, екзорцизм, однак Арктела, бліда, тендітна й нерухома, лишилася стояти на шляху тієї істоти, і темрява заходилася огортати та оповивати її своїм голодним палахкотінням, аж поки дівчина повністю зникла з очей.

Підтримуючи Ілейт, яка кволо спиралася на його плече, от-от ладна зомліти, Фаріом не годен був зрушити з місця. Він геть забув про кровожерного Нарґаї; юнакові здавалося, що вони з Ілейт — лише бліді тіні в присутності втіленої смерті та розпаду. Юнак бачив, як чорнота розростається та прибуває мірою того, як підноситься вгору темне полум’я, що знайшло поживу, зімкнувшись навколо Арктели; він бачив, як та чорність переливається цілим виром відтінків темної веселки, подібним до спектру якогось жалобного сонця. На мить йому почувся легкий шемріт, схожий на тихе тріскотіння вогню, а тоді істота стрімко й страхітливо відлинула з покою. Арктела зникла, неначе фантом, що розчинився у повітрі. Принесений раптовим сильним повівом, у якому дивним чином змішувалися жар і холод, покоєм поширився їдкий запах, подібний до того, що здіймається від догорілого похоронного вогнища.

— Мордіґґіан! — пронизливо закричав Нарґаї, охоплений істеричним жахом. — То був сам бог Мордіґґіан! Він забрав Арктелу!

Здалося, що на його крик озвалося відлуння одразу кількох десятків злісно-глузливих голосів — нелюдські, наче завивання гієн, а втім виразні, вони повторювали ймення Мордіґґіана. Тоді із темного коридору до покою ринула орда створінь, у яких Фаріом лише за фіолетовими одіяннями зміг упізнати жерців бога-гуля. Вони познімали з себе маски у формі черепів, відкриваючи голови та обличчя, що були наполовину антропоморфними, наполовину — собачими, а загалом — диявольськими. Зняли вони також і безпалі рукавиці… Було їх щонайменше дванадцятеро. Їхні вигнуті пазурі виблискували в кривавому світлі, неначе гаки з потьмянілого металу, а з-під їхніх губ, які з гарчанням розійшлись у хижому вишкірі, стирчали шпичасті зуби, довші за цвяхи для домовини. Неначе шакали, вони щільним кільцем оточили Абнона-Та й Нарґаї, заганяючи їх у найдальший кут покою. Декілька інших жерців, які увійшли трохи пізніше, зі звіриною лютістю наскочили на Вемба-Тсіта, який саме почав був опритомнювати і зараз стогнав і корчився, лежачи на долівці посеред жарин, які розсипалися з жаровні.

Скидалося на те, що жерці не звертали анінайменшої уваги на Фаріома з Ілейт, які просто стояли й дивилися на них, ніби поринувши в якийсь зловісний транс. Але один із них — він ішов останнім, перш ніж приєднатися до тих створінь, які напосілися на Вемба-Тсіта, — розвернувся до юної пари й промовив до них хрипким, глухим голосом, який нагадував гавкіт, що луною розлягається в гробниці:

— Йдіть собі, адже Мордіґґіан — бог справедливий, він вимагає для себе лише мерців і не зачіпає живих. А ми, жерці Мордіґґіана, на свій лад дамо раду з тими, хто надумав порушити його закон, забравши мертве тіло з храму.

Фаріом з Ілейт, яка досі спиралася на його плече, вийшли у темний коридор, чуючи за спиною мерзенний гамір, у якому крики людей змішалися з гарчанням, схожим на шакаляче, та реготом, неначе у гієни. Коли вони удвох увійшли до святилища, осяяного синюватим світлом, і проминули його, рушивши до зовнішнього коридору, той гамір ущух, і безгоміння, що сповнило храм Мордіґґіана, який вони залишали позаду, було таким само глибоким, як безгоміння мерців на чорному жертовному столі.

Темний ідол221

Таса́йдоне, семи пеке́л владарю,

В яких лиш Змій живе, що їх оповиває,

І кільцями сягнув з долішнього в горішнє,

Крізь безмір полум’я і темряву кромішню.

Тасайдоне, о сонце в попідземних небесах,

Твоє прадавнє зло не згине у віках,

Адже повік твоя похмура велич осяває

Затоплені світи, що імені не мають,

Й людська душа тебе підносить над усіх царів,

Попри блюзнірство віроломних чаклунів.

Пісня Зітри

Зотік, останній континент Землі, сонце більше не осявало так яскраво й чисто, як за часів свого розквіту, а було неясне й потьмяніле, немовби затуманене випарами крові. На небесах з’явилися нові зорі, яким не було ліку, і тіні позамежжя насунули на Землю. І з тіней тих повернулися до людей прадавні боги: ті боги, що були забуті від часів Гіпербореї, від часів Му222 та Посейдоніса223, від часів, коли вони хоч і носили інші ймення, проте мали ті ж, їм одним притаманні риси. Повернулися й прадавні демони, що знову, як колись, усмак розкошували, відгодовуючись димом зловісних жертовників, і знову заохочували споконвічне чаклунство.

Численними були некроманти й маги континенту Зотік, і з часом їхня лиха слава та дивовижні діяння перетворилися на легенди, що ходили по усіх усюдах, одначе не було з-поміж них величнішого за Намірру, який накинув чорне ярмо на міста імперії Зайлак, а згодом, охоплений нестямною гординею, уявив себе не абиким, а рівнею самому Таса́йдонові, володареві Зла.

Намірра збудував собі оселю в Уммеосі, головному місті Зайлаку, до якого він приїхав зі спустошеного краю Тасуун, і та похмура слава, якої він зажив, творячи свої дива, прийшла за ним слідом, наче хмара піску, здійнята пустельною бурею. І не відав ніхто, що, прибувши до Уммеоса, він повернувся до міста, в якому народився, адже усі вважали його за корінного мешканця Тасууну. Далебі, ніхто й помислити не міг, що великий чаклун був тим самим хлопчиком-жебраком Нартосом, сиротою сумнівного походження, який колись жебрав на хліб насущний по вулицях і базарах Уммеоса. Він зростав у злиднях, самотній і зневажений; ненависть до цього жорстокого, сповненого пишноти міста зростала в його серці, неначе затаєне полум’я, дожидаючи часу, коли воно перетвориться на велетенську пожежу та поглине все суще.

Гіркими були Нартосові дитячі літа, коли йому доводилося животіти в цьому осоружному місті, та ще гіркішими були озлобленість і лихопомність, які повсякчас викликав у нього тамтешній люд. А одного дня принц Зотулла, лише трохи старший за нього самого хлопчина, їхав верхи на норовливому румакові та й натрапив на нього серед площі перед імператорським палацом; і Нартос став благати милостині. Але Зотулла, презирливо знехтувавши його благання, згорда поїхав уперед, підострожуючи свого румака, і кінь проскакав просто по Нартосові, потоптавши його копитами. І багато годин по тому хлопчина, близький до смерті від того потопту, пролежав без тями, а люди проходили повз, не звертаючи на нього анінайменшої уваги. Отямившись нарешті, Нартос насилу дошкандибав до своєї халупи, та звідтоді він увесь свій вік трохи накульгував, а відбиток одного копита, так до скону і не поблякнувши, тавром залишився на його тілі. Згодом хлопчина покинув Уммеос і швидко був забутий його мешканцями. Прямуючи на південь, до Тасууну, він збився зі шляху в неозорій пустелі й мало не загинув, але врешті-решт зумів добутися до невеличкої оази, де мешкав чарівник на ймення Уфелок — відлюдник, який віддавав перевагу товариству порядних шакалів і гієн перед товариством людей. Розгледівши великі здібності й велику злобу в цьому виснаженому голодом хлопцеві, Уфелок прийшов йому на поміч і прихистив у себе. Чимало років прожив Нартос з Уфелоком, став чарівниковим учнем й успадкував усю ту мудрість, яку старий пустельник виборов у демонів. Дивовижних речей навчився він в оселі того відлюдника, годуючись плодами та збіжжям, які були породжені не поливаною землею, та напуваючись вином, яке не було соком земних виноградних грон. І, подібно до Уфелока, він став обізнаним у диявольській премудрості та пов’язав себе узами з верховним демоном Тасайдоном. Коли Уфелок помер, його учень прибрав собі ім’я Намірра і вже як могутній чаклун рушив далі краєм Тасуун, де йому траплялися лише племена кочівників і поховані глибоко під землею мумії. Але ніколи не забував він страждань своїх дитячих літ в Уммеосі та кривди, якої зазнав од Зотулли; з року в рік снував він у думках своїх чорні тенета помсти. І з часом усе темнішою ставала його слава й сягала вона все далі та далі, й боялись його навіть ті, хто жив далеко за межами Тасууну. Обережним шепотом оповідали вони про його діяння у містах Йоросу та в Зул-Ба-Сері — обителі мерзенного божества Мордіґґіана. Й задовго до самого Намірриного пришестя мешканці Уммеоса знали його як легендарне лихо, страшніше за самум224 або згубну пошесть.

Отже, наступного року по тому, як хлопець на ймення Нартос подався геть з Уммеоса, Пітаїм, батько принца Зотулли, помер від укусу маленької гадюки, яка, осінньої ночі шукаючи тепла, заповзла до його постелі. Дехто казав, що ту гадюку підклав у ліжко Зотулла, одначе цього ніхто не міг стверджувати напевне. По Пітаїмовій смерті Зотулла як його єдиний син став імператором Зайлаку й жорстоко правив краєм зі свого трону в Уммеосі. Ледащим він був, а на додачу ще й тиранічним і схильним до надмірних розкошів і жорстоких вчинків, одначе люди, так само лихі, схвально вітали Зотуллу в його порочності. Тож він процвітав, і не дошкуляли йому ні володарі Пекла, ані володарі Раю. Й чимало разів червоні сонця та попелясті місяці хилилися до заходу над Зайлаком, опускаючись у те зрідка навідуване мандрівцями море, яке, коли вірити моряцьким оповідкам, розливається навсібіч і, ніби дедалі стрімкіша річка, безнастанно несе свої води вперед, повз оповитий лихою славою острів Наат, і тоді, сягнувши далекого прямовисного краю Землі, бурхливим усесвітнім водоспадом рине у нижній простір.

А імператор ставав усе мерзеннішим, і гріхи його були, немов важкі перестиглі плоди, що дозріли над глибокою безоднею. Одначе легко віють вітри часу, то й плоди ті не впали. І сміявся Зотулла, оточений своїми блазнями, євнухами та коханками, а поголоски про його розкошолюбство сягали далеких країв і переказувалися немудрими чужоземцями як оповіді про дива, рівні тим, які творив своїми чарами Намірра.

І сталося так, що в рік Гієни та місяць зірки Канікули225 Зотулла учинив великий бенкет для містян Уммеоса. Усіх частували незчисленними м’ясними стравами, що були приготовані на екзотичних прянощах зі східного острова Сотар; вогненні, немовби сповнені попідземним полум’ям, вина Йоросу та Зайлаку нескінченним потоком лилися з величезних глеків для усіх охочих. Ті вина пробудили несамовиті веселощі та королівський безум, а згодом принесли із собою сон, не менш глибокий, ніж летейське забуття гробниці. Й отак, п’ючи, гульвіси один за одним падали долу на вулицях, у домівках і садах, немовби спостигнуті моровицею; і Зотулла заснув у своїй оздобленій золотом та ебеновим деревом бенкетній залі, а довкола нього поснули його одаліски 226 та придворці. І коли Сіріус почав хилитися до західного пругу, в усьому Уммеосі не залишилося ні чоловіка, ані жінки, які б не спали міцним сном.

Отож ніхто й не побачив і не почув пришестя Намірри. Але, насилу пробудившись перед полуднем, імператор Зотулла почув збентежене лепетання та стривожений гомін голосів тих своїх євнухів і жінок, які прокинулися раніше за нього. Поцікавившись, через що́ здійнявся такий галас, він дістав відповідь, що за ніч сталось якесь дивнеє диво; а що Зотулла ще й досі був очманілий від вина та сну, то й не збагнув до пуття, про що са́ме йшлося, аж поки зрештою Обекса, його улюблена наложниця, підвела його до східного палацового портика, звідки він міг побачити дивовижу на власні очі.

Палац Зотулли був єдиною будівлею, що стояла у самому осерді Уммеоса, а на півночі, на заході й на півдні від нього широкими смугами простяглись імператорські сади, де рясніли пальми з вишукано схиленими верхівками та бриніли водограї, що високо вгору викидали свої струмені. Але на сході, поміж палацом і маєтками високих достойників, була широка відкрита площа, яка правила за щось на кшталт громадського майдану. І отепер на тій ділянці, яка ще напередодні ввечері була цілковито порожньою, під сонцем, яке вже високо зійшло на небі, височіла колосальна й велична будівля, що постала за одну ніч. Бані тієї будівлі, подібні на якісь страхітливі кам’яні гриби, здіймались урівні з банями палацу Зотулли й були складені з мертвотно-білого мармуру; її велетенський фасад з багатоколонними портиками та широкими балконами був мурований смугами чорного, наче ніч, оніксу, що чергувалися зі смугами багряного, немовби забарвленого драконячою кров’ю, порфіру. І непристойно вилаявся Зотулла та захриплим голосом заходивсь осипати блюзнірствами богів і дияволів Зайлаку; надто вже приголомшило імператора це дивне видиво, яке видавася йому чарівничим творінням. Жіноцтво, що зібралося навколо нього, пронизливо заголосило, пройняте святобливим трепетом і жахом; і дедалі більша та більша кількість його придворців, прокидаючись, долучала свої голоси до загального гармидеру; й огрядні кастрати тремтіли в своїх убраннях із золотої парчі, немовби величезні чорні драглі в золотих мисках. Але Зотулла, свідомий того, що він є імператором, чия влада поширюється на весь Зайлак, постарався приховати свою тривогу, мовивши:

— І хто ж оце наваживсь увійти до Уммеоса під покровом ночі, немов який шакал, й облаштував своє нечестиве лігво у сусідстві з моїм палацом, та ще й насупроти нього? Рушайте-но туди та поспитайте, як звати того мерзотника; та перш ніж ви підете, накажіть катові, щоб нагострив свого обіручного меча.

І тоді, боячись імператорського гніву, що міг спостигнути їх через забарність, декілька вельмож украй неохоче рушили вперед і наблизилися до брами того дивовижного громаддя. Брама будівлі видавалася безлюдною, одначе, коли придворні наблизилися до неї, на порозі з’явився титанічний скелет, вищий за будь-яку земну людину, й сягнистими, мало не лікоть завдовжки, кроками виступив наперед, аби їх зустріти. Скелет мав на собі стегнову пов’язку з шарлатового шовку, оздоблену гагатовою клямрою, та чорного тюрбана, всіяного діамантами, що виблискували, наче зорі; верхні складки тюрбана майже торкалися високого одвірка. Очі, подібні до мерехтливих болотяних вогнів, палали в порожняві кістякових очниць, а з-поміж його зубів висовувався почорнілий язик, схожий на язик давно померлої людини; в усьому ж іншому то був очищений від плоті кістяк, і коли він виступив уперед, його білі кістки зблиснули на сонці.

Вельможі застигли перед ним, не годні здобутися на слово, і жоден звук не порушував запалої тиші, крім порипування золотих пасків і різкого шарудіння шовків, поки вони здригалися та тремтіли від страху. А тоді скелет зупинився, кості його стіп різко клацнули на хіднику з чорного оніксу й зогнилий язик затріпотів поміж його зубами; єлейним, нудотним голосом вимовив кістяк такі слова:

— Повертайтеся назад і скажіть імператорові Зотуллі, що Намірра, провидець і маг, прибув сюди, щоб оселитись поруч нього.

Почувши, що скелет промовляє до них, як ото жива людина, й почувши страхітливе ім’я Намірри, що пролунало для їхніх вух, неначе дзвін на сполох, який чують мешканці приреченого на загибель міста, можновладці не змогли більш ані миті стояти перед кістяком, тож незграбно помчали назад до імператорського палацу та принесли послання Зотуллі.

Щойно імператор довідався, ким є той, хто прийшов до Уммеоса, щоб сусідити з ним, його гнів згас, наче слабенький тріпотливий вогник, на який дмухнув вітер темряви; розпашілий від вина пурпур його щік поплямувала дивна блідість; і не сказав він нічого, лиш ворушив своїми вустами та невиразно бурмотів щось, ніби промовляючи молитву чи прокльони. Новина про Наміррине пришестя промайнула усім палацом, неначе зграя лиховісних нічних птахів, і розлетілася усім містом, лишаючи по собі мерзенний жах, який звідтоді оселився в Уммеосі й не покидав його до самого кінця. Адже Намірра, який зажив собі чорної слави завдяки тим дивам, які творив, і тим жахливим створінням, які йому служили, перетворився на потужну силу, з якою не наважувався сперечатися жоден земний володар, а люди скрізь і всюди боялися цього могутнього чаклуна, як боялися гігантських похмурих володарів Пекла та позамежжя. І подейкували в Уммеосі, ніби він разом зі своїми підлеглими прилинув з Тасууну на пустельному вітрі, як ото, бува, приходить яка пошесть, і з допомогою дияволів за годину спорудив свій дім поруч Зотуллиного палацу. Й казали люди, що підмурівки того дому закладено на незрушимому склепінні Пекла, і що за поверхи йому правлять безодні, на дні яких палають пекельні вогні або ж видніють зорі, що плинуть унизу в тій ночі, яка панує в найглибшому глибі. А Намірриними посіпаками, подейкували містяни, були мерці з чужинських королівств, а також демони неба, землі й безодні та нестямні, нечестиві покручі — створіння, породжені самим чаклуном у заборонених зляганнях.

Містяни трималися осторонь його величного дому, і мало хто в палаці Зотулли зважувався наближатися до вікон і балконів, які виходили в його бік; і сам імператор нічого не говорив про Намірру, вдаючи, ніби не зважає на того зухвалого зайду, а жінки з гарему тільки те й робили, що безперестанку теревенили, розпускаючи зловісні плітки про Намірру і його здогадних наложниць. Але самого чаклуна люд Уммеоса ще жодного разу не бачив, хоча дехто вірив, що Намірра, коли йому заманеться, ходить містом, оповитий покровом невидимості. Та й слуг його ніхто не бачив, одначе часом з порталів його будинку долинали якісь завивання, подібні до стогону проклятих; а деколи долинав звідти лункий безвиразний регіт, немовби то голосно сміялася якась адамантова статуя; інколи лунало кихкотіння, схоже на звуки криги, що тріскалася в замерзлому пеклі. Невиразні тіні рухалися в портиках у час, коли ніде не було ані сонячного світла, ані сяйва ламп, яке могло б їх відкинути, і вечорами у вікнах то з’являлися, то щезали червоні моторошні вогні, ніби то блимали демонські очі. А багряні, наче жарини, сонця й далі спроквола плинули небесним склепінням над Зайлаком і згасали у далеких морях; і попелясті місяці чорніли, щоночі западаючи в приховану за крайсвітом безодню. А тоді, бачивши, що чарівник не чинить видимого зла, і що ніхто ще не зазнав від його присутності відчутної шкоди, містяни піднеслися духом; а Зотулла, як і раніше, донесхочу пив і бенкетував, у розкошолюбстві своєму забуваючи про все; і темний Тасайдон, правитель усіх пороків, став істинним, хай і не визнаним, володарем Зайлаку. І з часом мешканці Уммеоса навіть почали трохи хизуватися Наміррою та страхітливими дивами, які той творив, як раніше вихвалялися мерзенними гріхами Зотулли.

Але Намірра, донині не бачений на власні очі жодним із живих чоловіків і жодною з живих жінок, сидів, оточений стінами свого дому, який для нього спорудили дияволи, та знов і знов снував у думках своїх чорні тенета помсти. У всім Уммеосі не залишилося нікого, навіть серед його колишніх побратимів-жебраків, хто б пригадав хлопчика на ймення Нартос. І кривда, яку Зотулла заподіяв Нартосові у ті далекі часи, була найменшим із усіх тих жорстоких діянь, про які імператор уже забув.

І от коли Зотулла вже дещо приспав свої страхи, а його жінки вже не так часто пліткували про сусіда-чаклуна, сталися нове диво та новий жах: якось увечері, сидячи за бенкетним столом у колі придворців, імператор почув якийсь шум, неначе палацовими садами затупотіли незчисленні підковані залізом копита. Й придворці теж почули цей звук і, хоча й були вже добре підпилі, неабияк настрашилися; а імператор угнівився й послав кількох зі своїх вартових, аби ті дізналися про причину того тупотіння. Але, вдивляючись у плекані моріжки та партери227, освітлені яскравим місяцевим сяйвом, вони не помітили жодної зримої постаті, хоча гучні звуки тупотіння і далі лунали, прокочуючись туди й назад. Здавалося, ніби перед фасадом палацу, шалено галопуючи та гарцюючи, знову і знову пробігав цілий табун диких жеребців. І страх пройняв вартових, коли ті придивлялися та прислухалися, і не наважилися вони піти далі, а повернулися до Зотулли. Й протверезів імператор, зачувши їхню оповідь; і, вигукуючи погрози, пішов, аби на власні очі поглянути на ту дивовижу. Й усю ту ніч невидимі копита гучно видзвонювали по брукованих оніксом доріжках і з глухим тупотінням ґрасували по травах і квітах. Пальмове листя гойдалося в безвітряному повітрі, немовби розмаяне баскими скакунами, які промчали попід ним; і видно було, що високостеблі лілеї та екзотичні квіти з широкими пелюстками лежали, потолочені копитами. І в серці Зотулли, який стояв на балконі високо над садом, слухаючи звуки примарної метушні й споглядаючи шкоду, заподіяну його щонайрідкіснішим квітникам, угніздилися гнів і жах. За його спиною, скулившись зі страху, стояли жінки, придворні та євнухи, й ніхто з мешканців палацу тієї ночі не склепив очей; однак із досвітком гуркіт копит ущух, віддалившись у бік Намірриної домівки.

Коли над Уммеосом уже зовсім засвітало, імператор в оточенні вартових вийшов зі свого палацу й побачив, що потолочені трави й поламані стебла почорніли, немов обпалені вогнем там, де їх потоптали копита. На всіх моріжках і партерах виразно видніли низки слідів, наче відбитки копит, залишених великим табуном коней, але на межі садів вони обривалися. І хоч усі вважали, що ті потойбічні відвідувачі прийшли від Намірри, та не було тому жодного підтвердження на землі перед чаклуновою оселею, адже дерен, який її вкривав, був нетоптаний.

— Бодай би віспа побила того Намірру, якщо це він накоїв! — прокричав Зотулла. — Чи ж я його коли чим скривдив? Істинно кажу, наступлю я ще на шию тому псові, й тортурне колесо справить йому таку саму службу, як та, що оті пекельні коні справили моїм криваво-червоним лілеям із Сотару, моїм синім, мов ті вени, ірисам з Наату та орхідеям з Уккастроґу, які були пурпурові, мов ті синці, що лишає по собі палке кохання. Атож, нехай він буде хоч самим намісником Тасайдона на Землі й зверхником над десятьма тисячами дияволів, але моє тортурне колесо його зламає, і поки те колесо обертатиметься, вогні розжарюватимуть його набіло, допоки той лихочинець почорніє й засохне, як обпалений цвіт.

Отак Зотулла храбрувався, одначе не віддав наказів, аби втілити свої погрози в життя; й ніхто ані кроку не ступив з його палацу до Намірриного дому. Не вийшов ніхто і з порталів чарівникової оселі, а якщо й вийшов, то не було його ні видно, ані чути.

А день добіг кінця й запала ніч, а згодом і місяць зі злегка затемненим окрайцем зійшов у небі. І тихою була та ніч, і Зотулла, допізна засидівшись за бенкетним столом, часто і гнівно осушував свою винну чашу, бурмочучи нові погрози супроти Намірри. Й поволі минала ніч, і здавалося, що ті примарні відвідини вже не повторяться. Однак опівночі, лежачи в опочивальні з Обексою й від випитого вина занурившись у глибини сну, Зотулла пробудився від страхітливого гуркоту копит, які мчали наввипередки та вистрибом бігали у палацових портиках і на довгих балконах. Усю ніч гриміли ті копита туди й сюди, розлягаючись жахливим відлунням попід кам’яними склепіннями, і Зотулла з Обексою, дослухаючись до того тупоту, тулилися ближче одне до одного серед подушок і покривал; й усі мешканці палацу, недремні та налякані, чули цей шум, але ніхто не наважувався ступити крок зі своєї опочивальні. Перед самим світанком тупіт копит зненацька віддалився, а згодом, уже засвітла, їхні відбитки виявили на мармурових плитах ґанків і балконів; і були ті відбитки незліченні, глибоко вкарбовані та чорні, неначе витаврувані вогнем.

Подібними до плямистого мармуру стали імператорові щоки, коли він побачив укриті відбитками копит долівки; і жах не полишав його звідтоді, переслідуючи Зотуллу навіть у глибинах сп’яніння, адже не відав він, коли і де настане край цій напасті. Його жінки почали ремствувати, а деякі з них забажали втекти з Уммеоса, й здавалося, немов усі гульбища й забави того дня та вечора були затьмарені зловісними крилами, що залишали свою тінь у бурштинових винах і затемнювали золочені лампи. І знову ближче до півночі сон Зотулли порушило гучне тупотіння копит, які скакали учвал або бігали інохіддю на палацовому даху та в усіх коридорах і залах. І до самого світанку копита сповнювали палац залізним стукотом і глухо видзвонювали по найвищих банях, і здавалося, неначе там тупотіли коні богів, які буйним табуном мчали з неба на небо.

І поки страхітливі копита носилися туди й сюди коридором за їхньою опочивальнею, Зотулла з Обексою лежали, притулившись одне до одного, не лише не наважуючись на гріх, але навіть на думці його не маючи та не знаходячи жодної розради у близькості. Сірої досвітньої години вони почули, як щось загриміло у самий верх замкнутих на засув важких латунних дверей їхньої опочивальні, неначеб який могутній жеребець, ставши дибки, калатав у них передніми копитами. Й невдовзі по тому тупіт віддалився, залишивши по собі тишу, подібну до тієї, що западає, коли має розлютуватися якась нищівна буря. Згодом повсюдно знаходили сліди копит: вони перетинали палацові коридори і зали, спотворювали яскраві мозаїки долівок. Чорні дірки попропалювали ті копита в золототканих килимах, у килимах срібних і шарлатових; і високі білі палацові бані були подірявлені тими слідами, неначе віспою побиті; а ген угорі на латунних дверях Зотуллиної опочивальні закарбувалися глибоко вдавлені відбитки передніх кінських копит.

Тож незабаром оповідка про цю напасть стала відома кожному в Уммеосі та в усьому Зайлаку, й вважали люди ті примарні з’яви лиховісним дивом, хоча й тлумачили їх кожне на свій лад. Дехто гадав, що те лихе наслання прийшло від Намірри і мало правити за знак його вищості над усіма королями та імператорами; дехто вважав, що воно походило від якогось нового чарівника, що увійшов у славу в Тінараті, далеко на сході, й бажав посісти місце Намірри. А жерці богів Зайлаку стверджували, що то їхні численні божества послали теє наслання як знак, що храми потребують більше пожертв.

І тоді до своєї приймальної зали, вимощена яшмою та сердоліком підлога якої стала геть рябою від жахливих вибоїв, залишених копитами, Зотулла скликав чимало жерців, магів та віщунів і попросив, щоб оголосили вони причину того наслання та вигадали супроти нього якийсь засіб. Але, бачачи, що немає між ними згоди, Зотулла забезпечив деяких жерців пожертвами для їхніх розмаїтих богів і відіслав геть; а чарівникам і пророкам, пообіцявши стяти голову, якщо відмовляться, звелів навідати Намірру в його чаклунському маєтку та дізнатися його волю, якщо то справді він, а не якийсь інший чаклун доклав рук до того наслання.

Неохочі були чарівники та віщуни, адже боялися Намірри й не наважувалися вдертися в жаскії таїни його похмурого маєтку. Однак імператорські мечники підштовхнули їх уперед, а коли ті забарилися, замірилися на них великими серпастими клинками; тож один за одним, безладною юрмою побрели посланці в бік Намірриних порталів і пощезли в тому збудованому дияволами домі.

Бліді, ремстиві та збентежені до краю, неначе люди, які зазирнули в саме пекло й побачили свою загибель, повернулися вони перед заходом сонця до імператора. Й розповіли вони, що Намірра гостинно їх прийняв і відіслав назад із оцим посланням:

«Хай буде відомо Зотуллі, що напасть, яка його спіткала, є знаком того, про що він вже давно забув; і що причина тієї напасти відкриється йому в годину, що підготована і визначена самим провидінням. І година тая вже надходить: адже завтра надвечір Намірра запрошує імператора й увесь його двір на великий бенкет».

Виголосивши цеє послання, що сповнило Зотуллу подивом і жахом, попросили посланці дозволу піти. І хоч як прискіпливо імператор їх розпитував, вони, схоже, несхильні були переповідати в деталях усі обставини свого візиту до Намірри; не описали вони до ладу й оповитого легендами чаклунового дому, хіба що побіжно змалювали побачене у геть туманних висловах, і кожен з них суперечив іншому. Тож невдовзі Зотулла звелів їм іти геть, а коли вони пішли, ще довго сидів, обмірковуючи запрошення Намірри, яке він не наважувався прийняти, але боявся й відхилити. Того вечора він пив навіть більше, ніж звик, а тоді поринув у летейські глибини сну, і цього разу не пролунав ані в палаці, ані навколо нього гучний гуркіт копит, і не пробудив імператора з його забуття. Й тієї ночі пророки та маги тихцем, неначе скрадливі тіні, полишили Уммеос; і жодна жива душа не бачила, як вони йдуть; і на ранок вони вже перетнули межі Зайлаку та подалися до інших країв, аби ніколи не повернутися назад…

І того-таки вечора Намірра сидів самотою у великій залі, відпустивши придворців, які зазвичай йому прислуговували. Перед ним на гагатовому вівтарі височіла гігантська статуя Тасайдона, що якийсь породжений дияволом скульптор у сиву давнину створив для лихого короля Тасууну, який звався Фарноком. Архидемон був зображений в подобі воїна у повнім обладунку, він здіймав шпичасту булаву, немов ідучи до героїчної битви. Довгі роки пролежала та статуя у похованому пісками палаці Фарнока, саме́ розташування якого було непевне й викликало у кочовиків суперечки; Намірра ж завдяки віщуванню знайшов його та підняв з-під товщі піску пекельну подобизну, яку звідтоді завжди тримав коло себе. І зчаста вустами тієї статуї Тасайдон промовляв до Намірри слова пророцтв або відповідав на його запитання.

Перед тією закутою в чорний обладунок подобизною висіло сім срібних ламп, вилитих у формі кінських черепів, з очниць яких виривалися язики полум’я, що мінилися синявою, пурпуром і багрянцем. Бурхливе і мертвотно-бліде було їхнє світло, й обличчя демона, що прозирало з-під прикрашеного гребенем шолома, повнилося злісними примарними тінями, які нескінченно рухалися та змінювали свої обриси. Сидячи у кріслі, оздобленому різьбленнями у вигляді змій, Намірра похмуро дивився на статую, й глибокі борозни залягли поміж його очей: адже він попросив дещо у Тасайдона, і демон, відповівши вустами статуї, йому відмовив. Й вогонь непокори спалахнув у грудях Намірри, який знавіснів від гордині та вважав себе за володаря над усіма чаклунами і самовладного правителя серед князів диявольської премудрості. Тож по тривалих роздумах він повторив своє прохання зухвалим і пихатим голосом, як той, хто звертається радше до рівного собі, аніж до грізного сюзерена, на довічну вірність котрому він склав присягу.

— Дотепер я сприяв тобі в усьому, — холодно та розкотисто промовила статуя, й слова її металевою луною відбилися від сімох срібних ламп. — Атож, на твої прикликання, неначе готове до бою військо, з’являлися невмирущі черваки полум’я й пітьми, і щоразу, коли ти кликав пекельних духів, їхні крила здіймалися у височінь, заступаючи собою сонце. Однак, істинно кажу, не допомагатиму я тобі у цій помсті, яку ти замислив: адже імператор Зотулла не чинив мені ніякої кривди і повсякчас добре, хоча й несвідомо, служив мені, а мешканці Зайлаку через свою порочність є не останніми з-поміж моїх земних вірян. Отже, Намірро, годилося б тобі жити в мирі із Зотуллою, й годилося б забути ту задавнену кривду, що була заподіяна хлопчикові-жебракові Нартосу. Адже несповідимі шляхи долі, а закони її часом незбагненні; й воістину, якби копита Зотуллиного румака не повергли тебе на землю й не потоптали, то й життя твоє склалося б інакше, і ймення та слава Намірри досі спочивали б у небутті, неначе сон, який нікому не наснився. Атож, ти й досі скнів би у жебрах в Уммеосі, вдовольняючись злиденними жебрацькими подаяннями й ніколи б не рушив у мандри й не став учнем мудрого й ученого Уфелока; і я, Тасайдон, утратив би найвеличнішого з усіх некромантів, які коли-небудь приймали мою службу та мої узи. Подумай добре, Намірро, та обміркуй як слід усе, що я сказав, адже, схоже, ми обоє в боргу перед Зотуллою і маємо бути вдячні йому за те, що він потоптав тебе конем.

— Авжеж, існує борг, — непримиренно прогарчав Намірра. — Й воістину, завтра я поверну той борг, як і замислив… Є Ті, що мені допоможуть, Ті, що відгукнуться на моє викликання всупереч тобі.

— Негоже мене ображати, — мовила подобизна по хвилі мовчання. — Та й немудро прикликати Тих, кого ти маєш на увазі. Хай там що, а я відчуваю ясно, що саме таким є твій намір. Ти — гордий, впертий та мстивий. Що ж, тоді чини, як волієш, але не нарікай на мене за наслідки своїх вчинків.

По цих словах у залі, де Намірра сидів перед ідолом, запала тиша, й похмуро, мінячись барвами, горіло полум’я в лампах у формі черепів; і тіні, не відаючи спочинку, тікали й поверталися на обличчя статуї та на обличчя Намірри. А тоді, ближче до півночі, некромант підвівся з крісла й, подолавши численні східці, зійшов гвинтовими сходами на вежу, що височіла над його палацом. У бані тієї вежі було одне-єдине кругле віконце, з якого відкривався вид на сузір’я. Віконце було вставлене у верхній частині бані, одначе, завдяки своїй магії, Намірра зумів зробити так, що тому, хто долав останній виток сходів, зненацька починало здаватися, ніби він не підіймається, а спускається, і, діставшись останньої сходинки, зазирав униз крізь вікно, а зорі плинули під ним у запаморочливій безодні. Там, опустившись на коліна, Намірра торкнувся потаємної пружини, схованої під мармуром, і кругла віконна шиба беззвучно ковзнула назад. А тоді, розпростершись долілиць на внутрішній поверхні бані, так, що його обличчя опинилося над безоднею, а довга борода жорсткою хвилею простяглась у зовнішній простір228, Намірра пошепки вимовив руну, що походила ще з долюдських часів, і попровадив розмову з істотами, які не належали ані до Пекла, ані до земних стихій і були страхітливіші за пекельних духів або дияволів землі, повітря, води та вогню. І з ними він уклав угоду, зневаживши Тасайдонову волю, й повітря навколо чаклуна застигло від їхніх голосів, і коли вони схилилися понад Землею, паморозь від їхнього подиху зробила білою його чорну бороду.

Повільно й неохоче пробуркався Зотулла від важкого сну, в який занурився після випитого вина; і швидко, перш ніж устиг розплющити очі, збагнув, що денне світло отруєне для нього думкою про запрошення, яке він страшився прийняти чи відхилити. Але до Обекси він заговорив так:

— Та ким, зрештою, є той чаклунський пес, щоб я мав покірливо з’являтися на його виклик, немов жебрак, покликаний з вулиці якимсь великим паном?

Обекса, золотошкіра й розкоса дівчина з Уккастроґу, Острова Мучителів, окинула імператора проникливим поглядом і сказала:

— О Зотулло, лише тобі вирішувати, прийняти чи відхилити тії запросини, у твоїй волі обрати те, що ти вважаєш підхожим. І воістину, для володаря Уммеоса та всього Зайлаку піти чи лишитися — то невелике діло, адже ніхто не може поставити під сумнів його верховну владу. То чому б і не піти?

Бо ж Обекса, хоч і боялася чарівника, була сповнена ще й цікавості до тієї збудованої дияволами домівки, про яку так мало знали; а ще, як то властиво жінкам, їй кортіло на власні очі побачити уславленого Намірру, чий вид і звичаї у всім Уммеосі досі були знані лише з поширених легенд.

— Є щось у тому, що ти кажеш, — визнав Зотулла. — Однак імператор у своїх діяннях мусить повсякчас зважати на благо громади; до того ж тут ідеться про державні справи, та навряд чи можна очікувати, що жінка їх зрозуміє.

Тож згодом у передполудневу годину, після ситного та добре зрошеного трунками сніданку, він скликав до себе усіх своїх вельмож і придворних та й заходився з ними радитися. І дехто з них радив йому не зважати на запрошення Намірри, інші ж гадали, що запрошення слід прийняти, аби той чаклун, образившись, не наслав на палац і на усе місто ще якого лиха, загрозливішого за тупотіння примарних копит.

Тоді Зотулла викликав перед свої очі усе численне жрецтво й збирався був наново скликати чаклунів і віщунів, які потайки втекли з міста вночі. Та серед останніх ніхто не відгукнувся на свої імена, хай скільки викрикували їх усім Уммеосом, й обставина ця викликала певний подив. Але жерці прийшли ще більшим числом, аніж попереднього разу, й заповнили приймальну залу такою юрбою, що черева тих, які стояли попереду, розплющилися об імператорський тронний поміст, а сідниці тих, що стояли позаду, розпласталися об задні стіни і колони. Й обговорив із ними Зотулла питання — прийняти чи відхилити запрошення. І жерці, як і раніше, твердили, що Намірра не має до того наслання жодного стосунку; його запрошення, казали вони, не віщувало імператорові ані кривди, ані лиха; і що з мови того послання було ясно зрозуміло: чаклун збирається дати Зотуллі оракула, і що той оракул, якщо Намірра направду є істинним архимагом, підтвердить їхню власну священну мудрість і ще раз доведе божественну природу наслання; боги ж Зайлаку знову будуть возвеличені.

І тоді, почувши ухвалу жерців, імператор звелів своїм скарбникам щедро обдарувати їх новими пожертвами; і жерці подалися геть, улесливо прикликаючи благословення своїх численних богів на Зотуллу та весь його двір. І минав поволі той день, і сонце проминуло зеніт і надвечірньої години неквапно западало, віддаляючись від Уммеоса далеким небосхилом, під яким розкинулися пустелі, що закінчувалися понад морем. А Зотулла й досі вагався; і, гукнувши своїх виночерпіїв, звелів їм наливати найміцніші та найвишуканіші вина, але й у витриманому вині не знайшов він ані певності, ані рішучості.

Уже майже минула половина надвечір’я, коли Зотулла, який і досі незрушно сидів на своєму троні у приймальній залі, почув страшенний галас, який здійнявся при палацовій брамі. Лунав низький гук чоловічих голосів і пронизливі крики євнухів і жінок, неначе жах перекидався з вуст у вуста, вдираючись у зали та покої. Той сповнений страху гомін поширився всім палацом, і Зотулла, пробудившись із тої летаргії, в яку занурився від випитого вина, вже ладен був послати слуг, аби ті з’ясували, через що здійнявсь такий гармидер.

І тоді до зали одна по одній увійшла сила-силенна високих мумій, кожна з яких була загорнута у королівські савани пурпурової й шарлатової барв, а на висохлому черепі мала золоту корону. А за ними слідом, неначе прислужники, увійшли гігантські скелети, які мали на стегнах червонясто-помаранчеві пов’язки, й у кожного навколо верхівки черепа, від чола до маківки, наче головний убір, обвивалася жива змія, вкрита шафрановими та ебеново-чорними кільцями. І мумії вклонилися Зотуллі та мовили тихими шелесткими голосами:

— Нас, що в сиву давнину були королями безмежного краю Тасуун, було послано до імператора Зотулли, щоб послужити йому за почесну варту та супроводити його, як годиться, коли він вирушить на приготований Наміррою бенкет.

А тоді з сухим клацанням зубів і посвистом, який нагадував звуки вітру, що завіває крізь заслони з різьбленої слонової кістки, заговорили скелети:

— Нас, що були колись велетами-воїнами забутої нині раси, також послано сюди Наміррою, щоб увесь імператорський двір, який піде на бенкет слідом за своїм владарем, був захищений від усякої небезпеки та міг, як належить і відповідає нагоді, врочистою ходою рушити на учту.

Бачивши на власні очі ції дива, виночерпії та інші слуги скулилися за імператорським помостом або ж поховалися за колонами, а тим часом Зотулла, зіниці якого заскліло плавали у налитих кров’ю білках, а обличчя було набрякле та мертвотно бліде, заціпеніло сидів на своєму троні й не годен був вимовити ані слова у відповідь на сказане посланцями Намірри.

Тоді, вийшовши наперед, вимовили мумії сухими, наче запорошеними голосами:

— Усе вже готове, бенкет чекає на прибуття Зотулли.

І поховальні покрови мумій заворушилися та розхристалися на грудях, і з їхніх виїдених сердець, як щури зі своїх нір, висунулися, звівшись на задні лапи, маленькі чудовиська, подібні до гризунів, брунатно-чорні, наче бітум. І, виблискуючи своїми червоними, наче прокляті рубіни, очицями ті почвари пронизливо зацокотіли людською мовою, повторюючи сказані муміями слова. А тоді, своєю чергою, й скелети підхопили те врочисте речення, а чорно-шафранові змії просичали його з їхніх черепів, і наостанку слова ті зі зловісним гуркотом повторили якісь досі не бачені Зотуллою волохаті й химерні з вигляду створіння, що сиділи за ребрами скелетів, немов у клітках, сплетених із білої лози.

Наче сновидець, який скоряється долі, провіщеній йому сновидіннями, імператор підвівся зі свого трону та пішов уперед, і мумії зусібіч оточили його, неначе почесний ескорт. І кожен зі скелетів витягнув зі складок червонясто-жовтої пов’язки на стегнах стародавню срібну флейту з дивного вигляду отворами; і поки імператор прямував до виходу залами свого палацу, кожен із них почав виводити на тій флейті солодку, лиховісну й мертвотну мелодію. У музиці тій були якісь фатальні чари, адже на її звуки вельможі, жінки, вартівники, євнухи й усі придворні челядники Зотуллиного дому, до останнього кухаря та кухарчука, потяглися, неначе процесія сновид, з покоїв й альковів, у яких вони марно намагалися сховатись, і, вишикувані флейтистами, рушили слідом за Зотуллою. Предивним видовищем був той величезний гурт людей, що у навскісних променях призахідного сонця прямував у бік Намірриного дому, оточений почтом з мертвих королів та скелетів, чиє дихання моторошно бриніло у срібних флейтах. І не надто втішився Зотулла, виявивши, що побіля нього крокувала дівчина Обекса, що, як і він сам, рухалася вперед, зневолена жахом, від якого годі було звільнитися, а одразу позаду неї йшла решта його жінок.

Наблизившись до відчинених воріт Намірриної домівки, імператор побачив, що їх охороняють якісь велетенські істоти — напівдракони-напівлюди з багряними, схожими на півнячу борідку, наростами на обличчях. Вони вклонилися Зотуллі, підмівши своїми м’ясистими борідками, неначе кривавими мітлами, плити з темного оніксу. Й імператор із Обексою пройшли між чудовиськами, які схилялися в доземному поклоні, а мумії, скелети і його власні люди дивоглядною ходою рушили за ним. Вони увійшли до неозорої багатоколонної зали, і сонячне світло, що боязко просочилося слідом за ними, потонуло у лиховісному зухвалому палахкотінні тисячі ламп.

Навіть охоплений жахом, Зотулла зачудувався з незмірності чертога, яка навряд чи узгоджувалася із зовнішніми довжиною, висотою та шириною маєтку, хоча й вони анітрохи не поступалися воістину величному палацові. Здавалось імператорові, наче він вдивляється в осяйну далечінь, де у кінці довжелезних алей, між колонами, верхівки яких губляться у височині, йому відкривається видиво низки столів, котрі вгинаються під горами страв і тлумищами глеків з вином, а решту цього палацу, ніби серед беззоряної ночі, оповиває морок.

У широких проходах поміж столами невпинно снували туди й сюди фамільяри та інші Наміррині слуги, й видавалося, ніби перед очима імператора Зотулли втілилася фантасмагорія хворобливих марень. Зодягнені у мантії з парчі, зотлілої від часу, короновані мерці, в проваллях очниць яких кишіли хробаки, наливали криваво-червоне вино у чаші з молочно-білого, немов опал, рога однорогів. Ламії — чотиригруді химери з тризубчатими на кінцях хвостами — заходили до зали, несучи тарелі, що парували, високо підняті їхніми латунними пазурами. Собакоголові дияволи, з пащ яких звисали язики полум’я, вибігли наперед, аби запропонувати себе як дверників і провести товариство досередини. А тоді перед Зотуллою та Обексою постала дивовижна істота з повнотілими ногами і стегнами великої чорної жінки, що замість верхньої половини тіла мала дочиста обдертий кістяк якоїсь титанічної людиноподібної мавпи. І ця почвара, химерно покрутивши фалангами пальців, на мигах показала, що імператор зі своєю улюбленою одаліскою мають іти за нею.

Зотуллі достоту здавалося, що вони здолали чималий шлях якоюсь освітленою лиховісним сяйвом каверною Пекла, перш ніж дісталися тієї далекої перспективи столів і колон, до якої їх провадила потвора. Тут, у кінці зали, окремо від інших був стіл, за яким сидів на самоті Намірра, а позаду, за його спиною, невпинно палахкотіли сім ламп у формі кінських черепів, і на гагатовому вівтарі праворуч нього височіла кольчужна чорна статуя Тасайдона. А трохи обіч вівтаря стояло діамантове дзеркало, яке підтримували своїми пазурами залізні чорні василіски.

Намірра підвівся, щоб їх привітати, врочисто і похмуро дотримуючись звичаїв гостинності. Його очі були безбарвні й холодні, ніби далекі зорі, та сяяли з очниць, які глибоко запали від дивних і страхітливих нічних чувань. Його вуста були наче блідо-червона печатка на згорнутому пергаменті долі. Чаклунова борода широкою хвилею жорстких, намащених оливою та стягнутих тасьмами чорним пасом спадала на груди цинобрової мантії, немов кубло лискучих чорних змій. Зотулла відчув, як його кров зупиняється та згущується навколо серця, неначе застигаючи та обертаючись на кригу. Й Обекса, що поглядала на Намірру з-під опущених повік, була збентежена й налякана тим зримим жахом, котрий вкривав цього чоловіка, як велич оповиває короля. Однак і серед страху, який її охопив, вона знайшла місце для роздумів про те, яким цей чоловік був у спілкуванні з жінками.

— Ласкаво прошу тебе, о Зотулло, скористайся з усієї гостинності, яку я можу тобі запропонувати, — мовив Намірра, і десь у глибинах його глухого голосу лунав металевий згук похоронного дзвону. — Прошу вас, сідайте до мого столу.

Побачив Зотулла, що для нього навпроти Намірри поставлено крісло з ебеного дерева; ліворуч стояло інше, призначене для Обекси крісло, менш показне та величне. І пара сіла до столу; й побачив Зотулла, що і його люди також розсаджуються за столами в усій цій величезній залі, а страхітливі слуги Намірри заклопотано прислуговують їм, немовби дияволи, які заходжуються біля проклятих.

А тоді нагледів Зотулла темну, подібну до трупної, руку, що наливала вино до його кришталевої чаші; і був на тій руці перстень-печатка — клейнод імператорів Зайлаку, оздоблений велетенським полум’яним опалом, оправленим у пащу золотого кажана: такого самого персня Зотулла постійно носив на вказівному пальці. І, озирнувшись, побачив він праворуч себе постать, що мала подобу його батька, Пітаїма, яким той став по тому, як отрута гадюки, розносячись його членами, залишила по собі пурпурову пухлину смерті. І Зотулла, який і спричинився до появи тієї гадюки у ліжку Пітаїма, скулився у кріслі та затремтів від змішаного з виною страху. А істота, достеменно схожа на Пітаїма — чи то мрець, а чи то сотворена Намірриними закляттями подобизна, — раз у раз підходила до Зотуллиного ліктя, підливаючи йому вина закляклими, чорними й набряклими пальцями, які, втім, жодного разу не схибили. Жах проймав Зотуллу щоразу, коли він бачив коло себе вибалушені, невидющі очі тієї істоти, її мертвотні пурпурові губи, стиснуті в заціпенінні смертного мовчання, та плямисту гадюку, що визирала своїми холодними вирлами з важких бганок її рукава щоразу, коли Пітаїмова подоба схилялася до нього, аби наново наповнити його чашу чи нарізати м’ясо. І невиразно, крізь крижаний серпанок жаху, що огорнув його, імператор побачив постать у темнім обладунку, що скидалася на точну урухомлену копію недвижної, похмурої статуї Тасайдона, яку Намірра у своєму блюзнірстві сотворив для обслуги. Й мов крізь імлу, не тямлячи до пуття, на що са́ме дивиться, бачив Зотулла жахливого прислужника, який шугав коло Обекси: оббілованого та безокого мерця, що мав подобу її першого коханця, хлопця з Синтрому, який зазнав кораблетрощі та був викинутий хвилями на берег Острова Мучителів. Обекса знайшла його там, коли той лежав у хвилях відпливу. Привівши хлопця до тями, вона для власної втіхи деякий час переховувала його у потайній печері й приносила йому їжу та питво. А згодом, коли хлопчина їй набрид, вона виказала його Мучителям і дістала нове задоволення від споглядання розмаїтих мук і тортур, яким ті жорстокі згубники піддали його, перш ніж замордувати на смерть.

— Випиймо, — запропонував Намірра, одним духом осушуючи чашу з дивним вином, яке було таке червоне й темне, неначе всотало всі зловісні заходи сонця численних загублених років. І Зотулла з Обексою випили того вина і, випивши, відчули у своїх венах не тепло, а пронизливий холод, немовби то цикута229 поволі підіймалася до їхніх сердець.

— Воістину, це — добре вино, — мовив Намірра, — і саме воно якнайкраще пасує для того, щоб виголосити здоровницю за наше подальше знайомство, адже воно дуже давно було поховане з небіжчиками королівської крові, в амфорах із темної яшми, яким надано форми поховальних урн; і мої гулі знайшли його, коли взялися копати у Тасууні.

По цих словах здалося Зотуллі, ніби язик закляк йому в роті, як замерзає взимку корінь мандраґори у скутому памороззю ґрунті; і не знайшов він слів, аби відповісти на Наміррину гостинність.

— Прошу, cкуштуй цього м’яса, — прорік Намірра, — адже воно — найдобірніше, й було колись плоттю того вепра, якого Мучителі з Уккастроґу мали звичку відгодовувати добре посіченими рештками, знятими з їхніх тортурних колес і диб; а на додачу мої кухарі присмачили його міцними поховальними бальзамами та нафаршували серцями гадюк і язиками чорних кобр.

Не здобувсь імператор на відповідь; і навіть Обекса була мовчазна, у порочності своїй неабияк розтривожена присутністю тієї жалюгідної істоти зі здертою шкірою, що мала подобу її коханця із Синтрому. І охопив її навдивовижу сильний страх перед некромантом; адже те, що Намірра знав про цей давно забутий злочин і підняв до життя цю мару, видалося їй найлиховіснішою магією за всі допіру бачені дива.

— Одначе боюсь я, — мовив Намірра, — що у м’ясі цьому ти не відчуваєш смаку, а у вині — вогню. Тож, аби пожвавити нашу учту, покличу я сюди моїх співачок і музик.

Він проказав якесь слово, не відоме ні Зотуллі, ані Обексі, й воно пролунало у величній залі так, наче його по черзі підхопила та продовжила тисяча голосів. Тієї ж миті з’явилися співачки — гулиці з поголеними тілами та волохатими гомілками. Вони поглянули на товариство бенкетарів і по-гієнячому пороззявляли свої пащеки, з яких стирчали довгі та вигнуті жовті ікла, поміж якими позастрягало чимало пошматованої мертвеччини. А слідом за ними з’явилися й музики: одні з них були дияволами і крокували, випроставшись на задніх ногах чорних жеребців, і пальцями білих мавп перебирали струни лір, зроблених з кісток і сухожиль канібалів з острова Наат; а інші — строкатими сатирами, які, надимаючи свої цапині щоки, грали на гобоях, зроблених зі стегнових кісток молодих відьом, на волинках зі шкіри, здертої з персів негритянських королев, або на носорожачих рогах.

Усі вони з гротескною церемонністю вклонилися Наміррі. А тоді, не зволікаючи, гулиці зайшлися виттям, та таким тужливим і мерзенним, як ото шакали виють, унюхавши падло; а сатири з дияволами заграли плач, подібний до стогону народжених пустелею вітрів у покинутих палацових гаремах. І нестримний дрож проймав Зотуллу, адже ті співи перетворювали на кригу його кістковий мозок, а музика лишала в серці запустіння, подібне до тієї пустки, що панує в імперіях, полеглих і розтоптаних підбитими залізом копитами часу. У тій лихій музиці йому повсякчас чувся шурхіт піску, що сіявся зів’ялими садами, а ще легкий шемріт зотлілих шовків на ложах, які лишилися від часів давноминулої розкоші, та сичання згорнутих кільцями змій, що долинало від низьких фустів230 розтрощених колон. І здавалося, немов усі ті велич і пишнота Уммеосу відійшли у небуття, ніби звіяні поривами самуму.

— Але ж і гарно заграли, — мовив Намірра, коли музика змовкла і гулиці більше не завивали. — Проте, далебі, боюсь я, що моя розвага видалася тобі дещо нудною. Нехай тоді для тебе станцють мої танцюристи.

Він обернувся в бік величної зали та пальцями своєї десниці накреслив у повітрі якийсь таємничий знак. Й у відповідь на той знак безбарвна імла опустилася з-під високої стелі та ненадовго сховала увесь палац, немовби заступивши його впалою заслоною. А за заслоною тією здійнявся безладний гамір приглушених звуків і крики голосів, які були ледь чутні, наче долинали звіддаля.

А тоді страхітливий туман розсіявся і Зотулла побачив, що ті столи, які вгиналися від страв, кудись пощезли. У широких проходах між колонами на підлозі, зв’язані реміняччям, немовби якась барвистопера дичина, лежали мешканці його палацу: вельможі, євнухи, придворці, одаліски та всі інші імператорові домівники. А над ними, влад із музикою, яку награвали некромантові лірники та флейтисти, стиха поклацуючи кістками пальців ніг, виробляла піруети трупа скелетів, юрба мумій заклякло згиналася у поклонах, а решта Намірриних створінь кружляла вистрибом у таємничому танку. Туди й сюди плигали вони по тілах імператорових людей, витанцьовуючи якусь погибельну сарабанду231. І з кожним кроком того танцю вони ставали дедалі вищими та важчими, аж поки мумії, що витинали напідскоки, зробилися подібними на мумії велетів-анакімів, а скелети стали завбільшки з кістяки колосів; музика ставала дедалі гучнішою та скорботнішою, й тонули у ній ледь чутні крики Зотуллиних людей. А танцюристи й далі збільшувалися, здіймаючись ген у височінь, сягаючи в оповите тінями склепіння зали поміж велетенськими колонами, і важкий тупіт їхніх ніг звуками грому розлягався у палаці, а ті, на кому вони танцювали, були наче виноградні грона, які восени чавлять на вино; й підлога потонула під грубим шаром кривавого мусту232.

Немов людина, що грузне і тоне у сморідній, оповитій ніччю драговині, почув імператор голос Намірри:

— Видається, що мої танцюристи тебе не тішать. Тож зараз я явлю тобі видовище, найбільш гідне королівської особи. Підведись і йди за мною, адже то буде видовище такого штибу, що за кін йому має правити вся імперія.

Зотулла та Обекса підвелися з крісел, неначе сновиди. Не озираючись назад ані на фантомів, які прислуговували їм за столом, ані на залу, в якій ще й досі вистрибували танцюристи, вони пішли слідом за Наміррою до алькова за вівтарем Тасайдона. Звідти, підіймаючись колами гвинтових сходів, вони, зрештою, дісталися широкого та високого балкона, котрий виходив на Зотуллин палац і з якого відкривався вид згори на дахи міста, що простягались удалечінь, аж до небосхилу, за який опускалося вечірнє сонце.

Здавалося, ніби за тим пекельним бенкетуванням і розвагами проминуло кілька годин, адже день уже добігав кінця, і сонце, яке вже зникло з очей за імператорським палацом, смугувало неосяжні небеса кривавими променями.

— Уздри, — мовив Намірра, додавши ще якесь незнане слово, що на нього кам’яне громаддя дому озвалося двигтінням, неначе ґонґ після удару.

Балкон трохи нахилився, й Зотулла, поглянувши понад балюстрадою, побачив, що дахи Уммеоса під ним зменшуються та ринуть униз. Йому видалося, немовби балкон злітає до небес, у страхітливу височінь, і він озирає згори бані власного палацу, будинки, зорані ниви, пустелю, що розкинулася вдалині, та величезне сонце, яке вже низько опускалося до краю пустелі. Й Зотуллі запаморочилось у голові; й повіяли на нього потоки холодного повітря, що вирували у небесній височині. Одначе Намірра промовив іще одне слово, і балкон спинився.

— Подивись як слід, — сказав некромант, — на ту імперію, яка була твоєю, але більше твоєю не буде.

А тоді, простягнувши руки до сонця, що заходило за обрій, він вигукнув дванадцять імен, які міг промовити вголос лише той, хто готовий приректи себе на вічне прокляття, а після них прорік жахливе прикликання: Ґна падамбіс девомпра тунґіс фурідор авораґомон.

І, здавалося, тієї ж миті над сонцем нависли великі ебеново-чорні грозові хмари. Розлігшись усім видноколом, ті хмари набрали форми велетенських чудовиськ із головами та кінцівками, які дещо нагадували голови і ноги жеребців. Сповнюючи імператора жахом, вони здійнялися дибки та розтоптали сонце, неначе згаслу жарину, а тоді, помчавши наввипередки, немовби на якомусь іподромі титанів, і розпросторюючись дедалі ширше та вище, посунули в напрямку Уммеоса. Їхній появі передував низький рокіт, який віщував невідворотну загибель, а земля помітно здригалася, і збагнув Зотулла, що то були не безплотні хмари, а справжні живі істоти, які наближалися, аби втоптати цей світ у безмір макрокосму. Відкидаючи тіні на багато ліг перед собою, коні, немов одержимі дияволом, увірвалися до Зайлаку, і їхні ноги, неначе гірські стрімчаки, що падали з небес, обрушувалися на оази та містечка окраїнних пустель.

Вони прийшли, немов ураган, який зринає в небо численними вежами вихорів, і здалося, ніби світ похилився під їхньою вагою й поринув у безодню. Застиглий, немов обернений чарами на мармур, стояв Зотулла, споглядючи, як його імперія перетворюється на руїну. А гігантські жеребці наближалися, з немислимою швидкістю женучи вперед, і дедалі гучніше лунав гуркіт їхніх копит, які вже почали плюндрувати сади, що рясніли плодами, та зелені поля, що розкинулися на багато миль на захід від Уммеоса. І тіні жеребців спиналися небосхилом усе вище, ніби лиховісний морок затемнення, аж поки вкрили собою весь Уммеос; і, підвівши погляд угору, імператор побачив їхні очі, що пильно дивилися долу з височини між землею та зенітом, як лиховісні сонця, що сяяли серед купчастих хмар.

І тоді в чимдалі густішому мороці почув він голос Намірри, який перекривав той нестерпний громовий гуркіт, волаючи в божевільному тріумфі:

— Знай, Зотулло, що я прикликав коней Тамоґорґоса, володаря безодні! І коні ці розтопчуть твою імперію так, як твій румак колись потоптав і потовк копитами хлопчину-жебрака на ймення Нартос. І довідайся також, що хлопчиною тим був я, Намірра!

Й Наміррині очі, сповнені марнославства, безуму та згуби, палали, неначе злостиві лиховісні зорі в годину, коли вони сягнули найвищої своєї точки.

Зотуллі, геть очманілому від жаху та тривоги, некромантові слова видалися щонайбільше різкими пронизливими обертонами у ревищі тієї нищівної бурі; і він їх геть не зрозумів. А жахливі копита обрушилися на Уммеос, нищили незломні дахи та водномить розбивали й обвалювали міцно муровані кам’яниці. Чудові храмові бані було розтрощено, як черепашки абалонів233, а величні маєтки зруйновано та втоптано в землю, неначе гарбузи; й домівка по домівці місто було розтоптано дощенту з таким звуком, немовби молоти брязкали об ковадла циклопів, і з таким тряскотом, ніби цілі світи розвалювалися, перетворюючись на хаос. Далеко внизу, на потемнілих вулицях, метушилися, мов ті мурашки, люди та верблюди, але врятуватися втечею не могли. Й копита раз у раз невблаганно здіймалися та опускалися, допоки половина міста обернулася на руїну і над усім запанувала ніч. Палац Зотулли було розтоптано, і передні ноги коней уже манячили врівень із балконом Намірри, а їхні голови здіймалися над ним на страхітливій висоті. Здавалося, що зараз ті коні стануть дибки й потопчуть копитами дім некроманта, але тієї миті їхній табун розділився, проскакавши праворуч і ліворуч чаклунової оселі, й скорботне мерехтіння долинуло від сонця, що низько висіло над обрієм; і коні помчали далі, витоптуючи ту частину Уммеоса, що лежала на сході. А Зотулла з Обексою та Наміррою дивилися згори на руїни міста, що скидалося тепер на всіяну черепками купу сміття, і чули, як даленіє катастрофічний гуркіт копит, що прямували до східного Зайлаку.

— Оце було прегарне видовище, — прорік Намірра. А тоді, розвернувшись до імператора, додав злостиво: — Не думай, ніби я закінчив із тобою, чи що твою долю вже вирішено.

Балкон, здавалося, поринув униз і повернувся на свою колишню висоту, проте й досі підносився над укритим черепками руйновищем. І тоді Намірра схопив імператора за руку й попровадив його з балкона до внутрішнього покою, а Обекса безмовно пішла за ними. Серце в імператорових грудях було розчавлене, розтоптане тим лихом, і розпач тиснув на нього важким тягарем, неначе мерзенний інкуб, який сидить на плечах людини, загубленої десь у краї проклятої ночі. І не відав він, що на порозі покою його розлучили з Обексою, і що кілька Намірриних створінь тінями вигулькнули перед дівчиною та примусили її спуститися сходами разом із ними, а йдучи, заглушили її гучні крики своїми зотлілими поховальними покровами.

Покій, до якого Намірра припровадив імператора, некромант використовував для відправи найнечестивіших обрядів і алхімічних перетворень. Промені ламп, які його освітлювали, були шафраново-червоні, немовби пролитий іхор234 дияволів. Їхнє сяйво лилося на алюделі, тиглі, чорні атанори та аламбіки, призначення яких навряд чи міг збагнути хтось зі смертних людей. В одному з аламбіків чаклун нагрів якусь темну рідину, повну схожих на холодні зорі полисків, а Зотулла тим часом без особливої цікавості спостерігав за його приготуваннями. І коли рідина забулькотіла та випустила спіральну цівку пари, Намірра перегнав її в залізні келихи із золотою облямівкою і дав один келих Зотуллі, а другий залишив собі. І мовив він до Зотулли суворим владним голосом:

— Наказую тобі випити цей трунок до дна.

Зотулла, боячись, що рідина в його келиху була отрутою, завагався, не наважуючись пити, а некромант зміряв його вбивчим поглядом і голосно крикнув:

— Чи ти страшишся зробити так, як я? — і по цих словах підніс келих до своїх губів.

Тож імператор випив той трунок, немовби змушений скоритися велінню якогось янгола смерті, й темрява впала на всі його чуття. Та перш ніж його цілковито оповила пітьма, він устиг побачити, що й Намірра осушив свій келих.

І тоді після невимовної агонії імператор сконав; і душа його полинула на волю; і знову він побачив навколо себе чаклунський покій, але цього разу — очима безплотного духа. Й знетілений, стояв Зотулла у шафраново-багряному світлі, а тіло його лежало, наче мертве, коло нього на підлозі, а поруч із ним лежали розпростерте долілиць тіло Намірри та два упалі келихи.

Отак стоячи, побачив він дивну річ: адже незабаром його власне тіло заворушилося та підвелося, а некромантове залишалося лежати, немовби скуте безрухом смерті. Й поглянув Зотулла на власні риси та власну постать у короткому плащі з лазурового оксамиту, розшитому чорними перлами та балас-рубінами; і тіло те стояло перед ним, ожиле, хоча в очах його оселилися темніше полум’я та глибше зло, ніж ті, що мешкали там зазвичай. І тоді, дарма, що не мав тілесних вух, Зотулла почув, як та постать заговорила, і голос її був сильним, пихатим голосом Намірри, який промовляв до нього:

— Рушай за мною, о безпритульний фантоме, й роби все те, що я тобі звелю.

Немов незрима тінь, подався Зотулла слідом за чаклуном, й удвох вони спустилися сходами до великої бенкетної зали. Тоді вони підійшли до вівтаря Тасайдона та вбраної в кольчугу статуї, перед якими, як і раніше, палали сім ламп у формі кінських черепів. На вівтарі коло Тасайдонових ніг лежала, зв’язана реміняччям, улюблена Зотуллина коханка Обекса, якій єдиній з усіх жінок було до снаги збудити його пересичене серце. Але велика зала спорожніла, й ніщо не нагадувало про погибельну сатурналію, яка там нещодавно вирувала, окрім потоптаних вичавок, що плавали, збиваючись у купи, в темних калюжах між колонами.

Намірра, послуговуючись імператоровим тілом на власний розсуд, зупинився перед темним ідолом і промовив до духа Зотулли:

— Будь ув’язнений у цій подобизні, не маючи сили звільнитися чи поворухнутися у жоден спосіб.

Цілком покірна волі некроманта, душа Зотулли втілилася в статую, і відчув він, як її холодний гігантський обладунок огорнув його зусібіч, неначе поставлений сторчма саркофаг, і втупився перед собою нерухомим поглядом байдужих очей, над якими нависав різьблений шолом.

Витріщаючись отак, помітив він дивну переміну, що коїлася з його власним тілом під чаклунською орудою Намірри: його ноги, що видніли з-попід короткого лазурового плаща, зненацька перетворилися на задні ноги чорного жеребця з копитами, які червоно жевріли, немов розпечені пекельними вогнями. І поки Зотулла споглядав те диво, копита розжарилися набіло, й з підлоги під ними почали здійматися клуби диму.

А тоді цей мерзенний покруч видерся на чорний вівтар і згорда покрокував до Обекси, залишаючи за собою відбитки копит, які курилися димом. Зупинившись коло дівчини, яка, беззахисна, лежала навзнак і дивилася на нього очима, що стали ставками замерзлого жаху, він заніс одне розпечене до білого жару копито та опустив його на її оголені груди поміж маленькими нагрудниками із золотої філіграні235, оздобленими рубінами. І закричала дівчина від того жахливого потоптання, як може кричати у пеклі душа щойно приреченого на вічне прокляття; й з нестерпною яскравістю зажевріло те копито, немовби щойно вийняте з горнила в кузні, де кувалася зброя демонів.

І тієї миті в переляканій, розчавленій та отупілій тіні імператора Зотулли, замкненій в незламній подобизні демона, прокинулася мужність, яка спала безпробудним сном навіть тоді, коли його імперію руйнували дощенту, а його почет топтали на смерть. І вмить велика зненависть і лютий гнів ожили в його душі, й запраглося Зотуллі, щоб правиця могла йому служити, і щоб у тій правиці був меч.

А тоді здалось йому, що у нього всередині заговорив якийсь голос — зимний, похмурий та жахливий, наче видобувався з нутра самої статуї. І мовив той голос:

— Я — Тасайдон, володар семи попідземних пекел і понадземних пекел, які лежать у глибинах людського серця і число яким сім разів по сім. На мить, о Зотулло, моя сила стане твоєю заради того, щоб звершити спільну помсту. Стань же в усьому одним цілим з оцією статуєю, що має мою подобу, як душа є одним цілим з плоттю. Уздри! Ось адамантова булава у твоїй десниці. Здійми ж ту булаву й рази.

Зотулла відчув у собі велику міць, а навколо себе — гігантські м’язи, що бриніли силою та миттю напружились, скорившись його волі. Він відчув у своїй затягнутій в кольчугу правиці руків’я величезної булави зі шпичастим навершям; і хоча ту булаву не подужала б підняти жодна людина, зодягнена у смертну плоть, Зотуллі вона видавалася хіба що ваговитою та замашною. І тоді, піднявши булаву, як воїн під час битви, він завдав одного нищівного удару нечестивій істоті, що була вбрана в його власну правну плоть, поєднану з ногами та копитами демонічного коня. І вмить упала додолу та істота, й зосталася лежати, і мозок сочився з її розтрощеного черепа на сяйливий гагат. І ноги її посмикалися трохи, а тоді заклякли; і копита, розжарені до полум’яної, сліпучої білини, поволі остигаючи, набрали черленої барви розпеченого начервоно заліза.

Якийсь час у залі не лунало ані звуку, крім пронизливих криків Обекси, збожеволілої від болю і тих жахливих див, які їй випало уздріти. І тоді в душі Зотулли, роз’ятреній до краю тими криками, знову заговорив холодний, жаский голос Тасайдона і мовив до нього так:

— Тепер ти вільний, адже не лишилося більше нічого, що ти міг би зробити.

Тож дух Зотулли вилетів зі статуї Тасайдона та, полинувши в ефір, здобув свободу всеосяжної нічогості й забуття.

Одначе не все ще було скінчено для Намірри, чия божевільна та гордовита душа вивільнилася з тіла Зотулли після удару булави й похмуро, геть не так, як маг собі замислював, повернулася в його власне тіло, яке лежало у покої проклятих обрядів і заборонених переселень. Там Намірра невдовзі й прокинувся, і в розумі його панували страшне сум’яття та часткова непам’ять: адже прокляття Тасайдона лежало на ньому тепер за його блюзнірства.

Не було ясності в його думках, і не тямив він нічого, крім згубної, непомірної жаги помсти; але причина та об’єкт тієї помсти були для нього лише непевними тінями. Однак, і досі спонукуваний тією потьмареною, сповненої ворожості душею, Намірра підвівся і, взявши зачарованого меча з руків’ям, оздобленим рунічними сапфірами та опалами, знову спустився сходами і знову підійшов до жертовника Тасайдона, на якому так само безпристрасно, як і раніше, стояла вбрана у кольчугу статуя й тримала булаву у нерухомій випростаній правиці, а коло неї на вівтарі лежала подвійна жертва.

Заслона химерної темряви огортала всі чуття Намірри, і не побачив він страхіття з жереб’ячими ногами, яке лежало мертве, з копитами, що повільно чорнішали; і не почув він стогонів дівчини Обекси, яка, ще й досі жива, лежала коло тієї почвари. Однак його погляд привабило до себе діамантове дзеркало, яке стояло обіч вівтаря, підтримуване пазурами залізних чорних василісків; і, наблизившись до дзеркала, він побачив у ньому обличчя, яке більше не впізнавав за своє. І оскільки зір його був затьмарений, а мозок оповивало мінливе павутиння мани, Намірра прийняв те віддзеркалення за обличчя імператора Зотулли. Невситима, як полум’я самого Пекла, здійнялась у ньому його давня ненависть; і вихопив він зачарованого меча та заходився рубати ним відображення у дзеркалі. Час від часу через прокляття, що лежало на ньому, і через те нечестиве переселення душ, до якого він удався, здавалося Наміррі, що він є Зотуллою, який воює з некромантом, а вже у наступній хвилі шаленства був Наміррою, котрий разить імператора; а тоді, не маючи імені, бився з безіменним ворогом. І вже невдовзі чаклунський клинок, хоча й був загартований із промовлянням грізних заклять, зламався при самому руків’ї, і, поглянувши на відображення, побачив Намірра, що воно й досі неушкоджене. Тоді, ревучи на повен голос прадавні руни, напівзабуті руни щонайжахливішого прокляття, недієві через його власну непам’ять, він і далі гатив у дзеркало важким руків’ям меча, аж поки рунічні сапфіри та опали потріскались в оправі, повипадали з неї та дрібними уламками розсипалися коло його ніг.

Обекса, конаючи на вівтарі, побачила, як Намірра б’ється з власним відображенням, і це видовище викликало у неї напад безтямного сміху, схожого на передзвін потрощених кришталевих дзвонів. А невдовзі, перекриваючи її сміх, перекриваючи прокльони Намірри, до них, немовби далекий стугін грому, що швидко наближається, долинув гуркіт, здійнятий копитами макрокосмічних жеребців Тамоґорґоса, котрі вертали до безодні — через Зайлак, щоб, скачучи Уммеосом, розтоптати і той єдиний дім, який вони раніше пощадили236.

Зітра

Підступні й розмаїті тенета того Демона, що переслідує свого обранця від народження до смерті й від смерті до народження, впродовж численних життів.

Заповіти Карнамеґоса

Свої сонця, неначе полум’яних червоних жеребців, виснажливе літо довго випасало на мишастих пагорках, які припали до землі перед Микразійськими горами у глушині в найсхіднішому закутку Сінкору. Потоки, що брали початок на гірських вершинах, перетворилися на тоненькі нитки чи на глибоко запалі ставки, розкидані на чималій відстані один від одного; гранітові брили полущилися від спеки, голий ґрунт укрився тріщинами та розколинами, а низькі, вбогі трави вигоріли до самого коріння.

І сталося так, що хлопець на ймення Зітра, який стеріг чорних і рябих кіз свого дядька Порноса, був змушений щодня далі ходити за підопічною йому отарою видолинками й вершинами пагорбів. Аж ось одного пообіддя наприкінці літа він прийшов до глибокої, оточеної стрімчастими скелями долини, до якої раніше ніколи не навідувався. Тут було прохолодне й тінисте гірське озерце, живлене водою якихось прихованих джерел, а скелясті схили навколо озерця були вбрані у пишні шати зілля і чагарників, які ще не цілком утратили свіжу весняну зеленість.

Здивований і зачарований, юний козопас подався до того прихованого раю за своєю отарою, яка вже побігла туди навскач. Було малоймовірно, щоб Порносові кози розбрелися куди-інде з такого доброго пасовиська, тож Зітра не завдав собі клопоту надто їх пильнувати. Заворожений довкіллям, він почав досліджувати долину, спершу втамувавши спрагу чистою водою, що іскрилася, мов золоте вино.

Ця місцина видалась йому справжнім королівським садом. Тут усюди були нові чари, які манили його вперед: помилувані жорстокими сонцями квіти — крихітні й бліді, наче вечірні зорі; молоді пряні пагони папороті, подібні до різьбленого жаду237, росли у вільготному затінку кам’яних брил; і навіть трохи їстівних помаранчевих ягід, які, хоча пора їхня вже минула, ще й донині затрималися у цьому гожому всамітненому сховку.

Геть забувши про ту відстань, яку він уже подолав, і про гнів Порноса, який спіткає його, якщо отара запізно повернеться на вечірнє доїння, хлопець поблукав звивистим проходом углиб долини між стрімчаками, що її захищали. Скелі обабіч ставали чимдалі суворішими та дикішими, долина звужувалася, і невдовзі він дістався її краю, де подальший шлях заступала скеляста стіна. Одначе там юнак знайшов дещо таке, що привабило його навіть сильніше за квіти, папороті та ягоди.

Просто перед собою, біля підніжжя прямовисної скельної стіни, він помітив таємничо роззявлену пащу каверни. Здавалося, що скеля розверзлася лише нещодавно, перед його приходом, адже краї розколини були виразно окреслені, а тріщини, що розбіглися кам’яною поверхнею навколо неї, ще не встиг загарбати мох, який рясно ріс усюди. З виступу розколотої скелі над каверною стриміло хирляве деревце, чиї нещодавно поламані корінці висіли у повітрі, а стрижневий корінь уперто чіплявся за кам’янисту землю коло ніг Зітри, з якої, вочевидь, те дерево раніше росло.

Зачудований і сповнений цікавості, хлопець зазирнув у принадний морок каверни, з якої невідь-чому повіяло лагідним духмяним повітрям, яке торкалося його обличчя, неначе запашне зітхання. Повітря було сповнене дивовижних запахів, яких він раніше не відчував ніде, крім опівнічних снів, і які навіювали спогади про важкий дух храмових пахощів, про млість і розкіш опійного квіту. Вони бентежили чуття Зітри і водночас вабили його обіцянкою небачених донині дивовиж. Здавалося, що та каверна була брамою і вела до якогось недовідомого світу — і браму цю відчинили навмисне для того, щоб дозволити йому увійти досередини. Зітру, який від природи був відчайдушний та обдарований багатою уявою, не віднадили ті страхи, які хтось інший міг би відчути на його місці. Пересилений нездоланною допитливістю, він незабаром увійшов до печери, прихопивши із собою суху смолисту гілку, що впала з дерева у скелі й правила йому за смолоскип.

Щойно хлопець увійшов до печери, його проковтнув вигнутий нерівною дугою прохід, що спадав донизу, неначе горлянка якогось страхітливого дракона. Полум’я смолоскипа бурхало, тріпотіло й курилося димом у подувах духмяного вітру, що дедалі дужче повівав із незнаних глибин. Нахил печери став небезпечно крутим; але Зітра продовжив розвідку і спускався все нижче, намацуючи ногами подібні до сходинок виступи та кам’яні приступки.

Його, наче сновидця уві сні, цілковито поглинула таємниця, на яку він допіру натрапив; і жодного разу не згадав юнак про свій занехаяний обов’язок. Він геть утратив лік часу, що пішов на спуск. А тоді його смолоскип зненацька згас у пориві гарячого повітря, що дмухнув на хлопця, ніби різкий видих якогось бешкетного демона.

Хлопець непевною ходою прямував крізь пітьму, наосліп шукаючи на небезпечному схилі опори для ніг, і чари, що зневолювали його, на якусь мить розвіялися. Зітра відчув напад чорної паніки, але перш ніж йому вдалося наново запалити задмуханий смолоскип, він побачив, що ніч, яка його огортала, не була цілковитою, а пом’якшувалася тьмяним, золотавим світляним мерехтінням, яке сіялося з якихось підземних глибин. Забувши свою тривогу у новому подиві, він продовжив сходження вниз, до того таємничого світла.

Діставшись підніжжя того довгого схилу, Зітра пройшов крізь низький отвір каверни і ступив у сяйво, яскраве, наче сонячне проміння. Засліплений і збентежений, хлопець якусь хвильку гадав, ніби ті підземні блукання вивели його назад і що він опинився просто неба в якомусь краї поміж Микразійських гір, про який він раніше навіть не чув. А втім, землі, які розкинулися перед ним, певна річ, не могли бути частиною ураженого палючим сонцем Сінкору, адже не побачив юнак ані гір, ані пагорків, ані сапфірово-чорних небес, з яких старіюче, але нещадне сонце пильно дивилося вниз на численні королівства континенту Зотік і невблаганно виснажувало їх посухою.

Натомість скидалося на те, що він стояв край якоїсь родючої рівнини, що простягалась у безкраю золоту далечінь під неозорою аркою золотого склепіння. Ген удалині, в імлистому сяйві, він помітив якісь невиразні громаддя, що здіймалися в небо і могли бути шпилями, банями і фортечними валами. Коло самих його ніг лежала рівна лука, вкрита тонким шаром кучерявого й зеленого, наче патина, дерну; дерен той де-не-де всіяний був дивними квітами, які під уважним поглядом юного пастуха, здавалось, оберталися та рухалися, ніби живі очі. А за лукою на відстані руки розкинувся подібний до саду гай з високими та вельми розлогими деревами, серед пишного листя яких юнак угледів незліченні темно-червоні плоди, що вогнем палали на зеленому тлі. На рівнині, судячи з усього, не було ані сліду людського життя; і не було навколо жодного птаха, який би літав у вогнистому повітрі чи сидів, вмостившись на гіллі, що вгиналося під вагою плодів. І не лунало тут жодного іншого звуку, крім шиплячого зітхання листя на важкому від пахощів вітрі: звуку, в якому вчувався невловний, тривожний півтон, подібний до того, який може утворювати сичання численних невидимих змійок.

Для хлопця з випаленого сонцем горбистого краю ці землі, що відкрилися за брамою каверни, були справжнім райським садом незнаних втіх, які вабили його обіцянкою вкритих плодами гілок і встеленої зеленою травою землі. Але якийсь час його втримувала на місці дивність усього цього становища і відчуття якоїсь химерної та надприродної життєвої сили, якою було сповнено весь цей краєвид. Здавалося, що пластівці вогню злинали з височини і танули у струменях повітря; трави звивались у відразливих корчах; квіткові очі відповідали на погляд юнака пильними поглядами; дерева пульсували, ніби замість соку в них струменів криваво-червоний іхор238, а серед листя дедалі гучніше та різкіше лунав схожий на гадюче сичання призвук.

Але, попри всю таємничість цього довкілля, Зітру стримувала лише думка про те, що така прекрасна й родюча земля мусить належати якомусь власникові, який ревно боронить своє майно і буде обурений його вторгненням. Хлопець насторожено оглядав безлюдну рівнину, а тоді, гадаючи, що ніхто за ним не спостерігає, піддався прагненню, яке пробудили в ньому ті розкішні червоні плоди.

Коли юнак побіг уперед, прямуючи до найближчих дерев, дерник під його ногами пружинив, як живий. Гілля дерев нависло над ним, схиляючи донизу сяйливі кулі. Зітра зірвав кілька найбільших плодів і ощадливо сховав їх за пазуху своєї пошарпаної сорочини. А тоді, не в змозі довше опиратися пожаданню, він підніс один з плодів до вуст. Шкірка легко луснула під його зубами, й здалось юнакові, немовби то королівське вино, солодке та міцне, полилось йому до рота з ущерть повної чаші. Й відчув він, як у горлі та у грудях йому швидко розлилося тепло, що майже його задушило; і дивна пропасниця охопила його, заспівала йому у вухах і скаламутила чуття. Але все це швидко минулося, і хлопець, здригнувшись, скинув із себе те очманіння, зачувши звук голосів, які немовби спадали з небесної височини понад деревами.

Він умить збагнув, що голоси ті не були людськими. Вони сповнили хлопцеві вуха ніби гуркотом лиховісних барабанів, який розлягався важкими загрозливими відлуннями; втім, скидалося на те, що голоси промовляють виразні слова, хоча й якоюсь незнаною мовою. Поглянувши вгору поміж грубим верховіттям, юнак побачив картину, що пройняла його жахом. Дві величезного зросту істоти, високі, як сторожові вежі горян, стояли, здіймаючись поміж верхівок поближніх дерев, які сягали їм до пояса. Вони з’явилися, немовби викликані якимось чаклунством із зеленої землі чи із золотавих небес, адже годі було й сумніватися, що купки дерев, змізернілі до рівня кущів на тлі їхнього громаддя, нізащо не приховали б їх так, щоб Зітра їх не помітив.

Ті постаті були повністю закуті в чорні обладунки, тьмаві та похмурі, — такі могли носити демони на службі Тасайдона, володаря бездонних попідземних світів. Зітра відчув певність, що вони його вже побачили, і, либонь, незбагненна їхня розмова стосувалася його присутності. Хлопця бив дрож на думку про те, що він удерся до садів у володіннях джинів. Його дедалі сильніше жахав вигляд цих гігантських постатей, адже під налобниками схилених до нього темних шоломів юнак не зміг розгледіти жодних рис, лише подібні до очей цятки жовтаво-червоного полум’я, невпинні, наче болотяні вогні, рухалися туди й сюди у бездонній тіні там, де мали б бути обличчя.

Зітрі здалося, що рясне листя не зможе правити йому за укриття від пильних поглядів цих істот — вартових краю, до якого він так необачно вдерся. Хлопця вщерть сповнювало усвідомлення провини: шипіння листя, низькі, схожі на гуркіт барабанів голоси велетів, квіти, подібні до очей, — усе це ніби звинувачувало його у порушенні меж чужих володінь і крадіжці. І водночас юнак був спантеличений дивною та незвичною непевністю щодо власної особи: якимось чином він був не козопасом Зітрою... а кимось іншим… хто знайшов цей осяйний край садів і скуштував від криваво-темного плоду. Ця чужинська самість не мала ймення чи вираженої пам’яті, одначе серед зворохоблених тіней його розуму мерехтіло сум’яття вогнів і лунало бурмотіння нерозрізненних голосів. І знову відчув юнак те химерне тепло і лихоманку, яка охопила його одразу по тому, як він скуштував той плід.

Від усього цього марева Зітру пробудив спалах мертвотно-блідого світла, що, розітнувши повітря, сягнув до нього крізь верховіття. Згодом він ніколи не мав певності, чи то блиставиця креснула з-попід ясного склепіння, а чи то одна із закутих в обладунки істот змахнула своїм велетенським мечем. Світло обпекло йому очі, затьмарило зір. Зітра відскочив, пойнятий нестримним страхом, і збагнув, що біжить, напівзасліплений, тікаючи геть відкритим дерником. Крізь вихор кольорових блискавиць, який кружляв перед його очима, хлопець розгледів у височенній прямовисній скелі отвір печери, крізь який він нещодавно потрапив до цієї місцини. Він почув за спиною гуркіт, схожий на звуки літнього грому… чи на сміх коло́сів.

Не зупиняючись, аби підібрати гілку, яка ще й досі жевріла, покинута ним коло входу, Зітра не гаяв часу і прожогом кинувся у темну печеру. Крізь стигійський морок, що панував усередині, він спромігся навпомацки знайти шлях нагору небезпечним схилом. Похитуючись, спотикаючись і набиваючи синці на кожному кроці, хлопець зрештою дістався виходу назовні, у потаємну долину, сховану за пагорбами Сінкору.

На свій жах і подив, юнак виявив, що за час його відсутності у світі поза межами печери вже запали сутінки. Зорі висипали над лиховісними стрімчаками, які, немов стіни, оточували долину, а небеса барви згорілого пурпуру були прохромлені гострим рогом місяця кольору слонової кості. Досі боячись, що велетенські вартові будуть його переслідувати, а на додачу передчуваючи гнів свого дядька, Зітра поквапливо рушив назад, до озерця, зібрав отару та погнав її додому, долаючи довгі похмурі милі.

Й усю дорогу йому здавалося, ніби гарячка раз у раз спалахує та вщухає у ньому, приносячи із собою дивовижні образи. Юнак забув про свій страх перед Порносом, ба навіть забув, що він був Зітрою, скромним упослідженим пастухом. Він повертався до іншої оселі, аніж убога халупа Порноса з глини та хмизу. Для нього відчиняться сяйливі металеві брами міста високих бань, і полум’яні знамена майорітимуть у потоках сповненого пахощів повітря; срібні сурми та голоси білявих одалісок і чорних придворців вітатимуть його як короля у тисячоколонній залі. Його оточить прадавня королівська пишнота, знайома і звична, як світло й повітря, і він, король Амеро, який щойно зійшов на престол, правитиме, як правили його прабатьки, над усім королівством Каліз край східного моря. До його столиці посланці лютих південних племен привозитимуть на кошлатих верблюдах подать — витримані вина та пустельні сапфіри; галери з островів, які лежать за пругом, звідки сходить вранішнє сонце, навантажуватимуть його набережні щопіврічною даниною — прянощами та дивовижних барв тканинами…

Такими були ті шалені фантазії, що тлумилися у розумі Зітри, накочуючи й згасаючи, як картини, що постають у маренні. Безумство, яке було яснішим за спогади буденного життя, нахлинуло й минуло; і він знову був Порносовим небожем, який запізно вертався додому з отарою, сповнений бентежних передчуттів і подиву.

Червоний місяць, неначе клинок, застромлений з небес у землю, нерухомо застиг над похмурими пагорбами, коли Зітра дістався грубої дерев’яної кошари, в якій Порнос тримав своїх кіз. Як Зітра й очікував, старий чекав на нього коло воріт, тримаючи в одній руці глиняного ліхтаря, а в другій — бріаровий239 посох. Із шалом напіввижилого з розуму він почав клясти хлопця на всі заставки, розмахуючи посохом та погрожуючи відлупцювати його за таку забарність.

Зітра не сахнувся від посоху. Його уяву знову сповнили о́брази, і знову він був Амеро, юним королем Калізу. Збентежений і приголомшений, у світлі тремкого ліхтаря просто перед собою він побачив огидного стариганя, од якого відгонило тухлятиною і якого він не міг пригадати. Він заледве розумів мову Порноса; гнів цього чоловіка спантеличив, але не налякав юнака, а його ніздрі, немовби призвичаєні лише до витончених пахощів, діймав огидний козячий сморід. Неначе вперше почув він мекання змученої отари й із нестямним подивом прикипів поглядом до кошари, обгородженої плетеним тином, і до халупи за нею.

— Чи ж для цього, — кричав Порнос, — таким великим коштом ростив я сироту моєї сестри? Клятий виродок! Невдячне щеня! Якщо ти загубив бодай одну дійну козу чи однісіньке козеня — я з тебе шкуру зніму від стегон до плечей.

Гадаючи, що юнак мовчить лише через свою затятість, Порнос почав лупцювати його посохом. Після першого удару сяйлива хмара злетіла з розуму Зітри. Спритно ухиляючись від бріарового посоху, він намагався розповісти Порносові про нове пасовисько, яке він знайшов серед безплідних пагорбів. По цих словах старий припинив завдавати йому ударів, і Зітра продовжив оповідь про дивну печеру, пройшовши котрою, він потрапив до краю садів, про який раніше й не підозрював. А щоб підкріпити свою історію доказами, юнак сягнув рукою за пазуху, збираючись дістати звідти криваво-червоні яблука, які поцупив у саду, але приголомшено виявив, що плоди зникли, й не знав, чи то він загубив їх у пітьмі, а чи, либонь, вони пощезли під дією якихось усепроникних темних чарів.

Порнос, постійно перебиваючи хлопцеву розповідь бурчанням, спершу сприйняв його слова з явною недовірою. Одначе мірою того, як юнак продовжував оповідати про свою пригоду, старий поступово принишк, і коли Зітрина історія була розказана, вигукнув тремким голосом:

— Лихий був цей день, адже ти блукав у зачарованім краї. Далебі, нема серед цих пагорбів такого озера, як те, що ти допіру описав; і о цій порі року жоден чередник не знаходив такого пасовиська. Ці речі були маною, насланою, щоб звести тебе на манівці; а печера та, я достеменно відаю, була не справдешньою печерою, а входом до пекла. Чув я, прабатьки мої казали, що сади Тасайдона, володаря семи попідземних пекел, лежать близько до поверхні земної у цьому краї; і було вже, що печери відкривалися отак, неначе брами, й сини людські, самі того не знаючи, потрапляли до тих садів і, спокушені виглядом плодів, їли їх. Але від того охоплював їх безум, і велика скорбота, і тривале прокляття, адже Демон, кажуть, не забуває жодного вкраденого яблука, і врешті-решт доконче стягне його ціну з винуватця. Горе! горе! таж від трави того чародійського пасовиська козине молоко буде кислим цілий місяць; і після того, як я змарнував на тебе стільки харчів і стільки дбав про тебе, мушу я шукати іншого хлопчака, щоб доглядав за отарою.

І поки Зітра слухав, полум’яна хмара видива знов огорнула його.

— Старче, я тебе не знаю, — розгублено мовив він. А тоді, вдаючись до слів люб’язності, половини з яких Порнос не розумів, провадив далі так: — Здається, я збився зі шляху. Прошу тебе, скажи, в якому боці звідси лежить королівство Каліз? Я — тамтешній король і нещодавно був коронований у високому місті Шатері, над яким мої прабатьки правили тисячу років.

— Ай! Ай! — заголосив Порнос. — Хлопчина геть стратився розуму! Отакі думки опосідають того, хто з’їсть Демонове яблуко. Облиш-но оці свої балачки та допоможи мені доїти кіз. Ти ж бо не хто інший, як дитя моєї сестри Асклі, яка привела тебе на цей світ дев’ятнадцять років тому, після того, як її чоловік Утот помер від різачки. Асклі ненадовго його пережила, і я, Порнос, виростив тебе як власного сина, а кози вигодували тебе.

— Я мушу знайти шлях до свого королівства, — правив своєї Зітра. — Я загубився у пітьмі серед недоладності й не можу пригадати, як сюди потрапив. Старче, я волів би дістати у тебе поживу та нічліг. На світанку я вирушу до Шатера, міста над широким східним морем.

Порнос, тремтячи і щось бурмочучи собі під ніс, підняв глиняного ліхтаря й підніс його хлопцеві до обличчя. Йому здалося, що перед ним стоїть незнайомець, у широких і сповнених подиву очах якого незбагненним чином відбиваються вогні золотих ламп. У Зітриній поведінці не було ані знаку навіженості, лише щось на кшталт шляхетної гордовитості та нетутешності; навіть вбраний у драну сорочку, юнак вражав дивовижною вишуканістю. Та хай там як, а він, безсумнівно, збожеволів; адже його манери та мова змінилися до невпізнаваності. І Порнос, щось ледь чутно промимривши, проте більше не примушуючи хлопця йому допомагати, розвернувся та й пішов доїти кіз…

* * *

Зітра пробудився вдосвіта й приголомшено втупився поглядом у пошпаровані глиною стіни хатки, в якій він жив від самого народження. Усе було для нього чужим і загадковим, а понадто юнака хвилювали його грубе одіяння і смаглявість шкіри, адже не годилося так виглядати юному королю Амеро, яким він себе вважав. Обставини, в яких він опинився, були геть незбагненними, і він відчув нагальну потребу не гаючи часу вирушити у подорож додому.

Він тихенько підвівся з підстилки із сухих трав, яка правила йому за ліжко. Порнос, що лежав у дальньому кутку, досі спав тим сном, який могли йому дарувати похилий вік і стареча неміч; і Зітра рухався обережно, щоб його не розбудити. Юнак був спантеличений, але водночас і бридився цим неприємним стариганем, котрий минулого вечора нагодував його грубим просяним хлібом і прийняв з гостинністю, якої і слід було сподіватися від такої смердючої халупи. Він не надто зважав на бурмотіння та докори Порноса, однак було очевидно, що цей старий ставив під сумнів королівський сан хлопця і, більше того, був одержимий вельми своєрідною хибною думкою щодо його особистості.

Покинувши вбогу хатину, Зітра подався стежкою, що вела на схід, звиваючись між кам’янистими пагорбами. Він не знав, який шлях обрати, одначе зміркував, що Каліз як королівство, що лежить на крайньому сході континенту Зотік, розташований десь з боку висхідного сонця. А перед ним на овиді, наче прекрасний міраж, ширяли зелені долини його королівства та здіймалися бані Шатера, подібні до купчастих хмар, які збираються вранці на східному видноколі. Усі ці речі, гадав він, були лише вчорашніми спогадами. Юнак не міг пригадати ані обставин, за яких полишив свій дім, ані того, що відбувалося потому, але був упевений, що край, яким він правив, має бути десь недалеко.

Стежина, що зміїлася поміж чимдалі нижчими кряжами, повернула, і Зітра вийшов до невеличкого селища Сіт, мешканці якого його знали. Тепер це місце було йому геть чужинське й видавалося не більш ніж гірським цирком240, на дні якого смерділи та гноїлися під сонцем низькі брудні халупи. Селяни зібралися навколо нього, гукаючи його на ім’я, а коли той запитав у них дорогу до Калізу, повитріщалися на нього і вибухнули дурнуватим сміхом. Скидалося на те, що ніхто з них ніколи не чув ані про це королівство, ані про місто Шатер. Зауваживши дивність у Зітриній поведінці та вирішивши, що таке чудернацтво було ознакою божевілля, люди почали кепкувати з хлопця. Діти жбурляли у нього грудками сухої землі та камінцями; і отак вигнаний із Сіта, хлопець подався шляхом, який вів на схід і простягався від Сінкору до низовин сусіднього краю, що звався Жел.

Підтримуваний самим лише видінням свого загубленого королівства, багато місяців мандрував юнак континентом Зотік. Люди насміхалися з нього, коли він говорив про свою королівську владу та розпитував про Каліз, але зчаста, вважаючи божевілля священним, пропонували хлопцеві прихисток і поживу. Серед плодючих виноградників Желу, що простяглись у далеку далечінь, а тоді до Істанама з його незчисленними містами; через звивисті високогірні перевали Іморту, на яких сніг затримався попри те, що вже був початок осені; блідими, наче сіль, пісками пустелі Дгір і крізь джунглі Онґата, що кишіли пітонами, Зітра йшов слідом за тією осяйною величною мрією, яка нині стала його єдиним спогадом. Завжди на схід ішов юнак, часами мандруючи з караванами, подорожани яких вважали, що товариство причинного принесе їм талан; але частіше він верстав свій шлях самотнім мандрівцем.

Час від часу хлопцева мрія ненадовго його полишала, і тоді він ставав звичайнісіньким пастухом, загубленим серед чужоземних королівств і сповненим туги за безживними пагорбами Сінкору, де був його дім. А тоді він знову згадував про свій королівський сан, згадував пишні сади Шатера і маєстатні палаци, а також імена та обличчя тих, хто служив йому після смерті його батька, короля Елдамака, та його власного зішестя на успадкований престол. Та з-поміж усіх цих спогадів його найчастіше навідувала думка про весняний вечір, коли він самотою гуляв східною терасою свого палацу, дихаючи духмяним повітрям, у якому млосні пахощі квітів змішувалися з терпкими морськими бальзамами, й споглядав велику зірку Канопус241, яка саме була на півшляху від низької смуги обрію до зеніту. Там він стояв, відчуваючи загадкову радість і неясний біль, а ніч тим часом набирала густішої пурпурової барви, і менші зорі сходили на небі, скупчуючись навколо Канопуса.

* * *

У середині зими в далекому місті, що звалося Ша-Караґ, Зітра зустрів кількох торговців амулетами з Устейму. Коли він запитав їх, чи не можуть вони вказати йому шлях до Калізу, ті якось дивно всміхнулися. Переморгуючись між собою, коли хлопець заговорив про свій королівський сан, крамарі сказали йому, що Каліз розташований за кілька сотень ліг від Ша-Караґа, під східним сонцем.

— Слався, о королю, — з глузливою церемонністю промовили вони. — Хай довгим і щасливим буде твоє правління у Шатері над усім народом Калізу.

Вельми втішився Зітра, вперше почувши звістку про своє загублене королівство. І не побачив юнак сміху та перешіптування, якими обмінялися крамарі з Устейму, щойно він пішов.

Не барячись більш у Ша-Каразі, він з усією можливою поквапливістю помандрував далі. У своєму дірявому лахмітті він відважно прямував під заливними зимовими дощами; переходив небезпечні солоні болота у приморських низовинах і кам’янисті пустища за ними, де не жила жодна людина і де мандрівець чув лише брязкіт і безладний галас, немов якісь незримі війська сходилися в битві. Проминувши пустища, він безпечно дістався земель напівварварських племен, у яких до нього ставилися з приязню, але не розуміли жодного слова. Потому хлопець прибув до чотирьох міст Атоду, чиї мешканці повідомили йому, що, аби дістатися Калізу, потрібно ще цілий місяць іти на схід.

Але тепер, йдучи, Зітра почав запитувати себе, чому йому не зустрічається жодного подорожнього з рідного краю. Він пам’ятав, що між Калізом і сусідніми землями зазвичай мандрували купці з крамом, і туманно пригадував, що чув, як на його батьківщині міста Атоду називали далекою чужиною. І хай би де він допитувався новин про своє королівство, усюди люди якось дивно роздивлялися його; дехто, не криючись, сміявся, а інші насмішкувато зичили успіху в його подорожі.

Коли перший місяць весни тендітним серпиком засяяв на вечірньому небі, збагнув юнак, що вже наближається до місця свого призначення, адже Канопус палав високо у східних небесах, велично здіймаючись серед менших зірок, достоту як тоді, коли хлопець споглядав цю зірку з тераси свого палацу в Шатері.

Юнакове серце тьохнуло від радості повернення додому, проте вельми чудувався він з дикості та безплідності земель, які проминав. Здавалося, що не було жодних подорожніх, які б мандрували до Калізу чи поверталися з нього; й дорогою хлопцеві зустрілися лише кілька кочовиків, які при його наближенні хутко втекли, немов сполохані пустельні створіння. Широкий шлях заріс травами та кактусами, і не було на ньому інших колій, ніж ті, що залишили по собі зимові дощі. Прямуючи дорогою, юнак невдовзі натрапив на вирізьблений у вигляді лева на задніх лапах межовий камінь, який стояв край шляху і позначав західний кордон королівства Каліз. Риси лев’ячої морди викришилися, а лапи і тіло були вкриті лишайниками — здавалося, неначе довгі роки запустіння проминули над тим кам’яним звіром. Холодна тривога зродилася у Зітриному серці: адже лише торік, якщо пам’ять його не зраджує, він проїздив попри цього лева зі своїм батьком, Елдамаком, коли вони полювали гієн, і ще зауважив тоді, яким новим було те різьблення.

А тоді, піднявшись на високий прикордонний кряж, юнак спрямував погляд додолу, щоб знов уздріти королівство Каліз, яке довгим зеленим сувоєм розгорнеться понад морем. На його подив і жах, широкі поля були зів’ялі, наче восени; великі річки стали тоненькими нитками, що марнували рештки своєї води, просочуючи нею пісок; голі пагорби випинали, наче ребра мумій, з яких зняли поховальні покрови; і на усіх цих землях не було зелені іншої, ніж те миршаве зілля, що в нього пустеля вбирається навесні. Йому здалося, що вдалині, понад пурпуровою морською широчінню, він побачив сяйво мармурових бань Шатера, і, боячись, що його королівство спіткала якась згуба зловорожого чаклунства, юнак поквапливо рушив до міста. Та хоч куди він приходив того весняного дня, повсюди знаходив знаки того, що в його землях заснувала імперію пустеля. Спорожнілі лежали поля, збезлюднілі стояли села. Хліви повалилися й лежали руїною, наче купи сміття; здавалося, ніби тисячі сезонів посухи висушили плодючі сади, залишивши від них лише кілька почорнілих і струхлявілих пеньків.

Пізнього пообіддя хлопець увійшов до Шатера, своєї столиці — білої господині східного моря. Вулиці, так само як і гавань, були порожні, лише тиша гніздилася на провалених дахах і поруйнованих стінах. Величні бронзові обеліски позеленіли від давності; масивні мармурові храми богів Калізу похилилися та, мало не падаючи, перехняблено нависали над землею.

Повагом, як той, хто боїться підтвердити очікування, Зітра наблизився до монаршого палацу. Але зустрів його палац не таким, яким юнак його пам’ятав — не піднесеною у височінь мармуровою пишнотою, наполовину прихованою параваном242 заквітлого мигдалю, деревами, що сповнювали повітря пряними пахощами, та водограями, що викидали свої струмені високо вгору, а цілком занедбаним, оточеним понівеченими садами, і сонце, що сідало за обрій, осяяло високе склепіння палацу примарним рожевим світлом, яке невдовзі згасло, залишивши сплюндрований осідок королів тьмяним, неначе мавзолей.

Не відав юнак, як довго палац простояв пусткою. Він ущерть сповнився сум’яттям, і охопило його відчуття непоправної втрати та розпачу. Скидалося на те, що не лишилося вже нікого, хто міг би зустріти його серед цих руїн, одначе, наближаючись до порталів східного крила, він побачив щось на кшталт тріпотливих тіней, які немовби відокремилися від мороку під портиком, і на потріскані плити перед ним боком й крадькома виступили кілька непевних істот, вбраних у зотліле лахміття. Клапті їхнього вутлого вбрання відпадали, коли вони рухалися, а постаті огортав невимовний жах бруду, занедбаності й недуги. Коли ті істоти наблизилися до нього, Зітра побачив, що більшості з них бракує якоїсь кінцівки або частини обличчя, і що усі вони позначені проказою, яка роз’їдає їхню плоть.

Нудота підступила йому до горла, і він не зміг промовити ані слова. Але прокажені привітали його хрипкими криками та глухим крумканням, неначе сприйняли його за ще одного вигнанця, який прийшов, аби долучитися до їхнього товариства в цьом прихистку серед руїн.

— Хто ви є, що оселилися в моєму палаці у Шатері? — зрештою запитав він. — Уздріть! Я — король Амеро, син Елдамака, і повернувсь я з далеких земель, щоб знову посісти трон Калізу.

Слова ці викликали серед прокажених огидне кихкотіння та хихотіння.

— Лише ми є королями Калізу, — сказав один із них юнакові. — Цей край упродовж багатьох століть був пустелею, а місто Шатер уже давно знелюдніло, якщо не рахувати таких як ми, гнаних звідусіль. Юначе, ти вільно можеш розділити з нами це королівство, бо то вже не важить, чи стане тут одним королем більше, а чи одним королем менше.

І тоді, безсоромно регочучи, прокажені стали глузувати та насміхатися з Зітри, а він, стоячи серед темних уламків своєї мрії, не міг дібрати слів, аби їм відповісти. Хай там як, а один із найстаріших прокажених, який майже втратив кінцівки й обличчя, не приєднався до веселощів своїх побратимів, але, здавалося, поринув у роздуми та спогади, і зрештою мовив до Зітри голосом, що невиразно линув з чорного провалля роззявленого рота:

— Чув я дещо з історії Калізу, й мені знайомі імена Амеро та Елдамака. В давноминулі часи так звали декого з правителів цього краю; але не знаю я, котрий із них був сином, а котрий — батьком. У всякому разі, нині вони, либонь, уже обоє покояться разом із рештою династії, у склепах, що лежать глибоко під палацом.

А сутінки ставали дедалі сірішими, і з оповитої тінями руїни вигулькнули та зібралися навколо Зітри інші прокажені. Почувши, що він заявляє права на королівський престол, деякі з них пішли геть і незабаром повернулися, несучи посудини, повні сморідної води, та вкриті пліснявою харчі й запропонували їх Зітрі, зі сміховинною врочистістю низько вклоняючись перед ним, як то роблять придворні, догоджаючи монархові.

Зітра, дарма що зголоднілий та спраглий, з огидою відвернувся і втік. Він біг спопелілими садами, проминаючи сухі ложа водограїв і вкриті курявою латки землі. Він чув за спиною звуки мерзенних веселощів, але вони ставали ледь чутними, й скидалося на те, що прокажені не стали його переслідувати. Утікаючи, юнак оббіг навколо велетенського палацу, та дорогою не зустрів більше жодного з тих створінь. Портали південного і східного крила були темні та порожні, але він не наваживсь увійти до них, розуміючи, що там усередині оселилися лише запустіння та речі, значно гірші за запустіння.

Цілковито збентежений та зневірений, він підійшов до східного крила і зупинився у пітьмі. Мляво і з почуттям відчуження, неначе уві сні, усвідомив юнак, що просто зараз він стоїть на тій самій терасі понад морем, яка так часто згадувалася йому впродовж мандрів. Голими були прадавні квітники; дерева зогнили у запалих виямках, а великі плити, якими колись вимостили підлогу, були помережані борознами та потрощені. Але сутінки ніжно огортали руїну своїми серпанками; і море, як у давнину, зітхало під пурпуровим саваном небес; і велика зірка Канопус, як і раніше, здіймалася на сході, оточена меншими, блідими на її тлі зірками.

Зітра почав думати про себе як про мрійника, оманутого даремною марою, і гірко було йому на серці. Він сахнувся від високого сяйва Канопуса, наче від полум’я, занадто яскравого, щоб очі могли витримати його світло; та перш ніж він устиг одвернутися, стовп тіні, темніший за ніч і густіший за будь-яку хмару, здійнявся перед ним з підлоги тераси й затьмарив променисту зірку. Тінь виростала просто з твердого каменю, здіймалася у височінь і набирала колосальних розмірів, а тоді набула обрисів вбраного в кольчугу воїна; й здавалося, що воїн той з великої височини дивився на Зітру очима, що сяяли та рухалися туди й сюди, неначе вогняні кулі у темряві його велетенського обличчя під низько насунутим шоломом.

Охоплений сум’яттям, як той, хто пригадує давній сон, Зітра згадав хлопця, який пас кіз на випалених літнім сонцем пагорбах і який одного дня знайшов печеру, що провадила, неначе брама, до сповненого див краю садів. Блукаючи там, хлопець з’їв криваво-темний плід і втік, пройнятий жахом перед закутими у чорні обладунки велетами, які вартували сад. Він знову став тим хлопцем, але водночас ще й досі був королем Амеро, який промандрував багатьма землями, шукаючи своє загублене королівство і, зрештою його знайшовши, виявив саму лише мерзоту запустіння.

І поки трем козопаса, винного у крадіжці та порушенні чужих меж, боровся в його душі з гордістю короля, до його вух долинув голос, який прокотився небесами, неначе гуркіт грому, що весняної ночі зринув з високої хмари:

— Я — Посланець Тасайдона, який в належний час відряджає мене до всякого з тих, хто пройшов у попідземні портали і скуштував від плоду з Його саду. Жодна людина, з’ївши той плід, вже не залишиться такою, якою була раніше; одначе декому той плід дає забуття, а декому — пам’ять. Тож знай, що в іншому народженні, багато років тому, ти справді був королем Амеро. Пам’ять про минуле, пробудившись у тобі з новою силою, стерла спогади про твоє теперішнє життя й погнала на пошуки твого прадавнього королівства.

— Коли це правда, то я зазнав подвійної втрати, — сказав Зітра, скорботно схиляючи голову перед тінню. — Адже як Амеро я лишився без престолу й без королівства; як Зітра я не можу забути своєї королівської влади та віднайти ту вдоволеність життям, яку мав, бувши простим пастухом.

— Дослухайся до моїх слів, адже існує інший шлях, — мовила тінь голосом, приглушеним, як тихе мурмотіння далекого океану. — Тасайдон є повелителем над усіма чаклунствами і дарує магічні дари тим, хто служить Йому та визнає Його за свого володаря. Присягни Йому на вірність, пообіцяй Йому свою душу, і за це, будь певен, Демон винагородить тебе. Якщо таким буде твоє бажання, своїми чарами Він може пробудити до життя поховане минуле. Тоді ти знову як король Амеро правитимеш над Калізом; й усе буде так, як було в ті роки, що відійшли у небуття; і мертві обличчя оживуть, а нині спустелені поля знову заквітнуть; і у садах твоїх не бракуватиме жодної пелюстки, і жодного камінця чи латки мозаїки не бракуватиме високоверхій пишноті будівель Шатера.