Зібрання творів

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.

Чорна магія слова

Передмова до українського видання Кларка Ештона Сміта

Життя і творчість

Кларк Ештон Сміт народився 13 січня 1893 року у Лонґ-Веллі, Каліфорнія.

У 1902 році, коли Кларку Ештону було дев’ять років, він разом з батьками, Фанні та Тімеусом Смітами, переїхав до округу Індіан-Рідж (знаному також як Боулдер-Рідж) і оселився неподалік містечка Оберн у штаті Каліфорнія у збудованій разом із батьком хатині, де й провів більшу частину свого життя. Формальну освіту Кларк Ештон Сміт здобув лише частково: він відчував страх перед великим скупченням людей, тож після восьми класів у школі граматики1 батьки визнали за краще взяти подальшу синову освіту у власні руки.

Змалечку Сміт був невситимим читачем, тож, полишивши школу, самостійно продовжив освіту вдома. Почав з того, що прочитав «Робінзона Крузо» (без скорочень), «Мандри Гуллівера», казки Ганса Крістіана Андерсена та мадам д’Онуа, а згодом «Казки тисяча й однієї ночі» та «Рубаї» Омара Хаяма. Прочитав від початку до кінця тринадцяте видання словника Вебстера, причому вивчав не лише значення слів, але також і їхню етимологію. Самостійно вивчив латину, щоб мати змогу читати античних поетів в оригіналі. Маючи надзвичайну ейдетичну пам’ять, міг згадати усе прочитане практично в повному обсязі. Іншим важливим кроком у Смітовій самоосвіті було вивчення одинадцятого видання Британської енциклопедії (29 томів), яку він прочитав щонайменше двічі.

Згодом Кларк Ештон відмовився від стипендії, запропонованої Університетом Каліфорнії у Берклі, вважаючи, що може здобути кращу освіту самотужки. І це йому вдалося, про що свідчили його надзвичайна ерудованість і навдивовижу багатий словниковий запас. Пізніше це стане однією з причин, через які редактори змушували Сміта скорочувати його твори, що рясніли латинізмами, архаїзмами та рідковживаними словами.

В одинадцять років Сміт здійснив перші письменницькі спроби, написавши кілька казок у стилі «Тисяча й однієї ночі», а згодом — кілька пригодницьких повістей про життя Сходу. Ще за два роки відкрив для себе поезії Едґара Аллана По, а також «Рубаї» і, надихнувшись ними, почав писати власні вірші, поступово розвиваючи відчуття метру та ритму. У 1907 році познайомився з поезією Джорджа Стерлінґа. 1908 року Сміт прочитав роман Вільяма Бекфорда «Ватек», який справив значний вплив на його подальшу творчість. Пізніше, 1937 року, Сміт напише для цього роману альтернативне закінчення.

У віці сімнадцяти років продав кілька своїх оповідань часописові The Black Cat, який спеціалізувався на химерних історіях. Крім того, у цей нетривалий період написання художньої прози, що передував його поетичній кар’єрі, Сміт опублікував декілька оповідань у Overland Monthly.

Підліткові роки Кларк Ештон Сміт провів, читаючи, пишучи вірші, іноді коротку прозу, допомагаючи батькові та часом наймаючись на роботу до інших фермерів, але своїм покликанням юний Сміт вважав саме поезію, тому наступних десять років присвятив написанню віршів та поем. 1911 року він почав листуватися з Джорджем Стерлінґом1, поетом із Сан-Франциско. Стерлінґ надіслав кілька ранніх Смітових поезій своєму другові Амброузові Бірсу, і той відгукнувся про творчість юного поета дуже схвально. У червні 1912 року Стерлінґ запросив Сміта до свого дому у Кармел-бай-зе-Сі, що у штаті Каліфорнія, де юнак гостював цілий місяць. За цей час Стерлінґ дав Смітові чимало цінних уроків і настанов щодо написання поезії та фактично став його літературним учителем і критиком, а ще познайомив із творчістю Шарля Бодлера (у перекладі англійською). Наприкінці того ж літа до Стерлінґа завітав Амброуз Бірс, але Сміт із ним так і не зустрівся, про що згодом дуже шкодував. Бірс був відомий як різкий, однак справедливий критик, який підтримував молодих письменників і свого часу був літературним покровителем Стерлінґа; він, безперечно, посприяв би національному та міжнародному визнанню Сміта. Проте цю можливість було втрачено з Бірсовою смертю, яка, найімовірніше, сталася 1914 року десь на мексиканських теренах.

Відтоді Кларк Ештон Сміт став Стерлінґовим протеже. У 1912 році, коли Смітові було дев’ятнадцять років, Стерлінґ допоміг йому видати першу збірку поезій, The Star-Treader and Other Poems («Той, що ступає по зірках та інші поезії»). Ця книжка, яку Сміт присвятив своїй матері, принесла йому загальне визнання та отримала надзвичайно схвальні відгуки від американських критиків, які називали Сміта «Кітсом тихоокеанського узбережжя», «останнім із великих романтиків» та «обернським бардом», порівнювали його поезії з творами Шеллі, Байрона та інших видатних поетів. На якийсь час Сміт опинився на вершині слави, проте слава та невдовзі згасла.

Трохи згодом у Сміта почалися проблеми зі здоров’ям, і наступні вісім років його творчий процес був доволі переривчастим. Як згодом він зізнався Авґустові Дерлету2, у той період його спіткали нервовий зрив, депресія та початкова стадія туберкульозу. Останній діагноз поставили місцеві лікарі, але він, зрештою, не підтвердився. Достеменно невідомо, що саме спричинило Смітову недугу. Подібний занепад здоров’я приблизно в той самий період переживав і Лавкрафт. Але попри всі незгоди, саме в той час Кларк Ештон Сміт створив свої найкращі поезії. У 1918 році побачила світ невеличка збірка Odes and Sonnets («Оди та сонети»). Сміт починає листування з літературними діячами, які згодом увійдуть до кола кореспондентів Говарда Філіпса Лавкрафта; однак Сміт познайомився з усіма ними раніше. Серед цих діячів були, зокрема, поет Семюел Лавмен і книговидавець Джордж Кірк.

У 1920 році Сміт написав білим віршем знамениту поему The Hashish Eater, or The Apocalypse of Evil («Поїдач гашишу, або Апокаліпсис зла»), що вийшла друком у збірці Ebony and Crystal: Poems in Verse and Prose («Ебен і кришталь: Поеми віршовані та прозові».) У 1922 році Сміт отримав листа від Лавкрафта, в якому той захоплено відгукувався про Смітову поему, називаючи її «найвеличнішою оргією уяви в усій англомовній літературі», і з якого почалася їхня дружба та листування, що тривали п’ятнадцять років, до самої Лавкрафтової смерті. Свої листи до Сміта Лавкрафт підписував як Ейч-Пі-Ел (себто ініціалами — H. P. L.), а для Сміта вигадав прізвисько Кларкеш-Тон і часто використовував його у листах. Листування і творча співпраця цих двох авторів були надзвичайно плідними. Сміт і Лавкрафт запозичували один в одного вигадані топоніми та імена чужинських богів і використовували їх у власних творах, причому Смітове тлумачення Лавкрафтової тематики здебільшого було настільки оригінальним, що дістало жартівливу назву «Clark Ashton Smythos» (себто «міфи Кларка Ештона Cміта», на противагу визначенню «Cthulhu Mythos», «міфам Ктулху» — міжавторському літературному циклу, започаткованому Г. Ф. Лавкрафтом і згодом суттєво доповненому його послідовниками). Сміт розширив пантеон Великих Древніх, додавши до нього низку своїх божеств, серед яких найвідомішим є бог Тсатоґґуа; долучив до магічних книг «міфів Ктулху» гримуар під назвою «Книга Ейбона» і трактат «Пергаменти Пнома», а також чимало топонімів і персонажів.

Прикметним є той факт, що саме Кларк Ештон Сміт познайомив Лавкрафта з Дональдом Вандрі — редактором, письменником-фантастом, поетом і активним дописувачем Weird Tales, який згодом, разом з Авґустом Дерлетом, стане співзасновником видавництва Arkham House, поставивши собі за мету зберегти та опублікувати доробок Лавкрафта. З огляду на це цілком можна стверджувати, що не Сміт став одним із кола Лавкрафтових кореспондентів, а навпаки, саме Лавкрафт долучився до кола Смітового листування.

У 1925 році Кларк Ештон опублікував збірку віршів Sandalwood («Сандалове дерево»), друк якої частково профінансував Дональд Вандрі. У той період Сміт майже не писав оповідань, за винятком хіба невеличких літературних віньєток і віршів у прозі.

Більшу частину життя Сміт бідував і, щоб забезпечити себе та своїх батьків, часто мусив заробляти на життя важкою фізичною працею: збирав фрукти, садівникував, рубав дрова, копав криниці, а ще, бувши вправним кухарем і виноробом, виготовляв різні сорти вин. Іноді підробляв журналістикою, вів одну з колонок місцевого часопису Auburn Journal і бувало працював у ньому як нічний редактор. Епіграми, які Сміт написав для цього часопису, вийшли друком 1990 року у вигляді окремої книжки під назвою The Devil’s notebook (упорядник — Дональд Сідні Фраєр).

У першій половині 1920-х років Сміт самотужки вивчив французьку й написав цією мовою чимало віршів, а також перекладав англійською поезії Бодлера.

А ще 1925 року Кларк Ештон Сміт, дослухавшись до поради Лавкрафта, написав те, що назвав своїм «першим химерним оповіданням» — Abominations of Yondo («Скверна Йондо»).

У 1927 році Сміт за порадою своєї подруги, Женев’єви Саллі, вперше побував неподалік перевалу Доннера у горах Сьєрра-Невада та оглянув розташовану там мальовничу місцевість під назвою Кратер-Рідж, яка справила на нього неабияке враження і згодом стала тлом одного з його найвідоміших оповідань — The City of the Singing Flame («Місто Співочого Полум’я»). Саме тоді Женев’єва Саллі переконала Сміта взятися до написання оповідань, адже це заняття, на її думку, могло принести більші прибутки, аніж поезія.

1929 року, коли почалася Велика депресія, а здоров’я його літніх батьків стало погіршуватися, Сміт повернувся до художньої прози, створивши з 1929 по 1934 рік понад сотню оповідань. Майже всі з них можна віднести до жанру химерного горору чи наукової фантастики. Подібно до Лавкрафта, він описував жахи, що переслідували його в юності, в періоди хвороби. Письменник-фантаст Браян Майкл Стейблфорд писав, що Смітові оповідання, написані в цей період гарячкової продуктивності, «є одними з найвизначніших шедеврів художньої літератури».

У 1933 році Сміт власним коштом видав невеличку збірку, що містила шість його найкращих оповідань, The Double Shadow and Other Fantasies («Подвійна тінь та інші фантазії»), тисячу примірників якої надрукував Auburn Journal. Того ж року Сміт починає листуватися з Робертом Ірвіном Говардом, техаським письменником, відомим насамперед як творець Конана-варвара. Наступні три роки Сміт, Говард і Лавкрафт були провідними дописувачами Weird Tales і часто листувалися між собою, хоча так ніколи й не зустрілися. Наскільки відомо, єдиною людиною, яка бачилася з усіма трьома, був американський письменник-фантаст Едґар Гоффман Прайс (який 1933 року спільно з Лавкрафтом написав оповідання Through the Gates of the Silver Key («Крізь браму срібного ключа»).

Друга половина тридцятих років стала для митця періодом особистих втрат. У вересні 1935-го померла його мати, і наступні два роки він провів, доглядаючи хворого батька. Тімеус Сміт помер у грудні 1937-го. Кларк Ештон, якому тоді було сорок чотири роки, майже покинув регулярне написання оповідань. Він зазнав неабияких душевних страждань через трагедії, що сталися за кілька років поспіль: самогубство Роберта Ірвіна Говарда (11 червня 1936 року), смерть Говарда Філіпса Лавкрафта від раку (15 березня 1937 року) і смерті його батьків емоційно виснажили Сміта. До того ж йому завжди були неприємні обмеження, які накладали на своїх авторів палп-журнали, тож з утратою найближчих людей він майже облишив написання прози. Крім того, на той час загострилася його астенопія — синдром швидкої втоми очей, і Смітові ставало дедалі складніше подовгу працювати за друкарською машинкою. Через невеликі прибутки навіть не йшлося про те, щоб найняти професійну стенографістку.

Важливим було ще й те, що Кларк Ештон Сміт завжди прагнув зосередитися саме на поезії, але в 1930-х роках змушений був заробляти на життя, невпинно пишучи оповідання, і, щоб забезпечити собі відносно сталий дохід, так само невпинно збував їх редакторам часописів. То був період надзвичайно плідної літературної праці, однак авторові не завжди вчасно платили. До прикладу, в якийсь момент дійшло до того, що головний редактор часопису Wonder Stories, який постійно зволікав з виплатою гонорарів, заборгував Смітові близько тисячі доларів (чималі, як на той час, гроші), і письменникові довелося наймати адвоката лише для того, щоб отримати зароблене. До цього додавалося ще й ставлення редакторів до його творів, свавільне порушення їхньої цілісності й стилістики, що значною мірою знецінювало зусилля автора.

Внаслідок усього цього Кларк Ештон Сміт майже полишив писати прозу, і його відхід зі сцени поклав край золотій добі Weird Tales.

Натомість він продовжив написання поезій, яке завжди вважав своїм покликанням. До будинку Сміта і далі навідувалися письменники, серед яких були Фріц Лайбер3, Френсіс Т. Лейні та інші.

У 1935 році він узявся до створення скульптур. Почалося це захоплення майже випадково, після того, як дім Смітів уперше відвідав Едґар Гоффман Прайс і під час розмови поцікавився, чи може він роздобути зразки місцевих мінералів для музею. Кларк Ештон Сміт провів його до старої мідної копальні, яка була розташована на земельній ділянці його родини, і допоміг зібрати зразки мінералів, руди та гірських порід. Саме тоді Сміт і почав вирізьблювати невеличкі скульптури з м’яких порід каменю (таких, як мильний камінь — стеатит і діатоміт) і згодом влаштував кілька виставок своїх робіт. Про одну з них схвально відгукнувся відомий критик Альфред Віктор Франкенштайн, порівнявши його скульптури з витворами мистецтва доколумбової доби. З 1935 по 1961 роки Сміт вирізьбив сотні кам’яних скульптур, а також створив сотні фантастичних картин і малюнків.

1939 року Авґуст Дерлет і Дональд Вондрі заснували видавництво Arkham House, а 1942 року Дерлет опублікував першу збірку оповідань Сміта Out of Space and Time («Поза часом і простором»), яку той присвятив Женев’єві Саллі. У 1944 році світ побачила друга збірка, Lost Worlds («Загублені світи»), присвячена Авґустові Дерлету і Дональду Вандрі. Розходилися обидві книжки повільно, але після того, як наклади було розпродано, стали раритетами.

У 1948–1949 роках Сміт самотужки вивчив іспанську, щоб читати написані цією мовою вірші та писати їх самому. Переклав англійською чимало творів іспаномовних поетів, а наприкінці 1940-х допомагав японсько-американському вченому і перекладачеві Кеннету Ясуді з перекладами хайку англійською, захопився цією поетичною формою і сам написав понад сотню англомовних хайку. У 1950–1951 роках здебільшого писав вірші англійською та іспанською. З 1952 по 1961 роки писав мало, зосередившись в основному на різьбленні скульптур.

1953 року Сміт пережив серцевий напад. 10 листопада 1954 року у шістдесятиоднорічному віці він одружився з Керол Джонс Дорман. Після медового місяця, проведеного у Смітовому будинку, вони переїхали до містечка Пасифік-Ґроув, що у штаті Каліфорнія, де облаштувалися разом із трьома дітьми Керол від попереднього шлюбу. Кілька років вони жили то у Пасифік-Ґроув, то в Індіан-Рідж. Сміт продав більшу частину батьківської землі, а 1957 року його старий дім згорів нібито через нещасний випадок, хоча Сміти вважали, що внаслідок підпалу. Достеменно відомо лише те, що саме тоді у митця був конфлікт із забудовником, який прагнув придбати решту його ділянки і, діставши відмову, почав тиснути на Сміта, застосовуючи свої правничі та політичні зв’язки.

На новому місці Сміт неохоче садівникував для мешканців Пасифік-Ґроув, однак, попри постійні Дерлетові вмовляння, непохитно відмовлявся знову взятися до написання оповідань. У 1961 році пережив ще кілька нападів, а 14 серпня 1961 року у віці шістдесяти восьми років Кларк Ештон Сміт тихо помер уві сні.

Прах митця було поховано коло кам’яної брили на захід від місця, де колись стояв його будинок, дощенту знищений пожежею 1957 року; частину праху розвіяли в дубовому гаю неподалік тієї брили. Жодних позначок на місці поховання не залишили. Згодом у місті Оберн на честь Кларка Ештона Сміта було встановлено кілька пам’ятних табличок, а вуличка, край якої колись стояв будинок родини Смітів, на згадку про нього дістала лаконічний вказівник «поет Сміт».

Кларк Ештон Сміт прожив життя, сповнене парадоксами — прагнув бути поетом, однак мусив заробляти на життя важкою працею та написанням прози; ненавидів провінційне містечко Оберн, але понад пів сторіччя прожив на його околиці в батьківському будинку без електрики та водогону і переїхав звідти лише наприкінці життя; завдяки неймовірно багатій уяві та відчуттю стилю створював шедеври короткої прози, але змушений був миритися з редакторським свавіллям, через яке його авторський задум часто спотворювали й нищили. Та попри всі примхи долі, що спіткали автора, той значний доробок, який він залишив по собі, є унікальним явищем не лише у царині химерної прози, але й у світовій літературі загалом.

Письменницький стиль

«Проза — це слова в найкращому порядку; поезія — найкращі слова в найкращому порядку», — писав свого часу англійський поет і літературний критик Семюел Тейлор Колрідж. Його слова щодо поезії цілком можна застосувати як до поетичних, так і до прозових творів Кларка Ештона Сміта, адже і ті, й інші він писав із надзвичайною ретельністю та любов’ю до слова. Чимало його оповідань можна сміливо назвати поезією у прозі.

Смітовій прозі притаманний барвистий стиль, що рясніє латинізмами та екзотичними назвами, покликаними створити необхідну атмосферу та занурити читача у створений автором світ. Цього ефекту, як зазначав сам Сміт, «було б неможливо досягти, послуговуючись лексиконом, який обмежений тим, що відоме як «базова англійська»». Йому загалом було нестерпне тяжіння сучасної англійської до спрощення та нехтування вишуканістю, він вбачав у цьому ознаку занепаду і в своїх творах плекав естетику піднесеного і витонченого мовного стилю.

До написання оповідань Кларк Ештон Сміт підходив украй ретельно. Спершу він робив від руки нарис сюжету, занотовуючи його на аркуші паперу або у своєму записнику — «Чорній Книзі», тоді писав першу чернетку, іноді друкуючи її на машинці, часто брав надруковану чернетку із собою і, прогулюючись самотою, читав її вголос, роблячи правки від руки, а тоді передруковував оповідання ще три–чотири рази, допоки відшліфовував його до ідеалу. Сміт був майстром стилю, тому особливо страждав від редакційної політики часописів, які відмовлялися друкувати його твори в первинному вигляді, настільки вони не вкладалися у межі стандартів і умовностей, звичайних у тогочасних палп-журналах; змушували їх переробляти, видаляючи зайві (на думку редакторів) описи та скорочуючи текст на догоду пересічному читачеві, який прагнув не стільки розлогих описів, скільки дії. А часом і самі редактори без відома автора вносили зміни, видаляючи ретельно вибудувані ним атмосферні описи, спотворюючи авторський задум і фактично руйнуючи оповідання. Сміт був змушений іти на компроміси, бо мав забезпечувати недужих літніх батьків, проте його поступки завжди були мінімальними. Щодо незвичності своїх творів на тлі літератури, яка була до вподоби тогочасному масовому читачеві, він зауважував: «Я відмовляюсь коритися безплідному, приземленому духові часу; вважаю, що раніше чи пізніше почнеться відродження романтизму — повстання проти механізації та надмірної соціалізації. Якщо ж цього не станеться, тоді я збіса сподіваюся, що в наступному житті втілюся на якійсь щасливішій і вільнішій планеті, адже мене анітрохи не приваблюють ані етика, ані естетика цього велетенського мурашника».

Кларк Ештон Сміт сподівався, що колись таки видасть свій доробок у книжковому форматі, де всі його твори будуть збережені у тому вигляді, в якому він їх задумав, однак за його життя це сподівання справдилося лише почасти.

Щодо власного письменницького стилю Сміт висловлювався так:

«Моїм свідомим ідеалом було змусити читача повірити, прийняти неможливу річ або низку неможливих речей за допомогою своєрідної словесної чорної магії, задля успішного творення якої я послуговуюся прозовим ритмом, метафорою, порівнянням, тембром, контрапунктом та іншими стилістичними ресурсами, немовби промовляючи своєрідне заклинання».

Цикли оповідань

У своїх оповіданнях Кларк Ештон Сміт чималу увагу приділяв локаціям, тому більшу частину його химерної прози можна розділити на цикли за місцем дії: Гіперборея, Посейдоніс, Аверойн і Зотік. Гіперборея, що є легендарним краєм на далекій Півночі, останнім континентом періоду Міоцену, та Посейдоніс, останній з островів Атлантиди, затонулої в період Плейстоцену, — дещо подібні між собою приречені на загибель осередки магічної культури. Гіперборею автор змальовує як край, вкритий задушливими джунґлями, гірськими пасмами й величними містами; край, в якому панують чаклунство та боги сивої давнини. Зрештою Гіперборея зникне під шаром льодовиків, а Посейдоніс — під океанськими водами. Аверойн є Смітовою версією домодерної Європи, вигаданою провінцією на півдні Франції, події в якій відбуваються за часів Середньовіччя (за винятком оповідання «Кінець історії», дія якого розгортається наприкінці XVIII ст.), краєм, у якому повсякдення раз у раз зустрічається з чорною магією та нападами потойбічних істот. Зотік існує за мільйони років у майбутньому і є «останнім континентом Землі під потьмянілим і збляклим сонцем». Згідно із задумом Сміта, Зотік піднявся з океанського дна наприкінці існування планети Земля, коли знайомі нам континенти зникли під водою або змінили свої обриси; він складався з частин Малої Азії, Аравійського півострова, Персії, Індії, частин Північної та Східної Африки і більшої частини Індонезійського архіпелагу. Це світ, у якому звичні нам винаходи цивілізації та сучасні релігії давно забуті; світ, у якому панує чаклунство; світ, який відзначається химерністю та жорстокістю, він сповнений смерті й посмертних жахіть.

Деякі інші оповідання можна виокремити у невеликі цикли, присвячені Марсу і вигаданій Смітом планеті Зіккарф, у решті йдеться про Землю та потойбічні виміри.

Оповідання, зібрані у цьому томі, належать до циклів: «Книга Гіпербореї», «Оповіді про Атлантиду», «Аверойнські хроніки», «Оповіді про Зотік», — саме так називав їх сам Кларк Ештон у своїй «Чорній Книзі» — нотатнику, який він вів приблизно з 1929 року і до самої смерті, записуючи у ньому нариси оповідань і віршів, а також епіграми і розмисли про життя та мистецтво.

Назва «Загублені світи», під якою зібрано останні п’ять оповідань цієї книжки, є доволі умовною і запозичена перекладачем у другої збірки творів Кларка Ештона Сміта, виданої в Аrkham House 1944 року. Дія цих оповідань відбувається у різних місцях і світах: в одному — серед лиховісної пустелі Йондо, що «лежить якнайближче до самого краю світу», у двох — на Марсі (ці оповідання є сумішшю горору з елементами наукової фантастики та багато в чому стали взірцем для майбутніх кінострічок на кшталт «Чужий» та «Щось»), ще у двох — на знайомій нам Землі, принаймні у тих її місцевостях, які межують з паралельними світами.

Зібрані в цій книжці оповідання подано у такому вигляді, в якому їх планував видати Кларк Ештон Сміт.

Літературний вплив

Серед книжок, які справили значний вплив на творчість Кларка Ештона Сміта, окрім вже згаданих «Казок тисяча й однієї ночі», «Ватека» Вільяма Бекфорда і доробку Едґара Аллана По, були також твори Джорджа Стерлінґа, Томаса Брауна, Теофіля ґотьє, Шарля Бодлера, Жоріса-Карла Гюїсманса, Амброуза Бірса, Вільяма Роберта Чемберса, Лорда Дансені, Артура Мекена та багатьох інших авторів. Одначе, попри всю рясноту літературних уподобань, Смітові твори відзначаються надзвичайною самобутністю. Йому був притаманний свій власний, незвичний, химерний і прекрасний стиль, геть не схожий на будь-чий інший. Про його творчість влучно висловився Фріц Лайбер: «Серед усіх відомих мені найоригінальніших авторів, які найменш зазнали стороннього впливу, Сміт є sui generis4. Дещиця натхнення від По, трохи вогню від Джорджа Стерлінґа, либонь, крапля кислоти від Бірса, колорит і жорстокість легенд Сходу».

Письменник-фантаст Лайон Спреґ де Камп, говорячи про Смітову творчість, казав: «Кларкеш-Тонові оповідання не схожі на будь-чиї інші. Читачі їх або люблять, або ненавидять, але рідко хто залишається до них байдужим. Сміт писав у ретельно розробленому евфуїстичному5 стилі, яскраво прикрашаючи його рідковживаними словами… Він мав надзвичайно жваву уяву. Подібно до Лавкрафта, він черпав натхнення з тих кошмарів, які мучили його замолоду, під час хвороби. А ще він мав гостро іронічне почуття гумору та нестримну схильність до всього макабричного. З часів По ще ніхто так не захоплювався добряче зотлілим трупом».

А от що до впливу самого Кларка Ештона Сміта, то його твори надихали не лише сучасників, але й наступні покоління письменників.

Говард Філіпс Лавкрафт у своєму відомому есеї «Надприродний жах у літературі» згадував свого літературного побратима такими словами:

«З-поміж молодших американських авторів ніхто не передає відчуття космічного жаху краще, ніж каліфорнійський поет, художник і письменник Кларк Ештон Сміт, чиї химерні поезії, малюнки, картини та оповідання є справжньою втіхою для нечисленних чутливих поціновувачів. За тло для своїх робіт містер Сміт обирає далекі всесвіти, що змушують ціпеніти від страху: джунглі, що вкривають місяці Сатурна й сповнені отруйних квітів, які міняться розмаїтими барвами; лиховісні та гротескні храми Атлантиди, Лемурії та забутих прадавніх світів; хлипкі драговини, поцятковані смертоносними грибами на примарних теренах за краєм Землі. Його найдовша та найамбітніша поема «Поїдач гашишу» написана пентаметром у формі білого вірша і відкриває перед читачем хаотичні й неймовірні видива калейдоскопічного жаху, що постають у міжзоряних просторах. У воістину демонічній дивовижності та плідності задумів містера Сміта, либонь, не перевершив ще жоден автор, живий чи мертвий. Хто ще бачив такі розкішні, пишні й гарячково викривлені видіння нескінченних сфер і множинних вимірів і вижив, щоб розповісти про них? В його оповіданнях із надзвичайною силою уяви змальовано інші галактики, світи та виміри, а також і незнані регіони та еони Землі. Він оповідає про первісну Гіперборею та її чорного аморфного бога на ймення Тсатоґґуа; про пропащий континент Зотік і про казковий, проклятий вампірами край Аверойн у середньовічній Франції…»

Са́ме оповідання «Склепи Йог-Вомбіса» надихнуло молоду письменницю Кетрін Люсіль Мур6 на написання низки творів про Північно-Західного Сміта (Northwest Smith) — пілота космічного корабля та контрабандиста, який у пошуках пригод мандрував планетами Сонячної системи і брав участь в археологічних дослідженнях на Марсі (зокрема, про це йдеться в оповіданні «Dust of Gods» («Прах богів»), яке побачило світ у серпневому числі Weird Tales за 1934 рік). Своєю чергою, цілком імовірно, що образ Північно-Західного Сміта послужив джерелом натхнення для творців саги «Зоряні війни», адже їхній Ган Соло має з цим персонажем чимало спільних рис.

Прочитавши одне зі Смітових оповідань — «Місто Співочого Полум’я», два хлопці, одинадцятирічний Рей Бредбері та старшокласник Гарлан Еллісон7, вирішили стати письменниками-фантастами.

Рей Бредбері писав, що Кларк Ештон Сміт «сповнив мій розум неймовірними світами, неможливо прекрасними містами і ще фантастичнішими створіннями», а у передмові до однієї зі збірок Смітових оповідань закликав читачів: «Зробіть один крок за поріг його історій, і поринете у колір, звук, смак, запах і текстуру — у мову».

А за словами Гарлана Еллісона: «Рідко коли який письменник може озирнутися назад і віднайти в своїй пам’яті саме ті історії, які вплинули на всю його подальшу роботу… але мій рушій і досі залишається так само яскравим і привабливим, як і того дня, коли я вперше узяв його з полиці у бібліотеці старшої школи міста Клівленд, Огайо, і — неймовірна річ! — перейшов з тієї будівлі крізь портал до Міста, в якому жило Співоче Полум’я».

Ще один американський письменник, Стенлі Маллен, казав: «Твори Кларка Ештона Сміта можна порівняти з розкішними винами та рідкісними старими бренді, які надто міцні для одних і надто екзотичні для інших, але для поціновувачів насправді особливої літератури вишуканішого трунку не знайти».

Та, попри усі чесноти Смітових творів і їхній вплив на фантастику та горор, якими ми їх знаємо сьогодні, друкувалися вони вкрай малими накладами і вкрай фрагментарно навіть на батьківщині автора, тож читацькому загалу він і досі відомий мало. Книжка, яку ви зараз тримаєте у руках, покликана виправити цю прикру несправедливість і нарешті познайомити українського читача з частиною його доробку. Ці оповідання особливі, адже в кожному з них автор не стільки розповідає історію, скільки занурює читача в саме її осердя, змушує його відчувати і вірити. Перегорніть сторінку — і нехай чорна магія слів Кларка Ештона Сміта поведе вас у мандрівку світами, сповненими див і таємниць.

Євген Онуфрієнко

Із циклу «КНИГА ГІПЕРБОРЕЇ»

Оповідь Сатампри Зейроса

Я, Сатампра Зейрос з Узулдарума, запишу своєю лівою рукою, оскільки іншої вже не маю, оповідь про усе, що спіткало мене і Тірува Омпалліоса в оповитих джунглями передмістях Комморіома — давно покинутої столиці гіперборейських8 правителів, у святилищі бога Тсатоґґуа, занедбаного і забутого людьми, які колись йому поклонялися. Я писатиму цю оповідь фіолетовим соком пальми сувана9 — він з плином років перетворюється на криваво-червоне чорнило, на міцній велені10 зі шкіри мастодонта, аби застерегти чесних злодіїв та шукачів пригод, котрі можуть почути якісь облудні легенди про загублені скарби Комморіома та спокуситися на них.

Отож, Тірув Омпалліос усе життя був моїм другом і найнадійнішим компаньйоном в оборудках, які потребували вправних пальців і розуму, гнучкого й винахідливого водночас. Можу сказати, не лестячи ані собі, ані Тіруву Омпалліосу, що ми з ним досягали незрівнянного успіху в багатьох справах, перед якими розгублено відступили б інші майстри нашого ремесла, котрі зажили слави, значно гучнішої за нашу. Якщо точніше, йдеться про викрадення коштовностей королеви Кунамбрії, що зберігалися у покої, де вільно повзало чотири десятки отруйних плазунів; а ще про злом незламної скриньки Акромі з повним набором медальйонів ранньої династії гіперборейських королів. Щоправда, збути з рук ті медальйони було складно та небезпечно, тож довелося піти на страшну жертву й продати їх капітанові варварського судна з далекої Лемурії11; та менше з тим, злом тієї скриньки був неабияким подвигом, оскільки, з огляду на близькість десятка вартових з тризубцями, робити всю справу треба було в цілковитій тиші. Ми скористалися рідкісною та потужною кислотою… Однак не варто гаяти часу, розводячись про усе це надто довго та до всього ще й надто багатослівно, хай якою великою є спокуса полинути думками до героїчних спогадів і чарівності звершень хитрощів та відваги.

У нашій справі, як і в усіх інших, часто доводиться миритися з примхами мінливої фортуни, і богиня удачі далеко не завжди щедро обдаровує своєю прихильністю. Тож сталося так, що на ту пору, про яку я зараз пишу, ми з Тірувом Омпалліосом потрапили у становище, коли наші грошові запаси вичерпалися. Скрута ця, хай і тимчасова, була, однак, крайня, недоречна та дошкульна і, як то часто буває, прийшла на зміну більш удатним дням і більш зисковним ночам. Люди, як на зло, стали збіса сторожко оберігати свої коштовні самоцвіти та інші цінності, вікна та двері замикали удвічі ретельніше, в ужитку з’явилися нові хитромудрі замки, вартові стали пильнішими, а чи то менш оспалими; коротко кажучи, усі природні труднощі нашого фаху значно примножилися. Подеколи ми були доведені до того, що мусили вдаватися до крадіжок більш громіздкого та менш коштовного краму, ніж той, з яким мали справу зазвичай; однак навіть у цьому були свої небезпеки. Навіть зараз я відчуваю приниження, згадуючи ніч, коли нас мало не схопили з торбою червоного ямсу12, і кажу я про усе це лиш для того, щоб жодним чином не видатися марнославним.

Якось увечері ми зупинилися в провулку одного з убогих кварталів Узулдарума, щоб перелічити кошти, які мали на руках, і виявили, що на двох у нас є рівно три пазу́ри13 — досить, аби купити велику пляшку гранатового вина або ж два буханці хліба. І заходилися ми обговорювати проблему видатків.

— Хліб, — переконував Тірув Омпалліос, — підживить наші тіла, надасть нової сили, моторності нашим стомленим ногам і виснаженим тяжкою працею пальцям.

— Гранатове вино, — мовив я, — ушляхетнить наші думки, подарує нашим головам натхнення та просвітлення і, можливо, відкриє нам спосіб порятунку від теперішніх труднощів.

Тірув Омпалліос без недоречних суперечок визнав перевагу моїх міркувань, і невдовзі ми відшукали двері поближньої таверни. Щодо смаку та аромату — вино було не з найкращих, але щодо кількості та міцності — ліпшого годі було й бажати. Ми сиділи у велелюдній таверні й неквапно його цмулили, поки весь вогонь того яскраво-червоного напою не передався нашим мізкам. Здалося, ніби похмурість і непевність наших майбутніх шляхів зненацька освітилася сяйвом рожевих світильників, а грубий вигляд довколишнього світу дивовижним чином пом’якшав. І невдовзі на мене зійшло натхнення.

— Тіруве Омпалліосе, — озвався я, — чи ж є для нас із тобою, двох сміливих і жодним чином не схильних до страхів і забобонів пересічного люду чоловіків, бодай одна причина не скористатися з королівських скарбів Комморіома? Гайнемо на день із цього нудного міста, приємно збавимо час за його межами, а пообіддя чи передполудень присвятимо археологічним дослідженням — і хто знає, що ми знайдемо?

— Ти говориш мудро та відважно, любий мій друже, — відказав Тірув Омпалліос. — І справді, немає жодної причини, чому б нам не поповнити наші підупалі статки коштом кількох мертвих королів чи богів.

Отож, як відомо усьому світові, Комморіом багато століть тому був покинутий людьми через пророцтво Білої Сивілли Поляріону, яка провістила неописанну й жахливу загибель усім смертним, що насміляться затриматись у його околицях. Одні вважали рокованою загибеллю моровицю, що прийшла з північної пустки стежками племен із джунглів, інші — якусь форму божевілля; та хай там як, а нікого — ані короля, ані жерця, ані купця, ані трударя, ані злодія — не лишилося в Комморіомі, щоб покірно чекати на пришестя тієї згуби. Натомість усі покинули місто єдиною хвилею переселенців, аби на відстані денного переходу заснувати нову столицю, Узулдарум. І дивні історії оповідали про жах та пострах, що оселилися звідтоді й довіку в святилищах, мавзолеях і палацах Комморіома, які не до снаги було сміливо зустріти чи побороти жодній людині. А покинуте місто і досі стоїть у родючій долині в осерді Гіпербореї — в сяйві мармуру, у величі граніту, з усіма своїми шпилями, банями та обелісками, над якими ще й донині не спромоглися здійнятися могутні дерева джунглів. І подейкували, що в неушкоджених склепах міста досі залишаються самоцвіти та електрум14, поховані з його муміями; що у святилищах дотепер зберігся золотий вівтарний посуд і оздоби, а ідоли ще й до сеї пори мають коштовні камені у вухах, у ротах, у ніздрях і пупах.

Гадаю, ми б подалися в дорогу тієї ж таки ночі, якби лишень мали другу пляшку гранатового вина, що підбадьорила б нас і надихнула на негайну виправу. Але, враховуючи обставини, ми вирішили вирушити вдосвіта: ми не надто переймалися браком необхідних для подорожі коштів, оскільки знали — якщо лише нам не зрадить колишня вправність, дорогою ми завжди зуміємо зібрати дещицю недобровільних пожертв із простодушних селян. А тим часом ми спрямували стопи свої до нашого тимчасового житла, і домовласник зустрів нас невдоволеним привітанням, вкрай неввічливо вимагаючи гроші. Одначе золоті надії завтрашнього дня озброїли нас супроти таких дріб’язкових прикрощів, і ми відмахнулися від того чолов’яги зі зневагою, яка, вочевидь, геть його приголомшила, якщо взагалі не вгамувала.

Ми добряче заспали, і сонце вже високо підбилося лазуровим небесним схилом, коли ми вийшли за браму Узулдарума та рушили північним шляхом, що вів до Комморіома. Ми поживно поснідали бурштиново-жовтими динями та поцупленою куркою, яку приготували в лісі, а по тому продовжили наші мандри. Попри втому, що дедалі дужче відчувалася наприкінці дня, наша подорож була приємною, і ми славно збавляли час, розглядаючи мінливі краєвиди та людей, що траплялися дорогою. Дехто з тих людей, я певен, ще й досі згадує нас із сумом, адже ми не відмовляли собі ні в чому, що надавалося до вжитку та приваблювало нашу уяву чи наші апетити.

То був приємний край, всіяний фермами, садами, стрімкими водами та зеленими, заквітчаними лісами. Врешті-решт уже десь по обіді ми дісталися майже зарослого старовинного шляху, яким віддавна ніхто не користувався і який відгалужувався від уторованої дороги та вів крізь предковічні джунглі до Комморіома.

Ніхто не бачив, як ми ступили на той шлях, і звідтоді ми вже нікого не зустрічали. Зробивши один-єдиний крок, ми для усіх зникли; й здалося нам, що лісову тишу, яка широко розляглася навколо, вже багато століть не тривожили кроки жодного смертного, і що останнім тут ступав легендарний король зі своїми підданцями, полишаючи стару столицю. Тутешні дерева були вищими та могутнішими за всі, які нам будь-коли випадало бачити. Круг них лабіринтами зміїлося плетиво, подібне до неосяжної павутини повзучих рослин, коли б не таких само давніх, як і стовбури. Квіти сягали нездорової величини, їхні пелюстки були смертельно бліді або криваво-шарлатові, і линули з них непереборно солодкі пахощі або нестерпний сморід. Плоди, які ми бачили дорогою, мали велетенські розміри та були забарвлені у пурпурові, помаранчеві або бурі кольори; чомусь ми не наважились їх їсти.

Ми просувалися вперед, і ліс ставав чимдалі густішим і пишнішим, а шлях, яким ми ступали, хоч і був викладений гранітовими плитами, ставав дедалі зарослішим, оскільки дерева пустили корені у проміжки між плитами й у багатьох місцях порозсували широкі блоки. Хоча сонце ще не скотилося до небокраю, тіні, які на нас відкидали гігантські стовбури та гілки, зробилися ще густішими, і ми рухалися далі у темно-зеленому напівмороці, сповненому важкими запахами буйної рослинності та гнилих плодів. Не було там ані птахів, ані звірів, яких можна зустріти в будь-кому здоровому лісі, лише інколи з-перед наших ніг нечутно вислизала якась гадюка і, звиваючись блідими важкими кільцями, зникала серед куп сморідного листя на узбіччі, чи якась велетенська нетля з химерними та лиховісної барви цятками на крилах пролітала перед очима й щезала у присмерку джунглів. Ще не запали сутінки, а всюди вже з’явилися величезні пурпурові кажани з очима, схожими на крихітні рубіни. При нашому наближенні вони злітали з отруйних на вигляд плодів, якими саме ласували, і, ширяючи високо у повітрі, зі злостивою увагою стежили за нами. Якимось чином ми відчували, що за нами стежать ще й інші, незримі, сутності; і охопило нас щось на кшталт шанобливого трепету та невиразного страху перед цими жахливими джунглями; більше ми не розмовляли голосно та часто, а лише зрідка перемовлялися пошепки.

Серед інших речей, які нам вдалося прихопити дорогою, був великий шкіряний міх, повний пальмового спирту. Ми вже не раз прикладалися до того полум’яного трунку, і це допомагало збавляти одноманітність нашої подорожі; зараз він мав неабияк стати нам у пригоді. Ми зробили по добрячому ковтку, і невдовзі джунглі вже не викликали такого шанобливого трему; нам випадало лише чудуватися, як то ми дозволили тиші та мороку, витрішкуватим кажанам і навислим неозорим просторам лягти тягарем нам на душі, хай навіть на якусь хвильку. Здається, після другого ковтка ми почали співати пісень.

Коли врешті-решт зовсім посутеніло й приховане денне світило зайшло за обрій, а високо у небесах засяяв місяць на підповні15, ми були вже такі сповнені завзяттям до пригод, що вирішили докласти зусиль, але поквапитися й тієї-таки ночі дістатися Комморіома. Ми повечеряли вкраденими у селян харчами і кілька разів передавали один одному шкіряний міх. І тоді, вже добряче під’ївши й підпивши та переповнившись сміливістю й відвагою досягти нашої піднесеної мети, ми продовжили подорож.

Далебі, йти залишалося не надто багато. Поки ми із запалом, який робив непомітною тривалість мандрівки, обговорювали, до яких із казкових скарбів Комморіома візьмемося передовсім, то й незчулися, як побачили у місяцевім світлі понад верхівками дерев полиск мармурових бань, а тоді поміж гілками та стовбурами з’явилися бліді колони огорнутих тінями портиків16. Ще кілька кроків — і ось ми вже ступали брукованими вулицями, що розбігалися обабіч від головного шляху, яким ми простували, та губилися у високому пишному лісі, де листя могутніх пальмоподібних папоротей височіло над дахами прадавніх будинків.

Ми зупинились, і безгоміння давньої пустки знову наклало печать мовчання на наші вуста. Будинки були тихі, мов усипальниці, а глибокі тіні, що лежали на них і навколо них, були холодні, лиховісні й таємничі, неначе тінь самої смерті. Здавалося, ніби над цим місцем вже багато століть не сяяло сонце, що нічого теплішого від примарних променів мертвотно-блідого місяця не торкалося цього мармуру та граніту з часів переселення, до якого спонукало людей пророцтво Білої Сивілли Поляріону.

— Хотів би я, щоб зараз світило сонце, — промимрив Тірув Омпалліос. У низькому тоні його голосу лунав дивний присвист, неприродно гучний у мертвій тиші.

— Тіруве Омпалліосе, — відказав я, — не віриться мені, що ти з доброго дива стаєш забобонним. Та й не хотілося б мені навіть думати, що ти піддаєшся дитинним примхам юрби. Хай там як, а нумо випиймо ще.

Ми відчутно полегшили шкіряний міх, адже відчули потребу як слід прикластися до його вмісту, і завдяки цьому навдивовижу підбадьорилися — аж настільки піднеслися духом, що відразу ж заходилися досліжувати широку вулицю, що лежала ліворуч від нас. Вулиця та, дарма що була бездоганно прямою та розпланованою з математичною точністю, на невеликій відстані від нас уже губилася за вкритими пишним листям гілками дерев. Тут, трохи осторонь інших будівель, посеред чогось на кшталт площі, ще й досі не цілком поглинутої джунглями, ми помітили невеликий і давній на вигляд храм, який справляв враження старшого навіть за прилеглі громаддя. Від них він різнився ще й своїм матеріалом, оскільки був збудований з темних базальтових блоків, укритих щільною кіркою лишайників, які здавалися такими ж прадавніми, як і сам камінь. Храм був квадратним і не мав ані бань, ані шпилів, ані фасаду з колонами, лише кілька вузеньких віконець видніли високо над землею. Нині такі храми є рідкістю в Гіпербореї, проте ми упізнали в ньому храм Тсатоґґуа, одного зі прадавніх богів, якому більше не поклоняються люди, але кажуть, що часом бачать, як скрадливі й люті звірі джунглів — то мавпа, то велетенський лінивець, то шаблезубий тигр — присягають цьому богові перед його попелястими вівтарями; і чують іноді, як вони виють або скавулять, возносячи до нього свої безсловесні молитви.

Храм, як і решта будівель, від часу майже не постраждав; єдині знаки руйнації виднілися хіба на верхній частині різьблення навколо входу, що в кількох місцях викришилося та вкрилося тріщинами. Самі двері з темної бронзи, геть позеленілої від часу, були злегка прочинені. Знаючи, що всередині має бути якийсь ідол із коштовними оздобами, не кажучи вже про різноманітний вівтарний посуд з дорогоцінних металів, ми відчули спокусу якнайшвидше туди потрапити.

Припустивши, що, аби відчинити вкриті патиною двері, знадобиться чимало сил, ми зробили по чималому ковтку та взялися до справи. Дверні завіси, певна річ, поїла іржа, тож лише після того, як ми доклали неабияких зусиль, двері вдалося зрушити з місця. А коли ми поновили свої спроби, двері зрештою поволі відчинилися всередину з огидним скрипом і скреготом, такими пронизливими, що майже нагадували крик, і в звуці тому нам вчувся голос якоїсь нелюдської сутності. Перед нами роззявив пащу чорний внутрішній простір храму, і з нього накотилася хвиля запахів, у якій давно ув’язнена в цих стінах прілість змішувалася з якимось дивним і незнайомим смородом. Хай там як, а тоді, охоплені зрозумілим хвилюванням, ми не звернули на це особливої уваги.

Із притаманною мені завбачливістю я ще за дня виламав у джунглях смолистий цурпалок, що, подумав я, може придатися як смолоскип, якщо доведеться досліджувати Комморіом уночі. Я запалив цей смолоскип, і ми увійшли до святилища.

Підлогу храму виклали велетенськими п’ятикутними плитами з того самого матеріалу, з якого було збудовано його стіни. Всередині було майже порожньо, якщо не рахувати статуї бога, яка сиділа на троні у дальньому кінці святилища, двоярусного металевого вівтаря з непристойними зображеннями, що стояв перед статуєю, та величезної дивоглядної бронзової чаші, підтримуваної трьома ногами, яка займала центральну частину долівки. Заледве глянувши на ту чашу, ми побігли вперед, і я підніс смолоскип до обличчя ідола.

Ніколи до того не бачив я статуї Тсатоґґуа, проте завиграшки впізнав його за описами, які доводилося чути. Він був дуже приземкуватий та череватий, голова скидалася радше на голову страхітливої ропухи, аніж якогось божества, а все тіло вкривало щось подібне до короткого хутра, що надавало йому вигляду водночас і кажана, і лінивця. Лупаті очі були напівприкриті сонними повіками, а з рота висолоплювався кінчик дивного язика. Правду сказати, він аж ніяк не був ані гарним, ані показним богом, і не випадало дивуватися, що йому більше не поклонялися, адже за будь-яких часів вшанування подібної істоти могло привабити лише найбрутальніших і найпримітивніших людей.

Побачивши, що ніде — ані на цій огидній статуї, ані в її окремих рисах або кінцівках — не було навіть звичайнісінького напівкоштовного камінчика, ми з Тірувом Омпалліосом в один голос почали лаятися на всі заставки, згадуючи у своїх лайках імена вишуканіших і цивілізованіших божеств. Перед нашими поглядами постала скнарість, якої ще не бачив світ, бо ж навіть очі статуї були вирізьблені з того самого тьмяного каменю, що й решта мерзенної істоти, а її рот, ніс, вуха та всі інші отвори не мали жодних прикрас. Нам залишалося лише дивуватися із захланності чи злиденності тих, хто вирізьбив оцю ні на що не схожу звірину́.

Тепер, коли наші голови вже не обтяжувала надія на негайне збагачення, ми почали уважніше оцінювати обстановку загалом; зокрема нашу увагу привернув той незнайомий сморід, про який я згадував раніше і який тепер украй неприємно подужчав. Ми виявили, що він лине з бронзової чаші, й заходилися її обстежувати, хоч і на гадці не мали, що те обстеження може бути прибутковим або приємним.

Та чаша, як я вже казав, була надзвичайно велика: вона мала щонайменше шість футів17 у діаметрі, була не менш як зо три фути завглибшки й від підлоги до верху сягала плеча високому чоловікові. Три ноги, що її підтримували, вигнуті й масивні, закінчувалися котячими лапами з випущеними пазурами. Наблизившись і глянувши за край чаші, ми побачили, що вона заповнена чимось на кшталт тягучої напіврідкої речовини, непрозорої та чорної, неначе сажа. Саме від неї линув той важкий дух — дух, який, хоч і виявився украй гидким, не був, утім, духом розкладу, а нагадував радше запах якогось огидного й нечистого болотяного створіння. Той дух годі було витримати, і ми вже збиралися відвернутися від чаші, коли раптом помітили, що поверхня речовини злегка зашумувала, наче потривожена зісподу рухами якоїсь зануреної тварини чи іншої істоти. Це шумування зненацька різко посилилося, речовина у центрі чаші роздулася, ніби під дією якоїсь потужної закваски, і ми, пройняті невимовним жахом, спостерігали, як над її поверхнею стала поступово зринати якась недоладна аморфна голова з невиразними банькатими очима, що з первісною злобою втупилися в наші обличчя. Голова була посаджена на шиї, і шия та невпинно видовжувалася. Тоді так само поступово, дюйм за дюймом, над поверхнею з’явилися дві руки, — якщо це можна було назвати руками, — і ми збагнули, що то була не істота, занурена у рідину, як ми допіру думали, а що сама та рідина набрала форми огидної шиї та голови і просто зараз формувала кляті руки, які наосліп потяглися до нас своїми схожими на мацаки відростками, що були у них замість кігтів чи долонь!

Страх, якого ми ще ніколи досі не відчували навіть у снах і навіть натяку на який не знаходили у наших найнебезпечніших опівнічних виправах, відібрав у нас мову, але не здатність рухатися. Ми відступили від чаші на кілька кроків, і одночасно з нашими кроками подовшали ті жахливі шия та руки. А тоді вся маса темної рідини почала здійматися вгору і набагато швидше, ніж сік сувани стікає з мого пера, перелилася через край чаші, неначе потік чорної ртуті; діставшись підлоги, вона набрала хвилястої змієподібної форми, з якої відразу ж виросло більше десятка коротких ніг.

Ми не стали зупинятися, щоб обміркувати природу цього створіння чи висунути здогад щодо того, який саме протоплазмовий пострах, яке огидне поріддя первісного слизу постало перед нами. Та почвара була надто жаска навіть для недовгого споглядання, а понад те її наміри були вочевидь ворожими; вона відверто виявляла схильність до людожерства, адже ковзнула до нас із неймовірною швидкістю та моторністю рухів, на ходу розкриваючи свою навдивовижу містку беззубу пащу. Роззявивши її так, що стало видно язик — той розгорнувся, неначе довга змія, — почвара розтулила щелепи з тією самою надзвичайною пружністю, що супроводжувала решту її рухів. Збагнувши, що наша потреба полишити святилище Тсатоґґуа стала якнайнагальнішою, ми повернулися спинами до всієї скверни нечестивого храму, одним стрибком здолали поріг і в місячному світлі стрімголов кинулися тікати передмістями Комморіома. Ми завертали за кожен зручний ріг, ми заплутували сліди, перебігаючи за палацами забутих часом вельмож і гамазеями купців, імена яких не збереглись у жодному літописі; ми віддавали перевагу місцям, якнайсильніше загарбаним джунглями, де зарості дерев були найвищими та найгустішими; і, зрештою, звернувши на якусь бічну дорогу, де останні будинки околиці вже зникли з очей, ми зупинилися й наважились озирнутися.

Наші натруджені легені нестерпно боліли, готові розірватися від докладених героїчних зусиль, а важка втома, що накопичувалася в нас упродовж цього дня, почала неабияк даватися взнаки. Але коли ми побачили просто позад себе чорне чудовисько, що переслідувало нас із плавною зміїною легкістю, то видиво це дивовижним чином вдихнуло в наші зболені та зморені ноги нове життя, і ми помчали зі зрадливого світла бічної дороги у неходжені хащі джунглів, сподіваючись уникнути нашого переслідувача в лабіринті стовбурів, витких лоз і гігантського листя. Ми перечіпалися через коріння та повалені дерева, рвали вбрання та роздирали шкіру об колючки дикої ожини, наштовхувались у мороці на величезні стовбури дерев і гнучкі пагони, що згиналися під нашим натиском; чули сичання деревних змій, які плювали в нас отрутою з горішніх гілок, і гаркання та завивання непобачених нами звірів, на яких наступали під час квапливої втечі. Але ми більше не сміли зупинитися та озирнутися.

Певно, наша нестямна втеча тривала кілька годин поспіль. Місяць, що давав нам, у найліпшому випадку, трохи світла, яке сіялося крізь густе листя, дедалі нижче хилився серед велетенських розлогих пальм і плетива повзучих рослин. Та коли він сховався за небокраєм, лише його останні промені врятували нас від занурення в огидне болото, вкрите горбиками та купинами, порослими травою, що ховала під собою драговину. І ми мусили бігти цією небезпечною тванню, край того сморідного болота, не зупиняючись, не вагаючись і не маючи часу навіть на те, щоб обрати, куди ступити; і весь цей час наш клятий переслідувач невідступно гнався слідом.

Тепер, коли місяць зайшов, наша втеча стала ще несамовитішою та ризикованішою — справжнім маренням, сповненим жаху, виснаження, сум’яття і відчайдушного, важкого просування вперед, попри всі перешкоди, на які ми не те що більше анітрохи не зважали, але й заледве усвідомлювали їхнє існування; нескінченною втечею крізь ніч, яка липла до нас і обтяжувала нас, немов якийсь лиховісний тягар, немов якісь страхітливі тенета. Здавалося б, створіння, що переслідувало нас, маючи такі неймовірні здібності до швидкого руху та видовження тіла, могло будь-якої миті нас наздогнати, але воно, вочевидь, бажало продовжити цю гру. Отож ніч поволі плинула, а жахи, не знаходячи собі завершення, тривали далі, й не було видно їм кінця… І ми жодного разу не посміли зупинитись чи озирнутися.

Ген удалині, серед дерев, займався мерехтливий світанок — передвісник наразі прихованого нового дня. Відчуваючи смертельну втому, прагнучи будь-якого спочинку, будь-якої безпеки, хай навіть і з тих, які може дарувати якась незрима гробниця, ми кинулись до вранішнього світла і, зашпортуючись, вибігли з джунглів на бруковану вулицю, обабіч якої стояли мармурові та гранітні будівлі. Розчавлені тягарем утоми, ми плутано, очманіло збагнули, що весь цей час блукали по колу і зараз повернулися до передмість Комморіома. Просто перед нами — можна було дротиком докинути — бовванів темний храм Тсатоґґуа.

Тоді ми знову зважились озирнутися й побачили пружне чорне чудовисько, чиї ноги зараз видовжилися настільки, що воно височіло над нами, його пащека була роззявлена достатньо широко, щоб пожерти нас обох одним ковтком. Воно йшло за нами слідом, ковзаючи плавно й без жодних зусиль, із певністю рухів і цілеспрямованістю надто цинічними, щоб можна було їх витримати. Ми забігли до храму Тсатоґґуа, двері якого досі були відчинені, як тоді, коли ми його полишали. Гнані страхом, ми негайно зачинили двері за собою і з надлюдською силою, яку нам дарував відчай, примудрилися замкнути їх, поставивши на місце один з іржавих засувів.

Тепер, у холодній похмурості світанку, вузькі промені якого падали на долівку крізь розташовані високо в храмовій стіні вікна, ми з направду героїчним смиренням спробували опанувати себе та стали чекати, що́ принесе нам доля. І поки ми чекали, нас пильно розглядав бог Тсатоґґуа, і зараз мав він навіть більш імбецильно-приземкуватий, відразливий і звіринний вигляд, ніж у світлі смолоскипа.

Здається, я вже казав, що верхня частина одвірка в кількох місцях викришилась та вкрилася тріщинами. Розпочавшись, процес руйнації призвів до того, що над дверима утворилося три отвори, крізь які соталося денне світло і які були достатньо великими, щоб крізь них досередини могли пролізти невеликі тварини або чималі змії. Хтозна чому, та ми прикипіли очима до тих отворів.

Та недовго ми придивлялися, адже зненацька щось заступило світло в усіх трьох шпаринах, а тоді крізь них полилась якась чорна речовина, що трьома струмками стекла дверима на плити підлоги, де з’єдналася в одну калюжу та набрала форми істоти, яка нас переслідувала.

— Прощавай, Тіруве Омпалліосе, — крикнув я з останніх сил, які зумів зібрати. А тоді побіг і сховався за статуєю Тсатоґґуа, яка була достатньо великою, щоб заступити мене від очей почвари, але, на лихо, замалою, щоб прислужитися ще комусь. Тірув Омпалліос, якому сяйнула та сама похвальна думка про порятунок, хотів був випередити мене, однак я виявився прудкішим. І, побачивши, що за подобизною бога Тсатоґґуа не було місця для нас обох, він озвався на мої прощальні слова своїми та заліз до велетенської бронзової чаші, яка тієї миті в порожньому святилищі була єдиним приступним укриттям.

Визираючи з-поза мерзенного бога, єдиною чеснотою якого була ширина його черева та стегон, я спостерігав за діями чудовиська. Не встиг Тірув Омпалліос скрутитися на дні триногої бронзової чаші, як те безіменне страховисько здійнялося вгору чорним, мов сажа, стовпом і наблизилося до його схованки. Наступної миті голова почвари почала змінювати форму та положення, аж поки її риси стали щонайбільше невиразним відбитком посередині тіла, яке не мало ані рук, ані ніг, ані шиї. Якусь мить істота загрозливо височіла над краєм чаші, збираючи усе своє громіздке тіло в суцільну масу, що балансувала на чомусь на кшталт видовженого хвоста, а тоді, немов падуща хвиля, пролилася на Тірува Омпалліоса. Усе її тіло немовби розверзлося, формуючи велетенський рот, а тоді усе це громаддя поринуло в чашу і зникло з очей.

Заледве здатний дихати від жаху, що мене пройняв, я чекав, але з чаші не долинало жодного звуку — не чутно було навіть стогону Тірува Омпалліоса. Врешті-решт безмежно повільно, сторожко та обережно я наважився вийти з-за статуї Тсатоґґуа і, навшпиньках проминувши чашу, дістався дверей.

Тепер, аби здобути свободу, необхідно було відсунути засув і прочинити двері, а я над усе боявся це робити, адже шуму було не уникнути. Я відчував, що буде вкрай нерозсудливо з мого боку тривожити істоту в чаші, поки та перетравлює Тірува Омпалліоса, однак скидалося на те, що іншої ради не було, якщо вже я хотів колись покинути це мерзенне святилище.

Та щойно я рвучко висмикнув засув, як із чаші з пекельною швидкістю зметнувся мацак і, витягнувшись через усю залу, смертельною хваткою вчепився у мій правий зап’ясток. Дотик того мацака був геть несхожий на будь-що, чого я колись торкався: він був невимовно липкий, слизуватий та холодний, огидно м’який, наче бридке жабуриння, та пекучо гострий, як нагострений метал. Він так болюче присмоктувався й скорочувався, що я голосно закричав від болю, коли його хватка охопила мою плоть, врізаючись у неї, як лещата з гострими, немов ножі, лезами. Силкуючись виборсатися, я розчахнув навстіж двері і впав на поріг обличчям уперед. На якусь мить я відчув жахливий біль, а тоді усвідомив, що таки вирвався з лабетів нападника. Глянувши униз, я побачив, що моя рука зникла, а на її місці лишився дивно всохлий обрубок, з якого витекло трохи крові. А тоді, глянувши у святилище, я побачив, як той мацак віддалявся й коротшав, аж поки, зрештою, зник з очей за краєм чаші, забираючи втрачену мною руку, щоб долучити її до того, що залишилося від Тірува Омпалліоса.

Рокована доля18 Авусла Вутоквана

I

— Подай мені, подай, о великодушний та щедрий спасителю нужденних! — кричав жебрак.

Той різкий і моторошний, схожий на сюрчання цикади голос урвав плин мрій Авусла Вутоквана, найзаможнішого і найзахланнішого позичайла в усьому Комморіомі, а отже, й усій Гіпербореї. Він кинув на прохача кислий і несхвальний погляд. Лихвар саме прямував додому надвечірнім містом, і його роздуми сповнювало сяйво коштовних металів, монети, зливки, вироби із срібла й золота, полум’я і мерехтіння самоцвітів, які переливалися незчисленними відтінками, й уся ця ряснота утворювала струмочки, річки й каскади, що безперервними потоками плинули до скринь Авусла Вутоквана. Та зараз видіння пощезло у небутті; а невідступний і пронизливий голос і далі просив милостиню.

— У мене для тебе нічого нема. — Авуслові слова пролунали так, наче клацнула застібка гаманця.

— Лише два пазу́ри, о найщедріший, і я пророкуватиму для тебе.

Авусл Вутокван кинув на жебрака другий погляд. За всі свої прогулянки Комморіомом лихвареві ще ніколи не випадало бачити настільки пошарпаного представника міської жеброти. Цей чолов’яга був такий старий, що й уявити годі, а вся його видима шкіра була брунатна, як у мумії, та всуціль помережана зморшками, схожими на густе плетиво якогось гігантського павука з джунглів. Вбраний він був у просто неймовірне дрантя, а борода, що звисала додолу і перепліталася з рам’ям, була сива, неначе мох серед предковічного ялівцю.

— Я не потребую твоїх пророцтв.

— Тоді один пазур.

— Ні.

Очі старця на дні запалих очниць стали зловісними й лихими, наче голови двох отруйних гримучих змійок вигулькнули з нір.

— Тоді, о Авусле Вутокване, — просичав він, — пророкуватиму задарма. Тож послухай, яку долю тобі роковано: та надмірна й безбожна любов, яку ти відчуваєш до речей минущих, і твоя жага володіти ними поведуть тебе на дивні пошуки й накличуть на тебе згубу, про яку ані зорям, ані сонцю нічого не відомо. Приховані багатства землі принадять і спіймають тебе в пастку; і сама земля зрештою пожере тебе.

— Забирайся геть, — відрізав Авусл Вутокван. — Слова твого пророцтва на початку були нівроку таємничими, а наприкінці стали дещо заяложеними. Я не потребую, щоб якийсь жебрак торочив мені про спільну долю, яка судилася всім смертним.

II

Сталося це за багато місяців потому, того року, що став відомий дольодовиковим історикам як рік Чорного Тигра.

Авусл Вутокван сидів у долішньому покої свого дому, який водночас був місцем, де він провадив справи. Захід сонця, що червонився над небокраєм, кидав крізь кришталеві віконні шиби навскісні промені, заливаючи покій смугою нетривкого, невагомого золота, окреслюючи своїм світлом зміїстий рядочок веселкових сполохів на всіяній коштовними каменями лампі, що звисала зі стелі на мідяних ланцюгах, і доторком даруючи нове, полум’яне життя звивистим ниткам срібла та сімілору19 в темних гобеленах. Авусл Вутокван, сидячи в густій тіні за межами світляної смуги, із суворою та іронічною міною уважно розглядав свого клієнта, смагляве обличчя і темну мантію якого золотила скороминуща заграва.

Чоловік нетутешній; можливо, мандрівний купець із чужинських королівств, — міркував лихвар, — або ж якийсь чужоземець, що промишляє дещо сумнівнішим заняттям. Його вузькі, розкосі, берилово20-зелені очі, синява неохайна борода та грубуватий крій вбрання були достатніми доказами того, що цей чоловік — чужий у Комморіомі.

— Триста джалів21 — це значна сума, — задумливо мовив позичайло. — Крім того, я вас не знаю. Яку заставу ви можете запропонувати?

Відвідувач дістав з-за пазухи невеличку стягнуту сухожиллям торбинку з тигрячої шкіри і, вправним рухом розв’язавши її, витрусив на стільницю перед Авуслом Вутокваном два неграновані смарагди величезного розміру та бездоганної чистоти. Вони перехопили косі промені надзахідного сонця, і в їхніх осердях запалахкотіло холодне, зеленаве, як плавуча крига, полум’я; і жадібні іскри загорілись у лихваревих очах. Але озвався він холодно та байдужно.

— Можливо, я зможу дати вам у позику сто п’ятдесят джалів. Смарагди важко збувати з рук, і якщо ви не повернетесь, аби заявити право на ці самоцвіти і повернути мені гроші, я, можливо, матиму причину пошкодувати про свою щедрість. Однак я ризикну.

— Позика, про яку я прошу, є лише десятиною їхньої вартості, — заперечив незнайомець. — Дайте мені двісті п’ятдесят джалів… Мені казали, що у Комморіомі є й інші позикодавці.

— Найбільше, що я можу запропонувати, це двісті джалів. Ваші самоцвіти мають певну цінність, це правда. Але ви могли їх украсти. Як я можу знати? Я не маю звички ставити нескромні запитання.

— Забирайте, — поквапливо мовив незнайомець. Він узяв срібні монети, які відрахував йому Авусл Вутокван, і більше не торгувався. Лихвар із сардонічною посмішкою спостерігав, як той ішов геть, і роздумував. Він відчував певність у тому, що коштовні камені крадені, проте цей факт його анітрохи не бентежив і не тривожив. Важило не те, кому вони належали раніше або якою була їхня історія, а те, що вони стануть бажаним і цінним доповненням вмісту скринь Авусла Вутоквана. Навіть за менший із цих двох смарагдів ціна у триста джалів була нісенітно малою; одначе лихвар не відчував побоювань, що незнайомець може колись повернутися, щоб вимагати їх назад… Ні, той чоловік вочевидь був злодієм і лише радий був позбутися доказу своєї провини. Що ж до правдивого власника самоцвітів, то такі запитання ніколи не викликали у позичайла особливої цікавості. Відтепер ті коштовності були його власністю завдяки дещиці срібла, яку за мовчазною згодою і він сам, і незнайомець вважали радше ціною, аніж позикою.

Світло призахідного сонця, що допіру осявало покій, швидко згасло, і в брунатних сутінках почали поступово тьмянішати полиски вишитих металевими нитками гобеленів і барвисті очі самоцвітів. Авусл Вутокван засвітив оздоблену плетивом різьблених візерунків лампу; тоді, відчинивши латунну скарбничку, перехилив її, і з неї на стіл біля смарагдів вилився блискотливий струмочок коштовних самоцвітів. Були там бліді й прозорі, неначе крига, топази з Му Тулану22, прегарні кристали турмаліну23 з Чо Вулпаномі24; холодні й таємничі сапфіри з півночі та арктичні сердоліки25, подібні до крапель замерзлої крові, та діаманти, в осердях яких зоріли білі сонця. У світлосяйному розсипі жевріли неблимні червоні рубіни, шатоянти26 зблискували тигрячими очима, а гранати та алібрандини27 додавали тьмяного вогню до світла лампи серед опалів, які невпинно переливалися розмаїтими відтінками. Були там ще й інші смарагди, але жоден із них не був таким великим і бездоганним, як ті два, які він придбав того вечора.

Авусл Вутокван розсортував самоцвіти сяйливими рядами та колами, як робив уже багато разів, а смарагди відклав трохи осторонь і на передньому краї розмістив двоє нових, що були мов капітани, які вели за собою лави вояків. Лихвар був задоволений вдалою оборудкою і вельми тішився зі своїх переповнених скринь. Він розглядав ті скарби із захланною любов’ю, зі скнарою вдоволеністю; і збоку могло видатися, що його очі були двома маленькими яшмовими28 намистинками, що сяяли на зашкарублому обличчі, неначе коштовна оздоба у закіптюженій пергаментній оправі якоїсь старожитньої книги із сумнівної магії. Гроші та коштовні самоцвіти — лише ці речі, на його думку, були сталими та непорушними у світі невпинних змін і швидкоплинності.

І цієї миті його роздуми перервала незвичайна подія. Враз ні сіло ні впало — адже він їх не чіпав і жодним чином не потривожив — два великі смарагди покотилися від своїх побратимів гладенькою, рівною поверхнею стільниці з чорного дерева оґґа29; не встиг ошелешений позичайло простягти руку, щоб їх зупинити, як камінці щезли за протилежним краєм столу та з приглушеним стуком упали на застелену килимом підлогу.

Така поведінка була вкрай чудернацькою та незвичайною, щоб не сказати незбагненною, одначе лихвар зірвався на ноги, не маючи жодної іншої думки, окрім як про повернення коштовностей. Він обігнув стіл саме вчасно, щоб устигнути побачити, як вони загадковим чином покотилися далі й просто зараз вислизали назовні крізь вхідні двері, які незнайомець, ідучи геть, залишив злегка прочиненими. Ці двері виходили на внутрішнє подвір’я, а з внутрішнього подвір’я, своєю чергою, відкривався шлях на вулиці Комморіома.

Авусл Вутокван був глибоко стривожений, проте переймався більше через побоювання втратити смарагди, аніж через надприродність і загадковість їхньої втечі. Лихвар кинувся за ними навздогін зі спритністю, якої ніхто б від нього не очікував і навіть не повірив би, що той здатен так прудко бігти. Розчахнувши навстіж двері, він побачив, як утеклі смарагди з неприродною швидкістю та плавністю ковзають грубими та нерівними плитами внутрішнього двору. Сутінки вже густішали, перетворюючись на нічну синяву, але коли позичайло біг за ними слідом, йому здавалося, ніби коштовні камінці глузливо підморгують йому дивним фосфоричним сяйвом. Виразно видимі у довколишньому мороці, вони проминули незамкнену браму, що вела на головну вулицю міста, і зникли з очей.

І почало спадати на думку Авулові Вутокванові, що ті коштовності були закляті, але навіть перед лицем незнаного чаклунства не хотів він відмовлятися від чогось, за що заплатив таку щедротну суму, як двісті джалів. Лихвар з розгону вискочив на широку вулицю й зупинився лише для того, щоб упевнитись, в якому напрямку покотилися його смарагди.

Тьмяна вулиця майже цілком знелюдніла, оскільки о такій порі добропорядні містяни Комморіома були зайняті споживанням вечері. А камінці втікали далі, стрімко набираючи швидкості й легко ковзаючи над землею, заледве торкаючись її. Невдовзі вони майнули ліворуч, прямуючи у бік передмість із не надто доброю славою та пишних диких джунглів, які розкинулися за ними. Авусл Вутокван зрозумів, що мусить пришвидшити переслідування, якщо хоче їх наздогнати.

Важко сапаючи та хриплячи від незвичної напруги, він поновив гонитву, та попри всі його зусилля, коштовні самоцвіти тікали, залишаючись повсякчас на тій самій відстані поперед нього. З дратівною легкістю продовжували камінці свій дивний надприродний рух, час від часу мелодійно подзенькуючи по бруківці. Нестямний та збентежений лихвар невдовзі геть захекався і, мусячи сповільнитися, боявся втратити самоцвіти з поля зору, бо ті хутко втікали від нього; на диво, після цього вони покотилися з такою самою швидкістю, з якою він тюпав за ними, проте постійно трималися на незмінно однаковій віддалі.

Позичайла охопив відчай. Смарагди-втікачі вели його до віддаленого кварталу, де мешкали злодії, вбивці та жебраки. Тут йому зустрічалося небагато перехожих — усі виглядали сумнівно, проте лише приголомшено витріщалися на мимобіглі камінці, але не робили жодних спроб зупинити самоцвіти. Брудні прибуткові будинки, поміж яких він біг, меншали й траплялися чимдалі рідше; невдовзі понад дорогою лиш де-не-де видніли хатинки, з вікон яких сіялося приховане світло, сягаючи у темряву, що зараз уже вповні запанувала під похилим листям високих пальм.

А коштовні камінці, ще й досі ясно видимі, тікали від нього темним шляхом, глузливо зблискуючи фосфоричним світлом. Утім, лихвареві здавалося, що він уже потроху їх наздоганяє. Через втому він геть не відчував своїх кволих ніг та огрядного тіла, до того ж страшенно засапався, але біг уперед, сповнившись відродженою надією та хапаючи ротом повітря у захланному завзятті. Велика, забарвлена у бурштинові відтінки повня зійшла над джунглями та почала освітлювати йому шлях.

Тепер Комморіом залишився далеко позаду, а на пустельному шляху, що вів крізь джунглі, більше не траплялося ані хатин, ані подорожніх. Лихваря проймав легкий дрож — чи то від страху, а чи то від прохолоди нічного повітря, та він ані на мить не припиняв гонитви. Він помалу, проте впевнено наближався до смарагдів і відчував, що ось-ось їх упіймає. Ця химерна гонитва так його поглинула, а очі так прикипіли до самоцвітів, які невпинно котилися вперед, що Авусл Вутокван навіть незчувся, як збочив із широкого шляху. Хтозна-як і хтозна-де він звернув на вузьку стежину, яка звивалася під страхітливими деревами, чиє листя перетворювало місяцеве сяйво на чарунки тенет із живосрібла, в які були вплетені важкі, фантастичні ебенові оздоби. Загрозливо й гротескно звисаючи над землею, неначе сіті якогось велетенського ловця, ці тенета, здавалося, стягувалися навколо лихваря. Та позичайло не помічав примарної загрози, що нависла над ним, і не зважав ані на лиховісну чужість і безлюдність стежини, що заглиблювалася у джунглі, ані на запахи вологи, які клубочилися попід деревами, немов імла над незримими ставками.

Чимдалі ближче й ближче підбирався він до невгамовних самоцвітів, але вони щораз тікали від нього й дражливо миготіли, тримаючись трохи попереду, поза межею досяжності, й немов озиралися на нього, як два зеленавих сяйливих ока, сповнені принадності та глуму. А щойно лихвар ладен був кинутися уперед в останній відчайдушній спробі їх упіймати, камінці зненацька зникли з очей, і то так швидко, немовби їх проковтнули лісові тіні, що чорними пітонами лежали впоперек осяяної світлом місяця стежини.

Розгублений і збентежений, Авусл Вутокван зупинився, спантеличено вдивляючись у те місце, де вони зникли. Він побачив, що стежка закінчилася перед входом до печери, що просто перед ним роззявила свою чорну безмовну пащу, ведучи до незвіданих підземних глибин. То була непевна та підозріла на вигляд печера, вишкірена іклами гострих каменів і заросла бородою дивних буйних трав; і якби Авусл Вутокван перебував у розсудливішому стані, то довго вагався б, перш ніж увійти, але тої миті ним керували лише два мотиви — запал гонитви та невідступна жадібність.

Печера, що так підступно проковтнула його смарагди, мала крутий схил, який стрімко зникав у пітьмі. Прохід був низький, вузький та ковзкий від нудотного слизу, що сочився на долівку, але лихвар безстрашно просувався вперед, підбадьорений сполохом сяйливих самоцвітів, які, здавалося, линули перед ним у чорному повітрі ніби для того, щоб освітлювати шлях. Схил привів до рівного звивистого проходу, в якому Авусл Вутокван уже почав був знову наздоганяти свою невловну власність, і надія з новою силою спалахнула в його задиханих грудях.

Смарагди були вже зовсім поруч — на відстані руки, а тоді зненацька спритно ковзнули за вигин проходу і зникли з поля зору; побігши за ними слідом, він остовпів, зачудований, немов його зупинила якась нездоланна рука. На кілька хвиль лихваря майже засліпило бліде, таємниче, синяве світло, що лилося зі стелі та стін величезної печери, до якої він щойно увійшов, але ще дужче сліпило його яскраве різнобарвне сяйво, що полум’яніло, жевріло, виблискувало та іскрилося просто у нього під ногами.

Він стояв на вузькому кам’яному виступі, а весь внутрішній простір печери перед ним і під ним, майже до рівня виступу, був заповнений коштовними самоцвітами, як комора зерном! Це було так, ніби усі рубіни, опали, берили, діаманти, аметисти, смарагди, хризоліти30 та сапфіри всього світу були зібрані разом і зсипані до неосяжної прірви. Йому здалося, що він помітив свої смарагди, які сумирно та благопристойно лежали собі на ближчому горбочку хвилястої маси скарбів; але було там так багато інших каменів подібного розміру та бездоганності, що лихвар не мав певності, чи справді то саме вони.

Якусь хвилю він заледве міг повірити у справжність цього невимовного дива, а тоді, нестямно скрикнувши, зістрибнув з виступу, майже по коліна занурившись у грузьку та дзенькотливу купу самоцвітів і збивши хвилю на її поверхні. Великими жменями зачерпнувши полум’яні та іскристі камінці, він підняв їх, а тоді повільно та любострасно дав просіятися між пальцями, щоб вони з легеньким перестуком спадали на неймовірний насип. Радісно кліпаючи, він споглядав, як королівська пишнота вогнів і барв розходиться то дедалі ширшими, то вужчими брижами; він бачив, як коштовні камені палали, немов тривкі жарини та потаємні зорі, або ж вигулькували, наче вогнисті очі, що передавали одне одному своє яскраве полум’я.

Навіть у найсміливіших мріях лихвар не підозрював про існування такого багатства. Бавлячись із незліченними самоцвітами, він втішено белькотів, вихваляючи їхні якості, й не завважив, як із кожним рухом став дедалі більше загрузати у незглибимій безодні. Коштовні камені здійнялися понад його коліна і вже поглинали опецькуваті стегна, перш ніж у пожадливому захваті лихвареві нарешті сяйнула думка про небезпеку.

А тоді, настрашений усвідомленням того, що тоне у своєму новознайденому багатстві, немов у якомусь підступному сипкому піску, позичайло спробував видобутися з купи коштовного каміння та повернутися на безпечний кам’яний виступ. Та він лише безпорадно борсався, адже самоцвіти осипа́лися під ним, і він анітрохи не просувався, а натомість тільки глибше грузнув, аж поки яскрава і нестійка маса сягнула йому до пояса.

Попри нестерпну іронію становища, в якому він опинився, Авусл Вутокван почав відчувати, що його проймає несамовитий жах. Лихвар голосно закричав, і, немовби відгукнувшись на його крик, з печери за його спиною долинуло чиєсь гучне, масне, злостиве кихкотіння. З болісним зусиллям він напружив гладку шию, щоб озирнутися через плече, й побачив дивовижну істоту — та припала до якогось виступу, що нависав над ямою з коштовностями. Ця істота мала над усяку міру нелюдський вигляд; не нагадувала вона й тварину жодного з видів, ані жодного знаного в Гіпербореї бога чи демона. Та й зовнішність її анітрохи не сприяла тому, щоб угамувати тривогу та паніку позичайла, адже була та істота величезна, бліда й приземкувата, мала подібне до ропушачого обличчя, обрезкле, вкрите мерзенною вологою тіло та численні чи то кінцівки, а чи то відростки, схожі на мацаки каракатиці. Вона лежала, розпластавшись на виступі, звісила над ямою голову без підборіддя з широкою щілиною рота і скоса розглядала Авусла Вутоквана холодними очима без повік. І аж ніяк не заспокоївся лихвар, коли те створіння заговорило низьким огидним голосом, який лунав так, неначе з чаклунського казана скрапував розтоплений трупний лій.

— Гей! А що це тут у нас? — мовила почвара. — Присягаюся чорним вівтарем Тсатоґґуа, та це ж товстий позичайло борсається й грузне у моїх самоцвітах, як заблукала свиня у драговині!

— Допоможи мені! — крикнув Авусл Вутокван. — Чи ти не бачиш, що я потопаю?

Істота знову зайшлася масним кихкотінням.

— Так, авжеж я бачу твою скруту… Але що ти тут робиш?

— Я прийшов сюди, шукаючи свої смарагди — два прекрасні й бездоганні камені, за які я допіру заплатив двісті джалів.

— Твої смарагди? — здивувалася істота. — Боюсь, я маю тобі заперечити. Ті коштовні камені є моїми. Нещодавно вони були вкрадені з цієї печери, в якій я вже багато століть збираю та вартую свої підземні багатства. Злодій вжахнувся і втік… коли побачив мене… а я дозволив йому піти. Він узяв лише два смарагди; але я знав, що вони повернуться до мене — як завжди повертаються мої самоцвіти, щойно я вирішу їх прикликати. Той злодій був худий — шкура й кості, тож я вчинив мудро, відпустивши його; адже тепер натомість маю гладкого, добре вгодованого лихваря.

Охопленому дедалі сильнішим жахом Авуслові Вутоквану навряд чи було до снаги збагнути ті слова чи вловити їхнє приховане значення. Він повільно, але невпинно занурювався у податливий огром самоцвітів; зелені, жовті, червоні та фіолетові камінці вже сяйливо мерехтіли навколо його грудей і з тихеньким дзенькотом сипалися під пахви.

— Рятуй! На поміч! — заволав він. — Мене затягне на дно!

Сардонічно шкірячись і показуючи роздвоєний кінчик товстого білого язика, дивовижна істота зісковзнула з виступу з такою легкістю, наче не мала кісток; і, розкинувшись усім своїм плескатим тілом на тому ставку самоцвітів, у поверхню якого вона заледве чи вгрузла, плавно підповзла до місця, з якого могла дістати нестямного лихваря своїми схожими на спрутові кінцівками. Одним неймовірно швидким рухом створіння витягло Авусла Вутоквана на поверхню, а тоді, без зупинок і передмов, не вдаючись до подальших зауваг, неквапно й методично почало його жерти.

Сім ґешів31

Лорд Ралібар Вуз, верховний магістрат32 і брат у третіх короля Гомквата, вирушив з двадцятьма шістьма своїми найвідважнішими поплічниками на пошуки тієї здобичі, яку можна було вполювати лише у чорних Ейґлофійських горах. Залишивши менш завзятим поціновувачам полювання велетенських лінивців і кажанів-вампірів із довколишніх джунглів, а також невеликих, але згубних динозаврів, Ралібар Вуз та його супутники швидко просувалися вперед і одним денним маршем подолали відстань між столицею Гіпербореї та метою їхньої подорожі. Над ними нависли гладкі, як скло, стрімчаки і похмурі хребти гори Воормітадрет, найвищої та найгрізнішої з Ейґлофійських гір, яка, наче клин, розколювала пообіднє сонце своїми темними, вкритими вулканічним шлаком піками, а надвечір, немов стіна, повністю заступала його призахідний блиск. Вони провели ніч під її нижніми скелями, по черзі недремно стоячи на чатах, підкидаючи сухе гілляччя до багать і слухаючи, як у жаских височинах над їхніми головами лунають несамовиті, подібні до собачих, завивання дикунів-недолюдків, які звалися воормі й завдяки яким ця гора дістала свою назву. Чули вони й ревіння гірського катоблепа33, переслідуваного воормі, та знавісніле гарчання шаблезубого тигра, на якого напали та стягнули зі скелі; й гадав Ралібар Вуз, що ці звуки віщували успіх його завтрашнім ловам.

Він зі своїми людьми піднявся вдосвіта; мисливці задовольнилися сніданком із в’яленого ведмежого м’яса і темного кислого вина, знаного своїми живодайними властивостями, і негайно почали сходження на гору, чиї горішні урвища були поточені печерами, де й мешкали воормі. Ралібар Вуз і раніше полював на цих створінь; і стіни кількох покоїв його дому в Комморіомі були завішані, наче гобеленами, їхніми товстими кошлатими шкурами. Їх зазвичай вважали найнебезпечнішими представниками гіперборейської фауни; та й саме́ лише сходження на гору Воормітадрет, навіть без зустрічей з її мешканцями, можна було вважати подвигом, який супроводжувався неабиякою небезпекою, одначе Ралібар Вуз, приохотившись до таких ловів, уже не міг удовольнитися ніякою іншою, менш карколомною забавою.

Він і його супутники були добре озброєні та споряджені. Дехто з його людей ніс із собою мотки линви та гаки, які застосовували для штурму крутіших скель. Дехто мав важкі арбалети, а багато хто озброївся білгуками34 з довгими ратищами та загнутими, неначе шаблі, клинками, що, як показав досвід, виявилися найдієвішою зброєю у ближньому бою з воормі. Весь мисливський загін загрозливо наїжачився усілякими допоміжними ножами, сулицями35, обіручними ятаганами, булавами, тонколезими кинджалами та зазубленими, наче пилки, сокирами. Усі чоловіки були вбрані в куртки та ногавиці з динозаврячої шкіри та взуті у котурни36 з латунними шипами. Сам Ралібар Вуз мав на собі легкий обладунок, який складався з мідяної кольчуги, що була легка, наче полотно, і геть не сковувала рухів. На додачу він мав обтягнутий мамутовою шкірою баклер37 із довгим бронзовим шпичаком у центрі, який можна було використовувати як ко́лючий меч; а що був він чоловіком неабиякої статури і сили, то його плечі та перев’яз38 були обвішані цілим арсеналом різноманітної зброї.

Гора, на яку вони мали зійти, мала вулканічне походження, але вважалося, що нині усі чотири її кратери були згаслими. Кілька годин скелелази важко дерлися нагору страхітливими крутими укосами чорної лави та обсидіану39, бачачи над собою лише прямовисні кручі, що підносилися в нескінченну далечінь, аж до самого безхмарного зеніту, й вершини ті здавалися недосяжними для людини. Сонце спиналося вгору значно швидше за людей, проливаючи на них свої пекучі промені й розжарюючи скелі так, що мисливці обпікали долоні, немовби хапалися ними за стіни печі. Але Ралібар Вуз, якому нетерпеливилося пустити зброю в діло, нізащо не дозволив би товариству спинитися й перепочити ані у тінявих ущелинах, ані в убогому затінку ялівцю, що вряди-годи траплявся на шляху.

Хай там як, а з усього складалося враження, що того дня ніде на поверхні гори Воормітадрет не було жодного воормі. Поза всяким сумнівом, вони надто добре побенкетували минулої ночі, коли комморіомці чули їхні мисливські крики. Либонь, ловцям доведеться вдертися до лабіринту печер у вищих скелях: справа не надто приємна навіть для такого сміливого поціновувача ловів, як Ралібар Вуз. Лиш до небагатьох із тих каверн40 люди могли дістатися без використання мотузок, а воормі, наділені майже людською підступністю, полюбляли жбурляти на голови нападників брили та кам’яні уламки. Більшість тих печер були вузькі й темні, що ставило у вкрай невигідне становище мисливців, коли ті заходили досередини; воормі завжди билися з подвоєною силою, захищаючи свій молодняк і самиць, які мешкали у внутрішніх заглибинах; до того ж їхні самиці були навіть лютіші та небезпечніші за самців, якщо таке взагалі можна уявити.

Ось такі речі обговорювали Ралібар Вуз і його поплічники, а тим часом їхнє сходження ставало дедалі важчим і небезпечнішим, а високо вгорі над ними скелі рябіли входами до нижчих лігв. Люди переказували оповідки про хоробрих мисливців, які заходили до таких лігвищ і більше не поверталися звідти; чимало розповідалося й про мерзенні харчові звички воормі та про те, як вони послуговувалися своїми бранцями перед їхньою смертю та після неї. Багато було сказано й щодо походження воормі, які, на загальну думку, були виплодками жінок і якихось жахливих створінь, що у стародавні часи виходили назовні з похмурого, оповитого мороком світу печер у надрах Воормітадрета. В легендах оповідалося, що десь під тією увінчаною чотирма конічними вершинами горою живе сонний і лиховісний бог Тсатоґґуа, який зійшов із Сатурна в перші роки після створення Землі; й усі прихильники цього божества, відправляючи обряди поклоніння перед його чорними вівтарями, завжди пильнували, щоб обертатися обличчям у напрямку гори Воормітадрет. Та не лише Тсатоґґуа, а ще й інші, сумнівніші істоти спали під тими погаслими вулканами чи ганяли у пошуках поживи обширами прихованого підземного світу; одначе про тих істот щось справді відали лише найобізнаніші чи найзапекліші чаклуни.

Коли ж його супутники заходилися частувати одне одного цими прадавніми легендами, Ралібар Вуз, який відчував до всього надприродного цілком сучасну зневагу, у геть недвозначних виразах відверто висловив їм свій сумнів. Вдаючись до непристойних блюзнірств, він лаявся й доводив, що богів не існує ніде — ані над, ані під горою Воормітадрет. Що ж до самих воормі, то вони й справді були жалюгідними покручами, одначе, пояснюючи їхнє походження, навряд чи варто було виходити за межі відомих усім законів природи. Воормі були всього-на-всього залишками якогось нерозвиненого й здеградованого племені тубільців, які дедалі глибше поринали у тваринність, а після пришестя істинних гіперборейців знайшли собі прихисток у вулканічних твердинях.

Слухаючи всі ті єретичні слова, деякі із сивочолих ветеранів його загону лише хитали головами та щось тихенько бурмотіли, але з поваги до високого рангу та доблесті Ралібара Вуза не наважилися суперечити йому відкрито.

По кількох годинах героїчного сходження мисливці, зрештою, наблизилися на помірну відстань до найнижчих із печер. Тепер під ними відкривався неозорий та запаморочливий огляд на лісисті пагорби й розлогі та родючі рівнини Гіпербореї. Люди залишилися самі у світі чорних, як крукове крило, скель, наодинці з незчисленними стрімчаками та глибокими ущелинами над ними, під ними та навколо них. Просто над їхніми головами в поверхні майже прямовисної скелі видніли три отвори печер, які мали вигляд вулканічних фумарол41. Більша частина тієї скелі була засклена шаром обсидіану, а виступів і точок опори для рук майже не було. Скидалося на те, що навіть воормі, спритні, наче мавпи, заледве чи були спроможні дертися тією склистою стіною; Ралібар Вуз, окинувши її поглядом досвідченого стратега, дійшов думки, що єдиний досяжний шлях до тих лігв відкривається не знизу, а згори. Поздовжня розколина, що збігала від уступу скелі одразу під ними до самої вершини, безсумнівно, дозволяла мешканцям тих печер діставатися своїх лігвищ і спускатися звідти.

Хай там як, а насамперед необхідно було дістатися на стрімчак, який височів над ними, а це вже саме собою було складною і небезпечною справою. По один бік того довгого осипу, на якому мисливці зараз стояли, стіною тяглася вгору вузька звивиста розколина, що звужувалася й зникала за тридцять футів від вершини, а далі височіла лише прямовисна гладенька поверхня. Вправний скелелаз, просунувшись тією розколиною до її верхнього краю, міг би закинути мотузку з гаком і зачепитися за край вершини.

Доцільність зміни місця їхнього теперішнього розташування на якесь краще лише підкреслила злива каміння та покидьків, яка сипнула на них із печер. Мисливці помітили, що серед тих покидьків траплялися людські рештки, добряче погризені й зогнилі. Ралібар Вуз, сповнившись гнівом проти тих лиходіїв так само сильно, як і мисливським запалом, рішуче повів двадцять шість своїх прибічників угору. Невдовзі він дістався краю розколини, де збоку на похилому виступі скелі ледь вистачало місця, щоб поставити ногу. Тоді він почав кидати мотузку, і з третьої спроби йому вдалося зачепитися гаком за скелю; а тоді, перебираючи руками, Ралібар Вуз піднявся на стрімчак.

Він опинився на широкому та відносно рівному виступі найнижчого з чотирьох вулканічних конусів Воормітадрета, який, однак, здіймався ще на дві тисячі футів над ним, схожий на крутосхилу піраміду. На виступі перед мисливцем лежали кутасті брили застиглої чорної лави, що утворювали незліченні низькі гребені та дивні на вигляд завали, схожі на п’єдестали гігантських колон. Де-не-де у невеличких заглибинах, заповнених темнявим ґрунтом, росли сухі, вбогі трави й зів’ялі гірські квіти; в розколотій скелі вкорінилося кілька чи то вражених блискавицею, а чи то просто хирлявих кедрів. Серед чорних гребенів і, на перший погляд, зовсім поруч, здіймалася цівка диму, яка дивним чином зміїлася у нерухомому полуденному повітрі й линула вгору, щезаючи у неймовірній височині. З тієї ознаки Ралібар Вуз вирішив, що на цьому виступі мешкала якась істота, ближча у своєму розвитку до цивілізованого людства, ніж воормі, що не відали, як користуватися вогнем. Здивований таким відкриттям, він не став чекати, поки його люди приєднаються до нього, а одразу вирушив на пошуки джерела закрученої цівки диму.

Він гадав, що джерело те розташоване лише за кілька кроків, за першою з ґротесних лавових борозен. Але, вочевидь, перше враження було оманливим: адже він видерся спочатку на один гребінь, тоді — на інший, обійшов навколо багатьох дивовижних дольменів42 і величезних доломітових43 скель, які незбагненним чином виростали перед ним там, де ще за мить до того, як йому здавалося, були лише звичайнісінькі валуни, а бліда, звивиста цівка диму і далі соталася в небеса, немовби залишаючись на тій самій відстані.

Така поведінка диму водночас спантеличила та роздратувала Ралібара Вуза, верховного магістрата і завзятого мисливця. Та й вигляд скель навколо нього був бентежно та неприємно оманливим. Він гаяв забагато часу на пошуки, марні та геть не дотичні до справжньої мети того дня, але не в його звичках було полишати будь-яку розпочату справу, хай навіть найдріб’язковішу, не довівши її до кінця. Голосно гукаючи своїх людей, які до цього часу вже мали б піднятися на скелю, він рушив у бік невловного диму.

Раз або двічі він ніби чув, як супутники щось кричали йому у відповідь, але крики ті були ледь чутні та невиразні, ніби долинали з другого боку провалля завширшки з милю44. Він знову на повен голос гукнув їх, однак цього разу не почув, аби бодай хтось озвався на його поклик. Пройшовши ще трохи далі, він почав розрізняти серед поближніх кам’яних брил якесь своєрідне розмовне дзижчання та бурмотіня, в якому, схоже, брали участь четверо чи п’ятеро різних голосів. Здавалося, вони були набагато ближчими до мисливця, ніж загадковий дим, який саме розвіявся, наче міраж. Один із тих голосів явно належав гіперборейцеві, але решта мали тембр і вимову, які Ралібар Вуз, попри непогане знайомство з багатьма народами, так і не зміг пов’язати з жодною відомою людською гілкою чи спільнотою. Їхнє звучання у вкрай неприємний спосіб вражало його слух і навпереміну наводило на думку то про гудіння велетенських комах, то про потріскування вогню і дзюркотіння води, то про скрегіт металу.

Ралібар Вуз видав дужий та дещо розгніваний рев, щоб оголосити про свій прихід невідомим, які зібралися серед скель. Його зброя та спорядження гучно брязнули, коли він подерся на гострий лавовий гребінь, прагнучи дістатися до джерела голосів.

Піднявшись на вершину гребеня, він поглянув униз і побачив сцену водночас таємничу та неочікувану. Під ним у круглій западині стояла груба хатина, складена з брил та уламків каменю, за дах якій правило кедрове гілля. Перед тією халупою на величезній пласкій обсидіановій брилі горіло багаття, мінячись синім, зеленим і білим полум’ям, і саме від нього здіймалася та бліда, тоненька спіраль диму, чиє розташування таким дивовижним чином вводило його в оману.

Коло самого багаття стояв якийсь зморшкуватий і пошарпаний старигань у мантії, яка мала не менш стародавній та незугарний вигляд, ніж він сам. Наскільки було видно, старий не куховарив і, з огляду на пекуче сонце, навряд чи потребував того тепла, яке давало забарвлене в химерні кольори полум’я. Та не було тут нікого, крім цього старця, й намарно Ралібар Вуз роззирався навколо, намагаючись побачити учасників приглушеної розмови, яку він щойно був підслухав. Йому здалося, немовби навколо обсидіанової брили затріпотіли зникомі, невиразні, гротескні тіні, одначе тіні ті водномить поблякли та пощезли, а оскільки навколо не було нікого і нічого, що могло б їх відкидати, Ралібар Вуз вирішив, що став жертвою ще однієї з украй неприємних зорових оман, якими, схоже, рясніла ця частина гори Воормітадрет.

Старигань пронизав мисливця вогненним поглядом і, коли той спустився у западину, почав клясти його легкоплинною мовою, хоча й на дещо архаїчний манер. І водночас якийсь птах з довгим, наче в ящірки, хвостом і чорним, як сажа, пір’ям, подібний до якогось різновиду нічних археоптериксів45, заклацав зубастим дзьобом і замахав своїми довгопалими крилами на вирізьбленій у вельми непристойній формі колоні, що правила йому за сідало. Ралібар Вуз спершу не помітив цієї колони, що стояла з підвітряного боку того багаття та дуже близько до вогню.

— А бодай би лайно демонів обгидило тебе від ніг до маківки! — кричав злостивий старець. — О недоладний галасливий бовдуре! Ти зруйнував багатонадійне та вкрай важливе приклика́ння! Як трапив ти сюди, й помислити не можу! Я оточив се місце дванадцятьма колами мани, дієвість яких лише посилена завдяки тому, що кола ті перетинаються. Ймовірність того, що якийсь заброда знайде шлях до моєї оселі, була математично малою та незначною. Лиха доля привела тебе сюди: адже Ті, кого ти щойно сполохав, не повернуться, допоки знову не відбудеться рідкісне та скороминуще сполучення зірок у небесній височині; а доти для мене втрачено стільки мудрості!

— І що б це мало значити, негіднику? — мовив Ралібар Вуз, приголомшений та розгніваний таким вітанням, у якому він мало що зрозумів, окрім того, що його присутність була для старого вкрай неприємною. — Хто ти є, що говориш так неввічливо до магістрата Комморіома та родича короля Гомквата? Раджу тобі приборкати своє зухвальство, адже, коли я того забажаю, в моїй владі вчинити з тобою так, як я чиню з воормі. Хоча, здається мені, — додав він, — що твоя шкура занадто брудна та вошива, щоб бути гідною місця серед моїх ловецьких трофеїв.

— То знай, що я є чаклун Ездаґор, — проголосив старець, і голос його зі страхітливою потугою відлунював серед скель. — З власної волі оселивсь я подалі від міст і людей; а воормі, що замешкують сю гору, ще ніколи не турбували мене в моєму магічному усамітненні. Мені байдуже, хай би ти був хоч магістратом усіх свиней чи родичем самого псячого короля. В покару за те, що звів нанівець мої чари та занапастив усю справу своїм пришелепкуватим вторгненням, я накладу на тебе найстрашніший, назгубніший та найлютіший ґеш.

— Ти говориш словами застарілих забобонів, — одказав Ралібар Вуз, якого мимоволі вразив переконливий ораторський стиль, у якому Ездаґор промовляв ці речення.

Але старий, здається, навіть не чув його.

— Слухай-но, який буде твій ґеш, о Ралібаре Вузе, — прорік старець громоподібним голосом. — Адже я накладаю на тебе ґеш, за яким ти мусиш відкинути усю свою зброю та піти беззбройно до лігв воормі; і, б’ючись голіруч супроти воормі, супроти їхніх самиць та їхнього молодняку, ти мусиш пробитися до потаємної печери, що лежить під лігвами, в надрах Воормітадрету, де від одвічних еонів46 живе бог Тсатоґґуа. Ти пізнаєш Тсатоґґуа за велетенською опасистою постаттю, за схожим на кажаняче хутром і за виглядом великої сонної ропухи, що його він має повсякчас. Не підведеться він зі свого місця навіть для того, щоб угамувати свій лютий голод, а в божественній лінивості чекатиме на жертву. А ти, підійшовши близько до володаря Тсатоґґуа, мусиш сказати до нього: «Я є кривава офіра, яку послав тобі чаклун Ездаґор». Тоді, якщо буде на те його воля, Тсатоґґуа призволиться до своєї офіри.

А щоб не збився ти на манівці, птах Рафтонтіс, який є моїм фамільяром47, супроводить тебе у твоїх мандрах схилом гори та крізь печери. — Чаклун зробив якийсь химерний жест у бік нічного археоптерикса, що сидів на вершечку мерзенної символічної стели, а тоді додав, ніби спохопився й висловив запізнілу думку: — Рафтонтіс залишатиметься з тобою до звершення ґешу та закінчення твоєї подорожі під горою Воормітадрет. Він відає таємниці підземного світу та знає, де знайти лігвища Древніх48. Коли ж станеться так, що наш володар Тсатоґґуа погребує сею кривавою офірою чи у щедротності своїй пошле тебе у дар своїм браттям, то й тоді Рафтонтіс буде цілком спроможний припровадити тебе туди, куди звелить бог.

Ралібар Вуз усвідомив, що не ладен відповісти на цю більш ніж обурливу промову в такому стилі, на який вона явно заслуговувала. Насправді ж йому несила було вимовити ані слова: адже здавалося, що мисливцеві геть заціпило. Ба більше, над усяку міру нажахало й збентежило його те, що цей голосовий параліч супроводжувався певними мимовільними рухами надзвичайно тривожної природи. Немов у якомусь страшному сні відчуваючи, що діє з чийогось примусу, а на додачу проймаючись жахом, який охоплює того, хто божеволіє, він почав скидати весь розмай своєї зброї. Його шпичастий баклер, булава, широкий меч, мисливський ніж, сокира та анелас49 із тонким і гострим, наче голка, вістрям задзенькотіли, падаючи на долівку перед обсидіановою брилою.

— Я дозволю тобі залишити шолом і риштунок, — мовив Ездаґор тієї миті. — Інакше, боюся я, не дістанешся ти до бога Тсатоґґуа у стані тілесної недоторканості, який годиться для жертви, адже зуби та кігті воормі гострі та сильні, як і їхній голод.

Забурмотівши якісь майже нечутні слова, в чиєму звучанні вчувалося щось украй підозріле, чаклун одвернувся від Ралібара Вуза та почав гасити трибарвне полум’я сумішшю попелу і крові з неглибокої латунної чаші. Не зволивши удостоїти мисливця ані словами прощання, ані знаку не подавши, що той вже може йти, чаклун і далі стояв до нього спиною й лише ледь помітно махнув лівою рукою птахові Рафтонтісу. Це створіння, розпроставши темні крила і клацаючи схожим на пилку дзьобом, злетіло зі свого сідала та зависло у повітрі, злостиво втупившись одним зі своїх червоних, як жарини, очей у Ралібара Вуза. А тоді, повільно ширяючи, птах повернув довгу зміїну шию, та, не зводячи з мисливця пильного погляду, полетів поміж гребенів застиглої лави у бік грандіозного конуса Воормітадрету; і Ралібар Вуз пішов слідом за птахом, гнаний примусом, якого не міг ані збагнути, ані здолати.

Очевидно, птах-демон знав усі повороти того лабіринту мани, яким Ездаґор оточив свою оселю, адже мисливець ішов за ним через зачарований виступ гори, не відхиляючись від правильного напрямку. Йдучи, він чув удалині крики своїх людей, одначе, спробувавши відгукнутися на них, виявив, що його власний голос став тоненьким і ледь чутним, неначе пищання лилика. Невдовзі він опинився під велетенським, поритим отворами печер крутосхилом верхньої частини вулкана. У цій частині Воормітадрету він дотепер ще не бував.

Рафтонтіс злетів до найнижчої печери й ширяв коло її входу, поки Ралібар Вуз дерся вгору небезпечним схилом під важкою зливою кісток, кременів із гострими, мов бите скло, краями та іншого непотребу, яке жбурляли в нього воормі й природи якого не годиться тут згадувати. Ці нерозвинені, брутальні дикуни повисовували з темних отворів печер свої відразливі голови та руки й зустрічали мисливцеве просування вгору лютими завиваннями та невичерпними запасами покидьків. Хай там як, але вони не зачіпали Рафтонтіса й, здавалося, щосили намагалися уникати того, щоб влучити у птаха своїми снарядами, хоча той, розпростерши широкі крила та ширяючи в повітрі, неабияк заважав їм цілитися в Ралібара Вуза. А мисливець тим часом вже наближався до найнижчого лігва.

Завдяки цьому частковому захистові мисливець зміг дістатися печери, не зазнавши суттєвих ушкоджень. Вхід був доволі вузьким, і Рафтонтіс, роззявивши дзьоба та змахуючи крильми, налетів на воормі, змушуючи їх відступити в глибину печери, щоб Ралібар Вуз устиг твердо стати на виступі, що правив їй за поріг. Одначе деякі воормі спершу кидалися долілиць, даючи Рафтонтісу пролетіти, а тоді підводилися й нападали на комморіомця, що йшов слідом за своїм проводирем у сморідний морок. Ці створіння стояли, випроставшись лише на половину свого зросту, і їхні кошлаті голови сягали мисливцеві до боків і стегон. Вони гарчали та клацали зубами, наче собаки, й дряпалися довгими гачкуватими пазурами, що застрягали у ланках його обладунку.

Беззбройний, бився він, корячись своєму ґешеві, й обрушував на їхні мерзенні обличчя удари кольчужних кулаків, охоплений справдешнім шалом, який анітрохи не нагадував запал мисливця. Він відчував, як кігті та зуби воормі ламались об щільно переплетені ланки його обладунку, коли він відштовхував їх від себе; та щойно йому вдавалося пробитися трохи вглиб огорнутої мороком печери, як на їхнє місце ставали інші; немов розлючені змії, били його по ногах самиці, а молодняк слинив йому гомілки ротами, в яких іще не виросли ікла.

Попереду, скеровуючи його, лунало лопотіння крил Рафтонтіса та хрипкі крики, що час від часу видавав цей птах і які нагадували напівсичання-напівкрумкання. Темрява душила комморіомця тисячею смородів, його ноги на кожному кроці ковзали в крові та нечистотах. Однак невдовзі мисливець збагнув, що воормі дали йому спокій. Долівка печери йшла донизу, і незабаром до його ніздрів долинули різкі, ядучі мінеральні запахи. Якийсь час він пробирався навпомацки крізь сліпу ніч, а тоді спустився крутим схилом печери та опинився у чомусь на кшталт підземної зали, в якій не панувало ані денне світло, ані темрява. Тут скелясті склепіння видніли у тьмяному світінні: таке сяйво могло сіятися від прихованих місяців. Звідти Рафтонтіс повів його спадистими гротами та небезпечними краями понад безоднями до світу під горою Воормітадрет. Усе навколо було осяяне тим тьмяним неприродним світінням, джерела якого мисливець ніяк не міг виявити. Над головою в нього шугали якісь туманні крила, надто широкі, щоб бути крилами кажанів, час від часу в оповитих тінями кавернах йому випадало уздріти велетенські, страхітливі громаддя, подібні до величезних почвар і гігантських рептилій, які обтяжували Землю в давніші часи, але через примарність того світла він не міг сказати напевне, чи були то постаті живих істот, а чи лише форми, яких набули камені.

Сильним був той примус, який справляв ґеш на Ралібара Вуза; заціпеніння охопило його розум, і відчував він лише притуплений страх, приголомшення і подив. Здавалося, що його воля та думки йому більше не належали, а були волею й думками когось іншого. Шляхом, який був темним, але відомим заздалегідь, він сходив у глибини, де на нього чекав якийсь незнаний, однак визначений наперед кінець.

Урешті-решт птах Рафтонтіс зупинився й почав промовисто ширяти в печері, що відрізнялася від решти найогиднішою мішаниною запахів. Спершу Ралібар Вуз подумав, що та печера порожня, та пройшовши вперед, аби приєднатися до Рафтонтіса, він перечепився через якісь висхлі рештки, що лежали на підлозі й виявилися обтягнутими шкірою скелетами людей та різноманітних тварин. А тоді, простеживши за яскравим, як жарина, поглядом птаха-демона, комморіомець розрізнив у темній заглибині безформне громаддя якоїсь істоти, що лежала долічерева. При його наближенні те громаддя трохи поворухнулося і з нескінченною лінивістю повело велетенською, схожою на ропушачу, головою. Тоді голова ледь розплющила очі, немовби ще не вповні пробудившись із глибокого сну, так, що збоку вони видавалися двома шпаринами на чорному безбровому обличчі, крізь які соталося фосфоричне сяйво.

Серед численних смородів, які здіймалися вгору, беручи в облогу його ніздрі, Ралібар Вуз відчув дух свіжопролитої крові. Його відразу пройняв жах, адже він побачив, що перед темним чудовиськом лежала спорожніла оболонка якоїсь істоти, що не була ані людиною, ані твариною, ані воормі. Мисливець нерішуче застиг на місці, боячись підійти ближче, і безсилий відступити. Але, спонукуваний сердитим сичанням археоптерикса, а на додачу ще й замашним ударом його дзьоба, що поцілив йому між лопаток, комморіомець пішов уперед, аж поки зміг розгледіти гладке темне хутро на охопленому дрімотою тілі та сонно випростаній голові.

З новим жахом і відчуттям огидної загибелі, що мала його спіткати, він почув, як його власний голос мимоволі промовив:

— О володарю Тсатоґґуа, я є кривава офіра, яку прислав тобі чаклун Ездаґор.

Ропушача голова спроквола нахилилася вбік, очі розплющилися трохи ширше, і світло полинуло з них, струменіючи в’язкими цівками на вкриті складками нижні повіки. А тоді здалося Ралібарові Вузу, немовби він чує глибокий, розкотистий звук; але не відав він, чи звук той відлунював у присмерковому повітрі, а чи в його голові. Аж ось той звук набрав форми, хоча й доволі грубої, складів і слів:

— Годиться подякувати Ездаґорові за цю офіру. Та оскільки я нещодавно поживився повнокровною жертвою, то голод мій наразі погамовано, й не потребую я цього. Хай там як, а може статися, що інших Древніх мордує спрага чи голод. А оскільки ти прийшов сюди, перебуваючи під ґешем, то негоже, аби йшов звідсіля без іншого. Тож я накладаю на тебе цей ґеш, аби ти рушив звідси до глибин, пройшов крізь печери та врешті-решт, по довгому спускові, дістався незглибимої безодні, над якою бог-павук А́тлак-На́ча снує свої неокраї тенета. І там, покликавши Атлак-Нача, ти мусиш сказати: «Я є дар, який послав тобі Тсатоґґуа».

Тож Ралібар Вуз разом із Рафтонтісом, який вказував йому шлях, забрався з-перед очей Тсатоґґуа шляхом іншим, ніж той, який привів його сюди. Тепер шлях ставав чимдалі крутішим, він лежав підземними порожнинами, такими неозорими, що годі окинути їх поглядом, уздовж урвищ, які прямовисно обривалися, зникаючи в незвіданих глибинах, де неквапно погойдувалося чорне шумовиння та лунав заколисливий шепіт морів попідземного світу.

Зрештою на краю прірви, протилежний край якої губився у темряві, нічний птах нерухомо завис у повітрі, розпластавши крила та звісивши хвоста додолу. Ралібар Вуз наблизився до самого краю провалля й побачив, що через певні проміжки до кручі під його ногами прикріплені велетенські тенета, що обплели безодню, неначе міст поєднуючи її краї численними чарунками та перетинами своїх сірих і товстих, як мотузки, пасом. Крім цього, над прірвою не було жодного мосту. Удалині на одній з ділянок павутини він розгледів темну постать, що була завбільшки як людина, яка сидить навпочіпки, проте мала довгі, подібні до павучих, кінцівки. А тоді, неначе сновидець, що чує у своєму кошмарі якийсь звук, почув він, як його власний голос гучно кричить:

— О Атлак-Нача, я є дар, який послав тобі Тсатоґґуа.

Темна постать із неймовірною спритністю підбігла до нього. Коли вона наблизилася, він побачив на її приземкуватому ебеново-чорному тілі, внизу черева, між численними суглобами ніг, щось на кшталт обличчя. Обличчя те поглянуло знизу вгору з химерним виразом, в якому змішувалися сумнів і запитання; і жах поповз жилами відважного мисливця, коли він зустрівся поглядом з маленькими лукавими очицями, навколо яких густо росли волоски. І тоді до чоловіка промовив тонкий, різкий, пронизливий, як жало, голос бога-павука Атлак-Нача:

— Я вельми вдячний за цей дар. Та оскільки, крім мене, більше нема кому перекинути міст через цю прірву й оскільки робота ця вимагає цілої вічності, я не можу гаяти час на видобування тебе з тієї чудернацької металевої шкаралущі. Хай там як, а може статися, що долюдський чаклун Гаон-Дор, який мешкає по той бік цієї безодні у своєму палаці предковічних чарів, зуміє знайти тобі якийсь ужиток. Цей міст, який я щойно добудував, веде просто до порога його оселі, а твоя вага послужить для перевірки міцності мого плетива. Тож рушай далі під оцим ґешем — перейти міст і постати перед очі Гаон-Дорові, промовляючи: «Мене прислав Атлак-Нача».

По цих словах бог-павук переніс своє велике тіло з павутини і зник з очей, швидко побігши кудись краєм провалля, поза всяким сумнівом, щоб розпочати спорудження нового мосту в якомусь віддаленому місці.

І хоч яким важким примусом тяжів над ним цей третій ґеш, Ралібар Вуз волею-неволею подався слідом за Рафтонтісом над оповитими мороком ночі глибинами. Плетиво Атлак-Нача під ногами комморіомця було міцним і лише трохи прогиналося та погойдувалося під його вагою, але йому здавалося, що між пасмами того павутиння, у безмежжі незміренних глибин, які розкинулися внизу, він розрізняв невиразні образи: лет драконів із пазуристими крилами, а час від часу пітьма немовби починала клекотіти, і на якусь мить над її поверхнею зринали страхітливі громаддя безіменних істот, а тоді знову поринали в чорну глибінь.

Хай там як, а зрештою він зі своїм проводирем дістався протилежного краю безодні, де павутина Атлак-Нача кріпилася до найнижчої сходинки величних сходів. Сходи ті вартувала згорнута клубком змія, цятки на шкірі якої були завширшки наче баклери, а серединні кільця — завтовшки з дебелого вояка. Вкритий роговими наростами хвіст цієї зміюки заторохкотів, неначе систр50, і вона рвучко викинула вперед свою лиховісну голову з іклами, що були завдовжки як білгуки. Але, розгледівши Рафтонтіса, змія відсунула свої кільця і відповзла вбік, дозволяючи Ралібарові Вузу піднятися сходами.

Отож, звершуючи третій ґеш, мисливець увійшов до тисячоколонного палацу Гаон-Дора. Дивними і тихими були ті зали, витесані у сірому камені, з якого складалися підвалини Землі. У залах тих неспокійно сновигали туди й сюди зіткані з диму та імли безликі постаті та стояли статуї, що зображали чудовиськ з незліченними головами. Вгорі, попід склепіннями, ніби невагомо ширяючи в ночі, висіли лампи, що палали перевернутими вогнями, подібними до горіння криги та каменю. Холодний дух зла, такий прадавній, що людині годі й уявити, шугав тими залами; і трепет і жах повзали ними, неначе клубки незримих змій, що розплутувалися, пробудившись зі сну.

Рафтонтіс, летячи крізь складний лабіринт покоїв з упевненістю того, хто призвичаївся до всіх їхніх поворотів, врешті-решт провів Ралібара Вуза до високого палацу, чиї стіни окреслювали коло, нерозривність якого порушував один-єдиний портал, крізь який вони потрапили досередини. У цьому покої не було нічого, за винятком престолу, який тримався на п’яти колонах і, не маючи ані сходів, ані будь-яких інших засобів, які б дозволяли добутися нагору, був піднесений у таку височінь, що здавалося, ніби досягти до нього могла лише якась крилата істота. На престолі засідала огорнута густою чорною темрявою постать, голова та риси якої ховалися під каптуром жаскої тіні.