Зібрання творів

Врешті-решт я насилу рушив з місця і дуже повільно та неквапно повернувся назад тим самим шляхом, яким прийшов, аж поки опинився поза межами досяжності тієї музики. Одначе навіть тоді її чари продовжували впливати на мене, неначе дія якогось наркотика; і всю дорогу додому я відчував спокусу повернутися та увійти до міста слідом за осяйними гігантами.

5 серпня. Ще раз навідався до нового виміру. Я гадав, що зможу опиратися тій закличній музиці й навіть узяв із собою трохи вати, щоб заткнути собі вуха, якщо її звуки справлятимуть на мене надто сильний вплив. Я почув ту небесну мелодію на тій самій відстані від міста, що й попереднього разу, і мене так само потягло до її джерела. Але цього разу я увійшов до відчиненої брами!

Чи зможу я описати те місто? Я почувався, наче мураха, що повзе велетенськими хідниками серед незміренного Вавилону його будинків, вулиць і аркад. Усюди були колони, обеліски та перпендикулярні пілони схожих на святилища будівель, порівняно з якими величні споруди Теб295 і Геліополя296 видавалися б крихітними. А мешканці того міста! Як їх описати чи дати їм назву?

Я думаю, що ті блискучі істоти, яких я побачив першого разу, не є справжніми мешканцями міста, а лише відвідувачами, які, мабуть, як і я, прибули з іншого світу чи виміру. Справжні мешканці міста також є гігантами, проте вони пересуваються неквапно — врочистою, ієратичною297 ходою. Їхні тіла — оголені та смагляві, а кінцівки — масивні, немов у каріатид, і видаються достатньо могутніми, щоб підтримувати ними дахи та одвірки їхніх власних будівель. Не візьмуся описати їх докладно, оскільки людські слова дадуть уявлення про їхню зовнішність як про щось потворне та незграбне, а ці істоти аж ніяк не є потворами — просто вони розвинулися відповідно до законів еволюції, відмінної від нашої, були сформовані силами та умовами довкілля геть іншого світу.

Не знаю чому, та побачивши їх, я не злякався — можливо, музика одурманила мене настільки, що я вже не відчував страху. При самій брамі стояв гурт цих істот, але, коли я проходив повз них, вони не звернули на мене анінайменшої уваги. Велетенські кулі їхніх темних, схожих на гагат очей були безпристрасні, неначе різьблені очі андросфінксів298, і жодного звуку не злітало з їхніх важких, прямих, безвиразних вуст. Можливо, їм бракувало відчуття слуху, оскільки на їхніх дивних напівпрямокутних головах не було нічого, що за своєю природою нагадувало б зовнішні вуха.

Я йшов на звук музики, яка ще й досі була далекою і, здавалося, ставала гучнішою. Невдовзі мене наздогнало декілька тих істот, яких я раніше бачив на дорозі перед міськими мурами; вони швидко проминули мене і зникли в лабіринті будинків. За ними слідом ішли інші істоти, не такої гігантської статури і без тих яскравих надкриль чи то обладунків, які мали перші побачені мною створіння. Тоді над моєю головою пролетіли біч-о-біч дві істоти з довгими напівпрозорими, помережаними плетивом вен ребристими крилами кольору крові та швидко зникли з очей слідом за рештою. Їхні обличчя, на яких виділялися органи невідомого призначення, не скидалися на обличчя тварин, і я відчув певність, що то були істоти високого рівня розвитку.

Я бачив сотні тих повільних, урочистих створінь, яких визнав за істинних мешканців міста, але жодне з них, схоже, мене не помічало. Певна річ, вони звикли бачити набагато химерніші та незвичніші форми життя, ніж та, яку мало людство. Поки я йшов уперед, мене наздогнали десятки неймовірного вигляду створінь, й усі вони простували до того ж місця призначення, що і я, немов їх вабила та сама мелодія, подібна до співу сирен.

Усе далі й далі заглиблювавсь я у безмір колосальної архітектури, проваджений тією далекою, невагомою, опійною музикою. Невдовзі я зауважив, що з проміжками в десять чи більше хвилин в її звучанні відбувається щось на кшталт відпливів і припливів, коли воно навпереміну то слабшає, то гучнішає, але непомітно і поступово та музика ставала дедалі солодшою та ближчою. Я запитував себе, як їй вдається проникати крізь той заплутаний лабіринт кам’яних будівель і бути чутною за міськими мурами…

Певно, я пройшов чимало миль у нескінченному мороці прямокутних споруд, які нависали наді мною, ярус над ярусом здіймаючись у жахливу височінь, до самого бурштинового зеніту. А тоді, врешті-решт, я дістався самого серця міста та його таємниці. Разом із тими химерними істотами, що простували попереду й позаду мене, я вийшов на велетенську площу, в центрі якої височіла схожа на храм споруда, колосальні розміри якої перевершували решту будівель. Саме з її багатоколонного входу лилася та владно-пронизлива й гучна музика.

Коли я входив до коридорів тієї будівлі, мене пройняв трепет, який відчуває той, хто наближається до святая святих якогось ієрархічного таїнства. Ті, що, певно, прибули з багатьох різних світів або вимірів, йшли разом зі мною і переді мною, рухаючись попід титанічними колонадами, на стовпах яких були вирізьблені руни, що не надавалися до розшифрування, та загадкові барельєфи. Темні колосальні містяни стояли чи блукали тут і там, поглинуті, як і решта, своїми власними справами. Жодна з цих істот не говорила ані до мене, ані одна до одної, і хоча декілька з них кидали на мене зацікавлені погляди, та загалом мою присутність, очевидно, сприймали як належне.

Не існує слів, якими можна було б передати те незбагненне диво, свідком якого я був. А музика! Мої намагання описати її теж зазнали цілковитої поразки. Це було так, немов якийсь чудодійний еліксир обернули на звукові хвилі — еліксир, який наділяє кожного, хто його скуштує, даром надлюдського життя та піднесеними, прекрасними снами, якими снять Безсмертні. Я поступово наближався до потаємного джерела тієї музики, і її звуки, подібно до якогось божественного сп’яніння, дедалі сильніше огортали мій мозок. Уже й не знаю, яка туманна засторога спонукала мене заткати вуха ватою, перш ніж іти далі. Зробивши це, я, втім, і далі чув музику, і далі відчував її своєрідну проникливу вібрацію, проте її звук надалі став приглушенішим, і його вплив на мене зробився менш потужним. Не випадає сумніватися в тому, що я завдячую життям цьому простому та прозаїчному запобіжному заходові.

На якийсь час нескінченні ряди колон занурились у темряву, нагадуючи внутрішній простір довгої базальтової печери, а тоді я помітив, що на певній віддалі попереду на підлозі та стовпах замерехтіло м’яке світло. Невдовзі те світло перетворилося на сяйво, що заливало все навколо, немов у самому серці цього храму засвітили гігантські лампи; і вібрації незбагненної музики ще дужче застугоніли моїми нервами.

Коридор закінчився чертогом неосяжних, безмежних обширів, стіни та стеля якого неясно видніли у непозбувних тінях. У самому його центрі, посеред вимощеної велетенськими блоками підлоги, зяяла кругла яма, над якою злинав фонтан полум’я, що, поволі довшаючи, здіймався у височінь одним безперервним струменем. Це полум’я було єдиним джерелом світла і водночас джерелом тієї несамовитої неземної музики. Навіть попри те, що мої вуха були навмисно оглушені, мене однаково звабила пронизлива зоряна мелодійність того солодкозвучного співу; і я відчув чуттєву принадність і запаморочливе піднесення.

Я одразу збагнув, що це місце було святинею і що трансвимірні істоти, які мене супроводжували, були пілігримами, які її відвідували. Їх були десятки — а можливо, й сотні; але на тлі космічної неосяжності того чертогу всі вони видавалися крихітними. Вони гуртувалися перед полум’ям, і кожне з них на свій лад прибирало постави поклоніння; вони схиляли екзотичні голови або на знак ушанування робили нелюдськими руками та іншими кінцівками якісь таємничі жести. А голоси деяких, низькі, неначе рокіт барабанів, або пронизливі, немовби скрекотіння гігантських комах, було чути навіть на тлі співу полум’яного фонтану.

Зачарований, я пройшов уперед і приєднався до них. Зневолений музикою та видивом полум’я, що зринало у височінь, я так само мало зважав на моїх чужинських супутників, як і вони на мене. Фонтан здіймався дедалі вище й вище, аж поки його світло починало мерехтіти на кінцівках і рисах колосальних тронних статуй, які видніли за ним — статуй, що зображували героїв, богів або демонів ранніх циклів чужинських часів, які пильно дивилися своїми кам’яними очима із сутінку безмежної таїни.

Полум’я було зелене, сліпуче та чисте, неначе пломінь в осерді зірки; воно засліпило мене, а коли я відвів очі, повітря сповнилося складним плетивом барв, швидкозмінними арабесками, незчисленні й незвичні відтінки та візерунки яких ще ніколи досі не випадало побачити земному окові. І збудливе тепло пройняло мене до мозку кісток, сповнивши відчуттям повнішого життя…

III. Принадна сила Полум’я

Музика зринала у височінь разом із полум’ям, і тепер я збагнув причину її періодичних відпливів і припливів. Поки я дивився та слухав, у моєму розумі народилася божевільна думка — думка про те, як дивовижно та екстатично було б метнутися вперед і кинутися стрімголов у це співоче полум’я. Музика немовби промовляла до мене, розповідаючи, що в мить вогненного танення я спізнаю всю ту втіху та тріумф, усю пишноту й піднесення, які вона обіцяла мені звіддаля. Музика благала, молила мене тональностями небесної мелодії і, незважаючи на ватяні затички у вухах, спокуса, яку я відчував, була майже нездоланною.

Хай там як, але вона не цілком позбавила мене здорового глузду. Пройнятий раптовим жахом, як той, хто мало не піддався спокусі кинутися в провалля з високої кручі, я відступив назад. А тоді я побачив, що та сама страшна спонука охопила декого з моїх супутників. Дві істоти з шарлатовими крилами, яких я вже згадував раніше, стояли трохи осторонь від решти з нас. Аж ось, затріпотівши своїми дужими крильми, вони здійнялись у повітря та полетіли до полум’я, мов нетлі до свічки. На коротку мить світло, сяючи крізь напівпрозорі крила, стало червоним, а тоді обидві ті істоти зникли в білому жарі полум’я, що зринало вгору і лише на мить затріпотіло, їх поглинувши, а тоді запалало рівно, як і раніше.

Тоді, наслідуючи їхній приклад, чимало інших представників найрозмаїтіших біологічних форм кинулися вперед і принесли себе в жертву полум’ю. Серед них були створіння з напівпрозорими тілами, були й такі, що виблискували всіма відтінками опалу; були крилаті колоси та титани, які ступали семимильними кроками; була там і одна істота з безсилими, недорозвиненими крилами, яка радше повзла, ніж бігла до полум’яного фонтану, шукаючи в нім ту ж прекрасну загибель, що і решта. Але серед них не було жодного мешканця цього міста: вони лише стояли і дивилися, незворушні та подібні до статуй, як і завжди.

Потім я зауважив, що фонтан досяг найбільшої висоти і помалу починав спадати. Він рівномірно, але повільно опускався, і полум’я вже сягало половини тієї висоти, на яку здіймалося допіру. В цей проміжок часу більше не трапилося жодного акту самоофірування, а ті кілька істот, які ще стояли коло мене, зненацька відвернулися від полум’я та подалися геть, немовби скинувши із себе смертоносні чари.

Йдучи геть, одне з високих, закутих в обладунки створінь звернулося до мене словами, що лунали, неначе звуки сурми, в яких безпомильно вчувалися нотки перестороги. У сум’ятті суперечливих відчуттів я, доклавши чималих вольових зусиль, пішов слідом за тим створінням. Й на кожному кроці навіяні музикою безумство та нестяма боролися з інстинктом самозбереження. Не раз я починав був повертати назад, але вчасно зупинявся. Спогади про подорож додому були розмиті й непевні, неначе мандри людини в опійному трансі; а музика співала за моєю спиною й розповідала про втрачене блаженство і про те полум’яне розчинення, швидкоплинна мить якого була кращою за еони смертного життя…

9 серпня. Спробував узятися до нового оповідання, але робота не йшла. Поруч зі світом незбагненних таємниць, вхід до якого мені випало знайти, усе, що я міг уявити чи втілити в слова людської мови, видавалося зужитим і незрілим. І зараз спокуса повернутися до того світу незборима, як ніколи, а поклик тієї музики, що лунає в моїх спогадах, солодший за голос коханої жінки. Й увесь цей час мене мучила загадковість побаченого й почутого, а те, що мені вдалося помітити і зрозуміти так мало, завдавало мені танталових мук.

Що то за сили, існування та дію яких я заледве міг збагнути? Ким є мешканці того міста? І ким є ті істоти, що навідуються до того божественного полум’я? Яка ж то чутка чи легенда прикликала їх із чужинських країв і потойбічних планет до місця неописанної небезпеки та винищення? І чим є сам той фонтан, у чому таємниця його принадності та смертельного співу? Усі ці питання дозволяли висувати безліч припущень, одначе не мали жодного розумного пояснення.

Я планую повернутися туди знову… але вже не сам — цього разу хтось мусить піти зі мною, щоб стати свідком потойбічних див і небезпек. Усе це є надто дивним, аби взяти його на віру. Я мушу залучити собі на підмогу людину, яка підтвердила б усе, що я бачив, відчував і припускав. До того ж іще один спостерігач міг би збагнути те, про що я можу лише снувати припущення.

Кого ж мені покликати з собою? Слід запросити когось із зовнішнього світу — когось, хто був би наділений високими інтелектуальними та естетичними здібностями. Можливо, варто звернутися до Філіпа Гастейна, мого побратима у царині красного письменства? Втім, боюся, він надто зайнятий. Але є ще каліфорнійський художник, Фелікс Еббонлі, він ілюстрував кілька моїх фантастичних романів…

Еббонлі — саме та людина, яка зуміє по-справжньому побачити й належним чином оцінити той новий вимір, якщо, звісно, зможе приїхати. Зважаючи на його схильнісь до всього химерного та несьогосвітнього, гадаю, він буде просто зачарований і підкорений видовищами тієї рівнини та міста, по-вавилонському величних будівель і аркад, а над усе — видивом Храму Полум’я. Негайно напишу на його адресу у Сан-Франциско.

12 серпня. Еббонлі вже тут: у своєму листі я залишив достатньо таємничих натяків щодо певних абсолютно нових сюжетів для картин у його стилі, і натяки ці були надто вже спокусливі, щоб він зміг опиратися розбурханій цікавості. Тепер я все йому пояснив і докладно відзвітував про свої пригоди. Він, як я бачу, має певні сумніви, і заледве чи можна його за це винуватити. Проте недовго йому залишатися недовірливим, адже завтра ми з ним разом відвідаємо Місто Співочого Полум’я.

13 серпня. Думки розбігаються; мушу добрати слів і якнайстаранніше усе записати. Це буде останній запис у моєму щоденнику й останнє, що я будь-коли напишу. Коли я закінчу, то запакую цей щоденник і адресую його Філіпові Гастейну, який зможе розпорядитися ним так, як вважатиме за потрібне.

Сьогодні я повів Еббонлі до іншого виміру. Його, як і мене раніше, вразили ті окремі кам’яні брили у Кратер-Ріджі.

— Скидаються на уламки колон, споруджених долюдськими богами, — зауважив він. — Тепер я починаю вам вірити.

Я попросив, аби він ішов першим, і вказав на місце, куди треба ступити. Еббонлі послухався без жодних вагань, і я дістав виняткову нагоду спостерігати за тим, як людина миттєво розтає у цілковитій нічогості. Одної миті він був там — а вже наступної на місці, де він стояв, видніла лише гола земля та далекі модрини, які щойно заступало від очей тіло мого друга. Я ступив слідом за ним і застав його, коли він, охоплений святобливим острахом, безмовно стояв серед фіолетових трав.

— Це, — зрештою спромігся вимовити Еббонлі, — саме те, про існування чого я дотепер лише здогадувався, одначе ніколи, навіть у найнатхненніших своїх малюнках, не міг передати бодай натяку на щось подібне.

Ми мало розмовляли, йдучи повз ряди монолітичних кам’яних брил до рівнини. Ген-ген удалині, за високими й величними пишнолистими деревами, золотаво-брунасті випари розвіялися, являючи очам видиво неозорого виднокола, а над видноколом, у глибині бурштинового неба, сяяли одна над одною низки небесних сфер і полум’яних летючих порошинок. Це було так, неначе хтось відслонив запону іншого, ніж наш, усесвіту.

Ми перетнули рівнину і зрештою опинилися в межах чутності тієї чарівливої, неначе спів сирен, музики. Я застеріг Еббонлі, аби той заткнув вуха ватою, але він відмовився.

— Я не хочу умертвляти жодного нового відчуття, яке можу пережити, — пояснив він.

Ми увійшли до міста. Мій супутник був у цілковитому захваті й ущерть сповнився мистецькою втіхою, узрівши велетенські будівлі та містян. А ще я бачив, що музика вже заволоділа ним: його погляд невдовзі зробився застиглим і замріяним, як у споживача опію.

Спершу він робив численні зауваги щодо архітектури та різноманітних істот, які проминали нас, а також привертав мою увагу до деталей, яких я дотепер не помічав. Хай там як, але коли ми наблизилися до Храму Полум’я, його цікавість до спостереження, схоже, ослабла, і натомість він дедалі сильніше заглиблювався в себе. Його зауваги лунали чимдалі рідше та ставали коротшими, здавалося, ніби він навіть не чує моїх запитань. Було очевидно, що звук цілковито приголомшив і зачарував його.

Як і під час моїх попередніх відвідин, пілігримів до святині прямувало чимало — і вкрай небагато було тих, які від неї поверталися. Більшість належали до вже бачених мною еволюційних типів, а з-поміж тих, які були для мене новими, я пригадую одне прекрасне створіння з крилами кольору золота й небесної блакиті та іскристими, схожими на коштовні самоцвіти, очима, які, певно, були створені, аби віддзеркалювати принади якогось іншого світу, подібного до Едемського саду.

Я теж, як і раніше, відчув ті самі нездоланні чари, що прагнули підкорити мою волю, те саме підступне й поступове викривлення думок та інстинктів, немовби музика діяла на мій мозок, наче якийсь невловний алкалоїд. Оскільки я вдався до свого вже звичного запобіжного заходу, то не скорився тому впливові так цілковито, як Еббонлі; та, менше з тим, чарівного навіювання тієї музики виявилося достатньо, щоб змусити мене багато про що забути — а серед іншого, й про свою нещодавню стурбованість відмовою мого супутника застосувати той засіб захисту, до якого вдався я. Тепер думки про ту небезпеку, що загрожувала йому, а також і мені самому, видавалися чимось дуже далеким і неістотним.

Вулиці нагадували над усяку міру розтягнутий та заплутаний лабіринт якогось нічного кошмару, але музика вела нас навпростець, і дорогою нам завжди зустрічалися інші пілігрими. Нас несло до мети нашої подорожі, неначе людей, підхоплених якоюсь потужною течією. Коли ми пройшли коридором, оточеним гігантськими колонами, та наблизилися до обителі полум’яного фонтану, відчуття навислої загрози водномить ожило в моєму мозку, і я знову спробував застерегти Еббонлі. Однак усі мої запевнення та умовляння були марними: він був глухим, наче яка машина, і нечулим до будь-чого, крім тієї смертоносної музики; виразом обличчя та рухами він нагадував сновиду. Навіть коли я схопив і струсонув його з усією люттю, на яку тієї миті спромігся, він і далі геть не помічав моєї присутності.

Тлумище паломників, які прийшли здійснити обряд поклоніння, було більшим, аніж під час мого першого візиту. Коли ми увійшли до святилища, струмінь чистого, розпеченого набіло полум’я рівномірно здіймався вгору, водночас співаючи з чистим запалом і екстазом зірки, що самотою сяє у космосі. І знову полум’я своїми невимовними тональностями розповідало мені, яким блаженством буде померти нетлею в його горіплинному струмені, про безмежну радість і тріумф миттєвого єднання з його стихійною сутністю.

Полум’я сягнуло вершини, і його гіпнотична принадність стала майже нездоланною навіть для мене. Їй вже піддалося чимало наших супутників, і першою принесла себе в жертву та гігантська лускокрила істота. Слідом за нею зі страхітливою швидкістю кинулося четверо інших створінь, які були представниками різних еволюційних типів.

Частково підкорений тою музикою, я напружував усі сили, щоб опиратися тому смертельному зневоленню, і майже забув про Еббонлі. Коли ж я спохопився, було надто пізно навіть думати його зупинити: він уже помчав уперед водночас урочистими і нестямними, неначе початок якогось ритуального танцю, стрибками і стрімголов кинувся у полум’я. Те полум’я огорнуло його, на мить бурхнуло вгору ще сліпучішою зеленню — та й по всьому.

Повільно, ніби виринаючи із затерплих центрів мозку, до моєї свідомості прокрався жах, і саме він допоміг мені здолати силу того небезпечного гіпнозу. Я відвернувся і, поки численні пілігрими наслідували приклад Еббонлі, втік зі святилища та з міста. Не знаю чому, але що далі я відходив від міста, то слабшим ставав мій жах; і я дедалі сильніше усвідомлював, що заздрю долі свого товариша і що мені цікаво дізнатися, що́ він відчув, танучи у вогні…

А зараз, пишучи це, я запитую себе, навіщо я знову повернувся до людського світу. Слова не здатні передати того, що я побачив і пережив, та зміни, що відбулася в мені під дією незбагненних сил у світі, про саме існування якого жодний смертний навіть не відає. Література — не більше ніж тінь тіні299. Життя з його надміру довгою низкою одноманітних, знов і знов повторюваних днів є нереальним і не має сенсу, надто зараз, коли я порівнюю його з прекрасною смертю, яку я міг спізнати, з тією чудовою загибеллю, до котрої ще не пізно повернутися.

Я більше не маю волі чинити спротив тій непозбувній, наполегливій музиці, яку я знову й знову чую у своїй пам’яті. І, здається, не існує жодних причин їй опиратися… Завтра я повернуся до того міста.

IV. Третій відчайдух

Навіть перечитавши щоденник свого друга, Джайлза Енґарта, стільки разів, що майже вивчив його напам’ять, я, Філіп Гастейн, і тоді ще не мав певності щодо того, були описані в ньому події вигадкою, а чи правдою. Трансвимірні пригоди Енґарта й Еббонлі, Місто Полум’я з його дивними мешканцями та пілігримами; самоофіра Еббонлі та натяк в останньому записі щоденника на повернення самого оповідача з тією самою метою — усе надто вже скидалося на перипетії, які Енґарт міг вимислити в одному зі своїх фантастичних романів, за які зажив заслуженої слави. Додайте до цього на позір неможливу та неймовірну природу всієї цієї розповіді — і ви легко зрозумієте мої вагання щодо того, чи приймати її за істину.

Одначе, з другого боку, загадка зникнення цих двох і досі залишалася нерозгаданою та неприступною. Обоє були добре відомими: один як письменник, другий — як художник; в обох справи йшли пречудово, жоден не мав ніяких серйозних клопотів або негараздів, тож їхнє зникнення, з огляду на всі ці обставини, було складно пояснити, ґрунтуючись на якомусь іншому, менш незвичному та дивовижному мотиві, ніж той, про який йшлося в Енґартовому щоденнику. Спершу, як я вже зазначав у передньому слові до щоденника, мені здавалося, що уся ця справа цілком могла бути занадто вигадливою витівкою, проте ця теорія ставала дедалі менш правдоподібною мірою того, як спливали тижні та місяці, потім вони поволі склалися в рік, а гадані жартівники так і не повернулися.

Тепер я нарешті можу засвідчити істинність усього, про що написав Енґарт, — ба навіть більше, адже я теж побував у Ідмосі, Місті Співочого Полум’я, і також спізнав неземні пишноти та блаженство Внутрішнього Виміру. І перш ніж це видіння згасне, я мушу про все розповісти, хай як сумнівно і недоладно звучатиме моя розповідь, вбрана у недолугі слова людської мови. Адже ані мені, ані будь-кому іншому більше ніколи не судилося побачити і пережити того, про що я оповім.

Нині сам Ідмос лежить руїною; Храм Полум’я було знищено до самих підмурівків у скельних породах, а джерело фонтану співочого полум’я зникло, зазнавши непоправних пошкоджень. Внутрішній Вимір щез, мов луснула бульбашка, у тій великій війні, якою пішли на Ідмос правителі Зовнішніх Земель…

Відклавши зрештою Енґартів щоденник, я не міг забути тих надзвичайних і дратівних проблем, які він порушував. Оповідь мого друга відкрила переді мною перспективи, які хоч і були невиразні, проте наводили на нескінченні роздуми та невідступно мене переслідували, знову і знову розбурхуючи уяву натяками на недорозкриті таємниці. Мені не давала спокою ймовірність того, що за усім цим міг стояти якийсь великий і містичний сенс, якась космічна дійсність, над якою оповідач відслонив лиш край завіси. З плином часу я усвідомив, що раз у раз поринаю в роздуми і що мною дедалі сильніше опановують непереборна цікавість і відчуття чогось такого, що не до снаги вигадати жодному письменникові, спираючись на саму лише власну фантазію.

На початку літа 1931 року, закінчивши роботу над новим романом про міжпланетні пригоди, я вперше відчув, що можу перепочити і присвятити вільний час проєкту, який так часто спадав мені на думку. Впорядкувавши справи та довівши до ладу літературні труди й кореспонденцію на той випадок, якщо не повернусь, я залишив свій дім в Оберні300 під приводом тижневих вакацій. Насправді ж я подався до Вершини, маючи на думці якнайуважніше дослідити місцевість, серед якої Енґарт із Еббонлі зникли з поля зору.

З дивними відчуттями навідавсь я до тієї покинутої хатини на південь від Кратер-Ріджу, яку свого часу винаймав Енґарт, і побачив у ній грубий саморобний стіл, збитий із соснових дощок, за яким мій друг писав свого щоденника і на якому залишив його в запечатаному пакунку, котрий мали надіслати мені після того, як він піде.

Ту хижку огортала якась химерна задумлива самотність, немовби безмежні нелюдські простори вже захопили її, зробивши частиною своїх володінь. За торішню зиму незамкнені двері хатини просіли всередину від тиску високих снігових заметів, а за поріг насіялося чимало ялицевої глиці, що встеляла непідметену підлогу. Сам не знаю чому, але поки я там стояв, уся та химерна розповідь видавалася мені більш вірогідною, неначе те, що сталося з її автором, залишило по собі якийсь містичний відгомін, ще й досі відчутний у тій хатині.

Цей таємничий відгомін лише посилився, коли я подався до самого Кратер-Ріджу, щоб знайти серед неозорих миль його всіяного псевдовулканічною жорствою територій ті дві кам’яні брили, які Енґарт так докладно й доладно описав, указуючи на їхню подібність до п’єдесталів зруйнованих колон. Прямуючи стежиною, що вела від хатини на північ, і якою, певно, свого часу проходив мій друг, я дістався довгого безживного пагорба, а тоді, навмання силкуючись відтворити Енґартові блукання, щонайретельніше прочесав його поверхню з краю в край і з боку в бік, оскільки точного розташування брил в щоденнику зазначено не було. І, безрезультатно провівши таким чином два ранки, я вже ладен був облишити цю затію та забути про ті химерні милкі, зеленаво-сірі основи колон як одну з найзухваліших і найоманливіших письменницьких вигадок Енґарта.

Певно, на третій ранок саме та невиразна й невідчепна інтуїція, про яку я вже згадував, змусила мене поновити пошуки. Цього разу, за годину чи й більше перетнувши вершину пагорба вздовж і впоперек і потинявшись манівцями між повними цикад кущами дикої смородини та соняхами, що росли на вкритих курявою схилах, я зрештою натрапив на відкритий та круглий, оточений каменями простір, який був мені геть незнайомий. Якимось побитом я проминув його під час попередніх блукань. Це було те саме місце, про яке розповідав Енґарт; і з непередаваним тремом я побачив, що у самому центрі того кола стоять дві округлі та вивітрені кам’яні брили.

Здається, я трохи тремтів від хвилювання, коли рушив уперед, щоб оглянути ті дивовижні камені. Нахилившись вперед, але не наважуючись заходити у голий, вкритий жорствою простір між брилами, я доторкнувся рукою до однієї з них і відчув надприродну гладкість, а на додачу — прохолоду — геть незбагненну, зважаючи на те, що кам’яні брили та ґрунт навколо них були незатінені, тож їх уже багато годин поспіль мало палити пекуче серпневе сонце.

Тієї миті я остаточно переконався в тому, що Енґартів звіт був не просто собі байкою. Несила мені сказати, чому я був так цього певен, але мені здалося, що я стою на порозі якоїсь несьогосвітньої таємниці, на самому краї не нанесеної на жодну мапу безодні. Я окинув поглядом знайомі гори та долини Сьєрра-Невади, чудуючись із того, що вони й досі зберігали свої звичні обриси та залишилися незмінними, межуючи з чужинськими світами; яких досі не торкнулося яскраве сяйво потаємних вимірів.

Пересвідчившись у тому, що справді знайшов браму між світами, я поринув у дивні роздуми. Чим і де була ця інша сфера, вхід до якої знайшов мій друг? Чи була вона розташована поруч, на відстані руки, немов якась потаємна кімната в будові простору? Або ж насправді вона віддалена від нас мільйонами чи трильйонами світлових років, якщо обчислювати цю відстань астрономічними мірками, на чужій планеті чи в якійсь найвіддаленішій галактиці?

Зрештою, ми майже нічого не знаємо про істинну природу простору; либонь, у якийсь спосіб, що нам годі навіть уявити, сама нескінченність у деяких місцях закручується навколо себе самої, утворюючи просторові складки, заломи та шляхи навпростець, які дозволяють скоротити відстань до Альґеніба301 чи Альдебарана302 до одного-єдиного кроку. Та просторова «шпарина», до якої впав Енґарт, цілком могла бути чимось на кшталт надвиміру, який скорочує космічні відстані, неначе міст, і сполучає один всесвіт з іншим.

Хай там як, а са́ме через цю впевненість у тому, що я знайшов межисферний портал і, якби того забажав, міг податися слідом за Енґартом і Еббонлі, я не наважився здійснити цей експеримент одразу. Я не забув про ту містичну небезпеку та непереборну принадність, які здолали моїх попередників. Мене поглинала під’юджувана багатою уявою цікавість, якесь захланне, майже гарячкове прагнення на власні очі побачити дива того неймовірного світу, однак я не мав анінайменшого наміру стати жертвою опійної сили та чару Співочого Полум’я.

Я довго стояв на місці, роздивляючись ті дивні кам’яні брили і безплідну, встелену жорствою ділянку, що відкривали прохід до невідомого. Врешті-решт я пішов геть, вирішивши відкласти свою відчайдушну затію до завтрашнього ранку. Мушу зізнатися, що, змальовуючи у своїй уяві ту химерну загибель, на яку інші пішли так охоче, ба навіть радо, я відчував страх. З другого боку, мене притягувала та фатальна зваба, що веде дослідника у далекі краї… а, можливо, і дещо більше за неї.

Уночі я спав погано, адже нерви мої та мозок були до краю збуджені непевними й сліпучими передчуттями та натяками на далеко не цілком усвідомлені небезпеки, пишноти та неосяжні простори. Назавтра рано вранці, поки сонце ще низько висіло над горами Невади, я повернувся до Кратер-Ріджу. У цю подорож я взяв із собою добрячого мисливського ножа та револьвер системи Кольта, оперезався паском з патронами та прихопив наплічника, до якого спакував сендвічі та термос із кавою.

Перш ніж рушати, я щільно заткнув вуха ватою, просоченою в новітньому анестезійному розчині, несильному, проте дієвому, який мав повністю оглушити мене на багато годин. Я відчував певність, що у такий спосіб стану несприйнятливим до бентежної музики того полум’яного фонтану. Я обвів поглядом непоказний краєвид з його розмаїтими та далекими перспективами, запитуючи себе, чи ще побачу його знову. А тоді рішуче, хоча й з моторошним відчуттям, яке змушувало мене тремтіти та щулитися, подібно до людини, що збирається кинутися з високої кручі до якогось бездонного провалля, я ступнув уперед, у простір між двома сірувато-зеленими кам’яними брилами.

Мої відчуття, загалом кажучи, були вельми подібні до тих, які описав Енґарт у своєму щоденнику. Здавалося, ніби чорнота і безмежна порожнеча підхопили мене та закружляли в запаморочливому вирі, який нагадував ураган або водоверть, і я поринав усе далі вниз, описуючи низхідні спіралі. Я так і не зміг визначити тривалості того спуску. Охоплений нестерпною ядухою і не маючи сили навіть ухопити ковток повітря в тому холодному безповітряному вакуумі, який проймав морозом самі мої м’язи та кістковий мозок, я відчував, що будь-якої миті можу зомліти й поринути у ще безмежнішу безодню смерті чи забуття.

Схоже, щось зупинило моє падіння, і я усвідомив, що нерухомо стою на місці, хоча деякий час мені дошкуляли химерні сумніви щодо того, було моє положення відносно твердої матерії, з якою щойно зустрілися мої ноги, вертикальним чи горизонтальним, а чи взагалі перевернутим догори дриґом. А тоді чорнота поволі розвіялася, неначе пошматована вітром хмара, і я побачив схил, порослий фіолетовою травою, ряди різновеликих монолітів, які збігали додолу від місця, де я стояв, і просто коло себе, на відстані руки — сіро-зелені колони. А вдалині видніло титанічне, спрямоване у височінь місто з червоного каменю, яке панувало над високою та багатобарвною рослинністю рівнини.

Уся ця картина була дуже схожа на опис Енґарта, але чомусь навіть тоді я усвідомив якісь відмінності, природу яких неможливо було одразу точно визначити, якісь деталі краєвиду та атмосферні елементи, до яких його звіт мене не підготував. А я тієї миті надто потерпав від порушення відчуття рівноваги і був надто приголомшений видовищем, яке мені відкрилося, щоб висувати бодай якісь припущення стосовно характеру цих відмінностей.

Вдивляючись у те місто з ярусами фортечних мурів, які тіснилися один над одним, і силою-силенною шпилів, котрі поривалися у височінь, я відчув, як мене обплітають невидимі нитки потаємної принадності, та був охоплений нагальним прагненням пізнати таємниці, сховані за масивними стінами і незчисленними будівлями. А вже за мить, немовби скоряючись якійсь суперечливій спонуці, природа та походження якої були для мене геть незбагненні, мій погляд притягнуло до далекого небокраю над протилежним боком рівнини.

Певно, са́ме через те, що з оповіді мого друга у мене сформувалася така ясна і чітка картина цього світу, я так здивувався і навіть трохи стривожився, ніби виявивши якусь хибу чи невідповідність у тій картині, коли ген удалині побачив сяйливі вежі того, що видавалося іншим містом — містом, про яке Енґарт нічого не написав. Ті вежі здіймалися зімкненими лавами, простягаючись на багато миль, утворюючи дивовижну, схожу на склепіння структуру, і їхні обриси чітко виділялися на тлі чорнуватого громаддя хмаровища, яке здіймалося позад них і розгортало свої похмурі тенета й лиховісні виткі паростки осяйним бурштиновим небом.

Здавалося, що ті далекі блискучі шпилі випромінюють невловний неспокій та відразу, достоту як шпилі поближнього міста випромінювали принадність. Я бачив, як вони тремтять і пульсують зловісним світлом, немовби живі й рухомі істоти, та припустив, що це лише оманливе видиво, спричинене заломленням променів у тутешній атмосфері. А тоді на якусь мить уся величезна маса того чорного хмаровища за вежами зажевріла тьмяним, гнівним багрянцем, і навіть його тенета та паростки, що наче мацаки нишпорили небесами, перетворилися на розжарені нитки полум’я.

Багряна заграва згасла, а хмара стала неповороткою та незграбною, як і раніше, але від багатьох веж, розташованих у передніх рядах, зметнулися промені червоного й фіолетового полум’я та, ніби пожбурені списи, поцілили у груди рівнини, що розкинулася під ними, затрималися на ній щонайменше на хвилину, неквапно рухаючись її обширами, а тоді пощезли. І зараз у проміжках між вежами я розгледів безліч сяйливих частинок, які перебували в невпинному русі, немов армії войовничих атомів, і запитав себе, чи не могли вони бути живими істотами. Якби ця думка не видавалася такою фантастичною, я навіть тоді міг би заприсягтися, що далеке місто вже змінило своє розташування та наближалося рівниною до іншого міста.

V. Cягниста хода загибелі

Якщо не рахувати блискавиці, що нею осяялося хмаровище, вивергнутих із веж полум’яних променів і мерехтіння, яке я приписав феноменові заломлення світла, увесь краєвид переді мною та навколо мене був неприродно нерухомий. На дивовижному бурштиновому повітрі, на травах, забарвлених у відтінки тирського пурпуру303, і на рясному, пишному листі незнаних дерев лежав той мертвий супокій, що передує страхітливому струсу буревію чи сейсмічного катаклізму. Похмуро нависле небо наскрізь просякло передчуттям космічної загрози та обважніло невиразним стихійним відчаєм.

Стривожений цією лиховісною атмосферою, я озирнувся на ті дві колони, які, за словами Енґарта, були брамою, крізь яку можна повернутися до світу людей. На якусь мить я відчув спокусу повернутися назад, а тоді знову розвернувся в бік поближнього міста, і згадані мною відчуття зникли, потонувши у всеохопній хвилі святобливого захвату й цікавості. Перед маєстатичністю тих могутніх споруд я відчув трепет глибокого, неземного піднесення, а від самого вигляду ліній їхньої будови і гармоній врочистої архітектурної музики мною опанували незборимі чари. Я забув про нещодавній потяг повернутися до Кратер-Ріджу та рушив схилом униз, до міста.

Невдовзі верховіття пурпурово-жовтого лісу здійнялися наді мною, неначе склепіння високих нав, збудованих титанами, їхнє листя вигадливими арабесками обрамлювало розкішні небеса. За гіллям мені раз у раз випадало бачити мигцем величні фортечні мури міста, до якого я прямував; але, коли я озирнувсь у напрямку іншого міста, яке ще допіру видніло на небокраї, то виявив, що вежі, які метали блискавиці, зникли з поля зору.

А потім я побачив, що громаддя похмурого хмаровища поступово здіймалося дедалі вище в небеса, а тоді знову спалахнуло темною, зловорожою червінню, немов якоюсь неземною формою блискавки; і хоч я не міг нічого чути омертвілими вухами, але сама земля під моїми ногами задвигтіла від розкотистих вібрацій, неначе від ударів грому. Ті вібрації мали якусь украй химерну властивість: здавалося, немовби вони шматують мої нерви та змушують зуби цокотіти від пульсаційного, пронизливого дисонансу, болісного, неначе бите скло, що вп’ялося під шкіру, чи тортури на дибі.

Як і Енґарт до мене, я вийшов на вимощений блоками циклопічний шлях. Йдучи ним у безгомінні, що запало після непочутих розкатів грому, я відчув іншу, витонченішу вібрацію і здогадався, що то було бриніння Співочого Полум’я в храмі у самому серці міста. Здавалося, немовби те бриніння втішало, підносило й наснажувало мене йти вперед і, ніжно голублячи, стирало той щем, який ще й досі відчувався у нервах після болючих пульсацій грому.

На тому шляху ніхто мені не зустрівся, мене не проминув жоден з трансвимірних пілігримів, які свого часу обганяли Енґарта дорогою до міста. А коли понад найвищими деревами переді мною нарешті забовваніли нагромадження фортечних мурів і я вийшов з лісу та опинився в їхній тіні, то побачив, що міська брама зачинена, і не залишилося жодної шпарини, крізь яку навіть такий пігмей, як я, міг би потрапити досередини.

Відчуваючи глибоку та надзвичайну бентегу, подібну до тієї, що охоплює сновидця уві сні, де все пішло не так, як він очікував, я втупився в непохитну, безжальну чорноту тієї брами, яка, схоже, була зроблена з одного велетенського листа тьмяного матового металу. А тоді я підвів очі вгору, на прямовисні стіни, які здіймалися наді мною, немов гірське бескеття, й побачив, що, наскільки сягав мій зір, на мурах нікого не було. Невже тутешні мешканці, вартові Полум’я, покинули своє місто? Невже воно більше не було відкрите для пілігримів, які прибували з чужинських земель, аби поклонитися Полум’ю та принести себе в жертву?

Згаявши чимало хвилин в якомусь заціпенінні, я з нехіттю розвернувся, щоб повернутися назад тим самим шляхом, яким прийшов. За час моєї подорожі чорна хмара насунулася уже зовсім близько і зараз, розпростерши два зловісні, схожі на крила утворення, заступала пів неба. То було лиховісне та жаске видовище; і хмаровище знов осяялося загрозливим, гнівним полум’яним сполохом, за яким розлігся такий вибух, що його хвилі вдаряли в мої глухі вуха, неначе відгомони руйнівної сили, і, здавалося, шматували найглибші фібри мого тіла.

Я вагався, побоюючись, що гроза заскочить мене, перш ніж я зможу дістатися міжвимірного порталу, адже розумів, що буду беззахисним перед непередбачуваною розбурханою стихією несамовитої сили. А тоді у повітрі перед навислою хмарою, що невпинно здіймалася все вище, я помітив двох летючих створінь, яких можу порівняти хіба що з гігантськими нетлями. Розпластавши яскраві, сяйливі крила, вони ширяли просто перед ебеново-чорним хмаровищем, яке сунуло вперед, віщуючи грозу, і наближалися до мене так швидко, що розбилися б стрімголов об зачинену браму, якби раптово й навдивовижу легко не зупинили свого лету.

Заледве тріпнувши крилами, вони знизилися та опустилися на землю коло мене, тримаючись на предивних тендітних ніжках, від яких при колінних суглобах відгалужувалися рухомі антени та колихкі мацаки. Їхні крила були розкішно строкатим мереживом цяток перлового та маренового304, опалового та помаранчевого кольорів, а голови оперезані низками опуклих і увігнутих очей та оточені якимись звивистими, схожими на роги, органами, з порожнистих кінців яких звисали невагомі ниткоподібні волокна. Мене неабияк вразив і здивував їхній вигляд, але чомусь, завдяки якійсь незрозумілій телепатії, я відчув певність, що їхні наміри щодо мене були дружніми.

Я збагнув, що вони бажали потрапити до міста, а також те, що вони розуміли, в якому скрутному становищі я опинився. Однак я все ж не був готовий до того, що сталося потім. Із надзвичайною спритністю та граційністю рухів одна з тих гігантських нетлеподібних істот розташувалася по праву руку від мене, а друга — по ліву. А тоді, перш ніж я встиг бодай здогадатися про їхній намір, вони охопили мої кінцівки і тулуб своїми довгими мацаками та оповили мене ними, неначе міцними мотузками; тоді, несучи мене між собою, немовби моя вага була для них дрібничкою, вони здійнялись у повітря й полинули у височінь, аби перелетіти над могутніми мурами!

Той злет був такий стрімкий і легкий, що мури обабіч нас і під нами поринули додолу, неначе хвиля розтопленого каменю. Я спостерігав за тим, як запаморочливо швидко миготіли велетенські блоки, пролітаючи повз нас і западаючи у нескінченну далечінь. А тоді ми зрештою порівнялися з широкими верхівками мурів, промайнули понад парапетами, коло яких ніхто не стояв на варті, та над подібним до каньйону простором, і полинули до неозорих будівель і незліченних квадратних веж.

Та щойно ми встигли перелетіти міські мури, як іще одна блискавиця, прохромивши велетенську чорну хмару, кинула на громаддя будівель перед нами химерну, мерехтливу заграву. Схожі на нетель істоти, вочевидь, не звернули на цей сполох анінайменшої уваги та продовжували лет над містом, обернувши свої дивні обличчя у бік якоїсь незримої цілі. Але коли я повернув голову, щоб поглянути на близьку вже бурю, перед очима моїми постало приголомшливе та страхітливе видовище. За верхівками міських мурів, немовби сотворене чорною магією чи працею джинів, здійнялося інше місто, високі вежі якого швидко рухалися вперед під налитою червінню банею полум’яної хмари!

Я озирнувся ще раз і помітив, що ті вежі були тотожні з тими, що я побачив удалині на рівнині. Поки я йшов через ліс, вони завдяки якійсь невідомій рушійній силі подолали чимало миль і наблизилися до Міста Співочого Полум’я. Придивившись уважніше, щоб визначити спосіб їхнього пересування, я побачив, що усі вони встановлені не на колесах, а на коротких масивних ногах, схожих на колінчасті металеві колони, які надавали їм сягнистої ходи незграбних колосів. Кожна з тих веж мала шість або й більше таких ніг, і на кожній ближче до вершини були ряди величезних, схожих на очі отворів, з яких і вивергалися згадані раніше червоні та фіолетові вогненні громовиці.

Багатобарвний ліс був випалений дощенту тими вогнями, перетворившись на просіку спустошення завширшки з лігу, і сягав до самих мурів. Між тими рухомими вежами та Містом Полум’я не лишилося нічого, крім смуги чорної пустелі, що курилася парою. А тоді просто перед моїми очима довгі промені зметнулися від веж, штурмуючи гордовиті, мов гірські бескиди, вершини міських мурів, і найвищі парапети потекли під їхньою дією, неначе лава. То була картина, до краю сповнена жаху і величі, але вже наступної миті її заступили міські будівлі, поміж якими ми тепер пірнали. Велетенські лускокрилі істоти, що несли мене, линули вперед зі швидкістю орлів, які шукають шляху до свого гнізда. Впродовж того дивовижного лету мене полишили здатність свідомо мислити та сила волі; під час нього я жив лише тією запаморочливою свободою повітряного руху, від якої перехоплювало подих, сноподібною левітацією над заплутаним лабіринтом неосяжних і дивоглядних кам’яних громадь. Насправді, багато чого з баченого у тому Вавилоні архітектурних споруд я просто не усвідомлював, і лише згодом, у спокійнішому світлі спогадів зумів надати багатьом своїм враженням чіткої форми та сенсу.

Моя свідомість була потьмарена незмірністю та незвичністю всього, що мені випало узріти; я лише невиразно усвідомлював, що на місто за нами обрушилася катаклізмічна, нищівна сила, і що ми летимо вперед, рятуючись від загибелі. Я розумів, що ворожі сили, яких я не міг уявити, провадили війну, використовуючи неземне озброєння та техніку з метою, яка була поза межами мого розуміння, але натоді в усьому цьому мені вбачалися радше стихійна веремія та невиразний, безособовий жах якоїсь космічної катастрофи.

Ми летіли далі, все більше й більше заглиблюючись у місто. Під нами швидко пропливали широкі пласкі дахи, схожі на тераси яруси балконів, а також, наче тьмаві потоки у неймовірній глибині, мощені блоками хідники. Повсюди — навколо нас і над нами — височіли прості кубічні шпилі та призматичні моноліти; на деяких дахах ми бачили смаглявих, подібних до атлантів мешканців міста, які рухалися статечно й велично, наче статуї, або застигли у поставах, які виражали незрозуміле смирення та розпач. Усі вони обернули свої обличчя до полум’яної хмари, усі були беззбройні, і я ніде не бачив жодної техніки, яку можна було використовувати з метою збройного спротиву.

Та хоч як швидко ми летіли, хмаровище, що здіймалося на небі, сунуло швидше, і його темна баня, що раз у раз заливалася червоним жевривом, устигла накрити своїм склепінням край міста та вже впіймала далекі небеса в тенета своїх павутиноподібних паростків, які невдовзі мали вп’ястися у протилежний край небосхилу. Міські будівлі то темнішали, то світлішали у періодичних спалахах її блискавиць, і всіма клітинами свого тіла я відчував болісну пульсацію тих громових вібрацій.

Невиразно й туманно збагнув я, що крилаті істоти, які несли мене між собою, були пілігримами і прямували до Храму Полум’я. Я дедалі сильніше й сильніше усвідомлював той вплив, який, напевно, справляла на мене зоряна музика, що лилася із самого серця храму. В довколишньому повітрі відчувалися м’які, утішні вібрації, що немовби поглинали та зводили нанівець ті шалені дисонанси, якими сповнював простір нечутний грім. Я відчув, що ми влітаємо у зону містичного прихистку, зоряної та небесної безпеки, де мої розтривожені чуття зазнали зміни і стали водночас заколисаними та піднесеними.

Прегарні крила гігантських нетель почали хилитися додолу. На деякій відстані перед нами і під нами я помітив велетенське громаддя, в якому одразу впізнав Храм Полум’я. Ми спускалися все нижче й нижче над обширом площі, що оточувала храм і вже сама собою виклика́ла святобливий захват; а тоді мене внесли досередини крізь величний, повсякчас відчинений вхід і понесли далі високим коридором з тисячею колон. Ми ніби потрапили до коридору Карнака305 в якомусь із титанічних світів. Нас огорнула таємнича сутінь, і здавалося, що ми линемо до чиїхось володінь — таких прадавніх, що існували ще до народження земного світу, таких неосяжних, що могли б умістити в собі міжзоряні простори; і ми летіли крізь цей безмір, неначе крізь оточену стовпами печеру, що вела до самого осердя якоїсь далекої зірки.

Скидалося на те, що ми були останніми та єдиними пілігримами, і що вартові покинули свій храм, адже ми не зустріли нікого в тому оповитому мороком і оточеному сонмищем колон обширі. За якийсь час довколишня сутінь почала розвиднюватися, і ми влетіли у промінь світла, а тоді до неозорого центрального чертогу, в якому злинав у височінь фонтан зеленого полум’я.

Пригадую лише враження, яке справили на мене той тінявий, осяяний мерехтливим сяйвом простір, те склепіння, що губилось у лазуровій нескінченності, та колосальні, мемнонійські306 статуї, що позирали долу з надхмарних, наче Гімалаї, висот; а над усім цим із заглибини у вимощеній плитами долівці підносився вгору сліпучий струмінь полум’я, зринав у повітря, ніби зримий екстаз богів. Однак усе це я бачив лише якусь мить. А тоді я усвідомив, що істоти, які несли мене, розпластали крила та анітрохи не сповільнюючись і не вагаючись, летіли просто у Полум’я.

VI. Внутрішня Сфера

У тому приголомшеному й хаотичному сум’ятті, що охопило мої відчуття, не залишалося місця для страху та часу для тривоги. Я був ошелешений усім пережитим, а на додачу мною опанував подібний до дії якогось наркотика чар Полум’я, і це навіть попри те, що я не міг чути його фатального співу. Здається, я намагався пручатися, смикався і прагнув вирватися з мацакоподібних рук, які обвивалися навколо мене, проте лускокрилі не звертали на мої борсання жодної уваги; було очевидно, що вони не усвідомлюють нічого, крім дедалі вищого полум’яного струменя та його вабливої музики.

Хай там як, а пригадую, що коли ми наблизилися до колони вогню, який шугав у височінь, я насправді не відчув того жару, який очікував відчути. Натомість тієї миті усі мої фібри пройняв такий невимовний трепет, ніби крізь мене линули хвилі небесної енергії та деміургічного екстазу. А тоді ми влетіли у Полум’я…

Як і Енґарт до мене, я вважав за саме собою зрозуміле, що кожного з тих, хто кидався у Полум’я, спостигало миттєве, хоча й блаженне знищення. Я очікував, що та доля, якої я зазнаю, полягатиме у швидкому палахкотливому розчиненні у вогні, одразу після якого настане нічогість цілковитого знищення. Одначе те, що сталося насправді, перевершило найсміливіші з можливих припущень, і в убогій людській мові бракує засобів, щоб передати бодай найзагальніше уявлення про те, що я тоді пережив.

Полум’я огорнуло нас, як зелена завіса, заступаючи собою величний чертог, а тоді мене немовби підхопило і піднесло в наднебесні височини у спрямованому вгору водоспаді вершинної сили та божистого екстазу та у всеосяйному світлі. Здавалося, ніби ми з моїми супутниками досягли богоподібного єднання з Полум’ям, що кожнісінький атом наших тіл зазнав трансцендентального розширення і був окрилений ефірною легкістю.

Це було так, неначе ми більше не існували окремо, а лише як одна божественна, неподільна сутність, яка зринала у височінь, вириваючись із тенет матерії за межі часу та простору, аби дістатися неуявленних берегів. Невимовною була радість і безмежною була свобода того злету, в якому ми, здавалося, вже промайнули зеніт найвищої зірки. А тоді, ніби здійнявшись разом із Полум’ям до його кульмінації, сягнувши його найвищої точки, ми виринули на поверхню й зупинилися.

Мої відчуття знемоглися від захвату, очі засліпило сяйво полум’я; світ, на який я зараз дивився, видавався неозорою арабескою незнайомих форм і бентежних відтінків спектру іншого, ніж той, до якого звикли наші очі. Той світ кружляв перед моїми запамороченими очима, наче лабіринт гігантських самоцвітів, оповитий плетивом променів і плутаниною полисків, і лише поволі, поступово мені вдалося відновити лад у розбурханій каламуті своїх відчуттів і розрізнити деталі довкілля.

Повсюди навколо мене простяглися нескінченні алеї суперпризматичних307 опалів та гіацинтів; арки та стовпи з ультрафіолетових самоцвітів, з напівпрозорих сапфірів, неземних рубінів і аметистів, і весь цей простір був залитий багатоколірним сяйвом. Здавалося, ніби я ступаю по самоцвітах, а наді мною здіймається всіяне самоцвітами небо.

Невдовзі, коли моє відчуття рівноваги відновилося, а очі пристосувалися до нового діапазону сприйняття, я почав помічати справжні риси того краєвиду. Разом з двома схожими на нетель істотами, які ще й досі трималися обабіч мене, я стояв на траві, вкритій мільйонами квітів, серед дерев якогось райського саду, плоди, листя, цвіт і стовбури яких мали форми, що виходили далеко за межі уявлень про тривимірне життя. Граційність їхнього схиленого віття, їхнього візерунчастого листя було неможливо описати земними словами, якими зазвичай змальовують лінії та контури; ця рослинність видавалася зітканою з чистої ефірної субстанції, такої напівпрозорої, що крізь неї лилося емпірейське308 світло, і через цю світлопроникність у мене спершу склалося враження, ніби простір навколо мене сповнений самоцвітами.

Я дихав напоєним нектаром повітрям, а земля під моїми ногами була невимовно м’яка та пружна, немовби складалася з якоїсь форми матерії, вищої за нашу. Усе моє тіло до краю переповнювали відчуття невагомості та благості, жодного сліду втоми чи нервовості, на які цілком можна було очікувати після небувалих і дивовижних подій, в яких мені довелося взяти участь. Я не відчував розумового розладу чи сум’яття, а ще, окрім здатності розпізнавати незнайомі кольори та неевклідові форми, помітив, що мої тактильні відчуття почали зазнавати такої предивної зміни та посилення, що мені здавалося, ніби я набув можливості торкатися віддалених об’єктів.

Променисте небо було сповнене багатобарвними сонцями, подібні до яких могли б осявати світ якоїсь багатосонячної системи; але поки я на них дивився, їхнє сяйво зробилося м’якшим і тьмянішим, а яскраві полиски дерев і трави поступово стали приглушеними, ніби раптово огорнуті присмерком. Мене вже годі було чимось здивувати у тому безмежжі див і таємниць, і, мабуть, годі було знайти щось таке, у що я не пойняв би віри. Та коли щось і могло мене приголомшити чи видатися неймовірним, то це людське обличчя — обличчя мого зниклого друга, Джайлза Енґарта, яке тієї миті вигулькнуло з-поміж згасних самоцвітів того лісу, а слідом за ним — обличчя іншого чоловіка, в якому я завдяки баченим раніше світлинам упізнав Фелікса Еббонлі.

Вони вийшли з-під пишного гілля та зупинилися переді мною. Обидва були вбрані у шати із сяйливих тканин, тонших за східний шовк, неземного крою та візерунку. Обидва мали водночас радісний і замислений вигляд, а їхні обличчя були позначені дещицею тієї самої напівпрозорості, що була притаманна тамтешнім ефірним плодам і квітам.

— Ми тебе чекали, — привітався Енґарт. — Мені спало на думку, що, прочитавши мій щоденник, ти можеш піддатися спокусі повторити той самий експеримент бодай лише для того, щоб пересвідчитися, був той звіт істиною, а чи вигадкою. Це — Фелікс Еббонлі, з яким, здається, у тебе ще не було нагоди познайомитися.

Я здивувався, виявивши, що можу чути його голос настільки легко та ясно, і запитав себе, чому просочена анестезійним розчином вата так швидко припинила діяти на мої слухові нерви. А втім, такі деталі були надто дріб’язковими на тлі того приголомшливого факту, що я знайшов Енґарта та Еббонлі; що вони, як і я, залишилися живі, спізнавши неземного раювання Полум’я.

— Де ми? — запитав я, коли Енґарт нас познайомив. — Зізна́юсь, я геть спантеличений і не можу збагнути того, що сталося.

— Зараз ми у місці, що зветься Внутрішнім Виміром, — пояснив Енґарт. — Це — сфера простору, матерії та енергії, що є вищою за ту, до якої ми провалилися з Кратер-Ріджу. Єдиний вхід до цієї сфери лежить через Співоче Полум’я у місті Ідмосі. Той полум’яний фонтан породжує та підтримує існування Внутрішнього Виміру, і всі, хто кидається у Полум’я, у такий спосіб підносяться до вищого рівня вібрацій; для них Зовнішні Світи більше не існують. Природа самого Полум’я є незнаною, відомо лише, що воно є фонтаном чистої енергії, який джерелує зі скельної породи під Ідмосом і завдяки своїй палкості виходить за межі розуміння смертних.

Він зупинився і, схоже, якийсь час уважно придивлявся до тих крилатих істот, які досі не відходили від мене. А тоді продовжив:

— Сам я пробув тут не так довго, аби багато чого навчитися, однак дещо з’ясував; і ми з Еббонлі встановили щось на кшталт телепатичного зв’язку з іншими істотами, які пройшли крізь Полум’я. Багато з них не мають ані усної мови, ані органів мовлення, і самі їхні способи мислення за своєю суттю відмінні від наших, оскільки розвиток їхніх органів чуття відбувався іншими шляхами, а умови життя у світах, з яких вони прийшли, значно відрізняються від наших. Одначе деякі образи передавати вдається.

Істоти, що прибули з тобою, намагаються мені щось сказати, — провадив він далі. — Схоже, ти й вони — останні пілігрими, яким вдалось увійти до Ідмосу та дістатися Внутрішньої Сфери. Проти Полум’я та його хранителів пішли війною правителі Зовнішніх Земель, адже надто вже багато їхніх підданців скорилися принадній силі співочого фонтану і зникли у вищій сфері. Зараз їхні війська взяли Ідмос в облогу і руйнують міські мури ударами енергії з рухомих веж.

Тепер я почав розуміти багато з того, що дотепер було неясним, і розповів Енґартові про те, що бачив. Він із серйозним виглядом вислухав мене, а тоді мовив так:

— Раніше чи пізніше ця війна мала початися, цього боялися давно. У Зовінішніх Землях шириться чимало легенд про Полум’я та долю тих, що піддалися його принадності, однак істина невідома нікому, або ж украй мало є тих, хто про неї здогадується. Більшість, як і я колись, вважають, що на кожного з тих, хто потрапляє у Полум’я, чекає один кінець — знищення; а ті, що підозрюють про існування Внутрішнього Виміру, ненавидять його як спокусу, що зводить на манівці бездіяльних мрійників, віднаджуючи їх від буденної реальності. Його вважають або смертельною і шкідливою химерою, або звичайнісіньким поетичним маренням, або ж чимось на кшталт опійного раю.

Я маю розповісти силу-силенну всього про Внутрішню Сферу та про закони й умови буття, що їм ми підкоряємося тепер, коли усі атоми, з яких складаються наші тіла, зазнали зміни вібрацій, побувавши у Полум’ї. Але наразі не час продовжувати цю розмову, адже великою є ймовірність того, що просто зараз усі ми перебуваємо у страшній небезпеці: самому існуванню Внутрішнього Виміру, а разом із ним — і нашому власному загрожують ті зловорожі сили, які руйнують Ідмос.

Дехто каже, що Полум’я є невразливим, що його чиста сутність не піддасться згубному впливові будь-яких нижчих променів і що його джерело залишиться непроникним для блиставиць Зовнішніх Володарів. Але більшість боїться катастрофи й гадає, що сам фонтан зникне, коли Ідмос зруйнують до скельної породи, на якій його зведено.

Зважаючи на цю загрозу, що нависла над нами, ми більше не можемо баритися. Існує шлях, який дозволяє вийти з Внутрішньої Сфери до іншого, дальшого Космосу в іншій нескінченності — до Космосу, про який і помислити не могли земні астрономи чи астрономи зі світів навколо Ідмоса. Більшість пілігримів, перебувши тут якийсь час, вирушають до світів іншого всесвіту; ми з Еббонлі чекали лише на твій прихід, перш ніж рушити слідом за ними. Мусимо поквапитись і не гаяти більше часу, інакше нас спіткає загибель.

Поки він говорив, дві нетлеподібні істоти, схоже, вирішивши доручити мене турботі моїх друзів-людей, здійнялися у повітря, що переливалося, неначе багатобарвні самоцвіти, та, розпластавши крила, полинули удалечінь понад райськими краєвидами, дальші алеї яких губилися в небесному сяйві. Тепер обабіч мене стали Енґарт із Еббонлі, й один узяв мене під ліву руку, а інший — під праву.

— Спробуй уявити, що ти летиш, — мовив Енґарт. — У цій сфері левітація та політ є цілком можливими, варто лише напружити силу волі. Незабаром ти навчишся. Хай там як, а ми підтримуватимемо й настановлятимемо тебе, аж поки ти призвичаїшся до нових умов і вже не потребуватимеш нашої допомоги.

Я виконав його настанову й сформував у думці образ себе самого у процесі лету. Мене вразила ясність і правдоподібність цього думкообразу, та ще більше приголомшило те, що той образ ставав дійсністю! Без особливих зусиль, але з характерним відчуттям польоту уві сні ми втрьох відірвалися від землі, що виблискувала самоцвітами, та легко й швидко полинули вперед і вгору, крізь пронизане яскравим промінням повітря.

Будь-яка моя спроба описати те, що́ я тоді пережив, була б заздалегідь приречена на невдачу, адже тієї миті в мені немовби відкрився цілий новий спектр відчуттів із відповідними думкосимволами, для передачі яких у людській мові не існує слів. Я був уже не Філіпом Гастейном, а якоюсь більшою, сильнішою та вільнішою істотою, яка відрізнялася від колишнього мене настільки ж, як могла б відрізнятися особистість, що розвинулася під впливом гашишу чи кави309.

Мною опанувало відчуття безмежної радості та визволення, до якого додавалася нагальна потреба поспішати, щоб устигнути втекти до інших світів, де радість, якій більше не загрожуватиме жодна небезпека, триватиме вічно.

Коли ми летіли над полум’яними, світлосяйними лісами, моє зорове сприйняття тішила надзвичайної сили естетична насолода. Вона настільки перевершувала звичайну втіху, яку дарує споглядання приємного видовища, наскільки форми та барви цього світу перевершували роздільні здібності пересічного ока. Кожний мінливий образ був джерелом справжнього екстазу, і той екстаз лише посилився, коли весь краєвид, що розкинувся під нами, знову почав яснішати та повернув собі те палахкотливе, іскристе сяйво, в яке був убраний, коли я побачив його вперше.

VII. Руйнування Ідмоса

Ми летіли на великій висоті, дивлячись вниз, на подібний до лабіринту ліс, який розкинувся на незчисленні милі, на довгі розкішні луки, на любострасні вигини пагорбів, на величні, як палаци, будівлі та води, що були чистими, неначе предковічні озера та річки Едему. Здавалося, що усе це трепетало й пульсувало, немов одна жива, осяйна, ефірна істота, а у сповненому блиску небі від сонця до сонця ширилися хвилі променистого захвату.

Поки ми летіли, за якийсь проміжок часу я знову зауважив те часткове потьмарення світла, снодійне, дрімливе та журливе потьмяніння барв, після якого настав інший період екстатичного осяяння. Здавалося, що повільний, припливний ритм цього процесу узгоджувався зі здійманням і опаданням Полум’я, які Енґарт описав у своєму щоденнику, і я одразу запідозрив, що між цими двома явищами існує якийсь зв’язок. Щойно я встиг сформулювати цю думку, як усвідомив, що Енґарт щось говорить. А втім, я не був певен того, чи він промовляв до мене вголос, а чи я міг сприймати його ословлені думки завдяки якомусь іншому відчуттю, відмінному від слуху. Хай там як, а я зрозумів його зауваження:

— Ти маєш слушність. Згасання і розгоряння фонтану та коливання його музики сприймаються у Внутрішньому Вимірі як затьмарення та осявання усіх зримих образів.

Наш лет став швидшим, і я усвідомив, що мої супутники застосовували усю свою психічну енергію, прагнучи збільшити швидкість, з якою ми летіли. Землі, що розкинулися унизу під нами, розмилися, перетворившись на водоспад струменистих барв, на море швидкоплинного сяйва; здавалося, що ми мчимо вперед, неначе зорі в полум’яному ефірі. Неможливо передати словами екстаз того нескінченного ширяння у небесній височині й ту тривогу, яку я відчував під час стрімкої втечі від незнаної загибелі. Однак я ніколи не забуду ані тих відчуттів, ані того стану невимовної єдності та порозуміння, що панувало між нами трьома. Спомин про усе це назавжди оселився у найглибших і найтривкіших клітинах мого мозку.

Тепер у тому хвильовому сяйві поруч з нами, над нами і під нами летіли й інші мандрівці — пілігрими з невідомих світів і потаємних вимірів, котрі, як і ми, прямували до іншого Космосу, чиїм передпокоєм була ця Внутрішня Сфера. Ці істоти були предивні з вигляду, а їхні тілесні форми та характерні ознаки були такі незвичайні, що годі повірити; втім, я ані на мить не задумувався про їхню дивовижність, а пройнявся до них таким самим непохитним братерським відчуттям, як те, що викликали у мене Енґарт із Еббонлі.

Ми летіли все далі, а тим часом два мої супутники, здавалося, багато про що мені розповідали, у незбагненний спосіб передаючи мені чималу частину тих знань, яку вони здобули у своєму новому існуванні. З якоюсь поважною наполегливістю, немовби часу на те, щоб поділитися цією інформацією було обмаль, вони формували та передавали мені такі думки, яких я ніколи б не зрозумів за звичних обставин. Речі, яких я ніколи не збагнув би за допомогою п’яти відчуттів або абстрактних символів філософської чи математичної думки, ставали для мене простими та ясними, наче літери абетки.

А втім, деякі з цих відомостей надаються для того, щоб згрубша передати їх звичною нам мовою. Мені описували поступовий процес пристосування до життя у новому вимірі, ті сили, які здобуває неофіт упродовж цього періоду, різноманітні маловідомі естетичні втіхи, які стають можливими через злиття й примноження усіх відчуттів, розповідали про набуття контролю над силами природи та над самою матерією, завдяки якому можна ткати вбрання або зводити будівлі самим лише зусиллям волі.

Також я дізнався про ті закони, що контролюватимуть наш перехід до дальшого Космосу, і про той факт, що такий перехід був складним і небезпечним для кожного, хто не прожив певного часу у Внутрішньому Вимірі. Крім того, мені розповіли, що ніхто вже не зможе повернутися до цього плану буття з вищого Космосу, так само, як ніхто не може повернутися крізь Полум’я до Ідмоса.

Енґарт із Ебболі сказали мені, що вони прожили в Ідмосі достатньо довго, щоб мати змогу пройти до потойбічних світів; вони гадають, буцім із їхньою підтримкою і мені теж вдасться втекти туди, навіть попри те, що я ще не розвинув здібностей до збереження просторової рівноваги, яка була необхідна для підтримки тих, хто наважився самотужки подолати межисферний шлях і страхітливі безодні, що лежать попід ним. Існували безмежні, непередбачувані світи, сила-силенна планет і всесвітів, яких ми могли дістатися, серед див і чудес яких могли нескінченно жити й мандрувати. У тих світах наші свідомості налаштуються на сприйняття всеосяжних наукових законів і станів буття, вищих за ті, що регулюють життя у цьому вимірі.

Я не мав жодного уявлення про тривалість нашого лету, адже моє відчуття часу, як і решта моїх відчуттів, зазнало цілковитої зміни та перетворення. Власне кажучи, ми могли летіти вже кілька годин, одначе мені видавалося, що ми перетнули такий обшир тих неземних територій, на подолання якого могло б піти багато років або навіть сторіч.

Ще перш ніж ми дісталися до місця, звідки було видно мету нашої подорожі, в моєму розумі — поза сумнівом, завдяки якомусь різновиду передавання думок — постав її чіткий, наочний образ. Я немовби бачив у своїй уяві колосальний гірський хребет з численними вершинами, що здіймалися до небес, сягаючи вище того рівня, на якому влітку збираються земні купчасті хмари, і над усіма ними височів ріг ультрафіолетового піка, верхівку якого огортала безбарвна спіральна хмара, яка променіла невидимими хроматичними обертонами і яка немовби спускалася з небесної височини поза межами зеніту. Я збагнув, що шлях до Зовнішнього Космосу криється у тій високій хмарі…

Ми линули все вище й вище; зрештою на далекому обрії з’явився гірський хребет, і я побачив той найвищий ультрафіолетовий пік, увінчаний сліпучою короною купчастої хмари. Ми підлітали все ближче, аж поки дивні витки тієї хмари опинилися майже над нами. Витки здіймалися до небес і щезали серед різнобарвних сонць; ми побачили, як осяйні постаті пілігримів, які летіли перед нами, линуть у витки тієї хмари, що кружляли у вирі навколо вершини. І тієї миті небо та довколишній краєвид знову спалахнули сяйвом, яке сягало найвищої точки своєї яскравості; вони полум’яніли тисячею відтінків і полисків, тож раптове й неочікуване затемнення, що зненацька запало навкруги, видалося ще жахливішим і всеохопнішим. Перш ніж я запідозрив щось лихе, мені почулися розпачливі крики моїх друзів, які, певно, завдяки якомусь чуттю, тоншому за будь-які з тих, на які я поки що був здатен, відчули наближення біди. А тоді я побачив, що за тим високим люмінесцентним піком, до якого ми прямували, страхітливо та миттєво здіймається стіна темряви. Пітьма була цілковита і майже відчутна на дотик, вона зринала зусібіч, загрозливо нависнувши вгорі; неначе хвиля, що накрила Атлантиду, темрява обрушилася на сонця, які переливалися барвами веселки, та на полум’янобарвні краєвиди Внутрішнього Виміру.

Ми нерішуче повисли у потьмареному повітрі, безсилі та безпорадні перед лицем невідворотної катастрофи, і бачили, що темрява вже оточила весь світ і зусібіч хлинула на нас. Вона зжерла небеса, залила чорнотою зовнішні сонця, і здавалося, що ті неозорі краєвиди, над якими ми допіру пролітали, шерхли та зіщулювалися, неначе почорнілий від вогню аркуш паперу. На якусь жахливу мить видалося, що лише ми одні залишилися чекати у центрі світляного кола, що ставало дедалі меншим, і на яке з навальністю зливи ринули циклонні сили ночі та руйнації.

Центр зіщулився, перетворившись на маленьку цятку — а тоді пітьма накрила нас, немов якась усепоглинна водоверть, немов упалі та розбиті циклопічні стіни. Мені здавалося, що я, оточений уламками розтрощених світів, занурююся в розбурхане море вихорового простору та сили, що мене затягує до якоїсь підзоряної безодні, до якогось найвіддаленішого лімба, куди падають друзки забутих сонць і зоряних систем. А тоді, після того, як сплив незміренний проміжок часу, я відчув сильний поштовх від зіткнення з якоюсь поверхнею, немовби я впав серед тих друзок на самісіньке дно всесвітньої ночі.

Урешті-решт я насилу опритомнів, хоча моє повернення до тями відбувалося поволі та вимагало величезних зусиль, наче мене притиснуло якимось незрушним тягарем, безсяйними й безживними скалками галактик. Здавалося, що лиш підвести повіки потребувало титанічної праці, а тіло та кінцівки були такими важкими, немов обернулися на якусь речовину, щільнішу за людську плоть, або зазнали дії тяжіння якоїсь масивнішої за Землю планети.

Мої розумові процеси були притуплені, болісні та сплутані до краю, але ось я усвідомив, що лежу на розтрощеній та похиленій мощеній підлозі, серед упалих гігантських кам’яних блоків. Наді мною крізь зубчасті уламки повалених стін, які більше не підтримували колосальної бані, лилося мертвотно-бліде світло. Поблизу себе я побачив якусь курну яму, від якої через усю долівку простяглася крива розколина, подібна до утвореної землетрусом ущелини.

Якийсь час я ніяк не міг упізнати цього місця, але зрештою, важко перебираючи думки, збагнув, що лежу в перетвореному на руйновище храмі Ідмоса, і що та яма коло мене, з якої струменіли їдкі сірі випари, була тією самою, з якої донедавна здіймався фонтан Співочого Полум’я. То була картина дивовижної руйнації й спустошення: ворожий гнів, який упав на Ідмос, повалив усі стіни, усі пілони цього міста. Лежачи серед архітектурної руїни, порівняно з якою рештки Она310 та Анґкора 311видалися б щонайбільше купами жорстви, я втупився поглядом у сплюндровані небеса.

Ціною геркулесових зусиль я відвернув голову від ями, що курилася тонкими, повільними цівками чаду, які примарними кільцями клубочилися там, де ще недавно зринало у височінь і співало бурхливе зелене Полум’я. І лиш тоді я помітив своїх супутників. Енґарт, досі непритомний, лежав неподалік від мене, на відстані руки, а одразу за ним я розгледів бліде перекошене обличчя Еббонлі, ноги та нижня частина тулуба якого були причавлені грубим і розтрощеним підніжжям поваленої колони.

Немов у якомусь нескінченному нічному кошмарі прагнув я скинути із себе той тягар інертності, що свинцевою вагою притиснув мене до підлоги. Доклавши неабияких зусиль, я таки спромігся струснути той безрух, а тоді вкрай болісно та повільно звівся на ноги і підійшов до Еббонлі. Мені вистачило побіжного погляду, щоб визначити, що Енґарт не зазнав ушкоджень і незабаром має прийти до тями, але Еббонлі, причавлений масивним монолітним каменем, швидко помирав, і навіть за допомогою дюжини чоловіків я не зміг би звільнити його з цього ув’язнення чи зробити щось, аби хоч якось полегшити його агонію.

Коли я схилився над ним, він з доблесною та жалісною відвагою спробував усміхнутися.

— Марна справа — за мить мене вже не стане, — прошепотів він. — Прощавайте, Гастейне, і попрощайтеся за мене з Енґартом.

Його викривлені смертною мукою губи розслабилися, повіки впали, а голова відкинулася назад, на мощену підлогу храму. Пройнятий якимось нереальним, немов уві сні, жахом, майже без емоцій, я збагнув, що Еббонлі помер. Те виснаження, що досі опосідало мене, було занадто глибоким, аби дозволити здобутися на якусь думку або на відчуття; усе це сум’яття нагадувало мені першу реакцію людини після довгої ночі наркотичної оргії. Мої нерви були неначе перегорілі дроти, м’язи — обмерлі та нечутливі, як глина; мозок був спопелілий та випалений зсередини, ніби в ньому розгорілося, а тоді згасло якесь велике вогнище.

Хтозна-як, коли сплив час, щодо тривалості якого моя пам’ять не зберегла певних спогадів, я таки спромігся повернути Енґарта до тями, і він отупіло й приголомшено сів на долівці. Коли я сказав йому, що Еббонлі помер, мої слова, здавалося, не справили на нього жодного враження, і на мить я засумнівався в тому, що він мене зрозумів. Врешті-решт Енґарт помалу та з очевидними труднощами зіп’явся на ноги, побачив тіло друга і, схоже, якоюсь мірою усвідомив жах нашого становища. Але, гадаю, він, охоплений цілковитим розпачем і млявістю, так і залишився б там надовго, або й назавжди, якби я не взяв ініціативу до своїх рук.

— Ходімо, — мовив я, силкуючись надати своєму голосові твердості. — Мусимо забиратися звідси.

— Куди? — мляво запитав він. — Полум’я згасло, його джерело знищене, і Внутрішнього Виміру більше не існує. Шкода, що я не помер, як Еббонлі, — чи, може, таки помер, судячи з того, як я почуваюся.

— Треба знайти шлях назад, до Кратер-Ріджу, — пояснив я. — Певна річ, ми зможемо це зробити, лише якщо міжвимірні портали не було знищено.

Не було схоже, щоб Енґарт мене почув, одначе він слухняно пішов слідом за мною, коли я узяв його попід руку та почав шукати виходу із серця храму, прямуючи коридорами, що лишилися без стель, і пробираючись поміж перекинутими колонами…

Мої спогади про повернення вкрай туманні, безладні та сповнені втоми, немов якесь нескінченне марення. Пригадую, я озирнувся на Еббонлі, який лежав, білий та нерухомий, під тією масивною колоною, якій судилося послужити для нього вічним надгробком; пригадую й ті величні, наче гори, руїни міста, серед яких ми, схоже, були єдиними живими істотами. Тепер місто було пусткою хаотично розкиданого каміння, розплавлених, схожих на обсидіан блоків, там досі лилися струмки розтопленої лави, зникаючи в глибоких ущелинах або падаючи потоками у незглибимі провалля, що відкрилися у землі. А ще пригадую, що на тому румовищі я бачив серед уламків обвуглені тіла тих смаглявих колосів, які були мешканцями Ідмоса й хранителями Полум’я.

Неначе пігмеї, заблукалі в зруйнованій фортеці велетів, ми невпевнено просувалися вперед, раз у раз спотикаючись, задихаючись у мефітичних312 і металічних випарах, відчуваючи запаморочення від жару, що струменів звідусіль, накочувався на нас і бив важкими хвилями. Шлях нам заступали повалені будівлі, загрозливо навислі вежі та верхівки мурів, на які, докладаючи великих зусиль і вельми ризикуючи, ми мусили видиратися, щоб пройти далі; і зчаста ми були вимушені збиватися на манівці та відхилятися від прямого курсу, щоб оминути велетенські розколини, які, здавалося, розтинають підмурівки самого цього світу.

Коли ми хисткою ходою перебралися через розколоті, безформні, неначе вкриті застиглою лавою бескиди, рештки того, що донедавна було міськими валами, рухомі вежі гнівливих Зовнішніх Володарів уже віддалилися, а їхні війська зникли, попрямувавши кудись рівниною, що лежала за Ідмосом. Перед нами не було нічого, крім спустошеної землі — лише почорнілий від вогню обшир розпростерся під склепінням випарів, і не залишилося на ньому жодного дерева і жодної травинки.

Пройшовши тим пустищем, ми, зрештою, знайшли шлях до порослого фіолетовою травою схилу над рівниною, який лежав поза межами дії руйнівних блискавиць. Моноліти-дороговкази, зведені на тому пагорбі народом, про який ми ніколи не дізнаємося нічого, навіть ймення, і досі дивилися вниз, на пустелю, що курилася димом, і на величне розвалище Ідмоса. І там, на пагорбі, ми таки натрапили на сірувато-зелені колони, які були брамою між світами313.

Cклепи Йог-Вомбіса

Передмова

Коли я працював інтерном в Іґнарі, у шпиталі для землян, мені доручили вельми незвичайну справу Родні Северна, єдиного з учасників експедиції Октейва до Йог-Вомбіса, який залишився живий, і під диктування якого я записав наведену нижче історію. Северна принесли до шпиталю марсіани — провідники тої експедиції. Він сильно страждав: його скальп і чоло були вкриті жахливими рваними ранами та запалені; напади гарячкового шалу повторювалися, і часами він потерпав від такого несамовитого марення, що його доводилося припинати до ліжка; шал цей неможливо було пояснити з огляду на надзвичайне виснаження хворого.

Ті рвані рани, як стане зрозуміло з історії Северна, були заподіяні головним чином його власною рукою. Межи ними рясніли невеликі круглі ранки, які легко було відрізнити від ножових порізів і які були розташовані рівними колами. Саме крізь ці круглі ранки у Севернів скальп було впорснуто якусь невідому отруту. Складно пояснити, що́ заподіяло йому таких ран, хіба що взяти на віру те, що історія Северна була правдою, а не вигадкою, яку породила його хвороба. Щодо мене, то у світлі дальших подій я відчуваю, що не маю іншої ради, крім як повірити у правдивість його розповіді. Дивні речі трапляються на червоній планеті, і я можу лише підтримати побажання, яке приречений археолог висловив про наступні дослідження.

Наступної ночі, вже після того, як він закінчив оповідати мені свою історію, і коли за ним мав би наглядати інший лікар, Северн якимось чином спромігся втекти зі шпиталю — поза сумнівом, під час одного з тих дивних нападів, про які я вже згадував. Приголомшливий вчинок: адже після тривалої напруги, якої потребувала його жахлива розповідь, він видавався мені слабшим, ніж будь-коли, і з години на годину можна було очікувати його смерті. Та ще приголомшливішим був той факт, що сліди його босих ніг знайшли у пустелі. Вони вели у бік Йог-Вомбіса й невдовзі щезли, заметені легкою піщаною бурею; одначе жодного сліду Северна досі так і не знайшли.

Розповідь Родні Северна

Якщо лікарі не помиляються у своїх прогнозах, мені лишилося жити кілька марсіанських годин. Я докладу всіх зусиль, аби за ці години розповісти про ті надзвичайні та страхітливі події, що поклали край нашим дослідженням у руїнах Йог-Вомбіса, і нехай ця розповідь стане засторогою для усіх, хто може піти нашими слідами. Якимось чином я, попри свій знесилений стан, маю зуміти розповісти цю історію, адже більше нема нікого, хто міг би це зробити. Але розповідь моя буде стомливою і переривчастою; і коли я закінчу, мене знов охопить шаленство, й кільком чоловікам доведеться тримати мене, щоб я не покинув шпиталю і, здолавши чимало пустельних ліг, не повернувся до тих мерзенних склепів, скоряючись примусові згубного та зловорожого вірусу, який розливається моїм мозком. Можливо, смерть звільнить мене від ненависного контролю, який силуватиме мене спуститися до тих бездонних, сповнених жаху лабіринтів підземного світу, подібних до яких не існує на жодній з притомніших планет Сонячної системи. Я кажу «мабуть»… адже, пригадуючи те, що́ мені випало побачити, не впевнений, що навіть сама смерть зможе покласти край моєму поневоленню…

Нас, які вирушили в супроводі місцевих провідників з Іґнара, торгової метрополії на Марсі, щоб оглянути стародавнє й покинуте впродовж багатьох еонів місто, було восьмеро. Кожен був професійним археологом і мав більше чи менше земного та міжпланетного досвіду. Аллан Октейв, наш офіційний керівник, утримував першість, оскільки знав про марсіанську археологію більше за усіх інших землян на цій планеті; багато хто з нашого загону, приміром Вільям Гарпер і Джонас Галґрен, вже брали участь у багатьох його попередніх дослідженнях. Я, Родні Северн, був радше новачком, оскільки провів на Марсі лише кілька місяців, а переважна більшість моїх позаземних наукових розвідок обмежувалася Венерою.

Мені часто доводилося чути про Йог-Вомбіс — здебільшого непевні чутки та легенди, я ніколи не отримував такої інформації з перших джерел. Навіть всюдисущий Октейв ще ніколи не бачив того міста. Збудоване вимерлим народом, історія якого загубилася в пізніші ери занепаду планети, воно залишалося туманною та захопливою загадкою, до розуміння якої ніхто ще навіть не наблизився… і яка, хочеться вірити, може навіки-віків залишитися для людини незбагненною. Безперечно, я сподіваюся, що ніхто вже не піде нашими слідами…

Усупереч тому враженню, що склалося у нас з оповідей марсіан, ми виявили, що ті напівказкові руїни лежали не так і далеко від Іґнара з його земною колонією та консульствами. Оголені місцеві мешканці з широкими губчастими грудьми стримано розповідали, що перш ніж дістатись Йог-Вомбіса, доведеться перетнути неозорі пустелі, де невпинно вирують піщані бурі; і попри те, що ми пропонували щедру винагороду, знайти провідників для нашої мандрівки виявилося вкрай складно. Ми забезпечили себе більш ніж достатнім запасом провізії та заздалегідь приготувалися до будь-яких непередбачуваних обставин, які могли виникнути під час подорожі, тож були неабияк втішені та здивовані, коли натрапили на ті руїни за якихось сім годин переходу пласкою — жодного деревця — теракотово-жовтою пусткою, що розкинулася на південний захід від Іґнара. З огляду на меншу силу тяжіння, мандрівка була не настільки втомливою, як міг би сподіватися той, хто незнайомий з марсіанськими умовами. Але через по-гімалайському розріджене повітря і небезпеку перенапруження серця ми були обережні та старалися не поспішати.

Мить, коли ми натрапили на Йог-Вомбіс… це було несподівано і видовищно. Спинаючись пологим, голим і глибоко вивітреним кам’яним схилом узвишшя, яке простяглося на лігу в довжину, ми зненацька побачили перед собою поруйновані стіни місця нашого призначення. Найвищі вежі виглядали зарубками на маленькому і далекому сонці, яке сяяло приглушеним багрянцем крізь пливкий серпанок дрібного піску. Якийсь час нам здавалося, що ті трикутні вежі без бань і зламані моноліти належали якомусь іншому місту, про яке не лишилося навіть легенд; геть не тому, яке ми шукали. Але розташування руїн, які утворювали щось на кшталт дуги, що охоплювала майже весь обшир пологого ґнейсового314 узвишшя, а також прикметний тип архітектури невдовзі переконали нас, що ми дісталися мети наших пошуків. Жодне інше з прадавніх міст на Марсі не було розплановане подібним чином, а дивні терасовані контрфорси315 товстих мурів, схожі на сходи забутих анакімів, були притаманні саме тій доісторичній расі, яка збудувала Йог-Вомбіс. Ба більше, Йог-Вомбіс був єдиним позосталим прикладом такої архітектури, якщо не брати до уваги тих нечисленних фрагментів в околицях Іґнара, які ми оглянули раніше.

Мені випадало бачити стародавні мури Мачу-Пікчу316, що стриміли до небес серед безлюдних Анд, і теокалі317, поховані в мексиканських джунглях. Довелося бачити замерзлі фортечні мури Уоґама, збудовані велетами в льодовиковій тундрі нічної півкулі Венери. Однак усі ті величні споруди принаймні зберігали спогади чи натяки на те, що колись у них вирувало життя, і здавалися сьогочасними порівняно з містом Йог-Вомбіс, яке немовби огортала жаска й смертоносна предковічність, безживна скам’яніла стерильність, яка панувала там упродовж багатьох циклів. Увесь той край був розташований віддалік життєдайних каналів, осторонь яких рідко зустрічалися представники навіть найбільш нездорової й невибагливої флори та фауни; і ми не зустрічали жодної живої істоти, відколи полишили Іґнар. Одначе тут, у цій справіку безплідній та безлюдній пустелі, здавалося, що життя ніколи навіть не могло існувати. Ці будівлі з голих, вивітрених каменів могли бути споруджені працею мерців, аби дати житло страхітливим гулям і демонам первісної пустки.

Здається, у кожного з нас склалося саме таке враження, і ми мовчки стояли та дивилися на ті мегалітичні руїни, над якими поступово розливалися схожі на сукровицю сутінки. Пригадую, що мені трохи перехопило дух у грудях, адже саме те повітря, здавалося, було пронизане непридатним для дихання холодом смерті; я чув, як усі інші з нашого загону так само різко та важко вхопили повітря.

— Те місце мертвіше за єгипетську трупарню, — зауважив Гарпер.

— І, либонь, набагато старіше, — пристав на ці слова Октейв. — Згідно з найбільш достовірними легендами, расу йоргі, яка збудувала Йог-Вомбіс, винищила теперішня панівна раса, і сталося це щонайменше сорок тисяч років тому.

— А ще ж побутує історія, — додав Гарпер, — що останніх йоргі знищила якась невідома сила — щось надто жахливе та химерне, аби згадувати про це навіть у міфах, чи не так?

— Звісно, мені доводилося чути ту легенду, — погодився Октейв. — Можливо, серед цих руїн ми знайдемо докази, які її доведуть або ж спростують. Йоргі могла вигубити якась жахлива епідемія, така, як пошесть Яшта — щось на кшталт зеленої плісняви, яка з’їдала усі кістки в тілі, починаючи із зубів і нігтів. Але нам не варто боятися її підхопити, адже навіть якщо в Йог-Вомбісі і збереглися якісь мумії, то після стількох циклів планетарного зневоднення усі бактерії будуть давно мертві разом зі своїми жертвами. Хай там як, а ми напевно зможемо багато чого дізнатися. Айгаї завжди намагалися оминати це місце. Його мало хто відвідував, і ніхто, наскільки я з’ясував, ще не здійснював ретельного дослідження тих руїн.

Cонце з моторошною швидкістю опустилося за небокрай, немовби щезло радше завдяки якомусь спритному фокусові, аніж природному процесові заходу. Ми відчули холод, щойно запали синьо-зеленаві сутінки, а ефір у височині над нами був схожий на велетенську і прозору крижану баню, якої не торкався промінь сонця; баню, поцятковану мільйоном безбарвних блискіток — зірок. Ми нацупили на себе пальта і шоломи з марсіанського хутра, як і слід такими ночами, і, відійшовши на захід од міських мурів, влаштували табір з підвітряного боку, аби бути бодай трохи захищеними від джаара — нестерпного пустельного вітровію, що завжди дме зі сходу перед світанням. А тоді, запаливши спиртові лампи, які взяли із собою, аби куховарити, ми зібралися гуртом та сиділи навколо них, поки готувалася та споживалася вечеря.

Опісля, радше заради комфорту, ніж через утому, ми рано повкладалися до спальних мішків; двоє наших провідників-айгаї закуталися у схожі на савани згортки сірої тканини, званої басса318, що була усім захистом, котрого потребували їхні вкриті цупкою шкірою тіла навіть за температур, які сягали нижче нуля.

Я ж закляк навіть у товстому двошаровому спальнику, відчуваючи на собі студінь нічного повітря, і певен, що скоріше це, ніж будь-що інше, спричинилося до того, що я довго не міг заснути, а сон, у який я, зрештою, провалився, був неспокійним і уривчастим. Природно, незвичність нашого становища та химерна близькість тих еонічних мурів і веж могли до певної міри порушити мій спокій, але хай там як, а мене не турбувало анінайменше передчуття тривоги чи небезпеки; я, певно, розсміявся б від самої думки про те, що якась загроза може чаїтися в Йог-Вомбісі, серед неймовірної та приголомшливої старовини якого навіть самі фантоми його небіжчиків давно уже мусили зблякнути та перейти в нічогість.

Однак я мало що пам’ятаю, крім відчуття нескінченності ночі, яким часто позначається неглибокий та уривчастий сон. Я пригадую вітер, який, пронизуючи до кісток, стогнав над нами ближче до опівночі, і як пісок дрібним градом жалив моє обличчя, принесений вітром, що перелітав від однієї незапам’ятної пустелі до іншої; пригадую й тихі незворушні зорі, що ненадовго потьмянішали, заслонені пеленою летючої предковічної куряви. А тоді вітер ущух, і я знову задрімав, але час від часу очунював. Зрештою, під час одного з таких періодів напівпробудження, я неясно збагнув, що два місяці-близнюки, Фобос і Деймос319, уже зійшли на небі, і їхнє сяйво, ллючись на руїни, утворювало велетенські примарні тіні та кидало попелясте мерехтіння на закутані фігури моїх супутників.

Певно, я поринув у напівсон, адже спогади про те, що я тоді бачив, непевні, як усяке сновидіння. З-під важких повік я споглядав за крихітними місяцями, що здійнялися над верхівками трикутних веж без бань; а ще я бачив тіні руїн, що далеко простяглися землею і майже торкалися тіл моїх побратимів-археологів.

Уся та сцена була скута скам’янілою тишею; ані поруху від моїх товаришів. А тоді, коли повіки вже ладні були склепитися, виникло враження, що у тому замерзлому мороці я вловив якийсь рух; мені здалося, що від найдовшої тіні відділилася якась її частинка і поповзла у бік Октейва, який лежав до руїн найближче.

Навіть попри ту важку летаргію, в яку я поринав, мене стривожила ознака чогось неприродного та, можливо, лиховісного, яка вбачалася у тій картині. Я спробував сісти, і щойно поворухнувся, як тіняве щось — хай чим воно було — сахнулося назад і знову злилося водно з більшою тінню. Його зникнення так мене приголомшило, що я цілковито прокинувся; втім, у мене не було певності щодо того, чи справді я щось бачив. Коли я кинув на ту рухому тінь останній швидкий і побіжний погляд, вона видалася мені подібною до круглястого, темного та зморщеного клаптя тканини чи шкіри дванадцяти або чотирнадцяти дюймів у діаметрі, який хутко проповз землею, складаючись при цьому вдвоє, неначе гусінь п’ядуна320, через що приголомшливим чином згинався та розгинався під час руху.

Я не міг заснути ще майже годину, і якби не лютий холод, я, поза всяким сумнівом, підвівся б, аби розвідати усе як слід і пересвідчитися в тому, чи справді я бачив якийсь об’єкт химерної природи, а чи лише наснив його. Я лежав, прикипівши поглядом до густої ебеново-чорної тіні, в якій він зник, поки у моїй свідомості гротескною процесією проходили одна по одній низки химерних розмислів. Навіть тоді, хоча й дещо збентежений, я не пройнявся ані справжнім страхом, ані передчуттям імовірної загрози. Натомість я почав дедалі старанніше й старанніше переконувати себе, що побачена мною річ була надто дивною та фантастичною, аби бути чимось іншим, окрім як сновиддям. І врешті-решт я закуняв і поринув у легкий сон.

Мене розбудили холодні демонічні зітхання джаара в зубчастих стінах, і я побачив, що кволе сяйво місяців стало безбарвним, позначивши ранній світанок. Ми усі підвелися і закоцюблими попри вогонь спиртових ламп пальцями приготували сніданок. Потому, тремтячи, поснідали, а тим часом сонце вигулькнуло над обрієм, як жонглерова кулька. Величезні, покинуті, без жодних переходів між тінями та світлом, ті руїни нависали над нами у тьмяному вранішньому світлі, неначе мавзолеї первісних велетів, які вистояли впродовж пожертих темрявою еонів, щоб побачити останній світанок вмирущого небесного тіла.

Тепер моє химерне нічне видиво здалося мені особливо, фантасмагорично нереальним, і я лише побіжно його пригадав, не ставши розповідати про нього решті. Але якщо невиразні, спотворені тіні сну часто забарвлюють чиїсь години неспання, то вони могли спричинитися й до того, що викликали у мене той незвіданий настрій, який охопив мене зараз; настрій, в якому нелюдська чужість усього, що нас оточувало, та чорна, незміренна прадавність цих руїн гнітили мене з майже нестерпною силою. Це відчуття немовби складалося з мільйона непевних, примарних образів, які, незримі — проте відчутні, соталися з тієї величної неземної архітектури; це відчуття тяжіло наді мною, неначе породжений могилою інкуб, одначе було позбавлене форми та значень, які може осягнути людська думка. Мені здавалося, що я рухаюся не на відкритому повітрі, а у задушливих поховальних склепах, що задихаюся у важкій, просяклій смертю атмосфері, у міазмах розкладу, які застоялися впродовж багатьох еонів.

Моїм супутникам нетерпеливилося дослідити ті руїни, і, звісна річ, мені годі було й згадувати при них про ті вочевидь абсурдні та надумані тіні, які псували мені настрій. Людські істоти, потрапляючи до інших, ніж їхній рідний, світів, часто схильні до подібних нервових і психічних симптомів, які викликають у них незнайомі сили та незвичні випромінювання нового довкілля. Та коли ми вирушили у підготовчу виправу, аби оглянути руїни, і наблизилися до споруд, я плентався позаду решти, охоплений паралізуючою панікою, через яку на кілька митей втратив здатність рухатися і дихати. Здавалося, неначе до мого мозку та м’язів просочилася якась темна, холодна вільгість, проникла в їхні глибини й затамувала їхню роботу. А тоді паніка минула; і я був вільний піти слідом за рештою загону.

Хай як дивно це було, але двоє марсіан відмовилися нас супроводити. Байдужі та мовчазні, вони не дали нам бодай якогось пояснення причин такої відмови; проте, очевидно, ніщо не могло змусити їх увійти до Йог-Вомбіса. Ми були неспроможні визначити, боялися вони тих руїн чи ні; їхні загадкові обличчя з маленькими розкосими очима та величезними тріпотливими ніздрями не виказували ані страху, ані жодної іншої зрозумілої людям емоції. На наші запитання вони відказали хіба, що протягом багатьох епох нога жодного з айгаї не ступала серед тих руїн. Вочевидь, у них існувало якесь загадкове табу, пов’язане з цим місцем.

Зі спорядження в ту підготовчу виправу ми взяли із собою лише лом і два кайла. Решту наших інструментів, а також певну кількість зарядів із потужною вибухівкою ми залишили в таборі, щоб згодом, оглянувши місцевість, використати їх, якщо у тому стане потреба. Дехто з нас мав автоматичні пістолети, але їх також не стали брати, адже здавалося геть безглуздим навіть уявити, що серед тих руїн можна зустріти хоч якусь форму життя.

Коли ми почали оглядати руїни міста, Октейв був помітно збуджений і зустрічав кожну цікавинку шквалом гучних коментарів. Решта були пригнічені та мовчазні; і я гадаю, що більшість учасників нашого загону до певної міри поділяла мої почуття. Було просто неможливо позбутися святобливого остраху та подиву, якими ми пройнялися, споглядаючи ті мегалітичні камені.

Я не маю часу докладно описувати руїни, мушу поквапитися, щоб розповісти всю історію. Втім, багато чого я однаково не зможу описати, оскільки основній частині міста так і судилося залишитися недослідженою.

Ми пройшли певну відстань серед тих оперезаних терасами трикутних будівель, просуваючись зиґзаґоподібними вулицями, що підкреслювали лінії цієї вкрай своєрідної архітектури. Більшість веж були більшою чи меншою мірою поруйнованими, і повсюди ми бачили сліди глибокої ерозії, залишені вітром і піском, які впродовж довгих циклів чинили вплив на ці будівлі й багато де заокруглили гострі кути могутніх стін. Ми входили до деяких із тих веж крізь високі та вузькі дверні пройми, але знаходили всередині лише цілковиту порожнечу. Хай які предмети обстанови могли міститися в них, усі вони, певно, давно розсипалися на порох; і порох той звіяло геть всюдисущими пустельними бурями. Де-не-де на зовнішніх стінах збереглися сліди різьблення чи написів, але усі вони були такі затерті й понищені часом, що нам пощастило розрізнити лише кілька фрагментарних обрисів, з яких однаково нічого не вдалося зрозуміти.

У решті-решт ми вийшли на широку головну вулицю, що закінчувалася, впираючись у стіну величезної тераси, яка мала кількасот ярдів завдовжки та, либонь, із сорок ярдів заввишки, і до якої тулилися центральні будівлі, утворюючи щось на кшталт цитаделі чи акрополя. Марш поруйнованих сходів, створених для ніг довших, ніж у людей чи навіть у довготелесих сучасних марсіан, вів на горішню терасу, яка, здавалося, була витесана у самому плато.

Зупинившись, ми вирішили відкласти на потім дослідження вищих будівель, які, більше за решту відкриті негоді, зазнали значно суттєвіших руйнації та занепаду і, найімовірніше, не вартували тих зусиль, які б ми могли витратити на їхній огляд. Октейв уже навіть почав був висловлювати розчарування через те, що нам не вдалося знайти ніяких артефактів або різьблень, які могли б кинути світло на історію Йог-Вомбіса.

А тоді у головній стіні трохи правіше від сходів ми помітили вхід, напівзавалений прадавніми уламками. За купою детриту321 ми виявили початок сходового прогону, який вів униз. З того отвору майже зримим потоком струменіла пітьма — нудотна й затхла, наскрізь просякла предковічним смородом розкладу; а що ми не могли розгледіти нічого далі перших сходинок, то складалося враження, ніби вони зависли над чорною безоднею.

Октейв, я та ще дехто з нашого загону взяли із собою електричні ліхтарі — на той випадок, якщо у них стане потреба під час досліджень. Нам спало на думку, що в Йог-Вомбісі можуть бути такі самі підземні склепи та катакомби, як ті, що трапляються у сучасніших містах Марса. Ці підземелля часто є обширнішими за міста над ними, тож саме такі склепи були тим місцем, де ми, найімовірніше, могли знайти рештки цивілізації йоргі.

Спрямовуючи в безодню промінь ліхтаря, Октейв почав спускатися. Він бадьоро гукнув до нас, спонукаючи рушати за ним слідом.

І знову на якусь мить незбагненна, ірраціональна паніка скувала мене холодом, тож я завагався, а решта тим часом купчилася за моєю спиною. А тоді, як і раніше, жах минув, і я здивувався сам собі, що піддався чомусь абсурдному і намисленому. Я почав спускатися сходами слідом за Октейвом, і решта один по одному попрямували за мною.

Спустившись тими високими й незручними сходинками до самого низу, ми опинились у довгому та просторому склепі, що скидався на якийсь підземний передпокій. Його підлога була встелена товстим шаром прадавнього пилу, що насіявся за незліченні роки; де-не-де лежали купи сірого грубого пороху, подібного до того, що залишається після розкладу деяких різновидів грибів, які ростуть у марсіанських катакомбах під каналами. Можливо, колись такі гриби могли траплятися і в Йог-Вомбісі, але через тривале та надмірне зневоднення вони, певно, вже дуже давно загинули. Безперечно, ніщо, навіть гриб, не могло вижити у тих сухих склепах за численні минулі еони.

Повітря було навдивовижу важким, наче свого часу рештки прадавньої атмосфери, менш розрідженої, ніж теперішня атмосфера Марса, осіли в склепах і повік залишились у тій застояній пітьмі. Дихати було важче, ніж повітрям зовні, тут воно було сповнене якимись незнаними випарами; із кожним кроком з-під наших ніг здіймалися хмари легкого пилу, що, наче прах розпорошених мумій, поширювали довкруж ледь чутний сморід давноминулого гниття.

У самому кінці того склепу перед вузькою та високою дверною проймою промені наших ліхтарів вихопили з темряви величезну й неглибоку чи то урну, чи то чашу на коротких ніжках, яка мала кубічну форму; виготовлена вона була з тьмяного чорнувато-зеленого матеріалу, що наводив на думку про якийсь химерний сплав металу та порцеляни. Та посудина мала чотири фути завширшки, а її широкий обід було оздоблено звивистими знаками, що не надавалися для розшифрування та були глибоко вкарбовані в її поверхню, неначе витравлені кислотою. На дні чаші ми помітили осад, який складався з темних і схожих на золу фрагментів і видавав легкий, але неприємно їдкий дух, що був немовби примарою якогось значно міцнішого запаху. Октейв, який схилився над її краєм, вдихнув й одразу став кашляти і чхати.

— Хай що це за речовина, колись вона, певно, була вельми сильним фумігантом322, — зауважив він. — Мабуть, мешканці Йог-Вомбіса використовували його, щоб дезінфікувати ці склепи.

За тією неглибокою урною була дверна пройма, крізь яку ми потрапили до великої зали, підлога якої була відносно вільною від пилу. Ми виявили, що темний камінь під нашими ногами було розмічено різноманітними геометричними візерунками, зробленими вохристою рудою. Ті візерунки, немов єгипетські картуші323, окреслювали собою ієрогліфи та стилізовані малюнки. Здебільшого зображення були для нас незрозумілими, одначе певні знаки, що траплялися серед них, поза всяким сумнівом, мали позначати самих йоргі. Як і айгаї, вони були високі та кутасті, мали широкі, як ковальські міхи, груди; зображені на кам’яній підлозі йоргі мали додаткову третю руку, яка росла з грудей — прикметна ознака, що в залишковій формі часом трапляється серед айгаї. Їхні вуха та ніздрі, наскільки ми могли судити, не були такими великими й тріпотливими, як у сучасних марсіан. Усі ті йоргі були зображені в оголеному вигляді, одначе в одному з картушів, виконаному в значно поквапливішій манері, ніж інші, ми помітили дві постаті, високі конічні черепи яких огортало щось на кшталт тюрбанів, які вони намагалися чи то зняти, а чи то припасувати. Здавалося, художник доклав особливих зусиль, аби підкреслити той дивний жест, з яким їхні гнучкі чотирисуглобні пальці смикали за ті головні убори; уся постава тих двох йоргі була незрозуміло скорченою.

Від цього другого склепу навсібіч відгалужувалися проходи, що вели до справжнього лабіринту. Тут попід стінами вишикувалися врочисті ряди череватих урн. Вони були зроблені з того самого матеріалу, що й чаша-кадильниця, одначе сягали вище за людські голови та були щільно заткнуті корками з кутастими ручками. Між тими урнами залишався обмежений простір, в якому ми могли пройти лише по двоє. Коли вдалося витягти один із тих корків, ми побачили, що урна була по самі вінця заповнена попелом і обвугленими фрагментами кісток. Безсумнівно (як це й донині заведено серед марсіан), йоргі зберігали в одній урні кремовані рештки цілих родин.

Коли ми рушили далі, навіть Октейв поринув у мовчання, ніби на зміну його дотеперішньому захвату прийшло щось на кшталт замисленого благоговіння. А решту з нас, усіх до одного, гнітили густий морок і неуявленна прадавність, в які ми з кожним кроком заглиблювалися все далі й далі.

Тіні тріпотіли перед нами, неначе страхітливі, спотворені крила примарних кажанів. Навколо не було нічого, крім пилу, дрібного, немов атоми минулих епох, та урн із попелом давно вимерлого народу. Але в одному зі склепів я побачив якусь темну побрижену пляму круглої форми, що чіплялася до стелі, наче висохлий гриб. Дістатися плями було неможливо, тож ми якийсь час роздивлялися її, висуваючи чимало марних здогадів щодо її природи, а тоді подалися далі. Хай як це дивно, але тієї миті я чомусь не згадав про той зморщений тінявий об’єкт, який бачив або ж наснив уночі.

Не маю анінайменшого уявлення про те, як далеко ми встигли зайти, коли натрапили на останній склеп, але мені здавалося, ніби ми блукаємо в тому забутому підземному світі вже багато років. Повітря ставало дедалі смердючішим і дедалі менш придатним для дихання, набирало густини, неначе просякало осадом матеріальної гнилості; ми вже ладні були повернутися назад. А тоді, діставшись кінця довгої катакомби, вздовж якої по обидва боки стояли ряди урн, ми геть несподівано опинилися перед глухою стіною.

Тут ми натрапили на одне з найдивніших і найтаємничіших своїх відкриттів — на муміфіковану та неймовірно висушену постать, яка стояла, випроставшись, попід самою стіною. Та фігура мала більше семи футів заввишки, була бітумно-брунатна та повністю оголена, якщо не брати до уваги чогось на кшталт чорного каптура, який вкривав верхню частину голови і зморщеними складками спадав обабіч. Судячи з трьох рук і загальних обрисів, цей марсіанин явно був одним із прадавніх йоргі — можливо, єдиним представником цієї раси, чиє тіло донині залишилося неушкодженим.

Усіх нас пройняв неописанний трем від самої думки про істинний вік цієї висохлої істоти, яка в сухому повітрі склепу збереглася впродовж усіх історичних і геологічних змін, яких зазнала планета, щоб протривати до наших часів і постати перед нами як зрима ланка між сучасністю та втраченими циклами.

А тоді, присвітивши ліхтариками і придивившись уважніше, ми побачили, чому та мумія зберігала стояче положення. Вона була прикута до стіни важкими металевими обручами, які обхоплювали її за щиколотки, за коліна, за поперек, за плечі та за шию й були настільки глибоко роз’їдені та потемнілі від якоїсь іржі, що з першого погляду ми їх у тінях і не розгледіли. Коли ж ми ретельніше оглянули дивний каптур на голові мумії, той ще сильніше нас спантеличив. Він був вкритий тонким, схожим на плісняву пухом, занечищеним і запорошеним, як прадавнє павутиння. Не знаю, що са́ме, але щось у тому каптурі було гидким і відразливим.

— Слово честі! Оце — справжня знахідка! — вигукнув Октейв, тицьнувши ліхтариком у бік муміфікованого обличчя, і тіні, ніби живі істоти, заворушились у глибоких ямах очних западин, на величезних потрійних ніздрях і широких вухах, які випиналися під каптуром.

І досі спрямовуючи промінь свого ліхтарика вгору, Октейв простягнув вільну руку і легенько доторкнувся до тіла мумії. І хоч яким обережним був той дотик, уся нижня частина бочкоподібного тулуба, ноги, долоні та передпліччя мумії враз розсипалися на порох, і лише голова, верхня частина тіла та плечі так і лишилися висіти у металевих заковах. Процес розкладу виявився навдивовижу нерівномірним, адже на позосталих частинах тіла не було помітно ані сліду руйнації.

Октейв розпачливо скрикнув, а тоді почав кашляти і чхати, коли його оповила хмара брунатного праху, що невагомо полинула в повітрі. Ми ж, решта, відійшли назад, аби уникнути того праху. А тоді над хмарою, що ширилася склепом, я побачив неймовірну річ. Кутики чорного каптура на голові мумії почали відгортатись та посмикуватися, тоді він забився у відразливих корчах і впав зі зморщеного черепа, згортаючись і розгортаючись у повітрі. А потім звалився на непокриту голову Октейва, який, до краю збентежений раптовим розпадом мумії, залишився стояти попід самою стіною. І тієї миті, пройнятий глибоким жахом, я згадав ту істоту, що виповзла, наче гусінь, із тіней Йог-Вомбіса при світлі місяців-близнюків і віддалилася, немов уривок нічного видіння, щойно я отямився від напівсну і поворухнувся.

Щільно, неначе напнутою тканиною, обліпивши голову Октейва, істота накрила його волосся, чоло та очі. Той зайшовся диким, пронизливим криком, незв’язно благаючи про допомогу і несамовито смикаючи пальцями за каптур, але не зміг послабити його хватки. Тоді його крики переросли в божевільне крещендо агонії, немов його катували якимось пекельним знаряддям тортур; він сліпма затанцював і застрибав склепом, і хоч ми всі кинулися вперед, намагаючись дістатися Октейва та звільнити від тої химерної ноші, йому з дивовижною вправністю раз у раз вдавалося нас уникати. Все це було незбагненним, неначе нічний кошмар, однак істота, що впала на голову нашого ватажка, була, вочевидь, якоюсь формою марсіанського життя, котра всупереч усім відомим законам науки вижила у тих предковічних катакомбах. Треба було зробити все можливе, щоб визволити Октейва з її лабет.

Ми спробували приступитися до нашого очманілого очільника зусібіч — задум, який мало бути нескладно втілити у досить вузькому просторі між останніми урнами та стіною. Але Октейв, кинувшись геть у спосіб надто немислимий з огляду на його осліплений стан, обігнув нас усіх і, промчавши вперед, зник серед урн, за якими починався заплутаний підземний лабіринт.

— Боже мій! Що з ним сталося? — скрикнув Гарпер. — Він поводиться, немов одержимий.

Часу на обговорення цієї загадки ми, вочевидь, не мали, тож усі гуртом, так швидко, як дозволяв наш приголомшений стан, побігли слідом за Октейвом. У довколишній пітьмі ми втратили його з поля зору, а діставшись першого розгалуження склепів, зупинилися, не маючи певності щодо того, який з коридорів він обрав. Коли це раптом з найдальшої катакомби ліворуч від нас долинув пронизливий крик, який повторився декілька разів поспіль. Було в тих криках щось химерне та несьогосвітнє, щось таке, що могло бути зумовлене давно застояним повітрям або ж акустичними особливостями цих розлогих підземель. Але чомусь я не міг уявити, що ті волання злітають із людських вуст — принаймні, не з вуст живої людини. У них вчувалась якась бездушна, механічна агонія, немовби вони вирвалися з горлянки опанованого дияволом трупа.

Спрямовуючи промені ліхтариків у хисткі, зникомі тіні, ми помчали між рядами величних урн. Крики розчинилися в могильній тиші, одначе звіддаля до нас долинув легкий приглушений тупіт ніг; він віддалявся. Ми стрімголов помчали навздогін, але вже невдовзі, болісно хапаючи ротом зіпсоване, сповнене міазмами повітря, були змушені сповільнити біг, так і не наблизившись до Октейва на відстань достатню, аби його побачити. До нас долинали лише ледь чутні звуки його поквапливих кроків, які лунали все далі й далі, поступово стихаючи, немовби поглинуті гробницею кроки фантома. А тоді вони вщухли, і ми не чули вже нічого, крім власного судомного дихання та стугоніння крові, що пульсувала в жилах на наших скронях, неначе розмірений рокіт барабанів, які били на сполох.

Ми рушили далі, а коли натрапили на потрійне розгалуження підземель, наш загін розділився на три групи. Гарпер, Галґрен і я обрали середній коридор. Пройшовши відстань, яка видалася нам нескінченною, і не знайшовши ані сліду Октейва, ми пробралися повз низку ніш, до самої стелі загромаджених урнами, які, певно, містили прах сотні поколінь, а тоді зрештою дісталися великої зали, підлогу якої було оздоблено геометричними візерунками. Тут до нас незабаром приєдналася решта загону; їм також не вдалося визначити місця перебування нашого зниклого очільника.

Було б марною справою детально описувати наші поновлені пошуки в усіх тих незчисленних склепах, чимало з яких ми до того не досліджували. Усі вони були порожніми, принаймні якщо говорити про якісь ознаки життя. Пригадую, як іще раз проходячи тим склепом, на стелі якого я бачив темну круглу пляму, я пересмикнувся, коли помітив, що пляма та зникла. Просто диво, що ми не загубились у тому лабіринті підземного світу, одначе зрештою ми повернулися до останньої катакомби, в якій знайшли прикуту заковами мумію.