Валіс

Розділ 9

«Ода»[42] Вордсворта містить підзаголовок: «Передчуття безсмертя у спогадах з раннього дитинства». У випадку Товстуна «передчуття безсмертя» ґрунтувалося на спогадах про майбутнє життя.

На додачу, незважаючи на всі намагання, Товстун не міг писати поезію, яка була б чимось кращим за повну фігню. Він захоплювався «Одою» Вордсворта й завжди мріяв написати щось настільки ж вартісне. Однак так і не зумів цього зробити.

Так чи інакше, а думки Товстуна тепер зосереджувалися на мандрах. Ці думки набули специфічної форми; одного дня він подався у «Всесвітнє туристичне бюро» (у відділення в Санта-Ані) і завів розмову з жінкою, що сиділа за стійкою, із самою цією жінкою та її комп’ютерним терміналом.

— Так, ми можемо влаштувати для вас мандрівку повільним човном до Китаю,— бадьоро сказала жінка.

— А як щодо швидкого перельоту літаком? — запитав Товстун.

— Ви їдете в Китай із медичних причин? — поцікавилася жінка.

Це питання здивувало Товстуна.

— Деякі люди із західних країн літають у Китай для отримання медичних послуг, — сказала жінка. — Навіть зі Швеції, наскільки я розумію. Медичні послуги в Китаї неймовірно дешеві... Але, можливо, ви про це вже знаєте. Ви знаєте? Складні операції іноді коштують приблизно тридцять доларів.

Весело посміхаючись, вона почала порпатись у купі буклетів.

— Мабуть, так, — сказав Товстун.

— Потім ви можете вирахувати ці витрати зі свого податку на прибуток, — сказала жінка. — Бачите, як ми у «Всесвітньому туристичному бюро» прагнемо вам допомогти?

Іронія цього побічного питання страшенно вразила Товстуна, а саме те, що він, людина, яка прагнула знайти п’ятого Спасителя, міг вирахувати витрати на свою місію зі свого федерального податку на прибуток і податку на прибуток штату. Він розповів про це Кевіну, коли той заїхав до нього ввечері, очікуючи, що той вважатиме це кумедним.

Однак у Кевіна було інше на думці.

— Як тобі ідея сходити завтра ввечері в кіно? — запитав він таємничим тоном.

— А що показують? — Товстун вловив темні нотки в голосі товариша. Це означало, що Кевін щось задумав. Однак, звісно, залишаючись вірним своєму характеру, Кевін не хотів розповідати детальніше.

— Один фантастичний фільм, — мовив Кевін, і більше з нього й слова було не витягнути.

— Гаразд,— мовив Товстун.

Наступного вечора ми з ним та Кевіном поїхали на Тастін-авеню, де розташовувався невеликий кінотеатр; оскільки вони мали намір переглянути фантастичний фільм, то я вважав, що з професійних міркувань маю податися з ними.

Поки Кевін припарковував свою невелику червону Honda Civic, ми запримітили вивіску над кінотеатром.

— «Валіс»,— мовив Товстун, прочитавши напис.— З «Матінкою гускою». Що таке «Матінка гуска»?

— Рок-гурт, — розчаровано сказав я; усе це не звучало як те, що може мені сподобатися. У Кевіна були дивні смаки, як у кінематографі, так і в музиці; очевидно, цього вечора він зумів поєднати їх разом.

— Я вже бачив його, — таємниче сказав Кевін. — Потерпіть. Не пошкодуєте.

— Ти його вже бачив? — перепитав Товстун. — І хочеш переглянути ще раз?

— Потерпіть трошки,— повторив Кевін.

Зайнявши місця всередині невеликого кінотеатру, ми помітили, що аудиторія, схоже, складалася переважно з підлітків.

— «Матінка гуска» — це Ерік Лемптон, — сказав Кевін.— Він написав сценарій для «Валіса» і грає у ньому головну роль.

— Він співає? — запитав я.

— Нє, — мовив Кевін, і не додав більше ні слова, поринувши в мовчанку.

— Чому ми тут? — запитав Товстун.

Кевін зиркнув на нього, не відповівши.

— Це щось на зразок тієї твоєї платівки з відрижками? — поцікавився Товстун. Якось, коли депресія допікала йому особливо сильно, Кевін приніс платівку і запевнив Товстуна, що вона його розвеселить. Товстун мав одягнути свої електростатичні навушники Stax і добряче підбавити звуку. Як з’ясувалося, запис складався з безперервних відрижок.

— Нєа, — сказав Кевін.

Світло згасло; підлітки-глядачі повмовкали; почалися титри.

— Ім’я Брент Міні щось вам говорить? — запитав Кевін. — Він написав музику. Міні працює з генерованими комп’ютером випадковими звуками, які він називає «Музикою синхронічності». Він випустив три альбоми. Два останні в мене є, а от перший ніяк не вдається знайти.

— Тоді тут все серйозно, — сказав Товстун.

— Просто дивіться,— сказав Кевін.

Залунали електронні звуки.

— Господи,— з огидою мовив я. На екрані з’явилася гігантська пляма, що складалася з різних кольорів і вибухала в усіх напрямках; тоді камера наблизилася для крупного плану. «Низькобюджетне фантастичне кіно»,— сказав я сам до себе. Саме через такі в цього жанру погана репутація.

Дія розпочалася раптово; несподівано титри зникли. Глядачі побачили відкрите буре вигоріле на сонці поле, де-не-де поросле нечисленними бур’янами. «Що ж, — сказав я собі, — саме це ми й побачимо». По полю, підстрибуючи на ходу, їхав джип, у якому сиділо два солдати. Тоді небо пронизав яскравий спалах.

— Схоже на метеор, капітане, — сказав один із солдат.

— Так,— замислено відповів інший.— Однак, можливо, варто перевірити.

Я помилявся.

У фільмі «Валіс» йшлося про невелику фірму звукозапису з Бербанка, що називалася Meritone Records, власником якої був геній електроніки на ім’я Ніколас Брейді. Час дії — з огляду на стиль автомобілів і особливо на той різновид рок-музики, який звучав у фільмі,— вказував на пізні шістдесяті або ранні сімдесяті, однак тут була ціла купа химерних невідповідностей. Наприклад, схоже, що Річард Ніксон взагалі не існував; президента Сполучених Штатів звали Ферріс Ф. Фремонт, і він був дуже популярним. У першій частині фільму траплялося чимало раптових переходів до відео з теленовин, у яких ішлося про енергійну кампанію Ферріса Фремонта для переобрання на другий термін.

Матінка Гуска — справжня рок-зірка, який у реальному житті був не менш відомим, ніж Бові, Заппа та Еліс Купер, — взяв собі роль автора пісень, який підсів на наркоту, тобто безумовного невдахи. Тільки те, що Брейді й далі йому платив, дозволяло йому якось зводити кінці з кінцями. Дружина Гуски була вродлива й носила надзвичайно коротку зачіску; поєднання майже лисої голови та величезних сяйливих очей надавало цій жінці майже неземного вигляду.

У фільмі Брейді постійно залицявся до Лінди, дружини Гуски (чомусь у фільмі Гуска вирішив назватися власним ім’ям Ерік Лемптон; тож у сюжеті йшлося про сім’ю Лемптонів). Лінда Лемптон не була природженою акторкою; це стало зрозуміло майже одразу. У мене виникло враження, що Брейді був сучим сином, попри його майже магічні здібності в аудіо-електроніці. Він збудував лазерну систему, яка надсилала інформацію,— тобто різноманітні музичні сигнали, — у міксер, котрий був несхожий на будь-що, що реально існує. Та клята штука здіймалася в небо немов фортеця — Брейді й справді заходив у неї через двері і, опинившись всередині, пірнав у потік лазерних променів, які ставали музикою, використовуючи його мозок як перетворювач.

В одній зі сцен Лінда Лемптон зняла одяг. У неї не було статевих органів.

Найнавіженіша річ, яку ми з Товстуном будь-коли бачили.

Тим часом Брейді й далі снував плани, не усвідомлюючи, що з анатомічного погляду шансу переспати з нею не було. Це потішало Матінку Гуску — Еріка Лемптона — який продовжував колотися й писати найпаскудніші пісні, які тільки можна собі уявити. Через який час стало зрозуміло, що його мозок підсмажився; сам він цього не усвідомлював. Ніколас Брейді розпочав якісь таємничі маневри, натякаючи, що має намір знищити Еріка Лемптона лазером за допомогою свого схожого на фортецю міксера й так розчистити собі шлях до тіла Лінди, у якої насправді не було статевих органів.

Водночас у кадрах, які поволі зникали, час від часу з’являвся Ферріс Фремонт, що нас дуже спантеличувало. Зовнішньо Фремонт дедалі більше нагадував Брейді, а Брейді, схоже, перетворювався на Фремонта. Проносилися сцени, у яких Брейді був на якихось велетенських святкових зібраннях, очевидно пов’язаних із державними справами; іноземні дипломати вешталися туди-сюди, й усюди в повітрі висіло якесь напівчутне нескінченне низьке бурмотіння, електронний шум, який нагадував звук, що його створював міксер Брейді.

Я анітрохи не розумів цей фільм.

— Ти щось розумієш? — прошепотів я, нахилившись До Товстуна.

— Господи, ні, — відказав той.

Заманивши Еріка Лемптона в міксер, Брейді всунув в отвір дивну чорну касету і натиснув якісь кнопки. Глядачі побачили крупним планом, як голова Лемптона вибухнула, буквально вибухнула; однак замість шматків мозку з неї вирвалися мініатюрні електронні деталі й розлетілися в усіх напрямках. Тоді крізь міксер пройшла Лінда Лемптон, прямо через стіну, зробила щось із об’єктом, який мала в руках, і Ерік Лемптон почав рухатися назад у часі: електронні елементи з його голови полетіли у зворотному напрямку, череп знову став неушкодженим. Тим часом Брейді, невпевнено рухаючись і вирячивши очі, вибрався з будівлі Meritone на бульвар Аламеда... Різкий перехід до Лінди Лемптон, яка збирала свого чоловіка назад до купи. Вони обоє були в схожому на фортецю міксері.

Ерік Лемптон відкриває рот, щоб щось сказати, і з нього лунає голос Ферріса Ф. Фремонта. Лінда налякано сахається від нього.

Різкий перехід до Білого дому; Ферріс Фремонт, тепер вже більше не схожий на Ніколаса Брейді, а знову нагадує відновленого себе.

— Я хочу, щоб Брейді прикінчили, — похмуро каже він, — і зробили це негайно.

Двоє чоловіків, одягнуті в чорні блискучі уніформи, що тісно прилягають до тіла, й озброєні футуристичними гвинтівками, мовчки кивають.

Перехід до Брейді, який швидко крокує парковкою до свого автомобіля; він у повному ауті. Тоді кадр із чоловіками в чорних костюмах, що залягли на дахах і вдивляються в приціли своїх гвинтівок, спрямованих на Брейді, який сідає в авто й намагається його завести.

Перехід до велетенського натовпу дівчат, одягнутих у червоно-біло-сині уніформи чирлідерок. Однак вони не чирлідерки; вони вигукують: «Убийте Брейді! Убийте Брейді!»

Уповільнена зйомка. Чоловіки в чорному стріляють, раптом на екрані з’являється Ерік Лемптон, який стоїть на вулиці перед входом у Meritone Records; його обличчя крупним планом; його очі стають чимось дивним. Чоловіки в чорному перетворюються на попіл; їхня зброя плавиться.

«Убийте Брейді! Убийте Брейді!». Тисячі дівчат, одягнутих в ідентичні червоно-біло-сині уніформи. Деякі знімають з себе уніформи в сексуальному шаленстві.

У них немає статевих органів.

Зображення повільно зникає. Минув якийсь час. За велетенським горіховим столом навпроти один одного сидять два Ферріса Ф. Фремонта. Між ними: куб пульсуючого рожевого світла. Це голограма.

Товстун, який сидить збоку від мене, невдоволено бурчить. Він нахилився вперед і витріщається на екран. Я також витріщаюся. Я впізнаю це рожеве світло; це колір, який Товстун описував мені у своїх розповідях про Зебру.

Сцена, у якій голий Ерік Лемптон лежить у ліжку з Ліндою Лемптон. Вони знімають якісь мембрани з пластику, з-під яких з’являються статеві органи. Вони кохаються, тоді Ерік Лемптон підводиться з ліжка. Він йде У вітальню і коле собі якусь наркоту, на якій сидить. Сідає і втомлено опускає голову вниз. Повна пригніченість.

Загальний план. Будинок Лемптонів унизу; знімає камера, яку зазвичай називають «камерою три». У будинок внизу влучає промінь енергії. Різкий перехід до Еріка Лемптона; він смикається так, немов його щось пронизало. Обхоплює голову руками, компульсивно здригаючись від болю. Його обличчя крупним планом; його очі вибухають. (Глядачі важко вдихають, включно зі мною та Товстуном.)

Очі, що вибухнули, замінюють інші очі. Тоді, вкрай повільно, його лоб відкривається посередині. Стає видно третє око, але йому бракує зіниці; замість неї латеральна лінза.

Ерік Лемптон посміхається.

Перехід до сесії звукозапису; якийсь фолк-рок гурт. Вони грають пісню, від якої їх реально пре.

— Не пам’ятаю, щоб ти раніше таке писав,— сказав спеціаліст зі звукозапису Лемптону.

Камера наближається до динаміків; звук гучнішає. Тоді різкий перехід до системи звуковідтворення Атрех; Ніколас Брейді слухає касету фолк-рок гурту. Тоді подає знак техніку у схожому на фортецю міксері. Лазерні промені вистрілюють в усіх напрямках; з аудіотреком відбувається якась моторошна трансформація. Брейді насуплюється, перемотує касету на початок і вмикає її ще раз. Лунають слова:

«Убийте... Ферріса... Фремонта... убийте... Ферріса... Фремонта...». Вони лунають знову і знову. Брейді зупиняє касету, відмотує на початок і вмикає ще раз. Цього разу лунає пісня, яку написав Лемптон і про вбивство Фремонта вже не згадується.

Екран темніє. Нічого не видно, не лунає жодного звуку. Тоді повільно з’являється похмуре обличчя Ферріса Ф. Фремонта. Так немов він чув, що було на касеті.

Нахилившись, Фремонт натискає кнопку на інтерком-системі, що стоїть на його столі.

— Мені потрібний міністр оборони,— каже він.— Приведіть його сюди негайно; треба з ним поговорити.

— Так, пане президенте.

Фремонт відкидається на спинку крісла, відкриває папку; у ній фотографії Еріка Лемптона, Лінди Лемптон та Ніколаса Брейді, плюс супровідна інформація. Фремонт вивчає інформацію — на якихось півмиті його голову пронизує промінь рожевого світла. Фремонт здригається, у нього спантеличений вигляд, тоді незграбно, мов робот, зводиться на ноги, підходить до шредера, на якому написано ШРЕДЕР, і кидає в нього папку з усім її вмістом. У нього порожній вираз обличчя. Він абсолютно про все забув.

— Пане президенте, прийшов міністр оборони.

— Я його не викликав, — відказує спантеличений Фремонт.

— Однак, сер...

Різкий перехід до бази військово-повітряних сил. Тут саме запускають ракету. Крупним планом документ, на якому стоїть позначка ТАЄМНО. Ми бачимо його відкритим.

ПРОЕКТ

ВАЛІС

Голос за кадром: «ВАЛІС? Що це таке, генерале?»

Глибокий поважний голос: «„Неосяжна активна жива розумна система“. Ніколи не...»

Уся будівля вибухає тим самим рожевим світлом. Надворі зводять ракету. Раптом вона починає хитатися. Лунає сирена тривоги. Якісь голоси верещать: «Небезпека вибуху! Небезпека вибуху! Припинити місію!»

Тепер ми бачимо Ферріса Ф. Фремонта, який виголошує політичну промову на благодійній вечері для збору коштів на виборчу кампанію; його слухають елегантно одягнені люди. Офіцер в уніформі нахиляється й шепоче щось президентові на вухо. Вголос Фремонт каже:

— Отже, ми знищили ВАЛІС?

— Щось пішло не так, пане президенте, — схвильовано відповідає офіцер.— Супутник і досі...

Його голос губиться серед гулу юрби; натовп відчуває, що щось не так: елегантно одягнені люди перетворилися на дівчат-чирлідерок в ідентичних червоно-біло-синіх уніформах; вони нерухомо завмерли. Немов роботи, яких відімкнули від струму.

Фінальна сцена. Велетенський захоплений натовп. Ферріс Фремонт, який знову з’явився на екрані, у стилі Ніксона показує обома руками V-подібний знак перемоги. Очевидно, його переобрали. Короткі кадри, на яких стоять струнко одягнені в чорне озброєні чоловіки; вони задоволені; загальна радість.

Якийсь хлопчик простягає місіс Фремонт букет квітів; вона повертається до нього й приймає букет. Ферріс Фремонт також повертається; камера наближається для крупного плану.

Обличчя Брейді.

По дорозі додому, коли ми поверталися з Тастін-авеню, після того, як ми всі троє якийсь час помовчали, Кевін запитав:

— Ви бачили рожеве світло?

— Так, — мовив Товстун.

— І третє око у формі латеральної лінзи, — сказав Кевін.

— Це Матінка Гуска написав сценарій? — запитав я.

— Написав сценарій, виступив режисером і зіграв у ньому одну з головних ролей, — сказав Товстун. — Цікаво, він до цього хоч щось знімав?

— Ні, — сказав Кевін.

— Там була передача інформації, — сказав я.

— У фільмі? — запитав Кевін. — У самому сюжеті? Чи ти маєш на увазі передачу інформації від фільму та аудіо-треку глядачам?

— Не впевнений, що й сам це розумію... — почав було я.

— У цьому фільмі є щось підсвідоме,— сказав Кевін. — Коли піду дивитися його наступного разу, візьму з собою портативний касетний магнітофон із функцією запису. Мені здається, інформація закодована в Музиці синхронічності Міні, у його випадковій музиці.

— Там ішлося про альтернативні Сполучені Штати, — сказав Товстун. — Де замість Ніксона президентом став Ферріс Фремонт. Принаймні так мені здається.

— Як вважаєте, Ерік та Лінда Лемптони були людьми чи ні? — запитав я. — Спершу вони здавалися людьми; потім виявилося, що в неї немає... Ну, знаєте, статевих органів. А тоді вони зняли ці мембрани і з’ясувалося, що в них таки були статеві органи.

— Однак коли вибухнула його голова, — сказав Товстун, — то вона виявилася наповненою комп’ютерними деталями.

— Ти помітив горщик? — запитав Кевін. — На столі Ніколаса Брейді. Маленький глиняний горщик, як у тебе, який та дівчина...

— Стефані, — мовив Товстун.

— ...виготовила для тебе.

— Ні,— відказав Товстун.— Не помітив. У фільмі було так багато деталей і вони так швидко мерехтіли в мене перед очима, маю на увазі, перед очима глядачів.

— Першого разу я також не помітив той горщик,— сказав Кевін. — Він з’являється в різних місцях; не лише на робочому столі Брейді, а й одного разу в кабінеті президента Фремонта, далеко в кутку, де його можна помітити тільки периферійним зором. Він також з’являється в різних частинах будинку Лемптонів; наприклад, у вітальні. А в тій сцені, де Ерік Лемптон, похитуючись, вештається по будинку і постійно вдаряється об щось...

— Глечик, — сказав я.

— Так, — погодився Кевін. — Він також з’являється у формі глечика. Повного води. Лінда Лемптон виймає його з холодильника.

— Ні, це був звичайний пластиковий глечик, — сказав Товстун.

— Помиляєшся, — мовив Кевін. — Це був той самий горщик.

— Як це міг бути той самий горщик, якщо це був глечик? — запитав Товстун.

— На початку фільму, — сказав Кевін. — На випаленому сонцем полі. Віддалік, збоку; його помічаєш тільки несвідомо, якщо навмисне не шукаєш поглядом. Орнамент на глечику такий самий, як і орнамент на горщику. Жінка зачерпує ним воду в струмку, дуже маленькому струмку, який майже пересох.

— Мені здається, що одного разу на ньому з’явився християнський знак риби. Як орнамент.

— Ні, — впевнено сказав Кевін.

— Ні? — перепитав я.

— Першого разу мені також так здалося, — мовив Кевін. — Тепер я придивився пильніше. Знаєш, що то було? Подвійна спіраль.

— Молекула ДНК, — сказав я.

— Саме так,— сказав Кевін, шкірячись.— Вона нанесена навколо верхньої частини глечика як круговий орнамент.

Якийсь час ми всі помовчали, а тоді я сказав:

— ДНК-пам’ять. Збірна пам’ять генів.

— Так і є,— сказав Кевін, тоді додав: — Коли вона наповнює глечик біля струмка...

— «Вона»? — запитав Товстун. — Хто така ця вона?

— Жінка, — мовив Кевін. — Більше вона у фільмі не з’являлася. Ми навіть не бачимо її обличчя, однак вона одягнена у довге, старомодне плаття і вона боса. Біля того місця, де вона наповнює горщик або глечик, видно якогось чоловіка, який ловить рибу. Це миттєва сцена, вона триває лишень якусь частку секунди. Але він там. Саме тому тобі здалося, ніби ти бачив знак риби. Бо ти побачив, як той чоловік рибалить. Можливо, поряд із ним навіть лежала звалена на купу риба; треба буде справді добре придивитися, коли переглядатиму фільм знову. Ти побачив чоловіка підсвідомо, і твій мозок — його права півкуля — пов’язала цей образ з орнаментом у формі подвійної спіралі на глечику.

— Отой супутник,— сказав Товстун,— ВАЛІС. Неосяжна активна жива розумна система. Він спрямовує на них промені з інформацією?

— Він робить щось значно більше, — сказав Кевін. — За певних умов він їх контролює. Він може підкорити їх своїй волі, коли йому це потрібно.

— А вони намагаються його збити? — запитав я.— Ракетою?

— Ранні християни — справжні ранні християни — можуть змусити тебе зробити, що їм заманеться, — сказав Кевін.— Також вони можуть змусити тебе бачити — або ж не бачити — будь-що. Це те, що я зрозумів з цього фільму.

— Але ж вони мертві, — мовив я. — А у фільмі йдеться про теперішній час.

— Вони мертві,— відповів Кевін,— якщо ти віриш, що час реальний. Хіба ти не помітив дисфункціонування часу?

— Ні, — мовили ми з Товстуном в унісон.

— Оте випалене сонцем поле. Це й була парковка, по якій Брейді біг до свого автомобіля, коли двоє чоловіків у чорному вже зайняли позиції й були готові його вбити.

Цього я не вловив.

— Звідки ти знаєш? — запитав я.

— Там було дерево,— відповів Кевін.— В обох випадках.

— Я дерева не помітив, — сказав Товстун.

— Що ж, нам усім доведеться переглянути цей фільм ще раз, — сказав Кевін. — Саме так я й збираюся зробити; там усе поставлено так, що під час першого перегляду дев’яносто відсотків деталей проходять повз твою увагу — власне, проходять повз увагу лише твоєї свідомості; підсвідоме їх зауважує. Я б хотів дослідити цей фільм кадр за кадром.

— Тоді християнський знак риби — це подвійна спіраль Кріка та Вотсона,— сказав я.— Молекула ДНК, де зберігається генетична інформація; Матінці Гусці про це і йшлося. Саме тому...

— Християни, — погодився Кевін. — Які є не людьми, а чимось без статевих органів, що зроблене так, аби скидатися своїм виглядом на людей; однак, якщо придивитися уважніше, то вони таки люди; вони мають статеві органи й кохаються.

— Навіть якщо в їхніх черепах електронні чипи, а не мозок, — сказав я.

— Можливо, вони безсмертні, — мовив Товстун.

— Ось чому Лінда Лемптон змогла знову зібрати свого чоловіка докупи, — сказав я. — Коли його розірвало в міксері Брейді. Вони здатні подорожувати назад у часі.

— Так і є,— сказав Кевін, не посміхаючись.— Тож тепер ти розумієш, чому я хотів, щоб ти переглянув «Валіс»? — запитав він Товстуна.

— Так, — похмуро сказав Товстун, глибоко задумавшись.

— Як Лінді Лемптон вдалося пройти крізь стіну міксера? — запитав я.

— Не знаю, — відповів Кевін. — Можливо, її там насправді й не було, або міксера насправді не було; можливо, вона була голограмою.

— Голограмою,— повторив Товстун.

— Той супутник контролював їх від самого початку, — мовив Кевін.— Він міг змусити їх бачити те, що йому було потрібно; наприкінці, коли виявляється, що Фремонт — це Брейді, ніхто цього навіть не зауважує! Навіть його дружина не помітила. Супутник ввів їх в оману, абсолютно всіх. Усі йобані Сполучені Штати Америки.

— Господи! — сказав я. Я про це ще не здогадався, однак усвідомлення було не за горами.

— Маєш рацію,— сказав Кевін.— Ми бачимо Брейді, але вони, очевидно, не бачать; вони не усвідомлюють того, що трапилося. Це боротьба за владу між Брейді та його електронним ноу-хау й обладнанням з одного боку, і Фремонтом і його таємною поліцією з іншого. Чоловіки в чорному — це і є таємна поліція. А оті схожі на чирлідерок тьолки — вони щось, що бореться на боці Фремонта, але я не знаю, що саме. Наступного разу я це з’ясую.— Він заговорив гучніше.— У музиці Міні є інформація; поки ми спостерігаємо за подіями на екрані, музика... Господи, ніяка це не музика; це звуки певної висоти, що звучать через чітко визначені інтервали. Це несвідомі підказки нам. Музика — ось що надає усьому фільму сенсу.

— Чи міг Міні й справді збудувати щось таке, як отой гігантський міксер? — запитав я.

— Можливо, — відповів Кевін. — У Міні диплом Массачусетського технологічного інституту.

— Що ще тобі про нього відомо? — запитав Товстун.

— Небагато, — мовив Кевін. — Він англієць. Одного разу відвідував Радянський Союз; він стверджував, що хотів побачити певні експерименти з мікрохвильової передачі інформації на далекі відстані, які вони проводили. Міні розробив одну систему, де...

— Я щойно зрозумів, — перебив його я. — У титрах значилося ім’я Робіна Джеймісона, який проводив фотозйомки для фільму. Я з ним знайомий. Він фотографував мене для інтерв’ю, яке я дав London Daily Telegraph. Казав мені, ніби був фотографом на коронації; він один із найкращих фотографів у світі, що працюють у кіно-індустрії. Розповідав мені, що збирається перебратися з родиною до Ванкувера; стверджував, що це найгарніше місто на планеті.

— Так і є, — сказав Товстун.

— Джеймісон дав мені свою візитівку, — сказав я. — Щоб я міг написати йому, якби після публікації інтерв’ю мені знадобилися негативи.

— Він мав би знати Лінду та Еріка Лемптонів, — сказав Кевін. — Можливо, Міні також.

— Він казав, що я можу з ним зв’язатися,— сказав я. — Був дуже люб’язним. Він довго сидів і розмовляв зі мною. У нього були камери з моторами; їхніх звук заворожував котів. А ще він дозволив мені зазирнути в об’єктив із ширококутною лінзою; просто повірити було складно, які він мав лінзи.

— Хто вивів на орбіту той супутник? — запитав Товстун. — Росіяни?

— Не зовсім зрозуміло, — мовив Кевін. — Але з того, як вони про нього говорять... Було складно підозрювати росіян. Там є одна сцена, де Фремонт відкриває листа антикварним ножиком для конвертів; раптом ми бачимо монтаж — антикварний ножик для конвертів, а тоді військових, що обговорюють супутник. Якщо поєднати ці два кадри, то можна припустити — як припустив я — що супутник дуже стародавній.

— Звучить логічно, — сказав я. — Дисфункція часу, боса жінка у старомодному довгому платті, що набирає воду зі струмка глиняним глечиком. Там також був кадр із небом, ти його помітив, Кевіне?

— Небо, — пробурмотів Кевін. — Так, там був загальний план. Панорамний кадр. Небо, поле... Поле також мало древній вигляд. Як-от, скажімо, на Близькому Сході. Як у Сирії. І ти маєш рацію: глечик посилює це враження.

— А от самого супутника ніколи не показують,— сказав я.

— Помиляєшся, — сказав Кевін.

— Помиляюся? — перепитав я.

— Показують п’ять разів, — мовив Кевін. — Першого разу він з’являється як картинка на настінному календарі. Вдруге дуже коротко як дитяча іграшка у вітрині. Втретє в небі, але цей кадр проноситься буквально як блискавка; я недобачив його, коли переглядав фільм вперше. Вчетверте у формі діаграми, коли президент Фремонт продивляється папку з інформацією та фото, що стосуються компанії звукозапису Meritone... Не можу зараз згадати, коли вп’яте.

Він наморщив чоло.

— Об’єкт, який переїхало таксі, — сказав я.

— Що? — запитав Кевін. — Ах, так, таксі, що мчало по Вест Аламеда. Я думав, що то була бляшанка з-під пива. Вона голосно задеренчала і скотилася в каналізацію. — Він трохи поміркував, а тоді ствердно кивнув. — Маєш рацію. Це також був супутник, тільки зім’ятий колесом автомобіля. Звук був такий, як від бляшанки з-під пива. Це і ввело мене в оману. Знову цей Міні і його бісова музика чи звуки, хай що б це було. Ти чуєш звук бляшанки з-під пива, тому автоматично бачиш бляшанку з-під пива.— Його вишкір став більш напруженим.— Чуєш, а тому і бачиш. Непогано. — Хоча він їхав за кермом серед інтенсивного руху, на якусь мить Кевін заплющив очі. — Так, він зім’ятий, але це супутник; з нього стирчать антени, хоч вони й поламані та зігнуті. А ще — от лайно! На ньому написані слова. Немов назва. Що ж там було написано? Знаєш, доведеться, мабуть, взяти бісову лупу й проглянути кожен кадр фільму, пластина за пластиною. Одну, другу, потім третю. А також накласти деякі з них одна на одну. Наша сітківка не встигає реагувати; це досягається з допомогою лазера, який використовує Брейді. Світло таке яскраве, що залишає... — Кевін зробив паузу.

— Фосфенну активність, — сказав я. — У сітківках глядачів. Ось що ти хотів сказати. Саме тому лазер відіграє у фільмі таку важливу роль.

— Гаразд, — сказав Кевін, коли ми повернулися до помешкання Товстуна. Ми взяли собі по пляшці голландського пива, зручно вмостилися і були готові врешті з’ясувати, що ж це все означало.

Те, про що йшлося у фільмі Матінки Гуски, збігалося з розповідями Товстуна про його зустріч із Богом. Це була незаперечна правда. Я б сказав: «Це була Божа істина», але я не думав — і вже напевне не думав тоді, — що Бог був із цим якось пов’язаний.

— Великий Пунта діє дивовижними способами, — сказав Кевін, але в його голосі не чулося кепкування. — Пиздець! Повний пиздець!

А тоді додав, звертаючись до Товстуна:

— У мене не було жодного сумніву, що ти просто божевільний. Маю на увазі, що ти ж щойно вийшов із психлікарні.

— Попустись трохи, — сказав я.

— Тож я дізнаюся про «Валіс», — мовив Кевін, — і йду в кіно, щоб на якийсь час відпочити від усієї цієї крейзанутої маячні, яку нам розповідає Товстун; я сиджу У цьому йобаному кінотеатрі й дивлюся фантастичний фільм, у якому грає Матінка Гуска, і що ж я бачу? Це немов якась змова.

— Ну, я в цьому точно не винний, — сказав Товстун.

— Тобі доведеться зустрітися з Гускою, — сказав йому Кевін.

— І як же я це зроблю? — запитав Товстун.

— Філ сконтактується з Джеймісоном. А Джеймісон зведе тебе з Гускою, тобто Еріком Лемптоном; Філ — знаменитий письменник, він зможе все влаштувати. У тебе є зараз книги, правами на які цікавляться кінопродюсери?

— Так, — сказав я. — «Чи мріють андроїди про електричних овець?»[43], а також «Три стигмати»[44].

— Чудово,— мовив Кевін.— Тоді Філ може сказати, що з усього цього й справді може вийти фільм. — Повернувшись до мене, він додав: — Як звати цього твого товариша-продюсера? Того, що працює в MGM?

— Стен Джефлі, — відказав я.

— Ти й досі підтримуєш із ним зв’язок?

— Тільки дружній. Термін їхнього опціону на «Людину у високому замку»[45] закінчився, а вони так нічого й не зробили. Від пише до мене час від часу; якось навіть надіслав мені величезний набір насіння усіляких трав. Пізніше мав також надіслати великий мішок торф’яного моху, але, на щастя, так цього й не зробив.

— Зв’яжися з ним, — сказав Кевін.

— Послухайте,— сказав Товстун.— Я не розумію. У «Валісі»... — він змахнув рукою, — були речі, які трапилися зі мною в березні 1974 року. Коли я... — він знову зажестикулював, а тоді замовк зі спантеличеним виразом на обличчі. Я зауважив, що цей вираз був майже стражденний, і запитував себе чому.

Можливо, Товстун відчував, що величність його зустрічі з Богом — із Зеброю — зменшувалася від того, що певні її елементи були використані у фантастичному фільмі, у якому зіграла рок-зірка на ім’я Матінка Гуска. Однак це був перший незаперечний доказ того, що в його розповідях і справді щось було; і саме Кевін, який міг розпізнати шахрайство з першого ж погляду, привернув до цього фільму нашу увагу.

— Скільки елементів ти розпізнав? — запитав я так тихо й спокійно, як лише міг, у пригніченого Конолюба-Товстуна.

За якийсь час Товстун випрямився в кріслі і сказав:

— Гаразд.

— Запиши їх, — мовив Кевін і дістав чорнильну ручку. Кевін завжди використовував чорнильні ручки, будучи в цьому одним із останніх представників шляхетної породи людей, що нестримно зникала. — Тут десь є папір? — запитав він, роззираючись довкола.

Коли принесли папір, Товстун почав надиктовувати список.

— Третє око з латеральною лінзою.

— Гаразд,— Кевін записав цей пункт, киваючи головою.

— Рожеве світло.

— Гаразд.

— Християнський знак риби. Якого я не помітив, але ти кажеш, що він був...

— Подвійна спіраль, — сказав Кевін.

— Очевидно, це одне й те саме, — докинув я.

— Щось іще? — запитав Кевін у Товстуна.

— Що ж, уся ця бісова передача інформації. З ВАЛІСА. З цього супутника. Ти стверджуєш, що він не лише спрямовує на них інформацію, а й підпорядковує й контролює їх.

— У цьому вся суть фільму, — сказав Кевін. — Супутник взяв... Поглянь, ось про що взагалі цей фільм. Там є тиран, якого звати Ферріс Ф. Фремонт і образ якого, очевидно, ґрунтується на особі Річарда Ніксона. Він керує Сполученими Штатами за допомогою отієї своєї чорної таємної поліції, я маю на увазі чоловіків у чорних уніформах із гвинтівками з оптичними прицілами та тих бісових чирлідерок. У фільмі їх називають «дранами».

— Я це якось прогавив, коли дивився фільм, — сказав я.

— Це було написано на плакаті, — мовив Кевін. — Він висів у малопомітному місці. «Драни — Друзі американського народу». Це цивільна армія Ферріса Фремонта. Усі однаковісінькі і всіх переповнює патріотизм. Так чи інакше, супутник спрямовує інформаційні промені й рятує Брейді життя. Це ж ти зрозумів? Врешті-решт супутнику вдається влаштувати все так, що Брейді замінює Фремонта в самому кінці, коли Фремонта переобирають на другий термін. Насправді президентом стає Брейді, а не Фремонт. І Фремонт про все це знає; там була сцена, у якій він розглядає папку з фотографіями людей із Meritone Records; він знав, що відбувається, але не міг це ніяк зупинити. Він наказав військовим збити ВАЛІС, однак ракета втратила рівновагу, і її довелося знищити. Усе це зробив ВАЛІС. Від кого, як ти гадаєш, Брейді взагалі отримав своє знання електроніки? Від ВАЛІСА. Тож коли Брейді став президентом як Ферріс Фремонт, то насправді президентом став сам супутник. Тепер: хто або що таке цей супутник? Хто або що таке ВАЛІС? Підказкою є отой глиняний горщик або глиняний глечик, що одне й те саме. А також знак риби, який твоєму мозку довелося збирати докупи з окремих шматків інформації. Знак риби, християни. Старомодне плаття на жінці. Дисфункціонування часу. Є якийсь зв’язок між ВАЛІСОМ і ранніми християнами, але мені ніяк не вдається зрозуміти який. У будь-якому разі фільм на це непрямо натякає. Усе лише шматочками, уся інформація. Наприклад, коли Ферріс Фремонт читає досьє на працівників Meritone Records... Ви встигли хоч трохи проглянути цю інформацію?

— Ні, — відказали ми з Товстуном.

— «Він жив дуже давно, — сказав Кевін хриплим голосом, — але й досі живий».

— Там таке було написано? — запитав Товстун.

— Так! — мовив Кевін. — Саме так і було написано.

— Тоді я не єдиний, хто зустрівся з Богом, — сказав Товстун.

— Із Зеброю, — виправив його Кевін. — Ти не знаєш, чи це був Бог; ти взагалі не знаєш, що то була за хуйня.

— Супутник? — мовив я. — Дуже древній супутник, що стріляє інформаційними променями?

— Вони знімали фантастичний фільм, — роздратовано сказав Кевін. — Саме так ви б зобразили все у фантастичному фільмі, якби пережили подібний досвід. Ти мав би знати, Філ. Хіба не так?

— Так, — сказав я.

— Тому вони назвали його ВАЛІС, — сказав Кевін, — і зробили з нього древній супутник. Який контролює людей, щоб скинути огидну тиранію, що стисла в лабетах Сполучені Штати. Очевидно, за взірець їм правило правління Річарда Ніксона.

— Отже, ми маємо дійти висновку, ніби фільм «Валіс» каже нам, що Зебра, або Бог, або ВАЛІС, чи триокі люди з Сіріуса усунули Ніксона з посади?

— Саме так, — сказав Кевін.

— Хіба триока Сибіла, яку ти бачив уві сні, не говорила про «викритих змовників, яких буде покарано»? — запитав я у Товстуна.

— Так, у серпні 1974 року, — мовив Товстун.

— Саме того місяця й року Ніксон подав у відставку, — різко сказав Кевін.

Коли пізніше Кевін відвозив мене додому, ми порозмовляли з ним про Товстуна і «Валіс», оскільки, здається, ані той, ані інший не могли нас підслухати у ту мить.

Кевін сказав мені, що увесь цей час ані трохи не сумнівався, що Товстун просто божевільний. Ось як він усе собі уявляв: через відчуття провини та скорботи, викликані самогубством Глорії, розум Товстуна затьмарився і так і не відновився. Бет була справжнісінькою сукою, і, одружившись з нею із відчаю, Товстун почав почуватися ще жалюгідніше. Врешті в 1974 році його дах поїхав повністю. Товстун поринув у яскравий шизофренічний світ, щоб хоч якось розбавити своє безбарвне існування: він побачив гарні кольори і почув утішливі слова; усе це було породженням його несвідомого, яке піднялося з глибин і буквально його затопило, повністю знищивши еґо. У такому психотичному стані Товстун вештався туди-сюди, знаходячи велику розраду у своїй «зустрічі з Богом», як він її собі уявляв. Для Товстуна цілковитий психоз був виявом милосердя. Втративши будь-який, навіть найменший зв’язок із реальністю, Товстун тепер міг вірити, що сам Христос тримав його на руках і втішав його в стражданнях. Однак тоді Кевін пішов у кіно і тепер вже не був аж таким впевненим щодо цього; фільм Матінки Гуски добряче його приголомшив.

Мені було цікаво, чи Товстун і далі мав намір летіти в Китай, щоб знайти того, кого він називав «п’ятим Спасителем». Здавалося, що тепер йому не доведеться їхати далі Голлівуду, де й був знятий ВАЛІС, або ж далі Бербанка, центру американської індустрії звукозапису, якщо саме там можна було зустрітись із Еріком і Ліндою Лемптонами.

П’ятий спаситель — рок-зірка.

— Коли було зроблено «Валіс»? — запитав я в Кевіна.

— Фільм? Чи супутник?

— Звісно, що фільм.

— У 1997-му, — сказав Кевін.

— А з Товстуном усе трапилося в 1974-му.

— Маєш рацію, — погодився Кевін. — Мабуть, іще до того, як почалася робота над сценарієм, наскільки я можу зрозуміти з оглядів «Валіса», які читав. Гуска каже, що написав сценарій за дванадцять днів. Він не сказав, коли саме, але, очевидно, він хотів розпочати зйомки якомога швидше. Я впевнений, що це було пізніше 1974 року.

— Але насправді ти не знаєш.

— Ти можеш довідатися про це в Джеймісона, того фотографа. Він мав би знати.

— А раптом все трапилося в один і той самий час? У березні 1974 року?

— Аж дрижаки беруть, коли про це думаю, — сказав Кевін.

— Ти ж не вважаєш, що тут і справді йдеться про супутник? — запитав я. — І що це він спрямував на Товстуна інформаційний промінь?

— Ні, це просто хід у науково-фантастичному фільмі, науково-фантастичний спосіб усе це пояснити. — Кевін замислився. — Принаймні так мені здається. Але у фільмі було присутнє дисфункціонування часу; Гуска усвідомлював, що в усьому цьому якось задіяний час. Лише так можна зрозуміти цей фільм... Жінку, що наповнює глечик. Звідки в Товстуна той глиняний горщик? Його дала йому якась тьолка?

— Сама виготовила, випалила і подарувала йому, приблизно в 1971 році, коли його покинула дружина.

— Не Бет.

— Ні, одна з попередніх дружин.

— Після смерті Глорії.

— Товстун стверджує, що Бог спав у тому горщику й вийшов назовні в березні 1974 року. Ота його теофанія.

— Я знаю багатьох людей, які вважають, що Бог спить у горщику з травою,— сказав Кевін.

— Такий собі жарт.

— Що ж, отже, та боса жінка жила за часів Римської імперії. Сьогодні я помітив у «Валісі» одну річ, яку не помічав раніше і про яку ще не згадував; не хотів, щоб Товстун почав метушитися по кімнаті як підпалена петарда. У кадрі, де жінка стояла біля струмка, на задньому плані можна розгледіти невиразні форми. Мабуть, їх зробив той твій друзяка-фотограф. Обриси будівель, стародавніх будівель приблизно з римських часів. Вони були схожими на хмари, але є хмари, а є хмари. Коли я дивився фільм вперше, то побачив хмари, а от другого разу — тобто сьогодні — побачив вже будівлі. Невже той клятий фільм змінюється щоразу, як я його дивлюся? Дідько б його побрав; оце так думка! Кожного разу — новий фільм. Ні, це неможливо.

— Як і промінь рожевого світла, який передає у твій мозок медичну інформацію про вроджений дефект у твого сина.

— А якби я сказав тобі, що в 1974 році трапилося дисфункціонування часу і в наш світ прорвався світ стародавнього Риму?

— Маєш на увазі, як один із мотивів фільму?

— Ні, я маю на увазі насправді.

— У реальний світ?

— Так.

— Це б пояснило існування Томаса.

Кевін ствердно похитав головою.

— Прорвався,— сказав я,— а тоді знову відділився.

— Лишаючи спантеличеного Річарда Ніксона на пляжі в Каліфорнії ходити туди-сюди й ошелешено питати себе, що ж трапилося.

— Отже, це відбулося навмисно.

— Дисфункціонування? Звісно.

— Якщо так, то тут ідеться вже не про дисфункціонування, а про те, що хтось або щось свідомо маніпулювало часом.

— Ти все правильно зрозумів, — сказав Кевін.

— А ти й справді розвернув свою теорію про божевілля Товстуна на 180 градусів, — сказав я.

— Що ж, Ніксон і досі бродить каліфорнійським пляжем, не в силах зрозуміти, що ж трапилося. Це перший американський президент, якого змусили подати у відставку. Наймогутніша людина у світі. Що насправді робило з нього наймогутнішу людину з усіх, які будь-коли жили. Знаєш, чому президента у «Валісі» звуть Ферріс Ф. Фремонт? Я здогадався. «Ф» — шоста літера англійського алфавіту. Тому «Ф» дорівнює шести. Відтак «ФФФ», ініціали Ферріса Ф. Фремонта, цифрами означають 666. Ось чому Гуска дав йому таке ім’я.

— О Господи, — сказав я.

— Саме так.

— А це означає, що наш час — це Останні Дні.

— Знаєш, Товстун переконаний, що Спаситель от-от повернеться або й уже повернувся. Про це йому кількома способами повідомив внутрішній голос, який він чує й називає Зеброю або Богом. Святою Софією — тобто Христом, — а також Буддою і Аполлоном. І він сказав йому щось на кшталт: «Час, на який ти чекав...»

— Тепер настав, — доказав я.

— Це тобі, курва, не жарт, — мовив Кевін. — По землі знову ходить Ілля, новий Іван Хреститель, який каже: «Прокладіть прямо через пустелю шосе для нашого Господа». Можливо, навіть автостраду, — він засміявся.

Раптом я згадав дещо, що бачив у «Валісі»; воно спало мені на думку як образ: машина, знята крупним планом, з якої наприкінці фільму вийшов Фремонт, щоб звернутися до натовпу, Фремонт, якого переобрали на пост президента, але який насправді був тепер Ніколасом Брейді.

— Thunderbird[46], — сказав я.

— Це таке вино?

— Машина. Марки Ford.

— Дідько б його побрав, — сказав Кевін. — Ти маєш рацію. Він вийшов із форда Thunderbird і він був Брейді. Джеррі Форд.

— Це міг бути просто звичайний збіг.

— У «Валісі» ніщо не є звичайним збігом. А ще камера навмисне показала крупним планом ту частину автомобіля, де металічними літерами було виведено Ford. Скільки ще всього є у «Валісі», чого ми не зауважили? Не зауважили свідомо. Неможливо сказати, як він подіяв на наше несвідоме; той бісовий фільм, — обличчя Кевіна скривилося, — міг спрямовувати на нас яку завгодно інформацію, як візуальну, так і аудіо. Треба записати саундтрек цього фільму на касету; коли дивитимусь його наступного разу, прихоплю з собою магнітофон. А я збираюся зробити це в найближчі кілька днів.

— А що за музика в альбомах Міні? — запитав я.

— Звуки, що нагадують пісні горбатого кита.

Я пильно на нього поглянув, не будучи певним, чи він говорив серйозно.

— Це правда,— сказав він.— Власне, я навіть записав одну касету, на якій звуки кита переходять у Музику синхронічності, а тоді у зворотному напрямку. Між ними є якась моторошна неперервність; маю на увазі, що ти можеш відрізнити одне від іншого, однак...

— А який вплив справляє на слухача Музика синхронічності? Який настрій вона викликає?

— Вона викликає глибокий тета-стан, стан глибокого сну. Однак особисто в мене були візії.

— Які візії? Триокі люди?

— Ні, — промовив Кевін. — Я побачив стародавню кельтську священну церемонію. На вогні смажили барана, якого приносили в жертву, щоб зима відступила, а весна повернулася. — Зиркнувши на мене, він додав: — Я кельтського походження.

— Ти знав про ці міфи до цього?

— Ні. Я був одним із учасників жертвоприношення, перерізав баранові горло. Я згадав, що вже був там.

Слухаючи Музику синхронічності Міні Кевін повернувся в часі до своїх витоків.