Валіс

Розділ 10

Якщо Конолюб-Товстун знайде п’ятого Спасителя, то це трапиться не в Китаї, як, власне, і не в Індії або Тасманії. «Валіс» вказав нам, на що потрібно зважати: на бляшанку з-під пива, яку переїхало таксі, що проїжджало повз. Оце й було джерело інформації та допомога нам.

Це й був, власне, ВАЛІС, неосяжна активна жива розумна система, як назвав його Матінка Гуска.

Ми щойно зекономили Товстунові купу грошей, а ще купу змарнованого часу і зусиль, включно з марудною необхідністю робити необхідні щеплення й отримувати закордонний паспорт.

Через кілька днів ми всі троє знову подалися на Тастін-авеню і переглянули «Валіс» ще раз. Дивлячись його надзвичайно уважно, я усвідомив, що на поверхні фільм був абсолютно безглуздим. Якщо тільки ти не визбирував по дрібці несвідомі й побічні підказки і не збирав їх в одне ціле, то не приходив ні до чого. Однак ці підказки спрямовувались тобі в голову незалежно від того, чи ти свідомо зауважував їх і задумувався про їхнє значення, чи ні; вибору в тебе не було. Глядачі перебували в такому самому відношенні до фільму «Валіс», як і Товстун до того, що він називав Зеброю: передавача та отримувача, який за своєю природою був цілковито відкритий до того, що йому надсилали.

Ми побачили, що серед глядачів у кінозалі знову були переважно підлітки. Здається, їм подобалося те, що вони бачили на екрані. Я запитував себе, скільки з них, вийшовши з кінотеатру, задумувалися над незбагненними таємницями фільму, як це робили ми. Можливо, ніхто. Однак я відчував, що це не мало жодного значення.

Ми могли припускати, що причиною гаданої зустрічі Товстуна з Богом була смерть Глорії, однак вважати, що вона також якимось чином спричинила фільм «Валіс», було неможливо. Кевін одразу це усвідомив, щойно переглянув його вперше. Не важливо, як усе це можна було пояснити; однак тепер ми мали підтвердження, що пережите Товстуном у березні 1974 року було реальним.

Гаразд, пояснення цієї загадки все ж таки було важливим. Однак принаймні одна річ тепер була доведеним фактом: можливо, Товстун і був божевільним із клінічного погляду, але він все одно перебував у реальності — у певній реальності, хоча й, безперечно, не в тій, яку можна було б назвати нормальною.

Стародавній Рим — апостольська епоха й ранні християни — прорвалися в сучасний світ. І прорвалися вони з певною метою. Щоб позбавити влади Ферріса Ф. Фремонта, який був Річардом Ніксоном.

Вони досягли, чого прагнули, і повернулися додому.

Тож, можливо, Імперія все-таки закінчилася.

Тепер, коли він і сам вже почав трохи вірити в розповіді Товстуна, Кевін взявся проглядати апокаліптичні книги Біблії, шукаючи можливі підказки. Так він натрапив на уривок із Книги пророка Даниїла, у якому, на його думку, йшлося про Ніксона.

Тепер Кевін перетворився на дослідника Біблії, що здалося Товстуну кумедним: цинік раптом став побожним, хоча й із певною чіткою метою.

Однак на значно фундаментальнішому рівні такий поворот подій викликав у Товстуна страх. Можливо, йому від самого початку було спокійніше думати, що його зустріч із Богом у березні 1974 року була зумовлена звичайним божевіллям; коли він розглядав її в такий спосіб, то не був змушений неодмінно визнати, що вона була реальною. А от тепер він мусив це зробити. Власне, тепер ми всі були змушені це зробити. З Товстуном трапилося щось, чому не можна було знайти адекватне пояснення, певний досвід, який вказував на те, що сам фізичний світ, а також онтологічні категорії, які його визначали, — простір та час — розплавилися.

— Дідько, Філ, — спмтав він мене того вечора, — А що як світ не існує? І якщо він не існує, то що тоді існує?

— Не знаю,— відказав я, а тоді додав, цитуючи: — «Тут ви авторитет».

Він пильно поглянув на мене.

— Не смішно. Якась сила або сутність розплавила реальність навколо мене, так немов усе перетворилося на голограму! Так ніби хтось втрутився у нашу голограму!

— Але ж у своєму трактаті ти стверджуєш, — сказав я,— що саме цим реальність і є: голограмою, що походить із двох джерел.

— Однак одна справа просто про це розмірковувати, а зовсім інша — дізнатися, що це правда! — відказав Товстун.

— Не бачу причини тобі злитися на мене, — сказав я.

Наслухавшись наших рекомендацій, Девід, наш друг-католик, і його неповнолітня крихітка-подруга Джен також пішли переглянути «Валіс». Девід повернувся з кінотеатру задоволеним. Він побачив руку Бога, яка витискала світ, немов апельсин.

— Ага, звісно, але ми частина цього соку,— сказав Товстун.

— Проте так усе й має бути, — сказав Девід.

— Тоді ти готовий відмовитися від цілого світу як чогось реального, — сказав Товстун.

— Реальним є те, у що вірить Бог, хоч що б це було, — мовив Девід.

— Чи може він створити настільки наївну людину, що вона віритиме, ніби ніщо існує?[48] — запитав роздратований Кевін.— Адже якщо ніщо існує, то що мається на увазі під словом «ніщо»? Як відрізнити одне «ніщо», яке існує, від іншого, яке не існує?

Як і зазвичай, ми потрапили у перехресний вогонь між Девідом і Кевіном, тільки обставини тепер змінилися.

— Що існує,— сказав Девід,— так це Бог і Заповіт Божий.

— Тоді сподіваюся, що я в його заповіті,— мовив Кевін.— А ще сподіваюся, що він залишив мені більше одного долара.

— Усі живі істоти в його заповіті,— сказав Девід, не змигнувши й оком; він ніколи не дозволяв Девіду себе дістати.

Поступово серед нашого невеликого гурту запанувала тривога. Ми більше не були групою друзів, які втішали й підтримували товариша з психічними проблемами; тепер ми всі разом були у справжній халепі. Все перевернулося догори дригом: замість заспокоювати Товстуна, ми тепер були змушені звертатися до нього за порадою. Товстун був нашим зв’язковим із тією сутністю, ВАЛІСОМ, або ж Зеброю, яка, схоже, мала владу над усіма нами, якщо фільму Матінки Гуски можна було вірити.

«Він не лише спрямовує на нас інформацію, а й зможе нас контролювати, якщо захоче. Він може підкорити нас своїй волі».

Ці слова бездоганно все описували. Будь-якої миті нас міг вразити й засліпити промінь рожевого світла, а коли до нас повернеться здатність бачити (якщо вона й справді повернеться), ми можемо знати все або нічого й перебувати в Бразилії, перенісшись у часі на чотири тисячі років назад; простір і час для ВАЛІСА абсолютно нічого не означали.

Нас об’єднала спільна тривога, страх, що ми знали або ж з’ясували занадто багато. Нам було відомо, що апостольські християни, використовуючи приголомшливо складну технологію, прорвалися через бар’єр простору-часу в наш світ і за допомогою потужного інструменту, який обробляв інформацію, по суті, змінили хід людської історії. Вид живих істот, який випадково отримує таке знання, зазвичай не вражає показниками в порівняльній таблиці тривалості життя.

Найлиховіснішим було те, що ми знали — або ж підозрювали, — що справжні апостольські християни, які бачили Христа і які змогли отримати усне вчення безпосередньо від нього, перед тим як римлянам вдалося його знищити, були безсмертними. Вони одержали безсмертя через плазмату, про яку Товстун говорив у своєму трактаті. Хоча справжніх апостольських християн убили, плазмата вціліла й сховалася у Наг-Хаммаді, а тепер звільнилася і знову повернулася в наш світ, зла як собака, якщо дозволите мені такий зворот. Вона прагнула помсти.

І, очевидно, вона вже почала мститися, обравши об’єктом своєї помсти сучасне втілення Імперії, імперську посаду президента Сполучених Штатів.

Я сподівався, що плазмата вважала нас своїми друзями. Сподівався, що вона не думатиме, ніби ми нишпорки.

— Де можна сховатися, — запитав Кевін, — коли тебе розшукує безсмертна плазмата, якій відомо все і яка пожирає світ через переосутнення?

— Добре, що Шеррі вже немає з нами і їй не доводиться через усе це проходити,— сказав Товстун, добряче нас здивувавши.— Маю на увазі, що це б похитнуло її віру.

Ми всі засміялися. Віра, яка похитнулася від з’ясування того, що сутність, у яку вірили, і справді існує — це був справжній парадокс побожності. Теологія Шеррі була занадто негнучкою; у ній не знайшлося б місця для зростання, розширення й еволюції, які були необхідні, щоб охопити наші відкриття. Тож не дивно, що вони з Товстуном не змогли жити разом.

Тепер питання було ось у чому: як нам сконтактувати з Еріком та Ліндою Лемптонами, а також із композитором Міні, який створював Музику синхронічності. Очевидно, що це можна було зробити через мене і мого товариша, — якщо ми й справді були товаришами, — Джеймісона.

— Все залежить від тебе, Філ,— сказав Кевін.— Тож не сиди сиднем, а берися до справи. Зателефонуй Джеймісону і скажи йому... Навіть не знаю, скажи що хочеш. Це ж у тебе в крові, вигадай щось. Скажи, що написав блискучий сценарій, який принесе чималі гроші, і хочеш, аби Лемптон його прочитав.

— Назви його «Зебра»,— сказав Товстун.

— Гаразд,— мовив я.— Я назву його «Зебра» або ж «Коняча дупа», чи як вам там ще заманеться. Але ви, звісно ж, розумієте, що це нашкодить моїй професійній чесності.

— Якій ще чесності? — запитав Кевін характерним тоном. — Твоя чесність така сама, як і чесність Товстуна. Вона так ніколи й не розпустила крила.

— На мою думку, — сказав Товстун, — тобі треба передусім показати, що ти обізнаний із gnosis, який відкрила мені Зебра, іншими словами, сказати більше, аніж те, що можна дізнатися з фільму «Валіс». Це його заінтригує. Я запишу кілька тверджень, які отримав безпосередньо від Зебри.

Він простягнув мені список.

18. Реальний час зник у 70 році н.е. з падінням Єрусалимського храму. Він знову розпочався у 1974 році. Період між цими двома датами був бездоганною фальшивою інтерполяцією, що мавпувала Творіння Розуму. «Імперія ніколи не закінчилася», але у 1974 році було відправлено зашифроване послання як сигнал про те, що Епоха Заліза закінчилася; це зашифроване послання складалося з двох слів: КОРОЛЬ ФЕЛІКС, тобто Щасливий (або Праведний) Король.

19. Зашифроване послання з двох слів КОРОЛЬ ФЕЛІКС призначалося не для людей, а для нащадків Ехнатона, триокої раси, яка й далі таємно живе поряд із нами.

— Ти хочеш, щоб я зацитував це Робіну Джеймісону? — запитав я, читаючи записи.

— Скажи, що це з твого сценарію «Зебра», — мовив Кевін.

— Зашифроване послання справжнє? — запитав я у Товстуна.

Його обличчя набрало таємничого вигляду.

— Можливо.

— То це таємне послання з двох слів і справді надіслали? — сказав Девід.

— У 1974-му, — мовив Товстун. — У лютому. Криптографи армії Сполучених Штатів його вивчали, але не змогли збагнути, ані кому воно адресувалося, ані що означало.

— Звідки ти знаєш? — запитав я.

— Йому сказала Зебра, — мовив Кевін.

— Ні, — відказав Товстун, не пояснивши детальніше.

У кіноіндустрії ти завжди розмовляєш з агентами й ніколи з тими, хто нею заправляє. Якось я набрався і спробував зв’язатися з Кей Ленц, у яку тоді закохався, побачивши її у фільмі «Прохолода» Її агент одразу обірвав мене на півслові. Точнісінько те саме трапилося, коли я намагався вийти на зв’язок із Вікторією Принсипал, яка тепер і сама стала агентом; у неї я також був закоханий і мене так само профанерили, коли я зателефонував у Universal Studios. Але те, що в мене були номер телефону й адреса Робіна Джеймісона в Лондоні, все змінювало.

— Так, я вас пам’ятаю,— привітно мовив Джеймісон, коли я зателефонував йому в Лондон.— Ви той письменник-фантаст із нареченою, що схожа на дитину, як описав її містер Персер у своїй статті.

Я розповів йому про свій неймовірний сценарій, який називався «Зебра», а також сказав, що бачив їхній приголомшливий фільм «Валіс» і тому подумав, що Матінка Гуска був би ідеальним кандидатом на головну роль; навіть кращим, ніж Роберт Редфорд, якого ми також розглядаємо і який висловив зацікавлення.

— Ось що я можу зробити,— сказав Джеймісон.— Я можу зв’язатися з містером Лемптоном і передати йому ваш американський номер. Якщо він зацікавиться, то він або його агент вийде на зв’язок із вами або вашим агентом.

Я зробив, все що міг. Більше мені нічого не лишалося.

Побалакавши з ним ще трохи, я повісив слухавку з відчуттям марноти. Також мене мучило легке відчуття провини через те, що довелося хитрувати, але я знав, що воно минеться.

Чи був Ерік Лемптон тим п’ятим Спасителем, якого шукав Товстун?

Дивно, як пов’язані між собою реальність та ідеал. Товстун був готовий видертися на найвищу гору в Тибеті, щоб зустріти там двохсотлітнього монаха, який би сказав: «Сину мій, усе це означає...». Я подумав: «Тут, сину мій, час перетворюється на простір». Однак нічого не сказав вголос; мозок Товстуна і так уже був перевантажений інформацією. Додаткова інформація — це останнє, що йому було потрібне; насправді Товстун потребував когось, хто б забрав хоч трохи інформації від нього.

— То Гуска у Штатах? — запитав Кевін.

— Саме так сказав мені Джеймісон, — відказав я.

— Ти не процитував йому зашифроване послання, — мовив Товстун.

Ми всі втупилися в нього спопеляючим поглядом.

— Залишимо зашифроване послання для Гуски, коли той зателефонує, — сказав Кевін.

— Коли, — повторив я.

— Якщо доведеться, ти можеш попросити свого агента сконтактуватися з його агентом, — сказав Кевін. Він почав ставитися до цієї справи серйозніше за самого Товстуна. Врешті-решт, саме Кевін першим дізнався про фільм «Валіс» і в такий спосіб заварив усю кашу.

— Такий фільм, — сказав Девід, — обов’язково приверне увагу багатьох навіжених. Тому Матінка Гуска зараз, мабуть, намагається поводитися доволі обережно.

— Дякую, — сказав Кевін.

— Я не маю на увазі нас, — мовив Девід.

— Він має рацію, — сказав я, згадуючи деякі з листів, які я отримував з приводу власних творів. — Мабуть, Гуска значно охочіше зв’яжеться з моїм агентом.

А про себе подумав: «Якщо він взагалі з нами зв’яжеться. Тобто його агент із моїм агентом. Розсудливі люди з врівноваженим розумом».

— Якщо Гуска все ж таки зателефонує тобі, — сказав Товстун спокійним, низьким і дуже напруженим голосом, що було для нього незвично, — обов’язково перекажи йому таємне послання з двох слів КОРОЛЬ ФЕЛІКС. Звісно ж, зроби це так, щоб все звучало природно; це ж не якісь шпигунські штучки. Скажи, що це альтернативна назва для сценарію.

— Якось дам раду, — роздратовано сказав я.

Однак було цілком імовірно, що мені взагалі не доведеться давати чомусь раду. Через тиждень я отримав листа від самого Матінки Гуски, тобто Екріка Лемптона. У ньому було всього одне слово. КОРОЛЬ. Після нього стояв знак питання і стрілка, яка вказувала праворуч від слова КОРОЛЬ.

Це мене перелякало до всирачки; я весь аж затремтів. А тоді вписав слово ФЕЛІКС і відправив листа назад Матінці Гусці.

Він надіслав із листом ще один конверт уже з маркою та зворотною адресою.

Сумнівів не лишалося. Ми встановили контакт.

Особа, про яку йшлося в таємному посланні з двох слів КОРОЛЬ ФЕЛІКС, була п’ятим Спасителем, який за словами Зебри — чи ВАЛІСА — або вже народився, або от-от народиться. Отримання листа від Матінки Гуски мене страшенно налякало. Мені було цікаво, як Гуска — Ерік Лемптон і його дружина Лінда — почуватиметься, коли одержить свого листа назад і побачить там правильне слово — ФЕЛІКС. Правильне, так, саме так. Тут могло підійти лише одне слово із сотень тисяч англійських слів; ні, не англійських: латинських. Англійською це ім’я, але латиною — слово.

Заможний, щасливий, плідний... Латинське слово Felix трапляється навіть у наказах самого Бога, який у Книзі Буття 1:21 каже всім живим істотам світу: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте воду в морях, а птаство нехай розмножується на землі!»[49]. У цьому вся суть значення слова Felix, цього божого наказу, відданого з любов’ю, який втілює його бажання, щоб ми не просто жили, а жили щасливо й заможно.

FELIX. Плодоносний, плідний, родючий, продуктивний. Усі шляхетні види дерев, чиї фрукти підносять верховним божествам. Те, що приносить удачу, що є хорошою прикметою, пригожий, сприятливий, прихильний, удатний, заможний, доброзичливий. Удачливий, щасливий, той, кому сприяє доля. Благотворний. Щасливіший, більш успішний.

Це останнє значення мене зацікавило. «Більш успішний». Король, який є більш успішним у... У чому? Можливо, у поваленні тиранічного правління короля сліз, у тому, щоб замінити цього суворого і сповненого гіркоти короля власним законним правлінням щастя? Тобто йдеться про кінець віку Чорної Залізної В’язниці і початок віку Пальмового саду під гарячим сонцем Аравії (слово Felix також може використовуватися на позначення родючої частини Аравійського півострова).

Після отримання послання від Матінки Гуски наша невелика група зібралася на повноважне засідання.

— Товстуна охопив вогонь, — лаконічно сказав Кевін, однак його очі іскрилися від збудження й радості, радості, яку ми всі поділяли.

— А вас разом зі мною, — мовив Товстун.

Ми всі скинулися на пляшку коньяку Courvoisier Napoleon, розмістившись у вітальні Товстуна, ми зігрівали келихи, тручи їхні денця немов сірники, і почувалися доволі поважно.

— Було б цікаво, якби сюди раптом завалилися чоловіки в тісних чорних уніформах і всіх нас перестріляли, — сказав Кевін глухим голосом, не звертаючись до когось конкретно.— Через отой телефонний дзвінок Філа.

— Таке життя,— мовив я, з легкістю підхоплюючи жартівливий тон Кевіна. — Пропоную виставити Кевіна в коридор з кінчиком руків’я від мітли і перевірити, чи хтось відкриє по ньому вогонь.

— Це нічого не доведе,— сказав Девід.— Він вже встиг набриднути половині Санта-Ани.

Через три дні у другій ночі задзвонив телефон. Коли я відповів — я ще не спав, бо закінчував передмову до збірки оповідань, які охоплювали двадцять п’ять років моєї письменницької кар’єри[50],— у слухавці пролунав чоловічий голос із незначним британським акцентом.

— Скільки вас?

— Хто це? — спантеличено запитав я.

— Гуска.

«О Господи»,— подумав я і знову задрижав усім тілом.

— Четверо, — відказав я тремтячим голосом.

— Це щаслива нагода, — сказав Ерік Лемптон.

— Заможна, — мовив я.

Лемптон засміявся.

— Ні, король не багатий.

— Він... — я не міг продовжувати.

— Vivit, здається, — сказав Лемптон. — Чи Vivet? У будь-якому разі, він живе, думаю, ви будете раді це почути. Я не надто добре знаю латину.

— Де? — запитав я.

— А де ви перебуваєте? Бачу, місцевий код у вас 714.

— Санта-Ана. Це в окрузі Орендж.

— То ви біля Ферріса, — сказав Лемптон. — Трохи північніше від Феррісової садиби на березі океану.

— Маєте рацію, — сказав я.

— Можливо, нам варто зустрітися?

— Звісно, — мовив я, водночас голос у моїй голові промовив: «Це все відбувається насправді».

— Ви зможете прилетіти сюди, усі четверо? До Сономи?

— О так, безперечно, — сказав я.

— Летіть до аеропорту Окленда; він кращий за аеропорт Сан-Франциско. Ви бачили «Валіс»?

— Кілька разів, — мій голос і досі тремтів. — Містере Лемптон, скажіть, в усьому цьому задіяне дисфункціонування часу?

— Хіба можливе дисфункціонування того, що не існує? — запитав Ерік Лемптон і замовк на якийсь час, тоді додав: — Ви про таке не подумали.

— Ні, — визнав я. — Хочу вам сказати, що ми вважаємо «Валіс» одним із найкращих фільмів, які ми будь-коли бачили.

— Сподіваюся, мені колись вдасться випустити повну режисерську версію. Я покажу вам деякі уривки, коли приїдете. Насправді ми не хотіли нічого вирізати з фільму, але, як ви знаєте, є практичні обмеження... Ви ж письменник-фантаст? Ви знайомі з Томасом Дішем?

— Так, — сказав я.

— Він дуже талановитий.

— Так, — погодився я, задоволений тим, що Лемптон цінував творчість Діша. Це був хороший знак.

— У певному сенсі «Валіс» повне лайно,— сказав Лемптон.— Нам довелося так його зняти, щоб дистриб’ютори погодилися взяти його в прокат. Для любителів попкорну, що набиваються у кінотеатри під відкритим небом,— у його голосі відчувалася певна веселість, навіть якісь музичні нотки. — Знаєте, вони очікували, що я там співатиму. «Гей, містере Знаменитість! То коли ви до нас завітаєте?» Тому, гадаю, зрештою вони трохи розчарувалися, розумієте?

— Що ж, — спантеличено сказав я.

— Отже, чекатимемо вас тут. У вас же є адреса? Наступного місяця мене вже не буде в Сономі, тому зустріч має відбутися або цього місяця, або десь у цьому році, але значно пізніше; я повертаюся до Великобританії, де зніматиму фільм для телекомпанії Granada. Також маю виступити з кількома концертами... Однак у мене є домовленість про запис альбому в Бербанку; ми могли б зустрітися там у... Як же воно називається? Саутленд?

— Ми прилетимо до Сономи, — сказав я. — З вами зв’язувався ще хтось?

— «Люди Щасливого Короля»? Що ж, ми поговоримо про це, коли зберемося всі разом: ваша невелика група, Лінда та Міні. Ви знали, що музику до фільму створив Міні?

— Так, — сказав я. — Музику синхронічності.

— Він дуже талановитий, — мовив Лемптон. — Багато з того, що нам вдалося передати, криється в музиці. На жаль, цей бовдур не пише пісні, дуже шкода. Це були б чарівні пісні. Мої пісні також не найгірші, однак до Пола мені далеко, — він затнувся на якусь мить. — Я хотів сказати, до Симона.

— Я можу у вас дещо запитати? — мовив я. — Де він?

— Що ж, ви можете запитати. Але ніхто вам не скаже, аж поки ми не поговоримо віч-на-віч. Послання з двох слів не так багато мені про вас і сказало, гадаю ви з цим погодитесь. Хоча я трохи вас перевірив. Якийсь час ви вживали чимало наркотиків, а тоді перейшли на інший бік. Також ви знайомі з Тімом Лірі...

— Лише по телефону, — зауважив я. — Ми якось порозмовляли з ним, коли він був у Канаді разом із Джоном Ленноном та Полом Вільямсом... Не співаком, а письменником.

— Вас ніколи не арештовували? За зберігання наркотиків?

— Ні, ніколи.

— Якийсь час ви були кимось на кшталт наркогуру для гурту підлітків у... Де ж це було? Ах, так, в окрузі Марин. Хтось у вас навіть стріляв.

— Все було не зовсім так, — сказав я.

— Ви пишете дуже дивні книжки. Ви впевнені, що на вас не заведена справа в поліції? Бо якщо у них на вас щось є, ми б не хотіли, щоб ви приїжджали.

— Жодних справ на мене немає, — сказав я.

— А ще впродовж певного періоду ви були пов’язані з чорношкірими терористами, — мовив Лемптон м’яким приємним голосом.

Я нічого не відповів.

— Ваше життя було справжньою пригодою,— сказав Лемптон.

— Так, — погодився я. Це, безумовно, була правда.

— Ви ж зараз не під кайфом? — Лемптон засміявся. — Перепрошую, забудьмо це питання. Ми ж знаємо, що ви зав’язали. Що ж, Філіпе, буду радий особисто познайомитися з вами і вашими друзями. Це вам... Як би це сказати? Було повідомлено певні речі?

— Інформацію було спрямовано моєму другу Конолюбу-Товстуну.

— Однак це ж ви. «Філіп» грецькою означає «Конолюб», той, хто любить коней. А «Товстун» це переклад німецького слова Dick[51]. Тож ви просто переклали ваше ім’я та прізвище.

Я промовчав.

— Ви б хотіли, щоб я називав вас «Конолюб-Товстун»? Вам так буде комфортніше?

— Робіть, як вважаєте правильним, — незворушно сказав я.

— Це вислів із шістдесятих, — Лемптон засміявся. — Гаразд, Філіпе. Мені здається, у нас достатньо інформації про вас. Ми також порозмовляли з вашим агентом, містером Ґеленом; він видався мені дуже проникливим і щирим.

— Він толковий, — сказав я.

— Він, безумовно, добре розуміє, що у вас у ГОЛОВІ, ЯК кажуть тут у нас. Ваш видавець — видавництво Doubleday, якщо не помиляюся?

— Bantam,— відказав я.

— То коли на вас чекати?

— Що скажете про ці вихідні? — запитав я.

— Чудово,— мовив Лемптон.— Знаєте, думаю, вам тут сподобається. Муки, які вам довелося пережити, закінчилися. Ви ж це усвідомлюєте, Філіпе? — Його тон більше не був насмішкуватий.— Вони закінчилися, насправді закінчилися.

— Гаразд, — сказав я, відчуваючи як моє серце ледь не вискакує з грудей.

— Філіпе, не бійтеся,— тихо мовив Лемптон.

— Окей,— сказав я.

— Вам багато чого довелося пережити. Смерть цієї дівчини... Хоча краще не чіпатимемо цю тему; все вже минулося. Ви ж це розумієте?

— Так, — сказав я. — Розумію.

Я й справді розумів. Принаймні на це сподівався. Я намагався все збагнути, дуже цього хотів.

— Ні, ви не розумієте. Він тут. Інформація була правдивою. «Будда в парку», розумієте?

— Ні,— сказав я.

— Ґаутама народився у великому парку, який називався Лумбіні. Ця історія схожа на історію Христа у Вифлеємі. Якби я сказав «Ісус у Вифлеємі», ви б одразу здогадалися, що це означає, правильно?

Я ствердно кивнув, забуваючи, що ми розмовляємо по телефону.

— Він спав упродовж майже двох тисяч років,— сказав Лемптон.— Це справді чимало часу. Зважаючи на те, що трапилося за цей період. Однак... Що ж, мені здається, я сказав достатньо. Тепер він прокинувся, це найважливіше. Отже, нам із Ліндою чекати на вас в п’ятницю ввечері або в суботу зранку?

— Так,— сказав я.— Домовились. Найімовірніше у п’ятницю ввечері.

— Просто пам’ятайте, що «Будда в парку»,— мовив Лемптон, — і намагайтеся бути щасливим.

— Він повернувся? — запитав я. — Чи це хтось інший?

Нетривала мовчанка.

— Маю на увазі... — почав було я.

— Так, я знаю, що ви маєте на увазі. Однак, розумієте, час не реальний. Це знову він, але заразом це не він, а хтось інший. Існує багато Будд, і водночас він лише один. Ключем до розуміння цього є час... Коли ви вдруге вмикаєте платівку, чи означає це, що музиканти також вдруге її виконують? А якщо ви прослухаєте її п’ятдесят разів, то чи вони також гратимуть її п’ятдесят разів?

— Тільки раз, — сказав я.

— Дякую, — сказав Лемптон, після чого на іншому кінці пролунало характерне клацання. Я також поклав слухавку.

«Те, що сказав Гуска, трапляється далеко не щодня», — мовив я сам до себе.

І здивовано відзначив, що перестав тремтіти.

У мене було таке відчуття, немов я тремтів усе своє життя, тремтів від хронічного прихованого страху. Тремтів, утікав, встрявав у халепу, втрачав людей, яких любив. «Ніби персонаж мультфільму, а не повноцінна людина», — усвідомив я. Старомодний анімаційний персонаж з початку тридцятих. За всім, що я будь-коли робив, стояв страх, який керував моїми діями. Тепер цей страх помер, втихомирений новиною, яку мені повідомили. Новиною, як я раптом збагнув, яку я очікував почути від самого початку. У певному сенсі я був створений, щоб бути тут, коли надійде це повідомлення; жодної іншої причини не існувало.

Тепер я міг забути про мертву дівчину. Тепер сам всесвіт на макрокосмічному рівні міг вийти зі стану скорботи. Рана загоїлася.

Оскільки було вже пізно, то я не мав змоги повідомити іншим про розмову з Лемптоном. Також не міг я зателефонувати в Air California і зарезервувати квитки. Однак з самого ранку я подзвонив Девіду, а тоді Кевіну і Товстунові. Вони попросили мене взяти організацію подорожі на себе; вечір п’ятниці був для них прийнятним варіантом.

Зустрівшись увечері, ми вирішили, що потрібно якось назвати нашу невелику групу. Трохи посперечавшись, ми дозволили Товстуну обрати назву. З огляду на те, що Ерік Лемптон надавав такого значення своєму вислову про Будду, ми вирішили назвати нашу групу «Товариство Сіддхартха».

— Тоді на мене не розраховуйте, — сказав Девід. — Мені шкода, але я не погоджуся приєднатися до вас, якщо в назві не буде бодай якоїсь згадки про християнство. Не хочу, щоб ви вважали мене фанатиком, але...

— Ти й справді говориш як фанатик, — сказав йому Кевін.

Ми знову почали сперечатися. Врешті-решт ми вигадали достатньо хитромудре ім’я, яке задовільнило Девіда; мені вся ця справа видавалася не надто важливою. Товстун розповів нам про сон, який нещодавно йому наснився і в якому він був великою рибою. Замість рук у нього були плавці, схожі чи то на вітрила, чи то на віяла; одним із цих плавців він намагався втримати гвинтівку М-16, однак зброя вислизнула й упала на землю, після чого якийсь голос сказав:

«Риби не можуть носити зброю».

Оскільки грецькою такий віялоподібний плавець називається rhipidos — наприклад, це слово вжито у назві родини плазунів Rhiptoglossa, — ми врешті-решт зійшлися на назві «Товариство Ріпідон», бо вона опосередковано вказувала на християнську рибу. Товстуна це також порадувало, адже така назва натякала на африканське плем’я доґонів і символ риби, яким вони позначали доброзичливе божество.

Тож тепер ми могли зустрітися з Лемптонами — з Еріком та Ліндою Лемптонами — як офіційна організація. Хоч вона й була невеликою. Мабуть, у цю мить ми були перестрашені. Хоча, можливо, тут краще пасувало б слово залякані.

Відвівши мене вбік, Товстун запитав тихим голосом:

— Ерік Лемптон і справді сказав, що ми можемо більше не думати про її смерть?

— Все скінчилося, — мовив я, поклавши руку Товстунові на плече.— Так він мені сказав. Вік тиранії закінчився в серпні 1974 року; а тепер починає завершуватися і вік скорботи. Розумієш?

— Розумію, — відказав Товстун із ледь помітною посмішкою, так немов він не міг повірити в те, що чув, але дуже хотів у це повірити.

— І ти не божевільний, — сказав я Товстунові. — Пам’ятай це. Відтепер вже не можеш використовувати це як відмовку.

— І він живий? Уже? Він справді живий?

— Так каже Лемптон.

— Тоді це правда.

— Мабуть, правда, — сказав я.

— Ти в це віриш.

— Думаю, що так,— сказав я.— Незабаром дізнаємося.

— Він буде старим? Чи дитиною? Мабуть, він і досі дитина. Філе... — Товстун перелякано вп’явся в мене поглядом. — А раптом він не людина?

— Що ж, — сказав я, — матимемо з цим справу, коли і якщо така проблема постане.

А про себе подумав: «Мабуть, він прибув сюди з майбутнього; це найімовірніше. Тому в деяких аспектах він не буде людиною, зате в інших буде. Наша безсмертна дитина... Життєва форма, яка прийшла з майбутнього, що, можливо, на мільйони років випереджає наш час. Зебра, подумав я. Тепер я тебе побачу. Ми всі побачимо.

Король і суддя, — подумав я. — Які було обіцяно. Аж від часів Заратустри.

Власне, від самого Осіріса. А тоді від Єгипту до племені доґонів, а звідти вже до зірок».

— Хильнемо по чарці коньяку, — сказав Кевін, заходячи з пляшкою до вітальні. — І виголосимо тост.

— Дідько, Кевін, — запротестував Девід. — Не можна виголошувати тост на честь Спасителя, і вже точно не з чаркою коньяку.

— Можу запропонувати Ripple[52], — сказав Кевін.

Ми всі взяли по склянці коньяку Courvoisier Napoleon, включно з Девідом.

— Вип’ємо за «Товариство Ріпідон»,— сказав Товстун.

Ми цокнулися.

— І за наш девіз, — мовив я.

— У нас є девіз? — запитав Кевін.

— «Риби не можуть носити зброю», — відказав я.

За це ми й випили.