— Я втомився, — промовив Кевін, поки ми їхали. — Страшенно втомився. Якого хуя тут стільки машин! Хто всі ці люди, що пруться 55-м шосе? Звідки вони їдуть? І куди?
«А куди їдемо ми? — подумав я про себе. — Ми побачили спасителя і після восьми років божевілля мене було зцілено».
Що ж, подумалось мені, некепсько досягнути такого за один вікенд... Не згадуючи вже про те, що нам вдалося втекти неушкодженими від трьох найнавіженіших людей на планеті.
Дивовижно, що коли хтось інший починає нести якусь фігню, тобі здається, ніби ти можеш заввиграшки зрозуміти, що це фігня. Коли я сидів у «фольксвагені» Rabbit і слухав Лінду та Еріка, які розпатякували про те, що вони триокі прибульці з іншої планети, я одразу збагнув, що в них протікає дах. Від цього в мене й самого почало протікати. Це усвідомлення мене налякало: усвідомлення того, що і вони, і я божевільні.
Я полетів туди навіженим, а повернувся в здоровому глузді, однак заразом я вірив, що зустрівся зі Спасителем... В образі маленької дівчинки з чорнявим волоссям та нещадним поглядом чорних очей, яка в розмові з нами виявила більше мудрості за будь-якого дорослого, якого мені доводилося зустрічати. А коли нам намагалися перешкодити поїхати звідти, вона — або ж ВАЛІС — втрутилася і допомогла нам.
— У нас місія, — сказав Девід. — Вирушити у світ і...
— І що? — запитав Кевін.
— Вона скаже нам це, коли ми вже будемо в дорозі,— мовив Девід.
— А свині вміють літати, — сказав Кевін.
— Поглянь, — енергійно заговорив Девід. — Філ прийшов до тями, вперше за... — він завагався.
— За той час, відколи ви мене знаєте, — закінчив я.
— Вона його зцілила,— сказав Девід.— Здатність зцілювати є абсолютно певною ознакою матеріальної присутності Месії. Але ти ж сам це знаєш, Кевіне.
— Тоді шпиталь святого Джозефа — найкраща церква в місті,— мовив Кевін.
— До речі, тобі вдалося порозмовляти з Софією про свого мертвого кота? — запитав я в Кевіна. Звісно, що з мого боку це був сарказм, однак на мій подив Кевін повернувся до мене й сказав серйозним тоном:
— Еге ж.
— І що вона сказала? — запитав я.
Глибоко вдихнувши й міцно схопившись руками за кермо, Кевін мовив:
— Вона сказала, що МІЙ МЕРТВИЙ КІТ... — Він затнувся, тоді мовив гучніше: — що МІЙ МЕРТВИЙ КІТ БУВ ДУРНИМ.
Я просто не міг не розсміятися. Девід також. Нікому не спало на думку відповісти так Кевіну раніше. Кіт бачив машину й побіг просто на неї, а не в інший бік; він скочив прямісінько під праве переднє колесо авто, немов куля для боулінгу.
— Вона сказала, — мовив Кевін, — що у всесвіті діють дуже строгі правила і що такий різновид котів, котів, які стрімголов біжать під колеса автомобілів, більше в ньому не водиться.
— Що ж, — сказав я, — з практичного погляду вона має рацію.
Було цікаво зіставити пояснення Софії з поясненням, яке запропонувала покійна Шеррі; вона побожно заявила Кевіну, ніби Бог, власне, так любив його кота, що вирішив, що кіт Кевіна має бути з ним, Богом, а не з ним, Кевіном. Це не те пояснення, яке задовільнить двадцятидев’ятирічного чоловіка; таким поясненням можна заспокоїти хіба що дітей. І то зовсім маленьких. Однак навіть маленькі діти зазвичай розуміють, що це повна фігня.
— Але я тоді запитав у неї, — сказав Кевін — чому ж Бог не зробив мого кота розумним?
— Ця розмова й справді відбулася? — запитав я.
— Мабуть, так, — мовив Девід голосом людини, яка вже змирилася з цим фактом.
— Мій кіт був дурним, — провадив Кевін далі, — бо БОГ ЗРОБИВ ЙОГО ДУРНИМ. Тож винний у цьому БОГ, а не мій кіт.
— Ти так їй і сказав? — спитав я.
— Саме так,— мовив Кевін.
Це мене розлютило.
— Ти тупий цинічний вилупок! Тобі поталанило зустрітися зі Спасителем, а все, що ти можеш, — скиглити й розпатякувати про свого бісового кота. Я радий, що твій кіт мертвий; усі цьому раді. Тож заткни вже пельку.
Мене почало трясти від гніву.
— Спокійніше,— пробурмотів Девід.— Нам багато чого довелося пережити останнім часом.
— Вона — не Спаситель, — сказав Кевін, звертаючись до мене. — Ми такі ж божевільні, як і ти, Філе. Вони божевільні там, а ми божевільні тут.
— Тоді як могла дівчинка двох років сказати такі...
— Вони підвели до її голови дріт, — прокричав Кевін. — На тому кінці дроту був мікрофон, а на ній схований динамік. З нами говорив хтось інший.
— Мені треба випити,— сказав я.— Зупинімося на Сомбреро-стрит.
— Коли ти вірив, що ти Конолюб-Товстун, то подобався мені більше,— прокричав Кевін.— Він мені подобався. А ти такий самий дурний, як і мій кіт. Якщо від дурості гинуть, то чому ти досі не мертвий?
— Хочеш спробувати це влаштувати? — запитав я.
— Вочевидь, дурість — це риса, що сприяє виживанню, — мовив Кевін, однак його голос тепер звучав тихо, так що його ледве можна було розчути.— Не знаю,— пробурмотів він.— «Спаситель». Як таке може бути? Це моя провина; це я запросив вас переглянути «Валіс». Я вв’язав вас у цю халепу з Матінкою Гускою. Хіба не безглуздо, що Матінка Гуска народив би Спасителя? Хіба в усьому цьому є хоч якийсь глузд?
— Зупинись на Сомбреро-стрит,— сказав Девід.
— «Товариство Ріпідон» проводить свої зустрічі в барі, — мовив Кевін. — Це і є наша місія: сидіти в барі й жлуктити випивку. Це одразу врятує світ, еге ж. Хоча навіщо його взагалі рятувати?
Далі ми їхали мовчки, але все-таки зупинилися на Сомбреро-стрит; за цю ідею проголосувала більшість «Товариства Ріпідон».
Безумовно, немає нічого хорошого в тому, щоб дізнатися, що люди, які з тобою погоджуються, цілковито з’їхали з глузду. Софія сама сказала (а це важливо), що Ерік та Лінда Лемптони хворі. На додачу до цього Софія, або ж ВАЛІС, підказала мені слова, які допомогли нам вибратися, коли Лемптони насілися на нас з усієї сили,— спочатку підказала слова, а потім майстерно зманіпулювала часом. Я бачив, що ця чудесна дитина та бридкі Лемптони — це щось зовсім різне.
Я не змішував їх в одну купу. Важливо й те, що сказане цією дворічною дитиною скидалося на мудрість... Сидячи в барі за пляшкою мексиканського пива, я запитував себе, за якими раціональними критеріями можна оцінити наявність мудрості? Мудрість за самою своєю природою має бути раціональною; вона є фінальною стадією того, що замкнено в реальному. Між тим, що є мудрим, і тим, що існує, є інтимний зв’язок, хоч цей зв’язок і делікатний. Що сказала нам ця маленька дівчинка? Що відтепер людям треба відмовитися від поклоніння будь-яким божествам, окрім самого людства. Мені це не видавалося ірраціональним. Я вважав би цю ідею логічною незалежно від того, чи її висловила дитина, чи я вичитав би її в енциклопедії «Британніка».
Якийсь час я вважав, що Зебра — як я назвав сутність, яка явилася мені в березні 1974 року, — була нашаруванням усіх моїх особистостей вздовж лінійної вісі часу; Зебра — або ж ВАЛІС — була не богом, а супратемпоральним вираженням певної людини... хіба що супратемпоральне вираження певної людини і є насправді тим, що ми маємо на увазі під словом «бог», чому ми, самі цього не усвідомлюючи, поклоняємося, коли поклоняємося «богу».
«До біса все це, — втомлено подумав я. — Я здаюся».
Кевін відвіз мене додому; я одразу ж вклався спати, почуваючись у певний невиразний спосіб виснаженим і зневіреним. Мені здається, що моя зневіра була спричинена невизначеністю місії, яку поклала на нас Софія. Вона надала нам мандат, але що саме ми мали зробити? Ще важливішим було питання, що Софія мала намір зробити, коли подорослішає? Залишитися в домі Лемптонів? Втекти, змінити ім’я, переїхати до Японії і розпочати нове життя?
Де вона вигулькне з часом? Де ми почуємо про неї знову й через скільки років? Нам доведеться чекати, аж поки вона не стане дорослою? До цього моменту може минути ще вісімнадцять років. За вісімнадцять років Ферріс Ф. Фремонт, якщо використати ім’я персонажа з фільму, підкорить собі увесь світ. Нам потрібна допомога прямо зараз. «Втім, — подумав я, — Спаситель завжди потрібний тобі прямо зараз. Пізніше — це вже завжди запізно».
Коли я заснув тієї ночі, мені наснився сон. У сні я їхав у «хонді» Кевіна, однак замість Кевіна за кермом була Лінда Ронштадт, а саме авто було відкритим, немов один із тих давніх автомобілів, і чимось скидалося на колісницю. Ронштадт співала й посміхалася до мене. Я ще ніколи не чув, щоб вона співала так гарно. Вона виспівувала:
Щоб ранковій зорі назустріч іти,
Потрібно на ноги капці одягти.
Уві сні ці слова викликали в мене справжній захват; здавалося, що це неймовірно важливе повідомлення. Коли я прокинувся вранці, то й досі міг бачити її чарівне обличчя й карі очі, які немов палали: такі великі очі, сповнені світла, дивного чорного світла, схожого на світло зірок. Вона дивилася на мене з великою любов’ю, але це була не сексуальна любов; це було те, що в Біблії названо люблячою добротою. Куди вона мене везла?
Увесь наступний день я намагався збагнути значення цих таємничих слів. Капці. Які асоціації виникали в мене з ранковою зорею?
Переглядаючи довідники (раніше я б сказав, «коли Конолюб-Товстун переглядав довідники»), я натрапив на інформацію, що Аврора — це латинське слово, яке означає персоніфікацію ранкової зорі. А це наштовхує на думку про Aurora Borealis або ж Полярне сяйво, яке схоже на вогонь святого Ельма, а саме такою на вигляд була Зебра, чи ВАЛІС. Ось що сказано про Полярне сяйво в енциклопедії «Британніка»:
Упродовж історії Полярне сяйво згадується в міфології ескімосів, ірландців, англійців, скандинавів та інших народів; зазвичай його вважали проявом чогось надприродного... Північногерманські племена бачили у ньому розкішну красу щитів валькірій (жінок-воїнів).
Чи означало це — чи це хотів сказати мені ВАЛІС? — що маленька Софія накинеться на світ як «жінка-воїн»? Можливо.
А як щодо капців? Мені спала на думку лише одна асоціація, проте цікава. Емпедокл, учень Піфагора, який розповів усьому загалу, що пам’ятає свої минулі життя, і який казав у приватних розмовах з друзями, що він Аполлон, ніколи не помер у звичному сенсі цього слова; просто одного дня його золоті капці знайшли біля вершини вулкану на горі Етна. Тож Емпедокл, як і Ілля, подався на небеса в тілесній формі, або ж стрибнув у вулкан. Гора Етна височіє в найсхіднішій частині Сицилії. У часи Римської імперії слово «аврора» буквально означало «схід». Можливо, ВАЛІС натякав водночас на самого себе та нове народження, на вічне життя? Чи я...
Задзвонив телефон.
— Вітаю, — сказав я, знявши слухавку.
Почувся голос Еріка Лемптона. Він звучав якось покручено, немов старий корінь, корінь, що всихає.
— Маємо вам дещо повідомити. Нехай це зробить Лінда. Зачекайте хвильку.
Поки я стояв, стискаючи в руці мовчазну слухавку, мене охопив сильний страх. Тоді я почув голос Лінди Лемптон, він звучав глухо й монотонно. Уві сні йшлося про неї, усвідомив я. Лінда Ронштадт, Лінда Лемптон.
— Що трапилося? — запитав я, оскільки не міг розібрати, що вона казала.
— Дівчинка померла,— сказала Лінда Лемптон.— Софія.
— Як? — запитав я.
— Міні її вбив. Ненароком. Тут поліція. Поцілив у неї лазером. Він намагався...
Я поклав слухавку.
Майже одразу телефон задзвонив знову. Я зняв слухавку та привітався.
— Міні намагався передати якомога більше інформації...
— Дякую, що повідомили,— мовив я. Хоч як божевільно це звучить, але я відчув не смуток, а гострий гнів.
— Він випробовував передачу інформації за допомогою лазера, — сказала Лінда. — Ми всім телефонуємо. Самі нічого не можемо зрозуміти; якщо Софія була Спасителем, як вона могла померти?
Померла у два роки, усвідомив я. Неможливо.
Я знову поклав слухавку й сів. За якийсь час я зрозумів, що та жінка зі сну, яка їхала в машині і співала, була Софією, тільки дорослою, такою, якою б одного дня стала. Темні очі, наповнені світлом, життям і вогнем.
Тим сном вона прощалася зі мною.