Валіс

Розділ 8

Я не думав, що варто казати Товстуну, ніби я вважаю, що його зустріч із Богом була насправді зустріччю з ним самим із далекого майбутнього. Ним самим, який настільки еволюціонував, настільки змінився, що перестав бути людиною. Товстун згадав усе аж до зірок, і він зустрів істоту, що була готова повернутися до зірок, а на додачу ще кілька своїх особистостей, кілька точок на цій лінії. Усі вони — одна й та сама особа.

Запис 13 у трактаті: Паскаль сказав: «Вся історія — це одна безсмертна людина, яка повсякчас навчається». Це той Безсмертний, якому ми поклоняємося, не знаючи його імені. «Він жив дуже давно, але він і досі живий» та «Головний Аполлон незабаром повернеться». Ім’я змінюється.

На певному рівні Товстун відгадав істину; він зустрів свої минулі особистості і свої майбутні особистості — дві майбутні особистості; спочатку більш ранню, триоких людей, а тоді Зебру, яка не має тіла.

У якийсь спосіб час перестав для нього діяти, і скупчення особистостей на лінійній вісі часу змусило їх нашаруватися й утворити одну спільну сутність.

З цього нашарування особистостей з’явилася Зебра, яка є супра- або ж транстемпоральною: чистою енергією, чистою живою інформацією. Безсмертною, благодатною, розумною та готовою допомагати. Вона — суть раціональної людської істоти. У центрі ірраціонального всесвіту, яким керує ірраціональний Розум, стоїть раціональна людина, і Конолюб-Товстун лише один із таких. Божество, яке вторглося в наш світ і яке Товстун зустрів у 1974 році, було ним самим. Однак, здається, Товстун радів із того, що вірив, ніби він зустрів Бога. Трохи поміркувавши, я вирішив не розповідати йому про свої погляди. Врешті-решт, я можу й помилятися.

Усе це було пов’язано з часом. «Час можливо подолати», — писав Мірче Еліаде. Саме про це і йдеться! Великою таємницею елевсинських та орфічних містерій, ранніх християн, Сарапіса, греко-римських містичних релігій, Гермеса Трисмегіста, ренесансних алхіміків-герметиків, розенкрейцерів, Аполлонія Тіанського, Симона Волхва, Асклепія, Парацельса, Бруно є скасування часу. Техніки для цього наявні. Данте обговорює їх у своїй «Комедії». Це пов’язано з втратою амнезії: коли забуття зникає, істинна пам’ять починає поширюватись вперед і назад, у минуле і в майбутнє, а також, що дивно, в альтернативні всесвіти; вона не лише лінійна, а й ортогональна.

Ось чому про Іллю справді можна сказати, що він безсмертний; він увійшов у Вищий Світ (як називає його Товстун) і більше не підкоряється часу. Час рівнозначний тому, що древні називали «астральним детермінізмом». Мета містерій полягала в тому, щоб звільнити людину, яка проходить ініціацію, від астрального детермінізму, який приблизно дорівнює долі. Ось що Товстун написав про це в своєму трактаті:

Запис 48. Існує два світи, верхній та нижній. Верхній, який походить від гіпервсесвіту І, або Ян, Форма І Парменіда, сприйнятливий та цілеспрямований. Нижній світ, або ж Інь, Форма II Парменіда, — механічний: ним рухає сліпа та дієва причина, він детерміністський і позбавлений інтелекту, оскільки походить від мертвого джерела. У стародавні часи це називали «астральним детермінізмом». Великою мірою нас спіймано в пастку нижнього світу, однак завдяки таїнствам, за допомогою плазмати, нас врятовано. Допоки астральний детермінізм не поборено, ми його навіть не помічаємо, настільки сильно введені в оману. «Імперія ніколи не закінчилася».

Будда Сіддхартха пам’ятав усі свої минулі життя; саме тому йому й дали титул «будда», який означає «просвітлений». Від нього знання про те, як цього досягти, прийшло у Грецію, і його можна бачити у вченні Піфагора, який тримав велику частину свого окультного містичного gnosis у таємниці; однак його учень Емпедокл відколовся від Піфагорійського братства і зробив це знання загальнодоступним. Він казав своїм друзям у приватних розмовах, що він — Аполлон. Як Будда та Піфагор він також міг пам’ятати свої минулі життя. Однак вони нікому не казали, що можуть також «пам’ятати» свої майбутні життя.

Триокі люди, яких бачив Товстун, були ним самим на просвітленій стадії еволюційного розвитку під час його різноманітних життів. У буддизмі це називається «суперлюдське божественне око» (dibba-cakkhu), здатність бачити вмирання та переродження живих істот. Ґаутама Будда (Сіддхартха) досягнув цього під час свого серединного чатування (з десятої вечора до другої ночі). Під час першого чатування (від шостої до десятої вечора) він отримав знання про всі — повторюю, всі — свої минулі існування (pubbeni-vasanussati-nana). Я не сказав цього Товстуну, але технічно він став Буддою. Повідомити йому це не видавалося мені хорошою ідеєю. Врешті-решт, якщо ти Будда, то маєш бути здатним і сам це збагнути.

Мені видається приголомшливим парадоксом те, що Будда — тобто просвітлений — може бути нездатним збагнути, навіть після чотирьох з половиною років, що він досягнув просвітлення. Товстун цілковито зав’яз у своїй нескінченній екзегезі, марно намагаючись зрозуміти, що ж із ним трапилося. Він більше нагадував жертву несподіваного нападу, а не Будду.

— Твою ж наліво! — як сказав би Кевін про зустріч із Зеброю. — Що ЦЕ було?

Такі мутні штуки не справляли враження на Кевіна. Він вважав себе яструбом, а їх — зайцем. Він не бачив жодної цінності в екзегезі, але залишився хорошим другом Товстуна. Кевін діяв за принципом: «Засуджуй вчинок, а не того, хто його робить».

Останнім часом Кевін почувався добре. Врешті-решт його негативна думка про Шеррі виявилася правильною. Це зблизило їх із Товстуном. Кевін бачив її такою, якою вона була, з раком чи без. Щиро кажучи, те, що вона помирала, анічогісінько для нього не значило. Він Добре все обміркував і прийшов до висновку, що її рак був шахрайством.

У ці дні, коли Товстун дедалі більше турбувався за Шеррі, йому не давала спокою нав’язлива думка, що незабаром знову народиться Спаситель — або ж уже народився. Що десь у світі він вже ходить або зовсім скоро знову ходитиме по землі.

Що Товстун робитиме, коли Шеррі помре? Моріс прокричав цю фразу до нього у формі запитання. Він також помре? Зовсім ні. Товстун, який роздумував і писав, а ще досліджував та отримував уривки повідомлень від Зебри під час гіпнагогічних станів і снів, водночас намагаючись врятувати хоч щось із тої купи уламків, на яку перетворилося його життя, вирішив, що він подасться на пошуки Спасителя. Він знайде його, хоч де б той був.

Це була та місія, та божественна мета, яку Зебра поклала на нього в березні 1974 року: його ніжне ярмо, легкий тягар. Товстун, який відтепер став святим, незабаром перетвориться на сучасного чарівника. Йому бракувало лише підказки, хоч якогось натяку на те, де потрібно шукати. Однак врешті-решт Зебра йому це повідомить; підказка надійде від Бога. Саме в цьому й полягала мета теофанії Зебри: щоб спонукати Товстуна рушити правильним шляхом.

Коли про це почув наш друг Девід, то запитав:

— Це буде Христос? — у такий спосіб виявляючи свій католицизм.

— Це п’ятий Спаситель, — таємниче зауважив Товстун. Врешті Зебра говорила про прихід спасителя кількома — і в певному сенсі суперечливими один одному — способами: як про святу Софію, яка була Христом; як про Головного Аполлона; як про Будду або Сіддхартху.

Оскільки його теологія була доволі еклектичною, то Товстун наводив цілу низку спасителів: Будда, Заратустра, Ісус та Абу Аль-Касім Мухаммад Ібн Абд Аллах Абд Аль-Мутталіб Ібн Хашім (тобто, Магомет). Інколи він також називав Мані. Саме тому наступний Спаситель буде п’ятим у коротшому списку і шостим у довшому. Час від часу Товстун включав також Асклепія, тож якщо додати до довшого списку і його, то наступний Спаситель стане номером сім. У будь-якому разі цей прийдешній Спаситель буде останнім; він сидітиме на троні, мов король, і буде суддею над усіма націями й народами. Було зведено просіювальний міст зороастризму, за допомогою якого хороші душі (душі світла) відділили від поганих (душ темряви). Маат поклала свою пір’їну на ваги, щоб зважувати нею серце кожної людини, яку судять, поки Суддя Осіріс засідав на троні. Це були клопітні часи.

Товстун мав намір передати, можливо, з рук у руки, «Книгу життя» Верховному Судді, Древньому, про якого згадано в «Книзі Даниїла».

Ми всі звернули увагу Товстуна на те, що, можливо, «Книга життя» — у якій будуть записані імена усіх врятованих — все-таки виявиться надто важкою й одна людина не зможе її підняти, принаймні хотілося б на це сподіватися; тоді для цього знадобиться лебідка й підйомний кран. Товстун не оцінив наш гумор.

— Хай-но цей Верховний Суддя побачить мого мертвого кота,— сказав Кевін.

— Як же ти забембав усіх своїм мертвим котом, — сказав я. — Ми вже втомилися про нього слухати.

Вислухавши хитромудрі плани Товстуна врешті-решт знайти Спасителя — хоч як далеко йому доведеться податися, щоб це зробити,— я раптом збагнув очевидне: насправді Товстун шукав мертву дівчину, Глорію, за смерть якої почувався відповідальним. Він повністю змішав в одну купу своє релігійні життя та цілі зі своїм емоційним життям і цілями. Для нього «спаситель» означав «подругу, яку він втратив». Він сподівався возз’єднатися з нею, але з цього боку могили. Якщо він не міг податися до неї, на іншу сторону, то знайде її тут. Тож хоча в нього більше не було суїцидальних поривань, він і досі був божевільним. Все ж таки, на мою думку, це було покращення; танатос програвав битву еросу. Як сформулював це Кевін: «Можливо, десь у процесі Товстун і трахне якусь тьолку».

До того часу, коли Товстун вирушить у свою священну місію, він вже шукатиме двох мертвих дівчат: Глорію та Шеррі. Ця оновлена версія саги про Ґрааль змусила мене задуматися, чи бува не подібні еротичні поривання мотивували лицарів Ґрааля в Монсальваті, замку, де врешті-решт опинився Парсифаль. Ваґнер у своєму тексті зазначає, що тільки ті, кого кличе сам Ґрааль, знаходять туди дорогу. Кров Христа на хресті зібрали в той самий келих, з якого він пив під час Тайної вечері; тому вона буквально містила його кров. По суті, саме ця кров, а не Ґрааль, прикликала лицарів; ця кров ніколи не померла. Як і Зебра, вміст Ґрааля був плазмою, або, як називав це Товстун, плазматою. Мабуть, десь у екзегезі Товстуна таки було написано, що Зебра дорівнювала плазматі, а та дорівнювала священній крові розіп’ятого Христа.

Пролита кров дівчини, що розлилася й висихала на тротуарі поряд із будівлею Синанону в Окленді, зверталася до Товстуна, який, як і Парсифаль, був цілковитим дурнем. Кажуть, ніби слово «парсифаль» саме це й означає арабською; нібито воно походить від Falparsi, арабського слова, яке означає «чистий дурень». Звісно, що це не так, хоча в опері «Парсифаль» Кундрі й звертається так до Парсифаля. Насправді ім’я Парсифаль походить від Парцеваль, яке є просто ім’ям. Однак залишається один цікавий момент: через Персію Ґрааль ототожнюють із дохристиянським lapis exilix, який є магічним каменем. Цей камінь пізніше з’являється у герметичній алхімії як засіб, за допомогою якого можна досягнути метаморфози людини. З огляду на ідею Товстуна про міжвидовий симбіоз, людину, яка поєдналася із Зеброю або Логосом чи плазматою і стала гомоплазматою, я бачу у всьому цьому певну тяглість. Товстун вірив, що він поєднався із Зеброю; отже, він уже став тим, що шукали алхіміки-герметики. Відтак для нього було б цілком природно вирушити на пошуки Ґрааля; там він знайшов би свою подругу, себе і свій дім.

Своїми повсякчасними висміюваннями ідеалістичних поривань Товстуна Кевін виконував роль лихого чаклуна Клінґсора. На думку Кевіна, Товстуна переповнювала хіть. У Товстуні танатос — смерть — зійшовся в битві з еросом, якого Кевін ототожнював не з життям, а з траханням. Мабуть, він не так вже й помилявся; я маю на увазі у своєму описі базової діалектичної боротьби, яка тривала з перемінним успіхом у свідомості Товстуна. Частина Товстуна прагнула померти, а частина прагнула життя. Танатос може набрати будь-якої форми, якої лише забажає; він може вбити ерос, життєвий потяг, а тоді його імітувати. Щойно танатос зробить таке з тобою, у тебе великі проблеми; тобі здається, що тобою керує ерос, але насправді це танатос, що заховався за маскою. Я сподівався, що з Товстуном такого не трапилося; сподівався, що його бажання вистежити й знайти Спасителя було спричинене еросом.

Істинний Спаситель, або ж істинний Бог, якщо вже на те пішло, несе в собі життя; він є життям. Будь-який «спаситель» або «бог», що приносить смерть, є не чим іншим, як танатосом, який одягнув маску спасителя. Ось чому Ісус ідентифікував себе як істинного Спасителя — навіть коли він не хотів так себе ідентифікувати, — своїми чудесними зціленнями. Люди знали, про що свідчили чудесні зцілення. На самому кінці Старого Завіту є прекрасний уривок, де це питання пояснюється. Бог каже: «Але для вас, хто боїться імені мого, зійде сонце праведності, несучи на своїх крилах зцілення, і ви вирветеся на волю, мов телята, яких випустили зі стійл».

У певному сенсі Товстун сподівався, що Спаситель зцілить те, що стало хворим, і відновить те, що зламалося. На якомусь рівні він насправді вірив, що Глорію, мертву дівчину, можна повернути до життя. Саме тому агонія Шеррі, що й далі тривала, її хвороба, яка лише посилювалася, спантеличували його й позбавляли духовних надій і віри. Відповідно до системи, яку він виклав у своїй екзегезі і яка ґрунтувалася на його зустрічі з Богом, Шеррі мали б допомогти одужати.

Пошуки Товстуна сягали дуже далеко. Хоча технічно він міг зрозуміти, чому Шеррі захворіла на рак, однак духовно він не міг цього збагнути. Власне кажучи, Товстунові ніяк не вдавалося втямити, чому Христа, Сина Бога, було розіп’ято на хресті. Біль та страждання були для нього позбавленими сенсу; він не знаходив для них місця в загальному плані світобудови. Відтак, на його думку, існування таких нещасть вказувало на ірраціональність всесвіту, вони були образою для розуму.

Немає сумніву, що Товстун серйозно ставився до місії, про яку говорив. Він накопичив майже двадцять тисяч доларів на своєму банківському рахунку.

— Не насміхайся з нього, — якось сказав я Кевіну. — Для нього все це дуже важливе.

— Для мене також важливо трахнути якусь гарненьку кралю, — відповів Кевін. Його очі виблискували звичною для нього цинічною насмішкуватістю.

— Годі вже, — мовив я. — Це не смішно.

Але Кевін і далі просто шкірився.

Через тиждень Шеррі померла.

Тепер, як я й передбачав, на совісті Товстуна було вже дві смерті. Йому не вдалося врятувати ані одну, ані іншу дівчину. Коли ти Атлас, то змушений нести великий тягар, і якщо ти його не втримаєш, багато людей страждатимуть, власне, цілий світ людей, цілісінький світ страждання. Зараз цей тягар тиснув на Товстуна не так фізично, як духовно. Два мертвих тіла, прив’язані до нього, волали, благаючи їх врятувати, — вони волали попри те, що вже померли. Крики мертвих і справді жахливі; варто намагатися ніколи їх не чути.

Я боявся, що Товстун знову вдасться до спроби самогубства, а якщо вона виявиться невдалою, це означатиме ще одну відсидку у гамівній кімнаті з гумовими стінами.

Як не дивно, коли я заїхав до Товстуна, то застав його в доволі емоційно врівноваженому стані.

— Я вирушаю, — сказав він мені.

— У свою місію?

— Саме так, — мовив Товстун.

— І куди ж?

— Я не знаю. Я просто вирушу, а далі Зебра вкаже мені шлях.

У мене не було бажання спробувати його відмовити; врешті, які в нього були альтернативи? Сидіти на самоті в помешканні, де вони жили разом із Шеррі? Слухати, як Кевін насміхається з усіх бід світу? Ще гірше було б проводити свій час, вислуховуючи розпатякування Девіда про те, як «Бог створює добро зі зла». Якщо щось і могло привести Товстуна у гамівну кімнату з гумовими стінами, то це перспектива опинитись поміж двох вогнів між Кевіном та Девідом: між недоумкуватим, набожним і легковірним з одного боку, і цинічно жорстоким з іншого. А чим я міг йому зарадити? Смерть Шеррі також мене вразила, розклавши на базові деталі, немов іграшку, яку розібрали й знову перетворили на те, що колись прибуло поштою як яскраво розфарбований конструкторський набір. Мені хотілося сказати: «Товстуне, візьми мене з собою. Покажи мені дорогу додому».

Поки ми з Товстуном сиділи, поринувши в скорботу, задзвонив телефон.

Телефонувала Бет, щоб повідомити Товстуну, що він на тиждень запізнився з оплатою аліментів.

— Мої колишні дружини — нащадки щурів, — сказав мені Товстун, поклавши слухавку.

— Тобі потрібно звідси забратися,— мовив я.

— Отже, ти погоджуєшся, що мені варто вирушати.

— Так, — сказав я.

— У мене достатньо грошей, щоб податися в будь-яке місце на світі. Я думав про Китай. Ось як я міркував: «У якому місці він міг би народитися з найменшою ймовірністю?» У такій комуністичній країні, як Китай. Або у Франції.

— Чому у Франції? — запитав я.

— Мені завжди хотілося побачити Францію.

— Тоді їдь до Франції, — мовив я.

— «Що ти робитимеш?» — пробурмотів Товстун.

— Перепрошую?

— Мені згадалася телевізійна реклама дорожніх чеків American Express. «Що ти робитимеш? Що хотітимеш, те й робитимеш». Саме так я почуваюся зараз. Вони мають рацію.

— А мені подобається та реклама,— мовив я,— де чоловік середнього віку каже: «У мене в тому гаманці було шістсот доларів. Це найгірше, що будь-коли траплялося в моєму житті». Якщо це найгірше, що будь-коли з ним траплялося...

— Ага,— сказав Товстун, хитаючи головою,— то його життя було доволі безтурботним.

Я знав, який образ зринув у свідомості Товстуна: образи дівчат, які помирали. Одна з розтрощеними від удару кістками, а інша — розірвана зсередини. Я затремтів і відчув, що готовий от-от розплакатися.

— Вона задихнулася,— врешті сказав Товстун тихим голосом. — Вона просто, курва, задихнулася; більше не могла дихати.

— Мені шкода, — сказав я.

— Знаєш, що сказав мені лікар, щоб мене розрадити? «Є й гірші хвороби за рак».

— Він показав тобі слайди?

Ми обоє розреготались. Коли ти ледь не божеволієш від горя, то смієшся з того, з чого можеш.

— Ходімо на Сомбреро-стрит,— сказав я; там був хороший ресторан і бар, який ми всі любили відвідувати. — Пригощу тебе випивкою.

Ми подалися через Мейн-стрит і невдовзі вже сиділи в барі на Сомбреро-стрит.

— А де та невеличка брюнетка, яка часто приходила сюди з вами? — запитала офіціантка в Товстуна, коли подавала нам напої.

— У Клівленді, — відповів Товстун. Ми знову обоє розсміялися. Офіціантка пам’ятала Шеррі. Це все було надто жахливо, щоб ставитися до цього серйозно.

— У мене була одна знайома, — мовив я до Товстуна, поки ми пили. — Я розповідав їй про свого мертвого кота і сказав: «Що ж, тепер він упокоївся у вічності», на що вона миттєво й цілком серйозно відповіла: «А мій кіт похований у Ґлендейлі». Ми одразу відчули себе на одній ноті й почали порівнювати погоду в Ґлендейлі з погодою у вічності.

Ми з Товстуном зареготали так, що інші люди почали на нас витріщатися.

— Треба припиняти, — сказав я, заспокоюючись.

— Хіба у вічності не холодніше? — запитав Товстун.

— Так, але там менше смогу.

— Можливо, саме там я його й знайду, — мовив Товстун.

— Кого? — запитав я.

— Його. П’ятого спасителя.

— Пам’ятаєш той випадок у твоїй квартирі, — сказав я, — коли Шеррі тільки починала хіміотерапію і її волосся випадало...

— Так, котяча мисочка для води.

— Вона стояла біля котячої мисочки для води, і її волосся все падало й падало у воду, неабияк збиваючи бідолашного кота з пантелику.

— «Що це в біса таке?»,— мовив Товстун, цитуючи те, що сказав би кіт, якби міг говорити. — «Он там, у моїй мисочці з водою?»

Він вишкірився, але в цьому вишкірі не було й краплини радості. Жоден із нас уже не був здатний на жарти, навіть поміж нами.

— Нам потрібний Кевін, щоб він нас розвеселив, — сказав Товстун.— Хоча, якщо добре подумати,— пробурмотів він, — то, можливо, і не потрібний.

— Ми просто змушені якось жити далі, — сказав я.

— Філ, — мовив Товстун, — якщо я його не знайду, то помру.

— Я знаю, — сказав я.

Це була правда. Між Товстуном і знищенням стояв лише Спаситель.

— Я запрограмований на самознищення,— сказав Товстун. — І на кнопку вже натиснули.

— Ці відчуття, які ти відчуваєш... — почав я.

— Вони раціональні,— мовив Товстун.— Беручи до уваги ситуацію. Це все правда. Це не божевілля. Я маю його знайти, хоч де він є, або померти.

— Що ж, тоді я також помру, — сказав я. — Якщо ти помреш.

— Так і є, — сказав Товстун, киваючи. — Ти все правильно зрозумів. Ти не можеш існувати без мене, а я не можу існувати без тебе. Ми вляпалися в це разом. Дідько, що це за життя? Чому такі речі трапляються?

— Ти ж сам казав. Всесвіт...

— Я знайду його, — мовив Товстун.

Він допив свій напій, поставив порожню склянку на стіл і підвівся.

— Ходімо назад до мого помешкання. Хочу поставити тобі нову платівку Лінди Ронштадт «Живучи у США». Вона чудова.

Коли ми виходили з бару, я сказав:

— Кевін каже, що Ронштадт застаріла.

— Це Кевін застарів, — мовив Товстун, зупиняючись У Дверях. — У Судний день він дістане з-під пальта того свого триклятого мертвого кота, а вони почнуть насміхатися з нього, як він насміхається з нас. Саме на це він і заслуговує: на Верховного Суддю, який буде точнісінько таким, як він сам.

— Це непогана теологічна ідея, — сказав я. — Ти постанеш перед самим собою. Як гадаєш, ти його знайдеш?

— Спасителя? Звісно, знайду. Якщо в мене закінчаться гроші, я повернуся додому, трохи попрацюю, а тоді знову подамся на пошуки. Має ж він десь бути. Так сказала Зебра. І Томас у моїй голові, він також про це знав; він пам’ятав, що Ісус був тут ще зовсім нещодавно, і знав, що він повернеться. Їх усіх сповнювала радість, цілковита радість, і вони готувалися, щоб привітати його з поверненням. Наречений повертався. Дідько, Філ, всюди панувало таке передчуття свята; нестримна радість і збудження, і всі бігали мов навіжені. Вони вибігали з Чорної Залізної В’язниці і просто сміялися й сміялися; вони її, курва, підірвали, Філ; усю в’язницю. Підірвали її та вибралися звідти... Вони бігали, сміялися й були абсолютно, цілковито щасливими. І я був одним із них.

— Ти будеш ним знову, — сказав я.

— Буду, — мовив Товстун, — коли знайду його. Але не до того, як це трапиться; я просто не можу; немає на це ради. — Він зупинився на тротуарі, вклавши руки в кишені.— Мені його не вистачає, Філ, мені так його з біса не вистачає. Я хочу бути з ним; хочу відчувати, як він мене обіймає. Більше ніхто на це не здатний. Я бачив його — принаймні в певному сенсі — і хочу бачити його знову. Ця любов, це тепло, ця нестримна радість з його боку через те, що перед ним я, що він мене бачить, що він радий мене бачити: впізнавати мене. Він впізнав мене!

— Я знаю, — сказав я трохи ніяково.

— Ніхто не знає, як це, — мовив Товстун, — побачити його, а потім знову не бачити. Вже минуло майже п’ять років, п’ять років... — він змахнув рукою.— Чого? І що було до цього?

— Ти його знайдеш, — сказав я.

— Мушу, — мовив Товстун, — інакше я помру. І ти також, Філ. Ми це добре знаємо.

У лідера лицарів Ґрааля Амфортаса рана, яка ніяк не загоюється. Клінґсор наніс її списом, який пронизав тіло Христа. Пізніше, коли Клінґсор кидає цей спис у Парсифаля, чистий дурень ловить спис — який зависає в повітрі, — підносить вгору і робить ним знак Хреста, після чого Клінґсор і весь його замок зникають. Насправді їх ніколи й не існувало; вони були оманою, тим, що греки називають dokos, а індуси — завісою майї.

Немає нічого, на що Парсифаль був би нездатний. Наприкінці опери Парсифаль торкається списом до рани Амфортаса, і рана загоюється. Амфортас, який прагнув лише смерті, зцілюється. Тут кілька разів повторюються дуже таємничі слова, значення яких я так і не зміг зрозуміти, хоча я й читаю німецькою:

Це один із ключів до історії Парсифаля, чистого дурня, який знищує оману чаклуна Клінґсора та його замку і загоює рану Амфортаса. Однак що це означає?

Я не знаю, що це означає. Однак я знаю, що в нашому випадку в чистого дурня, Конолюба-Товстуна, також була рана, яка ніяк не загоювалась, а ще постійний біль, який вона спричиняла. Гаразд; рану наносить спис, який пронизав тіло Спасителя, і лише цей спис може її загоїти. В опері, після того, як Амфортас зцілюється, святиню нарешті відчиняють (вона дуже довго була зачинена), і ми бачимо Ґрааль, під час чого небесні голоси починають співати:

Що дуже дивно, бо це означає:

Іншими словами, Христос приніс спасіння самому собі. Для цього існує навіть технічна назва: Salvator salvandus. «Спасенний спаситель».

Цитата з авторитетного джерела: The Encyclopedia, of philosophy, Macmillan Publishing Company, New York, 1967; у статті про «гностицизм». Я намагаюся зрозуміти, як це стосується Товстуна. Що таке ця «найвища сила співчуття»? У який спосіб співчуття здатне загоїти рану? І чи може Товстун співчувати сам собі і в такий спосіб зцілити власну рану? Чи перетворить це відтак Конолюба-Товстуна на самого Спасителя, на спасенного спасителя? Здається, саме це хоче сказати Ваґнер. Ідея спасителя походить із гностицизму. Як вона потрапила в «Парсифаль»?

Можливо, коли Товстун вирушив на пошуки Спасителя, то насправді він шукав себе. Щоб зцілити рану, яку нанесла йому спершу смерть Глорії, а тоді Шеррі. Однак що в нашому сучасному світі може бути аналогом велетенського кам’яного замку Клінґсора?

Те, що Товстун називає Імперією? Чорна Залізна В’язниця?

Чи Імперія, «яка ніколи не закінчилася», — є ілюзією?

Ось слова, які вимовляє Парсифаль і від яких велетенський кам’яний замок — а також сам Клінґсор — зникають:

Звісно, що знак, про який тут ідеться, є знаком Хреста. Спасителем Товстуна є сам Товстун, як я уже збагнув; Зебра — це всі особистості, розміщені на лінійній вісі часу, що поєдналися в одну супра- або транстемпоральну особистість, яка не може померти і яка повернулася, Щоб врятувати Товстуна. Однак я не наважуюся сказати Товстуну, що він шукає сам себе. Він не готовий до такої ідеї, оскільки, як і всі ми, шукає зовнішнього спасителя.

«Найвища сила співчуття» це просто повна фігня. Співчуття безсиле. Товстуна переповнювало надзвичайне співчуття до Глорії і надзвичайне співчуття до Шеррі, але ні тій, ні іншій це, дідько б його побрав, анітрохи не допомогло. Чогось бракувало. Це знає кожен, хто коли-небудь безсило дивився на людину, що помирала, або на хвору чи помираючу тварину, відчував жахливе, непереборне співчуття, і заразом усвідомлював, що хоч яким великим було це співчуття, воно нічим не могло зарадити.

Щось інше зцілило рану.

Для нас із Девідом та Кевіном це була серйозна справа, ця рана у Товстуні, яка ніяк не хотіла загоюватися, однак яку потрібно було зцілити, і вона загоїлася б, якби Товстун знайшов Спасителя. Чи є десь у майбутньому магічна сцена, де Товстун врешті зможе прийти до тями, усвідомити, що він і є Спасителем, і в такий спосіб автоматично зцілиться? Не варто ставити на це. Я б не ставив.

«Парсифаль» є одним із тих курйозних культурних артефактів, після прочитання яких у тебе з’являється суб’єктивне відчуття, ніби ти щось із нього дізнався, щось вартісне або й навіть безцінне; однак поміркувавши детальніше, ти раптом чухаєш потилицю і кажеш: «Зачекай хвилинку. Це якесь безглуздя». Так і бачу, як Ріхард Ваґнер стоїть біля воріт у рай. «Ви повинні мене впустити, — каже він. — Я написав „Парсифаль“. Там йдеться про Ґрааль, Христа, страждання, співчуття і зцілення. Гаразд?». А йому відповідають: «Що ж, ми його прочитали, і це якесь безглуздя». ВАМ! Ваґнер має рацію, але й вони також. Це ще одна китайська пастка для пальців.

Або ж, можливо, я щось пропустив. Ми маємо тут справу із дзенівським парадоксом. Те, що є безглуздим, що не має значення, має найбільше значення. Мене от-от буде спіймано на гріху найвищої величини: використанні бінарної арістотелівської логіки: «Певна річ є або А, або не-А» (Закон виключеного третього). Кожен знає, що арістотелівська бінарна логіка їбанута. Я хочу сказати, що...

Якби Кевін був тут, він сказав би: «Трата-тата-там», саме це він каже Товстуну, коли той зачитує вголос уривки зі своєї екзегези. Кевіну Глибинне ні до чого. І він має рацію. Я справді тільки те й роблю, що повторюю «Трата-тата-там» знову і знову, намагаючись зрозуміти, як Конолюб-Товстун зможе зцілити — врятувати — Конолюба-Товстуна. Адже Товстуна неможливо врятувати. Зцілення Шеррі мало компенсувати втрату Глорії; але Шеррі померла. Смерть Глорії спонукала Товстуна прийняти сорок дев’ять таблеток отрути, а тепер ми сподіваємося, що після смерті Шеррі він житиме далі, знайде Спасителя (якого Спасителя?) і зцілиться — зцілиться від рани, яка навіть до смерті Шеррі була для нього майже смертельною. А тепер Конолюба-Товстуна вже немає, залишилася тільки рана.

Конолюб-Товстун помер. Його затягнули в могилу дві згубні жінки. Затягнули, бо він дурень. Це ще одна безглузда частина «Парсифаля», ідея, ніби в тому, щоб бути дурнем, є щось рятівне. Чому? У «Парсифалі» страждання дало боязкому дурневі «могутність найчистішого знання». Як воно це зробило? Чому? Будь ласка, поясніть.

Будь ласка, поясніть мені, у який спосіб страждання Глорії та Шеррі принесли Товстунові якусь користь або будь-кому, чи будь-чому. Це все брехня. Жорстока брехня. Страждання потрібно скасувати. Що ж, Парсифаль нібито зробив це, зціливши рану; агонія Амфортаса закінчилася.

Насправді нам потрібний лікар, а не спис. Дозвольте навести вам запис 45 із трактату Товстуна:

45. Побачивши Христа у своїй візії, я правильно сказав йому: «Нам потрібна медична допомога». У цій візії був божевільний творець, який знищував те, що створив, без будь-якої на те причини; тобто ірраціонально. Це схиблена частина в Розумі; Христос є нашою єдиною надією, оскільки тепер ми вже не можемо звернутися до Асклепія. Асклепій прийшов до Христа й воскресив мертвого; за цей вчинок Зевс наказав Циклопу вбити його блискавкою. Христа також вбили за те, що він зробив, за воскресіння мертвого. Ілля повернув хлопчика до життя й незабаром після цього зник у вихорі. «Імперія ніколи не закінчилася».

46. Лікар приходив до нас кілька разів і під кількома різними іменами. Але ми й досі не зцілилися. Імперія вистежила й позбулася його. Цього разу він уб’є Імперію за допомогою фагоцитозу.

Багато в чому в екзегезі Товстуна більше сенсу, ніж у «Парсифалі». У розумінні Товстуна всесвіт є живим організмом, у який потрапила токсична частинка. Ця токсична частинка з важкого металу засіла у всесвіті-організмі й отруює його. Всесвіт-організм відправляє на боротьбу з нею фагоцита. Цим фагоцитом є Христос. Він оточує частинку з токсичного металу — Чорну Залізну В’язницю — і починає її знищувати.

41. Імперія є установленням, кодифікацією схибленості; вона божевільна та нав’язує нам своє божевілля з допомогою насильства, оскільки її природа насильницька.

42. Боротися з Імперією означає заразитися її схибленістю. Це парадокс; хто б не переміг якийсь сегмент Імперії, сам стає Імперією; вона поширюється немов вірус, нав’язуючи свою форму своїм ворогам. У такий спосіб вона стає своїми ворогами.

43. Імперії протистоїть жива інформація, плазмата або ж лікар, яких ми знаємо під іменами Святого Духа чи безтілесного Христа. Це і є два принципи: темрява (Імперія) та світло (плазмата). У кінці Розум віддасть перемогу другому. Кожен із нас помре або ж врятується відповідно до того, на чиєму він боці і кого підтримує своїми зусиллями. Кожен із нас містить частку обох. Врешті-решт один або інший компонент здобуде перемогу в кожній людині. Заратустра знав це, оскільки йому про це повідомив Мудрий Розум. Він був першим спасителем[41]. Загалом їх було чотири. Однак незабаром народиться п’ятий, який різнитиметься від усіх інших: він царюватиме й судитиме нас.

На мою думку, Кевін може скільки завгодно вигукувати своє «Трата-тата-там», коли Товстун зачитує або цитує уривки зі свого трактату, однак Товстун таки наштовхнувся на щось важливе. Товстун бачить, що відбувається космічний фагоцитоз, процес, у який ми всі залучені в мікроформі. У кожному з нас засіла частинка з токсичного металу: «Те, що зверху (макрокосмос), є тим, що знизу (мікрокосмос або людина)». Ми всі поранені й всі потребуємо лікаря, яким є Ілля для євреїв, Асклепій для греків, Христос для християн, Заратустра для гностиків, Мані для його послідовників і т.д. Ми вмираємо, бо народжуємося хворими — народжуємося зі скалкою важкого металу в нас, з такою ж раною, як і в Амфортаса. А коли зцілимося, то станемо безсмертними; саме так усе й мало бути, однак скалка токсичного металу увійшла в макрокосмос і водночас проникла в кожну з його мікрокосмічних множинних форм: у нас.

Візьмімо до прикладу кота, що дрімає у вас на руках. Він поранений, але рана ще не проявилася. Як і Шеррі, його щось пожирає. Хочете заперечити це твердження? Зберіть усі образи кота в лінійному часі в одну сутність, і в результаті отримаєте щось пронизане, зранене та мертве. Однак відбувається диво. Невидимий лікар повертає кота до життя.

Десь у своїх творах Шопенгауер каже, що кіт, якого ми бачимо, коли він грається у дворі, є тим самим котом, який грався точнісінько так само триста років тому. Саме це Товстун пізнав у Томасі, у триоких людях, а найбільше — у Зебрі, яка не мала тіла. Стародавній аргумент на користь безсмертя звучить так: якщо кожна істота й справді помирає, — а саме так воно, здається, й відбувається, — тоді життя повсякчас полишає всесвіт, полишає буття; тож врешті-решт колись мав би настати момент, коли все життя полишило б буття, оскільки це правило не знає винятків. Ergo, попри те, що ми бачимо, життя якимось чином має не перетворюватися на смерть.

Разом із Глорією та Шеррі помер і Товстун, однак Товстун і далі жив як Спаситель, якого він тепер прагнув відшукати.