Валіс

Розділ 4

Після видовищної спроби самогубства, у якій було задіяно таблетки, гостре мов бритва лезо та ввімкнений двигун автомобіля — усе це стало наслідком того, що Бет покинула його, забравши з собою їхнього сина Крістофера, — Товстун опинився у психіатричній лікарні округу Орендж. Озброєний коп покотив його на інвалідному візку з відділення інтенсивної кардіотерапії через підземний коридор до психіатричного крила лікарняної будівлі.

Товстун ще ніколи не сидів під замком. Від сорока дев’яти таблеток дигіталісу в нього кілька днів була ПАТ-аритмія[18], адже завдяки усім докладеним зусиллям йому таки вдалося досягнути масимально можливого рівня отруєння дигіталісом, яке на шкалі було позначене як «три». Дигіталіс йому приписали як ліки від спадкової ПАТ-аритмії, але вона й поруч не стояла з аритмією, яка з’явилася в нього через отруєння. Є певна іронія в тому, що передозування дигіталісом саме викликає аритмію, проти якої його зазвичай застосовують. У якусь мить, коли Товстун лежав, розкинувшись на ліжку і втупившись поглядом в екран з електронно-променевою трубкою, що висів на стіні, на ньому з’явилася пряма лінія; його серце спинилося. Він незмигно дивився далі, і врешті індикаторна точка продовжила свій хвилеподібний рух. Нескінченною є милість Бога.

Тож знесиленого й під наглядом озброєного охоронця його доправили в закрите психіатричне відділення, де незабаром він уже сидів у коридорі, вдихаючи неймовірну кількість сигаретного диму й здригаючись усім тілом — від виснаження й страху. Тієї ночі він спав на лікарняній койці — всього в палаті їх було шість — і виявив, що до його койки були прикріплені шкіряні гамівні ремені. Двері з палати були відчинені й підперті, щоб медперсонал психіатричного відділення міг не спускати пацієнтів з ока. Товстунові було видно телевізор, на якому увімкнули якийсь комерційний канал. Гостем Джонні Карсона виявився Семмі Дейвіс-молодший. Товстун лежав і дивився, думаючи про те, як це воно — мати одне скляне око. У ту мить він зовсім не розумів, у якій ситуації опинився. Він збагнув, що не помер від отруєння дигіталісом; він також збагнув, що його по суті арештовано за спробу самогубства; він не мав жодного уявлення про те, що робила Бет, поки він лежав у відділенні інтенсивної кардіотерапії. Вона не зателефонувала й не прийшла його навідати. Спочатку прийшла Шеррі, тоді Девід. Більше ніхто не знав, що він там. Особливо Товстуну не хотілося, щоб про це довідався Кевін, оскільки Кевін не проминув би нагоди завітати й позбиткуватися з Товстуна своїми цинічними жартами. А він був не в тому стані, щоб терпіти цинізм, навіть якщо той був незлобливий.

Головний лікар-кардіолог Медичного центру округу Орендж показав Товстуна цілій групі студентів-медиків з Каліфорнійського університету в Ірвайні. МЦОО був навчальним шпиталем. Усі вони хотіли почути, як звучить серце, що аж стугонить від сорока дев’яти таблеток високоякісного дигіталісу. Також від порізу на лівому зап’ясті він втратив багато крові. Життя йому врятувало передусім те, що вихлопна система в його авто була не цілком справною; заслінка не розкрилася як слід, тож двигун почав нагріватися і врешті заглух. Невпевнено тримаючись на ногах, Товстун повернувся до будинку і влігся на ліжку, щоб там померти. Наступного ранку він прокинувся й виявив, що й досі живий, а тоді почав блювати дигіталісом. Це було друге, що його врятувало. Третім виявилися найрізноманітніші парамедики з усього світу, які демонтували висувні двері зі скла й алюмінію із заднього боку будинку Товстуна. Десь під час усієї цієї пригоди Товстун зателефонував в аптеку, щоб додатково замовити лібріум, який отримував за рецептом; він прийняв тридцять таблеток лібріуму безпосередньо перед прийомом дигіталісу. Аптекар зв’язався з парамедиками. Можна багато розводитися про нескінченну Божу милість, але коли починається щось серйозне, то розторопність хорошого аптекаря вартує значно більшого.

Після ночі, проведеної у приймальній палаті психіатричного відділення лікарні округу, Товстун пройшов стандартне обстеження. Навколо нього юрмився цілий натовп елегантно одягнених чоловіків і жінок; усі вони тримали в руках дощечки з папером для нотаток і ретельно та зосереджено його оглядали.

Товстун з усієї сили вдавав із себе нормального. Він робив усе можливе, аби переконати їх у тому, що До нього повернувся здоровий глузд. Однак ще під час Розмови зрозумів, що йому ніхто не вірить. З таким самим успіхом він міг би виголошувати свій монолог і мовою суахілі. У результаті всіх цих зусиль йому вдалося лише осоромитися ще більше і втратити останні рештки гідності. Так щирі намагання остаточно позбавили його самоповаги. Ще одна китайська пастка для пальців.

«Та пішло воно»,— нарешті сказав собі Товстун подумки й замовк.

— Вийдіть із палати,— мовив до нього один із медичних працівників,— ми повідомимо вам про наше рішення.

— Я й справді засвоїв урок, — сказав Товстун, підводячись і рушаючи в бік дверей. — Самогубство — це проекція на самого себе тієї ненависті, яку краще було б спрямувати назовні, на людину, яка тебе роздратувала. У відділенні чи радше в палаті інтенсивної кардіотерапії в мене було багато часу на роздуми, і я усвідомив, що мій деструктивний вчинок є наслідком років самозанедбання й самозаперечення. А найбільше мене вразила мудрість мого тіла, яка знала не лише те, що має захистити тіло від свідомості, а й те, як це зробити. Тепер я зрозумів, що слова Єйтса «Я безсмертна душа, прикріплена до тіла тварини, що помирає» діаметрально протилежні до істинного становища людини.

— Ми поговоримо про це в коридорі, після того, як ухвалимо рішення,— мовив медичний працівник.

— Я сумую за своїм сином, — сказав Товстун.

Однак ніхто на нього навіть не поглянув.

— Я боявся, що Бет може його скривдити,— додав Товстун. Це було єдине правдиве твердження, яке він сказав, відколи зайшов у цю кімнату. Він намагався накласти на себе руки не так тому, що від нього пішла Бет, як тому, що не міг більше наглядати за сином, адже тепер той мешкав з матір’ю.

Зараз він сидів у коридорі на дивані з пластику й хромованої сталі і слухав розповідь якоїсь літньої товстої жінки про те, що чоловік намагався таємно її вбити, закачуючи отруйний газ крізь щілину під дверима спальні. Товстун розмірковував про своє минуле. Він не думав про Бога, якого на ту мить уже побачив. Він не казав собі, що є одним із небагатьох, хто насправді бачив Бога. Замість цього він згадував Стефані, яка виготовила для нього отой маленький глиняний горщик, який він назвав «Ох Го», оскільки горщик був схожий на китайський. Він запитував себе, чи Стефані до цього часу вже підсіла на героїн, чи, можливо, потрапила за ґрати і втратила свободу, як втратив він, або ж померла чи вийшла заміж, або мешкає зараз серед снігів у Вашингтоні, про що так часто розповідала, у штаті Вашингтон, якого вона ніколи не бачила, але завжди мріяла про це місце. Можливо, з нею трапилося все це або ж нічого. Можливо, вона потрапила в автомобільну аварію і стала калікою. Він думав про те, що б сказала Стефані, якби побачила його зараз — позбавленого свободи, без дружини та дитини, з авто із несправною вихлопною системою й добряче підсмаженими мізками.

Якби не підсмажені мізки, він, мабуть, думав би про те, як йому поталанило, що він взагалі вижив — поталанило не в якомусь філософському сенсі, а в сенсі статистичному. Ще нікому не вдавалося вижити після прийому сорока дев’яти капсул високоякісного чистого дигіталісу. Зазвичай вистачає подвійного перевищення приписаної дози — і тобі гаплик. Доза, яку приписали Товстуну, становила q.i.d., тобто чотири таблетки на день. Він проковтнув у 12,25 разів більше, за призначену дозу, і все-таки якось вижив. З будь-якого практичного погляду нескінченна милість Бога є незбагненною. На додачу він прийняв ще й увесь свій запас лібріуму, двадцять таблеток «Квіду» та шістдесят «Апрезоліну», запивши все це половиною пляшки вина. Опісля в його аптечці залишилася тільки пляшечка Miles Nervine[19]. Технічно Товстун був мертвий.

Духовно він також був мертвий.

Він побачив Бога або занадто рано, або ж занадто пізно. У будь-якому разі в питанні виживання це аж ніяк не пішло йому на користь. Зустріч із живим Богом не збільшила його витривалість і не допомогла підготуватися до завдань, які ставило перед ним щоденне виживання, з яким звичайні люди, що не пізнали такої благодаті, якось давали раду.

Однак можна було звернути увагу й на те, — як Кевін і зробив, — що на додачу до зустрічі з Богом Товстуну вдалося здійснити ще дещо. Одного дня йому зателефонував страшенно схвильований Кевін, якому пощастило роздобути десь нову книжку Мірче Еліаде.

— Слухай! — мовив Кевін. — Знаєш, що Еліаде каже про час сновидінь в австралійських бушменів? Він каже, що антропологи помиляються, коли припускають, ніби час сновидінь є минулим часом. Еліаде стверджує, що це інший різновид часу, який триває у цю саму мить, і бушмени прориваються крізь нього й поринають у нього, це епоха героїв і їхніх героїчних подвигів. Зачекай, я зачитаю тобі уривок. — Запала мовчанка. — Дідько, — знову пролунав голос Кевіна. — Не можу знайти. Але вони готуються до нього, змушуючи себе терпіти неймовірний біль; такий у них ритуал ініціації. Ти також відчував сильний біль, коли з тобою трапився цей досвід; у тебе розболівся зуб мудрості і ти... — голос Кевіна у слухавці стишився, до цього він просто викрикував кожну фразу. — Ти ж пам’ятаєш. Ти боявся, що представники влади тебе дістануть.

— У мене тоді дах поїхав,— відказав Товстун.— Їм до мене було байдуже.

— Але ти вважав, що це не так, і був таким наляканим, що, курва, не міг спати по ночах, багато ночей поспіль. А ще в тебе з’явилася сенсорна депривація.

— Що ж, я лежав у ліжку й не міг заснути.

— Тобі почали ввижатися кольори, Рухомі кольори, — розхвилювавшись, Кевін знову зірвався на крик; коли зникав його цинізм, він ставав маніакальним.— Про це написано в Тибетській книзі мертвих; це подорож у наступний світ. Ментально ти помирав! Від напруги і страху! Саме так це і роблять — переходять у наступну реальність! Час сновидінь!

Зараз Товстун сидів на дивані з пластику й хромованої сталі і знову ментально помирав; правду кажучи, він уже був ментально мертвим, а в кімнаті, з якої він вийшов, експерти вирішували його долю, намагаючись оцінити й винести вердикт стосовно того, що від нього залишилось. Це правильно, що технічно кваліфіковані небожевільні ухвалюють рішення щодо божевільних. Як могло б бути інакше?

— Якби лишень їм вдалося дістатися до часу сновидінь! — викрикував Кевін.— Це єдиний реальний час; усі справжні події відбуваються у часі сновидінь! Вчинки богів!

Огрядна літня жінка, яка сиділа поруч із Товстуном, підняла вгору пластиковий контейнер; вже багато годин поспіль вона намагалася виблювати «Торазин», який її змусили прийняти; вона вважала, як пояснила Товстуну деренчливим голосом, що в «Торазині» була отрута, за допомогою якої її чоловік — котрому якось вдалося проникнути в найвищі ешелони персоналу лікарні під найрізноманітнішими іменами — мав намір завершити свою справу і врешті її добити.

— Тобі вдалося відшукати шлях у вищий світ, — рішуче заявив Кевін. — Хіба не так ти написав про це у своєму щоденнику?

48. Існує два світи, верхній та нижній. Верхній, який походить від гіпервсесвіту І, або Ян, Форма І Парменіда, сприйнятливий та цілеспрямований. Нижній світ, або ж Інь, Форма II Парменіда, — механічний: ним рухає сліпа та дієва причина, він детерміністський і позбавлений інтелекту, оскільки походить від мертвого джерела. У стародавні часи це називали «астральним детермінізмом». Великою мірою нас спіймано в пастку нижнього світу, однак завдяки таїнствам, за допомогою плазмати, нас врятовано. Допоки астральний детермінізм не поборено, ми його навіть не помічаємо, настільки сильно введені в оману. «Імперія ніколи не закінчилася».

Повз Товстуна й огрядну стару жінку нечутно пройшла невеличка гарненька темноволоса дівчина, яка несла в руках своє взуття. Під час сніданку вона спробувала розбити черевиками вікно, а коли їй це не вдалося, то вирубила одним ударом чорношкірого санітара, який мав добрих шість футів зросту. Зараз вона видавалася втіленням цілковитого спокою.

«Імперія ніколи не закінчилася», — подумки процитував Товстун. Це речення знову і знову зринало в його щоденнику; воно стало його гаслом. Вперше це речення відкрилося йому у величному сні. У тому сні він знову був дитиною й вишукував у запилених букіністичних книгарнях рідкісні журнали, що спеціалізувалися на науковій фантастиці, зокрема номери журналу Astounding. У сні він переглянув незліченну кількість потріпаних номерів, проглядаючи один стос за іншим, у намаганні відшукати дорогоцінний твір, який друкувався в журналі частинами та називався «Імперія ніколи не закінчилася». Якби йому вдалося його знайти і прочитати, то він дізнався б усе; саме таким був тягар того сну.

Незадовго до цього, у той період, коли він бачив два взаємонакладені один на одного світи, перед його зором поставав не лише штат Каліфорнія, США, яким той був у 1974 році, а й Стародавній Рим, і в цьому взаємонакладенні він розгледів Структуру, що була спільною для обох просторово-часових континіумів: Чорну Залізну В’язницю. Саме це малося на увазі, коли вві сні йшлося про «Імперію». Йому було про це відомо, адже щойно він побачив Чорну Залізну В’язницю, то одразу її впізнав. Усі перебували всередині неї, хоч про й це не здогадувалися. Чорна Залізна В’язниця була їхнім світом.

Хто збудував цю в’язницю — і навіщо — він не міг сказати. Однак він помітив і одну хорошу річ: в’язниця зазнала нападу. Організація християн, не звичайних християн, як ті, що ходять щонеділі до церкви й моляться, а таємних ранніх християн, одягнених у світло-сірі роби, розпочала штурм в’язниці, і він виявився успішним. Таємних ранніх християн переповнювала Радість.

Охоплений божевіллям Товстун зрозумів, чому саме вони раділи. Цього разу таємним, раннім християнам у сірих робах вдасться здолати В’язницю, а не навпаки. Подвиги героїв у священному часі сновидінь... єдиному часі, який, відповідно до вірувань бушменів, був реальним.

Якось у дешевому науково-фантастичному романі Товстун натрапив на бездоганний опис Чорної Залізної В’язниці, попри те, що там ішлося про далеке майбутнє. Відповідно, якщо накласти минуле (Стародавній Рим) на теперішнє (Каліфорнію XX століття), а потім помістити поверх них далеке майбутнє, описане в романі «Андроїд, що виплакав мені цілу річку», то в результаті отримаємо Імперію, Чорну Залізну В’язницю, як супра- чи транстемпоральну константу. Кожного, хто будь-коли жив, у буквальному сенсі оточували залізні стіни в’язниці; усі перебували всередині неї, хоч ніхто про це не здогадувався — за винятком таємних християн у сірих робах.

Це робило ранніх, таємних християн також супра- чи транстемпоральними, іншими словами, присутніми у всі часи, і Товстун ніяк не міг цього зрозуміти. Як вони могли бути ранніми й заразом перебувати в теперішньому та майбутньому? І якщо вони існували в теперішньому, то чому їх ніхто не бачив? З іншого боку, чому ніхто не бачив стін Чорної Залізної В’язниці, які оточували кожного, зокрема і його, з усіх боків? Чому ці протиставлені сили можна було розгледіти лише тоді, коли минуле, теперішнє й майбутнє якимось чином — та з незбагненної причини — наклалися одне на одне?

Можливо, у часі сновидінь бушменів не існувало часу. Але якщо часу не існувало, то як ранні таємні християни могли радісно розбігатися навсібіч із Чорної Залізної В’язниці, яку вони щойно підірвали? І як вони могли підірвати її в Римі приблизно 70 року нашої ери, адже в той час не було вибухівки? Як, зрештою, сама в’язниця могла зникнути, якщо час у часі сновидінь не минав? Це нагадало Товстунові те дивне речення у «Парсифалі»: «Бачиш, сину мій, тут час перетворюється на простір». Під час його релігійного досвіду у березні 1974 року Товстун став свідком збільшення простору: незліченні ярди простору, що простягалися аж до зірок; простір навколо нього відкрився, так немов хтось прибрав клітку, яка його стримувала. Він почувався наче кіт, якого занесли в машину в коробці на час подорожі, а тоді, діставшись до місця призначення, випустили з коробки й відпустили на волю. Вночі йому снилася бездонна порожнеча, однак ця порожнеча була живою. Вона рухалася й простягалася все далі й далі і видавалася цілковито порожньою, але водночас мала особистість. Порожнеча неймовірно зраділа, забачивши Товстуна, який уві сні не мав тіла; він, як і сама бездонна порожнеча, тільки повільно дрейфував, і на додачу до нього долинало нерозбірливе, схоже на музику дзижчання. Очевидно, за допомогою цього відлуння порожнеча з ним спілкувалася.

— З усіх людей, — мовила порожнеча, — з кожного, саме тебе я люблю найбільше.

З усіх людських істот, які будь-коли існували, порожнеча чекала на Конолюба-Товстуна, аби знову з ним поєднатися. Як і її протяжність у просторі, її любов не мала меж; вона та її любов плавали в океані вічності. Ще ніколи в житті Товстун не зазнав такої радості.

— Вам доведеться залишитися в нас на чотирнадцять днів, — сказав працівник психіатричного відділення, підійшовши до нього.

— Я не можу поїхати додому? — запитав Товстун.

— Ні, ми вважаємо, що вам потрібне лікування. Ви ще не готові повернутися додому.

— Зачитайте мені мої права, — мовив Товстун, відчуваючи заціпеніння й страх.

— Ми можемо затримати вас у лікарні на чотирнадцять днів без судового розгляду. Після цього, з постановою суду і якщо ми вважатимемо, що це необхідно, то зможемо тримати вас тут ще дев’яносто днів.

Товстун знав, що якщо він щось скаже, ще бодай одне слово, вони обов’язково затримають його на дев’яносто днів. Тому не сказав нічого. Коли ви божевільні, то швидко вчитеся тримати язика за зубами.

Виявляється, якщо ви божевільний і цей факт публічно викрито, то це один зі способів потрапити до в’язниці. Тепер Товстун про це уже знав. Окрім каталажки для п’яниць, округ Орендж мав також і спецзаклад для людей, що були несповна розуму. Саме там він зараз і перебував. І міг залишитися тут надовго. Тим часом вдома Бет, безперечно, перевозила все, що тільки хотіла, з їхнього будинку до свого нового помешкання, яке тепер винаймала,— вона відмовилася сказати йому, де воно розташоване; навіть міста не хотіла назвати.

Насправді, хоча в той час Товстун цього не знав, але через свій психічний розлад він забув надіслати платіж за будинок та авто; рахунки за електрику й телефон також лишилися несплачені. Не можна було очікувати, що Бет, роздратована психічним і фізичним станом Товстуна, візьме на свої плечі ту купу проблем, які виникли в результаті його дій. Тож коли Товстун нарешті вибрався з лікарні й повернувся додому, то побачив повідомлення про початок процедури відчуження майна; його машина зникла, холодильник протікав, а коли він спробував зателефонувати й попросити про допомогу, то почув у слухавці тільки моторошну тишу. Це повністю знищило ту дещицю впевненості в собі, яку він ще мав, а заразом він добре усвідомлював, що сам у всьому винний. Такою була його карма.

Але зараз Товстун про це не знав. Він знав лиш те, що його замкнули тут мінімум на два тижні. Також від інших пацієнтів він довідався ще про одну річ. Округ Орендж виставить йому рахунок за дні, проведені у спецзакладі. Власне кажучи, загальна сума, яку йому довелося сплатити за перебування у клініці, включно з періодом, який він провів у відділенні інтенсивної кардіотерапії, склала понад дві тисячі доларів. І це незважаючи на те, що Товстун від самого початку подався до лікарні округу, бо в нього не було грошей, щоб лікуватися у приватному шпиталі. Тож тепер він довідався про божевілля ще одну штуку: воно не лише призводить до того, що тебе позбавляють волі, воно ще й коштує цілу купу грошей. Вони можуть виставити тобі рахунок за те, що ти божевільний, і якщо ти не захочеш платити або ж не матимеш змоги це зробити, вони можуть подати на тебе в суд, і якщо суд винесе рішення не на твою користь і ти будеш неспроможний його виконати, то тебе зможуть знову посадити, тепер вже за неповагу до суду.

Якщо ви зважите на те, що Товстун спробував вкоротити собі віку через почуття глибокого розпачу, то чарівність його теперішнього становища, його сяйливий блиск, одразу ж певною мірою потьмяніє. Огрядна літня жінка, яка сиділа поруч із ним на дивані з пластику й хромованої сталі, і далі намагалася виблювати медикаментами у пластиковий контейнер, який саме з такою метою й надали їй працівники лікарні. Санітар узяв Товстуна за передпліччя й повів до відділення, де йому доведеться провести наступні два тижні. Тут його називали Північним відділенням. Не виказуючи жодного спротиву, Товстун рушив за санітаром, вийшов із приймальні, перетнув лікарняний хол і увійшов до Північного відділення — двері за його спиною одразу ж замкнулися.

«Повний пиздець», — подумки сказав Товстун сам до себе.

Санітар показав йому його палату, у якій замість шести койок стояло два ліжка, а тоді відвів у маленьку кімнату, щоб заповнити якісь папери.

— Це займе всього кілька хвилин, — сказав санітар.

У кімнатці він побачив дівчину, доволі опецькувату мексиканку з темною, грубуватою шкірою й велетенськими очиськами, карими і згідливими очиськами, що були схожими на сповнені вогню басейни; побачивши палаючі спокійні велетенські очі дівчини, Товстун заціпенів на місці. Дівчина тримала в руках журнал, розклавши його на телевізорі; вона показала йому не надто майстерний малюнок, який було надруковано на розгорнутій сторінці: зображення Тисячолітнього Царства[20]. Товстун збагнув, що йшлося про журнал Watchtower[21]. Дівчина, що посміхалася до нього, належала до Свідків Єгови.

— Господь Бог приготував для нас місце, де ми зможемо жити й де не буде болю та страху, — сказала дівчина лагідним, врівноваженим голосом, звертаючись до Товстуна, а не до медпрацівника. — Бачиш, тварини лежать усі разом і вони щасливі, лев поряд із ягням, так само й ми будемо, усі ми, друзі, що люблять одне одного, без страждань та смерті, навіки вічні поряд із Богом Єговою, який любить нас і ніколи не залишить, хоч що б ми зробили.

— Деббі, будь ласка, вийди із загальної кімнати,— мовив медпрацівник.

І досі всміхаючись до Товстуна, дівчина вказала пальцем на корову і ягня на дещо неоковирному малюнку.

— Коли настане Царство, усі звірі, усі люди, усі живі істоти, як малі, так і великі, будуть купатися в теплих променях любові Єгови. Ти гадаєш, що на це потрібно ще довго чекати, але Ісус Христос вже зараз із нами.

Тоді дівчина згорнула журнал і, далі всміхаючись, хоч більше нічого не кажучи, вийшла з кімнати.

— Перепрошую за все це, — сказав санітар Товстуну.

— Господи,— спантеличено мовив той.

— Це вас засмутило? Мені дуже шкода. Вона б не мала таке читати; мабуть, хтось потай проніс той журнал сюди й передав їй.

— Зі мною все буде гаразд, — відказав Товстун. Він усе збагнув і це його приголомшило.

— Отже, нам потрібно записати деяку інформацію, — сказав санітар, сідаючи й беручи до рук свою дощечку й ручку. — Дата вашого народження.

«Який же ти дурень,— подумав Товстун.— Несосвітенний дурень. Бог тут, у твоїй клятій лікарні для душевнохворих, а ти про це не здогадуєшся; ти все бачиш, але не знаєш. У тебе вторглися, а ти цього навіть не помітив».

Він відчув неймовірну радість.

Товстун згадав запис 9 зі своєї екзегези. Він жив дуже давно, але він і досі живий. «Він і досі живий», — подумав Товстун. Після всього, що трапилося. Після таблеток, після перерізаних вен на зап’ясті, після вихлопної труби автомобіля. Після того, як його замкнули. Він і досі живий.

Після кількох перших днів найбільше з усіх пацієнтів відділення Товстуну сподобався Даґ, дебелий молодий хлопець із важкою формою гебефренії, який ніколи не одягав звичайного одягу й завжди розгулював у лікарняному халаті з відкритою спиною. Жінки, що лежали у відділенні, мили, підстригали й зачісували Даґу волосся, оскільки той не вмів цього робити. Даґ ставився до ситуації, у якій опинився, не надто серйозно, за винятком тих випадків, коли всіх будили перед сніданком. Щодня Даґ вітався з Товстуном із відчуттям жаху.

— У загальній кімнаті з телевізором водяться демони, — казав Даґ кожного ранку. — Я боюся туди заходити. Ти їх відчуваєш? Я відчуваю їх, навіть коли проходжу повз ту кімнату.

Коли всі замовляли собі сніданок, Даґ написав:

ПОМИЇ

— Я замовлю собі помиї, — сказав він Товстуну.

— А я замовлю грязюку, — мовив Товстун.

Медпрацівники спостерігали за пацієнтами з центрального кабінету зі скляними стінами, двері якого були замкнені на ключ, і щось записували. Про Товстуна вони записали, що коли інші пацієнти сідали за гру в карти (вони це робили приблизно половину дня, оскільки жодної терапії тут не проводилося), то Товстун ніколи до них не приєднувався. Інші пацієнти грали в покер та блек-джек, тоді як Товстун сидів віддалік і читав.

— Чому ти не граєш в карти? — запитав його Пенні, один із медпрацівників.

— Покер і блекджек — не карткові ігри, це ігри на гроші,— відповів Товстун, опускаючи книжку.— А оскільки нам не дозволяють мати при собі гроші, я не бачу сенсу в це грати.

— Гадаю, тобі варто було б спробувати,— мовив Пенні.

Товстун зрозумів, що йому наказали пограти в карти, тож вони з Деббі взялися за дитячі ігри, на кшталт «Риби». Вони грали в «Рибу» багато годин поспіль. Медпрацівники спостерігали за ними зі свого скляного кабінету й занотовували те, що бачили.

Одній із жінок якось вдалося вберегти свою Біблію. На тридцять п’ять пацієнтів це була єдина Біблія. Деббі не дозволяли в неї зазирати. Та за одним із поворотів коридору було місце, яке медпрацівники не могли бачити (впродовж дня кімнати пацієнтів були замкнені, щоб ті не мали змоги вмоститися в ліжка й спати). Тож іноді Товстун передавав їхню спільну Біблію Деббі, аби та могла швиденько переглянути один зі псалмів. Медпрацівники знали, що вони це роблять, і не любили їх за це, але перш ніж один із них вибирався з кабінету й діставався до потрібної частини коридору, Деббі там уже не було.

Пацієнти психіатричних лікарень завжди рухаються з однією-єдиною швидкістю. Проте деякі завжди рухаються повільно, а інші завжди кудись біжать. Деббі з її дебелим огрядним тілом переміщалася повільно, як і Даґ, тож Товстун, який завжди ходив поряд із Даґом, пристосовувався до його темпу. Крокуючи один біля одного, вони невпинно кружляли коридором і розмовляли. Розмови в психлікарнях схожі на розмови на автостанціях, оскільки на автостанціях Greyhound усі чекають, і в психіатричних лікарнях — особливо в окружних, куди людей запроторюють без їхньої згоди, — усі також чекають. Чекають, щоб вибратися звідти.

Всупереч тому, про що розповідають у романах-міфах, у психіатричному відділенні майже нічого не відбувається. Пацієнти насправді не беруть гору над медпрацівниками, а медпрацівники насправді не вбивають пацієнтів. Більшість людей читають або ж дивляться телевізор, чи й просто сидять, курячи цигарки, або намагаються примоститися на дивані й трохи подрімати, або п’ють каву, грають у карти чи прогулюються, і тричі на день їм на тацях подають їжу. Проминання часу вимірюється тут появою візків із їжею. Під вечір приходять відвідувачі, і вони зазвичай посміхаються. Пацієнти психіатричної лікарні ніяк не можуть збагнути, чому люди, що приходять ззовні, посміхаються. Для мене це лишається таємницею і сьогодні.

Медикаменти, які тут завжди називають «колесами», роздають через регулярні інтервали в невеличких паперових стаканчиках. Усім дають «Торазин» плюс ще щось. Тобі не кажуть, що саме ти приймаєш, і за тобою ретельно стежать, аби переконатися, що ти й справді все проковтнеш. Інколи відповідальні за ліки медсестри лажають і приносять тацю з ліками двічі. Пацієнти зауважують, що десять хвилин тому вже прийняли свої колеса, однак медсестри все одно роздають їм таблетки ще раз. Помилку так і не виявляють аж до кінця дня, і медпрацівники ніколи не розмовляють про це з пацієнтами, у тілі яких тепер вдвічі більше «Торазину», аніж мало б бути.

Я ніколи не зустрічав пацієнта, навіть серед параноїків, який би вважав, що така подвійна доза є навмисною тактикою, мета якої — надмірно заспокоїти хворих. Цілком очевидно, що вся справа в недоумкуватості медсестер. Медсестри мають достатньо клопоту з тим, щоб розібратися, хто з пацієнтів хто, і знайти відповідні невеличкі паперові стаканчики. Так відбувається, бо пацієнти, які перебувають у відділенні, повсякчас змінюються; прибувають нові люди, а старих виписують. Справжня небезпека в психіатричному відділенні полягає в тому, що людину, яку не по-дитячому штирить від PCP[22], помилково покладуть сюди. Багато психіатричних лікарень офіційно відмовляються приймати людей, які сидять на PCP, і наполягають, що ними мають займатися озброєні поліцейські. Озброєні поліцейські повсякчас намагаються спихнути тих, хто вживає PCP, на неозброєних пацієнтів лікарень і медпрацівників. Ніхто не хоче мати справи з людиною, яка вживає PCP, і на це є свої причини. Газети постійно розводяться про те, як якийсь залежний від PCP нарколига, якого утримували в одному з психіатричних відділень, відкусив комусь носа або вирвав собі очі.

Товстуну вдалося уникнути такої долі. Він навіть не знав, що такі жахіття існують. Цим він завдячував хорошому плануванню в МЦОО, у якому було зроблено все, щоб жодного з нариків, які сиділи на PCP, раптом не поклали в Північне відділення. Правду кажучи, Товстун завдячував МЦОО (а також двом тисячам доларів) своїм життям, хоча його мозок і досі був надто підсмаженим, аби він міг це належно поцінувати.

Коли Бет прочитала детальний перелік послуг на рахунку від МЦОО, то не могла повірити, скільки всього там зробили для того, щоб врятувати життя її чоловікові; перелік розтягнувся на п’ять сторінок. Він включав навіть кисень. Товстун цього не знав, однак медсестри у відділенні інтесивної кардіотерапії вважали, що він помре. Вони повсякчас моніторили його стан. Вряди-годи у відділенні інтенсивної кардіотерапії лунала сирена, що сповіщала про критичну ситуацію. Це означало, що хтось із пацієнтів втратив ознаки життя. Товстун, який лежав у ліжку, втупившись у відеоекран, почувався так, немов його помістили поряд із залізничним депо, де поїзди змінюють колії; до нього постійно долинали різноманітні звуки, які видавали апарати підтримки життєдіяльності.

Психічно хворим людям властиво ненавидіти тих, хто їм допомагає, і любити тих, хто прагне завдати їм шкоди. Товстун і досі любив Бет та ненавидів МЦОО. Це лише доводило, що йому місце в Північному відділенні; я в цьому не сумніваюся. Бет знала, що коли вона подасться світ за очі й забере з собою Крістофера, Товстун спробує вкоротити собі віку; він спробував зробити це в Канаді. Власне кажучи, Бет планувала знову вселитися в їхнє помешкання, щойно Товстун себе прикінчить. Саме так вона йому пізніше й сказала. Також вона сказала йому, що її неабияк розлютила його невдала спроба себе вбити. Коли він запитав, чому це її розлютило, Бет відповіла: «Ти ще раз підтвердив, що не здатний зробити бодай щось». Відмінність між божевіллям і здоровим глуздом вужча за вістря леза, гостріша за зуб гончака і спритніша за оленя. Вона невловиміша за найпримарнішого фантома. Можливо, вона навіть не існує; можливо, вона і є фантомом.

Іронічно, але Товстуна замкнули не тому, що він божевільний (хоч він ним і був); технічно причина полягала в тому, що він «становив небезпеку для самого себе» й порушив відповідний закон. Товстун був небезпекою для свого власного життя й здоров’я, власне, у цьому можна було б звинуватити багатьох людей. Упродовж перебування у Північному відділенні його змусили пройти цілу низку психологічних тестів. Він їх успішно пройшов, хоча, з іншого боку, йому вистачило розуму не розпатякувати про Бога. Хоча він і пройшов усі тести, однак насправді він лукавив. Щоб якось згаяти час, він знову й знов малював німецьких рицарів, яких Александр Невський заманив на лід, заманив до їхньої смерті. Товстун ототожнював себе з тевтонськими рицарями у важких обладунках, які мали на головах маски з вузькими прорізами для очей і на шоломах яких в обидва боки стирчали буйволячі роги; на зображеннях, які він малював, кожен рицар тримав у руках велетенського щита й оголеного меча; на одному зі щитів він написав: In hoc signo vinces, цю фразу він взяв із пачки сигарет. Вона означала: «Під цим знаком переможеш». Сам знак був у формі залізного хреста. Його любов до Бога перетворилася на гнів, на невиразний гнів. Час від часу його навідували видіння, у яких він бачив Крістофера, що біжить зарослим травою полем, його маленьке блакитне пальтечко розвівалося на вітрі, а Крістофер все біг і біг далі. Не було жодного сумніву, що це біжить сам Конолюб-Товстун, чи принаймні дитя у ньому. Він біг, утікаючи від чогось такого невиразного, як отой його гнів.

На додачу він кілька разів написав:

Dico per spiritum sanctum. Haec veritas est. Mihi crede et mecum in aeternitate vivebis. Запис № 28.

Це означало: «Я говорю через Святого Духа. Це істина. Повірте мені і житимете зі мною у вічності.

Одного дня він написав на списку правил, що висів на стіні.

Ex Deo nascimur, in Jesu mortimur, per spiritum sanctum reviviscimus.

Даґ запитав його, що це означає.

— Від Бога народжуємося,— переклав Товстун,— у Христі вмираємо, а через Святого Духа воскреснемо».

— Тебе залишать тут на дев’яносто днів, — сказав Даґ.

Якось Товстун побачив вивішене кимось оголошення, яке його буквально зачарувало. В оголошенні було перелічено те, що заборонено робити, у порядку зменшення важливості:

ЗАБОРОНЕНО ЗАБИРАТИ

З ВІДДІЛЕННЯ ПОПІЛЬНИЧКИ.

Нижче у списку було написано:

ФРОНТАЛЬНУ ЛОБОТОМІЮ

ЗАБОРОНЕНО ПРОВОДИТИ

БЕЗ ПИСЬМОВОЇ ЗГОДИ

ПАЦІЄНТА.

— Тут мало б бути «префронтальну», — сказав Даґ і дописав «пре».

— Звідки ти знаєш? — запитав Товстун.

— Є два різновиди знання, — мовив Даґ. — Або знання походить від органів чуття, і тоді воно називається емпіричним знанням, або ж воно походить з твоєї голови і називається знанням a priori.

Даґ написав на оголошенні:

ЯКЩО Я ПОВЕРНУ ПОПІЛЬНИЧКИ,

МЕНІ ДОЗВОЛЯТЬ ЗРОБИТИ

ПРЕФРОНТАЛЬНУ ЛОБОТОМІЮ?

— Тебе залишать тут на дев’яносто днів, — сказав Товстун.

Надворі рясно дощило. Дощ не вщухав, відколи Товстун переступив поріг Північого відділення. Коли він ставав на пральну машинку в кімнаті для прання, то крізь заґратовані вікна міг бачити парковку. Люди паркували авто, а тоді бігли під дощем. Товстун почувався радісно від того, що перебував всередині, у відділенні.

Одного дня з ним порозмовляв лікар Стоун, завідувач відділення.

— Ви колись вже намагалися накласти на себе руки? — запитав лікар Стоун.

— Ні, — відповів Товстун, хоча, звісно, це була неправда.

У цю мить він уже не пам’ятав про Канаду. Йому здавалося, що його життя розпочалося два тижні тому, коли його залишила Бет.

— На мою думку, — сказав лікар Стоун, — коли ви зробили спробу себе вбити, то вперше встановили зв’язок із реальністю.

— Можливо, і так, — мовив Товстун.

— Те, що я вам дам, — сказав лікар Стоун, відкриваючи чорну валізку, що стояла на його невеликому, заваленому різноманітним мотлохом робочому столі,— ми називаємо ліками Баха.— Він вимовив це ім’я як «Беча».— Ці органічні ліки дистильовано з певних квітів, що ростуть в Уельсі. Лікар Беч блукав полями й луками Уельсу й відчував кожен негативний стан свідомості, який тільки можна уявити. Відчуваючи ці стани, він обережно підносив до носа одну квітку за іншою. Правильна квітка починала дрібно дрижати в долонях лікаря Беча, і тоді він розробив унікальний метод отримання есенції у формі еліксиру з кожної квітки та поєднання квіток, який я приготував на ромовій основі. — Він виставив на стіл три пляшечки, знайшов більшу, порожню пляшку й вилив у неї вміст трьох попередніх. — Приймайте по шість крапель на день, — сказав лікар Стоун. — Ліки Беча не можуть вам нашкодити. Вони не містять токсичних хімікатів. Вони допоможуть позбутися відчуття безпорадності, страху та нездатності діяти. Згідно з моїм діагнозом, це саме ті три сфери, де у вас сформувалися блоки: страх, безпорадність і нездатність до дії. Замість того, щоб намагатися себе вбити, вам треба було забрати сина у вашої дружини — відповідно до закону штату Каліфорнія неповнолітня дитина має залишатися з батьком, поки суд не вирішить інакше. А потім вам варто було не дуже сильно вдарити дружину згорнутою в рулон газетою або телефонним довідником.

— Дякую, — сказав Товстун, беручи пляшку до рук. Він бачив, що в лікаря Стоуна повністю з’їхав дах, але в хорошому сенсі цих слів. За винятком пацієнтів, лікар Стоун був у Північному відділенні першою особою, яка розмовляла з ним як із людиною.

— У вас всередині багато гніву,— промовив лікар Стоун. — Я дам вам примірник «Дао де цзин». Ви коли-небудь читали Лао-цзи?

— Ні, — відказав Товстун.

— Дозвольте зачитати вам ось цей уривок, — мовив лікар Стоун і почав читати вголос:

Почувши це, Товстун згадав свої щоденникові записи і і 2. Він процитував їх із пам’яті лікарю Стоуну.

1. Існує один Розум; але під ним протистоять один одному два принципи.

2. Розум впускає спершу світло, а тоді темряву; у взаємодії; так створюється час. У кінці Розум проголошує переможцем світло; час припиняється, і Розум стає цілісним.

— Однак, — сказав лікар Стоун, — якщо Розум оголошує переможцем світло і темрява зникає, то зникне і реальність, адже реальність складається порівну з Ян та Інь.

— Ян — це Форма І Парменіда, — сказав Товстун. — А Інь — Форма II. Парменід стверджував, що Форма II насправді не існує. Існує лише Форма І. Парменід вірив у моністичний світ. Люди уявляють, ніби існують обидві форми, але вони помиляються. Арістотель говорить, що Парменід прирівнює Форму І з «тим, що є», а Форму II з «тим, чого немає». Відтак людей введено в оману.

— Яким джерелом ви користуєтесь? — запитав лікар Стоун, уважно його вивчаючи.

— Едвард Гассі, — сказав Товстун.

— Він викладає в Оксфордському університеті, — мовив лікар Стоун. — Я там вчився. Можу засвідчити, що Гассі немає рівних.

— Ваша правда,— відповів Товстун.

— Що ще ви можете мені сказати? — запитав лікар Стоун.

— Що часу не існує, — сказав Товстун. — Це найбільша таємниця, яка була відома Аполлонію Тіанському, Павлу з Тарса, Симону Волхву, Парацельсу, Беме та Бруно. Всесвіт стискається до унітарної сутності, яка себе виповнює. А ми бачимо цей розпад та хаос навспак і нам видається, ніби вони збільшуються. У записі 18 моєї екзегези сказано: «Реальний час зник у 70 році нашої ери з падінням Єрусалимського храму. Він знову розпочався в 1974 році. Період між цими двома датами був бездоганною фальшивою інтерполяцією, що мавпувала Творіння Розуму».

— Хто здійснив цю інтерполяцію? — запитав лікар Стоун.

— Чорна Залізна В’язниця, яка є вираженням Імперії. Мені було... — почав Товстун. — Мені було відкрито... — Він вирішив підібрати інші слова. — Найважливішим у моєму відкритті є ось що: «Імперія ніколи не закінчилася».

Спершись об стіл, лікар Стоун стояв зі складеними на грудях руками, похитувався взад-вперед і уважно дивився на Товстуна, готовий слухати далі.

— Це все, що мені відомо,— сказав Товстун, запізніло усвідомлюючи, що зробив помилку.

— Мене дуже цікавить те, що ви розповідаєте, — мовив лікар Стоун.

Товстун збагнув, що тут ідеться про одну із двох можливостей, і тільки про одну: або лікар Стоун цілковито божевільний — не просто божевільний, а саме цілковито, — або ж він дуже вміло й професійно змусив Товстуна усе розповісти; він розговорив його й тепер знав, що той цілковито божевільний. А це означало, що Товстуну варто очікувати на похід у суд і дев’яносто днів у шпиталі.

Це було дуже гірке усвідомлення.

1) Ті, що з тобою погоджуються, божевільні.

2) Ті, що з тобою не погоджуються, мають владу.

Саме ці два усвідомлення просочилися цієї миті у свідомість Товстуна. Він вирішив ризикнути й розповісти лікарю Стоуну про найприголомшливіший запис у своєму щоденнику:

— Запис номер двадцять чотири,— сказав Товстун. — Плазмата спочиває у поснулій зародковій формі як жива інформація у похованому під землею сховищі кодексів у Ченобоскіоні, аж доки...

— Що таке Ченобоскіон? — перебив його лікар Стоун.

— Наг-Хаммаді.

— А, Гностична бібліотека,— лікар Стоун з розумінням похитав головою.— Її віднайшли й прочитали те, що там містилося, у 1945 році, але ці тексти досі не опубліковано. Жива інформація? — його очі вп’ялися у Товстуна, пильно його вивчаючи.— Жива інформація, — повторив він, немов вторуючи Товстунові. А тоді додав: — Логос.

Товстун затремтів.

— Так, — сказав лікар Стоун. — Жива інформація — це логос, що здатний відтворюватися.

— Відтворюватися не за допомогою інформації,— сказав Товстун,— і не в інформації, а як інформація. Саме це мав на увазі Ісус, коли говорив про «гірчичне зерно», яке, як він сказав, «виросте й перетвориться на достатньо велике дерево, так що птаство небесне зможе кублитися в віттях його»[23].

— Гірчичних дерев не буває,— погодився лікар.— Отже, Ісус не міг говорити буквально. Це добре пасує до так званої потайливості Марка; він не хотів, щоб істина стала доступною чужинцям. Але ви її знаєте?

— Ісус передбачив не лише свою смерть, а й смерть усіх, — Товстун завагався, — гомоплазмат. Це людина, з якою поєдналася плазмата. Міжвидовий симбіоз. Як жива інформація плазмата рухається оптичним нервом людини до шишкоподібного тіла. Вона використовує людський мозок як жіноче тіло...

Лікар Стоун пробурчав щось невиразне й нестямно себе стиснув.

— У якому вона може відтворитися й набути активної форми, — сказав Товстун. — Алхіміки-герметики теоретично знали про це зі стародавніх текстів, однак не могли відтворити цей процес, оскільки їм не вдавалося відшукати поснулу, сховану під землею плазмату.

— Але ж ви стверджуєте, що плазмату — Логос — відкопали у Наг-Хаммаді!

— Так, коли було прочитано кодекси.

— А ви впевнені, що в Кумрані вона не була в поснулій зародковій формі? У печері номер п’ять?

— Що ж, — невпевнено мовив Товстун.

— Звідки взагалі прибула плазмата?

— З іншої зоряної системи, — відказав Товстун після короткої паузи.

— Ви могли б назвати цю систему?

— З Сіріуса, — сказав Товстун.

— Тоді ви вірите, що християнство зародилося серед племені доґонів у Західному Судані.

— Вони використовують знак риби,— мовив Товстун. — Він означає Номмо, благодатного близнюка.

— Який мав би бути Формою І або Ян.

— Саме так, — сказав Товстун.

— А Юруґу — це Форма II. Однак ви вірите в те, що Форма II не існує.

— Номмо довелося її вбити, — відказав Товстун.

— По суті, про це і йдеться в японських міфах,— сказав лікар Стоун. — У їхньому космогонічному міфі. Близнюк жіночого роду вмирає, народжуючи вогонь; тоді вона спускається під землю. Близнюк чоловічого роду подається за нею, щоб повернути її до життя, однак коли знаходить її, то виявляє, що вона вже розкладається й породжує страховиськ. Вона починає його переслідувати й він завалює вхід у підземелля, залишаючи її там.

— Вона розкладається й водночас все одно народжує? — приголомшено запитав Товстун.

— Лише страховиськ, — відказав лікар Стоун.

Приблизно в цей час під впливом такої химерної розмови у свідомості Товстуна зринуло два нових твердження:

1) Дехто з тих, що при владі, божевільні.

2) І вони мають рацію.

«Мають рацію» означало, що вони «в контакті з реальністю». Так Товстун повернувся до свого найпохмурішого усвідомлення, а саме, що всесвіт і Розум, який стоїть за ним і керує ним, обидва цілковито ірраціональні. Він запитував себе, чи варто сказати про це лікарю Стоуну, який, здається, розумів Товстуна краще, аніж будь-хто інший впродовж усього його життя.

— Лікарю Стоун, — сказав він, — я хотів би вас про дещо запитати. Хочу почути вашу професійну думку.

— Уважно слухаю.

— Чи може виявитися, що всесвіт — ірраціональний?

— Ви маєте на увазі, що ним не керує якась свідомість? Вам варто звернутися до Ксенофана.

— Звісно, — сказав Товстун. — Ксенофан Колофонський. «Існує лише один бог, який аж ніяк не нагадує смертних істот, ані формою тіла, ані думками своїми. Він увесь бачить, він увесь думає, він увесь чує. Він завжди лишається нерухомим в одному місці; йому не пасує...»

— Не гоже,— підправив лікар Стоун,— «Не гоже рухатися то туди, то сюди». А тоді найважливіше, Фрагмент 25: «Однак він без жодних зусиль панує над усім силою своєї думки».

— Але він міг би бути ірраціональним, — сказав Товстун.

— Як би ми про це дізналися?

— Увесь всесвіт був би ірраціональним.

— На противагу чому? — запитав лікар Стоун.

Про це Товстун раніше не думав. Однак щойно він про це подумав, як усвідомив, що така можливість не зруйнувала його страхи; навпаки, вона їх лише побільшила. Якби увесь всесвіт був ірраціональний, бо ним управляв би ірраціональний — тобто божевільний — розум, то могли б виникнути цілі види, які б жили і зрештою зникли, так ні про що й не здогадавшись саме з тієї причини, яку щойно назвав Стоун.

— Логос не ірраціональний,— вирішив Товстун, говорячи вголос.— Те, що я називаю плазматою. Вона зашифрована як інформація в кодексах в Наг-Хаммаді. І тепер вона повернулася й знову перебуває з нами, творячи нових гомоплазмат. Адже римляни, Імперія, вбили усіх, що існували раніше.

— Однак ви стверджуєте, що реальний час зупинився в 70 році від народження Христа, коли римляни зруйнували Храм. Отже, час Риму триває і досі; римляни й досі тут. Зараз приблизно,— лікар Стоун взявся рахувати в голові, — 100 рік від Різдва Христового.

Товстун раптом збагнув, що це пояснювало подвійне проявлення, взаємонакладання Стародавнього Риму й Каліфорнії 1974 року, яке він бачив. Лікар Стоун допоміг йому це з’ясувати.

Психіатр, чиїм обов’язком було лікувати його від божевілля, сам його підтвердив. Тепер Товстун вже ніколи не зречеться своєї зустрічі з Богом. Лікар Стоун вніс у це питання остаточну ясність.