Валіс

Розділ 12

Народилася мудрість, а не божество, божество, яке вбивало однією рукою, поки зцілювало іншою... Це божество не було Спасителем, і як я сказав сам до себе: «Слава Богу».

Наступного ранку нас відвели на невелику ферму, на якій було повнісінько тварин. Я не побачив жодного обладнання для аудіо- та відеозапису, однак побачив — ми всі побачили — чорняву дівчинку, яка сиділа поруч із курми та козами; у клітці позаду неї стрибали кролики.

Я очікував цілковитого умиротворення, божественного спокою, який перевершує будь-яку нашу здатність його зрозуміти. Однак, помітивши нас, дитя зірвалося на ноги й рушило нам назустріч із палаючим від обурення обличчям; її очі, велетенські, розширені від гніву, пильно втупилися в мене — вона підняла праву руку і вказала на мене.

— Твоя спроба самогубства була непоправною жорстокістю проти самого себе, — мовила дівчинка дзвінким голосом. А втім, як і казала Лінда, їй було не більше двох років: власне, вона була просто дитиною, однак з очима безмежно старої людини.

— Це був не я, а Конолюб-Товстун, — сказав я.

— Філ, Кевін та Девід. Вас троє. Більше тут нікого немає.

Повернувшись до Товстуна... я не побачив нікого. Поряд стояли тільки Ерік Лемптон і його дружина, смертельно хворий чоловік в інвалідному візку, Кевін та Девід. Товстун зник. Від нього не залишилося й сліду.

Конолюб-Товстун зник назавжди. Так немов його ніколи й не існувало.

— Не розумію, — сказав я. — Ти його знищила.

— Так, — відповіло дитя.

— Навіщо? — запитав я.

— Щоб зробити тебе цілісним.

— Тоді він у мені? Він живе в мені?

— Так, — сказала Софія. Поступово з її обличчя зникли ознаки гніву. Великі темні очі більше не палали вогнем.

— Він увесь цей час був мною, — сказав я.

— Саме так, — мовила Софія.

— Сядьте, — сказав Ерік Лемптон. — Вона б хотіла, щоб ми сіли; тоді їй не доведеться дерти голову під час розмови. Ми значно вищі за неї.

Ми слухняно всілися на нерівній, випаленій сонцем брунатній землі — тепер я зрозумів, що саме цим краєвидом відкривався фільм «Валіс»; частину фільму було знято тут.

— Дякую,— сказала Софія.

— Ти Христос? — запитав Девід. Він сидів, спершись підборіддям на коліна, які обхопив руками, і сам був схожий на дитину: одна дитина звертається до іншої, як рівний до рівного.

— Я те, чим я є, — сказала Софія.

— Я радий... — почав було я, але не знав, що сказати далі.

— Якщо твоє минуле не зникне,— сказала Софія, звертаючись до мене, — ти приречений. Тобі це відомо?

— Так, — сказав я.

— Твоє майбутнє має відрізнятися від твого минулого. Майбутнє має завжди відрізнятися від минулого.

— Ти Бог? — запитав Девід.

— Я те, чим я є, — сказала Софія.

— Отже, Конолюб-Товстун був спроектованою назовні частиною мене, щоб допомогти мені уникнути болю від смерті Глорії?

— Маєш рацію, — сказала Софія.

— А де Глорія тепер? — запитав я.

— Лежить у могилі, — сказала Софія.

— Вона повернеться?

— Ніколи, — мовила Софія.

— Я думав, що безсмертя існує, — сказав я.

На це Софія нічого не відповіла.

— Ти можеш мені допомогти? — запитав я.

— Я вже допомогла тобі. Я допомогла тобі в 1974-му і тоді, коли ти намагався себе вбити. Я допомагаю тобі, відколи ти народився.

— Ти ВАЛІС? — запитав я.

— Я те, чим я є, — сказала Софія.

— Вона не завжди відповідає,— мовив я, повернувшись до Еріка і Лінди.

— Деякі запитання безглузді,— сказала Лінда.

— Чому ти не зцілиш Міні? — запитав Кевін.

— Я роблю те, що я роблю, — сказала Софія. — Я є тим, чим я є.

— Тоді ми не можемо тебе зрозуміти, — сказав я.

— Це ти зрозумів, — сказала Софія.

— Ти вічна, так? — запитав Девід.

— Так,— сказала Софія.

— Іти знаєш все? — запитав Девід.

— Так,— сказала Софія.

— Ти була Сіддхартхою? — запитав я.

— Так, — відповіла Софія.

— Ти вбивця і та, кого вбили? — запитав я.

— Ні,— мовила Софія.

— Просто вбивця? — запитав я.

— Ні?

— Тоді та, кого вбили?

— Я та, кого зранили і вбили, — сказала Софія. — Але я не вбивця. Я цілитель і зцілена.

— Але ж ВАЛІС вбив Міні, — сказав я.

На це Софія нічого не відповіла.

— Ти суддя світу? — запитав Девід.

— Так, — відповіла Софія.

— Коли розпочнеться суд? — запитав Кевін.

— Вас усіх судять від самого початку,— промовила Софія.

— І який твій вердикт щодо мене? — запитав я.

На це Софія нічого не відповіла.

— Хіба нам про це не повідомлять? — запитав Кевін.

— Так,— сказала Софія.

— Коли? — мовив Кевін.

На це Софія нічого не відповіла.

— Гадаю, наразі достатньо. Ви зможете поговорити з нею пізніше, — сказала Лінда. — Їй подобається сидіти поряд із тваринами; вона дуже любить тварин.

Лінда торкнулася мого плеча.

— Ходімо.

— Її голос — це той нейтральний голос штучного інтелекту, який звучить у моїй голові з 1974 року, — сказав я, коли ми рушили геть від дитини.

— Вона — комп’ютер, — хрипко сказав Кевін. — Саме тому й відповідає тільки на деякі запитання.

Ерік та Лінда обоє усміхнулися; Ми з Кевіном поглянули на Еріка. Міні умиротворено котився поряд із нами у своєму інвалідному візку.

— Це система ШІ,— мовив Ерік.— Штучного інтелекту.

— Термінал ВАЛІСА,— сказав Кевін.— Термінал входу-виходу головної системи ВАЛІС.

— Саме так,— сказав Міні.

— Зовсім не маленька дівчинка, — мовив Кевін.

— Я її народила, — сказала Лінда.

— Можливо, вам лише так здалося, — зауважив Кевін.

— Це штучний інтелект в тілі людини,— усміхаючись, сказала Лінда.— Її тіло живе, але не свідомість. Вона розумна, вона знає все. Однак її свідомість не жива в тому сенсі, у якому живі ми. Її не створили. Вона існувала завжди.

— Зверніться до Біблії,— сказав Міні.— Вона була з Творцем ще до того, як виникло творіння; вона була його улюбленицею і його радістю, його найдорожчим скарбом.

— Я розумію чому, — сказав я.

— Любити її не складно, — мовив Міні. — Її любило багато людей... як сказано в Книзі Мудрості. Тож вона увійшла в них і скеровувала їх, навіть зійшла разом із ними до в’язниці; вона ніколи не полишала тих, хто її любив або хто любить її зараз.

— Її голос звучить у людських судах, — пробурмотів Девід.

— Це вона знищила тирана? — запитав Кевін.

— Так,— сказав Міні.— У фільмі ми його назвали Феррісом Ф. Фремонтом. Однак ви знаєте, кого вона повалила й чию владу зруйнувала.

— Так, — сказав Кевін. Вигляд у нього був похмурий; я знав, що він думав про чоловіка в костюмі та краватці, який бреде південно-каліфорнійським пляжем, розгубленого чоловіка, який запитує себе, що ж трапилося, що пішло не так. Чоловіка, який і досі плекає стратегічні задуми.

Цар сліз, який врешті-решт змусив плакати усіх; щось завдало йому удару, а він, перебуваючи в омані, так і не зрозумів, що саме. Ми щойно розмовляли з цією особою, з цим дитям.

Дитям, яке було завжди.

Під час вечері в мексиканському ресторані, який розташовувався поряд із парком в центрі Сономи, я раптом усвідомив, що ніколи більше не побачу свого товариша Конолюба-Товстуна, і відчув великий смуток, біль утрати. Розумом я усвідомлював, що знову увібрав його в себе, повернувши навспак первинний процес проекції. Однак це все одно сповнювало мене смутком. Мені було приємно проводити з ним час і слухати його нескінченні розповіді, нескінченні оповіді про його інтелектуальні, духовні та емоційні пошуки. Пошуки, метою яких був не Ґрааль, а зцілення від рани, глибокої травми, яку йому завдала Глорія своїми іграми зі смертю.

Я почувався якось дивно від того, що Товстун більше не телефонуватиме мені й не приходитиме в гості. Він був такою звичною частиною мого життя, як і життя усіх наших спільних друзів. Мені було цікаво, що подумає Бет, коли чеки з аліментами більше не надходитимуть. Що ж, я подумав, що міг би перебрати ці витрати на себе; я міг би подбати про Крістофера. У мене було для цього достатньо грошей, і в певному сенсі я любив Крістофера не менше за його батька.

— Кепський настрій, Філе? — запитав мене Кевін. Тепер ми вже могли говорити без недомовок, оскільки залишилися втрьох; Лемптони підвезли нас до ресторану й поїхали, попросивши зателефонувати їм, коли закінчимо вечерю й будемо готові повернутися до їхнього просторого будинку.

— Ні, — сказав я. А тоді додав: — Думаю про Конолюба-Товстуна.

— Отже, ти приходиш до тями, — мовив Кевін, трохи помовчавши.

— Так, — я кивнув.

— Ти впораєшся,— трохи недоладно сказав Девід. Йому не так просто давався вияв почуттів.

— Ага,— мовив я.

— Як гадаєш, Лемптони божевільні? — запитав Кевін.

— Так, — відповів я.

— А як щодо цієї дівчинки? — мовив Кевін.

— Вона не божевільна,— сказав я.— Вона настільки ж не божевільна, як вони божевільні. Це парадокс. Двоє людей, у яких цілковито поїхав дах — навіть троє, якщо врахувати Міні, — породили абсолютно розумово здорового нащадка.

— Якщо я скажу... — почав було Девід.

— Тільки не кажи, що Бог робить так, що зі зла виходить добро,— мовив я.— Гаразд? Зробиш нам таку невелику послугу?

— Це найгарніша дитина, яку я будь-коли бачив,— пробурмотів Кевін собі під ніс.— Однак усі ті розпатякування, що вона комп’ютерний термінал... — він змахнув рукою.

— Ти ж сам це сказав,— мовив я.

— У ту мить це здавалося логічним, — сказав Кевін. — Але не тепер, коли я знову про це замислився. Коли поглянув на все з певної відстані.

— Ви думаєте про те саме, що і я? — запитав Девід. — Гадаю, нам варто сісти на літак Air California і повернутися до Санта-Ани. І то якнайшвидше.

— Лемптони не завдадуть нам шкоди, — мовив я.

Тепер я був у цьому переконаний. Дивно, що Міні, важкохвора людина, людина на порозі смерті, повернув мені впевненість у силу життя. З погляду логіки все мало би бути навпаки. Він мені дуже сподобався. Однак, як відомо, у мене схильність допомагати хворим або ж зраненим людям; мене до них притягує. Мій психіатр сказав мені ще багато років тому, що мені треба припинити це робити. А також оту іншу штуку.

— Я так нічого й не второпав, — сказав Кевін.

— Знаю, — погодився я. Чи ми й справді бачили Спасителя? Чи, можливо, ми просто бачили дуже розумну маленьку дівчинку, яку цілком могли натренувати давати хитромудрі відповіді троє метикуватих професіоналів, що задумали усю цю катавасію, щоб підняти ажіотаж навколо свого фільму й музики?

— Він вирішив набрати дивної форми, — сказав Кевін. — Подумати лишень, дівчинка. Це безумовно викличе спротив. Христос-жінка; Девіда, наприклад, це неабияк розлютило.

— Вона не сказала, що вона Христос, — мовив Девід.

— Але вона ним є, — сказав я.

Кевін із Девідом відірвалися від їжі й пильно втупилися в мене поглядами.

— Вона Свята Софія,— сказав я,— а Свята Софія є іпостассю Христа. Не важливо, визнала вона це чи ні. Вона просто виявила обережність. Зрештою, їй же відомо все; вона знає, що люди зможуть прийняти, а що ні.

— Ти можеш спиратися на всі ті дивовижі, які тобі довелося пережити в березні 1974 року, — сказав Кевін. — Щось вони та й доводять; вони доводять, що все це реальне. ВАЛІС існує. Ти й так це знав. Ти ж зустрічався з ним.

— Мабуть,— сказав я.

— А те, що знав і розповів Міні, узгоджувалося з тим, що знав ти, — сказав Девід.

— Угу, — мовив я.

— Але ти не впевнений, — сказав Кевін.

— Ми маємо справу з надскладною технологією,— сказав я. — Яку міг сконструювати Міні.

— Ти маєш на увазі передачу даних за допомогою мікрохвиль і все таке? — мовив Кевін.

— Так, — відказав я.

— Чисто технологічний феномен,— сказав Кевін.— Радикальний технологічний прорив.

— Використання людської свідомості як передавача,— сказав я.— Без електронного інтерфейсу.

— Можливо,— погодився Кевін.— Про це йшлося у фільмі. Важко сказати, що вони затіяли.

— Ви ж розумієте, — сказав Девід, — що якщо в них є потужне джерело енергії, яку вони можуть надсилати у формі променів на велику відстань, щось на кшталт лазерних променів...

— То вони можуть нас прикінчити, — сказав Кевін.

— Маєш рацію, — сказав я.

— Якщо ми почнемо варнякати, що не віримо їм, — мовив Кевін.

— Ми можемо просто сказати, що нам вже час повертатися до Санта-Ани, — запропонував Девід.

— Або ж можемо поїхати прямо звідси,— сказав я. — З ресторану.

— Наші речі, одяг, все, що ми взяли з собою в дорогу, у них у будинку, — сказав Кевін.

— До біса той одяг, — мовив я.

— Ти боїшся, що щось може трапитися? — запитав Девід.

Я задумався.

— Ні,— врешті сказав я.

У мене була довіра до тієї дитини. Також я довіряв Міні. Завжди доводиться на це покладатися, на свою інстинктивну довіру, або ж відсутність довіри. Зрештою насправді більше немає нічого, на що можна було б покластися.

— Я б хотів ще раз порозмовляти з Софією,— сказав Кевін.

— Я також,— мовив я.— Відповідь на наше запитання там.

— Шкода, що мені доводиться це казати, Філе, — мовив Кевін, кладучи руку мені на плече,— але насправді ми вже отримали дуже велику підказку. Та дитина одразу зробила так, що ти прийшов до тями. Ти перестав вважати, ніби ти двоє різних людей. Перестав вірити в Конолюба-Товстуна як окрему особу. Відколи померла Глорія, ще жодному терапевту або терапії не вдалося цього досягнути.

— Він має рацію,— лагідно мовив Девід.— Ми не полишали надії, але здавалося, що... Ну, ти розумієш. Що ти вже ніколи не видужаєш.

— «Видужаєш», — сказав я. — Це вона мене зцілила. Не Конолюба-Товстуна, а мене.

Вони мали рацію: трапилося диво зцілення, і ми всі знали, на що це вказувало. Ми всі троє це розуміли.

— Вісім років, — мовив я.

— Саме так, — сказав Кевін. — Навіть ще до того, як ми познайомилися. Вісім, курва, довгих йобаних років омани, болю, марних пошуків і блукань.

Я кивнув.

У моїй свідомості пролунав голос, який запитав: «Що ще тобі потрібно знати?»

Це були мої власні думки, мисленнєвий потік того, що колись було Конолюбом-Товстуном, який тепер знову став частиною мене.

— Ви ж усвідомлюєте, — сказав Кевін, — що Ферріс Ф. Фремонт спробує повернутися. Його владу повалила дитина — або ж те, від чийого імені говорить ця дитина, — але він повернеться, він ніколи не здасться. Битву виграно, але боротьба триває.

— Без цієї дитини... — мовив Девід.

— Ми програємо,— сказав я.

— Саме так, — сказав Кевін.

— Залишімося ще на день, — запропонував я, — і спробуймо знову порозмовляти з Софією.

— Це вже схоже на план, — задоволено сказав Кевін.

Наш невеликий гурт, «Товариство Ріпідон», дійшло згоди. Усі три члени.

Наступного дня в неділю ми отримали дозвіл порозмовляти з Софією на самоті, без супроводу інших, хоча Ерік та Лінда й попросили нас записати усе на плівку. Оскільки іншого вибору в нас не було, ми одразу погодилися.

Того дня землю осявали теплі сонячні промені, від яких тварини, що зібралися навколо нас, були схожими на гурт духовних послідовників; у мене було таке враження, ніби тварини слухали, чули й розуміли сказане.

— Я хочу поговорити з тобою про Еріка та Лінду Лемптон, — сказав я дівчинці, яка сиділа поруч із розгорнутою книжкою.

— Ти не влаштовуватимеш мені допит,— сказала вона.

— Але чи можу я дещо в тебе про них запитати? — мовив я.

— Вони хворі, — сказала Софія. — Однак вони не можуть завдати комусь шкоди, бо я їх контролюю. — Вона звела на мене свої велетенські темні очі. — Сядьте.

Ми слухняно всілися навпроти неї.

— Це я дала вам ваше гасло, — сказала вона. — Для вашого товариства; також я дала вам його назву. А тепер я повідомлю вам вашу місію. Ви підете у світ і будете проповідувати керигму[57], яку я на вас покладаю. Послухайте. Істинно говорю вам, що дні нечестивців закінчаться, і син людський сидітиме на престолі й вершитиме суд. Це трапиться з не меншою певністю, ніж певність у тому, що сонце й далі сходитиме. Жорстокий король боротиметься та зазнає поразки, попри всі свої хитрощі. Він програє, він вже програв і програватиме завжди, а ті, що поряд із ним, будуть відправлені у вирву темряви, де лишатимуться довіку.

Ви навчатимете людському слову. Навчатимете, що людина священна і що істинним богом, живим богом є сама людина. У вас більше не буде інших богів, окрім вас самих; дні, коли ви вірили в інших богів, тепер завершилися й завершилися назавжди.

Ви досягли мети вашого життя. Я тут, щоб вам це сказати. Не бійтеся, я вас захищатиму. Дотримуйтеся тільки одного правила: ви маєте любити одне одного так, як любите мене, і як я люблю вас, адже ця любов виходить від істинного бога, тобто від вас.

Попереду чекає час випробувань, омани та планів, оскільки жорстокий король, король сліз, не відмовиться від влади. Але ви відберете в нього владу; я надаю вам це право від свого імені, точнісінько так само, як одного разу вже надавала його раніше, коли жорстокий король царював, знищував і завдавав шкоди смиренним цього світу.

Битва, яку ви вели до цього, не закінчилася, хоча й настав день цілющого сонця. Зло не вмирає саме по собі, адже вважає, що говорить від імені бога. Багато хто стверджує, що говорить від імені бога, однак існує лише один бог і цей бог людина.

Саме тому житимуть лише ті провідники, які захищатимуть і оберігатимуть, а інші помруть. Тиранію було повалено чотири роки тому, але ненадовго вона повернеться. Будьте в цей час терплячими; для вас це буде період випробувань, але я вас не полишу, і коли час випробувань закінчиться, я возсяду на престолі й вершитиму суд. Одні впадуть, а інші стоятимуть далі відповідно до моєї волі, волі, яка походить від батька, до якого ми всі повернемося, усі разом.

Я не бог, я — людина. Я дитя, дитя мого батька, який є Самою Мудрістю. Тепер ви несете в собі голос і владу Мудрості; отже, ви також Мудрість, навіть коли ви про це забуваєте. Але ви не забудете про це надовго. Я буду поруч і нагадаю вам.

Настав день мудрості і правління Мудрості. День сили, яка є ворогом Мудрості, завершується. Сила та Мудрість є двома принципами цього світу. Сила вже своє відцарювала й тепер повертається в темряву, з якої прийшла, і надалі правитиме тільки Мудрість.

Ті, що слухаються сили, поступляться, як поступиться і сама сила.

Ті, хто любить Мудрість і слідує її волі, розквітнуть під сонцем. Пам’ятайте, я буду з вами, відтепер я буду в кожному з вас. Якщо знадобиться, я піду слідом за вами у в’язницю; я промовлятиму в судових залах, щоб захистити вас; мій голос лунатиме по всій країні, хоч якою потужною буде тиранія.

Не бійтеся; говоріть правду, і Мудрість направлятиме вас. Якщо замовкнете через страх, Мудрість вас полишить. Однак ви не знатимете страху, оскільки у вас міститься сама Мудрість, і ви з нею одне ціле.

Раніше ви були на самоті в собі; раніше ви були самотніми людьми. Відтепер у вас є супутник, який ніколи не хворіє, не підводить і не помирає; ви поєднані з вічним і сяятимете, мов саме цілюще сонце.

Коли ви знову вирушите у світ, я щодня направлятиму вас. А коли ви помрете, я зауважу це й прийду, щоб забрати вас; я віднесу вас назад на руках до вашого дому, з якого ви прийшли й до якого повернетесь.

Ви тут чужинці, але ви зовсім не чужинці для мене; я знаю вас від самого початку. Це не був ваш світ, але я зроблю його вашим світом; я зміню його для вас. Не бійтеся. Те, що загрожує вам, загине, а ви процвітатимете.

Все буде так, як я кажу, адже я говорю від імені свого батька. Ви істинний бог і ви торжествуватимете.

Тоді настала мовчанка. Софія більше не промовляла до нас.

— Що ти читаєш,— запитав Кевін, вказавши на книжку.

— «СЕФЕР ЄЦІРА»,— сказала дівчинка.— Я процитую вам уривок, слухайте.

Вона згорнула книжку й поклала її на землю.

— «Бог також протиставив одне іншому; добро злу, а зло добру; добро походить від добра, а зло від зла; добро очищає лихе, а лихе — добро; добро призначене для благочесних, а зло для лихих». — Софія спинилася на мить і сказала: — Це означає, що добро перетворить зло на те, чим зло не хоче бути; однак зло не зможе перетворити добро на те, чим воно не хоче бути. Зло служить добру, попри всі свої хитрощі.

Сказавши це, вона замовкла й просто сиділа разом із нами та тваринами.

— Можеш розповісти нам про своїх батьків? — запитав я. — Хочу сказати, що якщо ми маємо знати, як діяти далі...

— Ідіть туди, куди я вас послала, і ви знатимете, що робити. Немає місця, де б мене не було. Коли ви підете звідси, то більше мене не бачитимете, однак згодом побачите знову. Ви не будете мене бачити, але я вас завжди бачитиму; і завжди про вас думатиму. Тож я буду з вами, знатимете ви це чи ні. Тому я кажу вам: знайте, що я супроводжуватиму вас, супроводжуватиму навіть у в’язницю, якщо тиран вас туди посадить. Це все. Повертайтеся додому, а я дам вам свої настанови в слушний час.

Вона усміхнулася до нас.

— Скільки тобі років? — запитав я.

— Два.

— Іти читаєш книжку? — мовив Кевін.

— Істинно кажу вам, що жоден із вас мене не забуде, — сказала Софія. — А ще я кажу, що всі ви побачите мене знову. Не ви обрали мене; це я обрала вас. І покликала сюди. Я покликала вас чотири роки тому.

— Гаразд, — сказав я. — Отже, її поклик пролунав у 1974 році.

— Якщо Лемптони запитають, що я вам розповіла, скажіть їм, що ми розмовляли про організацію комуни, — мовила Софія. — Не кажіть їм, що я наказала вам йти геть від них. Але ви й справді маєте піти від них. Ось вам і відповідь, яку ви шукали. Ви більше не матимете з ними жодних справ.

Кевін вказав рукою на магнітофон, який і досі працював.

— Коли вони прослухають запис, — мовила Софія, — то почують тільки уривки з «СЕФЕР ЄЦІРА», і більше нічого.

«Оце так-так», — подумав я.

Я їй вірив.

— Я вас не підведу,— повторила Софія, посміхаючись до нас.

У це я також вірив.

Коли ми всі троє поверталися до будинку, Кевін запитав:

— Усе те, що вона сказала, було просто цитатами з Біблії?

— Ні,— мовив я.

— Ні, — погодився зі мною Девід. — Там було і щось нове; ота частина, де йшлося про те, що відтепер ми свої власні боги. Що настав час, коли нам більше не потрібно вірити в якесь інше божество, окрім нас самих.

— Яка гарна дитина, — сказав я, думаючи про те, наскільки вона нагадувала мені мого сина Крістофера.

— Нам дуже поталанило, що ми зустрілися з нею, — сказав Девід хрипким голосом. Повернувшись до мене, він додав: — Вона буде з нами, так вона сказала. Я в це вірю. Вона буде всередині нас, ми не будемо самі. Я ніколи не усвідомлював цього раніше, але ми самотні. Всі ми самотні... Тобто, я хотів сказати, були. Аж до сьогодні. Вона пошириться на весь світ, еге ж? Врешті-решт вона увійде в кожного, розпочинаючи з нас.

— До «Товариства Ріпідон» належать четверо, — сказав я. — Софія і ми троє.

— Все одно це доволі мало, — сказав Кевін.

— Гірчичне насіння, — сказав я. — Яке виросте й стане таким великим деревом, що там зможуть гніздитися птахи.

— Та годі вже, попустись, — сказав Кевін.

— У чому річ? — запитав я.

— Нам треба зібрати речі й забиратися звідси, — мовив Кевін. — Так вона сказала. Лемптони ненормальні, хворі на голову чудила. Вони можуть нас вколошкати будь-якої миті.

— Софія нас захистить, — сказав Девід.

— Дворічна дитина? — запитав Кевін.

Ми обоє поглянули на нього.

— Гаразд, двотисячолітня дитина, — сказав Кевін.

— Ти єдина людина, яка може жартувати про Спасителя, — мовив Девід. — Я здивований, що ти не запитав її про свого мертвого кота.

Кевін зупинився. На його обличчі з’явився вираз неприхованого здивування та гніву; очевидно, він забув про своє запитання, проґавив шанс.

— Я повертаюся, — сказав він.

Ми з Девідом підхопили його під руки й потягли вперед.

— Я не жартую! — розлючено мовив Кевін.

— Що трапилося? — запитав я. Ми зупинилися.

— Хочу ще трохи з нею побалакати. Я не збираюся просто так піти звідси; дідька лисого, я повертаюся... Та відпустіть мене, біс би вас побрав!

— Слухай, — сказав я, — вона сказала нам іти звідси.

— І вона буде всередині нас і розмовлятиме з нами, — мовив Девід.

— Ми чутимемо те, що я називаю голосом штучного інтелекту, — сказав я.

— А ще навколо дзюркотітимуть фонтани з лимонадом і ростимуть желатинові дерева, — лютим тоном мовив Кевін.— Я повертаюся.

Попереду з просторого будинку вийшов Ерік Лемптон і рушив до нас.

— Ось і настав час протистояння, — сказав я.

— От лайно, — розпачливо мовив Кевін. — Я все одно повертаюся.

Він вирвався й квапливо закрокував у напрямку, з якого ми прийшли.

— Усе пройшло добре? — запитала Лінда Лемптон, коли вони з чоловіком підійшли до нас із Девідом.

— Чудово, — сказав я.

— Про що ви говорили? — запитав Ерік.

— Про комуну, — сказав я.

— Прекрасно, — сказала Лінда. — Чому Кевін знову пішов туди? Що він хоче сказати Софії?

— Це пов’язано з його мертвим котом, — мовив Девід.

— Попросіть його повернутися, — сказав Ерік.

— Чому? — запитав я.

— Ми хочемо обговорити вашу участь у комуні, — сказав Ерік. — На нашу думку, «Товариство Ріпідон» має стати частиною великої комуни. Це ідея Брента Міні; її справді варто обговорити. Нам здається, що ви б чудово туди пасували.

— Покличу Кевіна, — сказав Девід.

— Еріку — мовив я,— ми повертаємося до Санта-Ани.

— Але у нас ще є час обговорити вашу участь у комуні, — зауважила Лінда. — Ваш літак відлітає аж о восьмій вечора, так же? Ви могли б з нами повечеряти.

— Вас сюди покликав ВАЛІС,— сказав Ерік Лемптон. — І ви поїдете, коли ВАЛІС вважатиме, що ви до цього готові.

— ВАЛІС вважає, що ми вже готові,— сказав я.

— Приведу-но я Кевіна, — сказав Девід.

— Я сам його приведу, — мовив Ерік.

Він минув мене з Девідом і рушив у напрямку Кевіна та дівчинки.

— Ви ще не можете повернутися на південь,— сказала Лінда, схрестивши руки на грудях. — Міні хоче обговорити з вами ще кілька справ. Не забувайте, що часу в нього обмаль. Сили швидко його полишають. Кевін і справді хоче запитати Софію про свого мертвого кота? Чим цей мертвий кіт такий важливий?

— Для Кевіна він дуже важливий, — сказав я.

— Саме так, — погодився Девід. — Для Кевіна смерть цього кота є символом усього, що зі всесвітом не гаразд. Він вірить, що Софія зможе йому це пояснити. Під «це» я маю на увазі «все, що не гаразд із всесвітом» — незаслужене страждання і втрати.

— Не думаю, що він насправді розмовляє про мертвого кота, — сказала Лінда.

— Але так і є, — мовив я.

— Ви погано знаєте Кевіна, — сказав Девід. — Можливо, він говорить і про щось інше, адже це його шанс врешті порозмовляти зі Спасителем, однак питання про мертвого кота, безумовно, одне з основних у їхній розмові.

— Гадаю, нам варто піти до Кевіна,— мовила Лінда, — і сказати йому, що він вже достатньо наговорився з Софією. Що ви маєте на увазі, коли кажете, що ВАЛІС вважає, ніби ви вже готові їхати? Це вам Софія сказала?

«Скажи їй, що вас турбує радіація»,— мовив голос у моїй голові. Це був голос штучного інтелекту, який Конолюб-Товстун чув від березня 1974 року. Я одразу його впізнав.

— Справа в радіації, — сказав я. — Вона... — Я завагався; тоді в моїй голові склалися лаконічні фрази.— Я наполовину осліп, — мовив я. — Мене вразив промінь рожевого світла; мабуть, то було сонце. Тоді я збагнув, що нам варто повернутися додому.

— ВАЛІС спрямував інформацію безпосередньо на вас, — сказала Лінда й одразу насторожилась.

Ти не знаєш.

— Я не знаю, — сказав я. — Однак після того я відчув себе якось по-іншому. Немов у мене в Санта-Ані була якась важлива справа. Ми знайомі з деякими людьми... Вони також могли б приєднатися до «Товариства Ріпідон». А ще до комуни. ВАЛІС навіяв їм візії; вони прийшли до нас у пошуках відповідей. Ми розповіли їм про фільм, про те, що бачили фільм, який зняв Матінка Гуска; вони всі його переглянули й багато що з нього зрозуміли. Мені здається, ми спонукали подивитися «Валіс» більше людей, аніж у нас було знайомих; мабуть, вони розповідають про нього своїм друзям. Мої контакти в Голлівуді — продюсери та актори, яких я знаю, й особливо люди з грошима — дуже зацікавилися тим, на що я звернув їхню увагу. Зокрема є один продюсер з MGM, який розглядає можливість фінансування наступного фільму Матінки Гуски, фільму зі значно більшим бюджетом; він каже, що йому уже дали добро.

Цей потік слів приголомшив мене самого; здавалося, ніби він виник нізвідки. У мене було таке враження, немов це говорив не я, а хтось інший, хтось, хто добре знав, що саме потрібно сказати Лінді Лемптон.

— Як звати цього продюсера? — запитала Лінда.

— Арт Роковей, — сказав я. Це ім’я виринуло в моїй свідомості, немов мені його підказали.

— Які фільми він продюсував? — мовила Лінда.

— Отой про ядерні відходи, які забруднили більшу частину центральної Юти, — сказав я. — Про цю катастрофу писали в газетах два роки тому, однак на телебаченні про неї боялися говорити; на них тиснув уряд. Тоді ще загинули всі вівці. Офіційне пояснення звучало, що це був нервово-паралітичний газ. Роковей зняв безкомпромісний фільм, у якому відверто викрив свідому байдужість влади.

— Хто зіграв там головну роль? — запитала Лінда.

— Роберт Редфорд, — сказав я.

— Що ж, нам таке було б цікаво, — мовила Лінда.

— Тому нам і потрібно повернутися на південь Каліфорнії, — сказав я. — У нас є кілька знайомих у Голлівуді, з якими треба порозмовляти.

— Еріку! — гукнула Лінда й подалася до свого чоловіка, який стояв поряд із Кевіном; він тримав Кевіна за руку.

Зиркнувши на мене, Девід подав сигнал, що нам варто піти за нею; ми втрьох підійшли до Кевіна та Еріка. Софія була неподалік, однак не звертала на нас уваги, і далі читаючи книжку.

Мене засліпив промінь рожевого світла.

— Боже мій, — зойкнув я.

Я зовсім нічого не бачив; я приклав руки до лоба, який болів і пульсував так, немов мав ось-ось тріснути.

— Що трапилося? — запитав Девід. У моїх вухах стояв низький гул, схожий на звук пилососа. Я розплющив очі, однак навколо не було нічого, окрім рожевого світла.

— Філе, з тобою все гаразд? — мовив Кевін.

Рожеве світло відступило. Ми сиділи в літаку. Однак заразом, накладені поверх сидінь літака, стін та інших пасажирів, виднілися пересохле брунатне поле, Лінда Лемптон і будинок, що стояв неподалік. Два місця, два часових проміжки.

— Кевіне, котра зараз година? — запитав я. Крізь ілюмінатор літака було видно лише темряву; вбудовані світильники над головами пасажирів були переважно увімкненими. Очевидно, зараз була ніч. Але заразом яскраве сонячне світло осявало брунатне поле, Лемптонів, Кевіна та Девіда. Двигуни літака видавали розмірений гул; я відчув, як мене нахилило вбік: літак повернув. Тепер я побачив крізь ілюмінатор багато далеких вогнів і усвідомив, що ми вже летіли над Лос-Анджелесом. Однак тепле денне сонячне світло й далі яскраво світило на мене.

— Сідаємо через п’ять хвилин, — сказав Кевін.

«Дисфункціонування часу», — усвідомив я.

Брунатне поле зникло. Ерік і Лінда Лемптони зникли.

Сонячне світло також зникло.

Інтер’єр літака навколо мене знов набув реальності. Девід сидів, читаючи книжку T. С. Еліота в м’якій палітурці. Кевін видавався напруженим.

— Ми вже майже на місці, — мовив я. — Це аеропорт округу Орендж.

Кевін мовчав. Він незграбно згорбився й сидів із похмурим, задумливим виглядом.

— Вони дозволили нам піти? — запитав я.

— Що? — Кевін роздратовано зиркнув на мене.

— Я щойно був там,— мовив я. Тепер спогади про події, які трапилися між тоді й зараз почали потроху проникати в мою свідомість. Заперечення Лемптонів і Брента Міні, передусім Брента Міні; вони благали нас не їхати, але нам таки вдалося звідти вирватися. І от тепер ми поверталися рейсом компанії Air California. Ми були в безпеці.

Міні та Лемптони об’єднали свої зусилля в спробі нас втримати.

— Ви ж нікому не розповісте про Софію? — запитала Лінда з тривогою в голосі.— Ви можете присягнутися, що мовчатимете?

Звісно, вони погодилися. Ця тривога була одним зі способів нападу, негативним способом. Другим, позитивним способом, було заохочення.

— Дивіться на це ось як, — сказав Ерік, висловлюючи також думку Міні, який, здавалося, і справді був страшенно засмучений тим, що «Товариство Ріпідон», хоч воно й було невеликим, вирішило їх полишити.— Це найважливіша подія в історії людства; ви ж не хочете залишитися сторонніми спостерігачами? Врешті-решт сам ВАЛІС вас обрав. Ми отримуємо буквально тисячі листів про фільм, однак, схоже, ВАЛІС виходив на зв’язок тільки з кількома з цих людей. Вашій групі дуже поталанило.

— Це Поклик, — сказав Міні до нас майже з благанням у голосі.

— Так, — в унісон повторили за ним Лінда та Ерік. — Це Поклик, на який людство чекало багато століть. Прочитайте Об’явлення Івана Богослова; подивіться, що там сказано про Обраних. Ми — Обранці Божі!

— Мабуть, — сказав я, коли вони висадили нас біля авто, яке ми взяли напрокат; ми припаркували його біля бару «Джино», на бічній вулиці Сономи, де можна було залишити автомобіль на довший час.

Підійшовши до мене, Лінда Лемптон поклала руки мені на плечі й поцілувала мене в губи, поцілувала палко, з певною, власне, з великою пристрастю.

— Приїжджайте до нас знову, — прошепотіла вона мені на вухо. — Обіцяєте? Це наше майбутнє; воно належить тільки небагатьом, дуже й дуже небагатьом.

У відповідь я подумав: «Ти навіть сама не розумієш, наскільки помиляєшся, крихітко, воно належить усім».

Тож тепер ми були майже вдома. Допомога ВАЛІСА в цьому була критично важливою. Або ж, як мені більше подобалося думати, Святої Софії. Таке формулювання допомагало мені зосереджуватися на образі в моїй голові, на дівчинці Софії, яка сиділа з книжкою в оточенні звірів.

— Вони були не зовсім відвертими з нами, — сказав я, коли ми стояли в терміналі аеропорту округу Орендж, очікуючи на свій багаж. — Наприклад, вони сказали нам, що все, що Софія говорить і робить, записується на аудіо- й відеоплівку. Але це не так.

— Щодо цього ти можеш і помилятися, — мовив Кевін. — Зараз існують високотехнологічні моніторингові системи, які працюють на віддалі. Вона могла бути в межах їхньої досяжності, хоча ми їх і не помітили. Міні не збрехав, він і справді чудово знається на електронному обладнанні.

«Міні,— подумав я,— який був готовий померти, аби ще раз зустрітися з ВАЛІСОМ». Чи був я на це готовий? Я зустрівся з ним уперше в 1974 році, і відтоді мене не полишало прагнення, щоб він повернувся. Прагнення, від якого боліли навіть кістки; моє тіло відчувало його не менше, аніж розум, можливо, навіть більше. Однак ВАЛІС мав рацію, що утримувався від цього. Його небажання знову постати переді мною було проявом турботи про людське життя.

Врешті-решт та перша зустріч ледь мене не вбила. Я міг би знову побачити ВАЛІС, однак, як і у випадку Міні, це означало б для мене смерть. А цього я не хотів; у мене було ще надто багато справ.

Яких саме справ? Я не знав. Ніхто з нас не знав. У моїй голові вже лунав голос штучного інтелекту, і незабаром інші також його почують, все більше й більше людей. ВАЛІС як жива інформація просочиться у світ, відтворюючись у мозку людей, поєднуючись із ними, допомагаючи й направляючи їх на несвідомому рівні, іншими словами — лишаючись невидимим. Жодна людина не зможе бути певною, чи вона вже поєднана з ним, аж поки симбіоз не сягне точки вибуху. У спілкуванні з іншими певна особа ніколи не знатиме, коли вона має справу з іншою гомоплазматою, а коли зі звичайною людиною.

Можливо, повернуться стародавні знаки для таємного розпізнавання; хоча більш імовірно, що вони вже повернулися. Під час потиску рук пальцем подається знак двох дуг, що перетинаються: схематичне зображення символу риби, який залишається непомітним для всіх, окрім тих двох людей, які ним обмінюються.

Я згадав один інцидент — навіть більше, ніж інцидент,— пов’язаний із моїм сином Крістофером. У березні 1974 року, коли я був під владою ВАЛІСА, коли він контролював мою свідомість, я належним чином провів складну ініціацію Крістофера в лави безсмертних. Медична інформація, яку повідомив мені ВАЛІС, врятувала фізичне життя Крістофера, однак ВАЛІС на цьому не зупинився.

Це був досвід, який я неймовірно цінував. Я виконав ритуал цілком таємно, приховавши все навіть від матері мого сина.

Спершу я зварив какао з молоком. Тоді приготував хот-дог зі звичними інгредієнтами; хоч Крістофер був ще дуже маленьким, він обожнював хот-доги та какао.

Коли ми всілися на підлозі в кімнаті Крістофера, я — або радше ВАЛІС у мені, який був мною, — розпочав одну гру. Спочатку я жартома підняв горня з какао над головою сина; тоді, немов ненавмисне, я вилив трохи какао йому на голову, прямо на волосся. Регочучи, Крістофер взявся витирати рідину; звісно, я почав йому допомагати. Нахилившись до нього, я прошепотів:

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Ніхто, окрім Крістофера, не чув, як я це сказав. Витираючи тепле какао з його волосся, я намалював йому на лобі знак хреста. Тепер я його охрестив і здійснив ритуал миропомазання; я зробив це не від імені церкви, а від імені живої плазмати в мені: самого ВАЛІСА. Тоді я сказав сину: «Твоє таємне ім’я, твоє християнське ім’я...» Потім я йому його назвав. Ніхто, окрім нас, не повинен його знати; окрім мене, Крістофера і ВАЛІСА.

Тоді я відірвав шматочок хліба від булочки з хот-догом і простягнув його вперед; син — власне, досі дитина — відкрив рота, немов маленька пташка, і я вклав шматочок хліба в нього. Здавалося, ніби ми просто ділимо одну страву на двох: звичайну, щонайбуденнішу страву.

Чомусь мені здавалося вкрай важливо — критично важливо — щоб він не торкався самого хот-дога. За цих обставин свинину не можна було їсти; це надважливе знання мені повідомив ВАЛІС.

Коли Крістофер почав закривати рот, щоб прожувати шматочок хліба, я простягнув йому горня з гарячим какао. На мій подив — він був таким маленьким, що зазвичай пив ще зі своєї пляшечки, а не з чашки — Крістофер енергійно простягнув руки, щоб взяти горня. Коли він вже взяв його, підніс до рота й почав пити, я сказав:

— Це моя кров і моє тіло.

Мій маленький син допив какао і я забрав горня назад. Велике таїнство було завершене. Хрещення, тоді миропомазання, а потім найсвятіше таїнство з усіх — святе причастя, таїнство вечері Господньої.

«Нехай Кров Господа нашого Ісуса Христа, яка пролилася заради вас, збереже ваше тіло і душу у вічному житті. Пийте її в пам’ять про те, що Кров Христа пролилася заради вас, і будьте вдячними».

Це найурочистіший момент. Сам священник перетворюється на Христа; це Христос, творячи божественне диво, офірує вірянам свої тіло і кров.

Більшість людей розуміють, що в диві переосутнення вино (або ж гаряче какао) перетворюється на Священну Кров, а проскура (чи шматочок булочки для хот-дога) — на Священне Тіло, однак мало хто навіть зі служителів церков усвідомлює, що особа, яка стоїть перед ними й тримає чашу в руках — це їхній Господь, який є живим прямо зараз. Час подолано. Ми повернулися майже на дві тисячі років назад; ми перебуваємо не в Санта-Ані, штат Каліфорнія, США, а в Єрусалимі, приблизно в 35 році н.е.

Те, чому я став свідком у березні 1974 року, коли побачив накладені один на одну стародавній Рим та сучасну Каліфорнію, було буквальним сприйняттям того, що зазвичай можна розгледіти лише внутрішнім оком віри.

Взаємонакладення, свідком якого я став, підтвердило буквальну — а не лише метафоричну — істину дива Богослужіння.

Як я вже казав, якщо вжити технічний термін, то це називається анамнез: втрата забуття; іншими словами, процес пригадування Господа й Вечері Господньої.

Я був там того дня, коли апостоли востаннє сиділи за столом. Вірити мені чи ні, справа ваша. Sedper spiritum sanctum dico; haec veritas est. Mini crede et mecum in aeternitate vivebis[58].

Моя латина, мабуть, не бездоганна, але ось що я незграбно намагаюся сказати: «Однак я говорю через Святого Духа, і це правда. Повірте мені і житимете зі мною у вічності».

Підвезли наш багаж; ми передали квитанції полісмену в уніформі і за десять хвилин уже їхали по шосе на північ до Санта-Ани, їхали додому.