Війна Калібана

- Власне, так. Дякую. Але перш за все я вам усім хотів сказати..

Амос поклав важку руку Праксові на плече:

- Давай пізніше. А зараз – як щодо піти зі мною?

Голден тепер притулився до стіни. Щелепи його скам’яніли, як у людини що волає, блює чи плаче. Очі його дивилися на корабель але бачили крізь корпус. Менґові журба піднялася горлом, немов він у дзеркало дивився.

- Ага, - сказав він, - добре.

Амосові кімнати були, скоріш, навіть меншими за каюти на «Росінанті»: два крихітні особисті простори, спільна кімната в половину менша за камбуз і ванна кімната – з висувною раковиною і туалетом в душовій кабіні. Будь там ще й Амос то клаустрофобії б не уникнути.

Натомість він побачив як Пракс заселився, узяв швидкий душ і попрямував до широких, люксусових коридорів станції. Повсюди були рослини, але більшою частиною лиш як прикраси. Вигин палуби був настільки малопомітним, що Пракс майже уявив що він все ще у малознайомій частині Ґанімеду, що його діра була на відстані поїздки «трубою». Що там може на нього чекати Мей. Вчений дочекався поки вхідні двері зачиняться, дістав ручний термінал і під’ єднався до місцевої мережі.

Відповіді від «Персіс-Строукс» все ще не було, проте можливо було просто зарано на неї очікувати. Тим часом проблемою можуть стати кошти. Якщо він планує це фінансувати, самостійно йому це не вдасться.

Це означає Нікола.

Пракс налаштував термінал, розвернувши камерою до себе. Зображення було худорляве, виснажене. Багатотижневі злидні зморили його а часу на «Росінанті» не вистачило, аби відновити форму. Не виключено що він ніколи не відновиться. Втягнуті щоки на екрані можуть бути тим, ким він є наразі. Нехай. Він почав запис:

- Привіт, Нікі. Хочу щоби ти знала що я у безпеці. Дістався станції Тихо, але все ще без Мей. Я винайняв консультанта з безпеки. Розповів усе що знав. Схоже що вони справді можуть допомогти. Але це дорого. Це може бути дуже дорого. І вона вже може бути мертвою.

Він зробив паузу аби відновити дихання.

- Вона може вже бути мертвою, - повторив ботанік. – Але я маю спробувати. Я знаю що ти наразі не в ідеальному фінансовому стані. Я знаю що ти маєш думати про свого нового чоловіка. Але як маєш щось вділити – не для мене. Мені від тебе нічого не потрібно. Лиш Мей. Для неї. Якщо ти можеш їй хоч щось дати – це останній шанс.

Знову припинився, його свідомість обирала між «Дякую тобі» і «Це, блядь, найменше, що ти можеш зробити». Нарешті він лише просто вимкнув запис і відіслав повідомлення.

Затримка між Церерою і станцією Тихо в теперішніх координатах складала п’ятнадцять хвилин. Та все одно він не знав тамтешнього розкладу. Він міг відправити повідомлення і серед ночі і під час сніданку. Можливо їй нічого йому відповісти.

Байдуже. Він спробував. Він зможе заснути якщо знатиме, що зробив усе можливе.

Він записав і відіслав повідомлення своїй матері. Колишньому сусіду по кімнаті з коледжу, який зараз працював на станції Нептун, своєму науковому керівникові. Щоразу історію було оповідати трохи легше. Деталі стали пасувати краще, одне випливало з іншого. З ними він не міг говорити про протомолекулу. Воно їх як мінімум перелякає. Як максимум – вони вважатимуть що втрата позбавила його розуму.

Відправивши останнє повідомлення він тихо сів. Тепер, маючи повноцінний доступ до комунікацій, він зрозумів що повинен зробити ще дещо. Це не те що йому хотілося робити.

Він почав запис.

- Бася, це Праксідікі. Я хочу довести до твого відома що мені відомо про смерть Катоа. Я

бачив тіло. Воно не… воно не виглядало так, наче він страждав. Якби я був на твоєму місці, думаю, ці роздуми… роздуми були б на гірше. Мені шкода. Я просто…

Вимкнув запис, відіслав його і заповз у невеличке ліжко. Він очікував що воно буде твердим і незручним, але матрац обійняв його мов колиска, мов гель у протиперевантажувальному кріслі. Він легко заснув і прокинувся за чотири години, немов хтось натис на кнопку йому на потилиці.

Амоса все ще не було, не дивлячись на те що на станції була середина ночі. Відповіді від «Персіс-Строукс» все ще не було, тож Пракс записав м’який запит – просто для того аби впевнитись, що інформація не загубиться під час передачі, переглянув його і витер. Довго стояв під душем, двічі вимив голову, поголився і записав новий запит на якому виглядав дещо менш роздратованим сновидою.

За десять хвилин по тому як він відправив останнє відео, теленькнув сигнал про нове повідомлення. З затримкою воно ще не дійшло до Місяця навіть. Діставши термінал він побачив що воно було від Ніколи. Обличчя у формі сердечка виглядало старішим, аніж він пам’ятав. Скроні присипало першою сивиною. Але варт було їй посміхнутися тією м’якою, сумною посмішкою і їй знову стало двадцять, вона сиділа напроти нього у великому парку а бхангра бубоніла і лазери вимальовували живі картини на льодовому склепінні над ними. Він згадав як це було кохати її.

- Я отримала твоє повідомлення, - сказала жінка на екрані, - мені…мені дуже шкода Праксідікі. Мені хотілося зробити більше. Тут на Церері справи йдуть не дуже добре. Я переговорю з Табаном. Він заробляє більше за мене і якщо увійде в становище, він можливо, схоче також допомогти. Заради мене.

Тримайся там, стариганю. Ти виглядаєш втомленим.

На екрані мати Мей нахилилась уперед вимикаючи запис. Іконка показала авторизований трансфертний код на вісімдесят Ф’южнТековських реалів. Пракс перевірив курси обміну, перевів суму в долари ООН. Це була майже тижнева зарплатня. Не досить. Анітрохи не досить. Але чекай, це пожертва для неї.

Він знову відкрив повідомлення, зупинивши його на паузі між двома словами. Нікола дивилася на нього з терміналу, губи розкриті достатньо, аби він міг побачити її зуби. В очах жінки був смуток і жвавість. Він трохи поміркував над тим що це була її душа а не просто вибрик фізіології, який надав їй вигляду скутої втіхи. Він помилявся.

Поки він сидів, заглиблений у історію і уяву, з’явилося нове повідомлення. Цього разу з Місяця. «Персіс-Строукс». З половинчастим, між стурбованістю і надією почуттям він відкрив додану таблицю. На першому ж наборі цифр його серце тьохнуло.

Десь там може бути Мей. Вона може бути живою. Певно і Стрікленд з його людьми були там само. Їх можна відшукати. Їх можна упіймати. Мало відбутися правосуддя.

Він просто не міг цього собі дозволити.

Розділ тридцять другий: Голден.

Голден сидів на відкидному стільчику в інженерному відсіку «Росінанта» переглядаючи пошкодження і роблячи помітки для бригади ремонтників Тихо. Всі інші пішли. Дещо більше ніж всі інші, подумалось йому.

ЗАМІНИТИ ПЕРЕБОРКУ ІНЖЕНЕРНОГО ПО ПРАВОМУ БОРТУ. ЗНАЧНЕ ПОШКОДЖЕННЯ КАБЕЛЬНОГО РОЗПОДІЛЬЧОГО ЩИТА ПО ЛІВОМУ БОРТУ, МОЖЛИВО ЗНАДОБИТЬСЯ ЗАМІНА УСЬОГО ЩИТА.

За двома рядками тексту ховалися сотні годин роботи і сотні тисяч доларів на запчастини. За ними також ховалися можливі наслідки у вигляді миттєвої анігіляції судна і команди, якщо би вибух стався глибше на ширину долоні. Два швидкі речення були майже святотатством. Він накидав коментарі про перелік запасних частин від цивільних кораблів, які можуть підійти марсіянському бойовому.

За ним на моніторі було увімкнене новиннєве шоу з Церери. Джим запустив його аби зайняти чимось голову, поки колупався у кораблі роблячи нотатки.

Що саме по собі було маячнею. Сем, інженер з Тихо яка зазвичай керувала ремонтними роботами не потребувала його допомоги. Їй непотрібний був перелік запчастин. Її кваліфікація для такої роботи, як не подивись, була вищою. Але як тільки він віддасть їй цю роботу в нього не залишиться жодних причин перебувати на борту. Йому буде треба розбиратися з Фредом щодо протомолекули на Ґанімеді.

І можливо, втратити Наомі в процесі.

Якщо перші підозри були вірними і Фред насправді вирішив продати протомолекулу за дорого або, що гірше, використати її як зброю, Голден вб’є його. Він знав це так, мов своє власне ім’я і лякався цього.

Той факт що це може бути дуже серйозним злочином і що його майже зі стовідсотковою вірогідністю скарають на горло був менш важливим за вірогідність кінцевого ствердження думки що Наомі була правою, коли пішла геть. Бо він перетворюється на людину, появи якої вона боялася. Ще один детектив Міллер, що сіє самосуд з цівки пістолета. Та як би він не програвав цю сцену, як би не визнавав Фредову провину і не благав помилування, Джим не бачив себе як такого що не вб'є Джонсона за те, що він зробив. Він пам’ятав що був людиною яка могла зробити вибір, але не пам’ятав як це – бути такою людиною.

Якщо виявиться що Фред не має стосунку до трагедії Ґанімеду, тоді вона виявиться правою а він – занадто впертим, аби це побачити. Він може бути здатним достатньо глибоко вибачитись аби відвоювати її назад. Глупство було, зазвичай, меншою провиною аніж самосуд.

Але якщо виявиться що полковник не грав в Бога з супер вірусом, то це буде значно, значно гірше для людства в цілому. Думка про те що щось може бути гіршим для людства, але кращим для нього особисто була неприємною. Розумом він осягав що не може бажати принести в жертву себе, чи своє щастя аби ще когось врятувати. Але змусити замовкнути тоненький голосок, що казав – до біса всіх, я просто хочу повернути свою дівчину - не міг.

Щось напівзабуте спило з його напівсвідомості і він дописав до списку потрібних припасів: ДОДАТИ ФІЛЬТРІВ ДЛЯ КАВИ.

Стінний термінал позаду дзенькнув попередженням за пів секунди після того, як наручний попередив про те, що хтось бажає піднятися на борт. Натиснув на екран, аби перемкнутися на камеру в шлюзі і побачив Алекса і Сем, що чекали в коридорі. Сем була все ж тією самою симпатичною рудоголовою мавкою у завеликому робочому комбезі, яка йому запам’яталася. Алекс щось бовкнув і вона зареготала ще сильніше, ледь не впустивши ящик з інструментом. З вимкненим мікрофоном це було німе кіно.

Голден натиснув кнопку інтеркому і припросив:

- Заходьте, люди.

Сем помахала в камеру і рушила уперед.

За декілька хвилин люк в інженерний відкрився з гуркотом і кіль-трап з загудів, піднімаючись. Сем з пілотом вийшли, жінка кинула на палубу інструмент з гучним брязкотом.

- Що сталося? – запитала вона, коротко обійнявши капітана, - ти знову дозволив прострелити мого хлопчика?

- Твого хлопчика? – перепитав Камаль.

- Не цього разу, - Джим вказав на пошкоджену переборку в інженерному, - бомба вибухнула у вантажному, пропалила діру і осколками пошкодила розподільчий щит.

Сем присвиснула, - тут два варіанти: або осколки можуть рухатись по колу, або твій реактор вміє присідати.

- Скільки знадобиться часу?

- Переборка це просто, - відповіла інженер вводячи щось в термінал, потім кутиком термінала постукала по своїх передніх зубах, - латку заведемо через вантажний одним шматком. Це значно спростить роботу. Розподільчий щит відніме більше часу, але не сильно. Дня чотири, якщо бригада займеться цим прямо зараз.

- Ну, - Джим насупився немов людина, яка має постійно визнавати нові провини, - у нас пошкоджено двері вантажного. Їх або лагодити, або міняти. І шлюз вантажного теж.

- Значить, ще пару днів, - відповіла жінка, стала на коліна і почала доставати інструменти з ящику, - не проти якщо я почну виміри просто зараз?

Джим махнув на в бік пошкоджень: - будь-ласка, будь-ласка.

- Багато новин надивився? – запитала Сем, вказуючи на говірливу голову на настінному екрані, - Ґанімед вкурвило, еге?

- Певно, - відказав Алекс, - і серйозно.

- Поки що це тільки Ґанімед, - відповів Голден, - але це означає щось, що я ще не повністю зрозумів.

- Наомі наразі вписалася в мене, - вела далі Сем, неначе вони говорили про це вже довгий час. Джим відчув що обличчя йому закам’яніло і намагався побороти це, вимушено посміхаючись: - О, круто.

- Говорити про це вона не бажає, але якщо я зрозумію що ти кепсько з нею повівся, я це, - вона узяла до рук розвідний ключ, - до твого пуцля застосую.

Алекс з секунду нервово реготав, а коли потім сміх затих, він став виглядати якось незручно.

- Попереджений значить озброєний, - відказав капітан, - як вона?

- Мовчить, - відповіла Сем, - ага, що мені треба я поміряла. Тепер треба бігти і запускати порізку металу для латки. Побачимося, хлопці.

- Бувай, Семе, - попрощався пілот, споглядаючи як інженериня опускається трап ліфтом, допоки гермолюк не зачинився за нею. – Я на двайдціть років застарів, навіть латаю неправильно, але тово дівчьи мені подобаєси.

- Ви з Амосом обидва співаєте одної, - відказав капітан, - чи мені варто турбуватися що якось, на заході сонця, ви двоє через неї на дуель вийдете?

- Моє коханє – то чистісіньке коханє, - відповів пілот з посмішкою, - я не заляпаю єго тими різними викрутасами.

- Про таке поети писали.

- Йо, - перевів тему Камаль, обпершись на стіну і розглядаючи свої нігті, - давай поговорим, що моєм робити з старпомом.

- Давай не будемо обговорювати.

- Йой нє, давай поговорим, - Алекс зробив крок уперед, схрестивши руки на грудях як чоловік, що вирішив не відступати, - я керую сим корабликом більше року. Всьо добре іно тому, що Наомі фист офіцер, яка тєгне на собі купу обов’язків. Якщо ми її втратимо, нам не літати. То є факт.

Джим опустив ручний термінал, в кому копирсався у кишеню, і сповз по стінці захисту реактора.

- Я знаю. Я знаю. Я ніколи не думав що вона справді так вчинить.

- Піде.

- Ага.

- Ми ніґди не говорили про гроші, - сказав Алекс, - у нас нема заробітної плати.

- Платні? – Джим скривився на пілота і вистукав рукою по реактору швидкий ритм. Реактор гудів мов сталева могила.

- Кожна копійка яку нам давав Фред і яку не витрачено на обслуговування судна зберігається на створеному мною рахунку. Якщо тобі щось потрібно, то чверть цих грошей твої.

Марсіянин похитав головою і замахав руками:

- Ні, не зрозумій мене недобре. Мені грошей нетра і я не вважьию жи ти в нас крадеш. Просто кажу що про гроші ми ніґди не говорили.

- Отже?

- Знациси ми непроста команда. Ми не робим на судні за гроші або тому що влада нас призначила. Ми тутка бо хочем сего. То всьо що в нас є. Ми в то вірим і хочем бути частиною того, що ти робиш. А тоги, коли то зникне, ми перейдемо на звичайну оплачувану роботу.

- Але Наомі…

- Була твоя дівчина, - з посміхом сказав Алекс, - холера, Джиме, ти взагалі її видів? Вона може знайти собі єнчого хлопця. Фактично, ти не проти якщо я …

- Я зрозумів тебе. Я почув. Я все проїбав і це моя вина. Я в курсі. Все проїбав. Мені тре’ побачитися з Фредом і думати як знову все скласти до купи.

- Якщо Фред дійсно такого начворив.

- Ага, якщо так.

- А я собі міркую, коли ж ти нарешті з’явишся, - сказав Фред Джонсон, коли Голден увійшов у двері його офісу. Полковник виглядав одночасно і краще і гірше за ту людину, якою його побачив капітан, вперше зустрівши його рік тому. Краще – тому що Альянс зовнішніх планет, квазі уряд в якому головував Фред, більше не був терористичною організацією, а де-факто урядом який міг сісти за стіл перемовин з внутрішніми планетами. І Джонсон почав грати роль адміністратора, з насолодою, яку він скоріш за все не відчував, коли боровся за свободу.

Це було помітно по розслабленим плечам і напівпосмішці, яка стала його звичним виразом обличчя.

І гірше, бо останній рік і уся вага адміністрування зістаріли його. Волосся чоловіка стало рідшим і сивішим, шия – клубком старої відвислої плоті і вузлуватих м'язів. Під очима помічалися постійні мішки. Шкіра кавового відтінку не назбирала більше зморщок, проте стала сірішою.

Але посмішка, що з’явилася на його обличчі була щирою, він обійшов стіл, потис джимову руку і провів його до стільця.

- Я читав твій рапорт по Ґанімеду, - мовив власник кабінету, - розказуй. Враження з поля.

- Фреде, - відповів Голден, - там ще дещо є.

Фред кивнув, повернувся за стіл і сів:

- Давай.

Джим почав говорити, потім зупинився. Джонсон дивився на нього. Вираз обличчя не змінився, та очі стали гострішими, більш сфокусованими. Голден відчув раптовий приплив страху, від думки що голові АЗП відомо усе, що він йому каже.

Правда була у тому, що командир «Росінанта» завжди побоювався свого співбесідника. В ньому був присутній дуалізм людини, який поставив його на межу. Фред зв’язався з ними саме в той момент, коли вони найбільше потребували допомоги. Він став їх покровителем, їх безпечною гаванню у світі міріадів ворогів, нажитих ними за останній рік. Проте Джим не міг забути що це все ще той самий полковник Фредерік Люцій Джонсон, різник станції Андерсона. Людина що за останні десять років допомогла організувати і направляла Альянс зовнішніх планет, організацію, яка здатна використовувати вбивства і тероризм задля досягнення своїх цілей. Ця людина майже безсумнівно особисто віддала наказ про вбивства. Цілком примустимо, що Фред як лідер АЗП вбив більше людей аніж Фред – полковник морської піхоти ООН. Чи насправді він утримається від використання протомолекули у своїх цілях?

Можливо. Можливо це зайшло занадто далеко. Але він був товаришем, і він заслуговував шанс захистити себе.

- Фреде, я … почав Голден і припнувся.

Фред знову кивнув, посмішка змінилася легкою насупленістю, яка мала на увазі «мені це не подобається». Це було констатацією факту.

Джим прибрав руки з ручок стільця і змісив себе підвестися. У низькій – всього третині земного, гравітації обертання станції, він виглядав більш загрозливо аніж бажав. Навіть на секунду відірвався ногами від підлоги. Фред посміхнувся але напруженість зникла, похмурість змінилася оскалом.

Ось воно. Оскал і сміх зламали страх і замістили його люттю. Коли Джим знову опинився на ногах, він нахилився і обома долонями вдарив по столу.

- Вам, - сказав він, - не варто сміятися. Не варто допоки я не упевнюся що це не ваша провина. Якщо ви зробили те у чому я вас підозрюю і продовжуєте реготати, я встрелю вас прямо тут і зараз.

Фредова посмішка не зникла, але щось змінилося в очах. Він не злякався але й не здивувався.

- Що такого я зробив, - без питальної інтонації мовив Джонсон, просто повторюючи слова.

- Це протомолекула, Фреде. Ось що трапилося на Ґанімеді. Лабораторія з дітьми на яких ставили досліди, те лайно з чорним павутинням і монстр, який ледь не знищив мого корабля. Ось мої враження з поля. Хтось хто грається з заразою, може програти, а зовнішні планети розстрілюють одна одну на орбіті довкола цього.

- Ти вважаєш що це я зробив, - і знову, проста констатація факту.

- Ми викинули це лайно на Венеру, - кричав Голден, - лиш вам я віддав зразок. І ж раптом на житниці вашої імперії Ґанімеді, єдиному місці, над яким флоти не можуть встановити контроль виникає довбаний спалах вірусу?

Фред дозволив прозвучати секундні тиші.

- Ти цікавишся, чи не скористався я протомолекулою аби спровадити війська внутрішніх планет з Ґанімеду і поширити контроль на зовнішні планети?

Фредів тон дозволив Джиму зрозуміти, наскільки голосним він був. Капітан зробив декілька глибоких вдихів і коли пульс дещо уповільнився, він сказав: - Так, саме так.

- Ви, - з широкою посмішкою, яка ледь не торкалася очей відповів Джонсон, - не маєте ставити таких запитань.

- Що?

- На той випадок, якщо ви забули, ви працівник в цій організації, - Фред підвівся, випростався на весь зріст і виявився на пару сантиметрів вищим за Голдена. Його посмішка не змінилася, але тіло дещо змістилося і неначе посунулося вперед. Раптом він зробився дуже великим. Джим зроби в крок назад ще до того як зміг себе зупинити.

- Я, - вів далі власник кабінету, - вам не винен нічого крім умов нашого останнього контракту. Хлопчику, ви зовсім з глузду з’їхали? Звинувачувати мене? Кричати на мене? Вимагати відповідей?

- Більше ніхто не міг, - почав було відказувати Голден, але Джонсон на нього не зважав.

- Ви дали мені єдиний зразок про який знали. Але ви вважаєте якщо вам щось не відомо то його більше не існує. Я зношу ваше лайно вже рік, - вів далі Люцій, - цю ідею, що всесвіт має відповідати вам на ваші питання. Це праведне обурення, яким ви погрожуєте немов палицею, усім довкола. Але я більше не повинен терпіти.

І знаєте чому?

Джим похитав головою підозрюючи, що якщо відкриє рота то звідти вирветься писк.

- Це тому, - казав далі Джонсон, - тому що я з дідька бос. Я курую цим хазяйством. Ви були дуже корисними і можете бути корисним в майбутньому. Але моїй голові є про що боліти окрім вашого хрестового походу за мій рахунок.

- Тож, - озвався Голден, виокремивши усі три звуки.

- Тож вас звільнено. Це був останній наш контракт. Я закінчу ремонт «Росінанта» і заплачу вам, тому що слова не порушу. Та я вважаю що ми будуємо достатньо кораблів аби патрулювати власне небо без вашої допомоги. Але якщо і ні, то ми справимося і без вас.

- Звільнено, - просипів Джим.

- Тепер забирайтеся з мого кабінету, поки я не забрав і «Росі» на додачу. В ньому більше запчастин з Тихо аніж оригінальних. Це може бути непоганим аргументом для заволодіння цим кораблем.

Джим задкував до дверей міркуючи наскільки серйозною була погроза. Фред дивився як він виходить але не рухався. Коли капітан досяг одвірка, Джонсон озвався:

- Це був не я.

Їх погляди зачепилися на довгу секунду.

- Це був не я.

- Нехай, - відповів Джим, - і позадкував з дверей.

Варто було двері зачинитися, погляду Фреда зникнути і Голден сповз по стіні коридору з довгим видихом. Щодо однієї речі Джонсон був правий: він дуже довго не звертав уваги на його маячню. Це праведне обурення, яким ви погрожуєте немов палицею усім довкола. Через власну дурість він вже подумав про кінець людства. Воно його пройняло до глибини душі. Він страхом і адреналіном живе від самого Еросу.

Але це не може бути вибаченням. Вже не може.

Він почав було діставати термінал аби набрати Наомі, але немов отримав влучання блискавки. Мене звільнено. Він мав ексклюзивний контракт з Фредом вже рік. Станція Тихо була їхньою базою. Сем витратила на тюнінг і латання «Росі» стільки ж часу як і Амос. Цього не стало. Вони мають знайти власну роботу, знайти власний порт, ремонтуватися за власний кошт. Більше не буде покровителя, який тримає його за руку. Вперше за дуже довгий час Голден став справді незалежним капітаном. Він сам має крутитися аби тримати корабель на ходу а команду нагодованою. Він дозволив собі побути у цій емоції довше.

Неймовірні почуття.

Розділ тридцять третій. Пракс.

Амос сидів на своєму стільці прямо. Реальна фізична маса чоловіка робила кімнату меншою, від нього немов від вогнища, ширився запах алкоголю і давнього диму. Обличчя не могло бути ще більш делікатним.

- Я не знаю що робити, - мовив Пракс, - я просто не знаю що робити. Це все моя провина. Просто Нікола… вона була просто такою розгубленою і розлюченою. Я прокидався щодня і дивлячись на неї бачив лиш наскільки заплутаною вона була. І я знав що Мей доведеться рости з цим. З тим що змушуватиме маму покохати її, у той час коли Нікі хотіла єдиного – бути деінде. І я вирішив що так буде краще. Знаєш, коли вона заговорила про розлучення, я був готовий до цього. І коли Мей… коли я мав сказати Мей, що…

Пракс впустив голову на руки і закачався вперед і назад.

- Ти знову хочеш блювонути, доку?

- Ні, я в порядку. Я був би для неї кращим батьком, аби вона тут була.

- Ми про колишню дружину говоримо чи про доньку?

- Нікола мене не обходить. Я тут заради Мей. Якби ж я пішов по неї відразу, як прозвучала тривога. Якби ж я не чекав у куполі. І заради чого? Заради рослин? Вони і так мертві. Мав одну але й ту втратив. Навіть однієї не вберіг. Але міг дістатися туди. Знайти її. Якби ж я…

- Ти ж знаєш що вона зникла до того, як лайно втрапило на вентилятор, еге?

Пракс похитав головою. Він не хотів, аби реальність його пробачала.

- І тепер. В мене є шанс. Я вибрався. В мене була копійка якась. Але я був дурним. Це ж її останній шанс. Але ж я дурень.

- Ага, буває. Ти, доку, в цьому ще новачок.

- Їй варто було б мати кращого батька. Вона заслуговує на кращого батька. Вона була гарною… вона була гарною донькою.

Вперше за весь час Амос його торкнувся. Широка ручища взяла його за плечі, обхопила від ключиці до лопатки і потягнула за спину, аж поки та не випрямилась. Очі Бертона так залились рудою що аж склера почервоніла. Подих був гарячим і в’яжучим, платонічний ідеал моряка, який на березі довго заглядає у пляшку. Та голос був тверезим і тривким.

- В неї добрячий батько, доку. Ти робиш більше аніж люди зазвичай.

Пракс ковтнув. Він втомився. Він втомився бути сильним, мати надію окреслювати і готуватися до найгіршого. Собою він бути більше не хотів. Він ніким більше бути не хотів. Амосова рука почувалася немов корабельний затискач, що утримував його від падіння в темряву. Все що він хотів, то це аби його відпустили.

- Вона зникла, - вів своєї Пракс. Звучало мов пристойне вибачення. Як пояснення, - вони забрали її в мене, і я не знаю хто вони такі, і я не можу її повернути і я не розумію.

- Кінця ще немає.

Пракс кивнув але не тому що йому стало легше, просто в цей момент він знав що треба зробити.

- Я ніколи її не знайду.

- Помиляєшся.

Двері дзенькнули і відчинилися. Увійшов Голден. Пракс не міг одразу побачити що з ним не так, але щось сталося… якась зміна.. абсолютно точно. Обличчя те саме, одяг не змінився. Нереальне відчуття перебування на лекції по метаморфозам.

- Привіт, - сказав капітан, - у вас все в порядку?

- Такоє, - відказав механік. Пракс помітив, як його бентега віддзеркалилася на обличчі Амоса. Вони обоє усвідомили трансформацію, але ніхто з них не знав у чому її суть.

- Ти натрахався чи що, кепе?

- Ні.

- Тобто добре було б якби так, - відповів Амос, - я просто не зовсім так уявляв…

- Я не трахався, - нерішуче відказав Джим. Посмішка яка осяяла його обличчя, була майже сяючою, - мене звільнено.

- Лиш тебе чи всіх нас?

- Всіх нас.

- Еге, - відреагував механік. Помовчав секунду, знизав плечами і додав, - хай будЕ.

- Мені тре’ з Наомі переговорити, та вона слухавку не бере. Як вважаєш, ти не міг би її відшукати?

Губи Амосу скривилися, немов він гнилого лимону скуштував.

- Я не хочу заварювати бійку, - мовив далі Джим, - ми просто не все розставили по місцях. Це моя провина, тож мені і рихтувати.

- Я знаю що вона зависає у тому барі, про який Сем казала нам в останнє, «Блаве блум». Ти сам хуйні наробив, тож я тобі ні слова не казав.

- Без проблем, - відповів капітан, - дякую.

Капітан розвернувся аби підти але припинився у одвірку. Він виглядав так, немов наполовину був у ві сні.

- А чому «такоє» ? – перепитав він. – щось не той во?

- Док сходів найняти якийсь приватний охоронний загін з Місяця, аби відшукати дитину. Не спрацювало і він погано це сприйняв.

Джим спохмурнів. Пракс відчув хвилю теплого рум’янця, який підступив до шиї.

- Я вважав, що ми знайшли дитину, - голос капітана був щиро збентеженим.

- Док не впевнений в цьому.

- Ох, - Голден повернувся до Пракса, - ми шукаємо. Тобі не потрібно звертатись до когось іншого.

- Я не можу вам заплатити, - відказав вчений, - всімох рахунки були на Ґанімеді і навіть якщо вони там я не маю до них доступу. В мене є лиш те що люди дали. Я міг би заплатити щось біля тисячі доларів ООН. Цього вистачить?

- Ні, - відповів Голден, - за це не купити повітря на тиждень а води й того значно менше. Ми про це потурбуємось.

Капітан підвів голову, неначе слухав щось, що тільки він і чув.

- Я вже говорив з колишньою дружиною, - відреагував Пракс, - і моїми батьками. Більше ніхто не спадає на думку.

- А як щодо всіх?

- Я Джеймс Голден, - сказав капітан з великого екрану пілотської капсули «Росінанта», - і я тут аби попрохати вас про допомогу. Чотири місяці тому, за години перед першою атакою на Ґанімеді, маленька дівчинка з генетичною хворобою яка загрожує її життю була викрадена з садочку. У хаосі, який..

Алекс зупинив відтворення. Прас пробував сісти, але шарнірне крісло другого пілота лиш зсунулось під ним і він знову ліг.

- Ніц не знаю, - сказав Камаль зі свого місця першого пілота, - зелене тло робк єго блідим, нє?

Пракс звузив трохи очі, повагався, потім виріщив:

- Це справді не його колір. Мо’ якби він був трохи темнішим.

- Я спробую, - марсіянин щось натис на своєму екрані, - то Наомі робила. Комунікаційні пакети не були моїм першим коханням. Аво шо в нас виходе. Як тобі сего разу?

- Краще, - відповів Менґ.

- Я Джеймс Голден. І я тут аби попрохати вас про допомогу. Чотири місяці тому…

Голденова частина невеликої презентації, яка була зафільмована на Амосів ручний термінал йшла менше хвилини. По тому, Бертон з Праксом вовтузились годину, ладнаючи решту. Алекс був тим, хто порадив використовувати краще обладнання з суднових систем. Після цього збирати відео до купи стало простіше. Для зразку початку вони використали шматки того, що вчений відправляв Ніколі і батькам. Алекс допоміг записати решту: пояснення стану Мей, зйомки камери охорони Стрікленда і таємничої жінки, яка забирала її з садочку, кадри з секретної лабораторії доповнені зразками ниток протомолекули, фото Мей за грою в парку і коротке відео з її другого дня народження, в якому вона вимазала лоба кремом з святкового торту.

Дивлячись на промовляючого з екрану себе, Пракс почувався дивно. Він не мало дивився записів себе, але чоловік на екрані виглядав худішим, аніж очікувалося. Старшим. Голос був вищим і менш боязким. Праксідікі Менґ, який ось-ось мовитиме для всього людства був іншим чоловіком аніж він сам, проте достатньо близьким до оригіналу. І якщо це допоможе знайти Мей, то байдуже. Якщо це поверне її, він стане будь-ким.

Алекс сковзнув пальцями по органам керування і переробив презентацію, приєднавши зображення Мей до Джимових слів. Вони створили рахунок у кредитній спілці в Поясі, яка обслуговувала некорпоративні та неприбуткові організації, тож будь-які пожертви зарахуються автоматично. Пракс дивився, йому страх як хотілося запропонувати коментар або узятися до справи самому. Але більш нічого не вдіяти.

- Аво, - сказав Алекс, - ще ліпшим я єго зробити не здатний.

- Тоді добре, - відповів Пракс, - що ми з цим робитимемо далі?

Пілот огледівся. Він виглядав втомленим, але схвильованим.

- Тиснемо «відправити».

- Але хтось же має затвердити..

- Туй затверджень не буває, доку. Ми не державна контора. Навіть, курчаляґа, не ділова. То іно мавпи, які живо літают би не залетіти сраками у вихлоп двигуна.

- Ого, справді?

- Ти трешси коло капітана досить довго би то зрозуміти. Тобі тра може і день на роздуми. Продумати всьо.

Пракс підняв себе на одному лікті:

- Що продумати?

- Поширення сего. Якщо ся штука заробе як ми вважєємо, ти привернеш багато уваги. Може воно дасть то на що ми сподіваємоси. Може – що єнче. Сей фарш назад не вернути – я то хочу повісти.

Пракс коливався декілька секунд. Екран світився.

- Це ж Мей, - нарешті озвався Менґ.

- Тогди добре, - Алекс перевів керування комунікаціями на пульт другого пілота, - хочеш сам зачьити сю благородну справу?

- Куди воно надійде? Тобто, куди ми його надішлемо?

- Проста трансляція, - відказав пілот, - було бе добре коби її підхопила яка локальна новинарня в Поясі. Нарід буде дивитися і пересилати по всі мережі. І..

- І?

- Нашого автостопщика ми не покажемо, але чому б не нитки з тих скляних кубів? Ми лиш заявимо що протомолекула все ще десь тут. Це має посилити сигнал.

- І ми вважаємо що це допоможе?

- Вперше коли ми подібне вичворили зачьиласи война. «Допоможе» - замоцне слово для сего. Закрути то всьо, тра вважьити.

Пракс знизав плечима і натис «відправити».

- Торпеди пішли, - посміхнувся Амос.

Пракс спав на станції, заколисаний тихим гудінням повітряних рециклерів. Амос знову зник, лишивши йому повідомлення, аби на нього не чекав. Обертова гравітація відчувалася інакше, хоча це могло бути лише в його голові. З такими розмірами як у Тихо, коріолісів ефект не мав би бути так неприємно помітним, і певно не тоді коли він лежав в темряві його кімнати нерухомим. Але чекай, він ще ніяк не міг влаштуватися. Він не міг забути що його розвернуло, інерція притискає його до тонкого матрацу, неначе його тіло намагається вилетіти у безодню. Більшість часу на «Росінанті», йому вдавалося надурити свою уяву, думаючи що під ним надійна маса супутника. Вчений нарешті вирішив що це не артефакт того як генерується прискорення, а більше те, що воно означає.

Поки його свідомість повільно відключалась, її частинка гальмувала, немов метеор у атмосфері, вчений відчув масивну хвилю вдячності. Частково Голдену, частково Амосу. Команді «Росінанта» вцілому. Напівсонному йому ввижалося що він знову на Ґанімеді. Він голодував, метеляючись льодяними коридорами з упевненістю що десь поруч його пантрує власна соя, заражена протомолекулою. З невірною логікою сну, частково він був на Тихо, шукаючи роботу, але усі люди котрим він надсилав CV лиш хитали головами, кажучи що йому не вистачає частини освіти чи кваліфікації, яких він не розумів або не визнавав. Єдина річ, що робили все це стерпним, це тверда мов камінь впевненість що видиво не є правдою. Що він спить, а коли прокинеться – буде у якомусь безпечному місці.

Що його змусило нарешті прокинутись то це густий аромат яловичини. Очі йому заліпило, немов від плачу, сльози, випарувавшись, лишили солоні сліди. У душі сипіло і льопалось. Пракс натягнув спортивного костюма міркуючи, чому ж через усю спину йде напис «Тачі».

Сніданок чекав на столі: стейк і яйця, тортильї з муки і чорна кава. Справжня їжа, яка комусь коштувала притомних статків. Там було дві тарілки, тож Пракс обрав одну і почав жувати. Їжа коштувала, скоріш за все, десятої частини отриманих від Ніколи коштів, але на смак була пречудовою. Амос вибрався з душу з рушником на стегнах. Чималий білий шрам борознив правий бік його черева, змістивши пупа з центру. Серце вкривало майже фотографічне тату молодої жінки з хвилястим волоссям і мигдалевидними очима. Пракс помітив що під витатуйованим обличчям було слово, але вирячатися не бажав.

- Привіт, доку. Виглядаєш краще.

- Я трохи відпочив, - відповів вчений, і Бертон пройшов у свою кімнату, зачинивши за собою двері. Коли вчений заговорив знову, довелося підвищити голос: - Я хочу тобі подякувати. Вчора ввечері я був нижче плінтуса. І я не залежно від того, чи допоможете ти і інші відшукати Мей..

- Чом нам не вдасться її знайти? – запитав механік приглушеним голосом з-за дверей, - ти ж не втрачаєш поваги до мене, га, доку?

- Ні. Звісно ні. Я просто вважаю що ваша з капітаном задумка це…це велика…

Амос повернувся з кімнати з посмішкою на обличчі. Його спортивний костюм вкривав татуювання і шрам так, наче їх і не було.

- Я знаю що ти вважаєш. Просто кпиню. Тобі сподобався стейк? Все ще дивуєшся звідкіля вони тут беруть корів, ага?

- Та ну, це ж штучно вирощене. Це видно по характеру росту м’язової тканини. Бачиш як ось тут воно накладене? Звісно, гарний шмат мармурового м’яса простіше вирізати з ноги бичка.

- Серйозно? – здивувався Бертон, вмощуючись напроти, - ніколи про це не чув.

- Мікрогравітація на додачу робить рибу більш поживною, - продовжував лекцію вчений з набитим яйцями ротом, - підвищує вироблення жиру. Ніхто не знає чому, але на цю тему є парочка дуже цікавих досліджень. Вони вважають що причина не в самій низькій гравітації,а в постійному плині води, який потрібно підтримувати аби тварини не припиняли плавати, не опинялися в бідній на кисень воді і не страждали від задухи.

Амос відламав шмат тортильї і вмочив у жовток.

- То це такі розмови за сніданком мала ваша родина, еге ж?

Пракс моргнув.

- В основному так. А що? До чого ти ведеш?

Здоровань посміхнувся. Схоже він був у пречудовому настрої. Це випливало з його розслаблених плечей і стискання щелеп. Пракс пригадав розмову з капітаном минулої ночі.

- О, так ти натрахався!

- Збіса так, - відказав здоровань, - але це не найкраща частина того що сталося.

- Не найкраща?

- Звісно це до дідька приємна, але нема нічого кращого в світі аніж отримати роботу на другий день після того як тобі дали копняка на попередній.

Пракс раптом зніяковів. Амос дістав ручний термінал з кишені, двічі натиснув і штовхнув по столу вченому. На екрані була червона без пекова рамка і назва кредитної спілки, з якою Алекс працював минулої ночі. Коли він поглянув на баланс, очі зробилися великими.

- Це..це.?

- Цього стане на місць польотів «Росі» і це лиш за перші сім годин, - відказав радо Бертон, - ти щойно винайняв собі команду, доку.

- Я не знаю… справді?

- І не тільки. Глянь на вхідні повідомлення. Свого часу капітан гарно струсонув болото, але ти, хлопче? Все те лайно що сталося на Ґанімеді щойно отримало власне обличчя. І це вона.

Пракс дістав власний термінал. Вхідна тека, пов’язана з презентацією мала п’ять сотень відео повідомлень і тисячі текстових.

Він почав переглядати. Чоловіки і жінки яких він не знав – хтось у сльозах – пропонували свої молитви і лють і допомогу. Белтер з дикою гривою сиво-чорного волосся пропонував вбити кого завгодно для нього на такому сильному астероїдянському акценті, що Менґ не повністю його зрозумів.

За півгодини праксова їжа на тарілці захолола. Жінка з Церери повідомила що втратила дочку через розлучення і що надсилає йому свої гроші за місяць, які б вона витратила на жувальний тютюн. Група інженерів з харчування, що були на Місяці, пустили по колу капелюха і надіслали йому суму у розмірі його місячної платні, залишайся він ботаніком.

Старий марсіанин з шоколадною шкірою і торкнутим сивиною волоссям серйозно дивився на камеру і сказав що він з ним, з Праксом.

Початок наступного повідомлення був схожий на попереднє. Чоловік на картинці був у віці – вісімдесят чи дев’яносто, - з прилиплим пасмом сивого волосся на черепі і зморшкуватим обличчям. Щось у його виразі привертало увагу. Нерішучість.

- Докторе Менґ, - почав чоловік з слабким акцентом, що нагадував йому дідів, - мені дуже

шкода чути що ви і ваша родина постраждали. Страждаєте, - чоловік облизнув губи, - відео з камер охорони у вашій презентації. Я вірю в те що знаю чоловіка на ньому. Але його прізвище не Стрікленд.

Розділ тридцять четвертий: Голден.

Відповідно до станційної інформації, «Блове Бломе» був відомим завдяки двом речам: - напою який звався «блакитний мерзотник» і великою кількістю столів для ґолґо. Путівник попереджував потенційних відвідувачів що станція дозволяє відпускати бару лиш два «мерзотники» в одні руки через вкрай само згубну суміш етанолу, кофеїну та метилфенідату. Ну, і як вважав Голден, якогось блакитного харчового фарбника.

Поки він ішов коридорами тиховської секції насолоди, путівник почав пояснювати йому правила ґолґо. Після декількох моментів цілковитої мішанини – «голи», кажуть, можуть бути «позиченими», захист відбиває рух – він вимкнув його. Дуже мало шансів на те, що він буде грати в ігри. Та й напій який розгальмовує, лишаючи тебе по вуха нашпигованими енергією наразі недоречний.

Правда була в тому, що Джим ніколи в житті не почувався краще.

Він налажав з купою речей за останній рік. Він відсторонив від себе команду. В обмін на безпеку, він поєднався з силами в яких не був упевнений. Він, можливо, зруйнував єдині адекватні відносини у своєму житті. Він дозволив власному страху перетворити себе на когось іншого. На когось, хто обернув страх на насилля. На когось, кого не кохає Наомі, не поважає команда, який самому собі не дуже подобається.

Страх нікуди не подівся. Він все ще був тут, ворушачись під скальпом щоразу, коли на думку спадав Ґанімед і про те що там було втрачено і що могло рости прямо зараз. Але вперше за довгий час він був попереджений і не ховався від почуттів. Він дозволив собі боятися. В цьому-то й була різниця.

Голден почув «Блове бломе» за декілька секунд до того як побачив. Він почався ледь чутним ритмічним гупанням, звук якого поступово зростав, обростав електронним скавулінням і жіночим голосом, що співав на суміші гінді і російської. Коли він наблизився до входу в заклад, пісня змінилася на альтернативний спів двох чоловіків, який звучав немов спірка, покладена на музику. Басова лінія взагалі не змінилася.

Всередині клуб штурмував усі органи почуттів на повну. Озія денсфлору домінувала в центрі приміщення, на ній корчився тузень тіл залитих постійно мінливим у такт музиці світловим шоу. В коридорі музика була гучною, та в самому клубі – оглушливою. Одну з стін повністю займав хромований шинквас, за яким навіжено розливала замовлення шістка шинкарів.

На дальній стін мався вказівник ҐОЛҐО і стрілка, що вказувала на довгий коридор. Голден пішов за нею, музика стишувалась з кожним кроком, так що коли він увійшов до кімнати з ігровими столами, вона знову повернулася до негучної басової лінії.

За одним з столів була Наомі з подругою Семом і купкою інших белтерів. Волосся Наґати було стягнуте червоною еластичною стрічкою досить широкою для того, аби мати вигляд прикраси. Жінка змінила спортивний костюм на пару сірих, припасованих слаксів про наявність яких він був не в курсі і жовту блузу, що надавала її карамельній шкірі темнішого відтінку. Джим на хвильку припнувся, йому стиснуло в грудях: вона посміхалась комусь тому хто не був ним.

Коли Голден наблизився, Сем кинула на стіл металеву кульку. Група з іншого кінця відреагувала раптовими жорсткими рухами. З того місця де він стояв не зрозуміти було що відбувається, але зіщулені плечі і приглушена лайка, яка звучала з боку противника, наводила на думку що Сем зробила вдалий хід для своєї команди.

Сем крутнулася і виставила руку. Її команда, в яку входила і Наґата, почала ляскати її по долоні. Інженерка побачила його першою і сказала щось, що він не міг чути. Наомі обернулася, кинувши на нього замислений погляд, від якого капітан зупинився. Вона не посміхалася але й не супилася. Голден підняв руку у жесті, що, як він сподівався, мав означати «я прийшов не битися». Хвильку вони стояли і дивилися один на одного через шумну кімнату.

Йсусе, як я до такого докотився?

Наомі йому кивнула і вказала на стіл в одному з кутів кімнати. Вмостившись, він замовив собі випити. Не того синюшного вбивцю печінки яким був відомий бар, а просто дешевенький скотч, продукуємий белтерами. Він доріс до нього, хоч і не смакував. Просто толерував ледь помітний грибковий післясмак, який завжди був присутнім. За декілька хвилин Наґата попрощалася з командою і підійшла до столу. Звичною її ходу назвати було не можна, проте й крокуванням до чогось неприємного теж.

- Я можу тебе чимось пригостити? – запитав капітан, коли Наомі сіла за стіл.

- Звісно. Грейпфрутовий мартіні, - відповіла жінка. Поки Джим вводив замовлення на столі, вона оглянула його з таємничою напівпосмішкою, від якої в животі затрусилося.

- Добре, - капітан дозволив терміналу відкрити вкладку «бар» і оплатити трунки, - один бридкий мартіні вже їде.

Жінка засміялася: - бридкий?

- Близький до смертельного випадок цинги – ось єдина причина, яка змусить мене пити щось з соком грейпфрута.

Вона знову засміялась, розв’язавши ще один вузол в животі Голдена. Вони сиділи у компанійській мовчанці, поки не прибули напої. Вона зробила маленький ковток, плямкнула губами, поціновуючи смак і сказала: - Що ж. Викладай.

Джим зробив значно більший ковток, майже покінчивши зі скотчем за раз, запевнюючи себе що тепло, яке розходилось в животі замінить хоробрість. Я не почуваюсь некомфортно у тому стані, в якому ми покинули речі і вважаю що нам варт поговорити. Типу разом все розгрібти. Він прочистив горло:

- Я все просрав. Я погано поводився з друзями. Гірше ніж погано. Ти була абсолютно правою у своєму вчинку. Я не міг тебе почути вчасно, але ти була права.

Наомі сьорбнула мартіні, а потім не вагаючись простягнула руку і звільнила від еластичної стрічки масу чорного, кучерявого волосся. Воно впало навколо її обличчя плутаниною, яка нагадувала Голдену обплутану плющем кам’яну стіну. Він зрозумів що постійно, за весь час їх знайомства у емоційні моменти вона завжди розпускала волосся. Вона ховалася за ним, не в прямому сенсі, а тому що це було її найліпшою рисою. Очі просто тонули у глянсових, чорних кучерях. Відвернення уваги. Жест раптом зробив її дуже людяною, вразливою і розгубленою, як він сам. Чоловік відчув раптовий приплив симпатії. Це, певно, відбилося на його обличчі, бо вона зиркнула на нього і почервоніла.

- Що це, Джиме?

- Вибачення? Визнання того що ти була права, що я перетворювався на мою власну, кепську версію Міллера? Це як мінімум. Сподіваюсь, це відкриє діалог до примирення, якщо пощастить.

- Я рада, - сказала Наґата, - я рада що ти розібрався з цим. Але я тобі про це казала місяцями, а ти…

- Чекай, - перервав її капітан. Він відчув що вона відштовхується від нього і не хотів вірити почуттям. Все що він міг запропонувати, то це щиру правду, тож сказав: - Я не міг тебе чути. Я був пережаханим і я був боягузом.

- Страх не робить тебе боягузом.

- Ні, - сказав він, - звісно ні, - але була відмова стати обличчям до нього. Не признаватися тобі у своїх почуттях. Не дозволяти тобі, Алексу і Амосу допомогти мені. Це було боягузтвом. Це могло коштувати мені тебе, лояльності команди, всього про що я насправді турбувався. Це змушувало мене триматися поганої роботи значно довше аніж я мав лиш через те, що робота була безпечною.

Купка гравців ґолґо почала сунути до їх столу, проте Наґата відмахнулася від них. Це значить, вона бажае продовжити розмову. Це був старт.

- Скажи мені, - мовила вона, - що думаєш робити далі?

- Не маю жодної уяви, - відповів Голден з посмішкою, - і це найкраще почуття, яке я мав за усі минулі роки. Те що станеться далі не грає ролі: але ти мені там потрібна.

Коли вона почала протестувати, Голден швиденько підняв руку аби зупинити її і сказав:

- Ні, я не це мав на увазі. Я б волів тебе повернути, але я цілком змирився з ідеєю що для цього потрібен певний час, або ніколи взагалі не станеться. Тобто ти потрібна «Росі». Ти потрібна команді.

- Я не хочу його кидати, - сором’язливо відповіла старший офіцер.

- Це твій дім, - відказав Голден, - завжди буде так довго, як бажатимеш цього сама. І це правда не залежно від того, що трапилося між нами.

Наомі почала накручувати одну товсту прядку волосся на палець і допила залишки мартіні. Джим вказав на настільне меню, але вона відмахнулась.

- Це через те що ти посварився з Фредом?

- Так, частково. Я стояв у його офісі настраханий, і раптом зрозумів що я боюся вже дуже-дуже давно. Я і з ним все просрав теж. Частково це була і його провина. Він щирий прибічник, але там є люди з якими в розвідку не підеш. Проте в основному винен я.

- Ти пішов?

- Він звільнив мене, але я й сам би пішов.

- Отже, ти проциндрив наш підробіток і нашого покровителя. Проте, звісно мені лестить той факт що перш за все ти вирішив владнати зі мною.

- Ти, - відказав капітан, - єдина частина, владнання з якою мене хвилює.

- Ти ж знаєш що наразі відбувається?

- Ти поверталася на корабель?

Наомі відповіла посмішкою:

- Тепер нам самим сплачувати за ремонт. Якщо ми випустимо торпеду, маємо знайти когось, хто продасть нам нову. Ми сплачуємо за воду, повітря, докові збори, їжу, медичні припаси для нашого дуже дорогого атоматичного лазарету. Є плани щодо цього?

- Ні! – відповів Джим, аде маю визначити що з ряду причини я почуваюся чудово.

- А коли ейфорія минеться?

- Я придумаю план.

Вона посміхнулася у відповідь і потягнула за пасмо.

- Я не готова прямо зараз повертатися на борт, - жінка протяглася через стіл і узяла його руки в свої, - але на момент, коли «Росі» долатають, мені буде потрібна моя каюта.

- Я миттєво займусь переміщеннями решток моїх бебехів з неї.

- Джиме, - мовила Наомі, стиснувши його пальці перед тим як підти, - я кохаю тебе і ми поки що не все владнали. Але це гарний початок.

Так, подумав Голден, це справді так.

Капітан прокинувся у своїй колишній каюті на «Росінанті», почуваючись найліпше за багато місяців. Він виліз з койки і побрів голим по пустому судну на прову. Постояв годину під душем, за воду для якої він тепер мав платити з власної кишені, нагрітої електроенергією, за кожну кіловат-годину якої док візьме гроші. Повернувшись до койки, він витер червону, майже обварену водою шкіру.

Приготував і з’їв великий сніданок, який у процесі вивчення технічних звітів з ремонту корабля запив п’ятьма горнятами кави, вникнув у кожну деталь виконаних операцій. Він вже почав було читати колонку політичного гумориста про відносини між Землею і Марсом, коли його термінал задзвенів викликом від Амоса.

- Агов, кепе, - велике обличчя механіка заповнило екран, - ти будеш сьогодні на станції, чи нам варто зустрітися на «Росі» ?

- Давайте тут. Сем і її команда працюватимуть сьогодні і я хочу за ними приглянути

- Значить скоро побачимось, - Амос скинув дзвінок.

Джим намагався закінчити з гумором, але його було збито з пантелику і він мусив перечитати жарт знову. Нарешті здався, прибрав на камбузі, потім налаштував кавоварку на великий дзбан кави для механіка і ремонтної бригади.

Машина тихенько булькотіла собі, немов вдоволена дитина, коли люк грюкнув, впускаючи Амоса з Праксом, які спустилися по драбині на камбуз.

- Кепе, - Бертон привітався, вмощуючись на стільці з видихом. Пракс зайшов за ним, але не сів. Джим ухопив чашки, наповнив їх кавою і поставив на стіл.

- Які новини? – запитав він.

Здоровань відповів єхидною посмішкою і штовхнув свій термінал по столу Ґолденові. Погляд капітана розпізнав акаунт фонду «врятуй Мей». На ньому біло більше півмільйона доларів ООН.

Капітан свиснув і впав на стілець: матка боска, Амосе. Я сподівався що ми в змозі… але ж не стільки.

- Еге. Вранці було трохи більше триста тищ. За останні три години додалося ще двісті. Схоже що кожен, хто слідкує за лайном на Ґанімеді у новинах, зробив з маленької Мей візуалізацію трагедії.

- Цього вистачить? – з нетерплячкою перервав Менґ.

- З біса, так, - з посміхом відповів Джим, - значно більше ніж досить. Це чудово профінансує нашу рятувальну місію.

- І в нас таки є зачіпка, - сказав Амос, зробивши драматичну паузу аби ковтнути кави.

- Щодо Мей?

- Атож, - Бертон додав ще трохи цукру в каву, - Праксе, перешли йому те повідомлення.

Капітан тричі передивився повідомленні, щоразу його посмішка робилася ширше.

- відео з камер охорони у вашій презентації. Я вірю в те що знаю чоловіка на ньому, - сказав літній джентльмен на відео, - але його прізвище не Стрікленд. Коли я працював з ним в гірничо-технологічному університеті Церери, його ім’я було Мерріан. Карлос Мерріан.

- Це, - сказав капітан після останнього перегляду, - те, що б мій старий приятель Міллер міг би назвати слідом.

- Що тепер, шефе? – запитав механік.

- Я думаю, що мені потрібно зробити телефонний дзвінок.

- Нехай. Ми з доком злазимо з твоїх вух і дивимося як течуть гроші.

Вони вийшли разом. Дочекавшись поки за ними зачиниться люк, Голден відправив запит на з’єднання на комутатор Церерського гірничого. Затримка, згідно теперішньої позиції Тихо, складала хвилин п’ятнадцять, тож відкинувшись у кріслі він запустив простеньку гру в пазли, яка лишала мізки вільними, дозволяючи паралельно розробити план. Якщо вони дізнаються ким був Стрікленд до тих пір як став Стріклендом, вони зможуть відшукати історію його кар’єри. Десь на цьому шляху він перестав бути хлопцем на ім’я Карлос, який працював в технічному вузі і став хлопцем на ймення Стрікленд, який крав маленьких діток. Знання чому він так зробив, може бути непоганим стартом до розуміння де він міг бути тепер.

Майже через сорок хвилин після надсилання запиту, він отримав відповідь. Він був трохи здивований, побачивши літнього чоловіка з відео повідомлення. Він навіть не сподівався зв’язатися з ним з першої ж спроби.

- Вітаю, - сказав чоловік, - я доктор Мойнахан. Я очікував на ваше повідомлення. Я розумію так, що ви бажаєте отримати деталі щодо доктора Мерріана. Коротше кажучи, він і я працювали в біологічній лабораторії ЦГТУ. Він досліджував біологічний розвиток обмежених систем. Пристойно грати в університетські ігри так і не навчився. Не зміг завоювати довіру багатьох прибічників. Тож коли він зайшов у певні етичні сірі зони, вони були занадто щасливі витурити його. Деталей я не знаю. Я не був керівником його підрозділу. Дайте мені знати, якщо вам потрібно ще щось.

Голден двічі переглянув відповідь, робив нотатки і шпетив п’ятнадцяти хвилинну затримку. Коли був готовий, надіслав відповідь:

- Я дуже вдячний вам за допомогу, докторе Мойнахан. Ми вдячні вам. Я не сподіваюся що ви знаєте про його долю після витурення з університету, чи не так? Чи він отримав місце в іншому закладі? Пристав в корпорацію? Хоч щось?

Натиснув «відправити» і знову всівся чекати. Спробував, було, повернутися то гри в пазли, але турботи змусили закрити її. Натомість, він запустив публічний канал розваг Тихо і дивився дитячий мультфільм, достатньо шалений і голосний аби відірвати його від думок.

Коли термінал бренькнув вхідним повідомленням, капітан ледь не розтрощив його у бажанні якнайшвидше відкрити відео.

- Взагалі-то, - сказав доктор Мойнахан, чухаючи сиву щетину на щоці, - він навіть не пройшов експертизу з етики. Пішов за день до неї. Шумів сильно, ходив по лабораторії і волав, мов, більше ми на нього ніколи не будемо тиснути. Мов, має високу посаду у корпорації з будь-якими потрібними ресурсами і фондами, які йому стануть у пригоді. Називав нас вузьколобими писаками, щурами конторськими які стагнують в болоті нікчемних етичних обмежень. Нажаль, назви компанії де він став до праці, я не пам’ятаю.

Голден натис на павзу і відчув холодок, що пробіг по спині. Стагнувати в болоті нікчемних етичних обмежень. Йому не потрібен був Мойнахан аби вказати компанію, яка могла підібрати таку людину. Він чув це саме, слово в слово від Ентоні Дрездена, архітектора проекту «Ерос», який вбив півтора мільйона людей на початку видатного біологічного експерименту.

Карлос Мерріан вступив до Протоґену і зник. Повернувся Стріклендом, викрадачем маленьких дітей.

І, як вважав Голден, вбивцею також.

Розділ тридцять п’ятий: Авасарала.

На екрані молодий чоловік реготав так само, як двадцять п’ять секунд потому він реготав на Землі. Таку затримку жінка ненавиділа найбільше. Занадто для розмови, яку можна вважати нормальною і замало аби визнати її неможливою. Все що вона робила займало забагато часу, кожне читання реакції і нюансів було калічним через спроби вгадати що саме у її словах і гримасах десять секунд потому їх викликало.

- Лиш вам, - казав молодий чоловік, - вдалося узяти війну між Марсом і Землею,

перетворити на приватний круїз і потім виглядати розлюченою через це. Будь-хто в моєму офісі віддав би за можливість полетіти з вами ліве яєчко.

- Наступного разу я прихоплю колекцію, але..

- Що стосується детального переліку військових матеріально-технічних запасів, - сказав він

через двадцять п’ять секунд, - рапорти на місці, але вони не такі точні як мені б хотілося. Декілька моїх інтернів для вас розробили пошукові параметри. Мої враження такі: бюджет дослідження складає десяту частину усіх грошей, направлених на актуальні дослідження. Після вашого погодження, в мене буде право переглянути їх, але ці флотські чудово знаються на затьмаренні речей. Я сподіваюсь ви знайдете…, - на його обличчі виникло нерозуміння, - колекцію?

- Забудьте. Що ви казали?

Вона чекала п’ятдесят секунд, перелічуючи кожну персонально. Молодик вів далі:

- Нам може пощастити, але якщо вони щось забажають приховати, то скоріш за все вже приховали.

Особливо відтоді, як вони в курсі того що ти шукаєш, і що саме я попрохала тебе пошукати, - думала Крісьєн.

Навіть якщо залізти у потоки вхідних між Мао-Квіковська, Нґуєном і Еррінрайтом, на момент коли її союзники отримають доступ, все буде приховано. Все що вона може зробити – то це продовжувати тиснути по всім можливим фронтам, розраховуючи і сподіваючись що десь вони проколяться. Ще три дні інформаційних запитів і уточнень, і вона зможе попросити проаналізувати трафік. Їй достеменно не було відомо, яку саме інформацію вони приховують, але якщо вдасться зрозуміти, яку категорію даних вони ховають, це може щось означати.

Щось, але не багато.

- Робіть що можете, - сказала вона, - я тут, у забутому богом місці, розкошую. Повертайтесь.

Вона не стала чекати п’ятдесят секунд для прощання і кращих побажань згідно етикету. Життя занадто коротке для цього лайна. Її особисті покої на «Ґуаньїнь» були шикарними. Ліжко і диван співпадали з товстим килимом по тонам золотого і зеленого, які б мали контрастувати, але ні. Освітлення співпадало з сонячним світлом середини ранку найліпшим, з усіх бачених нею, штибом. Очищувачі повітря надавали всьому легеньку нотку землі і свіжозрізаної трави. Лиш невисока гравітація руйнувала ілюзію перебування у приватному заміському клубі десь в зеленому поясі Азії. Низька гравітація і клята затримка в часі.

Вона ненавиділа низьку гравітацію. Навіть якщо прискорення було ідеально рівномірним і яхта ніколи не має ухилятися від уламків, її кишкам потрібна була повна сила тяжіння, аби проштовхувати то всьо. З тих пір як вона опинилася на борту травлення було кепським та й дихання було якимось недостатнім.

Її система бренькнула. Новий звіт з Венери. Відкрила. Готується попередній аналіз аварії «Арбоагаста». У металі відшукали якусь іонізацію, яка відповідає чиїйсь теорії функціонування протомолекули. Це вперше передбачення підтвердилось, перший дотик до справжнього розуміння того, що сталося на Венері. Там був точний таймінг трьох енергетичних піків. Там був спектральний аналіз верхніх шарів атмосфери Венери, який демонстрував більшу за очікувану кількість атомарного азоту. Авасарала помітила, як їй темніє в очах. Правда була в тому що її це не обходило.

А мало би. Це було важливим. Можливо найважливішим за все, що сталося. Але за компанію з Еррінрайтом, Нґуєном і всіма іншими вона була втягнута у дрібний, людський конфлікт війни, впливу і племінного розділення між Землею і Марсом. І між зовнішніми планетами, якщо ставитись до них серйозно.

Дідько, з цієї точки зору вона більш турбувалась про щодо Боббі і Котіяра, аніж про Венеру. Останній був гарною людиною, і його несхвальність дратувала її, лишаючи почуття колючості. Та й Боббі виглядала немов ось-ось не витримає. А чому їй витримувати? Жінка бачила як навколо неї помирають товариші, її висмикнули зі звичного оточення а тепер вона працює на свого традиційного ворога. Морпіх є міцним горішком у багатьох сенсах, тож мати у команді когось без прихильників чи зв’язків на Землі є справжньою вигодою. Особливо після цього йобаного Сорена.

Крісьєн відкинулась у кріслі, нервуючись почуттям своєї невеликої ваги при низькій гравітації. Сорен все ще муляв. Не зрада сама по собі; зрада була небезпекою професії. Якщо вона дозволить своїм почуттям зачіпати себе, то їй точно варт іти на пенсію. Ні, вона просто не помітила. Вона дозволила собі мати сліпу пляму і Еррінрайт знав як цим скористатися. Як позбавити її прав. Жінка ненавиділа бути обіграною. Більше того: вона ненавиділа, коли її невдача означала більше війни, більше жорстокості, більше дитячих смертей.

Ось ціна провалу. Більше дитячих смертей.

Тож вона більше не має програвати.

Крісьєн майже бачила Арджуна, м’яку зажуреність в його очах. Ти не за все відповідаєш, - міг сказати чоловік.

- Це йобана відповідальність кожного, - в голос промовила жінка, - але одна я ставлюся до цього серйозно.

Посміхнулась. Нехай монітори і шпики Мао розберуться в цьому. Вона дозволила собі уявити як вони нишпорять в її кімнаті в пошуках ще одного передавального пристрою, у намаганні зрозуміти з ким же вона розмовляє. Або подумають що у літньої жіночки вже тирса з голови сиплеться.

Нехай здивуються.

Вона закрила венеріанську доповідь. Поки ширяла у своїх фантазіях, надійшло ще одне повідомлення. Цього разу на тему, яку вона просила відслідковувати. Коли прочитала пояснення від служби розвідки, її брови полізли на лоба.

- Я Джеймс Голден і я прошу вашої допомоги.

Авасарала бачила що і Боббі дивиться на екран. Обидві були виснаженими і змореними. Її очі були сухуватими, але без луснувши судинок. Немов оберталися без мастила. Якщо комусь потрібно показати різницю між сонною і втомленою, то ось вам, будь-ласка, морпіх.

- Отже він вибрався, - прокоментувала сержантка.

- Він, його ручний ботанік і вся клята команда, - погодилась Крісьєн, - то тепер ми маємо розповідь про те, що такого робилося на Ґанімеді, що змусило ваших і наших хлопців здивуватися аж до перестрілки.

Боббі дивилася на неї:

- Ви вважаєте це правдою?

- А що таке правда? Я вважаю що Голден має довгу історію вибовкування усього що знає, або вважає що знає з часів створення людства. Правда чи ні, але він в це вірить.

- А те що він казав про протомолекулу? Тобто він же щойно всім розповів що на Ґанімеді вона вирвалася на волю.

- Атож.

- Люди мають на це відреагувати, вірно?

Авасарала відкрила звіт розвідки, потім трансляцію заворушень на Ґанімеді. Худі, перелякані люди, зморені трагедією і війною, підштовхувані панікою. Це не бандити, що насолоджуються своєю силою. Це прибиральники, що намагаються утримувати своїх жінок але помирають від штовханини, переходячи межу між необхідним насиллям і неефективністю.

- Вже п’ять десятків мертвих, - вела далі Авасарала, - але це лиш на перший погляд. Те місце настільки непридатне, що вони так само можуть померти від хвороб або недоїдання.

- Я ходила в той ресторан, - раптом сказала Боббі.

Авасарала скривилась, вишукуючи в її словах метафору. Дрейпер вказала на екран.

- Той, перед яким вони помирають? Я їла там якраз після прибуття на місце призначення. У них були смачні сосиски.

- Пробач, - сказала Авасарала, але морпіх лиш струснула головою: - Тож кіт виліз з мішка.

- Можливо, - відповіла Крісьєн, - а можливо й ні.

- Джеймс Голден щойно повідомив на всю систему що протомолекула на Ґанімеді. В якому з світів це може бути не так?

Літня леді відкрила сторінку з стрічками новин, перевірила позначки і запустила ту, в якій виступали потрібні їй експерти. Декілька секунд пішло на буферизацію даних, вона підняла палець просячи трохи потерпіти.

- …повністю безвідповідально, - закінчив речення серйозний чоловік у лабораторному халаті і африканському головному уборі куфі. Презирством у його голосі можна було здирати фарбу. Біля нього з’явився інтерв’юер. Їй було років двадцять, коротко стрижена. Темний костюм мав довести що вона є серйозним журналістом.

- Тож ви кажете що протомолекула в цьому не замішана?

- Так. Зображення надані Джеймсом Голденом і його невеликою командою не мають жодного відношення до протомолекули. Це павутиння з’являється завжди, коли ви маєте справу з витоком в’яжучого реагенту. Кожного разу.

- Тож причин для паніки немає.

- Еліс, - вчений направив емоції на дівчину, - за декілька днів інфікування, Ерос перетворився на онлайнове шоу жахів. За час, з якого були виявлена ця ворожа субстанція, Ґанімед не показав ні одного випадка живої інфекції. Ні одного.

- Але ж з ними був вчений. Доктор Праксідікі Менґ, ботанік, чию дочку…

- Я цього чоловіка, Менґа, не знаю. Але гра з соєю ще не робить його великим експертом з протомолекули, як не робить нейрохірургом. Звісно, мені дуже шкода його дочку, але ні. Якби на Ґанімеді була протомолекула, ми б про це вже давно дізналися. Панікувати в прямому сенсі немає причин.

- Він може так триматися годинами, - прокоментувала Авасарала вимикаючи екран, - і в нас таких десятки. Марс робить те саме. Насичує новини контр історіями.

- Вражаюче, - Боббі відштовхнула себе від столу.

- Це заспокоює людей, ось що важливо. Голден вважає себе героєм, людям – правду, інформація має бути вільною, бла-бла-бла, але він йобаний придурок.

- Він на власному судні.

Крісьєн схрестила руки:

- Що ти маєш на увазі?

- Він на власному кораблі, а ми ні.

- Тож ми всі йобані придурки, - відказала чиновниця, - чудово.

Боббі підвелася і почала кроками міряти кімнату. Повертала задовго до стіни. Жінка звикла ходити по меншим приміщенням.

- Що ви бажаєте аби я з цим зробила? – запитала марсіянка.

- Нічого. Що ти, з біса, можеш з цим зробити? Ти так само застрягла тут зі мною. Я майже нічого не можу зробити, хоч і маю друзів на вищих щаблях. А в тебе немає нічого. Я лише хочу поговорити з кимось, кого можна не чекати дві хвилини, аби дозволити мене перебити.

Вона зайшла дуже далеко. Вираз обличчя морпіхи пом’якшав, став спокійнішим, відстороненим і закритим. Вона відключилася. Авасарала присіла на край ліжка і сказала:

- Це було несправедливо.

- Якщо ви так вважаєте.

- Я, блядь, так вважаю.

Дрейпер підвела голову:

- Це було вибачення?

- Так близько до вибачення, як можна підійти у цей момент.

Щось у голові Крісьєн перемінилося. Не про Венеру, не про Джеймса Голдена і його звернення щодо нещасної втраченої дівчинки, навіть не про Еррінрайта. Це про Боббі, про її ходіння, про її безсоння. Авасарала невесело посміхнулася - нарешті до неї дійшло. Потім сказала:

- Це весело.

- А ви спробуйте.

- Ти нагадуєш мені мою дочку.

- Та ну?

Вона розгнівала марсіянку а тепер має дати пояснення. Повітряні рециклери самі собі щось гуділи. Десь дуже далеко, в нутрощах яхти стогнало, немов вони були на борту стародавнього парусного корабля, зробленого з дерева і смоли.

- Мій син загинув, коли йому було п’ятнадцять, - почала оповідь Крісьєн, - лижі. Я тобі вже розповідала? Він був на схилі, по якому з’їжджав вже разів двадцять-тридцять. Він знав трасу, але щось трапилось і він в’їхав в дерево. Вони вирішив що зіткнення відбулося на швидкості кілометрів шістдесят на годину. Дехто при таких наїздах виживає, але не він.

На хвилинку вона знову опинилася в будинку, а на екрані медик розповідав їй новини. Вона все ще могла відчувати аромат ладану, що його палив Арджун. Вона могла чути як дощ тарабанить по склу краплями, немов пальцями. Це найгірші спогади, які вона мала але вони чисті і прозорі. Вона зробила глибокий, до дрижаків вдих.

- За наступні шість місяців я тричі майже розійшлася з чоловіком. Арджун був святим, але й святість має свої межі. Ми сварилися з будь-якого приводу. За нізащо. Кожен з нас звинувачував у смерті Чаранпала себе самого і заводився, якщо інший намагався узяти вину на себе. Звісно, від цього найгірше страждала дочка.

- Якось ми пішли кудись ввечері, Арджун і я. Повернулися пізно і завелися лаятись. Аканті на кухні мила посуд. Руками мила чистий посуд. Терла його тканиною і цим жахливим металевим віхтем. Її пальці були в крові, але вона, здається не помічала, розумієш? Я намагалася її зупинити, відтягнула, геть але вона почала верещати і не припиняла, поки я її не дозволила закінчити миття. Лють осліпила мене. Я ненавиділа дочку. На секунду я зненавиділа її.

- І я достеменно вам її нагадую?

Авасарала обвела рукою кімнату. Ліжко з справжньою лляною постелею. Текстурований папір на стінах, ароматизоване повітря.

- Ти не йдеш на компроміси. Ти не хочеш бачити речі такими, якими я тобі розповідаю а коли я намагаюсь і роблю, ти втікаєш.

- То цього вам треба? – запитала Дрейпер. Її голос виріс до крику. Це була лють, але саме лють і повернула її до пам’яті, - ви бажаєте аби я погоджувалася з усім що ви кажете, а якщо ні то ви зненавидите мене за це?

- Звісно я бажаю аби ти вказувала мені на моє лайно. Це те за що я тобі плачу. Я ненавидитиму тебе лиш момент, - сказала літня жінка. – А дочку я дуже люблю.

- Я впевнена що ви так і робите, мем. Я не вона.

Авасарала зітхнула.

- Я покликала тебе не через те що втомилася від затримки сигналу. Я турбуюсь. Курва, я навіть перелякана.

- Чим?

- Тобі увесь список зачитати?

Боббі щиро посміхнулась. Крісьєн відчула, що посміхається у відповідь:

- Я боюся того що мене вже переграли. Я боюсь що не матиму змоги зупинити яструбів і їх змовників до того, як вони використають свої нові, красиві іграшки. І…і я боюся що можу помилятися. Що станеться, Боббі? Що станеться, якщо тая холера з Венери підніметься і знайде нас розділеними, побитими і неефективними, як от зараз?

- Я не знаю.

Бренькнув термінал Крісьєн. Вона зиркнула на нове повідомлення. Генерал Саутер.

Чиновниця відправила йому занадто невинне повідомлення про призначення сніданку, коли вони обоє повернуться на Землю, потім закодувала його для дотримання вищого рівня допуску приватним кодом. Її утримувачі як мінімум пару годин ламатимуть голову над зламом. Вона тицьнула в повідомлення. Там виявився простий текст.

З ЗАДОВОЛЕННЯМ. ОРЕЛ ПРИЗЕМЛИВСЯ ОПІВНОЧІ В РИМІ ТРИМАННЯ ТВАРИН ЗАБОРОНЕНО.

Авасарала реготнула. Цього разу це було справжнім задоволенням. Боббі нахилилась над її плечем і Крісьєн повернула екран так, щоби здоровенна морпіх могла прочитати.

- Що це означає?

Авасарала вказала рухом, аби співбесідниця нагнулась настільки, аби вухо Дрейпер опинилося біля її вуст. На такій інтимній відстані, велика жінка пахла чистим потом і пом’якшувачем з ароматом огірка з гостьового набору в кімнатах Мао.

- Нічого, - ледь чутно, самими губами прошепотіла вона, - він просто слідує моїм вказівкам, але вони собі всі тельбухи зжують, розшифровуючи.

Боббі підвелася. Вираз недовіри на її обличчі був непідробним:

- То це так на справді працює уряд?

- Ласкаво просимо в мавп’ячий будиночок.

- Я думаю, що піду і нап’юся.

- А я повернуся до роботи.

У одвірку морпіх зупинилася. Вона виглядала маленькою у широкому одвірку. Рама дверей на космічному кораблі яка робила Роберту Дрейпер маленькою. В цій яхті не було нічого щоб не виглядало огидливим зі смаком.

- Що з нею сталося?

- З ким?

- Вашою дочкою.

Авасарала закрила термінал.

- Арджун співав для неї, аж поки вона не зупинилась. Це зайняло три години. Він вмостився на шафці і пройшовся по всім пісням, які ми їм співали у дитинстві. Зрештою, Ашанті дозволила відвести себе до її кімнати і покласти в ліжко.

- Ви і його ненавиділи, еге ж? За те що він зміг їй допомогти тоді, коли ви не змогли.

- Тямиш, сержанте.

Боббі облизнула губи:

- Мені хочеться комусь зробити боляче. Боюсь, що якщо це будуть не вони, то буду я сама.

- Ми всі сумуємо на свій лад, - відповіла на це Крісьєн, - чи варто воно того, якщо скільки б людей ти не вбила, то свій підрозділ не повернеш. Не більш варте ніж кількість людей яку я рятую можуть бути Чаранпалами.

Довгий час Дрейпер обмірковувала слова. Авасарала майже чула, як мізки морпіха прокручують думки туди й назад. Сорен був ідіотом, коли недооцінював цю жінку. Але Сорен був ідіотом у багатьох інших речах. Коли вона нарешті заговорила, то голос став легким і вільним, немов вимовлені слова не були ґрунтовними:

- Спробувати не завадить.

- Це те, чим ми займаємось, - відповіла її шефиня.

Дрейпер коротко кивнула. На секунду, літня жінка подумала що буде віддано честь, натомість співрозмовниця різко рушила до безкоштовного бару у широкому, спільному просторі. Там був фонтан з бризками води, які стікали по підробним бронзовим скульптурам коней і напівоголених жінок. Якщо вже це не змусить міцно надудлитись, то тоді вже ніщо не зможе.

Крісьєн знову запустила відео.

- Це Джеймс Голден…

Знову вимкнула.

- Ну ти хоч цю їбучу бороду збрив, - сказала вона, ні до кого не звертаючись.

Розділ тридцять шостий: Пракс.

Доктор Менґ пам’ятав своє перше прозріння. Чи, можливо, вважав що те що він запам’ятав було першим. По факту відсутності особливих доказів, підходило і воно. Другий курс, сімнадцять років, він в лабораторії генетичної інженерії. Сидячи між металевих столів і мікроцентрифуг, він воював з тим, чому саме його результати виходили такими кепськими. Він перевірив розрахунки, перечитав лабораторні нотатки. Помилка була більшою, аніж можна було пояснити недбайливим виконанням, але його виконання недбайливим не було.

А потім він допетрав, що один з реаґентів був хіральним⁴⁸, і тепер вже він зрозумів, що сталося. Нічого неправильного не малося на увазі, але він зрозумів що реаґент був узятий з природнього джерела замість того, аби бути отриманим de novo⁴⁹.

Замість того, аби бути рівномірно лівостороннім, він виявився сумішшю хіралітів, половина з яких була неактивною. Через здогад, його посмішка розтягнулася від вуха до вуха.

Це мав бути був провал, але провал зрозумілий, що зробило його перемогою. Єдина річ що його дратувала це те що йому знадобилося так багато часу аби її помітити.

Останні чотири дні, після перегляду трансляції він погано спав. Натомість він вчитувався в коментарі і повідомлення, що надходили разом з пожертвами, на деякі відповідав, задавав питання незнайомим людям з усієї Системи. Добра воля і шляхетність збуджували, линучи до нього звідусіль. Два дні вчений не спав, підтримуваний ейфорією через почуття ефективності. Коли ж спав, то снив про пошуки Мей.

Коли відповідь з’явилася, він бажав лиш одного – аби вона оформилася раніше.

- За час що в них був, доку, її можна було перевезти будь-куди, - казав Амос, - не хочу тобі я сипати сіль на рану чи щось такеє, звісно.

- Так, вони могли, - відповів Менґ, - можна переміщувати як завгодно довго, поки є запас медикаментів для неї. Але не вона є обмежуючим фактором. Питання в тому, звідки вони узялися.

Пракс покликав усіх на зустріч, гадки не маючи, де її провести. Команда «Росі» була невеликою, але Амосові апартаменти ще меншими. Він хотів було використати камбуз, але там все ще техніки закінчували ремонт та й він бажав приватності. В кінці-кінців, перевіривши вхідні потоки пожертв, він скориставшись крихітною частинкою, винайняв окрему кімнату в станційному клубі.

Тепер вони були в приватному лаунжі. Позаду, на екрані, що скидався на вікно показували як величезні монтажні маніпулятори рухалися на долі градусів, двигуни позиціювання спалахували і гаснули у рухах, складних як мова. Ще одна річ, про яку Пракс ніколи не думав, до того як потрапив сюди: станційні маніпулятори мали використовувати двигуни позиціювання, аби від їх рухів станція, до якої вони були припасовані, не зміщувалася. Танок дрібних рухів породжує дрібнесенькі хвильки, - завжди і повсякчас.

В кімнаті, між столами і протиперевантажувальними кріслами линула м’яка, лірична музика. Голос співака був глибоким і заспокійливим.

- Звідки? – перепитав пілот, - я вважав що вони були з Ґанімеду.

- Лабораторія на Ґанімеді не була пристосована до серйозних досліджень, - відказав вчений, - вони до того ж зробили можливим факт перетворення Ґанімеду на зону бойових дій. Це непідходяща атмосфера, виконуй вони первинні дослідження тут. Це була польова лабораторія.

- Я намагаюся не срати там де їм, - відреагував механік.

- Ти живеш у космічному кораблі, - відказав Голден.

- Ну то я не серу на камбузі.

- Та ясно все.

- У будь-якому випадку, - вів далі Пракс, - ми можемо підсумувати що діяли вони з бази, яка захищена краще. І база ця має бути десь неподалік, у Йовіанській системі.

- Я знову заплутався, - не зрозумів капітан, - чом їм тре’ бути поближче?

- Час на перевезення. Мей можна відтарабанити будь-куди, аби ліки були, але вона міцніша за…за річ.

Джим підняв руку, неначе школяр, який хотів щось запитати.

- Нехай, мо’ я погано розчув. Але хіба не ти щойно сказав, що штука, яка прорвалася в середину мого корабля, кинула в мене півтонну палету і майже прогризла собі шлях до ядра реактора є більш ніжнішою за чотирьохрічну дівчинку без імунної системи?

Пракс кивнув. Вістря жаху і туги кольнуло його. Їй більше не чотири. День народження Мей був місяць тому, і він його пропустив. Їй виповнилося п’ять. Туга з болем стали його постійними компаньйонами. Вчений відкинув сум геть.

- Говоритиму зрозуміліше, - сказав він, - тіло Мей у цій ситуації не бореться. Це її хвороба, якщо так вже мислити. У нормальному тілі стається купа речей, які не стаються з нею. Тепер візьміть одну з речей, одну з істот. Типу тієї, що була на кораблі?

- Ця потвора була досить активною, - відреагував Амос.

- Ні, - відказав Пракс, - тобто так, але ні. Я маю на увазі активну на біохімічному рівні. Якщо Стрікленд, чи Мерріан чи хто завгодно використав протомолекулу для перетворення людського тіла, він наклав одну складну систему на іншу. Ми знаємо, що це не стабільно.

- Добре, - втрутилась Наомі. Вона сиділа поряд з Бертом, через стіл від Голдена, - як ми це знаємо?

Пракс скривився. Тренуючи свою промову, він не очікував що буде так багато питань. Поняття, які на його думку, були звичними від початку навіть не поставали. Ось чому він не пішов у викладачі. На їх обличчях він побачив абсолютне збентеження.

- Ну добре. Давайте я почну з основ. На Ґанімеді щось почало війну. Також там була таємна лабораторія, працівники якої абсолютно точно знали про атаку наперед.

- Це ясно, - озвався Алекс.

- Добре, - вів далі вчений, - в лабораторії ми побачили сліди протомолекули, мертвого хлопчика і купу готових до відльоту людей. Коли ми туди дісталися, нам варто було пробитися до половини. Після цього, ще щось попереду нас вирвалось і всіх повбивало.

- Агов, - перебив Бертон, - ти вважаєш що це той самий огир, що вліз на «Росі» ?

Пракс прикусив губу і не дозволив прозвучати слову «Очевидно».

- Можливо, - сказав він натомість, - схоже що у первинній атаці було задіяно не одне таке створіння.

- Тобто загубилась пара? – уточнила Наомі, хоча він помітив що жінка вже так вважає.

- Ні, тому що вони знали що так має статися. Одне загубилося, коли Амос кинув гранату їм за спини. Ще одне вивільнилося випадково. Але це не грає ролі. А грає те, що використавши протомолекулу для програмування людського тіла, вони виявились не здатні до тонкого її контролю. Програма яку вони ввели зламалася.

Пракс кивнув так, неначе цим рухом він допомогти слідувати вервечці його міркувань. Голден захитав головою, зупинився і потім кивнув.

- Бомба, - сказав він.

- Бомба, - погодився доктор Менґ, - навіть не знаючи, що друга істота загубиться, вони спорядили її потужним вибуховим, запальним зарядом.

- Йой! – вигукнув пілот, - ади! Ви зрозуміли жи вони знали про се, жи в него випадково може впасти кляма, і начинили її вибухівков на випадок, якщо вирвеси з рук.

У глибині космосу, зварювальники чиркали по обшивці наполовину збудованого судна, спалахи електричної дуги кидали гострі, раптові промені на нетерпляче обличчя Камаля.

- Так, - погодився Пракс, - або це могло бути додаткове озброєння, або навантаження яке й мало бути доставлено цією істотою. Я особисто вважаю що це запобіжник. Але воно може мати і інше призначення.

- Так, але ж воно лишило бомбу коло себе, - не погодився Алекс.

- З часом воно викинуло заряд, - відповів Пракс, - бачите? Воно обрало переконфігурувати себе, аби видалити корисне навантаження. Воно не поклало його аби знищити «Росі», навіть якби думало що могло. Воно не донесло заряд до цілі. Воно вирішило витягти з себе цю штуку.

- І воно знало як це зробити.

- Воно достатньо розумне, аби розпізнати небезпеку, - повідомив вчений, - я ще не розібрався в механізмі. Він або коґнітивний, або мережевий, або щось типу модифікованої імунної відповіді.

- Окей Праксе. Якщо протомолекула може випадково вирватися з будь-яких обмежень, що в них її втиснуто і пуститися берега, до чого це нас приводить? – запитала Наґата.

Повертаємося до початку, подумав доктор Менґ, і показав їм картинку, яку хотів показати з самого початку:

- Це приводить нас до того, що де б не була головна лабораторія – місце, в якому вони цю штуку не випускають, - воно має бути достатньо близько до Ґанімеда аби дістатися сюди до того, як вийде з під контролю. Я не знаю як далеко це може бути, і готовий закластися що і вони не знають. Чим ближче тим краще.

- Юпітеріанський місяць або секретна станція, - запропонував капітан.

- Секретної станції в йовіанській системі бути не може, - не погодився пілот. Ту фист великий трафік. Хтось щось та вздрит. Тутка, холєра, було зібрано більшість позасонячної астрономії, поки вони до Урану не перебралиси. Постов щось ближче і астрономи розлютєтси, бо то шкоде їх картинкам, нє?

Наомі постукувала пальцем по столу, звук був схожий на капання конденсату в середині металевої вентиляційної системи.

- Що ж, очевидним вибором лишається Європа, - сказала вона.

- Це Іо, - нетерпляче не погодився з нею Пракс, - я використав трохи грошей для пошуку по тарифам типів ариламінів⁵⁰ та нітроаренів⁵¹, які використовується для мутаґенних досліджень, - він припинився, - це нічого що я так вчинив, правда? Витратив кошти?

- Вони для того там і були, - погодився Голден.

- Добре, отже мутаґени, які починають діяти лише після активації, знаходяться під дуже пильним контролем, так як їх можна використати для досліджень у сфері біологічної зброї. Але без них не обійтись, якщо ви намагаєтеся працювати з біологічними каскадами такого типу. Більшість поставок призначені для Ґанімеду, проте і Європи дістався тонкий але постійний потічок. Та коли я помітив це, то не побачив згадки про фінального отримувача. Тому що за дві години після посадки, їх вже переправляли з Європи.

- На Іо, - озвався Джим.

- Місце призначення знов-таки не значилося, але контейнери для них мають відповідати вимогам безпеки Землі і Марсу. Дорожезні. Отже транспортні контейнери для Європи поверталися виробникові як плата за транспортування до Іо.

Пракс перевів дух. Це все одно що зуби вишкірити, хоча він був упевнений, що всі докази використано так, щоб вони стали якщо не вирішальними, то хоч такими, що наводять на серйозні роздуми.

- Оооотже, - механік розтягнув слово майже вдвічі, - погані хлопці, можливо, на Іо ?

- Так, - погодився Пракс.

- Холєра, доку. Всьо що можу сказати.

Гравітація прискорення складала повне g без ледь помітної сили Коріоліса як на Тихо. Пракс розмістився в своїй каюті, схилившись над ручним терміналом. Під час подорожі на Тихо, коли він божеволів лиш від голодування і сердечного болю. На фізичному рівні нічого не змінилося. Стіни лишались вузькими і близькими. Повітряні рециклери так само гуділи і клацали. Лиш тепер він почувався не ізольованим, а у центрі розгалуженої мережі людей, направлених в один бік. В його бік.

ПАНЕ МЕНҐ, Я БАЧИЛА ВАШУ ДОПОВІДЬ І СЕРЦЕМ І МОЛИТВАМИ Я З ВАМИ. ПРОБАЧТЕ, НЕ МОЖУ НАДІСЛАТИ ГРОШІ ТОМУ ЩО Я НА БАЗОВОМУ, АЛЕ Я ДОДАЛА ВАШУ ДОПОВІДЬ У ЦЕРКОВНУ РОЗСИЛКУ. СПОДІВАЮСЬ ВИ ЗНАЙДЕТЕ ВАШУ ДОЧКУ ЦІЛОЮ І НЕУШКОДЖЕНОЮ.

Менґ створив листа для відповіді для таких загальних повідомлень і спробував налаштувати фільтри так, аби вони могли ідентифікувати такі повідомлення і відповідати заготованим текстом автоматично. Але утримався: важко зрозуміти наскільки добре будуть відповідати умовам фільтрації, до того ж він не хотів аби будь-хто вважав що його добрі слова прийняті як належне. В кінці-кінців на «Росінанті» в нього не було обов’язків.

Я ПИШУ ВАМ ТОМУ, ЩО В МЕНЕ Є ІНФОРМАЦІЯ ЯКА МОЖЕ СТАТИ У НАГОДІ ПРИ ВИЗВОЛЕННІ ВАШОЇ ДОЧКИ. З РАННЬОГО ДИТИНСТВА Я МАЛА У СВОЇХ СНАХ СИЛЬНІ ПЕРЕДЧУТТЯ. ЗА ТРИ ДНІ ДО ВИХОЖУ СТАТТІ ДЖЕЙМСА ГОЛДЕНА ПРО ВАС І ВАШУ ДОЧКУ, Я БАЧИЛА ЇЇ У ВІ СНІ. ВОНА БУЛА НА МІСЯЦІ, У МАЛЕНЬКОМУ МІСЦІ БЕЗ СВІТЛА. І ВАНА ДУЖЕ НАЛЯКАНА. Я СПРОБУВАЛА ЗАСПОКОЇТИ ЇЇ, АЛЕ ТЕПЕР ВПЕВНЕНА ЩО ВИ ЇЇ ВІДШУКАЄТЕ НА МІСЯЦІ АБО НАВКОЛИШНІЙ ОРБІТІ.

Пракс, звісно відповідав не на всі листи.

Подорож до Іо не повинна була зайняти більше часу ніж зайняла подорож на Тихо. Можливо й менше, так як цього разу навряд чи буде безбілетний конструкт протомолекули, який підірве вантажний відсік. Якщо ботанік задумувався про це занадто сильно, в нього починали свербіти долоні. Він знав де вона є, або де була. З кожною годиною Пракс підлітав все ближче і кожне повідомлення на його благодійний акаунт надавало більше сили. Хтось іще, хто міг знати де Карлос Меррін був і що робив.

Там було декілька з якими він почав спілкування, в основному, користуючись відео. Розмовляв з безпековим брокером зі станції Церера, який робив для нього пошуки по тарифам і виглядав справді приємним чоловіком. Перекидався відео з марсіянським психотерапевтом, який допомагає людям після втрати близьких людей до тих пір, поки вченому не здалося що психотерапевт тисне на нього. Ціла школа дітей – як мінімум сотня, відіслали запис їх хорового співу пісні на іспано-французькому суржику для Мей і її повернення.

Мозком він розумів, що нічого не змінилося. Вірогідність того, що Мей мертва чи як мінімум він її ніколи не побачить була дуже великою. Але коли стільки людей – і їх потік не вщухав, - казали що все буде добре, що вони мають надію на те що все буде добре і те що вони для нього робили створювало менш шансів для відчаю. Це було щось схоже на ефект групової підтримки. Подібний ефект спостерігався у рослин: хвору, страждаючу рослину можна помістити у спільноту здорових особин того ж виду і вона через близькість покращиться, навіть якщо ґрунт і вода будуть роздільними. Так, це все керувалося завдяки хімії, але люди є соціальними тваринами, тож коли жінка яка посміхається з екрану, поглядом глибоко проникає у твої очі і каже те, у що ти хочеш повірити, то не повірити майже неможливо.

Він знав що це дуже самозакохано, але воно викликало звикання. З тих пір як коштів на рахунку стало вдосталь для польоту на Іо, він перестав надавати увагу донатам. Голден подав йому детальний рахунок по витратам і цінам, але Пракс не вважав що капітан може хитрувати, тому лиш побігом глянув на все, що було до слова РАЗОМ унизу. Коли там стало достатньо грошей, він перестав за них хвилюватися.

Були коментарі, які потребували його уваги і часу.

Він чув спокійні і звичні голоси Алекса і Амоса на камбузі. Це нагадало йому час, коли він жив у спільному будинку в університеті. Усвідомлення чужих голосів, іншої присутності і комфорту, який приходить з цими знайомими звуками. Великої різниці у порівнянні з читанням коментарів не було.

Я ВТРАТИЛА СВОГО СИНА ЧОТИРИ РОКИ ТОМУ, І ВСЕ ЩЕ НЕ МОЖУ УЯВИТИ ЧЕРЕЗ ЩО ВИ ПРОХОДИТЕ ПРЯМО ЗАРАЗ. Я ХОЧУ МАТИ МОЖЛИВІСТЬ ЗРОБИТИ ЩОСЬ БІЛЬШЕ.

У списку лишилося ще пару тузенів. По примхливому корабельному часу був полудень, та Менґ дуже хотів спати. Він коливався, чи відкладати решту повідомлень на після сну, чи прочитати їх без зобов’язання відповідати на кожне. Алекс засміявся. Амос приєднався до сміху.

Пракс відкрив п’яте повідомлення.

ТИ ХВОРИЙ, ХВОРИЙ, ХВОРИЙ ВИБЛЯДОК, І ЯКЩО Я ТЕБЕ КОЛИСЬ ПОБАЧУ НА ВЛАСНІ ОЧІ, ТО БОГОМ КЛЯНУСЯ В’БЮ ВЛАСНИМИ РУКАМИ. ТАКИХ ЯК ТИ ТРЕБА ҐВАЛТУВАТИ ДО СМЕРТІ, АБИ ВИ ЗНАЛИ ЯК ЦЕ.

Вчений намагався перевести подих. Раптова біль у тілі була схожа з наслідками удару в сонячне сплетіння. Видалив повідомлення. Надійшло ще одне. І ще три вкупі. Потім тузень. З почуттям жаху віг відкрив одне з них.

СПОДІВАЮСЬ ТИ ПОМРЕШ.

- Я не розумію, - сказав ботанік терміналові. Злоба була раптовою, постійною і абсолютно не мала пояснення. По крайній мірі допоки він не відкрив одне з повідомлень, яке мало посилання на стрічку новин. Менґ надіслав запит, і за п’ять хвилин його екран очистився, на синьому полі замигтіло лоґо одного чималого новиннєвого аґреґатора з Землі, потім виникла назва власне, каналу, - «Новини без прикрас».

Коли лоґо зникло, на нього дивилася Нікола. Рука потягнулася до налаштувань. Частина його свідомості підозрювала що якимось чином він відкрив приватні повідомлення, навіть якщо інша частина підозрювала що знає краще. Нікола облизнула губи, подивилась кудись в далечінь а потім повернулась до камери. Виглядала вона втомленою. Виснаженою.

- Моє ім’я Нікола Мулко. Я була одружена з Праксідікі Менґом, чоловіком який кинув клич про допомогу для пошуків нашої дочки… моєї дочки, Мей.

На щоку впала сльоза, але вона її не витерла.

- Те що ви не знаєте – те що ніхто не знає, - що Праксідікі Менґ це монстр у людській подобі. Весь час, після того як я полишила його, я намагалася забрати дочку. Я вважала що його жорстоке ставлення до мене було лиш між нами. Я не вважала, що він робитиме їй боляче. Але новини, які доходили до мене від друзів, що лишились на Ґанімеді після мого переїзду…

- Нікола, - попросив Пракс, - Ні. Не роби цього.

- Праксідікі Менґ це жорстока і небезпечна людина, - вела своєї жінка на екрані, - Як мати Мей я вірю, що відколи я покинула його, мало місце жорстке емоційне, фізичне і сексуальне ставлення до дівчинки. А це підозріле її зникнення під час проблем на Ґанімеді лиш прикриття того факту що він її нарешті вбив.

По її щокам тепер густо текли сльози, але голос і очі були мертвими, немов у тижневої риби.

- Я нікого крім себе не звинувачую, - сказала вона, - я не мала покидати те місце, якщо не могла забрати свою дівчинку з собою.

Розділ тридцять сьомий: Авасарала.

- Я нікого крім себе не звинувачую, - мовила заплакана жінка і Авасарала зупинила відтворення, відкинувшись назад в кріслі. Її серце билося швидше ніж зазвичай, і здавалося, можна відчути як думки пробігають прямо під льодом її напруженої свідомості. Було таке враження, що якби хтось підійшов і приклав вухо до її голови то міг почути як бурчить її мозок.

Боббі сиділа на ліжку з балдахіном. Присутність морпіха робила ліжко маленьким, що само по собі вражало. Права нога була підігнута під неї а на хрусткому, золотому з зеленим покривалі у безладі лежали гральні карти. Значить про солітер вона забула. Марсіянка дивилась на неї, і Авасарала відчула, як губи складаються у повільній посмішці.

- Отже, мене виграно, - сказала літня леді, - вони його злякалися.

- Хто кого злякався?

- Еррінрайт пішов проти Голдена і цього виродка Менґа, ким би він не був. Вони примусили його вступити в бій. Цього вже не спинити.

- Ви не вважаєте що ботанік прибив свою дитину?

- Може бути, але це – вона постукала по завмерлому, мокрому обличчі колишньої пані Ботанікової, - це брудна кампанія. Я закладаюся на тижневу платню, що я обідала з жінкою, яка компанію сю координує.

Скептичний погляд Боббі примусив її посміхатися ще ширше.

- Це, - сказала Крісьєн, - перша справді гарна річ, яка сталася, відколи ми ступили на борт цього літаючого будинку розпусти. Мені треба повертатися до роботи. Хххолєра, хотіла б я бути у своєму офісі.

- Хочете чаю?

- Джину, - відповіла старенька, вмикаючи камеру на терміналі, - це треба відсвяткувати.

У вікні, що показувало зображення з власної камери, вона виглядала меншою аніж почувалась. Кімната була створеною так, щоби привертати увагу під яким кутом камеру не постав, типу якась поштівка. Будь-хто, хто подорожував яхтою, міг вихвалятися не кажучи ні слова, проте при слабкій гравітації її волосся стовбурчилося, немов щойно з ліжка. На додачу вона виглядала емоційно виснаженою і якось стиснуто.

Покинь це, казала вона собі. Знайди маску.

Зробила глибокий вдих, показала непристойний жест камері і почала запис:

- Адмірале Саутер. Я дуже вдячна за ваше останнє повідомлення. Дещо потрапило в моє поле зору і я вважаю що це може бути для вас цікавим. Здається хтось точить зуб на Джеймса Голдена. Якби я була з флотом, а не бовталася по йобаній сонячній системі, я б запросила вас на філіжанку кави і ми обговорили б ситуацію, але так як наразі це не можливо, тож відкрию для вас деякі з моїх особистих файлів. Я слідкувала за Голденом. Гляньте на те що в мене є і скажіть чи помічаєте те саме що і я.

Вона відправила повідомлення. Наступною річчю, яка б мала сенс була розмова з Еррінрайтом. Якщо ситуація була такою, якою вона є на думку їх обох, ї варто тримати його залученим і пов’язаним. Довгий час вона коливалась, чи варто робити вигляд що правил дотримано? Боббі забовваніла по праву руку, поставивши з м’яким стукотом на стіл склянку з джином. Авасарала узяла склянку і ледь вмочила губи. Особиста марка джина від Мао була чудовою, дарма що без дольки цитрини.

Ні. До сраки Еррінрайта. Вона відкрила свою адресну книгу і почала переглядати імена, поки не знайшла те що шукала. Потім натиснула «запис».

- Пані Корліновські, я щойно переглянула відео, яке звинувачує Праксідікі Менґа у поганому поводженні з його маленькою, симпатичною дочкою. З яких це пір відносини ООН зі ЗМІ перетворились на йобаний суд по шлюборозлучним справам? Якщо спливе наша дотичність до цієї ситуації, то я бажаю знати про чию відставку я маю оголосити у новинах. Прямо зараз я вважаю що про вашу. Передайте Річардові моє кохання і дайте відповідь, поки я не звільнила вашу некомпетентну дупу через некомпетентність.

Закінчила запис і відправила його.

- Це вона все організувала? – поцікавилась Боббі.

- Можливо, - Крісьєн ще сьорбнула джину. Він був добрячим. Якщо вона втратить обережність, то вицмулить багацько, - а якщо ні, то знайде хто це зробив і принесе на тарілочці з золотою лямівкою. Страхополох ця Емма Корліновські. За що я її і люблю.

Протягом наступної години вона відправила ще більше десятка повідомлень. Вистава, вистава і ще раз вистава.

Вона почала пильне розслідування щодо колишньої дружини Менґа і чи може ООН відповідати за наклеп. Вона накрутила хвоста координатору допомоги з Ґанімеду, вимагаючи усю можливу інформацію про Мей Менґ і її пошуки. Вона відправила запит з високим пріоритетом щодо ідентифікації лікаря і жінки з голденівського відео а потім надіслала давньому колезі що займався базами даних двадцяти хвилинне, незв’язне відео з коротеньким, невисловленим проханням про те саме прихованим між словами.

Еррінрайт змінив правила гри. Якби вона мала свободу, то її ніхто б не зупинив. Наразі вона дійшла висновку, що кожен її рук може фіксуватися, і використовуватися проти неї майже миттєво. Проте Еррінрайт і його союзники були лише людьми, тож якщо вона триматиме твердим постійний потік вимок і запитів, розмов і улесливості, вони щось пропустять. Або хтось з новин зверне увагу на ріст активності і заглибиться в неї. Або її спроби хоча б змусять Еррінрайта погано спати.

Це все що вона могла. Цього було не досить. Довгі роки тренувань у витонченому танку політики і влади залишили її з очікуваннями і рефлексами, які не могли бути використаними звідси. Затримка у часі мучила її фрустрацією і вона не дозволяла почуттям відбитися на тому, для кого робився поточний запис. Вона почувалася немов музикант світового класу, який опинився перед заповненою аудиторією з дитячою сопілкою у руках.

Крісьєн навіть не помітила як покінчила з джином. Лиш коли піднесла склянку до рота, то виявила що вона пуста. Пригадала що це вже не вперше. Промайнуло п’ять годин. Було отримано лише три відповіді на майже п’ять десятків відправлених повідомлень. Це не просто затримка часу. Це хтось контролює рівень шкоди.

Вона не розуміла що голодна, допоки не з’явився Котіяр з тарілкою ягнятини каррі і кавуном. Хвилі аромату надійшли за хвилину. Тельбухи літньої леді прокинулися з гарчанням і вона вимкнула термінал.

- Ти щойно врятував моє життя, - подякувала вона охоронцю і вказала на стіл.

- Це була ідея сержанта Дрейпер, - відповів той, - коли ви втретє проігнорували її питання.

- Я цього не пам’ятаю, - говорила жінка, поки тарілку ставили перед нею, - у них що слуг немає для таких справ? Чому це ти носиш їжу?

- Вони мають, мем. Я їм не дозволив увійти.

- Виглядає занадто. Нервуєш?

- Якось так.

Вона їла дуже швидко. Спина горіла, а ліву ногу кололи голки через довгого сидіння в одній позі. В молодості такого з нею не було. З іншого боку, в молодості в неї не було можливості шпетити в бога душу й мать головних гравців ООН і мати серйозне ставлення до себе. Час забрав її поставу, але натомість дав владу. Чесна угода.

Авасарала настільки не могла дочекатися поки закінчить їсти, що увімкнула термінал не ковтнувши ще останнього шматка. Її уваги очікувало чотири повідомлення. Саутер, благослови Господь його скарлючене, маленьке сердечко. Одне від когось з юридичної ради, чиє їм’я вона не запам’ятала і ще одне від особи, чиє їм’я таки запам’ятала. Одне від Майкла-Жона, скоріш за все щодо Венери. Відкрила те, що від Саутера.

Адмірал з’явився на екрані і вона ледь встигла утримати себе аби не сказати «привіт». Це просто відеозапис, не справжнє спілкування. Вона таке ненавиділа.

- Крісьєн, - заговорив адмірал, - вам варто бути обережною з усією тією інформацією, яку ви мені надсилаєте. Арджун буде ревнувати. Я не очікую що нашого друга Джиммі будуть цькувати за останній рейвах. Нашого друга Джиммі. Він не вимовив ім’я Голдена вголос. Це цікаво. Він очікує що фільтрація налаштована на ім’я Голдена. Авасарала пробувала вгадати про які фільтри він думає – на вхідних чи вихідних повідомленнях. Якщо у Еррінрайта є хоча б половина мозку, - а вона в нього є, він чигатиме на трафік обох у обидва боки. Чи турбується він про когось ще? Скільки ще гравців за столом? Інформації для роздумів немає, але як мінімум цікаво.

- Я бачу куди вас може завести ваша турбота, - говорив адмірал на запису – я порозпитую, але ви знаєте як воно буває. Мо’ за хвилину щось знайдеться, а мо’ й через рік. Хоч ви й не чужа людина. У нас тут і так подій по вуха, тож я й сам волів би запросити вас на той обід. До швидких, нових зустрічей.

Це вже була неприхована брехня, подумалось Авасаралі. Проте, приємно чути це від нього. Вона пошкрябала вилкою по тарілці і на сріблі назбиралась тонка плівка карі.

Перше повідомлення було від молодика з бразильським акцентом, в якому йшлося що ООН немає нічого спільного з роликом Ніколи Мулко, а значить, не може нести відповідальність за нього. Наступне було від боса того молодика, що перепрошував за нього і обіцяв повний звіт до кінця дня, - це було, звісно, значно схоже на правду. Розумні люди все ще її бояться. Це смакувало краще за ягнятину.

Коли вона простягнула руку до екрану, корабель трохи змістився вбік. Довелося впертися руками в стіл; в животі забулькало карі і рештки джину.

- Ми очікували на це? – закричала вона

- Так, мем, - відповів Котіяр з сусідньої кімнати, - корекція курсу згідно плану.

- В клятому офісі подібного ніколи не станеться, - пробурчала Крісьєн, а на екрані виник Майкл-Жон. Він виглядав помірно збентеженим, можливо, просто, через нахил обличчя. Накотив нудотний жах.

На хвильку вона побачила перед собою «Арбогаста», який розділявся на частини. Вона зупинила відтворення без будь-якої причини. Щось в її голові бажало відвернутися. Не дізнаватися.

Не важко було зрозуміти як Еррінрайт, Нґуєн і інші змовники повернулися спинами до Венери, де чужинський хаос впорядковувався і більше ніж просто впорядковувався. Вона теж його відчувала, атавістичний страх, що ворушився в голові. Наскільки простіше повернутися до старих ігор, до старих рухів, до історії озброєнь і конфліктів, облуди і смерті. Хоч і жахливим це було, проте знайомим. Відомим.

В дитинстві вона подивилася стрічку про чоловіка, який побачив обличчя бога. Першу годину він вів звичайне, сіре життя на базисі десь на узбережжі південної Африки. Коли він побачив бога, то видиво перемкнулося на десять хвилин ревища, а потім ще годину повільної відбудови ідіотського життя яке він мав від початку. Авасарала ненавиділа його. Лиш тепер, виходить, зрозуміла. Відвернутися геть було природньо. Навіть якщо це по-ідіотськи, впусту і самогубно, це природньо.

Війна. Різанина. Смерть. Усе насилля яким Еррінрайт і його підлеглі – вона впевнена, що майже всі з них були чоловіками, - були охоплені, чіпляло їх бо створювало комфорт. І всі вони перелякалися.

І вона теж, звісно.

- Піхвограї, - плюнула вона і запустила відео.

- Венера може думати, - сказав Майкл-Жон замість «привіт» чи будь-яких інших соціальних жартів, - В мене є дані групи аналізу сигналів, які вони отримали від мережі руху потоків води і електричних зарядів і ми побудували модель. Вона співпадає лиш на шістдесят відсотків, але мені зручно визнати це більшим аніж вірогідність. Звісно, вона має іншу анатомію, але функціональна структура схожа на китоподібних, які вирішують просторові проблеми. Тобто, присутній провал в поясненні і з цим я поки нічого не можу поробити, але в тому що я бачив, я абсолютно впевнено визнаю патерни мислення. Це поточні думки, немов «підсвічення» нейронів.

Він дивився в камеру, немов очікував від неї відповіді, але розчарувався, не отримавши її.

- Я подумав що ти забажаєш про це дізнатися, - на цьому запис він закінчив.

Вона ще не встигла сформулювати відповідь, коли надійшло нове повідомлення від Саутера. Вона відкрила його з почуттям вдячності і полегшення, за які їй стало чомусь, соромно.

- Крісьєн, - сказав адмірал, - у нас проблема. Перевір розпис сил для Ґанімеду, і дай знати чи бачимо ми одне й те саме.

Авасарала спохмурніла. Наразі затримка сигналу складала більше двадцяти дев’яти хвилин. Вона створила стандартний запит, прискорила його і підвелася. Спину скрутило у твердий вузол. Вона вийшла у спільне приміщення помешкання. Боббі, Котіяр і троє інших чоловіків сиділи у колі, роздаючи колоду карт. Покер. Авасарала підійшла до них, стегна боліли від рухів. Чомусь від низької гравітації у неї боліли суглоби. Вона нахилила себе до Боббі.

- Наступного разу роздавайте і на мене.

Наказ, який віддав Нґуєн на перший погляд взагалі не мав сенсу. Шість есмінців було виділено з ганімедянського патруля і на високому прискоренні направлено курсом, який, здавалося, вів в нікуди. Перші рапорти вели про те, що після певного періоду розмірковувань якого, власне, дідька, відповідна кількість марсіянських суден лягла на паралельний курс.

Нґуєн щось задумав, але вона спершу не зрозуміла, що ж це може бути. Та Саутер надіслав їй щось, що вона могла розгледіти.

Знадобилася година аби зрозуміти що саме.

Голденів «Росінант» відвалив від станції Тихо і тихим ходом почапав в бік Йовіанської системи. Можливо, політний план був погоджений з АЗП але ні Землю ні Марс вони не інформували, що означає пильне Нґуєнове око.

Але вони не просто перелякалися. Вони бажають його вбити.

Авасарала довгенько сиділа мовчазною, а потім підійшла до гравців. Котіяр з Боббі доходили до кінця гри з високими ставками, що гора шоколадних цукерок, яка правила в них за фішки була висотою п’ять сантиметрів:

- Пане Котіяр, сержанте Дрейпер. Прошу зі мною, будь-ласка.

Карти зникли. Поки названі люди йшли за нею в кімнату, чоловіки нервово переглянулися. Крісьєн обережно причинила за ними двері. Двері навіть не клацнули.

- Я готуюсь дещо зробити, що може спустити гачок, - сказала літня леді, - якщо я це зроблю, аспекти нашої ситуації можуть змінитися.

Котіяр і Боббі обмінялися поглядами.

- Мені треба дещо з комори дістати, - відреагувала Боббі.

- Я попереджу людей, - сказав охоронець.

- Десять хвилин.

Затримка між «Ґуаньїнь» і «Росінантом» все ще лишалась завеликою для спілкування, але була меншою за час, що потрібен сигналу аби дійти до Землі. В неї дещо закрутилася голова від розуміння того, як далеко від дому вона опинилась. Котіяр увійшов в кімнату і коротко кивнув. Крісьєн відкрила термінал і створила запит на зв’язок по вузькому променю. Передала код транспондера «Росінанта». Менше ніж за хвилину запит повернувся з відмовою. Усміхнувшись собі під ніс, вона відкрила зв’язок з рубкою.

- Говорить асистент помічника секретаря Авасарала, - сказала вона так, немов на борту міг бути ще хтось, - що за прутня сталася з вашим вузьким променем?

- Прошу пробачення, мадам секретар, - сказав блакитноокий молодик з коротко остриженим світлим волоссям, - ций канал зв’язку наразі недоступний.

- Якого прутня він недоступний?

- Він не доступний, мем.

- Чудово. Я не хотіла робити це по радіо, але якщо треба то маю увімкнути загальне мовлення.

- Боюсь, що це неможливо, - сказав хлопчина. Авасарала глибоко вдихнула і видихнула крізь зуби.

- Запросіть капітана.

За мить картинка змінилася. На екрані з’явилося худе, з карими очима ірландського сеттера обличчя капітана. Стулені, безкровні губи і стиснута щелепа казали їй що він, в цілому, в курсі про те що відбувається. Секунду вона просто дивилась в камеру. Цього трюку вона навчилась ще з самого початку. Споглядання зображення на екрані давало іншій персоні відчуття що за нею наглядають. Погляд у маленьку, чорну, мов голівка шпильки лінзу само по собі створювало враження нагляду.

- Капітане, мені необхідно відіслати повідомлення з високим рівнем пріоритету.

- Мені дуже шкода. У нас виникли технічні складнощі у системі зв’язку.

- Ви маєте запасну систему? Шатл який можна увімкнути? Будь-що?

- Не цього разу.

- Ви мені брешете, - мовила вона. Потім, коли він не відповів, додала, - я офіційно звертаюся з вимогою, аби ця яхта увімкнула аварійний маяк і лягла на курс до найближчого місця, де нам буде надана допомога.

- В мене немає змоги виконати це, мем. Якщо ви просто будете терплячою, ми доправимо вас на Ґанімед у цілості і збереженості. Я впевнений що будь-який ремонт, що нам потрібен буде виконано там.

Жінка нахилилася ближче до терміналу:

- Я можу підійти до вас і ми договоримо особисто. Ви знаєте закони не гріше за мене. Увімкніть маяк або надайте доступ до зв’язку.

- Мем, ви гість Жуля-П’єра Мао і я це поважаю. Але пан Мао є власником цього судна і я відповідаю лише перед ним.

- Значить, ні.

- Мені дуже шкода.

- Ти вилупку, зробив помилку, - сказала Крісьєн і вимкнула зв’язок.

У кімнату увійшла марсіянка з світлим обличчям, на якому відбивалася жага руху, немов гончака було припнуто мотузкою.

- Як все проходить? – запитала сержант.

- Я проголошую це судно порушником правил і стандартів, - мовила Авасарала, - Котіяр, ти будеш свідком.

- Як скажете, мем.

- Тоді добре. Боббі, передай це судно під мій контроль.

Розділ тридцять восьмий: Боббі.

- Що ще ми можемо зробити? – запитав керівник охорони. Двоє його людей заперли чималу скриню з написом «Робочий одяг» в кімнату Авасарали. Хоч і оперували чималим вантажним візком але хекали від навантаження. Навіть при м’якій чверті тяжіння, обладунки Боббі важили більше центнера.

- Ми впевнені що цю кімнату не контролюють? – запитала сержант, - воно спрацює значно краще, якщо вони не знатимуть що має статися.

Котіяр знизав плечима:

- Тут відсутні діючи засоби для підглядання, які я можу визначити.

- Нехай, - відповіла Боббі, гатячи кулаком у склопластикову стінку скрині, - відкривайте це.

Котіяр щось натиснув в себе на терміналі і скриня відчинилась з різким клацанням. Боббі відставила передню панель в бік, до стіни. В середині, на еластичних мотузках висів її костюм.

Керівник охорони присвиснув:

- Третій Ґоліаф. Я аж не вірю що вони дозволили тобі його зберегти.

Сержант дістала шолом і поклала його на ліжко, потім почала діставати інші різні частини з павутини і розкладала на підлозі:

- Вони передали його вашим технарям, аби підтвердити оригінальність відео з його камер. Авасарала відшукала його у сховищі, де він припадав пилюкою забутим усіма. Ніхто не звернув уваги що його забрано звідти.

Вона витягла праву руку костюма, не очікуючи що їй лишили хоч одну з двоміліметрових куль, що їх використовувала вбудована зброя. Проте здивувалася, що озброєння вилучили взагалі. Звісно, вилучення зброї перед передачею купі цивільних було логічним кроком, але воно все ще турбувало сержантку.

- Холєра, - сказала вона, - нікого не зможу встрелити, їй-бо.

- А якби могла, - з посміхом запитав Котіяр, - чи б куля хоч уповільнилася після пробиття обох корпусів судна?

- Ні, - відповіла марсіянка, поклавши на підлогу останню частину обладнання. Потім дістала інструмент, яким мала збирати то всьо до купи, - та це й нам на користь. Гвинтівка в цій штуці має пробивати людину у аналогічній броні. Будь-що, що прострелить мене так самого продірявить корабель. А це означає..

- Що ніхто з охоронців цього корабля не має зброї, здатної пробити твою броню, - закінчив за неї Котіяр, - як скажеш: скільки моїх людей тобі потрібно?

- Жодного, - відповіла Боббі приєднуючи свіжу батарею, що її технарі Крісьєн надали з костюмом. Батарея світилася приємним, зеленим повідомленням про повний заряд.

- Коли я почну, звичною контрмірою буде узяття асистента секретаря у заручники. Ваша робота протистояти цьому.

- Як скажеш, - цього разу у посмішці Котіяра не було жартів.

Дрейпер знадобилося майже три години, аби зібрати і приготувати костюм у польових умовах. Вона мала б впоратись за дві, але через відсутність тренувань пробачила собі затримку. Чим ближче було до складання костюму, тим більше ріс вузол в її животі. Щось з почуттів були природною напругою перед боєм – перебування в лавах морської піхоти навчило її використовувати цю напругу для трикратної перевірки усього. Коли припече, виправляти щось буде запізно.

Але копнувши глибше, Боббі зрозуміла що вірогідність насилля не єдине що турбувало її. Неможливо забути, що сталося коли вона востаннє одягала цього костюма. Червона полива її марсіянського камуфляжу була потовчена і подерта при вибуху того монстра і наступного швидкісного ковзання по льоду Ґанімеда. Тонкий патьок рідини в коліні нагадав їй про рядового Гіллмана. Гіллі, її товариш. Протирання лицьової пластини шолому навело її на останню розмову з її старшим офіцером лейтенантом Ґівенсом, прямо перед тим, як монстр розірвав його навпіл.

Коли костюм вже зібраний лежав на полу розкритим і чекав на неї, жінка відчула раптовий протяг по хребту. Вперше нутрощі скафандру виглядали замалими. Замогильними.