Війна Калібана

Амос висунувся за ріг і випустив довгу чергу куль з свого атоматичного дробовика.

- Бігом, - скомандував він, коли луна пострілів затихла.

Вендел і його люди підхопили пораненого і поспішили по коридору, лишаючи битву за спиною; Пракс біг близько з боку опустивши голову і працюючи руками. Голден слідував за ними, поглядаючи на палаючі мертві тіла у середині широкого проходу. Їх спалення було повідомленням. Ще було б непогано аби вони поїли одне одного. Ге?

Декілька мерців поза вогнищем стікали кров’ю на ржавіючи металеву підлогу. Голден не міг визначити чи була це справа рук Амоса. Той, старий Голден запитав би. Новий не запитає.

- Наомі, - звернувся він до старпома, бажаючи почути її голос.

- Я тут.

- Ми спостерігаємо тут певні проблеми.

- Чи це…, - він почув острах в її голосі.

- Ні, не протомолекула. Але місцеві можуть бути ще тими поганцями. Загерметизуйся, - казав їй Джим. Слова вискакували автоматично. – розігрій реактор. Якщо з нами щось станеться, все кидай і лети на зустріч з Алексом. Не йди на «Тихо».

- Джиме, - відповіла жінка, - я..

- Не йди на «Тихо». Це фредова робота. Не повертайся до нього.

- Ні, - її нова мантра.

- Якщо ми не будемо там за півгодини, відчалюй. Це наказ, старший офіцере.

Як мінімум вона може втікти, казав собі Голден. Неважливо що сталося на Ґанімеді, Наомі вдасться це пережити. Кошмарне видиво мертвої Жулі у її душі, проте з обличчям Наомі сплило в його уяві. Він не очікував тихого зойку горя, що вирвався. Амос навіть зупинився і повернувшись глянув на кепа, та Джим махнув йому без слів.

Це зробив Фред.

А якщо Фред може, то і я теж.

Голден провів рік у ролі підсилювача фредової політики. Він пантрував і знищував кораблі задля фредового визначного урядового експерименту. Він став іншою людиною, тому що частина його вірила мріям Фреда про звільнені і самокеровані зовнішні планети.

І Фред таємно планував…оце.

Джим міркував про всі речі, які довелося відсторонити заради допомоги Джонсонові у вибудуванні нового порядку в Сонячній системі. Він ніколи разом з Наомі не відвідував свою родину на Землі. Не те щоб Наґата сама могла коли-небудь потрапити на Землю. Але він міг придбати родині переліт на Луну заради зустрічі з нею. Батько Том опирався б. Він ненавидить подорожі. Але Джим не сумнівався, що в решті решт йому б вдалося всіх умовити зустрітися з нею, пояснивши наскільки важливою Наомі стала для нього.

А зустріч з Праксом, бачення його жаги пошуку дочки, змусило Голдена зрозуміти як сильно він хоче зрозуміти що це воно таке. Відчути таку жагу до присутності іншої людської істоти. Показати батькам наступне покоління. Продемонструвати їм що всі їх зусилля і енергія вкладені в нього нарешті дали результат. Що він пройшов через це. Він бажав, майже більше за все про що будь-коли мріяв побачити вираз їх обличчя, коли він покаже їм дитину. Їх дитину. Дитину Наомі.

Фред все це у нього відібрав спочатку через витрачання часу у якості АЗПвського вибивайла, а тепер своєю зрадою. Джим божився, що якщо йому вдасться забратися з Ґанімеду, Фред за все заплатить.

Амос знову зупинив групу, і Джим помітив що вони знову в порту. Довелося вивітрювати з голови усі фантазії. Та він навіть не пам’ятав, як вони сюди дісталися.

- Схоже чисто, - повідомив Амос.

- Наомі, що там навколо судна діється?

- Схоже що все чисто, - відповіла жінка, - Проте Алекса турбує що..

Її голос обірвався електронним зойком.

- Наомі? Наомі! – кричав Джим, але відповіді не було. Тоді він зернувся до Амоса: - подвоїти темп до корабля!

Амос і пінквотерівці побігли так швидко, як їм дозволяли їх поранені тіла і товариш без свідомості. Джим замикав колону, повісивши на плечі штурмову гвинтівку зі знятим запобіжником.

Вони бігли по покрученим коридорам припортового сектору. Амос розганяв пішоходів голосними криками і постійними погрозами своїм дробовиком. Старенька жіночка у хіджабі відлетіла у них з дороги мов листок під час шторму. Вона й так вже була мертвою. Якщо протомолокулу буде втрачено, кожен, повз кого Джим проходить вже мертвий.

Сантічай і Меліса Супітаяпорни та всі люди, яких вони прибули рятувати на Ґанімед. Заколотники і вбивці, які були нормальними громадянами станції до того як їхня соціальна екосистема сколапсувала.

То чому це не має статися?

Джим відігнав думки. Пізніше, - якщо це «пізніше» настане, він про це потурбується. Хтось гаркнув на Амоса і той вистрілив у стелю. Якщо охорона порту все ще існує поза межами стерв’ятників, які намагаються відкусити шматок з кожного вхідного ватажу, вони не намагатимуться їх зупинити.

Коли вони прибігли, зовнішній люк «Сомнамбуліста» було заблоковано.

- Наомі ти там? – запитав Джим, копирсаючись в кишенях у пошуках магнітної картки. Вона не відповіла і йому знадобилася мить щоб пригадати як він віддав картку Венделу.

- Венделе, відкрий нам ці двері.

Командир пінквотерівців не відовідав.

- Венделе, - знову звернувся до чоловіка Джим, але зупинився, помітивши що той з широко виряченими очима дивиться на щось позаду них. Капітан розвернувся і побачив п’ятеро чоловіків – землян, усі у сірій броні без відзнак. Усі тримали в руках велику нарізну зброю.

Ні, думав Голден, перехрестивши п’ятірку повністю автоматичним вогнем. Троє впали, їх броня розквітла рудою. Новий Джим тішився, старий мовчав. Неважливо ким ці чоловіки були. Охороною станції, військовими внутрішніх планет чи просто залишками найманців зі зруйнованої таємної бази. Він їх усіх повбиває до того як вони зупинять його спробу забрати усю команду з цього інфікованого супутника.

Він так і не побачив хто ж вистрілив йому у ногу. Ось він стоїть, спустошуючи магазин штурмової гвинтівки у сіро-броньовий вогневий загін, а ось молот врізається у броню правої гомілки, зносячи його з ніг. Гадаючи він помітив останніх двох сіро броньованих, яких змело одним довгим риком амосового дробовика.

Джим перекотився на бік, перевіряючи чи ще когось поранено і помітив що п’ятеро з їх боку були лиш половиною ворожого загону. Пінквотерівці попіднімали руки і кинули зброю, коли ще п’ятеро бійців у сірій броні підійшли ззаду.

Амос їх не побачив. Він викинув пустий магазин і вставляв новий, зірваний з розгрузки, коли один з найманців навів йому в голову свою велику зброю і натис на гачок. Амосів шолом відлетів і він вмазався у побиту іржею підлогу з м’яким звуком. У місці падіння, кров залила підлогу.

Голден намагався вставити новий магазин, але руки його не слухали. Коли нарешті це йому вдалося, один з ворогів наблизився і відкинув його зброю геть.

Джим встиг помітити його бійців з пінквотеру, що лишались стояти зникають у чорних мішках перед тим як хтось опустився над його головою і штовхнув його у темряву.

Розділ двадцятий: Боббі.

Делегації з Марсу для власного використання було надано певну кількість офісів у будинку ООН. Всі меблі були зі справжнього дерева; малюнки на стінах – оригіналами а не принтами. Килим пах мов новий. Боббі думала що або всі на території ООН живуть мов королі, або марсіян просто хочуть вразити.

Торссон зателефонував їй за декілька годин після того, як вона повернулася після сходки з Авасаралою і наполіг на зустрічі завтра. Тепер вона чекала у лобі їх офісу, сидячи у фотелі в стилі бер жер, з зеленими оксамитовими подушечками, з рамою вишневого дерева. На Марсі таке коштувало б дві річні зарплатні.

Вбудований в стіну екран був налаштований на новиннєвий канал з вимкнутим звуком. Це перетворило програму на дивне, заплутане а іноді й жаске слайд-шоу: дві говорячі голови сиділи за столом у синій кімнаті, величезний будинок у вогні, жінка що простувала довгим, білим коридором жестикулюючи до обох, бойовий корабель ООН пришвартований до орбітальної станції з декількома боковими подряпинами, червонопикий чоловік, який говорив прямо на камеру на фоні прапора, що його Боббі не могла упізнати.

Це щось означало і в той самий час не значило нічого. Декілька годин тому це могло б спантеличити сержантку. Вона б почувала примус піти і знайти пульт керування аби додати звуку екрану і ясності картинці.

Тепер же вона дозволила зображенню обтікати себе, мов вода в каналі обмиває камінь.

Молодик, якого вона декілька разів бачила на «Де-Джуні» але ніколи не зустрічала зблизька поспішав через лобі, люто клацаючи щось в терміналі. Опинившись за пів кімнати, хлопець сказав: «Він готовий вас прийняти».

Боббі знадобилася мить аби зрозуміти що чоловік звертається до неї. Очевидячки, її акції впали так сильно що її вже навіть інформацію зблизька не доносять. Більше безглуздих даних. Більше води тече повз неї. Ґанні з бурчанням змусила себе стати на ноги. Її учорашня шістидесятихвилинна прогулянка при одному g відібрала більше сил, аніж здавалося на перший погляд.

Певний сюрприз був у тому, що Торсону дістався найменший офіс з усієї групи.

Це означало що або його не обходить висловлений розміром офісу статус, або він взагалі був менш важливим членом делегації, якщо оцінювати по особистому робочому простору. Вона не відчувала жодного примусу розбиратися. Торссон не відреагував на її прибуття, його голова схилилась над настільним терміналом. Боббі не обходило ігнорування чи наука, якої він намагався її навчити. Розмір кабінету означав що розвідник не має стільця для відвідувачів тай біль в ногах її серйозно відволікав.

- Я раніше міг дещо переборщити, - нарешті сказав чоловік.

- Ох? – відповіла ґанні, міркуючи де б дістати учорашнього чаю з соєвим молоком.

Торсон глянув на неї. Його обличчя спробувало вдягнути муміфіковані рештки теплої посмішки:

- Дозволь мені бути чесним. Ти абсолютно точно нашкодила нашим позиціям своїм спалахом. Але, як вказав Мартенс, це переважно моя провина, тому що я не повністю зрозумів масштаб твоєї травми.

- Ах, - відповіла Боббі. На стіні, позаду Торссона висіло фото міста з високою металевою конструкцією, схожою на архаїчне місце запуска ракет.

. Підпис значив «ПАРИЖ».

- Тож замість того аби відправити тебе додому, я триматиму тебе тут серед персоналу. Тобі буде надана можливість залагодити втрати, завдані твоїми діями.

- Чому, - запитала Дрейпер, вперше відколи прийшла, глянувши в очі розвіднику, - я тут?

Натяк на посмішку зник з обличчя розвідника, і змінився рівним, похмурим видом, - пробач?

- Чому я тут? – повторила вона, розмірковуючи про наслідки трибуналу. Міркувала, як важко їй буде отримати перепризначення на Ґанімед, якщо Торссон не відправить її назад на Марс. Якщо він цього не зробить, чи дозволять їй подати рапорт? Чи просто звільнитися з корпусу і придбати власний квиток? Думка про те що вона більше не буде морпіхом викликала в неї тугу. Перше по-справжньому сильне почуття за останній час.

- Чому ти, - почав було чоловік але вона його обірвала:

- Безсумнівно не про монстра говорити. При всій повазі, якщо я тут просто як частина шоу, то краще мене б відправити домів. Я б ще дещо могла б зробити.

- Ти, - відповів Торссон ще тугішим голосом, - тут для того, аби виконувати в точності те що я тобі скажу в точності тоді, коли я тобі скажу. Чи це зрозуміло, боєць?

- Еге, - відповіла Дрейпер, відчуваючи як її обтікає вода. Вона була камінцем. Її це взагалі не хвилювало, - мені треба йти.

Вона повернулась і рушила, Торссон не намагався сказати останнє слово поки вона вийде. Коли вона рухалася по марсіянському офісі до виходу, то помітила як у малесенькій кухні Мартенс насипає у каву забілювач. Вони помітили одне одного одночасно.

- Боббі, - звернувся він. Він став значно ближчим до неї за останні дні. Зазвичай вона б вирішила що це створення увертюри до романтичних відносин чи сексу. З Мартенсом вона була впевненою що це лиш черговий інструмент з набору «як полагодити поламаного морпіха».

- Капітане, - відповіла жінка. Зупинилась. Вона відчула як передні двері тиснуть на неї з відчутною, психічною силою, проте від Мартенса ніколи нічого крім добра не було. І Дрейпер мала дивне передчуття того, що вона більше ніколи цих людей не побачить, - я йду. Вам більше не потрібно буде дурно витрачати на мене час.

Він посміхнувся своєю журливою посмішкою:

Не дивлячись на той факт, що я взагалі не відчуваю щоби щось було закінчено, то не відчуваю що й час було витрачено дурно. Ми розлучаємось друзями?

- Я…почала Дрейпер, потім припинилась аби ковтнути клубок з горла, - я сподіваюсь це вашу кар’єру не зруйнує абощо?

- Я про це не турбуюсь, - сказав він їй в спину. Вона вже майже вийшла з дверей. Вона не повернулась.

У коридорі Боббі дістала термінал і набрала наданий Авасаралою номер. Миттєво увімкнулася голосова пошта.

- Окей, - сказала вона в термінал, - я пристаю на цю роботу.

Щось звільняюче і жахаюче водночас відчувалося в перший день на новій роботі. При будь-якому новому призначенні, Боббі завжди мала некомфортне почуття що вона відкусила завеликий шматок, що вона не вмітиме зробити будь-що що їй скажуть робити, що вона вдягнеться не так чи скаже щось не те, що всі її ненавидітимуть. Проте неважливо наскільки потужним було це відчуття, його перекривало чуття що в неї з новою роботою є можливість повністю перекроїти себе у будь-який образ, який вона обере, що хоч на трошки її можливості нескінченні.

Навіть очікування поки Крісьєн її нарешті помітить, не могло задавити теє відчуття.

Стояння в офісі Авасарали посилювало Дрейперову впевненість у тому, що марсіянський однострій був створений аби вражати. Помічник секретаря була досить серйозною, аби перевести Боббі з-під Торсонового командування у зв’язкові при ООН одним телефонним дзвінком. І тепер її офіс мав дешевий килим, що смердів застояним тютюновим димом. Її стіл був старий і подертий. Крісла вишневого дерева були відсутніми. Єдиними речами, які виглядали тендітно пещеними були свіжі квіти і статуетка Будди.

Авасарала випромінювала втому. Під очами розташувалися темні кола, яких не було під час їх офіційної зустрічі, і які були непомітними у приглушеному світлі бару, коли вона робила свою пропозицію. Сидіння за її величезним столом у яскравому, блакитному сарі, робило її дуже маленькою, немов дитину, яка хоче вирости. Лише сиве волосся і вороняча нога руйнували всі ілюзії. Натомість Боббі раптово уявила її несправною лялькою, що жаліється, поки діти рухають її руками-ногами, змушуючи йти на чайну церемонію з м’якими іграшками. Ця думка змусила її щоки боліти від намагань задавити посмішку.

Авасарала натиснула щось на настільному терміналі і щось роздратовано пробурмотіла. Для вас досить чаю, лялька-бабця, вам більше не потрібно, подумала Дрейпер і здавлено реготнула.

- Сорене, якщо ще раз перемістиш мої йобані файли знову, я більше жодної граної речі не знайду.

Жорсткий молодик, який привів Боббі в офіс і потім неначе розчинився у фоні прочистив горло.

Це змусило Боббі ледь не підстрибнути. Він була ближче до її спини ніж вважала.

- Мем, ви просили мене деякі з …

- Так, так, - Авасарала ще гучніше друкувала щось на екрані терміналу, начебто це змусило б пристрій зрозуміти що вона хоче. Якимось чином це змусило Боббі пригадати людей, які починають розмовляти гучніше, коли комунікують з носієм іноземної мови.

- Ага, ось де вони, - з незадоволенням сказала Авасарала, - чому ти поклав їх…

Вона ще пару раз натиснула і термінал Боббі дзенькнув.

- Ось, - сказала вона, - доповідь і всі мої записи по ситуації на Ґанімеді. Прочитай їх. Сьогодні. Пізніше, можливо, буде оновлення, потому як я проведу невеличке, чемне опитування.

Боббі дістала свій термінал і швиденько проскролила по документам, які їй щойно надіслали. Вони розтяглися на сотні сторінок. Її першою думкою стала: чи справді вона має перечитати все сьогодні? За нею добігла наступна: вона справді щойно надіслала мені все, що мала? Через останнє обходження з нею її рідної влади стало виглядати ще гіршим.

- Це не відніме в тебе багато часу, - вела далі її новий бос, - там майже нічого немає. Купа лайна від переплачуваних консультантів, які вважають що здатні приховати за вдвічі роздутим сенсом той факт, що взагалі нічого не знають.

Боббі кивнула, але почуття завеликого для неї шматка почало пересилювати її збудження від нових можливостей.

- Мем, чи сержантка Дрейпер має доступ, - запитав Сорен.

- Так. Я щойно надала їй доступ. Боббі? В тебе є доступ, - промовила Авасарала прямо над ним, -Сорене, покинь смикати мене за яйця. В мене чай закінчився.

Сержантка зробила серйозну спробу не повернутися аби глянути на молодика. Ситуація була некомфортною і без підкреслення факту його приниження в очах іноземки, яка працює тут рівно сімнадцять хвилин.

- Так, мем, - та хлопець вів своєї, - я продовжую міркувати, чи не варт вам було повідомити службу безпеки щодо вашого рішення по допуску сержантки. Їм подобається бути в темі таких речей.

- Няв, няв, хник, няв, няв, - відповіла Авасарала, - це все що я від тебе почула.

- Так, мем.

Боббі нарешті зиркнула між ними. Соренові зробили зауваження перед новим колегою, який до того ж технічно був ворогом. Його вираз обличчя не змінився. Він виглядав так, немов сміявся з жартів бабці з деменцією. Авасарала нетерпляче цикнула зубом:

- Я говорю незрозуміло? Чи втратила мову?

- Ні, мем, - відповів Сорен.

- Боббі? Ти мене розумієш?

- Т-так, сер.

- Добре. Тоді забирайтеся з мого офісу і займіться вашою роботою. Боббі - читати. Сорен – чай.

Боббі розвернулась аби вийти, але побачила що Сорен дивиться на неї з безвиразним обличчям. Що, свого роду сильніше збивало з пантелику аніж невеличка, гарно пещена лють.

Коли вона йшла повз нього, Крісьєн озвалася знову:

- Сорене, зачекай. Передай це Фостеру у службу даних, - вона передала хлопцю щось схоже на стік пам’яті, - упевнись, що зробиш це раніше, аніж він зникне на день.

Сорен кивнув, посміхнувся і узяв від неї невеличкий, чорний квадратик: - звісно.

Коли він з Дрейпер вийшли з офісу і парубок прикрив за ними двері, Боббі випустила довгий, з присвистом подих і посміхнулась йому.

- Йой, це було ніяково. Пробачте щодо… почала вона, але зупинилась, коли Сорен підняв руку, мимоволі відкинувши її стурбованість.

- Нічого страшного, - сказав він, - в неї взагалі-то достатньо непоганий день.

Поки вона стояла періщилась на нього, Сорен від неї відійшов і швиргонув стік пам’яті на свій стіл, на якому він закотився від недоїдену пачку печива. Він сів, надів гарнітуру і почав на настільному терміналі скролити крізь список телефонів. Якщо він продовжував помічати її присутність, то знаку не подавав.

- Знаєте, - нарешті мовила морпіх, - мені просто дещо почитати треба, тож якщо ви зайняті, я

могла б віднести цю штуку тому хлопцеві зі служби інформації. Ну тобто якщо ви зайняті іншими речами.

Молодик нарешті глянув на неї допитливо.

- Навіщо мені потрібна ви, аби це зробити?

- Ну, - відповіла Боббі зиркнувши на годинник в терміналі, - вже майже вісімнадцята нуль нуль за місцевим часом, і я не знаю о котрій, у вас, люди, закриваються магазини. То я собі подумала…

- Не турбуйтесь про це. Штука в тому що головна моя робота полягає у тому, аби робити її, - він махнув головою в бік зачинених дверей, - спокійною і щасливою. Всі її розпорядження на першому місці. А так нічого, розумієте? Я зроблю це коли прийде потреба. До того сука може трохи погавкати, якщо це зробить її щасливішою.

Боббі відчула холодну хвилю сюрпризу. Ні, не сюрпризу. Шоку.

- Ви щойно назвав її сукою?

- А ви б як назвали? – запитав хлопчина з посмішкою що обеззброювала. Чи це було кривлянням? Все це для нього жарти, Авасарала, Боббі і монстр на Ґанімеді теж? В голові у неї з’явилася картинка як вона дістає його з крісла і згинає його літерою z. Її руки автоматично ворухнулись.

Намісто цього вона сказала:

- Схоже що мадам секретар вважає це досить серйозним.

Сорен знову повернувся до неї:

- не хвилюйтеся про це, Боббі. Серйозно. Я знаю як робити мою роботу.

Вона мить стояла мовчки.

- Зрозуміла. Прийняла.

Боббі вирвало з мертвого сну раптовою, галасливою музикою. Вона перекотилася вправо у незнайомому ліжку у майже непрозорій кімнаті. Єдиним джерелом світла було слабке пульсуюче світіння з її ручного терміналу, що лежав у іншому кінці кімнати. Музика раптом перестала звучати немов атональна какофонія і перетворилася на пісню, яку вона поставила на вхідні дзвінки звечора. Хтось телефонував. Жінка лаяла цю людину на трьох мовах і намагалася підповзти через ліжко до терміналу.

Край ліжка трапився раптово і кинув її обличчям на підлогу, її сонне тіло не компенсувало важкої земної гравітації. Вона вирішила уникнути відкритої травми голови ціною пари розчавлених пальців правої руки.

Ще більше лаючись, вона продовжила шлях по підлозі до все ще блимаючого терміналу. Нарешті вона доповзла до нього, відкрила зв’язок і сказала:

- Якщо ніхто не помер, то помре.

- Боббі, - сказала людина на іншому кінці. Боббі знадобилась мить запаморочення аби згадати голос. Сорен. Вона глянула на годинник терміналу і побачила там 04:11. Вона міркувала чи не телефонує він її п’яним аби докоряти чи вибачитись. Певно це не буде найдивнішою річчю що сталася за останні двадцять чотири години.

Боббі зрозуміла що він продовжує говорити, і піднесла слухавку до вуха, - тебе очікують якнайшвидше, тож вмотуйся.

- Можеш повторити ще раз?

Він почав говорити повільно, немов уколисував дитину:

- Босс бажає щоб ви прибули до офісу, добре?

Боббі знову глянула на годинник: - прямо зараз ?

- Ні, , - відказав Сорен, - завтра у звичний час. Вона просто попросила мене зателефонувати о четвертій ранку аби впевнитись що ви прийдете.

Спалах люті допоміг їй проснутися. Боббі перестала скрипіти зубами задовго до того аби сказати: - перекажіть їй що я буду прямо зараз.

Намацала шлях до стіни, потім по ній до панелі, яка засвітилась від дотику. Другий дотик увімкнув в кімнаті світло. Авасарала надала їй маленькі, вмебльовані апартаменти розмірами з офіс. Не сильно більші за дешеву діру на Церері. Одна велика кімната, що була і вітальнею і спальнею, менша кімнатка з душем і туалетом, і ще менша, яка вдавала з себе кухню. Її речовий мішок лежав горою в кутку, пару речей випало з нього але все інше було всередині.

Вона до часу ночі читала, потім не потурбувалася зробити нічого крім чищення зубів, потім опустила зі стелі ліжко і впала в нього.

Стоячи і оглядаючи кімнату в намаганні прокинутись, з Боббі стався момент раптового прозріння. Це було немов темні окуляри, про які вона геть забула, допоки їх не вкрали, лишивши марсіянку кліпати очима на світлі. Ось вона, щойно виповзла з ліжка після трьох годин сну аби зустрітися з однією найвпливовіших жінок Сонячної системи, але все про що вона думає це те як дати лад її кімнаті і що найбільшим бажання є забити до смерті колегу латунним письмовим набором.

Ой, а ще вона була професійним морпіхом, яка погодилась працювати в уряді найсерйознішого противника, через те, що хтось з флотської розвідки погано з нею повівся. І на не найостаннішому місці стояло бажання повернутися на Ґанімед і вбити когось, правда без жодної, найгуманнішої думки кого саме.

Раптове і кристально-прозоре бачення як далеко з рейок зійшло її життя продовжувалось декілька секунд, а потім туман і недосип повернулися, лишивши її наодинці з єдиним турбуючим почуттям того, що вона забула щось важливе.

Вона вдягнула парадний однострій, обполоскала рот і пішла до дверей.

Скромний офіс Авасарали був вщерть набитий людьми. Боббі впізнала не менше трьох штацьких з її першої зустрічі з землянами. Одним з них був місяцеликий чоловік, ім’я якого, як вона вивчила пізніше було Садавір Еррінрайт, бос Авасарали і можливо друга по впливовості людина на Землі. Коли сержантка увійшла, ці двоє мали живу бесіду і Кріс’єн її не помітила.

Боббі кинула оком на невеликий гурт людей у військовій формі, і поплила в їх бік, але розгледівши що то самі адмірали з генералами змінила курс. Вона пришвартувалась біля Сорена, іншої одинокої фігури на всю кімнату. Він навіть не глянув на неї, але його манера тримати себе схоже випромінювала турботливий шарм, потужний і нещирий. Сержантку ошелешило те, що Сорен був таким типом чоловіка, якого б вона могла затягнутиу ліжко якщо буде досить нетверезою, але вона ніколи не довірить йому свою спину в бою. І наступної секунди: ні, вона ніколи не буде настільки п’яною.

- Дрейпер! – голосно погукала її Авасарала, нарешті помітивши її прибуття.

- Так, мем, - Боббі зробила крок уперед, поки усі в кімнаті припинили розмови аби глянути на неї.

- Ти моя зв’язкова, - мовила керівниця, мішки під її очима стали менше нагадувати результати недосипу а більше недіагностованого медичного стану, - то блядь зв’язуйся. Дзвони своїм людям.

- Що сталося?

- Ситуація довкола Ґанімеду щойно перетворилося на найбільше з усіх можливих нуртувань лайна. Ми у гарячій фазі війни.

Розділ двадцять перший. Пракс.

Пракс стояв на колінах, його руки зв’язані пластиковою стяжкою позаду. Плечі гуділи. Боляче було тримати голову догори і боляче було опустити її. Амос лежав обличчям на підлозі. Вчений думав що він теж мертвий, допоки не помітив що руки йому так само зв’язано. Несмертельна куля, якою викрадачі вистрелили йому у потилицю, призвела до величезної, синьо-чорної пухлини на тому місці.

Більшість з інших – Голден, котрісь з пінквотерів, навіть Наомі – були у такій як і він позі, але не всі.

Чотири роки тому стався напад молі. Дослідження у закритому середовищі вийшло з під контролю і Міллерова міль, сіро-брунатна, довжиною в два з половиною сантиметра підняла бунт у його куполі. Вони побудували теплову пастку: декілька крапель штучних феромонів на теплостійку тканину під великими освітлювальними приладами повного спектру. Міль підлітала дуже близько, і тепло її вбивало. Запах згорівших тілець стояв у повітрі чотири дні, а аромат був точнісінько такий як і від припалювача, що його застосовували на пораненому пінквотерівці. Хмарка білого диму піднімалася від пластикового офісного столу на якому він лежав.

- Я просто, - бурмотав чоловік під дією заспокійливого, - ви йдіть уперед, кінчайте без мене. Я тут..

- Ще одна кровотеча, - сказала одна з їх викрадачів, - повна жінка з родимкою під лівим оком і в слизьких від крові гумових рукавичках, - прямо тут.

- Перевірив. Є, - відповів чоловік з припалювачем, притискаючи металеву головку до відкритої рани на животі пацієнта. Гострий звук електричного розряду і ще одна хмарка білого диму піднялася над раною.

Раптом Амос перевернувся, замісто носа криваві руїни, обличчя закривавлене, - я можу побилятися, кепе, - сказав він словами що пробивалися крізь бульбашки у носі, - але ця братва не є станціною охороною.

Кімната, в якій Пракс знайшов себе коли з нього зняли накриття, не мала нічого спільного зі звичною атмосферою перевищення повноважень. Вона була схожа на старий офіс. Щось на кшталт такого міг використовувати інспектор з безпеки або клерк з доставки у давні часи до початку каскаду: довгий стіл з вбудованим терміналом, декілька світильників на стелі, мертва рослина – Сансевієрія трьохполосна, довгі зелено-брунатні листки якої перетворились на темний слиз. Люди у сірій броні – охоронці чи солдати чи ким вони там були діяли дуже ефективно і методично. Бранці усі під однією стіною, зі зв’язаними щиколотками та зап’ястками; їх ручні термінали, зброя, особисті речі складені під протилежною стіною з двома охоронцями які виставлені лиш для того, аби ніхто не торкнувся речей. Броня, яку зняли з Голдена і Амоса лежала на підлозі біля зброї. Потім пара, яких Менґ визначив як медичних працівників почала брати в оборот найпошкодженіших. До інших вони просто не мали часу підійти.

- Є ідеї з кими ми тут маємо справу? – запитав Вендел.

- Не АЗП, - відповів Голден.

- Що лишає чималий список підозрюваних, - відповів керівник найманців з пінквотеру, - мо’ ти розізлив когось, кого я маю знати?

Джимові очі ображено ворухнулись і він спробував зробити щось, що в даних умовах схоже було на знизання плечима.

- Тут щось типу списку, - відказав він.

- Ще один з кровотечею, - сказала жінка.

- Перевіряю, - відповів чоловік з припалювачем. Натискання клавіші, дим, запаха згорівшої плоті.

- Нічого особистого, капітане Голдене, - вів далі Венделл, але я починаю жаліти що просто не застрелив вас коли мав шанс.

- Я розумію, - відповів капітан з кивком.

В кімнату увійшло четверо бійців. Всі міцної, земної статури. Один – чоловік з темною шкірою, сивим чубом і командним духом який навіть непотрібно було підтверджувати словами. Його погляд майнув по в’язнях не помічаючи їх. Неначе вони були ящиками. Коли він дивився на Пракса, сивий кивнув але не йому.

- Вони стабільні? Запитав чоловік у медиків.

- Якби в мене був вибір, то цього б я не ворушила.

- А якби не мали?

- Можливо він витримає. Я б тримала мінімальне прискорення до поки доправила б його у справжній лазарет.

- Пробачте, - перепросив Голден, - будьте ласкаві, поясніть що з біса відбувається?

З таким же успіхом він міг говорити до стіни.

- У нас десять хвилин.

- Транспортне судно?

- Ще ні. Безпечне приміщення.

- Блискуче, - відповіла лікарка зі скепсисом у голосі.

- Якщо ви бажаєте задати нам питання, - сказав Голден, - то почати варто з того щоб вивезти всіх з Ґанімеду. Якщо ви хочете щоб ваші люди лишились людьми, варт рухатись. В тій лабораторії, де ми були є протомолекула.

- Я хочу аби їх переносили по двоє за раз.

- Так сер, - відповіла жінка.

- Ви мне слухаєте? – закричав Голден, - на станції втрачено протомолекулу.

- Вони нас не слухають, Джиме, - відповіла натомість Наомі.

- Ферґюсон. Мотт, - мовив темношкірий, - доповідайте.

В кімнаті було тихо, неначе справді хтось десь доповідав.

- Моя дочка загубилася, - озвався Пракс, - ций корабель забрав мою дочку.

Його вони теж не послухали. Він і не очікував. За виключенням Голдена і його команди ніхто не слухав. Темношкірий подався уперед з серйозною турботою на обличчі. Пракс відчув як волосся позаду шиї стає дибки. Передчуття.

- Повторіть це, - сказав сивий. І за секунду: - ми стріляємо? Хто «ми» ?

Хтось відповів. Медична команда і озброєна охорона дивились на командира. Обличчя нічого не виражали.

- Зрозумів. Команда альфа, новий наказ. Дістатись порту і убезпечити транспортне судно. Застосування сили допускаю. Повторюю: використання сили допускаю. Сержант Чернєв, мені потрібно аби ви перерізали в’язням стяжки на ногах.

Один з охоронців швидко огледів бранців.

- Всіх, сер?

- Всіх. І нам знадобиться каталка для цього джентельмена.

- Що відбувається, сер? – запитав сержант здавленим від страху та збентеження голосом.

- Відбувається те що я віддаю вам накази, - відповів темношкірий чоловік, виходячи з дверей. – тепер марш.

Пракс відчув порух ножа і грубу вібрацію на щиколотках. Він не відчував що його ноги затекли, допоки колоття в мускулах не витисло сльози з очей. Вставати було боляче. На відстані щось бахнуло, немов вантажний контейнер упав з великої висоти. Сержант перерізав амосові пута і перейшов до Наомі. Один охоронець продовжував стояти біля припасів. Медична команда замазувала живіт пораненого гелем що пах чимсь солодким. Сержант нахилився вперед.

Обмін поглядами між Голденом і Амосом став єдиною пересторогою що її помітив Менґ. Звично, немов у туалет, капітан рушив до дверей.

- Агов, - озвався озброєний охоронник, піднімаючи гвинтівку розміром з його руку. Голден виглядав невинно, всі дивилися на нього, у той час як позаду Амос підняв коліна до сержантової голови. Пракс крякнув від подиву і в його бік розвернулась зброя. Спробував підняти руки, та вони все одно були зпутаними за спиною. Венделл ступив вперед і натиснув ногою на стегно лікарки, штовхнувши її на лінію вогню охоронця.

Наомі з обличчям фіолетового кольору стояла коліньми на шиї сержанта. Джим копнув чоловіка з припалювачем в дупу і в той же момент Амос ухопив його за гвинтівку. Припалювач упав на підлогу зі звуком, немов пальцем вдарили по склу. Паула тримала сержантский ніж у руках, повернувшись до одного з бійців спиною, аби той перепиляв пута на руках. Стрілець крутнув ліктем і повітря з Амоса вийшло зі свистом. Джим впав на чоловічу половину медбригади, притискаючи руки чоловіка колінами. Пракс не помітив що зробив Амос, але стрілець гекнув і склався вдвоє.

Паула звільнила пінквотерівця від стяжок у той самий момент, коли лікарка тягнулась до гвинтівки. Звільнений чолов’яга вихопив з кобури упавшого сержанта пістолет і подався уперед, притискаючи цівку до скроні лікарки, яка дотягнулася до зброї на чверть секунди запізно.

Всі завмерли. Лікарка посміхнулася.

- Шах і мат, - сказала вона, опускаючи зброю на підлогу.

Це все зайняло не більше десяти секунд.

Наомі узяла ніж, швидко і методично рухала по зап’ясткам, поки Голден рухався позаду, вимикаючи зв’язок у сірій броні, паралельно зв’язуючи їм руки і ноги стяжками. Чудове відображення попередньої картини. Пракс, тер пальці аби повернути назад чутливість, побачив абсурдну картинку, як повертається сивий і починає викрикувати накази. Ще раз бахнуло, ще один величезний, резонуючий контейнер було скинуто і він зазвучав немов барабан.

- Я просто хочу аби ви знали, як добре ви поставилися до моїх людей, - мовив Венделл до пари, що складали медичну команду.

Жінка відповіла неприємною лайкою, але посміхаючись.

- Венделе, - звернувся до командира найманців капітан, копирсаючись у коробці з їх речами і потім кидаючи йому ключ, - «Сомнамбуліст» все ще твій, але тобі варто дістатися до нього зараз і забиратися звідси к бісу.

- Можеш не розказувати, - відповів Венделл, - дочекаємось каталки. Ми не залишимо його тут, і ми заберемося до того, як надійде допомога.

- Так сер, - відповіла Паула.

Венделл повернувся до Голдена:

- Цікаво було вас зустріти, капітане. Давайте більше так не робити.

Голден кивнув, але одягати броню руками що тряслися не перестав. Амос закінчив з тим самим, потім передав усім конфісковану зброю і речі. Джим перевірив магазин гвинтівки і вийшов через ті самі двері що й сивий командир, за ним Амос і Наомі. Пракс мав поспішити, щоб догнати товариство. Донісся ще один вибух, цього разу ближчий. Менґ подумав що вже під ним дрижить лід, але це могло бути лише його уявою.

- Що…що відбувається?

- Протомолекула вирвалася, - сказав Голден, передаючи ручний термінал Наомі. – інфекція поширюється.

- Я не дудаю що це здалося, капітане, - мовив Амос. З гримасою він ухопився за ніс правою рукою і сіпнув, мов хотів одірвати його з обличчя. Коли відпустив руку, то ніс виглядав майже рівно. Висякав тверді, криваві балабухи з кожної ніздрі і глибоко вдихнув, - так краще.

Алексе? – звернулась Наомі до своєї гарнітури, - Алексе скажи мені що лінк ще тримається.

- Поговори зі мною.

Голос її тремтів.

Ще один бабах, цього разу найгучніший з тих, що їх колись чуто було Праксом. Трясіння льоду не було уявним – ботаніка швиргонуло на підлогу. Повітря мало дивний запах перегрітого заліза. Освітлення мигнуло і вимкнулось; загорілися блідо-блакитні евакуаційні світло діоди. Звучала сирена низького тиску, її трьох тонове мекання було розраховане аби ширитися у тонких і танучих шарах повітря. Коли Джим заговорив, то його слова звучали майже задумливо.

- Чи вони можуть бомбардувати станцію.

Станція Ґанімед була одним з перших постійних людських майданчиків на зовнішніх планетах. Її будували маючи на увазі довготерміновість не тільки у архітектурі, але також аби вона допомагала у великій експансії людства в темні краї Сонячної системи. Можливість катастрофи закладена в її ДНК і малася на увазі з самого початку. Це була найбезпечніша станція Йовійської системи. Саме ім’я викликало з уяви картинки новонароджених малюків і склепіння, сповнені харчовими рослинами. Але за місяці, відколи впали дзеркала, картина зблідла.

Двері тиску, які мали мінімізувати атмосферні втрати були заклинені відкритими, коли локальна гідравліка вийшла з ладу. Аварійні запаси було використано але не поповнено. Все цінне, що можна було обміняти на їжу чи прохід на чорний ринок було вкрадене і продане. Соціальна інфраструктура Ґанімеду повільно і безповоротно занепадала. Найгірші з найгірших сценаріїв не передбачали подібного. Пракс стояв у вигнутому спільному просторі, де вони провели своє перше побачення з Ніколою. Вони разом їли у маленькій дульцерії⁴¹ пили каву і фліртували. Він все ще пам’ятав обриси її обличчя і як його серце ледь не зупинилося, коли вона узяла його долоню. На місці дульцерії лишився пошматований льодяний хаос. Тут перетинався тузень тунелів, і люди поспішали ними, чи до порту чи ще глибше в супутник, аби лід захистив їх, або до якого завгодно місця, яке вони вважали безпечним.

Єдиний дім, що був йому відомим - розвалювався навкруги. Тисячі людей загинуть протягом наступних декількох годин. Пракс це усвідомлював і частина його вжахалась цього. Але Мей відлетіла на тому судні, тому їй не бути однією з них. Він все ще має її врятувати, не просто від цього. Воно стало допустимим.

- Алекс каже що там гаряче, - повідомила Наомі, коли вони вчотирьох бігли підтюпцем повз руїни, - справді гаряче. Він так і не зміг дістатися порту.

- Там є інший посадковий майданчик, - додав Пракс, - ми можемо туди піти.

- Звучить як план. Дай Алексу координати прихованої наукової бази.

- Так сер, - відрапортувала жінка і в цей же момент Амос, мов школяр у класі підняв руку і запитав, - тієї, що з протомолекулою?

- Це єдиний таємний посадковий майданчик який ми маємо, - відказав Голден.

- Ага, хай буде.

Коли Джим повернувся до вченого, обличчя того було сірим від напруження і страху.

- Добре Праксе. Ти місцевий. Наша броня придатна для вакууму, але нам потрібні скафандри для тебе і Наомі. Нам через пекло тре’ буде пройти і воно не усюди герметичне. В мене немає часу робити повороти не в той бік чи повертатися. Ти справишся?

- Так, - відповів професор.

Знайти аварійні скафандри було не важко. Вони були настільки поширеними, що не мали жодної ринкової цінності і зберігалися у яскраво-кольорових аварійних пунктах.

Всі припаси у головних коридорах і проходах вже давно були пограбовані, але протиснутись у вузенький бічний коридор, до менш популярних місць, якими Пракс доправляв Мей до ковзанки було просто. Скафандри тут були безпечних помаранчевих і зелених кольорів, аби бути помітними для рятувальників. Камуфляжний був би більш прийнятним. Маски тхнули летким пластиком а з’єднання для суглобів були лише кільцями, вшитими в матеріал. Скафандрові обігрівачі кепсько обслуговували і могли загорітися при довгому використанні. Ще один вибух стався, і за ним ще двоє, ближче ніж попередній.

- Атомні, - припустила Наомі.

- Можуть бути й гаусовими, - не погодився Голден. Вони так могли обговорювати погоду.

Пракс здригнувся.

- Іншими словами, удар що дійшов до коридору означає надкритично перегріту пару, - сказав він

герметизуючи останній шов з свого боку і перевіряючи дешевий світлодіод, зелений колір якого обіцяв потік кисню. Система обігріву загорілася помаранчевим, але майже миттю повернулася до зеленого, - ти з Амосом справишся, якщо броня ваша міцна. А от щодо моїх з Наомі шансів впевненості немає.

- Чудово, - відреагував Голден.

- Я втратила «Росі», - сказала Наомі, - ні я взагалі лінк втратила. Він через «Сомнамбуліста» рутився. Його вирубили, можливо.

Чи на шлак перетворили. Ця думка була на кожному з їх обличь. Але ніхто не проказав це вголос.

- Сюдою, - вказував дорогу ботанік, - це службовий тунель яким ми користувались, коли в коледжі вчився. Ми можемо обійти комплекс Мармурового склепіння і почати звідти.

- Як скажеш приятелю, - погодився Амос. Його ніс знову кровив. У слабкій синій підсвітці шолома кров виглядала чорною.

Це його остання прогулянка. Що б не трапилось, Пракс сюди більше не повернеться, тому що «сюди» більш не існує. Швидкими стрибками вони бігли по службовому коридору, куди Джеймі Луміс і Танна Ібтрахмін-Соок кликали його аби накуритися. Останній раз він бачить це місце. Широкий, з низкою стелею амфітеатр під старим центром водопідготовки, де він проходив свою першу інтернатуру тріснув і резервуар потік. Коридори затопить не швидко, але за пару днів це станеться. За пару днів це вже не гратиме жодної ролі.

Все навколо або підсвічувалося аварійними ЛЕДками або сховалося в темряві. На підлозі там де система обігріву дарма намагалася компенсувати жахіття, була сльота. Двічі шлях був блокованим. Одного разу спрацювавшими гермодверями, а другого – завалом льоду. Вони майже нікого не зустріли. Всі інші бігли до порту. Пракс вів їх майже у протилежний бік.

Ще один довгий, викривлений прохід, потім підйом по будівельній рампі, через пустий тунель і…

Сині сталеві двері, що перекрили їм прохід були не закриті але у безпечному режимі. Індикатор казав що з іншого боку був вакуум. Один з богоподібних кулаків що лупили по Ґанімеду влучили поряд. Пракс зупинився, його мозок прокручував тривимірну архітектуру рідної станції. Якщо секретна база була тут а вони тут, то значить…

- Ми не можемо туди пройти.

Всі мить мовчали.

- Це не краща відповідь, - відреагував капітан, - знайди інакшу.

Пракс зробив глибокий вдих. Якщо вони повернуться, то зможуть спуститися рівнем нижче, потім на захід і спробувати пройти нижчим коридором, хіба що вибух був досить сильним для того аби пробити і нижчий рівень. Якщо вони просуватимуться далі в бік старої станції «труби», то їм може вдасться знайти службовий коридор, - не той, про який він знає, і це дасть шанс пройти у правильному напрямку. Ще три вибухи струсили лід. Зі звуком як бейсбольний м’яч влучає в хоум ран, стіна за ними тріснула.

- Пракс, друже, чим раніше тим краще, - підганяв його Амос.

Вони мають скафандри, тож якщо відкриють двері вакуум їх не вб’є. Але там можуть бути завали. Будь-який удар, досить серйозний аби пробити поверхню міг…

Міг…

- Тут… ми не пройдемо, через станційні тунелі, - сказав він, але ми можемо піднятися. Піднятися і пройти через поверхню.

- І як ми це зробимо? – уточнив Джим.

Пошуки не заблокованого виходу зайняли двадцять хвилин, але Пракс знайшов таки один. Не ширший за трьох чоловіків в ряд, він був частиною службового модулю внутрішньої системи куполу. Службовий модуль давно розібрали на запчастини, але це не заважало. Шлюз все ще працював від батарей. Наомі з Праксом ввели команди, закрили внутрішні двері і пройшли цикл для відкриття зовнішніх. Вихідний струмінь повітря був схожий на миттєвий порив вітру. Менґ вийшов на поверхню Ґанімеду.

Він бачив знімки земного північного сяйва. Він ніколи не уявляв що побачить щось подібне у чорноті рідного неба. Але ось, не прямо над ним та по лінії від горизонту до горизонту буди цівки зеленого, синього, золото полови і уламки, і газ холонучою плазми. Розпечені квітки означали факельні двигуни. Декілька кілометрів в бік, гаусовий штир зіткнувся з поверхнею місяця і ударна хвиля штовхнула їх в ноги. Пракс хвильку полежав, спостерігаючи як гейзер води вирвався у темінь і потім випав снігом на поверхню. Це було красиво. Раціональна, наукова частина його свідомості намагалася скалькулювати кількість енергії що була передана супутнику, коли викинутий з рейок шматок вольфраму вдарив по поверхні. Це мов маленький ядерний вибух без побічного випромінювання. Він міркував чи зупиниться штир до того як досягне нікелево-залізного ядра.

- Ну добре, - з дешевенького радіо у праксовому скафі почувся голос Голдена. Низьких звуків звукового спектру бракувало, і капітан звучав мов мультяшний герой, - тепер куди?

- Я не знаю, - піднімаючи признався вчений. Він вказав в бік горизонту, - кудись туди.

- Нам точніше потрібно, - відповів капітан.

- Я ніколи не бував на поверхні. В куполі звісно був. Але просто на поверхні? Тобто я знав що ми дуже близько, але я не знав як туди виходити.

- Ну добре, - знову сказав Голден. Високо у вакуумі над його головою вибухнуло щось велике і дуже далеке. Було схоже на мультяшну лампочку, немов комусь прийшла в голову ідея, - ми справимось. Амосе ти йдеш вперед до того пагорба, поглянь що можеш побачити. Пракс і Наомі ідуть в цей бік.

- Сер, я не вважаю що ми маємо так робити, - мовила Наомі.

- Чому ні?

Наомі підняла руку, вказуючи на щось позаду Джима і Пракса і відповіла:

- Тому що я повністю впевнена що там-о сів «Росі».

Розділ двадцять другий. Голден

Таємний посадковий майданчик був розташований у западині невеличкого кратера. Коли Джим, міцно кусаючи губу побачив «Росінанта» над ним, раптове і запаморочливе почуття полегшення натякнуло, наскільки він був переляканим останні декілька годин. Та «Росі» був рідною домівкою, і неважливо наскільки сильно його раціональний мозок доводив що вони все ще в жахливі небезпеці, домівка була безпечною. Поки він на хвильку зупинився аби перевести подих, все навколо освітилося яскравим білим світлом, неначе хтось зробив фотознімок. Голден вчасно підняв голову аби помітити на високій орбіті сяючу хмару газу, що швидко згасала.

Прямо над їх головами, у просторі люди продовжували помирати.

- Вау, - здивувався Пракс, - ця штука більша, аніж я собі уявляв.

- Корвет, - відповів Амос з чіткою гордістю в голосі, - ескортний корабель класу фрегат.

- Я взагалі знайомих слів не почув, - відказав ботанік, - як на мене, то це схоже на велике долото, з кавовим горням догори дригом знизу.

- Це ж двигун, - почав було пояснювати Амос, але його перервав капітан:

- Годі. Бігом у шлюз.

Амос йшов попереду, потім зслизнув стоячи з льодяного краю кратера, балансуючи руками. Пракс був наступним, цього разу не потребуючи допомоги. Третьою була Наомі, з її рефлексами і вмінням балансувати, пещеними в умовах змінної гравітації. Вона взагалі вирішила здаватися граціозною.

Голден був останній, повністю приготувавшись до довгого і болісного сковзання з гори, та коли цього не сталося, він був приємно здивованим.

Поки вони мчали через пласке дно кратера до судна, зовнішній люк шлюзу від’їхав в бік, демонструючи Алекса у марсіянських бойових обладунках з штурмовою гвинтівкою в руках. Варт їм було наблизитись до корабля достатньо для того, аби пробитися крізь орбітальний гамір в радіодіапазоні, Джим сказав: - Алексе! Чоловіче, як же приємно тебе бачити.

- Йой, капітане, - відповів пілот, з полегшенням у голосі, яке не міг приховати навіть перебільшений акцент, - ніц не знаю, яке загоричьи буде місце посадки. За вами хтось летит?

Амос забіг по рампі і по-ведмежому, міцно обняв Алекса так, що аж відірвав його від палуби і сказав:

- Дядьку, як же чудово бути вдома!

Праксі і Наґата йшли слідом, жінка поплескала пілота по плечу, підбадьоривши:

- Ти правильно вчинив. Дякую.

Джим зупинився на рампі, аби в останнє зогледітися. Небо було все ще сповнене спалахами і світловими слідами битви. З глибин його пам’яті сплила згадка, як він ще хлопчаком у Монтані спостерігав за масивними спалахами прихованих блискавок.

Алекс, дивлячись на капітана, мовив: - дорога сюда була троха тьишков.

Капітан поклав йому на плече руку: - дякую за те що прибув.

Щойно шлюзування закінчилось і команда поскидала скафандри і броню, Джим звернувся до пілота:

- Алексе, це Пракс Менґ. Праксе, це найкращий пілот Сонячної системи Алекс Камаль.

Пракс потиснув алексову руку зі словами: - дякую що допомагаєте мені шукати Мей.

Камаль запитально глянув на Голдена, але той ледь помітним порухом голови утримав пілота від запитання, - приємно познайомитись, Праксе.

- Алексе, - почав капітан, - тримай нас готовими до злету, але не злітай поки я не сяду у крісло другого пілота.

- Прийнято, - відказав пілот і посунув до прови судна.

- Все якось перекошено, - сказав Пракс оглядаючи комору якраз за люком шлюзу.

Йому відповіла Наомі, ведучи ботаніка до головного трапу, який наразі пролягав по підлозі: - «Росі» не проводить багато часу на пузі, як от тепер. Ми стоїмо на переборці, а та стіна з правого боку, зазвичай слугує палубою.

- Виріс в умовах низької гравітації і відповідно на кораблях часу проводив небагато, - підбив підсумки Амос, - чоловіче, тобі зараз кепсько буде.

- Наомі, - почав розпоряджатися капітан, - до рубки і прив’яжися там. Амосе, відведи Пракса на жилу палубу а потім прямо до інженерного, готуй «Росі» до серйозного польоту.

Перед тим як вони пішли, Голден поклав руку на плече ботаніка:

- Підйом і політ будуть швидкими і тряскими. Якщо ти не тренувався для польотів з великим прискоренням, то подорож може стати дуже не комфортною.

- Про мене не турбуйтесь, - відповів вчений зробивши, як він вважав, бравий вираз на обличчі.

- Я знаю що ти крутий. Ти б інакше останні пару тижнів не вижив. Доводити це вже немає потреби. Амос відведе тебе на жилу палубу. Обери собі каюту без імені на дверях. Вона стане твоєю. Лягай в протиперевантажувальне крісло і прив’язуйся, потім натисни на яскраву зелену кнопку на панелі зліва. Крісло накачає тебе хімією, яка тебе заспокоїть і вбереже судини від розриву, якщо нам доведеться йти з перевантаженням.

- Моя кімната? – запитав вчений з дивною нотою в голосі.

- Ми тобі дамо трохи одягу і всяку потрібну всячину коли виберемося з цього лайна. Ти зможеш все тримати в кімнаті.

- Моя кімната, - повторив ботанік.

- Еге ж, - відповів Джим. – Твоя кімната. Він бачив як Пракс намагається ковтнути клубок в горлі, і зрозумів що означає проста пропозиція комфорту і безпеки людині, що пройшла за останні місяці через те, що пройшов Менґ.

В очах чоловіка з’явились сльози.

- Та годі вже, нумо поселятися, - мовив Амос, ведучи вченого по кормі до житлової палуби.

Голден пішов в інший бік, повз ходову рубку, де Наомі вже прив’язалась до одного крісла на одному з постів. Потім далі у кокпіт. Видерся на місце другого пілота і прив’язався.

- П’ять хвилин, - сказав він по системі гучного зв’язку.

- Тойво, - запитав Алекс, тягнучи звуки по-марсіянському під час натискання кнопок для передполітної перевірки, - шукаєм когось, хто називаєси Мей?

- Праксову дочку.

- Ми зара тим займаємоси? Здаєси в нашої місії троха пішло не в той кьирунок.

Голден кивнув. Про пошуки загубленої дочки у їхньому мандаті не йшлося. Це була Міллерова робота. Бо він так і так не зміг би адекватно пояснити впевненість у тому, що загублена маленька дівчинка була центром всього, що сталося на Ґанімеді.

- Я вважаю що ця маленька дівчинка, що загубилася, є центром всього, що сталося на Ґанімеді, - сказав він стенувши плечима.

- Най так буде, - відповів пілот, потім двічі щось натиснув на панелі і скривився, - йой, та в нас тагі червоний сигнал на панеле. Маєм «не герметичний» на вантажнім шлюзі. Може затьигнуло кавадок якогось смітє, коли опусковси. Там, на горьи, тогди було такой гарьиче.

- Ми зараз не будемо зупинятися і лагодити, - відказав капітан, - ми й так тримаємо більшість часу той відсік у вакуумі. Якщо внутрішній люк до вантажної зони покаже нормальну фіксацію, просто вимкни попередження і гайда.

- Прийнято, - відповів пілот і вимкнув тривогу.

- Одна хвилина, - повідомив капітан по гучному зв’язку, та повернувшись до Алекса запитав: - тож мені цікаво.

- Га?

- Як тобі вдалося прослизнути через те лайно зверху і чи зможеш ти повторити це на зворотному шляху?

Алекс зареготав.

- Ади! Коби не стати ні для кого небезпеков більшов за трету величину. І не чипіти на єдному місци так довго, жи би тобов зацікавилиси.

- Я даю тобі прибавку, - відказав Джим і почав десяти секундний відлік. На рахунок «один», «Росі» відштовхнувся від Ґанімеду на чотирьох колонах над перегрітої пари.

- Переверни нас для повного газу як тільки зможеш, - наказав капітан, голосом що завібрував через злітне трусіння.

- Так близько?

- Під нами немає нічого важливого, - мовив капітан, думаючи про залишки чорних ниток, які вони бачили на прихованій базі, - розплав там усе.

- Добре, - погодився пілот. Потім, коли корабель закінчив орієнтування прямо до гори, він сказав, - у шпори його.

Навіть під «соком», що нуртував в крові, Джима на мить вимкнуло. Коли він прийшов до тями, корабель кидало з боку в бік. Кокпіт був сповнений звуками різноманітних попереджень.

- Егей, хлопче, - крізь дихання, - давай, поганяй.

- Наомі, - видушив з себе капітан, споглядаючи на неприємну масу червоних загроз на екрані і намагаючись розшифрувати їх своїм страждаючим мозком, - хто в нас стріляє?

- Усі, - відповіла вона так само очманіло як і він почувався.

- Еге, - перевантаження змило з його голосу увесь старий-добрий акцент, - вона не жартує.

Рій попереджень на його екрані почав отримувати сенс, і Голден зрозумів що вони мали рацію. Виглядало наче половина флоту внутрішньопланетників з їхнього боку Ґанімеду влупили по ним хоча б однією ракетою. Він увів командний код що перевів усю зброю на вільний вогонь і передав контроль над кормовими ГТЗ Амосу, - Амосе прикривай наші сраки.

Алекс як міг тримався подалі від ракет, хоча у підсумку це було безнадійною справою. Ніщо з м’ясом у середині не могло обігнати метал і кремній.

- Де ми…-, Джим запитав, зупинившись прицілюватися на ракету, що увійшла в зону дії ГТЗ штирборту. Гармати точкового захисту випустили по ній довгу чергу. Ракета була досить розумною для того, аби різко повернути і уникнути куль, та навіть цей маневр подарував їм декілька секунд.

- Каллісто з нашого боку Юпітера, - відповів Алекс, маючи на увазі наступного меншого за розмірами супутника, - йду в його тінь.

Голден перевірив вектори кораблів що стріляли в них. Якщо хоч один з них узявся за переслідування, Алексів ґамбіт виграє їм лиш декілька хвилин. Але жодного такого не виявилось. З тузеня тих, що по ним гатили більше половини мали пошкодження різного ступеню, а ті які не мали, були зайняті тим, що стріляли один в одного.

- Скидається що ми на секунду стали загрозою номер один для всіх, - поділився думкою Джим, - але більш такими не є.

- Авжеж, пробач за це капітане. Не впевнений, чому так сталося.

- Я тебе не звинувачую, - відповів капітан.

«Росінант» здригнувся, і у гучномовцях почувся Амосів вигук, - навіть не намагайся зачіпати мого братана!

Дві з найближчих ракет зникли з панелі загроз.

- Гарна робота, Амосе, - Джим перевірив оновлений час до зіткнення і виявив що вони виграли ще півхвилини.

- Дідько, кепе, «Росі» всю роботу за нас робить, - зрадів механік, - я лиш підштовхую його показати себе.

- Ану, спробую сховатиси за Каллісто, - повідомив пілот Голдену, - файно подєкувов за то, що не даєте робьити.

- Агов, Наомі, ще щось типу десяти секунд, - сказав Джим, - гати їх з усього чим можеш. Треба їх на пару секунд засліпити.

- Прийнято, - відповіла старпом. Джим бачив як вона готує масований штурм лазерними завадами і радіоперешкодами.

«Росі» знову смикнувся, і супутник Каллісто раптом заповнив увесь передній голденів екран. Алекс нісся вперед у самогубному темпі, метеляючи кораблем і тиснучи на газ, аби в останню хвилину скинути судно у гравітаційний маневр.

- Три… два…один, - відлічив він і їх корабель пурнає хвостом вперед до супутника так глибоко, що Джим відчув неначе може простягнути зі шлюзу руку і набрати снігу. У той самий час, рій перешкод від Наомі поцілив сенсори ракет що їх переслідували, засліплюючи і збиваючи з пантелику комп’ютери.

Коли команда повернула контроль над кораблем, його обвело навколо Каллісто гравітацією і власними двигунами з новим вектором і більшою швидкістю. Дві ракети хоробро намагалися наблизитись і переслідувати, але решта чкурнули у випадкові сторони, чи зіштовхнулись зі супутником. Коли дві переслідуючи повернулися на курс, «Росі» мав величезну фору і міг не поспішати зі збиттям.

- Ми це зробили, - озвався Алекс. Капітана дещо збентежила недовіра в голосі пілота. Невже вони були так близько?

- Ніколи не сумнівався в цьому, - відказав Джим, - доправ нас на Тихо. Половина g. Я буду у своїй каюті.

Коли вони скінчили, Наомі вмостилася на свій бік у їхні спільні койці, її чорні кучері приклеїлися до мокрого лоба. Вона все ще хекала. Він теж.

- Це було…потужно, - порушила жінка тишу.

Голден просто кивнув, бо для слів йому все ще не вистачало повітря. Коли він піднявся по трапу з кокпіту, Наомі чекала вже звільнившись від ременів. Ухопила його і почала цілувати так сильно, що йому аж губи заціпило. Він не звернув на це уваги. Вони ледь встигли одягнутими дійти до кабіни. Всі наступні події були немов у тумані, та йому боліли ноги і вуста.

Наомі переповзла через чоловіка і вибралася з койки.

- Менті тре’ по маленькому сходити, - сказала вона вдягаючись і прямуючи до дверей. Джим знову лиш кивнув, все ще не маючи сил розмовляти.

Він вмостився на середині ліжка, потягнувшись руками і ногами. Реальність була такою, що каюти «Росінанта» не передбачалися для двох, як мінімум по кількості крісел, що одночасно були і ліжками.

Але за останній рік він все більше і більше часу проводив ночі в каюті Нагати, поки вона не стали типу їх спільною каютою і він більш ніде не ночував. Під час маневрів з перевантаженнями вони не могли ділити це місце, тож досі не спали під час подібних маневрів. І тенденція продовжувалась.

Джим почав засинати, коли люк відкрився і жінка повернулася. Вона кинула холодного, вологого віхтя йому на живіт.

- Оце підбадьорила! – відреагував Голден сідаючи.

- Коли я голову витирала вона взагалі кипіла.

- А ось це, - відказав Джим, витираючись, - було дуже непристойно.

Наомі посміхнулася, потім сіла на край койки і пхнула його пальцем в ребра, - ти все ще можеш думати про секс? Я думала що ми це питання винесли з твоєї системи.

- Гра у квача зі смертю чудово вплинула на мій рефракторний період⁴².

Все ще одягнута Нагата примостилася на ліжку біля нього і сказала:

- Знаєш, це була моя ідея. Я обома руками за те, аби утверджувати життя через секс.

- Чому в мене є відчуття що в кінці речення пропущене слово «але»?

- Але..

- Ага, ось воно.

- …є дещо, що нам варт обговорити. І це якраз підходящий час.

Голден повернувся до неї, і підвівся на лікті. На обличчі жінки впала прядка волосся, яку вона прибрала вільною рукою.

- Що я зробив?

- Це не зовсім те що зробив ти. Більш про те, чим ми робитимем прямо зараз.

Джим поклав руку їй на плече, але чекав продовження. М’яка тканина роби прилипла до вологої шкіри під нею.

- Мене турбує те, - вела вона далі, - що ми прямуємо на Тихо, аби утнути щось дуже необачне.

- Наомі, тебе там не було, ти не бачила…

- Я бачила, Джиме, через камеру на скафандрі Амоса. Я знаю що то було. Я знаю, наскільки воно тебе лякає. Мене це перелякало до гикавки теж.

- Ні, - відповів чоловік, здивувавшись люті в своєму голосі, - ні ти не можеш знати. Ти не була на Еросі, коли вони вирвалося, ти ніколи…

- Агов, я була там. Можливо у не найжахливішій ситуації. Не так як ти, - все ще спокійним голосом відповіла Нагата, - Але я допомагали переносити те, що лишилось від тебе та Міллера у медвідсік. І я спостерігала, як ти намагався там померти. Ми не можемо просто звинуватити Фреда в …

- Прямо зараз. От прямо зараз Ґанімед може змінюватися.

- Ні…

- Так. Так, він може. Ми можливо лишаємо за собою декілька мільйонів мертвих людей, які про це ще не знають. Меліса і Сантічай? Пам’ятаєш їх? А тепер уяви що їх розібрано на такі шматки, які наразі потрібні протомолекулі. Подумай про них як про частини. Бо якщо ця зараза шириться Ґанімедом, то це те чим вони є.

- Джиме, - мовила жінка, тепер вже з тривогою у голосі, - це якраз те, про що я кажу. Сила твоїх почуттів не є доказом. Ти близький до того, аби звинуватити у вбивстві жителів цілого супутнику людину, яка останній рік є твоїм другом і патроном. Ми знаємо що це не Фред. І ти йому винен зовсім не це.

Голден відштовхнувшись сів, частина його бажала фізично дистанціюватися від Нагати, інша частина була злою через те, що вона не достатньо симпатизувала.

- Я останню віддав Фредові. Я віддав йому і він переді мною присягнувся що ніколи не використає її. Але це не те що я побачив там, унизу. Ти називаєш Фреда моїм другом, але він завжди ставить свої задачі на перше місце. Навіть допомога нам є ще одним ходом у політичній грі.

- Досліди з викраденими дітьми? – запитала Наомі, - Ризикувати загибеллю цілого супутника, одного з найважливіших серед зовнішніх планет? Чи є в цьому для тебе сенс? Чи схоже це на Фреда Джонсона?

- Ґанімед потрібен АЗП навіть більше аніж внутрішнім планетам, - відповів Голден, нарешті прийнявши свій страх з тих пір, як вони побачили чорні нитки, - а вони його не віддадуть.

- Зупинись.

- Можливо він намагався їх відлякати, або обміняв на супутник. Як мінімум це пояснює жвавий рух флоту внутрішняків, який ми помітили.

- Ні. Зупинись, - знову повторила вона, - я не бажаю сидіти тут і слухати, як ти вмовляєш сам себе.

Джим почав щось говорити, але жінка сіла до нього обличчям і ніжно затулила його рот рукою.

- Мені не подобається цей новий Джим Голден, на якого ти обернувся. Хлопець, який радше дістане зброю аніж говоритиме? Я розумію, що бути АЗПшним вибивайлом то гівняне заняття, і я знаю що ми таки зробили багато гнилих справ в ім’я захисту Поясу. Але це все ще ти. Я можу бачити тебе, прихованого, який чекає слушний час аби повернутися.

- Наомі, - сказав він відштовхуючи її руку від свого обличчя.

- Той хлопець, що не може дочекатися аби не влаштувати стрілянину на вулицях Тихо? Це взагалі не Джим Голден. Я цю людину не впізнаю, - вона насупилась. – Ні. Не так. Я його впізнаю. Але його звати Міллер.

Наймоторошнішим для Джима було те, що вона була дуже спокійною. Вона не піднімала голосу, голос ніколи не звучав зі злістю. Натомість просто покірний смуток, безкінечно гірший.

- Якщо це все ж ти сам, то варто лишити мене десь. Я більше не можу бути з тобою, - сказала вона. - Я пас.

Розділ двадцять третій: Авасарала.

Авасарала стояла біля вікна, вдивляючись в ранкову імлу. В далечині злітало транспортне судно. Воно піднялося на султані вихлопу, що був схожий на колонну яскравої, білої хмари і потім зник. Її руки боліли. Жінка знала, що якісь з фотонів, які потрапляють на сітківки її очей походять з вибухів за декілька світлових хвилин звідси. Станція Ґанімед, колись найбезпечніше місце без атмосфери перетворилося на зону бойових дій а тепер на пустку. Вона так само не могла вирізнити світло від тих смертей як окрему молекулу солі з океану, але розуміння того що воно там є каменем лежало на її серці.

- Я можу зробити запит на підтвердження, - озвався Сорен, - Нґуєн закінчить рапорт через вісімнадцять годин. Коли ми його матимемо..

- Ми знаємо що він напише, - відрубала жінка, - я прямо зараз можу тобі це озвучити. Марсіянські сили зайняли загрозливу позицію, і він був змушений агресивно відповісти. Ля, ля, єбуче, ля. Де він кораблі узяв?

- Він адмірал, - відповів молодик, - вважаю що вони прибули разом з ним.

Крісьєн обернулася. Хлопець виглядав стомленим. Він на ногах з самого рання. Всі вони на ногах. В його очах порепались судинки, шкіра бліда і холодна.

- Я особисто розділила тую командну групу, - відповіла асистент помічника генсека, - я дробила її аж поки ти не зміг злити все в унітаз. А він тут спливає з силами, достатніми для перемоги над Марсіанським флотом?

- Безсумнівно.

Вона боролася з бажанням сплюнути. Гул транспортного судна, приглушений відстанню і склом нарешті досяг вух Крісьєн. Світло вже зникло. Для її мозку що страждав від дефіциту сну, це було схоже на політичну гру у Поясі чи Йовіанській системі. Щось сталося – вона могла бачити як це сталося –але почула вона це вже по факту. Колу було вже геть запізно.

Вона припустилася помилки. Нґуєн був військовим яструбом. Тип інфантильного хлопчика, який продовжує вважає що будь-яку проблему можна вирішити, якщо стріляти в неї досить довго. Все що він робив до цього було непомітним, немов свинцева труба по колінній чашці. Наразі він непомітно для неї переформатував свою команду. І відштовхнув її від перемовин з Марсом.

Що означало неможливість завершення жодної з цих справ. Нґуєн або мав покровителя або змову. Вона розуміла що адмірал не епізодичну роль грає, тож як би його мелодія не називалась, для неї вона стала сюрпризом. Вона грала проти тіней, і гру цю ненавиділа.

- Більше світла, - сказала Авасарала в голос.

- Пробачте?

- Розберись як він отримав тії кораблі, - прояснила жінка, - і зроби це до того, як підеш спати. Мені потрібна повна бухгалтерія. Звідки прибули кораблі на заміну, хто віддавав накази, як обґрунтовував. Все.

- Мем, а вам би поні ще не хотілося?

- Ти охуєнно правий, було б непогано, - відповіла Крісьєн, прогнувшись над столом, - ти вправно виконуєш завдання. Колись ти відшукаєш справжню роботу.

- Я з нетерпінням чекаю цього, мем.

- Вона десь поряд?

- За своїм столом, - відповів Сорен, - чи відправити її до вас?

- Краще відправ.

Коли Боббі зайшла в кімнату зі скрученим листком дешевого паперу в кулаці, це знову нагадало Авасаралі як кепсько тут пасує марсіянка. Мова не тільки про її акцент чи різницю у статурі, яка вказувала на дитинство при низькій гравітації Марсу. У політичних коридорах фізичні дані жінки виділялися. Вона виглядала так, немов її було серед ночі витягнуто з ліжка, як і усих їх, за виключенням того, що їй це пасувало. Можливо знадобиться, можливо ні, але це точно варт запам’ятати.

- Що маєш?

Морпіхове розчарування читалося на її лобі.

- Я пробилася через кількох людей у командуванні. Хоча більшість з них були не в курсі хто збіса я така. Мені довелося виділити на пояснення хто я така стільки ж часу, скільки зайняло обговорення Ґанімеду.

- Це тобі наука. Марсіянські бюрокарти дурні і продажні. Що вони сказали?

- Довгу версію?

- Коротку.

- Ви в нас стріляли.

Авасарала відкинулася в фотелі. Спину їй пекло, коліна їй пекло і вузол жалю і гніву, що завжди жеврів у неї під серцем наразі відчувався гостріше ніж зазвичай.

- Звісно, це ми, - відповіла Крісьєн, - а мирна делегація?

- Вже відбула, - повідомила Боббі, - десь завтра до обіду вони випустять заяву про недобросовісні перемовини з ООН. Наразі вони б’ються за кожне формулювання.

- В чому затримка?

Боббі струснула головою. Вона не зрозуміла.

- За які слова вони воюють і яка з сторін бажає яких слів? – вимогливо запитала Авасарала.

- Я не знаю. Та чи це важливо?

Звісно це важливо. Різниця між «ООН здавна недобросовісно веде перемовини» і «ООН провела недобросовісні перемовини» може бути виміряна сотнями життів. Тисячами. Крісьєн намагалася ковтнути свою нетерплячку. Виглядало це ненатурально:

- Нехай. Подивись що ще ти можеш відшукати.

Боббі подала листок. Авасарала узяла його і запитала:

- Що це з біса таке?

- Моя відставка. Я подумала, що ви бажаєте мати всі папери в купі. Ми наразі у стані війни тож мені варто повернутися назад. Отримати нове призначення.

- Хто тебе відкликає?

- Ще ніхто, - відповіла сержантка, - але…

- Будь-ласка, чи не могла б ти присісти? Я коли розмовляю з тобою, то відчуваю себе немов на дні довбаного колодязя.

Морпіх сіла. Крісьєн глибоко вдихнула.

- Ти хочеш мене вбити? – запитала вона. Боббі кліпнула і не встигла відповісти, бо Авасарала підняла руку, вимагаючи тиші, - я одна з наймогутніших осіб в ООН. Ми у стані війни. То ти вбити мене хочеш?

- Я… вважаю що так?

- Ти так не вважаєш. Ти хочеш розібратися хто ж вбив твоїх людей і бажаєш аби політики перестали мастити колеса марсіянською кров’ю. То холера ясная! Я теж цього хочу.

- Але я марсіянська військова на дійсній службі, - відповіла сержантка, - якщо я продовжую працювати на вас, то я вчиняю зраду.

Те, як вона це сказала не було ні наріканням ні звинуваченням.

- Вони тебе не відкликають, - відповіла наймогутніша особа в ООН, - і вони не відкличуть. Дипломатичні правила контактів під час військового стану майже такі самі для вас як і для нас, і це десять тисяч сторінок дев’ятим шрифтом. Якщо ти прямо зараз отримаєш наказ, я здатна направити стільки питань та запитів на уточнення, що ти у цьому кріслі і помреш від старості.

- Якщо ти хочеш когось вбити за Марс, тобі кращої цілі ніж я годі шукати. Та якщо ти хочеш зупинити цю ідіотську, грану війну і розібратися хто насправді за нею стоїть, повертайся до свого столу і розберись хто яке формулювання бажає.

Боббі мовчала мить, яка затягнулася надовго.

- Ви розглядаєте це як риторичну ситуацію, - нарешті відповіла Дрейпер, - але для вбивства вас є цілком серйозне підґрунтя і вчинити так я можу.

Легкий холодок пробіг по спині Авасарали, але вона не дозволила йому досягнути обличчя.

- В майбутньому я постараюсь не переоцінювати цю точку зору. А тепер до роботи.

- Так, сер, - відповіла сержантка, підвелася і вийшла з кімнати. Крісьєн видихнула, її щоки надулися. Вона запросила марсіянського морпіхи зарізати її у власному офісі. Її потрібна довбана хустинка. Дзенькнув її ручний термінал. Термінова, поза розкладом доповідь червоним банером закрила її звичний екран. Натиснула, чекаючи ще гірших новин з Ґанімеду.

Це було про Венеру.

Сім годин до того, «Арбогаст» був есмінецем третього покоління, що зійшов з бушевських стапелів тринадцять років тому та пізніше був перебудований у військово-наукове судно. Останні півроку він знаходився на орбіті Венери. Більшість даних з активних сканерів, що надходили до Авасарали були отримані з нього.

Подія за якою вона спостерігала, була знята двома телескопічними станціями розвідки широкого спектру, що випадково дивилися під правильним кутом і ще тузенем корабельних оптичних станцій. Зібрані ними дані ідеально співпадали.

- Прокрути ще раз, - наказала жінка.

Коли вона тридцять років тому зустріла Майкла-Жона де Ютурбе, він був польовим техніком. Наразі він фактично був головою спеціального наукового комітету та чоловіком її сусідки по кімнаті з університету. Тепер його волосся випало або посивіло, темно-брунатна шкіра стала потрошу відставати від кісток, але квітковий аромат дешевого одеколону залишився тим самим.

Він завжди був дуже скромною, майже антисоціальною людиною. Вона знала що для підтримання зв’язку не варто його багато розпитувати. Маленький, захаращений офіс науковця знаходився у чверті милі від її власного і за останні десять років вони бачилися разів зо п’ять, причому лиш тоді, коли їй було потрібно швидко прояснити щось складне і туманне.

Після подвійного натискання, зображення на екрані терміналу повернулося до звичного. Знову цілий «Арбогаст» з несправжніми кольорами плив над венеріанськими хмарами. Таймер відео почав відлік секунда за секундою.

- Розкажи, на що я дивлюся.

- Гм. Добре. Ми почали з піку. З такого самого, який ми спостерігали коли Ґанімед почав котитися в пекло.

- Першокласно. Маємо два вимірювання.

- Це надійшло перед боєм, - продовжив чоловік, - десь за годину, чи трохи менше.

Під час бою голденівців. До того як вона змогла його узяти. Але яким чином Венера відповідає за рейд Голдена на Ґанімеді? Чи ж сержантів монстр був частиною цього бою ?

- Потім пінґ в радіодіапазоні. Прямо, - він натис на паузу, - тут. Масивний сплеск на третій секунді по семи секундній сітці. Воно спостерігало, але знало куди дивитись. Я вважаю що це через активні сканери. Вони привернули увагу.

- Нехай.

Він поновив програвання відео. Картинка стала дещо більш зернистою, і Майкл задоволено гмикнув.

- Ось це цікаво, - він сказав так, наче все інше цікавим не було, - якесь пульсуюче випромінювання. Перешкодило усім телескопам за виключенням одного інструменту виключно видимого спектру на Місяці. Воно взагалі продовжувалось десяту частину секунди. Мікрохвильовий викид опісля – це звичне активне сканування.

- Щось голос в тебе розчарований, - крутилося на язиці Авасарали, але острах і очікування наступних подій не дозволили їй висловитись. «Арбогаст» з п’ятиста семидесяти двома душами на борту розділився на частини немов хмара. Плити корпусу відділилися акуратним, рівними рядами. Фермові надбудови і палуби розділилися. Інженерний відсік від’єднався, зсунувшись в бік. На зображенні перед нею вся команда лишилась незахищеною від глибокого вакууму. У той момент на запису, що вона переглядала вони померли, але мертвими не були. Це мов дивитися на анімовану конструкцію – кубрик ось тут, інженерна секція ось тут, пластини що прикривали рушій, зробили його ще більш монструозним.

- А ось тепер це особливо цікаво, - сказав Майкл-Жон, зупинивши відео, - дивись що відбувається, коли ми збільшимо картинку.

- Не показуй мені їх, - хотіла сказати жінка, - я не хочу бачити як вони помирають.

Але зображення, яке він рухав містило не людських істот, а вузол складних труб. Він рухався уперед повільно, кадр за кадром і зображення робилося туманним.

- Це абляція⁴³? – запитала вона.

- Що? Ні-ні. Ось, я ближче покажу.

Зображення знову стрибнуло. Туманність виявилась ілюзією, утвореною хмарою дрібних шматочків металу: болтами, гайками, кліщами Едісона, ущільнювальними кільцями.

Жінка примружила очі. Це не було хаотичною хмарою. Як залізні ошурки під впливом магніту, кожна дрібна частина розташована була по лінії, причому перед нею і позаду були наступні деталі.

- «Арбогаст» не розвалився на частини, - сказав він, - його було розібрано. Схоже що було п’ятнадцять окремих хвиль, кожна з яких розбирала наступний рівень механізмів. Розібрали увесь корабель до гвинтиків.

Авасарала глибоко вдихнула, потім ще раз, і ще аж поки звуки зникли у за краєм прірви а ошелешення і страх зменшилися до таких розмірів, що їх стало можливо запхнути під спід свідомості.

- Що це зробило? – легким тоном запитала вона? Було зрозуміло що це риторичне питання. Звісно, відповіді не буде. Жодна з відомих людству сил не може зробити те, що зафіксовано на відео. Не той сенс вона вкладала в питання.

- Студенти-випускники, - просто відповів вчений, - моя випускна робота з промислового дизайну була точнісінько такою ж. Нам видали машини, а ми мали розібрати їх і зрозуміти для чого вони. За ідеї щодо покращення дизайну давали додаткові бали. – і за мить додав меланхолічним голосом, - звісно ми мали зібрати їх назад, еге ж?

На екрані заціпеніння і порядок завислих частинок металу закінчились і болти, з лещатами, чималими керамічними плитами, затискачами почали дрейфувати у хаотичному порядку через зникнення сили чи чогось іншого, що його тримало. За хвилину з лишнім і без жодного пострілу у відповідь. Навіть не зрозуміло в кого стріляти.

- Команда?

- Скафандри теж розібрано. Тіла роз’єднувати не потурбувались. Або визначили їх як логічні юніти, або вже все що потрібно про людську анатомію знають.

- Хто це бачив?

Майкл-Жон кліпнув, потім знизав плечима потім ще раз кліпнув.

- Цей запис чи подію? Ми єдині бачили високорозідільне відео, але це Венера. Будь-хто хто дививися міг бачити. Це ж не герметична лабораторія.

Вона стулила повіки, натиснула пальцями на перенісся, неначе втамовувала головний біль. Хоч насправді вона з усих сил намагаючись утримати маску на місці. Хай краще побачить її біль. Хай краще побачить її нетерплячість. Миттєвий приступ страху шокував, неначе це сталося з кимось іншим. В очах збиралися сльози і Крісьєн кусала губу поки вони не зникли. Вона запустила на особистому терміналі локатор персоналу. Нґуєн був поза питанням, якщо навіть знаходився в зоні розмов. Нетллфорд з тузенем кораблів мчав на Цереру і в ньому вона була впевнена. Саутер.

- Ми можемо надіслати це відео адміралу Саутеру?

- Ой ні. Ми ще не отримали дозвіл на поширення.

Жінка дивилася на нього пустим обличчям.

- Я дозволяю надіслати це відео адміралу Саутеру. Будь-ласка, зроби це негайно.

Майкл-Жон швидко кивнув, друкуючи обома мізинцями. Крісьєн дістала власний термінал і відправила Саутеру просте повідомлення. ПЕРЕГЛЯНЬ І ПЕРЕДЗВОНИ. Піднялася. Ноги боліли.

- Було приємно знову тебе бачити, - сказав чоловік не дивлячись на неї. – Нам варто якось повечеряти усім разом.

- Ага, - погодилась Авасарала і вийшла.

У жіночій вбиральні було холодно. Крісьєн стояла біля умивальника, впершись руками в граніт. Вона не звикла ні боятися ні відчувати ошелешеність. Її життя було про контроль, розмови, булінг, піддражнювання того кого потрібно, до тих пір поки світ не повернеться у потрібний їй бік. Декілька разів невблаганний всесвіт приголомшував її, підловлював її: землетрус у Бенґалі коли вона була ще дівчам, буря в Єгипті, під час якої вони з Арджуном чотири доби провели в номері готеля в умовах непрацюючої системи доставки харчів, смерть її сина. Кожен з цих випадків обертав її власні претензії впевненості і гордості проти неї самої, лишаючи її ночами скрученою в клубок у ліжку протягом тижнів зі стиснутими кулаками і нічними жахіттями замісто снів.

Наразі було гірше. До цього вона примирилась з ідеєю, що всесвіт не має мети. Що усі ці жахливі речі були лиш випадковим збігом шансів та бездумних сил. Знищення «Арбогаста» є чимось іншим. Воно було навмисним і нелюдським. Немов подивитися в обличчя Бога і не знайти там співчуття.

Тряскими руками вона витягла особистий термінал. Арджун відповів майже миттєво. З положення його щелеп та м’якості погляду вона зрозуміла що чоловік вже побачив якусь з версій події. І його думки були не про долю людства але про неї. Вона спробувала посміхнутися, але це вже було занадто. По її щокам потекли сльози. Арджун м’яко зітхнув і подивився униз.

- Я тебе дуже сильно кохаю, - сказала Авасарала, - те що в мене є ти, дозволило знести незносиме.

Арджун посміхнувся. Зморшки йому пасували. З віком він став більш привабливим чоловіком. Так наче круглолиций, щирий до комічності хлопець, який потайки видирався до неї у вікно щоб читати вірші, лиш чекав аби стати тим, ким він є зараз.

- Я кохаю тебе, я завжди кохатиму тебе і якщо ми навіть переродимось у нові життя я і там тебе кохатиму. Авасарала раз хлипнула, витерла очі тильним боком руки і кивнула.

- Тоді добре.

- Повертаєшся до роботи?

- Повертаюсь до роботи. Дома можу бути пізно.

- Я буду тут. Можеш мене будити.

Вони трохи помовчали, потім вона закінчила дзвінок. Адмірал Саутер не перетелефонував. Еррінрайт не перетелефонував. Думки Крісьєн стрибали навколо ситуації мов тер’єр, що атакував транспорт з військами. Вона підвелася, змушуючи себе переставляти одну ногу за іншою. Найпростіший акт, ходіння, прочистив їй мізки. Маленькі електромобільчики чекали щоби відвезти її назад у офіс, але вона проігнорувала їх, і коли дійшла то стала знову майже спокійною.

Боббі скрутившись, сиділа засвоїм столом – чиста фізична маса жінки робила меблі схожими на щось з випускного класу. Сорен десь ходив, це було просто чудово. Його тренування не були військовими.

- Отже ти на укріпленій позиції, до якої наближається значна загроза, так? – мовила Авасарала, сідаючи на край Соренового столу.

- Скажімо, ти на супутнику і якась третя сила швиргонула в тебе комету. Масивна загроза, розумієш?

Боббі глянула на неї, на мить збентежилась, а потім стенувши плечима, прийняла умови гри.

- Хай будЕ, - погодилась вона.

- То чому ти обрала саме ций момент аби битися з своїми сусідами? Ти просто злякалася і накинулась на когось? Ти вважаєш що інші виродки відповідальні за скелю? Ти справді настільки тупа?

- Ми маємо на увазі Венеру і бої в Йовіанській системі, - здогадалася марсіянка.

- Це охуєнно тонка метафора, авжеж, - погодилась Крісьєн, - то чому ти так робиш?

Боббі відкинулась на своєму стільці, що аж пластик закректав. Очі чималої марсіянки звузилися. Вона відкрила рота, закрила, насупилась і знову відкрила рота.

- Я збираю сили, - нарешті відповіла Дрейпер, - якщо я використаю мої ресурси на зупинку комети, то як тільки загроза зникне, я програю. Інший хлопець зловить мене зі спущеними штаньми. Бах. Якщо я спочатку дам копняка йому то потім, коли все закінчиться, я виграю.

- Але якщо ви скооперуєтесь…

- Значить вам потрібно довіряти іншому хлопцю, - похитала головою сержантка.

- Ондо летить мільйон тон льоду, він знищить вас обох. Чому ж, до дідька, тобі не довіритися іншому хлопцю?

- На це є причина. Чи він землянин? – запитала Боббі, - у нас дві головні мілітарні сили у системі плюс те що можуть оживити белтери. Ось вам три сторони з багатою історією. Коли нарешті станеться те, що має статися на Венері, у когось будуть усі карти.

- І якщо обидві сторони – Земля і Марс, - зроблять ті самі розрахунки, ми маємо витратити усі наші сили на війну після наступної.

- Ага, - погодилась Дрейпер, - вірно. І ось так ми всі програємо.

Розділ двадцять четвертий. Пракс.

Пракс сидів у своїй каюті. Він знав, що як для місця для сну, вона була великою. Навіть просторою.

Загалом вона була меншою за його спальню на Ґанімеді. Він сів на заповненому гелем матрасі, гравітація прискорення притискала тіло до низу, роблячи руки і ноги важчими, аніж вони є насправді.

Він міркував як відчуття раптової ваги – а конкретніше як переривчасті зміни подорожей у космосі еволюційно навели почуття втоми. Почуття притискання тебе до підлоги чи ліжка було досить потужним, схоже на втому, від якої аж кістки ломить. Хотілося вірити що ще трошки сну можуть цьому зарадити, полегшити.

- Твоя дочка, можливо, мертва, - сказав він вголос. Чекав на реакцію тіла, - Мей, можливо, мертва.

Прогрес був: цього разу він не почав рюмсати.

Ґанімед був на півтора дні позаду і вже занадто малим для неозброєного ока. Юпітер мав вигляд тьмяного диску розміром з ніготь мізинця, що відбивав світло Сонця, яке у свою чергу було трошки більшим за екстремально яскраву зірку. Мозком він розумів, що вони падають в бік Сонця, прямуючи від Йовіанської системи до Поясу. За тиждень зірка хоч і збільшиться вдвічі у розмірах, та лишатиметься незначною.

У контексті такої неосяжності, відстані і швидкості настільки поза людським досвідом, що здається не лишилося нічого важливого. Варто погодитись що його, Пракса, не було тоді, коли Господь створював гори, причому не важливо дерії гори були – на Землі чи Ґанімеді або ще десь далеко в темряві. Він знаходився у коробочці з металу і кераміки, яка розмінювала матерію на енергію аби пхати півтузеня приматів через глибокий вакуум більший за мільйони океанів. У порівнянні з цим, що могло бути важливішим?

- Твоя дочка, можливо, мертва, - повторив він знову. Цього разу слова застрягли у горлі і почали душити його.

На його думку це було щось пов’язане з почуттям раптової безпеки. На Ґанімеді його від страху заціпило. Страх, недоїдання, рутина, можливість рухатися у будь-який момент аби щось робити навіть якщо мета була надзвичайно марною. Піти і знову перевірити дошку об’яв, почекати в черзі біля поліції, підтюпцем пробігтися по коридорам аби перевірити наявність нових дірок у стінах.

На «Росінанті» він мав заспокоїтися. Він мав зупинитися. Йому тут не було заняття, лиш очікування у довгому падінні в бік Сонця, до станції Тихо. Він не міг себе розрадити. Тут не було станції, навіть помираючої - аби нею ходити. Лише його каюта, ручний термінал, декілька роб на пів-розміру більших. Коробочка з мильно-рильним приладдям. Це все що у нього лишилось. А ще тут було вдосталь їжі і води, аби його мозок почав працювати знову.

З кожною годиною він відновлювався все більше і більше. Лише відчувши себе краще Пракс зрозумів наскільки занедбаними були його свідомість і тіло. Щоразу, коли він відчував що вже повернувся до норми, проходило небагато часу і ставало ясно що ні, буде ще краще.

Тож він досліджував себе, торкаючись рани в центрі свого персонального світу, наче чіпав кінчиком десну, з якої нещодавно вирвали зуб.

- Твоя дочка, - втретє сказав він крізь сльози, - можливо мертва. Але якщо ні, ти маєш її відшукати. По цьому він став почуватися краще. Ну не те щоб краще, але правильніше. Професор подався уперед уперся підборіддям у зчеплені долоні.

Обережно він уявив тіло Катоа, яке лежало на столі. Коли його свідомість збурилась, спробувавши подумати про щось – будь-що інше, - він повернув хід думок назад і помістив Мей на місце хлопчика. Тихий, порожній, мертвий. Прямо з-під шлунку піднявся сум, проте ботанік спостерігав за ним неначе це було поза межами його тіла.

Під час його перебування у магістратурі, він збирав дані для вивчення Pinus contorata⁴⁴. З усього розмаю сосон, що росли поза межами Землі, сосна скручена, в умовах низької гравітації була найміцнішою. Його завданням було збирати шишки і спалювати їх задля отримання насіння. У дикій природі сосна скручена не буде поширюватись без пожежі: смола в шишках має бути прогріта серйозним полум’ям, навіть якщо мається на увазі загибель батьківського дерева. Аби стати краще, йому робиться зле. Аби вижити, рослина має пройти крізь смертельну небезпеку.

Він це розумів.

- Мей мертва, - сказав він, - ти її втратив.

Йому не треба було чекати думки про зупинку болю. Воно ніколи боліти не перестане. Та він не може дозволити собі виплекати біль сильний до приголомшення. Було відчуття завдавання самому собі постійної духовної шкоди, проте це єдина стратегія яку він мав. І наразі він міг сказати що стратегія ця працювала.

Дзенькнув ручний термінал. Двогодинне блокування закінчилося. Пракс витер сльози тильним боком руки, глибоко вдихнув, видихнув і підвівся. Двічі на день, дві години проведених у вогні буде достатньо для утримання його твердим та сильним у цьому новому оточенні з меншою свободою та більшою кількістю калорій. Досить аби підтримувати його дієвість. Він умився у спільній ванній кімнаті – команда називала її гальюном - і почимчикував на камбуз.

Пілот, звати якого Алекс, стояв біля каво машини і розмовляв по настінному комунікатору. Його шкіра була темніша за Праксову, рідіюче волосся - чорним з першими сріблястими нитками. Говірка – дивною, приправленою чимось марсіянським.

- Я виджу іно вісім відсотків і фертік.

Настінний термінал сказав щось бадьоре і непристойне. Амос.

- А я те кажу жи ущільнювач ніц не тримає, - не погодився Алекс.

- Я двічі дивився, - пояснив механік з пристрою. Амос узяв з каво машини чашку з написом «Тачі».

- Пан Біг Трійцю любить.

- Добре-добре. Чекай.

Пілот зробив один великий апетитний ковток з чашки, потім помітивши Пракса кивнув. Пракс мулько посміхнувся.

- Як си маєш? Ліпше вже?

- Так. Думаю що так, - відповів Менґ, - не знаю.

Алекс вмостився за один з столів. Дизайн приміщення був військовим – м’які краї і вигини що мінімізують шкоду, якщо когось заскоче на місці зіткненні або раптовий маневр. Комора з харчами мала біометричний інтерфейс, який було вимкнуто. Змонтовано з думкою про серйозну безпеку, але за призначенням не використовується. На стіні малася назва судна - «РОСІНАНТ» літерами завбільшки з його руку, до якого хтось балоном через трафарет домалював жовтий нарцис. Квітка була абсолютно недоречною і водночас дуже слушною. Міркуючи таким чином, більшість фактів про корабель стають на своє місце. Наприклад, команда.

- Ти добре розмістивси? Може чогось тра?

- Все впорядку, дякую, - кивнув вчений.

- Нас добре відкопсакували, коли ми дерли звідтам. Мусив’єм чере тово нездале небо лекіти.

Пракс кивнув і узяв з диспенсера пакет з їжею. Це була текстурована паста, солодка, багата на пшеницю і мед, з прихованим присмаком смажених родзинок. Пракс сів раніше, аніж подумав і пілот сприйняв це як запрошення продовжити розмову.

- Як задовго ти на Ґанімедов?

- Більшість мого життя, - відповів Пракс, - моя родина виїхала, коли мама була вагітною. Вони працювали на Землі та Місяці, збираючи гроші для переїзду на зовнішні планети. Спочатку спробували на Каллісто.

- Белтери?

- Не зовсім. Вони чули що поза Поясом контракти кращі. Це ж ідея «зробити для родини краще майбутнє». Реально, це була мрія мого батька.

Алекс сьорбнув кави.

- Отже Праксідікі. Вони тебе назвали на честь супутника?

- Ага, - відповів вчений, - Вони були дещо розчаровані, коли зрозуміли що це жіноче ім’я. Мені це взагалі не важливо. Мою дружину, мою колишню дружину це дуже тішило. Можливо насправді через ім’я вона мене й помітила серед інших. Треба ж чимось виділятися, бо на Ґанімеді можна мертвого кота шпурнути наосліп і то поцілиш в п’ятьох докторів ботаніки. Або не поцілиш.

Пауза затягнулась достатньо для того, аби Пракс зрозумів яке питання буде наступним і зміг себе опанувати.

- Тово, я чув жи твоя донька зникла, - запитав пілот, - мені жьиль.

- Можливо вона мертва, - відповів професор тим тоном, який відпрацьовував.

- Воно має щось до тої лабораторії, яку ви надибали вдолині?

- Думаю так. Повинно мати. Вони узяли її якраз перед першим інцидентом. Її і ще декількох з її групи.

- Її групи?

- В неї розлад імунної системи Меєра-Скелтона. Від народження.

- В мої сестри синдром крихкьих кісток. Важкий, - відповів Алекс, - тому її забрали?

- Вважаю що так, - відповів Пракс, - для чого ще красти таку дитину?

- Ґарувати рабинев або продаж тіла, - м’яко припустив марсіянин, - ніц не можу вкумекати, нащо красти дітей, які не мают здоровлє. То правда, жи ви вдолині віділи протомолекулу?

- Безсумнівно, - пузир з їжею охолов в його руках. Він знав що варто їсти більше, і він хотів і смакувало, але щось у нього в голові дзенькнуло. Менґ все це вже передумав раніше, коли голодував і був у відчаї. Нині, у комофортабельній труні, яка неслася через безмежжя, усі старі думки почали знову торкатися одна одної. Вони особливо намітили дітей з групи Мей. Дітей з порушеним імунітетом. І вони працювали з протомолекулою.

- Капітан був на Еросі, - повів Алекс.

- Для нього це мало би бути серйозною втратою, - сказав Пракс аби не мовчати.

- Та ні, я ж не кажу що він там жив. Він був на станції коли це сталося. Ми всі були, та він найдовше. Він взагалі бачив як все починалося. Первинне інфікування, ось що.

- Ціло? Троха го пальнуло? Я з ним літаю, відколи разом перділисмо на тому старому веідри з льодом, жи райзувало від Сатурну до Поясу. Маю гадку жи він нелюблювов мене. А зара ми родина. То були пекельні мандри.

Пракс видавив чималу порцію їжі з пузиру. Захолонувши, паста смакувала менше пшеницею та більше медом і родзинками. Це вже було не так добре. Він згадав переляканий погляд Голдена, коли вони помітили чорні нитки, ноти контрольованої паніки в його голосі. Тепер це отримало сенс.

Немов прочитавши думки, Голден з’явився в дверях, з формованим алюмінієвий кейсом, під рукою. Знизу кейса були розташовані електромагнітні пластини. Особистий рундучок, розрахований лежати навіть при високому прискоренні. Пракс такі раніше бачив але ніколи подібного не потребував. Донедавна гравітація для нього була постійною.

- Кептн, - пілот підняв руку у рудиментарному салюті, - все добре?

- Просто переношу дещо у свою каюту, - відповів Джим. Напруженість в його голосі була безпомилковою. Ботанік раптово відчув, що втрутився у щось дуже особисте, але ні Алекс, ні Голден не подавали жодних знаків. Голден заспішив собі далі по коридору. Коли він відійшов досить далеко, пілот зітхнув.

- Проблеми? – запитав Пракс.

- Йо. Не парся. Це не тебе стосуєси. Воно не допіру заварилоси.

- Пробач.

- Мало статиси. Ліпше вже коби рішилоси так або так, - але острах у голосі звучав дуже чітко. Пракс навіть відчув якесь співчуття до чоловіка. Настінний термінал тренькнув і заговорив голосом механіка.

- А зараз як?

Алекс витяг термінал ближче, шарнірний маніпулятор згинався і скручувався складними суглобами, потім тримаючи каву однією рукою, кінчиками пальців іншої почав тицяти в екран.

Екран блимнув, потік даних перетворився на графіки і таблиці в реальному часі.

- Десіть відсотків, - сказав Алекс, - ні, дванайціть. Підоймаєси. Що с знайшов?

- Ущільнення тріснуло, - відповів Бертон, - бач який ти, блядь, розумник. Що ще в нас там?

Алекс понатискав термінал і Голден знову з’явився. Цього разу без валізки.

- Порт сенсорної решітки отримав влучання. Схоже що випалено декілька проводів, - повідомив пілот.

- Добре. Давай-но замінимо цих поганців.

- Або давайте щось придумаємо аби не повзати ззовні судна при прискоренні, - втрутився капітан.

- Я зроблю це, кепе, - відказав Амос, - навіть крізь поганенький динамік настінного терміналу голос механіка звучав з глибокою образою.

- Раз спорснеш і вихлоп тебе на атоми розбере. Давайте залишимо це для техніків з Тихо. Алексе, що в нас ще?

- Глюк пам’яті навігаційної системи. Можливо підплавлена мережа неправильно відновилася, - відповів пілот. – Вантажний відсік все ще у вакуумі. Радіоантени без жодної причини глухі мов тетері. Ручні термінали не працюють. І один з медичних блоків видає помилку. Тож краще не хворіти.

Голден підійшов до каво машини і розмовляючи через плече обирав напій. На його чашці теж було написано «Тачі». Праксові відразу дійшло що вони зробили. Лиш міркував ким чи чим було Тачі.

- У вантажному відсіку потрібен реактивний ранець?

- Не знаю, - відповів Камаль, - дай сі гляну.

Джим із зітханням узяв свою чашку з кавою і погладив поліровану металеву пластину, немов котеня. Пракс раптово прочистив горло.

- Пробачте, - сказав він, - капітане Голдене? Я собі подумав чи радіо вже полагодили, або є можливість скористатися вузьким променем? Чи є можливість мені трохи скористатися зв’язком?

- Ми типу намагаємося бути непомітними, - відповів капітан, - що ти хочеш відправити?

- Меті потрібно дещо пошукати, - відповів вчений, - дані які ми отримали на Ґанімеді з місця звідки узято Мей. Там було зображення жінки яка була з ними. І якби я міг знайти що сталося з доктором Стріклендом… Я ж був в закритій системі з дня її викрадення. Навіть якщо це бази даних суспільного користування, з них можна почати.

- Чи посидіти і помаринуватися, поки ми дійдемо до Тихо, - відповів Джим, - ну нехай. Я попрошу Наомі створити тобі обліковий запис з доступом до мережі «Росі». Я не знаю чи буде щось в файлах АЗП, але ти можеш і їх перевірити.

- Справді?

- Звісно. У них дуже пристойна база розпізнавання облич. Це внутрішня мережа, захищена, тож аби створити запит потрібен хтось з нас.

- А це безпечно? Я не хочу вас вплутувати в проблеми з АЗП.

Голденова посмішка була теплою і щирою.

- Про це ти точно не турбуйся, - і повернувшись до Алекса запитав, - ну що там?

- Схоже що вантажний люк не герметичний, ну це ми й так знаємо. В нас, певно поцілили, зробивши дірку. Є ж відео…чекай…

Джим посунувся, аби дивитись через Камалеве плече. Пракс ще ковтнув їжі і теж піддався цікавості.

Зображення вантажного відсіку не більше його долоні з’явилося в куті екрану. Більшість вантажу була на електромагнітних палетах, які прилипли до пластин біля широкого люку. Проте деякі з них були розбиті, придавлені гравітацією прискорення до підлоги. В кутку товста секція металу була увігнута всередину, яскравий метал показав де увігнулися внутрішні шари. Крізь дірку були видні зірки.

- Най би воно коби хоть не маленьке, - з полегшенням сказав Алекс.

- Що ж її пробило?

- Я того не знаю, кепе, - відповів марсіянець,- то тагі не пропалено. Але гаусів стрижень так би зізізо не вигнув як ту. Була би просто дьирка. І палуба не пробита. З того боку дьирки нема.

Пілот знову збільшив зображення, уважніше розглядаючи краї діри. Це правда, що підсмалених місць не було, але мали місце невеликі чорні плями на люці і палубі. Пракс насупив брови. Відкрив було рота аби заговорити, але мовчки закрив його.

Голден вимовив те, про що вчений мав на думці:

- Алексе, чи це відбитки долонь?

- Схоже на них, кепе, але…

- Я вийду. Гляну на палубу.

Вони були невеличкими. Ледь помітними. На маленькому зображенні їх було легко пропустити. Але вони були. Відбитки рук, вимазаних у щось темне, що колись на думку Пракса, було рудою.

Відбиток п’яти голих пальців, безпомилково. Довга смуга темряви.

Пілот підхопив думку:

- Той відсік у глибокому вакуумі, чи не так? – запитав Голден.

- Вже півтора дні, сер, - відповів Алекс. Звичний тон зник. Вони займалися справою.

- Переведи вправо, - попросив Джим.

- Так, сер.

- Годі, зупиніться. Що це?

Тіло скручене у формі зародку, лиш долоні були притиснуті до переборки. Воно лежало абсолютно нерухомо, неначе знаходилось під великим прискоренням і його придавило до палуби. Плоть була чорною мов антрацит і червоною як кров. Менґ не міг сказати жінка це чи чоловік.

- Алексе, у нас що безбілетник?

- Точно знаю, що у вантажній декларації того нема, сер.

- І що, цей приятель пробив собі шлях крізь мій корабель голими руками?

- Виглядає можливим, сер.

- Амосе? Наомі?

- Я теж на це дивлюсь, - голос Наґати надійшов з терміналу за секунду до того, як Амос тихо присвиснув. Пракс подумки повернувся до таємничих звуків насилля в лабораторії, тіла охоронців, яких вони не вбивали, розбите скло і чорні нитки. Експеримент у лабораторії пішов шкереберть. Він вирвався на холодну, мертву поверхню Ґанімеду і чекав шансу втікти. Ботанік відчув, як мурашки піднялися по рукам.

- Нехай, - вимовив Голден, - але ж воно мертве, вірно?

- Я так не думаю, - не погодилась Наґата.

Розділ двадцять п’ятий. Боббі.

Ручний термінал Дрейпер почав грати побудку о пів на п’яту ранку по місцевому часу: цієї години вона і її товариші бурчали і казали «ох і темна годинка», ще в ті часи, коли вона була морпіхом і мала товаришів аби з ними побурчати.

Вона лишила ручний термінал у вітальні, лежачи біля розкладачки, яка була в неї за ліжко, піднявши гучність настільки що по дзвону у вухах можна було вирішити, що термінал поруч. Та Боббі все одно вже годину не спала. У її тісній ванній кімнаті звук лише трохи турбував, відбиваючись у її скромних апартаментах неначе радіо у глибокому колодязі. Луна була звуковим нагадуваням що в неї ще не досить меблів або прикрас для стіни.

Не важливо. В неї все одно не буває гостей.

Побудка була підленьким жартом, який влаштувала жінка сама над собою. Марсіянські сили сформувалися за сотні років після того, як сурми і барабани були корисними засобами передачі інформації у армії. Військові червоної планети відчували ностальгію, бо у їх колег з ООН такі штуки малися. Вперше Дрейпер почула ранкову побудку, коли дивилася відео з військової історії. І вона пораділа, адже не важливо наскільки надокучливим було атональне електронне мекання, воно все одно не було таким надокучливим як звуки що будили землян.

Але тепер Боббі більш не була марсіянським морпіхом.

- Я не зрадниця, - сказала жінка своєму відображенню у дзеркалі. Відображена Боббі виглядала непереконаною. Після того як сурма відіграла втретє, її ручний термінал раз біпнув і зловісно затих.

Вона тримала свою зубну щітку останні пів години. Зубна паста почала вкриватися сухою шкіркою. Вона трохи потримала щітку під гарячою водою аби шкірка змилася і почала чистити зуби.

- Я не зрадниця, - ще раз промовила вона сама до себе, зубна щітка зробила слова нерозбірливими, - ні.

Навіть стоячи тут у ванній кімнаті наданої ООН квартири, чистячи зуби наданою ООН пастою і сякаючись у надану ООН воду. Поки вона стискала свою добру марсіянську зубну щітку, натираючи ясна до крові. Ні.

- Ні, - вкотре мовила вона. Дзеркальна Боббі насмілилась не погодитись.

Вона вклала зубну щітку назад у сумочку з банним приладдям і віднісши її у кімнату запхала у речовий мішок. Все що вона мала було у мішку. Треба буде поспішати, коли її люди покличуть домів. І вона поспішатиме. Вона отримає на свій термінал термінове повідомлення, з сіро-червоною рамкою К.Р.Ф.М. ⁴⁵що мигатиме по периметру. В повідомлені буде сказано що вона має негайно повернутися. Що вона все ще одна з них.

Що вона не зрадник через те, що лишилася.

Вона розправила форму, вкинула наразі тихий термінал до кишені і перевірила волосся у дзеркалі біля дверей. Вона так туго скрутила дульку, що майже зробила собі підтяжку обличчя, зате все до єдиної волосини були на своєму місці.

- Я не зрадник, - сказала вона дзеркалу. Боббі з дзеркала перед дверима, схоже, більш довіряла цій думці, аніж Боббі з ванного дзеркала.

- К бісу зрозуміло, - проказала вона і грюкнула дверима позад себе.

Підхопивши невеличкий електричний велосипед, що їх було вдосталь розкидано по кампусу ООН, вона прибула до офісу за три хвилини до п’ятої ранку. Сорен вже був на місці. Неважливо о котрій вона прибувала, Сорен завжди перемагав. Він або спав прямо тут, на столі, або шпигував за нею, аби побачити на яку годину в неї налаштована побудка.

- Боббі, - його посмішка навіть не намагалася бути щирою.

Дрейпер не могла налаштуватися на відповідь, тож прости кивнула і впала на свій стілець. Один погляд на темне скло офісу Авасарали свідчив що стара леді була відсутньою. Сержантка вивела на екран робочого терміналу список справ на сьогодні.

- Вона наказала мені додати багацько людей, - озвався Сорен, маючи на увазі перелік людей, котрим жінка мала зателефонувати у якості марсіанського військового зв’язкового, - вона справді бажає отримати ранню версію марсіянської заяви по Ґанімеду першою. Це найвищий пріоритет на сьогодні. Добре?

- Чому, - перепитала сержантка, - свіжа заява була учора. Ми усі її читали.

- Боббі, - відказав Сорен зітхаючи. Він втомився пояснювати їй прості речі, хоча посмішка казала про те що не втомився, - так грають у цю гру. Марс планує випустити заяву, якою засудить наші дії. Ми по своїм каналам знаходимо ранню версію. Якщо вона різкіша за попередню, то хтось з дипломатичного корпусу вказує аби тон було пом’якшено. Це означає що вони намагаються уникнути ескалації. Якщо тон буде м’якшим за попередню версію, то вони навмисне підвищують його, аби спровокувати відповідь.

- Але відтоді як вони зрозуміють що ми маємо ранню версію, то все це втратить сенс. Впевнившись, що ви отримали витік, вони можуть створювати у вас потрібні їм враження.

- Бач? Тепер ти зрозуміла. Те що твої опоненти намагаються вкласти тобі в голову є важливою інформацією для розуміння що вони думають. Тож отримай ранню версію, добре? Зроби це до кінця дня.

Але зі мною більш ніхто не бажає розмовляти, тому що я тепер кишенькова марсіянка ООН і навіть якщо я себе зрадницею не вважаю, то всі інші вважають.

- Добре.

Боббі відкрила оновлений список і зробила перший за день запит на з’єднання.

- Боббі! - закричала Авасарала зі свого столу. Аби привернути увагу сержантки мався цілий арсенал електроніки, та Крісьєн ним майже ніколи не користувалася. Морпіх витягла з вух навушники і підвелася. Посмішка Сорена була на рівні підсвідомості, бо жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся.

- Мем? – відповіла Боббі, зробивши короткий крок у офіс Авасарали, - ви гукали ?

- Яка головонька така і розмовонька - відповіла Крісьєн, не відриваючи погляду від екрану, - де моя рання версія доповіді? Вже майже обіди.

Боббі стала трохи стрункіше і заклала руки за спину:

- Сер, я з вибаченням інформую вас що мені не вдалося знайти хоч когось, хто погодився б надати мені ранню версію доповіді.

- Ти чому це во-фрунт вистроїлась? – стара леді вперше підняла очі на неї, - Боже кріпкий, я ж тебе не до стінки відправляю. Ти всіх по списку перебрала?

- Так, я..., Дрейпер припнулась на хвильку, зробила глибокий вдих а потім зробила пару кроків в середину офісу. Промовила тихо:

- Зі мною ніхто не розмовляє.

Авасарала підняла сніжно-білу брову.

- Це цікаво.

- Цікаво? – перепитала сержантка.

Крісьєн посміхнулась їй теплою, щирою посмішкою, потім націдила чаю з чорного, залізного чайника у два маленькі горня.

- Сідай, - махнула вона на крісло біля її столу. Коли морпіх продовжила стояти, стара леді повторила:

- Серйозно, сідай, блядь. П’ять хвилин розмови з тобою і я годину голову розігнути не можу.

Боббі сіла, кивнула і узяла одне горня. Воно було не більше за чарку а дуже чорний чай в середині неприємно пахкотів. Зробивши маленький ковточок. Вона обпекла язика.

- Це лапсанг сушонг ⁴⁶, - чоловік мені придбав. Які враження?

- Якщо чесно, то смердить ногами безхатченка.

- Серйозно? Але Арджуну подобається, і коли пити постійно то здається непоганим.

Боббі кивнула і ще сорьбнула чаю, але не відповіла.

- Отже, - вела далі Крісьєн, - ти була зажуреною марсіянкою, яку спокусила перейти на інший бік всесильна стара жіночка, помінивши солоденьким. Ти найгірша зі зрадників, бо зрештою, все що з тобою сталося по прибуттю на Землю, відбулося через те, що ти розлютилася.

- Я…

- Закрий, блядь, пельку, поки з тобою дорослі розмовляють.

Сержантка морської піхоти Марсу закрила і пила жахливий чай.

- Отже, - вела далі Авасарала, з такою самою солодкою посмішкою на зморшкуватому обличчі, -якби я була на іншому боці, ти ж знаєш кому б я відправляла дезінформацію?

- Мені, - відповіла Боббі.

- Тобі. Бо тобі до зарізу тре’ довести власну цінність своїм новим хазяям, тож вони можуть годувати тебе неприховано фальшивою інформацією і не дуже турбуватися про те що завалять нахуй всі твої перспективи. Якби я була марсіянськими нудярами з контррозвідки, я б вже завербувала когось з твоїх найближчих друзів там, вдома, і використала б їх аби націдити море брехливої інформації через твої вуха.

Всі мої найближчі друзі загинули, - подумала Дрейпер.

-Але ніхто…

- з тобою звідти не розмовляє. Що може означати дві речі. Перша: вони намагаються зрозуміти мету, з якою я утримую тебе тут, і їх дезінформаційні заходи ще не готові бо вони такі ж розгублені як і ми. Десь за тиждень з тобою хтось зв’яжеться. Вони попросять тебе злити інформацію з мого офісу, але проситимуть так, що в результаті ти отримаєш купу фальшивих даних. Якщо ти лояльна і шпигуватимеш для них – чудово. Якщо ні і ти мене попередиш - теж чудово. Можливо їм трафить і ти воюватимеш на два фронти.

Марсіянка поставила чашку на стіл. Її долоні стиснулись в кулаки.

- Ось чому, - сказала вона, - всі ненавидять політиків.

- Ні. Вони ненавидять нас, бо в нас є сила. Боббі, твій мозок не бажає працює таким чином, і я це поважаю. В мене немає часу пояснювати тобі ситуацію, - Авасарала сіла, її посмішка зникла мов ніколи не було, - уявімо що я знаю що роблю, і тому прошу зробити неможливе, адже навіть твоя невдача якимсь чином стає у пригоді нашій справі.

- Нашій справі?

- Ми тут усі в одній команді. Команді, яка зветься «Давайте-всі-не-програвати». Це ми, еге ж?

- Так, - погодилась Дрейпер, глянувши на Будду на вівтарі. Той посміхався незворушно. Просто з команди, - казало його кругле обличчя, - так і є, ага.

- Тоді уйобуй з мого офісу і починай телефонувати всім знову. Цього разу детально занотовуй хто і в яких виразах відмовляв тобі у допомозі. Добре?

- Зрозуміла добре, мем.

- Добре, - Авасарала знову ніжно посміхнулась, - забирайся з мого офісу.

Що краще знаєш, менше поважаєш, та Сорен їй відразу не сподобався. Декілька днів, проведених з ним поряд підігріли її антипатію ще сильніше. Коли молодик не ігнорував її, то ставився з пихою. Занадто голосно розмовляв по своєму телефону, навіть коли вона намагалася підтримувати розмову по своєму. Іноді він сідав за її стіл, розмовляючи з відвідувачами. Він просто обливався одеколоном.

Але найгіршим було те, що він цілісінький день топтав печиво.

Це було вражаюче, особливо через його худорляву, мов тріска, статуру, хоча марсіянку ніколи не пекли чужі харчові звички. Проте його печиво походило з вендингової машини на кухні та мало упаковку з фольги, яка шаруділа щоразу, коли він ліз по нього. На початку, це просто турбувало. Але за декілька днів «шарудь-хруст-чавк-нямк»овий театр біля мікрофона їй остогид. Вона перервала останнє безглузде з’єднання і витріщилась на нього. Він не звертав на неї уваги і тицяв щось у настільному терміналі.

- Сорене, - звернулася вона, плануючи попрохати аби він висипав кляте печиво на тарілку чи паперову серветку з тим, щоб того шурхоту, який доводив її до нестями, більш було не чути. Перед тим як Боббі змогла вимовити щось більше за його ім’я, молодик підняв палець аби притишити її голос та вказав на свій навушник.

- Ні, -сказав він, - насправді не дуже добре…

Сержантка не була впевнена, чи він звертається до неї чи до когось з іншого боку слухавки, тож підвелася і підійшовши до його столу сіла на краєчок. Хлопець спопелив її поглядом, та морпіх лиш посміхнулась і артикулювала ротом «я почекаю». Краєчок столу під її вагою почав покректувати.

Сорен повернувся до неї спиною.

- Я розумію, - промовляв він до когось, - але це не найкращий час для обговорення.. я розумію. Можливо я міг би… Так. Так, я розумію. Я буду там.

Жевжик розвернувся назад, і тицьнув у термінал, розриваючи зв’язок:

- Що?

- Я ненавиджу твоє печиво. Постійний шурхіт упаковки доводить мене до сказу.

- Печиво? – спантеличено перепитав Сорен. Боббі здалося що це можливо перша щира емоція яку вона помітила на його обличчі.

- Ага, ти не міг би його покласти його на, - перед тим як фразу було скінчено, сорен схопив пакет і швиргонув його в корзину для сміття.

- Щаслива?

- Ну..

- Я не маю для вас вільного часу наразі, сержантко.

- Нехай, - відповіла Боббі і повернулася до свого столу.

Хлопець поривався ще щось додати, тож вона не поспішала телефонувати наступній за списком особі. Чекала що той договорить. Можливо штука з печивом була помилкою з її боку. Насправді, це ж казна що. Не будь вона під таким тиском, то взагалі б не помітила шурхоту. Коли Сорен заговорить, вона вибачиться за нахабство і запропонує придбати йому нову пачку. Натоміть щоб заговорити, він підвівся.

- Сорене, я…- почала жінка, але хлопець ігноруючи її витяг шухляду в столі. Дістав шматочок чорного пластику. Чи не через те що вона почула ім’я Фостер, Боббі зрозуміла що то була карта пам’яті, яку Авасарала передала йому декілька днів тому. Фостер був хлопцем з служби підтримки, тож їй здалося що її колега нарешті вирішив потурбуватися про те маленьке завдання, яке дозволить йому вийти з офісу на декілька хвилин.