- Я законний адміністратор станції Ґанімед, - пропищав Ведас, - ви вважаєте що зможете залякати мене вашою зброєю? Та портова служба безпеки арештує вас а судно конфіскує..

- Ні, лякати я тебе не буду, - відповів Джим, - але я потримаю його тут, з мерзотниками, які наживаються на стражданнях, на додачу я збираюся покращити собі настрій, шляхом пропозиції моєму другові Амосу віддухопелити вас до втрати свідомості за спробу вкрасти їжу і ліки у біженців.

- Та й не булінг це зовсім, а зняття стресу, - заперечив Амос привітним голосом.

Голден кивнув механікові:

- Наскільки сильно тебе розлютив факт спроби крадіжки у біженців?

- Ахуєть як розлютив, капітане.

Голден постукував пістолетом по стегну.

- Пістолет забезпечить невтручання «портової служби безпеки», поки Амос буде відпрацьовувати причину люті.

Містер Ведас, митний інспектор одинадцятого порту, майданчиків з А14 по А22 розвернувся і накивав п’ятами з такою швидкістю, наче від цього залежало його життя, маючи на хвості своїх найманих охоронців.

- Ти отримував від цього задоволення, - сказала Наомі, - вираз її обличчя був дивним і оцінюючим а голос знаходився на нічийній землі між виправданням і звинуваченням.

Голден повернув пістоля в кобуру.

- Ходімо розбиратися що ж тут сталося.

Розділ сьомий: Пракс.

Центр безпеки розташовано було на третьому рівні вниз від поверхні. Завершені стіни і незалежне енергопостачання виглядали люксовими умовами, порівняно з голим льодом стін інших місць, але насправді вони були важливими сигналами. Так само як деякі рослини попереджали про свою отруту яскравим листям, центр безпеки попереджав про свою неприступність. Не достатньо було того що неможливо пробити тунель через лід і врятувати друга чи коханого з холодної. Кожен мав знати що це неможливо, просто глянувши, інакше хтось таки спробує.

За всі свої роки на Ґанімеді Пракс був тут лиш раз, та й то у якості свідка. У якості людини що допомагає закону а не питає допомоги у нього. Він повертався сюди дванадцять разів за минулий тиждень, чекати у довгій, зневіреній черзі, соватися і боротися з майже непереможним відчуттям того що він має бути деінде, робити щось, навіть якщо він не знав що саме.

- Пробачте докторе Менґ, - жінка у інформаційному віконечку відповіла з-за товстого – з дюйм

армованого дротом скла. Вона виглядала втомленою. Більш ніж втомленою, більш ніж виснаженою навіть. Контуженою. Мертвою, - сьогодні теж нічого.

- Чи є хтось, з ким можна поговорити? Має бути шлях для…

Мені шкода, - сказала вона і очі її вже дивилися на наступного зневіреного, переляканого, немитого відвідувача, якому вона не здатна була допомогти. Пракс відійшов, скреготячи зубами у безсилій люті. Черга розтягнулася на дві години: чоловіки, жінки, діти – стояли чи підпирали стіни, чи сиділи. Десь рюмсали. Молода жінка з очима в червоних кільцях палила цигарку з марихуаною, запах згорівшого листя змішувався з смородом близкостоячих тіл, дим піднімався вгору якраз по табличці «НЕ ПАЛИТИ» на стіні. Ніхто не протестував. Всі вони мали замордований вигляд біженців, навіть якщо народились тут.

За дні, коли офіційні бої припинилися, марсіянські і земні збройні сили відступили за свої лінії. Житниця зовнішніх планет стала мертвою пустелею між ними, а зібрані розвідувальні дані на станції, в цілому, зводилися до однієї задачі – забратися.

Порти від початку були заблоковані обома сторонами конфлікту, але пізніше полишили поверхню задля безпеки власних кораблів, тепер паніку і страх неможливо було довго втримати в межах станції. Декілька пасажирських суден, яким дозволили виліт були набиті людьми, що намагалися забратися деінде. Вартість перельоту банкрутувала пасажирів, які роками працювали на найвище оплачуваних посадах матеріалознавчих досліджень поза межами Землі. Бідніші пробиралися на вантажні дрони, маленькі яхти або навіть просто прив’язували до модифікованих рам і запускали самих себе в бік Європи у надії врятуватися. Паніка ганяла їх з місця на місце, поки вони не знаходили деінде прихисток або могилу. Біля постів безпеки, біля портів, навіть біля покинутих військових позицій Марсу і Землі коридори були заповнені людьми що шукали будь-якого кутка, який можна назвати безпечним.

Праксові хотілося бути з ними.

Натомість, здавалося його світ узяв щось типу ритму. Він просинався у своїй кімнаті, бо завжди проводив ніч вдома та випадок якщо Мей повернеться. Він їв те, що міг знайти. Останні два дні в його власному холодильнику не залишилось нічого, проте декілька декоративних рослин в коридорі були їстівними. У будь-якому випадку, він не був голодним.

Потім він перевіряє тіла.

В перший тиждень для полегшення ідентифікації, лікарня запустила відео з зображенням віднайдених померлих. З тих пір від ходив дивитися на справжні тіла. Він шукав дитину, то ж йому не доводилося проглядати неймовірну кількість померлих, але ті, кого він бачив переслідували науковця у видіннях. Двічі він знаходив серйозно понівечені тіла, які могли бути Мей, але перше мало укус лелеки позаду шиї, а у другого форма пальців ніг була непідходящою. Ці мертві дівчата були чиїмось іншими трагедіями.

З тих пір як він запевнив себе що Мей відсутня у списку мертвих, він ходив на полювання. В першу ніч після її зникнення, він на ручному терміналі створив список. Особи з офіційними повноваженнями, з якими можна було зв’язатися: безпека, її лікарі, представники армій. Люди, з якими можна було зв’язатися для обміну інформацією: інші батьки з її школи, інші батьки з медичної групи підтримки, її матір. Перевірити улюблені місця: помешкання її ліпших друзів, парки загального користування, які їй подобались найкраще, магазини солодощів де продавався її улюблений лимонний шербет. Місця, де можна придбати вкрадених дітей для сексу: перелік барів і борделів, узятий з кешу станційної директорії. Оновлена директорія мала б бути в системі, але її все ще заблоковано. Щодня він відвідував стільки місць, скільки вдавалося, а коли вони закінчувалися, починав знову.

З списку воно стало розкладом. Через день – служба безпеки, що чергувалася з будь-ким, хто міг з ним говорити з марсіянських сил, або ООН. Парки з ранку, після перевірки тіл. Найкраща подруга Мей і її родина вилетіли, тож там не було чого перевіряти. Магазин солодощів був спалений під час заворушень. Найтяжче було відшукати її лікарів. Доктор Астріган, її педіатр робила всі правильні стурбовані звуки, і обіцяла зателефонувати якщо щось дізнається, а потім коли через три дні він перевірив то навіть не згадала про їх попередню розмову.

Хірург, який допомагав дренувати абсцеси вздовж хребта, коли діагноз був поставлений їй вперше не бачив нікого. Доктор Стрікленд з групи підтримки зник. Сестра Абуакар померла.

Інші родини з груп мали власні трагедії. Виявилось, що втрачена не тільки Мей. Катоа Мертон. Габбі Солюз. Сандро Вентісієте. В очах цих батьків відбивався той самий страх, що роївся в його власні голові. Це робило такі візити важчими за перегляд трупів. Це робило страх незабутнім.

Але він приходив за розкладом.

Бася Мертон – так Мей називала батька Катоа, - був товстошиїй чоловік, від якого завжди пахло перцевою м’ятою.

Його дружина, тонка мов олівець мала знервовану посмішку. Їх помешкання, декороване шовком і бамбуком мало шість секцій біля водорозподільчого комплексу за п’ять рівнів від поверхні. Коли Бася відчинив двері, він не посміхнувся і не привітався; лиш відійшов назад, залишаючи вільну дорогу. Пракс пішов за ним.

За столом Бася налив Праксу склянку дивом не скислого молока. З часу зникнення Мей це був п’ятий візит.

- Тож ніяких ознак? – запитав Бася. На справді це не було питанням.

- Принаймні нічого нового, - відповів Пракс.

З глибини будинку почувся дівчачий, з ростучою люттю голос що відповідав хлопчачому. Бася навіть голови не повернув в той бік.

- Тут теж нічого. Мені шкода.

М’яке, багате на смак та питке – молоко неймовірно смакувало. Пракс майже відчував як калорії та поживні речовини всотуються через мембрани клітин його рота. Це нагадало вченому, що технічно кажучи, він голодує.

- Все ще є надія.

Бася ривком видихнув, наче отримав кулаком в живіт. Губи стиснуті, погляд уперся в стіл. Верескливі голоси з кімнати зменшились до низького, хлопчачого виття.

- Ми виїжджаємо, - сказав хазяїн помешкання, - мій кузен працює в «Магеллан Байотеч» на Луні. Вони надішлють рятувальний вантаж і коли розвантажать медикаменти, там буде для нас місце. Про все вже домовлено.

Пракс поставив склянку з молоком. В кімнаті запала тиша, хоча він знав що це лише ілюзія. Щось дивне тиснуло йому на горло, а потім опустилося в живіт. Обличчя здавалося, пашіло від люті. Раптом згадався момент, коли його дружила оголосила що подала на розлучення. Зрада. Він відчувався зрадженим.

…після цього ще декілька днів, - казав Бася, але Пракс не чув його, - він десь є.

- Але ж як щодо Катоа? – ботанік сказав попри здавлене горло, - він же десь є.

Погляд Басі піднявся догори і повернувся назад швидше за крила птаха.

- Його немає. Він зник, брате. У хлопця заміть імунної системи болото. Ти це знаєш. Без ліків, він починає почуватися справді хворим за три, максимум чотири дні. Мені потрібно дбати про двох інших дітей, яких я все ще маю.

Пракс кивнув – тіло відповіло без нього. Він почувався так, наче десь в голові загубився штурвал. Текстура бамбукового столику виглядала неприродньо гострою. Запах плавленого льоду. Смак молока, що кисне на його язику.

- Ти не можеш цього знати, - сказав Менґ, намагаючись тримати голос м’яким. Виходило не дуже.

- Дуже добре можу.

- Хто б… хто б не забрав Мей і Катоа, мертві вони безкорисні. Вони знають. Вони знали що їм потрібні ліки. Тож єдиний сенс забирати їх кудись в тому, що там вони зможуть їх отримати.

- Ніхто їх не забирав, брате. Вони загубилися. Щось сталося.

- Вчителька Мей сказала..

- Вчителька Мей була налякана до смерті. Головне завдання її світу було зробити так, аби дітки не багато плювали один одному в рота аж тут раптом стрілянина зовні. Хто з біса знає, що вона бачила?

- Вона сказала мати Мей і лікар. Вона сказала лікар…

- Годі вже, чуваче. Безкорисні мертвими? На станції по горло мертвих людей і я не бачу щоб хтось залишався безкорисним. Це війна. Підари почали війну, - на його широких, темних очах з’явились сльози а в голосі смуток. Але боротьби в них не було: - люди помирають під час війни. Діти помирають. Ти маєш… от дідько. Ти маєш рухатися далі.

-Ти не знаєш, - відповів Пракс, - ти не знаєш що вони мертві, і доки ти знаєш, ти відмовляєшся від них.

Бася дивився вниз, на підлогу. Кров приливала до його обличчя. Він струснув головою, кутики рота опустились вниз.

-Ти не можеш піти, - вів далі Менґ, - ти маєш лишитися і шукати його.

- Ні. Тобто і не кричи на мене в моєму власному будинку.

- Це ж наші діти, ти не маєш просто так піти від них! Що ти за батько? Тобто… Боже..

Бася похилився вперед, нависнувши над столом. Позад нього, дівчинка на межі дорослості з розширеними очима виглядала з коридору. Пракс відчув зростаючу глибоку впевненість.

- Ти маєш лишитися, - сказав він.

Тиша трималася три удари серця. Чотири. П’ять.

- Все вже вирішено, - нарешті відповів хазяїн помешкання.

Пракс вдарив його. Він не планував, не намірявся. Його рука випрямилась, зігнутий кулак вилетів самовільно. Суглоби пальців врізались в щоку Басі, звернувши голову на бік і відкинувши його назад. Здоровань кинувся на нього через кімнату. Перший удар прилетів просто над ключицю, відштовхнувши Пракса назад, наступний поцілив в ребра і ще один після. Пракс відчув, як крісло під ним висковзує, і він падає повільно у низькій гравітації, але ноги підставити не може. Ботанік вивернувся, відбився. Його нога торкнулась чогось, але чи це стіл чи Бася сказати було неможливо.

Він вдарився об підлогу і басіна нога приземлилась на його сонячне сплетіння. Світ став яскравим, мерехтливим і болісним. Десь далеко закричала жінка. Слів було не розібрати, потім поволеньки він зрозумів.

Він був не правий. Він теж втратив дитину. Він був не правий.

Пракс відкотився, змусив себе піднятися на коліна. Кров на щоці, певне була його власна. Більше тут ніхто не кровив. Бася стояв біля столу, кулаки зігнуті, ніздрі розширені, подих швидкий. Дочка опинилась попереду, ставши між лютим батьком і Праксом. Все що він міг бачити це її дупу, хвостик на голові, і руки, долонями до батька у універсальному жесті «стоп». Вона врятувала його життя.

- Тобі краще піти, брате, - сказав Бася.

- Добре, - відповів ботанік.

Повільно піднявся на ноги і почвалав до дверей, все ще не дихаючи так як треба. Він дозволив собі вийти.

Секрет колапсу закритої ботанічної системи полягає ось у чому: це не єдина подія, якої варто стерегтися. Це каскад. Вперше він втратив всенький посів Г.Канон через грибок, який взагалі не чіпав сою. Спори, скоріш за все, було занесено з вантажем сонечок. Грибок оселився в гідропонній системі і залюбки освоював поживні речовини, які взагалі йому не призначалися і змінював рівень кислотності. Це ослаблювало бактерій, яких Пракс насичував нітрогеном до рівня, коли вони будуть вразливі для фага, який інакше б не зміг їх узяти. Нітрогенний баланс системи почав хитатися. До моменту, коли бактерії відновили первинну популяцію, боби пожовтіли, підгнили і вилікувати їх стало неможливо.

Цю метафору він мав на увазі, коли думав про Мей і її імунну систему. Проблема була дуже простою, справді.

Мутантні алелі16 виробляли протеїн, що був скручений в лівий бік, замість правого. Різниця в декількох парах. Але цей протеїн є каталізатором для критичної ланки передачі сигналів до Т-лімфоцитів. Всі частини її імунної системи були готові для боротьби з патогенами, але без дворазової дози штучного каталізатора, тривога ніколи не прозвучить. Завчасне старіння імунної системи Маєрса-Скелтона, так вони назвали це, і попередні дослідження все ще но можуть сказати про те що ця хвороба більш поширена поза межами гравітаційного колодязя 17 Землі через невідомі ефекти низької гравітації, або через те що підвищена радіація збільшує рівень мутацій взагалі. Це не грало ролі.

Оскільки вона була тут, то у чотирьохмісячному віці у Мей розвинулась масивна спино-мозкова інфекція. На будь-якій іншій зовнішній планеті вона мала б померти через це. Але усі прибували на Ґанімед для виношування, тож тут проходили всі дослідження дитячого здоров’я. Коли доктор Стрікленд побачив її, то знав що шукати і підтримав каскад.

Пракс йшов коридорами додому. Щелепа підпухла. Він не пам’ятав щоб отримав в зуби, але щелепа напухла і боліла. Ребра віддавали гострим болем, якщо вдихнути глибоко, тож він вдихав поверхнево. Він зупинився в парку, відірвати пару листочків на вечерю. Він зупинився біля Epipremnum aureum. З широким, шпагоподібним листям щось було не так. Все ще зелене, але товстіше і з золотим відтінком. Хтось долив у гідропонну систему дистильованої води замість збагаченого мінералами розчину, потрібного для довготривалої стабільності, якої потребувала система. За тиждень стабільності не стане. Від сили за два. Потім рослини-рециклери повітря почнуть гинути, і коли це станеться, каскадні зміни буде завеликі для відновлення. Якщо вони не можуть поливати рослини правильною водою, то куди там підтримувати й механічні рециклери. Хтось щось має з цим зробити.

Хтось інший.

У його кімнаті маленька Г.Канон тягнула свої листочки до світла. Бездумно він запустив пальці в землю перевіряючи її. Багатий аромат добре збалансованого грунту був подібним до ладану. Мається в порядку, судячи з усього. Поглянув на часову відмітку на ручному терміналі. Відколи він повернувся до дому минуло три години. Зудіння у щелепі змінилося постійним, добре відомим болем.

Без її ліків, звична мікрофлора кишковика почне розростатися. Бактерія, яка зазвичай тихцем живе в роті і горлі почне повставати проти неї. За два тижні вона ще не помре. Але навіть при найкращих варіантах, вона буде занадто хворою і відновити її буде проблематично.

Це була війна. Діти гинуть на війні. Це був каскад. Від кашлю заболіло неймовірно сильно, але це було ліпше за думки. Йому потрібно вибиратися. Назовні. Ґанімед навколо вмирає. Для Мей він ніякого добра не зробить. Її не стало. Його маленької дівчинки не стало.

Сльози пекли гірше за кашель.

Він не те щоб спав, а просто втрачав свідомість. Очуняв. Щелепа зовсім спухла, і коли широко відкриваєш рота, чутно якесь клацання. Ребрам було трохи краще. Сів на ліжку, підперши голову долонями.

Він піде в порт. Він піде до Басі і вибачиться і пропросить доєднатися. Взагалі забратися з Йовійської системи. Почати все знову деінде без власного минулого. Без втраченого шлюбу, і розтрощеної роботи. Без Мей.

Змінив сорочку на ледь помітно чистішу. Витер тряпкою під пахвами. Зачесав волосся назад. Він зазнав невдачі. Це було безглуздо. Тре примиритися з втратами і рухатися далі. Колись він зможе.

Перевірив ручний термінал. Сьогодні має перевірити тіла, знайдені марсіянами, прогулятися по паркам, зустрітись з доктором Астріґан а потім перелік з п’яти борделів, в яких він ще не був. В них він попитає про заборонене задоволення педофілії, сподіваючись не отримати в живіт від якогось правильного вибивайла з чіткою громадянською позицією. У вибивайлів теж є діти. Хтось їх, можливо, кохає. Зітхнувши, дописав новий пункт: МІНЕРАЛІЗУВАТИ ПАРКОВУ ВОДУ. Треба знайти когось з кодами фізичного доступу до рослин. Як мінімум з цим може допомогти служба безпеки.

І можливо десь по дорозі він відшукає Мей.

Надія все ще є.

Розділ восьмий: Боббі.

«Харман Де-Чжун» був дредноутом класу «Доннаджер», півкілометра завдовжки з порожнім тоннажем в чверть мільйона тон. Його внутрішній док вміщував чотири ескортних фрегати, набір легких шатлів і ремонтний баркас. Наразі він вміщав лише два судна: чималий, розкішний шатл, що доставив посла Марсу і державних офіційних осіб для польоту на Землю та менший і рухливіший флотський човник, на якому Боббі летіла з Ґанімеду.

Вільний простір Боббі використовувала для бігу.

На капітана «Де-Джуна» постійно тисли дипломати, аби він приставив їх на Землю так швидко, як можливо, тож дредноут йшов під постійним прискоренням біля одного g. Хоча це робило життя більшості цивільних жителів Марсу не комфортним, для Боббі воно підходило ідеально. Морпіхи тренувалися при високих g весь час а раз на місяць мали довге тренування на витривалість при нормальному земному тяжінні. Ніхто ніколи не казав що це для підготовки до можливих бойових дій на поверхні Землі. Та й ніхто й не повинен був.

Останнє відрядження на Ґанімед не давало їй можливості для жодних тренувань при підвищеному тяжінні, а довга дорога до Землі схоже була чудовою можливістю повернутися назад у форму.

- Що б ти не робив, я можу робити краще, - співала вона собі під ніс бездиханним фальцетом під час бігу, - я можу робити будь-що краще за тебе.

Сержантка кинула оком на наручний годинник. Дві години. При її нинішній ледачій ході це означало дванадцять миль18. Добити до двадцяти19? Хто з людей на Землі регулярно пробігає двадцять миль ? Марсіянська пропаганда змусила її повірити що половина землян навіть не мають роботи. Вони просто живуть на допомогу по безробіттю і проводять свій знедолений час за дозволеними наркотиками у мізерному комфорті. Але можливо хтось з них може пробігти двадцять миль. Вона закладається що Снупі і його банда земних морпіхів могла б пробігти двадцять миль, з огляду на те, як вони втікали від…

- Що б ти не робив, я можу робити краще, - затягнула вони, зосередившись тільки на звуках ляскання взуття по металу палуби, - я можу робити будь-що краще за тебе.

Вона не помітила, як у док зайшов старшина, тож коли він до неї звернувся, вона вигнулась від дивування і перечепилась через власну ногу, утримавшись лівою рукою за мить до того, як її череп луснув би від удару об палубу. У її зап’ястку щось хруснуло а праве коліно болісно вдарилося об підлогу, коли вона згрупувалася аби абсорбувати удар.

Полежала трохи на спині, ворушачи зап’ястком і коліном аби перевірити, чи не має там серйозних пошкоджень. Обоє боліли, проте жодних різких відчуттів. Значить нічого не зламано. Ледве з госпіталю вибралась аж на тобі – знову шукаєш варіанту завіятися туди само. Старшина побіг до неї і впав на коліна збоку.

- Боже, ґанні, це був пекельне падіння! – зачастив флотський, - пекельне падіння!

Він торкнувся її правого коліна, де на голій шкірі нижче тренувальних шортів забій вже почав темніти, тоді, здається до нього дійшло що він робить і він смикнув руку назад: - Сержантко Дрейпер, ваша присутність очікується на зустрічі в конференц-кімнаті G о чотирнадцятій сорок п’ять, - вистрелив він своє повідомлення, трохи давши півня20, - як це ви не носите з собою ваш термінал? Вони вас не могли відстежити.

Боббі піднялася на ноги, обережно перевіряючи коліно на можливість утримання її ваги.

- Ти щойно сам відповів на своє питання, хлопче.

Дрейпер прибула у конференц-кімнату на п’ять хвилин раніше, у щоденному однострої червоного-з-гакі кольору, зіпсованого лише пов’язкою на зап’ястку, що її наклав медик підрозділу на те що виявилося «легким вивихом». Морпіх у повних бойових обладунках і з штурмовою гвинтівкою відкрив для неї двері і посміхнувся, коли жінка проходила повз нього. Це була гарна, повна навіть білих зубів посмішка на обличчі з мигдалевидними очами такого темного кольору, що здавався майже чорним.

Боббі посміхнулась у відповідь і прочитала ім’я на скафандрі. Капрал Мацуке. Ніколи не знаєш кого зустрінеш на камбузі чи в тренажерці. Пара друзів не завадить.

Решту шляху вона йшла на голос, що кликав її по імені.

- Сержантко Дрейпер, - повторив капітан Торссон, вказуючи нетерплячим жестом на стілець за довгим столом для перемовин.

- Сер, - відповіла вона, віддавши честь перед тим як сісти. Її здивувала мала кількість людей в кімнаті. Лиш Торссон з розвідки і пара невідомих цивільних.

- Ґанні, ми переглянемо деякі деталі твого рапорту і будемо вдячні за твою допомогу.

Боббі чекала секунду, що її представлять двом цивільним в кімнаті, та коли стало зрозумілим що розвідник не збирається це робити, вона просто відповіла: - так сер. Все що я можу зробити у якості допомоги.

Одна з цивільних, руда, суворого вигляду жінка у дорожезному костюмі озвалася першою:

- Ми намагаємося скласти кращу часову лінію подій, які передували атаці. Чи не могли б ви показати нам на цій мапі, де ви і ваш вогневий загін перебували, коли отримали радіоповідомлення повертатися на аванпост?

Боббі їм вказала, потім пройшлася крок за кроком через події того дня. Дивлячись на мапу надану ними, вона вперше побачила як далеко відлетіла через лід після падіння орбітального дзеркала. Схоже що питання стирання на пил як решту її підрозділу вирішили декілька сантиметрів.

…

- Сержантко, - звернувся Торссон. Судячи з тону його голосу звертався він не вперше.

- Сер, пробачте, перегляд цих фото навів на мене ману. Цього більше не станеться.

Торссон кивнув з дивним виразом, сенс якого залишився незрозумілим.

- Що ми намагаємось осягти, це точне місце де аномалія була розміщена перед атакою, - сказав другий цивільний – вайлуватий чоловік з рідким, каштановим волосся.

Тепер вони звуть це аномалією. Можна почути першу велику літеру і цьому слові, коли вони його вимовляють. Аномалія, наче вона от-от відбулася. Дивна, випадкова подія. Це тому, що всі боялися називати це справжнім іменем. Зброя.

- Тож, - вів далі вайло, - засновуючись на довжині вашого радіоконтакту і інформації щодо втрати радіосигналу з іншого обладнання у цій місцині, ми можемо встановити джерело перешкоджаючого сигналу як саму аномалію.

- Чекайте, - попросила Боббі, - що? Монстр не міг глушити наше радіо. Він не мав техніки. Він навіть клятого скафандру для дихання не вдягнув! Як він міг нести обладнання для перешкод?

Торссон поплескав по-батьківськи її руку, цей рух призвів до зворотнього, аніж заспокоювальний, ефекту.

- Сержантко, дані не брешуть. Зона радіозатьмарення рухалася. І завжди її центром була.. річ. аномалія, - сказавши це, чоловік відійшов аби поговорити з рудою та бурмилом.

Боббі повернулася на стілець, відчуваючи як в кімнаті покидають її сили, наче вона опинилась єдиною на танцях без пари. Але так як розвідник її не відпустив, вийти вона не могла.

Руда озвалася:

- Засновуючись на втратах наших радіоданих, ми можемо вказати що точка розміщення ось тут - вона вказала на щось на мапі, - і шлях до аванпосту ООН проходив по цьому хребту.

- Що в цій локації? – перепитав Торссон скривившись.

Вайло дістав іншу карту і вдивлявся в неї декілька секунд.

- Здається якісь старі сервісні тунелі для водозабезпечення бані. Тут сказано що вони не використовувалися десятиліттями.

- Тобто, - підсумував Торссон, - якісь тунелі, які хтось міг використати для переміщення чогось небезпечного, що варт було тримати в секреті.

- Так, - погодилась руда, - можливо воно було приставлене до того аутпосту морпіхів але вирвалось на волю. Морпіхи почали бігти, побачивши що воно вийшло з під контролю.

Сержантка поблажливо засміялась, але швидко узяла себе в руки.

- Ви маєте щось додати, Дрейпер? – запитала розвідка.

Боббі отримала від нього звичайну загадкову посмішку, але так як працювала з ним вже чимало часу то зрозуміла, що більш за все він ненавидить нісенітниці. Якщо ти заговорив, то він має впевнитись що ти скажеш щось корисне. Обоє штацьких глянули на неї з подивом, так наче вона була тарганом, що став на дві ноги і забалакав.

Сержантка струснула головою.

- Коли я була салагою, то знаєте що наш сержант-інструктор називав наступною по небезпечності річчю у сонячній системі після марсіянської морської піхоти?

Штафірки продовжували пиріщитись на неї, проте Торссон кивнув і підібравши слова в такт її реченню відповів:

- Морська піхота ООН.

Черевань і рудоголова глипнули одне на одного і руда перевела погляд на розвідку. Але Торссон вів далі:

- тобто ви не вважаєте що морпіхи втікали від чогось, що вийшло з під їх контролю.

- без жодного довбаного варіанту, сер.

- тоді викладіть вашу точку зору.

- Той аванпост ООН був укомплектований повним взводом морпіхів. Така ж кількість як і наш аванпост. Коли вони нарешті побігли, їх залишалось шестеро. Шестеро. Вони билися майже до останньої людини. Коли вони побігли до нас то не намагалися врятуватися. Вони бігли, аби ми змогли продовжити бій.

Вайлуватий підняв з підлоги шкіряну сумку і почав в ній копирсатися. Руда спостерігала за цим так, наче воно було значно цікавіше за будь-які слова Боббі.

- Якщо це була якась секретна оонівська штука, яку довірили морпіхам для охорони або транспортування, вони б не прибігли. Вони радше б загинули всі до душі, аніж покинули своє завдання. Ось це варт було роз’яснити.

- Дякую, - сказав розвідник.

- Тобто, це не наш бій був навіть, та ми билися до останнього аби це зупинити. Ви вважаєте що оонівці зробили б менше?

- Дякую вам, сержантко, - цього разу подяка була вимовлена гучніше, - я схильний погодитись, али ми маємо вивчити усі можливості. Ваш коментар враховано.

Товстун нарешті знайшов що шукав. Маленьку пластикову коробочку м’яти. Дістав одну, потім передав коробочку рудій щоб і та пригостилася. Огидний запах ширився у повітрі. З наполовину набитим ротом чоловік сказав:

- Так, дякуємо вам сержантко. Я думаю ми можемо тут продовжити без того, аби відбирати ваш час.

Боббі підвелася, віддала честь Торсону і вийшла з кімнати. Серце билося швидко. Щелепа боліла в тому місце де вона хрустіла зубами.

Штацькі не зрозуміли. Ніхто не зрозумів.

Коли капітан Мартенс піднявся на вантажну палубу, Дрейпер якраз розбирала збройове відділення правої руки її бойового костюму. Вона витягла кулемет Ґатлінґа з трьома цівками і поклала на підлогу поряд з іншими двома тузенями деталей, знятих раніше. Біля них стояла бляшанка з очищувачем зброї, пляшка мастила, і купа стрижнів і щіток, придатних для очистки різних частин механізму.

Мартенс дочекався, поки кулемет буде покладено на мат для очищення, присів на підлогу бля неї. Жінка приєднала дротяну щітку до одного з стрижнів, вмочила в очищувач і почала возити щіткою всередині, по цівці за раз. Капелан спостерігав.

За декілька хвилин вона змінила щітку на жмутик тканини і витерла залишки рідини з стволів. Потім чистий жмутик тканини просякнула оливою і змастила їх. Коли вона почала змазувати складну мішанину передач, які складали механзім Ґатлінга і систему подачі набоїв, чоловік нарешті заговорив: - Знаєш, Торссон в розвідці флоту з самого початку. Прямо з підготовчих офіцерських курсів, найкращий учень класу в академії, його першим призначили в командування флотом. Він ніколи не був ніким крім розвідника-заучки. Останнього разу він стріляв зі зброї під час шеститижневого тренувального курсу двадцять років тому. Він ніколи не керував вогневим підрозділом. Не служив в бойовому взводі.

- Це, - відповіла Боббі відклавши мастило і піднявшись на ноги аби збирати зброю назад, - неймовірна історія. Я справді вдячна, що ви нею поділилися.

- Тож, - вів своєї Мартенс, не витрачаючи часу, - наскільки серйозно ти облажалася перед тим як

Торссон запитав мене чи ти лиш трошки контужена чи ні?

Боббі впустила ключ, який тримала в руках, але встигла його зловити до того, як він торкнувся палуби.

- Це офіційний візит? Якщо ні то можете підти..

- Оцей мій? Я ж не заучка, - відповів капелан, - я морпіх. Десять років військовослужбовцем основного складу до того як мені запропонували школу підготовки офіцерів. Отримав подвійний диплом психології і теології.

У жінки зачухався кінчик носа і вона автоматично його почухала. Різкий запах збройного мастила нагадав, що вона щойно розвезла оливу по всьому обличчю. Мартенс глянув на неї але не зупинився. Вона спробувала заглушити його, складаючи кулемет назад так голосно, як могла.

- Я пройшов бойову підготовку, ближній бій, бойові ігри, - вів далі чоловік підвищивши голос, чи ти знала що я був салабоном в тому самому таборі де твій батько служив першим сержантом? Сержант-майор Дрейпер був чудовою людиною. Для нас, шмаркачів, він був богом.

Дрейпер підвела голову, очі її звузились. Щось у тому, що казав цей мозгоправ типу він знав її батька було брудним.

- Це правда. Будь він зараз тут, він би порадив тобі послухати мене.

- Ідіть ви в сраку, - відповіла Боббі. Аби приховати власний страх, вона уявила як батько кривиться від матюків, - ви ні чорта не розумієте.

- Я розумію, що коли сержант-інструктор твого рівня підготовки і готовності до бойових дій вирубається старшиною, який ще під кайфами пубертатного періоду, тоді щось серйозно не так.

Боббі швиргонула ключ на палубу, збила збройне мастило, яке почало розтікатися по підстилці мов пляма крові.

- Курва, я впала! Ми були при одному g і я просто…впала.

- А на зборах сьогодні? Кричала на двох цивільних що морпіхи краще здохнуть аніж завалять справу?

- Я не кричала, - захищалась сержантка, залишаючись не впевненою чи це правда. Її спогади про зустріч сплуталися одразу, як вона вийшла з кімнати.

- Скільки разів ти стріляла з цієї зброї після учорашньої чистки?

- Що? – вона відчула приступ нудоти, не розуміло чому.

- І навздогін: скільки разів ти стріляла, після того, як почистила його за день до того? Або ще раз перед цим?

- Зупиніться, - попросила Боббі, безвольно відмахуючись від Мартенса однією рукою, і шукаючи де б сісти.

- Ти хоч раз стріляла з цієї зброї, після того як ступила на борт «Де-Чжуна»? Позаяк я можу тобі повідомити що ти чистиш її кожного божого дня з тих пір як ступила на борт, а декілька разів ти чистила її двічі.

- Ні, я…, - нарешті Дрейпер з гупанням опустилася на патронну коробку. Вона не пам’ятала, що чистила зброю напередодні, - я цього не знала.

- Це бойовий посттравматичний синдром, Боббі. Це не слабкість або якийсь різновид морального провалу. Це те що стається, коли ти проживаєш щось жахливе. Прямо зараз ти не здатна усвідомити що сталося з тобою і з твоїми побратимами на Ґанімеді тому через це ти поводишся іраціонально, - сказав Мартенс і всівся на почіпки перед нею. На мить вона злякалася, що він спробує узяти її руку. Якщо це станеться, вона вдарить його.

Він не спробував.

- Тобі соромно, - знову заговорив капелан, - але тут немає чого соромитись. Тебе тренували бути міцною, зосередженою, готовою для всього. Тебе вчили, що якщо ти просто виконуватимеш свою роботу і пам’ятатимеш тренування то зможеш узяти гору перед будь-якою погрозою. Перш за все тебе вчили тому, що найважливіші в твоєму житті люди це ті, які стоять поруч тебе на лінії вогню.

Щось сіпнулось на щоці, прямо під правим оком і Боббі почухала цю точку так сильно що перед очима вибухнули зірки.

- Потім ти втрапила у ситуацію, до якої твої тренування тебе приготувати не могли, і у якій ти не могла захиститись. А ще ти втратила друзів і побратимів.

Боббі почала було відповідати, але помітила що затримала дихання, тож замість слів просто різко видихнула. Мартенс не зупинявся.

- Ти нам потрібна, Роберта. Ми хочемо тебе повернути. Мене не було там, де була ти, але я знаю чимало людей, які побували і я знаю як тобі допомогти. Якщо ти мені дозволиш. Якщо ти говоритимеш зі мною. Я не можу забрати це. Я не можу тобі зарадити, але я здатен полегшити це.

- Не звіть мене Робертою, - сказала жінка так тихо, що ледь сама себе почула.

Боббі зробила декілька коротких, швидких вдихів у спробі прочистити мізки, намагаючись не дістати гіпервентиляцію. Її оповив аромат вантажного відсіку. Запах гуми і металу її костюму. Їдкий, застояний сморід збройного мастила і гідравлічної рідини що в’ївся в метал з такою силою що неважливо скільки разів флотські хлопці драяли палуби. Думка про тисячі моряків і морпіхів, які пройшли саме цим місцем, працювали з своїм обладнанням, чистили ці самі переборки повернув її до реальності.

Вона почала складати зброю і підбирати з підстилки частини, аби пляма мастила, що поширювалась не торкнулась деталей.

- Ні, капітане, розмови з вами це не те, що збере мене до купи.

- А що тоді, сержантко?

- Ця штука що вбила моїх друзів і почала війну? Хтось же її помістив на Ґанімед – відповіла вона, вставляючи кулемет у бойове відділення з різким металічним клацанням. Боббі крутнула потрійні цівки рукою - вони почали оберталися з швидким, масляним свистом високоякісних підшипників, - і бажаю розібратися хто. І я бажаю їх вбити.

Розділ дев’ятий: Авасарала.

Звіт виявився більше ніж три сторінки завдовжки, але Сорен вирішив знайти когось з яйцями прочитати його, бо сам він нічого не розумів. Дивовижні речі відбувалися на Венері, більш дивні аніж Авасарала могла знати чи уявити. Планету затягнула сітка п’ятидесятикілометрових шестикутників, утворених з ниток, які транспортували надперегріту воду і електричний струм але ніхто не знав що воно таке. Гравітація другої планети від сонця збільшилась на три відсотки.

Подвійні вихори бензолу і комплексних вуглеводнів вилизували кратер від падіння станції Ерос мов синхронні плавці. Найкращі наукові розуми системи вдивлялися в дані з відкритими ротами, і єдиною причиною, по якій поки ніхто не панікував була та, що ніхто не міг погодитися від чого ж саме йому панікувати.

З одного боку венерианські метаморфози були найпотужнішим науковим інструментом, що будь-коли існував. Щоб не відбувалось, воно робилося у всіх на очах. Там не було жодних договорів про нерозголошення, та антиконкурентних домовленостей. Будь-хто зі сканером, достатньо потужним для того аби заглянути під хмари сірчаної кислоти міг побачити що відбувається сьогодні. Аналітика була конфіденційною, похідні дослідження приватними але вихідні дані оберталися навколо Сонця доступні для загального огляду.

Все одно це нагадувало купу ящірок, які дивляться світовий чемпіонат. М’яко кажучи, вони були невпевнені навіть в тому, за чим спостерігають.

Але факт був доконаним. Атака на Ґанімеді і сплеск енергії на Венері відбулися точно в один і то же час. Ніхто не знав чому.

- Ну, все це не варте й лайна, - сказала вона.

Авасарала закрила ручний термінал і виглянула у вікно.

Навколо неї їдальня м’яко гуділа, мов найкращий ресторан але без недолугої потреби платити за будь-що. Столи зі справжнього дерева були розставлені так, аби з усіх відкривався чудовий вид але ніхто не міг бути підслуханим, якщо тільки сам не бажав. День видався дощовим. І хоча краплі не шаленіли за склом, вона зрозуміла це по аромату.

Її ланч – холодне сааг алуу 21і щось, що мало б бути курчам тандурі таки стояло на столі, неторкнуте. Сорен продовжував сидіти напроти неї з чемним і пильним, мов у лабрадор-ретривера виразом на обличчі

- Жодних даних, які демонстрували б запуск, - сказав молодик, - що б не вилітало з Венери на Ґанімед, воно це зробила без жодних ознак.

- Те що на Венері не вважає гравітацію константою, а інерцію навпаки – опціональною. Ми не знаємо, як цей запуск мав би виглядати. Зате, скоріш за все вони можуть ходити Юпітером.

Хлопець з кивком поступився своєю позицією.

- Які у нас справи на Марсі?

- Вони погодились зустрітися тут. Їх кораблі вже йдуть сюди з дипломатичною делегацією, що включає їх свідка.

- Морпіха? Дрейпер?

- Так мем. Адмірал Нґуєн готує ескорт.

- Він чемно поводився?

- Більш-менш.

- Добе. Далі що там? – запитала Авасарала.

- Жуль-П’єр Мао чекає у вашому офісі, мем.

- Покритикуй його для мене. Все, що ти вважаєш за потрібне.

Сорен кліпнув. Одночасно з цим блискавиця освітила хмари.

- Я надсилав коротку довідку.

Жінка відчула укол прикрості наполовину з ніяковістю. Вона забула що інформація про цього чоловіка булав у неї на столі. Разом з тридцятьма іншими документами, а вона на додачу ще й спала кепсько: її турбували сни в яких Аржун раптово помирає. Вдівські нічні кошмари катували її з тих пір, як її син загинув під час зіткнення на лижах. Уява поєднувала двох чоловіків яких тільки вона й кохала.

Вона планувала переглянути інформацію перед сніданком. Вона забула. Але не збиралася визнавати це перед якимось європейським бахуром лиш через те що він розумний, компетентний і виконує всі її накази.

- Я знаю що в довідці. Я все знаю, - нарешті відповіла жінка, піднімаючись, - це довбаний тест. Я запитую що важливого про нього знаєш ти?

Рушила геть, в бік різьблених дубових дверей з максимальною швидкістю, що змусило юнака дещо зашпортатись аби встигнути за нею.

- Він тримає контрольний пакет акцій «Мао-Квіковськи торгової», - почав Сорен тихим голосом, що глохнув відразу після її вух, - перед інцидентом вони були найголовнішим постачальником «Протоґену». Медичне обладнання, кімнати опромінення, дослідницька і криптувальна інфраструктура. Майже все, що «Протоґен» привіз на Ерос, чи використав для побудови їхньої тіньової станції постачалося з маоквікських складів і маоквікським транспортом.

- І він продовжує гуляти на волі тому що…? – запитала Авасарала, штовхаючи двері в коридор.

- Немає доказів того, що «МаоКвік» знали про для чого саме обладнання, - відповів молодий чоловік. – Після того як «Протоґен» засвітився, «МаоКвік» був першим хто надав інформацію слідчому комітету. Якби вони, - під «ними» я маю на увазі його – не передав терабайти конфіденційного листування, то Ґутмансдоттір з Кольпом так і залишились би не причетними.

Сивий чоловік з широким, андійським носом увійшов в хол з іншого боку, дивлячись у свій термінал і кивнув їй, коли вони наблизились. Віктор, - першою озвалася жінка, - мені шкода з приводу Анетт.

- Лікарі кажуть з нею все буде в порядку, - сказав андієць, - я передам їй що ви цікавились.

- Перекажіть, що я порекомендувала забиратись з ліжка якомога швидше, до того як у її чоловіка виникнуть брудні ідеї, - андієць засміявся з жарту, поки вони проходили повз нього. Потім звернулась до юнака: - чи він уклав угоду? Співробітництво заради милосердя?

- Це одна з версій, але більшість людей схильні міркувати, що це була особиста помста за те, що сталося з його дочкою.

- Вона була на Еросі, - промовила жінка.

- Вона була на Еросі, - підтвердив Сорен, коли вони увійшли до ліфту, - вона мала первинну інфекцію. Вчені вважають, що протомолекула використала її тіло і мозок як зразок.

Двері ліфту зачинились, кабінка вже зрозуміла ким були пасажири і куди вони прямують, тож плавно опустилася в той час, як брови помічниці генсека піднімались.

- Тож коли вони почали переговори по цій штуці..

- Вони обговорювали те, що залишилось від дочки Жуля-П’єра Мао, - продовжував Сорен, - я маю на увазі, вони вважали що вони там.

Авасарала присвиснула.

- Мем, я пройшов тест? – перепитав хлопець, обличчя якого було пустим і пасивним, за виключенням маленького підморгування в кутиках очей, яке мало на увазі що йому було відомо про її знущання. Попри бажання вона посміхнулась: - Занадто розумні нікому не подобаються.

Ліфт зупинився; двері відчинилися.

Жуль-П’єр Мао сидів за її столом, випромінюючи відчуття спокою з легкою ноткою потіхи. Очі Авасарали пробігли по ньому, вихоплюючи деталі: гарно пошитий шовковий костюм, в широку полосу між бежевим та сірим кольорами, рідіюче волосся що не зазнавало медичних процедур, приголомшливо-блакитні очі, з якими він скоріш за все народився. Він ніс свій вік мов свідоцтво того, що час і мораль поза його увагою. Двадцять років тому він був неймовірно вродливим. Зараз же все те саме і на додачу почуття власної гідності, тож її першим, тваринними імпульсом захотілось йому сподобатись.

- Пане Мао, - почала жінка першою, - пробачте що змусила вас чекати.

- Я вже працював раніше з урядом, - відбився гість. Його європейським акцентом можна було розтопити масло, - я знаю умови. Чим можу бути вам корисним, помічнице генерального секретаря?

Авасарала опустила себе в крісло. Будда блаженно посміхався з свого місця на стіні. Вікно, мов фіранкою, затулив дощ і тіні створили ледь відчутну уяву сліз на щоках Мао. Вона сплела пальці.

- Бажаєте чаю?

- Ні, дякую, - відповів Жуль-П’єр.

- Сорене, зроби мені чаю.

- Так, мем.

- Сорене?

- Не поспішай.

- Звісно, мем.

Двері за молодиком зачинилися. Посмішка гостя виглядала втомленою.

- Чи варто запросити моїх повірених?

- Цих пацюкойобів? Ні. Всі слухання закінчені. Я тут не для того, аби перепочинати жодної правової штовханини.

- Я це поважаю, - відповів чоловік.

- В мене є проблема, і я не знаю що воно за таке.

- Ви вважаєте, я знаю?

- Можливо. Я пройшла крізь масу тих чи інших слухань. Більшу частину часу вони займалися прикриттям власної сраки. Якщо неприкрашена правда вийде назовні, то лиш тому що хтось дав маху.

Яскраво-блакитні очі звузились. Посмішка стала менш привітною.

- Ви вважаєте що я і мої виконавчі директори були недостатньо поступливими? Я заради вас засадив за грати впливу людину. Спалив усі мости.

Віддалений грім бубонів і жалівся. Дощ подвоїв темп злого стуку у шибки. Авасарала схрестила ноги.

- Ви засадили, атож. Та це не робить вас ідіотом. Залишились речі, про які ви говорили під присягою, і ті навколо яких ходили кружка. Ця кімната не прослуховується. Це не під запис. Я хочу знати все, що ви можете розповісти про протомолекулу з того, що не звучало на слуханнях.

Тиша між нами натягнулась. Вона дивилася на його обличчя, на тіло в пошуках сигналів, але цю людину неможливо було прочитати. Він робив це дуже довго і дуже вміло. Професіонал.

- Речі губляться, - вела далі Авасарала, - якось під час фінансової кризи, ми знайшли цілісінький департамент аудиту, про який ніхто не пам’ятав. Бо так воно робиться. Ви берете частину проблеми і кладете кудись, призначаєте людей аби працювали над нею, потім берете ще одну частину проблеми і інших людей аби працювали над нею. І дуже швидко ви маєте сім, вісім, сотню різних маленьких коробочок де кипить робота, але ніхто ні з ким не ділиться, тому що це порушить безпекові протоколи.

- І ви вважаєте…?

- Ми знищили «Протоген» з вашою допомогою. Я питаю щодо якихось маленьких коробочок, які десь тут розташовані. І я дуже сильно сподіваюсь почути «так».

- Це йде від генерального секретаря чи Еррінрайта?

- Ні, лиш від мене.

- Я вже сказав все, що знав, - відповів чоловік.

- Я в це не вірю.

Маска трохи зісковзнула. Це продовжувалось менше секунди, не більше ніж зміна кута спини, стискання щелеп і все миттєво зникло. Це була лють. Це було цікаво.

- Вони вбили мою дочку, - м’яко сказав Мао, - якби в мене і було що приховувати, то я б не став.

- Як це сталося з вашою дочкою? Вони обрали її? Хтось використав її проти вас?

- Це була погана вдача. Вона була на далеких орбітах, намагаючись щось довести. Вона була молодою, бунтівливою і недалекою. Ми намагалися повернути її домів, але… вона опинилась в неправильному місці у неправильний час.

Щось дзенькнуло в голові Авасарали. Поштовх. Імпульс. Вона вирішила перевірити.

- Ви щось чули від неї з того часу?

- Я не розумію.

- З тих пір як станція Ерос зіткнулася з Венерою ви щось чули від неї?

Було цікаво спостерігати, як він намагається виглядати злим. Все виглядало як справжнє. Важко було вгадати що в цьому було неавтентичного. Можливо, інтелект в його очах. Відчуття того що наразі він більш присутній нараз аніж до того. Справжня лють зносить людей. Ця ж була мов гамбіт.

- Моя Жулі мертва, - голос його театрально бринів, - вона померла коли цей проклята чужинська штука впала на Венеру. Вона померла, рятуючи Землю.

Авасарала м’яко суперечила. Знизила голос, дозволила обличчю набути стурбованого, бабусиного виразу. Якщо він грає людину, якого зачепило за живе, вона гратиме матір.

- Щось жило, - вела вона, - щось вціліло після того зіткнення, і усім це відомо. В мене є причини вважати що там воно не залишилось. Якщо частина вашої доньки пройшла крізь зміни, вона могла до вас дотягнутись. Спробувати зконтактувати. Чи з своєю матір’ю.

- Нічого більше я не хотів би крім того аби моя дівчинка повернулась, - відповів чоловік, - але її немає.

- Добре, - кивнула Авасарала.

- Ще щось?

Знову фальшивий гнів. Міркуючи, вона повозила язиком за зубами. Щось тут є, щось під поверхнею. Вона не знала що шукає в цьому Мао.

- Ви знаєте про Ґанімед?

- Стався бій.

- Можливо щось більше, - зробила вона свій хід, - річ, яка вбила вашу дочку все ще там. Вона була на Ґанімеді. Я хочу розібратися чому і як.

Він відхилився назад. Чи був шок справжнім?

- Я допомагатиму, якщо зможу, - тихо мовив чоловік.

- Почнемо з цього. Чи ви щось не сказали під час слухань? Бізнес-партнера якого ви вирішили не згадувати. Запасна програма дій чи допоміжний персонал, який ви постачали. Якщо це не легально мене це не обходитиме. Я можу влаштувати вам амністію майже за що завгодно, якщо ви скажете зараз.

- Амністію? – сказав він, нібито жартома.

- Якщо ви скажете зараз, так.

- Якби було, я б вам все віддав. Але я сказав все, що мав.

- Ну добре тоді. Пробачте, що відібрала у вас час. І.. мені шкода що я зачепила старі рани. Я втратила сина. Чаранпалу було п’ятнадцять. Зіткнення на лижах.

- Мені шкода, - прокоментував Мао.

- Якщо щось пригадаєте, приходьте до мене, - поросила жінка.

- Домовились, - чоловік почав підніматися з крісла.

- Жуль?

Той повернувся, аби глянути через плече. Його обличчя було схожим на стоп-кадр з кінострічки.

- Якщо я накопаю, що ви знали але мені не сказали, то я вам цього не пробачу. Я не та, кому можна чіпляти локшину на вуха.

- Якби я не знав це до приходу сюди, то вже наразі знаю, - відказав Мао. За гостем зачинились двері. Авасарала зітхнувши, відкинулась на спинку крісла. Схилила голову, аби поглянути на Будду.

- Допоміг ти нівроку, самовдоволений виродку, - звернулась вона до божка. У відповідь мовчання. Статуя як статуя. Жінка вимкнула світло, дозволивши сірості шторму заповнити кімнату. Муляло їй щось про того Мао.

Це міг бути лише натренований самоконтроль корпоративного перемовника високого рівня, хоча відчуття, що її було викинуто за борт не полишало. Вигороджується. Але і це цікаво. Вона міркувала, чи не спробує він наїхати на неї, можливо навіть кимось згори. Варт попередити Еррінрайта про можливий дзвінок невдоволення.

Вона міркувала. Вірити в щось людське, там на Венері було б занадто. Протомолекула, наскільки це розуміли всі, була створена аби хакнути примітивне життя і переробити його під щось інше. Але якщо… Якщо складність людського розуму була занадто складною для тотального контролю, і дівчина в якомусь сенсі пережила спуск, якщо вона потягнеться до батька…

Авасарала взяла в руки термінал і набрала Сорена:

- Мем?

- Коли я казала «не поспішай», я не мала на увазі що ти увесь довбаний день прогуляєш. Мій чай?

- Іду, мем. Відволікся. В мене є для вас доповідна, яка можливо вас зацікавить.

- Не так зацікавить, якщо чай буде холодним, - відрізала вона і вимкнула зв’язок.

Брати Мао у справжню розробку було б не можливим. «Мао-Квіковськи торгова» може мати власні системи зв’язку, власні схеми криптування але також і конкуруючі компанії що у своїх намаганнях всунути ніс у корпоративні таємниці фінансуються не гріше за Об’єднані Нації. Але можуть бути і інакші шляхи відслідкувати комунікації, що виходять з Венери та доходять до систем «Мао-Квіку». Повідомлення, що ідуть у зворотній бік теж годяться.

Сорен прийшов з тацею, на якій стояв чайник з литого заліза і череп’яна чашка без ручки. Він не звернув увагу на темряву, лиш акуратно пройшов до її столу, поставив тацю, налив повну чашу темного, з димком, все ще паруючого чаю і поклав поряд свій ручний термінал.

- Ти міг мені надіслати просто грану копію, - сказала жінка.

- Так більш драматичніше, мем, - відказав Сорен, - презентація – це все.

Вона гмикнула, багатозначно взяла спочатку чашку, подмухала на темну поверхню і лиш тоді поглянула на термінал. Часова відмітка в нижньому, правому куті означала що це вийшло з Ґанімеду сім годин тому, а код ідентифікації казав про пов’язану доповідь. Чоловік на картинці мав міцні кістки землянина, скуйводжене чорне волосся і своєрідний, позитивний вигляд парубкуватості. Авасарала скривилась на зображення, сьорбаючи чай.

- Що у нього з обличчям сталося?

- Офіцер, що надіслав рапорт підозрює що борода для маскування.

Вона гмикнула.

- Ну дякувати Богу що він окулярів не начепив, бо ми б його ніколи не впізнали. Якого хуя Джеймс Голден робить на Ґанімеді?

- Це борт з допомогою. Не «Росінант».

- Є цьому підтвердження? Ти знаєш же, що ці виродки з АЗП можуть підробляти реєстраційні коди.

- Офіцер що надіслав рапорт провів візуальну інспекцію внутрішнього розташування і перевірив записи перед поверненням. На додачу екіпаж не включав звичного вже пілота, тож ми можемо підсумувати, що вони десь затихарилися у радіусі вузького променю, - Сорен закінчив доповідь, зробив паузу і додав: - на Голдена все ще висить припис про затримання.

Авасарала увімкнула світло. Вікна знов зробились темними дзеркалами; зовні шторм стихав.

- Скажи мені що ми не наполягали на його виконанні.

- Ми не наполягали, - відповів молодик, - ми маємо дані спостереження за ним і його командою, але ситуація на станції не сприяє посиленому нагляду. На додачу, по всьому зрозуміло що Марс не знає про його присутність, тому ми намагаємось тримати це під сподом.

- Добре що хтось там знає як проводити розвідувальні дії. Що він там робить? Є думки?

- Наразі це справді схоже на спроби надати допомогу, - Сорен знизав плечами, - ми не бачили щоб він зустрічався ні з ким для особливих справ. Він задає питання. Майже побився з шахраями, що трусять борти з припасами, але вони відступили. Значить, поки ранувато.

Авасарала ще сьорбнула чаю. Хлопцеві треба віддати належне: він здатен заварити чайник пристойного чаю. Чи він знає когось, хто вміє. Що теж не погано. Якщо там Голден, то значить АЗП цікавиться ситуацією. І вони не мають нікого на поверхні, хто б доповідав їм.

Бажання проводити розвідку саме по собі не багато означає. Будь вони навіть звичайною, тупою, розлюченою піхтурою, Ґанімед залишається критично-важливою станцією для системи Юпітера і Поясу. АЗП бажатиме мати там свої очі. Але відрядження туди Голдена, єдиного хто вцілів на станції Ерос, виглядало не просто співпадінням.

- Вони не знають що це, - голосно промовила жінка.

- Мем?

- Вони переправили туди когось, хто знається на протомолекулі з певною метою. Вони намагаються зрозуміти, що там відбувається. Що означає що вони не знають. Що означає…, - вона зітхнула, - що означає що це не вони. І це ахуєть як шкода, бо єдиний живий зразок про який нам відомо знаходиться саме в них.

- Що ви бажали аби група спостереження робила?

- Спостерігала, - огризнулась вона, - наглядати заним. З ким спілкується, що робить. Рапортувати щоденно якщо там нудьга. В реальному часі коли щось почнеться.

- Так, мем. Бажаєте, аби його спровадили?

- В’яжіть його, і його людей тоді, коли вони спробують покинути Ґанімед. У всіх інших випадках триматися від них подалі, і робити так, аби залишатися непоміченими. Голден ідіот, але не дурник. Якщо він помітить спостереження, то почне транслювати картинки усіх наших Ґанімедських джерел чи ще щось таке. Не варто недооцінювати його здатність пускати речі за водою.

- Ще щось?

Черговий спалах блискавки. Черговий гуркіт грому. Ще одна буря з трильйонів бур, що котилися Землею з початку віків, коли щось спробувало покінчити з усім життям на планеті. Щось, що наразі на Венері. І поширюється.

- Знайди шлях відправити повідомлення Фреду Джонсону без того, аби про це дізнався Нґуєн чи марсіяни, - сказала вона, - нам можуть знадобитися підпільні контакти.


Розділ десятий: Пракс.

- Я пас кі рупс 22,- сказав хлопець, що сидів на розкладачці,- пінче салад, са-са23?

Йому не могло бути більше двадцяти. Технічно досить молодий, аби, бути його сином, або Мей могла б бути його дочкою. Худий, мов лоша недоліток, що ріс і живе при низькому тяжінні, його худорлявість була неймовірною від початку. І до того ж він голодував.

- Можу вексель виписати, якщо хочеш, - сказав йому Пракс.

Хлопець посміхнувся і показав неввічливий жест.

З його професійних обов’язків він зрозумів, що внутрішнопланетники вважали белтерський сленг приналежністю певному походженню. З роботи ботаніком на Ґанімеді він знав що це ще й свідчить про приналежність до класу. Він зростав з репетиторами по китайській і англійській мовах без акценту. Він міг спілкуватись з чоловіками і жінками з усіх куточків Системи24.

По тому як людина вимовляє слово алополіплоїдія, він міг сказати, диплом якого університету від Бейджина до Бразилії вона має, зростала вона в Скелястих горах, біля Олімпа25 чи і коридорах Церери. Хоч він сам ріс при мікрогравітації, говірка белтерів була для нього так само не зрозумілою як і для тих, хто народився в гравітаційному колодязі. Якби хлопець бажав аби слова пройшли повз праксові вуха, то нічого краще вигадувати й не знадобилося б. Але Мей був платоспроможнім клієнтом, і розумів що хлопець прикладе зусилля для взаємопорозуміння.

Клавіатура для програмування була вдвічі завбільшки ручного терміналу, пластиковий корпус зношений від часу та використання.

Лінія прогресу потроху повзла, нотатки на спрощеній китайській повторювались з кожним рухом.

Помешкання було найдешевшим, розташованим біля поверхні супутника. Не більше десяти футів 26 завширшки, чотири кімнати так-сяк вирубані у льоду загального коридору що й сам був таким самим в ширину і освітлений ледь гірше. Старі пластикові стін блищали, і сльозили конденсатом. Хлопець на розкладачці і ботанік, що зігнувся в одвірку були в найдальшому від коридору приміщенні.

- Повний запис не обіцяти, - сказав цибатий, - що бути, сабе? 27

- Що вдасться дістати те й чудово.

Хлопака кивнув раз. Його ім’я Праксові було невідомим. Такі речі не питають. Дні, що знадобилися йому для того аби відшукати когось, здатного залізти в систему безпеки були довгим вальсом між його власним ігноруванням сірої економіки станції Ґанімед та відчаєм і голодом, які зростали навіть в найбільш розбещених районах. Ще місяць тому хлопчина крав комерційні дані на продаж, або притримував заклад для простішого відмивання приватних кредитів. Сьогодні він шукав Мей в обмін на достатню для одного прийому їжі кількість зелених листочків. Сільскогосподарський бартер, найдавніша форма економічних відносин прийшла на Ґанімед.

- Аутентична копія зникла, - повідомив спеціаліст зі взлому, - захована на серверах, у глибокій сраці.

- Тож якщо ти не можеш пробити захист серверів, -

- А я і не повинен. Камера має пам’ять, пам’ять має кеш. З часу локдауну вона набивалася і набивалася. Ніхто ж не дивився.

- Ти жартуєш, - здивувався Пракс, - дві найбільші армії в системі вирячились одна на одну а на охоронні камери ніхто не звертає уваги?

- Одна на одну вирячились. А на нас ні в пів ока.

Лінія прогресу добігла ста відсотків і дзенькнула. Парубок дістав список кодів ідентифікації і почав його гортати, щось мугикаючи під ніс. З передньої кімнати почувся слабкий плач дитини. На слух схоже що голодної. Звісно що так.

- Твоя дитина?

Хлопець похитав головою.

- Спільна, - відповів і двічі натиснув щось в коді. Відкрилося нове вікно. Широкий коридор. Двері, наполовину оплавлені і відкриті силою. Подряпини на стінах і що гірше – калюжа води. Там не повинно бути вільної води.

Контроль навколишнього середовища все далі і далі відходив від безпечних рівнів. Хлопець підвів очі на Пракса:

- Се ля28?

- Так, - погодився вчений, - це воно.

Гакер кивнув і знову схилився над своєю консоллю.

- Мені треба момент перед атакою. Перед падінням дзеркала, - сказав замовник.

- О’кей, бос. Перемотую. Тод кадри кон нульовою сумою. Будемо дивитись тільки тоді, коли щось відбувається, ке сі? 29

- Ага. Підходить.

Пракс підійшов ближче, нахилився над плечем хлопця. Зображення колихалося без змін, лише калюжа робилася меншою. Вони йшли назад у часі, через дні та тижні. Вперед до моменту, коли все розвалилося.

На екрані з’явились лікарі, аби у перевернутому світі задки винести мертве тіло, що лежало біля дверей. Тоді інші його накрили. Два трупи лежали нерухомо; потім один заворушився, поповз поволеньки по стіні, потім впевненіше потім за долю секунди підвівся на ноги і зник.

- Там має бути дівчинка. Я шукаю того, хто забрав чотирьохрічну дівчинку.

- То це садочок? Їх же тисячі.

- Мене турбує лиш один.

Другий труп сіла, потім підвелася на ноги, тримаючись за живіт. В кадр ступив чоловік, і вилікував її пістолетом, який висмоктав кулю з її нутрощів. Вони сперечалися, заспокоювалися, спокійно розійшлися. Пракс розумів, що дивиться все в зворотньому напрямку, але його сонний і голодуюче-безкалорійний мозок все ще намагався перетворити картинку на історію. Група солдатів, повзли назад від зруйнованих дверей, мов при тазовому передлежанні, потім скупчились, бігом задкуючи. Спалах світла, і двері зробили себе цілими, з наліпленими зарядами терміту, схожими на фрукти що їх хутенько познімав вояк у марсіянському однострої. Їх технологічні жнива завершились, всі солдати швидко позадкували, залишивши позад себе скутер притуленим до стіни.

А потім двері відчиняючись сковзнули в бік, і Пракс побачив самого себе, що виходив з них. Він виглядав молодшим. Він лупив по металу дверного полотна, руки відлітали від поверхні у ритмі стакато, потім дивно стрибнув на скутер і зник задом на перед.

Двері лишались спокійними. Непорушними. Він затримав подих. Задкуючи, жінка несла на плечі п’ятирічного хлопчика, зникла з ним, потім з’явилась знову. Пракс нагадав собі, що жінка не відкинула сина, а забрала. Дві фігури прийшли задки з коридору.

Ні. Три.

- Зупини. Це воно, - попросив ботанік, його серце застукотіло під ребрами, - це вона.

Хлопець зачекав, поки всі троє потрапили в око камери, виходячи з коридору. Личко Мей, навіть при низькій якості зображення було роздратованим. Він знав цю гримаску. І чоловік, що її тримав…

Полегшення піднялося в грудях, борючись з люттю. Полегшення перемогло. Це був доктор Стрікленд. Вона зникла з доктором Стріклендом який був в курсі про ліки, про всі речі які тре’ зробити аби вберегти Мей живою. Він впав на коліна, з заплющених очей потекли сльози. Якщо він її забрав, то вона не мертва. Його дочка не мертва.

Аби тільки тиха, диявольська думка не прошепотіла в його голові, мов, Стрікленд був занадто в курсі.

Жінка виявилась незнайомою. Темноволоса, риси обличчя нагадали Праксові російську ботанікиню, з якою він працював. В руках вона тримала сувій паперу. Посмішка могла означати втіху чи нетерплячість. Він не розумів.

- Можеш за ними прослідкувати? – побачити, куди вони пішли?

- За салат? Ні. Коробка з куркою і соусом атче.

- В мене немає курки.

- Тоді ти отримав те, що отримав, - відповів гакер знизуючи плечима. Його очі зробилися мертві, мов мармурові. Праксові захотілося вдарити його, душити поки він не порине у вмираючі сервери. Проте можна було закластися, що у хлопця є пістолет або щось гірше, і на відміну від Пракса, він вміє ним користуватися.

- Будь-ласка, - попросив вчений.

- Ти свою послугу отримав. Но епреса ме, сі? 30

В його горлі росло приниження, проте він проковтнув це і сказав:

- Курка.

- Сі.

Пракс відкрив свою торбину і виклав дві жмені листків, помаранчевих перчин, сніжно-білої цибулі на розкладачку. Цибатий захапав відразу половину і набив рота. Очі його звузилися в тваринному екстазі.

- Я зроблю все, що зможу.

Він не міг зробити нічого. Протеїн у їстівному вигляді потрапляв на станцію тонкими цівками з вантажем допомоги, чи ходив навколо на двох ногах. Люди почали випробовувати праксову стратегію, обгризаючи рослини в парках та гідропоніці і не затьмарюючи думки домашніми справами. Неїстівні були так само обжерті, що послаблювало повітроочищуючі функції, ще погіршуючи екологічний баланс станції. Одна річ призводила до іншої, і ні курка, ні будь-що інше не могло бути використаним натомість. І навіть якщо щось помічне існувало, то часу на залагодження проблем не було.

В його власному помешканні освітлення було тьмяним а не яскравим. Соя припинила ріст, проте не зав’яла, що було цікаво, або могло б бути цікавим.

Іноді, протягом дня автоматичні системи вмикали протоколи економії, обмежуючи використання енергії. З загального погляду, це могло б бути доброю ознакою. Чи навпаки – це лихоманка перед катастрофою. Це не змінює того, що він має зробити.

Пракса з батьками висадили на межі досяжності космосу, там де не світило Сонце. Він зарані пішов до школи, тягнучись до мрії про роботу і статки. Зміни переніс кепсько: головний біль, панічні атаки, постійна, до кісткового мозку втома переслідували його ті перші роки, коли він мав вражати своїх викладачів та бути поміченим яскравим та багатообіцяючим. Батько не давав йому спочинку. Вікно відкрите допоки вікно не закриється, казав бувало він, і підштовхував Пракса робити більше, знаходити шляхи думати коли ти занадто втомлений, хворий чи тобі болісно думати. Він вчився робити списки, нотатки, нариси.

Занотовуючи свої швидкоплинні думки, він зміг дотягнути себе до ясності, мов альпініст, який сантиметр за сантиметром дотягує себе до гірської вершини.

Тепер, у штучних сутінках, він складав список. Імена усіх дітей, які він міг пригадати з групи терапії Мей. Він знав, що там було діток з двадцять, але вдалося йому пригадати лиш шістнадцятеро. Розум ширяв деінде. Він скопіював в телефон фото Стрікленда з невідомою жінкою і вдивлявся в нього. Бентега надії і роздратування нутрували в середині, проте скоро стишились. Почуття було, немов він засинав, але пульс бубонів наче від перегонів. Вчений намагався пригадати чи бува тахікардія не є симптомом голодування.

На якусь частку хвилини, ботанік прийшов до тями, настільки ясної і прозорої, в якій він не бував днями. Він сам почав розсипатися. Його особистий каскад з’явився на обрії і він не зможе підтримувати розслідування без спочинку. Без протеїну. Він вже наполовину зомбі.

Йому потрібно знайти допомогу. Погляд його посунув до списку дитячих імен. Йому потрібно знайти допомогу, але спочатку він перевірить, просто перевірить. Він піде до… до…

Стулив повіки, насупився. Він знав відповідь. Він знав що він знав. Пост безпеки. Він піде туди і запитає про кожного зі списку. Відкрив очі, вніс пост безпеки в список дій, ухопив думку. Блокпост ООН. Блокпост Марсу. Всі ці місця куди він ходив раніше, день за днем, проте з новими питаннями. Це буде не складно. А потім, коли він знатиме, буде якесь інше завдання. Йому знадобилася хвилина, аби розібратися що це було, а потім він додав внизу сторінки.

Отримати допомогу.

- Вони всі зникли, - розповідав Пракс, і дихання, хмарками біліло на холоді, - всі вони були його пацієнтами і всі вони зникли. Шістнадцять з шістнадцяти. Ви розумієте подібну вірогідність? Це не випадковість.

Працівник служби безпеки не голився декілька днів. Довгий, злий льодяний опік червонів на щоці й горлі свіжою, необробленою раною. Він обличчям торкнувся неізольованої поверхні Ґанімеду. Його щастя що шкіра лишилася. На чоловікові було товсте пальто і рукавички. На столі намерз лід.

- Сер, я вдячний за інформацію і я прослідкую, аби вона потрапила до пункту допомоги, -

- Ні, ви не розумієте, він захопив їх. Вони хворі, а він узяв їх.

- Можливо він спробував перемістити їх у безпечне місце, - запропонував службовець, сірим, мов рядно, безвольним, втомленим голосом. В цьому була проблема. Пракс знав що з цим була проблема, але він не міг пригадати яка саме. Співробітник охоронної компанії простягнув руку, обережно відсторонив його в бік і кивнув жінці позад нього. Ботанк зловив себе на тому, що дивиться на жінку мов п’яний.

- Я хочу заявити про вбивство, - тремтячим голосом сказала вона.

- Він узяв їх спочатку, - сказав він, - він узяв їх до того, як відбулася атака.

- Троє людей вдерлися в мою квартиру, - вела далі жінка, - вони… зі мною був мій брат і він намагався зупинити їх.

- Мем, коли це сталося?

- Перед атакою, - відповів Пракс.

- Декілька годин потому, - відповіла жінка, - четвертий рівень. Синій сектор. Апартаменти 1453.

- Добре мем. Мені потрібно провести вас до столу аби ви заповнили рапорт.

- Мій брат мертвий. Вони вбили його.

- Мені дуже шкода, мем. Потрібно аби ви заповнили рапорт, щоб ми зловили людей, які це зробили.

Пракс дивився як вони йдуть. Він повернувся до черги травмованих і розпачливих, що чекали можливості просити допомоги, справедливості, закону. Спалах люті піднявся було в середині, але потім лиш трохи миготів. Йому потрібна допомога, але тут нема на що чекати. Він з Мей були камінцями в космосі. Вони не означали нічого.

Співробітник служби безпеки повернувся, розмовляючи з високою, привабливою жінкою про щось жахливе. Пракс не помітив повернення чоловіка, не чув початку історії жінки. Він почав втрачати час. Це не добре.

Невеличка місцина його свідомості, що лишалася при тямі шепотіла, що якщо він помре, ніхто не шукатиме Мей. Її буде втрачено. Вона шепотіла що йому потрібна їжа і що потрібна вона йому на декілька днів. Що часу лишилось небагато.

- Мені варто навідатись до центру допомоги, - промовив він голосно. Не схоже було що жінка чи безпековик його почули, - у будь-якому випадку дякую.

Лиш тепер, помітивши власний стан, Пракс здивувався і стривожився. Ноги волочилися; руки зробилися слабкими і сильно боліли, хоча він не міг пригадати щось, що могло до цього призвести. Нічого важкого не піднімав, нікуди не видирався. Не виконував домашні вправи так давно, скільки міг пригадати. Не пам’ятав коли останній раз їв. Спогади струсу від падіння дзеркала, руйнації його теплиці були нечіткі, мов з минулого життя. Не дивно, що він сам розвалювався.

Коридори центру надання допомоги були набиті людьми немов бійня худобою. Чоловіки і жінки, багацько з яких були сильнішими і здоровішими за Менґа влаштували штовханину, перетворивши навіть найширший простір на щось скупчене і тісне. Чим ближче він підходив до порту, тим сильніше він марив. Повітря тут було майже теплим, нагрітим тілами мов у бані. Смерділо їдким, кетоновим диханням. Дихання святих – так називала це мама. Сморід розпаду протеїнів, тіл, що споживають власні м’язи аби врятуватися. Він міркував про те, чи багато з присутніх у натовпі людей знали що це за запах.

Люди репетували. Штурхалися. Натовп навколо колихався вперед і назад, мов уявні хвилі накочувалися на беріг.

- Тоді відкрийте двері і дайте нам глянути! – закричала жінка далеко попереду.

Ох, - подумав Пракс. Це ж хлібний бунт.

Він протискався до краю, намагаючись вибратися. Намагався забратися геть. Попереду люди закричали. Позаду вони штовхалися. Жмутки ЛЕДок на стелі світили білим і золотим. Стіни були промислово-сірими. Випростав руку. Досяг стіни. Десь прорвало дамбу і натовп раптово посунув уперед, колективний рух загрожував втягнути його в потік. Рука лишалась на стіні. Натовп порідів і вчений посунув вперед. Двері вантажного відсіку стояли відкритими. Поряд з ними чоловік побачив знайоме обличчя, але впізнати не міг. Мо’ хтось з лабораторії? Чоловік був товстокостий та м’язистий. Землянин. Можливо він бачив його у своїх мандрах станцією, що занепадала. Чи помітив як той порпався у пошуках харчів? Та ні, він виглядав занадто вгодованим для цього. Щоки не запали. Він виглядав одночасно і знайомо і незнайомо. Когось, кого Пракс знав і не знав водночас. Як генеральний секретар чи відомий актор.

Менґ розумів що витріщається, але не міг зупинитись. Він знав це обличчя. Він знав його. Він мав відношення до війни. В праксовій голові сплила раптом картина. Він у своєму помешканні, тримає в руках Мей, намагається її заспокоїти. Їй ледь виповнилось рік, ще не ходила навіть, лікарі порпаються у пошуках правильного фармацевтичного коктейлю аби тримати її живою. Її рюмсання через гази в животику перекривають постійні тривожні новини. Обличчя чоловіка спливає раз за разом.

- Мене звати Джеймс Голден, і моє судно «Кентербері» було щойно знищено військовими кораблями з технологіями «стелс». Як виявилось, деякі з частин марковані серійними номерами Марсіянского флоту.

Це був він. Ось чому він впізнав обличчя та почував що ніколи його не бачив. Пракса наче штовхнуло щось в груди і він зрозумів, що йде вперед. Зупинився. За вантажними дверима хтось охнув. Менґ дістав термінал і подивився на список. Шістнадцять імен, шістнадцятеро дітей зникло. І в кінці сторінки, простими друкованими літерами: отримати допомогу.

Пракс повернувся до людини, яка починала війни і рятувала планети та раптово втратив певність і застидався.

- Отримати допомогу, - мовив він і рушив уперед.

Розділ одинадцятий: Голден.

Сатнічай і Меліса Супітаяпорни були парою восьмидесятилітніх місіонерів земного походження з Церкви Пануваня Людства, релігії що відмежовувалась від надприродного у будь-яких проявах, теологія якої стиснулась до «Людство може бути кращим, ніж воно є, тож давайте це зробимо». На додачу вони керували штаб-квартирою складу допомоги з безжальною ефективністю природжених диктаторів. За хвилину по прибутті Голден отримав на горіхи від Сантічая, крихкої тіні чоловіка з рідіючим білим волоссям, за сварку з представниками митниці в порту. Після декількох хвилин намагання пояснити свої дії, Голден, якого перекрикував худий місіонер, нарешті просто здався і вибачився.

- Не робіть наше положення тут ще більш ненадійним, - повторював Сантічай, якому було потрібно було вимовити все до крапки, хоч він і був безумовно вгамований вибаченнями. Він трусив брунатним, схожим на паличку пальцем перед обличчям Джима.

- Зрозумів, - підняв Джим руки, здаючись. Решту голденівців мов розвіяло напором першого лютого вибуху розпорядника допомоги, тож капітан залишився з чоловіком сам на сам. За широко відчиненими воротами складу допомоги він помітив Наомі, яка спокійно розмовляла з Мелісою, сподіваючись на менший потік люті від дружини Сантічая. Джим не чув криків, хоча через голоси декількох тузенів людей, гриміння коліс, гудіння двигунів звуки попередження про задній хід трьох навантажувачів, Меліса могла закидати Наомі гранатами, і він скоріш за все нічого б не почув.

Помітивши можливість накивати п’ятами, Голден вказав на Наомі у іншому куті приміщення і сказав:

- Пробачте, я…

Чоловік обірвав його грубим порухом руки, який закрутив помаранчеву робу у вихор. Джим зрозумів, що не має змоги не скоритися цій кістлявій людині.

- Цього, - сказав Сантічай, вказуючи на контейнери, що їх вивантажували з «Сомнамбуліста», - не достатньо.

- Я..

- Минулого тижня АЗП обіцяли нам двадцять дві тисячі кіл протеїну і припасів. Тут менше дванадцяти тисяч кіл, - дідусь підкреслював свої слова, гостро тикаючи пальцем у голденів біцепс.

- Я не вирішував..

- Чому вони давали нам обіцянки, яких не планували дотримуватися? Пообіцяйте дванадцять тисяч, якщо це все що у вас є. Не обіцяйте двадцять дві тисячі а потім приставляйте лиш дванадцять, - місіонер тицяв ще сильніше.

- Я погоджуюсь, - Голден намагався уникнути тицяння, виходячи з зони досяжності з піднятими руками, - я повністю згоден. Я викличу свій контакт на станції «Тихо» відразу ж аби розібратися де решта обіцяної допомоги. Я впевнений, вона на підході.

Сантічай знизав черговим вихором помаранчевого.

- Дивіться що робите, - сказав він і понісся вбік одного навантажувача, - Ви! Ви! Ви бачите позначку «медикаменти»? Чому ви ставите туди речі, які не є медикаментами?

Джим використав цю замішку аби красиво втікти і риссю чкурнув до Наомі і Меліси. Наомі мала на терміналі відкриті форми, і закінчувала паперову роботу, Меліса спостерігала.

Голден кинув оком на приміщення складу, поки Наґата працювала. «Сомнамбуліст» був лиш одним з майже двадцяти суден з вантажем допомоги на борту, які приземлились протягом останніх двадцяти чотирьох годин, тож кімната швидко заповнювалась контейнерами з припасами. Холодне повітря пахло пилом, озоном, гарячим маслом від навантажувачів та крізь них пробивався неприємний сморід розкладу, неначе овочі гнили. Поки він спостерігав, Сантічай носився по підлозі складу, викрикуючи інструкції парі робітників, що несли важкий контейнер.

- Ваш чоловік це щось, мем, - звернувся капітан до Меліси.

Жінка була і вищою і важчою за свого худенького судженого, але вона мала таку саму кучму рідкого білого волосся що і він. На додачу, коли вона всміхалася, то блакитні очі майже ховалися на її обличчі, як от зараз: - Я ніколи в житті не зустрічала людину, що більш турбується про добробут людей аніж про їх почуття, - сказала вона, - хоча перед тим як вказати на всі помилки, він як мінімум впевниться що люди нагодовані.

- Я думаю що отак-о воно і має бути, - сказала Наомі, відправляючи на мелісин, чарівний через свою застарілість термінал, який літня леді витягла з кишені після звуку отриманого файлу.

- Пані Супітаяпорн, - звернувся до старенької Джим.

- Меліса.

- Мелісо, як давно ви та ваш чоловік перебуваєте на Ґанімеді?

- Майже, - узялася відповідати вона, постукуючи пальцями по підборіддю, і вдивляючись в нікуди, - десять років? Невже так довго? Певне так, бо Дрю щойно народила, і вона, -

- Я не можу надивуватися, з того факту, що наче б то жодна душа за межами Ґанімеду не має поняття як це, - Джим обвів рукою довкола, - все це почалося.

- Станція?

- Криза.

- Ну, ООН і марсіянці почали стріляти один в одного, потім ми помітили системні вади…

- Так, - знову перебив жінку капітан, - це я зрозумів. Але чому? Ніхто й разу не вистрілив за рік спільного утримання Ґанімеда Марсом і Землею. Ми мали війну перед інцидентом на Еросі, але сюди вона не докотилась. Потім усі звідусіль почали стріляти? З чого почалося?

Меліса виглядала спантеличеною, - інший вираз обличчя який майже приховав її очі у масі зморщок.

- Я не знаю, - так відповіла жінка, - я вважала що вони по всій системі стріляли одне в одного. До нас зараз небагато новин доходить.

- Ні, - заперечив Голден, - це лиш тут і лиш пару днів. А потім припинилося без пояснень.

- Це дивно. Але я не розумію, чому це важливо. Щоб не сталося, це не змінює того, що ми маємо робити зараз.

- Я сподіваюсь ні, - погодився Джим.

Меліса посміхнулася, тепло його обійняла, потім відійшла перевіряти ще чиюсь паперову роботу.

Наомі узяла капітана під руку і вони поволеньки пішли в бік виходу зі складу на станцію, обходячи контейнери з припасами і заклопотаних робітників.

- Як вони могли мати тут повноцінну битву, - запитала Наґата, - і ніхто не знає її причини?

- Вони знають, - відповів чоловік, - хтось в курсі.

З поверхні станція виглядала гірше, аніж з космосу. Життєдайні, продукуючі кисень рослини що вишикувались вздовж коридорів вкрилися нездоровими відтінками жовтого. Багацько коридорів не мали освітлення, автоматичні гермодвері були відкриті вручну і заклинені у відкритому положенні; втрать раптом тиск одна з частин станції, чимало сусідніх втратять його теж. Декілька людей, що проходили повз них або уникали їх поглядів, або вдивлялися в них з неприкритою ворожістю. Джим зрозумів що волів би нести зброю відкрито, аніж у прихованій кобурі за спиною.

- Хто наш контакт? – тихцем запитала Наомі.

- Га?

- Я вважаю що у Фреда тут є люди, - мовила далі Наґата ледь чутно, одночасно посміхаючись групі чоловіків, біля яких вони проходили. Всі з них відкрито носили зброю, більшість якої була колючою та такою що складалася. Чоловіки відповіли зацікавленими поглядами. Голден засунув руку під пальто до зброї, але чоловіцтво рушило і перед тим як зникнути за рогом кинуло на пару декілька поглядів.

- Він ні з ким не організував нам зустріч? – закінчила вона звичним тоном.

- Він назвав декілька імен. Але зв’язки з цим супутником були настільки нерегулярними, що він не мав… Джима перебив голосний бабах в іншій частині порту. За вибухом почулося ревіння, яке переросло у крики людей. Купка людей в їхньому коридорі кинулися бігти, хто в бік шуму, хто від нього.

- Чи маємо ми… - почала було Наомі, дивлячись на людей що бігли в бік заворушення.

- Ми тут для того, аби побачити що відбувається, - відповів капітан, - тож ходімо і побачимо.

Вони швидко загубилися в покручених коридорах порту Ґанімеда, але рухалися поки що в бік шуму по дорозі з ростучим натовпом. Високий, цибатий чоловік з рудим волоссям що стирчало на всі боки йшов поряд з ними. У кожній руці він ніс по довгій чорній металевій трубі. Він посміхнувся до Наомі і спробував дати їй одну. Вона відмахнулася.

- Потягнемо, курвамач, трохи часу, - закричав чоловік з невідомим Голдену акцентом. Оскільки Наомі не взяла залізяку, то чоловік простягнув її Джиму.

- Що там? – запитав капітан, беручи зброю.

- Довбовиродки кинули їдла а талпа підбирай? До курвиної сраки вас, вийобки.

Рудоголовий завив, замахав у повітрі залізяччям і рвонув уперед, розчинившись у натовпі. Наомі підвиваючи розреготалась йому в спину. Коли Голден здивовано повернув погляд на супутницю, та просто посміхнулась:

- Це заразне.

Останнє коліно коридору привело їх до іншої чималої комори, майже ідентичної до тієї, де керували Супітаяпорни, за одним виключенням: ця була заповнена натовпом розлючених людей, що напирали на вантажний док. Двері доку були зачинені а невелика група офіцерів портової охорони намагалися утримати натовп. Коли Наомі з Джимом прибули, юрма все ще побоювалась тазерів та електроціпків, хоча зростаючі напруга та невдоволення підказували що так буде не довго.

Відразу за спинами приватних охоронців з їх нелетальними відлякувалками стояла купка чоловіків у темних костюмах і зручному взутті. Вони тримали в руках дробовики з виглядом очікування найменшого дозволу.

Це, значить, була корпоративна охорона.

Огледівши приміщення, пазл в голові капітана склався остаточно. Позаду цих зачинених дверей стояв один з останніх корпоративних ваговозів, набитий останньою їжею, що її нашкребли на Ґанімеді.

І натовп був голодний.

Голден пригадав спроби вибратися з казино на Еросі, коли вони потрапили у локдаун. Пригадав злий натовп, що стояв перед озброєними людьми. Пригадав зойки і запах порохового диму. Перед тим як стало зрозумілим, що рішення прийнято, він виявив що проштовхується на передок натовпу. Наомі рухалася позаду, бурмочучи вибачення. Вона ухопила його за руку зупинила на хвильку і запитала:

- Ти надумав зробити щось справді дурнувате?

- Я хочу вберегти цих людей від розстрілу за те що вони злочинно голодні.

- Ні на кого, - продовжила вона, відпустивши його руку, - не наставляй зброю.

- У них зброя є.

- Образну зброю. В тебе є один пістолет, тому тримай його в кобурі, або роби це сам, власними руками.

Це єдиний шлях зробити все. Власними руками. Щось типу такого сказав би детектив Міллер. З його вуст це звучало б правдою. Це був найсерйозніший аргумент проти такого вчинку.

- Добре, - погодився Джим, і припинив проштовхуватись вперед. В той самий час, двоє стали центром конфлікту. Сивий, портовий охоронець з патчем, на якому написано «керівник» і висока, темношкіра жінка, яка годилася Нагаті в матері кричали одне на одного, а їх групи підтримки підхвалювали чи освистували діалог.

- Просто відкрийте кляті двері і дайте нам подивитися! – волала жінка тоном, по якому Голден зрозумів що ця фраза повторюється знову і знову.

- Ви нічого не досягнете підвищуючи на мене голос, - кричав у відповідь сивий. Позаду нього, його колеги по порту тримали свої палиці побілілими пальцями а корпоративні – навпаки, у розслаблених руках, що з точки зору капітана було значно загрозливішим.

Жінка змовкла, коли Джим проштовхався до керівника і глянув на нього.

- Хто… - почала вона.

Джим виліз на навантажувальний пристрій біля сивого. Інші охоронці трохи поводили шокерами, але ніхто не застосував. Корпоративні бандюки звузили очі і трохи змінили стійку. Джим розумів, що їх конфуз, пов’язаний з тим хто він є швидко мине, а коли мине то він близько але неприємно познайомиться з якимось із шокерів або отримає заряд з дробовика у обличчя. Перед тим як це станеться, він простягнув руку керівникові і потужним, таким що перекрив натовп голосом мовив: - Всім привіт. Я Волтер Філіпс з станції «Тихо», представник «АЗП» і персонально полковника Фредеріка Джонсона.

Шеф потис його руку мов зачарований. Горили з рушницями знову змінили пози та міцніше узялись за зброю.

- Пане Філіпс, - звернувся до нього сивий, - АЗП не має влади…

Джим начальника проігнорував і повернувся до жінки на яку той кричав:

- Мем, що за двіж?

- Цей корабель, - відповіла вона, - має майже десять тисяч кілограм бобів і рису, яких досить аби годувати усю станцію цілий тиждень!

Натовп позаду схвально забурмотів.

- Це правда? – звернувся Джим до керівника охорони.

- Як я казав, - відповів той, піднявши руки у штовхаючому русі, немов хотів силою думки посунути натовп, - нам не дозволяється розголошувати вантажні маніфести приватної власно…

- Ну тоді відкрийте двері і дайте нам глянути! – знову закричала жінка. Вона ще не закінчила фрази, а натовп підхопив її слова – «дайте нам глянути», «дайте нам глянути». Голден узяв сивого за лікоть, підтягнув його голову ближче до себе і сказав: - Секунд за тридцять натовп порве вас і ваших людей на шматки, намагаючись дістатися цього судна. Я думаю що вам варто дозволити це, заради уникнення насилля.

- Насилля! – чоловік невесело усміхнувся, - воно вже є. Єдина причина, по якій корабель ще не відлетів, це та, що один з них встановив вибухівку і підірвав механізм випуску докувальних захватів. Якщо вони спробують захопити корабель, ми…

- Корабель їм не захопити, - хрипкий голос підтвердився важкою рукою на джимовому плечі, - корабель це власність «Мао-Квіковської торгівельної».

Голден скинув чужу руку зі свого плеча:

- Тузеню хлопців з тазерами їх не зупинити, - вказав Джим на скандуючий натовп.

- Пане, - бандит огледів капітана з ніг до голови, - Філіпс. Мені ріденько накаляти на будь-що що вважаєте ви чи АЗП а особливо на мої шанси виконати мою роботу. То чому б вам не забратися к бісовій матері до того, як почнеться стрілянина?

Ну він хоча б спробував. Голден посміхнувся чоловікові і поліз було до кобури за спиною. Було б непогано побачити тут Амоса, проте механіка він не бачив відтоді, відколи зійшов з судна. Перед тим як він дістав пістолет, його руку охопили довгі, витончені пальці і міцно стисли.

- А як щодо того..– раптово промовила Наомі збоку від Джима, - як щодо того що ми покинемо хизуватися і я вам розповім як воно буде далі?

Джим і бандюк обоє повернулися до Нагати зі здивуванням. Вона тримала палець у жесті «зачекайте хвилинку» а іншою рукою дістала ручний термінал. Вона комусь подзвонила, а потім увімкнула гучний зв’язок:

- Амосе, - звернулась вона в термінал все ще тримаючи палець догори.

- Що? – надійшла відповідь.

- Корабель намагається піднятися з одинадцятого порту, майданчик В9. Він повний їжі, яка вкрай потрібна тут. Якщо він таки злетить, є якийсь з бортів АЗП що здатен його перехопити?

Запала довга пауза, потім з посмішкою Амос відповів:

- Ви ж знаєте що є, бос. З ким я насправді розмовляю?

- Виклич той корабель і накажи йому пошкодити ваговоза. Потім нехай загін АЗП убезпечить їх, обдере до шпангоутів а рештки знищить.

Амос відповів просто:

- Вважайте що вже зроблено.

Наомі закрила термінал і повернула його в кишеню.

- Не шуткуй з нами хлопче, - звернулася вона до гицеля сталевим голосом, - жодне з моїх слів не є пустою загрозою. Або ти віддаєш цим людям вантаж, або ми забираємо увесь корабель. Обирати тобі.

Бандюк дивився на неї з секунду, потім кивнув бригаді і вони пішли геть. Портова охорона пішла за ними, Джим з Наомі викручувалися, аби не опинитися на шляху натовпу, що побіг в док і до вантажного люку.

Коли їм вдалося уникнути небезпеки бути затоптаними, Голден сказав:

- Це було справді круто.

- Зловити кулю стоячи за правду, можливо, виглядає для тебе дуже героїчним, - відповіла жінка тим самим сталевим голосом, - але ти мені потрібен поряд, тож покинь грати ідіота.

- Погрожувати кораблю, це було розумним ходом.

- Ти діяв мов та срака детектив Міллер, тож я вчинила так як мав би ти. Я сказала те, що типу сказав би ти, коди не поспішав махати пістолетом.

- Я не діяв як Міллер, - звинувачення зачепило, бо так воно й було.

- Ти не діяв як ти.

Голден знизав плечима і потім зрозумів що це була ще одна імітація Міллера. Наомі глянула на капітанські патчі її форми з «Сомнамбуліста»:

- Мо’ мені варт це зберегти…

Маленький, занедбаний з виду чоловік, з сивим волоссям, китайськими рисами обличчя, тижневою бородою підійшов до них і нервово кивнув. Він ламав собі руки жестом, і Голден цілком впевнено це пам’ятав, який робили жіночки похилого віку у древніх фільмах.

Він ще раз дрібно кивнув їм і мовив:

- Ви ж Джеймс Голден? Капітан Джеймс Голден? З АЗП?

Джим і Наомі переглянулися. Капітан сіпнув свою неоковирну бороду:

- Вона хоч трохи допомогла? Тільки чесно.

- Капітане Голдене, мене звати Пракс. Праксідікі Менґ. Я ботанік.

- Голден потиснув чоловікові руку.

- Радий з вами познайомитися, Праксе. Але боюся що ми…

- Ви повинні мені допомогти, - сказав Пракс. Джим побачив що останні декілька місяців були для нього сутужними. Одяг звисав, мов з голодуючого, на обличчі жовтіли сліди від недавніх побоїв.

- Звісно. Якщо побачите Супітаяпорнів на станції допомоги, перекажіть йому..

- Ні! – закричав Менґ, - мені це не потрібно. Мені потрібна ваша допомога!

Голден зиркнув на Наомі. Та знизала плечима, мов, «твій хід».

- О’кей, - мовив Голден, - в чому проблема?

Розділ дванадцятий: Авасарала.

- Маленький будиночок є найщирішим проявом розкошів, - сказав її чоловік, - жити у твоєму власному просторі, пам’ятати просте задоволення від випікання власноруч хліба і миття своїх тарілок. Це те, що забули твої друзі на вищих щаблях. Це робить їх менш людяними.

Він сидів за кухонним столом, відхилившись назад в кріслі з бамбукового ламінату, яке було настільки зачовганим що бамбук став схожим на морений горіх. Дві світлі лінії на темній шиї що їх ледь помітно під білим пухом щетини, були слідами видалення пухлини. Волосся стало рідкішим, а лоб вужчим з тих пір як він узяв з нею шлюб. Сонце недільного ранку сяяло, заливаючи стіл променями.

- Це лайно, - відповіла дружина, - через те що ти сам вважаєш за краще жити мов брудний фермер, не робить Еррінрайта, Ласа чи будь-кого з них менш людяними. Існують будинки менші за цей, що в них животіють шестеро родин, і от в цих-то будинках люди в сотні раз ближче до скотини аніж ті, з якими я працюю.

- Ти справді так вважаєш?

- Звісно вважаю. Інакше чому б мені щоранку ходити на роботу? Якщо ніхто не витягне цих напівдиких виродків з їх нетрів, то кого ти, університетський типе, вчитимеш?

- Чудова точка зору, - прокоментував Арджун.

- Їх робить дикими відсутність йобаної медитації. Маленькі будиночки це тобі не люкс, - відповіла Авасарала, зробила паузу а потім продовжила, - маленькі будиночки і купа грошей, можливо.

Арджун посміхнувся їй. Його посмішка була найгарнішою. Вона помітила що посміхається йому у відповідь, хоч інша половина її свідомості у цей же час воліла насупитись. Знадвору напівголі Кікі і Сурі верещали і копирсалися у траві. Їх нянька йшла на півкроку за ними, підпершись рукою, немов тамувала біль у боці.

- Великий двір це розкіш, - додала жінка.

- Атож.

Сурі влетіла через задні двері широко усміхаючись, і з руками в землі.

- Нані! Нані! Дивись, що я знайшла!

Авасарала поворухнулась у своєму фотелі. На долоньці її внучки ворушив рожевими і брунатними кільцями дощовий черв’як, вологий як і земля, що сипалася з рук Сурі. Жінка перетворила обличчя на маску здивування і втіхи:

- Це чудово Сурі. Ходімо на вулицю і покажи свої нані де ти це знайшла.

Двір пахкотів зрізаною травою і свіжим грунтом. Садівник – худий чоловік, на роки ледь старший, аніж міг бути її син – стояв навколішки вириваючи траву руками. Сурі рвонула в його бік, і Авасарала рушила за нею. Коли вона підійшла ближче, садівник кивнув, але приводу говорити не було. Сурі і вказувала і жестикулювала і переказувала велику пригоду по пошуку черв’яка у грязюці так, начебто це була найепічніша історія. Кікі тихецем підійшла збоку і взяла нані за руку.

Вона любила свою маленьку Сурі, але у особистій бесіді, чи тільки для Арджуна – вона вважала Кікі найрозумнішою з її онучок. Тиха, але чорні оченята були світлими і вона могла змімікрувати будь-що, що почує. Кікі не багато пропустила.

- Дорога моя дружино, - покликав Арджун від задньої двері, - тут дехто хоче з тобою поговорити.

- Де?

- Будинкова система. Вона запевняє, що твій термінал не відповідає.

- Для цього є причина, - відповіла Авасарала.

- Це Глорія Танненбаум.

Нані неохоче передала руку онуки нянечці, поцілувала Сурі в голову і пішла назад до будинку. Арджун тримав для неї двері. На обличчі світилося вибачення.

- Ця пизда пробралася в мій бабусин час.

- Це ціна могутності, - відповів чоловік наполовину з посмішкою наполовину серйозно. Авасарала відкрила зв’язок з системою приватного офісу. Почувся клік, потім на мить втрата орієнтації, поки завантажувався екран приватності. Лиш тоді тонке, безброве обличчя Глорії Таненбаум з’явилося на екрані.

- Глоріє! Пробач мені. Я закінчила грати з дітьми, але не увімкнула термінал.

- Немає проблем, - чистим, стриманим, дуже близьким до реальної емоції голосом відповіла співбесідниця, - можливо навіть краще. Завжди вважала, що це контролюється більш прискіпливо за цивільні лінії.

Авасарала опустилася в крісло. Шкіра під її вагою повільно випустила повітря.

- Сподіваюсь в тебе і Естебана все в порядку?

- Нормально, - відповіла Глорія.

- Добре-добре. Тож якого хуя ти мені телефонуєш?

- Я говорила з другом, чия дружина знаходиться на «Михайлові». З його слів патруль знімають. Йдуть глибше.

Авасарала скривилася. «Михайлов» був частиною невеличкого конвою, який моніторить трафік між станцією на віддаленому краю Поясу.

- Куди глибше?

- Я поцікавилась. Ґанімед.

- Нґуєн?

- Так.

- Твій друг багато патякає.

- Я йому ніколи не повідомляла правду. Я подумала що вам варто знати.

- Я тобі винна, - відповіла Авасарала.

Танненбаум кивнула, і гострим, мов у ворона рухом розірвала зв’язок. Авасарала довго сиділа в тиші, притиснувши пальці до вуст, подумки перебираючи ланцюг прихованого змісту, мов струмок омиває камінчики. Нґуєн відправив більше кораблів до Ґанімеду і зробив це потай.

Зрозуміло чому потай. Зроби він це відкрито, і вона мала б його зупинити. Нґуєн молодий і амбітний, але не дурний. Він зробив певні висновки і якимось чином йому спало на думку, що відправлення додаткових сил до відкритої рани, якою був Ґанімед це на краще.

- Ой, Нані! – погукала Кікі. По її тону стало зрозумілим що готуються якісь пустощі. Авасарала підняла себе від столу і пішла до дверей.

- Я тут, Кікі, - промовила бабуся, заходячи на кухню.

Гумова кулька з водою влучила її в плече і не розірвавшись, пострибала по підлозі до її ніг, пофарбувавши кам’яні плитки підлоги на темно. Авасарала подивилася з люттю в очах. Кікі стояла в дверях на вулицю, у полоні задоволення і жаху.

- Ти щойно наробила рейваху в моєму будинку? – запитала Авасарала.

Личико дівчинки побіліло, вона кивнула.

- Ти знаєш що стається з поганими дітьми, які роблять рейвах у будинку нані?

- Їх лоскочуть?

- Їх обов’язково лоскочуть! – відповіла бабуся і рвонула до дівчинки. Звісно, Кікі втекла. Це ж восьмирічна дитина. Єдина причина болі в суглобах малої є зашвидкий ріст. Звісно, з рештою вона дозволила нані упіймати себе і залоскотати до вереску. Коли Ашанті з чоловіком прибули аби забрати дітей назад у Новгород, на сарі бабусі з’явилися плями від трави, а волосся стирчало навсебіч, мов на малюнку де її зображено після удару блискавки.

Бабця двічі обіймала онучок перед відбуттям щоразу підсовуючи їм шматочки шоколаду, потім поцілувала свою дочку, кивнула зятю і махала їм усім від дверей. Охорона послідувала за машиною. Будь-хто з її близького оточення біг стати жертвою викрадення. Просто ще один факт буття.

Її душ був довгим, з використанням щедрої порції настільки гарячої води, що було вже й не комфортно. Вона завжди, з дитинства полюбляла гарячу, до опіків ванну. Якщо її шкіра під час витирання не зуділа і не пульсувала, значить ванну вона прийняла не вірно.

Арджун вже був у ліжку, щось серйозне читаючи з терміналу. Авасарала підійшла до шафи, поклала вологий рушник на вішак і залізла в бавовняну піжаму.

- Він вважає що це зробили вони, - мовила жінка.

- Хто що зробив?

- Нґуєн. Він вважає що за цим стоять марсіянці. Що там має бути друга атака на Ґанімед. Він знає, що Марс не направив туди флот, тож продовжує збільшувати сили. Його не хвилює, що через це мирні перемовини йдуть в пизду, бо з його точки зору вони все одно нікчемні. Нема чого втрачати. Ти мене слухаєш?

- Так, слухаю. Нґуєн вважає що це Марс. Він збирає флот для відповіді. Так?

- Ти знаєш про що я говорю?

- Зазвичай? Ні. Але Максвелл Асінніан-Кох щойно опублікував матеріали щодо пост-ліризму який забезпечить йому нескінченний потік листів ненависті.

Авасарала посміхнулась.

- Ти жиєш у своєму світі, мій дорогенький.

- Так і є, - погодився Арджун, ворушачи пальцем по екрану термінала. Потім підняв голову і запитав:

- Ти ж не проти?

- За це я тебе й люблю. Залишайся там. Читай про пост-ліризм.

- Що ти збираєшся робити?

- Те що й завжди. Намагатимусь утримати цивілізацію від вибуху, поки там є діти.

Коли вона була маленькою, її мати намагалась навчити її в’язанню. Навички не затримались, але інший важливий урок було вивчено. Одного разу, моток пряжі був погано зв’язаний, і роздратоване смикання Авасарали робило ситуацію ще гіршою. Її мати узяла у неї туго скручену плутанину і замість того аби розплутати власноруч і віддати назад дівчинці, вона сіла поряд на підлозі схрестивши ноги і вголос почала розповідати як розплутати вузол. Жінка була м’якою, розважливою і терплячою, шукала місця де є ненатягнуті нитки допоки раптом моток почав розмотуватися вільно.

Там у списку було десять суден, від стародавнього транспортів, що їх забрали зі звалища до пари фрегатів під командуванням відомих їй капітанів. Це були не значні сили, але достатні для провокації. М’яко, розважливо, терпляче Авасарала почала їх роздирати.

Транспорт був першим, тому що з ним найпростіше. Вона плекала хлопців що займаються підтримкою і безпекою роками. Комусь озброєному схемою та логами знадобилося чотири години аби відшукати болт, який не замінили за розкладом і ще пів години по тому аби підписати обов’язкове відкликання. «Ву Дзао» - краще озброєний з фрегатів знаходився під командуванням Голли Ішігави-Маркс. Його особова справа описувала надійного, кваліфікованого моряка. Він був компетентним, позбавленим уяви і лояльним. Переговори з трьома людьми просунули його на голову департаменту по нагляду за будівництвом, там він скоріш за все не сильно нашкодить. Уся команда «Ву Дзао» була викликана назад на Землю для присутності на церемонії аби поздоровити його. З другим фрегатом було складніше, але варіант вона знайшла. І так як конвой був досить маленьким то він отримав вищий статус медичного і корабля підтримки цілком справедливо.

Та вузол не бажав розплутуватися. Троє суден, які вона не могла вивільнити були старими і недостатньо озброєними. Якщо дійде до бою, то вони себе покажуть не з кращого боку. І через це марсіянці могли б розсердитись якщо тільки шукатимуть для цього привід.

Вона не вважала що марсіянці шукатимуть. А якщо вона помилилась, це теж буде цікаво.

- Чи побачить адмірал Нґуєн комбінацію? – запитав Еррінрайт. Він був в готельному номері десь на іншому боці планети. Позад нього проглядала ніч а сорочка була розстібнута зверху.

- Дозвольте йому, - відповіла Авасарала, - і що він зробить? Побіжить жалітися матусі що я в нього забрали улюблені іграшки? Якщо він не може грати з дорослими хлопцями, то він не має бути йобаним адміралом.

Еррінрайт посміхнувся і хруснув суглобами пальців. Він виглядав стомленим.

- Які кораблі туди дістануться?

- «Бернадетта Кое», «Арістофан», «Феодоровна», сер.

- Так. Ці. Що ви плануєте сказати щодо них марсіянам?

- Нічого, якщо вони не запитають, - відповіла Авасарала, - А якщо запитають то я можу їх відкликати. Другорядне судно медпідтримки, транспорт і манюсінький бойовий кораблик аби відганяти піратів. Ну тобто це не те, якби ми відправили туди пару крейсерів. Тож ну їх в сраку.

- Я сподіваюсь що ви це скажете більш тактовно?

- Звісно сер, так і буде. Я ж не дурна.

- А Венера?

Вона зробила довгий видих, дозволивши повітрю шипіти крізь стиснуті зуби.

- Це клятий чиряк на сраці, - відказала вона, - я отримую щоденні звіти, але ми не знаємо навіть на що дивимось. Сітка, яку воно будувало на поверхні тепер скінчена і наразі зламана, але там ще є структури, що ростуть зі складною радіальною симетрією. Але не по осі обертання. По осі екліптики. Тож що б там унизу не було, воно орієнтує себе з думкою про цілу сонячну систему. Спектрографія ж демонструє сплеск оксидів лантаноїдів і золота.

- Я не розумію що це означає.

- Як і всі інші, сер. Але розумники вважають що це може бути батарея дуже високотемпературних надпровідників. Вони намагалися відтворити кристалічні структури в лабораторіях і знайшли щось таке, що не можуть пояснити. Виходить так, що штука внизу кращий фізико-хімік аніж ми тут. Що взагалі ні хуя не сюрприз.

- Якийсь зв’язок з Ґанімедом?

- Лиш один, - доповіла Авасарала, - і більш нічого. Ну як мінімум непрямі.

- Що ви мали на увазі під «непрямими»?

Жінка скривилась і глянула в бік. Будда відповів на погляд.

- Ви знали, що кількість самогубств на грунті релігії подвоїлась відколи стався Ерос? Я не знала, поки не отримала доповідь. Опитування щодо перебудови центра поліпшення води в Каїрі були майже провалені міленіалістами, які кажуть що він може й не знадобиться.

Еррінрайт сів ближче. Очі звузились.

- Ви вважаєте тут є зв’язок?

- Я не думаю що там на Венері дереться догори купка якихось зелених людців, але… але я починаю задумуватись про те, що це зробить для нас. Для всієї сонячної системи. З ними, з нами і белтерами. Споглядання сплячого бога і його снів на користь нам не піде. Нас це до всирачки лякає. Це до всирачки лякає мене. Тож ми всі відвертаємо очі і займаємось нашими справами так, наче всесвіт той самий що і в нашій молодості, та ж ми знаємо краще. Ми поводимося так, ніби то у нас в голові все в порядку, але..

Вона похитала головою.

- Людство завжди жило з непояснюваним, - відказав чоловік. Голос його був жорсткий. Вона змусила почуватися його некомфортно. Себе вона теж загнала у некомфортний стан.

- Непояснюване раніше планет не жерло, - відповіла Авасарала, - навіть якщо річ з Ґанімеду не піднялася сама собою з Венери, то всім з біса зрозуміло, що вони пов’язані. І якщо це зробили ми…

- Якщо це побудували ми, то лиш тому що відшукали і застосовуємо нові технології, - відповів Еррінрайт, - від стріл з крем’яними наконечниками до пороху та ядерних боєголовок, - ось що ми відшукали, Крісьєн. Про це вже я сам потурбуюсь. Ти не зводь очей з Венери і не дозволяй виходити з-під контролю ситуації з Марсом.

- Так, сер.

- Все буде добре.

І дивлячись на мертвий екран, на якому щойно був її керівник, Авасарала вирішила що, можливо, він вважає що це правда. Авасарала більш такої впевненості не мала. Щось її турбувало але що саме, вона поки що не розуміла. Щось там чухалося під сподом свідомості, мов скалка в пучці. Вона відкрила відео з аванпосту ООН на Ґанімеді, пройшла через перевірку безпеки і знову дивилася як помирають морпіхи.

Кікі і Сурі ростимуть у світі, де це сталося, де Венера назавжди лишиться колонією чогось надзвичайно нетутешнього, не товарисько-мовчазного, невблаганного. Страх що нестиме це явище може бути нормою для них, щось на кшталт того, про що думаєш не більше аніж про те як дихати. На екрані чоловік не старше Сорена висадив в атакуючого магазин. Збільшене зображення показало тузені зіткнень, що пройшли крізь річ, пацьорки волокон, що виходили ззаду мов стрічки. Солдат знову помер. Для нього це хоч сталося швидко. Вона поставила картинку на паузу. Пучкою пальця вона обвела контур нападника.

- Хто ти такий? – запитала вона у екрану, - що тобі потрібно?

Вона щось пропустила.

Таке бувало не рідко, тож почуття було знайомим, але це не заспокоювало. Воно прийде тоді, коли прийде. Все що лишається робити – чухати там, де чухається. Вона закрила файл, дочекалась поки протоколи безпеки упевняться в тому, що нічого не було скопійовано, зітхнула і повернулася до вікна.

Зловила себе на думці про наступний раз. Яку інформацію вони зможуть отримати наступного разу.

Які алгоритми вона зможе нашкребти для наступного разу. Наступної атаки, наступної різанини. Абсолютно прозорою була думка про те, що рано чи пізно станеться подібне до подій на Ґанімеді.

Джина назад у пляшку не заженеш, тож з того моменту як протомолекулу випустили на штацьке населення Еросу лиш для того аби подивитися що буде, цивілізація змінилась. Змінилась так швидко і потужно, що вони все ще не можуть її наздогнати.

Як в квача граєш.

Щось там є. Мов слова з пісні які от-от пригадаєш. Вона прикусила язика і підвівшись почвалала до вікна. Цю частину вона ненавиділа. Ненавиділа.

Двері її офісу відчинились. Коли вона повернула аби побачити Сорена, той відступив назад. Авасарала стиснула губи ще трохи. Налякати бідного кролика не штука. Він скоріш за все просто інтерн, який витяг короткого сірника і зіткнувся з роздратованою старою. Але чимось він їй подобався.

- Так? – озвалась жінка.

- Я вважаю що вам варто знати, що адмірал Нґуєн надіслав панові Еррінрайту ноту протесту.

Втручання в його сферу командування. Він не підтримав генерального секретаря.

Крісьєн посміхнулась. Якщо їй не вдасться розкусити усі таємниці всесвіту, то хоч хлопців тримати по струнці виходить. Якщо він не поскаржиться базікам, то це так і залишиться сердитим буркотінням. Нічого з цього не вийде.

- Приємно чути. А марсіянці?

- Вони тут, мем.

Вона зітхнула, поправила сарі і підняла підборіддя.

- Ну тоді ходімо зупиняти війну.


Розділ тринадцятий: Голден.

Амос, який нарешті приперся через декілька годин після хлібного бунту з ящиком пива, типу сходив на «розвідку», приніс ще й невеличку коробку з консервованою їжею. На етикетці було написано «продукти харчування з курятини». Голден сподівався що гакер, до якого вів їх Пракс побачить у запропонованому хоча б дух жаданої винагороди.

Пракс вів їх з маніакальною швидкістю людини, яка має зробити щось востаннє перед смертю і відчуває що стара з косою наступає йому на п’яти. Джим міркував собі що це не дуже далеко від правди. Невеличкий ботанік мав вигляд людини, яка спалює себе.

Вони запросили його на борт «Сомнамбуліста» поки збирали потрібні припаси і капітан змусив чоловіка пообідати і узяти душ. Пракс почав роздягатися ще під час того, як Джим показував йому прову корабля, тому що очкування можливості залишитися на одинці це втрачання дорогоцінного часу.

Вигляд змарнілого тіла шокував капітана. Весь цей час ботанік говорив лише про Мей і його потребу відшукати її. Голден зрозумів що він ніколи в своєму житті так сильно не хотів чого завгодно, як хотів ций чоловік знову побачити дочку.

На власний подив, це його засмутило.

Пракс висох мов тріска: увесь його жир було спожито. Його висушило до найнижчого рівня можливості людського організму. Все що в нього лишилось, це потяг відшукати свою маленьку дівчинку, і капітан йому в цьому заздрив.

Коли Голден опинився у смертельній пастці пекла станції Ерос, він зрозумів що бажає побачити Наомі востаннє. Або хоча б дізнатися що вона в безпеці. Це була перша причина чому він там не помер. Друга – він мав під боком Міллера і його пістолет. Ций зв’язок тепер, коли вони з Наомі стали коханцями був блідою тінню у порівнянні з силою, що керувала Праксом. Це лишило Голденові присмак немов він втратив щось важливе, хоч і не розумів що саме.

Поки Пракс приймав душ, Джим піднявся трапом нагору, де Наґата пробивала собі дорогу у понівеченій системі безпеки Ґанімеду дістав її з крісла і тримав декілька хвилин у руках. Від несподіванки її на секунду заціпило, а потім кохана розслабилася у обіймах.

- Привіт, - прошепотіла вона йому на вухо. Може воно й бліда тінь, але це те що він має прямо зараз і це з біса приємно.

Пракс зупинився на роздоріжжі, руки нетерпляче постукували по стегнам, наче він сам себе підганяв. Наомі лишилась на борту, моніторячи ситуацію по маячкам, що вони усі їх несли і по решткам станційних камер спостережень.

Позаду капітанової спини почувся тихий, аби не почув Пракс голос Амоса: - Якщо ми втратимо цього хлопця то шанси швидко знайти дорогу назад у нас невеликі.

Джим погодився: механік був правий.

Навіть у кращі часи Ґанімед був клубком ідентичних, сірих коридорів і випадкових парків, розташованих у кавернах. Тим більш що наразі станція переживла не кращі часи. Більшість інформаційних кіосків були темними, зламаними або взагалі знищеними. Публічні мережі були як мінімум ненадійними. Та й місцеві жителі рухались мов падлоїдні тварини по тілу колись видатного супутника, перелякані і лякаючи водночас. Він з кремезним механіком відкрито несли зброю, а Амос на додачу підтримував такий постіний вигляд, який змушував зустрічних перехожих автоматично заносити його у список людей, з якими не варто жартувати. Вже не в перше капітан розмірковував про життя, яке вів здоровань до того, як завербувався на «Кентербері», старий льодовоз на якому вони разом служили.

Раптом Пракс зупинився перед дверима схожими на сотні інших, які вони проминули, встановленими в стіні коридору, схожого на кожен з інших сірих коридорів.

- Ось. Він тут.

Ще до того як Джим встиг відповісти, Пракс замолотив у двері. Капітан зробив крок назад, потім в бік аби краще через ботаніка бачити прохід. Амос ступив в інший бік, узявши ящик з курятиною під ліву руку, правою поклавши руку на пояс біля кобури. Рік патрулювання Поясу, зачищання наймерзенніших шакалів що їх породив вакуум державної влади, прищепив команді певні автоматичні звички. Голден був вдячний за це але не впевнений, що вони йому подобалися. Робота безпековиком точно не зробила життя Міллера краще ні на грам.

Двері відкрив сухорлявий тинейджер з великим ножем і без майки.

- Якого ху…, - почав було він, але замовк, побачивши що Голоден з Амосом прикривають Пракса. Глипнув на їх зброю і додав, - ой.

- Я приніс тобі курку, - відповів Пракс, вказуючи на ящик, який ніс Амос, - мені потрібно додивитися решту запису.

- Типу могла б і я це зробити, - проказала Наомі на вухо Голдену, - треба лиш трохи часу.

- «Трохи часу» як раз і є проблемою, - так само тихцем відповів Голден, - але це точно план «б».

Худющий підліток знизав плечима і звільнив дорогу, жестом припрошуючи Пракса зайти. За ним пішов Джим. Механік прикривав тил.

- Тож, - почав хлопець, - показуй, сабе31?

Амос поставив на благенький стіл ящик і дістав одну бляшанку. Він тримав її так, аби парубок міг роздивитися товар.

- Соус? – запитав гакер.

- А як щодо ще однієї банки натомість? – відповів Голден, підійшовши до хлопця і посміхнувся, запрошуючи погодитись, - отже давай нам решту відео і ми тобі на мозок не капатимемо. Звучить цікаво?

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска и скачивания книг

Книжный Бот

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник