Хлопць підняв підборіддя і відштовхнув капітана на витягнуту руку:

- Не тисни на мене, мачо.

- Пробачте, - вибачився Голден, не змінивши посмішки, - а тепер давай те відео, яке ти тут обіцяв моєму другові.

- А може й не дам, - почав опиратися хлопець, - адінерадо, сі но32. Кізас33, ти не тільки курятиною розрахуватись можеш. Можливо значно більше.

- Давай прояснимо ситуацію, - відповів Голден, - ти що, трусити нас почав? Бо це може бути…

М’ясиста рука лягла на його плече, обриваючи:

- Я це владнаю, кепе, - сказав Амос, стаючи між Голденом і хлопцем. Він грався бляшанкою, підкидаючи її у руці.

- У цього хлопця, - кремезний вказав на Пракса лівою рукою, продовжуючи правою бавитися банкою, - спиздили маленьку дівчинку. Він просто хоче дізнатися, де вона є. Він погодився заплатити вказану тобою ціну за цю інформацію.

Хлопака знизав плечима і почав було говорити, але Амос підніс до його вуст палець і шикнув.

- І тепер, коли ми готові заплатити ціну, - вів далі землянин легким, дружнім тоном, - ти захотів його потрусити, бо розумієш що він у відчаї. Він все що завгодно віддасть аби повернути дівчинку. А тут жирний шмат обломився, еге ж?

Хлопець знову знизав плечима: - ке но34…

Амос так швидко увірвав бляшанкою в обличчя юнака, що секунду Голден не розумів чому гакер раптово опинився на підлозі і чому з його носа юшила руда. Амос поставив йому на груди одне коліно, притиснувши вимагайла до підлоги. Бляшанка піднялася і ще раз врізалася в обличчя хлопця з гучним хрустом. Він почав квиліти, але Амос закрив лівою рукою його рота.

- Ти шматок лайна, - заволав здоровань. Вся люб’язність зникла з його голосу, лишивши тільки відкриту, звірячу лють, якої Голден ніколи від нього не чув, - ти хочеш тримати у заручних меленьку дівчинку за шмат йобаного м’яса?

Амос луснув бляшанкою гакера по вусі, яке миттєво налилося кров’ю. Він прибрав руку від рота побитого і той миттєво заволав про допомогу. Амос знову підняв бляшанку, але Голден ухопив його заруку і відтяг його від булькаючого підлітка.

- Годі, - сказав він, утримуючи Амоса, і сподіваючись що велетень не зацідить його банкою. Бертон завжди встрягав в барах у бійки, бо отримував від цього насолоду.

Але цього разу все було не так.

- Годі вже, - повторив капітан, і тримав руку аж поки Амос перестав опиратися, - він не зможе нам допомогти, якщо ти виб’єш йому мізки.

Парубок по підлозі поповз задки і підняв плечі під стіною. Поки Голден говорив, він дрібненько кивав головою і тримав роз’юшений ніс вказівним і великим пальцями.

- Це точно? – запитав здоровань, - ти допоможеш?

Той знову закивав, і підвівся на ноги, не відлипаючи від стіни.

- Я піду з ним, - сказав Джим, - поплескуючи Амоса по плечу, - чому б тобі не лишитись тут і не передихнути.

Перед тим як механік встиг відповісти, Голден вказав пальцем на зажаханого гакера:

- Краще починай працювати.

- Ось, - сказав Пракс, коли знову з’явилося відео викрадення Мей, - це Мей. Ций чоловік її лікар, доктор Стрікленд. Ця жінка… її я не знаю. Але вихователька Мей сказала, що в їх записах вона вказана як матір Мей. З картинкою і дозволом її забрати. Безпека в школі на високому рівні. Без цього дитину ніколи б не віддали.

- Знайди куди вони пішли, - звернувся Голден до гакера. Потім запитав у Пракса: - до чого тут її лікар?

- Мей…, - почав було Пракс, примовк і почав знову, - у Мей рідкісна генетична хвороба, яка без ліків вимикає її імунну систему. Доктор Стрікленд знав це. Шістнадцятеро дітей з такою ж хворобою теж зникли. Він може підтримувати їх… він може тримати Мей живою.

- Ти розібралася, Наомі?

- Ага. Я зрозуміла як пробратися через охоронні системи. Нам він більше не потрібен.

- Добре, бо я чомусь впевнений, що ций міст згорить, варт нам вийти через ці двері.

- В нас завжди є трохи курятини, - посміхнулась Наґата.

- Амос зробив так, що наступне, про що попросить хлопець буде пластична хірургія.

- Упс. Він в порядку ?

Голден зрозумів, що вона має на увазі Амоса, - так.. чи є щось, що я про нього не знаю, може зробити це проблемним? Бо він справді…

- Акі35, - озвався хлопець, вказуючи на екран.

Джим побачив, що лікар ніс Мей по старому на вигляд коридору; темноволоса жінка йшла позаду. Вони підійшли до дверей, схожих на старовинний шлюз. Стрікленд зробив щось з панеллю і всі троє увійшли всередину.

- Після цього немає очей, - мовив гакер, здригнувшись немов очікував удару за недосконалість охоронної системи Ґанімеду.

- Наомі, куди це веде? – запитав Голден, жестом повідомивши, що ні в чому юнака не звинувачує.

- Схоже на давню частину первинного тунелю, - її слова розідялись паузами, немов вона працювала з консоллю, - позначене як службова комора. Там не має бути нічого крім пилу і льоду.

- Зможеш нас туди провести? –перепитав капітан.

Наґата і Пракс одночасно сказали «так».

- Тож туди ми й вирушимо.

Він махнув рукою, аби Менґ з гакером виходили у передпокій, і сам пішов за ними. Амос сидів на столі, крутячи одну з бляшанок на ребрі, немов якусь товстеленну монету. При легкій гравітації супутника, схоже що вона могла обертатися до скону віків. Вираз його обличчя був відстороненим і туманним.

- Ти свою роботу виконав, - звернувся Джим до гакера, який вирячився на Амоса. На його розбитому обличчі страх змінював лють і навпаки, - тож платню ти отримаєш. Ми тебе не обдуримо.

До того, як хлопець зміг відповісти, Амос підвівся і узяв ящик з консервованою курятиною. Він первернув його і висипав все що там було на підлогу. Банки розкотилися по куткам маленької кімнатки.

- Здачу візьми, вилупку, - сказав здоровань і швиргонув пустий ящик в кухонний закуток.

- На цьому, - сказав Голден, - ми тебе покидаємо.

Пропустивши в двері Амоса з Праксом, він повернув голову назад аби не сталося непомітної спроби помсти. Турбуватися було не варто: щойно Амос вийшов, гакер почав складати бляшанки на столі.

Коли він позадкував до виходу і закрив за собою двері, Наомі сказала: - ти ж розумієш що це означає, чи не так?

- Що саме? – перепитав він, і повернувшись до Амоса мовив: - повертаємось на борт.

- Пракс сказав, що всі діти з таким самим розладом як і у Мей зникли, - пояснювала перший помічник, - а її лікар є тим, хто забрав її з садочку.

- Тож ми можемо сказати, що можливо він сам, або люди які з ним працюють віддають накази, -погодився Джим.

Амос і Менґ йшли попереду, з обличчя здорованя не сходив відсторонений вираз. Пракс поклав долоню йому на передпліччя і Голден почувтив тихий шепіт: - дякую. Амос лише зсунув плечима.

- Навіщо йому знадобилися тії діти? – запитала Наґата.

- Мені більш до вподоби таке питання: як йому вдалося забрати дітей чітко за пару годин до початку стрілянини?

- Еге, - тихо погодиласть жінка, - еге. Як він про це дізнався?

- Тому що він і був причиною цієї завірюхи, - вголос вимовив Голден те, про що вони думали разом.

- Якщо він викрав всіх тих дітей і він, чи люди які з ним, здатні розв’язати війну між Марсом і Землею заради прикриття викрадення…

- Схоже що ми вже десь таку стратегію вже бачили, чи не так? Нам необхідно дізнатися що за тими дверима.

- Там дві речі можуть бути, - вела далі Наґата, - нічого, бо після викрадення вони вшилися до біса зі супутника…

- Або, - перехопив мову Джим, - купа хлопців зі зброєю.

- Отож.

На камбузі «Сомнамбуліста» було тихо, бо голденівці разом з Праксом знову переглядали відео. Наомі зклеїла шматки відео викрадення Мей у один довгий файл. Вони дивилися як її лікар ніс дівча через різні коридори, до ліфту, і нарешті виніс в двері у покинутій частині станції. Після третього поспіль перегляду, капітан махнув старпому аби та вимкнула відео.

- Що нам відомо? – запитав він барабанячи пальцями по столу.

- Дитина не налякана. Вона не виривається на свободу, - сказав Амос.

- Вона знає доктора Стрікленда усе своє життя, - відповів ботанік, - він для неї став майже членом родини.

- Що означає що його було підкуплено, - зрезюмувала Наомі, - або цей план було створено …

- Чотири роки тому, - підказав Менґ.

- Чотири роки, - повторила старпом, - що є з біса довгою ставкою, якщо тільки ставка не завелика.

- Чи це викрадення? Якщо їм потрібен викуп…

- Не варіант. За кілька годин після того як Мей зникла в тому люці, - заперечив капітан, вказуючи на зупинене зображення на екрані старпома, - Земля і Марс почали стріляти один в одного. Хтось втрапив у величезну халепу, схопивши шістнадцять хворих дітей і спробувавши приховати цей факт.

- Якщо звідти не стирчали вуха «Протоґену», - додав Амос, - я б сказав що це лайно саме їхнього штибу.

- І хто б це не був, вони мають показові технічні ресурси на додачу, - продовжила Наомі, - вони змогли гакнути систему садочка навіть до того, як мережева безпека Ґанімеду впала через битву, додавши запис щодо тієї жінки у файл Мей і не лишити жодного сліду.

- Деякі з тих дітей у садочку мали дуже багатих чи впливових батьків, - повідомив ботанік, - там була система безпеки вищого класу.

Голден вибив обома руками останній ритм по кришці столу і сказав:

- Все це веде нас до великого питання. Що нас чекає за тими дверима?

- Корпоративні бандюки, - висловився механік.

- Нічого, - це була версія Наомі.

- Мей, - тихо промовив Пракс, - там може бути Мей.

- Ми маємо бути готовими до усих трьох вірогідностей: насилля, збір доказів чи порятунок дитини. Тож давайте планувати. Наомі, мені потрібен термінал з радіолінком, який я можу під’єднати до будь-якої знайденої мережі, аби відкрити тобі дорогу.

- Ага, - погодилась Наґата, підвелася з-за столу і рушила до кіль-трапа.

- Праксе, вам потрібно зробити так, щоб у випадку коли Мей знайдеться, вона нам довіряла, і надайте нам деталі будь-яких ускладнень її хвороби, які можуть статися під час порятунку. Щось типу того, як швидко ми маємо приставити її сюди до її ліків.

- Зрозуміло, - згодився Менґ і дістав термінал, аби зробити помітки.

- Амосе?

- Так, кепе?

- Насилля, значить, залишається на нас. Ходімо таритися стволами.

Посмішка народилась і щезла в кутиках чоловікових очей.

- Хулі б і ні?

Розділ чотирнадцятий: Пракс.

Пракс не розумів як близько був від колапсу, поки не поїв. Консервоване курча з чимось типу пряного чатні, м’які, без крихт крекери які зазвичай їдять у невагомості, високий бокал пива. Він глитнув це вмить, тіло зробилось ненажерливим і нестримним.

Після того як він закінчив блювати, жінка що піклувалася про всі дрібні практичні речі на борту, змінила харчування на тонкий протеїновий хліб, якому його атрофований кишковик зміг дати раду. Жінку звали Наомі, хоча ботанікові увесь час хотілося кликати її Касандрою, тому що схожа вона була на інтерна з таким іменем, з яким він працював три роки тому. Протягом декількох наступних годин, його мозок почав повертатися до норми. Це було схоже на вранішнє прокидання, яке повторювалось знову і знову без звичного засинання між ними. Сидячи під захистом Голденового корабля він зловив себе на тому що помічає зміни у своїй свідомості, наскільки прозоріше він може мислити і як же чудово він почувається повертаючись до себе. А потім за декілька хвилин, якась група позбавлених цукру ганглій проривається до нормального функціонування і все починається знову і знову.

І з кожним кроком до реальної свідомості, він відчував як зростає сила що штовхає його до дверей, в яких зникли Стрікленд з Мей.

- Докторе? Агов? – скзав здоровань – Амос.

- Я диплом отримав тут. Університет справді непоганий. Багато грантових коштів. Або.. сподіваюсь що мають бути тепер.

- Сам я не дуже цікавився формальною освітою.

Кают-компанія судна з допомогою була тіснуватою і мала сліди довгої експлуатації. Стіни з плетеного вуглеволокна тріснули по емалі, а кришки столів були подзьобані за роки чи навіть декади використання. Освітлення мало вузький спектр, зсунутий в бік рожевого що могло б вбити будь-яку рослину яка б жила під ним десь за три дні. Амос мав тряпчану сумку забиту пластиковими коробками різних розмірів, кожна з яких, схоже, містила в середині вогнепальну зброю певного типу. Чоловік розвернув квадрат червоної повсті і розібрав на ньому чималий, матово-чорний пістолет. Делікатні металеві частини були схожі на скульптури. Механік вмочив бавовняного квачика у яскраво-блакиту рідину для чищення і ніжно протер сріблястий механізм, приєднаний до чорної, металевої труби, поліровані металеві пластини якої вже й без того сяяли мов дзеркало.

Праксові руки потягнулися розібраних частин, бажаючи скласти їх разом. До вже почищених, відполірованих і перезібраних. Амос вдавав що не помічає, що насправді означало його серйозну стурбованість ситуацією.

- Я не уявляю чому вони її узяли, - заговорив ботанік, - доктор Стрікленд завжди був чудовим з нею. Він ніколи…тобто, він ніколи не робив їй боляче. Я не думаю що він їй робить їй боляче.

- Ага, можливо нє, - покивав Амос. Він умочив квачика у чистячу рідину і почав намотувати його на металевий стержень з пружиною.

- Мені справді потрібно туди потрапити, - сказав Менґ, а подумки додав, кожна хвилина тут, це хвилина під час якої вони роблять ії боляче. Вона може помирати або її забрано кудись у інший світ. Він не хотів аби в словах його прозвучало ниття чи вимога, але схоже що прозвучало все.

- Готуватися це хєрово, - сказав Амос, мов з чимось погоджуючись. Тобі хочется вискочити прямо, курва, зараз. Покінчити з цим.

- Ну..так.

- Я розумію, - продовжував механік, - картина не мед але через це потрібно пройти. Якщо йдеш без підготованих волин, то краще взагалі не виходити. Ну і до того ж, як давно вона зникла?

- З часу бою. Відколи впало дзеркало.

- Шанс на те, що лишня година гратиме роль не великий, еге ж?

- Але..

- Отож, - сказав Амос зітхнувши, - я знаю. Це тяжка частина справи. Хоч і не така, як чекати на повернення. Чекати на повернення щє хєровіше.

Амос поклав квачика і почав запихувати довгу чорну пружину назад на шпиндель з яскравого металу. Від спиртових випарів очі Праксові засвербіли.

- Я чекаю на вас, - сказав вчений.

- Та я в курсі, - відповів кремезний, - і я зроблю так, аби ми справились швиденько. Капітан кльовий чувак, але іноді розгублюється. Я триматиму його в тонусі. Не парся.

- Ні, - відказав Пракс, - я не мав на увазі що чекаю аби ви зайшов у ті двері. Я сказав я чекаю на вас прямо зараз. Я хочу з вами туди підти.

Амос запхнув пружину і ударник в корпус пістолета, ніжно обертаючи їх кінчиками пальців. Пракс не помітив, як підвівся на ноги.

- У скількох перестрілках ти брав участь? – запитав Бертон низьким, широким і акуратним голосом, - бо ця буде…холера.. ця буде одинадцятою. Чи дванадцятою, якщо рахувати ту, в якій хлопець знову підвівся за окрему. Штука в тому, що якщо ти бажаєш отримати твою дівчинку цілою, ти не бажаєш аби вона опинилася в тунелі з хлопцем, який стріляє але не розуміє що до чого. Амос зібрав пістолет докупи, немов поставив крапку. Метал клацнув.

- Зі мною все буде впорядку, - відповів вчений, але ноги його тремтіли. Амос підняв зброю.

- Він готовий до пострілу? – запитав механік.

- Пробачте?

- Якщо ти візьмеш цього пістолета і направиш на поганого хлопця, він бабахне? Ти щойно бачив як я його збирав. Безпечно чи небезпечно?

Пракс відкрив рота, тоді закрив його. Біль, що ховалася десь за хребтом стала сильнішою. Здоровань почав опускати зброю.

- Безпечно.

- Ти впевнений в цьому, доку?

- Ви туди не вставили жодного набою. Він безпечний.

- Ти впевнений?

- Так.

Алекс скривився на зброю.

- Ну, так. Все правильно, - сказав він, - але ти все ще нікуди не йдеш.

З найближчого до шлюзу широкого коридору почулися голоси. Праксові здалося, що це не Джим Голден. Він очікував від нього серйозності, суворості. Натомість, коли горе стискає горло і туга не дає говорити, капітанів голос здається занадто легким. Жіноча говірка – Наомі, а не Касандри, не була глибшою, хоч і твердішою.

- Ось числа, - сказала вона.

- Вони помилкові, - відповів Джим, пригинаючись на вході в кают-компанію, - вони повинні бути невірними. Бо це ж не має сенсу…

- Що там, кепе? – запитав Амос

- Охорона порядку нам нічим не допоможе. Місцеві сили дуже розпорошені, намагаються врятувати станцію від безпосередньої катастрофи.

- Ось одна з причин, по якій нам не варто йти туди зі зброєю наперевіс, - зауважила Наомі.

- Будь-ласка, чи можемо ми не починати цю розмову знов?

Її вуста скам’яніли і Амос перевів погляд на пістолет, посилено поліруючи деталі, які вже й так блищали. Менґу здалося що він став свідком закінчення значно довшої розмови.

- Люди що спершу хапаються за пістолет а говорять пізніше… - продовжила Наомі, - ти робиш не так як вони. Ти не такий як вони.

- Ну, сьогодні мені треба бути саме таким, - по голосу капітана стало зрозуміло що тема закрита. Тиша була некомфортною.

- А що не так з цифрами? – запитав Пракс. Голден глянув на нього здивовано, - ви сказали що там щось не так з цифрами.

- Вони кажуть що рівень смертності зростає. Але ж це не може бути істиною. Бої скільки продовжувались? День-півтора? Чому ж зараз речі стають гіршими?

- Ні, - заперечив Пракс, - все вірно. Це каскад. Все буде тільки гірше.

- Що значить «каскад»? – запитала Наомі. Амос повернув пістолета в коробку і дістав довший кейс. Можливо дробовик. Його погляд з очікуванням зупинився на Праксі.

- Це основна перепона при створенні штучних екосистем. У нормальному, еволюційному середовищі завжди досить різноманіття для буферизації на випадок катастроф. Це природа. Катастрофічні речі трапляються завжди. Але ніщо з побудованого нами не має такої глибини. Щось одне пішло не так, і лишається замало компенсаторних шляхів для усунення проблеми. Завелике навантаження. Катастрофа балансу. Ще щось ламається і шляхів стає ще менше. І вони ще більше перевантажуються. Це проста комплексна система. Така її технічна назва. Через свою простоту вона каскадована, а через складність, ви не можете передбачити, що наступне зламається. Або як зламається. Це не піддається обчисленню.

Голден підпирав стіну зі схрещеними руками. Все ще було дивно бачити його особисто. Він в одночас був таким самим як на відео і ні.

- Станція Ґанімед, - почав капітан, - найважливіший виробник продуктів харчування і аграрний центр поза Землею і Марсом. Він не може просто зколапсувати. Вони цього не допустять. Боже милий, люди прилітають сюди аби завести дітей.

Пракс підвів голову. Ще день тому він би не міг пояснити усе це. По-перше, в його крові було не досить цукру, аби живити думки. По-друге, йому нікому було їх проговорювати. Чудово знову мати можливість міркувати, навіть якщо він мав пояснювати, наскільки погану ситуацію слід очікувати.

- Ґанімед мертвий, - сказав Пракс, - тунелі скоріш за все втримаються, але навколишнє середовище і соціальна структура вже впали. Якщо навіть якимось чином зможемо повернути на місце природнє середовище, - а це неможливо без величезних обсягів роботи – скільки людей тут залишаться? Скільки потраплять до в’язниці? Нішу-то щось заповнить, але воно буде вже не те.

- Тому що каскад, - докинув Голден.

- Атож, - вів далі Пракс, - ось що я намагався сказати раніше Амосу. Все ламається. Приставляння запасів, можливо зроблять падіння дещо м’якішим. Але вже занадто пізно. Вже запізно, і так як тут немає Мей, і ми не знаємо що зламається наступного разу я маю йти з вами.

- Праксе, - сказала Касандра. Ні. Наомі. Можливо його мозок ще не працює не повну силу, навіть тепер, - Стрікленд і та жінка, навіть якщо вони вважають, що можуть вбезпечити її, вона на справді не можуть. Розумієш? Навіть якщо вони її не зачепили, все навколо них починає розвалюватися. А якщо вони залишились без повітря? А якщо не розуміють що відбувається?

- Я розумію що це не легко, - продовжив Джим, - але крик тут не допоможе.

- Я не кричу. Я не кричу. Я просто кажу вам що вони забрали мою маленьку дівчинку геть, і мені треба піти і забрати її. Я маю бути там, коли ви відкриєте ті двері. Навіть якщо там її немає. Навіть якщо вона мертва, я маю бути тим, хто її знайде.

Звук був хрустким, професійним і дивно-красивим: магазин сковзає в пістолет. Пракс не помітив як Амос знову дістає його з коробки, але темний метал знову був в чималих долонях чоловіка. Лиш здрібнів у його пальцях. Поки він дивився, Амос дослав патрон. Потім узяв зброю за цівку, акуратно тримаючи так аби вона весь час дивилася на стіну, і передав йому.

- Але я вважав… почав було ботанік, - ви ж казали що я не…

Амос ще на дюйм протягнув руку у жесті, який не можна було ні з чим сплутати. Візьми це. Він виявився важчим, аніж на вигляд.

- Е..Амосе? – перепитав капітан, - ти щойно дав йому споряджену зброю?

- Доку потрібно там бути, кепе, - знизавши плечами відповів Бертон, - тож я думаю він мав би піти.

Менґ помітив як Наомі і Голден обмінялися поглядами.

- Амосе, можливо нам варто проговорити механізм прийняття рішень, - мовила Нагата, акуратно вимовляючи слова.

- Сто пудей, - відповів механік, - як тільки повернемося.

Пракс тижнями блукав по рідній станції як місцевий. Біженець, якому ніде приткнутися. Він звик до вигляду коридорів, як очі людей ковзають по ньому на той випадок, якщо він захоче кинути свої бебехи поряд з ними. Тепер, коли Пракса було погодовано, озброєно і він складав частину групи, станція стала іншим місцем. Люди ковзали по ним поглядами, але страх був інакшим, в їх очах він боровся з голодом. Голден з Амосом не були змарнілими від недоїдання, вираз їх очей, коли вони дивилися на розпад, який не зупинити. Наомі лишилась на борту, зламавши місцеву мережу охорони, готуючись координувати їх рух, якщо доведеться розділитися.

Можливо вперше за все життя Пракс почувався аутсайдером. Він дивився на рідне місто і бачив те, що й Голден: широкі проходи з малюнками, чи просто пофарбованими верхніми частинами стін. Нижні частини там де могли торкнутися люди мали товсту ізоляцію. Сирий лід Ґанімеду міг відірвати пасмо плоть від кісток од найменшого дотику. Проходи стали занадто темними, бо вуличне освітлення почало виходити з ладу. Широкі коридори, якими Менґ ходив ще школярем стали темними камерами, зі звуками крапель води, так як регуляція клімату теж вийшла з ладу. Рослини. Які ще не померли – помирали, повітря у горлі відчувалось застояним, - скоро увімкнуться аварійні рециклери. Мають скоро увімкнутися. Буде краще.

Значить Голден був правий. Схудлі, розпачливі люди повз яких вони проходили були вченими-дієтологами, грунтотехніками, спеціалістами з обміну газів і персоналом агропідтримки. Якщо станція Ґанімед загине, каскад нею не обмежиться. Щойно останній борт з їжею злетить, Пояс, Йовіанська система і незліченна кількість довготермінових баз на власних орбітах будуть змушені шукати інше джерело вітамінів та мікропоживи для своїх дітей. Пракс міркував, чи вдасться базам на віддалених планетах себе підтримувати? Хіба що вони мають систему гідропоніки повного циклу, дріжджові ферми і в них нічого не станеться…

Він просто відволікав увагу. Він чіплявся за будь-що інше, аніж страх того що чекало його за тими дверима. Він скористався такою можливістю.

- Стояти! Всі ви.

Голос був низький, грубий і вологий, немов голосові зв’язки чоловіка витягнули і волочили по грязі. Він стояв позад них, у центрі перетину льодяних тунелів, з ледь натягнутою на грузне тіло на два розміру меншими військово-поліційними обладунками. Акцент і статура видавала в ньому марсіянина.

Амос з Голденом зупинилися, повернулися, не дивлячись нікуди, крім чоловіка перед ними. Пракс прослідкував за їх поглядами. Ще один чоловік зачаївся десь поряд них. Напад паніки мав мідний присмак.

- Я бачу шістьох, - озвався Голден.

- Як щодо гавріка в сірих штанях? – запитав Амос.

- Добре. Хай буде сім. Той з нами від самого корабля, значить. Він може бути кимось іншим.

- Все одно шестеро більше за трьох, - озвався голос Наомі у них у вухах, - хочете аби я допомогу прислала?

- Гаряче, холєра. А в нас є допомога? – перепитав Амос, - покличеш Супітаяпорнів і вони їх до смерті заговорять?

- Ми можемо з ними справитись, - сказав Пракс, полізши за пістолетом, - ми не повинні нікому дозволяти..

Широка долоня Амоса накрила його долоню, утримуючи зброю в кишені, поза полем зору:

- Це не ті в яких варто стріляти. Це ті, з якими треба говорити.

Голден виступив до марсіянина. Легкість, з якою він себе тримав робила штурмову гвинтівку на його плечах на вигляд майже невинною. Навіть дорога натільна броня, яку він вдягнув не виглядала дивною при його звичній посмішці.

- Привіт, - сказав капітан, - є якісь проблеми, сер?

- Можуть бути, - відповів марсіянин, - а можуть і ні. Від вас залежить.

- Я вибираю «ні», - мовив капітан, - а тепер, якщо ви нас пробачите, ми ..

- Пригальмуй-но, - сказав чоловік, сунучи уперед. Його обличчя нагадувало Праксові обличчя людини, яку він бачив раніше у трубі, але особливо ніяк не відмічав, - ви не звідси.

- Я, - відповів Пракс, - Я доктор Праксідікі Менґ. Головний ботанік проекту соевої ферми «ЕрЕмДі-південна». А ви хто?

- Нехай капітан розрулить, - сказав Амос.

- Але..

- Він в цьому збіса вдатний.

- Я думаю що ви частина команди допомоги, - продовжив марсіанин, - з доків дорога далека.

- Схоже що ви заблудили. Можливо вам потрібен ескорт, аби безпечно дістатися назад.

Голден перемістив вагу. Штурмова гвинтівка абсолютно випадково ковзнула на пару дюймів вперед, абсолютно нікого не провокуючи.

- Я навіть не знаю, - відповів капітан, - ми достатньо добре захищені. Я вважаю що ми можемо самі собі дати раду. А скільки ви…. тобто, ескорт править?

- Що ж. Я рахую що вас троє. Хай буде по сотні у марсіянські валюті. П’ять місцевою.

- Як щодо того, що ви пройдете з нами, і я влаштую ваш переїзд геть з цієї льодяної кулі?

Щелепа марсіянина впала.

- Це не смішно, - мовив він, але маска сили і впевненості щезла. Пракс побачив голод і відчай позаду неї.

- Я йду до старої системи тунелів, - відказав Голден, - хтось захопив купу дітей прямо перед тим як все посунуло до пекла. І тримає їх там. Дитина дока теж серед викрадених. Ми йдемо туди забрати їх назад і ввічливо розпитати звідки вони знали про те що станеться. Можливо буде опір. Мені б не завадило мати декількох людей що знають з якого боку тримати зброю.

- Не єби мені мозги, - проказав марсіанин. Краєм ока Пракс помітив як ще один з банди вийшов вперед. Худа жінка в дешевій, захисній плетінці.

- Ми з АЗП, - сказав Амос, і кивнув на Голдена, - він Джеймс Голден з «Росінанта».

- Щоб мене підняло та гепнуло, - здивувався марсіянин, - так і є. Ти Голден.

- Це все борода, - сказав Джим.

- Я Венделл. Раніше на «Пінквотер сек’юріті» працював, поки ці виродки не покинули нас тут. Я так зрозумів що контракт таким чином розірвано. Якщо вам потрібні професійні стрільці, то кращих за нас вам не знайти.

- Кіко вас?

- Шестеро зі мною.

Голден глипнув на Амоса. Пракс більш відчув аніж побачив, що той знизав плечами. Тож чоловік про якого вони згадували раніше не рахувався.

- Добре, - сказав Джим, - ми намагалися переговорити з місцевою охороною, але дату розмови вони нам не вказали. Йдіть за нами, прикривайте тил і я даю моє слово що ви полетите з Ґанімеду.

Венделл посміхнувся. Він мав один з тих пофарбованих червоним, з маленьким чорно-білим малюнком переднього зуба.

- Все що накажете, босс, - мовив він. Потім підняв зброю і додав: - шикуйсь! У нас новий

контракт, люди. Давайте до роботи.

Вигуки почулися звідусіль навколо. Пракс виявив поряд худу жінку, вона посміхалася і трясла рукою так, наче була на виборчому мітингу. Пракс кліпнув і посміхнувся у відповідь, а Амос поклав руку ботанікові на плече:

- Бач? Я ж казав тобі. А тепер ходімо.

Коридор був темніший, аніж на відео. Мов бліді судини, в льоді виднілися тонкі проталини, але налідь, що їх вкривала була свіжою. Двері були схожі на сотні ті, які вони проминули дорогою. Пракс ковтнув. У шлунку защеміло. Йому захотілося крикнути до Мей, вигукнути її ім’я та почути відповідь.

- Окей, - сказала в вуха Наомі, - замок я відімкнула. Коли будете готові.

- Кращого аніж зараз моменту не буде, - відповів капітан, - відчиняй.

По периметру дверей зашипіла розгерметизація.

Стулки відчинилися.

Розділ п’ятнадцятий: Боббі

Три години першої великої зустрічі між дипломатами Марсу і ООН, а вони лиш закінчили представляти усіх присутніх і перейшли до читання порядку денного. Присадкуватий землянин у вугільно-сірому костюмі, який скоріш за все коштував дорожче її броні розвідника, гудів про розділ 14, параграфу D, частини 1-11, в яких вони можуть обговорювати вплив бойових дій на ціну сировини згідно існуючих торгівельних домовленостей. Боббі роззирнувшись помітила, що всі інші довкола довгого, дубового столу пильно спостерігали за читаючим порядок денний і поборола реально серйозне позіхання, що пнулося назовні.

Вона відволікала себе намагаючись вгадати ким були ці люди. В певний момент їх усіх представили по імені і посаді, але це не багацько значило. Всі тут були асистентами секретаря або помічниками секретаря або директорами чогось там. Була пара генералів, та Боббі знала як політики викручують так, аби військові в кімнаті ставали менш важливими. Люди зі справжньою владою були найтихішими, з посадами, які важко пригадати. Тут було декілька таких, включаючи місяцеликого чоловіка з вузенькою краваткою, якого представили як секретаря чогось там абощо. Біля нього примостилася чиясь бабуся у яскравому сарі, жовтий спалах посеред темно-брунатного, темно-синього, і вугільно-сірого. Вона сиділа і наминала фісташки з загадковим виразом на обличчі. Боббі пару хвилин розважала себе, намагаючись відгадати хто з них бос - Місяцеликий чи Бабця.

Вона вирішила налити стакан води з однієї з кришталевих карафок розставлених по столу. Спраги не було, проте перевертання стакана, наливання в нього води і пиття вбило б хвилину чи дві. Зиркнувши на стіл вона помітила що більш ніхто воду не бере. Мо’ кожен чекає що хтось інший буде першим.

- Давайте зробимо коротку перерву, сказав чоловік у вугільно-сірому костюмі, - десять хвилин і переходимо до п’ятнадцятого розділу порядку денного.

Люди повставали і почали розчинятись у вбиральнях і місцях для паління. Бабця донесла свою сумку до жолоба рециклера і висипала туди шкаралупу фісташок. Місяцеликий дістав ручний терміналі комусь зателефонував.

- Божечки, - сказала Боббі тручи очі долонями, аж поки не побачила зірки.

- Проблеми, сержантко? – посміхнувся Торссон, відкинувшись назад у кріслі, - це так гравітація впиває?

- Ні, - відповіла Дрейпер. Потім, - Ну може, але я готова стило собі в око загнати, аби збити ритм.

Розвідник кивнув і поплескав її по руці, жест який він став робити частіше. Рух лишався не менш дратівливим та патерналістським, проте тепер Боббі стурбуватися чи бува Торсон не почав упадати. Це був незручний момент.

Вона відсунула руку і хилилась до розвідника, поки він не повернувся і не глянув їй у вічі.

- Чому, - прошепотіла жінка, - ніхто не говорить про клятого монстра? Хіба ж не для того я – не для того ми тут?

- Тобі варто зрозуміти як ці речі працюють, - відказав офіцер, відверунвся від неї і почав копирсатися у своєму терміналі, - політики рухаються повільно тому що ставки дуже високі і ніхто не хоче стати тією особою, яка все завалила.

Він опустив термінал і підморгнув: - тут на кону кар’єри.

- Кар’єри…

Чоловік лиш кивнув і ще трохи поклацав в терміналі.

Кар’єри?

Секунду вона лежала на спині, вдивляючись у сповнену зірками пустоту над Ґанімедом. Її підлеглі були мертвими або помирали. Радіо її скафандру мертве, а броня – замерзла труна. Вона бачила обличчя тої речі. Без скафандру під випромінюванням і в глибокому вакуумі, з пазурів падає мерзла плоть і кров. І ніхто за цим столом не бажає говорити про це, тому що можна зашкодити власній кар’єрі?

До біса таке.

Коли учасники зустрічі повернулися назад до кімнати і зайняли свої місця за столом, Боббі підняла руку. Вона почувалася дещо відчайдушно, немов учень п’ятого класу в кімнаті заповненій дорослими, але не мала жодної уяви який процедура задавання питань. Той що читав порядок кинув на неї стурбований погляд, в цілому проігнорувавши. Торссон під столом простяг руку і боляче стиснув її ногу.

Вона тримала руку піднятою.

- Пробачте, - мовила Боббі.

Люди навколо столу повертали голови аби недружньо зиркнути на неї і демонстративно відвернутися. Торссон збільшив тиск на її ногу допоки їй не стало досить і сержант схопила його зап'ясток іншою рукою. Тиснула вона до тих пір, поки кістки не хруснули і він сам не висмикнув руку геть з здивованою задишкою. Він повернув своє крісло аби глянути на неї розширеними очима і з пласкою, безгубою лінією рота.

Жовте сарі поклала руку на долоню того, хто читав документ і той раптом замовк. Ця ось і є бос. Нехай, вирішила Боббі.

- Я наприклад, - сказала Бабця, оглянувши кімнату з вибаченням, - хотіла б почути що сержант Дрейпер має для нас.

Вона пам’ятає моє ім’я, думала морпіх. Це цікаво.

- Сержантко? – звернулась Бабця.

Боббі, невпевнена в своїх діях піднялася.

- Я просто дивуюсь, чому ніхто не розмовляє про монстра.

Загадкова посмішка Бабці повернулася. Ніхто не сказав ні слова. Тиша додала адреналіну в кров Дрейпер. Ноги почали тремтіти. Більше всього у світі вона хотіла сісти, зробити так щоб про неї всі забули і відвернули погляди.

Вона насупилась і стисла коліна.

- Ви ж в курсі, - голос її ріс, але зупинитись вже було не можливо, - монстра, який вбив п’ятдесят солдатів на Ґанімеді? Причину, по якій ми всі тут?

В кімнаті запала тиша. Торссон втупив в неї очі, наче вона з’їхала з глузду. Може так воно й було. Бабця ворухнулась у своєму жовтому сарі і підбадьорливо посміхнулась.

- Тобто, - Дрейпер продовжила, тримаючи в руках документ,- я впевнена що торгові договори і водні права і хто кого пижить у другий вівторок після зимового сонцезвороту це все дуже важливо!

Вона зупинилась аби набрати побільше повітря, бо здалося що тяжіння і довга тирада вкрали в неї все повітря. Вона побачила це в їх очах: варт зупинитися, і вона залишиться лиш дивакуватою річчю про яку всі забудуть швидко повернувшись до роботи. Вона могла бачити як її кар’єра не падає зі скелі в полум’я.

Вона відкрила що їй все одно.

- Проте, - вела вона далі, швиргонувши папери по столу, чим дуже здивувала чоловіка у брунатному костюмі, який ухилився від паперів наче вони могли його заразити будь-чим від Боббі, - як щодо йобаного монстра?

До того як вона могла продовжити, з місця зірвався Торссон:

- Пані та панове, прошу мене пробачити за цю ситуацію. Сержантка Дрейпер страждає від посттравматичного синдрому і потребує уваги.

Він ухопив її за лікоть і вивів з кімнати під бурмотіння яке зростало за столом і штовхало в спину. Торсон зупинився у передпокої конференц-зали і дочекався поки двері за ними зачиняться.

- Ти, - Торссон штовхнув її в бік стільця. У звичайних умовах худий офіцер розвідки не зміг би нікуди ї штовхнути, але вся напруга з її ніг зникла і вона впала на стілець.

- Ти, - повторив він. Потім звернувся до когось по терміналу, - спускайся вниз, миттю.

- Ти, - в третє сказав він, ткнув пальцем в її бік, а потім заходив туди й назад перед її стільцем.

За пару хвилин капітан Мартенс забіг у передпокій. Він зупинився, побачивши Боббі яка розвалилася на стільці і розлючене обличчя розвідника.

- Що… - почав було капітан, але худий його обірвав.

- Це ваша провина, - звернувся він до Мартенса, і різко повернувся до Дрейпер, - а ви сержантко, щойно довели, що привозити вас було надзвичайно помилково. Будь-який профіт, який міг бути отриманий через присутність єдиного свідка змарновано через вашу…. вашу ідіотську тираду.

- Вона, - Мартенс спробував знову, але Торссон тикнув його пальцем у груди, - ви сказали що можете її контролювати.

Мартенс сумно посміхнувся:

- Ні, я такого ніколи не казав. Я казав що зможу їй допомогти, якщо буде достатньо часу.

- Не важливо,- відмахнувся розвідник, - ви обоє найближчим бортом повертаєтесь на Марс, де поясните все дисциплінарній комісії. А тепер геть з моїх очей.

Він крутнувся на підборах і повернувся назад до конфренц-зали, прочинивши двері рівно на стільки, аби в щілину прослизнуло його цибате тіло.

Мартенс вмостився у кріслі біля Боббі, і протяжно випустив повітря з легень:

- Ну, що сталося?

- Я щойно знищила свою кар’єру? – запитала жінка.

- Можливо. Як ти почуваєшся?

- Я почуваюсь… - вона зрозуміло як сильно їй хочеться поговорити з капітаном, але підкоряючись раптовому імпульсу, розізлилась, - я почуваюсь так, наче мені не вистачає повітря.

До того як Мартес зміг щось заперечити, Боббі підвелася і попрямувала до ліфтів.

Комплекс ООН був містом зі своїми правилами. Лиш для того, аби знайти шлях на зовні їй знадобилося більше ніж півгодини. По всій дорозі, серед державних хаосу і енергії, вона рухалася мов привид. У довгих коридорах повз неї поспішали люди, швидко розмовляючи у групах чи по ручним терміналам. Боббі ніколи не бувала в Олімпії, де знаходився конгресійний дім Марсу. Одного разу пару хвилин переглядала трансляцію конгресійної сесії, коли обговорювалось важливе для неї питання. Але у порівнянні з активністю в ООН, вдома все було дуже скромно. Тут люди керували тридцятьма мільярдами громадян і сотнями мільйонів колоністів. У порівнянні Марс, з своїми чотирма мільярдами виглядав тихим затоном. На Марсі був загально прийнято вважати Землю цивілізацією, що загниває. Ледачі, розбещені громадяни, що живуть на державну допомогу по безробіттю. Жирні, корумповані політикани, що збагачують себе за рахунок колоній. Деградуюча інфраструктура, тридцять відсотків якої витрачається на системи переробки потрібні аби населення не потонуло у власному бруді. На Марсі віртуально безробіття було відсутнім. Усе населення було прямо чи непрямо зайняте у найбільшому інженерному подвизі у людській історії – тераформуванні36 планети. Це давало кожному почуття потрібності, спільне бачення майбутнього. Нічого подібного до землян, які витрачали життя між урядовими виплатами на візити в лавку наркотиків і розважальні моли.

Як мінімум так розповідали. Раптово Боббі перестала бути в ній упевненою.

Періодичні візити до інформаційних кіосків, що їх було густо розкидано по комплексу, зрештою привели її до виходу. Заклопотаний охоронник кивнув їй, коли вона проходила, а потім вона вийшла назовні.

Назовні. Без скафандру.

Через п’ять секунд вона ломилася у двері, які виявились лише вихідними, намагаючись повернутися. Охоронець пожалів її і штовхнув двері. Вона влетіла всередину і впала на найближче сидіння конвульсивно дихаючи гіпервенитльованими легенями.

- Вперше? - з посмішкою запитав охоронець.

Боббі не могла відповісти і лише кивнула.

- Марс чи Луна37?

- Марс, - змогла вичавити сержантка, нарешті вгамувавши дихання.

- Ага, я знав. Бані, розумієш. Люди що виросли під банями трошки панікують. Белтери обсираються. Тобто справді. Ми їх скручуємо і відправляємо домів під зайспокіливим, щоб не верещали.

- Ага, - відповіла Дрейпер, радіючи торохтінню охоронника, поки вона збирала себе в купу, - без жартів.

- Вони вас привезли в темряві?

- Ага.

- Вони так з усіма позаземниками вчиняють. Дуже допомагає від агорафобії.

- Ага.

- Я потримаю для вас двері трохи. На випадок, якщо потрібно буде повернутися.

Розуміння того, що її дозволили другу спробу, раптово перемогло і вона взагалі впереше подивилася на охоронця. Невисокий землянин, з красивою шкірою настільки чорного, що аж синього кольору. У нього була міцна, атлетична статура і приємні сірі очі. Він посміхався їй без краплі глузу.

- Дякую вам, - відповіла сержантка, - Боббі. Боббі Дрейпер.

- Чак, - відповів чоловік, - дивіться під ноги, потім поволі підніміть очі до горизонту. Щоб не робили, прямо не дивіться.

- Думаю цього разу я зрозуміла, Чаку, але дякую.

Чак кинув оком на її форму і сказав, - Семпер фі38, Ґанні.

- Оорах39, - відповіла Боббі з посмішкою

Під час другої вилазки назовні, вона дослухалась Чакових рекомендацій і на пару секунд зосередилась на своїх ногах. Це допомогло полегшити відчуття масивного сенсорного перевантаження. Але лиш трохи. Тисячу запахів вдарили їй у ніс, змагаючись за домінування. Багатий аромат рослин і ґрунту неначе в садовій оранжереї. Мастило і гарячий метал з фабрикаційної майстерні. Озон з електричних двигунів. Всі вони накинулися гуртом, напластовуючись один на одного, змішуючись з чимось, занадто екзотичним для поіменування. А звуки були постійною какофонією. Балачки людей, будівельна техніка, електричні авто, старт трансорбітального шатла, всі водночас і всі постійно. Не дивно, що це призвело до паніки. Інформація лиш з двох органів чуттів загрожувала переповнити її. Додайте сюди неможливо-блакитне небо, що простягнулось назавжди…

Боббі стояла назовні з заплющеними очима, дихаючи аж поки не почула як Чак дозволив дверям зачинитися позад неї. Тепер вона стала досконалою. Повернутися назад і попрости Чака впустити її назад було б визнанням поразки. Цілком очевидно що він прослужив якийсь час у корпусі морської піхоти ООН, і вона не бажала виглядати слабкою перед таким викликом. Дідько, ні.

Коли вуха і ніс дещо призвичаїлись до атакуючих вхідних сигналів, вона знову відкрила очі, втупившись у бетон тротуара. Піднімала їх повільно, поки в полі зору не з’явився небокрай. Попереду бігли довжелезні тротуари, перетинаючи турботливо плекаємий зелений простір. Позаду, на певній відстані височіла метрів на десять сіра стіна, прикрашена через однаковий проміжок сторожовими вежами. Комплекс ООН мав на диво серйозну кількість охорони. Боббі міркувала, чи вдасться їй вибратися звідси.

Їй не варт було хвилюватися. По мірі наближення до охороняємих воріт в зовнішній світ, система безпеки зробила запит на її термінал, який підтвердив ВІП-статус. Камера над постом охорони просканувала її обличчя, порівняла з картинкою у файлі і підтвердила ідентифікацію ще за двадцять метрів до воріт. Варто їй було досягти виходу, як охорона віддала їй чіткий салют і поцікавилась, чи їй потрібен їй транспорт.

- Ні, я просто прогуляюсь, - відповіла марсіянка.

Охоронець посміхнувся і побажав їй гарного дня. Вона пішла вниз по вулиці, що вела від комплексу ООН, потім повернулась назад аби побачити двох озброєних охоронців, що йшли за нею на безпечній відстані. Боббі знизала плечами і пішла далі. Хтось може втратити роботу, якщо ВІП типу неї загубиться або отримає поранення.

Варт було сержантці вийти за межі комплексу об’єднаних націй, агорафобія зменшилась. Навколо росли будинки, немов стіни з скла і сталі, віддаляючи турбуючу лінію неба так далеко, що її майже було не помітно. Невеличкі електричні автомобілі дзижчали по вулицям, лишаючи позаду пищання на високих тонах і сморід озону.

І повсюди були люди.

Боббі пару разів відвідувала матчі на марсіянському стадіоні Армстронґа, аби подивитися гру «Ред девілс». Стадіон вміщав двадцять тисяч болільників. Через те що «Девіл’зи» зазвичай знаходились внизу таблиці, трибуни не часто були наповнені хоча б на половину. Це була приблизно найбільша кількість людей, яких бачила Боббі одночасно в одному місці. На Марсі живуть мільярди, але не так вже й багато відкритих місць, де б вони могли зібратися. Стоячи на перехресті, споглядаючи дві вулиці, які, схоже за все протягнулись у нескінченність, жінка була впевнена що кількість людей які лиш прогулювались по тротуарам була більшою за середню кількість відвідувачів матчів «Ред девілз». Вона спробувала уявити кількість людей у будинках, що росли на запаморочливу висоту у кожному напрямі від неї і не змогла. Просто на вулицях і в будинках могли бути мільйони.

І якщо вірити марсіянській пропаганді, більшість з тих, кого вона бачила прямо перед собою не мали роботи. Дрейпер спробувала уявити як це - не мати якогось конкретного місця де ти маєш бути у будь-який окремо узятий день.

Земляни відкрили для себе наступний факт: якщо не маєш заняття, то можна завести дітей. На короткий момент у двадцятому-двадцять першому століттях, було схоже що населення може скоротитися, аніж продовжуватиме ріст. Так як все більше жінок отримували вищу освіту і а звідти йшли на роботу, середня родина зменшилась.

Декілька десятиліть масового зменшення робочих місць покінчили з цим.

Або, знову, це те чого її вчили у школі. Лише на Землі, де їжа росла сама по собі, де повітря було всього лиш побічним продуктом життєдіяльності випадкових, дикоростучих рослин, де ресурси щедро розкидані на поверхні, - особа могла свідомо обрати взагалі нічого не робити. Ті хто вирішив працювати, виробляли достатньо припасів, аби годувати решту. Світ тепер розділявся не на заможних і незаможних, а на зайнятих і апатичних.

Боббі зрозуміла що стоїть біля вуличної кав’ярні і присіла.

- Можу я вам щось принести? – запитала з посмішкою дівчина, волосся якої було пофарбованим у світло-блакитний колір.

- Що порадите?

- Ми робимо найкращий чай з соєвим молоком, якщо вам такий до смаку.

- Звісно – погодилась марсіянка не будучи впевненою що таке чай з соєвим молоком, але їй подобалися ці напої окремо, тож вона вирішила дати шанс.

Блакитноволоса дівчина шаснула назад, почавши теревенити зі схожим молодим чоловіком, поки той робив чай за шинквасом.

Боббі роззирнувшись помітила, що кожен з працюючих кого вона бачила, був приблизно одного віку.

Коли чай прибув, вона мовила:

- Ви не проти, якщо я у вас щось запитаю?

Дівчина знизала плечами, її посмішка виглядала запрошуюче.

- Чи всі хто тут працює однакового віку?

- Ну, - відповіла офіціантка, - майже. Тре’ ж збирати свою передуніверситетські бали, еге?

- Я не місцева. Поясніть.

Схоже що блакитноволоса роздивилася її вперше, звернувши увагу на однострій, та різні відзнаки.

- Ого, вау, Марс, вірно? Я хочу туди потрапити.

- Ага, там кльово. Тож розкажіть мені про кредитні штуки.

- Ви на Марсі такого не маєте? – перепитала та здивовано, - окей, тож якщо ви подаєте документи в університет, ви повинні мати не менше року трудових кредитів. Аби впевнитись, що вам подобається працювати. Ну розумієте, аби не марнувати місце в класі для тих, хто потім все одно перейде на базис.

- Базис?

- Ну знаєте, базову підтримку.

- Я думаю що зрозуміла, - відповіла Боббі, сьорбнувши чай, поки Блакитна відійшла до іншого столику. Чай виявився вишуканим. Варто погодитись з тим, що є сенс у тому аби робити якийсь ранній відсів, перед витратою ресурсів на освіту людей. Сержантка наказала терміналу заплатити, і він висвітив суму після розрахунку обмінного курсу.

Вона додала щедрі чайові для блакитноволосої дівчини, яка бажала отримати від життя щось більше, аніж базову підтримку.

Роберта міркувала, чи стане Марс чимось подібним після завершення тераформінгу. Якщо марсіянам більш не потрібно буде щоденно здобувати ресурси для виживання, чи перетворяться вони на подібне? Культура, де ти можеш власноруч обирати чи бажаєш долучитися? Робочі години і колективний розум п’ятнадцяти мільярдів людей просто викидали на вітер, як прийнятні втрати системи. Відправляти своїх дітей працювати до кав’ярень, аби зрозуміти чи бажають вони привносити. Дозволяти усе їх життя жити на базисі, якщо не бажають.

Але в одному вона точно впевнилась: усі ці кроси і вправи при повному одному g, що їх виконували марсіянські морпіхи були лайном. Не було жодного шансу перемогти землян на поверхні. Ви можете викинути всіх до одного марсіанських вояків на одне земне місто і громадяни переможуть їх самими дрючками і камінням.

Глибоко охоплена пафосом вона раптом відчула величезну ношу, яку несла, навіть не розуміючи цього. Торссон і його маразм не мали значення. Програне змагання з Землею не мало значення. Перетворення Марсу на другу Землю не мало значення, навіть якщо до цього йшло.

Мав значення пошук тих, хто помістив ту річ на Ґанімед.

Вона відсунула залишки чаю і замислилась. Їй потрібна поїздка.

Розділ шістнадцятий: Голден.

За дверима був довгий коридор, який на око Голдена виглядав абсолютно так само як і кожен інший коридор на Ґанімеді: льодяні стіни з вологостійких, ізоляційних конструкційних плит, з врізаними трубопроводами, гумована поверхня підлоги, ЛЕДки повного спектру, що вдають потоки сонячного світла з блакитних небес землі. Вони могли б знаходитись будь-де.

- Ми впевнені що це правильне місце, Наомі?

- Саме сюди занесли Мей на гакерському відео, - відповіла старший офіцер.

- Добре, - капітан опустився на одне коліно і жестом запросив самозвану армію зробити те саме. Коли всі опинилися у тісному колі навколо нього, Джим сказав: - наше невсипне око, Наомі, має схему цих тунелів, але більш нічого. Ми не маємо жодної версії де саме поганці і чи є вони там взагалі.

Пракс почав було пояснювати, та Амос припинив це, поклавши важку руку йому на спину:

- Ми, судячи по всьому, лишимо позаду чимало перехресть. Мені це не подобається.

- Ага, - погодився командир «Пінквотерів» Венделл, - мені теж не дуже.

- Тож нам варто на кожному перехресті лишити сторожу, допоки ми зрозуміємо що і до чого, пояснив Голден, і додав, - Наомі, перемкни їх термінали на наш канал. Народ, надіньте навушники. Дисципліна зв’язку наступна: ні слова крім відповіді на моє пряме питання, хіба що хтось загинув.

- Роджер40, - погодився Венделл, його слова почулися у всіх в навушниках.

- Коли ми зрозуміємо що шукаємо, при потребі я відкличу всю сторожу до наших позицій. Якщо ні - вони наші дороговкази, на випадок якщо загрузнемо.

Всі покивали.

- Шикарно. Орієнтуємось на Амоса. Венделл, ти прикриваєш наші сраки. Всі інші вишикувались у лінію. Інтервал один метер, - наказав капітан, потім поплескав по венделовій броні, - якщо ми зробимо справу чисто, я переговорю з людьми АЗП аби вам на рахунок закинули пару кредитів на додачу вашої відправки звідси.

- Чуднєнько, - відреагувала худа жінка у дешевій броні і дослала патрон у автомат.

- Окей, виступаємо. Амосе, на карті Наомі ще одні гермодвері за п’ятдесят метрів, потім якийсь склад.

Амос кивнув, узяв на плече важкий автоматичний дробовик з товстим магазином. Він мав ще запасні магазини а також гранати, що звисали з його марсіянської розгрузки. Коли він рушив, метал тихцем задзеленчав. Він перейшов на швидку ходу вздовж коридора. Голден глянув назад, із задоволенням відмітивши що люди з «Пінквотера» тримали темп і інтервал. Вони виглядали напівголодуючими, проте справу свою знали добряче.

- Кепе, тут зразу за дверима в право відходить коридор, - доповів Амос, зупинився, став на одне коліно прикриваючи неочікуваний коридор.

На мапі його не було. Це означало що нові тунелі були прокопані після того, як в останнє оновлювалась специфікація станції. Подібні до цієї модифікації, означали що у них ще менше інформації ніж вони сподівались. Це не добре.

- Окей, - Голден вказав на худорляву жінку з автоматом, - тебе звати?

- Паула.

- Паула, це твоє перехрестя. Намагайся не стріляти в кожного, хто не стріляє в тебе першим, але й не пропускай нікого без причини.

- Все зрозуміло, - відповіла жінка і наготувавши зброю почала вдивлятися в коридор.

Амос дістав з розгрузки гранату і передав автоматниці: - просто на випадок якогось лайна. Паула кивнула і притулилась спиною до стіни. Амос, вказуючи дорогу рушив до гермодвері.

- Наомі, двері номер 223-в6. Відкрий їх.

- Зрозуміло. За пару секунд він почув звук рігелів, що втягнулися.

- Десять метрів до наступного перетину, - повідомив він, огледів пінквотерівців і на вдачу вибрав старшого, похмурого чоловіка, - як дістанемось, то займаєш позицію на цьому перетині.

Чоловік кивнув, і Голден махнув Амосу. Механік ухопився за ручку дверей правою рукою і почав відраховувати від п’яти лівою. Голден зайняв позицію перед дверима, наготувавши свою штурмову гвинтівку.

Коли Амос дорахував до одного, Джим набрав у груди повітря і швиргонув себе через двері, які відкрив здоровань секунду тому.

Нічого.

Просто наступні десять метрів коридора, тьмяно освітленого декількома ЛЕДками, які не вийшли з ладу за десятиліття з часу їх останнього використання. Роки замороження-розморозки створили текстури на поверхні стін, схожі на крапаюче павутиння. Виглядало це досить ніжним, але фактично було мінералізованим і твердим мов камінь. Голденові це нагадало цвинтар.

Амос поспішив до наступного перехрестя і наступного люку зі зброєю направленою в коридор. Джим ступав за ним, пантруючи рушницею правий, бічний коридор, рефлективно намагаючись прикрити усі можливі точки проникнення до їх позиції. Ці рефлекси він отримав за останній рік.

Рік буття копом.

Наомі сказала що це не він. Він полишив службу у флоті так і не побачивши живого бою, чигаючи піратів у комфорті командного містка бойового корабля. Він роками тягав на «Кентербері» лід з Сатурну в Белт, навіть не задумуючись про щось жорстокіше аніж п’яна бійка екіпажу льодовозів, яку заводять аби розвіяти нудьгу.

Він був миротворцем, тим, хто завжди знаходить варіант попустити ситуацію. Коли складні характери спалахували, він тримав їх у спокої, чи веселив, чи просто просижував усю зміну, вислуховуючи зле, нервове, голосне бубоніння з якими проговорювалося наболіле.

Ця нова особа спочатку лізла за зброєю а вже потім говорила. Можливо вона й права. Скільки кораблів він перетворив на шлак після Еросу? Тузень? Більше? Він заспокоював себе словами що всі вони були дуже поганими людьми. Найгіршим штибом пожирачів падла, як користуючись хаосом війни і відходом коаліційного флоту як нагодою для мародерства. Штиб людей, які знімають усі дорогі частини твого реактору, викачують запас повітря і лишають тебе задихатися на призволяще. Кожне знищення подібного борту скоріш за все рятує десятки невинних суден, сотні життів. Проте це заняття щось у нього відбирало, те, чого йому вже починало не вистачати.

Тоді Наомі починала говорити «це не ти».

Якщо вони дістануться секретної бази, де утримують Мей, він отримає непоганий шанс аби відвоювати її назад. До Джима дійшло що він сподівається що це його турбуватиме, і ні з якої іншої причини, крім потреби довести що він ще в змозі турбуватися.

Амос вирячився на нього:

- Кепе, ви в порядку?

- Ага. Я просто зрозумів що мені потрібна інша робота.

- Кепе, це типу не найкращий час змінювати кар’єру.

- Точно-точно, - відповів Джим, звертаючись до раніше обраного вояка з «Пінквотеру» - це твоє перехрестя. Інструкції ті самі. Утримувати, поки я не викличу.

Старший чоловік знизав плечима і кивнув, потім повернувся до Амоса, - а мені дасте гранату?

- З якого це? Паула красивіша за тебе. Він знову відрахував до п’яти, і Голден пройшов крізь двері як і минулого разу.

Він був готовий до чергового безлико-сірого коридору але з іншого боку був чималий простір, з декількома столами і абияк розкиданою апаратурою. Частково розібраний 3-д копір пусткував без смоли, пара легких промислових маніпуляторів, щось на кшталт складної автоматичної постачальної станції яка зазвичай прихована під столами в наукових лабораторіях чи медичних відсіках. Мінералізована павутина була на стінах, але не на боксах з обладнанням. В кутку розташувався скляний куб з двометровою стороною. На одному з столів лежав стосик паперу чи брезенту. Через кімнату ще один люк стояв зачиненим.

Голден вказав на закинуте обладнання і звернувся до Вендела:

- Глянь, чи мо’ знайдеться точка доступу до мережі. Якщо зможеш увімкни туди ось це,- і передав нашвидкуруч зібраний мережевий лінк.

Амос відправив двох останніх пінквотерівців до наступного люку для прикриття, потім підійшов до Голдена і вказав пістолетом на скляний бокс.

- Досить завеликий, аби утримувати пару дітей, - сказав він, - вважаєш тут їх і тримали?

- Можливо, - погодився капітан, - Праксе чи не могли б ви, - капітан замовк, зрозумівши що ботанік пішов до столів і вже стоїть біля купки тряпок.

Коли біля неї став вчений, перспектива Голдена змістилася і раптово це перестало бути схожим на купку тряпок. Це стало дуже схожим на маленьке тіло під цератою.

Пракс вирячився на купку, його руки тягнулися вперед але від відсмикував їх. Його всього трусило.

- Це… це…- казав він ні до кого не звертаючись, його рука знову засовалась вперед і назад.

Голден глянув на Амоса, потім вказав на Пракса рухом очей. Кремезань підійшов і поклав руку тому на плече:

- Як щодо того, аби ми самі роздивились тут, добре?

Капітан дозволив на пару кроків відвести вченого від столу, перед тим як сам підійшов до нього.

Коли він підняв церату аби заглянути під неї, Пракс видав гучний шум, неначе набирав повітря перед зойком. Джим зсунувся так, аби собою закрити від Пракса вид.

На столі лежав маленький хлопчик. Він був худий, з кучмою скуйовдженого чорного волосся і темною шкірою. Одяг його був яскравим: жовті штанці з мультяшним крокодилом і ромашкою. З першого погляду було не зрозумілим, що його вбило.

Голден почув якийсь шум і обернувшись, помітив почервонівшого Пракса, якай хотів пробитися крізь Амоса до столу.

Механік стримував його однією рукою в прийомі, який наполовину був схожий на рух з реслінгу, на половину на обійми.

- Це не вона, - повідомив Джим, - це хлопчина, але не вона. Хлопчик. Років чотирьох, мо’ п’яти. Почувши слова, Амос він дозволив буйному ботаніку пройти. Той кинувся до столу, рвонув церату і один раз швидко схлипнув.

- Це Катоа, - сказав Менґ, - я його знав. Його батько…

- Це не Мей, - повторив Джим, поклавши руку на плече вченому, - нам варт продовжити пошуки.

Пракс струсив його руку.

- Це не Мей, - втретє сказав капітан.

- Але тут був Стрікленд, - вимовив нарешті Пракс, - він був їх лікарем. Я вважав раз вони з ним, вони могли б…

Голден мовчав але думки були ті самі. Якщо одна дитина мертва, то інші теж можуть.

- Я вважав що це означає, що вони триматимуть їх живими, - вів далі ботанік, - але Катоа помер. Вони просто дозволили йому померти і накрили його цератою. Бася, мені дуже шкода..

Голден ухопив Менґа і розвернув кругом. Так як би зробив уявний коп.

- Це, - промовив він, вказуючи на маленьке тіло на столі, - не Мей. Ти хочеш її знайти? Тоді нам варто рухатися далі.

Очі ботаніка були сповнені сліз, а його плечі здригалися у тихому схлипуванні, але він кивнув і відійшов від столу. Амос обережно спостерігав за ним. Вираз обличчя механіка було неможливо розшифрувати. Сплила непрохана думка: я сподівався що прихопити з собою Менґа була вдалою ідеєю.

У іншому кінці кімнати, Венделл свиснув і махнув рукою. Він вказав на мережевий апарат Наомі, що його було підключено до порту в стіні і показав йому великий палець

- Наомі ти з нами? – запитав Голден, поки знову накривав цератою мертвого хлопчика.

- Так, з вами, - відповіла жінка, відстороненим від роботи з даними голосом, - через цю ноду трафік закриптований. Приєднала «Сомнамбуліста» для обробки, але він і поряд з «Росінантом» не стояв по розуму. Для цього потрібен час.

- Продовжуй спроби, - сказав капітан і маякнув Амосу, - але якщо через мережу іде трафік, значить тут хтось є

- Якщо почекаєте хвилинку, - продовжувала відстороненим тоном старпом, - я зможу вам дати камери охорони і оновлений план поверху.

- Давай нам що є, коли є але чекати не змушуй.

Амос підгріб до Голдена і натиснув щось на візорі шолому. Пракс стояв один, біля скляного кубу, вдивляючись в нього, наче там було на що дивитись. Капітан чекав, що Амос скаже щось про вченого, але той здививув:

- Звертаєш увагу на температуру, кепе?

- Ага. Щоразу як перевіряю апаратуру, вона каже «збіса холодно».

- Я стояв біля дверей, - вів далі Амос, - там вона на третину градуса вище.

Джим обмізковував це з секунду, двічі перевірив власний нашоломник екран і барабанив пальцями по своєму стегні.

- В сусідній кімнаті є клімат. Вони її гріють.

- Дуже схоже, - Амос зняв з плеча автоматичний дробовик, узяв його обома руками і перекинув запобіжник.

Капітан махнув вільним пінквотерівцям щоб ті підійшли:

- Схоже що ми наблизились до жилої частини станції. Ми з Амосом ідемо першими. Ви троє – Голден вказав на троьох бійців за виключенням Вендела, - йдете позаду і прикриваєте фланги. Венделе, ти прикриваєш наші сраки і робиш можливим спішний відхід, якщо щось піде не так. Праксе..

Джим зупинився, шукаючи ботаніка. Той тихенько прослизнув до дверей, що вели до наступного приміщення. Дістав з кишені пістолета, якого йому дав Амос. Поки Голден дививися, Менґ простяг руку, відкрив двері і повільно пройшов далі.

- Йобанарот, - звичним тоном сказав Амос.

- Дідько, - це вже був капітан, - давай-дава й-давай,- і вони увірвалися в двері.

Тільки вони підійшли до люка, Пракс скомандував голосно, але з тремтінням:

- Нікому не рухатися.

Капітан влетів в кімнату і узяв в право, механік одразу за ним, але взяв в ліво. Пракс стояв за пару футів від дверей, великий чорний пістоль виглядав неправдоподібним у його блідих, тремтливих руках. Приміщення саме по собі виглядало дуже схожим на попереднє, за виключенням того, що в кімнаті був невеликий натовп людей. Озброєних людей. Голден намагався знайти що завгодно, що слугуватиме прикриттям. Півтузеня чималих сірих пакувальних боксів з науковим обладнанням різного ступеня демонтованості в них були розставлені по залі.

Чийсь ручний термінал стояв на стільці і грав танцювальну музику. На одному з ящиків лежали декілька коробок з піцою у яких не вистачало більшості слайсів. Декілька шматків залишались затиснутими у руках. Він спробував їх полічити. Четверо. Восьмеро. Навіть тузень. І у всіх вирячені очі в роздумах що ж робити.

Джимові вони нагадували повну кімнату людей, що пакувалися перед переїздом але вирішили трохи перекусити. За виключенням того, що люди в цій кімнаті мали кобури при поясах, і лишали трупи маленьких дітей гнити у сусідній кімнаті.

- Нікому! Не! Рухатися – повторив ботанік, цього разу з більшою впевненістю.

- Вам варто його послухати, - додав Голден, повільно переводячи цівку штурмової рушниці по всій кімнаті. Аби підсилити ефект, Амос підійшов до найближчого робітника і навмисне влупив того прикладом дробовика по ребрам, зваливши чоловіка на підлогу мов мішок вологого піску. Джим почув тупіт його пінквотерівців, що забігли в кімнату позаду і зайняли позиції для прикриття.

- Венделе, - сказав капітан не опускаючи свою гвинтівку, - будь-ласка забери у цих людей зброю для мене.

- Ні, - заперечила жінка з серйозним обличчям і шматком піци у руці, - ні, я так не думаю.

- Пробачте? – перепитав Джим.

- Ні, - повторила жінка знову відкусивши піцу. З забитим ротом вона сказала, - вас лиш семеро, а нас тільки в цій кімнаті дванадцятеро. А позаду значно більше. І вони примчать сюди на перший же постріл. Тож ні, вам не потрібно нас роззброювати.

Вона посміхнулася Голдену масними вустами і відкусила ще один шматок. Крізь сморід власного поту, коридорів Ґанімеда він відчув аромат добрячої піци з сиром і пепероні. Це змусило його шлунок болісно забурчати. Пракс навів свій пістолет на жінку, але його руки так тремтіли, що вона скоріш за все не вважала ботаніка серйозною загрозою.

Амос кинув на нього боковий погляд, неначе запитуючи «що тепер, шефе?».

У Голденовій голові кімната перетворилась на тактичну проблему з майже відчутним кліком. Одинадцять потенційних комбатантів стояли трьома групами. Ніхто з них не мав видимої броні.

Майже з повною вірогідністю Амос покладе чотирьох найлівіших одним пострілом автоматичного дробовика. Голден майже ймовірно вколошкає трьох прямо перед ним. З іншими чотирма доведеться мати справу пінквотеру. На Пракса краще взагалі не розраховувати.

Він скінчив підрахунок потенційних жертв за долю секунди і вольовим рухом пальця перевів зброю у повністю автоматичний режим.

Це не ти.

Дідько.

- Ми не повинні цього робити, - почав промову Джим заміть того, аби відкрити вогонь, - нікому не потрібно сьогодні помирати. Ми шукаємо маленьку дівчинку. Допоможіть нам її знайти і всі просто розійдуться.

Капітан побачив що бравада і пиха були лише маскою. Позад цього, проступала стурбованість, за розміри втрат в команді проти ризиків вступити в переговори і побачити куди вони заведуть.

Голден посміхнувся їй, і кивнув допомагаючи вирішити. Поговори зімною. Ми всі тут раціональні люди.

Але не всі.

- Де Мей? – завищав Пракс, тикаючи в бік жінки пістолет, так, наче рух міг передатися через повітря, - Скажіть мені де Мей!

- Я, - почала було відповідати вона але Пракс знову закричав, - де моя маленька дівчинка? - і взвів цинґель.

Мов при уповільненій зйомці, Джим побачив як одинадцять рук потягнулися до кобур на поясах.

Холєра.

Розділ сімнадцятий: Пракс.

У фільмах і іграх, які сформували основу Праксового розуміння взаємодії з жорстокими людьми, взведення цинґеля більш знаком пунктуації, аніж погрозою. Агент безпеки починає допит з погроз і ляпасів, проте коли він піднімає зброю, це означає що настав час ставитися до нього серйозно.

Менґ не замислювався над цим серйозніше ніж над вибором пісуару у непорожній чоловічі вбиральні, або над процедурою входу-виходу з вагону транспортної «труби». Це був природній етикет надбаної мудрості. Ти репетуєш, ти лякаєш, ти взводиш цинґеля і потім люди говорять.

- Де моя маленька дівчинка? – зарепетував він.

Він взвів цинґеля.

Реакція була майже миттєвою: різкий, переривчастий звук, немов зламався клапан високого тиску але значно гучніший. Він відскочив назад, майже випустивши зброю. Помилковий постріл? Та ні, палець курка так і не торкнувся. Повітря пахло гостро, кисло. Жінка з піцою зникла. Ні, не зникла. Вона лежала на підлозі і з її щелепою страпилося щось жахливе. Поки він спостерігав, її рот ворушився, намагаючись щось сказати, та Пракс чув лише високе скиглення. Чи не пошкоджено його барабані перетинки? Жінка з розтрощеною щелепою зробила довгий, дрижкий вдих і більше їх не робила. З почуттям відстороненості, він помітив що вона витягла пістоля. Зброя все ще була затиснута у її руці. Він пропустив момент, коли вона встигла його дістати. Танцювальна музика в пристрої змінилася наступною піснею яка ледь-ледь пробивалась крізь дзвін у вухах.

- Я в неї не стріляв, - вимовив ботанік. Голос прозвучав мов у частковому вакуумі, коли повітря затонке для підтримки енергії звукових хвиль. Але дихати можна. Він знову подумав, чи не порвано йому барабанні перетинки від пострілів. Огледівся. Всі пішли. В кімнаті був він один. Або ні, всі були під прикриттям. До Пракса дійшло що й йому було б варт прикритися теж. Проте ніхто не стріляв і було не зрозуміло куди рухатися.

Голденів голос, здається, долинув здалеку:

- Амосе?

- Га?

- Чи не міг би ти вже забрати його пістолет.

- Працюю над цим.

Здоровило підвівся позаду одного з ящиків під стіною. На грудях його марсіянської броні з’явилася довга темна подряпина і два білих кола прямо під ребрами. Амос прошкутильгав до нього.

- Пробач, док, - сказав він, - дати його тобі було моїм невдалим вибором. Можливо, наступного разу, еге?

Пракс подивився на долоню механіка і акуратно вклав в неї зброю.

- Венделе? – запитав Голден. Пракс все ще не розумів де капітан, але звук походив зблизька. Можливо його слух повертався. Кислий присмак повітря змінився на щось більш мідне. Це нагадало йому кислу купу компосту: тепла, органічна і бентежлива.

- Один готовий, - відповів Венделл.

- Ми викличемо медиків.

- Чудова думка, але не на часі, - відповів чоловік, - закінчуйте місію. Ми вклали майже всіх, проте двоє-троє втекли через двері. Вони здіймуть галас.

Один з пінквотерівців підвівся, по його лівій руці текла кров. Ще один лежав на підлозі з відсутньою частиною голови. З’явився Голден, масажуючи правий лікоть, на лівій скроні шолома був помітний свіжий шрам.

- Що сталося? – запитав Пракс.

- Ти почав стрілянину, - відповів кеп, - окей, рушаймо вперед, поки вони оборону не вибудували.

Вчений почав помічати інші тіла. Чоловіки і жінки, які їли піцу і слухали музику. В них були пістолети, але голденівці мали автоматичні дробовики, штурмові гвинтівки і броню, схожу на військову. Різниця у наслідках була помітна неозброєним оком.

- Амосе, ти першим, - підкоряючись наказу Джима, кремезний рушив крізь двері у невідомість. Пракс пішов, було, слідом але командир пінквотерівців ухопив його за лікоть.

- Чому б тобі не залишитись зі мною, професоре?

- Так. Я буду… добре.

З іншого боку дверей, характер приміщень змінився. Це точно були старі тунелі Ґанімеду. На стінах лишилась павутина мінералізованої паморозі, зі стелі світили ЛЕДи у старих плафонах, сірі стіни мали місцини розтанувшого роки чи десятиліття тому від вибриків кліматичної системи льоду. Але крок через одвірок був кроком з землі мертвих до чогось живого. Повітря було теплішим, воно пахло тілами, свіжим ґрунтом і тонким але гострим ароматом фенольного дезінфектанту. Широкий хол у який вони увійшли міг бути спільним будь-якій з десятка лабораторій, в яких працював Пракс. На далекій стіні троє металевих офісних дверей стояли зачиненими, ролета ж вантажного проїзду навпаки, була відкритою. Амос з Голденом пішли до трьох зачинених. Механік штурхав кожні по черзі. Коли треті відчинилися, капітан щось прокричав, але слова потонули у гавканні пістолетних пострілів. Амос відповів з дробовика.

Двоє пінквотеріців, що не були Венделом поспішили вперед, притиснувшись спинами по обидва боки вантажного проходу. Пракс рушив в той бік, але Венделл знову зупинив його рукою на плечі. Чоловік зліва висунув голову в прохід і відсахнувся назад. На стіні з’явилася подряпина від кулі, що не влучила в нього.

- Що ти можеш мені дати? – запитав Голден, і на секунду Менґові вдалося, що це стосується його. Капітановий погляд зробився твердим, похмурість, здавалося, в’їлася в його шкіру. Потім слова Наомі розвеселили його і він страв просто втомленим і роздратованим, - нехай. У нас у всіх є частковий план поверху, згідно якого тамо-оно маєм відкритий простір. Підлога опускається на два метри з апарелями на десять і одну годину. Воно мов яма, тож якщо там у них побудована оборона, у нас перевага по висоті.

- Значить це робить його кепським місцем для оборони, - додав Венделл.

Застукотіли пістолетні постріли, зробивши у металі вантажних дверей три отвори. Люди з того боку нервували.

- Але докази доводять… - почав капітан.

- Ти бажаєш з ними поговорити, кеп, - поцікавився Амос, - або ми йдемо вперед по звичному сценарію?

Наскільки Менґ міг зрозуміти, у словах був підтекст. Голден почав-було щось казати, завагався , кивнув в бік проходу і сказав:

- Давай покінчимо з цим .

Капітан з механіком підтюпцем побігли до дверей, Пракс з Венделом відразу за ними. Евакуація. Вони не можуть дозволити нікому вибратися, допоки не знайдуть Мей.

- Я нарахував сімох, - доповів один з пінквотерівців, - може бути більше.

- Дітей видно? – уточнив механік.

- Я не помітив жодного.

Ми повинні впевнитись, - сказав Амос і виглянув за одвірок. Пракс затамував подих, очікуючи що голова чоловіка зникне у вихорі куль, але коли вибухнули перші постріли, здоровань давно заховав голову.

- З чим ми маємо справу? – запитав Голден.

- Більше сімох, - сказав Бертон, - вони використовують це як вузький прохід, але хлопчина правий. Вони або не знають як це робиться, або мають щось, від чого не можуть відійти.

- Тож чи аматори в паніці або захищають щось критично важливе.

Металева ємність розміром з кулак викотилась з проходу, дзенькнувши. Амос звично підхопив гранату і швиргонув її назад. Детонація освітила приміщення, а луна вибуху була гучнішою за будь-що чуте Праксом будь-коли. Дзвін у вухах подвоївся.

- Або обидва варіанти одразу, - закричав Амос здалеку.

У сусідньому приміщенні щось розбилося. Люди закричали. Пракс уявив техніків, таких самих як і у минулій кімнаті, побитих осколками власної гранати. Один з пінквотерівців нахилився, вдивляючись у хмару диму. Рявкнула штурмова гвинтвка, і він смикнувся назад, стискаючи руками живіт. Крізь пальці точилася кров. Венделл проштовхнувся повз вченого і став на коліна перед пораненим бійцем.

- Пробачте сер, - мовив поранений, - став неуважним. Лишіть мене тут і я прикриватиму тил поки зможу.

- Капітане Голден, - промовив Венделл, - якщо ми плануємо щось зробити, то робімо це швидше.

Зойки у сусідньому приміщенні стали гучнішими. Хтось заревів нелюдськи. Пракс дивувався, чи не мали вони там худоби. Ревіло немов бичка поранили. Він був змушений боротися з бажанням заткнути вуха пальцями. Щось сталося голосне. Голден кивнув:

- Амосе, приглуши їх трохи, а потім заходимо.

- Так точно, кепе, - Амос поклав дробовик, дістав пару гранат, висмикнув запобіжники, закотив гранати донизу і підхопив шотган з підлоги. Подвійна детонація сталася глибше, за першу, але була не такою гучною. Ще до того як стихла луна, Амос, Голден, Венделл і єдиний вцілілий боєць пінквотеру, зігнувшись, побігли в низ, стріляючи.

Пракс коливався. У нього не було зброї, а ворог - прямо за порогом. Він міг лишитись тут, піклуючись про пораненого. Але його не полишало видіння упокоєного тіла Катоа. Тіло знаходилось не далі сотні метрів. А Мей…

Опустивши голову, ботанік рушив через поріг. Голден і Венделл були у нього поправу руку. Амос і інший боєць по ліву. Всі четверо скарлючені, зброя готова до бою. Праксові очі і ніздрі засвербіли від диму, повітряні рециклери ревіли у механічному протесті, воюючи за чистоту повітря.

- Ну…- сказав Амос, - це опрутніти як дивно.

Приміщення було побудоване дворівневим: верхній місток півтора метри завширшки, і перший поверх, двома метрами нижче. Широкий прохід вів наперший на десять годин, а двері на другий поверх стояла відкритою на першу годину. В ямі під ними був хаос. Стіни просочені рудою, аж на стелі були бризки. Під ними на підлозі лежали тіла. Від крові піднімалася пара.

Для прикриття вони використовували обладання. Ботанік впізнав мікроцентрифугу, майже розчавлену у своєму ящику. Місце бійні всипане шматтям товстого, дюймового скла. Ванна з рідким нітрогеном завмерла на боці, тривожний сигнал вказував що вона замкнена. Масивна купа бруду, - не менш двохста кіл, лежала під дивним кутом, - дитяча іграшка, яку швиргонули у екстазі гри.

- Що ж в тебе за гранати такі? – дивувався Венделл, з благоговінням голосі. З широкого проходу на десять годин чулися постріли і зойки.

- Я не впевнений, що це ми, - відповів капітан, - ходімо, хутчіш.

Вони спустились на місце різанини. Скляний куб, такий само як вони бачили раніше, стояв у знищеній славі. Від крові було слизько. Рука з пістолетом лежала в кутку. Пракс відвернув погляд. Тут була Мей. Йому не можна втрачати концентрацію, не можна хворіти.

Вчений продовжував рух

Капітан з механіком рухалися в бік шуму бою. Пракс підтюпцем біг за ними. Коли він спробував припинитися, пропустити вперед Венделла з товаришем, його акуратно підштовхнули вперед. Вони прикривали тил, зрозумів Менґ. На випадок, якщо ззаду хтось підбереться. Він мав на це зважати.

Відкрився прохід, широкий але низький. Промислові навантажувальні меки, з яскравими бурштиновими індикаторами готовності, стояли біля вкритих піною палет з припасами. Амос з Голденом рухались далі по приміщенню, з заздрісною впевненістю, хоча сам вчений вже захекався. Проте з кожним рогом, на якому вони повертали, з кожними дверима, які вони відкривали, він бажав аби вони бігли швидше.

Вона була тут, і їм було потрібно її відшукати. Поки їй не зробили боляче. Поки чогось не сталося. І з кожним тілом яке вони бачили, глибоке, хворобливе відчуття чогось невідворотнього все глибше тонуло в його нутрощах.

Вони рухалися вперед швидко. Занадто швидко. Коли вони добігли до кінця – шлюзу чотирьох метрів заввишки і не менше сімох упоперек, Пракс не міг уявити, що позаду нього щось є. Амос повісив дробовика і почав клацати на пульті керування величезним люком. Голден вдивлявся в стелю, наче там щось могло бути написане. Земля затрусилась, усе навколо закректало.

- Це ж був старт? – запитав Джим, - це був старт!

- Еге, - погодився Амос, - схоже що у них там посадковий майданчик. Монітори показують пустку. Хай там як, але це був останній потяг звідси.

Пракс почув як хтось закричав. За секунду він зрозумів що це він сам. Неначе споглядаючи своє тіло збоку, він ломився в герметичний люк, гатячи в них зчепленими кулаками. Вона була там. Вона була просто там, на судні що щойно піднялося з Ґанімеду. Він відчув немов вона прив’язала мотузок до його серця і щомиті потроху витягувала з нього.

Він відключився на секунду. Чи найдовше. Прийшов до тями у Амоса на широкому плечі, броня била його в живіт.

- Відпустіть мене, - попросив він.

- Не можу, - відповів здоровило, - капітан сказав…

Почувся стукіт штурмової гвинтівки, Амос кинув Пракса на підлогу і прикрив його з дробовиком на поготові.

- Що за хуйня, капітане? – перепитав він.

Пракс підняв очі якраз вчасно, аби побачити, як пінквотерівця було устрелено – по його спині текла руда. Венделл був на долівці перед рогом і вів вогонь у відповідь.

- Когось пропустили, - зауважив Джим, - або ще краще - вони покликали на допомогу.

- Не стріляйте в них, - попросив вчений, - а якщо в них там Мей? Якщо вони її з собою прихопили.

- Вони не робили цього, доку, - відповів Бертон, - лежіть.

Голден кричав, витискаючи слова з себе занадто швидко для того, аби їх можна було зрозуміти. Вчений не розумів чи, той звертається до Амоса, чи Венделла, чи до Наомі що лишалась на кораблі, чи до нього. Це міг бути будь-хто. Всі могли бути. Четверо підходили до кутка зі зброєю в руках. На них була така сама роба, як і на всіх інших. У одного було довге чорне волосся і козляча борідка. Ще один виявився жінкою зі шкірою вершкового кольору. Двоє посередині могли бути братами: однаково підстрижене каре волосся, однакові носи.

Десь по праву руку від Пракса двічі рявкнув дробовик. Всі четверо впали. Це було мов у якійсь комедії. Вісім ніг підкосилися разом. Четверо людей, яких Пракс не знав, ніколи не зустрічав просто впали. Вони просто впали. Він знав, що їм ніколи не піднятися.

- Венделе, - сказав капітан, - доповідайте.

- Кодел мертвий, - відказав той, демонструючи не надто багато суму в голосі. Взагалі нічого не демонструючи в голосі, - я думаю що зап’ясток зламав. Хтось помітив, звідки вони узялися?

- Нєа, - покачав головою Джим, - давайте не вважати що вони були єдиними.

Вони верталися назад, по довгим, широким проходам. Повз тіла чоловіків і жінок, яких вони не вбивали, але які тепер все одно були мертвими. Пракс не міг втриматися від рюмсання. Не було сенсу. Якщо можна змусити себе переставляти ноги, одна за одною, то більшого і не треба.

За декілька хвилин, годин або тижнів, компанія повернулися до кривавої ями. Вчений не міг сказати точно, хоча всі варіянти були можливими. Пошматовані тіла смерділи, калюжі крові згорталися у чорносмородинове желе, відкриті тельбухи вивільнили колонії бактерії, які зазвичай утримувались кишками. На містку стояла жінка. Як її кликали? Паула. Так, це вона.

Коли Венделл побачив її то рявкнув:

- Ти чому не на посту?

- Ґатрі викликав на підмогу. Сказав що його поранено в живіт і він майже готовий. Дала трохи адреналіну і спідів.

- Правильний вибір.

- Учі і Кодел?

- Їм не вдалося, - відповів командир.

Жінка кивнула, та Менґ помітив якусь тінь, що промайнула в її очах. Усі тут когось втратили. Його трагедія була однією з десятків. Сотень. Тисяч. Коли каскад набере силу, то й мільйонів. Коли кількість смертей досягає таких масштабів, вони перестають будь-що означати. Він обперся на ванну з нітрогеном, накривши голову руками. Він був так близько, так близько.

- Нам необхідно знайти той корабель, - озвався вчений.

- Нам треба відкусити стільки, скільки ми можемо проковтнути, - відповів йому капітан, - ми прийшли сюди в пошуках зниклої дитини. Наразі отримали приховану наукову станцію, що наполовину спакована і вивезена. І секретний посадковий майданчик. І якийсь третій гравець, який теж воював з цими людьми в той же час як і ми.

- Третій гравець? – перепитала Паула.

Венделл вказав на різанину:

- Це не ми.

- Ми не знаємо з чим стикнулися, - вів далі капітан, - і поки така ситуація, нам варто відійти.

- Ми не можемо зупинятися, - продовжував ботанік, - я не можу зупинитися. Мей…

- Можливо мертва, - відрубав Венделл, - дівчинка, вірогідно, мертва. А якщо ні, то жива вона поза межами Ґанімеду.

- Мені шкода, - додав капітан.

- Мертвий хлопчик, - сказав Менґ, - Катоа. Його батько забрав родину з Ґанімеду як тільки зміг. Перевіз їх кудись у надійніше місце, у якесь інше.

- Розумно, - прокоментував Джим.

Пракс повернувся до Амоса за підтримкою, та механік копирсався в уламках, не звертаючи уваги на жодну з сторін.

- Хлопець був живим, - казав далі вчений, - Бася ж сказав що він мертвий, спакувався і вилетів і коли він потрапив на транспорт? Хлопчик лишався тут. І був ще живим. Тож не кажіть мені, що Мей, можливо, мертва

Всі помовчали.

- Просто не кажіть, - наголосив Менґ.

- Кепе? – запитав Амос.

- Хвилинку. Праксе, я не хочу сказати що я знаю через що ти пройшов, але в мене теж є кохані люди. Я не кажу тобі що робити, але дозволь тобі запропонувати, запропонувати подумати над стратегією яка буде краща для тебе. І для Мей.

- Кепе, - знову завів Амос, - серйозно, ти повинен це побачити.

Бертон стояв біля розбитого скляного куба. Дробовик висів забутим у руці. Амос підійшов збоку до чоловіка, слідкуючи за його поглядом по вцілілим стінкам зруйнованого контейнеру. Пракс відштовхнувся від нітрогенової ванни і приєднався. Там, повзла по стінкам сітка тонких чорних ниток. Пракс не міг сказати чи це був штучний полімер, чи природня субстанція. Щось типу павутини. Але структура була надзвичайною. Він потягнувся, аби торкнутися цього, проте Голден ухопив його зап’ясток, і відштовхнув так сильно, що аж заболіло.

Коли Голден заговорив, його слова були виваженими і спокійними, що робило паніку за ними ще жаскішою:

- Наомі, готуй корабель. Ми маємо забратися з цього супутника. Ми маємо зробити це прямо зараз.

Розділ вісімнадцятий: Авасарала.

- Як ви вважаєте? – перепитав генеральний секретар з лівого-верхнього кута дисплея. У правому-верхньому, Еррінрайт подався вперед на сантиметр, готуючись втрутитися, якщо вона втратить терпець.

- Ви ознайомились з брифінгом, сер? - солодко запитала жінка.

Голова ООН по ледачому намалював у повітрі коло рукою. На початку шостого десятку, він ніс свій вік з ельфійським шармом людини, яку не хвилює вага думок. Поки Авасарала роками вибудовувала себе від скарбника Робітничого ощадного фонду до районного губернатора Спільної зони інтересів Махарашти-Карнатаки-Ґоа, він був політичним в’язнем у закладі з мінімальною охороною в нещодавно відновлених андійських хмарних лісах.

Повільні колеса влади підняли його до рівня знаменитості а його здатність удавати ніби він слухає додавала зовнішності серйозності, без незручностей пов’язаних з його особистою точкою зору.

Якби чоловіка робити ідеальним державним діячем від народження, йому б все одно не досягнути ідеалу генерально секретаря Естебана Сорренто-Ґіллза.

Політичні бріфи ніколи не відбивають важливих речей, - сказав цей дурник, - скажіть мені ваші власні думки.

Я думаю що ніхуя ти не читав, міркувала Авасарала, не те щоб я серйозно жалілася з цього приводу. Вона прочистила горло:

- Це все спаринги, сер, але до справжнього бою діло не доходить. Гравці топ-рівня. Майкл Ундаве, Карсон Сантісеверін, Ко Шу. Вони приперли досить стволів аби показати що є не просто обраними мавпочками. Але поки що єдина хто сказала щось цікаве це була морпіх, яку прихопили у якості квіткової композиції. Інакше нам усім доведеться чекати поки ще хтось щось розповість.

- А як щодо, - генеральний секретар зробив павзу і стишив голос, - альтернативної гіпотези?

- На Венері присутня активність, - продовжила жінка, - ми все ще не знаємо що вона означає. У північній півкулі відбулося масивне підняття елементарного заліза яке продовжувалося чотирнадцять годин. Також мали місце декілька вулканічних вивержень. Так як тектонічний рух на планеті відсутній, ми вирішили, що протомолекула щось робить у мантії, але що саме ми не можемо сказати. Розумники склали до купи статистичну модель, яка демонструє рівень енергії, потрібний для змін що спостерігаються. Вона доводить загальний рівень активності зростає на триста відсотків щорічно, за останні вісімнадцять місяців.

Генеральний секретар кивнув, з серйозним виразом обличчя. Майже з таким, неначе він хоч щось з її слів зрозумів. Еррінрайт кахикнув.

- Чи маємо ми докази, що пов’язують активність на Венері з подіями на Ґанімеді? - запитав він.

- Так, маємо, - відповіла Авасарала, - аномальний пік енергії у той самий час, коли було атаковано Ґанімед. Але це єдине вимірювання. Можливе співпадіння.

З каналу генсека почувся жіночий голос і він кивнув.

- Боюся, мене кличе обов’язок, - ти виконала гарну роботу Авасарала, з біса гарну.

- Не можу сказати, сер, що до кінця зрозуміла ваші слова, - відповіла вона з посмішкою, - ви ж-бо мене звільнете?

Через пів секунди генсек зареготав і погрозив пальцем екранові, перед тим як його місце зайняло зелене повідомлення про закінчення зв’язку. Еррінрайт вмостився глибше, долоні притиснуті до скронь. Жінка узяла чашку чаю, сьорбнула і піднявши брови запросила його висловитись. Чай був не зовсім прохолодним.

- Добре, - сказав Еррінрайт, - ти виграла.

- Ми проведемо його через імпічмент?

Чоловік посміхнувся. Де б він не був, за його вікном було темно, тож вони були хоча б на одній стороні планети. Те що у них обох була ніч, надавало зустрічі почуття камерності і інтимності, що було пов’язане з її особистим виснаженням більше за будь-що інше.

- Що тобі потрібно для вирішення ситуації з Венерою? – запитав він.

- Вирішення?

- Поганий вибір слів. З початку останніх справ, ти приглядала за Венерою. Заспокоювала ситуацію з марсіянами. Взяла за недоуздок Нґуєна.

- Ви помітили, чи не так?

- Балачка заходить у глухий кут, а я не бажаю марнувати тебе няньканням в тупиці. Нам потрібна прозорість і потрібна вона місяці тому. Звертайся за будь-якими ресурсами, Крісьєн, і або зніми Венеру з порядку денного, або знайди надійні докази. Можеш вписати в чек будь-яку суму.

- Нарешті пенсія, - посміхнувшись відповіла вона. На подив, чоловік поставився серйозно:

- Якщо забажаєш. Але Венера на першому місці. Це найважливіше питання яке нам задавали будь-коли. Я тобі довіряю.

- Я гляну, - погодилась жінка. Еррінрайт розірвав зв’язок.

Вона нахилились над столом, притиснувши кінчики пальців до вуст. Щось сталося. Щось змінилося. Або Еррінрайт вдоста, а ж до мурашок начитався про Венеру, або хтось бажає зняти її з марсіянської програми. Хтось, достатньо потужний, аби Еррінрайт зіпхнув її зі сходів. Чи є у Нґуєна настільки потужні покровителі?

Так, це давало їй те, чого вона прагнула. Після усього того, що вона говорила і мала на увазі коли говорила, відмовитися від проекту неможливо, проте успіх матиме гіркий присмак. Бачить Бог, вона недосипає а втома лиш додала параної. Перевірила час. Десять годин вечора. До Арджуна їй сьогодні вже не повернутися. Ще один ранок в депресивних ВІП кварталах, пиття слабкої кави і удавання турботи про точку зору останнього посла Пашвірської Автономної Зони щодо танцювальної музики.

До біса, подумала жінка. Мені тре’ випити.

Дасахарі Лаунж обслуговував увесь складний комплекс ООН. На шинквасі, юні помічники і клерки тягнулися до світла, реготали дуже голосно і удавали з себе більш важливих осіб, аніж були насправді. Це був ритуальний танок, лиш з трохи більшою часткою гідності за ті, що притаманні мандрилам, просто по-старому мімімішний. Між ними була Роберта Дрейпер, морпіх з Марсу, що ранком нагидила на стіл. У руках був пінтовий кухоль пива, а на обличчі – задоволення. Сорен, можливо був тут, як не цієї ночі то в інший час. Якби речі пішли інакше то і її син тут теж міг бути.

В центрі кімнати були столи з вбудованими терміналами отримання закриптованої інформації з тисяч різних джерел. Пересічки утримували персонал закладу від підглядання через плече за адміністраторами середньої ланки, коли ті попивали свої обіди не відриваючись від роботи.

А позаду, стояли темні, дерев’яні столи у кабінках, які розпізнали її ще до того як вона сіла. Якщо будь-хто нижче певного статусу підійде занадто близько, то стриманий молодий чоловік з ідеальною зачіскою підхопить за лікоть і проведе кудись до іншого столу з менш важливими особами.

Авасарала посьорбувала джин з тоніком, поки нитки залучення спліталися і самі по собі розпліталися. Нґуєн не міг мати достатнього впливу на Еррінрайта проти неї. Чи могли марсіяни забажати її вилучення? Вона намагалася пригадати до кого була непривітною і чому, але жодного гідного підозрюваного не спадало. Та якщо вони й були, що з цим можна було зробити?

Ну, якщо вона не може бути частиною марсіянських перемовин на офіційних засадах, то може зберігати контакт на неофіційних. Крісьєн почала посміхатися ще до того, як сама усвідомила причину. Вона підхопила склянку, натиснула на столі кнопку, дозволяючи будь-кому заходити і сідати та почимчикувала крізь шинок. Звучали м’які арпеджіо у гіперсучасному тональному ладі, які змушували звуки проникати крізь самих себе. Повітря було насичене настільки дорожезними парфумами, що їх вбирання не можна назвати несмаком. Коли вона наблизилась до шинквасу, то помітила як стихають розмови, обмін поглядами від одних джерелами амбітностей до інших. Вона уявила їх німі запитання, мов, стара леді, що вона тут робить?

Вона примостилась біля Дрейпер. Кремезна жінка огледіла її. В її очах майнув вогник впізнання, що було добрим знаком. Вона могла не знати, ким була Авасарала, та вона вгадала чим вона була. Значить, розумна. Чутлива. І йобанийврот, жінка була величезною. Не товста. Просто … велика.

- Купити вам випити, сержантко? – поцікавилась Крісьєн.

- Я вже випила трохи багатенько, - відповіла та. І за мить додала, - най будЕ.

Авасарала підняла брову, шинкар тихцем налив морпіхині ще одну склянку того, що вона пила раніше.

- Ну й враження ви сьогодні справили, - мовила старша жінка.

- Я така, - відповіла сержантка, випромінюючи спокійну впевненість, - Торссон відправляє мене назад. Я тут вже скінчила. Можливо, взагалі скінчила.

- Це відверто. Ви у будь-якому випадку зробили те, що вони від вас хотіли.

Дрейпер глянула вниз на неї. Полінезійська кров, міркувала Авасарала. Мо’ самоанська. Якась, де природа робила людей співрозмірними з горами. Очі її розширені, і в них світилось тепло. Лють.

- Я хєрні не напорола.

- Ви були там. Це все що від вас вимагалося.

- В чому сенс?

- Вони бажають запевнити мене, що монстр не їх. Один з аргументів – це те що їх власні військові, - тобто ти, нічого про це не знали. Привозячи тебе, вони кажуть що не бояться тебе привезти. Це все що їм потрібно. Ви зразково-показовий експонат.

Сержантка перетравила це і підняла брову:

- Я не думаю, що мені це подобається.

- Ну, так, - погодилась Авасарала, - Торссон, звісно, та ще ковінька, але якщо ви покинете працювати з політиками лиш через це, то друзів не заробите.

Морпіх посміхнулася. Потім зареготала. Потім, вловивши погляд Крісьєн, заспокоїлась.

- Що за штука вбила ваших друзів? – запитала Авасарала, поки сержантка дивилася їй в очі, - бо воно точно не одне з моїх.

Вдих Дрейпер був гострим. Неначе Авасарала торкнулась рани. Порівняння було влучним, бо саме це вона і зробила. Щелепи Дрейпер працювали з секунду.

- Це теж не наше.

- Що ж, це ми прояснили.

- Однак це не дасть нічого доброго. Вони нічого не зроблять. Вони ні про що не говорять. Їм байдуже. Знаєте що? Їм плювати що станеться поки вони захищають свої кар’єри і роблять так аби баланс сил не коливнувся в інший бік. Там всім похуй чим була ця річ, чи звідки воно вилізло.

Шинок навколо не те щоб затих, але приглушив свої розмови. Ритуальні танці стали другорядною темою, що сталася сьогодні тут.

- Мені не плювати, - сказала Авасарала, - доконаним фактом також є той, що мені щойно підтвердили дуже широку свободу дій у справі дослідження що ж це за штука була.

Це не було повністю правдою. Вона отримала величезний бюджет для підтвердження або викреслення Венери. Та це було близько, це правильні рамки для того, що їй потрібно.

- Справді? – запитала сержантка, - і що ж ви робитимете?

- По-переше я найму вас. Мені потрібен зв’язковий від марсіянських військових. Ним маєте стати ви. Чи впораєтесь?


За шинквасом більш ніхто ні до кого не розмовляв. Кімната могла б бути пустою. Єдиними звуками були м’яка музика і сміх Дрейпер. Повз них пройшов чоловік у віці, в одеколоні з корицею і гвоздикою, приваблений тихим спектаклем, хоч і не розумів що і до чого.

- Я марсіянський морпіх, - мовила Боббі, – марсіянський. Ви з ООН. Земля. Ми навіть не громадяни однієї планети. Ви не можете мене винайняти.

- Моє ім’я Крісьєн Авасарала. Попитайте довкола.

На мить запала павза.

- Я Боббі, - сказала Дрейпер.

- Приємно познайомитися, Боббі. Ставай до мене на роботу.

- Я можу обдумати пропозицію?

- Звісно, - погодилась Крісьєн, і її термінал надіслав Боббі приватний номер, - подумай. А потім приходь до мене працювати.

У ВІП апартаментах, Авасарала налаштувала систему на таку саму музику, яку б слухав Арджун прямо зараз. Якби вже не спав. Вона відбилася від бажання зателефонувати йому. Вже було і пізно і випила вона досить для сентиментів. Сопіти у термінал, розповідаючи чоловікові як сильно вона його кохає, не було її стабільною звичкою. Зняла сарі і прийняла довгий, гарячий душ. Вона не часто вживала алкоголь. Зазвичай їй не подобався притуплюючий ефект. Цієї ночі вона трохи розслабилася, дала мозкові легкого джазу, який був потрібен аби побачити взаємозв’язки.

Дрейпер триматиме свій зв’язок з Марсом, можливо навіть не по рутинним перемовинам. Це не поганий старт. Але мають буди ще зв’язки. Можна залучити Фостера з дейта-сервісу. Тре’ передавати через нього більше інформації. Вибудувати відношення. Не вломитися парадним кроком стверджуючи що вони тепер найліпші друзі просто через те, що він керує шифрованими запитами для Нґуєна. Парку непов’язаних ні з чим смаколиків для початку. Потім гачок. Кого ще вона могла…

Ручний термінал дзенькнув у пріоритетному попередженні. Вимкнула воду, влізла в халат, тугенько підперезалась на два вузли перед тим як прийняти викик. Багато років тому вона востаннє показувалась комусь черз термінал, не важливо скільки було випито до того. Виклик надійшов від когось з пріоритетного розслідування. На зображенні був чоловік середнього віку, з бакенбардами, які йому хтось порадив на зле.

-Аміір! Старий ти пес! Чим ти такий зайнятий, що так до пізна працюєш?

- Переїхав до Атланти, місс, - широко посміхнувся аналітик. Він єдиний, хто будь-коли називав її місс. Років три вони не спілкувалися, - я щойно повернувся з ланчу. Маю звіт поза розкладом призначений для вас. Миттєво набрав вас. Спробував спочатку вашому асистенту достукатись, але слухавку він не взяв.

- Він ще молодий. Він все ще іноді спить. Це слабкість. Зачекай тут, поки я налаштую приватність.

Хвилька дружніх теревень закінчилася. Авасарала посунулася уперед і двічі натиснула на ручному терміналі, додаючи шари криптування. Червона іконка стала зеленою.

- Давай, - підбадьорила жінка.

- Це з Ґанімеду, місс. У вас постійна інструкція по Джеймсу Голдену.

- Він заворушився. Влаштував неприховане рандеву з місцевим вченим Праксідікі Менґом.

- Що це за Менґ?

УАтланті Амір м’яко перейшов від одного файлу до іншого:

- Ботанік, місс. Емігрував на Ґанімед у дитинстві з родиною. Там і освіту отримав. Спеціалізується на штаммах сої для умов низького тиску і низької інсоляції. Розлучений. Має одну дитину. Про зв’язки з АЗП чи будь-якими партіями невідомо.

- Продовжуй.

- Голден, Менґ і Бертон вийшли з корабля. Озброєні. У них стався контакт з невеличкою групою, схожою на приватну службу безпеки. Пінквотер.

- Скільки їх?

- Польовий аналітик не міг сказати. Невеликі сили. Чи повинен я уточнити?

- Яка зараз затримка сигнала?

Темно-карі амірові очі блиснули.

- Сорок одна хвилина вісім секунд, місс.

- Притримай запит. Якщо матиму щось, надішлемо разом.

- Польовий аналітик доповідає, що Голден вів перемовини з приватною СБ, і або в останню хвилину передомовився або зустріч взагалі була випадковою. Вони судячи з усього досягли якоїсь угоди. Уся група пройшла по не використовуваним коридорам комплексу і вчинила насильницке вторгнення.

- Що?

- Вивела з ладу вхідні двері, місс.

- І якого б хуя це значило? Наскільки великими вони були? Де це ?

- Чи маю я уточнити?

- Ти повинен сам полетіти на Ґанімед і дати цьому польовому аналітикові по яйцям. Додай запит на уточнення

- Так, місс, - погодився Амір з таємничою посмішкою. Потім раптом насупився:

- Оновлення. Одну хвилинку.

Тож АЗП мали щось на Ґанімеді. Чи щось що туди поклали, чи щось що там знайшли. У будь-якому випадку, таємничі двері підняли градус цікавості. Поки Амір читав і готував дайджест оновлення, Авасарала чухала верхню частину долоні і робила переоцінку власної позиції. Вона вважала, що Голден був там за спостерігача. Передова розвідка. Це могло бути помилковим. Якщо він мав зустрітися з цим нижче-радарів-ботаніком, АЗП можливо вже знає немало про монстра Боббі Дрейпер. Додайте той факт що голденів бос мав єдиний відомий зразок протомолекули і історія про колапс Ґанімеда починає обростати фактами.

Та були й пробіли. Якщо АЗП грається з протомолекулою, то свідоцтва відсутні. Психологічний профіль Фреда Джонсона не відовідає терористу. Джонсон це стара школа, а атака монстра – свіжак.

- Там була стрілянина, місс. Голден і його люди зустріли озброєний опір. Вони виставили периметр. Польовий аналітик не може наблизитись.

- Опір? Я вважала воно мало бути закинутим. В кого, курва, вони стріляли?

- Чи маю я уточнити?

- В бога душу мать!

За сорок світлових хвилин щось важливе відбувалося, а вона тут, не в її спальні, намагається розібратися, притискаючи вухо до стіни. Розчарування було майже фізичним. Воно відчувалося мов тебе розчавили.

Сорок хвилин туди, сорок хвилин назад. Щоб вона не сказала, який би наказ не віддала воно дійде туди майже за півтори години незважаючи на те що ситуація була вочевидь, швидкозмінною.

- Витягніть його, - наказала вона, - Ґолдена, Бертона. Їх пінквотерівських друзів. І таємничого ботаніка. Усіх їх. Зараз.

Амір в Атланті затих.

- Якщо вони в перестрілці, місс…

- Тоді відправте людей, розбийте перестрілку і тоді витягуйте. Спостереження скінчено. Закругляємось.

- Так місс.

- Повідомте мене як тільки буде зроблено.

- Так місс.

Вона спостерігала за обличчям Аміра поки оформлювала, підписувала і відправляла наказ. Вона могла практично уявити собі екран, дотик його пальців. Вона наказувала діяти швидше, продавити її наміри швидше швидкості світла і покінчити з цією маячнею нарешті.

- Наказ відправлено. Як тільки будуть новини від польового аналітика я вас наберу.

- Я буду тут. Якщо я не виходитиму на зв’язок, сробуйте після того як я прокинусь. Вона скинула зв’язок і відкинулась назад. Її розум був схожий на рій бджіл. Джеймс Голден знову змінив гру. У хлопця до цього талант, але саме через це він стає відомою змінною. А той інший, той Менґ прийшов з її сліпої зони. Чоловік міг бути кротом, або добровольцем, або дурилкою картонною призначеною для заманювання АЗП у пастку. Вона вирішила вимкнути світло і спробувати поспати, але відкинула таку ідею як погану інвестицію.

Намісто того, з’єдналася з дослідницькою базою даних розвідки ООН. Лиш за півтори години до того, як вона почує ще щось. Тим часом, їй було важливо дізнатися хто такий цей Праксідікі Менґ і чому він важливий.

Розділ дев’ятнадцятий: Голден.

- Наомі, готуй корабель. Ми маємо забратися з цього супутника. Ми маємо зробити це прямо зараз.

Повсюди навколо капітана поширились чорні нитки, він сам опинився у центрі чорної павутини. Він знову був на Еросі. Він бачив тисячі тіл перетворених на щось інше. Він вважав що все скінчено, але Ерос продовжував наближатись. Вони з Міллером вибралися але Міллера все одно було впольовано.

Тепер воно повернулося за ним.

- В чому питання, Джиме? – запитала старпом по радіо, - Джиме?

- Готуй корабель!

- Це штука, - сказав Амос, звертаючись до Наомі, - як на Еросі.

- Боже кріпкий, вони…- Голден хотів справитися з задухою, поки страх піднімався горлом, крадучи його можливість говорити. Серце під ребрами стукотіло так, нм хотіло робитися назовні і він дійшов аж до перевірки рівня кисню на нашоломному екрані. Почуття було, немов в кімнаті не вистачає повітря.

Краєм ока він помітив немов щось повзло по стіні, схоже на відірвану руку, лишаючи за собою слід брунатного слизу. Коли капітан зірвав і навів на руку гвинтівку, воно перетворилося на пляму крові під прозорою ділянкою льоду.

Амос підійшов до нього, з турботою на своєму широкому обличчі. Голден відмахнувся від нього, потім опустив гвинтівку прикладом до низу, і притулився до найближчого ящика аби перевести подих.

- Нам, скоріш за все, варто вибиратися, - сказав Венделл. Він з Паулою підтримували пораненого. Чоловік мав проблеми з диханням. Маленька, червона бульбашка крові зибралася під його лівою ніздрею. Надуваючись і здуваючись щоразу, коли поранений робив болісний, задушливий подих.

- Джиме? – сказала Наомі йому у вухо своїм м’яким голосом, - Джиме я все бачила через Амосову камеру і розумію що це означає. Я приготувала корабель. Той криптований локальний трафік? Він повністю зник. Я думаю, всі пішли.

- Всі пішли, - луною повторив капітан.

Куці залишки пінквотерівців витріщились на нього, стурбованість на обличчах змінилась страхом. Їх заразив його власний, капітанський терор, хоч вони й гадки не мали що то за чорні нитки. Вони бажали щоб він щось зробив, він сам знав що повинен щось зробити але навіть поміркувати що саме потрібно він не мав жодної змоги. Чорна павутина наповнила його голову миготливими картинками, що крутилися занадто швидко аби мати якийсь сенс, типу відео що програється на високій швидкості: Жулі Мао у своєму душі, її оточено чорними нитками, її тіло покручене у нічне жахіття; тіла розкидані на підлозі радіаційної камери; схожі на зомбі виходять з вагону на Еросі, забльовуючи усих навколо брунатною жижею, навіть краплина якої є смертельним вироком; відео, що демонструє жахливе видиво на яке перетворився Ерос; торс, обдертий до ребер і однієї руки тягне себе через протомолекулярний ландшафт у якійсь невідомій місії.

- Кепе, - заговорив Амос, і торкнувся голденової руки. Той відсахнувся, ледь не впавши в процесі.

Ковтнувши клубок кислої слини, нарешті промовив:

- Добре, я тут. Рушаймо. Наомі. Викличи Алекса. Нам потрібен «Росі».

Наомі мить не відовідала, потім мовила: - як щодо блоку..

- Прямо, блять, зараз, Наомі! – заверещав Джим, - Прямо, блять, зараз! Викликай Алекса прямо зараз!

Вона не відповіла, але підстрелений зробив один останній гострий подих, а потім впав, майже потягнувши за собою теж пораненого Венделла.

- Нам треба йти, - Голден звернувся до Венделла, маючи на увазі «ми йому не можемо допомогти. Якщо лишимося то помремо усі». Вендел кивнув, але став на одне коліно і почав знімати з чоловіка легку броню, відмовляючись розуміти. Амос зірвав з розгрузки аварійний мед пакет, впав біля пінквотерівця, і почав давати раду пораненому поки Паула споглядала з побілівшим обличчям.

- Маємо йти, - знову нагадав Голден, бажаючи ухопити Амоса і трясти поки до нього не дійде, - Амосе, зупинись. Ми маємо йти прямо зараз. Ерос…

- Кепе, - перервав його Амос, - з усією повагою але це не Ерос. Потім механік дістав з мед пакету шприц і поставив пораненому ін’єкцію, - немає радіоактивних камер, немає сручих зомбі. Лиш один розбитий бокс, купа мертв’яків і ці чорні нитки. Ми не знаємо що це за хуйня, але це не Ерос. І ми цього хлопця не покинемо.

Маленька, раціональна ділянка джимового мозку знала що він правий. Ба більше: він хотів вірити, що особа, якою він все ще залишався, ніколи не вирішить покинути навіть абсолютно невідому людину, і значно впевненіше він не покине що був за них поранений. Він змісив себе зробити три глибокі і повільні вдохи. Пракс вмостився збоку від Амоса і тримав медкомплект.

- Наомі, - звернувся капітан до старпома, бажаючи вибачитись на підвищення тону.

- Алекс вже рухається, - відповіла та твердим, але без тіні звинувачення голосом, - він на відстані декількох годин. Пробратися крізь блокаду буде не дуже просто, але він вважає що знайшов підходящий кут. Де йому сідати?

Голден зрозумів, що відповідає ще до того, як прийняв рішення.

- Нехай сідає біля «Сомнамбуліста». Я його комусь передам. Зустрічай нас ззовні шлюзу.

Він дістав з кишені магнітний ключ від «Сомнамбуліста» на мотузочці і кинув Венделу.

- Це допустить вас в корабель, до якого ви збиралися. Вважайте це авансом за надані послуги.

Венделл кивнув, і повернувся до пораненого. Схоже, що чоловік дихав.

- Його можна переносити? – запитав капітан у механіка, гордий тим як твердо звучить його голос, намагаючись не думати про те, що хвилину назад він хотів лишити помирати людину.

- Без варіантів, Кеп.

- Тоді хтось його має забрати, - вів далі кеп. Не ти, Амосе. Мені потрібен ти попереду.

- Я візьму його, - згодився Венделл. Все одно з цією рукою з мене кепський стрілець.

- Праксе, допоможи йому, ми маємо збіса швидко звідси забратися.

Вони йшли так швидко, як тільки могли йти поранені. Повз чоловіків і жінок яких вони вбили, і що було більш жаским, тих яких не вони. Повз маленьке, спокійне тіло Катоа. Погляд Пракса затримався на ньому, але Голден ухопив ботаніка за бронежилет і штовхнув у люк.

- Мей все ще немає, - сказав він, - будеш нас затримувати, підеш далі сам.

Погроза змусила його почуватися мов гімно, рівно в той самий момент, коли зірвалася з вуст, хоча і пустою не була. Пошуки професорської дівчинки перестали бути пріоритетними як тільки вони знайшли чорні пацьорки. І поки він був чесний з собою, лишити вченого позаду, могло означати не бути там, де він знайде свою дочку, перетвореною протомолекулою на монстра, з отворів, з якими вона не народжувалась, витікатиме брунатна жижа, чорні поворозки виповзатимуть з носа і очей.

Старший пінковтерівець, що був залишений прикривати їх тил підбіг допомагати переносити пораненого без жодного запрошення. Пракс мовчки передав йому пораненого, і прослизнув за спиною Паули, поки вона сканувала автоматом коридор попереду себе.

Коридори які були нудними по дорозі туди, по дорозі назад стали зловісними. Замерзші текстури, що нагадували Голденові павутину коли вони йшли туди, виглядали венами якоїсь живої істоти. Їх пульсація була спричинена адреналіном, від якого сіпалися очі.

Вісім ремів надходило з Юпітера на поверхню Ґанімеду. Це з магнітосферою. Як швидко ростиме протомолекула тут, де Юпітер безкінечно постачатиме енергію? Ерос став чимось лякаючи-потужним відтоді, як протомолекула узяла гору. Чимось, що може прискорюватись до неймовірних швидкостей без інерції. Чимось, що може (якщо вірити доповідям) змінити саму атмосферу і хімічний склад Венери. І це лише з мільйоном людських носіїв і тисячею мільярдів тон скелястої маси для початку.

Ґанімед мав в десятки разів більше людей і на багато порядків більшу масу за Ерос. Що може стародавня чужинська зброя зробити з подібним щедрим даром?

Амос відкрив останній люк до тіньової бази, і команда повернулася назад в тунелі Ґанімеду з серйозним коридорним рухом. Голден не помічав нікого, хто б діяв як інфікований. Безумні зомбі не впиріщувались в тебе через коридор. Стіни і підлогу не покривав шар брунатного блювотиння з інопланетним вірусом в очікуванні людини-носія. Людей не загонили в зони смерті винайняті «Протоґеном» бандити.

«Протоґена» не стало. Сверблячка, що муляла Джимові десь далеко-далеко, пробилася веред. «Протоґена» не стало. Капітан допомагав його знищенню. Він знаходився у кімнаті, коли помер архітектор еросівського експерименту. Марсіянський флот ядерними ракетами перетворив Феб на дуже розріджений газ, що його було всмоктано потужною магнітосферою Сатурну. Ерос розбився у кислотній, розпеченій мов автоклав атмосфері Венери, куди не потикаються земні кораблі. Голден власноруч забрав у «Протоґена» єдиний вцілілий зразок протомолекули.

То хто привіз її на Ґанімед?

Він передав зразок Фреду Джонсону як важіль впливу на мирних перемовинах. Альянс Зовнішніх Планет отримав чимало поступок під час хаосу що послідував після швидкоплинної війни внутрішніх планет. Але не всього чого бажали. Флот внтурішньопланетників навколо Ґанімеду був доказом цього.

Фред мав єдиний зразок протомолекули у всій Сонячній системі. Тому що отримав його від Голдена.

- Це був Фред, - сказав він вголос, не усвідомлюючи цього.

- Що був Фред? – запитала Наомі.

- Це. Те що тут сталося. Він це зробив.

- Ні – стала на захист Наомі, - ми цього не знаємо.

Повітря в коридорі потемніло від диму, нудотливий сморід горілого волосся і плоті примусив Джима відмовитися від відповіді. Амос підняв руку зупиняючи групу і пінквотерівці спішившись, зайняли оборону. Амос пройшов по коридору до перехрестя і декілька секунд вдивлявся ліворуч.

- Щось тут недобре сталося, - нарешті доповів він, - в мене півтузеня мертвих, більше за тих, які святкували.

- Вони озброєні?

- О так.

Голден, який намагався добитися проходу крізь них словами, Голден що подобався Наомі, якого вона чекала назад, майже не пручався коли сказав «проведи нас повз них».

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска и скачивания книг

Книжный Бот

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник