Війна Калібана

Перекладач щиро дякує режисеру і продюсеру пану Олегові Ущенко,

за допомогу у відтворення справжньої говірки

долини Марінера.

Війна Калібана

Пролог. Мей.

- Мей ? – мовила міс Керрі, - будь-ласка, відклади своє малювання. Твоя мама прийшла.

Їй знадобилося декілька секунд, аби зрозуміти що сказала вчителька не через те, що Мей не знала слів – їй вже було чотири а не три, а тому що слова не співпадали з тим, що вона знала. Мама не могла за нею прийти. Мамуся полишила Ґанімед і переїхала жити на Цереру, тому що як каже татусь, їй потрібно трохи часу-тільки-для-матусі. Проте сердечко заколотилось: Мей подумала, що ВОНА повернулася.

- Матусю?

Звідти, де за опущеним мольбертом сиділа дівчинка, коліна міс Керрі закривали їй вид на двері роздягальні. Руками, липкими від фарб для малювання пальцями, червоною, синьою, зеленою, що змішалися на долоньках, вона ухопилась за ногу міс Керрі не для того щоб посунути її та більше аби спертися при вставанні.

- Мей! – заволала міс Керрі.

Дівчинка подивилася на плями фарби на штанях міс Керрі та на контрольований гнів на широкому, темному обличчі жінки.

- Пробачте мені, міс Керрі.

Нічого страшного, - мовила вчителька тоном, який на справді означав щось страшне, але дівча не заслуговувало на покарання, - будь-ласка, помий руки а потім прибери місце свого малювання. Я прихоплю малюнок і ти зможеш дати його твоїй мамі. Це собачка?

- Це космічний монстр.

- Це дуже гарний космічний монстр. А тепер, будь-ласка, помий руки серденько.

Мей кивнула, повернулась і чкурнула в ванну кімнату так, що аж халат їй затріпотів, мов ганчірка, яка потрапила у повітропровід.

- І не торкайся стін!!

- Пробачте, міс Керрі.

- Нічого. Просто витри їх після того, як помиєш руки.

Повний напір води змив усі кольори і завитки з її шкіри. Дівчинка швиденько, не турбуючись про розбризкану воду висушила руки. Неначе змінився вектор у гравітації – не до підлоги її штовхнуло а до дверей, у передпокій. Інші діти спостерігали з цікавістю і захопленням, - Мей відтирала зі стіни відбитки пальців, кидала баночки з фарбою у коробку, коробку у шафу. Навіть робочий халат стягнула через голову, не чекаючи поки міс Керрі допоможе їй і швиргонула в кошик для сміття.

У передпокої вихователька стояла поряд з двома дорослими, жоден з яких не був її мамою. Одна жінка, дівчинці не відома, обережно тримала малюнок космічного монстра в руках а на обличчі привітну посмішку. Іншим був доктор Стрікленд.

- Ні, вона дуже добре вміє ходити в туалет, - сказала міс Керрі, - але звісно, іноді трапляються

інциденти.

- Звісно, - погодилась жінка.

- Мей! – вигукнув доктор Стрікленд, нахилившись так низько, що став лиш трошки вищим за неї, - як справи у моєї улюблениці?

- А де, - почала було вона, і не встигла вимовити «матуся», як доктор Стрікленд узяв її в оберемок.

Він був більшим за татка і пах сіллю. Поляскав її по спині, полоскотав її боки і дівча так сильно зареготалося, що більше не могло вимовити а ні слова .

- Дуже вам дякую, - сказала жінка.

Приємно було з вами познайомитись, - міс Керрі потиснула жінці руку – нам справді приємно що Мей в нашому класі.

Доктор Стрікленд продовжував лоскотати Мей, допоки двері, що вели до садочку по системі Монтесорі позаду нього не за герметизувалися. Нарешті дівчинка змогла перевести дихання:

- Де матуся?

- Вона чекає на нас, - відповів доктор Стрікленд, - ми відведемо тебе до неї прямо зараз.

Новіші коридори Ґанімеду були широкими, розкішними а рециклери ледь працювали. Листя арекової пальми, гостре, мов леза ножів випиналося у всі боки з тузенів гідропонних горщиків. Широке, жовто-зелене з прожилками листя сциндапсуса спускалося зі стін. Просте, темно-зелене листя тещиного язика протикалися крізь усі інші рослини. ЛЕД світильники повного спектру струменили біло-золотавими променями. Тато розповідав що саме так і виглядає сонячне світло на Землі. Мей уявляла ту планету як величезне, складне сплетіння рослин і коридорів над якими лінійкою світить сонце з яскраво-блакитного склепіння-неба, і ти можеш перелізти через стіни, опинившись будь-де.

Мей поклала голову на плече доктора Стрікленда, дивлячись з-за його спини і у голос промовляючи назву кожної рослини, повз яку вони проходили. Сансв’єрія трьохполісна. Епіпремнум золотистий. Промовляння назв завжди викликало у тата посмішку.

Коли вона це робила самотужки, це дозволяло їй почуватися спокійніше.

- Ще хтось? – запитала жінка. Вона була красивою, та її голос Мей не подобався.

- Ні, - відповів Доктор, - Мей тут була останньою.

- Хризалідокарпус жовтуватий, - називала далі Мей.

- Добре, - промовила жінка, і потім знову, більш м’яко, - добре.

Чим ближче вони підходили до поверхні, тим ширшими ставали коридори. Старіші коридори здавалися бруднішими, навіть при тому, що бруду на них не було. Вони просто довше експлуатувалися.

Квартири з лабораторіями знаходились біля поверхні, там де жили бабуся і дідусь Мей, коли вони прилетіли на Ґанімед. У ті часи нічого глибшого не було. Повітря тут, на горі смішно пахкотіло а рециклери гули і дзижчали, працюючи постійно.

Дорослі не розмовляли один з одним, але доктор Стрікленд час від часу згадував про дівчинку і запитував: який в неї улюблений мультик? Хто в неї найкращий друг у школі? Що вона їла на сніданок сьогодні? Мей очікувала, що він почне задавати ті наступні питання, які задавав завжди і вже наготувала відповіді на них.

- В тебе в горлі не дере? Ні.

- Ти проснулась мокрою від поту? Ні.

- На цьому тижні в твоїх какулях була кров? Ні.

- Ти приймала свої ліки двічі кожного дня? Так.

Але цього разу, доктор Стрікленд нічим цим не цікавився. Коридор, по якому вони йшли, робився старішим і вужчим, аж поки жінка мала перейти позад них, аби пропустити людей які йшли на зустріч. Вона все ще тримала в руках малюнок, який аби не зобгався, був згорнутий трубкою.

Доктор зупинився біля непозначених дверей, узяв Мей на інше плече і дістав з кишені ручний термінал. Він щось натиснув у програмі, яку Мей ніколи ще не бачила і двері розгерметизувалися з грубим ляскотом, як у старому фільмі. Прохід було завалено сміттям і старими металевими ящиками.

- Це не лікарня, - озвалася дівчинка.

- Це спеціальна лікарня, - заспокоїв її доктор Стрікленд, - ти тут ще не бувала, еге ж?

Мей це місце не було схожим на лікарню. Це було схоже на один з тих покинутих тунелів, про які іноді згадував татусь. Залишки з тих часів, коли Ґанімед розбудовувався і які тепер ніхто не використовував, окрім як комори. Тут був повітряний шлюз через який вони пройшли і тепер місце стало більш схожим на лікарню. У будь-якому випадку, воно було чистішим, пахло озоном мов у камері дезактивації.

- Мей! Привіт, Мей!

Це був один з старших хлопців. Сандро. Йому було майже п’ять. Мей помахала знайомому, коли доктор Стрікленд проходив повз. Мей стало трошки краще, коли вона зрозуміла що великі хлопці теж будуть тут. Якщо вони будуть, то це можливо о’кей, не дивлячись на те, що жінка яка прийшла з доктором Стріклендом не була її мамою. Що нагадало їй…

- Де мама?

- Ми підемо до матусі за пару хвилин, - сказав доктор Стрікленд, - та перед цим нам потрібно зробити пару маленьких справ.

- Ні, - відповіла Мей, - я не хочу цього.

Він відніс її до кімнати, яка була схожа на оглядову, лише без мультяшних левів на стінах і столи не мали форму усміхнених гіпопотамів. Доктор Стрікленд поставив її на сталевий оглядовий стіл і погладив по голівці. Мей схрестила руки і набурмосилась.

- Я хочу маму, - сказала вона і видала такий самий нетерплячий звук, як міг би зробити тато.

- Ну просто почекай прямо тут а я подивлюся, що можна зробити, - сказав доктор з посмішкою.

- Умеа?

- Я вважаю що ми готові починати. Зв’язатись з центром керування, завантажити і нехай випускають.

- Я їх повідомлю, а ти почекай тут.

- Я хочу мій малюнок, - озвалася Мей. – це не для вас. Це для матусі.

Жінка подивилася на малюнок у своїх руках так, начебто вперше його побачила. Потім розгорнула папір.

- Це матусин космічний монстр, - сказала дівчинка. Цього разу жінка посміхнулася. Вона протягнула малюнок і Мей його забрала, випадково трошки зібгавши, але не звернула на це увагу. Потім знову схрестила руки, похнюпилась і забурмотала.

- Тобі подобаються космічні монстри, дитино? – запитала жінка.

- Я хочу свою маму.

Жінка ступила ближче. Вона пахла як фальшиві квіти і пальці її були сухорлявими. Вона спустила Мей на підлогу:

- Ходімо, дитино. Я тобі дещо покажу.

Жінка пішла геть і хвилину Мей коливалась. Жінка їй не подобалась, але бути на одинці не подобалось ще більше. Вона почимчикувала слідом. Жінка пройшла прямо в короткий коридор, вставила ключ-код в чималі металеві двері, схожі на шлюз старої моделі і коли двері відчинились, увійшла. Мей йшла слідом. В новій кімнаті було холодно. Мей це не подобалось. Там не було оглядового столу, просто чималий скляний ящик типу такого, в якому вони тримали рибу в акваріумі, лише сухий всередині, і штука, що сиділа в ньому рибою не була. Жінка рухом покликала Мей ближче, і коли та підійшла, різко вдарила по склу.

Річ всередині подивилася в бік джерела звуку. Це був чоловік, тільки голий і шкіра його не була схожа на шкіру. Очі світилися блакиттю, немов у голові горів вогонь. І щось не так біло з руками.

Він торкнувся скла і Мей заверещала.

Розділ перший: Боббі.

- Снупі знову вийшов, - сказав рядовий Гіллман, - мабуть командир має на нього добрячий зуб.

Сержант-комендор корпусу морської піхоти Марсу Роберта Дрейпер збільшила приближення на дисплеї шолому обладунків, глянувши туди, куди вказував Гіллман. За двісті п’ятдесят метрів, підрозділ з чотирьох морських піхотинців ООН, підсвічений ззаду гігантською банею теплиці, яку вони охороняли тупцював навколо свого аванпосту. Баня теплиці, майже ідентична тій, яку у цей самий час охороняв її власний загін.

Один з чотирьох оонівських морпіхів мав якісь підкопчені плями на шоломі, які виглядали мов вуха бігля.

- Ага, це Снупі, - підтвердила Боббі, - він у кожному патрулі сьогодні. Цікаво, що він утнув.

Наряд по охороні теплиць на Ґанімеді означав що потрібно робити все що можеш, аби тримати думки зайнятими. В тому числі перемивати кістки колег з іншої сторони.

Інший бік. Вісімнадцять місяців тому не було сторін взагалі. Внутрішні планети були однією великою, радісною, з легкими відхиленнями родиною. Спочатку стався Ерос, а тепер дві суперсили поділили сонячну систему між собою. Лише Ґанімед, житниця супутників Юпітера, лишилася єдиним супутником, яким не хотіла поступатися жодна з сторін.

Як єдиний супутник з магнітосферою у радіаційному поясі червоного гіганта, це було ексклюзивне місце для культивації тепличних культур. Для того, щоб вберегти теплиці і хабітати¹ від нещадних восьми ремів² в день, якими опромінював Юпітер поверхню Ґанімеду, потрібне екранування.

Обладунки Боббі були розроблені для того аби боєць міг пройти через кратер залишений ядерною зброєю через декілька хвилин після вибуху. Він також непогано вберігав марсіянських морпіхів від підсмаження Юпітером.

Позаду земного патруля, їх баня світилася на дні слабкого світлового тунелю утвореного сонячним світлом, яке концентрували гігантські орбітальні дзеркала. Навіть з дзеркалами, більшість земних рослин могла загинути від скудоти сонячного світла. Лиш серйозно модифіковані версії останніх, що їх вивели ганімедські вчені мали шанс вижити в слабких цівках фотонів, що струменіли з дзеркал.

- Скоро бути сходу, - мовила Боббі, продовжуючи спостереження за земними морпіхами перед їх бараком, розуміючи що вони самі також є об’єктом спостереження.

На додачу до Снупі, вона помітила ще й Стампі³: чоловіка чи жінку, зростом ніяк не вище метра з чвертю. Вона міркувала, яким прізвиськом ті люди нагородили її саму? Мо’ Біг Ред. Її броня все ще мала марсіянський камуфляж. Не настільки довго вона ще на Ґанімеді аби нанести сіре з цятками білого.

Одне за одним з інтервалом п’ять хвилин, орбітальні дзеркала моргнули на прощання, разом з Ґанімедом ховаючись у тінь Юпітера на декілька годин. Сяйво в теплицях позад неї змінилося на актинічно-синє: увімкнулося штучні ліхтарі. Хоча загальний рівень освітлення впав не сильно, тіні змістилися дивним чином. Сонце що знаходилось над ними, тут не мало навіть диску а було просто найяскравішою зіркою, що мигнула, проходячи повз лімб Юпітера, хвилинку зробивши тонесеньку систему кілець помітною.

- Вони повертаються, - доповів капрал Тревіс, - Снупі прикриває тил. Бідося. Ми теж відчалимо?

Боббі огледіла невиразний, брудний лід Ґанімеду. Навіть у свої хайтеківській броні вона, здавалося, відчувала холод супутника.

- Ні.

Загін побурчав, але вишикувався у колону, яку вона повела низькогравітаційним човганням на патрулювання. На додачу до Гіллмана з Тревісом, у цей звичайний патруль їй підкинули рядового салаґу на ймення Гураб. Не зважаючи на те, що він був морпіхом всього лише півтори хвилини, його бухтьож говіркою Долини Марінера звучав так сам голосно як двох інших.

Сержантка не могла їх звинувачувати, бо це було виконання завдання, яке не мало сенсу. Щось для марсіянських бійців на Ґанімеді, аби завантажити їх хоч чимось. Якщо Земля вирішить що їй потрібен увесь Ґанімед, то четвірка піхтури, які гуляли попід теплицями не змогла б їх зупинити. З тузенями військових кораблів Землі і Марсу, що знаходились у напруженій рівновазі на орбіті, про початок бойових дій наземні хробаки дізнаються тоді, коли поверхню почнуть бомбардувати.

Зліва баня піднімалася на майже кілометр: трикутні скляні панелі, розділені миготливою розпірною системою кольору міді, які перетворювали всю структуру на масивну Фарадеєву клітку⁴. Боббі ніколи не бувала в середині теплиць. Її командировано з Марсу як частину військ, яких переміщували до зовнішніх планет і відправлено патрулювати майже з першого дня. Раніше Ґанімед для неї був космопортом, невеличкою базою морпіхів, ще менший аванпостом: все це на разі вона називала домівкою.

Човгаючи навколо бані, Боббі спостерігала за невиразним ландшафтом. Без катастрофічних подій Ґанімед не зміниться. Поверхня складалася з силікатних скель та водяного льоду, лишень на пару градусів теплішого за космос. Атмосфера була кисневою, але настільки розрідженою що вільно могла слугувати у якості промислового вакууму. Ерозія як і погода були відсутні. Все змінювалось, коли з космосу падала скеля, або проривалась з рідкого ядра тепла вода, утворюючи короткоживучі озера. Обидві пригоди вібувалися не часто. Вдома, на Марсі, вітер і пил змінювали ландшафти щогодини. Тут вона ступала в свої сліди, які залишала за день до того, і за день до того, і за день до того. Якщо вона ніколи не повернеться, ці сліди можуть її пережити. Подумки вона вважала це дещо жаским.

Ритмічне вищання почало пробиватися через нормальні тихі шипіння і стукіт, що їх продукувала її підсилена броня. Зазвичай вона мінімізувала свій прозорий дисплей, бо він був настільки забитий інформацією, що морпіх знав геть усе, крім того що було прямо перед ним. Тепер вона його відкрила, і за допомогою підморгування та рухів ока відкрила екран діагностики. Жовтий колір попередив сержантку про низький рівень гідравлічної рідини у приводі лівого коліна скафандру. Десь протікає, але дуже помалу, бо костюм не може знайти де саме.

- Агов, хлопці, на хвилинку зупиніться, - сказала Боббі, - Гіллі, в тебе є запасна гідравлічна рідина?

- Так, - відповів Гілламан, вже діставши потрібне.

- Чи не міг би ти приснути мені в ліве коліно?

Поки Гіллман зігнувшись працював над її скафандром, Гураб і Тревіс почали спірку, здається про спорт. Боббі зійшла з їх частоти.

- Це стародавній скаф, - озвався Гіллман, - тобі реально потрібен апгрейт. Такі ситуації виникатимуть все частіше, знаєш.

- Так, я подбаю про це, - відповіла Дрейпер. Та сказати було простіше, аніж зробити. Роберта була не тієї форми, аби підійти до стандартного костюму, і керівництво поганяло її через вогонь, воду і мідні труби щоразу при замовленні кастомного виробу. Трошки за два метра зростом, вона лиш на вершок була вища за середнього чоловіка з Марсу, але завдячуючи полінезійські крові при одному g вона важила більше ста кілограмів. Ні грама з яких не було жиром, проте мускулатура зростала щоразу, варто їй було хоча б пройти повз спортзал. Як морпіх вона тренувалась весь час.

Теперішній костюм був першим за дванадцять років активної служби, який взагалі нормально пасував. Та не зважаючи на те що він почав демонструвати свій вік, підтримувати його у формі було легше, аніж просити і благати новий.

Гіллман якраз почав збирати інструменти, як радіо сержантки ожило:

- Четвертий аванпост викликає круп’є. Відповідайте

- Четвертий, прийнято, - відповіла Боббі, - це круп’є один. Кажіть.

- Круп’є один, де ви є? Запізнюєтесь на півгодини, а там якесь лайно відбувається.

- Пробачте, четвертий. Проблеми з обладнанням, - відповіла жінка дивуючись, що ж за лайно там відбувається. Але дивуючись не на стільки, аби запитувати про це на відкритій частоті.

- Негайно повертайтесь на аванпост. На аванпості ООН постріли. Ми вмикаємо блокаду.

Дрейпер переварювала почуте секунду. Потім помітила що її підлеглі спостерігають за нею зі збентеженням і страхом.

- Ее… земляни в вас стріляють? – нарешті запитала вона.

- Ще ні але вогонь ведеться. Тягніть свої дупи назад.

Гіллман встав на ноги. Боббі зігнула коліно і діагностика засвітилася зеленим. З вдячністю кивнула Гіллі а потім наказала:

- Повертаємося на базу в двічі швидше. Марш.

Боббі з своїм загоном була за п’ятсот метрів від аванпосту, коли надійшов сигнал загальної тривоги. Прозорий дисплей повернувся на своє місце, перемкнувшись у бойовий режим. Сенсори почали шукати ворога і під’єдналися до супутника для огляду зверху. Вбудована у костюм зброя перемкнулася на режим вільного вогню.

Якби почалося орбітальне бомбардування то вже дзвеніли б тисячі алярмів, але вона нічим не могла б допомогти дивлячись у небо. Не було ані спалахів ані слідів ракет. Нічого, крім громади Юпітера.

Боббі бігла до аванпосту стрибками. Загін йшов за нею без слів. Людина, що навчилася користуватися костюмом який збільшував зусилля, при низькій гравітації могла швидко покривати значні відстані. Аванпост стало видно з-за бані через декілька секунд, і ще через секунду стала зрозуміла причина тривоги.

Морпіхи ООН наступали на марсіанський пост. Холодна війна довжиною в рік перейшла у гарячу фазу. Десь під шарами тренувань і дисципліни знайшлося місце здивуванню. Вона направду не вважала, що цей день колись настане.

Інша частина її взводу вийшла назовні і розпорошилася, утворюючи вогневу позицію фронтом в бік ООН. Хтось вивів на лінію Йожимбо і чотирьохметровий бойовий мек ⁵майорів над іншими морпіхами безголовим гігантом у силовій броні, повільно відслідковуючи цівками масивних гармат земні сили, що наближалися. Бійці ООН летіли на всіх парах.

Боббі дивувалася, чому ніхто не розмовляє. Тиша у її взводі була неприємною.

Варт було загону під її командуванням досягти лінії зіткнення, як костюм заверещав попередженням.

Картинка з супутника зникла, разом зі лінком на супутник. Статус життєдіяльності і справності її загону зник, коли перервався зв’язок з їхніми костюмами. Ледь чутна статика на загальному каналі зникла, залишивши ще більш неспокійну тишу.

Вона жестами розмістила свою команду на правому фланзі а потім пішла на пошуки лейтенанта Гівенса, її командира. Його скаф знайшовся у центрі оборони майже під меком. Вона підійшла, торкнулась його шолома своїм і прокричала:

- Що, блядь, відбувається Ель Те?

Він роздратовано на неї глянув і заволав у відповідь:

- Твої здогади такі самі як і мої. Ми не можемо сказати їм щоб не підходили, позаяк перешкоди а візуальні сигнали ігноруються. Перед тим як радіо відімкнулося, я отримав дозвіл на відкриття вогню, якщо вони підійдуть на пів-кліка до наших позицій.

Боббі мала ще пару сотень питань, але оонівці перетнуть п’ятисотметрову межу за декілька секунд, тож вона помчала на правий фланг до свого підрозділу. По дорозі вона наказала комп’ютеру відмітити сили, які наближалися як ворогів. Костюм повідомив про сім цілей. Менше третини землян з їхнього аванпосту.

В цьому не було сенсу.

Наказала комп’ютеру провести на дисплеї п’ятисотметрову позначку але хлопцям про режим вільного вогню не повідомила. Це було лишнім. Вони відкриють вогонь разом з нею навіть без знаття навіщо.

Оонівці перетнули кілометрову межу без жодного пострілу. Бігли розпорошено – шестеро попереду у нерівній лінії сьома прикривала тил в сімдесят метрах позаду. Прозорий дисплей обрав най лівішу фігуру у ланцюжку ворогів як ціль, узявши за замовчуванням найближчу. Щось ворухнулося в її голові і вона перенаправила комп’ютер, обравши саму останню ціль, наказавши її збільшити.

Раптово, маленька фігурка збільшилась у сітці наведення. По спині пройшов холодок і вона збільшила масштаб.

Фігура, яка гналася за шістьма морпіхами ООН була без скафандра. Тай людиною, кажучи щиро, вона теж не була. Шкіра вкрита хітиновими щитками, мов великими чорними накладками. Жахіття на місці голови було вдвічі проти нормально розміру і вкрите дивними наростами.

Але найбільш її непокоїли руки. Значно більші як для такого тіла і довші, вони були дитячою версією кошмару про руки. Руки троля під ліжком, або відьми, що продиралася через вікно. З постійною, маніакальною енергією, вони постійно згиналися і хапались ні за що.

Земні сили не атакували. Вони відступали.

- Вогонь по штуці, яка їх переслідує, - закричала Боббі ні до кого.

Перед тим, як оонівці перетнули межу, що спричинило б відкриття вогню марсіянами, річ їх наздогнала.

- Ох, дідько, - прошепотіла жінка і додала, - от же ж лайно.

Воно схопило одного морпіхи ООН своїми ручиськами і розірвала його як папірець. Титаново-керамічна броня розійшлась так само легко як і плоть в ній, випускаючи патьоки уламків технологій і вологих людських тельбухів купою на лід. Бійці які лишились дали дьору ще швидше, але монстра, який їх переслідував вбивство майже не затримало.

- Вбийте це! Вбийте це! Вбийте це! – заволала сержантка і відкрила вогонь. Тренування та технології її бойового костюму разом узяті складали напрочуд ефективну машину для вбивства. Як тільки її палець натиснув на гачок вбудованої зброї, потік двоміліметрових бронебійних куль вдарив по монстру зі швидкістю тисячу метрів за секунду. І лише за секунду вона вгатила п’ятдесят куль в нього. Істота була відносно повільною ціллю розміром з людину, і рухалася по прямій. Її система наведення дозволяла поцілити у об’єкт розміром з тенісний м’яч, яка рухався з надзвуковою швидкістю.

Кожна куля, яку вона випустила, вразила монстра.

Це не мало ніякого значення.

Кулі проходили крізь нього, скоріш за все помітно не сповільнюючись на виході. Кожен вихід кулі вибивав хмарку чорних патьоків, які падали на сніг замісто крові. Мов у воду стріляєш.

Пошкодження закривалися навіть швидше ніж виникали; єдиним знаком що його взагалі поцілили, був слід з чорних ниток.

А потім воно ухопило наступного оонівця.

Замість того аби розірвати на шматки як попереднього, воно розкрутило і швиргонуло землянина у повних бойових обладунках, які можливо важили більше п’ятиста кілограмів в бік Боббі. Її дисплей відслідковуючи земного морпіха по вхідні траєкторії люб’язно повідомив, що монстр кинув його не в її бік а прямо в неї. По дуже пологі траєкторії. Це означає швидко..

Вона нирнула в бік так швидко, як дозволяв її громіздкий костюм. Бідолашний землянин змів Гіллмана, що стояв за нею, і обоє зникли з очей, відбиваючись від льоду на летальних швидкостях.

Коли вона повернулася до монстра знову, він вбив ще двох оонівців.

Вся марсіанська лінія відкрила вогонь, в тому числі великий калібр Йожимбо. Двоє землян що вціліли, порскнули в різні боки від потвори, намагаючись відкрити своїм противникам лінію вогню. Монстр отримав сотні, тисячі уражень. Він зшивав себе до купи не спиняючи бігу, не затримавшись навіть після того, як заряд великої гармати детонував поруч.

Сержантка встала на ноги і приєдналася до вогневої завіси, але різниці не було. Істота врізалась в стрій марсіан, забивши двох морпіхів швидше аніж можна було це помітити. Йожимбо слизнув вбік значно моторніше, аніж можна було подумати про машину його розмірів. Боббі зрозуміла, що за пультом мав бути Саїд. Він вихвалявся, що може змусити мека танцювати танго, якщо захоче. Це теж нічого не значило. Ще до того, як Саїд зміг повернути гармати машини для пострілу в упор, монстр підійшов збоку і ухопившись за люк пілота зірвав двері. Саїда було вирвано разом з ременями безпеки і зашпурнуто на шістдесят метрів.

Інші морпіхи почали відходити, стріляючи назад. Без радіо не було жодної можливості їх координувати. Боббі зрозуміла що разом з іншими біжить в бік теплиць. Маленька і віддалена частина її свідомості розуміла, що метал і скло бань ніяким чином не захистять її від чогось, що може розірвати на дві частини броньованого морпіха і випотрошити дев’ятитинного мека. Ця ж сама частина свідомості зрозуміла марність намагань побороти терор.

Коли вона знайшла зовнішні двері в теплицю, з нею залишився лише один боєць. Гураб. Зблизька вона могла бачити його обличчя крізь броне скло шолому. Він волав щось, та вона не могла чути. Вона почала нахилятися уперед, аби торкнутися шоломами, коли він штовхнув її на лід. Чоловік молотив металевим кулаком по контрольній панелі дверей, намагаючись пробити собі дорогу всередину, коли потвора його дістала, легким рухом зірвавши з костюму шолом. Гураб на секунду застиг, обличчя в вакуумі, моргнув і відкрив рот у беззвучному крику. Наступним, таким само легким рухом було відірвано його голову.

Воно повернулося і по дивилося на Боббі, що продовжувала лежати на спині.

Ближче стало можливим роздивитися що воно має яскраві блактині очі. Палаючі, електрично-блактині. Красиві. Вона підняла зброю і тримала гачок натиснутим з пів секунди, аж поки зрозуміла що набої давно закінчилися. Істота поглянула на зброю з тим, що можна назвати цікавістю, потім перевела погляд в її очі і нахилило голову набік.

Ось воно, думала сержантка. Ось так я кінчу, не знаючи що це зробило і навіщо. Вмирання це ще так сяк, можна зрозуміти. Вмирання без жодної відповіді здавалося жахливо немилосердним.

Істота зробила крок до неї, потім зупинилась і задрижала. Нова пара кінцівок вихопилась з тулуба і замолотила в повітрі як мацаки. Голова потвори і так гротескна, здавалось, розпухла. Блакитні очі горіли яскраво, мов вогні в теплицях.

А потім воно вибухнуло у кулі вогню, шпурнувши жінку через лід і вдаривши нею об невисокий пагорб досить сильно для того, щоб амортизуючий гель затвердів, затримавши її на місці.

Вона лежала на спині, сповзаючи в безсівдомість. Нічне небо над нею почало спалахувати вогнями. Кораблі на орбіті стріляли один в одного.

Припиніть вогонь, - думала вона видираючись з темряви,- вони відступали. Припинити вогонь. ЇЇ радіо мовчало, костюм зламався. Вона так нікому і не розповість, що морпіхи ООН не атакували.

Чи ще щось атакувало.

Розділ Другий: Голден

Кавоварка зламалася знову.

Знову.

Джим Голден клікнув червоною кнопкою «Варити» ще декілька разів, розуміючи що все це дарма, але зупинитися не міг. Масивна і блискуча кавоварка, розроблена аби приготувати кави стільки, аби зробити щасливою цілий марсіянський екіпаж, відмовлялася робити навіть одне горня.

Чи навіть звук якийсь робити. Це не просто відмова готувати; це відмова навіть намагатися. Голден спробував закритими очима боротися проти кофеїнової головної болі, що стискала скроні і натиснув кнопку на найближчій стіні, аби увімкнути гучний зв’язок:

- Амосе, - сказав він в мікрофон.

Зв’язок не працював.

Почуваючись все більш безглуздим, він натиснув кнопку виклику ще декілька разів. Нічого. Відкрив очі і побачив що всі вогні на панелі погасли. Потім розвернувся і виявив що вогні на холодильнику і печі теж не світяться. Це була не тільки кавоварка: весь камбуз відкрито демонструє непокору. Капітан глянув на назву корабля, нещодавно нанесену на стіну камбуза і мовив: - хлопче, чому ти робиш мені боляче, якщо я тебе так сильно люблю?

Він дістав ручний термінал і набрав Наомі. Через декілька секунд вона нарешті відповіла:

- Ммм..Алло?

- Камбуз не працює, де Амос?

Пауза.

- Ти дзвониш мені з камбузу? Навіть коли ми на одному кораблі? Один крок до стінного терміналу це забагато?

- Стінний термінал на камбузі теж не працює. Коли я сказав «камбуз не працює» то не мав на увазі закручену гіперболу. Це в прямому сенсі означає що жоден прилад на камбузі не працює. Я набрав тебе тому що ти завжди носиш термінал з собою, а Амос майже ніколи. І ще тому, що мені він ніколи не каже над чим працює, а тобі повідомляє майже завжди. Отже, де Амос?

Наомі засміялася. Це був чудовий звук і він ніколи не перестане викликати посмішку на обличчі Джима:

- Він сказав що буде розбиратися з проводкою.

- Там живлення взагалі є? Чи ми втратили контроль, а ви хлоп’ята, не знаєте як повідомити мені цю новину?

Голден чув звук натискання клавіатури на тому кінці. Вона мугикала собі під ніс, працюючи.

- Ніт, - озвалася жінка, - єдине приміщення без живлення це камбуз. На додачу Алекс каже що у нас за годину бій з космічними піратами. Хочеш піднятися на місток і повоювати з піратами?

- Я не можу воювати піратів без кави. Я йду на пошуки Амоса, - мовив капітан, поклав слухавку і повернув термінал у кишеню.

Підійшов до трапу, який вів до кілю судна і викликав ліфт. Піратське судно рухаючись, могло підтримувати прискорення лише 1 g, тож їхній пілот Алекс Камаль, підтримував 1,3 g на курсі перехоплення. Все що вище 1 g робило трап небезпечним для використання.

За декілька секунд, міжалубний люк відкрився і ліфт, гудучи, зупинився біля його ніг. Джим ступив на нього і натиснув кнопку інженерного відсіку. Ліфт почав свій повільний шлях по шахті, між палубні люки відчинялися при його наближенні і зачинялися після проходу.

Амос Бертон був у майстерні, палубою вище інженерного відсіку. На вигляд складний агрегат стояв напіврозібраним на столі перед озброєним паяльним пістолетом механіком. Чоловік був зодягнутий у сірий, на декілька розмірів менший спортивний костюм, що розтягувався на широких плечах при кожному русі. На спині лишалась вишитою стара назва корабля «Тачі».

Джим зупинив ліфт і звернувся до кремезного:

- Амосе, камбуз не працює.

Амос не відволікаючись від роботи, махнув міцною рукою у нетерплячому жесті. Голден чекав. Через декілька секунд паяння, Амос нарешті опустив інструмент і обернувся.

- Звісно, не працює. Я ж бо витяг з нього ось цього лобура, - сказав він, вказуючи на пристрій, в якому він щойно копирсався.

- Ти можеш його повернути?

- Ні. Поки що ні. Не закінчив ще з ним.

Голден зітхнув:

- Це було настільки важливо, що ми вимкнули камбуз якраз перед розбіркою зі спраглою до крові бандою космічних піратів? Бо в мене голівонька справді вже починає бо-бо, і я б волів сьорбнути кави перед цією, знаєш, битвою.

- Ага, це було важливо, - відповів Амос, - мені пояснити чи на слово повіриш?

Джим кивнув. Взагалі-то він не сильно скучав за днями, які він провів на земному флоті, але випадково відчував ностальгію за абсолютною повагою до ланцюга командування. На «Росінанті» звання «капітан» мало значно більш розпливчасте визначення. Лагодити речі було амосовим обов’язком, але він опирався ідеї, що має повідомляти капітана про це щоразу.

Голден пропустив це повз вуха:

- Най будЕ. Але я б хотів аби ти мене попередив завчасно. Мені без кави кепсько.

Амос посміхнувся йому і посунув капелюха на задню частину голомозої, в основному, голови.

- Холєра, кепе. З цим я тобі допоможу, - сказав він і дістав з-за спини масивний металевий термос.

Я зробив певний аварійний запас, перед тим як вимкнув камбуз.

- Амосе я прошу пробачення за всі погані речі, які я щойно про тебе думав.

Механік лише махнув рукою і повернувся до своєї роботи:

- Забирай. Я вже чашку випив.

Джим позадкував у ліфт і повернувся на місток, ухопившись за термос як за рятувальну систему.

Наомі вмостилася на посту сенсорів і комунікацій, відмічаючи їхній прогрес у переслідуванні піратів. Кинувши погляд капітан помітив що вони опинились значно ближче, аніж передбачалося.

Він пристебнувся до кушетки на бойовому посту, потім відкрив найближчу шафку і дістав свою колбу для кави, передбачаючи що найближчим часом їм світить низька гравітація чи вільне падіння⁶.

Наповнивши ємність кавою з ніпелю термоса, Джим поцікавився:

- Ми наближаємося нечемно швидко. Що сталося?

- Піратський корабель дещо зменшив прискорення від початкового одного g. Вони скинули половину g за пару хвилин, потім ще за хвилину взагалі перестали прискорюватись. Комп’ютер відслідкував певні флуктуації у вихлопі їхнього рушія якраз перед цими подіями, тож я думаю гналися ми за ними занадто серйозно.

- Вони зламали свій корабель?

- Вони зламали свій корабель.

Капітан зробив великий ковток кави, обпік язика але не звернув на це уваги.

- І скільки тепер лишилося до перехоплення?

- Максимум п’ять хвилин. Алекс чекав щоби ти повернувся сюди і прив’язався перед тим, як почати гальмувати.

Джим натиснув клавішу виклику механіка і наказав:

- Амосе, пристібайся. До поганців залишилось п’ять хвилин, - потім перемкнувся на пілотську кабіну і запитав:

- Алексе, що скажеш?

- Я віру шо в них зломовси корабель, - відповів той говіркою марсіанської долини Марінера.

- Схоже, що це консенсус, - відповів кеп.

- Зробили втечу дещо складнішою.

Долина Марінера спочатку заселялася китайцями, індусами та техасцями. Алекс мав смаглявий колір шкір і чорне, мов воронове крило індуське волосся. Голден, народившись і вирісши на Землі, завжди знаходив дивним неспівпадіння, коли перебільшена техаська говірка долинала від людини, яка за даними мозку мала б говорити пенджабською.

- Але наш день легшим, - відповів капітан, прогріваючи бойовий піст.

- Привести нас до релятивістської зупинки за десять тисяч кліків. Я планую підсвітити їх лазером наведення і увімкнути гармати точкового захисту. Відкрити люки торпедних апаратів. Немає сенсу не виглядати максимально загрозливо.

- Йо, босс, - відповів Алекс.

Наомі крутнулася у своєму кріслі і посміхнулася капітанові:

- Б’ємо космічних піратів. Дуже романтично.

Голден не міг не усміхнутися у відповідь. Не зважаючи на те, що роба марсіянського офіцера, який був на три розміри коротший і на п’ять розмірів ширший для її високої та стрункої статури жительки Поясу астероїдів, жінка виглядала привабливо у його очах.

Її довге, кучеряве волосся було стягнуте у нерівний хвіст позаду голови. Суміш азійських, південноамериканських і африканських рис її обличчя була незвичайною навіть для плавильного котла Поясу⁷. Він глипнув на шатена, сина фермера з Монтани, яким був він сам у тьмяному відбитті екрану, почуваючись дуже узагальненим у порівнянні з..

- Ти знаєш, як сильно мені подобається все те, що змушує вживати тебе слово «романтичний», - сказав капітан, - проте боюся що мені не вистачає твого ентузіазму. Ми почали з того, що врятували сонячну систему від жахливою інопланетної загрози. А тепер що?

Джим добре знався лише з одним копом, та й то не довго. Під час серії жахливих катастроф під назвою «еросівський інцидент», Джим не на довго опинився у одній команді з худим, сивим та потовченим життям чолов’ягою на ймення Міллер. На момент їх зустрічі, Міллер вже полишив офіційну роботу, зациклившись на справі зниклої людини.

Якщо чесно, то друзями вони ніколи не були, але вирішили попередити знищення людської раси, яке хотіла організувати соціопатична корпорація за допомогою відновленої зброї інопланетян, яку усі помилково вважали супутником Сатурну. За цими мірками, їх партнерство було як мінімум успішним.

Джим шість років був флотським офіцером. Він бачив як гинуть люди, правда тільки на екрані радару. На Еросі тисячі людей помирали впритул до нього глупою смертю. Декількох з них він сам встрелив. При цьому отримав таку дозу опромінення, що до кінця життя має приймати ліки аби гальмувати розвиток раку у тканинах організму. Та все одно він відбувся легше, ніж Міллер.

Бо завдяки саме Міллеру, інопланетна зараза приземлилась не на Землі а на Венері. Але її це не вбило.

Чим би не було чужинське безладне перепрограмування, воно продовжувало діяти під товстим шаром планетарних хмар, і ніхто ще не зміг запропонувати жоден науковий висновок, вагоміший за «Гм. Дивно».

Порятунок людства коштував старому, втомленому белтерському⁸ детективу життя.

Порятунок людства перетворив Голдена на співробітника Альянсу зовнішніх планет, у обов’язки якого входило відслідковувати піратів.

Навіть у погані дні, він вважав що виграв від цієї оборудки.

- До перехоплення тридцять секунд, - повідомив Алекс.

Голден виринув зі спогадів і викликав інженерний відсік:

- Ти все там поприв’язував, Амосе?

- Підтверджую, кепе. Я готовий. Спробуй не підставити нашого красунчика під кулі.

- Сьогодні ніхто нікого не встрелить, - відповів капітан після того, як вимкнув зв’язок. Наомі все чула, і запитально підняла брову.

- Наомі, дай зв’язок. Я хочу викликати он тих наших друзів.

Через секунду, контроль зв’язку активувався на його пульті. Капітан направив вузький промінь на піратське судно і чекав, поки лінк засвітиться зеленим. Коли це сталося, він мовив: - Невизначений легкий транспорт, це капітан Джеймс Голден з ракетного фрегату «Росінант» під прапором Альянсу зовнішніх планет. Будь-ласка, відповідайте.

Навушник шипів статикою фонового випромінювання.

- Слухайте, хлопці. Давайте без цих ігор. Я знаю що ви знаєте хто я є. Я теж знаю що п’ять днів назад ви атакували харчовоз «Сомнамбуліст», вибили йому двигун і вкрали шість тон протеїну і усе їхнє повітря. Більш нічого про вас мені знати непотрібно.

Ще трохи шиплячої тиші.

- Ось моя пропозиція. Я втомився гнатися за вами, і я не дозволю вам вішати локшину мені на вуха, поки ви лагодите ваш зламаний корабель і тим самим знову починаєте веселі перегони. Якщо ви не подасте сигнал про вашу повну капітуляцію на протязі наступних шістдесяти секунд, то я випущу пару торпед з високотемпературною плазмою у вигляді корисного навантаження і переплавлю ваше судно на шлак. Потім я полечу додому і спатиму цю ніч дуже добре.

Нарешті статика була порушена хлопчачим голосом, якому ще зарано було присвячувати усе життя піратству.

- Ви цього не зробите. АЗП не є реальною владою. Ви не можете легально ні біса мені зробити, тож уйобуйте, - сказав голос, який звучав так, мов весь час був на межі пубертатного писку.

- Серйозно? Це все що ви можете сказати? – відповів капітан, - слухайте, на хвилинку забудьте про дебати щодо легітимності і повноважень влади. Подивіться на ладарне зображення мого судна. Ви є зшитим живою ниткою легким ваговозом, до якого хтось приварив саморобну гаусову гармату, а я – найсучаснішим марсіянським торпедоносцем, вогневої потужності якого стане на оплавлення невеликого місяця.

Голос на іншому кінці не відповідав.

- Хлопці, якщо навіть ви не визнаєте мене як прийнятну легальну владу, чи не могли б ви хоча б погодитись, з тим, що я можу шльопнуть вас коли захочу?

Зв’язок передавав тишу.

Голден зітхнув і потер перенісся. Не дивлячись на кофеїн, його головний біль відмовлявся зникати. Залишивши відкритим канал з піратами, він викликав пілота:

- Алексе, проший це корито з передньої гармати точкового захисту. Цілься в мідель⁹.

- Чекайте!! - заволав хлопчина з піратського борту, - Боже милий, ми здаємося!!

Голден розтягнувся при нульовому тяжінні після днів прискорення і посміхнувся сам собі. Ніхто сьогодні не стрілятиме, це вже точно.

- Наомі, скажи нашим новим друзям, аби передали тобі віддалене керування кораблем і давай їх доправимо на станцію «Тихо», хай трибунал АЗП розбирається. Алексе, коли вони полагодять свій двигун, проклади для нас зворотній шлях при половині g. Я буду в лазареті, шукатиму аспірин.

Голден розстібнув ремені свого проти перевантажувального крісла і штовхнувся в бік трапу. По дорозі, його ручний термінал задзвонив. Це був Фред Джонсон, номінальний лідер АЗП і їх особистий патрон на виробничі станції корпорації «Тихо», що тепер де факто стала штаб-квартирою АЗП.

- Йоу, Фреде. ЗлапАли наших голих піратів. Ведемо їх до суду.

Фредове велике темне обличчя зморщилося у посмішці: - оце поворот! Втомився їх мочити?

- Ні. Просто нарешті знайшов тих, які повірили в те, що я можу.

Фредова посмішка зникла, натомість він насупив брови:

- Слухай, Джиме, я тобі не тому телефоную. Якомога швидше повертайся на «Тихо», щось сталося на Ґанімеді.

Розділ третій: Пракс

Праксідікі Менґ стояв у прорізі дверей комори, вдивляючись у поле, на якому м’яко коливалось настільки глибоко зелене, що аж чорне листя і панікував. Склепіння бані над ним, темніше аніж мало б бути. Живлення ліхтарів, які допомагали дзеркалам було відімкнуте, а дзеркала…Він не міг думати про дзеркала.

Вогники кораблів, що билися над ними, були схожі на глюки дешевого екрану, рухів і кольорів яких там не мало би бути. Ознаки того, що щось пішло зовсім не так. Він облизнув губи. Має ж бути вихід. Має бути вихід, як їх врятувати.

- Праксе, - сказала Доріс, - ми маємо йти.

Передній край низькоресурсної агроботаніки, Гліцин кенон, сорт соєвих бобів настільки глибоко модифікований, що майже став новим видом за останні вісім років Праксового життя. Вони були причиною того, що його батьки не бачили єдину внучку наживо. Вони, і ще декілька речей знищили його шлюб. Він міг бачити на полі вісім нових різновидів розроблених хлоропластів з мінімальними відмінностями, кожен з яких розтягував найбільше протеїну на кожен фотон. Його руки тремтіли. Він ось-ось виблює.

- У нас хвилин п’ять лишилось до зіткнення, - знову озвалася Доріс, - ми маємо евакуюватися.

- Я їх не помічаю, - сказав Пракс.

- Вони рухаються швидко. Коли ти їх помітиш, то вже не побачиш. Всі інші вже пішли. Ми останні

А тепер хутко до ліфту.

Величезні орбітальні дзеркала завжди були його союзниками, освітлюючи його поля на кшталт сотень блідих сонць. Неможливо повірити що вони зрадили. Це була ненормальна думка. Дзеркала раптово падали на поверхню Ґанімеда, на його теплиці, на його сою, на плоди праці усього життя без розбору. Це була жертва причин і наслідків, як власне, і все інше.

- Я типу йду, - сказала Доріс, - якщо ви тут залишитесь на чотири хвилини, ви помрете.

- Чекай, - озвався Пракс. Він побіг у теплицю. З краєчку найближчого поля упав на коліна і запустив руки в родючий чорнозем. Його запах був схожий на аромат доброго пачулі. Заглибив пальці як тільки зміг, діставши пригорщею клубок коренів. В руках опинилася невелика, тендітна рослинка.

Доріс вже була в вантажному ліфті, готова опуститися в печері і тунелі станції. Пракс чкурнув

до неї. З рослиною, яку було потрібно вберегти, бані раптово стали жахливо небезпечними. Він кинувся у двері і Доріс натиснула на екран. Широка металева кімната рипнулась і посунула донизу. Зазвичай вона переміщувала важкий реманент: знаряддя для розпушування ґрунту, трактор, тони гумусу з-під станційних рециклінгових апаратів. Тепер в ній було лиш троє: Пракс, що сидів на підлозі зі схрещеними ногами, паросток сої в його долонях та Доріс яка жувала нижню губу і вдивлялася в ручний термінал. Ліфт здавався завеликим.

- Дзеркала можуть і не поцілити.

- Можуть. Але в них тринадцять сотень тон скла і металу. Ударна хвиля буде значною.

- Бані можуть встояти.

- Ні, - відрубала жінка. Пракс перестав з нею розмовляти.

Ліфт гудів і клацав, падаючи під поверхню льоду, у павутиння тунелів що і були станцією. Повітря тхнуло нагрівальними елементами і промисловим мастилом. Навіть тепер він не міг повірити, що вони це витворили. Він не міг повірити, що військові виродки насправді почали стріляти один в одного. Ніхто ніде не міг бути настільки недобачливим. Але схоже що могли.

Протягом місяців, відколи альянс Земля-Марс розколовся, він коливався між постійним, ниючим страхом обережною надією та вдоволенням. Кожного дня, коли ООН і Марсіяни не починали бучі, слугував слабким свідоцтвом того, що й не почнуть. Він дозволив собі міркувати що все виявилось більш стабільним, аніж виглядало. Навіть якщо справи йшли кепсько і стрілянина мала місце, то принаймні не тут. Ґанімед був житницею. З його магнітосферою, це було найбезпечніше місце де вагітні жінки виношували діток - стверджувалося що тут найнижчий відсоток вроджених дефектів та мертвонароджених серед усіх зовнішніх планет. Це був центр усього того, що робило можливим експансію людства в Сонячній системі. Їхня праця була настільки ж кропіткою наскільки й ламкою і люди у погонах ніколи не повинні були допустити війну сюди.

Доріс вилаялась. Пракс підняв на неї погляд. Вона запустила у своє біляве волосся руку, обернулася і сплюнула.

- Зв’язок втрачено, - пояснила вона, тримаючи в руках термінал, - всю мережу заблоковано.

- Ким?

- Станційною службою безпеки. ООН. Марсом. Звідки ж я знаю?

- Але якщо вони..

Струс був подібний до удару по даху ліфта величезного кулака. Аварійні гальма спрацювали з брязкотом, який дійшов до кісток. Світло вимкнулось, і темрява поглинула їх на два швидких удари серця колібрі, потім увімкнулись аварійні світлодіодні ліхтарі і відразу потому, як енергопостачання було відновлене – вимкнулись. Запустилася діагностика критичних пошкоджень: гуділи мотори, ліфт клацав, інтерфейс відслідковування проганяв контрольні суми ¹⁰мов атлет, що розминається перед забігом. Пракс підвівся і підійшов до панелі керування. Шахтні сенсори показували мінімальний атмосферний тиск, що продовжував падати. Він відчув дрижання, як аварійні двері зачинялися десь над його головою і зовнішній тиск почав зростати. Повітря з шахти винесло у космос до того, як аварійні системи встигли зреагувати. Його баню було пошкоджено.

Його теплиці не стало.

Він підніс руки до рота, не розуміючи що розвозе землю по підборіддю аж поки не розтер усю.

Частина його свідомості металася між речами, які тре’ зробити для завершення проекту: -зконтактувати з його проектним менеджером в Ар-еМ-Ді – Південний, перезберегти подання на додатковий ґрант, отримати бекап даних для відновлення вірусних зразків уведення – поки інша частина залишалася спокійною в жаскому, скорботному заціпленні. Почуття від буття двома людьми – один у відчайдушних намаганнях, інший у заціпленні жалоби були схожі на останні тижні його шлюбу.

Доріс повернулася до нього, на її губах грав втомлений подив. Вона протягнула руку:

- Працювати з вами, докторе Менґ, було для мене задоволенням.

Ліфт здригнувся від чергового спрацювання аварійних гальм. Ще один удар, але значно далі. Впало дзеркало або корабель. Солдати стріляли один в одного на поверхні. Можливо билися навіть в глибині станції. Не було способів дізнатися. Він потис протягнуту руку і сказав:

- Докторе Борн, для мене це була честь.

Вони пом’янули своє попереднє життя довгою тишею.

- Нехай, - мовила жінка, - забираймось к бісу звідси.

Дитячий садок Мей знаходився в глибині тіла супутника, та станція «труби» була лише за пару сотень ярдів¹¹від вантажного термінала ліфту, тож швидка поїдка вниз до неї займала не більше десяти хвилин. Або могла б зайняти, якби функціонувала. За три десятиліття життя на Ґанімеді Пракс навіть ніколи не помічав, що станції підземки мають захисні двері.

Четверо солдатів стояли перед зачиненою станцією, зодягнуті у товсті, пластинчаті панцирі пофарбовані камуфляжними полосами під кольори коридорів – бежевими і сталевими. В руках вони тримали лячно-величезні штурмові гвинтівки і гарчали на натовп у декілька десятків голів, що штовхався навкруги них.

- Я з транспортного відділу, - висока, струнка темношкіра жінка вимовляла слова роздільно, стукаючи пальцем по солдатській грудні пластині. – Якщо ви не дозволите нам пройти то опинетесь по вуха в проблемах. Серйозних проблемах.

- Скільки ще воно буде продовжуватись? – запитав чоловік, - мені домів треба. Ще довго буде закрито?

- Пані та панове, - прокричала солдат зліва. Її потужний голос перекрив гудіння та балачки натовпу, як вчитель невпинних школярів, - це поселення блоковано з безпекових причин. Поки військові дії не закінчаться, рух між рівнями буде перекрито, за виключенням офіційних осіб.

- Ви на чійому боці, - хтось заверещав, - Ви марсіянці? Ви на чійому боці?

- А тим часом, - кричала далі солдат, ігноруючи запитання, - ми просимо вас бути терплячими. Як тільки небезпека подорожей зникне, система метрополітена буде відкрита. До тих пір ми просимо вас зберігати спокій задля вашої власної безпеки.

Пракс не знав що збирається говорити, аж поки не почув свій власний голос. Він звучав з підвиванням:

- Моя дочка на восьмому рівні. Там її школа.

- Кожен рівень закрито, сер, - відповіла солдат, - вона буде в повному порядку. Вам просто треба бути спокійним.

Темношкіра жінка з транспортного відділу схрестила руки. Пракс помітив що двоє чоловіків розмовляючи полишили натовп і повернулися до вузького, брудного холу. У старих тунелях, так близько до поверхні, повітря смерділо пластиком і теплом рециклерів і іншими штучними запахами. А тепер ще й страхом.

- Пані та панове, - знову закричала солдат, - для вашої власної безпеки вам варто зберігати спокій і залишатися там де ви є, допоки військові обставини не проясняться.

- А що це за обставини? – вимогливо запитала жінка, що стояла біля праксового ліктя.

- Вони швидко розвиваються, - відповіла солдат, як здалося ботаніку, небезпечним тоном. Вона так само була налякана, як і інші. Тільки вона мала зброю. Тож тут не спрацювало. Йому варт знайти щось інакше. Єдина вціліла Гліцин кенон залишалася в його руці, тож вчений пішов геть зі станції.

Йому було вісім років, коли його батька перемістили з перенаселених центрів Європи допомагати будувати дослідницьку лабораторію на Ґанімеді. Будівництво тривало десять років, на які припала Праксова скеляста юність. Коли його батьки спакували речі аби переїхати за новим контрактом на астероїд з ексцентричною орбітою біля Нептуна, молода людина залишилась на старому місті. Він отримав інтернатуру з ботаніки, знання з якої планував використати для вирощування підпільної, неоподатковуваної марихуани але виявив що того ж хотів кожен третій ботан-інтерн. Чотири роки він провів у пошуках закинутої комори, чи тунелю який ще не був зайнятий нелегальними експериментами з гідропоніки, отримавши таким чином гарне розуміння архітектури тунелів.

Він йшов крізь старі, вузькі проходи першого покоління будівництва. Чоловіки і жінки сиділи попід стінами чи в барах з ресторанами, з страхом, чи злістю на обличчях. Замість звичних випусків новин, екрани на стінах показували старі розважальні випуски музики, театру чи абстрактних малюнків. Жоден ручний термінал не теленькав вхідними повідомленнями.

Біля центральних повітропроводів він знайшов що шукав. Ремонтники транспорту завжди мали старенькі електроскутери. Більше ними ніхто не користувався. Пракс був сташим дослідником, тож його термінал дозволив відкрити іржаву загорожу. Він знайшов один скутер з коляскою і наполовину зарядженими батареями. Він примостив Гліцин кенон у коляску, провів діагностику і виїхав в коридор.

Перші три рампи охоронялися такими ж солдатами як і станції «труби». Пракс навіть не витрачав час на зупинки. Біля четвертої, що містила гирло тунеля постачання, який вів з поверхневих складів вниз до реакторів не було нікого. Він зупинився, скутер під ним затих. У повітрі стояв сильний кислий сморід, який він ніяк не міг розпізнати. Потроху картина вимальовувалась. Обпалені сліди на стінних панелях, патьоки чогось темного по підлозі. Йому знадобилося три або чотири довгих вдихів, аби зрозуміти що віддалені тріскучі звуки є стріляниною.

«Швидко змінюється» скоріш за все означало бої в тунелях. Картина класу Мей, простроченого кульовими отворами і просякнутого дитячою кров’ю сплила в його пам’яті так само легко, неначе це були спогади а не фантазії. Паніка, що опанувала ним в теплиці повернулася, цього разу у сотню разів сильніша.

- Вона в порядку, - казав він рослині збоку, - там не має бути стрілянини. Там же діти.

Чорно-зелені листки почали вже потроху в’янути. Не має бути війни біля дітей. Або біля виробництва їжі. Або біля тендітних сільськогосподарських бань. Його руки знову затряслися, але не настільки щоби він не міг кермувати.

Перший вибух прийшов просто тоді, коли він їхав по рампі з сьомого на восьмий рівень, вздовж величезної, мов собор, незавершеної каверни де сирий лід космічного тіла танув і знову замерзав, щось середнє між масивним зеленим простором і витвором мистецтва. Там щось спалахнуло, потім стався поштовх і скутер завихляв. Раптом стіна почала насуватися, і Пракс прибрав ноги перед зіткненням.

Над ним почулися вигуки. Військовики мали б бути у броні, і перемовлятися по радіо. Він так вважав. Люди що там верещали могли б бути і просто людьми. Другий вибух прийшовся на стіну каверни, відколовши зі стелі секцію льоду розміром з трактор. Вона падала повільно і невблаганно, розлетівшись на друзки. Ботанік крутнувся, аби втримати скутер. Серце ледь не вилітало з грудей.

На верхньому краї заокругленої рампи він помітив фігури в броні. Він не знав, це ООН чи Марс. Одна з них посунула в його бік, піднімаючи гвинтівку. Вчений натиснув на газ, чкурнувши вниз по рампі. За ним понеслися торохтіння автоматичної зброї, сморід диму і хмарки пари.

Шкільні двері виявилися зачиненими. Не зрозуміло: це зловісний знак, чи обнадійливий. Він зупинив гойдливий скутер, зістрибнув з нього. Ноги були слабкими і ненадійними. У сталеві двері він планував постукати акуратно, натомість з першої спроби обідрав шкіру з кулака.

- Відчиняйте! Там моя дочка! – звучало геть божевільно, але хтось із середини почув його, чи побачив на екрані камери спостереження. Гнучкі сталеві пластини дверей почали підійматися. Пракс кинувся на підлогу і проповз в середину.

Він не бачився з новою вчителькою, місс Керрі, більше ніж декілька разів і лише коли залишав чи забирав Мей. Вона була не старшою двадцяти років, по-белтерськи стрункою і високою. Він не пам’ятав аби її обличчя було настільки сірим.

Шкільне приміщення було неушкодженим. Дітки сиділи в колі, співаючи пісеньку про мураху, що подорожував по сонячній системі, в якій римувались всі основні астероїдні тіла. Не було ані крові, ані кульових отворів, але крізь вентиляцію доносився сморід горілого пластику. Він має забрати Мей у безпечніше місце. Він не впевнений, де таке місце є. Поглянув на коло діток, намагаючись вирізнити її обличчя, її волосся.

- Мей тут немає сер, - повідомила міс Керрі твердим і в той час з придихом голосом. - Її мама забрала вранці.

- Вранці? – перепитав чоловік, але його мозок зафіксувався на її матері. Що Нікола робить на Ґанімеді? Два дні тому він отримав від неї листа щодо присудження аліментів; вона за два дні до Ґанімеда з Церери не долетіла б.

- Прямо після сніданку, - додала вчителька.

- Ви хочете сказати що її евакуйовано. Хтось прийшов і евакуював Мей.

Ще один вибух струсив лід. Хтось з дітей видав високий, переляканий звук. Вчителька перевела погляд з нього на дитину і назад. Коли вона заговорила, то стишила голос: Її мама прийшла одразу після сніданку. Забрала з собою Мей. Її тут цілий день не було.

Пракс дістав термінал. Зв’язку не було, але на заставці було фото з першого дня народження Мей, тоді, коли все ще було добре. В минулому житті. Він відкрив картинку і показав на Ніколу, яка сміялася і колихала пухкий і захоплений згорток, який був Мей.

- Їй ?- запитав вчений. – Вона тут була?

Зніяковіле обличчя вчительки було красномовніше за слова. Сталася помилка. Хтось – нова няня чи соціальний працівник чи ще хтось – прийшов аби забрати дитину і узяв не ту.

- Вона була в комп’ютері, - відповіла жінка, - вона була в системі. Показало її фото.

- Світло мигнуло. Запах диму став сильнішим, і повітряний рециклер загудів гучніше, булькаючи і крехтячи у намаганні засмоктати усі летючі частки. Хлопчик, чиє ім’я Пракс мав би знати запхикав і вчителька рефлекторно спробувала повернутись до нього. Чоловік узяв її за лікоть і розвернув назад.

- Ні, ви зробили помилку, -сказав він, - кому ви віддали Мей?

- Система сказала що це її матір! Вона мала ідентифікацію. Воно її пропустило.

Перестук глухих пострілів донісся з коридору. Хтось ззовні закричав, а діти почали рюмсати. Вчителька вирвала свою руку. Щось стукнуло у двері.

-Їй було десь тридцять. Темне волосся, темні очі. З нею був лікар, вона була в системі а Мей не показала жодного хвилювання.

- вони давали їй її ліки? – запитав батько, - вони давали їй ліки?

- Ні. Я не знаю. Я так не думаю.

Проти власного бажання, Пракс струсив жінку. Лише раз, проте міцно. Якщо Мей не отримала ліків, вона пропустила і денну дозу. Вже наступного ранку її імунна система почне відключатися.

- Покажіть мені, - наказав Пракс, - покажи мені картинку. Жінку, що її забрала.

- Я не можу! Система не працює! – заверещала молодиця, - там в коридорі людей вбивають!

Дитяче коло розпалося, від вереску закладало вуха. Вчителька плакала, руками закривши обличчя. Її шкіра майже посиніла. Він міг відчути як густа, звірина паніка охопила його мозок. Спокій, що зійшов на нього, не зміг відігнати її.

- Тут є евакуаційний тунель? – запитав він.

- Вони сказали нам лишатись тут, - відповіла жінка.

- А я вам раджу евакуюватися, - мовив Пракс, але подумав мені потрібно знайти Мей.

Розділ четвертий: Боббі.

Свідомість поверталася у вигляді злого дзижчання, шуму і болі. Боббі кліпнула, намагаючись прочистити мізки, намагаючись побачити де вона є. Поле зору було жахливо розмите. Дзижчання виявилося сигналом тривоги її костюму. Кольорові спалахи, на обличчі були інформацією, що показував прозорий дисплей, та яку вона не могла прочитати. Якраз була середина перезавантаження і тривоги слідували одна за одною. Вона пробувала поворушити рукою і зрозуміла що не зважаючи на слабкість, її не паралізувало або вморозило на місці. Протиударний гель в костюмі знову перейшов у рідкий стан.

Щось ворушилось у слабкому світлі вікна, яким слугувала захисна пластина шолому. У полі зору з’являлась і зникала чиясь голова. Потім клацнуло, коли хтось штрикнув провід в зовнішній порт костюму. Отже це санітар, зливає інформацію про її поранення.

Голос, чоловічий і молодий, озвався у внутрішньому динаміку: - попалася ґанні¹². Попалася. Все буде добре. Все буде путьом. Просто почекай тут.

Він ще навіть не закінчив говорити а її вже вирубило знову.

Вона прокинулася у довгому, білому тунелі медичних нош. Костюму на ній вже не було. Боббі турбувалася, що польові медики не витрачатимуть час на діставання її звичним шляхом а просто розріжуть усі шви і шарніри. Це найшвидший шлях дістати пораненого солдата з броньованого екзоскелета вагою чотири центнери, але костюм буде зруйновано. Сержантові муляли докори сумління за втрату щастливого старенького костюму.

Через секунду вона пригадала що увесь її загін було розірвано на шматки у неї на очах, і жалоба по втраченому обладнанню здалася дрібною і принизливою.

Важке зіткнення носилок відбилося ударом блискавки в хребті і викинуло її у небуття знову.

- Сержантко Дрейпер, - сказав голос.

Боббі спробувала відкрити очі але виявила що це неможливо. Кожне віко важило тисячі кіл, і просто проба витягла з неї всі сили. Тож вона спробувала відповісти голосом, і була здивована і дещо присоромлена п’яним бурмотінням що виходило натомість з її рота.

- Вона при тямі, але ледь-ледь, - повідомив голос. Це був глибокий, соковитий чоловічий голос. Здавалося він сповнений теплом і турботою. Боббі сподівалася що голос продовжить говорити, допоки вона знову не засне.

Інший голос, жіночий та гострий відоповів: - нехай відпочиває. Намагання привести її до повної тями наразі небезпечне.

Приємний голос заперечив:

- Мені не важливо, якщо це її вб’є, лікарю. Мені з цим солдатом потрібно поговорити, і потрібно поговорити негайно. Тож дайте їй те, що маєте дати аби це сталося.

Боббі посміхнулася про себе, не слідкуючи за змістом слів, але звертаючи увагу на приємний, теплий тон. Приємно мати когось подібного, аби про тебе турбувався. Вона почала засинати, вітаючи темряву як друга.

Білий вогонь спалахнув в сержантовій спині, і вона сіла в ліжку без слідів сну, мов такою й була. Це було схоже на «сок» - хімічний коктейль який дають морякам аби тримати їх при тямі під час маневрування з великими перевантаженнями. Боббі відкрила очі і миттєво закрила, позаяк біле, сяюче світло кімнати ледь не випалило їх по самі западини.

- Вимкніть світло, - проскреготіла вона сухим горлом.

Крізь закриті повіки цідилося приглушене червоне, але при наступній спробі відкрити, світла було все ще забагато. Хтось узяв її руку і тримав, поки не вклали в долоню чашку.

- Ти можеш це тримати? – запитав приємний голос.

Срежант не відповіла, вона просто випила воду двома жадібними ковтками.

- Ще, - цього разу її голос почав віддалено нагадувати її старий.

Почувся звук, як хтось тяг стільця, потім кроки, що віддалялися по кахляній підлозі. Швидкий погляд на кімнату підказав що вона у госпіталі. До вух доносилося гудіння мед апаратури, запахи антисептика і сечі змагалися за домінування. Зажурилася, бо виявилось що джерелом смороду мочі була вона сама. Зашуміла вода в крані, потім кроки повернулися до неї. Чашка повернулася в її руку. Цього разу вона цідила, дозволяючи воді перед ковтком трохи побути у роті. Це було круто і смачно.

Коли вона випила, голос запитав: - ще?

Вона похитала головою.

- Можливо пізніше, - і за секунду поцікавилась: - я осліпла?

- Ні. Добі ввели комбінацію препаратів для концентрації і сильні амфетаміни. Що означає повністю розшиені зіниці. Пробач, я не додумався вимкнути світло перед тим як тебе будити.

Голос все ще був сповнений приємністю і теплом. Боббі закортіло побачити обличчя приналежне цьому голосу, тож вона ризикнула скосити одне око. Світло не пекло її як перед цим, але все ще було некомфортно. Власник медового голосу виявився дуже високим, худим чоловіком у формі флотської розвідки. Обличчя вузьке і високе, череп, здавалося, видавлювало вперед. Він посміхнувся їй жаскою посмішкою, яка не вийшла за межі ледь піднятих кутиків його роту.

- Сержант-комендор Роберта В. Дрейпер, другі експедиційні сили морської піхоти, - сказав він голосом що настільки відрізнявся від його зовнішності, що здавалося відео, перекладеним з іншої мови.

Так як наступні декілька секунд він не продовжив, то Боббі озвалась, - так сер, - і додала, зиркнувши на його погони, - капітане.

Тепер вона змогла відкрити обоє очей без болю, проте по її кінцівкам поповзли дивні мурашки, що змусили відчувати їх закляклими і тряскими водночас. Вона ледь утрималася аби не соватись.

- Сержантко Дрейпер, мене звати капітан Торссон, і я тут аби допитати вас. Ми втратили весь ваш підрозділ. Мав місце кривавий, дводенний бій між Об’єднаними Націями та Марсіянськими Конгрегаційними республіканськими силами на Ґанімеді. За останніми підрахунками пошкоджено інфраструктури на більше ніж п’ять мільярдів МКР доларів, загинуло біля трьох тисяч осіб цивільного персоналу та військових.

Він знову зробив паузу, дивлячись на неї через вузькі щілини схожих на зміїні очей. Не маючи жодного уявлення про те, яку відповідь очікує співбесідник вона просто сказала «так, сер».

- Сержантко Дрейпер, чому ваш підрозділ обстріляв і знищив військовий форпост ООН та зруйнував чотирнадцяту баню?

Питання звучало настільки безглуздо, що розум жінки декілька секунд намагався второпати що насправді капітан мав на увазі.

- Хто наказав вам відкрити вогонь і чому?

Звісно, він же не міг запитувати, чому її люди розпочали бій. Чи відомо йому про монстра?

- Чи відомо вам про монстра?

Капітан Торссон не поворухнувся, кутики його вуст скривились у гримасі, а лоб вкрився зморшками.

- Монстр, - теплота в голосі не знизилась ні на градус.

- Сер, якийсь різновид монстра…мутанта…щось атакувало оонівський форпост. Війська ООН втікали до нас, аби врятуватися. Ми не стріляли по ним. Це… чим би воно не було вбило їх, а потім вбило нас, - повідомила Боббі, на хвилинку її знудило тож вона ковтнула, аби прибрати кислий присмак з рота, - тобто всіх, крім мене.

Торссон знову скривився, потім поліз в кишеню і дістав звідти маленький цифровий диктофон. Він вимкнув його і поклав на тацю поблизу ліжка.

- Сержантко, я хочу дати вам ще один шанс. До цього часу ваш послужний список був зразковим. Ви морпіх нівроку. Одна з найкращих. Чи не могли б ви почати з початку?

Він узяв диктофон і помістив палець на кнопку стирання, красномовно глянувши на сержантку.

- Ви вважаєте що я брешу? – запитала вона. Потреба почухати кінцівки переросла у нестримне бажання вирвати руки у цього самовдоволеного виродка.

- Ми всі стріляли в це. Має бути картинка з відеокулеметів усього підрозділу, як ця штука вбиває оонівців а потім атакує нас. Сер.

Торссон кивнув їй своєю схожою на люк головою і звузив очі так, що їх майже не видно стало.

- Ми не маємо передачі від підрозділу від початку бою, і жодних завантажених даних.

- Їх було заглушено, - перервала жінка, - я втратила радіолінк коли підібралася до монстра ближче. Торссон продовжив так, неначе вона взагалі не відкривала рота: - І все локальне обладнання було втрачене, коли орбітальне дзеркало впало на баню. Ви знаходились поза межами зони падіння, проте ударна хвиля відкинула вас майже на чверть кілометра. Нам знадобився час аби вас відшукати.

Все локальне обладнання втрачено. Що за бездушний спосіб виразити це. Всі з сержантового підрозділу перетворилися на шрапнель і пару, коли декілька тисяч тон дзеркала впало на них з орбіти. Монітор почав подавати сигнал низьким дзвоном, але так як ніхто на це не звертав уваги, то й вона не стала.

- Мій костюм, сер. Я теж знімала. Відео все ще там.

- Так. Ми перевірили відеолог вашого костюму. Там нічого, крім статики.

Мов у поганому фільмі жахів, подумалось їй. Героїня бачила монстра, проте їй ніхто не вірить. Вона уявила другий акт, в якому її з ганьбою піддають військовому трибуналу за порушення військових законів. Порятунок настає лиш в третьому акті, коли монстр таки з’являється і вбиває усіх хто не повірив, -

- Чекайте! – згадала вона, - який кодек для декомпресії ви використали? В мене скаф старої моделі, в якому встановлено компресію відео версії 5.1. Передайте це технікам, нехай спробують ще раз.

Торссон витріщався на неї лічені секунди, потім дістав ручний термінал і когось набрав.

- Доставте скафандр сержантки Дрейпер до неї в кімнату. Надішліть також техніка з відео обладнанням. Він заховав термінал і подарував жінці одну з своїх страшних посмішок.

- Сержанте, я визнаю що мені неймовірно цікаво що ж ви намагаєтесь мені показати. Якщо це якийсь викрутас, то ви виграєте лиш декілька секунд.

Боббі не відповіла, але її реакція на ставлення Торссона нарешті пройшло всю шкалу від жаху через лють до надокучливості. Жінка піднялася у вузькому лазаретному ліжку, опустила боковини, вмостилася скраєчку і відсунула покривало набік. З її габаритами, фізична присутність у такій близькості зазвичай або лякала чоловіків, або змушувала відвертатися. У будь-якому випадку їм ставало некомфортно. Вона трохи нахилилася в бік капітана і була нагороджена тим, що він відсунув свій стілець на відповідну відстань.

По його відразливій гримасі Боббі побачила що він чудово зрозумів її вчинок, і тому відвернувся від її посмішки.

Двері в кімнату відкрилися і пара флотських техніків ввезли стійку з скафом. Він виявився неушкодженим. Тож вони не вирізали її звідти. До горла піднявся клубок але був ковтнутим назад. Перед цим блазнем капітаном вона ні на йоту не бажала демонструвати жодної слабкості.

Блазень вказав на старшого по званню з двох техніків і сказав:

- Ви. Як вас звати?

Молодий технік віддав честь і відповів:

- Старшина електриків Мате Сінгх, сер.

- Містере Сінгх, сержантка Дрейпер нам тут заявляє що її скафандр має відмінну від нових костюмів компресію відео. Це вірно?

Сінгх ляснув себе долонею по лобі:

- Дідько. Так. Я не думав…це старий скафандр Марк 3 «Голіаф». Коли вони почали створювати новітній Марк 4, вони повністю переписали прошивку. Абсолютно відмінна система зберігання відео. Вау, я почуваюся повним ідіотом.

- Звісно, - перервав його Торссон, - робіть що потрібно для того, аби показати відео, що зберігається в цьому скафі. Чим швидше упораєтесь, тим менше я буду думати про затримку, зумовлену некомпетентністю.

Сінгх правильно зробив, що не відповів. Він миттю підімкнув скаф до монітору і почав працювати. Боббі оглядала свої лати: було чимало подряпин та придушин але крім цього він виглядав неушкодженим. Їй страх як закортіло влізти в них і потім розказати капітану, куди він може запхнути своє до неї ставлення. Руки і ноги задрижали знову. Щось заворушилося у неї в шиї, мов серцебиття маленької тваринки. Дрейпер простягнула руку і торкнулася місцини. Це таки був її пульс. Вона відкрила рот аби щось сказати, але технік стиснув кулак і запропонував «дати п’ять» помічникові.

- Вдалося, сер, - доповів Сінгх і почав відтворення.

Боббі намагалася дивитись, але картинка залишалася розмитою. Вона хотіла ухопити Торссона за руку аби привернути його увагу, проте лиш продовжувала хилитись уперед.

Ну ось знову, подумала вона і перед темінню відчула короткий момент вільного падіння.

- Йобвашумать, - промовив гострий голос, - я блядь, чітко сказала вам що це станеться. Цей солдат страждає від уражень внутрішніх органів і серйозного струсу. Ви не можете просто узяти, накачати її спідами а потім допитувати. Це безвідповідально. Це йобаний злочин!

Боббі розтулила повіки. Вона знову була в ліжку. Торссон сидів на стільці збоку. Кремезна блондинка у шпитальній формі стояла у футі від її ліжка, з палаючою люттю на обличчі. Помітивши, що сержантка проснулася, вона підійшла і узяла ї за руку.

- Дрейпер, не намагайтеся рухатися. Ви впали і загострили деякі свої ушкодження. Ми ваш стан стабілізували, але наразі потрібен спокій.

Лікарка, промовляючи це дивилася на Торссона, і виразом на обличчі артикулювала кожне речення. Боббі їй кивнула, після чого її голова стала почуватися як миска з водою, що її несуть при змінній гравітації. Те що їй не боліло, можливо означало, що її по вуха накачали усім знеболювальним що в них було.

- Допомога сержантки Дрейпер була вирішальною, - в приємному голосі капітана не прозвучало ні краплі вибачення, - завдяки цьому вона, можливо просто врятувала нас від тотальної війни з Землею. Ризикувати власним життям задля того, щоб іншим не довелося цього робити – це чудово описує суть професії Роберти.

- Не називайте мене Роберта, - пробурмотіла Боббі.

- Ґанні, - вів далі капітан, - мені шкода що трапилося з твоїм загоном. Але ще більше мені шкода що я тобі не вірив. Я вдячний за твоє професійне ставлення. Завдяки йому ми уникнули серйозної помилки.

- Я думаю що ви гівнюк, - відповіла сержантка.

- Така вже моя робота, моряче.

Він підвівся:

- Відпочивай. Як тільки твій стан дозволить, ми переправимо тебе звідси.

- Переправите мене? Назад на Марс?

Капітан не відповів. Він кивнув лікарці, потім вийшов. Лікарка натиснула кнопку на одній з машин біля Боббі, щось прохолодне вистрелило їй в руку. Світло зникло.

Желатин. Чом по шпиталям завжди годують желатином?

Боббі безладно штрикала ложковилкою тріпотливий горбок на тарілці. Нарешті вона почувається досить добре аби нормально їсти але м’яке їдло, через яке можна роздивлятися довкола викликає все більше незадоволення. Навіть збагачені протеїнами та вуглеводнями помиї, що їх місять на більшості військових кораблів вже виглядають цілком пристойно. Чи дебелий грибний стейк під підливою з кускусом на гарнір…

Двері до кімнати прочинилися і її лікарка, яку кличуть Тріша Пічон, (хоча всі називають доктор Тріш ) зайшла разом з капітаном Торсоном і з чоловіком їй незнайомим. Торсон посміхнувся своєю страшнуватою посмішкою, але Боббі вже вивчила що це так працює чоловікове обличчя. Здається що му не стає мускулів, потрібних для нормальної посмішки. Новенький був зодягнутий у форму капелана морпіхів з невиразною приналежністю до певної релігії.

Доктор Тріш заговорила першою:

- Гарні новини, Боббі. Виходить так, що завтра ми тебе втратимо. Як почуваєшся?

- Нормально. Голодною, - відповіла сержантка і ще раз штовхнула свій желатин.

- Значить варто тебе як слід нагодувати, - лікарка посміхнулась і вийшла з кімнати.

Торсон вказав на капелана:

- Це капітан Мартенс. Він приєднається до нас у нашій подорожі. Залишаю вас на одинці для знайомства.

Торсон устиг вийти ще до того, як жінка змогла відповісти, і Мартенс вмостив себе на стільці поблизу ліжка. Простягнув руку, яку вона потисла.

- Вітаю, сержантко, - сказав він, - я..

- Коли я заповнювала форму 2790 то цілком серйозно вказала в графі «релігія» жодна, - перервала капелана Боббі.

Мартенс посміхнувся, вочевидь ніяк не ображений на її агностицизм.

- Я тут не для релігійних відправ, сержантко. На додачу я ще й психотерапевт, що допомагає справитися з втратою близької людини. А так як ви стали свідком загибелі кожної людини з вашого підрозділу і майже вбили себе, капітан Торсон і ваш лікар погодились, що я вам зможу стати у нагоді.

Боббі хотіла було відмовитися, але тут недоречно її зупинив клубок в грудях. Вона приховала дискомфорт за довгим ковтком води і потім сказала:

- Я в порядку. Дякую що зайшли.

Мартенс відхилився на спинку, його посмішка не згасала.

- Якщо після всього через що ви пройшли ви справді в порядку, це може бути сигналом що таки щось неправильно. Вас мають ввергнути в ситуацію зі значним емоційним і інтелектуальним тиском. Як тільки ми потрапимо на Землю, у вас не буде розкошів у вигляді емоційного зриву або посттравматичного синдрому. У нас багато роботи по..

- Земля? – наступні слова вона насипала без паузи, - чейкайтехвилинку. Чому я лечу на Землю?

Розділ п’ятий: Авасарала

Крісьєн Авасарала, асистент заступника генерального секретаря сиділа наприкінці стола. Її помаранчеве сарі було єдиним спалахом кольору на цій по-військовому блакитно-сірій нараді. Семеро інших місць були зайняті очільниками відповідних підрозділів збройних сил ООН, самими чоловіками. Вона знала їх імена, їх кар’єрні шляхи і психологічні профілі, рівень зарплатні і політичні альянси, їх партнерів по ліжкам. Попід задньою стіною особисті помічники і дрібні службовці стояли незручно заклякши, мов підлітки на танцях. Авасарала дістала з сумочки фісташку, розділила шкаралупу на шматки і вкинула солоний горішок до рота.

- Жодних зустрічей з марсіянським командуванням не має відбутися, допоки ситуація на Ґанімеді не стабілізується. Офіційні дипломатичні перемовини до того будуть виглядати неначе ми погоджуємось з новим status quo. Це був адмірал Нґуєн, наймолодший з чоловіків. Войовничий. Самовпевнений, якими часто бувають молоді люди.

Генерал Адікі-Сандовал кивнув своєю широкою, мов у вола головою:

- Підтримую. Нам тут не тільки про Марс варто замислюватись. Якщо ми почнемо виглядати слабкими в очах Альянсу Зовнішніх Планет, то можемо розраховувати на пік терористичної активності.

Мікель Агі з дипломатичного корпусу подався вперед і стурбовано облизнув губи. З зализаним назад волоссям і загостреним обличчям він був схожий на антропоморфного пацюка.

- Панове, я змушений не погодитись –

- Звісно ви змушені, - сухо сказав генерал Нетллфорд. Агі його проігнорував.

- Зустріч з Марсом це крок який ми повинні зробити у першу чергу. Розставляючи перепони та додаткові умови, ми не тільки зробимо увесь процес довшим, а ще й піднімемо шанси на відновлення військових дій. Якщо ми можемо скинути тиск, трохи випустити пару..

Адмірал Нґуєн кивнув без жодного виразу на обличчі. Заговорив він звичним тоном:

- Хлопці, ви там в себе в дипкорпі маєте якісь свіжіші за парові двигуни метафори?

Авасарала посміхнулась разом з усіма. Вона теж не надавала Агі значної уваги.

- Марс і так вже нервує, - сказав генерал Неттлфорд, - мені здається що найкращим кроком буде відкликання Сьомого з Церери. Хай мчить. Хай на стіні цокає годинник а ми побачимо, чи захочуть марсіянці відстоювати Ґанімед.

Нґуєн перепитав:

- Ви ведете мову про відправку їх до Йовіанської системи? Чи в бік Марсу?

- Навернення будь-чого в бік Землі буде схоже на націлення на Марс, - відповів Неттлфорд.

Авасарала прочистила горло і запитала:

- Чи є щось нове щодо первинного атакувальника?

- Технарі працюють над цим, - відповів Неттлфорд, - але прийміть мою точку зору: якщо Марс на Ґанімеді тестує нові технології, ми не повинні дозволяти їм задавати темп. Ми повинні поставити на дошку наші загрози.

- Це ж була протомолекула? – запитав Агі, - тобто, подібне було на Еросі, коли він впав?

- Працюємо над цим, - Неттлфорд дещо артикулював слова. – Є певні серйозні схожості, але й базові відмінності теж. Воно не поширюється так як на Еросі. Ґанімед не змінюється так, як змінювалося населення Еросу. Згідно супутникових зображень які ми маємо, схоже що воно пішло на марсіянську територію і або самознищилось, або було знищене іншою стороною. Якщо воно взагалі має відношення до Еросу, воно значним чином покращилось.

- Отже Марс отримав зразок і перетворив його на зброю, - відреагував адмірал Саутер. Він був малослівним. Авасарала завжди забувала наскільки високо звучить його голос.

- Лише вірогідність, - відповів Неттлфорд, - лише дуже серйозна вірогідність.

- Дивіться, - почав Нґуєн з самозадоволеною посмішкою, мов дитина, яка знала що доб’ється свого, - я знаю, що ми не розглядаємо варіант першого удару, але ми маємо обговорити межі миттєвої відповіді. Якщо це гонка за чимось більшим, очікування може бути таким само корисним як і прогулянка за межами шлюзу.

- Нам варто зустрітися з Марсом, - сказала Авасарала.

Кімната потонула в тиші. Обличчя Нґуєна потемніло.

- Чи це… почав було він, але так ніколи і не закінчив речення. Жінка спостерігала, як чоловіки обмінюються поглядами. Вона дістала ще одну фісташку, з’їла ядро, викинула лушпиння. Агі намагався не виглядати задоволеним. Їй справді варто розібратися хто які струни зачепив, аби він представляв дипломатичний корпус. Це був жахливий вибір.

- Безпека може стати проблемою, - заявив Нетллфорд, - ми не повинні допустити появи їх кораблів в середині нашого периметру оборони.

- Ну, ми не повинні допускати їх на їх же умовах. Якщо ми на це йдемо, то хочемо бачити їх там де контролюємо поверхню.

- Запаркувати їх на безпечній відстані і забрати нашим транспортом?

- Вони ніколи на це не підуть.

- Ну то давайте знайдемо те, на що вони підуть.

Авасарала тихцем піднялася і попрямувала до виходу. Її особистий помічник, хлопчина-європеєць на ймення Сорен Коттвальд відділився від задньої стіни і пішов за нею. Генерали зробили вигляд що не помітили її зникнення, або ж так були заклопотані новим оберемком проблем наданих нею що і справді могли не помітити. В будь-якому випадку, їм так само було приємно її здихатись як і їй вийти звідти.

Коридори комплексу Об’єднаних націй в Гаазі були чистими і просторими, декоровані у стилі, що нагадував музейну діораму португальських колоній в 1940-х. Зупинившись біля рециклера органіки, вона почала викидати з сумочки лушпиння.

- Що далі? – запитала асистент помічника генсека.

- Переговори з паном Еррінрайтом.

- А після?

- Містон Гревіс щодо Афганської проблеми.

- Відміни його

- Що я маю йому сказати?

Авасарала обтрусила руки над корзиною для сміття, і розвернувшись швидко пішла в бік холу і ліфтів.

- Нахуй його, - нарешті озвалася вона, - перекажи що афганці опиралися зовнішньому управлінню з тих пір як мої пращурів було викинуто з Британії. Як тільки я второпаю як з цим справитись, я йому повідомлю.

- Так, мем.

- Також мені потрібні останні оновлення по Венері. Найостанніші. І в мене немає часу отримувати ще одну вчену ступінь заради того, аби прочитати їх. Тож якщо вони написані незрозумілою, марнослівною мовою звільни того сучого сина і знайди того, хто вміє писати.

- Так, мем.

Ліфт, який піднімався від холу і переговорних кімнат нагору до офісів сяяв мов діамант у сталеві оправі і був достатнім аби в ньому накрили обід на чотирьох персон. Ліфт розпізнав їх одразу на вході і обережно поніс їх через поверхи. За вікнами місць загального користування Бінненхоф здавалося тонув, а чималий мурашник будівель, що були Гаагою повз в боки під ідеально блакитним небом. Була весна і сніг, що торкнувся міста у грудні нарешті зник. Над вулицями кружляли голуби. На планеті було тридцять мільярдів людей, але їх кількість ніколи не перевершить голубину.

- Всі вони підараси, - сказала вона.

- Пробачте? – перепитав Сорен.

- Генерали. Вони всі підараси.

- Я вважав Саутера єдиним..

- Я не мала на увазі що вони їбуться з чоловіками. Я казала що всі вони чоловіки, підараси. Скільки часу пройшло з тих пір як жінки були на військові службі? Жодної відколи я прийшла сюди. Ось ще один приклад того, що відбувається з правилами якщо в кімнаті забагато тестостерону. Це нагадало мені наступне: - зв’яжися з Анет Рабір з інфраструктурного. Я не довіряю Нґуєну. Якщо між ним і будь-ким з генеральної асамблеї ростиме трафік, я хочу про це знати.

Сорен прочистив горло.

- Перепрошую, мем. Ви щойно наказали мені шпигувати за адміралом Нґуєном?

- Ні. Я просто звернулася по фаховий аудит всього мережевого трафіку, і мені похуй будь-які результати поза офісом Нґуєна.

- Звісно. Я помилявся.

Ліфт піднімався повз вікна, повз вид на місто, до чорної шахти рівнів особистих офісів. Авасарала розім’яла кулаки:

- Просто на всяк випадок, - сказала вона, - ти робиш це з власної ініціативи.

- Так мем, я теж так подумав.

Тим хто знав Авасаралу лише за репутацією, її офіс здався б оманливо невибагливим. Він розташовувався на східному боці будинку, де зазвичай починають кар’єру службовці нижньої ланки. Вікно виходило на місто, але не в кутку. Відеоекран, що займав більшу частину південної стіни залишився від попереднього хазяїна і поза моментами службового використання був матово-чорним. Інші стіни вкриті були пошарпаними бамбуковими панелями. Килим був коротким, його візерунки приховували плями. Єдиними прикрасами було маленьке святилище з глиняною скульптурою Ґаутами Будди збоку від стола, коротка кришталева ваза з квітами, які щовівторка надсилав її чоловік, Аржун. Місце пахкотіло свіжим цвітом і давнім люльковим димом, хоча Авасарала ніколи тут не палила і не знала нікого, хто б палив. Під нею, місто тягнуло навсібіч бетон і стародавнє каміння. В небі що темніло, засяяла Венера.

За дванадцять років, які вона займала цей стіл все змінилося. Альянс між Землею і її вискочкою-братом колись був надійним і непорушним. Пояс був прикрістю і раєм для ледь помітних осередків ренегатів і паливод які радше воліли б померти, аніж здатися на милість правосуддя.

Людство було самотнім у Всесвіті.

А потім секретне відкриття Феба, унікального супутника Сатурна, який виявився чужинською зброєю, запущеною в бік Землі ще у часи, коли життя на ній ледь відрізнялось від цікавої ідеї у двошаровій ліпідній оболонці. Як могло будь-що залишатися тим самим після цього?

Але таке було. Так, Земля і Марс були не певні вони або випадкові союзники або смертельні вороги. Так, АЗП, Хезболла у вакуумі, була на шляху становлення реальною політичною силою зовнішніх планет. Так, річ яка мала переформатувати примітивну біосферу Землі натомість повела полохливий астероїд вниз, під хмари Венери і почала там робити щось не відоме нікому.

Але весна тривала. Виборчі цикли зростали і спадали. Вечірня зоря продовжувала світити з небес кольору індиґо, навіть у найбільших містах Землі.

В інший день вона, можливо, знайшла б це заспокійливим.

- Пан Еррінрайт, - сказав Сорен.

Авасарала повернулася до мертвого екрану на стіні, коли він ожив. Садавір Еррінрайт мав темнішу шкіру ніж вона, кругле та м’яке обличчя. Він би виглядав природно десь у Пенджабі, але його голос, холодний і аналітичний був бундючно-британським. На ньому був темний костюм і вузенька краватка. Де б він не знаходився - позаду був помітний яскравий день. Зв’язок дрижав, намагаючись збалансувати яскравість і сутінки, нарешті лишив його тінню в державному офісі або людиною в ореолі світла.

- Сподіваюсь, ваша зустріч пройшла добре?

- Так, непогано, - відповіла вона, - ми просуваємось до марсіянського саміту. Наразі вони напрацьовують безпекові механізми.

- Тож дійшли консенсусу?

- Коли я їм запропонувала, так. Марсіяни надсилають своє керівництво для зустрічі з лідерами ООН аби особисто вибачитися та обговорити шляхи нормалізації відносин і повернення Ґанімеду, бла-бла-бла…Ага?

Еррінрайт почухав підборіддя:

- Я не впевнений що наші противники на Марсі бачать це так.

- Тоді нехай протестують. Ми випустимо гострий прес реліз і пригрозимо відміною зустрічі прямо останньої хвилини. Буря пристрастей це прекрасно. Навіть краще ніж прекрасно: це відволікає. Лиш не давайте балаболці заводити про Венеру чи Ерос.

Він здригнувся майже непомітно.

- Будь-ласка, ми можемо не вживати слово балаболка при згадці генерального секретаря?

- Чому ні? Він знає що я так роблю. Я казала йому це в обличчя, і його це необходило.

- Він вважає що ви жартуєте.

- Це тому що він йобана балаболка. Не дозволяйте йому говорити про Венеру.

- А відеоматеріали?

Це вже питання по суті. Що б не виконало атаку на Ґанімед, вона почалася на території, утримуваній Об’єднаними націями. Якщо неофіційним каналам можна довіряти – а їм не можна довіряти – Марс має запис лиш з однієї камери костюму морпіха. Авасалара має сім хвилин відео високої якості з сорока різних камер, на якому щось забиває кращих людей, яких туди могла відправити Земля. Навіть якщо б марсіянці погодились залагодити справу по-тихому, справу важко було б поховати повністю.

- Надішліть мені поки йде зустріч, - попросила жінка, - дозволь мені почути, що вони скажуть і як вони скажуть. Потім я знатиму, що робити. Якщо це марсіянська зброя, вони викажуть це своїми ходами на дошці.

- Ясно, - повільно сказав Еррінрайт. Маючи на увазі що ні.

- Сер, при всій повазі, - наразі це має бути чимось між Землею і Марсом.

- Шал пристрастей між двома головними збройними силами в системі, цього ми хочемо? Як саме ви це бачите?

- Я маю попередження від Майкла-Жона де Утурбе щодо зростання активності на Венері у той самий час, коли почалася стрілянина на Ґанімеді. Сплеск був не великим, але він був. І Венера занервувала просто в той же момент, коли на Ґанімеді сталося щось до біса схоже на протомолекулу? Ось це проблема.

Вона трохи почекала, а потім продовжила. Очі співрозмовника рухалися, начебто він щось читав у повітрі. Так він поводив себе тоді, коли був серйозно заглиблений у роздуми.

- Зброєю ми вже набрязкались, - Ми вціліли. А це вже дещо. В мене є тека з дев’ятьма сотнями сторінок аналізу і вірогідних сценаріїв розвитку подій при конфлікті з Марсом, що включають в себе чотирнадцять різних сценаріїв нашого алгоритму дій на випадок розробки ними неочікувано-новітньої технології. Тека дій на випадок якщо щось прийде з Венери? Там всього три сторінки і пунктом першим іде «Знайдіть Бога».

Еррінрайт виглядав зібраніше. Вона могла почути Сорена позаду себе: тиша що була інакшою, аніж за звичай, такою що більше нервувалася. Вона вирішила поділитися своїм страхом: - Три варіанти, - мовила м’яко жінка, - перший: це зробив Марс. Це просто війна. Ми з цим упораємось. Друге: ще хтось це зробив. Неприємний і небезпечний, проте такий, що можна залагодити. Третій: воно само зробило себе. І тут в нас немає нічого.

- Ви бажаєте додати сторінок до своїх тек? – запитав співбесідник. Хоча це прозвучало не шанобливо, але таким не було.

- Ні, сер. Я бажаю розібратися що це за варіант. Якщо це один з перших двох, то я його вирішу.

- А якщо третій?

- Піду на пенсію. Дозволю вам знайти якогось інакшого ідіота для служби.

Еррінрайт знав її задобре для того, аби чути жарти в її голосі. Він посміхнувся і дещо ослабив краватку. Це був красномовний жест: він був так само стурбований як і вона. Ніхто, з тих хто його не знав особисто не побачив би цього.

- Це серйозний стан речей. Ми не можемо допустити аби конфлікт на Ґанімеді роздмухували.

- Я триматиму це на рівні третьорядних новин, - пообіцяла жінка, - ніхто не почне війну, допоки я не дозволю.

- Маєте на увазі, поки генеральний секретар не подасть рішення виконавчої влади, а генеральна асамблея не підтвердить його голосуванням.

- І я йому скажу, коли він може це зробити, - додала асистент заступника, - але ознайомте його з новинами. Бо новини від такої старенької бабусі як я скоцюблять йому пуцля.

- Ну нам так не буде, звісно. Повідомте, що вдасться знайти. Я переговорю з персоналом, що пише промови впевнюсь в тому, що текст їх повідомлення не матиме багатозначності.

- І хто б не розповсюдив відео атаки, матиме справу зі мною, - пообіцяла вона.

- Хто б не розповсюдив стає винним у зраді до легітимного трибуналу і відправляється до виправної колонії на Місяці пожиттєво.

- Занадто серйозно.

- Не дивуйте мене, Крісьєн. Настали складні часи. Чим менше неприємних сюрпризів, тим краще.

- Так, сер. Зв’язок розірвано. Екран став темним. Її відображення на ньому виглядало помаранчевою плямою увінчаною сивою головою. Сорен був ляпкою гакі з білим.

- Хочеш ще попрацювати?

- Ні, мем.

- Тоді уйобуй.

- Так, мем.

Вона почула його кроки, що віддалялися позаду.

- Сорене!

- Мем?

- Дай мені список усіх, хто свідчив на слуханнях по Еросу. Прожени їх свідчення через нейропсихічних аналітиків, якщо це ще не було зроблено.

- Ви бажаєте мати розшифровку?

- Так, її теж.

- Я передам вам так швидко, як це можливо.

Двері за ним зачинилися, і Авасарала потонула у кріслі. Ступні боліли, а передчуття головної болі, що чатувало на неї з ранку вийшло на перший план, прочищаючи горло. Будда незворушно посміхався, і вона посміхнулась у відповідь, начебто ділячись дуже особистим жартом. Їй хотілося домів, щоби сісти на порозі і вслухатися у вправи Аржуна на піаніно.

Але замість цього..

Вона вирішила скористатися ручним терміналом а не офісним екраном аби подзвонити Аржуну. Він одразу відповів. Його обличчя було вуглуватим, коротенька борода майже сивою. Веселість в очах була присутньою завжди, навіть коли він плакав. Навіть простий погляд на нього приніс полегшення.

- Я сьогодні буду пізно, - сказала вона і миттєво відмовилась від стверджувального тону. Чоловік кивнув.

- Словами не описати, в якому я шоці, - навіть сарказм у нього виходив м’який, - сьогодні маска була важкою?

Він називав це маскою. Так начебто персона, якою вона була контактуючи зі світом це якийсь фальшак, а та яка спілкується з ним, або грається у розфарбовки з онучками є справжньою. Вона вважала це помилкою, але фікція була настільки комфортною, що вона завжди нею користалася.

- Сьогодні дуже важкою. Чим зараз зайнятий мій коханий?

- Вичитую чорновик тез Кукуррі. Там треба гарувати.

- Ти у офісі?

- Ага.

- Вийди в садок, - попросила вона.

- Позаяк ти хочеш тут опинитися? Ми разом вийдемо, коли ти повернешся.

Вона зітхнула.

- Я можу бути дуже пізно.

- Тоді мене розбуди і ми сходимо.

Жінка торкнулася екрану і він посміхнувся, начебто відчув турботу. Вона розірвала зв’язок. За давньою звичкою вони не прощалися одне з одним. Це була одна з тисяч маленьких звичок, які з’являються у довгому шлюбі.

Авасарала увімкнула настільну систему, дістала тактичний аналіз битви на Ґанімеді, розвідувальні профілі головних військових персоналій Марсу і планувальник зустрічей, вже наполовину забитий генералами після конференції. Вона дістала з сумки фісташку, очистила лушпиння і дозволила сирій інформації перелитися через вінця, омити її розум. У вікні позаду неї інша зірка боролася з світловим забрудненням Гааги, але Венера лишалася найяскравішою.

Розділ шостий: Голден.

Голденові снили довгі, покручені коридори, сповнені напівлюдськими кошмарами, коли його розбудило голосне дзижчання у темній, мов смола каюті.

Хвильку він воював з незнайомими ременями койки аж поки зміг звільнитися і вільно плисти при мікрогравітації. Стінна панель знову задзижчала. Він відштовхнув ліжко до стіни, і натиснув кнопку увімкнення світла. Каюта була маленькою. Сімнадцятилітня протиперевантажувальна кушетка над особистим рундуком тіснилися напроти переборки, туалет з умивальником вбудованим в куток, і напроти койки – стіна панель з нанесеною над нею назвою «Сомнамбуліст».

Панель задзижчала втретє. Цього разу Голден натиснув кнопку відповіді і запитав:

- Де ми, Наомі?

- Фінальне гальмування для високої орбіти. Ти не повіриш, але нас поставили у хвіст.

- Поставили у хвіст черги?

- Ага, - відповіла старпом, - я вважаю, що вони перевіряють кожне судно, яке бажає сісти на Ґанімеді.

- Трясця.

- Трясця. А чий це бік?

- Яка різниця?

- Ну, - відповів капітан, - Земля бажає мене посадити за крадіжку пари тисяч їх ядерних ракет і передачу їх АЗП. Марс просто за один корабель. Я міркую, що це натякає на різні покарання.

Наомі реготнула:

- Вони закриють тебе на завжди у будь-якому випадку.

- Називай мене педантом, значить.

Група, до якої нас поставили в чергу схожа на оонівські борти, але поряд запаркувався марсіянський фрегат, що приглядав за справами.

Джим проказав особисту молитву подяки за те, що дозволив Фреду Джонсону там на «Тихо» умовити його узяти щойно відремонтованого «Сомнамбуліста» замість того, аби спробувати висадитись на «Росінанті». Ваговоз був поки що найменш підозрілим кораблем з усього флоту АЗП. Значно менше привертає уваги, аніж їх вкрадене марсіянське бойове судно.

Вони залишили «Росі» запаркованим за мільйон кілометрів від Юпітера у точці, на яку ніхто не зверне уваги. Алекс заглушив корабель, лишивши увімкненими лиш повітряні рециклери з пасивними сенсорами і скоріш за все кублився в кабіні в ковдрах, увімкнувши обігрівач та чекаючи на їх виклик.

- Ок, я піднімаюсь. Повідом Алекса вузьким променем про ситуацію. Якщо нас заарештують, він має відвести «Росі» на «Тихо».

Голден відкрив рундук під койкою і дістав неоковирний зелений спортивний костюм з написом «Сомнамбуліст» і прізвищем Філіпс на кишені. Відповідно до корабельного реєстру, наданого чарівниками з «Тихо», він був першокласним членом команди Вальтером Філіпсом, інженером і головним бригадиром на харчовозі «Сомнамбуліст». Також він був третім у ранзі, в команді з трьох осіб. Відомий своєю репутацією на всеньку Сонячну систему, він вважав за краще що Голден не матиме на цьому кораблі роботи, яка передбачає спілкування з будь-яким представником влади.

Умившись у своєму маленькому рукомийнику вільно падаючою водою (на справді ні), бо система вологих рушників і намилених губок нещадно дерла куцу борідку, яку було вирощено в рамках маскування. Він ніколи не пробував відпускати бороду, тож дещо розчарувався, коли виявив що рослинність на його обличчі росте кущами різної довжини і рівня кучерявості.

Амос відпустив бороду більше у знак солідарності але тепер мав розкішну левову гриву, яку вирішив зберегти і надалі, бо виглядала вона напрочуд гарно.

Голден відправив використаний рушник у циклічну камеру, штовхнувся до люку що вів з каюти до трапу, потім поплив до ходової рубки.

Не те щоб це була повноцінна ходова рубка. «Сомнамбулісту» було майже сто років і його життєвий цикл цілком очевидним чином підходив до кінця. Якби цей зламок не став у нагоді для місії, то скоріш за все фредові люди відправили б старигана на брухт. В останній піратський рейс він вже йшов напівмертвим. Проте перед цим він два десятка років був на «харчовому» рейсі Ґанімед-Церера та й в реєстрі був відміченим як регулярний відвідувач йовіанських супутників, тож зараз він міг прибути з вантажем допомоги.

Фред вважав що з огляду його постійних прибуттів на Ґанімед, є шанс що митники і військові просто махнуть рукою і пропустять без огляду.

Як виявилось, це було занадто оптимістично.

Коли капітан прибув, Наомі працювала за пультом керування. На ній був такий самий зелений спорт костюм, лише ім’я на кишені відрізнялося – Естанца.

Старпом посміхнулась йому, а потім махнула, аби показати щось на своєму екрані:

- Ця група суден перевіряє кожен борт перед посадкою.

- Холєра, - відреагував Джим, збільшуючи телескопічне зображення аби краще розглянути борти і ідентифікувати маркування.

- Це точно оонівські кораблі. - На зображенні щось невеличке швидко рухалось від одного з земних кораблів до великого ваговоза, що стояв першим у черзі. – А це схоже на абордажний шкут¹³.

- Що ж, добре що ти не місяць її ростив,- сказала Наомі, ухопивши пасмо його волосся, - з цими кущами на голові і жахливою бородою, тебе рідна матір не впізнає.

- Я сподіваюсь, вони не забрили мою матір, - Джим спробував підлаштуватися під легкість її тону, - тре’ попередити Амоса про їх появу.

Голден, Наомі і Амос у короткому, зайнятому рундуками проході прямо перед зовнішнім люком, чекали поки оглядова команда закінчить шлюзування. Наомі виглядала високою і суворою у свіжовипрані капітанській формі і магнітних черевиках.

Капітан Естанца командувала «Сомнамбулістом» десять років перед атакою піратів, при якій і втратила життя. Голден вважав, що заміна відповідає регаліям.

Позаду неї розташувався насуплений Амос, у костюмі з патчем головного інженера. Навіть в умовах мікрогравітації на їх поточній орбіті навколо Ґанімеду, він виглядав зсутуленим. Джим робив усе для того, аби удавати позу і дещо розлючений вираз обличчя.

Шлюзування завершилось, і внутрішні двері відійшли вбік. Шість морпіхів у повних бойових обладунках і молодший лейтенант у простому скафандр клацнули, вмикаючи магнітні підошви. Лейтенант швидко огледів команду і щось по відмічав щось у своєму терміналі. Він виглядав таким самим замученим як і Амос. Голден міркував, що нещасний молодий офіцер виконуючи гівняний обов’язок висаджуватися на кораблі увесь день, так само поспішав закінчити процедуру, як і вони поспішали спекатись його.

- Ровена Естанца, капітан і мажоритарний власник приписаного до Церери ваговоза «Плачучий сомнамбуліст», - він не зробив це питанням, але Наомі відповіла:

- Так, сер.

- Мені подобається ім’я, - лейтенант навіть не відірвався від терміналу.

- Сер?

- Ім’я корабля. Воно незвичне. Клянуся, якщо я висаджусь ще хоч на одному кораблі названому на честь чиєїсь дитини чи дівчини¹⁴, з якою колись був проведений чарівний вікенд на Титані, я почну штрафувати людей просто за брак креативності.

Голден відчув, як напруга зароджується в основі хребта і піднімається до скальпу. Цей лейтенантик може бути зморений роботою, але він розумний і проникливий, що тут-таки одразу і було продемонстровано.

- Ну, цей саме названий на честь сопливих трьох місяців, які я провела на Титані, після того, як він мене покинув, - сказала Наомі з посмішкою, - непогана річ на перспективу, можливо. Хоча мені варт було назвати його на честь моєї золотої рибки.

Лейтенантова голова раптом піднялася, потім він почав реготати:

- Дякую, капітане. Це я вперше сьогодні засміявся. Всі інші налякані до усирачки, а ці шість шматків м’яса, - він вказав на морпіхів позаду, - позбавлені почуття гумору хімічним способом.

Джим зиркнув на Амоса. Це він фліртує з нею? Я думаю що він фліртує з нею. Мармиза механіка могла означати будь-що.

Лейтенант щось натиснув на терміналі і мовив:

- Протеїн, вітамінні добавки, очищувачі води і антибіотики. Можу я швиденько глянути?

- Так, сер, - вказуючи жестом на люк, - прямо сюди, будь-ласка.

Вона вийшла, офіцер ООН і два морпіхи вервечкою посунули слідом. Інші четверо розташувались у тривожних позах біля повітряного шлюзу. Амос штрикнув Джима ліктем аби привернути його увагу, потім запитав:

- Як у вас, хлопці, сьогодні справи?

Морпіхи ігнорували його.

- Я сказав моєму приятелю, ага, так і казав, типу, «Закладаюсь, ці веселенькі жерстяні костюмчики носять для того, аби приховати щось сороміцьке у штанях»

Голден закрив очі і почав надсилати Амосу психічні накази стулити пельку. Не спрацювало.

- Типу усе це прикольне хай-текове приладдя, поприв’язуване з усіх боків але єдину річ воно не дозволяє – це почухати яйця. Чи, боронь Боже, ви зламаєтесь і тре’ буде для чогось звільнити місце.

Джим відкрив очі. Тепер морпіхи вирячились на Амоса, але не поворухнулися і не заговорили.

Капітан посунувся у далекий куток кімнати і намагався злитися з стіною. Та в його бік ніхто навіть не глянув.

- Тож, - вів своєї Амос, голосом сповненим щирими, товариськими нотами, - є в мене одна теорія, у якій ви хлопці, я сподіваюсь, допоможете мені дати ладу.

Найближчий морпіх зробив півкроку вперед і цим обмежився.

- Моя теорія така: аби уникнути всіх проблем, вони подумали наперед і відрізали усі тії частини, які можуть заплутатися у костюмі. Ну й на додачу це зменшить ваші намагання пижувати один одного довгими, холодними ночами на борту.

Морпіх зробив ще один крок і Амос миттєво ступив йому на зустріч аби зменшити дистанцію. Стоячи настільки близько, що його дихання туманило лицьову пластину броні морпіха, Амос додав: - Давай на чистоту, Джо. Цей костюм зовні повністю анатомічно коректний, чи не так?

Довга, напружена тиша була нарешті порушена, коли хтось у люці прочистив горло, і лейтенант вийшов у коридор.

- Якісь проблеми?

Амос посміхнувся і відступив назад:

- Нє, просто знайомлюсь з хлопцями і дівчатами, відмінниками бойового навчання на яких витрачаються мої податки.

- Сержанте? – запитав лейтенант.

- Ні сер. Жодних проблем.

Лейтенант повернувся і потис Наґаті руку:

- Капітане Естанца, було дуже приємно. Наші люди скоро передадуть по радіо дані для посадки. Я впевнений що люди Ґанімеду будуть вдячні за доставлені вами припаси.

- Були раді допомогти, - попрощалася Наомі і подарувала лейтенанту діамантову посмішку.

Коли вояки ООН пройшли зворотнє шлюзування і відчалили на своєму скіфі, Наомі видихнула і почала масажувати щоки.

- Якби мені довелося посміхатися ще на секунду довше, то обличчя просто репнуло б.

Голден ухопив Амоса за рукав і запитав крізь зуби:

- Що. Це. Був. За. Нахуй?

- Що? - не зрозуміла Наґата.

- Поки вас не було, Амос тут пробував зробити все можливе, аби розізлити морпіхів. Я здивований що вони не встрелили його і мене на додачу.

Амос глипнув на джимову долоню, яка все ще стискала його руку але не зробив жодного руху аби звільнитися.

- Кепе, ти кльовий парєнь, але кепський контрабандист.

- Що? – знову перепитала жінка.

- Капітан так нервував, що навіть я почав вважати що тут щось буде. Тож я відволікав увагу морпіхів, поки ви не повернулися, - пояснив здоровило, - а, і ще: вони не можуть тебе встрелити, поки ти їх не торкнешся або не дістанеш зброю. Ти ж був оонівським флотським хлопчиком. Маєш пам’ятати правила.

- Тож..- почав Джим.

- Тож,- перебив його механік, - якщо лейтенант поцікавиться у них щодо нас, вони розкажуть йому про холопа-інженера, що стояв перед ними, а не про нервового парубка, з нерівною бородою, що намагався сховатися в куточку.

- Холєра, - відповів капітан.

- Ти справний капітан, і я тобі завжди у бійці прикрию спину. Але злодій з тебе гівняний. Ти просто не знаєш як бути кимось, крім себе самого.

Наомі втрутилась з пропозицією:

- Хочеш знову стати капітаном? Бо це кепська робота.

- Ґанімед-контроль, це «Сомнамбуліст», повторюємо запит на призначення посадкового майданчика, - сказала Наомі у мікрофон, - ми пройшли контроль патруля ООН, а ви нас вже три години тримаєте на низькій орбіті, - потім відпустила кнопку тангенти і додала, - йолопи.

Відповів їм інший голос, ніж той, що приймав первинний запит на посадку декілька годин тому. Цей був не настільки заклопотаним:

- Пробачте, «Сомнамбуліст», ми надішлемо дані як тільки це стане можливим. У нас тут за останні декілька годин запуски нон-стоп, ще тузень бортів на низькому старті. Тож доведеться почекати поки ми дозволимо людям посадку.

Голден увімкнув свій мікрофон і запитав:

- Ми зараз розмовляємо з контролером?

- Ага. Старший контролер Сем Снеллінг, - якщо ви робите помітки для скарги. Снеллінг, з двома л.

- Ні-ні, - відповів капітан, - не скарга. Ми спостерігаємо відлітаючі борти, які проходять повз нас. Це судна з біженцями? З тоннажем, який піднімається, як ми помітили, схоже що половина супутника накивала п’ятами.

- Ні. В нас були декілька чартерів та комерційних лайнерів, які забрали людей, але наразі більшість суден що злітають це харчові ваговози.

- Харчові ваговози?

- Ми завантажуємо по сотні тисяч кілограм провіанту в день, а через бій багацько цих суден залишалися на поверхні. Тепер блокувальними дозволили людям пройти, тож вантажі прямують до отримувачів.

- Чекайте, - перепитав Голден, - ми тут зависли без посадки з вантажем рятувального продовольства для голодуючих жителів Ґанімеду а ви відправляєте сотні тисяч кіл їжі з супутника?

- Десь до півмільйона, якщо з запасом, - відповів Сем, - але ця їжа нам не належить. Більшість виробництва їжі на Ґанімеді належить корпораціям, які навіть штаб-квартир тут не мають. На цих поставках зав’язана купа грошей. Кожен день, поки вони стоять тут на ґрунті, хтось втрачає цілі статки.

- Я.., - Джим почав було, потім замовк і нарешті сказав, - «Сомнамбуліст» закінчив.

Капітан розвернув крісло навколо, аби бачити обличчя Наомі. Її вираз був схожий на його власний, якщо вона була такою ж розлюченою як і він.

Амос, що нудьгував біля інженерного пульту і їв яблуко, вкрадене з того самого рятувального вантажу запитав:

- Тебе це чому здивувало, капітане?

За годину вони отримали дозвіл на посадку.

Видима з низької орбіти та траєкторії спуску, поверхня Ґанімеду не сильно відрізнялась від тієї, якою була завжди. Навіть найкращі з супутників Юпітера були пустелями з сірого силікату і трохи менш сірішого водяного льоду, рябими від кратерів і озер, що миттєво замерзли. Вони виглядали полями бою задовго до того, як людські пращури виповзли на суху землю вперше.

Але люди, з їх невгамовною креативністю і старанністю в царині знищення, знайшли шляхи залишити свої позначки. Голден помітив залишки есмінця, розкидані по місцевості в кінці довгого чорного шраму. Ударна хвиля цих зіткнень сплющила менші бані на відстані до десяти кілометрів. Маленькі рятівні суденця, що літали над цими трупами, шукали не так вцілілих, як крихти інформації або технологій, що вціліли після аварії і не повинні були втрапити до рук ворогів.

Найтяжчим помітним оку збитком була повна втрата однієї з величезних теплиць. Сільськогосподарські бані це гігантські структури з скла і сталі з гектарами дбайливо культивованого родючого ґрунту, з неухильно виведеними і пещеними рослинами під ними. Шокуючим і деморалізуючим було видиво цієї конструкції, роздушеної покрученим металом колишньої решітки орбітального дзеркала. Баня годувала зовнішні планети спеціально виведеними рослинами. Під нею було сконцентровано найсучасніші в історії людства досягнення агротехнологій. А орбітальні дзеркала були дивом інженерного мистецтва, яке допомагало рослинам. Факт биття одним по іншому і полишення їх так лежати, вражало капітана своєю недолугою короткозорістю, мов накласти купу у колодязь, аби вороги не пили твоєї води.

На момент, коли «Сомнамбуліст» опустив свою скрипучі кістки відпочивати на призначеному посадковому майданчику, капітан зовсім втратив витримку через людську дурість.

Яка, звісно, прийшла аби побачитись.

Митний інспектор вже чекав на них, коли вони вийшли зі шлюзу. Худий мов жердина, з красивим обличчям на яйцеподібній голомозій голові. Його супроводжували двоє чоловіків у однострої невизначеної охоронної компанії з тазерами в кобурах на поясі.

- Вітаю, мене звати містер Ведас. Я митний інспектор порту одинадцять, майданчики з А14 до А22. Ваш маніфест¹⁵ будь-ласка.

Наомі, яка знову узялася до ролі капітана ступила вперед і сказала:

- Маніфест надіслано до вашого офісу ще перед посадкою. Я не …

Голден помітив, що Ведас не тримав офіційний термінал для перевірки вантажів, та й сторожа поряд з ним не була вдягнута у однострій керівництва порту Ґанімед. Він відчув лоскочучу пересторогу погано зрежисованого кидалова. Він підійшов і махнув Наомі вийти:

- Капітане, я потурбуюсь про це.

Митний інспектор Ведас огледів його з ніг до голови і сказав:

- А ви ..?

- Ви можете звати мене містер що-не-повівся-на-ваше-лайно.

Ведас насупився і охоронці підійшли ближче. Джим посміхнувся їм і завівши руку за спину, дістав звідти великий пістолет. Тримав його біля ноги, націленим в підлогу, але гості все одно відійшли назад. Ведас пополотнів.

- Я знаю цей розвід, - продовжив Голден, - ти просиш глянути маніфест; потім вказуєш на речі, які ми внесли до нього помилково. І поки ми передаємо в офіс перероблену вантажну декларацію, ти і твої посіпаки хапаєте найцінніше з вантажу і перепродуєте його, як я вважаю, на чорному ринку їжі і ліків.