Три стигмати Палмера Елдрича

9

Після трансляції Енн Готорн очуняла мовчазною і засмученою. Поганий знак; мабуть,— подумав він,— тепер у неї також з’явилося схоже передчуття. Хай там як, але вона нічого про це не сказала; просто встала й одразу пішла по свій громіздкий захисний костюм.

— Маю повертатися в «Лляну косу». Дякую, що дозволили скористатися вашим набором,— сказала Енн, поки всі стояли й спостерігали, як вона одягається. — Вибач, Барні, — понуривши голову, додала вона. — Я не мала би лишати тебе самого.

Він пішки провів її через нічну пустелю до барака; ніхто з них не зронив ані слова, доки вони важко ступали по піску, остерігаючись, як їм і наказували, місцевих хижаків — шакалоподібних марсіанських тварюк, що володіли телепатією. Втім, їм не трапилося жодної.

— Ну, і як воно? — врешті поцікавився Барні.

— Бути безсоромною білявою лялечкою з цілою купою дрантя, хлопцем, машиною і... — Енн аж здригнулася.— Жахливо. Ні, не так. Просто... безглуздо. У цьому нічого нема. Наче я знову стала підлітком.

— Еге ж, — погодився він. У цьому й була вся Прудка Пет.

— Барні,— тихо проказала вона,— мені терміново треба знайти щось інше. Допоможеш мені? Як на мене, ти розумний, зрілий і досвідчений. Трансляція мені не допоможе... Жуй-Ц — також, бо я відчуваю до нього внутрішній спротив. Я його не вживатиму, розумієш? Так, я бачу, що ти все розумієш. Чорт, ти ж навіть один єдиний раз спробувати відмовився, а отже, ти маєш розуміти.

Вона стисла його руку і притулилася до нього в темряві.

— Барні, я знаю ще дещо. Їм також це остогиділо. Поки ми були там, усередині тих ляльок, вони тільки те й робили, що сварилися. Вони не відчули жодної насолоди.

— Господи.

— Прикро,— освітлюючи шлях ліхтарем, мовила Енн. — Я б хотіла, щоб було навпаки. Мені шкода їх більше, ніж...

Вона замовкла, якийсь час ішла мовчки, а тоді різко сказала:

— Барні, я змінилась. Я відчуваю це. Я хочу тут посидіти... Ось тут. Ти і я, в темряві, самі. А потім, ну ти знаєш... мені ж не треба цього казати?

— Ні, — визнав він. — Але річ у тім, що потім ти шкодуватимеш. І я також, через твою реакцію.

— Може, я помолюсь, — сказала Енн. — Молитися важко. Треба знати як. Ти молишся не за себе, а за інших. Ми називаємо це молитвою про заступництво. І молишся ти не Богу, який десь там, на небесах... а Святому Духові всередині. Це інше. Він — Параклет. Ти читав Павла?

— Якого Павла?

— Новий заповіт. Його послання до коринтян або до римлян... ну, ти знаєш. Павло каже, що наш ворог — це смерть. Це наш останній ворог, а тому, я думаю, найголовніший. За Павлом, усі ми отруєні, й отруєні не тільки наші тіла, а й душі. І те, й інше має померти, і тоді ми зможемо возродитися в нових тілах — неплотських, нетлінних. Розумієш? А знаєш, коли я була Прудкою Пет, от щойно... у мене з’явилося дивовижне відчуття, неначе я... Звісно, про таке не можна ні говорити, ні вірити в це, але...

— Але тобі здалося, наче це — воно, — закінчив за неї Барні. — Ти на це й чекала. Ти знала про цю подібність... Ти сама згадувала про неї на кораблі.

І багато хто помітив це також.

— Так, — визнала вона. — Але я не усвідомлювала, що...

Вона розвернулася в темряві обличчям до нього, однак він ледве міг її роздивитися.

— Трансляція — єдина крихта вічності, доступна нам по цей бік смерті. А отже, це — спокуса. Якби не ця жахлива лялька, ця Прудка Пет...

— Жуй-Ц, — сказав Барні.

— І я про це подумала. Якби ж це було так, як Павло говорить, коли тлінна людина стає нетлінною... тоді, Барні, я не втрималася б. Я просто змушена була би спробувати Жуй-Ц. Я не змогла би чекати до кінця життя... Тут, на Марсі, це може бути років п’ятдесят... Пів століття!

Її пробрав дрож.

— Навіщо чекати, коли ти можеш отримати це зараз?

— Той, хто пробував Жуй-Ц, розповів мені, що то був найгірший досвід у його житті, — сказав Барні.

— У якому сенсі? — стривожилася вона.

— Він опинився в царстві людини чи істоти, яку вважав абсолютним злом і яка вселяла йому страх. Він вибрався звідти лише тому, що йому пощастило, і він про це знав.

— Барні, чому ти потрапив на Марс? — запитала Енн. — Тільки не кажи, що через повістку. Такий розумний чоловік, як ти, міг би звернутися до психіатра...

— Я тут, бо припустився помилки, — відповів Барні.

За твоєю термінологією, це називається «гріх», — подумав він. Втім, за моєю також.

— Ти завдав комусь шкоди, так? — запитала Енн.

Він стенув плечима.

— І тепер ти тут до кінця своїх днів, — сказала вона. — Барні, ти можеш дістати мені Жуй-Ц?

— Скоро зможу.

Незабаром він так чи так натрапить на одного з пушерів Палмера Елдрича; щодо цього сумнівів не було. Поклавши руку їй на плече, Барні сказав:

— Але ти запросто можеш дістати його собі й сама.

Поки вони йшли, Енн притислась до нього, і він обійняв її; вона не пручалась, насправді, навіть зітхнула з полегшенням.

— Барні, я маю тобі дещо показати. Брошуру, що її дала мені моя сусідка. Вона сказала, що днями їм скинули цілу пачку. Це від тих, хто стоїть за Жуй-Ц.

Енн порилась у кишенях об’ємистої куртки і присвітила ліхтарем; Барні побачив складений папірець.

— Прочитай. І ти зрозумієш, чому в мене таке ставлення до Жуй-Ц... чому для мене це духовна дилема.

Піднісши брошуру до світла, він прочитав перший рядок; великими чорними літерами було написано:

БОГ

ОБІЦЯЄ ВІЧНЕ ЖИТТЯ.

МИ МОЖЕМО

ЙОГО ДАТИ.

— Бачиш?

— Бачу.

Читати далі в нього не виникло жодного бажання; склавши папірець, він з важким серцем віддав його.

— Нічогенький слоган.

— Це правда.

— Не повна брехня, — відказав Барні, — але до правди далеченько.

Цікаво, що з цього гірше? Важко сказати. В ідеальній ситуації за виказане в брошурі богохульство Палмер Елдрич мав би померти на місці, та цього не станеться. Злий прибулець просочився до нас з Проксими і тепер пропонує те, за що ми молилися протягом двох тисяч років, — подумав він. Чому ми відчуваємо, що це погано? Важко сказати, але це так. Можливо, тому, що це означає прив’язаність до Елдрича, яку пізнав Лео; відтепер Елдрич буде з нами постійно; він проникне в наші життя. А Той, хто оберігав нас у минулому, просто вирішив не втручатись.

Щоразу, як ми транслюватимемося, — подумав Барні,— ми бачитимемо не Бога, а Палмера Елдрича.

І вголос сказав:

— Якщо Жуй-Ц тобі не допоможе...

— Не кажи такого.

— Якщо Палмер Елдрич тобі не допоможе, то, можливо...

Він замовк. Перед ними був барак «Лляна коса»; його вхід тьмяно світився серед марсіанської темряви.

— Ти вдома.

Йому не хотілося відпускати її; Барні обійняв її за плечі і пригадав, що сказав про неї своїм сусідам.

— Повертайся зі мною, — запропонував він. — До «Вітрянкового рудника». Ми візьмемо шлюб. Офіційно, з усіма формальностями.

Вона витріщилася на нього і... розсміялася.

Неймовірно.

— Це означає «ні»? — дерев’яним голосом запитав Барні.

— Що таке «Вітрянковий рудник»? — перепитала Енн.— А... зрозуміла. Кодова назва твого барака. Вибач, Барні. Я ненавмисне. Але моя відповідь, звісно, «ні».

Вона відступила від нього й відчинила зовнішні двері вхідного відсіку. Аж раптом поставила ліхтар і, простягнувши руки, зробила крок назустріч Барні.

— Давай покохаємося.

— Не тут. Надто близько до входу, — перелякався він.

— Де хочеш. Веди мене, — вона обвила його шию руками. — Ну ж бо. Не гайнуй часу.

І він не став.

Підхопивши Енн на руки, Барні відніс її подалі від барака.

— Божечки, — сказала вона, коли він поклав її в темряві на пісок; Енн схопила ротом повітря, вочевидь, від раптової хвилі холоду, що накрила їх, проникаючи під важкі костюми, які тепер не так захищали, як заважали відчути істинне тепло.

Один із законів термодинаміки, — подумав він. Теплообмін; між нами рухаються молекули, її змішуються з моїми... Це ентропія? Ні, ще ні.

— Ой бо... — скрикнула в темряві вона.

— Тобі боляче?

— Ні, вибач, будь ласка.

Від холоду в нього заніміли спина й вуха; цей холод випромінювало небо. Він щосили намагався на нього не зважати, але в голові крутилися думки про ковдру, товсту шерстяну ковдру — дивно перейматися цим у такий час. Барні уявляв її м’якість, відчуття дотику її шерстинок до тіла, її важкість. Замість крихкого фригідного розрідженого повітря, яке доводилося ковтати, широко розкриваючи рота, неначе ось-ось сконаєш.

— Ти... вмираєш? — спитала вона.

— Просто нема чим дихати. Це повітря...

— Бідний, бідний... Боже правий! Я забула твоє ім’я.

— Чортзна-що.

— Барні!

Він міцно стиснув її в обіймах.

— Ні! Не зупиняйся!

Вона вигнула спину дугою. У неї стукотіли зуби.

— Я й не збирався, — відказав він.

— О-о-о-о-ох!

Він засміявся.

— Не смійся з мене.

— Я не зі зла.

Довга мовчанка. Потім: «У-уф». Вона підскочила, немов реанімована експериментальним ударом електрошоку. Його блідошкіра й гонорова оголена власність умить перетворилася на високу й худющу знезеленену нервову систему жаби, яку перевірили на життєздатність за допомогою стороннього предмета. Жертва удару струмом, а чи струменем. Хай там як, але вона не заперечувала. Світла й справжня, поступлива. Нарешті доступна.

— Все гаразд?

— Так,— відказала вона.— Так, Барні. Все просто пречудово. Так!

Пізніше, уже повертаючись на налитих свинцем ногах до свого барака, Барні міркував: «Можливо, я роблю за Палмера Елдрича його роботу. Ламаю її, деморалізую... ніби до того вона була не такою. Ніби всі ми не були такими».

Щось заступило йому шлях.

Завмерши, він намацав у кишені куртки видану йому зброю; крім страшних шакалів-телепатів тут траплялися, зокрема, вночі ще й інші злісні тварюки, які жалили та кусались... Барні обережно посвітив ліхтарем, очікуючи побачити якогось химерного слизняка з купою мацаків. Натомість перед ним виявився корабель: невеличка швидкісна модель з малою вагою; його сопла досі диміли, тож, очевидно, він щойно приземлився. Певно, сідав з вимкненими двигунами,— вирішив Барні,— оскільки ніякого шуму чути не було.

З корабля виліз чоловік, обтрусився, увімкнув ліхтар, освітив Барні Меєрсона і пробурчав:

— Я Аллен Фейн. Де я вас тільки не шукав. Лео хоче, щоб ви підтримували з ним зв’язок через мене. Я вестиму зашифровані телетрансляції, а ви дивитиметеся їх у себе в бараці. Ось вам ключ до шифру.

Фейн простягнув Барні тонку книжечку.

— Ви ж знаєте, хто я, чи не так?

— Диск-жокей.

Дивні дива; ця зустріч з працівником супутника «Наборів П.П.» посеред нічної марсіанської пустелі здавалася Барні нереальною.

— Дякую, — сказав він, узявши книжку з шифром. — І що мені треба буде робити? Записувати ваші слова, а потім потайки їх розшифровувати?

— У вашому відсіку встановлять персональний телеприймач. Ми домовилися про це, наголосивши на тому, що оскільки ви на Марсі новачок, то страждатимете...

— Добре,— кивнув Барні.

— Отже, ви вже знайшли собі подружку,— сказав Фейн. — Вибачте, що скористався інфрачервоним прожектором, але...

— Не вибачу.

— Скоро ви переконаєтесь, що про такі справи таємниць на Марсі майже немає. Це як жити в маленькому містечку, до того ж усі колоністи ласі до новин, зокрема до будь-яких скандалів. Я просто зобов’язаний усе знати, адже моя робота полягає в тому, щоб тримати руку на пульсі та розголошувати те, що дозволено... Звісно ж, багато чого мені не дозволено. То хто ця дівчина?

— Навіть не знаю, — уїдливо відказав Барні. — Темно було. Не роздивився.

Після цього він рушив в обхід корабля.

— Зачекайте. Маю сказати вам ось що: у цьому районі вже працює пушер Жуй-Ц, і, за нашими розрахунками, він спробує вийти на ваш барак завтра вранці. Тож будьте готові. Купіть товар при свідках. Вони мають бачити весь процес купівлі-продажу. Потім, коли жуватимете його, переконайтеся, аби ваші сусіди мали змогу засвідчити, що саме ви вживали. Ясно? — сказав Фейн, а тоді додав: — І спробуйте розговорити пушера. Нехай дасть вам якомога більші гарантії, — усні, звісно ж. Нехай він сам продасть вам товар. Не просіть. Зрозуміло?

— І що я за це отримаю? — запитав Барні.

— Прошу?

— Лео так і не сказав...

— Я скажу вам ось що, — прошепотів Фейн. — Ми вивеземо вас із Марсу. Така ваша винагорода.

Помовчавши, Барні уточнив:

— Ви серйозно?

— Звісно, нелегально. Тільки ООН може законно повернути вас на Терру, але цього ніколи не станеться. Ми ж зробимо ось що: якось уночі відвеземо вас у Маєток Вінні-Пуха.

— І я там житиму?

— Доки хірурги Лео не зроблять вам нове обличчя, відбитки пальців і стоп, малюнок цефалічної хвилі, тобто доки не зроблять з вас нову людину. Тоді, можливо, ви знову обіймете вашу стару посаду в «Наборах П.П.». Як я розумію, ви відповідали за Нью-Йорк. Два, два з половиною роки, і ви повернетеся туди знову. Тож не втрачайте надії.

— А може, я цього не хочу, — проказав Барні.

— Що? Звісно ж, хочете. Кожен колоніст хоче...

— Я подумаю над цим і повідомлю. Але, можливо, я захочу чогось іншого.

Він думав про Енн. Повернутися на Терру і знову опинитися на борту, можливо, навіть із Роні Фуґате... На якомусь глибинному, інстинктивному рівні він відчував, що це не настільки приваблює його, як він очікував. Марс або ж інтимна близькість із Енн Готорн ще більше його змінили; цікаво, що саме так на нього вплинуло. І те, і те? В будь-якому разі, — подумав він, — я сам сюди зголосився; призов тут, насправді, ні до чого. І не треба про це забувати.

— Меєрсон,— сказав Аллен Фейн,— мені відомо про деякі обставини справи. Ви спокутуєте провину. Це ж так?

— І ви туди ж? — здивувався Барні. Схоже, що тут релігія проникла в усі сфери життя.

— Вам може не подобатися слово, — відказав Фейн, — але воно точне. Послухайте, Меєрсон, на той час, коли ми повеземо вас у Маєток Вінні-Пуха, ваша спокута вже буде достатньою. Є дещо, чого ви ще не знаєте. Погляньте сюди.

Він неохоче показав маленький пластиковий тюбик. Контейнер.

— Що це? — збентежено спитав Барні.

— Ваша хвороба. Порадившись із профі, Лео вирішив, що ваших свідчень у суді про шкоду для здоров’я буде недостатньо. Вони наполягатимуть на повному обстеженні.

— Скажіть мені, що всередині.

— Епілепсія, Меєрсон. Форма Q. Наразі точно не відомо, чи виникнення цього різновиду хвороби спричинене органічними ушкодженнями, які неможливо виявити за допомогою ЕЕГ, а чи його природа психогенна.

— І які симптоми?

— Великі судомні напади, — відповів Фейн і, помовчавши, додав: — Вибачте.

— Зрозуміло, — сказав Барні. — І як довго вони в мене траплятимуться?

— Ми можемо застосувати антидот після судового процесу, але не раніше. Щонайдовше рік. Тепер ви розумієте, що я мав на увазі, коли казав про більш ніж достатню спокуту за відмову врятувати Лео, коли він цього потребував. Коли ми заявимо, що ця хвороба є побічним ефектом Жуй-Ц...

— Звісно,— мовив Барні.— Епілепсія — це одне зі страшних слів. Як рак колись. Воно вселяє людям ірраціональний страх, адже вони знають, що це може трапитися з ними будь-коли, без жодного попередження.

— Зокрема, найновіша форма Q Чорт, вона навіть теоретично не обґрунтована. Але важливо те, що відсутність органічних змін мозку під час цієї хвороби означає, що ми можемо вас вилікувати. Ось тюбик. Це метаболічний токсин, дія якого схожа на метразол. Його дія схожа, але, на відміну від метразолу, він не припиняє викликати напади і характерне спотворення електроенцефалограми між ними, доки його не нейтралізувати, що ми й готові зробити.

— А хіба аналіз кров’яних частинок не виявить наявності токсину?

— Він виявить наявність якогось токсину, і це саме те, чого ми прагнемо. Адже ми надамо документи з результатами вашого нещодавнього обстеження на фізичне і психічне здоров’я... і доведемо, що, прибувши на Марс, ви не страждали ні на епілепсію форми Q, ні на наявність токсинів. І тоді Лео, а точніше ви самі, зможете стверджувати, що наявність токсинів у крові є побічним ефектом Жуй-Ц.

— Навіть якщо я програю суд... — сказав Барні.

— Це однаково колосально знизить продажі Жуй-Ц. Більшості колоністів не дає спокою думка про те, що довготривале вживання трансляційних наркотиків так чи так має негативний біохімічний вплив на здоров’я, — пояснив Фейн і додав: — Токсин у тюбику відносно рідкісний. Лео дістав його через дуже вузькоспеціалізовані канали. Гадаю, він походить з Іо. Один доктор...

— Віллі Денкмаль.

— Можливо,— знизав плечима Фейн.— У будь-якому разі він тепер у вас. Вжийте його, щойно придбаєте Жуй-Ц. Спробуйте зробити так, аби ваш перший судомний напад стався на очах у сусідів по бараку. А не десь посеред пустелі під час сільськогосподарських робіт чи керування автономними піскокопачами. І як оклигаєте після нападу, негайно вмикайте відеофон та просіть ООН про медичну допомогу. Нехай вас обстежать їхні неупереджені лікарі. Не запрошуйте приватних.

— Мабуть, було б добре, якби в мене стався напад, коли оонівські лікарі робили б мені енцефалографію, — припустив Барні.

— Безперечно. Тож за нагоди спробуйте потрапити у лікарню ООН. Їх на Марсі три. Ви зможете надати хороші докази, оскільки... — Фейн повагався.— Відверто кажучи, завдяки цьому токсину ваші напади будуть вкрай деструктивні як для вас, так і для навколишніх. Загалом вони будуть істеричні, агресивні та закінчуватимуться більш-менш повною втратою свідомості. Всі від самого початку розумітимуть, що відбувається, бо ж — принаймні так сказали мені — спершу у вас наставатиме типова тонічна стадія, що характеризується сильними судомами м’язів, а затим — клонічна стадія з ритмічними судомами, між якими будуть періоди розслаблення. Після цього, звісно, ви впадатимете в кому.

— Інакше кажучи, — мовив Барні, — класична судомна форма епілепсії.

— Це вас лякає?

— Не думаю, що це має якесь значення. Я винен Лео. І ви, і я, і Лео знаємо це. Мені досі не подобається слово «спокута», але підозрюю, що це саме воно.

Цікаво, як ця штучно викликана хвороба вплине на його стосунки з Енн. Імовірно, вони обірвуться. А отже, він багато чим жертвував заради Лео Булеро. Але й Лео щось для нього робив; вивезти його з Марсу — це не абищо.

— Ми припускаємо, — мовив Фейн, — що коли ви попросите адвоката, вас спробують убити. Правду кажучи, вони...

— Зараз я волів би повернутися в барак, — перебив його Барні й зробив крок уперед. — Гаразд?

— Добре. Звикайте до місцевого трибу життя. Але дозвольте дати вам пораду з приводу тієї дівчини. У законі Добермана... Пам’ятаєте, він був першим, хто одружився, а згодом розлучився на Марсі? Так-от, у тому законі зазначено, що в цьому триклятому місці стосунки псуються пропорційно до емоційної прив’язаності, яку ви відчуваєте до партнера. Даю вам щонайдовше два тижні, і не тому, що ви захворієте, а тому, що такий стандарт. Марсіанське перетасування. І ООН до цього тільки заохочує, оскільки, відверто кажучи, це означає більше дітей для заселення колонії. Вловлюєте?

— ООН, — зауважив Барні, — може не санкціонувати наші з нею стосунки, оскільки вони мають дещо інше підґрунтя.

— Аж ніяк,— спокійно відказав Фейн.— Це вам може так здаватися, але я спостерігаю за всією планетою і вдень, і вночі. Я просто стверджую факт. Не подумайте, що я вас засуджую. Насправді, я співчуваю вам особисто.

— Дякую,— мовив Барні і пішов у напрямку барака, освітлюючи собі шлях ліхтарем; крихітний датчик на комірі, який повідомляв про наближення і — що важливіше — про віддалення від барака, запищав гучніше: заспокійливе жаб’яче кумкання під вухом.

Я прийму токсин,— сказав він собі. І судитимусь із цими падлюками заради Лео. Бо я йому винен. Але я не повернуся на Землю; я досягну своєї мети тут або не досягну взагалі. Сподіваюсь, разом із Енн Готорн, а як ні, то з іншою; я житиму за законом Добермана, як і передбачає Фейн. Так чи сяк, я залишуся тут, на цій жалюгідній планеті, на цій «землі обітованій».

Завтра вранці, — вирішив він, — я почну розчищати п’ятимільйонлітні піски під свій перший овочевий сад. Це стане першим кроком.