Три стигмати Палмера Елдрича

2

О десятій годині того ж ранку Лео Булеро, голова ради директорів корпорації «Набори П. П.», отримав відеодзвінок, на який власне й чекав, від Трипланетарної служби правопорядку, приватного поліцейського органу. Він зробив запит за кілька хвилин після того, як дізнався про падіння на Плутоні міжсистемного корабля, що повертався з Проксими.

Лео слухав краєм вуха, оскільки, попри виняткову важливість новини, переймався зовсім іншим.

Ситуація склалася ідіотська, зокрема, й через те, що «Набори П. П.» щороку платили ООН величезну данину за недоторканність; хай там як, але бойовий корабель Бюро контролю за наркотичними речовинами ООН затримав неподалік від марсіанського північного полюса партію Цукер-К на суму ледь не мільйон шкірок; її доставляли з плантацій на Венері, які пильно охоронялись. Вочевидь, у складній ієрархії ООН хабар не потрапив до рук правильних людей.

Утім, він нічого не міг вдіяти. ООН — монада без вікон і дверей, на яку Лео не мав жодного впливу.

Наміри Бюро контролю за наркотичними речовинами були для нього цілком зрозумілі. Вони хотіли, щоб «Набори П. П.» подали позов до суду з метою повернення вантажу. А це означало б, що нелегальний наркотик під назвою Цукер-К, який вживає величезна кількість колоністів, вирощує, виготовляє і розповсюджує таємна компанія, підконтрольна «Наборам П. П.». Тому, попри цінність вантажу, ліпше було махнути на нього рукою, аніж намагатися повернути.

— Припущення, висловлені в гомеозеті, справдилися, — сказав з екрана відеофона Фелікс Блау, шеф приватної поліції. — Це Палмер Елдрич, і, схоже, він живий, хоч і зазнав серйозних травм. За нашими даними, лінкор ООН везе його у військовий шпиталь, розташування якого, звісно ж, не розголошується.

— Гм-м, — кивнув Лео Булеро.

— Однак про те, що Елдрич знайшов у Проксимі...

— Тобі нізащо цього не дізнатися, — сказав Лео. — Елдрич мовчатиме, на цьому все й закінчиться.

— Але нам повідомили одну цікаву деталь. На борту його корабля була — та й досі є — дбайливо збережена культура лишайника, дуже подібного до лишайника з Титану, з якого виробляють Цукер-К. Я подумав, що з огляду на... — Блау тактовно замовкнув.

— Можна якось знищити ці культури? — інстинктивно випалив Лео.

— На жаль, люди Елдрича вже заволоділи рештками корабля. Безперечно, вони стануть нам на заваді. Звісно, замість того, щоб застосовувати силу, ми можемо спробувати... підкупити їх, — співчутливо запропонував Блау.

— Спробуй, — погодився Лео, хоч сам він не сумнівався, що це марна трата часу й зусиль. — А хіба головний указ ООН не забороняє ввезення будь-яких форм життя з інших систем?

Було б непогано змусити війська ООН розбомбити рештки корабля Елдрича. У своєму записнику він занотував: подзвонити юристам, подати скаргу в ООН на ввезення лишайників з іншої системи.

— Поговоримо пізніше, — сказав він Блау й вимкнув відеофон. Натиснувши кнопку на інтеркомі, Лео наказав секретарці:

— З’єднай мене з керівництвом ООН у Нью-Йорку. Скажи, що я хочу поговорити з секретарем Гепберном-Ґілбертом особисто.

Невдовзі його з’єднали зі спритним індійським політиком, який минулого року став секретарем ООН.

— А, містер Булеро, — скромно усміхнувся Гепберн-Ґілберт. — Бажаєте подати скаргу стосовно конфіскації партії Цукер-К, яку...

— Не знаю я ні про яку партію Цукер-К,— урвав його Лео. — Мене цікавить зовсім інше. Ви взагалі усвідомлюєте, що планує Палмер Елдрич? Він привіз до нас лишайники з іншої системи. Може початися ще одна чума, як у 98-му.

— Ми розуміємо. Однак люди Елдрича стверджують, що це лишайник із Сонячної системи, який містер Елдрич узяв з собою в подорож до Проксими і тепер привіз назад... за їхніми словами, він слугував йому джерелом протеїну.

Індієць зблиснув білозубою усмішкою, насолоджуючись своєю перевагою; його розважала нікчемність цієї відмовки.

— І ви в це вірите?

— Звісно, ні, — ще ширше усміхнувся Гепберн-Ґілберт. — Але, містере Булеро, чому вас це цікавить? Вас так сильно турбують... е-е... лишайники?

— Я небайдужий громадянин Сонячної системи. І я наполягаю на тому, щоб ви вжили належних заходів.

— Ми це й робимо. Провели розслідування... доручили його, до речі, містеру Ларку... ви з ним знайомі... От бачите?

Розмова зійшла на пси, і Лео Булеро вимкнув відеофон, відчуваючи, що політики вже сидять йому в печінках; вони одразу вжили заходів, коли це стосувалося його, втім, щодо Палмера Елдрича... «а, містер Булеро, — передражнив він секретаря. — Це знову ж таки зовсім інше питання, сер».

Так, Ларка він знав. Нед Ларк був головою Бюро контролю за наркотичними речовинами ООН, і саме він був відповідальним за конфіскацію останньої партії Цукер-К; секретар ООН навмисне залучив Ларка до цієї катавасії з Елдричем. ООН діяла за принципом quid pro quo[4]; вони тягтимуть кота за хвіст і нічого не робитимуть Елдричу, доки Лео Булеро не зменшить поставки Цукер-К; він відчував це, але, звісно ж, не міг довести. Зрештою, Гепберн-Ґілберт, цей підлий низенький темношкірий нееволюціонований політик не казав цього прямо.

Ось у що тебе втягують, коли провадиш перемовини з ООН, — думав Лео. Афро-азійська політика. Болото. Скрізь сидять, працюють і всім керують іноземці. Він зиркнув на порожній екран відеофона.

Поки Лео думав, що робити далі, його секретарка міс Ґлісон увімкнула інтерком зі свого боку і сказала:

— Містере Булеро, у приймальні містер Меєрсон. Він проситься до вас на кілька слів.

— Нехай зайде.

Лео зрадів нагоді відволіктися.

За мить увійшов насуплений Барні Меєрсон, експерт у галузі завтрашньої моди. Він мовчки сів навпроти нього.

— Меєрсон, що тебе гризе? — поцікавився Лео, знизивши голос. — Кажи. Я тут саме для цього. Можеш поплакатися в мене на плечі. Скажи, що трапилось, і я тебе підтримаю.

— Моя асистентка. Міс Фуґате.

— Так, я чув, що ти з нею спиш.

— Не в тому річ.

— Ага, ясно,— мовив Лео.— Це лише другорядна дрібниця.

— Я просто хочу сказати, що прийшов сюди поговорити про міс Фуґате, але з іншого приводу. Сьогодні між нами виникла суттєва суперечка. Торговець...

— Ти відмовив йому, а вона не погодилася.

— Так.

— Ех ви, ясновидці.

А це вже цікаво, — подумав Лео. Можливо, існують альтернативні версії майбутнього.

— То ти хочеш, щоб на майбутнє я наказав їй в усьому тебе підтримувати?

— Вона — моя асистентка, — сказав Барні Меєрсон. — А отже, має мене слухатись.

— Ну... а хіба спання з тобою не явний рух у цьому керунку? — розсміявся Лео. — Хоча вона мала би підтримати тебе у присутності торговця, а всі свої сумніви висловити пізніше особисто.

— Мене й таке не влаштовує, — ще більше насупився Барні.

— Знаєш, завдяки Е-терапії в мене величезна лобова частка мозку, — різко сказав Лео. — Я так розвинувся, що й сам майже став ясновидцем. Торговець приносив горщики? Кераміку?

Барні вельми неохоче кивнув.

— То були горщики твоєї колишньої дружини, — зауважив Лео.

Її вироби розходилися добре; він бачив рекламу в гомеозетах; вони продавалися в одному з найвишуканіших мистецьких салонів Нью-Орлеана, а також тут, на Східному узбережжі, і в Сан-Франциско.

— Отже, вони матимуть успіх, Барні? — він пильно поглянув на свого ясновидця. — Міс Фуґате мала рацію?

— Богом клянуся, вони ніколи не матимуть успіху, — байдужим тоном відказав Барні.

Утім, надто байдужим, враховуючи тему розмови, — вирішив Лео, — надто нечуттєвим.

— Я так бачу, — вперто додав ясновидець.

— Гаразд, — кивнув Лео. — Я тобі вірю. Але якщо її горщики стануть хітом, а ми не матимемо їхніх мініатюр для наборів колоністів...

На якусь мить він задумався.

— Цілком можливо, що твоя партнерка по ліжку сяде ще й у твоє крісло.

Підводячись, Барні перепитав:

— То ви проінструктуєте міс Фуґате щодо позиції, яку їй варто зайняти?

Він враз почервонів і під регіт Лео забурмотів:

— Я маю на увазі...

— Добре, Барні. Я закручу їй гайки. Вона молода. Переживе. А от ти старієш. Мусиш триматися гідно і нікому не дозволяти собі перечити.

Він також встав, і, підійшовши до Барні, поплескав його по спині.

— Але послухай мене. Припини краяти собі серце. Забудь уже про свою колишню. Домовились?

— Я давно про неї забув.

— Є ж інші жінки, — сказав Лео, згадавши про Скотті Сінклер, свою нинішню коханку; тендітну білявку з величезним бюстом, яка в цей час відпочивала на його супутниковій віллі, розташованій у п’яти сотнях миль над поверхнею Землі, чекаючи, доки він влаштує собі тижневу відпустку. — Їх завжди безліч. Це тобі не старі поштові марки США чи трюфельні шкірки, які правлять нам за гроші.

Раптом йому спало на думку, що можна залагодити це питання, віддавши Барні одну зі своїх відкинутих, але досі догідливих колишніх коханок.

— Я тобі ось що скажу, — почав він, але Барні одразу ж урвав його гнівним помахом руки.

— Ні? — перепитав Лео.

— Ні. Хай там як, а Роні Фуґате мене заводить. Для будь-якого нормального чоловіка однієї цілком достатньо.

Барні зміряв свого шефа суворим поглядом.

— Згоден. Господи, я й сам можу зустрічатися тільки з однією за раз. Невже ти думаєш, що я тримаю в Маєтку Вінні-Пуха цілий гарем? — розсердився той.

— Коли я був там востаннє, — відказав Барні, — в січні, на вашому дні народження...

— Та годі тобі. Тож вечірки. То зовсім інше. Те, що відбувається на вечірках, не рахується.

Він провів Барні до дверей офісу.

— Знаєш, Меєрсон, тут про тебе чутки ходять, і одна з них мені геть не до вподоби. Тебе бачили з портфельним розширенням конаптового психіатричного комп’ютера... Ти отримав повістку?

Запала мовчанка. Врешті-решт Барні ствердно кивнув.

— А нам сказати не збирався? — запитав Лео. — Коли ми мали про це дізнатися? Коли ти зійдеш на борт корабля, що летітиме на Марс?

— Я відкошу.

— Аякже. Як і всі. Саме так ООН вдалося населити чотири планети, шість супутників...

— Я провалю тест на психічне здоров’я,— пояснив Барні. — Я відчуваю це як ясновидець. Він мені допомагає. Я не зможу витримати достатньо фройдів стресу... Погляньте на мене.

Він витягнув перед собою руки; вони помітно тремтіли.

— Гляньте, як я зреагував на невинне зауваження міс Фуґате. Гляньте, як зреагував на Гнатта, коли той приніс горщики Емілі. Гляньте, як...

— Гаразд,— мовив Лео, хоча й не припинив перейматися.

Зазвичай повістку отримували лише за дев’яносто днів до призову, а міс Фуґате хтозна чи буде готова замістити Барні так скоро. Звісно, він міг перевести з Парижу Мака Ронстона... Але навіть Ронстон із його п’ятнадцятирічним стажем був професіоналом зовсім не того калібру, що Барні Меєрсон; він мав досвід, але талант не приходить з часом: це — Божий дар.

ООН взялися за мене серйозно,— подумав Лео. Цікаво, Барні отримав повістку саме зараз просто за збігом обставин чи це ще одна спроба намацати мої слабкі місця. Якщо друге, то справи кепські. Мені нічим тиснути на ООН, щоб його відмазати.

І все лише тому, що я постачаю колоністам Цукер-К, — сказав він собі. Але хтось же має це робити; вони мусять його отримувати. Інакше яка їм користь з наборів Прудкої Пет?

До того ж це одна з найприбутковіших торговельних оборудок у Сонячній системі. Тут крутилася купа трюфельних шкірок.

І в ООН також про це знали.

О пів на першу за нью-йоркським часом Лео Булеро обідав у компанії нової дівчини, яка нещодавно вступила до лав секретарок. Сидячи навпроти нього в окремій кімнаті «Багряної лисиці», Піа Джурґенз зосереджено пережовувала їжу, рівномірно рухаючи маленькою акуратною щелепою. Вона була рудою, а він рудих полюбляв; вони або страшенно потворні, або ж надприродно привабливі. Міс Джурґенз стосувалося друге. Аби лише знайти привід привезти її в Маєток Вінні-Пуха... Припустимо, Скотті не заперечуватиме... Хоча наразі таке малоймовірно; Скотті норовлива, а такі жінки небезпечні.

Шкода, що мені не вдалося підкинути її Барні Меєрсону,— подумав він. Убив би одним пострілом двох зайців: і Барні б почувався більш психологічно захищеним, і собі руки розв’язав би...

Маячня! Барні мусить почуватися незахищеним, інакше він, вважай, уже на Марсі; саме тому він і платить за той балакучий портфель. Схоже, я зовсім не розумію сучасного світу. Я й досі живу в двадцятому столітті, коли психоаналітики робили людей стійкішими до стресу.

— Містере Булеро, а ви завжди такий мовчазний? — поцікавилася міс Джурґенз.

— Ні.

Але чи можу я позитивно вплинути на поведінку Барні, — міркував він, — чи можу якось допомогти йому, як би це сказати, стати менш придатним?

Утім, все не так просто; він відчував це завдяки збільшеній лобовій частці мозку. Неможливо перетворити здорову людину на хвору, просто віддавши їй наказ.

Чи все ж таки можливо?

Перепросивши, Лео розшукав робота-офіціанта й попрохав принести йому на стіл відеофон.

За кілька хвилин він зв’язався з міс Ґлісон в офісі.

— Слухай, щойно я повернусь, поклич до мене міс Рондінеллу Фуґате з команди містера Меєрсона. Але так, щоб містер Меєрсон про це не знав. Ясно?

— Так, сер, — записавши, відказала міс Ґлісон.

— Я все чула,— сказала Піа Джурґенз, коли він закінчив розмову. — Взагалі-то я могла б розповісти про це містеру Меєрсону. Ми майже щодня бачимося з ним у...

Лео розсміявся. Йому стало смішно від однієї думки про те, що Піа Джурґенз може відмовитися від прекрасного майбутнього, яке відкривалося перед нею.

— Не переймайся, — сказав він, погладивши її по руці. — Людських слабкостей це не стосується. Доїдай свої крокети з ганімедської шпур-жаби і поїхали в офіс.

— Я мала на увазі, що така відвертість у компанії майже незнайомої людини мене дещо здивувала, — холодно відрізала міс Джурґенз.

Вона зміряла його поглядом, і її спокусливі, надміру збільшені груди стали ще більш привабливими, роздувшись від обурення.

— Вочевидь, мені доведеться познайомитися з тобою ближче, — мовив Лео, з апетитом дивлячись на неї. — Ти коли-небудь пробувала Цукер-К?

Питання було риторичне.

— А варто б. Навіть попри те, що це викликає залежність. Незабутній досвід.

Звісно ж, у Маєтку Вінні-Пуха він мав власні запаси класу АА; коли збиралися гості, Лео частенько пригощав їх, щоб додати родзинки й не нудьгувати.

— Питаю я тому, що ти справляєш враження жінки з бурхливою уявою, а реакція на Цукер-К залежить — або радше варіюється — від творчих здібностей і власне уяви.

— Радо спробувала б, — відповіла міс Джурґенз.

Кинувши оком довкола, вона нахилилася до нього й тихо проказала:

— Але це незаконно.

— Невже? — впився в неї поглядом Лео.

— Та ви ж знаєте.

Дівчина здавалася роздратованою.

— Я можу тобі трохи дістати, — сказав Лео.

Звісно, він пожує разом із нею; під час спільного вживання думки різних людей зливалися й утворювали одне ціле, нове єство — чи принаймні так здавалося. Кілька спільних прийомів Цукер-К, і він знатиме про Піу Джурґенз усе; щось, крім очевидної анатомічної пишноти, його в ній приваблювало; йому кортіло зблизитися з нею.

— Набір ми не будемо використовувати.

За іронією, він, творець і виробник мікросвіту Прудкої Пет, надавав перевагу вживанню Цукер-К у вакуумі. Що міг отримати мешканець Терри з набору, якщо той був просто зменшеною копією умов, наявних у будь-якому місті планети? Натомість для колоністів, які ховалися на дні бараків від метанового граду на якомусь супутнику, де ніколи не вщухали шторми і буревії, все було зовсім інакше; Прудка Пет і її набір надавали їм змогу повернутися у світ, де вони народилися. Але для Лео Булеро цей рідний світ, у якому він і досі був змушений жити, вже встиг набити оскому. Навіть Маєток Вінні-Пуха з усіма його химерними і не зовсім розвагами не міг заповнити порожнечу. Хоча...

— Цукер-К — велика річ,— сказав Лео міс Джурґенз. — Не дивно, що її заборонили. Це як релігія. Цукер-К — це релігія для колоністів,— засміявся він.— Один шмат, п’ятнадцять хвилин штирить і... — він махнув рукою. — Нема барака. Нема метанового граду. Хочеться жити далі. Хіба це не варте ризику й витрат?

Та чи є щось таке ж цінне для нас? — запитав Лео себе й засмутився. Виробляючи набори Прудкої Пет, вирощуючи та розповсюджуючи лишайник, що правив за сировину для виготовлення Цукер-К, він робив стерпним життя понад мільйона вимушених експатів з Терри. Але що, чорт забирай, він отримував натомість? Я присвятив своє життя іншим, — думав він, — а тепер починаю брикатися; мені цього недостатньо. Він мав власний супутник, де на нього чекала Скотті; завжди була купа мороки з обома його великими підприємствами, одне з яких було законне, а друге — ні... Та чи було в житті щось іще?

Він не знав. Ніхто цього не знав, оскільки всі, як, наприклад, Барні Меєрсон, у різних варіантах відтворювали його життя. Барні і міс Рондінелла Фуґате були другосортною копією Лео Булеро і міс Джурґенз. Куди не кинь оком, скрізь те саме; ймовірно, навіть Нед Ларк, голова Бюро контролю за наркотичними речовинами, провадив такий самий триб життя... Ймовірно, так само робив Гепберн-Ґілберт, вочевидь, утримуючи якусь бліду високу шведську старлетку з грудьми завбільшки з кулі для боулінгу... і такими ж твердими. Та навіть Палмер Елдрич. Ні,— раптом усвідомив він. Палмера Елдрича це не стосується; він знайшов щось інше. Десять років Елдрич пробув у системі Проксими, чи принаймні літав туди й назад. Що ж він знайшов? Щось варте докладених зусиль? Варте кораблетрощі на Плутоні?

— Ви бачили гомеозети? — запитав він міс Джурґенз. — Читали про корабель на Плутоні? Таких, як цей Елдрич — один на мільярд. Таких, як він, більше нема.

— Я читала, що в нього протікає дах,— відповіла вона.

— Аякже. Десять років коту під хвіст, стільки мук, і заради чого?

— Запевняю вас, ці десять років він собі відшкодував, — відказала міс Джурґенз. — Він божевільний, але не дурний. Про себе дбає, як і будь-хто інший. Тож дах у нього не такий уже й дірявий.

— Хотів би я з ним зустрітись, — проказав Лео Булеро. — Просто поговорити, бодай одну хвилину.

І тієї ж миті він вирішив, що зробить це: полетить до Палмера Елдрича у шпиталь, байдуже — силою чи грошима прокладе собі шлях до нього в палату і дізнається, що саме той знайшов.

— Колись я вважала, — сказала міс Джурґенз, — що кораблі, які вперше вилетіли за межі нашої системи до іншої зірки... Пам’ятаєте ж?.. Тоді так казали... — вона завагалася. — Це так по-дурному, але я була ще дитиною, коли Арнольдсон уперше злітав до Проксими й повернувся. Ну, тобто я була дитиною, коли він повернувся. Я справді думала, що, можливо, залетівши так далеко, він... — дівчина схилила голову, щоб не зустрітися з Лео поглядом.— Знайде Бога.

І я так вважав, — подумав Лео. Але я тоді був дорослим. Мені вже було добряче за тридцять. І я неодноразово розповідав про це Барні.

Однак я досі в це вірю, навіть зараз. Після десятилітнього польоту Палмера Елдрича.

Після обіду, повернувшись до офісу «Наборів П. П.», Лео Булеро вперше зустрівся з Рондінеллою Фуґате; вона на нього чекала.

Симпатична, — подумав він, зачиняючи двері офісу. Гарна фігура, а які прекрасні блискучі очі! Схоже, вона нервувала; закинула ногу на ногу, розгладила спідницю і крадькома позирала на нього, поки він всідався перед нею за стіл. Дуже молода, зрозумів Лео. Дитина, яка нізащо не мовчатиме й сперечатиметься зі своїм керівником, якщо вважатиме його неправим. Зворушливо...

— Знаєш, чому я покликав тебе до себе в офіс? — запитав він.

— Гадаю, ви розлютились через нашу суперечку з містером Меєрсоном. Але я справді відчула перспективність тієї кераміки. То що мені було робити?

Вона благально напіввстала, але затим знову сіла.

— Я вірю тобі, — сказав Лео. — Але містер Меєрсон — людина вразлива. Якщо ти з ним живеш, то знаєш, що він усюди носить із собою портативного психіатра.

Висунувши шухляду, він дістав коробку найкращих Cuesta Rey і запропонував міс Фуґате, яка з вдячністю взяла одну з тонких темних сигар. Він узяв одну й собі, припалив їй, потім собі й відкинувся в кріслі.

— Знаєш, хто такий Палмер Елдрич?

— Так.

— Можеш скористатися ясновидінням для передбачення чогось, окрім моди? Приблизно наступного місяця в гомеозетах цілком відкрито називатимуть місцеперебування Елдрича. Я хотів би, щоб ти поглянула на них і сказала мені, де він зараз. Я знаю, що ти зумієш.

Маєш зуміти, — сказав він про себе, — як хочеш тут працювати. Він чекав, курив сигару, спостерігав за дівчиною і з деякою заздрістю думав, чи у ліжку вона така ж, як і на вигляд...

— Містере Булеро, я маю лише найрозмитіше уявлення, — тихо, затинаючись проказала міс Фуґате.

— Байдуже, кажи.

Він потягнувся по ручку.

Їй знадобилося кілька хвилин, та коли вона повторювала спроби, її уявлення не ставало чіткішим. Тож він записав у нотатнику: ветеранський шпиталь імені Джеймса Ріддла, База III, Ганімед. Установа ООН, звісно ж. Він так і передбачав. Не надто й безнадійно; можна спробувати туди потрапити.

— Але він там не під своїм ім’ям, — зауважила бліда й виснажена від зусиль, необхідних для передбачення, міс Фуґате; вона знову припалила згаслу сигару; сівши в кріслі рівніше, ще раз схрестила свої гнучкі ноги. — В гомеозетах напишуть, що Елдрич числився в шпитальних документах як містер...

Вона замовкла, заплющила очі й зітхнула.

— О, чорт! Ніяк не можу розгледіти. Один склад. Френт. Брент. Ні, здається, Трент. Так, Елдон Трент.

Вона полегшено усміхнулась; її великі очі зблиснули з наївним, дитячим задоволенням.

— Вони й справді неабияк попіклувалися про те, щоб сховати його. А ще в гомеозетах напишуть, що його допитували. Тож, очевидно, він при свідомості.

Раптом вона насупилася.

— Чекайте. Я бачу заголовок. Я у власному конапті, сама. Ранній ранок, читаю першу шпальту. О, Господи!

— Що там? — різко нахилившись уперед, запитав Лео; він відчув її тривогу.

— Заголовки кажуть, що Палмер Елдрич помер,— прошепотіла міс Фуґате.

Вона кліпнула очима, здивовано озирнулася навкруги, а тоді поволі зосередила погляд на ньому; дівчина подивилася на нього зі страхом і сум’яттям та відсахнулась; відсторонившись, вона зіщулилася в кріслі і сплела пальці рук.

— І в цьому звинувачують вас, містере Булеро. Чесно. Так написано в заголовку.

— Хочеш сказати, що я його вб’ю?

Вона кивнула.

— Але... це не стовідсотково. Я лише побачила це в одній із версій майбутнього... Розумієте? Ми, ясновидці, бачимо...

Міс Фуґате зробила жест рукою.

— Я знаю.

Він знав ясновидців; зрештою, Барні Меєрсон пропрацював на «Набори П. П.» тринадцять років поспіль, а дехто навіть довше.

— Це може статися, — проскреготів він.

Але навіщо мені це робити? — запитував себе Лео. Поки що не відомо. Можливо, коли він дістанеться до Елдрича, поговорить з ним... Вочевидь, так і станеться.

— Думаю, що з огляду на таку версію майбутнього вам не варто намагатися зустрітися з містером Елдричем, — сказала міс Фуґате, — чи не так, містере Булеро? Я маю на увазі, що ризик є... і він доволі великий. Гадаю... приблизно... в районі сорока.

— Сорока чого?

— Відсотків. Майже половина можливих версій.

Тепер, трохи заспокоївшись, вона курила сигару й дивилася на нього; її очі, темні й уважні, виблискували, поки вона, очевидно, роздумувала над тим, навіщо ж йому це робити.

Підвівшись, він підійшов до дверей офісу.

— Дякую. Я ціную твою допомогу.

Він витримав паузу, чітко натякаючи на те, що хоче, аби вона пішла.

Втім, міс Фуґате лишилася сидіти. Він відчув ту саму впертість, яка так засмутила Барні Меєрсона.

— Містере Булеро,— тихо проказала вона,— я думаю, мені варто повідомити про це поліцію ООН. Ми, ясновидці...

Він знову зачинив двері.

— Ви, ясновидці, надто переймаєтеся життям інших людей,— сказав Лео. Але міс Фуґате його впіймала. Цікаво,— міркував він, — що ж їй вдасться зробити з цим знанням.

— Містеру Меєрсону загрожує призов,— сказала міс Фуґате. — Вам, звісно, про це відомо. Ви збираєтеся спробувати повпливати на них, щоб його відпустили?

— Так, я мав намір допомогти йому ухилитися, — відверто мовив він.

— Містере Булеро, — тихо, але впевнено проказала вона, — домовмося. Нехай його призвуть. І тоді я стану вашим нью-йоркським консультантом з пре-моди.

Вона чекала; Лео мовчав.

— Що скажете? — поцікавилася вона.

Було очевидно, що міс Фуґате не звикла до таких перемовин. Однак вона була налаштована за можливості домогтися свого; врешті-решт,— подумав він,— усім, навіть найкмітливішим ділкам, треба з чогось починати. Можливо, перед ним початок блискучої кар’єри.

Аж раптом Лео дещо згадав. Він згадав, чому її перевели з Пекіну в Нью-Йорк на посаду асистентки Барні Меєрсона. Її передбачення були несталими. А деякі з них, а насправді надто багато з них — помилковими.

Можливо, її передбачення заголовка, що звинувачував його у вбивстві Палмера Елдрича, якщо припустити, що вона не брехала, а й справді бачила його, було черговою помилкою. Таке саме помилкове передбачення, як і те, що привело її сюди.

— Я подумаю,— сказав він уголос.— Дай мені кілька днів.

— У вас є час до завтрашнього ранку, — твердо мовила міс Фуґате.

— Тепер я бачу, чому Барні був такий роздратований,— розсміявся Лео.

Ймовірно, Барні, як ясновидець, відчував — бодай неясно,— що вона збирається завдати йому вирішального удару і поставити під ризик усю його кар’єру.

— Слухай, — підійшов він до неї. — Ти ж коханка Меєрсона. Не хочеш його кинути? Я можу запропонувати тобі цілий супутник.

Звісно, якщо припустити, що він зможе вигнати звідти Скотті.

— Ні, дякую, — відмовилася міс Фуґате.

— Але чому? — здивувався він.— Твоя кар’єра...

— Мені подобається Меєрсон,— відказала вона.— І не надто приваблюють булькоголо...

Вона урвала себе й виправилась:

— Чоловіки, які еволюціонували в клініках.

Він знову відчинив двері офісу.

— До завтрашнього ранку я тебе повідомлю.

Спостерігаючи, як вона виходить у приймальню, Лео подумав: «Це дасть мені час злітати до Палмера Елдрича на Ганімед; тоді я дізнаюся більше. Дізнаюся, хибне твоє передбачення, чи ні».

Зачинивши за дівчиною двері, він одразу ж повернувся до столу і клацнув кнопкою відеофона.

— З’єднайте мене з ветеранським шпиталем імені Джеймса Ріддла на Базі III, Ганімед. Я хочу поговорити особисто з містером Елдоном Трентом. Він там пацієнт, — сказав він нью-йоркському оператору, повідомив своє ім’я та номер, від’єднався, похитав гачок і набрав космопорт імені Кеннеді.

Забронювавши квиток на вечірній експрес-корабель з Нью-Йорка до Ганімеда, Лео нетерпляче заходив офісом в очікуванні дзвінка з ветеранського шпиталю імені Джеймса Ріддла.

Булькоголовий, — думав він. Щоб так назвати свого шефа...

Через десять хвилин почувся дзвінок.

— Перепрошую, містере Булеро,— вибачився оператор.— За наказом лікарів містер Трент не приймає дзвінків.

Отже, Рондінелла Фуґате мала рацію; у шпиталі імені Джеймса Ріддла лежав Елдон Трент, і цілком вірогідно це був Палмер Елдрич. Цієї підстави було цілком достатньо для польоту; шанси хороші.

Хороші шанси на те, — іронічно думав Лео, — що я зустрінуся з Елдричем, ми бозна через що посваримося, і врешті-решт він помре. Чоловік, із яким наразі я навіть не знайомий. І мене притягнуть до відповідальності; з рук це мені не спустять. Чудові перспективи!

Однак його не полишала цікавість. За які б оборудки він не брався, йому ще ніколи, за жодних обставин не доводилося когось убивати. Між ним і Палмером Елдричем мало статися щось унікальне; і подорож на Ганімед покаже що.

Тепер важко було б повернути назад. Загострена інтуїція підказувала Лео, що трапиться саме те, на що він сподівався. До того ж Рондінелла Фуґате сказала, що його лише звинуватять у вбивстві; жодних даних стосовно винесеного вироку не було.

Звинуватити людину його становища в злочині, який карався смертною карою, навіть для керівництва ООН було б украй непросто.

Нехай спробують.