Три стигмати Палмера Елдрича

5

Покращивши своє фінансове становище завдяки угоді з виробниками Жуй-Ц, Річард Гнатт подзвонив в одну з німецьких клінік Е-терапії доктора Віллі Денкмаля; він обрав центральну, розташовану в Мюнхені, і почав домовлятися про сеанси для них із Емілі.

Тепер я серед великих, — думав він, чекаючи разом із Емілі в розкішному, оздобленому шкірами ґноффів вестибюлі клініки; за традицією доктор Денкмаль запропонував спершу провести їм особисту консультацію, хоча операції, звісно, виконуватиме його персонал.

— Я нервую, — прошепотіла Емілі; вона тримала на колінах журнал, але не могла змусити себе читати.— Це так неприродно.

— Чорт! — наполегливо заперечив Гнатт. — Аж ніяк. Це лише прискорення природного процесу еволюції, який так чи так відбувається, хоча й настільки повільно, що ми його не помічаємо. Згадай наших предків, які мешкали в печерах. Вони були волохаті, не мали підборідь, у них були дуже слабо розвинуті лобові частки мозку. Але вони мали величезні зрослі зуби, щоб пережовувати необроблене насіння.

— Гаразд, — кивнула Емілі.

— Що далі ми від них відійдемо, то краще. В будь-якому разі вони еволюціонували, щоб пережити льодовиковий період. Ми ж мусимо еволюціонувати, щоб пережити протилежне — вогняний період. А отже, нам потрібна хітиноподібна ороговіла шкіра та змінений метаболізм, який дасть нам змогу спати вдень, а також вдосконалена дихальна система і...

З кабінету вийшов доктор Денкмаль, низенький круглолиций німець із сивим волоссям і вусами, як в Альберта Швейцера, типовий представник середнього класу. З ним був ще один чоловік, і Річард Гнатт уперше отримав нагоду роздивитися наслідки Е-терапії зблизька. Це було зовсім інакше, ніж на сторінках світської хроніки в гомеозеті. Зовсім інакше.

Голова чоловіка нагадала Гнатту світлину, що її він колись бачив у підручнику; та світлина була підписана «гідроцефал». Збільшена над бровами голова мала чітку форму купола та на диво неміцний вигляд, і Гнатт зрозумів, чому цих еволюціонованих багатіїв у народі називали булькоголовими. Здається, що вона от-от вибухне, — вражено подумав він. І... масивний шар кірки. Волосся поступилося місцем темнішому, більш однорідному хітиновому покриву. Булькоголовий? Радше кокосоголовий.

— Містере Гнатт. Фрау Гнатт, — спинившись, звернувся до них доктор Денкмаль. — Я повернуся до вас за хвилину.

Він знову розвернувся до чоловіка, який стояв поруч:

— Вам пощастило, що ми в останній момент змогли втиснути вас у сьогоднішній графік, містере Булеро. Ви нічого не втратили, радше навпаки.

Але містер Булеро не зводив очей з Річарда Гнатта.

— Я вже чув ваше ім’я. Про вас згадував Фелікс Блау.

Його надзвичайно розумні очі потемнішали.

— Це ви нещодавно підписали угоду з бостонською фірмою під назвою... — видовжене обличчя, немов постійно спотворюване кривим дзеркалом, насупилося. — «Жуй-Ц»?

— А щоб вам! — затнувся Гнатт. — Ваш консультант з пре-моди нам відмовив.

Лео Булеро зміряв його поглядом, а тоді знизав плечима й розвернувся до доктора Денкмаля:

— Побачимося за два тижні.

— Два?! Але... — жестом запротестував Денкмаль.

— Наступного тижня я не зможу. Мене знову не буде на Террі.

Булеро ще раз затримав погляд на Річарді та Емілі Гнатт і рушив геть.

Дивлячись йому вслід, доктор Денкмаль проказав:

— Дуже еволюціонований чоловік. Як фізично, так і духовно.

І розвернувшись до Гнаттів, усміхнувся:

— Вітаю вас в Айхенвальдській клініці!

— Дякую,— знервовано відказала Емілі.— А це... боляче?

— Наша терапія? — здивовано захихотів доктор Денкмаль.— Аж ніяк. Хоча спершу... ви можете відчути... образно кажучи... шок. Під час росту кори головного мозку у вас з’являтиметься багато нових захопливих ідей, зокрема стосовно релігії. О, якби Лютер і Еразм жили зараз, їхні суперечки можна було б так легко вирішити завдяки Е-терапії. Вони б обоє побачили істину як, zum Beispiel[6], стосовно переосутнення... ну ви ж розумієте, Blut und... — він кашлянув і урвав сам себе. — Англійською це означає кров і облатку, під час меси. Дуже схоже на тих, хто вживає Цукер-К. Не зауважували? Але ходімо! Ми починаємо.

Він поплескав Річарда Гнатта по спині і провів їх обох у свій кабінет, кинувши на Емілі, як здалося Річарду, доволі бездуховний пожадливий погляд.

Вони опинилися у величезній палаті з; купою приладів і двома франкенштейнськими столами зі скобами для рук і ніг. Побачивши їх, Емілі застогнала й відсахнулася.

— Нічого не бійтеся, фрау Гнатт. Це як електрошок. Спричиняє певні м’язові реакції. Рефлекси. Ви ж розумієте? — захихотів Денкмаль. — А тепер вам треба буде... е-е... роздягнутися. Звісно, кожен окремо. Одягніть халати і auskommen[7]... зрозуміло? Медсестра вам допоможе. Нам уже надіслали ваші медичні картки з Nord Amerika. Нам відомі ваші історії. Ви обоє цілком здорові й сильні, гарні Nord Amerikanische люди.

Денкмаль провів Річарда Гнатта в сусідню палату, відділену ширмою; там він полишив його і повернувся до Емілі. Опинившись у палаті сам, Річард почув, як доктор Денкмаль говорив з Емілі заспокійливим, проте командним тоном; таке поєднання було доволі підступним; він відчув заздрість, підозру і зрештою спохмурнів. Усе було зовсім не так, як він собі уявляв, зовсім не так розкішно.

Але ж із цієї палати вийшов Лео Булеро, що правило за доказ автентичної розкоші; Булеро нізащо не зголосився б на менше.

Збадьорившись, він почав роздягатися.

Десь пискнула Емілі.

Гнатт знову одягнувся і, переймаючись, повернувся до головної палати. Однак побачив Денкмаля за столом, той читав медичну картку Емілі; Гнатт зрозумів, що з нею пішла медсестра, а отже, все було гаразд.

Треба ж таке, — подумав він, — у мене точно розхитані нерви. Річард Гнатт ще раз вийшов до сусідньої палати й продовжив роздягатися; помітив, що в нього тремтіли руки.

Невдовзі його прикріпили скобами до одного зі столів; Емілі лежала поряд. Схоже, вона також боялася; була дуже бліда й мовчазна.

— Ваші залози, — пояснював доктор Денкмаль, весело потираючи руки й грайливо зиркаючи на Емілі, — зазнають стимуляції, зокрема залоза Кресі, яка відповідає за швидкість еволюції, nicht Wahr?[8] Так, але ви це знаєте. Тепер кожен школяр знає те, що ми тут винайшли. Сьогодні ви не помітите ні росту хітинового покриву, ні черепа, ні втрати нігтів на руках і ногах... Б’юсь об заклад, ви цього не знали!.. Однак відбудеться маленька, проте дуже-дуже важлива зміна в лобовій частці мозку... Він порозумнішає. Каламбур такий, розумієте? Розумнішає він — розумнішаєте ви.

Він знову засміявся. Річард Гнатт почувався жалюгідно; мов зв’язана тварина, він чекав на свою долю. Не думав, що бізнес робиться так, — покірно подумав Гнатт і заплющив очі.

З’явився помічник і став біля нього; білявий, нордичної зовнішності, на вигляд абсолютно позбавлений інтелекту.

— Ми включимо заспокійливу Musik[9], — натискаючи кнопку, сказав доктор Денкмаль.

Із усіх кутків приміщення долинули звуки прісної мультифонічної оркестрової версії якоїсь популярної італійської опери, чи то Пуччіні, чи то Верді; чиєї саме Гнатт не знав.

— А тепер höre[10], repp Гнатт,— зненацька із серйозним виглядом схилився над ним Денкмаль. — Я хочу, щоб ви зрозуміли. Час від часу ця терапія... Як ви там кажете?.. Дає помилку.

— Дає збій, — проскрипів Гнатт. Він на це очікував.

— Проте здебільшого все проходить успішно. Але, герр Гнатт, річ у тім, що коли відбувається збій, боюсь, замість того, щоб еволюціонувати, залоза Кресі починає... регресувати. Ви розумієте мою англійську?

— Так,— пробурмотів Гнатт.— Наскільки сильно регресувати?

— Не сильно. Але це може бути неприємно. Звісно, ми можемо вчасно це помітити і припинити терапію. Зазвичай тоді регресія припиняється. Але... не завжди. Іноді після стимуляції залози Кресі... — він махнув рукою, — регресія продовжується. Я мушу повідомити вам про це, якщо ви раптом вагаєтесь. То що?

— Я ризикну, — відказав Річард Гнатт. — Усі ж ризикують, чи не так? Почнімо.

Він розвернув голову й побачив Емілі, яка тепер зблідла навіть більше; вона майже непомітно кивнула, не зводячи з нього скляного погляду.

А трапиться, ймовірно, ось що, — приречено подумав він,— хтось із нас, напевно, Емілі — еволюціонує, а інший, вочевидь, я — регресує до синантропа. Зрослі зуби, крихітний мозок, криві ноги і схильність до канібалізму. Непереливки ж буде мені в галузі продажів.

Доктор Денкмаль клацнув перемикачем, весело насвистуючи під звуки опери.

Е-терапія Гнаттів почалась.

Йому здалося, що він втратив вагу, от і все, принаймні спершу. Аж раптом розболілася голова, наче по ній вгатили молотком. Разом із болем майже одразу прийшло нове чітке усвідомлення; вони з Емілі пішли на страшенний ризик, і з його боку було нечесно наражати її на це лише заради майбутніх продажів. Очевидно ж: вона цього не хотіла; а що, як вона регресує настільки, що втратить хист до гончарства? Тоді їм обом кінець; його кар’єра залежала від того, чи залишиться Емілі однією з найкращих керамісток планети.

— Стоп, — уголос проказав він, але не почулося жодного звуку; він нічого не почув, попри те, що його голосовий апарат, схоже, функціонував цілком добре...

Гнатт відчув, як слова застрягли в горлі. І лише тоді зрозумів. Він еволюціонував; це працювало. Ці думки виникли в нього завдяки змінам метаболізму в мозку. І якщо припустити, що з Емілі також усе гаразд, то все було добре.

Він також зрозумів, що доктор Віллі Денкмаль був дешевим жалюгідним шарлатаном, і все це трималося лише на марнославстві смертних, які прагнули стати чимось більшим, ніж те, на що мали право, і до того ж, суто по-земному, тимчасово. На біса продажі, угоди; хіба вони мали бодай якесь значення порівняно з можливістю еволюції людського мозку до цілком нового порядку мислення? Наприклад...

Унизу простягався світ мерців, незмінний демонічний світ причин і наслідків. Посередині пласт людський, однак людина може будь-якої миті піти на дно... опуститися, так би мовити, потонути... в нижньому пекельному пласті. Або ж піднятися до ефемерного вищого світу, до третього з цієї тріади пластів. На середньому людському пласті завжди існував ризик потонути. І все ж людина повсякчас могла піднестися; кожної миті який завгодно аспект чи перебіг подій у реальності міг привести як до одного, так і до іншого. Пекло і рай, і не після смерті, а просто зараз! Депресія, психічні хвороби — шлях на дно. Але інший пласт... Як досягти його?

Завдяки емпатії. Розумінню іншого не ззовні, а зсередини. От, наприклад, чи бодай колись вбачав він у горщиках Емілі щось більше, ніж товар для наявного ринку? Ні. А варто було побачити в них намір мисткині, душу, яку вона в них вкладає, внутрішню цінність.

А ще ця угода з Бостонською фабрикою «Жуй-Ц», — подумав він, — я підписав її, не порадившись із нею... так неетично вчинити! Я пов’язав її з цією фірмою, хоча вона, може, й не хоче, аби вони займалися мініатюризацією її продукції... Нам нічого не відомо про якість їхніх наборів. Вони можуть виявитися неякісними. Другосортними. Однак тепер уже запізно; дорога в пекло вимощена здогадками. А що, як вони мають стосунок до незаконного виробництва трансляційного препарату? Тоді назва «Жуй-Ц» стає цілком зрозуміла... Схоже на «Цукер-К». Але... такий вибір назви відверто натякає на те, що вони не мають жодних протизаконних намірів.

Інтуїція пронизала його, мов блискавка: хтось винайшов трансляційний препарат, що задовольнив вимоги Бюро контролю за наркотичними речовинами ООН. Отримавши дозвіл Бюро, Жуй-Ц з’явиться на відкритому ринку. У такий спосіб трансляційний препарат уперше стане доступним на ретельно контрольованій поліцією Террі, а не лише у віддалених непідвладних колоніях.

А це означало, що набори «Жуй-Ц», на відміну від наборів Прудкої Пет, будуть продавати на Террі, як і сам препарат. А коли з роками погода псуватиметься і середовище рідної планети ставатиме дедалі ворожішим, набори продаватимуться швидше. Ринок, підконтрольний Лео Булеро, був жалюгідно нікчемним, порівняно з тим, що врешті-решт — хоч і не зараз — відкриється перед фабрикою «Жуй-Ц».

Отже, він таки підписав хорошу угоду. І... не дивно, що фабрика «Жуй-Ц» заплатила йому так багато. Вони були великою компанією з великими планами і, вочевидь, із необмеженим фінансовим капіталом.

Але звідки міг узятися цей необмежений капітал? Точно не з Терри; так йому підказувала інтуїція. Імовірно, тут долучили Палмера Елдрича, який повернувся до Сонячної системи, уклавши фінансову угоду з мешканцями Проксими; вони й стоять за Жуй-Ц. Отже, щоб отримати шанс знищити Лео Булеро, ООН дозволила расі з іншої системи діяти на теренах нашої.

Кепське рішення, можливо, навіть фатальне.

Наступне, що він відчув, це те, як доктор Денкмаль плескав його по щоці, намагаючись привести до тями.

— Як воно? — дивлячись на нього, поцікавився Денкмаль. — Безмежні всеохопні думки?

— Т-так, — відказав Річард Гнатт і спробував сісти; його вже відстібнули.

— Отже, боятися нічого, — сказав доктор Денкмаль і усміхнувся; його сиві вуса настовбурчилися, наче антени. — А тепер поспілкуємося з фрау Гнатт.

Помічниця вже відстібала її; Емілі кволо сіла й позіхнула. Схоже, доктор Денкмаль занепокоївся.

— Як почуваєтесь, фрау? — запитав він.

— Добре,— пробурмотіла Емілі.— В мене з’явилася купа ідей стосовно горщиків. Вони виникали одна за одною.

Вона боязко глянула спершу на доктора, а тоді на Річарда.

— Це щось означає?

— Папір,— сказав доктор Денкмаль, дістаючи планшет. — Ручка.

Він простягнув їх Емілі.

— Запишіть ваші ідеї, фрау.

Тремтячою рукою Емілі зробила кілька ескізів. Здається, їй важко тримати ручку, — зауважив Гнатт. Мабуть, це мине.

— Гаразд, — сказав доктор Денкмаль, коли вона закінчила, і показав ескізи Річарду Гнатту. — Високоорганізована цефалічна активність. Прекрасна винахідливість, чи не так?

Безперечно, ескізи горщиків були хороші, ба більше — чудові. І все ж Гнатт відчував, ніби щось негаразд. Щось із цими ескізами було не так. Лише коли вони вийшли з клініки і стояли під антитермальною завісою надворі, чекаючи на посадку реактивного експрес-таксі, Гнатт зрозумів, у чому річ.

Ідеї були хороші... але до Емілі вони вже приходили. Багато років тому; це були її перші професійні роботи: вона показувала йому ескізи, а потім і самі горщики ще до їхнього одруження. Невже Емілі цього не пам’ятає? Вочевидь, ні.

Цікаво, чому ж вона не пам’ятає і що це означає,— міркував Гнатт; йому стало зовсім не по собі.

Однак після першого сеансу Е-терапії його постійно щось непокоїло: спершу доля людства загалом і Сонячної системи зокрема, а тепер ще й дружина. Можливо, це просто ознака того, що Денкмаль назвав «високоорганізованою цефалічною активністю»,— подумав Гнатт. Стимуляція мозкового метаболізму.

Або... ні.

Прибувши на Луну з посвідченням працівника журналу «Наборів П. П.», Лео Булеро опинився в напхом напханому гомеозетними репортерами тракторі, що прямував попелястою поверхнею супутника до маєтку Палмера Елдрича.

— Ваші документи, сер, — гаркнув озброєний охоронець не у формі ООН, коли Лео приготувався вийти на стоянку маєтку. Відтак він застряг у дверях трактора, поки позаду нього, бажаючи вийти, штовхалися й галасували справжні репортери.

— Містере Булеро, — не поспішаючи проказав охоронець, повертаючи йому посвідчення журналіста,— містер Елдрич на вас чекає. Ходіть за мною.

Його одразу ж замінив інший охоронець, який почав по черзі перевіряти документи репортерів.

У супроводі охоронця Лео, нервуючи, пройшов сповненим повітрям і нагрітим до комфортної температури коридором до самого маєтку.

Попереду з’явився ще один охоронець у формі й заступив прохід; піднявши руку, він навів на Лео Булеро щось маленьке й блискуче.

— Гей,— завмерши на місці, слабо запротестував Лео; він розвернувся, пригнувся і зробив кілька кроків у протилежному напрямку.

Невідомий промінь торкнувся його, і Лео повалився обличчям донизу, спробувавши виставити поперед себе руки.

Прийшовши до тями, він виявив, що — хай як це абсурдно — сидить посеред порожньої кімнати, прив’язаний до стільця. В голові дзвеніло; Лео обвів туманним поглядом приміщення, але не побачив нічого, крім невеличкого столу в центрі кімнати, на якому стояв якийсь електронний пристрій.

— Випустіть мене звідси, — сказав він.

Із пристрою на столі одразу пролунав голос:

— Доброго ранку, містере Булеро. Я Палмер Елдрич. І як я розумію, ви хотіли мене бачити.

— Це жорстоке ставлення, — мовив Булеро. — Спершу приспати, а тепер ще й отак зв’язати.

— Пригощайтесь сигарою.

Із пристрою вилізло щупальце з довгою зеленою сигарою; кінчик спалахнув, і видовжена псевдоподія простягнула її Лео.

— Я віз із Проксими десять коробок, але після аварії вціліла тільки одна. Це не тютюн. Це набагато краще. То що, Лео? Чого ти хотів?

— Елдрич, ти справді там, у цій штуці? Чи десь інде, і просто через неї зі мною говориш? — запитав Лео Булеро.

— Вдовольняйся тим, що маєш,— долинув голос із металевого приладу на столі. Якийсь час він ще простягав йому запалену сигару, але невдовзі забрав її, загасив і сховав рештки всередині. — Хочеш покажу тобі кольорові слайди мого візиту до Проксими?

— Жартуєш?

— Ні, — відказав Палмер Елдрич. — Так ти зможеш отримати бодай якесь уявлення про те, на що я там наштовхнувся. Це покадрові 3-D слайди, дуже якісні.

— Ні, дякую.

— Ми знайшли вшитий у твій язик дротик, — сказав Елдрич, — і видалили його. Але підозрюємо, що ти можеш мати щось іще.

— Ви мене переоцінюєте, — мовив Лео. — Я на таке не заслуговую.

— За чотири роки на Проксимі я багато чого навчився. Шість років перельоту, чотири там. Проксимці збираються захопити Землю.

— Знущаєшся?

— Твоя реакція зрозуміла. ООН, і зокрема Гепберн-Ґілберт, зреагували так само. Але це правда... хоча, звісно, не у звичайному розумінні, а в глибшому, жорсткішому, який мені й самому не вдалося втямити, попри те, що так довго серед них прожив. З того, що я знаю, можливо, це якось стосується земного потепління. А може, станеться щось гірше.

— Поговорімо краще про лишайник, який ти привіз сюди.

— Я заволодів ним незаконно. Проксимці не знали, що я його взяв. Вони використовують його під час релігійних оргій. Як наші індіанці використовували мескалін і пейотль. Ти через це хотів зі мною побачитися?

— Звісно. Ти втручаєшся в мою справу. Я знаю, що ти вже заснував корпорацію, адже так? Хрін з тими проксимцями і завоюванням! Мене бентежить те, що робиш ти. Невже ти не міг підшукати собі іншу галузь, окрім мініатюризованих наборів?

Кімната вибухнула просто в нього на очах. Згори з’явилося біле світло, засліпило його, і Лео заплющив очі. Боже, — подумав він. Хай там як, а щодо проксимців я йому не вірю. Він просто намагається відвернути нашу увагу. Це така стратегія.

Розплющивши очі, він побачив, що сидить на порослому травою березі. Поруч із ним маленька дівчинка гралася з йо-йо.

— Ця іграшка популярна у Проксимі, — сказав Лео Булеро; виявивши, що його руки й ноги розв’язані, він підвівся й поворушив кінцівками.

— Як тебе звати?

— Моніка,— відповіла дівчинка.

— Так чи так, проксимці — гуманоїди. Вони носять перуки і вставні щелепи, — сказав Лео і смикнув дитину за блискуче біляве волосся.

— Ой, — скрикнула дівчинка. — Ви поганий.

Щойно Лео її відпустив, вона відбігла подалі, досі граючись зі своїм йо-йо та зухвало позираючи на нього.

— Вибач,— пробурмотів він.

Її волосся було справжнім; можливо, він був не в Проксимі. Та хай де він був, Палмер Елдрич намагався щось йому сказати.

— Ви плануєте захопити Землю? — запитав Лео в дитини. — Просто якось не схоже.

Може, Елдрич зрозумів їх хибно, — міркував він. Не зрозумів проксимців? Зрештою, наскільки йому відомо, Палмер не еволюціонував і не володів потужним удосконаленим сприйняттям, яким забезпечувала Е-терапія.

— Моє йо-йо — чарівне, — сказала дитина. — З ним я можу зробити все, що захочу. То що ж мені зробити? Скажіть. Ви, наче, добра людина.

— Відведи мене до вашого вождя[11], — мовив Лео. — Це старий жарт. Тобі не зрозуміти. Вже сто років як вийшов з моди.

Роззирнувшись довкола, він не помітив жодних ознак життя; сама лише трав’яниста рівнина. Надто прохолодно для Землі. Вгорі блакитне небо. Хороше повітря. Щільне.

— Тобі шкода мене, бо Палмер Елдрич втрутився в мій бізнес, і якщо йому все вдасться, то мені, ймовірно, настане кінець? — запитав Лео. — Я маю якось із ним домовитися.

Хоча тепер, схоже, вбити його вже не вийде, — похмуро подумав він.

— Але я не можу зрозуміти, на які умови він зголоситься. Здається, всі козирі в нього. Наприклад, він переніс мене сюди, і я навіть не знаю, де я.

Не те, щоб це мало якесь значення,— спало йому на думку. Адже хай де я є, тут усім керує Елдрич.

— Карти, — повторила дитина. — У мене в портфелі є колода карт.

Лео не бачив жодного портфеля.

— Де?

Дівчинка стала на коліна й торкнулася в кількох місцях трави. Одна ділянка одразу ж відсунулася вбік; дитина опустила руку в заглиблення й дістала звідти портфель.

— Я ховаю його, — пояснила вона. — Від спонсорів.

— Хто такі «спонсори»?

— Щоб перебувати тут, потрібно мати спонсора. Вони є в усіх нас. Я думаю, вони за все платять, платять, доки нам не стане краще і ми не будемо в змозі повернутися додому, якщо, звісно, цей дім у нас є.

Вона сіла біля портфеля й відкрила його... чи принаймні спробувала. Замок не піддався.

— Дідько! — вилаялася вона.— Це не той. Це доктор Смайл.

— Психіатр? — пожвавився Лео. — З одного з великих конаптів? Він працює? Увімкни його.

Дівчинка слухняно ввімкнула психіатра.

— Привіт, Моніко! — пропищав портфель.— І вас вітаю, містере Булеро!

Він неправильно вимовив його прізвище, з наголосом на останньому складі.

— Що ви тут робите, сер? Для цього місця ви занадто старий. Хі-хі. Чи, може, ви регресували через невдачу так званої Е-терапії? Р-г-г-г-г-г клац! — схвильовано прострекотів він і додав: — Терапії в Мюнхені?

— Зі мною все гаразд, — запевнив його Лео. — Послухай, Смайл, чи знаєш ти когось із тих, кого знаю я і хто може мене звідси витягнути? Назви когось, будь-кого. Я більше не можу тут залишатися, ясно?

— Я знайомий з містером Беєрсоном, — відповів доктор Смайл. — Насправді, я навіть зараз поруч із ним. Через портативне розширення, звісно. Просто в його офісі.

— Не знаю я ніякого Беєрсона,— сказав Лео.— Що це за місце? Схоже на якийсь табір відпочинку для хворих або малозабезпечених дітей чи якусь таку хрінь. Спершу я взагалі подумав, що це на Проксимі, але якщо ти тут, то, вочевидь, це не так. Беєрсон? — раптом здогадався він. — Чорт, та ти про Меєрсона? Барні? З «Наборів П. П.»?

— Саме так, — відказав доктор Смайл.

— Зв’яжись із ним, — наказав Лео. — Скажи, хай негайно повідомить Фелікса Блау з Трипланетарної служби правопорядку, чи як вони там називаються. Хай змусить Блау розшукати мене і надіслати сюди корабель. Зрозуміло?

— Добре, — мовив доктор Смайл. — Я негайно зв’яжуся з містером Меєрсоном. Наразі він розмовляє з міс Фуґате, його асистенткою, а також коханкою. Сьогодні вона одягнута в... гм... Зараз вони говорять про вас. Але, звісно, я не можу розповісти, що саме. Медична таємниця, ви ж розумієте. Отже, вона одягнута в...

— Та яка різниця? — роздратовано буркнув Лео.

— Перепрошую, я на хвилинку відключусь, — ображено сказав портфель. Запала тиша.

— У мене для вас погані новини,— сказала дитина.

— Що таке?

— Я пожартувала. Насправді це не доктор Смайл. Він лише вдавав, щоб нам не було так самотньо. Він живий, але ні з чим ззовні не з’єднаний. Це називається інтринсивність.

Він знав, що це означає; прилад був самодостатнім. Але як у такому разі він міг знати про Барні, міс Фуґате та їхнє особисте життя? І навіть про те, у що вона була одягнута? Очевидно, дитина бреше.

— Хто ти? — запитав Лео. — Яка ще Моніка? Скажи мені своє прізвище.

У ній було щось знайоме.

— Я повернувся, — зненацька проказав портфель. — Що ж, містере Булеро...— Він знову вимовив його прізвище неправильно.— Я обговорив вашу дилему з містером Меєрсоном, і, як ви й попросили, він зв’яжеться з Феліксом Блау. Містеру Меєрсону здається, що колись він читав у гомеозеті про табір ООН для розумово відсталих дітей десь поблизу Сатурна. Дуже схоже на те місце, де зараз перебуваєте ви. Можливо...

— Чорт! — урвав його Лео. — Ця дівчинка не відстала.

Радше передчасно розвинута. Нісенітниця. Втім, Палмер Елдрич точно чогось від нього хотів; він не просто повчав його: він його залякував.

На горизонті з’явилося щось сіре й величезне; із неймовірною швидкістю помчавши до них, воно почало збільшуватися в розмірах. У нього були потворні нашорошені вуса.

— Це щур, — спокійно мовила Моніка.

— Такий величезний? — спитав Лео. На жодній планеті чи супутнику Сонячної системи не існувало таких гігантських диких створінь. — Що він з нами зробить?

Він не міг зрозуміти, чому дитина не боїться.

— О, — відказала Моніка, — гадаю, він нас уб’є.

— І ти не боїшся? — Лео почув, що його голос зірвався на крик. — Невже ти хочеш отак померти? Просто зараз! Невже ти хочеш, щоб тебе з’їв щур завбільшки з...

Він схопив дівчинку однією рукою, другою взяв портфель із доктором Смайлом і почав тікати від щура.

Наздогнавши їх, щур промчав повз і зник; його силует поступово зменшувався, доки врешті не розчинився вдалині.

Дівчинка захихотіла.

— Ви злякались. Я знала, що він нас не побачить. Вони не можуть. Тут вони нас не бачать.

— Вони?

Нарешті Лео зрозумів, де він. Фелікс Блау не зміг би його знайти. Та ніхто не зміг би, навіть якби шукали цілу вічність.

Елдрич увів йому внутрішньовенну ін’єкцію трансляційного препарату; безперечно, Жуй-Ц. То був несправжній світ, аналог ірреальної «Землі», на яку транслювалися колоністи, коли вживали його власний продукт — Цукер-К.

Натомість щур, на відміну від усього решти, був справжнім. На відміну від них самих; він і ця дівчинка також не були реальними. Принаймні не тут. Десь-інде їхні порожні мовчазні тіла лежали, як мішки, тимчасово позбавлені церебрального вмісту. Поза сумнівом, їхні тіла перебували на Луні, в маєтку Палмера Елдрича.

— Ти Зої, — сказав Лео. — Адже так? Такою ти хочеш бути. Знову стати маленьким восьмирічним дівчам. Так? З довгим білявим волоссям.

І навіть з іншим ім’ям, — подумки зауважив він.

— Ніякої Зої тут нема, — натягнуто відказала дитина.

— Ніякої, крім тебе. Твого батька звати Палмер Елдрич, правда ж?

Дівчинка дуже неохоче кивнула.

— Це місце для тебе особливе? — запитав він. — Ти часто сюди приходиш?

— Це моє місце, — сказала вона. — Ніхто не приходить сюди без мого дозволу.

— То чому ж ти пустила сюди мене? — Лео розумів, що він їй не подобається. Вона незлюбила його від початку.

— Бо ми думаємо, — мовила дитина, — що, можливо, вам вдасться зупинити проксимців.

— І знову те саме, — не повірив їй Лео. — Твій батько...

— Мій батько намагається врятувати нас. Він не хотів привозити сюди Жуй-Ц. Вони його змусили. Жуй-Ц — засіб, який перенесе нас до них. Розумієте?

— У який спосіб?

— Вони контролюють ці місця. Такі, як це. Куди потрапляєш під дією Жуй-Ц.

— Не схоже, що тебе контролюють чужинці. Сама послухай, що ти мені розповідаєш.

— Це поки що, — розсудливо кивнула дівчинка. — Але невдовзі контролюватимуть. Як і мого батька. Йому дали цей препарат на Проксимі. Він вживав його роками. Тепер для нього вже запізно, і він це знає.

— Доведи, — сказав Лео. — Бодай щось. Будь-що. Дай мені які-небудь факти.

— Містере Булеро, Моніка каже правду, — проказав портфель, що його він досі тримав у руці.

— А ти звідки знаєш? — роздратовано запитав Лео.

— Бо я також перебуваю під впливом проксимців, — відповів портфель. — Ось чому я...

— Нічого не зробив,— закінчив Лео, поставивши портфель на землю.— Клятий Жуй-Ц! — сказав він як портфелю, так і дівчинці. — Він усе сплутав. Я не розумію, що, в біса, відбувається. Ти не Зої... ти навіть не знаєш, хто вона така. А ти... ти не доктор Смайл, і ти не спілкувався з Барні, а він не розмовляв з Роні Фуґате. Все це — лише наркотична галюцинація. До мене повернулися мої страхи перед Палмером Елдричем. Уся ця маячня про вплив проксимців і ти. Де це чувано, щоб портфелем заволоділи розумні істоти з іншої зоряної системи?

Страшенно обурений, він пішов від них геть.

Я знаю, що відбувається, — зрозумів Лео. У такий спосіб Палмер Елдрич намагається підкорити мій розум; це один із методів того, що колись називали промиванням мізків. Йому вдалося мене налякати. Він розмірено йшов далі й не озирався.

Це заледве не стало його фатальною помилкою. Щось — Лео помітив його краєм ока — стрибнуло йому до ніг; він відскочив убік, істота схибила, однак, зорієнтувавшись, одразу ж розвернулася і знову кинулася на нього, як на здобич.

— Щури нас не бачать, — крикнула дівчинка, — а от глюки — навпаки! Ліпше тікайте!

Не роздивившись до пуття істоти, Лео побіг; того, що він побачив, йому було достатньо.

Таке вже не спишеш на вплив Жуй-Ц. Адже це була не ілюзія, не пристрій, за допомогою якого Палмер Елдрич намагався його налякати. Глюк, чим би він не був, аж ніяк не походив із Землі і не був породжений уявою землянина.

За ним, полишивши портфель, бігла дівчинка.

— А як же я? — стривожено гукнув доктор Смайл.

По нього ніхто не повернувся.

— Містере Меєрсон, я обробив надані вами матеріали, — сказав з екрана відеофона Фелікс Блау. — Є підстави вважати, що ваш керівник, а також мій клієнт містер Булеро зараз перебуває на орбіті Землі, на штучному супутнику, зареєстрованому під назвою «Сигма 14-Б». Згідно з реєстром власників, супутник належить виробнику ракетного палива в Сент-Джорджі, штат Юта.

Він звірився з документами перед собою:

— «Робард Летейн Сейлз». «Летейн» — це торгова марка їхнього...

— Добре,— відказав Барні Меєрсон.— Я зв’яжуся з ними.

Як, на Бога, Лео потрапив туди?— подумав він.

— Є ще дещо, що може вас зацікавити. «Робард Летейн Сейлз» зареєстровано чотири роки тому, в той самий день, що й Бостонську фабрику «Жуй-Ц». Як на мене, це аж ніяк не збіг.

— А як щодо того, аби забрати Лео з супутника?

— Ви можете звернутися до суду й отримати письмовий наказ про виконання вимог позивача...

— Надто довго, — відказав Барні. Глибоко в душі він відчував, що несе особисту відповідальність за те, що трапилося. Вочевидь, Палмер Елдрич влаштував прес-конференцію для того, щоб заманити Лео у свій маєток на Луні... а його, ясновидця Барні Меєрсона, чоловіка, який умів передбачати майбутнє, обвели круг пальця, і він бездоганно зіграв свою роль, відправивши Лео туди.

— Я можу надати вам близько сотні людей з різних відділів моєї організації. Ще п’ятдесят знайдете в «Наборах П. П.». Можете спробувати взяти супутник силою, — запропонував Фелікс Блау.

— І знайти його мертвим.

— Ваша правда,— закопилив губу Блау. — В такому разі можете звернутися до Гепберна-Ґілберта і попросити допомоги в ООН. Або спробувати зв’язатися — що ще неприємніше — з Палмером або тим, що зараз замість нього, і домовитися безпосередньо з ним. Можливо, вам вдасться викупити Лео.

Барні обірвав зв’язок і одразу ж набрав міжпланетну лінію:

— З’єднайте мене з Палмером Елдричем на Луні. Це терміново. Будьте ласкаві, міс, якнайшвидше.

Поки він чекав на з’єднання, з протилежного кінця офісу почувся голос Роні Фуґате:

— Схоже, ми не матимемо часу перекинутися до Елдрича.

— Схоже, що ні.

Як вправно все влаштовано; Елдрич дозволив своєму супротивнику все зробити самому. І зі мною та Роні та сама історія; ймовірно, він упіймає нас так само. Насправді, Елдрич міг і чекати нашого прильоту на супутник; інакше навіщо він дав Лео доктора Смайла?

— Я от що думаю,— посмикуючи застібку блузки, сказала Роні. — Чи хочемо ми працювати на таку розумну людину? Якщо це, звісно, людина. Мені дедалі більше здається, що це не Палмер, а один із них. Думаю, нам треба з цим змиритися. Варто очікувати, що невдовзі Жуй-Ц захопить ринок. З дозволу ООН,— гірко додала вона. — А Лео, який принаймні один із нас і просто хоче заробити, загине або відступить...

Роні втупилася розлюченим поглядом поперед себе.

— Це вже патріотизм, — сказав Барні.

— Це інстинкт самозбереження. Я не хочу одного ранку виявити, що жую цю штуку і роблю те, що робить людина, коли вживає її замість Цукер-К. Переміщаючись... ну вже точно не у світ Прудкої Пет.

— Сер, на лінії міс Зої Елдрич. Говоритимете з нею? — сказала операторка відеофону.

— Гаразд, — смиренно погодився Барні.

На екрані з’явилося зменшене зображення стильно одягненої жінки з гострим поглядом із густим волоссям зібраним ззаду в пучок:

— Так?

— Це Меєрсон з «Наборів П. П.». Що нам треба зробити, аби повернути Лео Булеро?

Він почекав і, не отримавши жодної відповіді, уточнив:

— Ви ж знаєте, про що я кажу?

— Містер Булеро прибув у наш маєток і захворів, — помовчавши, відказала вона.— Він лежить у нашій лікарні. Коли йому стане краще...

— Чи може його оглянути наш корпоративний лікар?

— Звісно, — не змигнула й оком Зої Елдрич.

— Чому ви нас не повідомили?

— Це сталося щойно. Мій батько саме збирався вам подзвонити. Схоже, що це не більше, ніж реакція на зміну гравітації. Насправді, таке частенько трапляється зі старшими людьми, які сюди прилітають. Сила тяжіння в нас не наближена до земної, як на супутнику містера Булеро в Маєтку Вінні-Пуха. Тож, як бачите, все доволі просто.

Вона ледь всміхнулася.

— Він повернеться до вас щонайпізніше сьогодні ввечері. Ви в цьому сумніваєтесь?

— Я сумніваюсь, що він узагалі на Луні, — сказав Барні. — Підозрюю, зараз він перебуває на супутнику «Сигма 14-Б», який належить вашій фірмі з Сент-Джорджа. Чи це не так? А от у вашій лікарні ми знайдемо аж ніяк не Лео Булеро.

Роні вражено глянула на нього.

— Можете прилетіти й перевірити самі, — з кам’яним виразом обличчя відказала Зої. — Там Лео Булеро. Принаймні наскільки нам відомо. Той самий, який прибув до нас разом із репортерами гомеозет.

— Я прилечу до вас,— мовив Барні, хоча й розумів, що робить помилку.

Так підказував йому дар ясновидіння. Крім того, у протилежному кутку офісу підхопилася й завмерла на місці Роні Фуґате; вона також це вловила. Вимкнувши відеофон, він розвернувся до неї і сказав:

— Працівник «Наборів П. П.» вчинив самогубство. Чи якось так. Правильно? Про це напишуть у завтрашніх ранкових гомеозетах.

— Якщо слово в слово... — почала Роні.

— Та мені начхати, як там буде слово в слово.

Втім, він уже знав, що це станеться через його появу надворі. Опівдні на пішохідній рампі знайдено тіло чоловіка; причиною смерті стала надмірна доза сонячної радіації. Десь у центрі Нью-Йорка. Там, де його висадили люди Елдрича. Точніше висадять.

Барні міг передбачити це, навіть не будучи ясновидцем. Тим паче, що діяти за своїм передбаченням він не мав жодного наміру.

Понад усе його стурбувала світлина в гомеозеті, крупний план його власного, спаленого сонцем тіла.

Він став перед дверима офісу й просто стояв.

— Тобі не можна летіти, — мовила Роні.

— Не можна.

Після того, як він передбачив світлину, так точно. Доведеться Лео подбати про себе самому,— подумав Барні, — а тоді повернувся до столу й сів.

— Єдина проблема в тому, що, якщо він повернеться, тобі важко буде пояснити, в чому річ, — сказала Роні. — Чому ти нічого не зробив.

— Знаю.

Але це була не єдина проблема; насправді, її важко було назвати проблемою взагалі.

Адже Лео, радше за все, не повернеться.