Три стигмати Палмера Елдрича

11

Звірившись зі своїми записами, Фелікс Блау сказав:

— П’ятнадцять годин тому санкціонований ООН корабель компанії «Жуй-Ц» сів на Марсі й розповсюдив першу партію в бараках Півмісяця Файнберґа.

— Включно з «Вітрянковим рудником»? — склавши руки й нахилившись до екрана, уточнив Лео Булеро.

Фелікс коротко кивнув.

— Зараз він уже мав би вжити дозу цього мізкороз’їдального лайна і вийти з нами на зв’язок через систему супутників, — сказав Лео.

— Я це розумію.

— Вільям К. Кларк усе ще напоготові?

Кларк був головою юридичного відділу «Наборів П.П.» на Марсі.

— Так, — відповів Фелікс, — але Меєрсон досі з ним не зв’язався. Він ні з ким не контактував.

І відсунувши папери, додав:

— Це все. Наразі в мене більше нічого немає.

— Може, помер? — проказав Лео.

Йому стало не по собі; цей задум псував йому настрій.

— А якщо в нього виникли настільки сильні судоми, що...

— Ми знали б. Про це так чи так сповістили б якусь із трьох ООНівських лікарень.

— А де Палмер Елдрич?

— У моїй організації про це нікому не відомо, — відказав Фелікс.— Він полишив Луну і зник. Ми просто втратили його слід.

— Я віддав би свою праву руку, аби лиш дізнатися, що зараз відбувається в тому «Вітрянковому руднику», — мовив Лео.

— Летіть на Марс.

— Е ні, — одразу ж запротестував Лео. — Після того, що сталося зі мною на Луні, я з «Наборів П. П.» ані на крок. Невже ви не можете заслати туди свою людину, яка звітувала би безпосередньо нам?

— У нас там є ця дівчина, Енн Готорн. Але від неї також нічого не чути. Можливо, я сам полечу на Марс. Якщо вже ви відмовляєтесь.

— Я не полечу, — повторив Лео.

— Це дорого вам обійдеться, — сказав Фелікс Блау.

— Ясно, — відказав Лео. — І я заплачу. Але принаймні ми матимемо хоч якийсь шанс. Я до того, що поки в нас нічого немає.

І нам кінець, — подумки додав він.

— Просто надішліть мені рахунок.

— Але ви хоча б уявляєте, скільки вам це коштуватиме, якщо я загину, якщо вони схоплять мене на Марсі? Моя організація...

— Прошу, я не хочу про це говорити. Зрештою, що таке Марс? Невже це цвинтар, на якому Елдрич риє могили? Найімовірніше, Барні Меєрсона він уже з’їв. Гаразд. Летіть у «Вітрянковий рудник».

Лео вимкнув зв’язок.

За його спиною сиділа Роні Фуґате, чинна консультантка з пре-моди по Нью-Йорку; вона уважно слухала. І все розуміла, — подумав він.

— Усе чула? — грубо спитав Лео.

— Ви чините з ним так само, як він вчинив з вами, — сказала Роні.

— Хто? Як?

— Барні побоявся полетіти за вами, коли ви зникли на Луні. Тепер ви боїтеся...

— Це просто нерозумно, — відказав він. — Добре, визнаю: я до біса боюся Палмера, щоб вийти з цієї будівлі. Звісно ж, я не полечу на Марс. Ти кажеш правду.

— Але вас ніхто не покарає, — м’яко сказала Роні. — На відміну від того, що ви зробили з Барні.

— Я сам себе караю. Всередині. І це боляче.

— Але недостатньо, щоб змусити вас полетіти на Марс.

— Гаразд! — Він знавісніло ввімкнув відеофон і набрав номер Фелікса. — Блау, я все скасовую. Полечу сам. Навіть попри те, що це божевілля.

— Чесно кажучи, — сказав Фелікс Блау, — як на мене, ви робите саме те, чого хоче Палмер Елдрич. Усі ці питання сміливості порівняно з...

— Сила Елдрича в цьому наркотику,— урвав його Лео. — Доки він не зможе його мені ввести, зі мною все буде добре. Я візьму з собою кількох наших охоронців, які простежать, щоб ніхто мені раптом нічого не вколов, як трапилося минулого разу. Гей, Блау. Ви летите зі мною, гаразд?

Він розвернувся до Роні:

— Годиться?

— Так, — кивнула вона.

— Бачите? Вона каже, що все гаразд. То що, полетите зі мною на Марс, щоб, так би мовити, потримати мене за руку?

— Звісно, Лео, — погодився Фелікс Блау. — І якщо ви зомлієте, я приведу вас до тями. Зустрінемося у вас в офісі... — він зиркнув на наручний годинник, — за дві години. І все ретельно сплануємо. Підготуйте швидкий корабель. І я теж візьму з собою кількох людей, яким довіряю.

— Ось і все, — сказав Лео Роні після того, як обірвав зв’язок.— Бачиш, до чого ти мене змусила. Отримала посаду Барні, і якщо я не повернуся з Марсу, можливо, посядеш і моє місце.

Він не зводив з неї очей. Жінки здатні змусити чоловіка до будь-чого, — подумав Лео. Мати, дружина, навіть підлегла; вони вертять нами, мов гарячими шматочками термопластику.

— Містере Булеро, невже ви справді думаєте, що я сказала задля цього? — запитала Роні.— Ви справді так вважаєте?

Він зміряв її пильним, довгим, важким поглядом.

— Так. Це все твої ненаситні амбіції. Я справді так вважаю.

— Ви помиляєтесь.

— А якщо я не повернуся з Марсу, ти за мною полетиш?

Він чекав, але Роні не відповіла; з виразу її обличчя було видно, що вона вагається, і Лео гучно розсміявся:

— Звісно ж, ні.

— Я мушу повернутися у свій офіс. Треба оцінити нові столові прибори. Нові зразки з Кейптауна.

Підвівшись, вона вийшла з кабінету; Лео провів її поглядом. Вона справжня, — подумав він. Не така, як Палмер Елдрич. Якщо повернусь, треба буде знайти спосіб тихенько її прибрати. Мені не подобається, коли мною маніпулюють.

Палмер Елдрич,— раптом спало йому на думку,— явився мені в образі дівчинки, дитини... не кажучи вже про те, що пізніше він перетворився на пса. Можливо, це не Роні Фуґате; можливо, це Елдрич.

Від цієї думки його пробрав дрож.

Ми маємо справу не з окупацією Землі проксимцями, істотами з іншої системи, — подумав він. Не з навалою легіонів псевдолюдей. Ні. Проти нас Палмер Елдрич; він усюди; він росте й росте, мов скажений бур’ян. Але чи є межа, перетнувши яку й розрісшись надміру, він просто лусне? Й усі втілення Елдрича на Террі, Луні та Марсі надмуться і лопнуть — лоп, лоп, ЛОП! Це ж іще Шекспір казав якусь таку маячню: мовляв, запхай звичайну шпильку в щілину між латами, і прощавай, королю.

Але що в цьому разі є шпилькою? І чи є щілина, в яку ми можемо її запхати? Цього не знаю ні я, ні Фелікс, ні Барні; ставлю на те, що він не має зеленого поняття, як упоратися з Елдричем. А що, як викрасти Зої, цю його підстаркувату потворну доньку? Палмеру на неї начхати. Хіба що Зої — це теж Палмер; цілком можливо, що ніякої незалежної від нього Зої не існує взагалі. І врешті-решт це станеться з нами всіма, якщо ми не придумаємо, як його знищити, — подумав Лео. Його копії, його розширення заполонять усі три планети й шість супутників. Його протоплазма поширюватиметься, розмножуватиметься й ділитиметься, а все завдяки цьому клятому неземному лишайниковому наркотику, цьому жахливому, страшному Жуй-Ц.

Знову ввімкнувши відеофон, він викликав супутник Аллена Фейна. Невдовзі на екрані з’явилося дещо ілюзорне й нечітке, проте справжнє обличчя його головного диск-жокея.

— Так, містере Булеро.

— Ти впевнений, що Меєрсон не виходив на зв’язок? Він отримав книжку з шифром, адже так?

— Книжку отримав, але від нього досі нічого не чути. Ми стежимо за всіма передачами з «Вітрянкового рудника». Ми бачили, як корабель Елдрича сів поблизу барака, це трапилося кілька годин тому; бачили Елдрича, який вийшов з нього та спілкувався з тамтешніми мешканцями, і хоча наші камери цього не вловили, я переконаний, що тоді ж він продав їм товар. І,— додав Фейн,— серед тих, хто зустрічався з Елдричем на поверхні, був Барні Меєрсон.

— Схоже, я знаю, що трапилося, — сказав Лео. — Добре, Але, дякую.

Він від’єднався. Отримавши Жуй-Ц,— зрозумів він, — Барні спустився в барак. І всі вони негайно його зжували; і на цьому все закінчилося, так само, як трапилося на Луні зі мною. Наш план полягав у тому, щоб Барні спробував наркотик, і таким чином ми зіграли на руку Елдричу, на його брудну напівмеханічну руку; щойно препарат потрапив до організму Барні, з нами було покінчено. Адже Елдрич якимось способом контролює всі галюцинаторні наркотичні світи; я знаю,— точно знаю! — що цей виродок мешкає в кожному з них.

Фантазійні світи, до яких переносить Жуй-Ц, — міркував Лео, — існують у Палмера Елдрича в голові. І я дізнався про це з власного досвіду.

Але проблема в тому, що тільки-но ти потрапляєш в один із них, то вже не здатен видряпатися назад; він залишається з тобою, навіть якщо тобі здається, що ти вільний. Це двері в один бік, і, наскільки мені відомо, я досі там.

Утім, це видавалося неможливим. І все ж, — думав він, — це показує, наскільки сильно я його боюсь, як зазначила Роні Фуґате. Боюсь настільки, що готовий (я визнаю) полишити Барні там, як він полишив мене. А Барні скористався своїми здібностями ясновидця і передбачив, тобто йому все було відомо наперед майже так само, як мені тепер заднім числом. Він завчасно дізнався те, що мені довелося пізнати на власному досвіді. Не дивно, що він відмовився мені допомогти.

То хто ж стане жертвою? — запитував себе Лео. Я, Барні, Фелікс Блау? Кого з нас зжере Палмер? Адже ось чим ми для нього є: ми — їжа, яку треба з’їсти. З Проксими повернулася ненажерлива істота, велетенська роззявлена паща, готова поглинути нас усіх.

Проте Палмер не канібал. Адже він не людина; під маскою Палмера Елдрича ховається щось інше.

Та він не мав жодного уявлення, що саме. Скільки всього могло статися на безмежних просторах між Сонячною системою і Проксимою, як на шляху туди, так і на шляху назад. Можливо, — думав він, — це трапилося, коли Палмер летів туди; можливо, за ці десять років він зжер проксимців, вилизав тарілку і відтак повернувся до нас. Уф. Лео здригнувся.

Що ж, ще дві години незалежного життя плюс час на переліт до Марсу. Можливо, мені лишилося десять годин існувати як особистість, а потім він мене поглине. На Марсі цей огидний наркотик тепер усюди; варто лиш подумати, лиш уявити собі кількість підвладних Палмеру ілюзорних світів, усі ці розставлені ним тенета. Як там їх називають ці ООНівські буддисти на кшталт Гепберна-Ґілберта? Майя. Пелена ілюзій. Бедлам та й годі,— похмуро подумав він і ввімкнув інтерком, щоб замовити швидкісний корабель. І мені потрібен хороший пілот, — згадав Лео, — останнім часом надто багато посадок на автопілоті завершувалися невдачею: щось не хочеться мені, аби мої тельбухи розкидало по всій поверхні... зокрема по поверхні тієї планети.

— Хто в нас найкращий міжпланетний пілот? — поцікавився він у міс Ґлісон.

— Дон Дейвіс, — одразу відповіла вона. — У нього бездоганна статистика... ну, ви знаєте... польотів з Венери.

Вона не стала прямо казати про їхні оборудки з Цукер-К; навіть інтерком могли прослуховувати.

Через десять хвилин до польоту все було готове.

Лео Булеро відкинувся в кріслі й закурив велику гаванську сигару з зеленим покривним листом «кларо», яка, мабуть, роками зберігалась у коробці з гелієвим зволожувачем... Коли він відкусив кінчик, сигара видалася йому сухою та крихкою; вона тріснула під натиском його зубів, і Лео відчув розчарування. Вона здавалася такою гарною, такою бездоганно збереженою у своїй труні. Що ж, ніколи не знаєш, — сказав він собі. Доки не спробуєш.

Двері офісу відчинились. Міс Ґлісон принесла документи, потрібні для реквізиції корабля.

Рука, якою вона притримувала папери, була штучна; він зауважив блиск неприкритого металу й одразу ж підвів голову, щоб поглянути на її лице і все решту. Зуби неандертальця,— подумав він,— ось на що схожі ці гігантські сталеві протези. Реверсія, повернення на дві тисячі років назад; як огидно. А ще й ці люксвідові, відлюксові, чи як їх там, очі, без зіниць, лише щілини. Менше з тим, виробництво чиказької Jensen Labs.

— Чорти б тебе вхопили, Елдрич, — сказав Лео.

— А я ще й твій пілот, — відказав Палмер Елдрич у подобі міс Ґлісон. — Думав ще, чи не зустріти тебе після посадки. Але вирішив, що то вже занадто.

— Давай підпишу папери, — простягнувши руку, мовив Лео.

— Ти досі хочеш летіти на Марс? — здивувався Елдрич. Схоже, це заскочило його зненацька.

— Так, — відповів Лео, терпляче чекаючи, доки той передасть йому документи.

Бодай один раз спробуєш Жуй-Ц, і на тобі можна ставити хрест. Принаймні так сказала б вірна догматам віддана фанатичка Енн Готорн. Це як гріх, — подумав Барні Меєрсон,— це — рабство. Як гріхопадіння. І спокуса.

Бракує лише можливості звільнитись. Невже по неї нам доведеться летіти на Проксиму? Та й навіть там її може не виявитись. Можливо, її не існує в усьому всесвіті.

На порозі зв’язкової кімнати з’явилася Енн Готорн.

— З тобою все добре?

— Звісно,— відказав Барні.— Знаєш, ми самі в це вплутались. Ніхто не змушував нас вживати Жуй-Ц.

Викинувши сигарету на підлогу, він урвав її життя носаком черевика.

— А ти не хочеш віддати мені свою дозу.

Проте йому відмовляла не Енн. Крізь неї промовляв Палмер Елдрич, це він його стримував.

Хай навіть так, але дозу я можу в неї відібрати, — подумав Барні.

— Зупинись, — сказала вона. Чи радше він.

— Гей, — крикнув зі зв’язкової Норм Шайн і ошелешено підскочив з місця. — Меєрсон, що ти робиш? Відпусти її...

Барні відчув удар сильної металевої руки; його схопили сталеві пальці; вони потягнулися до його шиї, швидко, зі знанням справи намацуючи місце, де найефективніше можна було заподіяти смерть. Їм майже це вдалося, однак пакетик уже опинився в нього, і він відштовхнув створіння від себе.

— Барні,— тихо проказала вона,— не треба. Надто рано після першої дози. Прошу.

Нічого не відказавши, він рушив до свого відсіку.

— Ти можеш зробити для мене одну річ? — гукнула Енн. — Розділи її навпіл, поділися зі мною. Так я зможу бути поруч.

— Навіщо?

— Можливо, моя присутність тобі допоможе.

— Сам впораюсь, — відказав Барні.

От якби зустрітися з Емілі до розлучення, ще до того, як з’явиться Річард Гнатт, — думав він, — як тоді, першого разу... Це мій єдиний реальний шанс. Треба намагатися! Знову і знову. Доки не вдасться.

Барні зачинив двері.

Ковтнувши Жуй-Ц, він подумав про Лео Булеро. Ти вибрався. Можливо, тому, що Палмер Елдрич виявився слабшим за тебе. Невже це так? Чи він просто послабив ланцюг і дозволив тобі попустувати? Ти міг би прилетіти сюди й зупинити мене; однак тепер вороття немає. Через Енн Готорн мене застерігав сам Елдрич; це занадто навіть для нього, але що тепер? Невже я зайшов так далеко, що випав навіть з його поля зору? Невже я сягнув самого дна, куди не потрапити навіть йому, де не існує нічого?

І звідки, — подумав Барні, — на поверхню мені вже, звісно ж, не виринути.

У нього заболіла голова, і він мимоволі заплющив очі. Йому здавалося, ніби його живий переляканий мозок почав ворушитися; він відчував його тремтіння. Змінений метаболізм, — зрозумів Барні. Шок. Ти вже вибач, — сказав він своїй соматичній нервовій системі. Гаразд?

— Допоможи,— проказав Барні вголос.

— Ах, допоможіть... Хрін тобі, — процідив чоловічий голос.— Що ти хочеш? Щоб я потримав тебе за руку? Розплющ очі й забирайся звідси. За той час, що ти провів на Марсі, ти загнав себе в могилу, і мені це набридло. Ну ж бо!

— Замовкни, — сказав Барні. — Мені зле. Я надто далеко зайшов. Усе, на що ти здатен, — це вилаяти мене?

Він розплющив очі й побачив перед собою Лео Булеро, який сидів за своїм великим, заваленим паперами дубовим столом.

— Послухайте, — мовив Барні, — я під дією Жуй-Ц. І я не можу це припинити. Без вашої допомоги мені кінець.

На ватних ногах він підійшов до найближчого стільця й сів.

Пахкаючи сигарою, Лео замислено на нього поглянув.

— Ти під дією Жуй-Ц зараз? — насупився він. — Його ж два роки тому...

— Заборонили?

— Так. Заборонили. Боже мій. Не знаю навіть, чи є якийсь сенс із тобою говорити. Що ти таке? Якийсь фантазм із минулого?

— Я ж сказав. Я під дією Жуй-Ц.

Барні стиснув кулаки.

— Гаразд, гаразд.

Лео схвильовано випустив цілу хмару важкого сірого диму.

— Не заводься. Чорт, я ж також бачив майбутнє, і це мене не вбило. Та в будь-якому разі, заради Бога, ти ж ясновидець — ти маєш бути до цього звиклий. У будь-якому разі...

Він відкинувся у своєму кріслі і, зробивши оберт, заклав ногу на ногу.

— Знаєш, я бачив пам’ятник. І вгадай кому. Мені.

Лео поглянув на Барні і стенув плечима.

— У цьому часі мені нічого не треба, нічого взагалі,— мовив Барні.— Я хочу повернути свою дружину. Я хочу Емілі.

Він відчував лють, щораз більшу злобу. Жовчний розпач.

— Емілі,— кивнув Лео Булеро і сказав через інтерком міс Ґлісон: — Зроби так, щоб якийсь час нас ніхто не турбував.

Він знову уважно поглянув на Барні:

— Цього Гнатта, чи як його там, разом із рештою працівників Елдрича заарештувала поліція ООН. Гнатт уклав угоду з торговим агентом Елдрича. Ну і його поставили перед вибором: або в’язниця — звісно, я розумію, що це несправедливо, але мене в цьому не вини — або еміграція. Він емігрував.

— А вона?

— З її гончарним бізнесом? Як, на біса, вона могла б вести його з барака під марсіанською пустелею? Звісно ж, вона покинула цього кретина. Тож, як бачиш, якби ти зачекав...

— Ви справді Лео Булеро? — запитав Барні.— Чи Палмер Елдрич? Який намагається зробити так, аби мені стало ще гірше? То як?

— Палмер Елдрич помер,— здивовано піднявши брову, відказав Лео.

— Але ж це не реальність. Це наркотична фантазія. Трансляція.

— Чорта з два, — зиркнув на нього Лео. — І хто тоді я? Послухай.

Він розлючено наставив на Барні вказівний палець.

— Я реальний. Це ти тут клятий фантазм, як ти сам говорив, з минулого. Я хочу сказати, що ти все переплутав. Чуєш?

Лео щосили грюкнув по столу.

— Це звук реальності. І я кажу тобі, що твоя колишня дружина та Гнатт розлучилися. Я знаю, бо вона постачає нам горщики для мініатюризації. Правду кажучи, минулого четверга вона заходила до Роні Фуґате.

Сердито курячи сигару, він не зводив з Барні очей.

— Отже, мені потрібно лише побачитися з нею,— сказав той.

Усе було просто.

— Еге ж,— кивнув Лео.— От тільки є один нюанс. Що ти збираєшся робити з Роні Фуґате? У цьому світі, який ти, схоже, вважаєш нереальним, ти з нею живеш.

— Два роки? — приголомшено спитав Барні.

— І Емілі знає про це, бо відколи почала продавати нам горщики через Роні, вони стали ліпшими подружками й діляться одна з одною всіма таємницями. Подивись на це з погляду Емілі. Якщо вона прийме тебе, то, швидше за все, Роні більше не братиме її горщиків. Це неабиякий ризик, і б’юсь об заклад, Ем на нього не піде. Адже зараз ми надали Роні право остаточного рішення, як свого часу й тобі.

— Емілі ніколи не занапастила б особисте життя заради кар’єри, — зауважив Барні.

— Але так зробив ти. Можливо, Ем навчилася цього в тебе, засвоїла урок. Хай там як, але навіщо їй навіть за відсутності Гнатта повертатися до тебе? У неї дуже успішна кар’єра, її знає вся планета, кількість шкірок на її рахунку постійно зростає... Хочеш, скажу тобі, як є? Вона має всіх чоловіків, яких хоче. І коли хоче. Ти їй не треба. Барні, змирись із цим. Зрештою, чим тобі Роні не вгодила? Чесно кажучи, я й сам не відмовився б...

— Я думаю, що ти Палмер Елдрич.

— Я? — ткнув себе пальцем у груди Лео.— Барні, я вбив Елдрича. Ось чому мені звели пам’ятник.

Він говорив тихим низьким голосом, але сам аж почервонів від злості.

— Ти бачиш у мене сталеві зуби? Протез руки? — Лео підняв обидві руки. — Ну? А мої очі...

Барні посунув у бік дверей.

— Ти куди? — гукнув його Лео.

— Я переконаний,— сказав Барні, відчиняючи двері, — якщо мені вдасться поговорити з Емілі бодай кілька хвилин...

— Ні, друже, нічого з того не вийде, — мовив Лео і рішуче похитав головою.

Можливо, це справді був Лео, — подумав Барні, чекаючи в коридорі на ліфт. Можливо, він казав правду.

Отже, без Елдрича мені не впоратись.

Енн мала рацію; варто було віддати половину дози їй, і тоді ми змогли б спробувати разом. Енн, Палмер... однаково, це все він, творець. Ось хто і що він таке, зрозумів Барні. Володар цих світів. Ми ж лише їхні мешканці, але коли йому заманеться, він може жити в них теж. Він здатен перевернути краєвид з ніг на голову, виявити себе, змусити події відбуватися так, як забажає. Може навіть стати будь-ким з нас. А як схоче, то й усіма нами. Будучи безсмертним та існуючи поза часом і об’єднаними сегментами решти наявних вимірів... він здатен потрапити навіть у той світ, де вже помер.

Палмер Елдрич полетів на Проксиму людиною, але повернувся богом.

— Палмере Елдрич, допоможи мені. Поверни мені мою дружину, — сказав Барні вголос, стоячи біля ліфта. Він озирнувся довкола; поряд не було нікого, хто міг би його почути.

Прибув ліфт. Двері відсунулися вбік. У кабіні мовчки стояли четверо чоловіків і дві жінки.

Кожен з них був Палмером Елдричем. І чоловіки, і жінки: штучна рука, сталеві зуби... худорляве впале обличчя, сіра шкіра, дженсенські очі.

— Меєрсон, — сказали всі шестеро майже в унісон, але немовби змагаючись між собою за першість. — Звідси ти у свій світ не повернешся. Цього разу ти зайшов надто далеко. У тебе гостре передозування. А я попереджав тебе, коли ти забирав у нас препарат у «Вітрянковому руднику».

— Хіба ти не можеш мені допомогти? — запитав Барні. — Я мушу повернути її.

— Ти не розумієш,— хором сказали Палмери Елдричі, похитавши головами; це був той самий жест, що його щойно зробив Лео, те саме рішуче «ні». — Як ми вже казали, оскільки це твоє майбутнє, ти вже в ньому існуєш. А отже, для тебе тут місця нема. Логіка проста. То кому ж я маю віддати Емілі? Тобі? Чи справжньому Барні Меєрсону, який природним шляхом дожив до цього часу? Невже ти думаєш, що він не робив спроб повернути Емілі. Невже тобі не спадало на думку, — а вочевидь, не спадало, — що після її розлучення з Гнаттом він не зробив свого ходу? Тоді я зробив для нього все, що зміг. А це було багато місяців тому, одразу ж після того, як Річарда Гнатта, який усю дорогу пручався й брикався, забрали на Марс. Хоча особисто я Гнатта не виню. Це була брудна оборудка, звісно ж, повністю організована Лео. Та й поглянь на себе.

Шестеро Палмерів Елдричів презирливо вказали на нього.

— Ти фантазм, як назвав тебе Лео. Я буквально бачу крізь тебе. І я скажу тобі, хто ти, послуговуючись більш точною термінологією. Ти привид, — спокійно й байдуже мовили шестеро Елдричів.

Барні здивовано витріщився на них, і вони відповіли йому стриманими незворушними поглядами.

— Спробуй побудувати своє життя з огляду на це, — повели Елдричі далі. — Ти отримав те, що обіцяв апостол Павло і про що розводилася Енн Готорн. Ти позбувся тлінного плотського тіла і натомість здобув тіло ефірне. Як воно тобі, Меєрсон?

Вони сказали це насмішкуватим тоном, однак усі шість облич виражали співчуття; воно читалося в дивних щілинах механічних очей кожного з них.

— Ти не можеш померти, тобі не потрібно їсти, пити, дихати... За бажання ти можеш пройти крізь стіну й узагалі крізь будь-який матеріальний об’єкт. Згодом ти цього навчишся. Вочевидь, на шляху до Дамаска апостол Павло мав пов’язане з цим явищем видіння. Траплялися й інші випадки. Як бачиш,— додали Елдричі,— мене приваблюють погляди ранніх християн і неохристиян, що їх дотримується Енн. Вони багато що допомагають пояснити.

— А як щодо тебе, Елдрич? — запитав Барні. — Ти ж мертвий, два роки тому тебе вбив Лео.

І я знаю, — подумав він, — що тебе мучить те саме, що й мене; якоїсь миті це сталося і з тобою теж. Ти вжив завелику дозу Жуй-Ц і тепер також не можеш повернутися у свій час і світ.

— Той пам’ятник встановлено абсолютно невиправдано,— хором пробурмотіли шестеро Елдричів, і їхні голоси нагадали шум далекого вітру. — Мій корабель узяв участь у збройній сутичці з кораблем Лео неподалік від Венери. Я був, а точніше — мав бути, на борту свого корабля. Лео був на борту свого. Ми саме поверталися з наради з Гепберном-Гілбертом, і на шляху з Венери до Терри Лео вирішив скористатися нагодою й напасти на мій корабель. З цього приводу й звели пам’ятник, адже підступний Лео вчинив економічний тиск на всі причетні політичні організації. Таким способом він раз і назавжди вписав себе в підручники історії.

Коридором пройшли двоє людей — добре одягнений молодий чоловік, схожий на адміністратора, і дівчина, ймовірно, секретарка; вони зацікавлено подивилися на Барні і шістьох істот у ліфті.

Істоти припинили бути Палмерами Елдричами; зміна відбулася просто на його очах. Враз вони знову набули вигляду шістьох звичайних чоловіків і жінок. Геть не схожих між собою.

Барні відійшов від ліфта. Якийсь час він блукав коридорами, а тоді спустився рампою на наземний рівень, де був покажчик імен працівників «Наборів П. П.». Там Барні знайшов власне ім’я і номер офісу. За іронією долі — і це вже ледь не було занадто — він обіймав посаду, яку не так давно намагався здобути силою; інспектор з пре-моди, йому підпорядковувалися всі консультанти. А отже, знову ж таки, якби він лише зачекав...

Поза сумнівом, Лео вдалося повернути його з Марсу. Він врятував його з барака. А з цього багато-чого випливало.

Спланований судовий позов — чи щось натомість — завершився успіхом. Точніше, завершиться. І вочевидь, незабаром.

Галюцинаційний туман, навіяний ловцем людських душ Палмером Елдричем, був неймовірно ефективним, проте не бездоганним. Не в довготривалій перспективі. Тож якщо б він припинив вживати Жуй-Ц після першої дози...

Можливо, те, що Енн Готорн мала дозу, було сплановано. Аби змусити його одразу ж вжити ще. Якщо це так, то її спротив був удаваний; вона прагнула, щоб Барні відібрав у неї дозу, і він, мов звір у величезному лабіринті, подався на проблиск світла. Повівшись на маніпуляції Палмера Елдрича.

І шляху назад не було.

Якщо вірити Елдричу, який промовляв устами Лео. Завдяки своїй пастві він був усюди. Але ключовим словом тут було «якщо».

Скориставшись ліфтом, він піднявся на поверх, де розташовувався його офіс.

Коли Барні відчинив двері, чоловік за столом підвів на нього погляд і сказав:

— Зачини. У нас мало часу.

Чоловік, а це був він сам, підвівся; Барні поглянув на нього й машинально зачинив двері, як йому й сказали.

— Дякую,— крижаним тоном проказав майбутній він. — І припини вже перейматися тим, чи повернешся ти у свій час. Повернешся. Здебільшого те, що робив, або, якщо тобі так зручніше, робить Елдрич, це внесення поверхових змін: він змушує речі здаватися такими, як йому хочеться, але це не означає, що вони справді такими є. Розумієш?

— Повірю тобі на слово.

— Я розумію, що зараз мені легко про це говорити, — сказав майбутній він, — але Елдрич досі час від часу тут з’являється, іноді навіть публічно, проте я, як і всі решта, включно з останніми невігласами, які читають найнижчої якості гомеозети, знаю, що це лише фантазм. Справжній Елдрич лежить у могилі на «Сигмі 14-Б», і це — доведений факт. Ти ж перебуваєш в іншій ситуації. Перед тобою справжній Елдрич може постати будь-якої миті. Те, що справжнє для тебе, для мене лише фантазм, і так само буде, коли ти повернешся на Марс. Ти зустрінеш справжнього живого Палмера Елдрича, і, чесно кажучи, я тобі не заздрю.

— Просто скажи мені, як повернутися, — мовив Барні.

— Емілі тебе вже не турбує?

— Мені страшно.

Він відчув на собі власний погляд, що з розумінням дивився на нього з майбутнього.

— Гаразд,— бовкнув Барні, що мені зробити, вдати, що це не так, аби справити на тебе враження? Ти в будь-якому разі все зрозумів би.

— Елдрич має перевагу над усіма, хто вжив Жуй-Ц, оскільки повернення до нормального стану відбувається дуже повільно й поступово. Необхідно пройти низку стадій, кожна з яких характеризується меншою ілюзорністю й більшою реалістичністю. Іноді цей процес триває не один рік. Саме тому ООН, хоч і з запізненням, заборонили Жуй-Ц і використали проти Елдрича. Спершу Гепберн-Ґілберт затвердив його, бо справді повірив, що цей препарат дає змогу людині перенестися в конкретну реальність, однак зрештою всім, хто пробував його або ж був свідком його вживання, стало очевидно, що він має абсолютно протилежну...

— Отже, я так і не очуняв після своєї першої дози.

— Так. Ти не повернувся до справжньої реальності. Це відбулося б, якби ти утримався від вживання протягом доби. Фантазми Елдрича, накладені на звичну матерію, повністю зникли б. Ти став би вільним. Однак Елдрич змусив тебе вжити другу, міцнішу дозу. Він знав, що тебе відправили на Марс, аби чинити йому спротив, хоч і не знав, як саме. Він боявся тебе.

Дивно було таке чути; пазл не складався. Елдрич з усім його досвідом і можливостями... Втім, він бачив пам’ятник у майбутньому; він знав, що врешті-решт якимось чином загине.

Двері раптом відчинились.

В офіс зазирнула Роні Фуґате й побачила їх обох; вона нічого не сказала — просто витріщилася на них з відкритим від здивування ротом.

— Фантазм,— пробурмотіла Роні.— Думаю, це той, що стоїть, той, що ближче до мене.

Вона зайшла всередину й тремтячими руками зачинила за собою двері.

— Саме так, — пильно поглянувши на неї, сказав Барні з майбутнього.— Можеш перевірити, зануривши в нього руку.

Що вона й зробила; Барні Меєрсон побачив як її рука ввійшла в його тіло й зникла.

— Я вже бачила фантазми, — мовила Роні, діставши руку; тепер вона стала більш зібраною. — Але жодного разу не бачила тебе, любий. Усі, хто спробував ту гидоту, рано чи пізно перетворювалися на фантазми, однак останнім часом вони стали з’являтися рідше. Ще приблизно рік тому вони траплялися на кожному кроці. Врешті-решт Гепберн-Ґілберт побачив самого себе. Але він на це заслужив, — додала вона.

— Розумієш,— сказав Барні з майбутнього,— він зараз під владою Елдрича, навіть попри те, що для нас цей чоловік уже помер. А тому нам треба поводитися обережно. Елдрич може будь-якої миті почати впливати на його сприйняття, і коли це трапиться, він не матиме іншого вибору й реагуватиме відповідно.

— Що ми можемо для тебе зробити? — запитала Роні.

— Він хоче повернутися на Марс. Вони розробили навдивовижу складний план знищення Елдрича за допомогою міжпланетних судів. Йому також потрібно буде вжити «КВ-7», препарат з Іо, що викликає епілепсію. Чи ти вже цього не пам’ятаєш?

— Але ж до суду так і не дійшло. Елдрич усе владнав. Вони відкликали позов.

— Ми можемо відвезти тебе на Марс на кораблі «Наборів П. П.»,— мовив Барні з майбутнього.— Але це нічого не дасть, адже Елдрич не лише полетить за тобою й перебуватиме поряд під час польоту — він зустріне тебе після прибуття. Це його найулюбленіша розвага на свіжому повітрі. Не забувай, що фантазми здатні перебувати всюди. Вони не обмежені ні часом, ні простором. Це й робить їх фантазмами, це і відсутність метаболізму, принаймні в нашому розумінні цього слова. Але, як не дивно, на них діє сила тяжіння. Останнім часом з’явилося багато досліджень, хоча й досі про це мало що відомо.

І багатозначно завершив:

— Зокрема, про те, як вигнати фантазм, як змусити його повернутися у свій час і простір.

— Тобі так кортить мене позбутися? — спитав Барні. Його пробрав холод.

— Авжеж,— спокійно відказав Барні з майбутнього. — Так само, як тобі кортить повернутися. Тепер ти знаєш, що припустився помилки, знаєш, що...

Поглянувши на Роні, він одразу ж замовк. Йому не хотілося говорити про Емілі за її присутності.

— Були спроби з використанням високовольтного низькоамперного електрошоку, — сказала Роні. — І магнітних полів. У Колумбійському університеті...

— Поки що найкращих результатів досягли на фізичному факультеті Каліфорнійського університету на Західному узбережжі, — мовив Барні з майбутнього. — Там фантазм опромінюють бета-частинками, які розщеплюють білкову основу для...

— Добре,— відказав Барні.— Залишу вас у спокої. Подамся краще в Каліфорнійський університет і перевірю, на що вони здатні.

Він почувався повністю зломленим; від нього відмовився навіть він сам; куди вже далі, — подумав Барні з дикою безсилою люттю. Господи!

— Дивно,— проказала Роні.

— Що дивно? — перепитав Барні з майбутнього, відкинувшись у кріслі, схрестивши руки на грудях і поглянувши на неї.

— Те, що ти згадав про Каліфорнійський університет. Наскільки мені відомо, вони ніколи не досліджували фантазми, — сказала Роні й пошепки звернулась до Барні: — Попроси його показати обидві руки.

— Руки, — сказав Барні, але в чоловікові, який сидів, уже відбулися моторошні зміни, зокрема це стосувалося його щелепи, характерну опуклість якої неможливо було не впізнати. — Облиш, — ледве ворушачи язиком проказав він; у нього запаморочилося в голові.

— Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам, Меєрсон, — насмішкувато сказав Барні з майбутнього. — Ти справді думаєш, що є бодай якийсь сенс вештатися в пошуках когось, хто б тебе пожалів? Чорт забирай, та мені самому тебе шкода. Я ж казав тобі не чіпати другої дози. Я звільнив би тебе, якби знав як, а мені про цей наркотик відомо більше, ніж будь-кому.

— Що з ним станеться? — запитала Роні в Барні з майбутнього, який ним уже не був; метаморфоза завершилася, і тепер за столом, злегка погойдуючись у кріслі, сидів Палмер Елдрич, високий, сіроликий, квазілюдина, майже недбало сплетена з величезного клубка позачасового павутиння.— Боже правий, невже він валандатиметься так вічно?

— Хороше питання,— серйозно сказав Палмер Елдрич. — Якби ж я знав. Це бентежить мене так само, як і його. Я загруз у цьому набагато глибше, ви ж пам’ятаєте.

І розвернувся до Барні:

— Ти ж зрозумів, що необов’язково зберігати свій звичний гештальт. Ти можеш стати каменем, деревом, глиномішалкою або деталлю антитермального даху. Я пробував бути всіма цими предметами й багато чим іншим. Коли стаєш неживим, наприклад, старою колодою, то не усвідомлюєш плину часу. Цікаве рішення для тих, хто хоче втекти від фантазматичного існування. Але я цього не хочу.

Він стишив голос.

— Адже для мене повернення у свій час і простір означатиме смерть, накликану зусиллями Лео Булеро. Я, навпаки, можу жити лише в цьому стані. Але ти...

Злегка посміхнувшись, Елдрич повів рукою.

— Тобі, Меєрсон, краще перетворитися на камінь. І чекати, доки не мине дія препарату. Скільки б не знадобилося часу. Десять років, сто. Мільйон. Або на викопну кістку в музеї.

Він дивився на Барні лагідним поглядом.

— Можливо, він має рацію, — врешті сказала Роні.

Барні підійшов до столу, взяв до рук скляне прес-пап’є і поклав його на місце.

— Ми не можемо його торкнутися, — мовила Роні, — але він може...

— Здатність фантазмів оперувати матеріальними об’єктами,— сказав Палмер Елдрич,— доводить, що вони існують насправді і не є суто проекціями. Згадай полтергейстів... Вони також могли жбурляти речі по всьому будинку, хоча так само не мали тіл.

На стіні офісу виблискувала почесна відзнака; нагорода, яку три роки тому за його часом отримала Емілі за керамічний виріб, що потрапив у шоу. І ось вона тут. Він досі її беріг.

— Хочу стати цією відзнакою, — вирішив Барні. Вона була виготовлена з дерева, можливо, з червоного, і міді; ця річ проживе ще довго, і він був упевнений, що Барні з майбутнього ніколи її не викине. Підійшовши до дошки з відзнакою, він задумався над тим, як припинити бути людиною і стати предметом з дерева й міді, що висить на стіні.

— Меєрсон, тобі допомогти? — запитав Палмер Елдрич.

— Так, — відказав Барні.

Щось збило його з ніг; він виставив руки, аби втриматися, і відчув, що занурюється, лине донизу безкінечним тунелем, який робиться дедалі вужчим... відчув, як той стискається довкола нього, і зрозумів, що прогадав. Палмер Елдрич знову пошив його в дурні, показавши свою владу над усіма, хто вжив Жуй-Ц; Елдрич зробив щось, і хай Барні не розумів що саме, це точно було не те, що він сказав. Не те, що пообіцяв.

— Будь ти проклятий, Елдрич, — сказав Барні, не чуючи ні власного голосу, ні будь-яких звуків узагалі; він опускався дедалі нижче, невагомий, тепер навіть не фантазм; більше непідвладний силі тяжіння, а отже, зникла навіть вона.

Палмере, — подумав він, — залиш мені бодай щось. Прошу. Це була молитва, зрозумів Барні, яку вже відкинули; Палмер Елдрич зробив своє давним-давно — тепер, як і завжди, було вже надто пізно. В такому разі я доведу справу до суду, — подумки мовив Барні, — я знайду який-небудь спосіб повернутися на Марс, застосую токсин та проведу решту життя на засіданнях міжпланетних судів, де боротимуся з тобою... і переможу. Не заради Лео, не заради «Наборів П. П.», а заради себе.

Після цього він почув сміх. Це був сміх Палмера Елдрича, але долинув він з...

Його власного нутра.

Поглянувши на свої руки, Барні розгледів спершу ліву — рожеву, бліду, з плоті й крові, вкриту шкірою та крихітними, ледь помітними волосинками, а тоді праву — яскраву, блискучу, механічну й бездоганну, безмежно кращу за давно втрачену справжню.

Тепер він зрозумів, що з ним трапилося. Відбулася колосальна, принаймні, на його погляд, трансляція; можливо, саме так усе й мало завершитися.

Лео Булеро вб’є мене, — усвідомив Барні. Це про мене напишуть на пам’ятнику.

Тепер я — Палмер Елдрич.

Цікаво,— подумав він, щойно довколишнє середовище набуло більш ясних і чітких обрисів,— як у нього справи з Емілі.

Сподіваюсь, не на його користь.