Три стигмати Палмера Елдрича

12

Розкинувши гігантські руки, він сягав ними від системи Проксими Центаври до самісінької Терри, однак людиною він не був; повернувся він чимось іншим. Він володів величезною силою. Міг побороти смерть.

Проте не відчував щастя. І причина цьому проста: він був самотній. А тому одразу ж спробував це виправити: доклав купу зусиль, аби повести за собою інших.

Одним із них був Барні Меєрсон.

— Меєрсон, що тобі, в біса, втрачати? — невимушено запитав він. — Сам подумай. Ти нікому не потрібний. Ти втратив кохану, шкодуєш за минулим. Ти усвідомлюєш, що припустився великої помилки у своєму житті, і ніхто, крім тебе, в цьому не винен. Але цього вже не виправити. Навіть якщо попереду на тебе чекатиме мільйон років, ти не зможеш повернути те, чого, так би мовити, позбавив себе сам. Розумієш мене?

Жодної відповіді.

— І ти забуваєш одну річ,— вичекавши, повів він далі.— Вона деградувала внаслідок нікудишньої еволюційної терапії того німецького доктора-нациста. Звісно, вона, а насправді її чоловік, вчасно додумався припинити сеанси, тож Емілі й досі здатна виробляти горщики, які продаються. Вона не надто сильно деградувала. Проте... тобі вона не сподобалася б. Ти б помітив. Тепер вона трішечки обмеженіша, трішечки тупіша. Навіть якби ти повернув її, вам уже не було б так, як раніше. Усе було б інакше.

Він знову зачекав на відповідь. Цього разу дочекався.

— Гаразд!

— То куди ти хочеш потрапити? — продовжив він. — На Марс? Точно ні. Добре, тоді знову на Терру.

— Ні, — відказав Барні Меєрсон, який уже не був самим собою.— Я полетів добровільно. Там мені настав кінець.

— Гаразд. Отже, не на Терру. Подивимось. Гм-м-м, — замислився він. — На Проксиму? Ти ж ніколи не бачив ні проксимців, ні їхньої системи. Як ти розумієш, я — міст. Між двома системами. Вони можуть потрапити сюди, у Сонячну систему, будь-якої миті... через мене. Тільки я їм не дозволяю. Але як же їм цього хочеться, — він засміявся. — Ледь не в чергу стають. Як діти на ранковий кіносеанс.

— Зроби мене каменем.

— Навіщо?

— Щоб я нічого не відчував, — сказав Барні Меєрсон. — Мені ніде немає місця.

— Невже тобі не подобається перебувати в одному організмі зі мною?

Ані слова.

— Ти можеш розділити зі мною мої амбіції. А в мене їх вдосталь, і неабияких... Порівняно з ними плани Лео — просто нікчемні.

Хоча, звісно,— подумав він,— незабаром Лео мене вб’є. Принаймні в тому часі, що поза трансляцією.

— Я розповім тобі про один з моїх задумів. Він не надто глобальний, але, можливо, розпалить у тобі вогонь.

— Сумніваюсь, — сказав Барні.

— Я збираюся стати планетою.

Барні розсміявся.

— Думаєш, це смішно? — розлютився він.

— Думаю, що ти безумець. Байдуже, людина ти чи істота з іншої системи, так чи сяк ти з’їхав з глузду.

— Але я не пояснив, що саме маю на увазі,— з гідністю відказав він.— А маю на увазі я те, що збираюся стати всіма істотами на планеті. І ти знаєш, про яку планету я кажу.

— Про Терру?

— Ні, чорт забирай. Про Марс.

— Чому Марс?

— Він... — йому не одразу вдалося підібрати потрібні слова. — Новий. Нерозвинутий. Перспективний. Я стану всіма колоністами, які прибуватимуть туди й починатимуть там жити. Я вказуватиму напрям розвитку їхньої цивілізації. Я буду їхньою цивілізацією!

Ані слова.

— Ну ж бо. Скажи щось.

— Якщо ти можеш стати всім, ба, навіть цілою планетою, то чому ж я не маю змоги перетворитися бодай на дошку з відзнакою, що висить на стіні мого офісу в «Наборах П. П.»? — спитав Барні.

— Ем-м,— збентежено протягнув він.— Добре, добре. Можеш стати тією дошкою. Кому яка, в біса, різниця? Будь чим хочеш... Ти вжив наркотик, можеш транслюватися у що тобі заманеться. Хоча, звісно ж, це все не по-справжньому. Ось вона правда. Розповім тобі найсокровеннішу таємницю: це — галюцинація. Вона здається реальною лише через наявність певних пророчих рис, точнісінько як у снах. Я побував у мільйонах з так званих світів-«трансляцій», я бачив їх усі. І знаєш, що вони таке? А ніщо. Не більше, ніж електричні імпульси, що знову й знову потрапляють у певні ділянки мозку білого піддослідного щура... Це огидно.

— Ясно,— сказав Барні Меєрсон.

— І навіть знаючи про це, ти однаково хочеш опинитися в одному з них?

— Саме так, — помовчавши, відповів Барні.

— Гаразд! Я зроблю тебе каменем, кину на березі моря, і кілька мільйонів років ти пролежиш там під шум хвиль. Це тобі сподобається.

Який же ти бовдур,— подумки лютував він.— Каменем! Господи!

— Це ти на мене так тиснеш чи що? — поцікавився Барні; у його голосі вперше помітно відчувався сумнів. — Таким був план проксимців? Для цього вони прислали тебе сюди?

— Ніхто мене не присилав. Я прилетів сюди з власного бажання. Тут краще, ніж у мертвому космосі між гарячими зірками,— засміявся він.— Але ж ти слабак і хочеш стати каменем. Послухай, Меєрсон, насправді ти не хочеш стати каменем. Ти прагнеш смерті.

— Смерті?

— А ти не знав? — не повірив він. — Ой, ну ж бо!

— Ні. Не знав.

— Меєрсон, усе дуже просто. Я перенесу тебе у трансльований світ, де ти будеш зогнилим трупом пса в канаві... Чорт забирай, лиш уяви, яке на тебе чекає полегшення. Ти станеш мною. Ти будеш мною, і Лео Булеро тебе вб’є. Ось тобі й мертвий пес, Меєрсон. Ось тобі й труп у канаві.

А я житиму далі, — подумав він. Це мій тобі подарунок, і запам’ятай: англійською Gift означає «дарунок», але німецькою — «отрута». За кілька місяців ти помреш замість мене, і на «Сигмі 14-Б» зведуть пам’ятник, однак я продовжу жити у твоєму тілі. І коли ти повернешся з Марсу на роботу в «Набори П. П.», це будеш не ти, а я. Отже, я уникну своєї долі.

Як просто.

— Гаразд, Меєрсон, — втомившись від розмов, підсумував він. — Як кажуть, до справи! Вважай, що з тобою покінчено. Ми більше не один організм. У нас знову окремі долі, як ти й хотів. Ти тепер на кораблі Коннера Фрімена, що відлітає з Венери, а я — у «Вітрянковому руднику». На поверхні в мене цвіте і пахне овочевий сад, і я можу спати з Енн Готорн, коли мені заманеться... Як на мене, пречудове життя. Сподіваюсь, ти своїм задоволений так само.

Цієї ж миті він опинився на Марсі.

Стоячи на кухні свого відсіку у «Вітрянковому руднику», він смажив на сковорідці місцеві гриби... Приміщення заполонили запахи масла та спецій, у вітальні з портативного програвача грала симфонія Гайдна. Мир і спокій,— задоволено подумав він. Саме те, що я хотів; трішечки миру й спокою. Зрештою, я звик до цього у відкритому космосі. Позіхнувши, він із насолодою потягнувся й сказав:

— Вдалося.

У вітальні, відірвавшись від гомеозети з новинами, що надходили з супутника ООН, Енн Готорн глянула на нього й запитала:

— Що вдалося, Барні?

— Додати саме стільки приправ, скільки треба, — все ще радіючи, відказав він. — Я — Палмер Елдрич, і я — тут, а не там. Я виживу після нападу Лео й насолоджуватимуся цим життям, як цього не міг і не зможе зробити Барні.

Подивимось, як йому сподобається, коли винищувач Лео рознесе його торговельний корабель на друзки. В останні хвилини свого життя він гірко шкодуватиме.

Засліплений верхнім світлом, Барні Меєрсон примружився. За мить він зрозумів, що перебуває на кораблі; кімната була цілком звичайною, спальня, з’єднана з вітальнею, однак він одразу звернув увагу на прикручені до підлоги меблі. Та й сила тяжіння була геть незвична; штучна гравітація відрізнялася від земної.

До того ж там був ілюмінатор. Невеличкий, насправді, не більший, ніж рамка з бджолиним стільником. А проте крізь товстий пластик зяяла порожнеча; він підійшов і уважно поглянув у вікно. Частину панорами займало сліпуче Сонце, тож він машинально потягнувся до перемикача, щоб застосувати чорний фільтр. І зробивши це, побачив власну руку. Штучну, металеву, бездоганно вправну механічну руку.

Він негайно вийшов з каюти й рушив коридором до рубки управління; постукавши у двері кісточками своїх сталевих пальців, він зачекав, і за якусь мить важкий посилений люк відчинився.

— Так, містере Елдрич, — з повагою кивнув молодий білявий пілот.

— Відправ повідомлення, — наказав він.

Пілот дістав ручку й заніс її над записником, що лежав на краєчку панелі приладів.

— Кому, сер?

— Містеру Лео Булеро.

— Лео... Булеро,— швидко записав пілот.— Мені передати його на Терру, сер? Якщо так, то...

— Ні. Лео неподалік, на власному кораблі. Скажи йому...

Думки швидко змінювали одна одну.

— Сер, ви хочете з ним поговорити?

— Я не хочу, щоб він мене вбив. Саме це я й намагаюся сказати. А заразом і тебе. Та й усіх, хто зараз на борту цього ідіотського неповороткого одоробла.

Але це все безнадійно,— зрозумів він. Якийсь заздалегідь розміщений на Венері агент Фелікса Блау побачив, що я сів на цей корабель; Лео знає, що я тут, от і все.

— Тобто конкуренція аж настільки сувора? — здивувався зблідлий пілот.

До рубки в дирндлі та пухнастих шльопанцях зайшла Зої Елдрич, його донька.

— Що сталося?

— Поблизу Лео. У нього бойовий корабель і дозвіл ООН. Ми в пастці. Не треба було нам летіти на Венеру. Гепберн-Гілберт також у змові, — відповів він і звернувся до пілота: — Спробуй вийти з ним на зв’язок. Я буду в каюті.

Тут я все одно нічим не зараджу, — подумки додав він і рушив до виходу.

— Чорт, самі з ним говоріть. Це ж ви йому треба, — відказав пілот і демонстративно звільнив крісло.

Зітхнувши, Барні Меєрсон сів на його місце, увімкнув корабельний передавач, налаштував його на аварійну частоту, взяв мікрофон і проказав:

— Але ж ти й виродок, Лео. Упіймав мене. Заманив у пастку. До себе й свого клятого флоту. Ви готувалися ще до того, як я повернувся з Проксими... У вас була перевага.

Тепер ним керувала радше лють, аніж страх.

— На нашому кораблі немає нічого. Жодної зброї, якою ми могли б себе захистити... Ти стрілятимеш по неозброєних. Це вантажний корабель.

Він замовк, намагаючись придумати щось іще. А може, сказати йому, що я — Барні Меєрсон і що Елдрича йому ніколи не впіймати і не вбити, бо той вічно транслюватиме себе з одного життя в інше? Що насправді він збирається зараз убити людину, яку знає і любить?

— Скажи щось, — мовила Зої.

— Лео, дозволь мені повернутися на Проксиму,— сказав він у мікрофон. — Будь ласка.

Якийсь час він чекав, дослухаючись до статичного шуму приймача, а тоді додав:

— Гаразд. Беру свої слова назад. Я ніколи не полишу Сонячної системи, і тобі ніколи мене не знищити, навіть з допомогою Гепберна-Ґілберта, чи з ким ти там співпрацюєш в ООН.

Він грюкнув мікрофоном і звернувся до Зої:

— Ну як? Сподобалось? У мене все.

Перший лазерний заряд розрізав корабель майже навпіл.

Барні Меєрсон лежав на підлозі рубки й слухав шум аварійних повітряних насосів, які з пронизливим брязкотом закачували всередину життя. Я отримав те, що хотів, — думав він. Чи принаймні те, що хотів, на думку Палмера Елдрича. Смерть.

Неподалік ООНівський винищувач Лео вже виходив на позицію для другого й останнього пострілу. На екрані пілота було видно спалахи його вихлопних газів. Він був справді близько.

Барні лежав і чекав на смерть.

Аж раптом Лео Булеро, пройшовши через центральну кімнату відсіку, підійшов до нього.

Зацікавившись, Енн Готорн підвелася з крісла й промовила:

— Отже, ви — Лео Булеро. Я маю до вас кілька запитань, і всі вони стосуються вашого продукту під назвою Цукер-К...

— Я не виробляю Цукер-К,— відказав Лео.— Цю чутку я рішуче заперечую. Жодне з моїх комерційних підприємств не є незаконним. Слухай, Барні, то ти пробував чи ні цей...

Стишивши голос, він нахилився до Барні Меєрсона і хрипло прошепотів:

— Ну, ти зрозумів.

— Я вийду, — з розумінням сказала Енн.

— Ні, — буркнув Лео.

Він поглянув на Фелікса Блау, і той кивнув.

— Ми знаємо, що ти працюєш на Блау, — сказав він їй і знову роздратовано зиркнув на Барні. — Не думаю, — сказав він, частково сам собі.— Я його обшукаю.

Лео обмацав кишені куртки й сорочки Меєрсона.

— Ось.

Він витягнув тюбик із метаболічним токсином. Відкрутив кришечку, зазирнув усередину.

— Навіть не чіпав, — із неабиякою відразою сказав він Феліксу Блау. — Зрозуміло, чому Фейн нічого від нього не чув. Він здав назад.

— Аж ніяк, — заперечив Барні.

Я подолав довгий шлях, — подумав він. Невже ти не бачиш?

— Це все Жуй-Ц. Я був дуже далеко.

— Аякже, тебе не було близько двох хвилин, — зневажливо мовив Лео.— Ми прибули сюди, щойно ти зачинився у відсіку. Норм, чи як його там — схоже, він головний у вашому бараці — впустив нас за допомогою універсального ключа.

— Не забувайте, що під дією Жуй-Ц суб’єктивне сприйняття не відповідає плину часу, до якого звикли ми, — зауважила Енн. — Для нього могли минути години, ба навіть дні. — Вона співчутливо поглянула на Барні:

— Це так?

— Я помер, — сказав Барні. Відчувши, як підступила нудота, він сів. — Ви мене вбили.

Запала тривожна, незручна мовчанка.

— Ти маєш на увазі мене? — врешті запитав Фелікс Блау.

— Ні,— відказав Барні.

Це не мало жодного значення. Принаймні до наступної дози. Щойно він це зробить, настане кінець; Палмер Елдрич досягне своєї мети, виживе. І це було найбільш нестерпним; не його власна смерть, яка, зрештою, колись-таки настане, а безсмертя Палмера Елдрича. Де, — думав він, — смерте, твоя перемога над цією... істотою?[15]

— Я почуваюся ображеним,— сказав Фелікс Блау.— Меєрсон, що ти маєш на увазі, коли кажеш, ніби хтось тебе вбив? Чорт забирай, та ж ми витягли тебе з коми. До того ж наша з містером Булеро, моїм клієнтом, подорож сюди була довгою, складною і, на мою думку, доволі ризикованою. Це володіння Елдрича.

Фелікс насторожено озирнувся навкруги.

— Змусьте його вжити цей токсин, — сказав він Лео, — і летімо назад на Терру, доки нічого не сталося. Я відчуваю небезпеку.

Він рушив до виходу з відсіку.

— Барні, ти приймеш його? — запитав Лео.

— Ні.

— Чому?

За нього говорила втома. І витримка.

— Я надто ціную своє життя.

Досить з мене спокути,— подумав Барні. Нарешті досить.

— Що з тобою трапилося під час трансляції?

Барні звівся на ноги; йому ледь це вдалося.

— Він нічого не скаже,— буркнув з порогу Фелікс Блау.

— Барні, — сказав Лео. — Це все, що ми змогли придумати. Я заберу тебе з Марсу. Ти ж знаєш. А епілепсія Q-типу — це не кінець...

— Ви просто витрачаєте свій час,— мовив Фелікс і зник у коридорі, кинувши на Барні останній злий погляд. — Не варто було покладати всі надії на нього.

— Він має рацію, Лео, — сказав Барні.

— Тобі ніколи не вибратися з Марсу,— процідив Лео. — Я нізащо не допоможу тобі повернутися на Терру. Байдуже, що трапиться після нашої розмови.

— Я знаю.

— Але тобі начхати. Ти збираєшся прожити решту життя під цим наркотиком.

Збитий з пантелику Лео не зводив з нього очей.

— Аж ніяк, — відказав Барні.

— Що ж тоді?

— Я житиму тут. Як колоніст. Доглядатиму на поверхні свій город і робитиму все, чим тут займаються інші. Будуватиму зрошувальні системи тощо.

Він втомився, нудота досі не минула.

— Мені шкода.

— Як і мені, — сказав Лео. — І я цього не розумію.

Він поглянув на Енн Готорн, не знайшов відповіді, стенув плечима й рушив до дверей. На порозі він почав було щось казати, але передумав; вони з Феліксом Блау пішли геть. Барні чув шум їхніх кроків по сходах до виходу з барака, але згодом вони змовкли, і запала тиша. Він підійшов до раковини й набрав собі склянку води.

— Я розумію тебе, — через деякий час мовила Енн.

— Справді?

Вода смакувала добре; вона змила рештки Жуй-Ц.

— Частина тебе стала Палмером Елдричем, — сказала вона. — А частина його стала тобою. Відтепер жоден з вас не зможе повністю відокремитися один від одного. Ви завжди будете...

— Ти з глузду з’їхала, — сказав Барні і виснажено сперся на раковину, щоб не впасти; він досі ледь тримався на ногах.

— Елдрич отримав від тебе те, що хотів.

— Ні,— заперечив він.— Бо я зарано повернувся. Я мав би пробути там ще п’ять чи десять хвилин. Коли Лео вистрілить удруге, на кораблі буду не я, а Палмер Елдрич.

Ось чому мені не потрібно змінювати метаболізм мозку відповідно до поспішного божевільного й відчайдушного плану,— подумав Барні. Він... або радше воно, невдовзі загине.

— Ясно, — відказала Енн. — І ти впевнений, що майбутні події, які ти побачив під час трансляції...

— Стануться.

Адже під час дії наркотику він не був залежний від того, що йому пропонували.

До того ж він мав дар ясновидця.

— І Палмер Елдрич також знає, що вони стануться, — сказав Барні. — Він зробить — та вже робить — усе можливе, щоб цього не допустити. Але йому не вдасться. Він не зможе.

Принаймні, імовірно, не зможе, — подумав він. Однак у цьому й полягала природа майбутнього: сплетіння версій. Він змирився з цим давним-давно і навчився з ними працювати; Барні інтуїтивно відчував, яку часову лінію обрати. Завдяки цьому він працював на Лео.

— Але через це Лео не потягне за ниточки, — зауважила Енн.— Він не поверне тебе на Землю. В жодному разі. Невже ти не усвідомлюєш, наскільки це серйозно? Я все зрозуміла з виразу його обличчя. Допоки житиме, він нізащо...

— Досить з мене Землі,— сказав Барні. Він також цілком серйозно говорив про свої наміри жити тут, на Марсі.

Якщо Палмеру Елдричу цього було достатньо, то цим задовольниться й він. Елдрич прожив багато життів; ця людина, істота, хай чим він був, володіла величезним джерелом мудрості. Злиття з Елдричем під час трансляції залишило на ньому свій слід, клеймо вічності: це була форма абсолютного усвідомлення. Цікаво, чи Елдрич отримав від нього щось натомість. Чи було в мені щось для нього вартісне? Інтуїція? Настрої, спогади, цінності?

Хороше запитання. І відповідь на нього: «ні», — вирішив він. Наш супротивник — це щось потворне й чуже, що, мов хвороба, проникло в одного з представників нашої раси під час довгої мандрівки від Терри до Проксими... і все ж йому було відомо набагато більше про значення наших коротких життів тут, ніж мені; воно бачило їх у перспективі. Століття безцільного валандання в очікуванні на яку-небудь форму життя, щоб захопити її, стати нею... Можливо, в цьому й полягає його знання: не в досвіді, а в безкінечних самотніх роздумах. Порівняно з ним я нічого не знав... і нічого не зробив.

На порозі з’явилися Норм і Френ Шайни.

— Привіт, Меєрсон, як воно? Що думаєш про Жуй-Ц, спробувавши його вдруге?

Вони зайшли у відсік і чекали на відповідь.

— Він нізащо не продаватиметься, — сказав Барні.

— Мені здалося навпаки, — розчаровано промовив Норм.— Мені сподобалося, набагато більше, ніж Цукер-К. Хіба що...

Він завагався, насупився й занепокоєно зиркнув на дружину:

— Хіба що я відчував якусь моторошну присутність, і це все псувало,— пояснив Норм.— Взагалі-то я повернувся...

— Схоже, містер Меєрсон втомився, — урвала його Френ.— Розкажеш йому подробиці пізніше.

Поглянувши на Барні, Норм Шайн сказав:

— Дивак ти, Барні. Не встиг очуняти від першого разу, як відібрав дозу в цієї міс Готорн, утік, закрився у відсіку, а тепер кажеш...

Він філософськи знизав плечима.

— Що ж, можливо, ти просто перебрав. Поміркованість — це не про тебе. Але я маю намір спробувати знову. Звісно ж, обережно. Не як ти. Так і буде. Мені все сподобалося, — запевняючи самого себе, гучно мовив Норм.

— Крім відчуття чиєїсь присутності, — зауважив Барні.

— Я теж її відчула, — тихо промовила Френ. — Я більше його не торкнусь. Воно... мене лякає. Що б то не було.

Вона здригнулась і стала ближче до чоловіка; він машинально, за давньою звичкою, обійняв її за талію.

— Не бійся його,— сказав Барні. — Воно просто намагається жити, як і всі ми.

— Але це було настільки... — почала Френ.

— Усе настільки древнє здаватиметься нам неприємним, — мовив Барні. — Нам нізащо не усвідомити такий вік. Це страшне.

— Ти говориш так, наче знаєш, що воно таке, — сказав Норм.

Знаю,— подумав Барні. Адже, як сказала Енн, частина його всередині мене. І доки за кілька місяців не помре, зберігатиме в собі частинку мене. А отже, мить, коли Лео його вб’є, навряд чи видасться для мене приємною. Цікаво, що я відчую...

— Воно, — сказав Барні, звертаючись до всіх, а зокрема до Норма Шайна та його дружини, — має ім’я, і це ім’я вам відоме. Однак саме воно ніколи себе так не називає. Це ім’я дали йому ми. З огляду на досвід, відстань, тисячі років. Утім, рано чи пізно ми мали з ним зустрітися. Безпосередньо. Віч-на-віч.

— Ти маєш на увазі Бога, — мовила Енн Готорн.

Він не вважав за потрібне відповісти і лише злегка кивнув.

— Але... злого? — прошепотіла Френ Шайн.

— Якоюсь мірою, — відказав Барні. — Лише в нашому розумінні. Не більше.

Невже я вас досі в цьому не переконав? Чи, може, мені розповісти вам, як воно по-своєму намагалося мені допомогти? І яким безсилим воно було перед обличчям долі, що їй підкорялося все живе і ми також.

— Господи, — розчаровано й гірко видихнув Норм; на мить він став схожим на обмануту дитину.