Темпонавти

Мерехтливий напис над входом — “Готель Хілтон” — кидав відблиски на майже новий сірий костюм Бена. Несподівана пропозиція наспіла вчасно; Бен було вже змирився, що йому доведеться поповнювати понурі черги безробітних на біржі праці.

Зневірившися знайти бодай абияку роботу, Бен згодився працювати натурником у художника-реаліста. Молодий і традиційно бородатий художник мав дуже стомлений вигляд. Він малював картину “Юність планети”, й Бен позував йому для Прометея. Та невдовзі маляр перестав йому платити. Енергійні конкуренти завзято тіснили колегу-реаліста. Воші не малювали картин, а виробляли їх, широко використовуючи технічні засоби. Найбільшим здобутком головного конкурента була картина “Оглянься — позаду вічність”. Уявіть собі полотно, зафарбоване ультрамарином з пульверизатора. До полотна канцелярськими кнопками прикріплені шлейки. Картина мала шалений успіх. І художник-реаліст прогорів.

А Бен, що зостався без грошей та роботи, несподівано одержав через портьє цидулку: “Приходьте за цією адресою. Ви зробите непоганий бізнес”. Іти треба було до готелю “Хілтон”. І ось Бен стояв перед його дверима, не наважуючись увійти. Запрошення доволі загадкове. Та вибору не було, і Бен переступив поріг. Він твердим кроком перетяв хол і зайшов до ліфта.

— П’ятий поверх, — недбало кинув він ліфтерові.

Ліфтер зміряв його знавецьким поглядом і виконувати прохання не квапився.

— Ну? Що таке? — ледь підвищив голос Бен, і це вмить подіяло. — Дев’яносто п’ятий номер, — додав з незалежним виглядом.

— Праворуч п’яті двері, — в голосі ліфтера прозвучала шаноба.

Дев’яносто п’ятий номер значився, як номер люкс, і не всякому був по кишені.

Бен легко пройшов по ворсистому килиму, зупинився під дверима, підтяг вузол краватки і вже без вагань постукав. Відповіді не було. Зачекавши трохи, Бен постукав знову. Знову ніхто не відповів. Бен прислухався. З-за дверей долинали приглушені голоси. Він пхнув двері й зайшов до кімнати. В глибокому фотелі спиною до входу сидів лисуватий огрядний чоловік із келихом у руці. Ноги в теплих єгерських шкарпетках він поклав на журнальний столик біля телефону.

— Здрастуйте, — голосно привітався Бен.

— А, хеллоу! — вигукнув хазяїн і зробив енергійний запрошувальний жест. — Сідайте, Бене. Я ж не помилився? Ви Бенджамін Кросбі. Віскі, мартіні, джин? Беріть онде самі, не соромтеся. Я хлопець свій: “Хлопець з нашої бейсбольної команди” — так мене всі знайомі називають. І ви мене так називатимете.

— Я не граю у бейсбол, — стримано відповів Бен, — і не п’ю.

— Байдуже. Тоді посидьте просто так. Хочу додивитись “Уолтер Кронкайт і новини”. Не доберу, чому Сі-Бі-Ес[1] не розпрощається з ним. Цей хлопець — невиправний ліберал.

На щастя, передача новин закінчилася швидко, й на екрані з’явилося гарненьке личко Люсі Болл.

— Тепер побалакаймо, — сказав господар номера, тручи масивний гачкуватий ніс. — Побалакаймо по щирості і назвімо кота котом. Я не люблю непевності. Мене звуть Еліот Кін. Свого часу я працював незалежним режисером; був і режисером, і прокатником. Стомився. Надокучило! Тепер на “Юнайтед Артістс” працюю і на Ей-Бі-Сі[2] воднораз. Як?! Оце готуюся знімати фільм із життя Стародавнього Риму. Потрібен актор розкішної статури для головної ролі. Я бачив вашу фактуру на картині. Гарна! Тепер розкажіть, хто ви, звідки і що вмієте робити.

— Я народився і жив у Індіанаполісі. Батько з матір’ю розлучилися, коли мені було сім років. Батько завербувався у В’єтнам. Платили добре, й він висилав нам чимало. Наприкінці війни на тринадцятому шосе уламком снаряда йому розтрощило ногу. Батька вивезли до Штатів, довго лікували, гроші швидко танули, а кістка чомусь не зросталася. Таке іноді трапляється. І коли батько зрозумів, що нога не зростеться ніколи, він повісився на спинці ліжка.

— Це буває, — пожвавішав Еліот. — У мене так повісився головний герой одного фільму. Так ввійшов у роль, що й порятувати не пощастило. Досі його вдова править гроші. Тільки не діждеться; я і так платив йому за ризик збіса багато. Тепер, що ви знаєте й умієте?

— Мати плекала мрію виховати з мене щирого джентльмена й віддала до приватного аристократичного коледжу. Крім дисциплін, що їх вивчають у звичайних навчальних закладах, нам викладали давньогрецьку й латину, навчали верховій їзді та фехтуванню.

— О! — захоплено вигукнув Еліот. — Це більше, ніж я сподівався. Чудово! Але… корисні навики втрачаються швидко, ще швидше зникають нелегко здобуті знання. На моїй віллі ви відновите в пам’яті те, що колись вивчали. Моя вілла на дев’яносто другій милі, ви її відразу помітите. А це вам чек на ваші щоденні потреби….

Еліот увімкнув телевізор і відвернувся від Кросбі. Передавали рекламу мила фірми “Про-ктер енд Гембл” та страхової компанії “Перл іншуранс”. Поглянувши на осклілі режисерові очі, Бен зрозумів, що прощатися марно.

Наступного вечора на 92-й милі зупинився ваговоз. Із кабіни пружно сплигнув на бетон молодик атлетичної статури. Бен, а то був він, озирнувся і, побачивши неподалік від шляху віллу, схожу на стародавній храм, розгонисто закрокував до неї.

Під високою металевою загорожею він зупинився і пошукав кнопку дзвінка. Кнопки не було, але Кросбі зауважив, що на верхівці щогли в глибині, подвір’я до нього повернувся об’єктив телекамери. Невидимий спостерігач, напевно, дістав інструкцію щодо Вена, бо задзижчав електромотор і металева пластина ковзнула в паз, відчинивши вхід. За огорожею зеленів фруктовий сад. Бен пройшов вузькою стежкою, посипаною сріблястим піском. На колонах будинку красувалися написи: на лівій — “Ласкаво просимо!”, на правій — “Вхід заборонено саме тобі”. Другий напис був витриманий у дусі “добрих давніх часів”, коли таблички з подібними написами хилитались на огорожах південноамериканських плантацій і були призначені для негрів.

Двері відчинив мовчазний зморшкуватий старий, зігнутий під тягарем років. Він уклонився і жестом запросив іти за ним. Кросбі неквапливо йшов за провідником і зацікавлено роззирався на всі боки. Мозаїка на стінах викликала в нього спомин про щось дуже далеке. Ага, урок історії, звучний голос викладача: “Зміцнення римської держави сприяло розквітові мистецтв і ремесел”. У книжці — фотографія яскравої мозаїки, що зображує Вергілія з музами історії та поезії.

Перед одними з дверей старий зупинився і, вибравши ключа з важкої в’язки, відчинив їх. Бен увійшов. Ступив кілька кроків і… раптом почув, що двері зачинились. Він повернувся і, впевнившись, що двері замкнені ззовні, заходився спокійно досліджувати своє житло! В його розпорядженні було дві кімнати, у першій на стінах висіли скромні естампи, у другій одну зі стін прикрашала колекція старожитньої холодної зброї, на двох засклених полицях стояло кілька десятків книжок, переважно латиною. Бен вернувся до першої кімнати й примітив на столі записку: “Не дивуйтесь і не лякайтесь (тут Бен насмішкувато пирхнув). Завтра ви про все дізнаєтесь. Ваша Добра Фея”.

Завтра то завтра. Бен роздягся і спокійно ліг спати. Коли сон на м’яких лапках підкрався до самого його узголів’я, Бен прошепотів:

— Ваша Добра Фея, — і заснув, блаженно всміхаючись.

Так само всміхаючись, він легко прокинувся вранці. Ще не розплющивши очей, Бен відчув: у кімнаті хтось є. Примружившись, він кинув погляд до дверей. Що за сюрприз! Там стояла дівчина. Ясноволоса, підперезана тонким паском, у золотавих черевичках на струнких ногах.

— Я знаю, я напевне знаю, що саме ви мені наснилися, — радісно сказав Бен, усміхаючись до вух. — Постараюся не прокидатися чим довше.

І він заплющив очі. Дівчина охоче засміялась.

— Не бійтеся. Вам же тільки сниться, що ви мене бачите.

— Ваша правда, — подумавши, згодився Бен і трохи розплющив одне око. — Це ви написали записку? Такою я уявляв собі фею в дитинстві.

— На жаль, пора безтурботного дитинства давно минула, тож відразу переходьмо до діла. Я ваша вчителька латини. Наші уроки відбуватимуться вранці та вдень. Увечері ви вправлятиметеся в умінні орудувати холодною зброєю і займатиметесь боротьбою.

— Коли перекидатимуть через кордон? — з діловим виглядом поцікавився Бен.

На дівоче обличчя немовби набігла легка хмаринка.

— Перекидатимуть за кордон? Що ж, можна назвати й так, — загадково мовила вона. — Стрінемося після сніданку. Затямте, відтепер розмовляємо тільки латиною!

Вона легко повернулась на підборах, грюкнули двері, й прекрасна дівчина зникла.

— Куди ж ви? — зі щирим жалем вигукнув Бен, і йому вчувся за дверима дзвінкий дівочий сміх.

Дівчину звали Патті. Таке ніжне, чудове ім’я! Вони цілі дні проводили разом: розмовляли про минуле, міркували про майбутнє, оповідали всілякі сміховинки. Спершу Бен па-силу говорив латиною, але завдяки добрій пам’яті, він швидко згадав забуте й вдосконалив свої знання. В суботу, середу й неділю у Бена не було вечірніх тренувань, і він перебував ці вечори з Патті. Присмерк… Справжній, не зіпсутий блідими вогнями міста. Й тиша… Глибока, напоєна сподіваннями… Вони полюбляли сидіти на мармуровій лаві біля садового водограю. І плече торкалося плеча, і рука шукала руку, й від солодких пахощів нічних квітів паморочилась голова.

Вони розлучались, і для Бена починалися муки. Він згадував усе дивне в її поведінці, розбирав її слова, повні недоброго насміху, коли вона говорила про добро, дружбу та про кохання. І про кохання теж… Та вранці вони зустрічалися знов, Бен дивився в ясні її очі, слухав її співучий голос, і всі його сумніви здавалися гнітючою маячнею.

Якось, на тринадцятий день перебування на віллі, Бен запитав:

— Патриціє, чи не здається тобі, що до моєї підготовки ставляться надто поважно. Я не чув, щоб акторів так навчали й тренували. Адже це коштує силу грошей!

— Виходить, тебе цінують, — намагалася вона відбутися жартом.

— А чи не зависоко?

У Патриції вихопився лихий смішок.

— Цінуй себе високо — й інші цінуватимуть тебе так само.

— Боюся, все це неспроста і за все, що мені дають тепер, доведеться розплачуватися в майбутньому.

Очі Патриції загадково зблиснули.

— А може, в минулому…

Бен знизав плечима, сприйнявши це як невдалий жарт.

— Але зрозумій!

Патті різко урвала його.

— Ти помічний. Не тілом, певна річ, а духом. Такі не виживають. Тобі бракує злостивості й завзяття. Тренери скаржаться Еліотові, що ти тренуєшся з нехіттю. Твої студії латини далеко успішніші. У мене ти курс уже пройшов. Вітаю, і прощавай.

Бен був дійнятий до живого. Звідки Патті знає, про що доповідають Еліотові? І знову зринули чорні підозри, що їх він старанно глушив. Звідки у Патті ці чудові оздоби та шати, що їх вона міняє що не день? Невже скромна платня викладача давала їй таку змогу?

Цієї ночі Бен не спав — думав. Одна підозра гірша за іншу зароджувалася в нього… Бен скреготів зубами. Тільки під ранок він поринув у дурманний сон. Прокинувся Бен пізно, з важкою головою. День був похмурий, мжичило, старий слуга Окава після кожної відповіді вклонявся і, чемно всміхаючись, відказував:

— Ні… Не було… Нічого не казала… Ні, нічого не переказувала…

І Бен зрозумів, що Патті не буде з простої причини: лекції з латини скінчилися. Клятий Еліот! Клятий будинок! Ах, Патті! На вечірньому тренуванні Бен так всипав обом викладачам, що ті пішли постогнуючи й примовляючи, що учень перевершив учителів і що більше їм тут нічого робити.

Другого дня з’явився містер Кін. Він променів радістю і, зводячись навшпиньки, плескав Кросбі по плечу.

— Я радий за тебе, друзяко! Ти домігся чудових наслідків!

— Боюся, містере Кін, що нам доведеться розлучитися, — сухо кинув Бен.

— Але ж я нікуди не збираюся їхати, — запевнив його Еліот.

— Їду я.

Обличчя Кінове видовжилося, та він одразу ж опанував себе.

— Ти вільний, друзяко. Хіба я тримаю тебе? Розумію, що ти не зможеш віддати гроші, затрачені на тебе. Що ж, старому Еліотові не звикати до людської невдячності. Йди!

Кросбі зціпив зуби.

— Що ви мені пропонуєте?

Ніби не помічаючи сухості в Беновім голосі, Еліот підхопив його під руку і запально забалакав:

— Бене, можна заробити грубі гроші. Грубезні! Знаєш, скільки платили за прокат історичного фільму “Клеопатра”? До п’яти мільйонів доларів. Правда, і затратили на нього немало. Як збільшити прибуток від фільму? Менше затратити на знімання і більше одержати за прокат. І я надумав зняти фільм із життя Стародавнього Риму. Зняти не ігровий фільм. Коштуватиме він не дорожче за плівку, на яку його знімуть. Проте постають додаткові витрати, пов’язані з мандрівками в часі.

Бен з подивом зиркнув на Еліота — часом, це йому, Бенові, не вчулося?

— Атож, Бене. Я сказав саме те, що хотів. Не думай, ніби я шаленець. Зрештою, коли б ним і був, то в своєму ділі бізнесмен однак лишається нормальний. Не брехатиму, все одно ти мені не повіриш. Машину часу винайшов не я. Я купив креслення і діючу модель в одного зубожілого винахідника. Ось хто був по-своєму ненормальний! У нього стало кебети винайти таку чудову штуку, а вигідно її продати не зміг. Я купив її за безцінь. Хлопець здихав з голоду і ладен був віддати креслення за шмат ковбаси. Я, звичайно, проконсультувався з експертами, й ті підтвердили, що справа варта заходу. Не знаю, в чім річ — все надто складно, та цього й не треба знати. Щоб дивитись телевізор, не обов’язково розумітися на електроніці й знати вищу математику. Правильно? Але одне я втямив: що більше затратиш енергії, то далі перенесешся в минуле. Точку простору теж вибираєш на свій розсуд. І ось я намислив зняти фільм, якому “Клеопатра” у підметки не годиться. Єдиним справжнім актором там будеш ти, Бене. До мене режисери знімали те, що вже було, вони ілюстрували історію. Ми можемо змінити її, втрутившись якраз у кульмінаційний момент, і зняти все те на плівку. Зиск буде нечуваний, це я гарантую. Погоджуйся, Бене! Ніхто, відколи світ світом, не брав участі в такій захопливій пригоді!

— Гаразд, — суплячись, урвав Бен. — Пристаю, але не задля грошей. Навіть не знаю, чому я згоджуюсь. Може, мені просто подобається історія, надто ж історія Стародавньої Греції та Риму. Та чи варто змінювати історію? Хтозна, до яких небажаних змін призведе це?

— Все буде о’кей! — бадьоро вигукнув містер Кін. — Повір мені, все буде нормально. Я радився з деякими фахівцями. Гайда!

І він не обертаючись, певний, що Кросбі подасться за ним, рушив до будинку, де, як гадав Бен, містилися підсобні приміщення. Вони зайшли до тісної комірчини зі стінами, оббитими густою металевою сіткою. Жодних слідів апаратури Бен, на свій подив, не зауважив:

— Вся апаратура в іншому приміщенні, — відповів на його німе запитання Еліот. — А це так звана “камера активного впливу”. Ти готовий?

— Що, вже? — здивувався Кросбі.

— А чого зволікати? Все потрібне приготоване там, у Стародавньому Римі, в сімдесят четвертому році до нашої ери. Отож, панове, зараз перед вами постане Стародавній Рим — місто з мільйонним населенням, розташована на березі річки Тібр, — і він театральним жестом потяг донизу важіль.

Розлігся рев, ніби величезним пресом стиснуло тіло, світло померкло в очах, тоді Кросбі нараз відчув блаженну легкість у тілі й збагнув, що мандрівка закінчилася. В кімнаті повидніло, звідкись згори цідилося денне світло.

— Ми з тобою в типовому житлі заможного римлянина, — з задоволеним усміхом прокоментував Еліот. — Щоправда, обладнане воно деякою апаратурою не римського виробництва. Досить натиснути цей важіль донизу, і ми опинимося в нашому часі. Та від цього ми поки що утримаємося. Оце помешкання, як тобі вже розповідали на лекціях, називається атріум. Он той водозбір посередині — імплювій.

Він самовдоволено позирав на Бена, спостерігаючи, яке враження справлять його знання. Проте Кросбі мовчки розглядав помешкання.

— Присядь на оту скриню під стіною, — сухо мовив містер Кін. — Я зараз принесу в що перевдягтися.

Він повернувся хвилин за п’ять, зодягнений у білі шати римського патриція. Таку саму одіж він кинув Бенові. Кросбі швидко перевдягся — в пригоді стала наука, здобута на віллі, — й вони вийшли.

При вході на них чекало двоє осідланих коней. Яскраве полуденне сонце осліпило прибульців, гамір велелюдної юрми й крики оглушили їх. Продавці одягу хапали перехожих за руки, настирливо пропонуючи “найкращу в Римі одежу”, ковбасники на все горло безсоромно вихваляли свій харч непевного зеленкуватого кольору, міняйли чимдуж дзвонили золотими та срібними монетами. Ближче до узбіччя тісної вулиці проходила біднота, дзвінко хляпаючи дерев’яними сандалями по бруківці. А над головами загрозливо нависали вбогі помешкання, здебільшого добряче підгнилі.

Вони виїхали за місто на Аппіїв шлях, довкола слалися неозорі родючі поля. Побіля велетенських ланів вельможних римлян тулилися крихітні наділи вільних селян.

— Поглянь на ті поля, — Еліот показав нагаєм на широкі ділянки, де працювали оголені по пояс раби у високих хутряних шапках. — Вони належать найдостойнішому патрицієві Луцію Гелію Полліколі. Великі володіння?

Бен кивнув, і Еліот хвалькувато додав:

— Я добре знаю цього патриція. Бував на запрошення у нього вдома.

— Я дивуюся не з неосяжності патрицієвих володінь, а з того, що селянські наділи такі дрібні.

— Вони нероби! — зневажливо закопилив губу Еліот.

Бен похитав головою.

— На цих “неробах” багатіє римська знать. Надмір дешевої рабської сили руйнує їх, і вони мимоволі поповнюють загони тієї бідноти, що ми бачили сьогодні. Рабство занапастить Рим.

— Ба ні! Раби кують Римові багатство. Багатство — то влада й могуть. А злидарі… Через те вони й злидарі, що з дурної голови не здатні забагатіти. Хто хоче забагатіти, забагатіє неодмінно, якщо він має лій в голові й не лежень! — Еліот розпалився. Видно, Бен зачепив його вразливе місце.

— Частенько, аби забагатіти, треба переступити моральні приписи.

— Моральні приписи! — Кін так розлютився, аж осадив коня. — І це кажеш ти, хто пристав на мою пропозицію!

— Не розумію, — Бен і собі напнув повіддя. — Хіба аморально зніматися у фільмі?

Кінь нахилив голову, гриз вудила й, пускаючи піну, поглядав на Еліота вогнистим оком.

— Який ти тугодум! Ти ж братимеш участь у справжніх гладіаторських боях! І вбиватимеш насправжки! Ти муситимеш забити самого Спартака!

В обличчя Бенові шибнула кров.

— Яка ницість! Я їду назад!

Він повернув коня, огрів його нагаєм і поскакав назад у Рим. За кілька хвилин Бен почув тупіт — його наздоганяв Кін. Судорожно вчепившись у повіддя, перекособочившись, він випередив Кросбі й заступив йому дорогу.

— Убий, а не пущу! — Еліот мішком плюхнув у пилюгу просто під копита баского жеребця. — Я все вклав у цей фільм. Якщо затія провалиться — пущу собі кулю в лоба. Зглянься!

Його упріле обличчя жалюгідно скривилося. Кросбі дивився на нього з огидою.

— А Патті… Сердешна Патті! — Еліот торохтів, насилу ковтаючи в’язку слину. — Це я приневолив її щезнути. Щоб не перешкодити тобі зніматися. Вона так хотіла бачити тебе. Вона чарівна, ніжна, але вона не звикла працювати. Зманіжена вона дуже. А ти… Якщо зараз… Ти все поруйнуєш. Хоч би й знайшов її. Ви не будете щасливі в злиднях. Вона моя далека родичка. Племінниця вона мені. Сирота. Ось я і прихистив її.

Обличчя Бенове мимоволі злагідніло, але він сказав рішуче, як і раніше:

— Навіть заради Патті я не згоджуся брати в цьому участі.

Еліот, що поглинав очима Бенове обличчя, зауважив зміну й заговорив ще швидше:

— Я пожартував! Ха-ха-ха! — Сміх бринів неприродно й був схожий на кашель. — Нікого ти не вбиватимеш! Кому воно треба, вбивати? Буде суцільна гра. Повір мені. Повір моєму слову честі.

Бен завагався. Еліот благально мовив:

— Уже пізно, а до Рима далі, як до Капуї. Ми майже приїхали. У Капуї все й обміркуємо.

Кросбі, не кажучи ані слова, напнув повід і завернув коня. Решту шляху вони не перемовилися й словом. Еліот тримався трохи ззаду, остерігаючись, що Бен передумає. Він злостиво дивився на супутникову могутню потилицю, і губи кривилися в жорстокому усміхові.

До Капуї вони дісталися увечері. Місто було значно менше за Рим, і все проглядалося з височини пагорба. Кінські копита глухо цокотіли по небрукованих вулицях. Велетенське червоне сонце сідало за міські будинки. Небо над головою було ще ясне, але на вулицях, оточених глухими стінами будинків, панував присмерк. Під одним з будинків, що вирізнявся розмірами й вишуканістю ліній, вони спинилися. Еліот, припадаючи на ногу, підійшов до дверей.

— Це дім господаря школи гладіаторів. Піду домовлюся про ночівлю. Зажди…

В Еліотових словах Кросбі відчув глум. Щоб розім’ятися, Бен став походжати біля будинку. Зацікавившись рабом-ворітником, прикутим ланцюгом до стіни, він приступив до нього ближче. Раб дрімав, сидячи навпочіпки. Його чуб був розкошланий, лице зсохлося, очі позападали. Йому з однаковим успіхом можна було дати і двадцять років, і шістдесят. Коли Бен опинився поруч, раб підвів голову і глухо загарчав. Кросбі глянув йому в вічі й здригнувся — у них не було нічого людського. Зі співчуттям дивився він на цю істоту і не почув, як тихо прочинилася хвіртка в стіні й звідти вислизнуло двоє чоловіків. Вони безшелесно, мов тіні, підкрадалися дедалі ближче. Один з них кинувся ззаду до Бена і з хрипким криком ударив по голові; другий ледве встиг підхопити велета, коли той звалився. Незнайомці схопили Кросбі попід руки й поволокли в темну пройму дверей.

Раб-ворітник незворушно стежив за подіями. Він надивився всячини за роки, проведені на вулиці, багато чого він міг би розказати. Та говорити він не міг. Років двадцять тому йому вирвали язика за те, що він посмів заперечити господареві. І досі він стиха вив ночами, коли йому снилося темне провалля ергастула.[3] Бен лежав ниць, і ніздрі йому лоскотала солом’яна потерть. У темряві кілька чоловік поблизу перемовлялися поганою латиною. Тамуючи стогін, Бен сів і голосно запитав:

— Де я?

Балачка урвалася, і чийсь бас запитав:

— Вже прийшов до пам’яті, римлянине?

— Не римлянин я, — з серця відказав Бен. — Де я і хто ви такі?

— Тобі виявлено честь, — озвався той самий голос. — Ти в школі гладіаторів, найкращій в Італії. А ми, певна річ, гладіатори.

— Невже Еліот продав мене в рабство? — вигукнув приголомшений Бен. — Яка ницість!

— Ця риса притаманна римлянам. Я чув, ніби вони продають до рабства співгромадян, — мовив хтось. — Ви, римляни, здатні на все.

— Та не римлянин я! — палко вигукнув Бен. — Тільки шати на мені римські. Я такий самий, як ви, ваш брат у біді, друже.

— Дивно, — задумливо прогув перший голос. — Одначе запевнення у дружбі — ще не сама дружба.

Гладіатори озвалися схвальними вигуками:

— Спартак говорить незгірше за консула. Його слова дорожчі за золото й міцніші за залізо.

Серце Бенове закалатало часто й сильно. Невже це той самий Спартак? Так, здається, все сходиться: Капуя, школа гладіаторів, 74-й рік до нашої ери. Він!

Збоку дзвякнуло, трохи відхилилася заслінка, і в тьмяно освітленому віконечку з’явилася наглядачева п’яна пика. Він брутально лайнувся й напутливо мовив:

— Цитьте! Хіба ви не знаєте, що раб має або спати, або працювати?

— Ми не прості раби, — трохи зарозуміло озвався молодечий голос. — Ми — гладіатори!

Наглядач знову лайнувся.

— Я тебе вже знаю, зухвальцю, — сказав він погрозливо, дивлячись совиним поглядом у шурхітливу темряву.

З глухим стуком заслінка опустилась.

— Ти помиляєшся, Касле, — мовив Спартак, і в голосі його забриніла гіркота. — Справді, нас годують досхочу, не так, як інших рабів. Та хіба це все, що потрібне людині? Лисиця у пастці відгризає собі лапу, щоб звільнитися; скорпіон у вогненному кільці вбиває себе. Воля — найвище добро для всього живого. А ми, люди, позбавлені її. Чим же ми, гладіатори, різнимося від звичайних рабів? Хіба тим, що навіть смертю своєю маємо звеселити серця нікчемних римлян. Та дарма, невдовзі, ми…

Він понизив голос до шепоту, і Бен більш нічого не почув. Вранці Вена збудив брутальний штурхан під бік.

— Гей ти, новенький, годі пухнути, — згорблений наглядач з обличчям неандертальця штурхав його кіпцем пужална.

— Як ти зі мною поводишся!? — обурився Бен і звів величезного п’ястука. Раптом хтось перехопив його руку.

— Вгамуйся! Хочеш, щоб тебе розп’яли?

Бен пізнав Спартаків голос. Він з цікавістю поглянув на нього. Високий, плечистий, голубі очі дивляться розумно й доброзичливо.

— Нумо снідати. Потім тобі видадуть гладіаторське вбрання замість цього руб’я.

Тільки тепер Бен помітив, що на нього нап’яли шмаття, яке посоромився б носити найпослідущий жебрак.

— Зараз треба добре попоїсти. Сьогодні та завтра мають влаштувати великі бої та розважальні видовища. Клавдій трусить калитою — хоче бути обраним до сенату.

— Гадаєш, і я братиму участь у бойовищах? — здивувався Бен.

— А чом би й ні? — здивувався і собі Спар-так. — Нам сказали, що ти досвідчений боєць. Для глядачів такий гладіатор, як ти, ласий шматочок.

— Ну, а коли я відмовлюся?

Спартак усміхнувся.

— Ти міркуєш, як немовля. Видно, ти і справді недавно в Італії. До речі, звідки ти?

— З Америки. Це дуже далеко звідси.

Спартак стенув плечима.

— Не знаю. Втім, байдуже — в нас у школі зібрані люди з усього світу. Знай же: ці підлі римляни завбачили все. Якщо гладіатор відмовляється від бою, його вбивають. Сьогодні побачиш сам.

— Ліпше я загину, ніж на потіху юрби вбиватиму іншу людину!

— На жаль, якщо один з гладіаторів відмовляється від бою, вбивають і другого. Якщо таке повторюється кілька разів, то за жеребом розпинають кожного десятого або двадцятого гладіатора школи.

— Невже нема ради? — вигукнув Бен.

— Є! — Спартак пильно подивився на співрозмовника й раптом широко всміхнувся. — Чомусь я відчуваю до тебе довіру. До того ж ти говориш, як освічена й розумна людина. Важить і те, що ти дужий. А мені потрібен помічник і можлива заміна. Атож, заміна… Вже три ночі мені сняться лихі сни. Кружляють наді мною чорні птахи з бронзовим пір’ям і, як стріли, пускають свої пера у мене. Я ховаюсь од них у печері, й там підстерігає мене страхітливий полоз із людською головою. Він обплітає мене й душить, тріщать кістки. “Хто ти?” — кричу я, силкуючися послабити жахливі обійми.

“Твоя доля”, — сухо шелестить він, торкаючись мене роздвоєним язиком. І я прокидаюсь. Одначе, нам пора. Ходімо.

Він невесело засміявся і, підхопивши Вена під лікоть, повів за собою.

— Поснідаємо з мого посуду, а ввечері, після боїв, як тебе не вб’ють, звісно, видадуть постійний, олив’яний.

На одинадцяту ранку глядачі почали заповнювати місця в амфітеатрі просто неба. Арена була потрушена сріблястим піском, музики, сховані в нішах, пробували інструменти. Щоб звірі не кинулись на глядачів, арену відгородили високою сіткою з великими вічками. Посеред арени височів якийсь предмет, напнутий білим покривалом. За знаком розпорядника покривало зірвали, й усі побачили чоловіка, прив’язаного до стовпа. Колишній гладіатор був убраний Прометеем, але вигляд його не узгоджувався з образом гіганта. По двох тижнях ув’язнення обличчя його було змучене, тіло виснажене.

…Гладіатори, привезені з Капуї, сиділи замкнені й на слух коментували події. Бен уже начепив наколінники, тьмяно блищав новий щит, металевий пас був оздоблений мудрованим карбуванням. За жеребом йому випало виступати у важкому озброєнні, б’ючись коротким римським мечем. Беновим супротивником виставили Спартака, озброєного тризубом та сіткою. Його зброя поступалася важкій Беновій. Та Спартак не журився, навпаки, по-дружньому підбадьорював Бена, коли той хмурнів, поринаючи у свої думи.

Знову заграла музика; оголошено про вихід Спартака та Бена — “ватагів з далеких варварських країв”. Бен нап’яв шолом і насунув на обличчя важке металеве забороло.

Вони вийшли на арену й зупинились, щоб звикнути до яскравого світла. Глядачі схвально загули — гладіатори їм припали до вподоби; такі гіганти трапляються не часто. Гладіатори розійшлися в протилежні кутки арени й по команді почали сходитися. Обидва були оголені до пояса, й могутні м’язи грали під шкірою. Бен поклав не битись, а майстерно імітувати зіткнення, намагаючись відтворити напругу справжнього бою і заразом не пошкодити Спартака. “Спартак має жити!” — так розважив Бен. Збоку могло здатися, що Кросбі провадить бій на всю силу — та то було блискуче імітування. Бій точився красиво, але… безкровно. І “шляхетні” глядачі захвилювалися, затюкали. Господар школи — він спостерігав з проходу — стиха гукнув:

— Жвавіш, варвари невмивані. А то…

Бій тривав півгодини, й гладіатори явно потомилися. Рухи їхні сповільнилися, реакція ослабла. Металеве забороло нагрілося, і їдкий піт заливав Бенове обличчя. Він кілька разів навмисне відводив свого щита набік, коли Спартак робив випади, та диво дивне: удари не досягали мети. Бен удав, ніби наступає. Він зробив фальшивий випад, ще один, розраховуючи, що лезо меча пройде мимо. Тієї ж миті Спартак відскочив убік, і Бен жахнувся: меч із тупим звуком врізався у Спартакову шию. Кров тугою цівкою вдарила з перетятої артерії. Спартак заточився, і на обличчі його з’явилося зачудування. Він зблід і, спираючись на тризуб, укляк, а тоді повільно завалився на бік. Впустивши меча, Бен нахилився над ним.

— Прости, Спартаку, я не хотів!

Спартак спробував усміхнутися, але кутки його рота тільки ледь здригнулися.

— Я це зрозумів з самого початку, — прошепотів він, дивлячись на Бена тяжким поглядом, — очі йому закочувалися. — Пам’ятай про нашу розмову. Все готове до повстання, але потрібен проводир.

Язик йому вже німів, коли він вимовив останні слова.

— Обіцяю тобі! Я зроблю все, що ти нами; слив! — вигукнув Бен. Спартакове обличчя злагідніло, очі заплющились, рвучко шарпнулася рука.

Бен спроквола встав і з ненавистю поглянув на хижі збуджені обличчя глядачів. Він переводив погляд з одного обличчя на інше і бачив у очах жорстокий садистський вогонь. Багато хто вирішив, що повалений гладіатор поранений і що другий чекав на їхній присуд. І вони хапливо опускали великий палець донизу — добити! Раптом Бен здригнувся, йому здалося, що він божеволіє. У третьому ряді біля центрального входу сиділа… Патті. І на її ніжному обличчі застиг вираз розкоші, й свій великий палець… вона елегантно відстовбурчила вниз. А трохи вище, за кінокамерою завмер сам Еліот.

Бен зірвав із себе маску й кинув на Еліота такий погляд, аж той сахнувся, хоча їх відокремлювало понад двадцять метрів.

Потім Бен повернувся і, сповнений рішучості, рушив з арени до своїх нових друзів…

До директорської приймальні містер Кін зайшов близько дванадцятої. Дебелий, самовпевнений, з дорогою сигарою в зубах, він здавався втіленням таланистого ділка. Патті, зодягнена в щось навдивовижу ефірне й неймовірно дороге, дріботіла поруч, ухопившись за Еліотову руку, як довірлива дитина.

Містер Кін обвів приймальню здивованим поглядом. Які зміни за такий короткий час! Куди поділись кольорові фотографії, вмонтовані в стіну? І вікно прорубали в іншому місці. І молоденька секретарка йому була незнайома. Дивно. Щось тривожно ворухнулось у його грудях. Патті холодним поглядом уп’ялась в Еліотове обличчя.

— Повідомте містерові Гекслі, красуне, що прибув містер Кін. Я не встиг попередити про візит, дуже квапився з радісною для нас обох звісткою.

— Містерові Гекслі? — перепитала секретарка, насилу відірвавши затуманений погляд від телеекрана, де Чарлз Бронсон[4] розвалював голову черговій жертві. — Ви маєте… на увазі містера Дормана?

Знову лихе передчуття шпигнуло Еліота, але він і цим разом опанував себе?

— Містера Дормана? Еге ж, я мав на увазі містера Дормана. Хіба я назвав когось іншого?

— Мені здалося, ви сказали “містера Гекслі”.

— До речі, ви знаєте це прізвище?

— Ні, — стенула вона плечима.

— Ви, напевно, недавно тут працюєте? — спробував ухопитися за соломинку Еліот.

— Ні, чому ж, близько двох років, — секретарка надула губи, сприйнявши це запитання як особисту образу.

— Двох років, — безбарвним голосом повторив містер Кін, відчуваючи, як грунт вислизає у нього з-під ніг.

Секретарка відчинила важкі двері.

— Будь ласка, заходьте.

Побачивши, що Еліот відвернувся, Патті рушила до виходу.

Містер Кін зайшов до кабінету, насилу переставляючи ноги. Він придивився до обличчя чоловіка за столом — і остання квола надія, що все це звичайне непорозуміння, зникла. Чоловік той був анітрохи не схожий з його давнім приятелем містером Гекслі.

— Містере… є, Дормане, — долаючи спазму в горлі, звернувся Еліот. — Я режисер, моє прізвище Кін. У мене для вас чудова пропозиція. Я зняв фільм про славнозвісного Спартака з реалістичною картиною його загибелі на арені під час двобою. Сенсаційна зйомка! Розкішні кадри!

Щось підказало Еліотові, що ризиковане повідомлення про машину часу краще тим часом не робити.

— Про славнозвісного Спартака? — непорозуміло спитав містер Дорман. — Ви кажете про знаменитого Спартака?

— Авжеж! — нетерпляче вигукнув містер Кін. — Про Спартака, славнозвісного ватажка повстання рабів у Стародавньому Римі в сімдесятих роках до нашої ери.

— Школярі й ті знають, що проводирем цього повстання був Бен, — глузливо зауважив директор. — Він очолив повстання гладіаторів, до них прилучилася маса рабів. І в переможному марші, розбивши війська римлян, Бен вивів своїх людей за межі імперії. Цей “славнозвісний” — як ви його назвали? — Спартак, певне, відомий тільки вам.

— Бен! — ніби оглушений, повторив Еліот. — Але ж Бен… Спартак… Я вам усе поясню!

Директор звівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчилася.

— Відпочиньте. Полікуйтесь. Потім усе й поясните.

І тоді Еліотові згадалися Бенові слова: “Від втручання у минуле може змінитися ваше сьогодення”. Все ж бо взаємопов’язане. Не шкодити! Приголомшений усім, що сталося, він покірно вийшов, гірко шепочучи:

— Загинув! Ах, загинув!..

Коли двері за відвідувачем зачинились, містер Дорман скрушно подумав, що шизофренія в їхньому світі трапляється дедалі частіше…