Темпонавти

Осінь. Листопад. Я сиджу на старій парковій лаві й милуюся картиною падолисту. Вражає розмаїття відтінків жовтого та червоного — від яскравої міді березових листочків до густого багрецю кленів. Крізь рідке листя просвічує лагідне сонячне проміння. На небі жодної хмаринки, воно таке синє, аж здається щойно пофарбованим. Повітря чисте, свіже й насичене пахощами прив’ялого листу, що опадав з дерев.

І настрій, і думки співзвучні довколишній природі, Вони плинуть безперервною низкою — ясні, прозорі. В такі хвилини сам собі здаєшся мудрішим і старішим.

Думки мої перебив прихід незнайомця. Він з’явився зовсім несподівано й сів на протилежний кінець чомусь саме моєї лави, хоча неподалік було кілька вільних. Я зразу ж відчув досаду, здавалось, незнайомець від мене так просто не відчепиться. Все це нагадувало початок оповідання, що став уже тривіальним: до автора підсідає незнайомець і починає виливати душу. Та я тієї миті не мав ані найменшого бажання вислуховувати будь-чиї звіряння. Мені хотілося посидіти на самоті, подумати.

— Гарна погода, — сказав незнайомець хрипко, скоса поглянувши на мене.

Я, намагаючись приховати невдоволення, ледь кивнув головою і промовчав.

— Осінь взагалі гарна пора року.

Було видно, що підтримувати розмову ні про що з незнайомим чоловіком йому дуже важко. Навіщо це йому здалося?

В мені ворухнулася зацікавленість.

— Листя таке гарне, — мовив він.

— Атож, — згодився я, зацікавлено позираючи на співрозмовника. — Осінь — найпрекрасніша пора року.

Незнайомцеві було десь під тридцять. Худорлявий. Лице нервове. Спина пригорблена. Найпересічніша зовнішність…

— Для вас, письменників, ця пора року найплідніша, — зауважив незнайомець.

— Кому як, — не стримав я усмішки.

Він помовчав трохи і сказав без усякого зв’язку з попереднім:

— А звати мене Іван Петрович, — він торкнув збитим носком чорного черевика кленовий листок і раптом випалив: — А я ж не випадково до вас підсів. Я вас знаю…

Ось воно, почалося.

Співрозмовник мовчав, певно, збираючи докупи думки, і нервово погладжував спинку лави. Аж тепер я помітив, що в нього тіпається повіка.

— Ну, про що ви хочете розповісти? — заохотив я.

— Я… — незнайомець відкашлявся знов, і я зрозумів, що в такий спосіб він намагається приховати замішання і виграти час на роздуми. — Я мушу повідати вам ось що. Ви ж бо фантаст, ви можете зрозуміти й повірити. Тільки не сумнівайтесь у моїй психічній повноцінності. Втім, я і сам спершу сумнівався. Ходив до нашого психіатра Андрія Григоровича. Він заспокоїв мене. Мовляв, я психічно здоровий, лише нервова система вкрай виснажена. Таке називається астенічним синдромом. П’ю тепер мікстуру, ковтаю таблетки еленіуму. Став спокійнішим. Та чи поможуть пігулки, коли зостається причина, яка цей астенічний синдром викликає? А пов’язане це з особливостями функціонування мого організму, з перебігом біохімічних процесів у мені. Даруйте, що я так по-науковому висловлююсь. Років п’ятнадцять тому я закінчив біофак. Та й цією проблемою спеціально цікавився, — він глибоко зітхнув і повів далі: — Зрозуміло, я помічав усе те давно, але й гадки не мав, що воно не випадковість, а закономірність. Почну з самого початку…

У півтора року мене несподівано дійняв так званий серйозний менінгіт.

Через кілька годин ця недуга вразила мого п’ятирічного брата. Нічого дивного в цьому не було — захворювання інфекційне, заразливе. Я був кволою хворобливою дитиною, брат — здоровою. Та що дивно, через день я виздоровів, а брат через три доби помер. Друга дивина: розтин не підтвердив діагнозу серйозного менінгіту, хоча клінічний діагноз був незаперечним.

Обличчя незнайомця почервоніло, на чолі виступив піт, дихав він часто й тяжко, як після тривалого бігу.

— Що ж було далі? — він замислився.

— Еге ж, що було далі? — підтримав я його. — Розповідайте, молодий чоловіче.

— Молодий чоловіче, — гірко повторив Іван Петрович. — Це я молодий чоловік?! Скільки ж ви мені даєте?

— Ну, — непевно почав я, відчуваючи пастку. — Років тридцять—тридцять два. Ну, тридцять п’ять…

— Ні! Я ваш ровесник, Володимире Степановичу. В січні мені п’ятдесят вісім виповниться. Так, уявіть собі — п’ятдесят вісім років!

— П’ятдесят вісім, — повторив я, силувано всміхаючись, і відчув, як усе всередині мене холоне. “Все-таки, — стрельнула думка, — ненормальний, шизофренік, напевно. А як добре почав!”

Іван Петрович уважно подивився на мене, й гіркий усміх торкнув його губи.

— А ви, признайтеся, погано про мене оце подумали, — з сумовитим докором сказав він, і я спаленів. — Слухайте далі, й ви переконаєтеся: я розповідаю щирісіньку правду. Випадки, як оцей, повторювались.

Мої приятелі, знайомі, родичі хворіли відразу ж слідом за мною. Я одужував швидко й без найменших наслідків, у них же захворювання, як правило, перебігало важче. Незабаром з’ясувалася дивовижна річ: на моїх близьких переходили не тільки інфекційні захворювання. Будь-яке порушення в роботі мого організму, навіть головний біль, у лічені хвилини спричинювало такий самий стан у того, хто бодай недовго побував коло мене. І коли я став задумуватися над цим, мені зробилося страшно. Сам дідько не придумав би такого: усвідомлювати, що самим своїм існуванням ти сієш смерть і нещастя серед найдорожчих для тебе людей. Я вжахнувся, став навіть подумувати про самогубство…

Вигляд у Івана Петровича був кепський. Очі його дико блукали, лівиця вп’ялася в спинку лави, а правицею він розтирав груди біля серця.

— Болить, — простогнав він, силкуючись усміхнутися. — Як перехвилююсь — болить…

Він присунувся до мене ближче і гарячково заговорив:

— Та не це найдивовижніше. Страшно ось що: люди довкола мене старіють швидше, ніж звичайно; я ж — у багато разів повільніше.

У двадцять три роки я одружився на двадцятилітній дівчині. Жили ми не те що дуже щасливо, але стерпно. Років за шість—сім настав період, коли люди, з якими нас знайомили, казали про мене дружині:

— У вас такий дорослий син!

Ще за кілька років наша пара перестала дивувати. Мені можна було дати двадцять п’ять, дружині — п’ятдесят.

Невдовзі ми розлучилися.

До речі, мої батько та мати померли не зовсім старими. Може, й тут моя провина.

Обличчя Івана Петровича спотворила гримаса болю, він зігнувся, тримаючись за серце, глухо застогнав.

І раптом я відчув, ніби мене зі страшною силою вдарили під серце, дух перехопило і під лівою лопаткою вибухнув гострий біль. Навколишній світ розплився і померк. Я ледь-ледь вловлював тихий, ніби шерех, голос Івана Петровича:

— Володимире Степановичу! Що сталося? Невже і ви теж?!

А тоді й голос зник, і останнє, що я відчув, був легенький поштовх у бік від падіння і дух прив’ялого листя, в яке я утнувся обличчям.

До пам’яті я приходив поволі. Спершу усвідомив, що живий, відчув, що дожу на чомусь м’якому. Відтак я зміг розплющити очі й побачив стіни лікарняної палати. Як я сюди потрапив, чому? Мляві, тупі думки неквапом пливли в мозку, ніби стиснутому тугою пов’язкою. Так нічого ш не згадавши, я заснув і коли прокинувся, то відчув себе краще й легко згадав усе, що скоїлося зі мною.

— Ну, як ми себе почуваємо? — зачув я професійно бадьорий голос і, повернувши голову, побачив біля ліжка лікаря — чоловіка сорока з гаком років з добрим, привітним обличчям.

— Не знаю, як ви, а я, здається, ще не дуже, — спробував я всміхнутися.

— Ха-ха-ха! — засміявся лікар, знімаючи з шиї фонендоскоп. — Дотепно і свіжо. Свіжо й оригінально. Пацієнт жартує, отже, йдеться до одужання.

Щодо свіжості та оригінальності він мені просто полестив, цей добряк-лікар.

— Я, напевно, в терапії?

— В терапії,— підтвердив лікар, і в його вустах слово “терапія” прозвучало врочисто й піднесено. — Але як ви здогадались?

— У вас халат з вилогами, а в хірургів частіше під шию, з зав’язками ззаду, — неуважно пояснив я. — То що ж зі мною скоїлось?

— Нічого особливого, — поквапився заспокоїти лікар і поклав мені на плече пухку руку, що пахла суничним милом. — Навіть не інфаркт. Правда, є невеличка ішемійка міокарда, атеросклеротичний кардіосклерозик маленький. А так усе гаразд.

— Але ж, коли все гаразд, до вас не потрапляють. У чім же річ?

Лікар вочевидь не знаходив, що відповісти, і, тяжко зітхаючи, погладжував рідкі пасма волосся.

— Ну, як би його краще пояснити? Можна припустити, що у вас була надзвичайно гостра коронароспазма, тобто спазма судин, що живлять серце, щось на зразок стенокардії.

— Але я ніколи не скаржився на серце!

Лікар здивовано стенув плечима.

— Ваш родич, який викликав “швидку”, проінформував, що у вас серцевий напад. Звідки він міг це знати, якщо напад стався вперше?

— Родич? — вразився я.

— Авжеж, він ще зустрів нашу бригаду під парковою брамою — всередину ми заїхати не могли. Страх як переживав, навіть скриньку санітарові допоміг нести. До речі, у нас, медиків, є “закон парних випадків” — тобто навіть рідкісні недуги трапляються зразу в двох хворих. Ось і того дня у нашого санітара стався серцевий напад, цілком аналогічний вашому. А він же теж ніколи раніше на серце не слабував. Ваш родич після цього повівся трохи дивно: змінився на лиці, сполотнів і ледь не бігом щез.

— Він такий сухорлявий, років тридцяти, все кахикає? — запитав я, майже певний свого здогаду.

— Атож, — підтвердив лікар. — Худорлявий і кахикає як за хронічного фарингіту…

Збігло п’ять місяців. Заструменіло перше весняне проміння. Яскраво світило сонце, і горобці цвірінькали так голосно, аж заглушали трамвайний гуркіт. Я зібрався на прогулянку, коли задзеленчав телефон.

— Алло, — почув я знайомий голос, і співрозмовник мій схвильовано кахикнув. — День добрий, Володимире Степановичу. Це я, Іван Петрович. Ви чуєте?

Я розгублено мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Ви чуєте? Алло!

— Атож, чую. Добрий день.

— Ви мене впізнали? Ми з вами півроку тому в парку познайомились. Ви пам’ятаєте?

— Ще б пак, — підтвердив я.

— То ви пам’ятаєте, що я вам розповідав? — тривожно запитав він.

— Пам’ятаю, Іване Петровичу, пам’ятаю.

— От і добре, — пожвавішав Іван Петрович. — Я до вас звертаюся, бо ви єдиний, хто, як мені здалося, повірив мені. Я зв’язався з вами не по телефону. Говорю по рації, тут с гака штука, що дозволяє виходити просто на квартирний телефон. Я зараз перебуваю в пустелі Кара-куми на біологічній станції на одного чоловіка. Ви не уявляєте, скільки мені коштувало зусиль, щоб мене сюди відрядили. Тепер маю трохи апаратури, можу поекспериментувати. Слід з’ясувати, в який спосіб мій організм впливає на організми піддослідних тварин. Первісна гіпотеза така: оскільки вплив мого організму на інші біологічні системи універсальний, то закономірності, закладені в його основі, мають бути універсальними. І недуга, і старощі — це, по суті, процеси наростання в організмі ентропії, збільшення невпорядкованості, дисбалансу на різних рівнях. Мій організм, напевно, внаслідок мутації набув властивості немовби паразитувати на інших організмах і зменшувати кількість власної ентропії, якимось дивом збільшуючи її в довколишніх. Я докопаюся до причини явища, хоч би мені довелося експериментувати цілодобово. Для мене дуже важливо, що я зараз ні на кого не впливаю, і знаєте, я почав старіти. І то дуже інтенсивно: з’явилася сивина, швидко ростуть залисини, поглиблюються давні зморшки і з’являються нові.

Дивно, але в його останніх словах мені вчулася радість.

— Скажіть, Іване Петровичу, які ж будуть практичні наслідки ваших експериментів?

— Дуже великі! Колосальні! — з ентузіазмом вигукнув він.

— Я…

Нараз у трубці затріщало, захрипіло і почулися часті гудки. Я термосив апарат, кричав “алло”, дув у трубку; зв’язок не поновлювався.

Довго після описаних подій я розмірковував над усім, що сталось, і гостре співчуття до цієї людини стискало мені серце. І я вирішив неодмінно написати про все, що сталося.

Я думав над словами Івана Петровича про можливість зменшувати свою енергію, передаючи її іншому організмові, і від перспектив такого відкриття захоплювало дух. Адже той інший організм може бути твариною, а може бути й просто культурою клітин. І тоді у нас з’являється певний шлях до продовження життя, і, навіть страшно подумати, до безсмертя! Є нині наука — генна інженерія — що дозволяє втручатися в найінтимнішу роботу спадкового апарату, змінювати його на свій розсуд. Аби тільки пощастило дізнатися, які зміни знайшли в геномі Івана Петровича! Це помогло б розв’язати найбільшу проблему, що будь-коли поставала перед людством. Аби тільки повірили Іванові Петровичу, аби тільки допомогли йому. Або хоча б не заважали. І може, колись, нехай не дуже скоро, станеться ЦЕ.

Я чекаю…