Темпонавти

Логвиненко ескалатором піднявся на естакаду, механічно вклав картку з магнітним кодом-адресою у проріз автомата й неквапливо сів у крісло кабіни, що безгучно під’їхала до нього. До інституту їхати було близько чверті години. Можна було ще раз усе зважити, обміркувати. Спокійно, не кваплячись.

Втім, це мало що змінило б. Треба ризикнути. Чи зникне колись ризик при спробах проникнути за поріг незнаного? Навряд. Елемент випадковості буде присутній завжди. Власне, як будують теорію? На основі невеликого числа фактів наука намагається передбачити перебіг цілої низки явищ. І що найдавніше, такий метод здебільшого виправдовує себе. Чи це не доказ єдності природи? Та в мікросвіті відмовляють відпрацьовані методики пізнання, побудовані на основі Арістотелевої формальної логіки. Ми проникаємо в глибини матерії, намагаємось опанувати колосальну енергію, сховану в її надрах. Та не завжди наслідки експерименту передбачають точно. Андрони, лептони… Трохи не щодня нові резонанси відкривають “дивні частки”… Вони всі дивні, не підлягають загальнолюдській логіці. Елементарна частка складена з більших часток — цеглинок. Нісенітниця, здавалося б. Нільс Бор не даремно вимагав “безумних” ідей. Проте це “безумство” має грунтуватися на суворій логічній основі, має бути перевірене досвідом. Досвід! Ось він, найвищий суддя всіх теорій! Чи вдасться довести, що цей точковий заряд справді наділений внутрішньою структурою? Досі це не щастило нікому, але може пощастить на нашій потужній установці?

М’яко клацнув перемикач гідравлічного приводу, і кабіна перейшла на інший шлях. Відцентрова сила відхилила Логвиненка вбік. І ця незначна зовнішня обставина в якийсь загадковий спосіб змінила хід академікових думок. З разючою чіткістю він раптом побачив село свого дитинства з біленькими мазанками. Вдалині в синьому серпанку видніла нерівна темна лісова крайка. Сонце немилосердно палило, ледь погойдувались важкі голови соняшників, де трудилися припорошені жовтим пилком басовиті джмелі. Солодко пахла духмяна кашка. Проїхав півторатонний ваговоз. За машиною клубочилася хмара куряви. Три песики, несамовито гавкаючи, мчали слідом до самої околиці, а там, відставши, раптом заспокоїлись і лінувато потюпали до своїх дворів.

Володимир Васильович труснув головою, відганяючи ману. Певно, давалася взнаки перенапруга останніх тижнів.

Загув зумер, попереджаючи про зупинку. Логвиненко вийшов на нижній естакаді, сходами спустився вниз і алеєю, обсадженою високими тополями, рушив до інституту.

Знайома чавунна брама, стемніла від часу. Над вивіскою карбування: людина тримає на долоні атом. Вона дуже схожа на Володимира Васильовича. З цього приводу Логвиненко, м’який з натури, досить гостро побалакав з художником. Той аж образився. Обабіч входу — листаті клени. Вони теж мають свою історію. Проректор з госпчастини був проти того, щоб їх саджати.

— Вони засмічують подвір’я листям, — терпляче втовкмачував він Логвиненкові, дивуючись з нетямущості вченого.

— Я розумію, — червоніючи, тихо виправдовувався директор. — Та надто вже вони гарні восени.

Сором’язлива наполегливість Володимира Васильовича перемогла.

Зайшовши до кабінету, Володимир Васильович зараз же ввімкнув селектор.

— Іване Івановичу й Павле Івановичу, зайдіть до мене, будь ласка.

Вони прийшли відразу ж: повільний літній Іван Іванович Соколов і молодий, скуйовджений, як півник, Павло Іванович Нечкін — Павлик, як називали його всі в інституті.

— Ну ось, — сказав Логвиненко, підводячись, — ось і настав цей день.

Він схвильовано пройшовся по кімнаті, навіщось визирнув у вікно.

— Ви ж знаєте, що таке лептони!

— Авжеж, — тоскно протяг Павлик, наслідуючи відповідь студента-невдахи. — Лептони, вони… це… ну… мають дуже велике значення.

Іван Іванович кинув на нього несхвальний погляд.

— Так, так, — неуважно згодився Логвиненко. — Мали й мають… Ну що ж, на коней, як казали в давнину! Камеру на цикл увімкнено. Монтування фотосистеми закінчено. Ходімо до експериментального цеху. Я працюватиму в лабораторії номер один, ви, Іване Івановичу, у другій, а Павлик у третій. Подивимось, що у нас вийде сьогодні на зустрічних пучках.

Іти було недалеко, та Володимирові Васильовичу, здавалося, що ця бетонна дорога нескінченна і що йде він нею роки.

Колеги йшли мовчки, тамуючи хвилювання. Вони зайшли до приміщення й розійшлись по лабораторіях, кожна з яких мала автономну контрольно-вимірювальну апаратуру.

Володимир Васильович вмостився щонайзручніше, кілька разів глибоко зітхнув, намагаючись угамувати дрож у пальцях, і натис однією рукою на червону кнопку блокування, а другою — на клавіш із написом: “Пуск”. Тепер треба було просто чекати. А кожен же знає, що це далеко не проста річ. Володимир Васильович зримо уявив собі, як вганяються один в одного два могутні потоки релятивістських часточок. На мить йому стало моторошно. Він згадав напівжартівливе твердження свого вчителя професора Равнедського, що, можливо, електрон — це замкнений мікросвіт, де розумних мешканців не злічити. А декотрі з них, що дуже ймовірно, значно перевершили в своєму розвиткові землян.

Він стомлено прикрив очі й знову подумав про пору дитинства, де все було так просто і ясно. І знову зринуло минуле. І постав перед ним їхній будиночок з вишневим садом, де на шерехатих стовбурах бурштином застигав ароматний клей. Він труснув головою, та видиво не щезло: кімнатна стіна проходила поміж вишневих стовбурів; йому здавалося, ніби в нього з’явився другий зір. Це його занепокоїло. “Аби тільки дослід не провалити. Аби тільки дослід удався, а там… А тоді…”

Що буде тоді, Логвиненко не встиг додумати. Він відчув, що в процесі експерименту щось сталося. Володимир Васильович придивився до шкал приладів і тихо скрикнув. Споживання енергії установкою було величезне, але потік заряджених часточок у прискорювачі вичерпувався.

Він роззирнувся і побачив, що замість стін його оточує матова сфера метрів шість у поперечнику. Сфера ледь помітно звужувалася. Володимир Васильович тицьнув пальцем у гудзик силового захисту. Сфера не переставала змикатися. Діючи машинально, немовби виконуючи чиїсь інструкції, він відімкнув прискорювач і кинув усю енергію па посилення захисного поля. Швидкість стискання сфери зменшилась тільки ледь-ледь. Це так вразило Логвиненка, що вивело зі стану споглядального заціпеніння.

Якась неймовірно потужна сила стискала захисне поле, яке його творці вважали нездоланним. Втручання здавалося розумним, цілеспрямованим. Звідки воно, яка його мета? І тут знову згадались слова професора Равнедського про електрон. Дане втручання може бути скероване не ззовні; воно може йти з глибини електрону! Єретична думка! Академік з притаманною йому скрупульозністю ретельно її проаналізував і… вирішив, що ця думка слушна. Що ж воно таке?..

І знову постало перед ним видиво дитинства. Та цього разу цілком реальне. Він, перебуваючи у минулому, дивився собі на ноги і бачив Землю зовсім близесенько — з височини дитячого зросту. Та йому ніколи було дивуватися. Мозок його був заклопотаний іншою роботою.

— Може, справді, електрон — замкнений мікросвіт? А ви, Володимире Васильовичу, намагалися цей Всесвіт розколошматити! Природно, розумні істоти, що мешкають у ньому, бороняться й ізолюють джерела небезпеки.

Голос Володимира Васильовича прозвучав пискляво. Збоку могло б видатися смішним і дивним те, що товстенький карапуз, сидячи па сільській лавці, з кумедною поважністю говорить:

— Стіни лабораторії ледь видно. Зате деталі шістдесятирічної давності сприймаються цілком реально. Отож досить було мені подумати про своє дитинство, і сталося перенесення у дану точку минулого. А що, коли б я подумав цієї миті про Стародавній Рим? Чи відбулося б перенесення у такому разі? Яка ж причина перенесення? Перенесення душі? Нісенітниця! Певно, побічний ефект їхнього ізольованого поля: інформаційно-енергетичне перенесення проти стріли часу.

Висока трава зігнулась під вагою великих блискотливих росин. У сяйві сонцесходу швидко танув туман у поблизькій балці, повітря було свіже й запашне. І Володимир Васильович сприймав усе довкола, як п’ятирічна дитина, — живо і яскраво. В одній людині якимось дивом поєднувалися дві свідомості: літньої, умудреної досвідом людини і п’ятирічної дитини. Дві пам’яті — дитяча й стареча — злились водно. Він чудово пам’ятав величезної ваги подію вчорашнього дня — коли він знайшов чорного жука-рогача під старим напівзітлілим пеньком. А ще Володик відчував радість від сьогоднішнього свого досягнення — він навчився перекидатися через парканну лату. Важко було подолати страх. А тоді він раптом зважився, і світ чудесно перевернувся; удар ногами об траву — і все стало на свої місця.

— Якби все стало на свої місця і в експерименті, — шепеляво промурмотіла дитина і, заклавши руки за спину, стала походжати вздовж паркана.

— Володику! Їсти йди! — нараз почув він грудний співучий голос і здригнувся, усвідомивши, що то… материн голос. Рідний, давно забутий голос. Не чуючи під собою ніг, помчав він до будинку, дорогою впав, до крові збив коліно, але підвівся і біг далі…

Він, широко ступаючи куценькими ноженятами, поквапливо зліз крутими сходинками, розчахнув двері й… завмер, вдивляючись у жінку, що стояла біля столу. Ще молода — нема й тридцяти. Він кинувся до неї, уткнувся обличчям у коліна й залився пекучими, солодкими слізьми.

— Що тобі таке, пташечко моя? Скривдив хто? Болить щось?

І від ласки в її голосі він ридав ще гірше, згадуючи, що жити їй зосталося всього три роки. Мати померла, коли Володикові було вісім років.

Очі Володика були заплющені, і з темряви… стали проступати напівпрозорі обриси лабораторії. Сфера звузилась іще дужче, і це зненацька протверезило Володимира Васильовича. Він повернувся і змусив себе піти до виходу. Логвиненко боявся, що коли він повернеться, то в нього вже не буде сили піти. Треба було потратити всю решту часу на те, щоб з’ясувати причину катастрофи. Адже колись цей експеримент повторять і наслідки його можуть бути ще катастрофічніші.

Володик здригнувся й прискорив ходу, відтак побіг. Зі столу в суміжній кімнаті він схопив зошита старшої сестри, в шухляді знайшов олівець і помчав у двір. Там він сховався у малиннику й зразу ж поквапливо став писати формули.

— Володику! — долинув до нього сестрин голос. — Віддай негайно, а то гірше буде. Ось побачиш!

В її голосі чувся непідробний відчай. Вона завжди була страшенна акуратистка й пропажу зошита відразу ж помітила.

Володик усміхнувся і став умощуватися якнайзручніше. Затріщали стеблини, й він злякано завмер, дослухаючись. Ні, не почув ніхто. Володимир Васильович розгорнув зошита, взяв олівця й забув про все на світі, поринув в розрахунки. Линули години. Сонце навально окреслювало дугу небесної бані. Розрахунки доводили, що кожна з трьох лабораторій вкрита ізолюючою сферою. Зовсім зупинити процес звуження годі, навіть якщо кинути на захисне поле вдесятеро більше енергії. Проте вихід усе ж був: якщо в одній з лабораторій відімкнути захисне поле, відбудеться дестабілізація, і решта сфер розпадеться.

На землю опускалися сутінки, стало важче писати.

— Володику! Де ти сховався, капоснику? — почув він сердитий батьків голос. Володимир Васильович звівся і, накульгуючи на затерплу ногу, пробрався в будинок. Там він загорнув зошит у білий папір, склеїв краї і дрібними літерами вивів: “Розклеїти 25 липня 2001 року”. І зазначив рік та день експерименту. Пакет він застромив між сестриними зошитами, цілком певний, що при її делікатності вона розклеїть пакет саме тоді, коли треба.

Логвиненко стомлено сів на стілець, поклав підборіддя на стіл… і оточення стало бліднути.

І вже здалеку до нього долинув голос сестри, що картала неслуха-братика.

І знову він у лабораторії. Сфера так звузилася, що до неї можна було дотягтися рукою. Вона мінилася лиховісною синявою. Він фізично відчував її, як надсильний вантаж, що тисне на плечі, він навіть ледь зігнувся, немовби під вагою страшної ноші. Ось він, елегантний білий клавіш із написом: “Відх.”. Та тепер натиснути на нього було однаково, що натиснути на курок пістолета, націленого в скроню. Але заради порятунку друзів, заради майбутнього науки!.. Він зітхнув, уявивши обличчя сестри, коли вона читатиме записку, знайдену в пакеті. “Оленко! — писав він. — Даруй, що засмучу тебе. Мене вже нема. Та повір, я не відчув ані найменшого болю. Процес відбувається практично миттю. Зошита віддай Іванові Івановичу та Павликові. Знаючи своїх друзів, певен: не мине й року, як вони поставлять новий експеримент — перший із серії контакту з розумом, захованим у глибинах мікросвіту”.

Логвиненко підійшов до пульту, постояв з хвилинку, згадуючи розрахунки. “Все правильно! Які ж чудові перспективи відкриваються перед наукою. І контакти з позаземним розумом тепер такі близькі.

Збудеться мрія сотень поколінь!”

І Логвиненко всміхнувся, і рука його, не здригнувшись, натиснула на клавіш. І в гуркоті вибуху, в сліпучому спалахові зникла перша лабораторія: а сфери навколо інших двох розпалися, визволивши ув’язнених у них людей.

Останній експеримент академіка вдався.