Темпонавти

— Я збігаю до крамниці, — сказала дружина, одягаючи демісезонне пальто, — а та за молоком доглянь.

— Угу, — муркнув Максим.

Ніна раптом скипіла.

— Повтори, що я сказала!

— Повторюю, — покірно промовив Максим, обмірковуючи, чим же можна замінити дефіцитний площинний транзистор. — Що?..

Парадоксально, але йому, творцеві машини часу, катастрофічно бракувало саме часу. Ідея поглинала його до останку. А ще дружина зі своїми клопотами…

А мав би він більше часу… Та звідки його взяти?! Скажімо, спробувати зацікавити відкриттям Академію наук. Прийде він на прийом і скаже: “Чи знаєте ви, шановний професоре, я тут машину часу винайшов. Тепер будую. Начебто вже дещо виходить”. Професор же на відповідь, тамуючи сміх чи роздратування (як до вдачі й настрою), скаже: “Що ж, вітаю вас із великим успіхом. А ви не пробували винайти вічний двигун? Гадаю, з таким хистом, як у вас, упораєтесь заіграшку”. І він візьме креслення з розрахунками, для заспокоєння прохача запише його адресу та прізвище. Останнє ще й для того, щоб сказати секретареві: “А оцього, Євонько, наступного разу до мене ані на поріг”.

Максим боявся приниження, пов’язаного з відмовою, але ще дужче боявся дискредитації ідеї. Ідею він вважав за істину і вірив у неї самовіддано. Він вірив і знав, що існують на одній просторово-часовій вісі минуле, теперішнє і прийдешнє. Одне хвилювало його найбільше: наскільки прийдешнє зумовлене минулим? Чи слід брати до уваги людську волю, чи воля ця лише позірна і підлягає тим самим об’єктивним законам, яким підлягає уся природа, зокрема й жива? Коли це так — є лише одне реальне прийдешнє. Коли ж ні — обриси майбутнього розпливаються, у ньому якось незбагненно існують кілька рівноправних і ймовіроносних реальностей, і, можливо, здійснення однієї з них багато в чому залежить від поведінки темпонавта (так Максим назвав людей, що переміщатимуться у просторі та часі).

Досвід — джерело всякого пізнання та суворий суддя всяких теорій. Щоб позбутися своїх сумнівів, Максим мав випробувати машину. І він гнав навпростець до своєї мети, до цієї осяйної зірки, і в його кімнаті помалу росла небачена споруда — обшита блискотливим металом куля з двома телескопічними антенами нагорі та пласким днищем. До овальних дверцят була припасована клямка від одежної шафи. Кабіна вийшла тіснувата, сидіння Максим зняв зі старої канапи; пульт був предметом його гордощів — на ньому світилося безліч кольорових індикаторів, ліворуч містився невеличкий екран зовнішнього огляду, у правій частині пульт випинався силою-силенною тумблерів та рукоятей.

Саме цього вечора закручено останню гайку й припаяно останню деталь. У хаті запанувала тиша — дружина подалася з сином на день народження його приятеля. Максим незрушно сидів біля машини і відчував, як вирує в ньому невситима жадоба діяльності. Він сидів, не вмикаючи світла, на триногому стільці, прихилившись до гладенького борту машини, і в душі його прокльовувалось щось давно забуте — ніжне, як пролісок, тендітне, як сніжинка.

І він зрозумів, що то — щастя.

До дійсності його повернув яскравий спалах світла. Максим побачив перед собою двометрового красеня в просторих золотавих шатах. Незнайомець мовчки переводив погляд з Корнєєва на машину. Максим на мить розгубився, але відразу ж збагнув, що це йде від перевтоми, і знову заплющив очі. Проте світло, що невідь-як з’явилося в кімнаті, било просто в обличчя, й перед очима плавала червона мла. Максим розплющив очі. Видиво не зникало. Воно всміхалося зичливо й співчутливо, Максим зауважив це співчуття і відразу ж, повіривши в реальність незнайомця, спалахнув:

— Що вам треба і як ви тут опинилися?!

Та перш ніж незнайомець відповів, Максима осяяв радісний здогад, і він з усміхом вислухав, як незнайомець буденним тоном відказав:

— Двадцять друге століття. Дві тисячі сто вісімдесят третій рік, дев’яте вересня.

— Теж осінь! — чомусь зрадів Максим.

— Я хотів би впевнитися, чи туди я потрапив. Ви Максим Іванович Корнєєв, рік народження тисяча дев’ятсот сорок п’ятий, радіо-інженер за освітою?

Максим мовчки кивав, а той провадив далі:

— У нас, в істориків темпорології, виникли незгоди. Частина дослідників, до них належу і я, вважають, що вперше можливість переміщатися у просторі обгрунтував Максим Іванович Корнеєв. Тобто — ви. Інші відносять винайдення машини часу до середини двадцять першого століття.

У Корнєсва неприємно засмоктало під грудьми.

— …І вони гадають, що принцип переміщення просторо-часовим континуумом відкрила Флоринда Браун.

— Яка Браун!? — прикро вразився Корнєєв. — Я той принцип відкрив! Я і машину побудував. Ось вона.

Він мовив це й сам здивувався своїй гарячковості й цьому нескромному інстинктові, що не знати звідки взявся.

Прибулець підійшов до апарата й ніжно провів по ньому рукою.

— Ось він, найперший, — сказав він із солодким тремтінням у голосі.

— Власне, а навіщо вам було прилітати сюди — аби переконатися у моєму пріоритеті? — запитав Максим. — Вам простіше було б покопатися у відповідній літературі.

Гість здивовано звів брови.

— Простіше? Чи ви знаєте, що це таке? А-а-а! У вашому столітті інформаційний вибух тільки починається. Та ви, певне, вже помітили, що кількість інформації зростає, як снігова лавина. У нас зараз із цим труднощі неймовірні. Впоратися з потоком інформації дуже важко навіть з допомогою ЕОМ дванадцятого покоління.

— Невже нема ради?

— Шукаємо, — спохмурнів гість. — Ми неспроможні зорієнтуватися в потоках інформації навіть у своїй вузькій спеціальності. А припинити дослідження — річ немислима. Адже в пізнанні — сенс існування людства.

— Потоп. Другий всесвітній потоп, — зітхнувши, зіронізував Максим.

— Що? — не зрозумів прибулець.

— Це з царини міфології.

— Які ви ерудовані! — захоплено мовив темпонавт. — Проте нам час прощатися. Енергія в накопичувачах вичерпується…

Почулося сухе клацання, і “видиво” щезло. Максима знову огорнула сутінь.

Не збігло й кількох секунд, як народився дивовижний звук, цього разу схожий на гудіння басової струни, й перед Максимом виріс другий темпонавт, ще вищий за попереднього, у вузькому одязі, що вигравав сріблом. Цей прибулець був діловитіший. Він заговорив без довгих передмов — енергійно й різко:

— Вітаю! Ви — Максим Іванович Корнєєв? Добре! Ви створили машину часу? Чудово! Я це й доводив отим, — він тицьнув пальцем кудись собі за спину. — Де ж вона?

Максим стомлено звівся й підійшов до машини.

— Просто, але досить надійно, — констатував прибулець.

Деякі слова йому важко було вимовляти, і тоді він шепотів у чорну коробочку.

— Це що? — зацікавився Максим.

— Універсальний перекладач. Зручна річ! Дарую вам. Знадобиться у мандрах…

— З якого ви століття? — запитав Корнєєв, тримаючи невагому коробочку.

— Кінець двадцять третього! Вік швидкостей, біороботехніки, квазізоряної інженерії!

— Невже у вас ніде не зазначено, що машину часу винайшов я? — сумовито поцікавився Максим. — У мене вже був один з двадцять другого століття.

— Вони — самі собою, ми — самі собою. Звідки нам було знати, що у вас побувала експедиція? Спробуй відкопати ці відомості у гігантському потоці інформації. Вона затоплює нас. Це жахливо!.. Ну, до побачення — кваплюся. Ніколи!

Знову забриніла басова струна, і прибулець зник.

Виявилося, що цей візит був не останній. Гості прибували, мов за розкладом, з інтервалом 2–3 хвилини. Третій… Четвертий… П’ятий… Восьмим був прибулець з XXV століття. Його одяг сяяв різнобарвними вогнями, великі очі дивилися лагідно й уважно, голову охоплював широкий золотавий обруч. Здавалося, думки незнайомця ллються прямо з нього. Корнєєв відчував, що в його мозку самі собою народжуються слова та образи.

— Я прибув до вас із двадцять п’ятого століття…

— Ага! — швидко сказав роздратований Максим. — У вас інформаційні клопоти. Вам вкрай важливо з’ясувати, хто ж винайшов машину часу! Цікава ситуація складається, хай йому грець!..

З обруча вихопився імпульс подиву.

— Я винайшов. Але пробачте, я дуже втомився від усіх цих безглуздих візитів непроханих гостей. Прощавайте!

Восьмий прибулець повільно розчинився у повітрі, не перестаючи випромінювати хвилі подиву…

Ніна з сином повернулася близько одинадцятої, її увагу відразу привернув шум у чоловіковій кімнаті. Вона прислухалась і вирішила, що Максим розмовляє сам із собою. “Цього давно слід було чекати”,— подумала вона.

Всю ніч з кімнати Максима Івановича долинали гучні голоси.

На ранок він був украй знеможений. Коли в кімнаті в ілюмінаційному блискові постав двадцять другий відвідувач, Максим невиразно скрикнув і пожбурив у нього шматок каніфолі, що випадково потрапив під руку. Темпонавт № 22 злякано зник. А Максим, начепивши коробочку універсального перекладача на шию, поквапливо забрався до кабіни машини часу і, накрутивши на циферблаті потрібні цифри, натис на червоний ґудзик пуску. Темпомобіль, переміщаючись у просторі й часі, мав потрапити до малоазіатського міста Сіракузи.

Максим відчув запаморочення. До горла підступила легка нудота, як у пасажирів літаків, коли ті провалюються у повітряні ями.

Коли він розплющив очі, то побачив, що апарат стоїть на вузенькій брукованій вулиці біля будинку з пласким дахом. Сонце стояло високо над головою, повітря дихало спекотою. Під розпеченим дашком сидів смаглявий плечистий чоловік. Йому було десь за п’ятдесят. У кучерявій бороді вилися срібні пружинки сивизни. В одній руці він тримав циркуль, у другій — кулю, пильно вдивляючись у неї, ніби силкуючись розгледіти невидиме.

— Успіху тобі у всіх починаннях, — привітав його Максим, приступивши ближче, і коробочка хутко переклала речення на давньогрецьку.

— Чи не скажеш, де оселя вельмишановного Архімеда?

— Чого тобі від нього треба? — гостро спитав грек.

— Мені б хотілося побалакати з цим великим ученим, — сором’язливо мовив Максим. — Чи то правда, що він відкрив знаменитий закон і вмів добувати квадратні корені з дуже великих чисел, а ще…

Грекове обличчя збуряковіло, на чолі набрякли жили. Він хрипко прокричав кілька слів, і універсальний перекладач безпорадно затріщав.

— Що з вами?! Я тільки хотів дізнатись…

— Дізнатись! І цей теж! — з мукою в голосі заволав грек і, приклавши кулю до плеча, мов ядро, чимдуж метнув її в Максима.

Якимось дивом Максим ухилився і запально гукнув:

— Ти що, з глузду з’їхав? Дикун ти, а не стародавній грек! Я завжди з повагою думав про стародавніх греків як про носіїв високої культури, але тепер бачу, що глибоко помилявся! Невже важко сказати, де живе славетний Архімед?

— Я — Архімед, — понуро зізнався грек, нервово погладжуючи бороду. — Пробач, прибульцю, замалим не завдав тобі шкоди. Видно, боги на мить відібрали в мене розум. Повір, дуже важко зберігати спокій, коли тебе цілий тиждень один за одним навідують чужоземці і звертаються з пустими запитаннями, як от ти. Спершу рослявий муж у золотавій одежі, тоді…

— …Тоді у сріблястій одежі, — підхопив Максим.

— Звідки ти знаєш? — нашорошився Архімед. — Чи не твої вони друзі?

— Ні, вони не мої друзі. Та я знаю про них, бо вони приходили і до мене!

— Виходить, і ти вчений? — зрадів Архімед. — Тоді, може, поясниш мені, про який такий закон правили прибульці? Та й ти, либонь, згадував про якийсь закон.

— Найперше хочу нагадати, що у воді предмети видаються легшими.

Архімед нетерпляче ляснув пальцями.

— Ближче до суті! Я давно помітив і зрозумів, що то вода виштовхує тіло, занурене в неї.

— Зануримо будь-який предмет, скажімо, твою кулю, у ванну. Рівень води підіймається. Куля витискує рідину об’ємом, що дорівнює її власному. Ця рідина намагається зайняти свій попередній об’єм і виштовхнути кулю з силою…

— З силою, скерованою вгору, — в захваті вдарив себе по стегну Архімед, — і рівною вазі води, що витіснила куля! Послухай-но лишень! Закон цей універсальний! Він підходить для будь-якого предмета!

— Оце і є знаменитий Архімедів закон, широко знаний у нас. Його вивчають навіть у школі.

Архімед аж пританцьовував від захоплення.

— Я давно міркував над цим! І тепер усе стало враз ясно! Ев-ри-ка!!!

І з криком “Еврика!”, не в змозі стримати почуттів, він помчав вулицями Сіракуз.

Він повернувся лише за півгодини, радий і майже не задиханий — давньогрецька спортивна підготовка давалася взнаки.

— Зайдімо в оселю, прибульцю! — сяйнув вія білозубою усмішкою. — Гадаю, нам є про що погомоніти.

Вони зайшли до покою, і Максим побачив, що весь він заповнений сувоями, що лежали на ложах, під ложами, стояли сторчма по кутках, а то й просто валялися долі.

— Оце все плоди моїх роздумів, — гордовито повів рукою господар.

Він здмухував легкий порох, розгортав креслення і, даючи короткі пояснення, нишком позирав на Максима. Катапульти, підіймальні механізми, блоки в найфантастичніших поєднаннях, геометричні креслення, знову катапульти… Та, розгорнувши одне з креслень і ледь поглянувши на нього, Архімед хапливо згорнув сувій і густо почервонів.

Все ж Максим устиг дещо завважити і вже наготувався ставити запитання, як тоненько пролунав зумер, даючи знати, що енергія невдовзі вичерпається. Натиснувши на ґудзик браслета, він відімкнув сигнал і заквапився до виходу. Архімед, що йшов за ним, зненацька спитав:

— Я відразу здогадався, що ти з прийдешнього. Чи не можеш ти провістити мою долю й майбутнє мого рідного міста? — Архімед посмутнів. — На нас давно гострять зуби римські загарбники — ці злостиві дикуни, що вивчили тільки одну науку — науку вбивати. Максим кивнув.

— Атож, я знаю ваше майбутнє. Ти зробиш силу-силенну відкриттів у механіці та в геометрії. Проте любов і вдячність співгромадян ти здобудеш тим, що за облоги Сіракуз римським полководцем сконструюєш потужні катапульти, які несхибно нищитимуть ворога, метальні машини, що посилатимуть хмари стріл та дротиків. Твої величезні, схожі на журавлів механізми міцними лещатами хапатимуть за прови ворожі кораблі й вергатимуть їх у пучину. І в полководця Марцелла вихопиться розпачливе зізнання: “Доведеться нам припинити війну проти геометра”. Але твоє місто…

— Годі, — суворо урвав його Архімед. — Я хочу вірити, що місто вистоїть!

— Гаразд, — погодився Максим. — Та все ж я розкажу тобі про твою подальшу долю. Та лише для того, щоб умовити тебе врятуватися. Ти загинеш від меча ворожого воїна, коли креслитимеш на піску. І твої слова переживуть століття: “Не руш моїх креслень!” Та подумай, нащо тобі передчасна смерть? Сідай до мене в машину, й полинемо в прийдешнє. Ти продовжиш своє життя на десять, а то й на двадцять років. Послухай, я пропоную тобі не дурничку — життя!

— Ні! — гостро відказав Архімед і нараз ясно всміхнувся. — Як до тебе не дійде, чужинцю, що я не годен виїхати з рідного міста, коли знаю, що неабияк прислужуся в його оборот? Нехай навіть коштом власного життя! Чи ж це не щастя для мене? Знай же — я залишаюсь!

— Може, тобі розповісти про деякі відкриття прийдешнього? — спитав Максим. — Це полегшить твою працю.

Архімед лукаво примружився.

— У Сіракузах кожен знає: найдобріша вода в тому джерелі, до якого веде найважча стежка.

Максим відчинив дверцята машини.

— Не знаю, чи шкодувати мені, що я не переконав тебе залишити Сіракузи, чи ні?

— Не шкодуй! — Архімед прощально підніс руку. — Боротьба за істину — це ж бо чудово!

Максим забрався в кабіну й собі махнув рукою. Дверцята зачинились. Він сидів, задумливо дивлячись на панель. Куди податися? В XXI століття чи в XXII, а може, зразу в ХХХ-те махнути? Добре б вибратися туди — в далеку ясну прийдешність. Його там радо привітають, він зможе спочивати на лаврах, оточений загальною шаною як винахідник машини часу. Відпочивати… А чи все я зробив у двадцятому столітті? Максим згадав горду Архімедову відмову й рішуче натис на гудзик, під яким стояв нерівний напис: “Повернення до місця старту”.

Знову запаморочилася голова, й Максим відчув, що падає в бездонну яму. І в ці секунди йому ні сіло ні впало згадалося креслення, що його Архімед посоромився йому показати. Тоді воно видалося Максимові чимось на диво знайомим, хоч і було незавершеним. Та тільки тепер Максима зненацька осяяло, що він бачив наївну, але загалом правильну принципову схему машини часу.