Темпонавти

Сидорина Іванівна смикнула Антонія Ендотеліуса за рукав.

— Ходімо на кухню, допоможеш програму для кібера скласти. Підслуховувати негарно.

— Та почекай, — відмахнувся Антоній Ендотеліус, уважно до чогось прислухаючись. — Милослава допоможе. Без мене впораєтесь, гостей не так уже й багато.

— Твій дід — той самий Антоній Ендотеліус, космогатор? — долинуло крізь нещільно причинені двері.

— Авжеж, — з гордістю відповів Сергій.

Антоній Ендотеліус не витримав: прибравши поважного вигляду, він недбало ввійшов у сусідню кімнату.

— Розважаєтесь? — привітно всміхаючись, звернувся він до гостей, які розглядали сімейний альбом із старовинними кольоровими фотографіями.

— Так, дуже цікавий альбом, — чемно відповіли гості, дві молоді пари.

— Дідуню, ми дивились вашу весільну фотографію, на ній ти зовсім лисий, — в голосі онука вчувалася прикрість. — Одне слово, у декого виникли сумніви щодо індентичності людини в формі космогатора на фотографії і твоєї особи…

Гості ніяково переглянулися.

— Ні, чому ж? — невпевнено запротестували вони.

Антоній Ендотеліус вислухав слова внука, і на обличчі його застигла усмішка японського дипломата.

— В принципі молоді люди мають слушність, — Антоній намагався говорити невимушено. — Гасло молодих: “Усе піддавай сумніву”.

— Дідуню! — заблагав Сергій. — Не для того я це сказав, щоб тебе образити. Ти — чудовий оповідач! Розкажи, як сталося, що ти полисів, а потім у тебе знову виросла чуприна?

— Що ж, — погодився Антоній Ендотеліус. — Можу розказати, як усе це було. Все, либонь, почалося з того польоту, під час якого у мене вийшли з ладу майже всі навігаційні прилади і половина двигунів. Я не буду повторюватись, докладно розповідаючи про це, політ давно став класичним і ввійшов у всі підручники з астронавігації. Тоді я дослідив структуру шарового нагромадження, щоб з’ясувати причини неймовірно сильних сплесків гамма і рентгенактивності. Тепер ми знаємо, що вони виникають під час удару міжзоряного газу із антиречовини об поверхню нейтронної зорі чи при падінні на “чорну зірку”. Але тоді… Я почав про щось здогадуватись, коли обшивка корабля через анігіляцію розпеклася до критичної температури. Я ліг на зворотний курс, проте анігіляція встигла зробити своє.

Цілий місяць я летів на Землю на одній третині швидкості, майже наосліп і вперше гостро відчув, яка неміцна шкаралупа корабля, який ворожий до нас космос. Не вірте пустому вихвалянню, позі, грі на публіку. В космос ідуть, щоб вирвати у нього нові знання. Якщо це вдається — космогатор щасливий.

Перші три дні я летів, зорієнтувавшись тільки приблизно, на четвертий день лазер-розвідувальні установки засікли мій корабель. Із станції говорила дівчина, вона давала мені правильні координати, ненабридливо заспокоювала, розповідала про останні земні новини. Кожного дня чув я її глибокий, ніжний голос, що став для мене втіленням дбайливої мудрої Землі.

Одразу ж після посадки я помчав на станцію, щоб подякувати цій чудовій дівчинці. Два диспетчери в пультовій, почувши, чого я прийшов, багатозначно перезирнулися і залилися сміхом, який здався мені цілком ідіотським. Глянувши на моє обличчя, вони зразу замовкли і пояснили, що ніякої дівчини не було. Голос був синтезований комп’ютером, за певною програмою. З жінками-космонавтами, які зазнали аварії, машина говорить приємним чоловічим голосом. На думку космопсихологів, це прискорює стабілізацію емоційних реакцій.

Із станції я пішов пригнічений.

За інструкцією, після польоту з навантаженням першого ступеня мені належала тижнева відпустка в Зоні Відпочинку. Я похмуро ввійшов у пропускник, заповнив анкету і подався на медогляд. Лікар була молода дівчина. Я розгублено привітався, вона відповіла, щось мені сказала, і враз серце моє стислось, у скронях застукотів тугий пульс.

— Чого ж ви завмерли? — усміхнулась вона.

Який збіг обставин! Це був той самий голос. Знайомий голос дівчини із станції.

— Що? — тупо спитав я, ледве ворушачи занімілим язиком. Вигляд у мене був, певне, досить безглуздий, бо дівчина глянула на мене з подивом. Напевне, поводився я не так, як мав поводитись справжній космогатор, якими нас уявляють ось такі молоденькі дівчата.

Тиждень промайнув, як у тумані. Дівчина відхилила мої несміливі спроби познайомитися ближче. Це доводило мене до відчаю. Безсоння, правда, у мене не було, і апетит я не втратив — все-таки зіграло свою роль те, що в космошколі нас готували до стресових ситуацій. Але в мене проявились інші ознаки закоханості: я пробував писати вірші, хоч раніше ніколи цим не займався. Бродив по зоні, натикаючись на дерева й лавки, і намагався скласти бодай рядок. У голову лізло чуже, десь уже чуте: “Любов настане ненароком”, “У кохання, як у. пташки крила”, і геть уже ні в тин пі в ворота “Коханню вік усяк підвладний”.

Одне слово, закоханий я був по самі вуха і все ж не міг добитися згоди на побачення.

У Центрі мені дали нове завдання: летіти на об’єкт ЗО-273. Там, за припущеннями астрономів, мав бути потужний квазар, маса якого в десятки разів перевищувала сонячну. За існуючими правилами в такі відповідальні польоти посилають двох. Причому другий пілот виконує обов’язки штурмана і повинен мати медичну освіту. Незадовго перед польотом нас познайомили. І як же я здивувався, коли побачив, що моєю помічницею буде дівчина — лікар із Зони! Вона, я думаю, була вражена не менше.

Час у польоті спливав непомітно. Я так посмілішав, що міг досить невимушено вести розмови. З кожним днем дівчина зачаровувала мене все більше. її хвилясте волосся, граціозні рухи, голос, що мав незліченну кількість відтінків, інтонацій, — усе в ній захоплювало мене. Вихід був лише один — порозумітись! Але яка буде відповідь? А якщо невиразне “будемо друзями”? А якщо… Треба зважуватись. Та я, згадуючи невдалий початок нашого знайомства, ціпенів від самої думки про це. Але й нічого не робити я теж не міг. І в мене визрів план.

Наш квазар через кілька годин мав колапсувати, тобто стискатися. При цьому, як стверджує теорія, спостерігач на квазарі побачить майбутнє людини, що перебуває поза квазаром, до того ж усі спостережувані події відбуватимуться в прискореному темпі. Мій план був такий: я лечу до квазара, стежачи через екран зовнішнього зв’язку за всім, що відбувається в кораблі. Тільки-но колапс змінюватиметься антиколапсом, хвиля, викликана розширенням, відкине мене від квазара. От і все, простий і ясний план! Я одразу ж узявся його здійснювати: сів у малу ракету-розвідник і помчав до квазара.

Навколо вирувало сліпуче полум’я, обшивка ракети майже зразу розпеклася до білого, ракету кидало, як пір’їнку, крутило, мов дитячий кораблик у швидкому вирі.

— Пора, пора, — прошепотів я розбитими до крові губами і ввімкнув екран зовнішнього зв’язку.

І що я побачив? Побачив, як вона обнімає якогось темнолицього молодця в літньому комбінезоні…

“Рятувальник, напевно”, — втомлено подумав я і, втративши інтерес до того, що діялося, вимкнув екран.

Я не помітив, як почався антиколапс. Маси речовини, які перекидало через гравітаційні канали, створювали потужні ударні хвилі. Одна з таких хвиль підхопила мою ракету і понесла вгору. Від величезного прискорення я знепритомнів, а коли прийшов до тями — почув клацання: то працювали захвати корабля-матки. Штурман на критичній висоті промчала над квазаром і встигла підхопити мою ракету, що почала вже падати.

Я вибрався з ракети і, хитаючись, увійшов до рубки, відчуваючи, як сильно пече мені обличчя. Дівчина-штурман кинулась мені назустріч, повисла у мене на шиї і, забувши про свою звичайну іронічну стриманість, промовляла крізь сльози:

— Тонику, любий, рідний! Нащо ти все це зробив?

Я подивився в дзеркало за її спиною і побачив свою темну від опіків фізіономію.

Антоній Ендотеліус, замислившись, замовк. На його обличчі блукала легка усмішка.

— А лисина звідки взялася? — нагадав Сергій.

— А, ти про це, — стенув плечима старий космогатор. — Це ж зрозуміло. При колапсі сильна радіація. Навіть таблетки антирадіанта не допомогли. От і полисів. Та не могла ж молода дружина, до того ж лікар, дозволити чоловікові ходити з коліноподібною головою. Кілька уколів для стимуляції цих…

— Генів-операторів, — підказала Сидорина Іванівна.

— Так, так, допомогли кореням волосся відродитися. Тепер мій чуб знову починає рідшати, але це вже процес природний, — Антоній Ендотеліус подивився на дружину й усміхнувся. — Ну як? Цього разу я нічого не перебільшив і не вигадав?

Сидорина Іванівна кивнула.

— Все так і було, тільки допустив одну неточність. Я не здивувалась, коли зустрілася з тобою перед польотом. Я сама попросила, щоб нас послали разом.

Антоній Ендотеліус усміхнувся ще ширше.