Вона слідувала за ним назирці. Це у плани князя не входило, а тому він відправив Шу з посланням до Пала — зустрітися у домі терпимості на розі вулиць Килимів та Квітів. Лібена поплелася за ним, та тепер застигла під яскравою вивіскою. Вона стиснула свої пухкенькі вуста, які не знали радощів утіх, і блимала осудливим поглядом крижаних карих оченят.
— Це не схоже на місце, де ховається Темне створіння.
Князь узяв пасмо її волосся, покрутив між пальців, наче забавку. Лібена висмикнула волосся. Каптур злетів з голови, оголюючи її розчервонілі щоки.
— Макоцвітна моя, — Корвін схилив голову набік, спостерігаючи, як Ора озирається та натягує каптур на голову. — Запам’ятайте дві речі, які варто знати про чоловіків. Перша: якщо чоловік іде на смерть, а я, судячи з усього, саме туди і збираюся, йому необхідна втіха в обіймах принадних жінок, а іще — кілька келихів вина. І друга, — він схилився, зазираючи під каптур. Ора відсахнулася. Він тихо розсміявся. — Вершники теж чоловіки, або, можливо, колись ними були. То чому ж їм не навідуватися до таких чудових місць?
Він зігнув руку в лікті, запрошуючи Лібену пройти із ним. Руку йому залікував лічець у сусідньому кварталі. Це було боляче, проте ефективно, особливо як зважити на те, що лічець не носив срібла, а тому нічогісінько не пам’ятав про візит князя. Корвін знову відчував себе живим. І злим.
— У вас є година.
— Макоцвітна моя, ви недооцінюєте мої можливості, — він спостерігав за її розгубленістю із насолодою. Князь майже перестав злитися. — Та я готовий пообіцяти, що впораюся до світання.
Вона скинула голову, готуючись обуритися. Каптур спав з її ще дитячого обличчя, показуючи вперто стиснуті губи. Корвін навмисне затримав на них погляд, і її щоки знову взялися рум’янком.
— Дві години, — промовила вона твердо.
— Що ж, най так і буде, — Корвін зобразив покору. — Зустрінемося тут, або вам до душі інше місце?
Ора вдала, що замислилася. Вона водила очима по іще незачинених крамничках, та Корвін бачив: вона уже знала, куди піде.
— У кафе, де вивіска нагадує плитку шоколаду.
Вона пішла, натягуючи каптур на голову. Корвін стер усмішку з обличчя, щойно двері кафе зачинилися за нею. Спокусити її виявилося настільки просто, що аж гидко. Убити, по всьому, буде складніше, та задоволення, Корвін відчував, це йому не принесе. Йому все ще докучали страховиддя, де загибла у Лісі Забуття Ора кричала в агонії. І це було дужче від агонії, яку він відчув, спопеливши Малин.
Корвін упіймав за комір хлопчиська, що отирався побіля.
— Передай господареві кафе, аби пригостив панянку у білому плащі найкращим шоколадом. І подав еклери усіх видів. Може записати на рахунок князя Корвіна із роду Каганів.
Він кинув хлопчиську срібну монету і увійшов до борделю.
Пал очікував його у найдальшій кімнаті. Вона здавалася для нього замалою. Стіни ніби намагалися скувати його розрослі за роки військової виправки плечі.
Корвін із незадоволенням відмітив, що Пал уже закінчував пінту пива. Утім, і це Корвін відмітив також, чорні очі Пала блищали ясністю, як і завжди. Князь спровадив офіціантку, яка готова була покласти на стіл, окрім заїдків, іще й своє напівоголене тіло, і сів навпроти.
— Дан наглядає за Вовчим маєтком? — запитав Корвін.
— Очей з княжни не зводить, — Пал всміхнувся і зробив ковток. — В усіх сенсах слова.
Корвін затримав на братові погляд, кутики його губ потягнулися вгору. Він кивнув.
— Усе настільки погано? — запитав Пал навпрямки.
Корвін знову кивнув.
— Іншого шляху немає?
Корвін похитав головою.
— Що ж, — Пал закинув руки за голову і відкинувся на м’яку спинку жахливого оксамитового бордового дивана. — Я в ділі.
Корвін знову кивнув йому. Красномовство рідко коли зраджувало братові, та Пал і цього разу непогано зрозумів, що Корвін був йому вдячний. Він подався уперед та поглянув на брата лукавим поглядом, що наслідувався круками із покоління у покоління разом із кривою усмішкою.
— Все ж таки вона того варта, — він підморгнув Корвінові. — Навіть якщо помру, не шкодуватиму. За такі очі хоч до Марової Брами, хоч у саму Безодню.
Корвін усміхнувся — нелукаво.
— Ніхто не помре. Це я тобі обіцяю, — відповів він. — Хіба що Ора.
— Її я теж бачив, поки ви воркували коло дверей. Я б її перевиховав, — Пал, здавалося, про очі Ріни уже забув і тепер переймався лише про те, як розтопити крижаний блиск карих очей Лібени.
Дівиця, ласка, фривольно вбрана, як були вбрані усі працівниці дому терпимості, поставила на стіл іще дві пінти пива. Легким порухом, що претендував на ніжність, вона погладила Корвіна за вухом. Князь її руку перехопив.
— Овва, щось новеньке під місяцями! — вона скривила кармінові губи, удаючи образу.
— Карамелько моя, — Корвін смикнув її за руку, дівиця упала йому на коліна і зайшлася дзвінким сміхом, — краще сядь і розкажи, що бачили твої гарненькі оченята і що чули твої ніжні вушка з ночі мого останнього візиту.
— Я розповім усе, що бачила, і усе, що чула, — вона зітхнула і поклала голову йому на плече, — якщо князь мене спочатку розважить.
Пал розреготався. Корвін, погладжуючи її в’юнке русяве волосся, прошепотів:
— Хіба грошей, які я тобі плачу, недостатньо, аби розважитися? Або ж той факт, що мій лічець стер з твоєї шкіри мітку Агори, недостатній для того, аби твої вуста щасливо мені всміхалися?
— Князь не в настрої, — сказала ласка Палові.
Вона ляснула його по пальцях і пересіла на коліна генералові. Його обійми були значно привітнішими.
— Мої очі, — вона забрала у Корвіна кухоль і відпила з нього, залишаючи червоний слід помади на склі, — бачили, як ви і панна з Каліпіди не раніш як дві двоповні тому замкнулись у номері на всю ніч. А вуха мої чули, що ви номер не за призначенням використовували, та заговори складали. Мені князь Невриди багато грошей заплатив би, якби я його про вашу затію попередила. Та я вірна вам обома своїми душами.
Пал поставив перед дівицею ще й свій кухоль пива, коли кухоль Корвіна спорожнів.
— І опісля того, як ви її провели, у той самий номер піднявсь пан з безрідною дівицею. Від неї пахтіло свининою. Певне, невридійка зі сходу.
— Що за пан? — Корвін нахилився уперед.
— Той сатарханець, про якого ви часто розпитуєте, Дрейк чи як його там.
Корвін кивнув і схрестив руки на грудях.
— Так от, п’ять днів тому він знову з’являвсь тут. Та тільки у номер він піднявсь не з дівицею, а з паном, — вона манірно промокнула губи серветкою. — І пахтіло від пана псиною.
Пал здивовано скинув брови.
— Сатарханці не такі консервативні, як ми з тобою, так, Коре?
— Він був схожий на князя Невриди? — Корвін смикнув мотузок дзвіночка.
Ласка задумалася. Двері відчинилися, і дівчина, вбрана фривольніше від Карамельки, внесла три пінти пива та ще й таріль з наїдками.
Корвін відсунув пиво подалі від ласки та поставив тарелю їй під носа. Вона, без особливого натхнення, прийнялася за сендвіч. Її приятелька, не дочекавшись від Корвіна запрошення сісти йому на коліна, пішла.
— Я, правда, гадала, що то і був князь Невриди. І навіть не зчудувалася. Син його, самі знаєте, надавав перевагу зовсім не панянкам, мир його праху. Вонй з тим симпатичним субординатом двічі знімали у нас номер торік, — вона втерла руки і потягнулася за пивом. — Та тепер я пригадую, що чоловік був молодшим від князя, та й вигляд мав не такий добродушний. Злостивий такий. Як зиркне — аж мороз шкірою. Ми з дівчатами усі на кухню втекли, аби тим двом на очі не потрапити — Мор їх зна, які збочення вигадають.
— І скільки вони там пробули?
— Більше години. А тоді вовк пішов, — вона знизала плечима. Її лице набуло лукавості. — Я прошмигнула до сусіднього номера і дещо підслухала, знаючи, що вам, князю, буде цікаво. Говорили вони змудра, та дещо я таки втямила. Той, що псиною пахтів, сказав, що усе пройшло добре і ВІН може у тому переконатися. Що за «він» — не зрозуміла. Та говорив він те слово, як говорять в кордебалетах ваших, натужно, ніби сатарханець точно знав, про що той ґерґотав. Іще потім запитавсь: коли буде друга фаза. А той йому відповідає, що треба чекати повідомлення від НЬОГО. І тоді вовк питавсь: чи прийме Натаїр його дружину? А сатарханець так роздратовано: це не його справа, що вовкові з його дружиною робити. Як клепки не вистачає, хай прямо князю і пише. Адресу для листування він знає.
Вона сумно схилила голову.
— А тоді мадам мене покликали. І я більше нічого не почула. Та й клієнт надто витривалий і вибагливий попавсь, тож я так і не повернулася.
— Це все? — Корвін перехопив кухоль пива, до якого потягнулася дівиця.
— Не все, — вона кухоль все ж відібрала. — Тижнів зо три сатарханець більш не з’являвсь. Аж раптом знову прийшов. Так от, він два тижні тому, саме коли ваша птаха принесла записку, що ви як зазвичай не зайдете, бо дуже вже зайняті, той інший сатарханець з’явився не сам. Він усамітнився у номері з чоловіком. І від чоловіка, я вам скажу, перло не псиною. Це був олень.
Корвін недовірливо вигнув брову.
— Карамелько, — Пал обійняв її величезними руками. — Чи не занадто багато ти випила?
— Щоб мене Мор забрав у своє Царство раніше від часу, — поспіхом відповіла ласиця. — Олень, кажу. Я запам’ятала чітко, тому що їхня зграя сюди не візитує зазвичай. Вони ж праведники усі. Тільки й зна, що цілительством займатися та Богам молитися.
Корвін якийсь час дивився просто себе, насупившись. Погляд блукав десь далеко, ніби розглядаючи відомі лише князеві рядки.
— Білявець, худе обличчя, шрам на лівій щоці?
— Він. Точно він! — дівиця підстрибнула на колінях Пала. Генерал розсміявся.
— Про що вони говорили?
— Мадам мене в інший номер покликали, — ласка прибрала з плеча пасмо волосся. — І моя подружниця не надто багацько зрозуміла, коли підслуховувала. Казала, що олень кричав. Тоді квилів. А тоді промовив «так тому і бути». А іще: «Нехай Боги її бережуть». І тоді пішов. Очі у нього червоні були.
— Як цікаво, — Корвін потер підборіддя. — Карамелько моя, твої послуги неоціненні.
Він дістав мішечок і передав його дівиці. Вона радісно зістрибнула з колін Пала, діловито зважила його у руці, а тоді розцілувала генерала в обидві щоки, а Корвіна — лише в одну, бо до другої він дотягнутися не дав. Мить, і вона чкурнула за двері.
— Є ідеї, що відбувається? — запитав Пал, допиваючи залишки пива зі вимащеного червоною помадою кухля.
— Поки що немає, — відповів Корвін. — Та не потрібно бути генієм, аби здогадатися, що нічого доброго.
— І які наші дії?
Корвін криво всміхнувся. Пал за життя твердо завчив, що така усмішка віщувала йому, а ще їхньому братові Дану: веселі і трохи небезпечні пригоди. Їх Пал передчував і тепер, а тому поспіхом закінчив із заїдками, адже на голодний шлунок задоволення від пригод було небагато.
— Приведемо у Метрополь Темного Вершника, — Корвін забрав його кухоль і вихилив його. — І позбудемося Ори.
* * *
Зі сну, важкого, тривожного, просоченого кривавими примарами шахових дощок, залитих кров’ю, та багряних місяців над віттям Великого Древа, Ріну вирвав різкий оглушливий звук. Гучні заводи проймали тіло, особливо голову.
Спалахнуло світло: не вогник єдиної напівзотлілої свічки, а нерухоме засліпне біле світло, що розтікалося приміщенням, немов кислота з перевернутої банки. Ріна вчула звук важкої ходи стражників
Заскреготіли двері камери, впускаючи у приміщення відгін підсмаженого тіла та крові. Дівчину схопили за руки. Набряклі ноги ледь тримали. Зламана кінцівка не боліла. Або ж її мозок більше не розпізнавав біль крізь полуду звуку і світла. Бинтів більше не було — тільки рукавички.
Стражники щось прогарчали. Ріна не почула. Їхні голоси здавалися могильними голками, увіткнутими у скроні.
Її струснули. Обдали сморідним подихом. Потягли довгим коридором. Ноги в’язнули у темній рідоті, що точно не могла бути просто водою, змішаною із багнюкою. Їхні кроки не мали луни. Тіла тих, хто чекав на покарання, або уже його відбував, поглинали кожен звук, наче воду — бо ні їжі, ні води вони не знали уже довгий час.
Очі звикли до кволого світла. Ланець дверей — важких і залізних, пошрамованих іржею — закінчився. Одні з них були відчинені. За ними Ріна побачила камеру — величезну камеру, що більше скидалася на номер гостинного двору. Підлога була заслана килимами, ймовірно, каліпідськими. У лівому куті стояв важкий стіл із вишневого дерева зі стосом паперів та книг, у правому куті — різьблене широке ліжко з м’якими пуховицями та оксамитовими ковдрами. Покриті пліснявою стіни вкривали гобелени, які зображували двоєдушників у звіриній подобі: їхні війни і сцени уклону Правителеві та гулянь сумнівного морального змісту.
У кріслі, які зовнішньосвітяни називали «англійським», глибокому, яке гарно берегло від студених протягів, сидів чоловік у чистому чепурному і дорогому вбранні. Він читав «Оповідки народів Підмісячної імперії. Редакція друга». В. Петрі — було виведено під назвою рукописні та вже напівстерті букви. Чоловік окинув Ріну поглядом. На його обличчі промайнула відраза. Він перегорнув сторінку.
Вони занурили її голову в кухву з крижаною водою. Ріна намагалася пручатися. Їхні руки, немов сталеві лещата, скували міцно. Груди розривало від бажання зробити вдих. Ріна зрозуміла, що от-от не витримає, і набере повні легені води. Її підняли.
— Визнай: ти уклала угоду з Мораною.
Ріна відповісти не встигла — лише судомним хрипом вдихнула — і її знову занурили у воду. Цього разу вона не пручалася. Полум’я всередині неї розпалювалося. Здавалося, кожний дотик стражників залишав на тілі випечені виразки.
— Ти визнаєш скоєне?
— Ні.
Стражники знову занурили її у воду. Ріна не встигла вдихнути. Легені горіли. Полум’я розливалося кожною клітиною тіла. Її відпустили. Вона почула зойк стражника.
— Тварюка!
Він ударив її по потилиці. Ріна упала. Кров, сеча та екскременти всотувалися у садна на руках і щоці. Вона не зводилася. Її брала трясовиця. Сил битися не було. Стражник копнув її по ребрах. Вона вчула свій крик.
— Знімай рукавиці!
Ріна спробувала опиратися, та виходило слабко, тому що навіть дихати тепер їй було заскладно. Тіло мало її слухалося. Навіть очі — дівчина не могла розібрати обличчя стражника крізь морокову заволоку. Вона лише відчувала холодні мокрі пальці, що стискали шию.
Один із них потягнув її за волосся. Інший зірвав рукавички.
— Прошу вас зупинитися, — проскреготіла тінь біля входу.
Стражники кинули Ріну, ніби мішок, набитий брудною білизною, просто у темну сморідну калюжу і витягнулися струною.
Вергілій стояв перед ними у бездоганно напрасованому костюмі, і навіть на його черевиках не було ані пилинки. Він споглядав їх з сумішшю пихи й огиди.
— На сьогодні процедуру закінчено, — промовив він, не вдостоївши Ріни й коротким поглядом. — Відведіть ув’язнену в камеру.
— Вона обпекла мене! Ця Моранова Чаклунка обпекла мені руку!
Один зі стражників продемонстрував Вергілію почервонілу долоню, вкриту пухирями.
— Правитель наказав... — почав було другий зі стражників — той, що відтягав її за волосся — та Вергілій здійняв одну із шести рук і обидва замовкли.
— Ув’язнена надала свої свідчення. На сьогодні вільні. Такою є воля корони.
Стражник з обпеченою рукою видав щось схоже на розчароване зітхання, нахилився до Ріни, підняв її, наче кота, за комір сукні.
— Залиште. Ув’язнена перебуватиме тут іще чверть години.
Він кинув Ріну, як кидали котів — навмисне і безкарно. Вона зціпила зуби. На кінчиках пальців клубочилася пітьма. Біль у боці пульсував усе наполегливіше, поступово перетворюючись в один безкінечний пекельний щем.
Стражники покинули кімнату.
— Прошу вас, сховайте темне полум’я, моя пані, — рівним сухим тоном промовив Вергілій — саме таким, коли було не розібрати, чи тобі наказували, чи все ж прохали.
Темне жевріння гріло руки, а Ріні було холодно. Холодно і боляче. Вона перекотилася на спину. Калюжа студила спину до дрожу. Та так біль трохи вщухав. Над нею навис Вергілій, а тоді — іще хтось. Морок розсіявся, і Ріна впізнала лічеця. Білявець, з зеленими очима — не такими зеленими, як у Натаїра, а кольору скошеної трави. Він мав виснажене обличчя. Він не був старим, та шкіру розтинали зморшки. На лівій щоці рожевів шрам.
Лікування ребра виявилося не таким болісним, як лікування руки. Ріна майже не морщилася.
— Це усе? — запитав ліцець.
— Так, від вас Метрополю більше нічого не потрібно. Повертайтеся додому, іменем наслідного принца Підмісячної імперії.
Лічець схилився до самого вуха Ріни та прошепотів:
— Нехай Неврида пам’ятає, що Алазона врятувала її наслідну княгиню від смерті. Двічі. І ви теж пам’ятайте, що я попереджав вас бути обережною, — він на мить озирнувся до Вергілія, — з ними усіма. Теж двічі.
І він пішов.
Стражники з’явилися, коли на руках Ріни знову були рукавички, і коли пітьма більше не клубочилася довкола її пальців. Вони волокли її обережніше, ніж до того — принаймні не штовхали.
Вони минули розчинені двері камери. Чоловік змінив убрання на більш строкате та грав зі стражниками у карти. Він зручно розмістився в кріслі. Книжка В. Петрі підпирала ніжку важкої різьбленої шафи. Цього разу він поглянув на Ріну із іще більшою відразою — бруд стікав з її волосся.
За кілька годин Вергілій повернувся з їжею. Можливо, з вечерею, можливо, зі сніданком.
Коридором рознісся сміх. Його заглушили крики ув’язненого із катівні. Сміх не вщух.
— Вергілію, хто мій сусід?
— Адвокат автора, засудженого на заслання в Агору за антидержавні оповідання та памфлети.
— Він програв справу і теж був засуджений?
— Він програв справу і завдяки цьому залишився живий.
— І надовго його засудили?
— Його не засудили. Він боїться покидати темницю, оскільки страшиться помсти народу за те, що зробив.
— Він збирається провести тут залишок своїх днів?
— Ні, наступного тижня збирається повернутися до свого маєтку. Народ майже забув того автора. Хоча доволі довго намагався пам’ятати — цілих шість днів зо дня, як спалили останні екземпляри його книжки.
— Покидьок, — промовила Ріна під гучний сміх адвоката, пережовуючи кашу.
— Цей ваш адвокат, моя пані, — Вергілій розтягнув безгубий рот в усмішці.
— Краще звільніть мене від такої честі, — Ріна відставила спорожнілу тарілку. — В Агору я їхати не планую.
— Як побажаєте, моя пані, — Вергілій зібрав посуд і, низько вклонившись, пішов.
Знову спалахнуло світло. Розітнулася музика. Вона гриміла відусюди і ніби одночасно в голові. Заскреготіли двері. Ніхто не увійшов. І світло, і музика разом ущухли, Ріна підіткнула рам’я, що слугувало за лежень, і повернулася на інший бік. Було холодно. Мокре волосся ніяк не висихало у сирому приміщенні.
Знову оглушливо заграла музика. Спалахнуло світло.
— Підйом!
Дівчина звелася. Стражник завмер у дверях. Він не зводив очей з її руки. Музика лунала усе гучніше і гучніше. У Зовнішньому світі її б назвали metal rock. Ріна зморщилася.
— Не подобається? — він у два кроки перетнув камеру та схопив Ріну за волосся. — Не подобається, питаю?
Ріна могла б відповісти, що у нічних клубах Зовнішнього світу грала ще огидніша музика, і що грала вона так само гучно, як у підземеллях Метрополя. Що читала дослідження про катування музикою. І бачила картини Брейгеля Старшого, присвячені цій тематиці. Ріна знала, що 160 Дц знищать її барабанні перетинки, а 200 Дц розірвуть легені. І тому Ріна мовчала. Хоча їй було боляче і страшно, а спокуса заволати про пощаду була надто великою. Та на очі потратип напис «терпи». І Ріна терпіла.
Не дочекавшись відповіді, він жбурнув її на підлогу за замкнув камеру. Варто було замку брязнути, музика стала іще гучнішою. Ріна лягла на лежень і заплющила очі. За пів години, а, може, і кілька годин, музика стала ще гучнішою. Навіть підлога вібрувала. Ріна накрила голову краєчком рам’я.
Іще за певний час світло почали вмикати і вимикати, певне, щохвилини. Камера остаточно стала нагадувати нічний клуб.
За годину, а, може, й за день-два — Ріна більше не розуміла, скільки минуло часу, бо мелодія грала одна й та сама — музика несподівано вщухла. Так само несподівано згасло світло, навіть полум’я свічки. Варто було Ріні прибрати край лежня з голови, світло знову спалахнуло і музика заграла наново — іще гучніше, ніж до того.
— Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро це закінчиться. Після них — ті, хто не вірив у те, що це колись закінчиться, — Ріна не була впевнена, що правильно пам’ятала слова з тієї книжки, яку написав єдинодушник, який вижив у зовнішньосвітньому концентраційному таборі. А варто було б запам’ятати. Та їй і на думку не спадало, що вона колись опиниться у карцері, і що її смерті жадатиме Правитель цілої імперії. — Вижили ті, хто фокусувався на своїх справах без жодних очікувань.
Ріна справді намагалася сфокусуватися. Скалки думок розбивалися об звуки, що розтинали камеру. На запіллі свідомості спломенялися останні слова лічеця — про Алазону. Та нові й нові акорди, гітарні рифи, які двоєдушники вважали огидними, і які сама Ріна з кожною миттю також вважала усе огиднішими — притлумлювали і тінь міркувань.
Ріна розхитувалася вперед-назад, обхопивши руками коліна, коли музика лунала не менше чотирьох годин (а може, й днів). Дівчина різко зупинилася: вона читала, що так люди робили саме перед тим, як збожеволіти. Та божеволіти вона не планувала. Та не розхитуватися було складно: їй було нестерпно страшно. Той страх не бажав оформлюватися у неспокій щодо певної істоти чи подій. То була незборима тривога. Тому що Ріна не знала, чого очікувати. Вони могли втопити її у кухві з крижаною водою, могли загнати голки під нігті, або надягти на голову залізну коробку і напустити всередину щурів. І то були лише ті способи, про які Ріна читала у зовнішньосвітніх антиутопіях. Вони просто могли впустити до камери десятирічного сина Правителя — хлопчика з кам’яним поглядом. І він міг просто стиснути маленький кулак. І тоді Ріна не почує жодної мелодії, навіть такої мерзенної, як та, що грала гучніше і гучніше.
Та голосна музика була не найбільшим злом. Гірше стало, коли її вимкнули. У камері оселилися непроглядна темрява і повна тиша. Не було чути ні важких кроків стражників, ні сміху адвоката, ні криків ув’язнених. Тиша не бриніла, вона поглинала. Тиша була майже уловною, ніби в’язка і липка речовина, що сповнила приміщення і недопалок свічки, і кожну плісняву цеглину стіни, і Ріну, і ганчір’я, на якому вона сиділа. Здавалося, разом зі світлом і звуком із камери повільно викачували повітря. Легені скувало. Серце билося відчайдушно. Лише серце й було здатне на відчай. Бо почуття Ріни мовчали. І навіть тривога згорнулася до розмірів маленького зерна — такого ж маленького, як зерно образків — й застигло десь усередині, де, за повір’ям, у людей мала бути душа, а у двоєдушників аж дві.
Ріна була виснажена, та не могла спати. Серце відбивало удари однією-єдиною фразою: «Зараз щось станеться».
Вона не одразу зрозуміла, що двері проскреготіли. І не одразу розгледіла, що у мороці тонули слабкий вогник свічки і обличчя дворецького.
— Автор із роду Петрі сидів у цій камері, — Вергілій поставив свічку у свічник під стелею. Його сіре обличчя здавалося зеленкуватим, як у мертвяка. Він нахилився, аби звіяти білою носовою хустиною бруд із блискучих черевиків. — Ось, до речі, його кров поряд з вашою лівою ногою.
Ріна крові не побачила. Вона не бачила у мороці нічого, окрім темної фігури дворецького.
— Переконуєте узяти адвоката? — власний голос різав слух. Він здавався таким само скрипучим, як сталеві засуви дверей її камери. — Передай Правителю, що адвокат мені не потрібен. Я невинна.
Промовити ті слова було важко. Бо Ріна хотіла мати адвоката. Та дещо її таки спиняло. Якщо її визнають винною, загине не тільки вона. Миттю впаде замертво Корвін. Опісля нього Правителів син стратить Симургів. І бабуня. Вона її так і не дочекається.
— Ваш голос звучить твердо, ніби ви говорите правду, — відповів Вергілій. — Життя у клані вовків вас цього навчило? Або симпатія до крука, чия зграя відома переконливим словоблудством?
Ріна не відповіла. Вона жадібно пила воду, та не могла напитися. Потрібно було закінчити із їжею, поки знову не заволала музика.
— Той автор не протримався так довго, як протрималися ви, — сказав дворецький. — Здався на третю добу.
Дівчина відчула, як серце на мить завмерло. Вона провела у темниці більше трьох діб. Скроні здавив біль. Ріна намагалася зрозуміти, на якій годині перебування у камері втратила лік часу. Довго вона не думала — потрібно було встигнути доїсти. Ця порція могла стати останньою — не тому, що Ріна помре, просто Вергілій міг перестати її годувати.
— Певне, автор не відвідував рок-концерти, — Ріна вискребла залишки каші з дна тарілки.
— Він сказав, що душа поета померла, і що він більше не напише жодного рядка. А тому не може більше опиратися, — Вергілій забрав порожній посуд, і той зник у темряві. — Та ви продовжуєте опиратися.
— Бо я не поетка.
— Та щось не дає вам здатися. Що це?
— Якщо Правитель хоче продовжити допит, нехай сам і запитає.
— Боюся, Правитель дещо зайнятий цього тижня, — уважні чорні очі духа-охоронця не впустили того, як Ріна втамувала розчарований подих. — Приймає делегацію з імперії Сонць. З приводу заручин наслідного князя Будину та принцеси клану пум.
— Вдячна, що вирішили мене сповістити, — Ріна щиросердно намагалася не висловити ані краплі сарказму, та їй не вдалося. Якби вона мала вовчу пащу, вишкірилася б, оголивши гострі ікла.
— До речі, зовсім забув сказати, — Вергілій не був схожий на істоту, яка могла про щось забути. Більш зібраного дворецького Ріна не бачила ні у Прихованому світі особисто, ні у Зовнішньому на екрані ноутбука. — Князь Корвін наполегливо прохав передати, аби ви потерпіли іще трохи, адже все ще винні йому побачення на узліску Пташиної Хащини, що біля дельти рік Стир і Горинь. Мені варто передати йому щось у відповідь?
Здавалося, свічка спалахнула яскравіше. І камера сповнилася теплішим світлом. Серце Ріни забилося швидше. Лівий кут губ зрадливо здригнувся у подобі усмішки, яку дівчина спробувала приховати. Вергілій примружився, не згубивши і цього з очей.
— І чого б це князю Корвіну користуватися послугами дворецького Правителя, аби надіслати послання?
— Боюся, інших варіантів він не має.
Вергілій скупо всміхнувся, а тоді клацнув пальцями і свічка розжеврілася яскравіше, але вогнем холодним і неживим. У камері посвітлішало. Вергілій спантеличено поглянув на манжет одного із шести рукавів і почав змітати з нього пил. Його безгубий рот витягнувся в посмішці, коли він зауважив, як Ріна помітила, що з-під манжета виринули перші букви імені Корвіна. Вони уклали угоду. Лише їм двом та Богам було відомо, яку ціну князь Саверу погодився сплатити духові-охоронцеві Метрополя.
— Передайте князеві Корвіну, щоб більше не робив дурниць.
Вергілій шанобливо вклонився.
— А князь Івейл просив вас щось передати? — від холодного полиску свічки здавалося, ніби у камері знизилася температура. Ріна підтягнула до себе коліна.
— Ні, моя пані, — Вергілій похитав головою. Тіні лягли на його обличчя майже сумовито. — Наскільки мені відомо, він з делегацією повернувся до Невриди. Вони пробудуть там, допоки Правитель не накаже прибути до Метрополя.
Ріна кивнула. Іншої відповіді вона не очікувала.
— І останнє. Вергілію, не беріть близько до серця, якщо воно у вас таки є, та я маю це сказати. Якщо хоча б слово з нашої розмови дійде до Правителя, я, як виживу, вас уб’ю.
— Візьму до уваги, моя пані, — Вергілій вклонився і зачинив за собою двері.
Іще чотири рази спалахувало світло і вмикалася гидотна музика. І ще чотири рази вони вимикалися. Та холодний вогник свічки більше не танув. Він продовжував освітлювати камеру достатньо добре, щоб Ріна розгледіла пляму крові, залишену автором В. Петрі недалеко від її лівої ноги.
* * *
— Вітерець віє, сонечка ласкаво світять. Чому ви ховаєте своє чарівне личко?
Лібена удала, ніби не чула слів князя Корвіна. Він же стягнув із неї каптур і, перш ніж вона встигла окинути його недобрим оком, пришпорив коня.
Він чув, як Ора кинулася слідом, і навіть підозрював, що гніву на її обличчі видно не було.
— Дозвольте запитати, князю, — опісля тривалої мовчанки Лібена, врешті, озвалася.
— Скільки завгодно, макоцвітна моя.
— Хіба це не безум: обіцяти Правителеві привести Темного Вершника, не маючи ані сили, ані другої душі?
— Чистий безум, — він звів голову, змахнувши впале на чоло волосся, справедливо підозрюючи, що лівий його профіль у післяполудневому світлі справляв на юних панянок якнайкраще враження. Корвін скосив на Ору очі. Вона, те помітивши, поквапилася підвернутися. На її щоках сполум’янів рум’янок. Князь посміхнувся. — Та чого не учиниш заради кохання, чи не так?
— Певне, так, — Ора уникала дивитись на нього.
— Як, ви жоднісінького разу не закохувалися? — вигукнув він, вирячивши очі. — Обов’язково спробуйте. Здебільшого це дуже приємно.
Її щоки зарум’яніли дужче.
— Дам вам пораду, тому що бачу, що ними юних панянок в імперії Сонць не балують. Закохуйтеся у красивих чоловіків. Кожен із нас, так чи інак, блазень. Та красиві чоловіки принаймні милують око.
— Неодмінно врахую ваші слова.
Корвін їй підморгнув, і Ора знову відвернулася. Він із незлобливою усмішкою здійняв очі до неба. Сонця невблаганно відраховували останні години перед присмерком.
Вони дісталися поселення на кордоні Невриди та Саверу. Корвін прив’язав коня біля корчми — невеликої темної будівлі, яка своїм виглядом могла привабити хіба знесилених подорожніх або гостей, що споглядали світ не інакше як через памороку сп’яніння. Лібена не спішилася. Вона, стиснувши уста, спостерігала за двома нетверезими чоловіками, що, похитуючись, палили сморідні цигарки біля входу. Князь простягнув їй руку, наче послужливий лакей, та Ора похитала головою.
— Хтонь, наскільки мені відомо, вилізає ночами. Отже, Вершники починають полювання після заходу сонць. Пропонуєте тинятися околицями, ще й на голодний шлунок?
— Оберемо інше місце, — вона звела підборіддя. Її дитячий голосок просто не міг бриніти рішуче, як би вона не намагалася.
Корвін руки не відняв. Він не збирався вести її в інше місце, йому було потрібно привести її саме сюди.
— Я потурбуюся про вашу безпеку.
Ора окинула його оком — певне, намагаючись вирахувати, чи статура Корвіна придатна захистити її принаймні від одного п’янички, або ж їй самій доведеться захищати і себе, і його. Корвін же поклав руку на груди та схилив голову, а тоді, як робив те завжди, коли потрібно було вмовити непоступливу панянку, поглянув на неї знизу вгору, ледь примруживши очі. Як і всяка непоступлива панянка, Ора таки поступилася.
— От і чудово. Підвечеряємо і, заразом, я зустрінуся зі своїм кузеном. Він, до слова, доволі краивий чоловік.
Ледь завбачивши Пала, що зайняв стіл у кінці зали, князь кивнув до дівиці і закотив очі. Пал, не зводячи з Ори блискучих чорних очей, поцілував її руку. Поцілував, ледь торкаючись устами пальців. Вона навіть не встигла зарум’яніти.
— Паллак із роду Каганів. Генерал Паллак, — він став ближче, ніж того вимагали правила пристойності обох імперій. Руки її він не відпускав. — Я невимовно вдячний вам за те, що погодилися супроводжувати мого кузена у цій надзвичайно небезпечній справі.
— Ори, Верховний енарей імперії Сонць і наш Верховний Правитель зацікавлені у тому, аби справедливо вирішити цю справу і покарати оji edwy — Темних Вершників та Моранову Чаклунку.
Пал кивав її словам з найсерйознішим виглядом, А тоді всадив її за стіл навпроти вікна, а сам сів поруч. Він довго вмовляв її замовити якнайбільше різних страв. Ора відмовлялася від кожної, напрочуд серйозно розповідаючи повну нісенітницю про важливість духовної їжі. Корвін, ніби випадком, вказав Палові на дівиць за сусіднім столом, які пили гарячий шоколад.
— Дозвольте, я вгадаю, — Пал пильно подивився їй в очі. — Така вишукана панянка, певне, не відмовиться від гарячого шоколаду.
Про духовну їжу Ора більше не згадувала. Корвін стримав посмішку.
— Я вгадав! — вигукнув Пал з дещо більшим запалом, ніж запал людини, яка переконливо удавала. — Це точно доля. Боги створили мене для того, аби я вгадував ваші бажання.
Пал, оскільки непохитно вірив, що шлях до серця жінки — чи придворної, чи вбивці — лежав, як і у чоловіка, через шлунок, подбав і замовив усі солодощі, які лише могла приготувати скромна кухня корчми.
— Ви не голодні?
Корвін відірвав погляд від вікна. Ора дивилася на нього, заледве приховуючи стурбованість. Це було погано. Жінки були схильні плутати жалість із закоханістю. Згідно з планом Корвіна, вона уже мала бути повністю занурена у розмову із Палом. Потрібно було її віднадити.
— Просто зараз я волів би утамувати голод іншого ґатунку, — Корвін уп’явся поглядом їй прямо в очі, дочікуючись, коли Ора зметикує значення його слів. Коли вона зметикувала і рум’янець залив їй лице, він вкрадливо продовжив: — Хочете мене нагодувати?
— Братику, тебе яка нікса вкусила? — Пал зорієнтувався вчасно. — Не слухайте його. Краще скажіть: вам подобається поезія Зовнішнього світу? Я дивлюся на вас, і на гадку спадають рядки одного поета, які він присвятив своїй музі. «Дивлюсь я на небо та думку гадаю: чому я не крук, чому не літаю...».
Пал цитував один із віршів, які вивчив за настановою Корвіна у той далекий час, коли ні над ним, ні над Даном не тяжів тягар угоди з Темними Богами, і коли Корвін наївно вважав, що єдина рідня, що залишилася живою, проживе не інак як безпечне і спокійне життя. Цитував Пал, плутаючи строфи і місцями замінюючи слова. Ріна висміяла би його. Та Ора виглядала захопленою. І чим захопливішим було її личко, тим з більшим ентузіазмом Пал продовжував, приплітаючи строфи з решти віршів, які знав. Корвін насупився. Бо чим далі, тим більше брат був схожий на чоловіка, якому Ора дуже сподобалася. І це було погано.
Корвін знову поглянув у вікно. Сонця хилилися до крайнеба. Князь подав Палові знак: час було завершувати.
Корвін сумно зітхнув — справедливості заради, удавати сум йому потреби не було, тому що туга його і правда супроводжувала, як Темного Вершника супроводжувала пітьма. Князь вийшов з-за столу і зник за дверима. Він закурив. Цигарка зотліла на половину, коли Ора опинилася у нього за спиною. Як по нотах.
— Вас щось турбує? — він безпомилково розпізнав співчуття у її голосі.
Корвін знову зітхнув, не менш сумно, ніж до того, аби підтвердити її здогад. Зітхнув ще й від того, що не любив брехати. А збрехати йому було необхідно. Він кинув на дівицю тужливий погляд і нахилився до неї, стишуючи голос так, аби говорити хрипкувато. Бо юним панянкам те дуже подобалося.
— Я був грубим. Ви маєте знати, що справа зовсім не у вас, — він схилив голову так, аби тінь лягла на його очі. Ора зробила крок уперед. Вона потягнулася була до його руки, та несміло її опустила. — Я злюся на себе. Я рушив на пошуки Темного Вершника, аби врятувати життя жінки, якій зізнався, що закоханий у неї.
Гарна брехня завжди мала дрібку правди. Правду Корвін щойно виклав. Настала черга для вигаду.
— Та тепер я усе сильніше відчуваю, що закохуюся в іншу жінку, — і завмер, не зводячи із неї очей.
Повільно — повільніше, ніж за столом — та до Ори дійшов сенс його слів. Вона розчахнула здивовано очі. Їй перехопило подих. Пал же, щоб його абаси язиками зализали, не квапився.
Нехай простять Корвіна Боги, та, вочевидь, це дитя таки доведеться поцілувати.
Князь торкнувся кута її уст. Ора не відсахнулася. Спокусити її й справді було настільки просто, що аж гидко. Вона знову уривчасто зітхнула. Слава Мору, Корвін вчув ходу Пала. Князь зробив крок назад і прошепотів:
— Я лихий двоєдушник.
— Не кажіть цього, — її очі, усе ще здивовані, сповнилися сльозами.
Корвін потис її долоню — маленьку, мов у дитини — якою вона могла спопелити його за дві миті.
— Прибери від неї руки!
Пал ударив Корвіна у лице — рука в нього маленькою не була, та удар був поставлений безперечно добре. Тому кров він братові пустив, але носа не зламав.
— Не вірте йому. Мій кузен не знає міри, коли справа стосується жінок, — Пал пригорнув Ору до себе. Вона і від нього не відсахнулася.
Корвін дещо театрально втер кров.
— Отже, захисник, — він хижо посміхнувся: бо побачив, як серп блиснув за спиною Пала. План спрацював.
— Якщо це необхідно, — погрозливо відповів генерал та підморгнув.
Корвін звів руки, ніби на знак миру. Ора розгублено дивилася то на одного кузена, то на іншого. Це було вперше і востаннє, коли її жіноча погорда тішилася з того, що двоє чоловіків побилися через неї.
* * *
Ора запалила огоскіт та штовхнула Корвіна під нього. Вона потяглася до серпа. І не знайшла. Лібена поглянула на князя.
— Тільки не кажіть, що загубили його, — голос Корвіна зірвався на шепіт. Він видавався наляканим.
Тварюка з вереском відсахнулася від щита. Нікс було десяток. Вони звивисто сновигали навколо огоскіта, залишаючи борозни від кігтів на землі. Білі очі невідривно слідкували за Лібеною та Корвіном. Каламутна слина струменіла з їхніх пащ.
Палахнуло білосніжне полум’я. Огніти розірвали голову одній ніксі, а тоді — іще трьом. Їхній покрик розійшовся полем. Повітря сповнилося запахом горілого тіла. Лібена зігнулася, важко дихаючи. З її очей порснули сльози.
— Жалієте Темних тварюк? — Корвін дав Орі опертися на руку.
— Нехай пітьма і породила їх, та біль вони відчувають, як і інші живі істоти.
— Певно, важко бути мисливицею та мати таке глибоке співчуття до об’єкта полювання, — Корвін з відразою скосив очі на ніксу, що стрибнула на щит та з виском відхопилася, розкинувши обпечені лапи.
Ора, нарешті, випросталася. Твердості у її погляді стало більше. Проте, Корвін помітив, її було не стільки, скільки паленіло в очах її сестри.
— Боги обрали мене для цієї місії.
Вереск нікс, один за одним, пролунав з лісу. Їхні сірі слизькі тіла виринули із темряви. Довгі зігнуті лапи несли їх уперед, на запах двоєдушників. Тварюки, зміючись, мчали до них зграєю у двадцять особин. Лібена ступила на край огоскіта. Огніт спалахнув у її руках. Він набирав сили, осяюючи поле яскравим світлом.
Полум’я поглинуло п’ятьох. Лібена впала на коліна. Проскреготав меч. Корвін вийшов з-під огоскіта і зайняв бойову позицію. Ора протягнула до нього руку, та крізь біль кричати не могла. Простим мечем, без жодної іскри сили, князь проштрикнув ніксу, що стрибнула на нього. Відштовхнув тварюку ногою, розвернувся та зітнув голову другій.
— Позаду! — вичавила з себе Лібена, спираючись на ноги, які ледь відчувала.
Корвін обернувся на крик. Вона побачила подив у його очах, перш ніж дві нікси звалили князя на землю. Одна закинула морду з роззявленою пащею і встромила ікла йому у груди. Корвін закричав.
Лібена вибігла з-під щита. Очі ледь бачили крізь памороку. Тіло горіло. Вона скувала тварюку пельнітом та розчавила її. Другу розірвала огнітом. Гострі зуби впилися у стегно. Лібена відкинула одну ніксу полум’ям. Інша стрибнула на Корвіна. Він перевернувся на спину і здійняв меча. Її величезне слизьке тіло настромилося на лезо.
— Під щит!
— Одна ви не впораєтеся! — Корвін зіштовхнув труп та став поруч Лібени.
— Боги, даруйте мені силу витримати, — вона здійняла очі до неба.
У її руках запаленіла вогняна куля. Полум’я росло, повільно сповнюючись жаром. Корвін відбивав тварюк, що добиралися надто близько.
— Даруйте темним дітям спасіння, — огніт пульсував. — Нехай осквернені тіла їхні обернуться порохом і порятовані душі їхні зійдуть до небес, — шепотіла Ора. — Я несу кару в ім’я Богів.
Корвін насупився. Певно, вбивати хтонь, віруючи, що ті мали душі, було випробовуванням не найлегшим. Він би зробив життя Лібени простішим, якби сказав, що тварюки душі не мали, і що власне перші тварюки повстали із бездушних людей, та ця інформація їй не була потрібна. Особливо, в останню ніч її життя. Особливо, від того, хто удавав, що не був Темним Вершником.
Ора відчувала, як благословення Богів сповнювало її вени, як спалахувало довкола тіла, набираючи силу. Тепло, яке, як казав Верховний енарей, огортало душі, які досягали блаженства після смерті, тепер розполонювалося у її власних душах. Воно було готове вирватися назовні і дарувати Темним створінням спокій.
Корвін спостерігав, як між маленькими дитячими руками набирав сили огніт, який міг покласти кінець усім ніксам одним ударом. Пала, аби йому вічність у мороці сновигати, усе ще не було.
Удар.
Лібена впала на землю. З легень вибило повітря. Тепло у венах зникло.
Вона скинула Корвіна з себе.
— Якого Темного? — зірвалося у неї з уст.
— Князю Корвіне, напрочуд вдячна, що порятували моє життя, — змавпував він її голос, потираючи вкушені груди. — Не варто дякувати, Nso Ora, це мій обов’язок.
Не озираючись, лише за одним чуттям, він проштрикнув голову ніксі, що підкралася ззаду.
Лібена піднялася. Щит згас. Вона здійняла руки. Та вогонь не спалахував. Вона втомилася. Її сили було не достатньо. Без серпа — стабілізатора — їй не зібрати ані краплини зі своєї крові.
З лісу вибігла нова зграя. Князь прийняв бойову позицію. У його погляді більше не було страху. Лише холодна рішучість іти до кінця. Лібена зітхнула: якщо їй судилося спустошити себе до останньої краплі, то вона мала це зробити сьогодні — аби подарувати князеві шанс вижити і виконати обіцянку перед жінкою, яку він кохав (принаймні коли давав обіцянку).
Спалахнув огніт. Вогонь обпікав її вени, що висихали щосекунди все більше. Нікси підкрадалися усе ближче й ближче. Вони узяли їх у кільце.
Заіржав кінь. Корвін полегшено зітхнув, та обличчя його швидко сповнилося жахом. Лібена озирнулася. Біля підліска мчав Темний Вершник.
Довкола Лібени та Корвіна сполум’янів чорний вогонь. Ора відчула, як чужий крижаний жар обпікав тіло. Огніт у її руках потухнув, ніби чорне полум’я Вершника поглинуло його до останньої іскри. Мітка Рода і Живи запульсувала, наче її протнуло десятком голок. Богиня надривно співала над полем і у голові Лібени.
Розрокотився вибух. Поле охопив чорний вогонь. Лібена впала на траву, закривши голову руками. Здавалося, її шкіра тліла.
— Усе закінчилося.
Її підняли на ноги. Лібена відчула чужорідний жар. Поклик Богині вщух.
Темний Вершник стискав її плече. Вона відсахнулася і спіткнулася об обпечене тіло нікси. З труднощами, але вона запалила огніт. Він осяяв чорне провалля Вершникового каптура. Крізь непроникну чорну димку не було видно навіть обрисів, схожих на обличчя.
— Ми шукали тебе, — Корвін став між Лібеною і Вершником. Нехай князь і звів підборіддя, демонструючи, що Темного створіння не боявся, та меч у його руці тремтів. — Невинну обвинувачують у тому, що вона — Моранова Чаклунка. І лише Темний Вершник може засвідчити інше.
Вершник відступив. Корвін полегшено зітхнув, обернувся до Лібени та підморгнув їй.
— Хочете, аби Темний Вершник свідчив на судилищі смертних? — у голосі Вершника, не молодому, і не старому, вчувався насміх.
— Саме так, — Корвін розпростав плечі.
Вершник гмикнув. Він схилив голову, певно, розглядаючи, як тремтів Корвінів меч.
— Якщо у тебе є душа, і у ній жевріє бодай краплина милосердя, ти підеш із нами, — Ора знову відчула тепло у тілі: сила поверталася до неї.
Темний Вершник, зачепивши Корвіна плечем, підійшов до неї. Навкруг нього звивався темний дим. Ора спробувала не показати відрази, варто було їй торкнутися шкіри.
— Якщо це пастка?
— Не пастка! — відповів Корвін.
Якщо Темний Вершник і почув його, то нічим того не виказав. Димка усе ще оповивала його обличчя, та Лібені здавалося, що він пильно вдивлявся у її власне обличчя. Вона очей не відводила.
— Я врятував твоє життя, — у його голосі не було погрози, та Лібена здригнулася. — Що ж, — він кивнув. — Я багато чув про благочестя осяйних Ор. Якщо Ора підтверджує, що я необхідний лише як свідок, у мене немає причин не погодитися. — Він узяв її руку. Доторк не був ані крижаним, ані обпікаючим — звичайний, як у будь-якого двоєдушника. — На знак довіри я обіцяю показати, де можна знайти твою сестру.
Нутро Лібени застигло. Вона затамувала подих.
— Вони вб’ють тебе. Моя сестра і наслідний принц. Щойно перетнеш Золоті Ворота.
Їй здавалося, він розглядав її долоню, яку тримав у руці. Їй здавалося, що під оповитим тінями вбранням приховувалася така ж людська рука, якою була її власна. Її тіло мало відчувати небезпеку, жар брудної пітьми, що вирувала у Вершнику. Та усе, що відчувала Лібена — лише доторк руки. Так само її міг торкатися князь Корвін або генерал Паллак.
— Що ж, правда високо цінується Вершниками. Я відведу тебе туди, де перебуває твоя сестра, просто зараз.
Корвін усміхнувся. План спрацював. І навіть вдаліше, ніж він передбачав. Із тіні виріс полум’яний рисак. Спалахнув вогняний каракал. Пал підвів Лібену до них, і вона ані миті не пручалася. Та посмішці Корвіна судилося звіятися з обличчя. І справа була не в тому, що його непсподівано охопило відчуття провини.
Він побачив три темні фігури, що виросли з тіней попід розгонистими гілками узліску. І він побачив червону нить. Побачив, як клубок покотився до Пала і Лібени, як спинився біля їхніх ніг і як вони водночас помітили його.
— Ви дивуєте мене кожної нашої зустрічі все більше, — Корвін заплющив очі і стомлено потер перенісся.
Поле запалало червоним полумінням. До ніг Пала та Лібени впали обпалені шматки ниті. Вони не бачили нічого довкола, лише здивовано дивилися на сплетені долоні. Корвін теж нічого не бачив. Він, так і не розплющивши очей, вигадував новий план, бо старий тепер був хіба хтоні на снідання. А тому ніхто із них не помітив, як слідом за червоною ниттю до Вершника й Ори потягнулася чорна.
— Ви із ним не поїдете! — Корвін стиснув руку Лібени. Вона застигла між ними, не наважуючись випустити долоню жодного. — Якщо слова Вершника правдиві, і він знає, де ваша сестра, нехай спочатку доведе, що йому можна довіряти.
Лібена, ледь вчуваючи власне тіло, випустила руку Вершника і дозволила Корвінові відвести себе вбік. Вона усе ще мало чого помічала навколо. Не помітила і того, що Темний Вершник вдячно кивнув Корвінові. Корвін, уже підозрюючи, що наступні слова коштуватимуть йому дорого, сказав — більше кузенові, ніж Орі:
— Нехай передасть через вас свої свідчення. Ви виголосите їх перед Правителем. А, коли Ріну звільнять, можете їхати із Вершником хоч до Брами Мора.
— Най так і буде. Засвідчіть від мого імені, що ув’язнена — не Моранова Чаклунка. Опинись вона й справді у Метрополі, Вершникам довелось би визнати, що усі троє — рідкісні дурні.
Корвін вклонився йому, вдаючи вдячність. Пал розсміявся.
* * *
Стражники більше не з’являлися. Крики ув’язнених лунали вкрай рідко і були короткими, наче свист зведеної над шиєю сокири. Лиш іноді Ріна чула сміх адвоката і радісні вигуки щодо нових виграшів у карти. Дівчина розсудила, що на час присутності делегації із сусідньої імперії катування припинили. Навіть над Морановою Чаклункою. Або ж для розваги делегатів їх і притримали. Адже краще від десерту для Верховного енарея імперії Сонць та Ор могла бути лише голова Темного створіння.
Вергілій з’явився несподівано. Без їжі. Виглядав він незвично — збентеженим.
— Моя пані, — говорив він швидко і тихо. — Я мушу вас попередити: князь Корвін передав, що поїхав із Метрополя. Він почув поклик і сказав, що ви зрозумієте.
— Вергілію, яку угоду ви уклали із князем, якщо слугуєте йому за листоношу?
У коридорі пролунали важкі кроки. Вергілій озирнувся.
— Пам’ятайте: князя Корвіна, князя Івейла та княжни Лукреції немає у Метрополі.
Він розчинився у темряві одвірка.
Музика більше не грала. Єдиним джерелом світла був холодний вогник свічки. Ріна, хоча підозра та уява розквітли, наче троянди у саду Вовчого маєтку у кращі часи, вмовила себе заснути. Хтозна, чи дадуть їй поспати згодом, а чинити опір катам було легше із ясною головою.
Прокинулася вона, почувши крізь сон знайомий, наче перелив дзвіночків, голос. Біля її голови стояла Лія.
— Прокидайся, Ріно, — повторився перелив дзвіночків.
Дівчина різко сіла. Княжна всміхнулася їй ніжно і турботливо — найбездоганнішою з усіх усмішок, що коли-небудь вигравала на її устах.
— Ти як? — запитала Лія.
— Бувало й гірше.
Лія більше не всміхалася. Вона дивилася тужливо.
— Вони не спиняться. Знову прийдуть і катуватимуть тебе.
У горлі став нуд, варто було згадати, як горіли легені, коли Ріну занурювали у крижану воду.
— Вони вб’ють тебе. Правитель дозволив, — у срібних очах Лії стояли сльози. — Якщо не визнаєш, що ти Моранова Чаклунка.
— Якщо я це визнаю, мене точно вб’ють, — Ріна хотіла узяти Лію за руку, та вона затулила руками рота. Крізь її пальці просочився різкий подих. Княжна стала розходжати камерою. Робила вона це, як і завжди, з аристократичною витонченістю: поділ її спідниці не забруднився.
— Ти маєш усе їм розповісти, — вона стала навпроти Ріни, закриваючи світло свічки. — І молити про милість. Інакше тобі не вижити.
Ріна потерла очі. Нуд не вщухав. Тривога скреготіла у грудях. Лія продовжувала розходжати, наче маятник. «Двоповня» виблиснула у слабкому світлі свічки. Всередині Ріни щось обірвалося.
— Ліє, — простогнала Ріна жалісливо, як лише вміла. — Я не знаю, скільки часу тут провела. Скажи принаймні, котра година?
Лія зупинилася у тіні. «Двоповня» більше не вилискувала на її шиї. — Північ, — відповіла вона.
— Звідки знаєш? — Ріна намагалася не видавати нетерплячки. — Тут немає годинника.
— Подивилася дорогою, — відповіла княжна на диво неемоційно.
— Дякую, — Ріна зітхнула, наче дуже хотіла спати. — Передай Правителю, що я заперечую усі звинувачення, висунуті проти мене.
Лія з нею не попрощалася. Варто було їй зникнути за дверима, спалахнуло світло і заграла музика. Мелодія не вщухала іще дуже довго. Так довго, що Ріна, нарешті, змогла провалитися у подобу сну, а, може, й галюциногенного марева.
— Негайно прокидайся!
Ріна негайно прокинулася. Сновиддя, просотане шаховими дошками, залитими кров’ю та багряними місяцями, що виднілися над віттям Великого Древа, зникло. Над нею, ніби скеля, височів Івейл. Ріна вдивлялася у нього уважно, вишукуючи невідповідності — копії ніколи не були ідеальними. Копія Лії мала «двоповню», та не мала кишенькового годинника. Копія Івейла, на перший погляд, здавалася правдоподібною.
— Ріно, — Івейл заклав руки за спину. Він поглянув на неї згори, як і потрібно було дивитися князю на безрідних єдинодушниць. — Так більше продовжуватися не може. Потрібно це припинити.
— Що припинити?
Вона примружилася: вона не знаходила розбіжностей. Жодної. Долоні змокли — всередині зачаїлося слабке жевріння, що Івейл таки прийшов до неї, як мав би прийти батько до доньки (принаймні Ріні здавалося, що батько мав хоча б спробувати). Їй раптом закортіло, аби він погладив її по голові, як гладив Лію. Один-єдиний раз. Саме тепер, коли їй до біса страшно.
— Неврида у крові. Селяни приносять усе більше жертв Морановій Чаклунці. Десятки сердець невинних жертв. І усі — на твою честь, — у його голосі чувся рик.
— Це потрібно зупинити, — Ріна обхопила коліна. У голові лунало «Один або тисяча».
— Я більше не можу приховувати, хто ти мені така, — Івейл похитав головою. — Це вартує Невриді занадто дорого.
— І що ти плануєш їм сказати? — вона вигнула брову.
— Правду.
Ріна здійняла очі на нього. Один або тисяча. Він одного разу уже виміняв її на дві тисячі підданих. Якщо він казав правду, то під загрозою опинилося іще більше життів. Ріна сама собі посміхнулася. Можливо, тепер, коли вона сиділа у запліснявій холодній камері, їй дуже хотілося мати батька, та Івейл ним для неї ніколи не був. І навіть тепер він був більше князем, аніж батьком. Варто було затямити цей урок із першого разу.
— Правду про те, — він гірко всміхнувся, — що я був зачарований тобою, Моранова Чаклунко. Але цьому настав кінець.
Ріна ледь стримала сміх.
— Князю, я глибоко вражена вашими почуттями до мене, — вона схилила голову, наслідуючи панянок із любовних романів обох світів. — Перш ніж я наважуся, скажіть мені один-єдиний раз, та від щирого серця: хто я для вас, князю?
Ріна глянула в очі Івейлові так, як заглядали в очі чоловікам акторки у кіно сорокових років — довірливо та з погано прихованим обожнюванням. Ріна акторкою була не надто вправною, а тому стримувати сміх їй було усе важче.
— Я вас кохаю, — Івейл відповідав їй із пристрасністю, з якою відповідали актори у кіно сорокових років, і навіть обличчя його здавалося майже чорно-білим у присмерку свічки. — Кохав. Поки не зрозумів, що ви — Моранова Чаклунка. Тепер нічого між нами бути не може. Прошу вас, визнайте свою суть. І я зроблю все, аби Правитель вас помилував.
— Князю, я скажу вам це раз і від усього серця, — Ріна усе вглядалася в Івейла, і тепер таки побачила той самий недолік — Івейл, коли стискав руки у замок, лівицю клав вище правиці. Копія Івейла робила навпаки. — Я не Моранова Чаклунка. Натаїр жорстоко обманув вас. Знайте це і пометіться за моє згублене життя.
— Брехуха! — крикнула копія Івейла й оглушливо зачинила за собою двері.
Ріна не стримала сміху. Вона заходилася і не могла зупинитися. Сльози проступили на очах. Вона сховала обличчя у брудних руках, що пахтіли пліснявою, та не могла їх відвести — надто гучно лунав її сміх, який потому став слізьми. Ріна плакала гірко. І чим дужче вона намагалася це припинити, тим голосніше лунали її схлипи.
Спалахнуло світло. Заграла музика. Ріна замоталася у рам’я з головою. Коли сльози нарешті вщухли, вона спробувала заснути.
З’явилися стражники і потягнули її до катівні. Дорогою вона з адвокатом навіть перезирнулися і кивнули одне одному. Ріна помітила, що шафу підпирала не збірка автора В. Петрі, а більш стара книжка, на якій було викарбувано «Оповідки народів підмісячної імперії. Ю. Шпол».
Цього разу у катівні Ріна була не сама. Посеред кімнати тремтіла дівчина. З її брунатного волосся стікала вода. Вона не здіймала очей. У кухві усе ще хиталася крижана вода.
— Завершилися твої страждання, — один зі стражників штовхнув Ріну у спину. Вона не впала. — Знайшлася Моранова Чаклунка.
Почувши ті слова, дівчина звела на стражників великі перелякані очі. У горлі Ріни став кавалок, коли вона впізнала у ній лисицю. Дівчина була не надто старша від Дари — дівчинки, що хотіла стати співачкою. І ця змерзла, перелякана дівчина, певно, теж мала якусь мрію. До того, як потрапила у підземелля Метрополя.
Вона розридалася. Впала на коліна і склала руки у молитовному жесті.
— Я не вона, — її голос лунав усе гучніше щоразу, як вона те повторювала — наче мелодія, яка грала у камері Ріни. — Я не Моранова Чаклунка. Помилуйте.
Вона не дивилася на стражників. Вона дивилася на Ріну.
— Брешеш, лисяча мордо, — стражник штовхнув її ногою. Удар припав на сонячне сплетіння. Дівчина закашлялася, та продовжувала хрипко повторювати, що не була Морановою Чаклункою. — Бреше ж? — стражник підняв її голову за волосся, показавши Ріні її просякнуте страхом обличчя.
— Або брешеш ти. — Другий стражник заломив Ріні руки за спиною.
— Зараз перевіримо, — прогоготав перший. — Став обох до стінки.
У його руках спалахнув огніт. Не такий яскравий, яким був огніт Фелана, або будь-якого іншого старшого субордината — певне, у крові стражника вирувало менше сили. Та виглядав він смертельним. Лисиця зайшлася голосніше. Стражник штовхнув її у голову та наказав змовкнути.
— Пропоную гру, — стражник перекидав огніт з однієї руки в іншу. — Я рахую до трьох. І на «три» ви обидві вказуєте пальцем на ту з вас, хто і є справжньою Морановою Чаклункою. На кого вкажете, ту ми і вб’ємо, а інша залишиться жива. Один…
Лисиця вказала пальцем на Ріну. Ріна ж замислилася, чи вистачило б у неї сміливості засудити іншого до страти, навіть не вагаючись. Та тоді згадала альву, яку через неї кинули до безодні. Ріні здавалося, що всередині неї розполонюється вогонь — як за хвилину до того, як вона спопелила половину Лавариска. Та він швидко згас, щойно прийшло розуміння: смерть була все ж краща за іще кілька діб рок-концерту у камері. Смерті Ріна, на відміну від дівчини поряд, заслуговувала.
Вона не вказувала ані на себе, ані на лисицю. Замість того просто спостерігала, як огніт стражника ставав усе більш полум’яним. Вона зчепила холодні мокрі руки за спиною. Жодна молитва у голову не йшла, та і навряд у тому був сенс. Вона згадала бабуню, їй було шкода, що та її не дочекається. І згадала Корвіна, бо його життя, певне, обірветься за мить опісля того, як сама Ріна впаде у баюру багна посеред катівні. Корвіна їй теж було шкода. Направду, почування, що розполонювалося всередині Ріни, варто було лише припустити, що князь Саверу загине, було сильнішим від простого жалю. Та дівчина струснула головою, звіюючи те відчуття, як крижаний північний вітер звіював листя з тополь. Вона звела підборіддя і затамувала подих. Вона приготувалася до кінця.
Двері розчахнулися. Вергілій обвів усіх присутніх поглядом, що не виказував і краплини цікавості до того, що відбувалося.
— Що треба? — кинув один із стражників.
— Прошу вас розмовляти більш шанобливо із духом-охоронцем Метрополя, юначе, — Вергілій звів гостре підборіддя.
Застугоніли стіни кімнати. Почався землетрус. Стражники впали. Огніт згас. Упала лисиця. Ріна схопилася за стіну. Усе вщухло швидко. Вергілій із тінню задоволеної посмішки спостерігав, як стражники, налякані, якими їм і належало бути у його присутності, звелися, обтрусили забруднений багнюкою одяг і підняли на ноги лисицю.
— Прошу повернути кухарку. Її відсутність на робочому місці посеред дня недопустима, — Вергілій склав шість рук за спиною.
— Переривати допит також неприпустимо! — зі злістю, хоча й безпорадною, відповів стражник.
— Можете обрати будь-яку покоївку із західного крила для гостей. Кімнати делегацій Саверу та Невриди порожні. Слуги гуляють без діла. Проінструктуйте їх, та після того продовжите допит.
Ріна поглянула на лисицю. Та в очі їй більше не дивилася.
— Досить розважатися, дорогенька, — суворо сказав їй Вергілій. — Швидко до роботи. Наслідний принц очікує на морозиво уже п’ять хвилин. І випери форму — це справжня недбалість для служниці столичного замкового комплексу.
Вона присіла у квапливій подобі кніксену та вислизнула із кімнати.
— Віднині прошу не залучати слуг замку до допитів без моєї на те згоди.
Вергілій зник, не дочікуючись відповіді.
Ріну повернули до камери. Дорогою її вдарили об одвірок. Її сильно жбурнули на підлогу, додавши до садна на лобі ще й пошморги на колінах. Двері зі скреготом зачинилися. Спалахнуло світло. Заграла музика.
Ріна розревілася. Вона розхитувалася вперед-назад, закривши руками вуха. Та, навіть якби мелодія вщухла, вона б лунала у її голові іще нестерпно довго, певно — вічність і по тому.
Корвін збудив її, коли музика не грала вже декілька годин і у кімнаті, і навіть у її голові. Правильніше було б сказати, що не збудив — Ріна більше не могла спати. Її тривожили подоби сновидь, що дедалі більше нагадували галюцинації, тому нічого, крім тьмяного холодного вогника свічки, Ріна бачити не бажала. Не бажала бачити облич убитих нею, нехай і опосередковано, альв. Не бажала бачити обличчя втонулого під статуями Темних Богів старого, і обличчя іншого старого, який утратив сина у ніч Великого Полювання. І обличчя хлопчика з відірваною рукою у Малині. І обличчя Севастіана. Та всі вони виринали із тіней у кутку кімнати та дивилися на неї з німим докором. А тоді вони розчинялися у тінях, тіні чорнішали, і, Ріна знала це напевно, тіні мали перетворитися на три темні фігури — на Мойр. Вона розуміла: для неї у них лишилася лише чорна нить. І вона розуміла: вони скоро дарують її. І тоді вщухне музика. І зникнуть осудливі обличчя. Усе зникне. І настане спокій.
Корвін виринув із такої тіні. Ріна вирішила, що він був галюцинацією. Та голос його був реальним.
— Нам час іти.
Ріна з Корвіном погоджувалася. Час був іти.
— Який сьогодні день?
— Ніч, — відповів Корвін. — Двоповня.
Ріна роздивлялась князя. Ні, він не був галюцинацією. І копією не був. Так само мружив очі, так само зухвало всміхався. Мав персні на пальцях. Червоний фрак. І темну окрайку навколо райдужок очей.
— Стражники?
— Я їх підкупив. Ходімо. Потрібно багато чого встигнути.
Він простягнув їй руку. Ріна здійнялася на ноги. Обдала його знову прискіпливим поглядом. Що так, що інак, а Корвін видавався Корвіном. Навіть аромат парфумів був той самий — не найгірший, що їй доводилося чути на чоловіках. Не було жодної риси, що видавала оману.
Він розчинив двері. Коридор порожнів та втопав у тиші. Не було ані криків, ані сміху. Лише негучний храп із камери адвоката. Він спав у своєму величезному різьбленому ліжку під теплими м’якими ковдрами. Обличчя мав безтурботне, ніби йому не ввижалися ані В. Петрі, ані Ю. Шпол, ані усі ті, хто загинув через нього.
Долоня Корвіна була холодною. Він потис її руку — нетерпляче. Крокував безшумно, майже навмання, ніби знав кожен закуток підземелля.
— Куди ми йдемо?
— У Савер, як домовлялися.
Ріна не бачила далі їхніх сплетених рук. Вона вдивлялася у персні, переконуючись щомиті усе більше, що крук таки був справжнім. Та щось її тривожило. Можливо, таким було вовче чуття.
— У столицю?
— Звичайно! Моя Моранова Чаклунка житиме лише у Габорі, — він усміхнувся їй тією бездоганною лукавою усмішкою, якою користувався марудними світськими вечорами.
Ріна спіткнулася.
— Ти називаєш мене так із нашої першої зустрічі. Повтори іще, — Ріні вартувало багатьох зусиль не вирвати руки з його долоні. На його пальцях, вона уже помітила, не було персня з агатом. А Корвін, як помітила Ріна, не мав звички змінювати кільця.
— Моя Моранова Чаклунка.
— Чарівно, — відповіла Ріна, втамовуючи іронію у голосі. — Пам’ятаєш, князю, як у нашу першу зустріч ти пив абрикосове вино і сказав, що воно твоє улюблене?
— Ну, пам’ятаю, — відповів Корвін не так упевнено, як до того.
— Ти ж тоді у мене закохався, чи не так?
Корвін знову просяяв усмішкою. Проникний погляд князя він копіював майже бездоганно.
— У той самий момент, як побачив тебе у маєтку Івейла.
Ріна всміхнулася.
— А я, знаєш, коли?
— Матиму за честь дізнатися.
— Коли ти подарував мені троянду, — вона задумливо торкнулася пальцем підборіддя. — Нагадай, якого ж вона була кольору...
— Як, нестерпна жінко, ти не пам’ятаєш кольору троянди, яку я тобі подарував на знак моїх палких почуттів до тебе?
— Я й справді така нестерпна, — Ріна розвела руками. Вона задкувала, намагаючись опинитися подалі від копії Корвіна. — Ах, згадала! Білосніжна. Дуже красива. От тоді я в тебе і закохалася.
Копія знову усміхнулася, майже як Корвін.
— Ходімо, потрібно іще зустрітися із Темними Вершниками, — він нетерпляче простягнув руку.
— Як? З усіма трьома? — Ріна удала, ніби здивувалася.
— Звичайно!
— А ти підеш зі мною?
— Хіба я можу залишити тебе із ними наодинці? Тобі я вірю, але не їм.
— Моя ти пташко, — Ріна плеснула у долоні. — Так солодко співає і таку нісенітницю.
Копія Корвіна спинилася. Очі його недобре заблищали. Тепер Ріна бачила, що князь точно не був справжнім. Справжній Корвін зблід та схуд за той час, який Ріна провела у Лавариску. У справжнього Корвіна під очима з’явилися темні кола. Справжній Корвін не знімав перснів, які одного разу вже надяг. Справжній Корвін зустрів її не у Вовчому маєтку дев’ять місяців тому. Справжній Корвін не дарував їй білих троянд.
— Князю, повторюю востаннє. Я не Моранова Чаклунка. І до цієї самої ночі, гадаю, ви це знали.
Позаду пролунали важкі кроки стражників. Копія Корвіна зникла.
— От вона, — один із них хижо всміхнувся, його вишкір нагадував вишкір ласки. — Утекла, зараза.
Вони потягли її не у камеру. І не у катівню. Вони потягли її до тронної зали.
Її залишили стояти На чорно-білій мармуровій підлозі, що нагадувала шахову дошку із її примарних галюциногенних снів. Ріна подивилась собі під ноги, а тоді видихнула і поглянула в юрму. Усі вони були тут: змій, крук і вовки. Були Верховний енарей імперії Сонць, Ори та Правитель.
Усе вказувало на те, що, як і у її примарних галюциногенних снах, чорно-біла підлога мала залитися кров’ю.
Розділ 19
РІНУ ПРОТНУВ ЗДОГАД:
ЗАРАЗ ВОНА ПОМРЕ
— Осяйна Оро, ви впевнені у тому, що слова Темного Вершника правдиві? — обличчя Правителя, здавалося, побагряніло від гніву. Та під шаром пудри і рум’ян розгледіти було складно.
Лібена намагалася не опускати очей. Її долоні змокли. Вона стояла посеред чорно-білої підлоги, схожої на шахову дошку. Замкове склепіння повисало над нею, ніби голодні хижаки над здобиччю, дочікуючись, коли з неї повільно витече життя.
— Упевнена, — вона ледь змогла виштовхати одне слово крізь пересохлі від хвилювання губи.
— Чому? — Правитель зіщулив маленькі темні очі.
Лібена поглянула на сестру та Верховного енарея. Сестра дивилася на неї стривожено. Верховний енарей — з дивною сумішшю гніву та розчарування. Вони обоє не розуміли, як Лібена могла відпустити Темного Вершника, як дозволила словам зійти з його примарних вуст до того, як серп відтяв його оповиту темрявою голову. Вони іще не знали, що серп Лібена загубила. Так само, як не знали, що навіть якби він у неї був, Вершника усе одно не вбила би. Вона відчувала самотність. Це було вперше, коли Лібена мала секрет від сім’ї. Це було вперше, коли вона усвідомила, що має цей секрет від них оберігати.
— Достатньо! — Верховний енарей звів руку, ніби не Правитель, а він міг повелівати придворними. — Чи Правитель Підмісячної імперії має сумніви щодо чесності Осяйної Ори імперії Сонць?
— У жодному разі, — Правитель стиснув бильця трону. — Але як і наші брати з імперії Сонць, я не вірю Темним тварюкам.
Лібена стала коло сестри. Вона не зводила очей, уникаючи зустрічатися поглядами з Верховним енареєм.
— Ведіть єдинодушницю, — наказав Правитель. — І несіть Вінець правди.
У залі запала тиша. Ані шерхіт спідниць алюрних пань, ані дзвін келихів, ані скрип пір’я писарів — жоден звук не злітав над могильною тишею, яка залягла у замку. Навіть крізь вікна не долинало відгомону жвавих вулиць Метрополя.
Мовчали й вовки. Івейл стиснув губи, зчепив за спиною руки і понуро дивився просто себе, ніби відмовляючись реагувати на події, що розгорталися перед ним. Корвін презирливо скосив на нього очі.
Лія прикрила рот рукою, вона стискала долоню Фелана. Старший субординат не здіймав погляду від підлоги, що от-от мала залитися кров’ю.
Коли Корвін перевів погляд на Натаїра, той всміхався йому, і здавалося, ніби з його ікл зараз поструменить отрута.
Ріна стояла біля престолу на самоті, ще не зрозумівши: їй щойно винесли смертний вирок. І було в ній щось відчайдушно непохитне. Вона, здійнявши підборіддя, не зводила очей з Правителя. Та ця маска пішла розколиною: її руки затремтіли і вона схрестила їх на грудях.
— Ваша величносте, я виконав умови. Відпустіть панну Безрідну, — Корвін порушив тишу. Його голос луною здійнявся під склепіння замку, змушуючи здригнутися більшість присутніх.
— Князю Корвіне, — криво всміхаючись, Правитель звернувся до крука, — якщо ти, єдинодушниця і Темний Вершник говорите правду, хіба Вінець їй нашкодить?
Він звівся з трону, підійшов до Ріни. Дівчину оповило холодом. Тіло брав дрож. Правитель узяв її за підборіддя, обрубком пальця торкаючись нижньої губи. Він прикипів поглядом до її очей.
— Чим же ти звела з розуму трьох князів Підмісячної імперії? Твоє ім’я не Ліліт? Оповідки кажуть, що у неї також були сині очі, що виблискували яскравіше від сапфірів. Ці очі ти попросила у Морани, чаклунко?
Він різко відпустив її і відійшов. Ріна, ніби залишившись без опертя, похитнулася.
— Церемонію дізнання проведемо негайно!
Залом рознісся шепіт, та ледь розбірливий. Придворні захвилювалися, втім, помірно, стримано, щоб не роздратувати Правителя і не змусити його величність надягти Вінець правди ще й на їхні голови.
— Просто спостерігатимеш, як Вінець розчавить їй голову? — прошепотів Корвін Івейлові на вухо.
— Ти ж сам засвідчив, що ясно бачив, як Ріна порізала себе лезом, і присутності Морани не відчув, — відповів йому князь Невриди.
— Ріна має рацію: ти їй не батько, — прошипів крук.
— Тату, зроби хоч щось, — ледь розбірливо промовила Лія. Івейл ніби й не чув її.
Вона, Фелан, Дан і Корвін перезирнулися.
Ріна оглянула залу. Їй здавалося, що присутні уникали дивитися їй в очі. Серце підгонив страх, і воно роздирало груди. Тіло не слухалося. Чорне склепіння зали, Велике Древо і чорно-біла підлога почали розпливатися.
Ріну протнув здогад: зараз вона помре.
І бабуня її більше не побачить. Корвін помре за мить після неї. А її батько просто спостерігатиме, як її кров заливає підлогу.
Очі запекло. Дівчина докладала значних зусиль, аби не дозволити жодній краплині пролитися. Можливо, вона мала сьогодні померти, та померти із червоними очима до її планів не входило. Вона зробила глибокий вдих та розправила плечі.
З надією, яку не хотіла відчувати, вона знову поглянула на Івейла, а тоді на Лію та Фелана. Вони усе ще уникали зустрічатися із нею очима. Тоді Ріна поглянула на Корвіна, очікуючи побачити підбадьорливий усміх. Та страх у його очах вибив останнє повітря із її легень, а тоді і ґрунт з-під ніг. І надія остаточно її полишила.
Що ж, змія вкусила себе за хвіст. Ріні вдалося уникнути смерті на площі Нура, і над безоднею Лавариска. Та вона нагнала її у тронному залі Метрополя. Дівчина відчула, що більше не може стояти. Чорне склепіння, Велике Древо та чорно-білу підлогу затягнуло мороком.
— Правителю, прошу вас, згідно з законами, мені, як князю, дати панні Ріні напутнє слово, — почула вона крізь морок. Корвін підхопив її.
— Не пригадую такого закону, — Правитель звів брови.
— Засуджений до страти може просити напутнього слова у свого князя. А ми, очевидно, сьогодні присутні на страті, — Корвін промовив це голосно, і у його словах вчувався насміх.
— Та вона не піддана твого князівства.
Порухи Корвіна стали звично неквапливими та плинними. Він ніби зайняв місце блазня, що розважав публіку бравадою, помежованою із безумством. Та він продовжував тримати Ріну сталевим хватом, хватом крука, який не готовий був так просто віддавати здобич гієнам.
— Із усією повагою, Правителю, та єдинодушниця пройшла у Прихований світ крізь Браму на моїх землях. Я визнаю її моєю підданою, — Корвін скосив очі на Івейла.
Правитель теж поглянув на Івейла.
— Це правда, — озвався замість князя Фелан. — Ми знайшли її на кордоні Невриди поблизу Північної Брами.
— Якщо так, — Правитель розвів руками, — не заважатиму черговому дурному виверту. На те ти тут і є, юний князю Саверу.
Корвін зобразив винахідливий поклін, а тоді пригорнув Ріну ближче, наблизивши уста до самого вуха.
— Душе моя, прийшов час виконати твою частину умови. Вірогідність того, що ми залишимо цю залу живими, мізерна, та потрібно принаймні спробувати. Тому я прошу тебе збрехати. Бреши, Ріно. Від цього залежить твоє і моє життя. Бреши відчайдушно, тому що нехай краще червоним паленітимуть твої щічки, аніж наша кров на підлозі.
Він підморгнув їй і поцілував у чоло.
— І пам’ятай: якщо князь Саверу не зможе тобі допомогти, замість нього прийде Темний Вершник. І дух-охоронець його не зупинить.
Він відійшов до решти князів енергійною легкою ходою.
Ріна залишилася одна. Юрма змазалася єдиною пістрявою плямою. З плями вийшов придворний, особливо пістряво вбраний, змазаний білилами і навіть рум’янами. Він виніс Вінець правди на оксамитовій подушці. Це була корона, схожа на корону будь-кого з князів. Один її різець був простим платиновим, як різці корони князя Невриди, другий — схожий на гостре ікло, як різець корони Натаїра, третій — наче кручий кіготь, четвертий — як плавник рибини, п’ятий був схожим на вістря оленячого рогу, а шостий нагадував крило жука, що застигло у польоті. Її обруч був вкритий тьмяними шипами. Тьмяними вони були тому, що ніхто не потурбувався тим, аби відмити з них кров і шматки засохлої плоті.
Вінець був крижаним і важким. Він стиснув голову. Ріні відтяло дух. Навіть удари серця, гучні і часті, змушували шипи дужче впинатися у голову. Скронею вниз, по щоці, потекла крапля.
Їхні з Натаїром погляди зустрілися. Князь прослідкував, як Ріна витерла з шиї краплю крові і витерла руку об просякнуту брудом обрядову сукню. Здавалося, він затамував подих. Стояв князь Кабірії, стиснувши кулаки. Можливо, причина була у кількох безсонних ночах, можливо, у тому, що Ріні потьмарився розум, та ненависті у його очах вона не побачила — лише застиглий жах. Дівчина криво йому всміхнулася. У Зовнішньому світі було певним чином заведено звинувачувати колишніх у всіх бідах, аж допоки колишнім не ставав наступний чоловік. І Ріна звинувачувала. Вона насолоджувалася тим, як на обличчі Натаїра усе ясніше з’являлось усвідомлення того, що він виніс їй смертний вирок. Вона усміхнулася ширше. Він нервово облизав уста, правильно розгадавши її намір. Якщо Ріні судилося згинути в безодні забуття, він стане першим, кого вона потягне за собою.
Перед Ріною розстелили величезний шмат поліетиленової плівки. Стражники поставили її на коліна. Дівчина розглядала прозорі брижі. Думка про те, що у Прихований світ Корвін міг доставити плівку власноруч, як і безліч інших контрабандних речей, змусила її всміхнутися.
— Правителю, — Натаїр виступив, шкутильгаючи, уперед і низько вклонився, приклавши руку до грудей. — Якщо князь Саверу не ладен привести Темного Вершника, то дозвольте це зробити мені. Я з радістю допитаю його особисто.
Правитель розвернув до нього голову. Розвернув повільно, бо вона втопала у жирових брижах, що звивалися довкола шиї, як гади довкола шиї Натаїрового батька. Він розглядав князя Кабірії пильно, ніби намагався упізнати.
— Немає потреби.
Натаїр знову вклонився. А коли здійняв голову, гостра, ніби серп молодика, посмішка протнула його понівечене обличчя.
— Тоді подаруйте мені честь ставити єдинодушниці запитання.
— Розумію. Ти прагнеш сатисфакції, — кивнув Правитель та вичавив щось віддалено схоже на сміх. — Що ж, князю Кабірії, розваж себе і нас.
Корвін спопеляв Натаїра поглядом. А тоді подав Данові знак. Генерал прослизнув до вовків і з галантною усмішкою поцілував Лії руку. Вони із Феланом ледь чутно сперечалися, але тоді, водночас поглянувши на княжну, узяли її попід руки та вивели із зали. Корвін зітхнув — приречено — а тоді ступив крок уперед. Темний вогонь не встиг спалахнути у його руках. Князь Невриди стиснув його плече. Корвін скинув його руку, та Івейл перетнув йому шлях. Він нахилився до нього так близько, що панянки, які стояли поруч, красномовно перезирнулися і захихотіли. Князь Невриди щось прошепотів князеві Саверу — чого панянки не почули, як не намагалися. Корвін подивився на Івейла приголомшено.
— Принаймні тепер вона винна тобі менше, чи не так? — Івейл вдоволено примружився.
Корвін йому відповів, та панянки уже не почули, що саме, але добре роздивилися, що Причинний князь шепотів щось з обличчям двоєдушника, який із насолодою протнув би князя Івейла мечем. І не раз.
Поліетилен шурхотів під ногами Натаїра. Він застиг над Ріною, як застигала змія перед стрибком. Вцілілими пальцями він узяв її за підборіддя. Дівчина ударила його по руці. Позаду почулося скреготіння зброї стражників. Князь наказав їм не рухатися.
— Якщо я врятую твоє життя, ти станеш переді мною на коліна добровільно? — запитав він, торкаючись обпеченим пальцем щоки. — Як ставала у Зовнішньому світі.
— Врятуй, тоді й побачимо.
Натаїр гмикнув і випростався. Виглядав він так, ніби щось задумав.
— Єдинодушнице, ти уклала угоду із Темною Демоницею?
Скронями струменів піт. Та то був холодний піт. Залою лунали голоси: перелякані згадкою про Морану, але й нетерплячі, бо придворні бажали почути відповідь, а понад те — побачити наслідки відповіді. Задзеленчали монети — хтось впустив гроші, намагаючись зробити ставку.
— Ні.
Вона заплющила очі. Вінець холоднішав. Сталь обпікала. Та жодний із шипів не увігнався в голову. Натовп, наче зграя звірів, заревів. Ріна розплющила очі та відшукала у юрмі Корвіна. Князь Саверу їй кивнув. Вони одночасно зітхнули — полегшено. Очевидно, брехня, якщо її промовляти заради укладеної угоди, Вінець правди брехнею не вважав. Натаїр пройшовся перед дівчиною, заступивши Корвіна.
— Ти укладала угоду із Темним Демоном?
— Ні, — впевненіше відповіла вона.
Натаїр їй підморгнув. І, перш ніж Ріна встигла вглядітися у його обличчя пильніше, аби переконатися, що те їй не примарилося, він обійшов її та став перед Правителем.
— Ваша величносте, визнаю, це несподівано, проте смію заявити, що подальший допит не має сенсу. Якщо ця жінка не укладала угоду із Мораною та Мором, вона не може мати темну силу.
— Праві були енареї, коли пророкували, що кожен князь Кабірії помре через жінку, — гнівно відповів Правитель. — Кохання потьмарило тобі розум. Те, що вона не укладала угоди із Темними Демонами, не робить її безневинною. Став правильні запитання, інакше це зроблю я сам.
Натаїр вклонився. Три пальці, що залишилися на його руці, затремтіли. Він знову став перед Ріною. Якийсь час не здіймав очей. Дихав він важко. Його вуста були стулені у тонку побілілу нить. «Вибач. Я зроблю це швидко». Ріна не була впевнена, що ті слова їй не почулися. Князь Кабірії зволікав іще кілька митей, а тоді зійшов із поліетилену. Його очі потемніли.
— Ріно, ти — Моранова Чаклунка?
Залу огорнула нежива в’язка тиша. Ріна опустила погляд. Її губи застигли напіввідкритими, так і не промовивши «ні». Серце пропустило удар. Можливо, справа була не в угоді, яку вони уклали із Корвіном. Можливо, справа була у формулюваннях, які добирав Натаїр. Темні Боги, хоч їх демонами назвати, а хоч би й фейрі, були по суті своїй Богами. А вона, що так, що інак, була Морановою Чаклункою. Дівчина здійняла на Натаїра погляд. Зелені його очей не було видно за чорними, наче безодня, зіницями. У його очах стояли сльози.
Ріна відвернулася. Якщо її життя і добігало кінця, то не його обличчя вона хотіла побачити останнім. Корвін, здавалося, горя Натаїра не розділяв. Навпаки, він їй всміхнувся. Князя Саверу можна було б звинуватити у байдужості, проте її ім’я з його передпліччя зникнути не могло, а, отже, одним ударом коси смерть мала зітнути голови їм обом.
«Ні», — одними устами промовив він.
Ріні не залишалося нічого, крім як повторити те слово.
Вінець правди став важчим і холоднішим. Перехопило подих. Кисень ніби отруїв легені. Ріна сперлася руками об підлогу, стискаючи поліетилен. Зала змеркла перед очима.
— Дихай, — почула вона, а тоді відчула, як Вінець зняли з голови.
Вона відштовхнула Натаїра. Випручавшись із його холодних рук, вона стиснула тканину червоного фрака. Вдихнула глибше повів не найгірших парфумів, які вчувала на чоловіках. Відчула руки на спині — вони повільно гладили, підказуючи, як відновити дихання.
— Правителю, я прошу вас визнати Ріну Безрідну підданою Саверу, як її визнаю підданою я.
Ріна знову могла дихати. Знову могла бачити замість пістрявої плями окремих людей, а замість мороку — високе склепіння. Правитель, так само тельбатий, розмальований товстим шаром пудри і рум’ян, дивився на неї незадоволеними маленькими очима. Верховний енарей імперії Сонць, а за ним і Ори, зникли у задніх дверях зали.
— Розбирайтеся самі, — Правитель махнув рукою. Він відкинувся на оплічник і ніби розтікся троном.
Ріна помітила Натаїра. Він стояв зовсім поруч, усе ще блідий, та знову розгніваний. Помітила Івейла, що ступив уперед, та завмер, варто було Корвінові звести руку.
— Ти ж моя піддана? Ріно, прошу, скажи «так», — на останньому слові він їй підморгнув. — У тебе ж, здається, усе одно немає іншого виходу.
Вона скосила очі на його передпліччя. Так, таки не було.
— Так, я визнаю себе підданою князівства Савер та князя Корвіна із роду Каганів, — дівчина поглянула на Івейла. — І жодного іншого князівства більше!
Придворні, зрозумівши, що порція катувань на сьогодні завершена, зааплодували з відчутним полегшенням — окрім тих, хто ставив на смерть Ріни та втратив чималі суми. Їхні думки уже розтікалися нічними коридорами разом з опіумними парами, у яких вони могли забутися, провалитися у забуття і випалити із пам’яті події дня, який минув.
Корвін підштовхнув Ріну до виходу. Івейл дивився під ноги, очевидно, прощаючись із мрією назвати її своєю спадкоємицею та якнайвигідніше видати заміж за одного з вельмож, який нічого, окрім венеричних захворювань самій дівчині та гемофілії, уже її дітям, подарувати не міг.
Вона зволікала, сподіваючись, що Івейл зведе погляд та хоча б скромно натякне на те, що втішений від того, що мізки його доньки не розтеклися поліетиленом. Та Івейл відвернувся та зник у юрмі.
— Іди прямо. Тримай голову високо. Не плач на очах у своїх ворогів. Нехай залишаться ні з чим.
Їх супроводжували погляди придворних, коли Ріна і Корвін обігнули стовбур Великого Древа, перетнули тронну залу і вийшли у двері. Лише покинувши приміщення, вони могли полегшено зітхнути.
Попереду тягнувся довгий чорний коридор. Викладені камінням на стінах ниті — біла, червона і чорна — вихляли у темряву, де приховувалися двері, за якими їх очікувала свобода. Відносна, як і будь-яка свобода у Прихованому світі. Їхні з Корвіном кроки — енергійні, та не занадто, аби не здатися квапливими — розливалися луною. Луна перетиналася із ударами серця, щосекунди усе гучнішими.
— Стій!
Один удар серця запізнився, щоб потім розкотитися канонадою.
Натаїр вибіг із тронної зали, розштовхуючи придворних, які траплялися йому на шляху.
— Не спиняйся, — Корвін стиснув її руку.
Але Ріна спинилася і обернулася, як завжди обертаються жертви хижаків перед тим, як кинутися геть. Натаїр наближався, нехай і кульгаючи, та стрімко. Його божевільний погляд не сходив з їхніх з Корвіном зімкнутих рук. Сивина, що майже повністю вкрила скроні князя, відливала у блиску свічок, наче тонка сталь.
— Ти припускаєшся помилки, — він дихав важко, намагаючись приборкати лише йому одному відомі почуття. Голос його зірвався на хрипкий шепіт.
Позаду Натаїра почали стікатися, наче мухи довкола розбитого слоїка конфітюру, придворні, які відчували солодкий смак скандалу.
Ріна зціпила зуби. Слова спопеляли її зсередини. Полум’я спопеляло її зсередини. Воно розполонювалося із кожним кроком Натаїра. Ріна практично чула, як із вигромом на князя обвалюється важке чорне каміння після того, як чорний вогонь утовче його у стіну. Корвін знову потиснув її руку, можливо, вчуваючи жар, що палав під шкірою, а, можливо, не згірше від Ріни знаючи: ні слова, ні полум’я не потраплять у ціль.
— Ми потисли одне одному руки. Ми поклялися, що будемо разом, поки смерть не розлучить нас, — Натаїр протягнув руку, ніби намагався витягти Ріну із заледенілої ополонки, у яку, він вважав, вона втрапила через необачність.
— Натаїре, — Корвін спостерігав за тим, як тремет протинав його простягнуту правицю. — Ріна знає, що такі угоди укладаються не просто рукостисканням.
— Стули дзьоба, блазню!
— Але смішний тут лише ти, — відповів Корвін тоном, яким вгамовували безумних, або дітей — або безумних дітей.
— Ріно, іще не пізно. Я прийму тебе назад, — він нетерпляче потиснув пальцями.
Ріна відпустила руку Корвіна і зробила крок до Натаїра. Юрма довкола них, наче один організм, зітхнула. Поміж них з’явилися Дан, Фелан і Лія. Корвін похитав головою. Коракс і субординат спинилися.
— Ти вбивав на моїх очах. Ти погрожував моїй бабуні смертю. Ти відправив на смертну кару мене.
Ріна підійшла ближче. Простягнута рука торкалася її грудей.
— Я. Тебе. Ненавиджу.
Натаїр прибрав руку, наче обпікся. Та темне полум’я не палало довкола Ріни. Воно заледеніло, ніби озеро довкола Люцифера на дні Дантового дев’ятого кола. Дівчина відчула, як її рукава торкнувся рукав Корвіна. Він спинився поруч.
— Ти не розумієш, що верзеш! — обличчя Натаїра розітнулося гримасою болю. Голос надривно тріснув. — Ти ж кохаєш мене.
— Я тебе не кохаю.
Ріна промовила ці слова легко. Уперше за два роки у Зовнішньому світі та майже дев’ять місяців у Прихованому це було легко.
Натаїр розсміявся. Юрма за його плечима розсміялася луною. Та Натаїр швидко змовк. Із запізненням змовкла і юрма. Настала тиша, що могла б зватися найгнітючішою з усіх, які бували за життя Ріни.
— Шльондра ти, Ріно Безрідна. Брудна повія, — промовив Натаїр стомлено.
Все відбулося швидко. Корвін ударив Натаїра, перш ніж хтось із придворних встиг зітхнути від удаваного переляку або невдаваного захвату. Удар був швидким та сильним. В обличчя.
Натаїр упав. Придворні з лементом розійшлися, не заважаючи князеві розтягнутися на підлозі. Натаїр сплюнув кров.
— Ходімо, душе моя, — Корвін втер кулак об лацкан фрака.
Він стиснув її руку. Сильніше, ніж до того. Спинятися він їй більше не дозволив. Вони попрямували геть із замку. Дан послідував за ними.
Лія хотіла наздогнати їх, та на плече їй лягла рука князя Невриди. Княжна та старший субординат поглянули на нього. Івейл проводжав Ріну поглядом, скрушним, але твердим в ухваленому рішенні.
— Ти пошкодуєш! — крикнув Натаїр, нарешті звівшись на ноги.
* * *
Ріна терла очі. Справа була не в сльозах — після кількох діб у темряві метропольських підземель сонця сліпили до болю. Звуки міста розтиналися, ніби залпи гармат. Запахи спочатку одного кварталу, потім іншого — важкі, дурманливі — викликали нудоту. Ранок стояв холодний, та фрак Корвіна швидко просочився її потом. Ріну брала лихоманка.
Їй не вдавалося розрізнити дороги. Світ за межами темниці нагадував полотна прецизіоністів — нагромадженням геометричних фігур, у яких не можна було розрізнити живих істот. На живих істот Ріна увесь час таки наштовхувалася, допоки Корвін не узяв її під руку і не потягнув у темні малолюдні вулички вдалині від центральних кварталів.
Двері одного з будинків зачинилися за ними. Почувся ляскіт. Ріна здригнулася.
— Відкоркували ігристе вино, — пояснив Корвін.
Вони минули голосно гиготавших панів, розодягнених у найкращі костюми, та пань, більше роздягнених, аніж розодягнених.
Приміщенням розійшлася музика. Гучна і швидка. Ріна знову здригнулася.
— П’ятий «Угорський танець» Брамса, — сказав Корвін.
Вони здійнялися засланими килимами сходами, повернули у дальній коридор. «Угорський танець» стих, ледь Корвін закрив за ними двері темної кімнати. Гардини, щільні та квітчасті, він не розчахував. Замість того запалив кілька ламп, що сповнили кімнату м’яким спокійним світлом.
— За дверима ванна кімната. Одяг і їжу скоро принесуть.
До кімнати прослизнула дівиця — ласка — теж більше роздягнена, аніж розодягнена. Вона подарувала князеві широку усмішку, яку можна було визначити як голодну. Ріну вона окинула оком, спочатку прискіпливим, а тоді співчутливим. На ліжко вона склала чималий пакунок і, не промовивши ані слова, зникла за дверима.
— Ти мене до борделю привів?
Ніби у найкращих традиціях любовних романів, це була невелика кімната з одним великим ліжком. На стінах висіли малюнки фривольного змісту та інструменти утіхи для гостей, які перед задоволенням надавали перевагу болю. Корвін зайняв крісло біля вікна та закинув руки за голову.
— Душе моя, ми знаємо одне одного стільки часу, а ти все ще такої низької думки про мене.
— Але це дійсно бордель, — Ріна провела пальцями по батогу, що висів над ліжком.
— Бордель, — він стенув плечима, спостерігаючи, як Ріна дістала із приліжкової комоди змотану мотузку. — Найбезпечніше для нас місце у Метрополі. Я колись надав власниці послугу. Вона мене обожнює.
Дівчина зморщилася і жбурнула мотузку назад до комоди.
Ріна виявила, що плескіт води нестерпний. Іще нестерпнішим був сам її вигляд. Дівчина сиділа на підлозі ванної кімнати, вмовляючи себе принаймні вмити обличчя. Та відчуття води на шкірі було найнестерпнішим з усього. Їй перехопило подих. Знову здавалося, ніби схопили за шию та занурили у крижану кухву. Та цього разу їй точно забракне повітря. Та найгірше було не те. Ріна не могла відтерти кров, грязюку та сморід підземель. Як не змиє цей пах, коридори підземелля переслідуватимуть її усюди — чи то у борделі, чи то у князівських покоях.
Корвін спостерігав за нею, спершись об одвірок. Він пройшов до ванної, змочив рушника, сів напроти і, починаючи з долонь, почав відтирати грязюку. Повільно, зупиняючись, коли їй бракло повітря, коли рушник ставав зовсім чорним. А тоді він приніс іще рушників і усе повторилося.
— Залиш мене одну, — промовила вона, забираючи у Корвіна останній чистий рушник.
Князь Саверу почув, як клацнув замок у дверях, потім — довгу тишу, таку ж в’язку, якою була грязюка, змішана з потом на рушниках. Опісля тиші почувся хлюпіт води.
Коли Ріна вийшла, на її мокрому обличчі не залишалося ані сліду перебування у темниці Метрополя. Як не враховувати синців під очима, садна на лобі, а ще могильного мороку в очах.
У двері постукали. Вона здригнулася. Корвін нечутно вилаявся.
— Карамелько, відколи ти обзавелася звичкою стукати?
Карамелька заглянула, ніби могла побачити щось, чого ніколи не бачила у цих стінах, і тільки потому увійшла. Вона застигла перед Корвіном, тримаючи тацю з наїдками, ніби була служницею у маєтку. На Ріну вона поглянула з осторогою. Дівчина кивнула ласці і вказала на стіл коло вікна. Карамелька розклала усе так красиво, як тільки уміла, а тоді застигла, чинно склавши руки.
— Можеш говорити. У мене від Ріни секретів немає. Здебільшого.
— Олень, той, що зі шрамом, учора був тут. Усамітнювався з вовком, що схожий на князя Невриди.
Корвін і Ріна разом скинули брови. Карамелька, відчувши таку увагу, прибадьорилася, вчула себе розкутіше і стягнула зі столу пампушку.
— Він сказав був вовку, що більш у Метрополі залишатися не буде. І що їде додому, — продовжила вона, жуючи. — А вовк йому відповів, що той може відпочивати, поки ВІН не дасть знак. Олень тоді знову плакав, як дівиця. Та вовк сказав йому, що, як той хоче отримати те, про що вони домовлялися, то нехай підтирає шмарклі та готується. Тільки не сказав, до чого йому треба готуватися.
Карамелька доїла пампушку. Погляд її метнувся до чашки чаю. Ріна її підсунула, і ласка вихилила її у два ковтки. Відчувши себе уже зовсім у своїй тарелі, вона присіла на бильце крісла Ріни і провела рукою по її ще мокрому волоссю. Ріна знову здригнулася. Карамелька зіскочила з крісла і завмерла посеред кімнати, знову склавши руки.
Князь дістав мішечок з грошима. Карамелька підхопила його і з найрадіснішим виглядом вислизнула з кімнати.
Ріна, ледь її кроки вщухли, розповіла Корвінові, чому із темниці повернулася уже без переломів. Вираз обличчя князя протягом розповіді ставав усе похмурішим.
— Щось насувається, — Корвін потер чоло. — І це щось, за чим стоїть не лише Натаїр.
* * *
Над околією столиці зійшла заграва. Вчувся вибух, тоді другий і третій. Містяни з центральних районів сполохано підняли голови. Однак з динаміків розмірений хрипкий голос оголосив: «Реорганізація ресурсів у робітничому кварталі. Просимо зберігати спокій і повернутися до своїх справ». Повітря сповнилося запахом випічки, тубероз, лаванди і резеди, а ще — розкішних парфумів та запорошених килимів.
Пролунало іще чотири вибухи, та голів не здійняв більше ніхто. Ніхто, окрім князя Саверу та Ріни.
Вони рушили спочатку квапливим кроком, а тоді побігли назустріч ґвалту, що лунав усе гучніше, чим ближчими до робітничого кварталу вони були. Гомін юрби навіснішав. Вибухи гриміли один за одним. Слабка заграва над дахами будинків перетворилася на чіткі обриси охоплених вогнем приміщень. А тоді ґвалт затих.
Чоловік виліз на стіну, що відділяла квартал робітників, просякнутий смогом і дьогтем, від вишуканого, поґратованого вилисками золотої Правителевої статуї кварталу середнього класу. У нього полетів огніт, та чоловік спритно відхилився, перестрибнув ворота і зависнув на їхньому вістрі, тримаючись однією міцною напрацьованою рукою. Спалахнуло полум’я. Ворота проскреготали. У них з’явилася обвуглена діра. Чоловік знову зліз на стіну.
— Свободу мешканцям робітничого кварталу!
Перш ніж у нього полетів десяток палаючих стріл, він знову сховався, а тоді, сміючись, знову видерся на ворота і прокричав:
— Рівність мешканцям робітничого кварталу!
Корвін виліз на стіну збоку та простягнув Ріні руку. Перше, що вона побачила — палав склад. Друге — обгоріле тіло жінки, розпластане на вкритій випаленими ямами землі. Воно ще диміло. Спідниця її сірої брудної сукні, що допевне брудною стала задовго до фатального дня, задерлася, оголивши те, що лишилося від ніг.
Десятки чоловіків, жінок та дітей, уже мертвих, стягували у єдину купу — ніби мішки зі сміттям. Стягували іще живі чоловіки, жінки та діти, чиї шиї були оповиті пельнітами. Вони тягли трупи за залишки ніг та рук покірно, потупивши очі. Голови мертвих гучно билися об скривавлену бруківку. Терпкий чад гару, важкий, млосний запах спалених тіл просочував повітря, осідав на одязі та волоссі.
— Свобода! Рівність! Братерство!
Це були останні слова, які вигукнув бунтівник. Кілька огнітів збили чоловіка з воріт.
Стражники кинули у купу тіл огніти, і купа спалахнула, наче багаття, запалене на честь Богів. Для яких саме Богів його запалили, було незрозуміло, бо що Род і Жива, що Мора і Морана таких жертв не вимагали. Ні у Зовнішньому, ні у Прихованому світах.
— Ми помремо, та це буде прекрасна смерть, — неголосно промовив Корвін.
Ріна кинула на нього погляд. Відблиски багаття грали на обличчі князя, ніби софіти оперети тієї ночі, коли вона вперше почула ці слова від нього. Він помітив її погляд та похитав головою.
— Я не маю до цього стосунку.
Ріні здалося, Корвін сказав це не без жалю.
Вони крокували геть швидко, віддаляючись від жару горілих складів та вогнища з людських тіл. Ріна озиралася до стіни робітничого кварталу, і щоразу в її очах пломеніло менше страху та більшало злості. Князь Саверу не озирався, та очі його теж блищали. Та блищали не лише гнівом, а ще й цікавістю.
Над їхніми головами прошипів вуличний ліхтар.
— Намагайся цим не дихати, — він протягнув їй хустину, а сам затулив ніс рукавом.
Ріна намагалася не дихати, та все ясніше відчувала нав’язливий запах випічки, тубероз, лаванди й резеди, а ще розкішних парфумів та запорошених килимів. З кожним вдихом злість її відступала, вона все менше думала про долі тих, хто залишився за стінами кварталу.
— Довгих років Правителю Підмісячної імперії! — долинули сповнені обожнювання голоси за стіною.
Кінець другого тому
ПОДЯКИ
Я дякую захисникам і захисницям України за те, що українське слово й українська література продовжують жити. Я і мої колеги докладаємо усіх наших скромних зусиль задля того, аби українських книжок ставало більше, аби сусідня «вєліка література» зникала з інфопростору. Проте жоден із нас не був би спроможний на це, якби ви щодня і щоночі не берегли наші життя. Дякую вам за це.
Я дякую моїй мамі за те, що радіє моїм успіхам більше за мене і розділяє біль моїх невдач. А ще за те, що не рухає мої чернетки, навіть аби протерти пил (колеги письменники зрозуміють, який то біль, коли не можеш віднайти ту саму сцену, яку написав два роки тому, але яка конче необхідна саме тепер).
Ірі — за спорідненість душ. За посиденьки за несмачною піцою, яку я купила в супермаркеті на розі. За те, що зберігаєш пароль від мого гугл-диску, де лежать усі версії «Двоповні» про всяк випадок.
Артемові Адаменку, засновнику Першого українського фан-клубу українських авторів «Пірнай у слово». Ти створюєш дуже важливі проєкти. Я мрію, аби кожен читач «Двоповні» дивився твої відео і дізнавався нове про сучасних українських авторів.
Команді Litosvita: Марії, Ірині, Юлії, Ірині, Тетяні, Марині і двом Микитам. За кожен день, який працюємо пліч-о-пліч. Тані — за літри кави, які ти мені купляла після безсонних ночей редагування, і за «промотування» «Двоповні» у київських книгарнях. Юлі — за почуття гумору, яке рятувало мою менталочку. Ірі — за найкращу ніч у чистилищі, яку ми провели на сусідніх поличках (нічого кримінального, чесно). Марині — за непохитний спокій, яким ти оповиваєш офіс, щойно в ньому з’являєшся. Микиті, який був найкращим куратором Річної. Микиті, який водив мене книгарнею «Сенс» в розпал мого ментал-брейкдауну. Ірині і Марії — за роботу мрії і команду мрії. І окремо Марії — за стікер «Ти висипаєшся? Куди висипаюсь?».
Олені Кузьміній. Не знаю, прекрасна жінко, коли ти все встигаєш, але як чудесно, що ти це все робиш. Про проєкт «Своя полиця», який ти куруєш, колись у підручниках з історії української літератури писатимуть «зробив неоціненний внесок у поступ української літератури». А ще — за слова підтримки в невизначений період, коли я не знала подальшої долі мого рукопису. Очікування найболючіше. Тому я дуже ціную твою підтримку саме в той момент.
Фантастичним письменницям з «Фантастичних talks». З Наталією Довгопол і Наталією Матолінець ми познайомилися завдяки літжурналу NoName, з Дарією Піскозуб, Іриною Грабовською та Світланою Тараторіною — завдяки Litosvita. І я щаслива кожному з цих знайомств. Ви надихаєте ставити амбітні цілі, надихаєте виходити з інтровертної мушлі і сяяти так, як того заслуговує кожен автор.
Наді Лірі. Дякую за перше в моєму житті запрошення в тур. Це була одна з найкращих поїздок у моєму житті. І так, я все ще чекаю на те вампірське фентезі.
Лесі Яцуті. Я дякую тобі за той дедлайн BookBanda, який я пропустила. Це стало доленосною подією в моєму житті. Виходить, що ти — одна з хрещених фей «Двоповні».
Валерії В. Растет. Ти найкраща бета, найкраща модераторка і найкраще вмієш гамувати мої напади «нічого не подобається, все видалити». І, навіть якби цього всього не було, я б дякувала тобі за Тео. Він класний.
Аллі Чумаченко і Маю Мальцеву. Алло, дякую за годинні звукові в тг, які розважали, надихали і збирали докупи. Маю за підтримку і те, що щоразу віриш, коли я кажу, що допишу ту статтю на вихідних)))))
Я хочу подякувати кожному блогеру, який приділив свій час «Двоповні». Дякую за вашу працю. Ви робите українських авторів видимими. Від щирого серця бажаю вам, аби кожна книжка, яка потрапляє до рук, приносила задоволення.
А ще я хочу подякувати своїм колегам-авторам. За те, що створюєте нетоксичну спільноту, де можна знайти пораду, підтримку і натхнення.
Я дякую команді КСД. Щодня, попри обстріли, ви продовжуєте виконувати свою роботу. Щодня ви шукаєте нових авторів, аби згодом про них дізнався український читач. Ви робите переклади крутецьких закордонних книжок, на які багато хто так чекає. Друкуєте відомих українських авторів. Я вами захоплююся. Дякую Катерині Семенюк, Тетяні Рябченко, Олені Кот, Тетяні Поздняковій, Гнату Лагуні і Тетяні Щегринець за довіру, зусилля і підтримку. Дякую Світлані Мозговій, а також Інні Криворук, Юлії Дзекуновій і Олександру Целуйку за натхненну роботу.
Дякую редакторці Наталії Пащенко і коректорці Анні Фурман за те, що допомагаєте розповісти цю історію якнайкраще.
Ілюстраторці Маріанні Поліщук я дякую за обкладинки. Нічого прекраснішого й уявити не можна.
І я дякую вам, читачу або читачко. Ви з «Двоповнею» уже другий том, і я маю вам за це дякувати вічність, ще й по тому. А зараз мушу з вами серйозно поговорити, перш ніж ви розгорнете третій том. Дам пораду, хоча ви й не просили: купіть ромашковий чай і хустинки (і потім не кажіть, що я не попереджала).
Катерина Самойленко
Примітки
1 Ріна порівнює Івейла із Егеєм зі шекспірівського «Сну літньої ночі». Він змушує доньку, Гермію, вийти заміж за Деметрія, погрожуючи смертю або засланням до монастиря. Гермія та її коханий Лізандр, попри волю Тесея, втікають з Афін до лісу.
2 Ріна побажала Натаїрові за наречену жінку з норовом, як у спартанської царівни, яка, згідно з мітом, убила чоловіка сокирою. За однією з версій, її чоловік, Агамемнон, узяв її за дружину силою, вбивши першого чоловіка та їхнього сина.
3 Ріна цитує твір Романа Іваничука «Мальви»,
4 Ріна процитувала «Втрачений рай» Дж. Мілтона.
5 Знаряддя тортур, винайдене у Зовнішньому світі, завдяки якому єдинодушники ламали кістки та суглоби ніг своїм жертвам.
6 Ільв — військовий чин в армії клану рисей.
7 Лайливе слово в імперії Сонць, приблизно те саме, що й «покруч».
8 Кетрін та Гіткліф — герої роману Емілі Бронте «Буремний перевал».
9 Ігноруючи протокол офіційного привітання князя до наслідної княгині, Корвін процитував «Сонети до Орфея» Р. М. Рільке у перекладі Миколи Бажана.
10 Ріна процитувала наступний рядок у відповідь.
11 На давній мові імперії Сонць — «сквернодушники».
12 Паллак і Ріна розмовляють про цитату із «Ромео і Джульєтти», а саме І дія, сцена 1, де Бенволіо звертається до Монтеккі і Капулетті. Повна фраза Бенволіо у перекладі Ірини Стешенко звучить так: «Із рук додолу кидайте криваву зброю і слухайте, що скаже в гніві князь ваш, — інакше ждуть на вас страшні тортури».