Судні дні в Кабірії

Тим, хто зазирнув

у безодню і витримав

Розділ 1

ДВА БАГРЯНИХ МІСЯЦІ

Тіло Севастіана, другого із сім’ї альфи, наслідного князя Невриди, лежало у погребальному човні, загорнуте в чорну вовчу шкуру, яку він скинув у ніч ініціації. Вовча шкура Севастіана була справді величезною — саме враз для його звіриної душі, яка теж очікувала свого часу, аби поринути слідом за людською душею до Царства Мора.

Тіло наслідного князя було покладено на м’яку постілку з густих хвойних і дубових гілок та лишайнику. Його бліде, ніби вкрите снігом, обличчя здавалося іще блідавішим, обкладене шарлаховими пелюстками маків.

У його застиглі холодні руки був вкладений меч Симургів, що слугував наслідному князеві вірою і правдою довгі роки, та який не порятував господаря останнього разу. На ідеально начищеному лезі відбивалися два важких, таких само блідавих, як шкіра покійника, місяці.

Першою до човна наблизилася Лія. Вона увійшла у воду, змочивши поділ чорної сукні. Княжна ступала водою, не зводячи з Севастіана очей, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя. Навіть тепер, у мить, коли Севастіан мав от-от упокоїтися, брови його були насупленими, гострі вилиці — напруженими. Лія торкнулася щоки брата. Подушечки пальців обпекло, коли княжна не відчула звичного тепла. Вона схилилася над ним і поцілувала у чоло. На груди брата вона поклала чорну троянду.

— Пробач мені, будь ласка, — прошепотіла йому у вухо. — Я клянуся, що виправдаю твою жертву.

Лія востаннє взяла Севастіана за руку і відпустила, лише коли поруч з’явився Корвін і ледь відчутно потиснув її плече.

— Ти впораєшся, Лукреціє, — шепотав він, відводячи її до Івейла, що обійняв доньку радше машинально, не помічаючи навкруги ні її, ні когось іншого.

Корвін підійшов до човна. Він схилив голову та довго так стояв, зціпивши перед собою руки.

— Ми могли б потоваришувати, — Корвін вичавив кривувату усмішку. — Можливо, в наступному житті, братику.

Слідом за князем Саверу вишикувалася довга процесія з членів князівських сімейств та глав невридійських кланів. Не було лише князя Мадія та його сім’ї. Відповідно до офіційного листа їхня родина була змушена неочікувано відплисти до імперії Сонць у зв’язку з невідкладними політично-економічними потребами, та правда читалася між рядків. Вони відчували, що у день поховання не зможуть дивитися в очі ні Івейлові, ні Лії. Ведмеді відчували також і те, що і вовки їхніх встидливих очей бачити не бажали.

Ален, князь Алазони, голова клану оленів, навпаки, прибув на церемонію поховання раніше за всіх. І тепер стояв позаду Івейла, щільно стиснувши вуста. Він невідривно дивився князеві на потилицю і важко дихав. До човна Севастіана він не підійшов. Ніхто князеві тим не дорікнув: спостерігати смерть спадкоємця того, хто з дитинства був твоїм другом — не найлегше випробування. Найбільш уважні помітили, як тричі рука оленя здіймалася і безвільно падала, ніби князь хотів ухопити Івейла за лікоть. Втримати його чи втриматися самому — невідомо.

— Кара звершиться, — прошепотів він, та Івейл його не почув, як не чув того дня нікого.

Князь Ален відступив, гублячись у мовчазній юрмі.

Замикав процесію Клавдій. Дружини із ним не було. Хтось міг би обуритися такою зневагою, а хтось — поспівчувати горю м’якосердої жінки, але і першим, і другим було байдуже.

— От і настав кінець правлінню Івейла, — неголосно промовив він, схилившись над тілом племінника. — Втім, хоч оженись ти, хоч парубкуй, на тобі цей рід усе одно увірвався б.

Останнім до човна підійшов Фелан. Він в обличчя Севастіана не вглядався. Не здіймаючи очей, кинув у човен в’язань з акації, яку Лія змусила розпуститися спеціально для нього, лаванди та гіацинту, а тоді обернувся і широким кроком перетнув берег ріки та зник за спинами Лії та Івейла.

Князь Невриди ніби пробудився від сну, коли Лія м’яко торкнулася його руки.

Він став коло човна, збираючись з духом, аби поглянути в обличчя синові. Здійняти на нього погляд було для князя так само важко, як колись відвести його від тіла дружини, яке вже охопило полум’я погребального багаття. У грудях Івейла, там, де нерівно билося серце, впивалися тисячі голок, з легень вибило повітря. Він не збирався лити сліз, адже сам учив дітей ніколи не дозволяти їм литися перед чужинцями та ворогами. Та Івейл зрадив правилу, варто було йому, врешті набравшись сміливості, поглянути на сина.

— Ейдель, — звернувся він до покійної дружини. — Пробач мені. Якщо колись зможеш, пробач.

Івейл вийняв із кишені жменю монет та жбурнув до човна. Востаннє поглянувши на сина, він відвернувся, аби більше ніколи його не побачити.

Корвін, варто було Івейлові підійти до човна, побачив три неясні темні фігури на протилежному березі ріки. Одна з них звела руку. І рікою, ніби водяна змія, потягнулася тонка біла нить. Друга фігура звела руку. І слідом за білою ниттю потягнулася чорна. Біла нить оплела ноги Івейлові, та він того не помічав. Він не помічав нічого навколо, все повторюючи ім’я померлої дружини. Чорна нить уже дісталася цього берега, уже майже торкнулася чобіт князя Невриди, та Івейл різко повернув і відійшов від човна. Корвін обвів присутніх оком: ніхто, окрім нього, здавалося, ні фігур, ні нитей не побачив — як це завжди й бувало. Коли крук і сам поглянув на протилежний берег ріки, Мойр там більше не було.

До Корвіна підійшов той, кого князь Саверу називав братом — генерал Даннаміс, кузен, один з найближчих друзів, один із небагатьох членів зграї, що зумів зберегти людську подобу. Він виріс за спиною князя безшумно, так, що ніхто більше не відчув його присутності, навіть попри його високий зріст — він був на голову вищий від Корвіна — та широкі натреновані плечі військового.

— На півночі Невриди новий колот. Селяни вийшли на вулиці. Озброєні. Вони рухаються до Вовчого маєтку, — промовив Дан ледь чутно.

Корвін скосив погляд на Івейла, а слідом — на Фелана.

— Сформуй флок із тих, кому підвладна пам’ять, — Корвін нахилився до самого вуха Дана, потурбувавшись затулити рота рукою. — Необхідно зупинити їх, але обійтися без кровопролиття. Головне, не скип’ятити їм мізки. Вони іще нам знадобляться.

Генерал Даннаміс кивнув, та вже мав намір піти, але Корвін жестом спинив його.

— Пал знайшов тих, хто орудував у Вовчого маєтку?

— Так, проводить допит.

— Добре. Їхні мізки можна скип’ятити.

Дан безшумно минув субординатів та зупинився коло Лії.

— Втратити брата — найгірший біль, — він простягнув до неї руку. Вона здригнулася, відчувши на долоні прохолоду його шкіри. Лія опустила очі. У долоні генерала лежав мішечок, що пахтів, як насіння квітів. — Мені здається, вони йому сподобалися б.

Їхні із Феланом погляди перетнулися. Генерал підморгнув старшому субординатові. Той лише відвів збайдужілі очі.

— І, здається, не лише йому, — промовив крук, коли княжна вдячно потисла йому долоню.

Він пішов геть. Лія дістала з кишені годинник на ланцюжку.

— Тату, час настав, — промовила вона, і голос її затремтів, ніби вона не вірила власним словам.

Старший субординат Ксан подав Івейлові смолоскип рукою, перетягнутою траурною стрічкою. Очі субордината були червоними не менш ніж у ніч поховання власного сина. Інший субординат підніс князеві колчан зі стрілами та лук.

— Фелане, — Івейл звернувся до старшого субордината. — Я хочу, аби ти випустив стрілу.

Фелана пробрав дрож. Він повільно здійняв погляд спочатку на обличчя князя, потім на стріли й, нарешті, на човен.

— Я цього не робитиму.

— Досить! — Лія вихопила лук. — Поки ви обидва не можете наважитися, він замкнений у мертвому тілі. Ви обидва — безсердечні, егоїстичні та злозичливі.

Швидким рухом княжна підпалила стрілу, як годилося, від смолоскипа. І чітким рухом випустила її точнісінько у човен, влучивши у соснову гілку біля лівої руки Севастіана.

Дуже скоро зайнялося полум’я. Вогонь охопив увесь човен.

На ріку ліг густий темний дим. Він тягнувся від човна, приховуючи його від очей живих непроникною хмарою. На певний час човен у ній зник. Та потім з’явився знову.

Він не був більше охоплений ні димом, ні полум’ям. Човен був уже іншим — витканим із тіней. Ним керував Переправник. У ньому сиділи двоє: вовк та маленький хлопчик. Вони, схиливши голови, торкалися чолами.

— Не йди, — прошепотів Фелан.

Вовк здійняв морду до неба та завив. Цей пронизливий витяжний звук розлетівся долиною. Фелан перекинувся вовком і побіг вздовж берега, намагаючись наздогнати човен, що плив на захід, проти течії.

— Стій! — Лія кинулася вслід, та важка рука Івейла лягла на плече.

Як би швидко не біг вовк, він не міг наздогнати човен, який, здавалося, плив понад водою, зовсім не торкаючись плеса.

Фелан випнувся на скелю, набрав розгін і майже стрибнув у ріку, та його спинив погляд. Маленький хлопчик, що сидів у човні, подивився на нього. Його величезні сірі очі, похмурі, наказували зупинитися. Фелан уп’явся кігтями у землю і завив, вторуючи вовку із човна.

Над поділлям здійнявся вітер. Розкотився розгонистий вигрім. У небі, спочатку ледь-ледь, та через мить чіткіше, запалали два багряних, ніби скривавлених, місяці. Виття тягнулося, сповнене скорботи та розпачу. І йому слідувала луна сотні вовчих голосів.

Плече Лії вислизнуло з-під руки Івейла.

Біла вовчиця сіла край води, завівши прощальну пісню. Побіч неї стали й інші, і пісня їхня полинула луною над рікою і долиною. Кожна нота заливала місяці кривавим світлом усе більш, поки кожен мешканець Прихованого світу, здійнявши очі до неба, не здригнувся від незбагненного смутку, що несподівано вразив серце.

Неврида потонула у витяжному вовчому голосінні, що відлунком простягався поміж дерев Вовчого лісу, де скоро мала зрости іще одна сосна.

Вовк, що стояв у човні Переправника, завив разом з членами своєї зграї, яких йому більше не судилося побачити. Його крик лунав, поки хлопчик не обійняв вовка, ховаючи обличчя у чорному хутрі.

Вони так і сиділи, доки човен не розчинився в імлі.

Ледь вони зникли, Фелан кинувся геть. Ніхто його не спиняв.

* * *

Місяці у небі збагряніли, коли свита Натаїра організувала бівак. Розпалили три ватри: для солдатів, для вищих чинів та третю — для князя. Рисаків вишикували колом, не звільняючи тварин від збруї на ніч.

Натаїр, знявши Ріну з коня, прокрокував до вогнища. Вона попрямувала за ним, слухняно сіла на вказане місце та втупилася на багаття. Натаїр неголосно давав розпорядження одному з касів. Той коротко вклонився та пішов.

Між Ріною та князем Кабірії витанцьовували пазурі полуміння. Натаїр постарів: сивина торкнула чорне волосся і навіть брови; навколо очей з’явилися занадто глибокі, аби бути просто слідами втоми, зморшки; усе обличчя, що колись вражало тонкістю рис, засниділо; очі, колись яскраві та світлі, почервоніли і тепер лихоманно блищали; уста, хоча чоловік і видавався спокійним, він щільно стискав. У грудях щось терпло: трунок осмути за тією людиною, яку Ріна знала, та якої більше не віднаходила у двоєдушникові навпроти. Чужинець — відсторонений, страхітливий, він уважно вивчав її обличчя, певне назнаючи кожну зміну. І що у ній змінилося? Так, вона теж різко постаріла, щоправда помітила вона те ще у Зовнішньому світі — одного ранку прокинулася і не впізнала змучену істоту у задзеркаллі. Вона схудла, так як ніколи до того. Наче її тіло здалося раніше від її свідомості та визнало власну безпорадність. Вона зістригла довге волосся, і тепер не могла зав’язати його у хвіст. Косметика більше не приховувала тіні під очима. Вуста зблідли. Вилиці загострилися, попереджаючи, що Ріна більше не терпітиме доторків. Руки стали тремтіти, і вгамувати цей тремет силою волі було неможливо. І волі у Ріні залишилося рівно стільки, аби дотягнути до вечора — на більше вона не була здатна.

— Твій погляд, — промовив Натаїр. — Він змінився. У ньому немає життя. Що вони з тобою зробили?

Ріна не стримала посмішки. Цей погляд оселився в очах іще там, у Зовнішньому світі. Тож запитання «Що з нею зробив Натаїр?» було нагальнішим.

— Тепер відвезеш мене до свого зміїного лігвища або зачиниш у високій вежі?

Натаїр оминув ватру та сів поруч. Ріна відсахнулася, та його рука лягла на плечі, притискаючи її ближче. Ніч була холодною, але від жару Натаїра поза шкірою йшов мороз.

— Я ніколи не хотів робити тебе своєю полонянкою. Я бажаю тобі лише добра.

— Саме тому ти замкнув мене, — у неї вирвався смішок, якийсь гіркий. Ріна окинула оком свиту князя — сильних, озброєних до зубів касів — розуміючи, що сьогодні їй навряд удасться втекти.

— Я знав, що Івейл шукав тебе. Він підібрався надто близько. Мені потрібно було захистити тебе.

Ріна завмерла. Івейл же шукав у Зовнішньому світі не її. Вона сподівалася, що не її, адже це означало дві речі: перша — він їй збрехав (укотре), друга — потрібно було збагнути, навіщо Івейлові заманулося її шукати.

— Захистити від Івейла? Ти сповна розуму? — сумніви уже лунали у її голосі, попри те, що Ріна воліла звучати переконливо.

— Поясни мені, який... Який господар дому дозволить, аби його гостю відшмагали на головній площі Невриди? — останні слова Натаїр прокричав, та різко опанував себе. — Залишилися рубці?

— Не твоя справа.

Ріна скинула руку змія з плеча та відсунулася. Тут, далеко на північний захід від Вовчого маєтку, ночі усе ще були прохолодними, і, можливо, залишалися такими протягом усього літа. Її пройняв холод. Дівчина нахилилася ближче до багаття. На плечі ліг важкий плащ. Натаїр залишився у сюртуку. Зелений креп був вкритий багряними плямами. Плащ Натаїра відгонив кров’ю. Першим, і закономірним, поривом було скинути його, та надто швидко Ріна зрозуміла, що задубілі від холоду ноги ледве допоможуть їй кинутися навтьоки.

Принесли їжу. Ріна відмовилася від чашки розігрітого вина, і за деякий час кас повернувся із чашкою чаю — міцного і дуже солодкого, який військові полюбляли заварювати у походах. Дівчина подякувала, як дякувала кожному слузі, що підносив чай у Вовчому маєтку — розумніше бути гречною зі зміями. Все ж її везли до їхнього лігва. Нові вороги їй були ні до чого.

Обличчя каса, ледь його торкнулася усмішка, різко змінилося. Він насупився, коротко вклонився і поспіхом пішов. Ріна обернулася до Натаїра. Він знову дивився на неї, криво всміхаючись — як щоразу у Зовнішньому світі, коли вона мала необачність заговорити з чоловіком. Неважливо, чи то був однокурсник, що просив цигарку, чи касир у супермаркеті, що пропонував узяти до жуйки великий пакет — щоразу Натаїр дивився на неї так само. Цей погляд проголошував: вона була його власністю, його коштовністю. Та потім цей погляд темнішав. А опісля того були крики посеред вулиці, фрази, що виривалися з динаміка смартфона, і ночі, коли він лишався під вікнами дому, перевіряючи, о котрій годині вона вимикала світло. А потім наставав час погроз: помститися їй, тому, з ким вона заговорила, помститися навіть бабуні, бо виховала нахабну зрадливицю. А після того Натаїр дарував квіти, кидав розсип вибачень, падав на коліна і клявся, що відзавтра усе буде інакше. І наступного дня усе було інакше. Аж поки Ріна знову не робила щось не так. І тепер, затамувавши подих, вона очікувала, коли Натаїр знову приведе в рух перевірену роком стосунків та роком переховувань схему. Та він лише продовжував пити вино.

— Велике щастя, що я встиг, — Натаїр дивився на вогнище. — Зараз ти була б на шляху до Агори.

— Який збіг, що ти опинився на землях Невриди під час бунту, — не без єхидства зауважила Ріна.

— Я перетнув кордон законно, — Натаїр поглянув на неї, зобразивши подив. — З офіційного дозволу Івейла.

Ріна намагалася не показати розчарування. Отже, вість, яку приніс Шу, була правдивою. Івейл справді продав її, а Натаїр — купив.

— І що тепер? Зупинимося у «Зачарованих мисливцях» чи поїдемо просто до «Торнфільд-Голу», де ти замкнеш мене на горищі?

Натаїр насупився, як робив щоразу, коли не розумів її. Читав він нечасто, і, скоріш за все, записки своїх шпигунів. Тепер насупилася Ріна: у стосунках із Натаїр ом вона запізно зрозуміла, що говорили вони різними мовами, та й говорили власне зрідка. Та дівчина вважала, що тридцятип’ятирічний чоловік міг змінити заради неї свої звички. Ріна, звичайно ж, помилялася. Справедливості заради, Натаїр також плекав плани змінити у Ріні деякі недоліки, а, точніше — створити з неї лагідну покірну істоту, що тремтіла б від кожного його погляду. Натаїр теж помилявся. Вона, нехай і тремтіла — від відрази — лагідності й покірності так і не набула. Вона пручалася, наче дике кошеня, навколо шиї якого, рано чи пізно, усе одно мала затягнутися червона атласна стрічка. Спочатку Натаїра це розважало, та потім почало дратувати. Дратувався він і тієї самої миті, коли вони обидвоє сиділи біля ватри, а Ріна відмовлялася навіть поглянути у його бік.

— Ми прямуємо до Лавариска.

— Твій страшний напівзруйнований палац у готичному стилі? — вона підняла брову.

— Саме так, — він звівся. — А тепер відпочивай. Ми рушаємо на світанку.

Ніби кас був представником малих народів, він невідкладно забрав у Ріни чашку. Наступної миті поруч зладнали ліжник із військових плащів. Натаїр махнув рукою, і багаття зажевріло тьмяніше, ніби накрите ковпаком зі тьмавого скла.

— Хто помер у Вовчому маєтку? — кинула Ріна князеві у спину.

Та Натаїр удав, ніби не почув, і розтягнувся на ліжнику із задоволеною посмішкою хижака після вдалого полювання.

Ріна ж вдала, ніби справді заснула. Вона лягла обличчям до Натаїра. Нехай багаття і плащі її зігрівали, та очей дівчина вирішила не стуляти.

* * *

Івейл та Лія повернулися у темний напівзгорілий дім. Наче тіні, вони прослизнули у кабінет князя. Слідом за ними майнула і третя тінь — блідавіша з ночі бунту — вовча. Івейл упав у крісло, затуливши руками червоні очі. Пек ліг коло його ніг. Лія відчинила шафу, дістала пляшку калганки — найміцнішого напою, що лише був у стінах маєтку — розлила у дві чарки, одну з яких дала батькові у руку, а другу — осушила за один ковток. Її рухи були розгубленими. Лія намагалася прибрати на столі, та щоразу якась річ валилася з рук. Перевернувши каламар, Лія дістала з кишені хустку, аби промокнути чорнильну пляму. Вона стисла її, чорнила розтеклися її рукою. Лія вдивилася у свою оплямовану руку. Долоня чорніла, як тоді, коли вона відняла її від шиї Севастіана, не вчувши пульсу. Обличчям Лії заструменіли сльози.

— Це мала бути я. Він загинув через мене. Огоскіт мала здійняти я.

Івейл слухав її, не відриваючи рук від лиця. Пек заскиглив. Коридорами маєтку пронісся крижаний вітер, згасивши щойно зафахкотілі свічки.

— Я непотріб, — Лія впала на коліна біля крісла Івейла та зайшлася плачем. Вона стискала ноги князя, чіпляючись, немов за віття дерева, у затінку якого вона могла сховатися від болю, ніби від спеки. Івейл пригорнув її до себе міцно, ніби намагався увібрати у себе. Чим сильніше Лія намагалася опанувати себе, тим несамовитіше тремтіло її тіло, тим гучнішими ставали стогони. Князь гладив її по голові та погойдував, як у її дитинстві, коли дівча прокидалося від страховидь.

— Він зробив те, що мав зробити — врятував підданих та свою сестру.

— Я йому не сестра, я безрідний мішанець.

Івейл струснув Лію та узяв її обличчя в долоні, поглянувши у вічі.

— Ніколи не смій так говорити! — з рокотливим голосом князя задвигтіли стіни маєтку, не гнівно, але із ревним жалем. — Севастіан зберіг життя своєї сестри, моєї доньки, княжни Невриди — твоє життя.

Лія захитала головою. Івейл і сам став на коліна та прихилив дівчину до грудей. Лія усміхнулася йому в плече кволою усмішкою, такою, якою осміхаються рідним невиліковно хворі єдинодушники в останні години життя. Пек ткнувся мордою у руку Лії.

Заснути ні Івейлові, ні Лії тієї ночі не припало. І не тому, що стіни маєтку стогнали від болю, і не тому, що очі на портретах маєтку, вночі схожі на провалля, чорніли особливо безрадісно. Вони не спали й не тому, що мимоволі прислухалися до кожного скрипу дощок на підлозі, усе сподіваючись упізнати нетерплячий поступ Севастіана, та чули лише луну його кроків, яку все ще зберігав будинок.

З ліжок їх зірвав крик крука, що розітнув скорботну тишу. Двері маєтку з гуркотом розчинилися, не дочекавшись дозволу господарів, впускаючи до холу Шу. Слідом, теж без запрошення, на порозі з’явився Корвін. З церемонії поховання він так і не змінив траурного вбрання.

Він пройшов холом, залишаючи мокрі брудні сліди, звернув до кабінету Івейла та впав в одне з крісел без сил. Корвін був незвично блідим, очі його, тьмаві, спостерігали за каміном, вогонь у якому ледь жеврів. Він чекав на вовків, задумливо покручуючи перстень із чорним агатом.

Першим увійшов Івейл — судячи з пом’ятого сюртука, спати він ліг у тій же одежі, у якій схоронив сина. Судячи з опухлих повік — заснув ненадовго, вхмілілим та відчайдушно згорьованим. Івейл сів навпроти Корвіна, нічого йому не сказавши.

Слідом до кабінету вбігла Лія в одній лишень нічній сорочці. Від неї пахло гаром, що дозволяло Корвіну припустити, що жалобним вбранням вона розпалила камін у спальні. Вигляд княжна мала виснажений та розсіяний.

— Є новини? Хоч щось? — запитала вона.

— Її немає ні у Невриді, ні у Савері, ні у Кабірії.

— Вона могла пройти крізь Браму? — у голосі Лії чулася надія, та слабка, майже безбарвна.

Корвін похитав головою, не припиняючи крутити перстень — фамільний перстень батька Корвіна, який той віддав синові у день його заручин згідно з традиціями Саверу. І тепер він мав носити цей заручний перстень, аби не забувати, що і серце його, і душі — скільки б він їх не мав — уже обіцяні нареченій, або нареченому, та не можуть належати нікому іншому. Івейл лише тепер зрозумів, що, після довгих років, Корвін знову його надягнув.

— Я перевірив Брами на згарку Малина і ту, що в Савері. Перехід у Лімбо неможливий, — відповів Корвін.

— Та все ж є надія, — Лія стисла спинку стільця біля письмового столу.

— Я викликав Стража. Він мав ласку напрочуд промовисто сказати, що жодна Брама віднині не сполучає Зовнішній та Прихований світи, — Корвін слабо всміхнувся та повернув голову. У сяйві каміна вовки побачили глибоку рану, що тягнулася обличчям — від чола до підборіддя. Ніби Корвіна шеменули розпеченим лезом — чи вогнем, що міг набувати подоби леза. — Мені порадили не займати духів через таку мізерію.

Лія вибігла із кабінету, узиваючи слуг та вимагаючи принести кілька сморідних мазей з оранжереї.

— Ті, хто її викрав. Усі знайдені мертвими за п’ять кілометрів від кордону зі Старою столицею, — Івейл підніс до губ котрий за ніч келих, та так і не відпив, думками блукаючи кожним закутком свого князівства, де могла опинитися Ріна.

— Ми спіймали кількох на кордоні з Савером. Вони хотіли зачаїтися у Пустелі. Та вони ні до чого, — Корвін запропонованого келиха не торкнувся.

— Звідки такі висновки?

— По-перше, коракси мають хист вихоплювати спогади. Та у тих навісних легейдів нічого корисного у головах і близько не було, — посмішка Корвіна стала кривою та злостивою. — А, по-друге, вони так нічого і не спромоглися пригадати, навіть коли ми вирвали їм ікла.

— Це піддані Невриди! — Івейл звівся. На мить у ньому прокинувся вовк, та хутро, ікла і кігті розтанули у тьмяному мареві комина та свічок. Той вовк знав, що втратити ікла для нього самого та його братів було випробуванням гіршим від смерті. Як крукові — втратити крила.

— Це вбивці твого сина! — Корвін довго дивився йому в очі, перш ніж знову повернутися поглядом до персня. — Та я залишив їх живими для тебе. Субординати можуть забрати їх в Аконітовому гаю.

Повернулася Лія. Вона опустилася навколішки біля крісла Корвіна, маючи намір нанести мазь йому на обличчя. Корвін м’яко перехопив руку та посміхнувся. Він узяв шкалик і без зайвої обережності нашпарував ліки по рані, навіть не зморщившись від болю. Лія, зрадивши своїй наполегливій послужливості, стала позаду Івейла та поклала руки на спинку його крісла. Князь Невриди на мить відвів очі до вікна, за яким уже займалася світань нового дня. Дня, у якому не було Севастіана. У скло побивалася коса гостра сльота. Івейл не міг її спинити навіть за думки, що під нею, можливо, мерзла Ріна.

У вікно постукав крук. Князь Івейл прочинив стулку. І птах сів на плече Корвінові. Він розтулив дзьоба і сутужно прокричав. Корвін насупився.

— Скільки?

Крук знову прокричав.

— Цікаво, — протягнув він, і його губи витягнулися у кривій посмішці.

— Що? — Івейл підійшов ближче. Рук за його спиною видно не було, та він стискав кулаки до болю у кістках. — Знайшли Ріну?

— Раджу твоїм субординатам підготувати в Аконітовому гаю побільше камер. Тому що щойно мій генерал доставив туди іще сотню заколотників, — Корвін здійняв на Івейла темний погляд. Можливо, таким було оманливе мерехтіння блискавиці за вікном, та Івейлові здалося, що очі його полиснули жорстоким, ледь не божевільним блиском. — І раджу їм запастися рукавичками та лещатами. Тому що їм вирвати ікла вони ой як захочуть.

— Про що мова? — вигукнув Івейл нетерпляче.

— Вони не вовки. Вони — змії, — відповів Корвін, і його блідаве обличчя знову химерно осяяла блискавка.

* * *

Ріна ледь дочекалася, коли каси заснуть. Не усі — четверо сиділи біля дальньої ватри та ледь чутно гомоніли. Натаїр спав біля вогнища навпроти — те, що він спав, і спав глибоким сном, дівчина бачила з особливого виразу обличчя. Жорстко стиснуті вуста привідкрилися, зморшка на чолі згладилася. Однак розчулюватися від вигляду заснулого звіра вона наміру не мала. Натаїр був подібний до безодні — якщо довго у неї вдивлятися, вона погляне на тебе. Зміїне чуття — не інакше.

Ріна підвелася. До неї підійшов кас, що раніше пропонував чай. Бідака, очевидно, не підозрював, якою тонкою гранню ходив, стримано всміхаючись дівчині. Нехай безодня іще не поглянула, та могла зробити це наступної миті. Ріна дозволила спровадити її під полог дерев, змусила каса залишитися якомога далі та навіть відвернутися — за доволі тривіальної відмовки — а тоді кинулася геть. Шляху вона не розрізняла, лише сподівалася, що бігла на північ. Повертатися до

Вовчого маєтку було марно — Івейл свою роль Егея{1} уже відіграв, другої можливості Ріна йому надавати не збиралася. Перейти кордон Саверу було теж задумом сумнівним, особливо тепер, коли Корвін, здається, загинув. На цій думці Ріна спіткнулася, та продовжила бігти. Іще була Пустеля на північному сході. Якщо меланхолітам вдавалося переховуватися там протягом десятиліть, можливо, і вона відсидиться до наступної двоповні.

— Ані руш! — почувся голос каса, неочікувано наляканий, навіть прохальний. — Панно, прошу вас.

Вона наддала. Попереду виднілася неглибока річка. Ріна топографічні особливості Підмісячної імперії, на свій сором, так і не вивчила. Та в душі сподівалася, що річкою проходив кордон князівств. А ще мала надію, що землями Саверу Натаїр походжав не так вільно, як землями Невриди.

Кас упіймав її уже в річці. Він кинув пельніт, пов’язав дівчину, на кілька секунд занурюючи у крижану воду. Кас схилився, аби підняти її, послабивши нитки. Ріна вгатила ліктем йому в ніс. Кас завив, затуляючи обличчя руками. Ногою вона вдарила його у живіт і поповзла уперед. Каміння різало руки. Ріна пірнала під бурхливу воду знову і знову, поки не спромоглася звестися на ноги.

Прогримів вибух. Ріна обернулася. У руці Натаїра заполум’янів новий огніт.

— Стій! Або я вб’ю тебе! — і він знову вдарив.

Ріна помилилася. Вона знову обернулася і послизнулася. Посеред річки потік був надто сильним. Дівчина борсалася, та не змогла встати. Їй залишалося лише спостерігати, як Натаїр входить у воду, як простягає до неї руку і, струснувши, тягне до берега. Ріна збрехала б, якби сказала, що не молилася у той момент. Та ліміт безкоштовного зв’язку із Богами, певне, вичерпався. Вона пробувала, раз по раз, запалити у руках огніти. Якщо у крові єдинодушниці і ятрилася Темна сила, то вона спала непробудним сном.

— Ваша світлосте, — кас витягнувся по струнці, та слова виправдання так і не злетіли з його вуст.

Натаїр закинув Ріну на плече і вдарив огнітом касові у голову. Він упав навзнаки на річкове каміння. Ріна намагалася не дивитися на те, що залишилося від його обличчя — на порфірову вирву над розтуленими устами, що так і не промовили слів виправдання. Два струмені крові повільно зміїлися тим, що лишилося від його щік, та розчинялися у порожевілій воді. Ріна затулила рота рукою. З пальців Натаїра струменів білий дим, що танцював у ритуальному погребальному танку.

— Його смерть на твоєму сумлінні, коштовносте моя, — насмішкуватий голос князя пролунав крізь дзвін у вухах.

— Не звинувачуй інших у своїх учинках, — Ріна вдарила його по спині, але Натаїр ще міцніше стиснув її тіло.

За лічені хвилини бівак зібрали. Князь закинув Ріну на рисака та осідлав його сам.

— Плани змінилися, — Натаїр поклав руку на живіт Ріни, притискаючи її ближче до себе. Діватися було ніде — сідло коня було розраховане на одного.

Ці слова не призначалися дівчині. Вони призначалися касам. У їхніх обличчях вона не віднайшла ні крихти жалю до зниклого одноплеменця. Вони осідлали рисаків. Ніхто з них не повернувся по тіло солдата, залишаючи його на поживу лісовим звірам та духам.

— Ваша світлосте, куди накажете прямувати? — запитав один з них у Натаїр а.

Князь хижо всміхнувся.

* * *

— Що ж, я і так засидівся, — Корвін поглянув на годинник, який підтвердив його здогад про те, що він згаяв і так забагато часу. Князь Саверу схопився з крісла. — Час іде, а я усе ще її не знайшов. Тож маю відкланятися.

— Стій! — Івейл теж підвівся. — Мені потрібні послуги твого генерала. Того, що читає спомини.

— Я подумаю про це після того, як поверну Ріну, — відказав Корвін.

— Це не чекатиме, — поспішно відповів Івейл. — Потрібно чимшвидше притягнути Натаїра до відповідальності. Що швидше ми це зробимо, то скоріше. Правитель почне розгляд справи. Звичайно, навряд Натаїра стратять, але принаймні я зможу добитися зняття санкцій, звільнення окупованих територій і, якщо пощастить, репарацій.

Корвін зітхнув, як здалося Івейлові, приречено. Він потер чоло, ніби тамував головний біль. А тоді знову поглянув на годинник. Хвилини невідворотно спливали, одна за одною, нагадуючи, як багато часу крук втратив у стінах Вовчого маєтку.

— Ми маємо отримати докази того, що бунт вчинив саме Натаїр. Маємо прочитати їхні спогади. Знайти підтвердження, що саме вони навіяли селянам непокору та лють, — продовжував Івейл.

— Ми? — Корвін звів брови.

За дверима прогарчав Пек. Простугоніли стіни маєтку, та князь Саверу не зводив з Івейла очей.

— Це ти маєш допитати арештованих. Ти маєш довести їхню причетність до Натаїра, — у голосі Корвіна вчувався хрип, такий, який мали круки, якщо лютували. — А я, мої генерали і моя зграя нічого тобі не винні.

— Ти хотів примиритися, — Івейл звів підборіддя, на якому, Корвін помітив, побільшало сивини. Та очі його, хоча усе ще мали у собі смуту, пройняв полиск рішучості.

— Так, хотів, — Корвін кивнув, і куточки його губ затремтіли. — Та до того, як ти знову довів, що не вартий моїх зусиль.

Пек пройшов у кабінет та став між князем Невриди та князем Саверу. Він загарчав, притиснувши вуха до голови. Корвін рушив, ніби дух-охоронець був лишень надокучливим домашнім улюбленцем. Крук підійшов до столу Івейла та сперся на нього, широко розставивши руки.

— Ти продав її, наче кобилу, — він примружив очі.

Івейл сперся на стіл навпроти Корвіна. Жовна на його обличчі дрижали. Князь Невриди тяжко дихав.

— Я діяв заради блага моїх підданих, — крізь зуби сказав він. — Ти певне гадки не маєш, що це означає.

— Маєш рацію, Івейле, — Корвін пхикнув, поглянувши на свої персні. Навіть тепер, коли він та коракси снували ледь не усією імперією, аби знайти дівчину, він не зняв жодного із них. З його вуст зірвався посміх. — Я й гадки не маю. Гадки не маю, як можна було зрадити ліпшого друга, — персні князя дзвінко вдарилися по стільниці. — Гадки не маю, як можна продавати, одного за одним, власних дітей. Як можна віддати шмат країни іншому князівству і п’ятнадцять років чекати зручного моменту, коли хтось виконає усю складну роботу за тебе.

— Пішов геть! — проревів Івейл.

Корвін відштовхнувся від столу та попрямував до дверей. Узявшись за стулку, він обернувся.

— Просто цікаво, — він примружив очі, вглядаючись у постать Івейла, понурого над столом. — Тебе хоч іноді мучить сумління?

Відповіді Корвін не дочікувався. Він промайнув повз Лію коридором. Коракси очікували його на подвір’ї у повній бойовій готовності. Завваживши, якою обережною була хода князя, Лія зробила висновок, що рана на обличчі була не єдиним порубом, залишеним Стражем.

Корвін став навпроти круків.

— Перший загін! — промовив Корвін, заклавши руки за спину. — Продовжуйте пошуки на північному заході.

Коракси розділилися на дві групи. Перша майнула у небо, перетворившись на птахів.

— Другий загін! — звернувся князь до решти. — Патрулюватимете околиці північного регіону.

Друга група кораксів зібрала речі тих, хто перетворився на птахів, та осідлала коней.

До Корвіна, розмахуючи руками, підбіг Карлін. Лія здивувалася тому, що одразу його помітила: цей брауні був одним із найтихіших раніше. Та тепер не помітити його було неможливо. Князь Саверу, схилившись над ним, уважно слухав.

— Я знаю, де панна Ріна! — він, засапаний, сперся руками на коліна та вичавлював кожне слово.

Івейл та Фелан, що поквапом споряджалися до Аконітового гаю, почувши ґвалт, кинулися до дверей. Фелан оголив меча з тою ідеально відточеною різкістю, якої від нього допевнявся Севастіан під час тренувань. Він зробив це, хоча усе ще був п’яний як чіп. Його опухлі очі, що не знали сну кілька діб, усе ж пильно слідкували за Корвіном, вишукуючи у його рухах хоч найменший натяк на загрозу. Фелан відчув укол розчарування, побачивши, що від крука загрози очікувати марно — він жадав вишпурляти біль і гнів, що вкарбувалися під шкірою, як вкарбувалися червона, біла і чорна ниті — незнищенні ні вогнем, ні лезом, ні сльозами каяття.

Івейл його спинив. Доторк до плеча не заспокоїв Фелана. Уперше він відчув: міг би легко скинути руку князя Невриди з плеча. Він прочитав у погляді Івейла ті ж думки.

— Слуги бачили панну Ріну із князем Натаїром, — прокричав, зриваючи голос, брауні. — На світанні вони прибули до Ісси, що на північ від Спалею, столиці Сатарху.

— Дякую тобі, — промовив до нього князь Корвін. Він подав сигнал, і коракс підвів до нього коня. Князь учепився за віжки. На його обличчі промайнув ледь помітний біль, коли він поставив ногу у стремено.

— Стійте, пане! — Карлін кинувся ледь не під ноги рисакові. — Прошу ласки узяти мене з собою. Я зобов’язаний допомогти панні.

Лія насупилася: це був зухвалий непослух. Та насупилася вона не тому, що вбачала у діях Карліна щось справді зухвале, а тому, що серце її болісно стискалося, співчуваючи відчаєві, із яким брауні благав Корвіна. Перед очима княжни стало обличчя страченої альви, став її живіт, у якому росло, а потім було вбите дитя. Перед очима Лії стала відшмагана спина Ріни. Та впертий погляд єдинодушниці, що й на мить не сумнівалася у власній правоті. Власна малодухість стала Лії комом у горлі. Той брауні не був — на відміну від неї самої — малодушним, він був готовий піти на смерть. Дівчина не наказувала йому, це був вибір маленького кволого раба, у якого до того ніколи не було права вибору.

Корвін випростався та тепер стояв навпроти Карліна, як рівний навпроти рівного. Голоси їхні стали стишеними. Івейл та Лія відчули себе зайвими у власному маєтку.

Над Невидою пронісся кручий крик. Слідом за ним здійнявся вовчий клич. Обидва лунали з Аконітового гаю. Корвін та Івейл здійняли очі до неба. Князь Саверу довго вслухався у сутужне каркання, а тоді його обличчя зблідло. Він зітхнув, і його вуста витягнулися у глумливому насміху.

— Що ж, схоже, послуги мого генерала тобі більше не знадобляться, — сказав він Івейлові. — Змії вчинили самогубство.

Князь Невриди та Фелан переглянулися. Жоден із них словам крука не повірив, та вовче виття повторилося. Обидва впізнали у ньому голос Ксана. І у голосі старшого субордината Ксана Аддана обидва вовки почули підтвердження слів князя Саверу. Вдалині над Вовчим лісом здійнялися чорні пелехи диму. Темниця в Аконітовому гаю горіла.

Розділ 2

ШЛЯХ ЧЕРЕЗ ІССУ

Ріна надавала перевагу тому, аби мовчати. Схиливши голову, дівчина скоса розглядала навколишню природу, намагаючись запам’ятати своєрідні ознаки місцевості. Та побачити їх було не так і просто. Пошрамовану дорогу, якою прямував загін Натаїра, з обох боків оточували пустинні темні поля, що не знали ні зерна, ні плуга уже багато років. На поля лягало важке передгрозяне небо, що ревно ховало обидва сонця і не дозволяло зрозуміти, у яку сторону світу вела Ріну її путь.

За годину чи дві вони дійшли полісся. Натаїр спішився, набрав у долоню води з тонкого струмка і, не питаючи дозволу, втер нею лице Ріни. Потім втер і собі. Усі каси вмилися. І лише тоді загін рушив далі.

Ліс стирчав із землі голими викривленими стовбурами, скрученим віттям, схожим на лапи розчавлених комах. Жодне з сонць не пробивалося крізь густий смог. Вітер дарма поривався крізь охлялі дерева — смог перетворився у непроглядний темний мур. Ріна закашлялася. Натаїр простягнув хустку.

— Закрий обличчя, коштовносте моя.

Ріна хустки не взяла, затуливши носа рукавом.

За лісом смог не зник, навпаки, небо над головами перетворилося на непроникний бескид, дорога втопала у габі чорного диму. На виднокраї з’явилася чорна підпалина. Вони прямували до неї. Вона розросталася, поки не набула обрисів гори. Навколо гори, ніби учасники поховальної процесії, виповзали зі смогу чорні кургани. Та це не було місцем поховання. То були відходи від підприємств. Підприємств, труби яких стирчали з гори — яка горою насправді не була. Це було місто, споруджене на зразок мурашиного гнізда. Це була Ісса.

Ледь головні ворота міста, із міді та самоцвітів, зі стугоном розтулили пащеку, туман розсіявся. Ріна здійняла голову до неба, та не побачила його. Над нею були лише склепіння — безмежні, вітіювато переплетені між собою — такими їх вигадати міг лише мрійник із дивними снами, де крила комах тягнулися до хмар, а тоді перепліталися з китицями квітів, що росли на вітчастих деревах. Склепіння тягнулися догори, тримаючи мурашник у химерно принадливому порядку.

У борознах сходів, містків та балконів, у виразках ходів, печер та заглиблень з’являлися і зникали будинки, кожен із яких нагадував мурашник чи вулик диких ос. Між ними поспіхом, ніби завтра може не настати, блукали місцеві. Блукали гучно, так, ніби назавтра їх могли уже не почути.

Та химерна принадливість здавалася такою лише на перший погляд, а потім в очі впадав занепад. І склепіння, і містки, і сходи вкрила іржа. Дахи будинків, землю під ногами та й самі ноги місцевих вкрив антрацитовий пил. Й обличчя сатарханців вкривали темні плямини. У скупому світлі здавалося, що вони були вкарбовані в шкіру надійніше укладеної на крові угоди — яку не стерти ні вогнем, ні лезом, ні сльозами.

Ріна здійняла очі, намагаючись знайти примару сонячного світла. Лише на самому верху, там, куди рідко хто дивився, виднівся клаптик неба — сірого, ніби у Лімбо — яким повзли, наче змії, темні спіралі диму.

Вони рушили головною вулицею, чи то головним тунелем, що прохолодно відблискував чорними гострими сталактитами на тьмяному полиску гасових ліхтарів. Вздовж вулиці на брудній, в’язкій землі, невимощеній бруківкою, стояли конусоподібні будівлі з сотнями невеликих отворів. Від отвору до отвору простягалися з’їдені іржею сходи та містки.

— Зупинимося на ночівлю, — прошепотів на вухо Натаїр.

Ріна відсахнулася від князя. Вона здійняла очі до клаптика неба, намагаючись зрозуміти, чи настав вечір. Та за смогом не було видно й натяку на сонця, однак і небо іще не забарвилося у колір антрациту, що траплявся під ногами.

Вони спинилися біля осадкуватого мурашника, поверхів у чотири, з середини якого долинали фальшива гра розладжених інструментів та гучний гомін.

Натаїр зняв Ріну з коня, затримавши її у руках довше, ніж було потрібно, та відпустив лише коли отримав стусан у плече. Удар, судячи з посмішки, князя лише заохотив. Він, подавши касам команду розійтися, поклав дівчині руку на плече та підштовхнув до дверей мурашника.

Це виявилася корчма — не найбагатша та не найчистіша. В обличчя вдарило жаром, що йшов від чотирьох громіздких чавунних пічок, запах старої олії, дешевого алкоголю та тютюну.

Звуки, що лунали надвір, були не грою розладжених інструментів. То був скрип протезів. Чи не кожен відвідувач корчми не мав однієї або декількох частин тіла. Протези були металевими. Вони рипіли, наче оркестр розчарованих у мистецтві зокрема та у житті загалом музик.

За найближчим столом четверо грали у карти. Один чоловік тримав карти мідною п’ятірнею, а здоровою кидав їх на стіл. Другий споглядав вертким скляним оком, закріпленим в окулярі, надійно пристебнутому шкіряними ремінцями, що стискали його і так витягнутий череп.

— Та ти шахраюєш! Я все бачу! — вигукнув він.

— Око протри, а то плутаєш морове з боговим, — відповів перший, і його мідні пальці спритно витягли з рукава козирний туз.

Жінка, подавальниця у форменій сукні й фартусі — яка була красунею до того, як чорного волосся торкнулася сивина, а блідавої шкіри розсип зморщок — розносила пиво. З-під спідниці стукала по прогнилій підлозі залізна нога, що більше нагадувала милицю.

У клітках, підв’язаних до балок на стелі, сиділи механічні мавпи та папуги. Вони, порипуючи, махали залізними лапами і крилами. Їхні роти зрідка розтулялися, випускаючи зойки, що нагадували скрегіт понівечених іржею скріп.

На сцені у кутку співала жінка — також механічна. Співала красиво, та засалений динамік, вмонтований їй до рота, робив спів приглушеним, як на старому вінілі. Механічна співачка була створена, мабуть, по подобі подавальниці, що пурхала, стукаючи, таверною. Та фарба на її печальному обличчі потьмяніла, а поділ колись красивої сукенки висів, обшматований.

Механічна співачка змовкла. Закричав механічний папуга. Подавальниця, перехопивши тацю, кинула у щілину на маківці співачки кілька різнокольорових камінців, натисла кілька кнопок на її спині, і приміщення наповнила інша, жвавіша пісня.

Натаїр підвів Ріну до шинквасу, вкритого поволоками від брудної ганчірки. З-під шинквасу виринув чоловік, уже літній, і, ледь забачивши Натаїра, злякано вирячив очі та низько вклонився.

— «Корчма перехрещених доль» до ваших послуг, ваша світлосте.

— Дві кімнати, — Натаїр кинув на шинквас мішечок. Бадьоро дзвякнувши, він зник у кишені піджака корчмаря.

— Найкращі номери, — корчмар, не розгинаючись до кінця, дістав з-під шинквасу дві гасові лампи та простягнув їх тремтячими руками. — Триста сорок перший і триста сорок другий. Прошу пана.

— Це вже навіть не смішно, — пробубоніла Ріна.

— Панянці щось не до вподоби? — на обличчі корчмаря відбився справжній жах. — Панянка хотіла б інакший номер? Але, шановна, дозвольте вас запевнити, що ваш номер таки найкращий не те що у «Корчмі перехрещених доль», але й в усій Іссі.

— Не зважай, — кинув Натаїр. — Номери нас влаштовують.

Князь стис її передпліччя та вивів на вулицю. У кімнати вони підіймалися зовнішніми рипучими сходами, яким не вистачало частини щаблів. Вони хиталися від кожного кроку. Ріна намагалася триматися ближче до стіни.

— Я вважаю, це символічно, — сказав Натаїр. — Наш діалог увірвався на схожих сходах. Доречно його поновити.

— Наш діалог давно закінчений, — Ріна скинула руку князя з плеча.

Вона рахувала секунди до тієї миті, коли зачинить двері перед самовдоволеною пикою Натаїра. Дівчина уже знала: до світанку вона в Іссі не залишиться. Втече. Нехай на місцевості вона орієнтуватися і не вміла, та у дечому Ріна розбиралась надто добре — у тому, що з колишніми розмова має бути коротка. Особливо з колишніми-психопатами.

Стримати стогін розпачу вартувало їй чималих зусиль. Номер не мав дверей. І вікон теж не мав. Кімната, облаштована так, що сподобалося б хіба що спартанцям, мала лише один отвір.

— Це жарт?

— А хіба у Зовнішньому світі люди не живуть у гуртожитках?

— У них принаймні є двері.

— А тобі є що приховувати, коштовносте моя? — Натаїр неголосно розсміявся. — Як для тебе не прикро, та часи, коли ти водила мене за ніс, минули. Тепер ти будеш під моїм наглядом.

— Ти маєш на увазі «контролем», — вона обернулася до нього. Натаїр стояв у проході, затуляючи слабке світло від гасових ліхтарів, тонкий місток та благенькі іржаві поручні. Ріна задумалася: штовхни вона його достатньо сильно, чи впаде він, чи розіб’ється на смерть, або ж, як тарган, схопиться на ноги та продовжить їй дошкуляти?

— Якщо знадобиться, — відповів він. — Зрештою ти зрозумієш, що я правий. І ще подякуєш мені.

— Якщо я кому і подякую, то моєму психотерапевту за те, що він допоможе пропрацювати наслідки твоїх учинків.

Натаїр всміхнувся. Ріна запідозрила, що різка відмова від співпраці двох психотерапевтів протягом останнього року випадковістю не була. Дівчина сподівалася, що князь обмежився лише погрозами.

— Не турбуйся. Ми тут ненадовго. Наступну ніч ти зустрінеш у новому домі. У кімнаті, гідній моєї майбутньої дружини.

— Хоч у хліві, аби якомога далі від тебе.

— Який цікавий спосіб сказати «залишся», — те, яким вдоволеним тоном князь це промовив, змушувало припустити, що він чув у її словах винятково те, що хотів — і ні звуку понад те.

— Спробуй. Залишся. Але вранці живим прокинеться лише один із нас.

— Флірт завжди був одним з твоїх талантів, — він схопив її за плечі. Хоча світла у кімнаті було не надто багато, навіть у напівтемряві Ріна могла побачити, як спотворювали його риси ознаки шалу. — Ти завжди зводила чоловіків з розуму. Ні, Ріно, не заперечуй. Ти це чудово знаєш і безсоромно цим користуєшся. Раніше я гнівався. Та тепер вважаю це захопливою грою.

— Ти не при тямі.

Натаїр розсміявся. Він стиснув її плечі сильніше. Притягнув ближче. Вона відчувала дихання чоловіка на обличчі.

— Бо кохаю тебе до нестями. І знаю, що це взаємно, — він вимовив ці слова їй просто в губи. Він був надто близько. Серце ніби протнули розпеченим ножем. Легені немов здавило лещатами. У горлі став нуд. — Солодких снів, моя коштовносте.

Він полишив кімнату. Ріна схопилася за шафу, аби не впасти. Перед очима став морок. Здавалося, вона от-от помре. Холодний доторк смерті, її тонких пазурів розходився в грудях. Серце заходилося, мов шалене. У скронях не вщухав пульсуючий стукіт. Дівчина сперлася спиною об дверцята шафи. Тіло воліло кинутися геть, та Ріна не відчувала ніг. Вона сповзла на підлогу. Морок перед очима густішав. Ріна непритомніла. Що казав Орнітолог — Корвін — у Лімбо? Рахувати вдихи та видихи. Дівчина уявила, як він наказував їй дихати — повільно і глибоко.

Поволі морок відступив. Пазурі розтисли серце і легені. Ріна втерла обличчя. Знову і знову. Але сльози не спинялися й після того, як вона розтерла щоки до почервоніння.

— Кручий сину.

Ріна повторювала собі: «Корвін не загинув». Та місяці налилися кров’ю, і вона бачила їх на власні очі. Щось усередині, схоже на нить, увірвалося, і Ріна це відчула. Можливо, червона нитка, якою оповили Мойри їх із князем на Белтайн, чи нить, що зв’язувала тих, хто укладав угоди на крові. Отже, князь Саверу дійсно загинув. Загинув через неї. І Ріна уже нічого не могла виправити.

Кляті сльози усе не спинялися. І вона продовжувала втирати обличчя.

* * *

Корвін провів поглядом вовків, що рушили до Аконітового гаю. А тоді його погляд спинився на порізі посеред руки брауні. Він уже встиг зарубцюватися. Карлін спробував приховати шрам рукавом. Та рухи брауні були настільки метушливими та незграбними, що він ненароком відкрив частину мітки на іншій руці. За пильним поглядом князя Карлін зміркував, що той упізнав ім’я, викарбуване на шкірі.

— Згідно з умовами угоди, що ти уклав з панною Ріною...

— Ми усі — усі слуги маєтку уклали угоду з панною, — уточнив Карлін, розуміючи, що приховувати її від князя сенсу вже не мало. І з якоїсь причини Карлін довіряв князю Корвіну: можливо, через те, що йому довіряла панна Ріна, а, можливо, через те, що і він, й інші слуги не раз бачили той погляд, яким князь зиркав на панну, коли мав упевненість, що вона того не помітить.

— Згідно з умовами ви можете допомогти їй утекти з Ісси?

Карлін схилив голову. Корвін помітив, як стрімливо його очі сповнилися слізьми.

— Малі народи Сатарху відхилили наше прохання вивести панну з міста. Вони ж бо з панною угод ніяких не укладали та на вірність не присягали. Та й, якщо носа не сунути у справи панів з інших князівств, воно, знаєте, спокійніше живеться. Спокійніше і довше.

— Розумію, — Корвін кивнув.

Карлін безпомилково визначив, що голос князя був сповнений великодушного терпіння. А терпіння, Карлін знав, швидко вичерпувалося навіть з найбільших панських душ.

— Та якби ви мали ласку узяти мене з собою, я міг би увійти в Іссу, і міг би відшукати там панну, і міг би вивести її з міста, — поспіхом продовжив Карлін.

Через те, що князь довго мовчав у відповідь, Карлін злякався, що сльози, які стікали обличчям, закладений ніс зробили його мову нерозбірливою, і князь, певно, погано його розчув.

— План не надто деталізований, та кращого у нас немає. Тобі потрібен дозвіл панів, аби полишити маєток?

— Тепер не потрібен, — поквапився переконати Карлін. — Я отримав свободу в дар від наслідного князя Севастіана, мир його праху.

Корвін видавався здивованим. Він пробурмотів щось про шляхи, які були несповідимі якимись господами, а, можливо, й одним — Карлін цього виразу раніше не чув, а тому вирішив, що найрозумніше було вдати, ніби зрозумів кожне слово князя.

— Як добре ти знаєш Іссу?

— Я ніколи там не бував.

— Мені подобається твоя упевненість, Карліне, — князь усміхнувся, і тоді брауні зрозумів, чому і панна Ріна позирала на князя Корвіна, коли вважала, що ніхто того не помічає. Усмішка у нього була пречудова. Брауні всміхнувся йому у відповідь. — Та нам потрібен хтось, хто добре знає місто. І хто полюбляє укладати угоди.

Карлін замислився: усі брауні, як і всі альви, якщо пани відпускали їх за межі маєтків, знали міста, у яких жили, із бездоганною точністю. Наприклад, знали, де дешевше молоко, а де — м’ясо. Знали, як дістатися з північного району у південний якнайшвидше. Та далеко не всі вони полюбляли укладати угоди. Особливо з чужинцями. А князь Корвін був чужинцем. До того ж як оповідали, причинним. Хоча й із пречудовою усмішкою.

— Хто, ти згадував, бачив Ріну в Іссі? — Корвін схилив голову на бік, вглядаючись в обличчя брауні.

— Мій близький свояк, — Карлін усміхнувся, як будь-який брауні при згадці про рідню, — троюрідний по материній лінії кузен сусіда мого двоюрідного брата. У нього немає ймення, та він сподівається скоро його отримати.

— Як гадаєш, твій... — Корвін посупився, та не злісно, — твій троюрідний по материній лінії кузен сусіда двоюрідного брата хотів би отримати ім’я та знайти місто, де брауні вільні?

— Понад усе в світі.

— Тоді сповісти свояка, що князь Корвін особисто подарує йому ім’я та посприяє отриманню резидентства у Вільному місті у будь-який зручний для нього час в обмін на те, що сьогодні опівночі він виведе Ріну за ворота Ісси.

Карлін про те, що таке «резидентство», знав не більш як інші брауні, а тому справедливо розсудив, що троюрідного по материній лінії кузена сусіда двоюрідного брата задовольнить і дароване імення, а вже Вільне місто вони якось віднайдуть і самі — опісля того, як порятують панну Ріну. Але князеві Корвіну брауні дякував найвишуканішими словами, як і належало дякувати князям.

— Більше не смію тебе затримувати. Мені ще потрібно до часу дістатися Ісси, — князь кивнув Карліну, як кивали пани рівним.

Натхненний, Карлін наважився, аби запитати те, що його непокоїло, адже від того залежало життя панни Ріни.

— Але як ви підступите до міста непоміченим? — Карлін задер голову, аби мокрими очима краще роздивитися князя Саверу. — Свояки згадували, що периметром міста вишикувана сторожа. І що озброєна вона не лише зброєю, а й силою.

Князь загадково всміхнувся, і Карліну здалося, що саме загадкові усмішки вдавалися йому найкраще, либонь, від того, що крук завжди мав щось таке на думці, що не мали усі інші.

— Є у мене одна таємниця, — відповів князь. — Май спокій за панну Ріну. Я поверну її цілою і неушкодженою. Щоправда, не певен, що у Вовчий маєток.

Карлін продовжував стояти, закинувши голову, та князь Корвін свій секрет відкривати йому не поспішав. А тому Карлін вклонився — так низько, як належало кланятися спасителю його панни, та задріботів до маєтку.

* * *

Хтось схопив Ріну за руку. Дівчина ударила навідліг. Почулося приглушене шипіння, а потому — жалісливий стогін. Це не був стогін Натаїра — його Ріна могла б розрізнити безпомилково.

Очі звикли до темряви, і Ріна розгледіла, що біля ліжка, схопившись за забиту щоку, стояв брауні.

— Вибач, — вигукнула вона, та одразу ж стишила голос. — Як тебе звати?

— У мене немає ймення, панно, та завдяки вам скоро буде, — прошипів брауні і протягнув їй руку. — Мерщій!

Ріна поглянула в отвір — він був порожній. Лише нависав темний смог, що просочував повітря їдким чадом сірки. Руки давати брауні вона не поспішала.

— Кому ти слугуєш?

— Пану Біту.

— І хто такий пан Біт? — запитала Ріна, коли мовчанка затягнулася. Цей брауні багатослівним, на відміну від інших, не був. Він видавався напрочуд серйозним та дивився в’їдливо, наче єдинодушниця встигла добряче йому допекти.

— Власник корчми, — відповів він. — А тепер ходіть швидше.

— І чому я маю йти з тобою? — Ріна піймала себе на думці, що нетерплячість брауні була їй незвичною, так сильно вона призвичаїлася до поступливості Карліна та інших слуг маєтку.

— Тому що я уклав угоду з князем Корвіном. І, щоб виконати усі умови та отримати ймення, маю вивести вас з Ісси.

Серце почало калатати, наче насувалася панічна атака. Та дівчина не відчувала духу смерті. Разом із кров’ю венами та артеріями заструменіло відчуття полегшення. Він був живий. Ріна впіймала себе на тому, що всміхалася. Рука сама стиснула маленьку, спітнілу долоню хмурного брауні.

Ріна прислухалася: у сусідній кімнаті панувала тиша. Дівчина визирнула донизу. Надворі було порожньо. Вгорі не було видно й отвору у склепінні — лише непроглядну темінь. Вони кралися містком просто до сходів.

Брауні дріботав попереду. Він був удвічі огряднішим від Карліна, але примудрявся крокувати залізним містком нечутно, у темряві вгадуючи та обходячи усі місця, що могли зрадливо проскрипіти. Ріна ж віднаходила усі скрипливі місця із дратівливою завзятістю. Вона зробила наступний крок, і залізна дошка з оглушливим лязготом зірвалася з петель та полетіла донизу. Впала вона з гуркотом не менш оглушливим. Брауні озирнувся. Принаймні тепер його в’їдливий погляд був виправданим. Він стис її долоню сильніше та допоміг перестрибнути дірку в містку.

Почулися голоси. Двоє чоловіків наближалися до них, змушуючи місток невблаганно гучно скрипіти. Ріна озирнулася до номерів — Натаїра видно не було. Вони з брауні поквапилися дістатися сходів.

— Куди шлях тримаєш, красуне? — один із чоловіків потягнув до неї велетенську, почорнілу від підземних робіт руку.

Дівчина відсахнулася. Брауні зник.

— Прибери граблю, — Ріна схопила його зап’ясток та вивернула. Чоловік хрипко заволав. Його товариш стиснув її з-позаду. Дівчина влучила ногою йому в коліно.

Перший притис її за горло до стіни. Він був надто кремезний, а кинджала при собі дівчина не мала. Ріна силкувалася розгнітити темний вогонь у крові, та марно.

— Правду корчмар казав. Дівки тут що треба. Норовисті.

Чоловіки розреготалися. Та їхній сміх увірвався. Другий перелетів через поруччя містка, наче легкий пакет зі сміттям. Перший позадкував, відпустивши дівчину. Він сполотнів на очах.

— Ваша світлосте, — він низько вклонився. — Благаю, помилуйте. Я не знав.

Ріна не оберталася. Вона зрозуміла, чому зник брауні.

— Ходімо, моя коштовносте, — його голос лунав, ніби скрегіт заліза по кризі. — Ти певно злякалася.

— Клянуся, я не знав. — Чоловік упав на підлогу. Іржава конструкція простугоніла під ним. Він розридався.

Натаїр обійняв Ріну за плечі та повів у номер. Краєм ока вона помітила брауні на краю сходів. Він проводжав її поглядом. І погляд цей більше не був в’їдливим — лише наляканим.

Натаїр не полишав кімнати до світанку. Він сів на підлозі, спираючись на шафу, витягнув ноги, перегородивши прохід. Повз князя прокрастися було неможливо. Ріна тієї ночі не стулила очей, аж поки безрадісні світанкові промені не просочилися до кімнати. Лише тоді дівчину взяла дрімота. Вона вичікувала моменту, коли змій засне, аби вислизнути з номера. Та Натаїр здебільшого вчився на помилках — на усіх, окрім головної. А тому також не заснув.

— Прокидайся, красуне.

Перше, що побачила Ріна, — два зелених, наче болотяне трясовиння, ока. Якби дівчина знала Натаїра трохи гірше, повірила б, що дивився він закоханими очима. Більшість дівчат, яких знавала Ріна, продали б душі, тільки б залицяльники сиділи біля їхніх ліжок, милуючись заспаними дівочими обличчями. Та якби їхні кавалери вирізнялися тим же ступенем божевілля, яким славився Натаїр, дівчата силкувалися б продати свої душі наново — аби спекатися такої забави.

— Не пригадую, аби мій батько крав у тебе червоні квіти, — Ріна відштовхнула Натаїра. На диво, його обличчям не промайнуло й тіні невдоволення. Це насторожувало.

— Але подарунок для тебе я маю. До речі, червоний.

— Не пнися зі шкури. Не прийму.

— Приймеш, — Натаїр стенув плечима та криво всміхнувся. — Не маєш вибору.

І простягнув їй скриньку. Ріна схрестила руки на грудях.

— Бери. Ми приїхали сюди спеціально по них.

Натаїр, не дочекавшись, поки дівчина зволить ворухнутися, розчинив скриньку. У ній лежали червоні туфлі. Ріна вибила скриньку з його рук і кинулася до виходу. Пельніт зв’язав її та потяг назад до ліжка.

— Аби ж тебе Морана побила! — крикнула вона, коли пельніт змусив її всістися, наче ласу до подарунків панянку. — Аби нікси за зад вхопили! Змієвий ти вишкребок!

Натаїр став на коліно. Він торкався її лагідно, повільно розшнуровував черевики, обережно надягнув туфлі, вдаючи дбайливість. Він усміхався, вочевидь вважаючи це романтичним.

Ріна стисла ковдру. Перед очима спалахнули події, що відбулися чотири місяці тому — у квартирі з таким же номером, який мала кімната, — 342. Повітря застигло в легенях, розтинаючи їх на шмаття. Понуре сіре світло, що продиралося з-за ряднини смогу, не розсіювало темні ляпки, що стали перед очима.

Натаїр начепив ті гидотні туфлі та зняв пельніт. Ріна потяглася до взуття, аби його скинути та пожбурити князеві просто в очі. Та вони не знімалися. Дівчина обідрала усі нігті, та туфлі не зрушили й на міліметр.

— Забирай свій бісів подарунок! — Руки німіли від паніки. Дівчина звелася, але й ноги вона ледве відчувала. Тремтячими пальцями знову взялася за туфлі. — Я не танцюватиму під твою дуду, хворий покидьку!

— Справді? — Натаїр скривився, зображаючи жаль. Маска покірної ввічливості, нарешті, тріснула. Він вишкірився найгидотнішим вишкіром, на який лишень був здатен.

І Ріна, супроти волі, закружляла у танку. Вона не могла спинитися — ноги слухалися не її розуму, а червоних туфель. Взуття щільно обхопило стопи. Воно упиналося в ноги, здавалося, пробиралося попід шкіру та зросталося із кістьми.

— Досить, — сказав Натаїр, коли йому набридло.

Ріна зупинилася. Її взяв тремет від гніву. Глибоко всередині, вона те ясно відчувала, зажевріло темне полум’я. Та воно було надто слабким, аби спалахнути та всмалити князівську пику. А тому дівчина стояла незворушно, подумки прощаючись із останньою можливістю втекти.

Ранок продовжився допитом. Констебль не дозволив Ріні покласти до рота навіть першої ложки каші. Сів напроти, розгорнув невеличкий, списаний рівним дрібним почерком записник і, з виглядом найбільш грізним та осудливим, запитав, що вона знає про тіла двох чоловіків, знайдених в ямі для сміття біля корчми. Позаду констебля брауні — Ріна впізнала свого нічного спільника — протирав стіл уже втретє. Їхні погляди зустрілися. Брауні прошепотів «простіть мені», хоча, якщо брати до уваги його шпетний характер, це могло бути й слово трохи міцніше.

Констебль озирнувся. Брауні він, як і належало двоєдушнику, не помітив. А тому його прискіпливий погляд знову звернувся до дівчини. Вона набрала в груди повітря, аби зізнатися, що дуже навіть чула, і більш від того — бачила, та за стіл сів Натаїр. Констебль скочив на ноги та низько вклонився. Увесь грізний запал боронитель порядку розгубив умить.

— Вона — моя власність. Не бачить, не чує і не говорить без мого дозволу, — повідомив Натаїр буденно, навіть не подарувавши констеблю погляду, а просто розглядаючи нігті на руці. — Тому можеш говорити до мене.

— Ваша світлосте, прошу мене вибачити, — констебль кивнув та сховав записник. — Чи маєте ви ласку відповісти, чи не чули звуків бійки уночі?

— Ні, я був зайнятий, — Натаїр потягнувся через стіл та заклав пасмо Ріні за вухо. Вона здригнулася. — Як і вона. Коштовносте моя, ти ж нічого не чула?

Ріна скосила погляд на констебля, та той не смів підняти на неї очей. Він стояв, витягнувшись по струнці, та впинав погляд у власні черевики.

— У такому разі не смію вас відволікати від вранішньої трапези. Від імені відділка правопорядку Ісси висловлюю вдячність за допомогу слідству. Це велика честь для міста, що ви його відвідали. Ми завжди з нетерпінням чекаємо вашого повернення.

— А я завжди з нетерпінням чекаю, коли зможу звідси поїхати, — Натаїр поморщився.

Рушити одразу після сніданку вони не змогли — вулиці Ісси були переповнені двоєдушниками.

Ріна та Натаїр споглядали з містка сотні сатарханців в однаковому робітничому вбранні, що, не здіймаючи голів, наче уві сні, ланцюгом сунули до родовищ. Їхні обличчя здавалися сірими у вранішньому смозі. І жодної емоції не було у них видно. Порухи їхні були швидкі, та, разом із тим, неживі. Вони були чіткі та методичні, наче люди крокували під скрегіт годинникової стрілки.

Ріна усвідомила, що ляскіт секундної стрілки був реальним. Він розлунював усім містом. Величезний годинник із рубінів, сапфірів та смарагдів, годинник, гідний замку в Метрополі, невблаганно відраховував час підданих Сатарху. Годинник був врізаний в одну зі стін Ісси, над входом у найбільшу копальню. Тьмяний відблиск каміння на ньому переслідував мешканців майже в кожному районі Ісси. А скрегіт його стрілки — в кожному без винятку.

Ріна відчувала себе, наче уві сні. У довгому і сумному. Та прокинутись було неможливо — скільки себе не щипай. Годинник, кожне його клацання, що проносилося над головами, гіпнотизував. Спала Ріна. Спали й усі інші.

— Не варто їх жаліти. У присмерку годинник заграє красиву мелодію і вони прокинуться, — Натаїр всміхнувся, хижо. — І знаєш, що вони робитимуть? Заливатимуться трунком, гратимуть у карти та ґвалтуватимуть жінок. Знову стануть жалюгідними нікчемними комахами.

— Я їх розумію, — стримуючи позіхання, відповіла Ріна. — Є речі, які стають нестерпними, якщо прокинутися.

— І що ж це, кохання моє? — Натаїр насупився.

— Ага, саме воно.

Сатарханці й далі крокували безперервною валкою до родовищ дорогоцінного каміння та металів. Звук їхніх кроків вторив скреготу годинникової стрілки. Знову. І знову. І знову. У такт годинниковій стрілці скрипіли колеса навантажених дорогоцінностями возів. У такт годинниковій стрілці скрипіли протези сатарханців. І навіть крики тих, кому протези доведеться вдягнути, розтиналися також у такт. Знову. І знову. І знову.

А потім знову крокувала безперервна валка замкнутих у мурашнику людей, можливо, колись мрійників. І вони продовжували створювати свій світ із заліза та шестерні. Холодний, скрипливий і моторошно прекрасний.

* * *

У Кабірію зі сходу можна було потрапити, лише якщо перейти ріку Смородинку Червоним мостом.

Колись, коли іще Старий Змій — батько Натаїра — був молодим і повнокровним, навколо ріки, з обох сторін, росли пишні кущі смородини. Смачніших ягід у Підмісячній імперії було не знайти. Але коли Верховний Меланхоліт — той, якому судилося стати останнім, — почав зводити Велику Стіну між світами, люди, що не встигли до того залишити Прихований світ, почали ломитися через ріку. Юрма з тисяч ніг нещадно ламала кущі, а розчавлені ягоди смородини офарблювали ноги червоним, ніби кров, соком.

На дев’ятий день Старий Змій поставив біля мосту охорону, що не пускала людей через ріку. Не шкодуючи ні жінок, ні дітей, змії терзали їхню плоть. Над рікою розлунювали відчайдушні крики мольби, а пізніше — передсмертні стогони.

Міст пофарбувався червоним, та це не був смородиновий сік, то була кров.

Саме до Смородинки свита Натаїра наближалася, аби перетнути кордон Кабірії, де князь порядкував безроздільно.

Коли вони покинули ліс, дівчина побачила темно-червоний, наче запечена кров, міст, що перекинувся через широку ріку з водами такими темними, що у них могли відображатися найвіддаленіші закапелки пекла.

Береги ріки, без жодної травини чи листочка, тягнулися на сотні метрів. Вони були безбарвними до болю в очах.

— Ми майже вдома, — мовив Натаїр голосом, сповненим погорди. І його голос луною рознісся берегом.

Гравій тріскотів під копитами коней, і від цього звуку ціпеніло тіло. Ріна поглянула донизу і проскреготіла зубами, стримуючи стогін жаху. Рисаки ступали не гравієм, а кістками. Кінь став на людський череп — надто маленький, аби належати дорослій людині — і перетворив його на пил, який вітер підхопив і розвіяв над місциною.

Коли вони дісталися середини мосту, Ріна обернулася. Берег порожнів. Знову здійнявся вітер — крижаний, північний, — розносячи останню надію повернутися додому.

Розділ 3

УГОДА СЕВАСТІАНА

Лія стояла з садовими ножицями у руці. Поділ її сукні був замащений землею. Вона невідривно дивилася на кущ троянд, що лишився без жодного бутона. Іще вранці княжна помітила кілька зів’ялих квіток, яких не зауважили садівники. Вона змінила траурне вбрання на робоче, дістала інвентар та повернулася до саду. За цей час кущ збагатився іще кількома зів’ялими трояндами.

Княжна зістригла одну, потім другу і третю. А коли закінчила, кущ залишився голим, без жодної червоної пелюстки.

Лія суворо проінструктувала альвів, хоча і підозрювала, що їхньої провини у тому не було. Альви, як і брауні, свої обов’язки виконували старанно, особливо, якщо пани вимагали того чітко і без двозначностей. Та квіти в’яли на кущах швидше, ніж слуги встигали піднятися з тремтячих колін і поклястися, що того більше не повториться.

Лія стиснула між пальців зсохлу пелюстку, і вона посипалася порохном. Княжна стерла сльози, а тоді і піт з обличчя, зітнула руки і завмерла, зціпивши зуби. Погода була ясною — жодної хмарини у небі — і їй вартувало чималих зусиль дотягнутися до нитей, що слугували магістралями повітряним потокам. Іще більше зусиль Лії знадобилося, аби зіткнути два потоки над землями маєтку. Її тендітне, затягнуте в ситець тіло дрижало від зусиль, та Лія продовжувала тягнути, продовжувала виплітати і молити Богів про поміч.

Уже сутеніло, коли над Вовчим маєтком почувся гуркіт грому. Вітер здіймав волосся Лії. Дві темні розбухлі хмари зіткнулися над садом. Перші краплі дощу скропили засохлі кущі. Лія сіла на землю, розтираючи затерплі руки. Пек, кульгаючи, підійшов до дівчини та вткнув змарнілу морду їй у плече, а княжна погладила духа по схудлій холці. Пек терпляче чекав, поки княжна відпочине на його плечі, а потім, подивившись на кишеньковий годинник, побіжить у дім готуватися до чаювання.

Коли Лія перетнула поріг, почула запах випічки. Вона зазирнула у малу вітальню. Івейл задумливо спостерігав у вікно за дощем, склавши руки за спиною. Чайник парував.

— Севастіану погода була непідвладною, — сказав князь хрипко, як хрипіли ті, хто мовчав увесь день. Він до смеркання спостерігав, як Лія притягує дощ.

— Він був сильним в іншому, — Лія, проти звички, розкинулася у кріслі та обхопила гарячу чашку змерзлими руками.

— Ні, — Івейл вглядівся у неї, ніби бачив уперше. — І мені, і йому вартувало про це пам’ятати.

— Тату, прошу, не потрібно так казати, — Лія відставила чашку та підійшла до Івейла, пригорнулася до нього та сховала обличчя у складках сюртука.

— Я мав віддати йому усю силу, — він погладив Лію по голові. — Я був надто зарозумілим та скупим. І заплатив, як скупий, дорогу ціну.

Лія обійняла Івейла, неочікувано сильно, як для її тонких рук. Івейл поцілував доньку в тім’я та підвів до вікна, за яким злива сповнювала вологою спраглу землю.

* * *

Той день був знаменним для усієї Невриди і для князівського сімейства зокрема. Наслідний князь Севастіан з роду Симургів, другий із сім’ї альфи, готувався із вовченяти перетворитися на двоєдушника.

Його та ще двадцятьох ровесників відвели до лісу, де ті мали зустріти Духа Лісу. Він повинен був провести їх сімома полум’ями, кожне із яких випалить шар людської шкіри, поки не залишаться лише кістки, а потім — сімома водами, з яких вони вийдуть істотами з двома душами та двома шкірами — людською та звіриною.

Матері неофітів, а якщо не було матерів, то тітки чи сестри, зайняли свої місця у будинку на узліссі, узявшись за шиття.

— Неспокій мені серце гризе, — мовила одна з жінок.

— Чого б це? — безтурботно запитала інша, відвернувшись від вікна, за яким стовбичив її залицяльник — Ксан.

— Хіба то діло, щоб вовчаті одежу кравчиня шила, а не рідна кров? — стишилася перша жінка і провела пальцями по ідеально рівних стібках на сорочці сина.

— Князь же не може сам синові сорочку вишити, — відповіла друга, пригрозивши кулаком Ксану, аби не відволікав. — А у маєтку нема господині. Та й до того ж це лише традиція. Хіба не годиться князівському сину сорочки зі столичної майстерні носити?

— Бачиш? — жінка вказала на символ у вигляді колеса на комірці. — Це символ Рода. А ось цей — Живи, — вона ковзнула пальцем по вишитому колу, яке перетинали чотири сплетені у ромб лінії, — нашої Богині праматері. Батько — захисник сина, занесе меч над головою кривдника, але тільки мати захистить від усіх інших негараздів, навіть якщо не має зброї. Де, як не у Вовчому лісі, потрібен материнський захист? Від кого, як не від лісових духів? Коли, як не тієї миті, коли душа дитини оголена й болить?

— Він же спадкоємець роду альфи, — відповіла їй подружниця. — У них сили достатньо, аби захистити своїх дітей. І мати його, нехай спочиває з миром, хіба лишить сина самого у темному лісі?

— Дай Боги, аби воно так, — кивнула їй перша жінка. — Та у мене все одно душі не на місці.

Лія зачинилася у кімнаті, ігноруючи сніданок, обід і вечірнє чаювання. Руками, дитячими, недостатньо вправними, вона вишивала. І колесо, і коло з ромбом. Виходило кепсько. Стіжки були кривими, нитки плуталися. Та місяці починали бліднути над небокраєм, і рухи Лії ставали все квапливішими.

— Панно, — у кімнату, прочинивши двері, прослизнула альва і низько вклонилася. Ні альві, ні Лії цей церемоніал не подобався, та обидві безмовно його дотримувалися, бо таким було бажання князя. — Спускайтеся до вечері.

— Хвилинку, — нетерпляче кинула Лія, не відриваючись від заняття. Вона піднесла тканину до самого обличчя, тому що кімнату уже поглинав нічний морок.

Альва, хоча наказу ніхто не віддавав, запалила свічки та поставила на столі так, аби світло спадало на сорочку.

— Панно, князь наказує вам з’явитися негайно. Втретє.

— Так-так, — дратівливо відказала Лія та здригнулася. На тканину впала крапля крові.

Альва впала на коліна перед княжною і поквапом відклала її шиття.

— Поганий знак, — прошепотіла вона. — Хоча ваша кров — що вода. Може, панно, і не стане біди.

Дівчинка розплакалася, а служниця повела її до ванної кімнати, де обробила рану. Сльози альва княжні не втирала, а лише провела зарюмсану у трапезну, хоча й постукала ту по спині, чи то аби втішити, чи то аби дівча тримало спину рівніше.

— Я маю закінчити, — повторювала Лія крізь сльози.

— Після вечері, панно, — голос альви був високим від хвилювання, бо княжна у трапезну запізнювалася на чверть години.

— Ти добре шиєш, допоможи мені, — Лія стиснула долоню альви обома руками, сильно, наче була не дівчам, а молодим паничем. — Потрібно закінчити до двоповні.

— Сьогодні не зможу, панно, — відказала альва.

Лія остовпіла. Ніколи ще слуги їй не відмовляли. Вона щойно відкрила, що малі народи взагалі знали слово «ні». Альва поглянула на дитину жовтими, величезними від страху очима, а тоді впала на коліна та схилила голову.

— Даруйте, панно, усе зроблю. Зіш’ємо сорочку паничеві. Ви будете задоволені. Лише князю не кажіть.

— Не казатиму, — Лія погладила альву по голові, як її саму гладив Івейл. — Обіцяю.

— Красно дякую, княжно, — княжною Лію альва назвала не без умислу, позаяк потрапила у ситуацію небезпечну, а тому хотіла дівча задобрити.

І це спрацювало. Лія зашарілася та усміхнулася. Її нечасто називали княжною. І коли таки називали, її це дуже тішило. Нехай подарована тіара і зберігалася у скарбничці зі слонової кості у кабінеті Івейла, у день, коли Лія пройде ініціацію, коли здобуде другу душу, князь віддасть їй тіару назовсім. Адже тепер та належала їй по праву.

Івейл тримався за столом, як зазвичай, стримано. Він позирав на Лію час від часу, і кожного разу задля того, аби зробити зауваження: не сутулитися, не хитати ногами, прибрати волосся, аби не падало у тарілку, тримати виделку самими пальцями, а не затиснуту в кулак. Лія намагалася старанно виконувати кожен із наказів князя — її лякав його жаский невдоволений погляд, і їй подобалося, коли він вдоволено усміхався одним кутком губ, а ще гладив її по голові.

Того вечора Лія так і не побачила усмішки князя, але і зауважень від нього не отримала — навіть коли спеціально замість виделки узяла ложку, та ще й правицею. Івейл дивився у вікно, де над Вовчим лісом здійнялося два повних місяці.

— Князю, дозвольте запропонувати вам чаю, — Лія, не дочекавшись відповіді, скочила зі стільця, відібрала в альва чайник та наповнила чашку.

— Так, дякую, — він глянув на неї мимохіть та розсіяно погладив по голові.

Лія вирішила, що віднині постійно наливатиме князю чай.

Краєм ока вона побачила її — величезну страшну тінь, що слідувала за Івейлом по маєтку усюди. І тепер вона стовбичила за його спиною, наче його власна. Наступної миті вона відділилася від стіни та стала справжнім вовком. Вовк сів поряд Лії, невідривно розглядаючи її зеленими очима. Вона зціпеніла. Івейл вовка не помічав, усе вдивляючись у ніч за вікном.

— Візьми, — Лія простягнула вовкові своє тістечко, сподіваючись, що так він не їстиме її саму.

Вовк тістечко проковтнув і поклав голову дівчинці на коліна. Лія, уже не сахаючись, протягнула вовкові друге тістечко.

— Яке твоє ім’я?

Вовк не відповів, лише лизнув її долоню.

— Його звати Пек.

Івейл зацікавлено спостерігав за ними. Лія гладила вовка, усміхалася йому, наче кімнатній собаці.

—Дуже приємно, Пеку. Мене звати Лія, — вона стала перед вовком на коліна і поцілувала у ніс. — Будемо товаришувати?

Івейл дівчинку зневіряти не став, хоча й добре знав, що дух-охоронець маєтку товаришував, як вона висловилася, лише з членами родини. Він підійшов до вовка та вдивився в його очі. Дух схилив голову на знак покори. Івейл задоволено кивнув.

— Князю, чи можу я повернутися до кімнати?

— Хіба після вечері не час музичних вправ?

— Прошу з усією смиренністю, це дуже важливо.

— Що може бути важливішим за освіту?

Лія, яка завжди відповідала прямо, нічого не приховуючи, тепер відповідати не спішила. Івейл склав руки за спиною та вичікував.

— Я шию сорочку наслідному князеві. Тільки не зліться. Я хочу подарувати йому його перше доросле вбрання.

Івейл завважив перев’язаний палець дівчинки. Серце пропустило удар. Він стис губи, стримуючи лайку. Та тоді, видихнувши, сухо дозволив Лії піти. Вона підійшла, аби обійняти Івейла, і він дозволив їй це зробити, але по голові не погладив. Не через жорстокосердя — просто його думки були зайняті сином. Сином, а ще дурними забобонами, які все ще жили у краях Невриди.

— Кров не вода, — мовив Івейл сам собі, знову вглядаючись у двоповню.

Над Вовчим лісом розкотилося гучне, сповнене болю і жаху виття. Івейл його впізнав. Це був Севастіан.

Князь вбіг у ліс, що був знову оповитий тишею, але у вухах усе ще лунав крик сина. Івейл роззирнувся: жодних ознак життя. Навіть комахи змовкли. Та це не було поганим знаком. Поганим знаком було б почути трель цвіркуна. Та Івейл чув лише відгомін пульсу у скронях. Він перекинувся вовком та кинувся по сліду.

Севастіан крокував без поспіху. Інші субординати пішли уже далеко вперед — вони бігли усе глибше і глибше у ліс, засохла глина злітала з їхніх тіл. Живи у Вовчому лісі чаклунка, які, оповідали, жили у лісах Зовнішнього світу, вона б легко вислідила неофітів за опалими смердючими крихтами. Севастіану, другому із сім’ї альфи, поспішати потреби не було. Дібравшись струмка перед темним боком лісу, хлопець зупинився. Місяці ще й не думали сходити, та на іншому березі хащі брала мряка. Раніше Севастіан цього не помічав, хоча й безліч разів блукав цією місциною. Та сьогодні навіть повітря мало інший запах. Воно було в’язким та колючим, як перед буревієм.

Наслідний князь випив води, вмив обличчя і перетнув струмок. Спочатку усе було як зазвичай, лишень волосся на потилиці від чогось ставало дибки. Севастіан продовжував шлях, хоча і не знав, куди мав іти.

Та скоро він почав їх помічати — сірі тіні, що дрижали між незміренних стовпів. Вони ховалися, варто було скосити на них погляд, та починали ворушитися, щойно Севастіан відвертався. Тепер він ішов повільніше, намагаючись периферичним зором вичепити неясні силуети. Вовки. Примарні тіні вовків. Отже, легенди були правдиві: спочилі вовки ставали деревами у Вовчому маєтку та населяли його духами.

Севастіан намагався прикидатися, що не помічав їх. Хлопця охопив страх: що, як і він стане одним із них? Він пришвидшився, а серце його вибивало безперервно «не хочу». Севастіан не хотів опісля смерті — вічність, ще й по тому, бути ув’язненим у Вовчому лісі. Не хотів ставати ні деревом, ні духом.

— Хто увійшов до лісу без пошани і благословення?

Севастіан зупинився. Одна з тіней відділилася від дерев. Вона була більшою від інших. І вона не була вовком. Ця істота нагадувала і вовка, і оленя, і птаха разом, і мала ящурний хвіст. Між його розлогих рогів заплуталися листя й квіти, крила істота розправила, готуючись чи то злетіти, чи то вдарити. Істота шкірилася, і Севастіан помітив кров на довгих іклах.

— Севастіан з роду Симургів, другий із сім’ї альфи, наслідний князь Невриди, — відповів Севастіан завчену фразу — з необхідною гідністю.

Істота прохрипіла. Вишкір став ширшим, нагадуючи посмішку.

— Севастіан з роду Симургів, другий із сім’ї альфи, наслідний князь Невриди, — кожне слово істоти розходилося луною понад лісом. — Побачимо, що від тебе залишиться, коли ти увійдеш у перший вогонь.

Дух Лісу вимахнув крилами, і Севастіана охопило полум’я.

Івейл знайшов сина на березі струмка — сьомого. Навколо нікого не було — ні неофітів, ні, слава Богам, субординатів.

Він обійняв Севастіана. Його шкіра була крижаною. Волосся пристало до скривавленого чола. Пульс відчувався, та ледь — ніби відгомін кроків уже померлого темними коридорами.

— Сину, — неголосно покликав Івейл.

Севастіан не відповів.

— Сину.

Івейл пригорнув його. І тоді син закричав. Його тіло судомило. Севастіана пробивав дріж. Він розплющив очі — чорні, без жодної іскри світла.

— Ні, Севастіане, іди на світло!

Севастіан кричав. Кістки, одна за одною, трощилися. Поступово тіло людини перетворювалося у вовче. Шкіра тріскалася, тягнулися м’язи, сухожилля рвалися та зросталися наново, виверталися суглоби.

— Не чіпай його, князю.

Івейл обернувся. Дух Лісу височів біля пруга води. Сполох на мить змінився погордою на лиці князя — його сина обрав сам Пан. Та погорда зотліла, варто було синові знову закричати, варто було знову почути хрускіт кісток та звук шкіри, що рвалася.

— Темним він не стане.

— Тьма і світло суть єдині, — Пан вишкірився. — Підіймися з колін, князю. Буде так, як визначено Ними.

Івейл здійнявся. Син кричав, та він більше на нього не дивився. Він дивився просто в очі Панові — у провалля, сповнені димом і вогнем — одне світле, а інше темне.

— Мій син не буде меланхолітом.

— Тоді він помре, — Пан відповів лише після того, як ущухнув крик Севастіана.

— Тьма — ось від чого вмирають.

Крик Севастіана змінився вовчим риком. Чорний, ніби улитий смолою, вовк здіймався на тремтливі лапи. Кров цідила з пащі. Це був великий вовк. Більший від вовчої подоби князя Невриди, більший за будь-якого вовка, що народжувався у Прихованому світі за останні сторіччя. Та цей вовк знову впав. Грудина його важко здіймалася, як здіймалася грудина тварини, що помирала.

— Йди геть! — крикнув Івейл. — Залиш мене із сином.

— Ти володар цих земель. Тобі вирішувати.

Пана поглинув туман. Івейл упав на коліна поруч із Севастіаном. Той іще дихав.

— Сину, ти чуєш мене?

Вовк розтулив очі — не очі хижака, а злякані очі хлопчати, зовсім людські. Поки без чорної ниті довкола райдужок. Поки було не запізно.

Шкура спала. Під нею лежала дитина. Севастіана бив тремет.

— Тату, боляче, — уперше голос Севастіана, завжди холодний, у якому рідко коли можна було розпізнати емоції, був благальним. — Не. Хочу. Стати деревом.

— Не станеш. Клянуся.

Севастіан зайшовся кашлем. Пульс почастішав — аби скоро спинитися навік. Івейл відчув повів вітру на щоці. Краєм ока він помітив. Ейдель схилилася над сином. Івейл понад усе хотів обернутися та побачити дружину знову, хоча б раз. Та він знав: духи зникали, варто було подивитися впритул. Він відчув, як Ейдель крижаним північним вітерцем торкнулася його руки, помітив, як тінь торкнулася руки сина.

— Як дозволиш своїй дитині згинути, зів’януть троянди, — почув Івейл у шелесті листя. — Не дай їм зів’яти.

І вона зникла.

Івейл дістав ножа і розсік руку. Він порізав передпліччя сина.

— Віддаю тобі половину своєї сили, — Івейл вмовк. Цього було недостатньо. Коли він помре, Севастіан утратить силу. Безсилим князеві бути не годилося. — Коли помре один, другий отримає усю силу повністю. І сила ця буде передаватися його дітям, і дітям його дітей. І так до тридцятого коліна.

І Севастіан уклав угоду зі своїм батьком.

Він вижив. Вранці прокинувся у ліжку. Перше, що побачив — два сонця, що сягнули зеніту над Вовчим маєтком. Друге — Фелана та Лію. Фелан підморгнув йому та поворушив дівча. Вона спала, поклавши пухке дитяче обличчя, зарюмсане, на його долоню. Наслідний князь поворухнувся. Лія сполохнулася, наче була не вовчам, а пташкою, і, побачивши його, вилізла на ліжко без дозволу та міцно обійняла. Севастіан, як він робив це й раніше, виборсався з її обіймів. Щоправда, під осудливим поглядом Фелана він врешті-решт поплескав дівча по спині.

— Пробач мені! — вона розридалася.

Севастіан зморщився — не стільки від болю в тілі, скільки від її скиглення. Зрозумівши, що швидше Лія заспокоїться, якщо її втішити, Севастіан так і вчинив. Фелан задоволено усміхнувся, і на його щоках з’явилися ямки. Наслідний князь не стримав усмішки.

— Нічого ти не зробила. Ти ж дитина, що ти взагалі могла зробити?

— Я шила тобі сорочку. І я вкололася. І це поганий знак.

— Не мели дурниць.

— Це не дурниці, — вона перестала квилити, її захопила суперечка. — Альва сказала, що це точно поганий знак.

— Де ця альва, — Севастіан спробував устати, та тіло боліло. Фелан допоміг йому підтягнутися. Лія підклала подушки під спину. — Я її відшмагаю.

— Вона пішла, — розгублено відповіла Лія.

— Не кажи маячню. Слуги не можуть покинути маєтку, — Севастіан і сам захопився суперечкою. Сперечатися він любив, а ще більш — перемагати. — По-перше, їй не давали на це дозвіл. По-друге, їй просто нікуди йти.

— Вона сказала, що іде в місто, де малі народи вільні, — дівча відповіло так серйозно, як тільки могла говорити серйозно лялька зі стрічками у косах.

— Нема такого міста, — Севастіан знову спробував устати. Йому вдалося. Звертати увагу на біль він не збирався. Він хотів з’явитися перед батьком у належному вигляді.

— Хтозна. Може, і є. — Фелан підставив плече. — Але нам туди ніколи не дістатися, бо нам теж не давали дозволу полишати Вовчий маєток, і нам також нема куди йти.

Севастіан насупився. Інколи Фелан говорив дивні, неосяжні для його розуміння речі. Навіщо їм було кудись іти, якщо їхнє місце було тут. Севастіана — коло батька, а Фелана — коло Севастіана.

— Братику, — Лія нагадала, що і її місце тепер було не у службових кімнатах, а у панських. — Я закінчила сорочку.

Вона протягнула згорток. Севастіан навіть не намагався зобразити усмішку.

— Справжня, як у дорослих двоєдушників.

Севастіан поклав її на ліжко. Він ніколи не носив настільки погано пошитих речей. Нитки стирчали, один рукав був коротшим за інший. Він закотив очі і обернувся, аби виставити Лію з кімнати. Та його погляд упав на перев’язаний палець малечі. Лія хутко сховала руки за спиною. Фелан вигнув брову, не зводячи з наслідного князя очей.

Севастіан знову поглянув на сорочку. На символі, що позначав Живу — Богиню праматір, червоніла крапля крові.

— Дякую, — він погладив Лію по голові, як її гладив Івейл.

До батька Севастіан зійшов у сорочці, зшитій Лією. Князь як зазвичай був у кабінеті та похмуро дивився у вікно. Севастіан став поруч і глянув на сад. Троянди, що завше квітли пишним цвітом, зів’яли. Він пригадав, що з ночі ініціації жодного разу не прокидався від шуму дощу, який лив над маєтком щоночі.

— Я підвів тебе, — Севастіан вирішив сказати це першим, бо почути ці слова від батька було б нестерпно.

— Ти мужньо боровся. І переміг, — Івейл поклав долоню сину на плече — не як завше, стискаючи від гніву, а м’яко, ніби на плече давнього друга.

З того дня, як троянди перестали квітнути пишним цвітом, Лія почала вчитися доглядати сад. Цей сад, вона знала від матері, князь висадив власноруч у подарунок жінці, яку кохав. Та тепер він більше не доглядав його, облишивши на волю природи.

— Є важливіші справи, — якось відповів Івейл.

У Лії ж не було важливішої справи, ніж робити князя та Севастіана щасливими. І тому вона тренувалася кожного дня, і через п’ять років троянди знову розквітли. І тепер вони цвіли навесні, влітку, восени, та навіть цілий місяць узимку.

* * *

Лія вже спала, коли Івейл вийшов у сад. Зазвичай опісля дощу троянди пахтіли особливо сильно. Та троянд більше не лишилося. Князь підійшов до альтанки, оповитої потемнілим листям, похмурим та голим без квіту. Здійнявся вітер, й Івейлу почувся у ньому докір тієї, яка посадила власними руками перший з трояндових кущів.

Івейл пройшов глибше садом, повз яблуні з уже рожевими плодами і повз сливи, що стояли у фіолетових килимах впалих плодів. Він підійшов до дуба і торкнувся його згрубілої кори.

Дерево почало всихати. Так само швидко, як опадав цвіт з трояндових кущів. Князь прихилився до нього чолом. Не було ні вітру, ні відгомону докору. Стояла дзвінка тиша, яку подекуди порушувала трель цвіркунів, що надто розплодилися цього літа.

Івейл поглянув на дуб востаннє. Дерево було слабким, як і Севастіан. Дереву прийшов час піти, як прийшов час піти його сину.

Береза, розщеплена надвоє, натомість залишалася зеленою та повною життя. Івейл відвернувся — дивитися на обидва дерева було нестерпно.

Розділ 4

ЛАВАРИСК

Верхи, притискаючи Ріну до болю в ребрах до себе, Натаїр віз її у свою резиденцію — не в готель «Зачаровані мисливці», і не у замок Капелюшника, а у чорний, застиглий на краю безодні, наче демон з гравюр, Лавариск.

Дорогою Ріна бачила кругом себе безмежну й дику рівнину, покриту полином і чорнобилем, тирсою-ковилем, пориту балками й ярами.

Над Лавариском звивалися важкі грозові хмари, що ось-ось мали розійтися зливою. А навколо Лавариска, де земля не закінчувалася урвищем, тягнулася вересова пустка — гола, ще не готова розквітнути втішно бузковими суцвіттями.

Найпівнічнішу точку Кабірії пронизували вітри, крижані, наче осінь не полишала цих земель, поступаючись лише зимовим хуртовинам.

Ріні було холодно. Пальці заклякли, і кров, здавалося, стигла в жилах.

Вони спинилися біля кам’яного почорнілого уступу, надто високого, аби на нього видертися. Ріна здійняла очі до високих, теж чорних, стін замку. Його витягнуті вікна тьмарилися, ніби очниці з’їждженого та потемнілого від часу черепа.

Лавариск виявився не готичним замком, у стінах якого замикали норовливих чи причинних — або норовливих та причинних — панянок. Це була будівля, що найбільш нагадувала Бундестаг у ті часи, про які цивілізоване товариство Зовнішнього світу намагалося не згадувати. Різниця була — Лавариск був у шість поверхів заввишки. По фронтах здіймалися круглі вежі, на шпилях яких вітер намагався роздерти знамена клану Натаїра — змія, що хапав себе за хвіст. Шість колон вінчали парадний вхід. Їх обвивали шість зміїв. Висічені з каменю луска, ікла, а понад усе — очі, що блищали невисохлими дощовими краплями, і здавалося, ніби тварюки були живі. Надписи над їхніми головами говорили: Змій, Кенхр, Амфістен, Фареб, Якул і Єхидна. Змій, що називався Єхидною, від інших відрізнявся наявністю вигнутих під дивним кутом людських рук та ніг, якими й чіплявся за колону.

Натаїр заніс ногу, і земля здригнулася, каміння посипало з парадного комплексу. Почулося шипіння і крегіт каменю об камінь. Змії поповзли вгору колонами. З уступу висунулися сходи.

— Прошу.

Натаїр поклав руку їй на спину. Порух міг здатися сповненим пошани, та він означав лише те, що шлях назад був закритий. Рука князя здавалася залізними лещатами, якими за бажання він міг вирвати хребет. Поза шкірою пройшов мороз. Натаїр провів пальцями вниз спиною. Ріна відчула його дихання на вилиці. Дівчина здригнулася. Судячи з тихого смішка Натаїра, він це сприйняв як схвальну реакцію. Він узяв Ріну попід лікоть — достатньо міцно, аби вона не змогла вислизнути.

Парадні двері прикрашали змії, ціле зміїне кодло. Вони ступили на сходи, і змії ожили. Вони звивалися на чорному залізі дверей. Натаїр змахнув рукою. Змії розповзлися, оголюючи викувану ручку, з якої на них дивилося жіноче обличчя. Дощові цівки на тому обличчі нагадували сльози. Жінка здавалася сліпою, зіниці очей майстер не вирізьбив.

— Хто? — її голос нагадував лязкіт заліза.

— Той, хто повеліває кланами, — відповів Натаїр з надмірною помпезністю, — Кланами Зміїв, Кенхрів, Амфістенів, Фаребів, Якулів та Єхидн.

— Єхидн, — вторувала ручка.

Двері з повільним скреготом розчинилися, відкриваючи пітьму холу.

— Ласкаво прошу до нашого дому. Як то кажуть, заходь у нього свобідно та з доброї волі, — Натаїр вказав на вхід.

Ріна з місця не зрушила, тому як ні свободи, ні доброї волі не мала.

— Усе правильно, Ріно, — Натаїр усміхнувся. — За нашим звичаєм нареченій потрібно попручатися для годиться.

Натаїр підняв її на руки та переніс через поріг. На мить Ріну обпекло холодом, якщо холод міг обпікати. Вона штовхнула князя у живіт, та посмішка на його обличчі не згасла ні на мить. Дівчина вивільнилася, лише коли Натаїр їй дозволив.

— Клітемнестру{2} тобі в наречені!

— Тебе мені буде цілком достатньо, — Натаїр потягнувся до підборіддя дівчини, та вона його вдарила.

Нехай товсті стіни замку й не пропускали вітру, та Ріні усе ще було зимно.

Лавариск не нагадував жилий будинок — радше пам’ятник, зведений як повчання наступним поколінням, що мали тягнутися до величі поколінь минулих, як тягнулися вгору чорні колони, що попирали склепіння замку. Кожен крок, кожен шурхіт одягу чи навіть позвук дихання луною розходився приміщенням — ніщо у Лавариску не могло залишитися непоміченим.

— Прошу до трапезної. Ти змерзла та зголодніла, — Натаїр промовив це тоном людини, що готувалася насолодитися вечором у приємній компанії, та не дбала про те, чи розділяла компанія її намір.

Він знову поклав руку їй на спину. Цей доторк Ріна витримати не змогла. Вона відсахнулася, та туфлі змусили її завмерти. Дівчина падала. Натаїр упасти їй не дав. Він схилився надто близько до її обличчя. Вона відштовхнула князя. Хотіла б почастувати темною силою, розірвати його на частини, та всередині не залишилось ані гніву, ані відчаю, аби розпаленіло темне полум’я. Усередині Ріни стояв лиш холод. Вона ніби зрослася із ним, не сподіваючись колись із нього виборсатися.

— Ледь не налетіла на поріжок, — поблажливо пояснив Натаїр, відійшовши на крок. — Скоро звикнеш.

— Сподіваюся, що ні, — відповіла Ріна, розуміючи, що, ймовірно, Натаїр мав рацію.

Парадні двері зі стугоном зачинилися. Щось із болісним стугоном обірвалося всередині Ріни.

Хол осяяло світло. Це не був теплий вогонь, полиск якого змушував блищати старовинні лаковані меблі, розквітати візерунки на шовкових смарагдових шпалерах та каліпідських килимах. Це було холодне нерухоме світло, наче кригу можна було перекинути на жаріння. Він не наділяв життям бездушне, він, здавалося, харчувався душами живих.

Трапезна була не набагато краща за хол. Посеред кімнати стояв довгий лакований стіл, за яким із комфортом могли б відобідати два мізантропа. Він, наче кришка труни заможного небіжчика, ломився від квітів.

Натаїр із бездоганною поштивістю дворецького відсунув для Ріни одного з різьблених стільців із високими оплічниками. Світло величезної викуваної люстри, спущеної на ланцюгу, окреслило тьмяне коло серед темних мармурових стін та дубової підлоги. У цьому тужливому освітленні Натаїр і справді нагадував дворецького — того, що прийшов по душу господаря із пекла.

Ніхто з них не торкнувся їжі. Ріна, хоча живіт, за відчуттями, і приріс до хребта, не могла змусити себе з’їсти і шматка. Натаїр же не їв, тому що безвідривно спостерігав за нею. Погляд його був нерухливим та бентежно блищав. Він сидів, подавшись уперед, час від часу хитаючи головою якомусь внутрішньому голосу.

— Не йму віри, що ти тут, зі мною.

Сонця визирнули крізь сіру стіну хмар. Їхнє неживе світло впало на підлогу, потягнулося до столу та застигло окрай кола, у якому вони сиділи — ніби боячись перетнути його грань. Світло падало крізь віконні рами, розділені на квадрати, і його вилиск на підлозі нагадував майданчик для гри у класики.

— Я теж, — Ріна підперла голову кулаком і знову поглянула у тарілку.

— І навіщо було так опиратися? — запитав він, і риси обличчя його пом’якшилися, наче він, турботливий батько, нарешті повернув додому бунтівного підлітка.

— Може, тому що ти не розумієш слова «ні» ані з першого, ані з другого, ані з двадцятого разу? — Ріна виструнчилася й склала руки на грудях.

Натаїр зітхнув та потер чоло. Вітер, що хазяйнував над Лавариском, заволік сонця хмарами, і майданчик для класиків зблід, світло відповзло від кола, у якому вони сиділи, та не зникло зовсім, наче ще пропонуючи пограти.

— Я розумію, моя поведінка у Невриді та Метрополі збила тебе з пантелику. Ти вирішила, що моя жорстокість спрямована на тебе. Та, зрозумій, я не міг поводитися інакше із ними. Я не міг виказувати слабкість, — він розвів руками так, ніби слабкість була предметом, який Натаїр із задоволенням викинув би у вікно.

Небо над Лавариском дужче потемніло. Стінами й підлогою трапезної замість світла потягнулися довгі тіні, оповиваючи кімнату напівтемрявою — не затишною та інтимною, а зловісною. Тіні тягнулися далі, ніби хтонь з роззявленими пащеками, наче примарні чорні пазурі Переправника, що вимагав монету. Майданчик для класиків розтанув у вигадливих візерунках паркету.

— Коли ти переслідував мене у Метрополі, поруч нікого не було, — Ріна потягнулася до «двоповні» на шиї, та встигла відняти руку до того, як Натаїр помітив порух.

— Я намагався поговорити! — на його обличчі зобразилася мука. — Я бачив твої очі, коли Правитель узяв тебе за руку. Я мав почути, що ти в порядку.

— Наче цим наша розмова скінчилася б.

— Звичайно що ні. Я благав би тебе залишити Метрополь зі мною.

— Отже, я правильно вчинила, — Ріна похитала головою.

— Ти помиляєшся, — він розсік повітря вказівним пальцем. — Ніхто у Прихованому світі не турбується про тебе, окрім мене.

Ріна скривилася. Похмурий день за вікном усе впевненіше перетворювався на сутінки. Квадратами віконної рами заторохкотів дощ. Навколо Лавариска не було висаджено саду, тому і накрапання не було приглушеним шорохом, тихим та утішним. Дощ бив кам’яною кладкою, наче барабанний дріб, що звучав перед виконанням смертельного вироку.

— Повір, у Вовчому маєтку...

— Ніхто з них не любить тебе по-справжньому. — Він сперся руками на стіл, готовий зірватися з місця і кинутися вперед, та рештки самовладання, якщо воно взагалі було властиве Натаїру, утримали князя на місці.

Ріна відвернулася. Рами вікон здалися їй ґратами. Вона окинула поглядом стіни — чи не було під стелею приховано отворів, якими пустять газ, аби зробити атмосферу у трапезній більш токсичною.

— Я зробив тобі послугу. Відкрив істинне обличчя Івейла. Він зрадив тебе й оком не змигнувши.

— Ти не залишив йому вибору, — її голос розлунився не надто переконливо. Та Ріна вперто підтисла губи.

— Він міг відмовитися, — Натаїр звів брови.

— І ти вбив би дві тисячі невинних, — Ріна зітхнула. Їй здалося, вона почула відгомін пістолетного пострілу. Та це була лишень альва, що необережно зачинила за собою двері.

Натаїр підвівся з-за столу, широким спішним кроком підійшов до Ріни, нахилився просто до обличчя. Оплічник стільця упивався у хребет, холодний і твердий, наче домовинна дошка.

— Якби він відмовився від них заради тебе, я відпустив би їх, — Ріна відвела погляд та помітила край червоної туфлі — що з трапезної, що з домовини, утеча була неможливою. А янгол смерті уже дихав гарячим, наче з пекла, диханням в обличчя. — Я б відступив, якби знав, що він направду любить тебе і готовий захистити.

Полиск його зелених очей, погляд фанатика, що дивився на образ Магдалини, говорив про дві речі. Перша: він брехав. Друга: він вірив у свою брехню.

— Мене потрібно захищати лише від тебе.

— Ти навіть не уявляєш, у якій ти небезпеці, — він утомлено похитав головою. Одна і та сама молитва. Якщо повторювати її раз у раз, виснажувалися навіть фанатики.

— То скажи, у якій. Це допоможе її уникнути, — Ріна намагалася промовити це без іронії. Майже вийшло.

Натаїр посміхнувся. Дощ за вікном ущух, як вщухає напружена музика перед вирішальним моментом у фільмі. Тьмяні жовті сонця знову потягнули слабкі тремтливі промені підлогою трапезної.

— Я кохаю тебе. Та поки не довіряю.

— Це взаємно.

Натаїр схилився іще ближче. Кутики губ ледь тремтіли. Ріна, відвертаючись, продовжила:

— Та лише в тому, що я тобі не довіряю.

Оплічник стільця скрипнув. Натаїр випростався і на мить прикрив очі. На обличчі заграли жовна.

— Це зміниться, — відповів він спокійно. Спокій той був явищем оманливим, як погода над Лавариском, що через хвилину могла змінитися зливою.

— Блажен, хто вірує.

Ріна відчула знайому втому — така насувала після кожної суперечки з ним. Говорити більше не хотілося — ні того дня, ні того сторіччя.

— Тобі потрібно відпочити.

Вони піднялися сходами, що, певне, були висічені з цільного шмата мармуру, або ж навіть мармурової гори. Третій поверх, скільки б вогників не палахкотіло, був місцем темним і холодним. Вони все крокували, оминали один поворот за іншим. Луна поступу тонула у глибоких проваллях коридорів. Натаїр спинився біля дверей — непримітних — збитих з дощок, важких і лакованих, з напівкруглим верхом та залізними петлями, вкритими міддю.

За ними були ґвинтові сходи, затиснуті у кам’яному вузькому просторі. Вони здійнялися ними — до таких же непримітних дверей. Кімната Ріни, яка привела б її у захват в дитинстві, та тепер жахала, була в башті.

— Дракон у комплекті? — вона зазирнула всередину, у кімнату, що ніби зійшла з малюнків Франсуа Буше — сповнена оксамиту, бантів і позолоти.

— Завжди до твоїх послуг, — Натаїр зобразив поважний уклін. — Цієї ночі втримайся від прогулянок. У коридорах Лавариска легко заблукати.

— Втримаюся. А то раптом зустріну привидів твоїх колишніх.

Натаїр, хоча й не одразу, вичавив тінь посмішки. Ріна майже переступила поріг, та він стиснув її руку.

— Я справді готовий жертвувати тисячами і мільйонами душ заради тебе, — голос, що гранітна плита: слова були гарними, та не могли повернути до життя того, що встигло згнити та розкластися під землею.

— Сподіваюся, що ні.

Ріна зачинила двері перед носом князя. Зачинила не з оглушливим грюкотом, тому як сил на те більше не було.

І, варто було їм зачинитися, дівчина перестала думати про тисячі і мільйони душ, котрими Натаїр був ладен пожертвувати, вона думала лише про власну. А усе, що було потрібно її душі — забутися уві сні; аби затихло торохкотіння дощу; зникли довгі тіні зі стін кімнати; звіялися з пам’яті очі селян, що палали гнівом; Малин, що горів у чорному вогні; кров каса, що розтікалася річковим камінням; пронизливе вовче виття над Вовчим маєтком. Єдина надія, яку Ріна ладна була плекати в серці, була надія, що Натаїр дасть їй відіспатися.

І надія ця не справдилася.

Прокинулася Ріна від співу Морани — тихого, що ледь було відрізнити від заводів вітру за вікном. Якби дівчина не знала напевне, кому належав той голос, луна якого гулко бриніла в голові, повірила б, що поруч Лавариска, десь серед скель, був прикутий печерний дух, що не міг віднайти спокою та терзав нічну тишу, як зміїна отрута його печінку.

Біля ліжка застигла темна фігура.

Спломеніло світло нічника. Очі Натаїра зажевріли зеленню. Тіні та полиски, що падали від тремтливого вогника, перетворювали його лице на подобу демонічної істоти. Водосся було скуйовдженим, наче Натаїр намагався його відірвати. Вподобаного розшитого сріблом сюртука не було — лише зім’ята сорочка. Він видавався занепокоєним. Ріна, справедливості заради, занепокоєна була не менш — тому що бачила: повз князя до дверей їй не прослизнути.

— Якого Мора ти тут робиш? — Вона потягнулася до нічника — бронзового, достатньо важкого на вигляд.

Натаїр слабко всміхнувся — тремтіння свічки перетворило вигин губ на печальний. Він відставив нічник якомога далі. Трохи постоявши, сів на край ліжка. Ріна підтисла ноги, ніби сахнулася вогню. Натаїр зітхнув.

— Я не лиходій, Ріно. Я просто намагаюся захистити тебе. І себе.

— Слухай, я ніколи не вірила в моральний релятивізм, — Ріна стомлено потерла очі. — Навіть якщо сюди заявляться Піррон, Ніцше разом з Джоном Мекі, це не змінить того, що ти зв’язав мене, замкнув та вистрілив у мене.

Натаїр, що до того споглядав, як жахтіла свічка в нічнику, обернувся до дівчини. У його очах, великих і блискучих, не було й тіні зарозумілості, а лише неприхована мольба про розуміння. Він повільно, безмовно торкнувся її руки. Шкіра Натаїра була крижаною, ніби луска змії, що оповивала колону біля входу в Лавариск. Ріна потисла його долоню — інстинкт, випрацьований у минулому житті — та поспіхом прибрала руку.

— Коли я дізнався, що Івейл шукає тебе, що хоче забрати сюди, у Підмісячну імперію, я злякався. Я не міг прийти до тебе, після всього, що між нами сталося, з новиною, що двоєдушник з паралельного світу полює на тебе. Я не міг розповісти, що я наполовину змій — недолюдина, що я князь у князівстві, яке існує у темному й небезпечному світі. Що у твій світ із мого прослизають істоти, які розривають людей на частини просто посеред вулиці, і що мене жахає сама думка, що ти можеш стати їхньою наступною жертвою. Та, коли я побачив, що Івейл слідкує за тобою, у мене не було часу на роздуми. Я мав сховати тебе і вирішити, як тобі все розповісти.

— Кажеш, що зробив це, лише аби захистити мене?

— Так! — Він підсунувся до неї та схопив за руки. Очі його загорілися знайомим вогнем, що лякав. — Я маю захистити тебе! Та я можу це зробити, лише надівши на тебе корону. Інакше вони не зупиняться. Ніколи!

— Чи не краще дозволити мені повернутися додому і запечатати Брами між світами? — Ріна намагалася говорити спокійно, як говорили з маніяками персонажі з «Мислити, як злочинець». Але дихати їй, на відміну від героїчно налаштованих криміналістів, ставало усе складніше з кожною миттю.

— Тепер, коли стіна тріщить, коли от-от зруйнується, у цьому немає жодного сенсу. Якщо наш світ відкриється перед Зовнішнім, почнеться війна — така ж, яка змусила наших предків вкрити Прихований світ. І тоді єдине, що врятує твоє життя — корона.

Ріна спробувала вирвати руки, та Натаїр стиснув їх сильніше

— Мені боляче.

Він уже не чув її. Він уже був у полоні своїх марень, що кружляли перед очима та шепотіли у вуха. Плечем Натаїра поповзла тонка чорна змійка. Вона оповила його шию, а тоді чкурнула у вухо. Ріна відсахнулася — надто різко. Натаїр здригнувся і, отямившись, здивовано поглянув на дівчину.

— Змія вповзла у твоє вухо!

— Не мели дурниць, — шпарко відповів Натаїр. — Я знаю, що ти робиш — намагаєшся вивідати у мене таємниці та передати їх Івейлові. Ти хочеш приспати мою пильність.

Він різко підвівся з ліжка. Чоловік оглядав кімнату, наче не пам’ятав, як у ній опинився. Нарешті зупинив погляд на Ріні — сповнений роздратування та ядучої віри у правильність своїх слів.

— Але ти нічого йому не розповіси, — він кивав сам собі, наче розкрив лише йому відому таємницю. — Бо не покинеш Кабірії ніколи. Ти залишишся або у цих стінах, або у моєму сімейному склепі.

— Та що з тобою не так?

Натаїр зле посміхнувся. А потім стрімко вийшов з кімнати та замкнув двері з оглушливим лязготом старого, але міцного замка. Лише коли вона перестала чути його кроки, Ріна заплакала.

Маска, яку Натаїр старанно зберігав, нарешті, пішла тріщиною.

* * *

Минулої ночі Ріні наснилося, що вона повернулася у Вовчий маєток. Ніби стоїть перед залізною брамою, що веде до тополиної алеї, та не може увійти. На брамі сидів Шу, роздивляючись її то одним, то іншим блискучим оком. Він кричав, знову і знову, і у його крику чулося «Ніколи». Ріна здійняла очі, сподіваючись роздивитися, що відбувалося у хворобливо-жовтих вікнах маєтку. Над головою небо здавалося чорним, як смол. Здійнялися місяці — перший і другий. Вони кидали на будинок багряне світло. І стіни маєтку, ніби оповиті вогняною загравою, омилися кольором крові. Над ними пролунало вовче виття, що поступово змінилося дитячим плачем.