Судні дні в Кабірії

Натаїр же, окрім ураженої чоловічої гідності, інших мотивів для помсти не мав. Це якщо не враховувати основного мотиву, який і він, і Корвін могли розділяти.

Тож, зміркував Фелан, допомога круків у розслідуванні могла виявитися звичайним крутійством, способом завершити те, що не вдалося зробити завдяки бунтам, а саме — змусити невридійців перегризти одне одному горлянки й занапастити клан вовків.

Генерал впинався поглядом у старшого субордината — насмішкуватим поглядом чорних очей, ніби здогадувався, про що Фелан роздумував. Вовк стиснув ефес меча: можливо, не здогадувався, а знав. Нехай круки й стверджували, що кілька поколінь як втратили дар прочитання думок, він, Фелан, цим казкам вірив не більш ніж їхнім лукавим піснеспівам.

— Звідки знаєш, який вигляд мають вельможні невридійці? — Фелан стиснув ефес меча.

— Корвін дозволив прочитати його спогади, — Дан стенув плечима. Він скинув оком по руці Фелана, у його густій бороді промайнула усмішка.

— І зовсім не мав страху, що ти дізнаєшся те, про що знати не маєш, і скористаєшся з цього так, як не мав би? — Фелан обтягнув рукав мундира, ховаючи краї викарбуваних на шкірі червоної, білої і чорної ниток.

— Якщо ти щось знаєш про відданість — а ти знаєш, хоча твоя і моя відданість різні за суттю — то ти знаєш відповідь на це запитання, — він знову всміхнувся, побачивши, що край мітки з-під рукава усе одно виглядав.

Лукаві посмішки, певне, у їхньому клані були на кшталт родової мітки — як в інших родимки чи розріз очей. Іще неясно, та Фелан починав розуміти, чому колись Лія дозволила Корвінові зробити собі послугу, а Ріна (хоча даремно намагалася те приховати) поцілувала князя Саверу в ніч Белтайну.

Лише на кілька секунд Фелан поглянув на маленьке віконце, у якому виднілося передбуряне небо. Він удихнув важке повітря, гірке від аконіту. У голові просвітлішало.

Старший субординат вирішив діяти по-своєму. Першим рухом він відрубав хлопчині руку. Той закричав високим, майже дитячим, голосом і впав на коліна. Кров розтікалася по підлозі, каміння якої й до того багряніло. Дан похмурнішав, однак, нічого не сказавши, відійшов убік. Другим рухом Фелан наступив на обрубок руки бунтівника і почав чавити чоботом до тих пір, поки хлопчина не заговорив.

— Це правда! Він каже правду! Прошу, досить! — прокричав в’язень.

— Кого побачив крук? — Фелан прибрав ногу, та лезо меча залишив занесеним над головою ув’язненого.

Хлопчина квилив, спершись чолом об підлогу. Фелан знову натис на скалічену руку. Під підошвою захрустіли кістки. Бунтівник заволав. Ледь вимовляючи звуки, задихаючись, він намагався відповісти. Хлопчина був білим, наче вимазаним у крейді. Фелан прибрав чобіт, і він притис обрубок до грудей.

Він намагався щось сказати, та з побілілих губ зривалися лише окремі, між собою не пов’зані звуки.

— Що б ти не побачив — перевір, — наказав Фелан Дану.

— Йому потрібна допомога, — відповів крук.

— Перевір!

Дан кинув на Фелана важкий погляд, та потім підійшов до хлопчини і стиснув його голову. Тіло ув’язненого задрижало. Він більше не міг кричати, лише незв’язно мугикати.

— Розмова відбулася за тиждень до бунту. У небі два серпи.

— Що ще? — Фелан став на одне коліно перед хлопчиною. Старший субординат жадібно вглядався у бліде лице, ніби і сам міг вирвати з його пам’яті нові деталі. Та обличчя бунтівника більше ні про що йому не говорило.

— Це все, — зітхнув Дан.

— Ім’я.

— Згідно з договором, імена я надаю спочатку князю Корвіну. Навколо забагато шпигунів. Одним із них можеш бути і ти.

Фелан заніс меча, аби відтяти хлопчині й другу руку, та Дан змусив його зупинитися.

— Він помер.

Коракс розтиснув руку, і хлопчина звалився на підлогу. З його носа цідила кров. Очі, пусті, наче скельця розбитого саверського кришталю, дивилися у порожнечу.

Фелан затрусив його. Голова хлопчини закинулася, очі закотилися, оголяючи білки очей з тріснутими судинами.

— Вовченя, не впадай у відчай, — Дан поплескав субордината по плечі. Його велика рука торкалася несподівано м’яко, як для воїна. Фелан руку скинув і різко звівся, втративши інтерес до мертвого бунтівника. — Той, чиє ім’я я поки що не називатиму, був там не один. Я упізнав обличчя другого.

— Хто?

— Корвін уже називав його ім’я. Драйк Коаксок.

Фелан кивнув генералові. Дан попрямував до дверей.

— Куди ти? У нас іще купа в’язнів!

— Іду геть, — генерал армії Саверу поглянув лиш мимохідь, і у цьому погляді вгадувалося презирство. — Твої методи негуманні. Як пацифіст я відмовляюся співпрацювати. Навіть враховуючи мою повагу до княжни Лукреції.

— Ми не закінчили.

— Я старший за чином. Старший субординат — еквівалент полковника, — Дан став напроти Фелана. За дверима почулася метушня і схлипи наступного ув’язненого, якого тягнули у камеру для допиту. — І я не виконуватиму твоїх наказів. Особливо тих, що суперечать моїм переконанням.

— І які можуть бути переконання у зграї, що звикла брехати, мститися і копирсатися у чужій голові?

— Перше: не варто порушувати презумпцію невинуватості. І друге: не варто завдавати іншим істотам болю лише тому, що боляче тобі, — Дан знову ковзнув поглядом по зап’ясті Фелана, де виднівся знак обітниці перед ликом Морани. — Презумпція невинуватості, якщо ти не знаєш...

— Знаю, — кинув Фелан. А тоді роздратовано зітхнув. — Генерале Даннамісе, від імені народу Невриди прошу вас перевірити показання інших ув’язнених. Це допоможе розслідуванню.

Схлипи за дверима повторилися. Почувся удар, і вони вщухли. Дан поморщився.

— Савер у моїй особі виконає прохання Невриди лише після того, як буде переконаний» що допити не проводитимуться із порушенням прав людини.

Кинувши погляд на тіло, Дан покинув камеру. Фелан якийсь час дивився просто себе. Кулаки його були стиснуті. Фелан важко дихав.

— Веди наступного!

Тіло хлопчини винесли до решти тіл, аби ввечері закопати у ямі, звідки їхні душі не зможуть піти до царства Мора, аж поки останній клаптик м’яса на кістках не стане порохом. Про хвору матір хлопчини Фелан жодного разу не згадав.

Івейл перетнувся з генералом Даннамісом біля виходу з темниці. Коракс кивнув князю, навіть не сповільнивши ходи. Очі його паленіли холодним блиском. Слідом за генералом приміщення покинули десять кораксів. Івейл обернувся їм услід. Всередині приміщення кричали. Кричали несамовито, як кричить тварина, що помирає не своєю смертю.

Князь увійшов до підземелля, коли Фелан вигукнув «Наступний».

— Старший субординате Йохеведе!

Фелан обернувся. Погляд його запалав хворобливою шаленою іскрою, та потім згас. У напівтемряві князя він упізнав не одразу. Він витягнувся струною.

— Якого Мора ти вбиваєш підозрюваних без суду?

— Вони безкорисні, — відповів Фелан без єдиної емоції, наче рапортував про день, що пройшов без інцидентів.

— Вони піддані Невриди! — заревів князь. На голові Івейла спалахнула корона. Субординати у камері схилили голови — усі, окрім Фелана. Він залишався незворушним. — І я судитиму їх згідно з законом Невриди.

— Вони не слідували закону, коли вбивали наслідного князя.

У сусідньому приміщенні почулося шемріння. Одне з тіл скотилося із купи і розпласталося на підлозі. Іще малий, без кисті, з великими, повними жаху скляними очима. Князь відірвав від тіла погляд і звернув його до старшого субордината. Фелан дивився на Івейла так само скляними очима, та тільки жаху у них не було. Що у двох сірих дірах, у них зіяла пустка.

— Якщо не припиниш безчинства, я четвертую тебе на площі Нура. Як приклад кожному, хто зневажає честь та гідність субордината.

Острах смерті в очах Фелана не спалахнув ні на мить.

Корона на голові князя зникла. Обличчя його стратило рішучість, властиву жорсткому, але справедливому правителю (яким Івейл себе вважав). Замість рішучості темними тенями лягла утома.

— Тебе відсторонено. Повертайся у Вовчий маєток, — промовим Івейл тихіше.

— Я не завершив допит.

— Відтепер займаєшся охороною княжни.

Самий кут губ Фелана затремтів, хоча у напівтемряві не можна було стверджувати того напевне.

— Що встиг дізнатися генерал?

— Ім’я одного із заколотників.

— Хто?

— Гадки не маю, — відповів Фелан. — Він відмовився говорити. І забув, перш ніж ретируватися, уточнити, чи взагалі скаже.

Івейл, хоча на лиці не перемінився, відчував лють не менш жагучу, ніж яка спопеляла Фелана. І частину тієї люті він відчував до Корвіна. Ім’я, почувши яке, Івейл, можливо, зміг би урятувати Невриду від розколу, належало Причинному князеві. І він прийде, аби вимагати платню за те, щоб промовити його вголос. Івейл підозрював, яку саме платню крук вимагатиме.

Він відіслав Фелана.

— Ксане, — звернувся Івейл до іншого старшого субордината. — Продовжуй допит. Не вбивати, але калічити. Мені потрібне ім’я.

У камеру ввели хлопчину, не набагато старшого за загиблого сина Ксана. Можливо, то було оманливою грою напівтемряви в камері, та Івейлові здалося, старший субординат сполотнів. Проте вже за мить він уклонився і дістав меч.

* * *

Князь Саверу не озивався тиждень, а тоді дійсно прийшов, аби назвати ім’я і вимагати платню натомість. Прийшов у супроводі генерала Даннаміса.

Двері Вовчого маєтку із гуркотом зачинилися перед Корвіном, варто було альві їх розчинити. Корвін всміхнувся Дану, ніби знайомлячи з давнім, та не дуже приємним товаришем.

— Я з хорошими новинами, — наспівно мовив він.

Одна стулка прочинилася — лишень ледве. Корвін просочився боком.

— Я тебе виламаю, якщо не розчахнешся, — сказав Дан і не збрехав, тому що у плечах був кремезнішим за князя і в щілину протиснутися не зміг би.

Двері розчинилися.

— Не забуваймо про манери. Це важливий візит, — сказав генералові Корвін і одразу ж звернувся до слуг, вітаючись.

— Мені так шкода, — останнім підійшов Карлін. — Троюрідний по материній лінії кузен сусіда мого двоюрідного брата справді дуже старався допомогти панні Ріні. Уклінно прохаю вибачення, князю.

Корвін поплескав брауні по плечі, утішно, як це не робив ніхто з панів. Майже так само, як це робила панна Ріна.

— Однак, твій свояк намагався. І тому угода має силу. Нехай через дві ночі вийде до воріт Ісси у північ. Там його зустріне провідник, що вкаже шлях до Вільного міста.

— У троюрідного по материній лінії кузена сусіда мого двоюрідного брата з’явиться ім’я?

— Обов’язково, — підбадьорливо усміхнувся йому князь Корвін. — Надзвичайно ціную твою компанію, проте справи не чекають.

Вони з Даном звернули праворуч, до обвішаного дагеротипами коридору й увійшли в кабінет князя Невриди без стукоту.

Івейл різко підвівся з-за столу, одначе, побачивши, що Корвін прийшов у супроводі не Ріни, а генерала, сів у крісло і вже більш недбалим жестом запропонував крукам зайняти гостьові крісла.

Дан сів прямо, чемно поклавши руку на бильце. Корвін же пішов прямо до креденса, дістав три кришталеві чарки, перевірив проти світла, чи кришталь був саверським, а не сатарханською підробкою. Вдоволено мугикнувши, він розлив по чарках коньяк, бо ожинового вина, на своє невдоволення, не знайшов. Івейл спостерігав за ним, спершись підборіддям на переплетені пальці. На своє невдоволення князь помітив, що за відсутності Севастіана Корвін став почуватися у маєтку вільніше.

Корвін, не донісши чарок, застиг біля книжкової шафи, заглядаючи на одну з полиць. Ледь крук устиг розгорнути альбом із забороненими у Підмісячній імперії палароїдними знімками, Івейл прочистив горло.

— Судячи з твого настрою, ти тепер знову готовий співпрацювати, — він вийшов з-за столу і вихопив з рук Корвіна альбом. Між сторінок на крука востаннє поглянули обличчя його батька і самого Івейла, а іще їхніх молодших дітей, які весело усміхалися, не підозрюючи, що їх очікувало за кілька років.

— Наш свар більше не має значення. Бо я знаю, де перебуває Ріна, — Корвін протягнув Івейлові чарку. Князь Саверу віддав Данові коньяк і зайняв крісло біля каміна, зручно вмостившись. Полуміння освітило половину його обличчя, й Івейл помітив, що вигляд чоловік мав не надто відпочилий. — І я навіть маю чудовий план, завдяки якому ми її звільнимо. Для цього мені потрібна усього-на-всього твоя армія.

— Ти зміг зв’язатися із нею в Іссі? — Івейл повернув альбом на місце, а чарку коньяку на креденс.

— Вона у Лавариску, — Корвін нахилився уперед і уп’явся у князя поглядом. — Я планую увійти з армією у землі Кабірії та повернути її додому.

— Навіщо тобі розв’язувати війну з Кабірією? — Івейл обійшов крісло, у якому сидів Корвін, колом, ніби намагаючись розгледіти хитрість у полисках, які вогонь кидав на обличчя крука. Розгледіти хитрість, а тоді розірвати горло вовчими іклами. Корвін провів Івейла холодним поглядом до стола, де той сів, знову сперши підборіддя на переплетені пальці.

— Я маю дві вагомі причини, — Корвін відкинувся на оплічник крісла.

Дан підозріло добродушно, як на воїна його чину, усміхнувся і, нарешті, згадавши, що князь пригостив його коньяком, випив чарку, не перевівши духу.

— Які? — зітхнув Івейл і запитав різкіше.

— Отже, ввести війська у Кабірію ти погоджуєшся і хочеш обговорити деталі, — вдоволено промовив Корвін.

— Про це не може бути й мови.

Корвін зробив понуре обличчя, а тоді знову пішов до креденса, аби налити ще коньяку.

— Я міг би, — він розливав алкоголь собі й генералові, — умовити Дана знову співпрацювати з субординатами, — він протягнув генералові повну чарку. Івейл лише стис губи. Корвін зітхнув, як актори на сцені, коли їхнім героям розбивали серце. — А як же бути з іменем одного з заколотників? Як шкода, що наша співпраця завершилася. Я б так хотів побачити твоє обличчя, коли ти почуєш, хто це.

Івейлові забило дух. Вена на його лобі здулася. Стіни маєтку простугоніли. За дверима почулося гарчання Пека.

— Івейле, ви справді хочете почути це ім’я, — Дан відставив чарку вбік. Він подався уперед. Корвін, що спирався на оплічник його крісла, стенув плечима, ніби жодного впливу на впертого генерала не мав. — Та я готовий назвати його лише в обмін на військову підтримку мого князя. Без образ.

— Ти ж наче пацифіст, — Івейл насупився. — То дай мені відповідь: чи повинен я жертвувати двома тисячами підданих? Чи повинен я наражати на ризик десяток тисяч субординатів? Чи повинен розв’язувати війну через одну дівчину?

— Як пацифіст відповім, що не повинні, — відповів Дан, ні на мить не обернувшись до князя Саверу. — Якщо вона — не член вашої зграї.

Івейл кивнув. Корвін гмикнув.

— Та якщо ви вважаєте її членом зграї, то маєте діяти згідно з законами зграї, — Дан звівся на ноги. — Якщо один з нас у небезпеці, інші не складуть крил, поки його не захистять.

— Вона не член зграї круків, — ці слова Івейл промовив, подивившись Корвінові просто в очі. — Ви не зобов’язані захищати її.

— Та ми зобов’язані захищати князя, — Дан звів підборіддя. Рішуча чорнота його очей нагадала Івейлові про давнього друга, образ якого став за п’ятнадцять років розмитим у пам’яті та на заборонених в Підмісячній імперії палароїдних знімках.

— Навіть якщо його рішення божевільні? — Івейл невесело всміхнувся.

Тепер гмикнув Дан.

— Ім’я, Івейле, — Корвін сів на край стола. — Знатимеш його — врятуєш тисячі невридійців. Ти не допустиш розколу князівства. Подумай краще про це.

— Звідки мені знати, що це не подвійна гра? Що ти не обмовиш безневинного, не підірвеш державність Невриди, давши Натаїрові зелене світло, аби окупувати решту моїх територій?

Корвін потер підборіддя.

— Який цікавий хід думок. Я ж і справді міг би так і вчинити, — він нахилився ближче. — Якби був на боці Натаїра.

— На чиєму ти боці? — Івейл примружився, вишукуючи найменшу ознаку брехні на обличчі крука. І носом він теж водив — намагаючись відчути брехню. Князь провів рукою по волоссю, демонструючи Івейлові свої срібні персні.

— На боці справедливості, — довірливим тоном відповів той. — Мені, знаєш, довелося добре вивчити, що вона означає.

Він зіскочив зі столу.

— Розумію, тобі треба подумати. Рішучість ніколи не була твоєю сильною рисою.

Корвін кивнув Дану, і вони обидва попрямували до дверей.

— Надай мені докази, що ім’я, яке назве генерал Даннаміс, — справді ім’я заколотника.

— І тоді ти підеш зі мною пліч-о-пліч супроти Кабірії?

Було щось у запалі Корвіна, що змусило Івейла відчути тінь провини. Та минуло п’ятнадцять років, а тому тінь розсіялася дуже швидко серед жевріючих спалахів гніву та гордині.

— І тоді, — тінь зникла остаточно. — Я розгляну твою пропозицію наново.

Корвін зітхнув, як здалося Івейлові, приречено.

— Добре, — протягнув він, і поза спиною князя Невриди узявся мороз. Корвін поглянув на нього, так само як і п’ятнадцять років тому, коли заніс меч над його головою іще неокріплою юначою рукою — з тихою люттю та презирством. — Я дістану тобі докази. Жбурну у твою легкодуху морду.

Дан стис плече князя і прошепотів щось про манери. Корвін кивнув йому, і маска театральної легковажності знову була зодягнена на його обличчя.

— Більше не порушуватиму спокою, що панує у цьому будинку. І нехай тобі солодко спиться, як дитині, якій незнайомі ні почуття провини, ні інші печалі.

Він розчахнув двері. На порозі його зустрів Пек, та, проти звичаю, дух пропустив крука без жодного рику, а тоді поглянув на Івейла зеленими очима. У них князь прочитав німу згоду зі словами Корвіна.

Розділ 8

БІЛА І ЧОРНА НИТІ МОЙР

Варто було наблизитися до Лавариска, що чорнів під блідавим світлом двох місяців, нескінченна пісня Морани поновилася. З кожним її куплетом Ріні ставало усе холодніше. Холод просотувався глибоко під шкіру. Він не зник ні від теплого чаю, ні від камінного жару, ні під кількома шарами теплих вовняних светрів.

Сонця змінювалися місяцями, а місяці — сонцями. З кожним днем Ріна усе менше відчувала закляклі пальці. Якщо всередині неї колись і було якесь полум’я — світле або темне — воно остаточно згасло.

Сутінки вкотре забарвили стіни кімнати сірим кольором, та Ріна того не помітила, бо очі її бачили світ потьмянілим, наче закарбованим на старій кіноплівці. Що меблі, що слуги, що Натаїр, що сама Ріна — усе здавалося їй несправжнім, віддаленим від реальності білим простирадлом екрана, підсвіченим бляклим світлом проєктора.

Ріна з головою зарилася під дві пухові ковдри, але ні холод, ні поклик Богині її не полишали. Вони проникали в неї все глибше, поки не зрослися з кістками. Якщо дівчина і намагалася відволіктися думками чи спогадами, вони поступово блякнули, перетворюючись у порожнечу, схожу на ту, яка западає у кінозалі після сеансу.

Не бляк, окрім пісні Морани, лише дитячий плач. Він з’являвся

у найтемніший час ночі, перед тим, як мала зайнятися зоря. Спочатку плач здавався лише свистом розгонистого вітру над вересовою пусткою, та тоді усе міцнішав, поки не ставав голоснішим від поклику Богині. Дитя плакало, а тоді плач уривався. З ним змовкала й Морана.

— Тобі здалося.

Такою була відповідь Натаїра уперше.

— Не вигадуй.

Другий раз він відповів із роздратуванням.

— Ти божеволієш.

Відповів він утретє — із повною впевненістю у власних словах.

Ріна стала обмірковувати чи дійсно вона не збожеволіла. Та, якщо у ній і пробуджувався страх, він швидко вщухав, облишаючи лише порожнечу, схожу на випотрошене відерце від попкорну.

Гіршим від пісні Морани та дитячого плачу стало їхнє очікування. Вони з’являлися невідворотно, щоночі. Скоро Ріна більше не могла спати, а лише вслухалася у стугін годинникової стрілки, що відраховувала їхнє повернення.

Ріна поклала подушку на голову, намагаючись позбутися ляскоту секундної стрілки, який з оглушливим стугоном лунав Лавариском. Дівчина застогнала від розпачу, кидаючи подушку на підлогу. Вона стиснула голову руками, ніби хотіла її розчавити.

Ріна звелася з ліжка, зморщившись від болю, сперлася на комод, перевернула тацю з охололою їжею. Раптом їй захотілося впустити в кімнату свіжого повітря. Вона розчинила вікно. По підвіконню забила паморось. В обличчя вдарив повів крижаного північного вітру. Ріна стояла, дивлячись у безодню, глибоко вдихаючи вогке повітря, розуміючи, що ані краплі полегшення воно їй не принесло. Вона гулко зачинила вікно. Тепер у неї не залишилося інших бажань, окрім трьох: аби вщух стугін годинникової стрілки, аби припинився дитячий плач, аби замовкла Морана. Раптом їй впав в око оберемок квітів — майже зов’ялих рясток, які не пам’ятала, що привезла з Діту. Подумати про те, на що боялася й сподіватися. Ріна увіп’ялася в квіти очима, вдивлялася в них довго. На мить щось у її грудях ворухнулося, наче крильце птахи. Та швидко завмерло. Якщо те відчуття і можна було порівняти з птахою, то лише з тією, що востаннє здригнулася в передсмертній конвульсії. Це порівняння припало Ріні до смаку. Вона осміхнулася.

Ріна не зрозуміла одразу, що зайшлася сміхом. То не було стримане хихотання панянок, які розмахували віялами на балах. Це не був регіт брауні й альв, які вечеряли на кухні пізньої ночі після важкого дня. І навіть не гоготіння єдинодушників, які у Зовнішньому світі вивалювалися з бару в компанії друзів. То був істеричний сміх, який змішався зі сльозами. Чим сильніше Ріна намагалася його спинити, тим гучнішим він ставав.

Коли у кутку кімнати почали виростати три темні тіні, Ріна поставилася до того, як і до усього, що тепер бачила у Лавариску, — як до фільму, який спостерігала у темній залі. У ній не прокинулися ані жах, ані цікавість, що прокидалися у кожного, хто їх бачив. Тим часом тіні росли, приймаючи чіткіші контури. Вони перетворилися на трьох старих пані.

— Ти чекала, і ми прийшли.

Ріна не відчула, як задкувала, як вступила в охололу вечерю. Відчувала лише, що діафрагма горіла від безутримного сміху.

— Ми готові дати відповідь.

— Яку, до Мора, відповідь? — запитала Ріна крізь сміх. Страх усе ж потроху починав у ній зростати.

— Запитай, і ми вкажемо шлях.

Ріна, нарешті, перестала сміятися. Мойри застигли, наче сталактити, в кутку кімнати, споглядаючи її байдужими чорними очима на блідих обличчях без ознак часу та життя.

— Тобі потрібна істина? — запитала одна з них.

Вигонити Мойр було неможливо. Та й ігнорувати їх було не можна. «Оповідки народів Підмісячної імперії» стверджували, що свою долю потрібно було приймати без нарікань та зі вдячністю. Вдячності Ріна не відчувала. Їй хотілося, аби її залишили у спокої. А спокою можна було досягти лише одним шляхом. Погляд її майнув до вікна.

— Тобі потрібна істина? — запитала друга, і її старечий голос був нетерплячим.

— Мені потрібна чорна нить, — відповіла Ріна, заледве чуючи свій голос. Її уста знову вигнулися, сміх розпинав груди: чи зустрічали Мойри за вічність свого існування бодай одну людину, яка сама прохала б про смерть?

— Ти приймеш істину, — мовили усі Мойри, оглушуючи хором голосів.

Вони повторювали те знову і знову, поки скроні Ріни не почали розколюватися. Світ перед очима потьмарився. Голоси Мойр розтиналися луною, знову і знову. А тоді усе заразом стихло.

Ріна була у кімнаті сама. У її руках лежав білий клубок. Двері розчинилися, і клубок випав із рук, покотився сходами, а тоді темрявою коридорів, залишаючи по собі білу нить. Дівчина посдідувала за нею — єдиним, що здавалося реальним.

Нить розпустилася у холі. Біля ніг Натаїрового гостя.

Корвін повів оком за білою ниттю і побачив Ріну, що застигла серед сходів, стискаючи тремтливими руками клубок. Він обвів байдужим поглядом її червоні туфлі і зелену, наче крила райської птахокрилки, сукню, її бліде і від недоречно підібраного кольору вбрання, і від поганого самопочуття обличчя. Волосся її, що відросло до плечей, не було увінчане тіарою княгині. Це вказувало на те, що весілля лише мало відбутися. На лиці Ріни залягли тіні, і саму її перетворюючи на подобу тіней, які снували біля Брами Мора.

В очах — останньому, що іще залишалося у ній живого — промайнуло щось, що нагадувало радість і навіть надію, та швидко згасло, варто було Корвіну відвернутися, нічим не показавши ані краплини тієї прихильності, яку він виказував, коли бачив Ріну раніше.

— Вирішив необхідним привітати нову господарку Лавариска, — Корвін обдарував Натаїра усмішкою, у щирості якої не наважився б засумніватися навіть параноїк на кшталт князя Кабірії. — Ті, кому долею бути одне з одним, фінал, зрештою, зустрінуть разом.

Корвін обійняв Натаїра, хоча той у прояві емоцій був доволі скупий. Лишень краї його губ презирливо затремтіли.

Нить зникла. Ріна стояла, ховаючи руки у брижах спідниці. Вона знову змерзла. Вона сама, і Натаїр, і Корвін почали перетворюватися на тіні. Дівчина ніби спостерігала за усіма трьома збоку. Байдужість знову розляглася всередині.

Ріна вдивлялася у тінь, яка була Корвіном. То не був той Корвін, якого він стільки часу удавав, силуючись придбати віру до себе. То був князь Саверу, що погодився виступити ад’ютантом Натаїра у складному матримоніальному питанні. Жодна з усмішок Корвіна не була справжньою, окрім тієї, якою він сяяв тепер, вітаючи змія з весіллям. Жодний доторк руки не обіцяв Ріні дружби, яку Корвін позначав, тримаючи Натаїра у міцних обіймах. І це, певно, була та істина, яку обіцяли їй Мойри.

Десь на дні душі спалахнуло і одразу ж згасло роздратування: хіба вартувало так побиватися, коли їй сказали, що Корвін загинув у Малині?

Тінь, що була Натаїром, запросила тінь Корвіна до столу і навіть запросила тінь, якою була Ріна, ймовірно, розцінюючи князя Саверу як такого, хто до лукавих знаджень Ріни був стійким.

— Хочу висловити свої співчуття, Ріно, — сказав Корвін, скривившись в удаваному жалю. — Смерть Севастіана, безумовно, стала для вас великим потрясінням. Все ж таки...

— Це не має значення, — увірвав його Натаїр.

Корвін змовк, слухняно схиливши голову.

Ледь ім’я Севастіана пролунало, Ріна відчула, що глохне. У скронях забив пульс. Вона не змогла більше дивитися крукові в обличчя, і погляд її впав на персні на його пальцях. Вони розпливалися. Ріна глибоко зітхнула, забороняючи собі зайтися. Вона не могла плакати у лігві ворога. Не на очах Натаїра та його посіпаки. Груди протнув гострий біль.

Корвін, впинаючи у неї очі, чи то з пташиною цікавістю, чи то зі співчуттям, підніс їй келих вина.

— Поверніть собі рум’янок. Наречені мають променіти від щастя, а ви ніби застигли перед Моровою Брамою.

Пальці Корвіна були крижаними. Ріна відставила келих і швидко сховала руки, аби тремет не кидався чоловікам в очі.

— Я не отримував сповіщення про твоє прибуття, — Натаїр сів поруч Ріни, поклавши важку руку їй на плечі. Вона відхилилася, він знову поклав руку, вона байдужо звернула погляд на вікно, де безодня сповнювалася пелехами туману.

— Пройшов крізь Ліс Забуття. Йти недалеко, якщо точно знати, куди хочеш прийти, — Корвін зручно влаштувався у кріслі.

— Ліс Забуття може пройти лише його Господар.

— Я пройшов, — Корвін знизав плечима.

— Дурному і ліса немає, — всміхнувся Натаїр.

— І те правда, — добродушно відповів Корвін. — До речі про дурнів. Цікаве повстаннячко сталося у Невриді. Субординати досі не рознюхали, де прості селяни розжилися зброєю і, що найцікавіше, силою, якої в їхніх родах уже кілька століть не було ані крапельки.

— Я не організовував бунту у Невриді, — Ріна відчула, як рука Натаїра скам’яніла.

— Та не могли звичайні селяни таке провернути, — Корвін махнув рукою і розлив вино на брюки. — В усіх регіонах заразом.

Князь Саверу звівся, обмахуючи змокрілу тканину. Він, навіть не помічаючи альву, простягнув їй келих. Кинувши в іншу служницю рушник, яким намагався безуспішно відтерти пляму, Корвін попрямував до дверей.

— Скоро повернуся. Не сумуйте.

— Я тебе проведу, — Натаїр підвівся і прочинив перед Корвіном двері, перш ніж крук устиг дотягнутися до ручки. Князь Саверу поглянув на Натаїра здивовано, та умить погляд його став вдячним, ледь не як у собаки.

— Друже, а одруження робить тебе більш сердечним господарем, — він оглянувся до Ріни і підморгнув їй.

Вони повернулися швидко. Корвін видавався розчарованим, і все не закінчував базікати про чудесну тканину його брюк, і те, які вони були зручні для їзди верхи, і те, як вигідно підкреслювали довжину ніг. Ріна майже його не слухала. Сутеніло. Годинник у вітальні відбивав секунди до того, як Морана знову заведе свою пісню опівночі. Дівчина тепер знала, що несамовитий піснеспів, наче виття сирени під час війни, мав свою періодичність, яка стала б прикладом навіть для розкладу дня у Вовчому будинку. Цікавість Натаїра до гостя минулася, і князь сів біля Ріни. Морана заспівала. Зарано. Дівчина, скривившись, скинула його руку.

— Вам недобре? — Корвін відволікся від теми, що займала його останню чверть години.

— Я хочу піти, — промовила вона і вже здійнялася.

— Ні, — кинув Натаїр, навіть не дивлячись на дівчину. — Залишся з нами.

Ріна завмерла. Вона стояла праворуч від Корвіна. Князь Саверу з цікавістю розглядав її туфлі. Він побачив і те, як дівчина стисла кулаки. Крук підвів погляд: вона дихала важко, наче від колосального фізичного зусилля. Корвін питально поглянув на Натаїра.

— Сядь поруч мене, — наказав Натаїр, і, варто було Ріні наблизитися до дивана, потягнув її руку. Він не дозволив сісти ні на сантиметр далі, ніж того бажав. Він торкнувся губами її скроні. Ріна здригнулася.

— Феноменальна покора, — посміхнувся Корвін. — Пригадую, в одну із наших зустрічей у Вовчому маєтку я мав честь спостерігати, як ви летіли холом із кинджалом у руці. Не йметься віри, що ви так перемінилися.

Ріна блимнула на Корвіна оком, натякаючи, що шкодувала про те, що кинджал не опинився у його сонній артерії. Задощило. Знову прокричала Морана. Годинник у вітальні пробив дев’ять разів, і його важка стрілка зі скреготом сповіщала про кожну секунду, яка минала. Ріну пробрала трясовиця. Її погляд запалахкотів страхом, та поступово втратив блиск, аж поки не перетворився у мертвенний. Тепер вона не намагалася скинути руку Натаїра з плеча. Вона дивилася просто перед собою, не помічаючи ні кімнати, ні присутніх. Її погляд блукав десь далеко. Десь, де уривалися живі ниті, та простягалися неживі. Корвін колись бачив такий погляд. Що п’ятнадцять років тому, що тепер, його пробирав мороз від ревного, терпкого відчуття.

— Утім, — Корвін плеснув у долоні. Ріна знову здригнулася. Погляд її пожвавішав. — Доволі пізно. Друже, ти ж не випровадиш мене у таку зливу? Яку з гостьових кімнат я можу обрати?

— Вони реставруються, — Натаїр витягнув губи в посмішці. Він відкинувся на оплічник дивана, погладжуючи усе більш холодну руку Ріни.

За вікном розкотився розгонистий вигрім, блискавиця на мить вибілила небо. Корвін приречено поглянув на вікно.

— Кімнати для слуг?

— Теж усі зайняті, — відповів Натаїр, навіть не намагаючись удати жаль. — Дуже прикро, та ти не зможеш залишитися у Лавариску на ніч.

Прогримів грім. Зайнялася блискавка. Морана заспівала дужче. Скреготала секундна стрілка.

На обличчі Корвіна постала справдешня мука. Ріна узялася за голову і нахилилася уперед, важко дихаючи. Вона спробувала закрити вуха, та спів Богині лунав ізсередини. Знов і знов. Морана не давала звести дух.

— Ріно, і наостанок, ви ж не відмовите у нашій з вами невеличкій традиції?

Корвін дістав із внутрішньої кишені фрака пачку цигарок. Пачка, як і сам Корвін, в очах Ріни двоїлася. Шкіра на скронях, здавалося, палала. Морана продовжувала виводити ноту за нотою, а стрілка — скреготати. Дівчина кивнула — за мить до того, як Натаїр Корвінові відмовив.

Кімната сповнилася диму. Натаїр демонстративно відвернувся. Ріна демонстративно запалила другу сигарету одразу після першої.

— Ваша високосте, терміново, — у кімнату увійшов дворецький, старий альв, що тієї миті зрадив своїй звичній стриманості. — Та справа, про яку ви наказали повідомити невідкладно.

— Обмежся другою, — наказав він Ріні перш ніж покинув вітальню.

— Дарунок. Вам потрібніший, — Корвін сів поруч і поклав пачку до кишені її сукні. Він схилився до вуха Ріни та швидко прошепотів: — Я сьогодні виявив, що Натаїр став більш підозрілим, а тому змушений просити вас про послугу. Потрібно знайти у його кабінеті документи, будь-які письмові згадки про двох осіб.

— Я нічого для вас не робитиму, — Ріна видихнула дим князеві просто у лице. Та він не відсунувся ні на сантиметр.

— Не для мене. Для Симургів.

У його очах мерехтіла ледь не паніка.

— Вони продали мене.

Корвін схилився ближче. Ріна відчула його дихання на шиї. Він ледь не торкався устами вуха.

— Івейл, та не Лія. А саме Лія стане наступною після Севастіана, якщо ми нічим не зарадимо. Бунт це тільки початок. Все йде до перевороту.

Ріна відвернулася.

— Якщо на Симургів вам начхати, то щодо своєї шкури ви точно переймаєтеся. Якщо отримаю те, про що прошу, зможу витягти вас звідси, — вкрадливо промовив Корвін. Він прошепотів їй на вухо два імені. Ріна різко обернулася до нього, почувши друге з них.

Почулися кроки, які і Корвін, і Ріна упізнали одразу ж. Паніка в очах князя Саверу змінилася поволокою нудьги. За мить до того, як до кімнати повернувся Натаїр, Корвін уже сидів на протилежному боці дивана, покручуючи сигарету між пальців.

— Що ж, я передам княжні Лії привіт від вас. Попросіть Натаїра ласкавенько, можливо, він і дозволить запросити вашу подружницю на церемонію вінчання, — сказав він із насміхом.

— Забирайся звідси, майбутній княгині час відпочивати, — процідив крізь зуби Натаїр. Причиною його роздратування, очевидно, була не лише завіса диму, і, можливо, навіть не майже злочинна близькість гостя-чоловіка до Ріни. Якою б не була термінова справа, задоволення князь Кабірії від неї отримав мало.

Корвін терпіння Натаїра випробовувати не наважився, звівся, загасив цигарку у недопитому келиху вина і, обсмикнувши фрак, поклонився Ріні.

— І нехай вам солодко спиться, як дитині, якій незнайомі ні почуття провини, ні інші печалі.

Він пішов так само легковажно веселий, яким був, коли перетнув поріг замку. Дощ, що лив як з-під ринви, вщух. Небо прояснилося. Два місяці — один чіткий, інший — його блідава копія, осяяли дорогу, що вела до брами Лавариска.

Ріні здалося, замок спорожнів, хоча ніхто, окрім Корвіна, його не покидав. Бій годинника розносився луною по кімнатах, ніби повінь, від якої не втекти. Дівчина відчула, що знову замерзає. Скроні здавило сильніш, ніж до того. Туфлі стискали ноги, ніби зовнішньосвітні

«іспанські чоботи» {5}. Вони більше не здавалися червоними. Вони були кольору запеченої крові. Усі барви навколо втратили яскравість. Ріна відчула, що тіло її смертельно стомилося.

Вона долала сходи надсилу. У грудях ставав трункий ком. Він ріс із кожною сходиною, розпікав нутрощі, розтинав їх та спопеляв. Дихання було рвучким, наче хтось умістив у тіло чужі легені.

Дихати стало важче, коли вона почула квапливу ходу Натаїра позаду. Вона дивилася перед себе, відчуваючи, що, варто було обернутися, кавалок у грудях розірветься.

— Завтра візитуватимуть голови кланів. Хочу тебе з ними познайомити. Будь готова о третій.

Він хотів пройти слідом за Ріною у кімнату, та двері зачинилися перед носом князя.

— На добраніч, — сказав він дверям.

Відповіддю йому був лишень звук прокрученого у замковій щілині ключа.

Ріна не віднімала рук від дверей, поки кроки Натаїра не потонули на початку Гвинтових сходів. Коли настала тиша, яку розтинав лише поклик Морани та годинниковий бій, дівчина зрозуміла, що от-от удавиться сльозами. Вона відчувала, як ком у грудях зростав, як натинався, ніби куля, сповнена отрутою. Куля луснула. Тіло сповнилося щемом. Та сльози не заструменіли щоками. Дихання збилося. Очі пекли, ніби Ріна загубилася серед їдкого туману Лімбо. А тоді усе зникло. Замість кому та щему залишилася порожнеча — величезна і холодна. Бездонна.

Ріна упала на ліжко як була і до світанку дивилася у стелю.

* * *

Голови кланів завітали рівно о третій. Князь підіймався Гвинтовими сходами енергійною ходою, передчуваючи мить, коли зможе змусити голів здійняти захоплені погляди на його наречену, а тоді одним лиш позирком змусити їх ці погляди потупити.

— Коштовносте моя, ходімо, відрекомендую тебе цим підлесникам.

Усмішка спала з лиця.

Натаїрові вистачило лише одного погляду на Ріну, аби відмовитися від принадливих думок.

На наречену Ріна була схожа менш за все. Вона лежала у ліжку, серед просякнутої цигарковим димом кімнати, край її сукні опадав з постелі ніби з човна леді Шалотт на картині Грімшоу. На відміну від Ланселота, Натаїр побачене прекрасним не вважав, а тому забрав наполовину порожню пачку сигарет з приліжкової тумби та зачинив двері — голосно і різко.

Ріна його появи у кімнаті, як і появи служниць до того, не помітила. Вона зрозуміла, що у спальні хтось був, лише коли не знайшла цигарок. Усю ніч і половину дня дівчина обмірковувала прохання Корвіна. Обмірковувала і слухала, як за вікном розтиналися дитячий плач і поклик Морани.

Подумки вона погоджувалася пристати на прохання, і нутро обпалювало крижаним гнівом. В уяві Ріна ставала високою ставною дамою, сповивалася оксамитом і прикрасами, починала пахнути так, ніби оберемок лілій вимочили у мускусі, та ще й приправили перцем. Вона перетворювалася на пані Жаклін, яка ховала у рукаві зірвану з альтанки троянду.

Тоді Ріна відмовлялася від наміру допомогти Корвінові. І чула сутужне вовче виття. Кімната сповнювалася багряним світлом. Перед очима ставав Севастіан, яким Ріна бачила його востаннє — смурний та напружений. Шкіра палала від спомину про його обійми — перші та останні.

Вона різко сіла. Вкотре за ніч і половину дня спалахнуло усвідомлення того, що Севастіан був мертвим. Та тепер воно не згасало. Ріна потерла очі. Її руки була гарячими. Севастіан помер. У грудях розлягався біль. Він струменів венами та артеріями, розтікався жарінням. І не згасав.

Годинник у вітальні пробив половину четвертої. Ріна відчула, як замерехтіло в очах від болю, що от-от мав знову затиснути голову лещатами. Дівчина квапливо встала з ліжка. Після останнього удару годинника у вежі запала тиша — якщо не враховувати ляскоту секундної стрілки, що невмолимо продовжувала відлік до ночі. Часу було обмаль.

Вона пішла у кабінет Натаїра.

Голоси князя та голів кланів долинали з першого поверху. Голови, що солов’ї, цьвохкотіли навмисне благоговійними шанобливими та складними у конструкціях лестивими словами. Гучніше від інших лунав голос Амнона — звеселілий та жодним чином не окривджений. Натаїр відповідав коротко та різко — як відповідали люди, які швидко втомлювалися від присутності гостей, але не так швидко втомлювалися від улесливого цвьохкотіння про свою особу.

Ріна опинилася у правому крилі замку. Перша ж мостина зрадливо рипнула. Дівчина спинилася і прислухалася до голосів у вітальні. Вони були так само гучними та навмисне благоговійними. Слуг видно не було. Ріна, глибоко зітхнувши, посунула довгим темним коридором. Шовкові шпалери з ліліями, які у Зовнішньому світі іменували бурбонськими, були всіяні рядом вицвілих прямокутників — спорожнілих місць, оголення яких колись покривали картини. Лише навпроти дверей кабінету висів портрет молодої жінки. Її волосся було чорним, обличчя оманливо тендітним та блідим, очі — зеленими, блискучими від погорди. Те, що на картині було зображено панну з роду Халів, видавав схожий обрис високих вилиць та тонкі, стиснуті у жорстку посмішку вуста.

Ріна, переконавшись, що коридор усе ще порожнів, увійшла до кабінету.

Вона скривилася. Просто навпроти неї, у важких різних рамах постало строкате розмаїття кольорів. Кольорів, що зберігали всохлі крильця мертвих метеликів, пришпилених срібними голками. Косатці різних видів, морфо менелаї, різноманітні птахокрилки, геліконіди харитонії, монархи і велетенський Князь Темряви. Ріна опустила очі на свою сукню. Поза шкірою пройшов мороз.

У кінці коридору зі скреготом розчинилися та зачинилися двері.

Документи на столі лежали у тому різновиді безладу, який не варто було прибирати нікому та ні за яких обставин. Ріна наважилася. Тремтячими пальцями вона похапцем переворушувала аркуш за аркушем, намагаючись вихопити серед рядків, списаних охайним (але частіше не дуже) почерком, необхідні імена. А іще — будь-які згадки про Невриду, селян і зброю. Нехай крукові дівчина довіряла мало — як і будь-якому іншому двоєдушнику — в головному з ним погоджувалася: бунт у Невриді — справа рук Натаїра, і наступною після Севастіана жертвою може стати Лія.

Ріна оглянула усі незамкнені ящики, вивчила вміст тек, що купчилися на полицях із червоного дерева. Опісля того наважилася розкрити одну з тек, що лежали на столі. У них зберігалася кореспонденція. Рахунки, вимоги, погрози, прохання і погрози у формі прохань. У жодному листі з тих, які Натаїр готувався надіслати, не було й побіжної згадки невридійців. Залишалася остання тека на столі. Підозрюючи, що нічого не знайде і в ній, Ріна її розгорнула.

Це були накази.

Князь Кабірії Натаїр III з роду Халів Наказує Визнати совітника третього рангу Драйка із роду Коаксок

винним у зраді свого князя, а саме у роботі на представника ворожого князівства Клавдія з роду Симургів, намісника північного регіону князівства Неврида.

Знайти і допровадити у темницю Верхнього Діту для

подальшої страти методом четвертування.

Рік 2344 від зведення Великої Стіни, 32 день від Літи

Князь Натаїр III

Ріна сховала наказ у єдиному місці, за недоторканість якого була готова боротися до самої смерті, у ліф сукні.

Вона почула кроки. То не був Натаїр — його ходу вона упізнала би з першого згуку. Ці кроки були квапливими і м’якими — ніби чалилася кішка. Ріна майнула до гардин, та останньої миті на стіл упав конверт. «Князю Натаїру терміново». Дівчина прихопила його і застигла за гардиною.

Двері розчинились. Кроки лунали усе ближче. Ріна впізнала кроки альви. Служка обійшла стіл. Зупинилася біля вікна — просто навпроти Ріни. Дівчина затамувала подих. Конверт у руці змок. Почувся звук відкоркованої пляшки. Стінками келиха полився напій, можливо, вино. З тихим дзвоном служка поставила пляшку на стіл. Кроки віддалялися.

Легені палали, вимагали ковтка повітря. Ріна не наважувалась поворухнути й пальцем навіть після того, як двері знову зачинилися, а кроки альви потонули далеко у коридорі.

Ріна поглянула на конверт, добряче пом’ятий. Ні підпису, ні печатки. Вона його відкрила. Від подиву Ріна вигнула брову. Чорнилами було виведено друге ім’я, яке назвав Корвін. Вона сховала конверт там само, де і наказ, а тоді полишила кабінет.

Варто було пройти повз портрет панни із роду Халів, як слух уловив кроки князя, що здіймався сходами на другий поверх. Ріна побігла у протилежний бік. Коридор звертав праворуч, відкриваючи довгу нешироку галерею. Галерея знову звертала праворуч.

Ріна почула, як прочинилися двері кабінету, як вони зачинилися, а за кілька секунд тиші — із гримотінням розчахнулися. Натаїр прямував до Ріни.

Вона завернула за ріг. У дальньому кінці коридору альва з зів’ялим букетом жасмину у руках зачинила двері. Ледь пролунав скрегіт петель, двері злилися зі стіною. Ріна помітила, як похилений канделябр став на місце і спалахнуло п’ять нерухомих вогників на свічках. Альва увійшла у двері навпроти. Дівчина підбігла до канделябра. З першого разу похилити його не вийшло. У дверях навпроти майнула чорна сукня з білим фартухом. Ріна зволікала. Кроки Натаїра наближалися з-за рогу. Ріна вчепилася в канделябр. Вогники згасли. Він похилився. Двері прочинилися у стіні. Ріна вбігла і одразу ж зачинила їх.

Дівчина опинилася у цілковитій темряві. Руки відчували холод кам’яного мурування. Підлога під ногами була вологою та слизькою. За дверима вона почула кроки Натаїра. Писк служниці.

— Хто прибирав у кабінеті? — ричав він.

Відповіддю було гулке мукання. Почувся шерхіт квітів, що впали на підлогу. І кроки, і мукання віддалялися.

Ріна озирнулася. Очі звикли до мороку навколо. То був темний, вузький і холодний коридор. Серце пропустило удар. Дівчину уперше за увесь час, який вона перебувала у Лавариску, пройняла радість. Вона, не відриваючи рук від стін, зробила крок углиб потаємного ходу. Всередині запаленів вогник надії. Далеко попереду, серед непроглядної тіняви їй увижався проблиск сірого похмурого неба Кабірії. Серед крапель води, що падали на підлогу, вона майже вчувала спів птахів. Ріна йшла швидко, іноді підсковзувалась, та з кожним кроком сповнювалася впевненості, що зможе втекти від Натаїра.

Хід був майже прямим, лиш іноді плавно вигинався праворуч. За чверть години помітно похолодало. Ріна намагалася не менше п’яти разів запалити вогник у руці, та лише з шостого разу їй вдалося. Він був слабким і чорним — рівно таким, аби підпалити цигарку. Він не осявав ні метра простору. І шкіри майже не грів.

Ріна поморщилася від запаху — наче у підвалі лікарні — різкий, просякнутий хімічними речовинами, солодкуватий — змушував кожну частину тіла стискатися у спазмі відрази. Ріна завмерла. Вона більше не була упевнена, що хотіла знати, куди вів хід.

Та все ж надія, як вогник — слабкий і чорний, такий, яким хіба що можна було підпалити цигарку — жевріла. Вогник між пальців згас. Ріна спробувала запалити його знову — дарма. Та згаснути надії вона дозволити не могла. Тож продовжила шлях.

Хід почав вести униз. Єдиним орієнтиром були мокрі, холодні та шорсткі стіни. Туфлі змокли у слизькій грязюці. Поділ сукні чіплявся за гостре каміння, що випиналося з мурування.

Запах став задушливішим, солодшим. Спиною пройшов дріж, коли Ріна впізнала один із запахів — жасмин. Її нудило. Доводилося вдихати глибоко, аби спинити напад.

Попереду Ріна помітила сяяння — холодне й застигле, як і будь-яке сяйво у Лавариску. Серце радісно стислося — дівчина побачила обриси дверей.

Вона розчинила їх рвучко, готуючись вдихнути свіже повітря, принесене північними вітрами, почути спів птахів, відчути, як обличчя мокріє від памороки, що застигла над безоднею.

Та це не був вихід з Лавариску. Це було приміщення, вирубане з каменю, устелене букетами жасмину. Квіти вкривали усю підлогу так, що не можна було ступити й кроку, аби не зім’яти суцвіть, їхній пах, здавалося, роз’їдав повітря. Та не лише він. Приміщення було ніби занурене під саван, просотаний фізрозчином.

Невисокі, грубо зроблені колони підпирали стелю. Вони були подряпані написами. Найчастіше виднілося слово «вибач». Воно повторювалося знов і знов. Подекуди його було виведено уже стемнілою від часу кров’ю.

Килим квітів тягнувся вглиб приміщення — до кам’яного, прикрашеного складним орнаментом узвишшя з двома скляними ящиками, що найбільше нагадували вітрини ювелірного магазину. Скло вітрин, ледь матове, наче шмат криги, було оповите тонким мідним каркасом.

Ріна обережно ступала квітами. Запах формальдегіду — а це був саме він — в’їдався у кожен міліметр дихальних шляхів. Дівчина провела рукою по вітрині та стерла паморозь.

У домовині лежала жінка. Її шкіра була білою, тонкою, ніби зітканою з павутиння. Брунатне волосся було дбайливо вкладене довкола худого обличчя. Її уста, певне, колись червоні і звабливі, кривилися у тонкій презирливій лінії. Сукня більше нагадувала осінній лист, що міг розсипатися від доторку, вона була завільною для всохлого тіла. Руки жінки — шкіра, що обтягала кістки — лежали на грудях. Єдиною прикрасою була каблучка, що під вагою каменя повернулася набік на тонкому пальці жінки.

Тіло лежало дивним чином. Її груди здіймалися під неприродним кутом, наче у спочилої був чималий горб на спині.

Ріна сіла навшпиньки та відтерла паморозь з бокового скла. Не горб вигинав тіло жінки. Це було руків’я ножа.

Ріна подавила нуд і протерла кришку другої домовини. У ній лежала жінка, чиє обличчя дівчині було знайоме. Жінка з портрета, схожа на Натаїра. Якщо усмішка першої спочилої здавалася презирливою, то уста другої кривилися у тихій ненависті. На пальцях жінки не було каблучок. Та голову її вінчала тіара княжни. З її грудей стирчав кинджал — наче срібна голка в тілі метелика.

Ріна відсахнулася, а тоді квапливо пішла геть. Випробовувати долю, розглядаючи двох покійниць, підозріло схожих на дружин Синьої Бороди, хорошим планом не здавалося.

Вона змогла відчинити двері до коридору лише після довгих пошуків захованого у кутку важеля. Дівчина боязко роззирнулася, а тоді побігла сходами та зачинила двері.

Вона стала під душ просто в одязі і не виходила, поки не змогла відтерти з туфель і сукні бруд. Ріна чула, як Натаїр двічі заходив у спальню, як двічі кликав її, та двічі отримав замість відповіді лишень звук води, і як двічі пішов.

Він повернувся й утретє, ледь не ставши свідком того, як Ріна ховала у ліфі вкрадені документи.

— Нарешті привела себе до ладу, — сухо мовив він. — Спускайся у хол.

Ріна рушила за ним — її туфлі послідували. Луна кроків ширилася холом, у якому панувала могильна тиша. Стіни нагадували чорні клешні чудовиська, готові стиснутися, розчавити слуг, які витягнулися у два застиглі ряди. Вони зрадили звичці тримати голови прямо і розглядали свої відображення у вимитій до блиску підлозі.

Натаїр став перед ними. Його гострий погляд, почорнілий від люті, пронизував обличчя кожного альва і кожної альви.

Ріна застигла збоку — ближче до слуг, ніж до Натаїра. Їй вартувало чималих зусиль не схиляти голови, коли їхні з князем погляди зустрілися.

— Хто взяв документ? — його хриплий голос тремтів на грані з криком.

Ніхто з присутніх, включно з Ріною, не відповів. Жестом, владним і нетерплячим, Натаїр змахнув рукою. У дверях господарської частини замку з’явився дворецький. Зарозуміло звівши дляве старече підборіддя, він із поважною урочистістю, на витягнутих руках, простягнув князеві батіг. Натаїр розмотав сарвень і, перевіряючи його на міцність, двічі ударив підлогою з гулким тріскотом. Ніхто, окрім дворецького, що зображав поважну нудьгу, не поворухнувся.

— Хто прибирав кабінет?

Із другого ряду ступила альва. Її коліна дрижали, спідниця тремтіла, наче останнє листопадове листя на гіллі. Вона низько вклонилася. Її жовті котячі очі дивилися на батіг крізь застиглі сльози з тихою панікою.

— Де документ? — Натаїр став близько, ледь не примусивши упасти, та нахилився до самого обличчя.

Служниця захитала головою. Вона заломила тонкі сірі руки — заледве більші, ніж у дитини — у молебному жесті.

Чорний кут холу позаду них привернув увагу Ріни. Темрява у ньому здавалася густою, важкою. Поступово з мороку виступили три фігури. Дівчині пройшов мороз поза шкірою. Одна з Мойр простягла руку. З її оповитого темним димом рам’я випав клубок — чорного, наче полум’я Вершників, кольору. Він покотився мармуровою підлогою, бадьоро, ніби дитячий м’ячик. Ріна озирнулася — ніхто, крім неї, ні Мойр, ні чорної ниті не помічав. Очі слуг були приковані до довгого батога у руці князя. Натаїр же, схопивши альву за комір, намагався побачити у її маленькому переляканому обличчі відповідь на запитання. Очі альви сповнилися жаху, тонкі вертикальні зіниці перетворилися у ледь помітні нитки — такі ж, з яких було сплетено клубок, що застиг під ногами Натаїра.

Князь відпустив її. Одного кивка вистачило, аби двоє альвів схопили служку за руки та витягнули їх долонями догори. Натаїр заніс батіг. Ріна схопила чоловіка за передпліччя. Сарвень хитнувся, так і не розсікши тонкої сірої шкіри на тремтливих руках.

— Невже для того, аби ти сама торкнулася мене, потрібно усього-на-всього запросити тебе на виховну бесіду для слуг? — Натаїр заломив Ріні руку, змушуючи повернутися до себе спиною. Він провів оголовком по її щоці. — Чи тобі просто подобаються батоги?

— Як не прибереш свої покручські руки, я засуну цей батіг тобі так глибоко, що не зможеш сидіти на троні місяць, — процідила Ріна, намагаючись уникнути доторку його крижаних рук.

Вона наступила підбором князеві на ногу. Він зашипів, як уміли шипіти лише змії, і відпустив її. Холом розійшовся його сміх.

— Не смій торкатися ні мене, ні її.

Краєм ока Ріна помітила, що клубок зник. Та Мойри продовжували спостерігати за ними.

— Добре, — Натаїр здійняв руки. Очі його спалахнули грайливим вогником. — Я й пальцем її не чіпатиму.

Він віддав батіг дворецькому, і той поніс його геть — з поважною урочистістю.

— Вільні, — сказав Натаїр слугам і Ріні.

Повторювати двічі — ні слугам, ні Ріні — не було потрібно. Хол за хвилину спорожнів. Та Мойри усе продовжували стояти у темному кутку та спостерігати.

Здавалося, документи обпікали шкіру. Ріна сиділа на підвіконні без сну, спостерігаючи, як місяці мандрували небосхилом. Це були молодики, два напівкола, які відраховували ночі до двоповні — цього разу — двоповні, що не віщувала нічого хорошого. На подив, у небі не було ані хмарини. Небо не було спохмурнілим, не споглядало на Прихований світ злісним темним поглядом. Ніч була тихою і ясною. Два сузір’я Ящірки — одне чітке, а інше розмите, як затерте на касеті зображення — висіли у небокраї, наче два сарвні, що відпали від батога.

Почувся крик — високий, майже тваринний. Ріна вдивлялась у тонку смугу землі, затиснуту між стінами Лавариска та урвищем. Дві фігури — чоловіки — когось волокли до безодні. Когось, хто пручався, ніби збожеволіла кішка. Вони дійшли місця, добре освітленого місяцями, і Ріна побачила, як блиснули жахом і злістю жовті очі альви. Двоє, що волокли її, не змогли скинути служницю в урвище з першого разу. Вона вчепилася гострими кігтями у край. Ріна розчинила вікно.

— Виблядки, витягніть її! — вона перехилилася через підвіконня, ледь не випавши з вікна.

Чоловіки завмерли, намагаючись розгледіти її серед нескінченної стіни Лавариска та почорнілих маленьких вікон. Один помітив Ріну, вказав другому на неї пальцем. Той почухав потилицю.

— Швидше! — крикнула Ріна, спостерігаючи, як одна рука альви зісковзнула, і як служниця, зойкнувши, повисла, не знаходячи сили знову вчепитися у землю.

Один з чоловіків кинувся до урвища. Він схопив альву за руку, та не розрахував сили, упав плиском, з’їхав до самого краю землі, і сам завис над безоднею.

— Відпускай! — прохрипів його товариш, схопивши чоловіка за ноги.

— І не думай! — крикнула Ріна.

Але він відпустив. Альва іще намагалася триматися за рукава його курти, та її долоні, змоклі від поту, зісковзували усе нижче і нижче. Ще кілька довгих секунд альва трималась за кінчики пальців чоловіка. А тоді туман безодні її поглинув.

Розділ 9

ДИВИТИСЯ В БЕЗОДНЮ

Ріні здавалося, що її крик — відчайдушний, гортанний — лунав, і коли двоє чоловіків дивилися у безодню, не вірячи, що зуміли порятувати свої шкури, і коли вони, скинувши оком на її вікно, втекли, і іще довгий час до світання, поки зірки не зникли зо зблідлого неба.

— Ти наказав її вбити!

Ріна штовхнула Натаїра у спину, коли він спускався сходами.

Він хилився уперед, наче в уповільненій зйомці. Дівчина навіть устигла відшукати всередині себе надію, що той скрутить шию. І що все закінчиться. Він би скотився твердими гранітними сходами, і кров з розбитої голови розтеклася б начищеною до блиску підлогою — якби Натаїр не схопився за поручень сходів.

Він навідліг ударив її по обличчю. Ляпас був важким. Ріна прикусила язик, рот сповнився металевим присмаком.

— Ніколи більше не смій цього робити, — він приклав вказівний палець до її чола, наче рапіру. Його стемнілі від люті очі багатообіцяюче палали.

— Інакше скинеш мене у безодню? — Ріна ляснула князя по руці.

— Я не цього хотів. Я просто хотів її відшмагати. Та ти заборонила мені, — він розвів руками.

— Не смій звинувачувати мене у її смерті. Це все ти!

Ріна вдарила його у груди. Один раз, вдруге, втретє. У долоні сполум’янів чорний огніт. Дівчина змахнула рукою, готуючись ударити вчетверте. Та Натаїр був готовий. Він стиснув її зап’ястя до болю, рохвів їх у сторони, розіп’явши її, і видихнув у саме обличчя: — Я ж попередив — не смій цього робити.

Огніт згас. Ріна вдарила його коліном у пах. Він відпустив її, схилився, хрипко простогнав. Вона стояла на два щаблі вище. Варто було просто штовхнути його у плечі. Ріна не схибила б, навіть зважаючи на те, що князь розмивався через її сльози. Її руки все ще пекло, темне полум’я усе ще жевріло в них. Та вони стали непідйомними.

— Щоб ти здохнув! — кинула вона.

Натаїр не дав їй піти. Ривком обернув до себе. Стиснув підборіддя та змусив дивитися прямо в очі. Він хотів змусити її підкоритися. Ріна спробувала вивернутися, та він притис її до поруччя і придавив руки до тіла.

— Не сподівайся, моя коштовносте, — прошипів він. У цьому шипінні було мало людського. Воно було зміїним. — Якщо смерть нас і розлучить, то це буде твоя смерть.

Він стискав її підборіддя все сильніше. Обличчя Натаїра наполовину вкрилося чорною блискучою лускою. А тоді він відпустив її. Луска зникла. Він відступив. Вигляду Натаїр набув такого, що нікому й не спало б на думку, що за мить до того він ледь не розчавив Ріні кістки.

Дівчина здіймалася сходами, не відчуваючи ніг.

— Якщо це повториться, я її вб’ю.

Ріна завмерла. Її ніби обдали крижаною водою. Полум’я у венах згасло.

— Ти ж захоплюєшся мистецтвом? — мовив він буденним тоном. — Я вбиватиму її так натхненно, що її кров перетворить приміщення, у якому я це робитиму, у — як ти там говориш — модерністське полотно.

Ріна поглянула на руки — бліді і холодні. Вони дрижали, та дівчина цього не відчувала. Вона перестала відчувати тіло. У вухах стояв шум, наче обірвали сигнал. Смаку власної крові Ріна теж більше не відчувала.

Її скував холод. Цього разу вона знала це напевне, він не відступить.

* * *

Вона повернулася до кімнати. Відчиняла усі шухляди секретера, перебираючи вміст з усім заповзяттям, яке іще не зникло з охололого нутра. Знайшла ніж для паперу. Зняла сукню. Оглянула в дзеркалі спину, посічену рожевими рубцями.

Сукню заплямувала кров. Ріна відклала скривавлений ніж. Вона все ж відчувала. Рана горіла на спині. Горіла і пульсувала, як мітка Морани у день укладання угоди.

Та їй усе ще було холодно.

Ріна горнулася у теплі накидки, та їхнє невридійське хутро смерділо кров’ю субординатів. Папери, які вона, скоріш за інерцією, ховала у ліфі, більше не обпікали — вони здавалися шматками льоду. Ріна не відчувала ані тепла, ані смаку їжі. Та й узагалі ледь могла проковтнути більше двох шматків.

Вона майже перестала помічати скрегіт годинникової стрілки, що відраховувала час до того, як Морана розполонить поклик над Лавариском. Відгук власних кроків Ріні здавався чужорідним звуком — звуком, що їй не належав. І навіть власна тінь їй не належала. Часом їй ввижалося, що Мойри слідували за нею, аби нарешті віддати чорну нить, а часом, що і її тінь перетворювалася на Мойру.

Їй також здавалося, що за нею невпинно слідкують. У кожному обличчі альви чи альва, які Ріна могла розрізняти до того, вона тепер бачила лише одне — з тонкими від жаху, ніби дві чорні нитки, зіницями. На їхніх устах, дівчині здавалося з кожним днем усе частіше, застигли непромовлені слова докору.

— Чого вирячилася? Хочеш щось сказати? Говори! — крикнула вона служниці, що несла коридором зів’ялий оберемок жасмину.

Альва, розгублена і злякана, й справді вирячилася на Ріну. Служка розглядала шкіру майбутньої княгині, що мала вигляд так само зів’ялий, як і квіти. Альва розтулила губи. Її тонкий, з довгим кігтем, палець вказав на чорне провалля рота. У ньому не було язика. Ріна відсахнулася, ніби почула свист батога.

— Пробач, — сказала вона альві, та іншій — чиє обличчя бачила перед собою, і швидко пішла геть.

Вона вибігла на балкон. Їй відкрився сірий безрадісний краєвид на безодню. Здійнявся шалений холодний вітер, що гнув верхів’я рідких дерев. Ріна не відчувала його. Вона підійшла до балюстради і поглянула униз — туди, куди зірвалася альва кілька ночей тому.

Біля самого урвища дівчина помітила, як з туману проступають три фігури — чорні й нерухомі. Підпорюючись глибокому, звіриному страху, що проривався крізь міцно вкорінену байдужість, вона позадкувала. А тоді знову поглянула униз. Та трьох фігур більше не було. Як і чорної ниті.

Ріна знову подивилася у безодню. Туман ледь розсіявся, оголивши чорну пащу, у якій не було видно дна. Лавариск був збудований надто близько. Один оповз ґрунту, і усе величчя роду Халів могло розвіятися у памороку безодні з криком, що не надто відрізнявся від криків дітей та слуг, яких туди скидали ночами.

Дівчина перехилилася через поручень. У неї зірвався смішок. Нерозумно було тягти жертв до обриву, якщо можна було скидати їх просто з балкона на північній стіні замку — з такого, на якому стояла Ріна.

Перелізь вона через балюстраду, стрибни, усьому настав би кінець.

Ця думка здалася Ріні привабливою. Вона їй усміхнулася.

* * *

Корвін знайшов Ріну на балконі. Вона невідривно дивилася в безодню, що простягалася під замком.

Вітер маяв тонку тканину її повислої на гострих ключицях сукні, схожої на крила махаона. Її руки, занадто худі, були блідими, мов у мерця — крізь тонку шкіру просвічували сині вени.

— І як? Усміхнулася у відповідь?

Посміх зійшов з лиця Корвіна, коли він побачив садно на її обличчі.

Ріна схрестила руки, лише тоді відчувши, як вітер студенів тіло під шовком. Червоний фрак Корвіна різав очі. Ніби дзвінок будильника, несподіваний та оглушливий, цей фрак висмикнув її з туману, в якому Ріна блукала останніми днями — не менш їдкого, ніж той, що розпливався безоднею.

— Коли? — запитав Корвін, не зводячи очей із садна.

Він не доніс руки до її обличчя — Ріна сунула Корвіну зім’яті папери. Крук побігом оглянув документи та сховав їх у внутрішній кишені фрака.

— Через мене вбили альву.

— Її смерть не була марною. Я обіцяю, — Корвін усе ще не зводив очей з синця. — І обіцяю, що він вас більше не скривдить.

— Її кинули вночі у прірву. Вона навіть не могла попросити про допомогу. Тому що у неї не було язика. У жодного зі слуг не було язика. Тому Натаїр убив її. Вона не могла сказати, що невинна. А я могла, — Ріна здійняла на Корвіна погляд потемнілих очей. Чорна окрайка тремтіла на райдужках, вона поглинала їх. — Та я не сказала.

Вона знову поглянула у безодню.

Корвін зробив до неї крок — повільний та обережний.

— Іноді одне життя може врятувати багато інших.

Ріна його не слухала. Вона тягнулася вперед, вглядаючись у пелехи туману.

— Вона кричала, поки падала. А тоді її голос стих. Так завжди стається, коли когось скидають у безодню.

Ріна перехилилася через поручень, вглядаючись у темряву під обривом. Корвін торкнувся плеча дівчини, та вона того не помітила.

— Ночами я чую плач, — мовила вона хрипким голосом. — Дитячий.

— Оповідають, колись сюди скидали дітей єхидн, — Корвін став поруч, заглядаючи за кам’яну балюстраду балкона. Її плеча він не відпускав. — Дітей, народжених від союзу змії та єдинодушника.

— І Морана все не змовкає. Вона співає і співає. Співає, поки їй не починає вторити дитячий плач, — Ріна кивнула униз. — Вони не просто кричать від голоду, від ран чи страху. Вони кличуть, просять забрати їх звідти.

Корвін заглянув в її обличчя. Погляд Ріни був розсіяним. Лице позбавлене емоцій. У її голосі, зазвичай дзвінкому, не було і краплі життя. У вітальні проскреготала секундна стрілка годинника.

— Ріно, це неможливо. Ніхто б не вижив, якби впав з обриву.

Вона слабко, натягнуто усміхнулася і опустила погляд на його руку, що завмерла у кишені фрака. Князь протягнув їй цигарку. Спалахнув вогник, який відкинув слабкий полиск на потемнілі очі дівчини.

— Та я чую їх щоночі, — її погляд заблищав хворобливо, наче від лихоманки.

Проскреготала секундна стрілка годинника у вітальні. Корвін насупився, очі його спалахнули здогадом.

— Я вам вірю.

Ріна дивно посміхнулася. Спиною Корвіна пройшов мороз.

— Знаєте, це на краще, — вона відвернулася, знову вглядаючись у безодню під стінами замку.

— Що саме? — Корвін викинув цигарку, щоб руки залишалися незайнятими. Він усе намагався встановити з Ріною зоровий контакт, та вона уникала дивитися в очі, а якщо й дивилася, то не бачила того, що мала б побачити людина при здоровому глузді.

— Що їх кинули туди. Принаймні їм не потрібно залишатися тут.

З її уст зірвався смішок.

— Я ж уклала з ним угоду. Поки смерть не розлучить нас.

Вона прикрила рот рукою, тамуючи сміх.

— І тепер я її просто не дочекаюся.

Ріна гучно захихотіла. Луна рознесла її сміх вересовою пусткою, що тягнулася до виднокраю. Дівчина не могла спинитися. Цигарка догоріла й обпекла пальці. Ріна смикнула рукою, вилаялася, і сльози ринули з очей.

— Я більше не можу.

Корвін пригорнув її до себе. Ріна сховала лице на його плечі, намагаючись стишити зірваний голос. Нігтями вона до болю стискала його плечі, наче вже висіла на краю безодні. Її дихання збилося, вона не змогла зробити вдих. Серце закалатало в грудях із зусиллям зраненої птахи, що перед смертю ще намагалася злетіти. Перед очима став морок. Легені відмовлялися вдихати сире, просякнуте вересом повітря.

Корвін здійняв її обличчя.

— Ріно, подивись на мене. Чуєш? Роби вдих. Дивись, як я дихаю.

Він поклав її долоню собі на груди.

— Вдих, — він глибоко вдихнув, а тоді видихнув. — Іще раз.

Корвіна, здавалося, поглинала імла, як вона поглинала і Лавариск, і вересову пустку, і затягнуте хмарами небо. Ріна намагалася дихати, та її тіло вперто стверджувало, що дівчина помре. Помре просто тут, на балконі. І коли вона це зрозуміла — насправді зрозуміла — її огорнув жах. Бабуня не змогла б знести її смерті. Вдих. Груди Корвіна здіймалися під її долонею. Ріна спробувала зосередитися на цьому. Вдих. Її ноги підгиналися. Тіло брала трясовиця. Сукня, просякнута холодним потом, прилипла до шкіри. Ріна намагалася не потонути в імлі. З останніх сил вона робила вдих. А тоді і видих. А тоді знову і знову, повторюючи за Корвіном.

Він опустив її на підлогу. Холодне каміння відчувалося єдиним, що було справжнього. Дівчина прихилилася до крукового плеча. Вона залишилася без сил. Вона усе ще намагалася відновити дихання. Її тіло здавалося розпеченим у порівнянні з кам’яною кладкою. Ріна заплющила очі.

— Я справді більше не можу.

— Плакати у лігві ворога — не найкращий варіант.

Ріна посміхнулася.

— Тут же так багато інших варіантів для дозвілля.

— Жартувати панна знову може, — Корвін всіміхнувся, відчувши полегшення.

— Можу я тебе попросити?

— Залежно про що. Твої прохання не завжди так уже й легко виконати.

— Якщо я... Якщо дізнаєшся про мою смерть, захисти бабуню від Натаїра. І я вб’ю для тебе стільки альв, скільки буде необхідно.

Ріна опустила очі. Вона більше не вірила, що зможе потрапити додому. Через оману, в яку вона вірила всі ці місяці, уже розплатився Севастіан своїм життям. Корвін це зрозумів — відчув шостим чуттям, яке, за оповідями, мали круки. Він зрозумів: як дасть Ріні обіцянку, живою її більше не побачить.

— Я тебе звідси витягну. Дай мені три дні, і я повернуся по тебе.

Ріна ледь стримувала сльози: людина, яка називала Натаїра другом, обіцяла допомогти їй утекти. Солодка лукава брехня, що мала забезпечити її життєдіяльність іще на певний час, допоки Корвін не знайде спосіб стерти її ім’я зі своєї шкіри. Чи варто було повірити у неї, аби протягнути довше? А сенс?

— Ріно, я обіцяю.

Ріна здійняла на нього погляд. В очах Корвіна не було й краплі лукавства. Він не простягав їй руки і тим паче не розсік долоню до крові. Та щось було у погляді князя таке, що змушувало йому вірити. Попри те, що це була солодка лукава брехня.

Він хотів підняти її на ноги, та Ріна міцно стиснула його долоню і завмерла, так і не підвівшись з колін.

— Скажи правду.

Корвін кивнув.

— На чиєму ти боці?

Корвін їй усміхнувся — простою, нехитрою усмішкою.

— Що тут відбувається?

Натаїр застиг у дверях. Він стискав раму з такою силою, що кісточки пальців побіліли. Він невідривно дивився на долоні Ріни у руках Корвіна. Змій важко дихав.

— Слухаю захопливі історії про альв, що літають над урвищем, — Корвін ривком допоміг Ріні звестися. Його проста й нехитра усмішка випарувалася, змінившись кривуватим насміхом.

Натаїр перетнув балкон та грубо притиснув дівчину до себе.

— Ти змерзла. У вітальні стигне кава.

— І про побитих наречених, — Корвін спостерігав, як затремтіла Ріна в обіймах Натаїра і як спробувала — марно — цей тремет приховати.

— Не суй дзьоба не у свої справи, — кинув Натаїр, ведучи Ріну у кімнату.

Корвін послідував за ними.

На краю прірви знову стояли Мойри.

* * *

— Нам усім потрібно збадьоритися.

Корвін відібрав у дворецького пляшку вина. Він підніс Ріні келих, але Натаїр вихопив його та посадив дівчину на диван. Корвін скривився, а тоді протягнув Ріні інший келих, ледь не під губи, дуже наполегливо пропонуючи його спорожнити. Свій же келих крук вихилив у два ковтки, одразу ж наповнивши його знову.

Натаїр сидів на дивані привільно, схожий на розслабленого звіра. Та розслабленим він не був. Він сильно стискав плече Ріни. Тканина рукава натягнулася на напружених м’язах. Ріна намагалася дихати. Дихати і пити вино. Не похлинутися було важко: Натаїр виводив пальцями на її шкірі чи то зізнання у коханні, чи то попередження про ймовірну смерть бабуні.

Ледь келих Ріни спорожнів, Корвін знову наповнив його по вінця. Робив він це, демонстративно відвернувшись від господаря Лавариска.

— Як щодо музики?

— Я не люблю музику, — відповів Натаїр.

— Ріно, як щодо епохи бароко? Певен, тобі стане до смаку.

Він сів за фортепіано. Поставив майже спустошену пляшку на кришку, розім’яв з хрускотом пальці — майже непомітно поморщившись — і заграв.

— «Несамовитий Роланд», частина друга, акт другий, — оголосив Корвін.

Натаїр здійняв погляд до стелі. Барокова вакханалія його дратувала. І навіть руку з плеча Ріни він прибрав, аби потерти чоло.

Корвін підморгнув дівчині. Та, несподівано для себе, зрозуміла, що губи її розтягнулися в усмішці.

— Князь міг би перейти одразу до закінчення другого акту? — запитала вона.

— Як панна забажає, — поважно кивнув крук та перейшов до сцени, де Роланд божеволіє.

— Якщо не припиниш, я тобі пальці кришкою відіб’ю, — прошипів Натаїр.

Корвін гру увірвав. Виглядав він одночасно ображеним та винуватим — якби не дрож у кутках губ. Він з театральною драматичністю притис руки до грудей.

— Я хочу дослухати, — сказала Ріна.

Князі поглянули на неї: один — зацікавлено, інший — роздратовано. Ріна вихилила вино і звелася. Натаїр всадив її назад. Вона відвернулася. За вікном вітер гнав сірі хмари, наче безводне стадо. Лиш на мить, та між хмарами виглянуло одне із сонць, аби знову сховатися за непроникною імлою.

— Коштовносте моя, ти маєш рацію, — Натаїр звернув її до себе. Випручатися Ріна не могла — він стиснув підборіддя, погрожуючи додати симетрії у саднах, що прикрашали лице. — Якщо музика тебе тішить, нехай грає. На те блазні й потрібні, аби розважати.

Він махнув Корвінові. Крук потер руки, наче обпечені, зітхнув — як здалося Ріні, майже роздратовано — і заграв.

У Вовчому маєтку опера Глюка лунала наче жарт — простий та теплий. У Лавариску ж мелодія здавалася погребальною. У Глюка Орфей вивів Еврідіку. Та у міті вона навіки залишилася у царстві Аїда. Можливо, Аїд стискав її підборіддя, як Натаїр стискав підборіддя Ріни. І, можливо, вона також лише на мить побачила сонце, перш ніж потонути у померку. Мелодія тягнулася. Натаїр Ріну не відпускав. Він з кривою посмішкою спостерігав за тим, як вона смиренно сидить, намагаючись рівно і глибоко дихати. Дихати рівно і глибоко дівчині давалося важко. Щось тягнуло у грудях, ніби серце оповили нитями, а тоді різко за них потягли. Від болю перехопило подих. Натаїр це зрозумів хибно, як розумів хибно усе, що відбувалося з Ріною в обох світах. Він потягнувся до неї. Вона не встигла його вдарити — навіть звести руки, адже князь притис їх до колін дівчини. Ріна заплющила очі, аби принаймні не бачити того, що мало статися, якщо не відчути це було неможливо.

Мелодія увірвалася.

— Ріно, ти хотіла навчитися грати, — сказав Корвін, коли вона відчула пал Натаїрового дихання на вустах.

Ріна ніколи не хотіла навчитися грати на фортепіано. Це було безпідставне бажання її бабуні, яке ні до чого путнього, окрім нервового зриву у викладачів фортепіано та сольфеджіо, не призвело. Та вона кивнула. Дівчина сіла поруч із Корвіном, перш ніж Натаїр устиг заперечити.

Ріна опустила очі на ряд білих та чорних клавіш. Вона відчувала погляд Натаїра — пильний, яким він був щоразу, коли Ріна наближалася до чоловіка ближче ніж на два метри. Корвін підбадьорливо штовхнув її плечем, дівчина була майже упевнена, що крук навіть підбадьорливо усміхнувся їй, та звести погляд не відважилася.

— Ти її вчитимеш, або ми з майбутньою княгинею займемося кориснішими справами? — Натаїр розкинув руки на оплічнику дивана, ніби очікував не меншого, ніж бездоганно зіграну симфонію на його честь.

— Вчитиму. У стилі романів Шарлотти Бронте, — він знову штовхнув Ріну у плече, та Натаїр того не помітив — Корвін старанно прикидався, ніби вмощується зручніше. — Отже, коштовносте наша, усе надзвичайно просто для того, хто не збирається здобувати «Греммі». Є акорди. І, щойно ти затямиш, як лунає кожен, зможеш зіграти будь-яку мелодію. Не важливо — місцеву чи зі Зовнішнього світу, з епохи класицизму або першу-ліпшу з твого плейліста на Spotify. Зрозуміло?

Ріна кивнула. Краєм ока вона помітила, що Натаїр почав звиватися на дивані, наче більше був вужем, аніж людиною. Йому уривався терпець.

— Гарна новина у тому, що основних акордів без знаків подвійний бемоль і подвійний дієз усього двадцять сім, — Корвін всміхнувся, коли Ріна зітхнула — приречено. — Погана новина у тому, що з ними основних акордів сто двадцять п’ять.

— Просто покажи якусь мелодію, а я спробую повторити.

— Тоді ти не зрозумієш суті гри на інструменті, — він похнюпився. Ріна вигнула брову. Крук зітхнув — теж приречено. — Та для першого уроку підійде і такий варіант. Яка пісня до вподоби? Не соромся. Назви улюблену.

— Їй подобаються невдахи з підведеними очима, які грають на мерзенно рипучих гітарах, — відповів Натаїр, похитуючи келих вина у руці.

Корвін та Ріна переглянулися. Князь Саверу своїй звичці підводити очі чорною фарбою не зрадив.

— Головне, не U2, — сказала Ріна.

Корвін, як це робив усілякий музикант, торкнувся клавіш ледь-ледь, ніби інструмент був живим та міг утекти через негідне ставлення. Грав він пісню Зовнішнього світу, пісню хлопців із підведеними очима, що обожнювали рипучі гітари, а співали про те, що, можливо, якийсь «я», а, можливо, якийсь «ти» могли змінити світ, могли знайти ключ до зірок та врятувати втрачену душу.

— Акорди поділяються на мажорні та мінорні. Проте нехай тебе не вводить в оману хибне уявлення про те, що пісні, написані у мінорних акордах, оповідають лише сумливі історії. Найчастіше вони оповідають про надію.

Натаїр пирхнув. Ріна іще ніколи не помічала, аби Корвін дивився на того з таким уїдливим презирством.

— Просто натискай тричі «до», потім — «ре», після того — знову «до» і «сі» о-о-ось тут, — він продемонстрував. — Решту я беру на себе.

Ріна натисла на клавіші. Жодного подібного на потрібні звуки вона не відтворила. Корвін продемонстрував знову. Дівчина переконалася остаточно, що не мала слуху не те щоб абсолютного, але, схоже, й навіть відносного. З п’ятої спроби у неї вийшло зіграти довірений уривок.

— Сьогодні обмежимося білими клавішами, — промовив Корвін, коли Ріна не змогла повторити схожий уривок, та з використанням дієз та бемоль нот.

Дворецький виник за спиною несподівано для Натаїра: князь був повністю поглинутий головним болем, що посилювався щоразу, як Ріна фальшивила. Коли дворецький схилив до нього худорляву сіру морду, Натаїр якраз розмірковував: спалити фортепіано чи скинути у прірву.

— Прибув гінець, ваша світлосте, — морда дворецького схилилася іще ближче.

— Жени в три вирви, — прошипів князь, не зводячи погляду з Ріни, а, точніше, з її рук, які маленька шелихвістка простягала усе ближче до Корвіна, удаючи, ніби захопилася заняттям.

— З наказом передати листа вам особисто, тому що на попередній ви не відповіли, — дворецький схилився ще нижче, випробовуючи терпіння Натаїра смородливим подихом.

Натаїр різко встав. Музика увірвалася.

— Продовжуйте, — кинув князь, та застиг у дверях. — Ріно, я забороняю тобі палити.

І він пішов слідом за дворецьким. Усупереч звичаю, двері він за собою зачинив. Корвін дістав цигарки. Ріна, звичайно, забороною Натаїра із задоволенням знехтувала. Корвін продовжив грати.

— Продав би душу, аби дізнатися, чи цей лист не пов’язаний із тим, який ти вихопила у нього з-під носа,— тихо промовив Корвін, вишукуючи у кутках вітальні альв, що причаїлися. Очевидно, слугам було також цікаво, хто несподівано навідався до господаря, нехтуючи острахом лишитися без голови чи яких інших кінцівок. — І що він зробить з гінцем, який зіпсував йому настрій?

— У нього є всі шанси опинитися у кришталевій домовині з кинджалом у грудях, — Ріна зіграла тричі «до», тоді «ре», а після — «до» та «сі».

Корвін продовжував грати, але обернувся до Ріни впівоберта.

— У підземеллі. Дві жінки. Портрет однієї з них висить навпроти його кабінету.

— Амара, — він швидко ковзнув по клавішах, майже розсіяно, — він вчинив жорстокіше, ніж я очікував.

— Ви... — вона затнулася, ледве Корвін виразно на неї поглянув. — Ти знав її?

— Сестра Натаїра. Ми іноді ділили ліжко. І не дивись на мене так, душе моя. Як, на твою думку, я заслужив право бути запрошеним у цю обитель несмаку та огидного вина?

— Хто б сумнівався, що не постукав у парадні двері.

Корвін увірвав гру. Ріна згадала, що потрібно було натиснути доручені їй клавіші. Князь струсив попіл з цигарки на килим і продовжив грати.

— Амара виховала Натаїра. Надягла корону на його голову. А потім вирішила, що їй вона пасуватиме ліпше. І тоді довелося обирати.

— І ти дозволив убити жінку, яку кохав?

— Боги, Ріно, я вигравав її, тому що вона вигравала Правителя. Це забезпечувало мені протекцію у Метрополі. І я не дозволив убити її, — уривок пісні, присвячений солдатам любові, прозвучав більш ніж саркастично. — Я сам запропонував Натаїрові це зробити.

Ріна прибрала руки з клавіш. Горло стиснуло від нудоти. Попіл упав з сигарети на сукню і пропалив її швидше, ніж пропалив би крила метелика. Перед очима виринуло обличчя, бліде та погордливе, жінки у домовині. І пляма крові, що багряніла на її грудях.

— Котре лихо менше, те й вибирають, — Корвін почав грати спочатку.

— Натаїра ти звеш меншим лихом?

— Натаїр — творіння Амари. Вона ж була неповторним оригіналом. Жага володіти, жага пригнітати, жага перемагати, які властиві Натаїрові, в Амарі квітли пишним цвітом. Вона жадала не просто Кабірію, вона жадала усю імперію. І хтось мав її зупинити, поки не стало надто пізно.

— Отже, так ти заробив довіру Натаїра?

— Не впевнений, що в обидвох світах існує людина, здатна на це. Та певну лояльність я все ж таки здобув.

Корвін знову припинив гру. Ріну все ще нудило. Вогонь у каміні вже жеврів, та ніхто так і не прийшов, аби підкинути патиків. За вікнами бурхав вітер, і його слабкі повіви розносилися кімнатою. Наче насмішка, у пам’яті виринув запах жасмину.

— Душе моя, не спозирай так тужливо у вікно, бо я можу дійти висновку, що тебе спопеляє від ревнощів.

Ріна вигнула брову. Вона натисла ноту «до» тричі, потім — «ре», опісля — «до» і, зовсім невлад, ноту «ля». Корвін зморщився, почувши фальш. Очевидно, для його пташиного слуху це було справжнісіньким стражданням. Ріна посміхнулася і повторила уривок, натиснувши замість «ре» «ре-дієз».

— Навіть так сильно? — він посміхнувся у відповідь.

Корвін узяв її руку та поклав на потрібні клавіші. Накрив долоню своєю та показав послідовність.

— Смію тебе запевнити, що мій обурливий неблагопристойний спосіб життя віднедавна для мене нехарактерний.

— З роками здоров’я не дозволяє? — Ріна скинула його руку зі своєї та натисла усі клавіші у правильній послідовності без допомоги. — Чи все ж совість?

— Просто я закохався.

— Я тебе вітаю, — Ріна знову зіграла доручені їй ноти.

— Мені приємне твоє схвалення, — грав він тепер гучно, ту частину пісні, що пропонувала почути голос свого серця, — позаяк закохався я у тебе.

Гра перервалася. Його пальці спинилися на клавішах, ніби крила птахи у вільному польоті. Ріна дивилася на персні Корвіна. Здійняти погляд, хоча і було завданням здійснимим, та все ж несподівано складним для неї. Останні дні у Лавариску здавалися дев’ятим колом Дантового пекла. Тіло ніби вмерзло у кригу, нутро скував холод. Дівчина не відчувала кінцівок, наче обморозила їх у снігу. І Ріні здавалося, що й уся вона застигла, і що навіть серце її більше не билося. До цієї самої миті. Відтепер воно забилося. І билося, ніби відчуло доторк чорних пазурів, готових його стиснути — билося швидко і гучно. Секунди тягнулися. Ріна розглядала персні, більше — той, що із чорним каменем. Корвін нахилився. Вона відчула його дихання на скроні.

— Видихни нарешті та натисни на клавішу. Тиша стає підозрілою. Ми ж не хочемо, аби Натаїр вирішив, ніби у нас роман?

Ріна знала цей виверт. Знала, що обертатися до чоловіка, що ледь не торкався устами волосся, — погана ідея. Та їй було необхідно побачити обличчя Корвіна. Зрозуміти, якою із усмішок, дібраною з різноманітної колекції, він всміхався. Упевнитися, що не насмішкуватою. Корвін не усміхався. Лишень повів поглядом до клавіатури фортепіано. Ріна зіграла. Лад нот вона переплутала.

— Як же тебе сподобило?

Корвін почав грати наново. Він обвів поглядом кімнату, аби переконатися, що слуги досі не з’явилися.

— Запитання цікаве рівно настільки, наскільки безглузде, — вони торкнулися плечима. Корвін потягнувся до шостої октави. Прозвучало фальшиво. Князь продовжив грати, ніби так і мало бути. — Куди важливіше інше запитання: чи раптом не сподобило й тебе?

Серце заходилося так гучно, що Ріна не одразу розпізнала кроки Натаїра. Зате їх розпізнав Корвін. Він витяг з її губ цигарку, кинув на підлогу та потушив недогарок ногою. Князь відвернувся до інструмента, наостанок скинувши допитливим оком на Ріну. Дівчина теж сіла рівно і натиснула клавіші — у потрібний момент і в потрібному порядку.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки далеко ми просунулися, — Корвін так привітно заусміхався Натаїрові, що той на кілька митей застиг у дверях, певно, забувши, чому у кожному його кроці вчувалися нестримність та гнів.

Ріна натиснула на клавіші, зміркувавши, що так виглядатиме менш підозріло. Натаїр навіть не поглянув на неї.

— Поясни, — крикнув Натаїр. Від напруження тремтіли навіть крила його носа.

Корвін склав руки на колінах, пропонуючи Натаїрові уточнити, щодо якого із багатьох вчинків, про які князь Кабірії знав — і про які не здогадувався, — він бажав отримати пояснення.

— Твій генерал допитував ув’язнених для Невриди, — нетерпляче уточнив він.

— Так, допитував, — Корвін налив у келих вина, запропонував Ріні і, після її відмови, опорожнив його сам. — У спогадах можна побачити багато цікавого.

Запала тиша.

— За скромну платню, — Корвін натяг на лице маску безтурботника. — Івейл заплатив за оренду кораксів чистим золотом.

— І що ж вони побачили? — Натаїр примружив очі, ніби змія перед стрибком.

Корвін не відповідав. Ріна здригнулася: чорна змійка ковзнула її ногою. Вона наступила їй на хвіст. Та звивалася, смикалася, а тоді розплющила пащеку з гострими, наче голки, іклами. Ріна ледь стримала писк. Князі ледь звернули на неї увагу. Вони зміряли один одного поглядами. Один із них — злісним і підозрілим, а інший — насмішкуватим, та все ж настороженим. Чорна змія зникла. Наче розчинилася у тінях.

Натаїр роздратовано зітхнув. Дістав із внутрішньої кишені чекову книжку. Дворецький виринув із-за його спини та подав ручку. Князь Кабірії простягнув підписаний чек Корвінові.

— Вельми вдячний за розуміння. Данина зросла. А скарбниця Габора порожніє. Останнього разу довелося відвезти до Метрополя батьківську реліквію, — Корвін, задоволено посміхаючись, поплескав себе по кишені, в якій заховав чек. — А у політику, ти знаєш, я дзьоба не суну.

Князь Саверу відкоркував іще одну пляшку вина і наповнив свій келих. Він ніби виніжувався під гнівним поглядом Натаїра. Ріна ж не зводила очей з кишені червоного фрака, де тепер разом зберігалися і добуті нею документи, і Натаїрів чек. Всередині неї назрівала тривога — за Лію, і навіть трохи за себе саму.

— Вони побачили, хто організував бунт? — Натаїр жестом наказав прибрати пляшки вина, які Корвін ще не встиг відкоркувати.

— Мої люди працюють за погодинну оплату. На жаль, вовки оренду не продовжили. Тому про організатора ми нічого не дізналися, — Корвін, здавалося, повеселішав. Він сів на бильце дивана поряд з Ріною. — Та ми дізналися про дещо не менш цікаве. Івейлові тепер зовсім байдуже до організаторів бунту, бо його короні загрожують не селяни, а рідня. Дружина Клавдія, яка, як виявилося, при надії, зникла. А зникла вона, на мою скромну думку, аби привести у царство Рода сина. І, якщо він виживе, то корону Невриди одягне зовсім не спадкоємиця Івейла. Сам знаєш, невридійці народ патріархальних звичаїв.

— І він хоче прибрати спадкоємця Клавдія, — Натаїр вигнув брову. Нарешті, у ньому прокинувся інтерес.

— Коли Івейл це зробить, залишиться лише забезпечити корону князя онуком, поки цього не зробив клан вепрів. А спадкоємиця Івейла поки незаміжня.

Ріна молила поглядом Корвіна подати їй знак: чи блефував він. Він її ігнорував. Безжурно попивав вино, яке зігрівало його кров не гірше щойно підписаного чека. Дівчина опустила погляд на руки. Пальці знову похололи. Вона вдивлялася у них, та не йняла віри, що саме ці руки й віддали папери, які підписували смертний вирок жінці та її ненародженій дитині. Ріна знову звела погляд на Корвіна. На вустах крука грала хитра крива посмішка.

— Ну, ти й крутій, — жартівливо пригрозив йому пальцем Натаїр. — Ти хочеш Невриду.

— Справа не у Невриді, — Корвін відмахнувся. — Я хочу доньку Івейла.

Якщо до того в Ріни зціпеніли лише пальці, то тепер застигло усе тіло. Корвін брехав. Та от кому з них — Натаїрові чи їй — вона не розуміла. Вовки мали дар відчувати брехню, і Ріна ладна була виміняти душу, аби отримати таку здатність лишень на хвилину і запитати Корвіна прямо. Та її ніс єдинодушниці не відчував нічого, окрім терпкого повіву вина, запаху дрів у каміні і, зовсім трохи, лісу. Груди обпекло жагучими нитями, за які щемко тягнула невідома дівчині сила. Думки Ріни повернулися до ночі Белтайну. Вона згадала Лію, вплетені у волосся квіти смілки, рум’янець на її щоках, який з’являвся, щойно княжну звинувачували у симпатії до Корвіна. Можливо, тієї ночі Ріна була ближчою до розуміння мотивів князя Саверу, ніж сьогодні, через чверть години після того, як він говорив про кохання до неї. Її уста затремтіли від посміху. Ріна похитала головою. Дорослішою вона ставала, та мудрості роки їй не додавали.

— Прекрасна Лукреція, — навіть Натаїр, промовляючи її ім’я, зрадив презирливості на користь мрійливої поблажливості. — Стільки зусиль через жінку?

— У цьому ми схожі, чи не так? — Корвін схилив голову набік, прикипівши до князя Кабірії уважним поглядом.

— Хіба що у цьому, — відповів той без усмішки. — І коли очікувати офіційного оголошення про заручини?

— Розкрию вам з Ріною секрет, якщо пообіцяєте нікому його не видавати. Мій батько уклав з Івейлом шлюбний договір, щойно княжна прийшла у царство Рода. Потрібно лише відкоригувати деталі.

Корвін поглянув на Ріну, ніби лише тепер згадав про її існування.

— Ти ж не відмовиш мені, і приїдеш у Савер заради такої важливої події, як заручини?

— Ми приїдемо, — відповів Натаїр.

Корвін ніби не чув його і продовжував дочікуватися відповіді дівчини. Ріна звела очі. Серце забилося частіше. Чи був це знак — нагадування про їхню угоду? Чи був Корвін на її боці? Або ж не був ніколи?

— Мені відповісти «так»?

— Ріно, ти можеш відмовитися. Я не ображуся.

Вона опустила погляд на руки.

— Дочекаюся запрошення від нареченої, якщо її думка іще враховується.

— Я ж не викрасти її планую, а отримати сердечну згоду, — він криво всміхнувся. — Без образ, Натаїре. У Савері традиційними вважаються інакші залицяння.

— У Савері традиції померли разом із твоїм батьком, — розсміявся Натаїр. — Окрім тієї, де ви даруєте жінкам стрічки і пір’я.

— Зате жодних бунтів, — Корвін стенув плечима. — Мир та спокій.

Коли двері за князем Саверу зачинилися, Ріна заборонила собі про нього думати. Спокуса запустити зворотний відлік, що набатом відбивав би секунди до того моменту, як панна у біді буде врятована, зростала. Проте значно легше було облишити надію одразу, аніж знайти її, а тоді знову втратити.

Єдине, від чого Ріна відмовитися не могла — це від зловтіхи до самої себе. «Достатньо лише глибше встромити у вас свій гарпун, щоб зрештою дістатися бездонного джерела чутливості у ваших грудях», — писала Шарлотта Бронте. Та Ріна її думку не зовсім поділяла. У її власних грудях якщо і було бездонне джерело, то наївності. І щоразу дівчина напувалася з нього сповна, якими трункими не були б його води.

— Як добре, нарешті, залишитися наодинці, — Натаїр притиснув її спиною до себе. Носом зарився у її волосся, вдихаючи аромат. Він невдоволено зітхнув, вчувши запах Корвіна. — Тебе потішила компанія блазня?

— Мене тішить будь-яка компанія, окрім тебе, — Ріна вдарила його ліктем у живіт та вивернулася.

До сходів залишалося не більше трьох кроків, коли Натаїр стиснув передпліччя Ріни.

— Ти засмутилася? Чому? — здавалося, ніби Натаїра насправді турбувало це запитання. Ніби він не розумів очевидної відповіді на нього. А відповідь була проста і незворушна, як мітка Морани на долоні Ріни: засмучувало її вимушене сусідство з колишнім-психопатом. — Ти не схвалюєш шлюб подруги з Корвіном, правда?

— Це не моя справа, — вона скинула руки Натаїра і здійнялася сходами.

— Не схвалюєш, бо хвилюєшся за Лукрецію чи, може, бо ревнуєш Корвіна?

Ріна завмерла. Перила холодили руку. Повітря у Лавариску просотувало до кісток. І знову серце стисла невідома сила, стисла болісно, сковуючи його удари. Ріну кинуло у холодний піт.

Вона обернулася до Натаїра, натягнувши на уста майже не тремтливу посмішку.

— Не думав, що я ревную Лію? Чарівну, ніжну, милу княжну Лукрецію.

Натаїр здійняв брови. З його губ вирвався сміх.

— А чи добре ти мене знаєш? — Ріна зійшла на два щаблі. — Скільки ложок цукру я кладу у каву? Не три. Які страви полюбляю, а які ненавиджу? Спойлер: ненавиджу пасту Карбонара. Які мої улюблені квіти? Нещодавно до тебе дійшло, що мене нудить від запаху жасмину. Ти хоч щось про мене знаєш? Або тобі достатньо ілюзії, яку ти вигадав?

— Каюся, — Натаїр звів руки. Він став на першу сходинку. — Розкажи мені, неуважному ідіотові, що ти любиш насправді. І, можливо, тоді я зможу бути тим, кого ти полюбиш насправді.

Ріна поглянула на нього зизим оком, наче на незнайомця, що причепився на вулиці, та у якого не було жодного шансу продовжити знайомство — хіба що за допомогою хлороформу. Натаїр усміхнувся й здійнявся іще на одну сходинку.

— Ти звичайно виблядок, та не ідіот, — промовила вона, розмірковуючи про те, що така усмішка Натаїра колись здавалася їй чарівною. — Тому не змушуватимеш мене знову повторювати — бо повторювати я не люблю. Я краще здохну, аніж дам тобі хоча б найменший шанс.

Дівчина підіймалася сходами, коли назустріч їй виповзла маленька чорна змія. Ріна пришвидшилася: потрібно було замкнути двері до того, як змія вповзе князеві до вуха.

Вона замкнула двері на три оберти ключа та розчинила вікно. Місяці знову вийшли з-поза хмар. Вони сяяли високо, а це означало, що скоро Морана знову розпочне свою пісню. Вітер ущух, і ніч, на подив, була теплою. Холод більше не сковував Ріну. Уперше за стільки часу їй було спекотно. Вона зняла кофтину. Щось упало на підлогу. Пачка цигарок, її улюблених. Ріна її відкрила. Три сигарети та круче перо.

З’явилася підозра, що надія вибратися з Лавариска не була такою вже й наївною.

Розділ 10

СУДНІ ДНІ В НЕВРИДІ

Вдруге Корвін прийшов у Вовчий маєток без генерала Даннаміса. Він убрав, всупереч звичці, військовий мундир коракса — чорний, як перо крука, з червоними обшлагами. Він розчинив парадні двері, перетнув хол, лишень коротко кивнувши слугам, і звернув праворуч.

Ледве Івейл здійняв голову, йому в обличчя полетіли два зім’ятих папери. Один втрапив князеві у лоба. Івейл звівся, спираючись кулаками у стільницю. Корвін, схрестивши руки, спостерігав за ним зі злобливою посмішкою.

— Подарунок від Ріни.

Івейл квапливо розгладив папери. Вони іще пахтіли її тілом. Він кресонув крука очима.

Князь Невриди мовчав рівно три секунди. А тоді сів у крісло, дістав зі столового ящика цигарки — контрабандні — і запалив. Він видихав пелехи диму один за одним, поки його обличчя не зникло у них.

Корвін походжав кабінетом, ґречно надавши Івейлові можливість удосталь викупатись у почутті провини, гніву і, скоріш за все, безсилля. Альбому з полароїдними знімками він не знайшов, зате з цікавістю прогортав сторінки угоди, яку колись уклали князь Невриди та спочилий князь Саверу.

— Скільки субординатів ти готовий мені дати?

— Коли висуваємо? — Івейл прочинив війно. Дим майже розсіявся, і тепер було видно, як пульсувала вена на його чолі.

— У Лавариску маємо бути за три дні.

Івейл дивився у небо, де вже йшли до повні два місячних серпи. Він довго спостерігав за ними. Та місяців Івейл не бачив. Він прораховував.

— П’ять тисяч можуть вийти через три дні. Іще десять можуть підійти до кордонів за п’ять днів.

— Армія Кабірії — понад сімдесят тисяч. Сімдесят три, якщо бути точним. Дві третини дислокуються біля східних кордонів князівства.

Івейл обернувся. Військова форма Корвіна не нагадувала сміховинний маскарадний костюм. Корвін узагалі не видавався сміховинним, яким його звик бачити князь Невриди. Він усе більше нагадував Івейлові свого батька, князя Саргона II — навіть попри те, що успадкував очі клану галок, з якого походила його мати.

Івейл забрав у Корвіна шлюбну угоду та повернув на полицю.

— Старший субординате Йохевед! — покликав Івейл.

— Не він, — Корвін криво всміхнувся. — Він не в найкращій формі. А помилок ми собі дозволити не можемо.

Івейл кивнув.

— Відставити! Старший субординате Аддан!

Ксан застиг на порозі. Йому вистачило секунди, аби зіставити три факти. Князь Саверу був у формі кораксів. Вони з князем Невриди стояли достатньо близько один до одного. На столі лежали два зім’ятих документи. І ще він вчув запах цигарок. Він поклав руку на ефес меча.

— Ми можемо мобілізувати п’ятнадцять тисяч протягом доби. Ще десять тисяч можуть передислокуватися зі східних регіонів протягом двох днів, — доповів Ксан.

Корвін мовчки поглянув на Івейла, та вовк відчув, що він запитував без слів: той був більше скупим або ж дурним; він назвав хибні цифри умисно або ж від незнання? Жовна на обличчі Івейла задрижали. Князь Невриди зізнався собі, що був і скупим, і дурним водночас.

— Ось і домовилися, — Корвін плеснув у долоні. — Завтра розпочинаємо збори на західному кордоні Саверу та Невриди. Генерали Даннаміс і Паллак уже перебувають там. Вони введуть старших субординатів у курс справ.

Ксан коротко вклонився.

— Почекай, — промовив Івейл одночасно і Корвінові, і Ксанові. — Спочатку дай відповідь на запитання, яке проігнорував минулого разу: навіщо тобі розв’язувати війну з Кабірією?

— А навіщо була розв’язана Троянська війна? Навіщо Атілла пішов на Рим? Навіщо Александр пішов на Прихований світ дві з половиною тисячі років тому?

— Помста, — Івейл кивнув.

— Ваша зграя завжди мала безкрилі погляди, — Корвін зітхнув. — До речі, після перемоги ти хочеш забрати усю Кабірію чи якийсь конкретний регіон? І ти, звичайно, лише підтримаєш повернення автономії Сатарху. І, головне, ти не станеш заперечувати, що Ріна оселиться в Савері.

Князь Саверу не запитував, він стверджував.

Івейл та Ксан перезирнулися.

— Обговоримо це після того, як повернемо Ріну додому, — відповів вовк.

Крук дивився на Івейла зі сторожкою зацікавленістю. Князь Невриди випростав плечі, розмірковуючи, чи зник безслідно дар древніх круків до читання думок. Корвін заніс руку до обличчя князя Невриди, клацнув пальцями. У вікно влетів крук і скинув на стіл теку з паперами. Угоду.

— Ознайомишся самостійно. Будуть правки — перешлеш із Шу.

Князь Саверу вже було покрокував до виходу, та зупинився й обвів поглядом кабінет. Івейл та Ксан знов переглянулися. Старший субординат поклав руку на ефес меча.

— Тобі справді не цікаво?

— Є іще ім’я, яке ти не назвав?

— Ні, я і коракси розповіли все, що побачили у пам’яті в’язнів, — Корвін розглядав свої руки, хоча й мозолисті від тренувань, та усе ще обвішані перснями. Коли їхні погляди зустрілися, Івейл гостро відчув провину, хоча й не розумів її природи. Корвін невесело всміхнувся. — їй зле. І ще довго буде зле, навіть опісля того, як я заберу її з Лавариска.

Корвін пішов. Івейл зрозумів природу провини, яку раптово відчув.

* * *

— Клавдієм назвали мене, та прийшов убити брата ти.

Брат Івейла навіть стоячи на колінах продовжував сміятися. Навіть Морана, що натягнула до дзвону ниті його життя, не змусила Клавдія сказати правду. Навіть слабкий вовк вчув би, що від нього відгонило брехнею — вона пахтіла гнилою сосновою корою (на відміну від правди, що нагадувала повів з ранкового літнього лісу).

Івейл кинув братові в обличчя зім’ятого листа, написаного чепуристим почерком Клавдія. Він, на відміну від Івейла, був більш сумлінним та акуратним іще змалку. Клавдій пробіг поглядом по листу та кивнув, ніби визнаючи, що акуратність цього разу його зрадила.

Ваша світлосте,

Прийміть мою найглибшу вдячність у відповідь на Ваше

запрошення погостювати у Діті деякий час. А також — іще глибшу, та іще смиреннішу мою вдячність за допомогу, яку ви подали народові Невриди раніш.

Із безмежною подякою я приймаю Вашу пропозицію і поспішаю

повідомити, що прибуду до кордону Кабірії не пізніше найближчої двоповні.

На превеликий жаль, моя дружина не зможе особисто відповісти

на вашу ласку, тому що стан її здоров’я, який іноді для жінки стає як і вагомою, так і найбільшим щастям, змусив її візитувати до подружниць, де вона і перебуватиме до самого розв’язання її нездужання.

Уповаю на Вашу ласку.

Намісник північного регіону Невриди

Клавдій із роду Симургів

— Хто організатор бунту?

— Гадки не маю, — Клавдій розвів руками і насмілився здійняти на вінценосного брата погляд — насмішкуватий. — Чи не обов’язок князя знати, хто у князівстві чинить підступ?

— Мартен, жінка та діти Лінкса мертві. Куруха втратив ногу. Резервацію лисів зрівняно із землею. Триста субординатів загинули. Мій син загинув!

— Убий мене, — Клавдій ширше розвів руки. — Та це все одно буде твоя провина, брате.

Івейл сильніше стиснув руків’я меча. Один порух, і Клавдій замовк би на вічність і по тому.

— Хто організатор?

— Я усього лише захищав себе.

— І дозволив знищити два поселення у регіоні!

— Зізнайся, ти просто гніваєшся, що вони не вбили ще й мене, — Клавдій дивився Івейлові просто в очі, звівши підборіддя. Та підборіддя все ж тремтіло дрібним дрожем. — Як добре було б без молодшого братика, який надто часто дозволяє собі говорити незручну правду.

— Часто, — погодився Івейл. — Та іще частіше ти брешеш. Як, наприклад, зараз.

Він підніс вістря до братового горла. Кров поструменіла, збагрянівши комір білої шовкової сорочки. Вже п’ятнадцять років Івейл не відчував подібного. Отаннього разу кров так стукала у скронях, коли він заніс пістолет для пострілу.

— Це не я, Івейле, як сильно тобі не хотілося б почути інше, — запах гнилої соснової кори став слабшим. — З-поміж нас бунтівником назвати можна радше тебе, чи не так?

Лезо увійшло глибше. Сонна артерія пульсувала ліворуч від вістря. Він зволікав. І тоді, коли заніс пістолет, він теж довго наважувався. Занадто довго. У Правителя Івейл вистрілити не зміг.

— Твоя дружина залишила Невриду за три дні до бунту.

— Аби погостювати у подруги в Алазоні, — Клавдій не рухався, погляд його раз у раз повертався до меча.

— І пропустити весілля єдиного племінника?

Івейл повільно повернув меч, розширюючи рану. Клавдій здушено простогнав, проте посміху з його обличчя біль не стер. Клавдій відчував, що меч його брата тремтів. Меч став для нього заважким. Як і корона.

— Змусити жінку, яка поховала шістьох новонароджених синів, спостерігати, як над чужою дитиною тримають шлюбний вінець та меч? Жорстоко, братику.

— Чому вона ще не повернулася?

— Тому що Неврида небезпечна для сина із сім’ї альфи, — тільки тепер посмішка зійшла з обличчя Клавдія. — А я зацікавлений у тому, аби наступний наслідний князь залишався у безпеці до моменту, коли корона перейде до нього.

Корона Невриди могла перейти до жінки, та лише у клані, де не було спадкоємця чоловічої статі відповідного віку.

Івейл відвів меча. На противагу Клавдію в нього була лише наслідна княгиня, яка у найближчому майбутньому дарувати Невриді спадкоємця у планах не мала. Принаймні з власної волі.

— Уб’єш мою дружину до того, як вона обродиниться? — за сміхом у його голосі лунала погроза.

— Ні, — Івейл опустив очі. Клавдій полегшено зітхнув. — Я виховаю його замість батька, якого стратять за зраду батьківщини.

Івейл заніс меча.

— Князю! — субординат зупинив замиленого рисака. — Армія гліганів захопила регіон рисей. Намісник Лінкс у полоні. Намісник Нал зайняв маєток.

— Так хотів мене здихатися, що впустив щось справді важливе? — Клавдій розсміявся.

Івейл знову заніс меча.

— Горить! — з південного заходу галопував субординат. — Табір біженців зі Старої столиці горить!

Івейл опустив меча.

— Під конвоєм доставити намісника Клавдія до Аконітового гаю. Не дозволяти контактувати з жодною душею. — Івейл сховав меча у піхви. — Щойно старший субординат Ксан Аддан прийме ув’язненого — хай негайно збирає роту та прямує до Старої столиці. Передати старшому субординату Фелану Йохеведу: зібрати роту та негайно висуватися до регіону рисей.

— Нумо, виправляй свої помилки. Не хочу передати синові Невриду в такому зубожінні, — сказав Клавдій, коли субординати звели його з колін.

Івейл йому не відповів. Він осідлав коня. Якийсь час він дивився то на захід, то на схід. Зітхнувши, князь погалопував на схід, у регіон рисей.

* * *

У маєтку Лінкса, Рисячому притині, тепер рідко коли горіло світло. Ледь альви та брауні розпалювали заледенілими руками полум’я в одному з камінів, дух-охоронець дому гасив його вологим подихом та занурював огорнутий жалобним вбранням будинок у холод та морок.

Вогні більше не горіли в регіоні рисей. Селяни вичавлювали останні залишки сили, намагаючись обігріти та освітити домівки, не використовуючи вогню. І, хоча дух-охоронець не гасив його знову і знову з тією ж настирливістю, з якою гасив у маєтку голови клану, і хоча розпоряджень щодо вогню піддані не отримували, поліняччя та сірники осиротіло дочікувалися щасливіших часів. Регіон поринув у скорботне зціпеніння.

Лихо було не у самому вогні. Лихо було у диму.

Лінкс провів дружину, синів та доньку поглядом. Інстинкт мисливця підказував йому, що Нал був уже близько. В останній раз він обернувся на чотири димові стовпи, які тягнулися до неба уже ослаблими напівпрозорими нитями, і на порожні обвуглені човни. Лінкс сильніше стиснув лук та стріли.

— Зайняти позиції, — охриплим голосом наказав він ільвам{6}.

Супроти військової звички старший ільв не відповів голові клану ствердно і не почав тієї ж миті виконувати наказ. Лінкс кивком дозволив йому говорити.

— Його дружина — ваша сестра. За законом він член сім’ї.

— Моя сім’я мертва, — відповів Лінкс різко. — Та цього не станеться з моєю зграєю.

Вони увійшли до лісу, щоб розпочати полювання.

Перша стріла просвистіла коло скроні Нала та увіпнулася на пів древка у сосну позаду. Нал подав сигнал приготуватися до наступної атаки. Скільки його пильні очі кольору висохлої землі не вдивлялися у густу зелень тієї частини Вовчого лісу, що називався Рисячим угіддям, скільки його нюх не вишукував запаху вимащених в отруті стріл, скільки вепр не напружував слух — він відчував лише пустоту й тишу. Пустота й тиша були неприродними, напруженими. Такими, які бувають перед нападом хижака.

Нал подав знак відступати. Глігани, не опускаючи зброї, не згасивши огнітів, повільно задкували до узлісся.

Друга стріла просвистіла праворуч від Нала. Вона увійшла у чоло старшого глігана. Стріли посипалися градом з-під крон дерев. Глігани накрили Нала огоскітом. Рисячий клич рознісся звідусіль, їх оточили, та жодної тіні не прослизнуло в полі зору вепрів.

Нал ледь не впав — він перечепився об руку вбитого військового.

— Відходимо! — наказав старший гліган.

Його команду не повторили інші старші глігани. Нал зрозумів: вони вже були мертвими. Стріли змінилися огнітами. Вони летіли безшумно. Лише вибухи і заграва на стовбурах дерев дозволяли зрозуміти: вепрів ставало усе менше.

Ледь глігани дісталися узлісся, обстріли закінчилися.

— Скільки? — Нал розштовхав воїнів. Він не бачив.

— Нас лишилося дві дюжини, — відповів молодий вепр, судячи з кольору пояса — молодшого чину. Старших гліганів — тепер Нал побачив — більше не залишилося.

— Я питаю: скільки рисей ми вбили? — Нал втлумив йому зашийника.

Арджи похитнувся від удару, та, до честі, навіть не поморщився. З-поміж них двох, голова у сварі постраждав більше. Білок його лівого ока застелило кров’ю. Дихав він важко. Огрядне тіло голови, не звиклого до військових набігів, ішло дрижаками. Молодий гліган подумки попросив Богів, аби не дожити до такого віку.

— Жодного, — відповів Арджи, готуючись знову отримати зашийника.

Нал обернувся до Рисячого угіддя. Він вчував: з-за темних стволів і густого підліска за ними спостерігали пари жовтих, наче вчавлене в пісок осіннє листя, очей. Насмішкуватих очей. Особливо — очі Лінкса.

— Накажете відступати до Луків? — не надто впевнено запитав Арджи.

— Бевзень! — Нал був замахнувся, та зміркував, що надто втомився, аби виховувати дубоголовий молодняк. — Я ніколи не відступаю.