Судні дні в Кабірії

Лінкс повернувся до Рисячого притину лише на світанні. Та заснути так і не зміг. Заплющуючи очі, бачив чотири стовпи диму, що здіймалися з попелу його дружини та дітей.

Двері маєтку розчахнулися. Лінкс випростався у кріслі, та його слух уже визначив: то була хода літньої жінки, сільської сповитухи, що приймала у царство Рода його дітей. Бачити її Лінкс не бажав. Він чув, як вона поставила у холі козубець — поруч з кошиками, які залишили інші відвідувачі. Її важкі кроки вщухли. Двері зачинилися. Лінкс відкинувся на оплічник крісла.

Він і сам приносив удівцям регіону такі козуби, навіть не підозрюючи, що їм і кусень не ліз у горло. Тепер Лінкс добре розумів, чому чоловіки йшли до Брами Мора невдовзі після жінок. І чому човни з їхніми тілами були такі легкі.

Лінкс звів погляд на погашений перед його поверненням камін — від вугілля у димар усе ще здіймався тонкий струмінь диму. Лінксу здавалося, що їх чотири.

Нал сказав, що не відступатиме. І він не відступив.

Глігани рушили в обхід Рисячого угіддя — з південного заходу та південного сходу.

План, на смак Нала, був простим та витонченим: обійти засідку та захопити маєток з двох фронтів.

Його загін уже був близький до цілі.

Другий загін у той самий момент виривався з-під обстрілів ільвів, які сховалися між пагорбів, що зеленіли вздовж угіддя.

Вепри укрилися на узліску. Обстріли припинилися. Їх залишилося трохи більш ніж половина. І жодного старшого глігана.

Арджи, змудрувавши, що голова Нал уже втлумив йому зашийника (що було не що інше, як символ довіри), вирішив, що не заперечував би проти обов’язків командира загону. Арджи не був гордовитим — та лише до цієї ночі. Він дав зашийника іншому гліганові й, таким чином, затвердив себе у праві командування. Арджи наказав рухатися у затінку дерев.

Картограф, на лихо, загинув, та вепри, рятуючи шкури, помітили це лише за п’ять кілометрів.

— Треба повернутися за картою.

— Нас доб’ють рисі.

— Тоді повернутися до Луків.

— Тоді нас теж доб’ють, але вже свої.

— Тоді потрібно розкинути бівак. На зорі дорогу легше знайти буде.

— Тоді нас зжере хтонь, або Темні Вершники та Моранова Чаклунка виріжуть серця.

Арджи наказав гліганам зупинити суперечку. Він усміхнувся, бо уже побачив вирішення проблеми.

З лісу вийшла стара. Зігнута спина ще більше гнулася під вагою козубка, що відтягував смаглі жилясті руки.

— Доброго вечора, пані, — він ступив до неї.

Стара завмерла, короткозоро мружачись. Козубець вона стиснула в сучкуватих пальцях міцніше.

— Пані не гнівитиметься, як чесні люди спитаються у неї дороги?

— Як чесні, чого б не спитатися? — вона усміхнулася, демонструючи зуби, майже такі ж жовті, як і її рисячі очі.

— Ми, пані, делегація із самих Луків. Шлях тримаємо до голови Лінкса, — Арджи переглянувся з гліганами. — Аудієнція у нас запланована.

— Так чого ж ви не причепурилися до аудіянцій ваших? Вигляд маєте, наче вас хто побив, — стара усміхнулася ширше, а козубець стиснула сильніше.

— Так зблукали ми, пані, — Арджи розвів руками, як робив це в дитинстві, коли намагався переконати матір, що яблука вкрав у сусіда не він, а молодший брат. — Може, пані буде ласкава показати нам дорогу до Рисячого притину?

— Пані буде ласкава показати найліпшу дорогу.

Вона ступила до лісу. Арджи зволікав лиш кілька митей — аби насолодитися схвальними поглядами гліганів — та рушив за старою.

Спина старої гнулася все нижче. Ноги вона переставляла усе повільніше. Її хрипке дихання лякало лісових птахів. Вона зупинялася частіше й частіше, поки не сіла на звалене дерево з таким скреготом, що не можна було розрізнити: скреготав її голос чи її кістки.

Глігани, а після сутички з рисями лишилися лише наймолодші, ходити повільно навчені не були. П’ятий привал за чверть години видавався їм уже не відпочинком, а каторгою згірш від військового карцеру.

— Пані, а довго ще шлях тримати?

— Так чого ж довго? Он за тими деревами є галявинка. Її перетнете і потрапите, куди маєте.

Арджи кивнув. Він оглянув почорнілі стовбури дерев, за якими виднілася відкрита місцина.

Стара закашлялася. З її грудини пророкотав хрип, схожий на хрип підбитого оленя.

— Ой, хлопці, ще почекайте. Галявину ж перебігати треба, а я усі сили витратила, вам шлях показуючи. От трохи відпочину... — вона знову закашлялася.

— А перебігати нащо?

— Так як же? — вона здійняла на нього пожовклі рисячі очі. — Ніч же. Духи блудють. Як упнуться в горло — не віддерете. Та вони повільні. Як швидко ноги переставляти, то й не здоженуть.

Арджи знову поглянув на галявину. І справді, у повітрі маяли жовті вогники. Поза шкірою пройшов мороз. Він чув, як решта гліганів шепотіли: його ідея йти за старою була сумнівною від початку. Один із них уже почав складати інший план. І він уже втлумив зашийника тому, хто з ним сперечався.

— Гадаєш, стара вам тільки заважати буде, — вона заусміхалася. — Та ви біжіть тоді без мене. Я трохи посиджу, та й додому піду. Сил у старої вже нема з молодиками під місяцями променанди влаштовувати.

Вона прохрипіла та закашлялася. Арджи жорстокосердим за натурою не був, а особливо зі старими. Він обвів поглядом загін, розмірковуючи, хто б міг супроводити жінку додому. Може, голова Нал і хотів отримати голову голови Лінкса, але доводити до смерті бабусю, та ще й таку наївну, Арджи не бажав.

— Не турбуйтеся про мене. Я у цьому лісі вважайте що з початку часів живу. Точно не пропаду, — вона усміхнулася, демонструючи жовті зуби. — Усіх місцевих духів знаю, а вони — мене.

Глігани вгледілися у лісову гущавину. Легенди про духів кожен із них знав з дитинства напам’ять. Вони знову зашепотілися про те, що план Арджи був невдалим.

Арджи нарешті кивнув старій. А тоді втлумив зашийника тому, хто лаштував за його спиною новий план.

Він вишукував гліганів у два ряди, та швидко ряди перетворилися в один — ніхто не хотів стати тилом для іншого. Кожен сподівався пробігти галявину швидше від решти. Молодий вепр, зміркувавши, що витрачати час на шикування було безглуздо, сердечно розпрощався зі старою. Та, зігнувшись від кашлю, лише махнула рукою.

І вони побігли.

Те, що галявина галявиною не була, вони зрозуміли дуже швидко. Та зворотного шляху не було.

Арджи чіплявся за траву, та трясовиння вже тягнуло його глибше й глибше з кожним порухом. Повз пролетів болотний світляк, що ніяк не нагадував духа галявин. Світляк покружляв над Арджи та зник, варто було зношеним черевикам старої спинитися неподалік. Гліган спробував ухопити стару за ногу.

Побіч почувся вереск молодшого глігана. Оглушливий плескіт — ніби кого тягнуть під воду. І вереск стих.

— От, стара курво!

Стара дістала з козубця яблуко та всунула йому до рота. Вона, здавалося, милувалася тим, як слизькі руки болотяників ламають гліганам шиї, і як їхні голови, одна за одною, зникають у болотному трясовинні.

— Правий ти. Курво я стара, — у її жилястій сучкуватій руці запалав вогонь. На мить у душах Арджи оселилася надія, що стара кине пельніт та витягне його. — На який Мор Лінксу яблука, як можна принести щось краще за яблука.

Вона оповила шию Арджи мерехтливими нитями. Сутужно дихаючи, вона потягнула за них. Шия глігана з дзвінким хрускотом розсіклася. Стара поклала його голову — із яблуком у роті — до козубця.

До плечей тіла потяглися мокрі сірі руки. З трясовиння здійнялися бульбашки.

— Знаю, що він чиєсь дитя, — промовила стара водянику, та ще й тіням, що підступали до неї зі спини. — Та стародавній звичай каже: «око за око». Дитя за дитя.

Руки зникли у трісті. Тіні відступили. Стара зібрала у козубець іще три голови.

Швидким, іще міцним поступом вона перетнула болото тонкою звивистою стежкою і майже одразу побачила Рисячий притин. Вона розчахнула двері, як чотири рази до того — коли збиралася приймати до царства Рода Лінксових дітей, а до того і його самого. Дух маєтку був холодним і важким, яким бували духи усілякого дому, де змовкав дитячий сміх. Сповитуха поставила у холі козубець — поруч з кошиками, які залишили інші відвідувачі, та тихо зачинила за собою двері.

* * *

— Опустити зброю!

Двері Рисячого притину розчинилися, і на поріг ступив князь Невриди. Івейл випустив потужний огніт між Лінксом та Налом. Мечі випали з їхніх рук. Пельнітами князь зв’язав і поставив їх на коліна. Ані перший, ані другий не схилили голів. Вони невідривно стежили один за одним, ніби князя у приміщенні не було.

— Наче діти, — прогримів Івейл. — Нале, негайно виведи війська з регіону. Лінксе, займися, врешті-решт, пособою для сімей загиблих.

Нал, ніби вчув докучливий комариний писк, здійняв на князя невдоволений погляд.

— Відколи тебе турбують регіональні питання?

Ниті стиснулися міцніше довкола його тіла. Нал лишень розсміявся.

— Можеш розчавити мене просто тут, та правда залишиться правдою. Ти покинув нас двадцять три роки тому. І з того часу ми самостійно вирішуємо свої проблеми. Ти з’являєшся лише для того, щоб втягнути нас у переворот, змінити одних Богів у храмах на інших, зібрати непомірну данину або відбілити синову репутацію.

Ниті стислися сильніше. Дихати стало важко. Нал насупився, удаючи, ніби задумався.

— Невриду, певно, обклали новою даниною. Ти ж через це приїхав, а не задля того, аби перешкоджати моєму Праву на Бій?

— Я тут для того, аби перешкодити тобі окупувати сусідній регіон.

Ниті знову стиснулися. Налова курта просочилася кров’ю.

— Право на Бій має будь-який голова клану у Невриді, — він промовляв через силу. Від болю тьмарилося в очах. Нал запідозрив, що рішення піти спершу на Лінкса було правильним — після загибелі сина Івейл, здається, посильнішав. Нал також запідозрив, що дізнатися причини такої зміни йому було б корисно. Ниті стислися знову. І Нал запідозрив, що його цікавість ставала небезпечною.

— Право на Бій заборонено Метрополем, — відповів Івейл. — І мною особисто.

— Ні, — сказав Лінкс, що до того споглядав згаслим поглядом камін, де здіймалися цівки диму зі перегорілого вугілля. — Ні Метрополь, ні ти не можете цього заборонити.

Про те, що Лінкс спав з розуму, подумали й Івейл, і Нал. Г обидва ствердилися у власних намірах. Один — захистити регіон рисей, а інший — його окупувати. Яким був намір Лінкса, ні Івейл, ні Нал не замислювалися.

— Вовки отримали корону, скориставшись Правом на Бій п’ятсот років тому. Не вовкам це право відбирати, — підхопив Нал.

— Ми вирішимо суперечку між собою, як вирішували її щоразу — без твоєї участі, — продовжував Лінкс, здавалося, не чуючи ні Нала, ні когось іще. — Переможець отримає обидва регіони.

Івейл вглядався у Лінксове обличчя, намагаючись віднайти там іскру життя. Вона там була — щоразу, як голові клану вдавалося відірвати погляд від каміна.

— Боїшся, я об’єднаю регіони та зажадаю усю Невриду? — Нал не стримав посмішки. — Маєш рацію. Бійся. Тому що так воно і буде.

Івейл видихнув. Він відчував, як впинався нігтями в долоні, як у венах пульсував забутий за роки жар. Він і справді боявся.

— Я дозволяю Бою відбутися.

Ниті спали. Нал звівся на ноги різко. Лінкс — не поспішаючи.

— Битимемося утрьох. Хто здобуде перемогу — отримає корону Невриди та набуде право розпоряджатися життями переможених, — Івейл дістав із піхов меча.

Лінкс кивнув. Нал же погоджуватися не квапився: ніколи перемога не діставалася просто, навіть у казках про духів галявин та болотяників. Та Нал ніколи не відступав, а тому оголив і свого меча.

* * *

Замість табору стояла вигоріла пустка. З двох тисяч двоєдушників вижили три сотні. Більшість — чоловіки, тому що були міцнішими, а підданство Кабірії навчило їх егоїзму та боягузтву. З чотирьох сотень дітей не увірвалися ниті життя лише трьох десятків.

Плач матерів, які стояли на колінах перед уже звіяним попелом, нісся вздовж кордону з окупованою територією.

Лія бинтувала зранену руку жінки, яка не помічала ні княжни, ні болю від опіку. Вона увіп’ялася очима просто себе, погойдуючи у вцілілій руці обпалений шмат вишитої золотими нитями ковдри, якою невридійки сповивали новонароджених.

Субординати вишукували зв’язаних пельнітами чоловіків. Ксан ходив уздовж них, вглядаючись в байдужі обличчя та дякуючи Богам — більше Темним, аніж Світлим — що аконіт цього року розрісся особливо пишно.

— Князь Івейл порушив умови шлюбної угоди. Князь Натаїр відкликав весільне віно! — долинуло з іншого боку кордону.

І тоді простугонів військовий горн армії Кабірії. Старший субординат Ксан підняв очі. Касів було кілька тисяч. Вони розкинули табір просто вздовж лінії розмежування. Стяги Кабірії здійнялися високо в небі. Вони чистили мечі, і робили те навмисно голосно — скрегіт леза розносився полем страхітливіше від стугону горна.

Лія стала поруч Ксана.

— Скільки субординатів ми можемо розмістити табором тут? — вона вглядалася в орду по той бік кордону. Вони розмістили поле для тренувань біля останнього форпосту — аби продемонструвати майстерність володіння силою. Полохали огніти. Чувся вдоволений сміх зміїв.

— Не більше тисячі. Інші у таборі з кораксами.

— Я закінчу надавати медичну допомогу, і ми можемо почати транспортування підданих, — відповіла Лія, кинувши наостанок короткий темний погляд до касів.

Колеса першого воза, куди посадили жінок та дітей, тільки-но проскреготали, як у табір увірвався гінець. Він передав Ксанові листа. Старший субординат прочитав його, і суворе обличчя стало ще суворішим.

— Що? — запитала Лія, відтираючи руки від крові. Під її сірими очима залягли тіні — не стільки від фізичного виснаження (вона півтора десятка годин займалася постраждалими, дозволивши собі відпочити, лише коли робила кілька ковтків води) — від тихої нищівної ярості (як коли їй довелося притискати до колін матері дівча, якому лічець ампутував те, що лишилося від лівої стопи).

— Наказ відкликати субординатів. Неврида не вступатиме у війну з Кабірією, — Ксан простягнув їй папір.

— Не можна цього допустити, — княжна схопила його руку незвично міцним, як для шляхетної панянки, хватом.

— Я не можу суперечити субординації зграї, — Ксан спостерігав, як темнішають від гніву її очі. — Та ви добре знаєте субордината, який має достатньо сили, злості та навіть безуму, аби порушити наказ князя.

Лія прослідкувала поглядом за Шу, який зірвався з віття та полетів на північ.

— Я зроблю усе, що в моїх силах.

Здійнявся вовчий клич. Старший субординат і княжна звели голови. Обоє подивилися на північний схід, де в аконітовому гаю височіла темниця. Клич повторився. Він говорив про те, що намісник Клавдій утік.

* * *

Фелан з чорною траурною стрічкою на рукаві стояв посеред площі Нура. Він дивився на вишикуваних у ряд бунтівників: зв’язаних пропікаючим плоть аконітом, побитих так сильно, що вони ледь могли стояти під жаркими сонцями. Їх було двадцять. Майже усі — незнайомі Феланові — найманці, можливо, інших князівств, можливо, з іншої імперії. Лише двох він бачив раніше. І обидва були вовками. Один з них, якого звали Борисом, навіть відвідував Вовчий маєток, аби виміняти дружину з донькою на мішок зерна та каліпідський килим. Тепер і зерно, і килим йому більше ніколи не знадобляться. Фелан мав би щось відчувати щодо цього, та не відчував нічого.

Натовп — у ньому старший субординат помітив дітей, чиї обличчя були сповнені як цікавості, так і злості — скандував. Салогуби з солодощами та напоями пробиралися між нерівними рядами, пропонуючи товар втридорога. І у них були покупці, які воліли втамувати спрагу. Фелан не погоджувався, що вафляні трубочки та пиво могли втамувати спрагу, яку відчували мешканці Нура, тому як спрагли вони сьогодні крові.

Рука, у якій Фелан стискав меч, боліла. Скронями струмував піт. Він скосив погляд на трибуну для вельмож, заповнену лиш наполовину. Один з намісників був мертвий, заміну йому поки не обрали. Двоє мали зайняти свої місця лише після пана Івейла — на знак пошани князю, що переміг їх у Бою. Порожніло крісло намісника Клавдія — його так і не знайшли. Феланові було байдуже, хто мав зайняти спорожнілі крісла — великі та різьблені — та й чи займе їх хтось взагалі. Тому що крісло наслідного князя й надалі порожнітиме.

Пан Івейл, ледь зайняв найпишніше з крісел, кивнув старшому субординатові. Фелан зійшов на поміст. Натовп, наче зграя звірів, заревів. Прокляття змінилися благословеннями, а каміння — квітами. Ненависть на обличчях змінилася обожнюванням. Вони кричали ім’я Фелана. Старший субординат поглянув на порожнє крісло. Імені Севастіана вони більше не кричали.

Фелан схопив першого з двадцяти. Змусив стати на коліна та схилити голову. Поміркувавши, старший субординат обернув його до порожнього крісла.

— Виконую покарання без сумнівів та жалю, як це зробив би наслідний князь Невриди, Севастіан із роду Симургів.

І він опустив меч на шию першого з двадцяти.

Лезо розсікло шкіру та м’язи, з хрускотом розломило хребет. Потекла кров, фарбуючи дерев’яні дошки помосту у колір, подібний водам Багряної ріки. Покотилася голова, на обличчі якої застиг жах.

Фелан узяв за комір другого і поставив на коліна перед порожнім кріслом. І відсік другу голову. Він повторював те знову і знову, вичікуючи, коли пал у грудях зміниться полегшенням. Та полегшення не наставало. Салогуби знову пробиралися крізь нерівні ряди, пропонуючи втамувати спрагу, та спрага, яку відчував Фелан, була невгамовною.

Лише коли старший субординат помітив жах на обличчі Лії, щось здавило ребра та стисло у них серце. Він відчув біль і подумав, що і Лія його відчувала.

Сльози вповили йому очі. Старший субординат з точністю зносив голову за головою, поки не відрубав останньої.

Натовп заревів радісно, ніби двадцять смертей могли вгамувати їхню спрагу. Фелан втер меча і сховав у піхви. Відвернувшись від порожнього крісла, старший субординат вклонився, а тоді зійшов з помосту. Натовп уже його не помічав. Тепер очі кожного на площі звернулися до Івейла. Ці очі були сповнені надії та віри в майбутнє Невриди. Хоча майбутнє Невриди розвіяли у Вовчому лісі.

Хтось торкнувся руки Фелана. Він обернувся, аби відштовхнути нападника. Це була Лія. Старший субординат опустив здійняту для удару руку. Лише тепер він помітив, якою дівчина була маленькою, як змарніло її тільце зо дня смерті брата. Фелан не мав звички розглядати її обличчя, та тепер бачив чітко, як загострилися риси, як зашерхли колись пухкі губи, якими темними стали сірі великі очі.

Позаду неї вирував натовп підданих клану Симургів. На помості виголошував промову її батько. Та Лія стояла зовсім одна. Її тонка біла рука увіп’ялася у рукав його мундира.

— Княжно, — Фелан хотів забрати Лію з площі, що просякла чадом смерті. Їй було місце в заквітчаній оранжереї, у затишній великій вітальні Вовчого маєтку. Старший субординат простягнув до неї руку, аби спровадити геть, та його рука була просякнута кров’ю. І тому Фелан опустив її.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — вона скосила очі на субординатів, що оточили площу кільцем. — Без свідків.

Вони дісталися станиці Підлісся за чверть години. Лія не відпускала його рукава, ніби боялася, що він знову обернеться на вовка та втече. Вона не залишила його, і коли Фелан увійшов у дім. Вона мовчки лила воду з цеберка на його скривавлені руки, подала рушник. Княжна ходила за ним, наче тінь — як сам він раніше ходив за Севастіаном.

— Ми маємо виступити у Кабірію цієї ночі, — промовила вона, коли Фелан змінив сорочку на нову.

Він усе намагався відшукати — та не знаходив — її звичну стриману усмішку і м’який блиск в очах, побачити, як підлесливо вона схилить голову. Хоч щось, що дозволило б розіграти карту поблажливості, яку розігрували чоловіки щоразу, коли мали відмовити жінці у проханні. Та маску наївної панянки Лія поклала у погребальний човен і сама випустила туди стрілу.

— Ні, — відповів Фелан прямо, як відповів би будь-якому чоловікові на її місці.

Вона стисла губи.

— Старший субординате Йохеведе, — почала вона, і ребра Фелана знову пройняв біль. Чоловік відвернувся. — Князю Саверу потрібна військова підтримка, аби вивезти Ріну з Кабірії. Ми повинні надати її так само, як він надав її нам під час бунту.

— Княжно Лукреціє, — він поглянув на неї, коли очі перестало пекти. — Ви знаєте про наказ князя Невриди. Єдинодушницю віддано князеві Кабірії. Якщо на те воля пана Івейла, ми маємо підкоритися.

— Їй потрібна наша допомога, — Лія спробувала знову схопити його, та Фелан стиснув її зап’ястя.

— Ми вже достатньо допомогли. Ти, я і Севастіан, — Фелан пізно помітив, що підвищив голос, та вгамуватися вже не міг. — Севастіан мертвий. Хто має померти наступним, рятуючи її життя?

— Ми не маємо права залишити її там.

— Ми з тобою, Ліє, взагалі не маємо до цього жодного стосунку. Це справа лише пана Івейла і Корвіна, якщо вже вони вирішили у це вплутатися.

— Послухай, — вона взяла його обличчя у долоні. — Я пообіцяла Корвіну, що приведу субординатів. Та я не можу зробити цього без тебе.

Фелан гмикнув та захитав головою. Її руки він прибрав та відступив, випростав плечі, як того вимагала військова виправка.

— Навіщо? Ти вільна. Єдинодушниця залишиться у Кабірії. І, можливо, нарешті, ти одружиш на собі Корвіна, як мріяла з дитинства?

Лія дала йому ляпаса. Її рука була важкою. Та від удару заболіла не щока — біль стиснув ребра.

— Якщо вже на те, — у голосі Лії Фелан неочікувано вчув трунок, — то з більшою ймовірністю я вийду за тебе, ніж за нього, — вона опустила очі на викарбувані під шкірою ниті, що визирали з-під рукава його сорочки. — Та це справи не стосується.

Фелан відчинив перед княжною двері. Скоро мало початися тренування. Вибиватися з графіка він наміру не мав. Він і так був відсутнім надто довго.

— Наказ пана Івейла був чітким: не виступати проти Кабірії — ні безпосередньо, ні опосередковано. І я наказ не порушуватиму.

— Тоді виконай наказ наслідної княгині, — вона звела підборіддя.

— Коли вона з’явиться у Невриді, — відповів Фелан, стискаючи руки в кулаки.

— Я вас почула, старший субординате Йохеведе.

Лія пішла, жодного разу не обернувшись. Фелан застиг в одвірку, проводжаючи княжну очима. У неї не було жодної риси, що ріднила б її з Севастіаном, та щось усе ж змушувало Фелана, варто було лише на Лію поглянути, відчувати біль у ребрах.

* * *

Корона зникла з голови Івейла, лише коли він перетнув поріг Вовчого маєтку. Він узяв зі столика з кореспонденцією залишені листи та переглянув кожен. Листи від Лінкса та Нала, яких він поновив у правах намісників регіонів — сухі й офіційні, скоріш презирливі, аніж вдячні. Лист від Азерії — з красномовним проханням допомогти у пошуках зниклої дівчинки Дари і менш красномовною вдячністю за виділені кошти, за які відбудовуватимуть резервацію. Усі їх Івейл склав стосом на долоні. Спалахнув огніт, і папір зотлів. Попіл Івейл струсив на підлогу, і його тієї ж миті зібрала альва. На столику залишалася бандероль. Івейл розгорнув її без особливого задоволення, тому що почерк Корвіна, претензійно розгонистий, завбачив іще у дверях.

Князь Невриди завмер, вглядаючись у книгу, яку тримав у руках. «Іліада» Гомера.

Він розгорнув її на форзаці.

Другові Саргонові, Фебу Прихованого світу на пам’ять про

найкращу пригоду, що нас очікує.

Твій друг Івейл — Паріс.

Книжку Івейл не спопелив. Він замкнувся у кабінеті і, випалюючи цигарку за цигаркою, гортав її, час від часу спиняючись на відмітках, залишених рукою Саргона на полях.

За шість чи сім цигарок його погляд вчепився за відмітку, що належала не його другові, а синові Саргона. Було обведено червоним, наче кров, атраментом:

Горе мені! О хвальки! Ахеянки-бо ви, не ахеї!

Ну ж і ганьба вас укриє тепер із страшних найстрашніша,

Якщо з данаїв ніхто не вийде із Гектором битись!

В землю, сидячи тут, у випар води оберніться!

Серця нема в вас у грудях, і випаде вам лиш неслава!

Сам проти нього я виступлю збройно.

А жереб звитяги

Високо в небі безсмертні боги в своїй волі тримають.

Івейл згорнув книжку. Побачивши, що пляшка коньяку спорожніла, князь відчинив нижні дверцята креденса. Замість пляшки він дістав плед — дивного дитячого забарвлення, розшитий золотими нитками. Він уже слабко пахтів захисними травами, у які невридійці вкладали спати синів та доньок.

Заскавчав Пек. Івейл погладив його по ледь відчутній примарній шерсті.

Розділ 11

ОЧІ ЄХИДНИ

Три дні тягнулися довго. Здавалося, доба вміщала у себе місяць. Можливо, через те що очікування згущало простір навколо, робило тяжким порухи і подих, охоплювало цілком, занурювало у кухву з в’язкою рідотою, схожою на смолу. А, можливо, просто тому, що Ріна майже не спала.

Морана дві останні ночі співала з винятковим завзяттям. Дівчина схоплювалася у ліжку з острахом почути вереск нікс та ревет абасів за дверима спальні. Голова розколювалася, в очах пекло. Ріна сиділа на підвіконні, спостерігаючи, як безодня повільно сіріла під стінами замку, та відраховуючи скрегіт годинникової стрілки до світанку — коли Темна Богиня стишить свою пісню.

А тоді Ріна чула дитячий плач. Він вщухав, як і пісня Морани, лише коли сходила вранішня зоря. Тоді дівчина падала обличчям у подушку і засинала — лише після того, як разів зо двадцять повторювала собі, що вже скоро все мало закінчитися.

Ріна вийшла на балкон. Голова туманіла від болю. Очі, наче всипані піском з Лімбо, горіли. Руки дрижали. Вона закурила — останню з трьох цигарок, які залишив Корвін. Дим плівся у вологому повітрі важкими фігелями, і крізь нього майоріла розквітла вересова пустка. Верес квітнув, ніби востаннє на віку. І вперше Ріні здалося, що його колір був радше приємним оку, аніж відразливим. Вітер проймав до кісток, та приносив запахи, яких Ріна раніше не помічала. Запах лісу. Лісу, і, чомусь, ожини. Ночіло. Блідаві місяці мріли у сутінковому тумані. Закінчувався третій день.

З вітальні долинув звук фортепіано. Тричі «до», тоді — «ре», а опісля — «до» та «сі». Ріна обернулася, та усмішка спала з її обличчя. Натаїр з тріском закрив кришку інструмента.

— Чекаєш на когось? — запитав він, відкинувши гардину, та вийшов на балкон.

Натаїр підійшов нетвердим поступом і схилився до Ріни. Він поклав руки на перила з двох боків від неї. Дівчина втискалася в балюстраду, намагаючись не вдихати запаху алкоголю.

— Якби я надягнув червоне, ти б не вернула від мене носа?

— Можливо, якби не поводився так гидко, — Ріна його відштовхнула. Дим цигарки, ніби примарне лезо, креснув Натаїрову щоку. Здавалося, шкіра от-от розірветься, настільки напруженими були м’язи на його обличчі. Ніздрі роздувалися, вдихаючи запах тютюну і ароматизаторів.

— Тобі сподобалося? — він вибив цигарку з її руки.

— Так, люблю ментолові, — вона стисла заболілі пальці.

Натаїр схопив її за комір сукні. Від нього відгонило полинівкою. Його обличчя, постаріле за три ночі на цілу декаду років, скривилося від люті. Очі палали хворобливим полиском.

— Сподобалося розігрувати причинну дівку?

Ріна нігтями увіп’ялася у його руки.

— Я бачив, як ти дивилася на нього, — він стиснув її шию і струснув дівчину. — Ти дивилася на нього своїми хтивими синіми очима. Ти уявляла, як опинишся із ним наодинці. Ти все підлаштувала так, аби залишитися із ним наодинці. Визнай!

Його шалені очі сповнилися слізьми. Пальці стискали шию. Ріна не могла дихати. Вона хапала ротом повітря. Хрипіла. Дряпала Натаїрову шкіру.

Він відштовхнув її. Дівчина вчепилася за поруччя. Вони здалися небезпечно низькими. Натаїр стиснув скроні і простогнав. Ріна відійшла від краю балкона, потираючи шию. Шкіра палала. Дихати було важко. Натаїр поглянув на дівчину поглядом, повним відчаю.

— Прости, моя коштовносте, — змолився він, поклавши долоні їй на обличчя. — Я був не при своєму розумі. Я не хотів завдати тобі болю. Пробач. Хочеш, стану на коліна? Хочеш?

І він упав на коліна, притискаючись щокою до її стегон. Він плакав.

— Підведися, — вона відсахнулася. — Ти жалюгідний.

Натаїр на мить завмер, поглянув на Ріну широко розплющеними очима. У них було видно близьку бурю. Натаїр підвівся з колін та схопив її за волосся на потилиці.

Він затягнув її до вітальні і жбурнув, як обридлу ношу. Ріна спробувала втекти, та Натаїр притиснув її до стіни. Пальцями здавив їй щелепу, намагаючись розкрити рота. Він уп’явся в її уста. Язик ковзнув по зубах і піднебінню. Ріна роздряпала його руки, дотягнулася до обличчя. Щока забагряніла від крові. Та це, здавалося, лише додало Натаїрові сил. Він втискав її у крижану кам’яну кладку усім тілом. Його волога долоня лягла на її підборіддя. Він спробував поцілувати Ріну знову, та вона зітнула зуби. Він стискав її щелепу все сильніше, поки від болю дівчина не розімкнула зубів. Натаїр поцілував її вдруге. Ріна, що було сили, вкусила його за губу. Рот сповнився металевим присмаком.

Обличчя Натаїра почало вкриватися лускою. Він навідліг ударив її по щоці. Ріна впала на підлогу, розсікаючи лікті.

— Мерзотна шльондра! — він втер рота.

— Божевільний! — Ріна відповзла від нього.

Натаїр дивився так, як дивиться звір — без жодного проблиску людського усвідомлення. Він вивчав її. Ріна простежила за поглядом змія. І це була її помилка — вона опустила очі на срібну «двоповню», що вибилася з-під сукні, та поспіхом сховала її.

Натаїр ривком підняв Ріну на ноги і зірвав підвіску. Штовхнув до стіни. Удар припав на потилицю. На кілька секунд світ потьмарився перед очима — щоб зайнятися зеленням очей князя.

— Я знаю все. Знаю, що ти злягалася із ним у Белтайн. І на Літу. Знаю, що він прямує до кордону. І будь певна, його там чекають, — він промовляв це з тихим сміхом. Його язик — тонкий та роздвоєний на кінчику, облизав вкриті лускою губи.

— Що ти верзеш? — Ріна намагалася випручатися, та він — вона — істота, що мало була схожа на Натаїра, — навалилася на дівчину всім тілом, обома руками стиснула голову, ніби прагла розчавити її, як переспілий кавун.

— Скажи мені правду, — голос його сповнився сльозами. Та в очах сліз не було. Вони дивилися на неї невідривно. Його очі затягали, ніби каламутні колодязі. — Лише раз. Дай відповідь на запитання чесно.

Ріна зрозуміла, що готова відповісти на будь-яке запитання, яким би воно не було. Її руки безвільно опустилися. Вона більше не пручалася. Вона могла лише вдивлятися у зіниці, що з точок витягнулися у вертикальні тонкі лінії.

— Ти закохана у Корвіна, чи я справді параноїк?

У горлі став комок. Стало важко дихати. Ріна відчувала: один подих, і слова понесуться нестримним потоком.

— Ти параноїк, Натаїре, — видихнула вона.

Натаїр приголомшено дивився на неї. Він вивчав кожен сантиметр її тіла — шукав срібло. Та нічого, окрім важких прикрас, якими її обвішали служки, — золотих, всипаних смарагдами кольору дому Халів — не було. Ріна усе ще не могла дихати. Груди стиснуло від нестерпного жаріння.

— І я закохана у Корвіна.

Вони дивилися одне одному в очі — кілька довгих секунд. Подив спалахнув на обличчях обох.

А тоді Натаїр заревів. Це ревище не було людським. То був рев звіра. Натаїр збільшувався у розмірах. Одяг рвався на князі. Кінцівки ламалися, набували нелюдської форми, вкривалися чорною вогкою лускою. Велетенська істота — чи то змія, чи то ящур. Єхидна — така ж, яка оповивала колону на вході до Лавариска.

Натаїр заревів, закинувши голову. Два ікла заблищали у світлі канделябрів. Паща єхидни була настільки великою, що дівчина могла б поміститися туди повністю, що здавалося більш ніж вірогідною перспективою. Величезна крапля отрути із гучним плескотом впала на підлогу та розтеклася жовтою шиплячою плямою. Ріна запідозрила, що у Зовнішньому світі Натаїр отруїв її не барбітуратом. І не голку вона відчула у своїй шиї за хвилину до того, як знепритомніла. Це могли бути його гострі ікла, наповнені зміїною отрутою.

— Ваша світлосте, пожежа! — у вітальню вбіг дворецький. Понуре, зморшкувате сіре лице блищало від поту. Чепурна форма була зчорнілою та розідраною. Він тяжко здіймав старечі плечі. — Пансіонат горить.

Єхидна повернула голову до дворецького. Ріна кинулася геть. Вона відштовхнула альва від одвірка. Хол осяяло неживе світло, щойно дівчина у нього вбігла. Луна підборів її червоних туфель злітала до замкового склепіння, видаючи її квапливу ходу навіть у тіні колон. Ріна обернулася. Єхидна виповзла слідом. Тепер, побачивши Натаїра у звіриній подобі, було зрозуміло, що Лавариск був зведений не для людей. Він призначався для зміїв, ящурів та єхидн. Тверда мармурова підлога була стійкою до скреготу довгих чорних кігтів, широкі сходові марші та коридори вміщали їхні велетенські слизькі тіла. У незворушному холодному світлі луска мала небезпечний, як у леза, блиск.

Ріна смикала ручку знов і знов. Двері піддалися. Дівчина розчахнула їх несподівано легко. В обличчя вдарили крижаний північний вітер та колюча холодна сльота. Пахтіло вересом та мокрим камінням. Під’їзна дорога тягнулася до брами, а за нею хвилювалася змоклим фіолетовим квіттям вересова пустка, що впиралася у чорну лісову стіну.

Ріна опустила погляд на свої туфлі, вже вкриті краплями мжі. Вона не могла перетнути поріг.

Єхидна, ніби батогом, оповила хвостом щиколотку Ріни. Дівчина впала на підлогу. Вдарилася підборіддям. Перед очима промайнули і хол, і під’їзна дорога, і фіолетове квіття вересу, і чорна лісова стіна. Ріна перевернулася на спину. Зелені очі заяскріли у скупому світлі місяців, що прослизнуло крізь розчинені двері. Дівчина відчула запах — гіркий та кислий, ніби відкрили давню бочку пива. З ікла єхидни зірвалася крапля і впала їй на живіт. З шипінням пропалила одяг, обпекла шкіру.

Єхидна опалювала важким подихом. Отрута розтікалася шкірою пекучими цівками. Здавалося, трунок горів і у венах Ріни. Від болю тьмарилося в очах. Вона більше не бачила ані дороги, ані брами, ані вересу та лісу. Лише чорне страшне склепіння Лавариска та лихоманний блиск зелених очей єхидни.

— Вбий мене нарешті, — прохрипіла Ріна. — Подивлюся з того світу, як ти тут гниєш на самоті. Чудовисько!

Єхидна заревіла.

Кігті увіп’ялися у плечі дівчини. Ріна відчула, як кров заструмувала шкірою. Ікла зімкнулися на шиї. Вони розірвали шкіру, проштрикнули до самих кісток. Біль, на мить зосередившись в місці укусу, гострим спалахом рознісся усім тілом.

Полум’я поглинуло Ріну. Воно вирувало, шипіло, тріскотіло. Воно вибухнуло.

Хол сповнився пилом. Дівчина закашлялася. Укус болів несамовитіше із кожним подихом. Здійнята їдка хмара повільно осідала. Ріна побачила гору каміння. Побачила, як біжать альви. Побачила, як запалали гардини — чорним вогнем. Як дим здіймався до самої стелі.

Вона змогла піднятися лише накарячки. Ноги і руки проймало дрожем. У голові розходилося шемріння. Шмат балюстради на другому поверсі упав і розбився на друзки з оглушливим гуркотом. Та Ріна чула все це, ніби крізь товщу води.

Частина стіни була зруйнована. За нею — туман, що кублився над безоднею. Промінь, що падав з одного з місяців крізь діру, тягнувся мармуровою підлогою. Він закінчувався на зап’ястку Натаїра, що визирав з-під уламків.

Він був похований під руїнами. Слуги намагалися тонкими руками розібрати побиті брили. Їхні без’язикі роти видавали тільки схлипи, стогони та хрипи. Ріна оглянула груду каміння, що стала Натаїрові саркофагом. До горла підступав нуд. Нуд, а ще — полегшення.

Вона піднялася. Йти могла. Та туфлі усе ще не давали переступити поріг.

Каміння позаду проскреготіло. Хол освітив білий сполох. Ріна почула Натаїрів хрип. Годинник у вітальні відбивав останні секунди до опівночі. Кінець третього дня. Ріна обернулася. Натаїр намагався підвестися, впираючись руками на слизьку від крові підлогу. Дівчина схопилася за туфлю. Запалав чорний огніт. Ріна змушувала його палахкотіти сильніше. Розплавлена шкіра того, що було взуттям, обпікала ногу. Нарешті, вона стягнула туфлю. А тоді, ковтаючи сльози від болю, стягнула і другу.

Пробили куранти.

Вона перетнула поріг. Льота падала на обличчя та волосся. Промивала рану на шиї та опіки на ногах, змушувала їх пекельно боліти. Ріна усміхнулася.

— Ти знаєш, що Корвін стер тобі пам’ять?

Удар курантів.

Нутро похололо, та тоді кожну клітину тіла пройняло палом.

— Пам’ять про те, що ти народилася у Прихованому світі.

Удар.

Полум’я потекло венами.

— Що ти не людина.

Удар.

— Корвін викрав тебе і сховав у Зовнішньому світі.

Жар пройняв її руки. Ріна озирнулася. Вона побачила його очі. Зелені, що палали божевільним блиском. Натаїр намагався вибратися з-під завалу. Його губи розтягнулися, наче вишкір хижака. Він готував іще один удар. Готувався сказати щось іще.

— Івейл шукав тебе, але я знайшов першим. Ти належиш мені!

Удар. Удар. Удар.

Цей удар був умисним. Вона цілилася йому в голову — в очі, в розтягнутий у посміху рот. І вона поцілила. Князя поглинуло чорне полуміння. Таке чорне, що промінь місяця у ньому змерк. Хол розітнув вибух. Обвалився іще один шмат стіни.

Ріна, ледь оговтавшись, побігла вниз сходами. Вона бачила мовчазних та сполоханих слуг. Підозрювала, що вони її переслідуватимуть. Однак це не мало значення. Ріна стала вільною і тепер знала, як себе захистити.

Через певний час дівчина перестала відчувати кожен камінь, на який натрапляла. Можливо, тому що звикла до болю в обпечених ногах, а, можливо, тому, що адреналін та кортизол цей біль вгамовували.

Надто швидко вона пошкодувала, що не побігла до стаєнь. Стежина вздовж прірви все тягнулася. Узлісся насмішкувато чорніло вдалині, ніби навмисне линуло усе далі. Ріна зрідка зупинялася, аби віддихатися та перевірити, чи не чутно звуків гонитви. Її не переслідували. Поки що.

Вона бігла далі.

Коли небо зайнялося зорею, Ріна ступила на болотну стежину. Попереду, де закінчувалися кущі очерету та густий килим лепешняку, виднілося узлісся.

Полиски, схожі на мерехтливі очі єхидни, спалахували то далі, то ближче. Ріна не оберталася. Вона дивилася тільки вперед, вишукуючи у світанкових сутінках хитку звивисту стежину серед трясовиння.

Плескіт води змусив її заклякнути. Ріна майже повернула голову. Та вчасно себе зупинила. Вона зволікала лише мить.

І цієї миті рука, що виринула з трясовиння, ухопила її за ногу і потягла в болото. Ріна закричала і проґавила момент, коли голова істоти, схожої на наріст на жаб’ячій спині, випірнула з води. Дівчина вдарила огнітом, другим, третім, та вони з шипінням розчинилися у каламуті.

Болотяник затягнув її в трясовиння по пояс. Ріна чіплялася за кущ очерету, що зрадливо ламався під пальцями. Він схопив її за плече. Ріна поцілила ліктем йому в морду. Сережка із плескотом упала у воду. Руки істоти послабили хват. Дівчина штовхнула його ногою — за відчуттями успішно — вивільнилася та виповзла на стежину.

Болотяник, що й правда не надто відрізнявся від жаби — та жаби величезної, вкритої буграми та слизом — висунув голову. Він заволав, як могли волати лише тварюки, що розвивалися гілкою еволюції, радикально відмінною від людської. Ріна зняла другу сережку і жбурнула у нього. Болотяник потяг до неї слизькі лапи. Вона зірвала з шиї зовнішньосвітній хрестик. Його болотяник упіймав пащею, і, нарешті, замовк.

— Це платня. Відвали.

Ріна не стала очікувати, коли слизькі холодні руки знову потягнуть її в трясовиння, і рушила далі. Болотяник більше не волав. Полиски й тіні більше не снували, страхаючи холодним сяйвом і примарним доторком.

Йти високою соковитою травою було приємніше, аніж купинами. Скоро просякнута болотяною водою сукня майже висохла, трави втерли налиплі на поділ шмати грязюки. Ріна вийшла на дорогу.

Ліворуч сірів тьмавий, чорний, обпечений Ліс Забуття. Праворуч зеленів ліс вельми собі живий. Над ним здіймалася заграва. Вчувалися крики. Попереду, за кілька кілометрів, починався вкритий кістками берег ріки Смородинки, де на Корвіна очікували каси, аби вимастити червоний міст його кров’ю. Дівчина попрямувала до Смородинки.

Позаду рознісся стукіт кінських ратиць. Ріна сховалася за стовбуром сосни. Повз пронеслися три вершники — озброєні до зубів каси. Вони звернули праворуч, туди, де палав пансіонат.

Ріна зморщилася: Морана завела свою пісню. Завела гучно. Скроні пронизав біль — майже такий сильний, яким пульсував укус єхидни. Вона сперлася чолом на стовбур. Серце калатало. Та вона мала бігти далі. Вона мала встигнути, поки червоний міст не став червонішим.

* * *

— Де охоронець?

— Не можемо знайти, — відповів кас, витягнувшись перед директоркою по команді «струнко».

— Старий пияка, — мовила вона, і жестом, погордливості якого позаздрив би Натаїр, відіслала каса геть. Той поштиво їй уклонився.

— Мадам, Лавінії немає у садку, вона, певно, все ще всередині, — до директорки підбігла пансіонерка.

— Мадам, — підійшов інший кас та витягнувся по команді «струнко», — ми знайдемо її.

— Немає потреби, — відмахнулася директорка, роздратовано поглянувши на палаючий пансіонат. — Вони втекли.

— Мадам, моя сестра. Інші благословенні... — до неї підбігла засапана Юлія.

Перекриття склалися з тріскотом, наче карти, вилаштувані хиткою пірамідою. Кас відштовхнув директорку подалі від зруйнованої будівлі. Ні Юлію, ні інших вихованок, закляклих від страху, рятувати не поспішали.

Згадавши про їхнє існування, панянок вивели на дорогу — двадцятьох двох дівчат, що залишилися живі. Вони тислися одна до одної, тремтіли у тонких нічних сорочках. Особливо сильно вони тислися одна до одної і тремтіли, варто було поруч опинитися комусь із касів. Солдати їм підморгували та всміхалися.

Директорка поморщилася.

— Навіщо стільки військових? — запитала вона у каса, якого спіймала за лікоть. Вперше за вечір затремтів солдат, а не вихованки пансіонату.

— Наказано перекрити дорогу. Саме та втекла.

Директорка обвела узлісок поглядом і задумливо кивнула. Та ліктя каса не випустила.

— Хтось збирається допровадити дівчат у дім, де можна розміститися? Можливо, князь буде настільки щедрим, що дасть прихисток бідним сиріткам у Лавариску?

— Так зруйнований Лавариск. Половина північного крила.

— Князь живий? — директорка схопила каса за обидві руки.

— Прямує сюди. Мадам, перепрошую, — він вивільнився, — маю виконати завдання.

Каси розосередилися вздовж дороги на кілька сотень метрів в обидва боки. Ріна чула їхні голоси вглибині лісу. З болота долітав стукіт копит. Дівчина вдивлялась у перекриту дорогу, яка вела до Смородинки, тоді поглянула на застиглі сірі дерева та у пітьму, що лягала між ними. Обернулася на зелену гущавину, де, посеред дерев, судячи з голосного поклику Морани, снувала зголодніла хтонь. Поглянула на касів, що стискали важкі мечі — готових до бою, тим паче з одною-єдиною єдинодушницею. І тоді Ріна побачила вершників, що виринули з переліска. Одним з них був князь Кабірії.

Ріні будь-яким чином потрібно було дібратися Смородинки. Поки не стало запізно. Поки вона не почула вибухів і відгомону битви.

Варіантів було небагато. Ріна зітхнула — приречено — і побігла. Дівчина наступила на камінь, що лежав посеред дороги. Стопу пройняв різкий біль. Та Ріна не сповільнилася. Сірі стовбури неживих і немертвих дерев були все ближчими.

— Стій! Стрілятиму!

Сполох світла майже осліпив Ріну. Стовбур ліворуч розкололо навпіл. Її відкинуло вбік. У лівому вусі дзвеніло. Ріна обернулася. У руці каса зростав огніт. Світ ішов обертом. Страх клубочився у горлі. Огніт зірвався з касових рук. Ріна здійняла свої. Вона молила, аби між нею та касами виросла стіна, аби відрізала її від зміїного кодла, на чолі якого уже стояв Натаїр.

І стіна виросла. Спалахнула чорним жарінням.

Та огніт летів швидше, ніж молитви Ріни поставали реальністю. Дівчина впала на землю та вкрила голову руками. Вибух був зовсім близько — праворуч. Шкіру обпекло. Не стало ні криків, ні тріскоту палаючого пансіонату, ні поклику Морани. Лише дзвін у вухах. Ріна піднялася на ноги. Ліс Забуття йшов обертом. Нудило. Вона знову впала. Дівчина не озиралася — боялася побачити, що стіна згасла, що змії надто близько. Вона поповзла уперед.

Курну дорогу змінила сіра земля, всипана мертвим листям. Пахтіло попелом та сірою. Ріну вивернуло. Відсапавшись, вона, нарешті, обернулася. Стіни більше не було. І у бік Ріни летів ще один огніт. Вона навіть не замружилася. Лише спостерігала, як наближалася вогняна куля. Мить, і вона розсипалася на сотні іскор. Точно там, де дорогу зміняла сіра, всипана мертвим листям земля.

— Стій, дурепо. Тебе зжеруть! — Ріна чула, ніби крізь товщу води, окрик Натаїра, і, ніби крізь товщу води, бачила, як він, шкутильгаючи, намагався бігти за нею.

Вона, не відчуваючи тіла, побігла вперед, не озираючись.

Ріна не знала, куди бігла, та точно знала, від чого. Подалі від Лавариска, подалі від Натаїра, подалі від хворобливого блиску його зелених очей.

Розділ 12

ЛІС ЗАБУТТЯ

Корвін запізнювався. Він ніколи не гонив свого коня батогом — той завжди біг так швидко, як князеві було потрібно. Та не цього разу. Здавалося, навіть його рисак, якого Корвін по праву вважав незвичайним, скакав недостатньо швидко.

Корвіна затримали. Нерішучість Івейла та вперта рішучість Дана і Пала. Князь Саверу витратив два дні, аби зібрати армію, і ще пів дня, щоб її розпустити. Ще годину він втратив, аби відмовити Дана і Пала слідувати за ним у Кабірію. Виявилося, що цієї години йому не вистачило.

Те, що з Ріною сталося щось страшне, Корвін відчув тієї миті, коли над Лавариском спалахнула темрява. Почувся поклик: хтонь теж відчула спломінь мороку. Князь кинув валніт, і той наштовхнувся на десятки й десятки зголоднілих тварюк.

Над головою закружляв Шу. Крук сутужно кричав. Кричав про те, що Ріна увійшла у Ліс Забуття. Що була налякана. Що у Ліс Забуття не можна було входити, не відкинувши страху, погорди і захланності. І найголовніше — не знаючи, куди саме має привести шлях.

Корвін пришпорив рисака. З-за дерев ринув хтонський ревіт. Вони підбиралися ближче до узлісся, вони були голодні, і вони не збиралися спинятися, поки не вгамують голоду. Корвін спинив коня, та не довше, ніж на три удари серця, а тоді пустив його галопом до Лісу Забуття.

— Попередь Дана і Пала, — наказав він птахові, перш ніж поринув у лісові хащі.

* * *

Ора побачила сполох темної сили, що здійнявся над західним князівством. Сполох був нестримним у своїй силі. У Віри не лишилося сумнівів: то був оji edwu — Вершик, або Моранова Чаклунка.

Богиня заспівала. І пісня її полинула над землями імперії, проймаючи кожну клітину тіла Віри. Кров у венах спломеніла. Світлі ниті, що пов’язували Ору з Полотном Світу, потягнулися слідом за покликом. Нехай слова Верховного енарея і були законом, та жоден закон не вищував над наказом Богині. А вона наказувала Вірі рушити до Кабірії.

Ора опустила маску, змахнула серпом та пустила зітканого з білосніжного вогню гепарда на захід.

Вона побачила його біля краю сірого безплідного лісу — де ниті Великого Полотна, і світлі, і навіть темні, уривалися й гойдалися, ніби обпечені руки мертвяків. Вона побачила Темного Вершника.

Він мчав на зітканому з темряви коні. Чорний вогонь палахкотів навколо нього, поглинаючи усе життєдайне світло сонць, що ледь здійнялися над крайнебом. Кінь, ледь торкаючись копитами землі, набирав ходу. Віра завмерла. Вершник не бачив її. Богиня співала усе гучніше. Серп обпікав руку.

Віра всміхнулася: сьогодні вона виконає свою місію. Зовсім скоро вони з сестрами повернуться додому, у світлий затишний край — якщо Темний Вершник не втече від неї.

Втекти Вершник не встиг.

Його вкрив спалах світла. Тіло обпік вогонь. Удар скинув із сідла. Кінь розтанув, залишивши по собі лишень випалену білим вогнем траву.

Перший із Вершників стряхнув головою. Світ розмивався перед очима. Розмита фігура у білому наближалася. Ора бігла, занісши над головою серп. Він іскрився силою — полум’ям, що могло розірвати Вершника на шмаття.

Темний Вершник звівся і стиснув у руках оповитий чорним вогнем меч. Він виставив щит за мить до того, як удар зітнув би йому голову. Перший із Вершників завдав удару у відповідь — достатньо сильно, аби спинити Ору, але недостатньо, аби її вбити.

— Я не хочу битися, — він звів уперед руку і виставив навколо себе огоскіт. Ноги дрижали. Щит тремтів від натиску швидких шалених атак.

— Нехай зійде кара! — кричала вона. — В ім’я Богів!

Темний Вершник пустив огніт раніше. Ору відкинуло на три метри. Вона не рухалася. Перший із Вершників, ледь переставляючи ноги, попрямував до сірих неживих і немертвих дерев. Він не побачив — відчув виблиск позаду.

Ора підхопилася на ноги. На кінчику серпа горів вогонь. Між нею і Вершником, ніби стіна, вища від верхівок дерев, запаленіло чорне полум’я. Ора відступила на кілька кроків. Вершник помітив тремет її тіла.

— Іди геть, — крикнув він. — Я не хочу тебе вбивати.

— Я несу кару...

Полум’я спломеніло яскравіше, потягнулося до Ори, випалюючи траву, змушуючи її позадкувати.

Темний Вершник зусиллям волі згасив пітьму, що збиралася навколо його меча та рук.

Він обернувся та вбіг у Ліс Забуття.

Вершник чув вибухи, бачив, як знекровлені стовбури осявали спалахами. Знов і знов. І чув її кроки, коли шурхотіло омертвіле листя під її ногами.

— Не йди за мною, — Вершник оглянувся до Ори. Вона тяжко дихала. — Ти тут загинеш.

— Тут загинеш ти, kishi{7}, — знавісніло відповіла вона.

Перший із Вершників не сперечався з нею. Він побіг. Він чув, що вона біжить слідом, та шляхи їхні були різними, як шляхи кожного, хто наважувався увійти до Лісу Забуття. Вона бігла за ним, та віддалялася усе більше, аж поки Вершник не спустив її з ока.

Темний Вершник зупинився, щойно кроки Ори розтанули у густому холодному тумані. Вдалині почувся ревіт, а тоді другий і третій. Духи Лісу знайшли її. Перший із Вершників зітхнув і здійняв очі до неба, що ледь-ледь проглядало крізь почорніле нерухоме віття. Віра Ори у свою праведність була міцною. Залишалося сподіватися, що і її зв’язок з Богами був хоча б наполовину таким же міцним, як її віра. Інакше із Лісу Забуття їй не вийти.

* * *

Князь Саверу відчув, що Ліс змінився, одразу як ступив у нього. Відчув, та не надав тому значення. З першого погляду все було, як і раніше. Там, на узліссі, що втопало у зелені, зорів м’який літній світанок. Під покровом сірих, іще не мертвих, та вже не живих дерев застиг вічний осінній туман. Так було завжди. Корвін потер змерзлі долоні. Із його вуст здійнялася пара. Ось так було не завжди. Він не змерзав у Лісі відтоді, як став його господарем.

Відкинувши тінь страху, Корвін упевненіше покрокував своїм шляхом.

Шерхіт, добре знайомий Корвінові, не змусив його спинитися. І навіть гарчання істоти, що бачила сім поколінь круків до нього і бачитиме ще сім опісля нього, не змусило притишити ходу. Погляд князя Саверу був спрямований уперед, між густих темних хащів, ніби там світила зірка, що була провідною. Та Корвінові ні зірка, ні інші орієнтири потрібні не були, аби прийти туди, куди він бажав. У цьому він був упевнений. Він вступав у Ліс безліч разів, і щоразу знаходив місце призначення.

Корвін обрав шлях, і не звертав з нього, скільки б разів не вчував шерехів істот, які мешкали в Лісі. Він йшов і не звертав на жодному розпутті, як звертали ті, хто не знав, як пересікати Ліс Забуття. Вони звертали, аби більше не віднайти свого шляху. Корвін ішов довго, а, можливо, й не дуже — у Лісі Забуття час ховався від подорожнього, як ховалося сонячне світло.

Князь дійшов іще одного перепуття, коли зрозумів, що змерз. Він зволікав лише мить, а тоді продовжив шлях. Та цієї миті невизначеності Духам Лісу вистачило, аби вирішити, що крук його навряд перетне.

— Із чим увійшов у Ліс Забуття? — почувся голос за спиною.

Корвін не обертався. Він знав, що обертатися не можна.

— Страх?

— Ні, не страх, — відповів Корвін, пришвидшуючи ходу.

— Страх. — Повторював, ніби луна, другий голос. — Ти боїшся. Чого ти боїшся?

— Я нічого не боюся, — відповів Корвін. — Тим, що дихаєш мені в потилицю, можеш налякати хіба дитя.

Князь Саверу не здригнувся, коли поруч нього закрокувала велетенська істота, що віддалено нагадувала рись, якби не крила за спиною і темні вогні замість китиць на вухах. Один із Празвірів.

— А куди ти прямуєш? — запитала рись.

— Куди мені потрібно.

— Ти впевнений?

Рись стрибнула на стежину, перекривши Корвінові шлях. Зі стежини зійти він не міг. Такими були правила Лісу. Та й Духа Лісу обійти він також не міг. Він був змушений спинитися.

— Упевнений.

— А якщо тобі більше немає куди іти?

Корвін здригнувся. Він опустив очі на руки — кінчиками пальців пішла паморозь. Поганий знак.

— Іди геть, поки я не розізлився. Ти мені заважаєш.

— Тільки якщо ти впевнений.

Рись відступила вбік, пропускаючи Корвіна.

Він ішов далі. Стежина ставала вужчою. Час від часу вона губилася і знову з’являлась у чорній траві. Вона петлювала і виводила Корвіна на ті розпуття, які він раніше минав. Йому це не подобалося. Ліс не мав так поводитися із Господарем.

— А ти точно хочеш прийти саме туди, куди ідеш?

— Точно, — Корвін не стримав роздратування, хоча і знав, що це відчуття було марним у Лісі Забуття — як і будь-яке інше. Вони лише збивали зі шляху.

Головне було не зупинятися, інакше він змерзне і більше не зможе йти. А йти йому було необхідно. Поки не стало запізно.

Шлях йому перетнув птах. Каган. Звір, замість пір’я в якого палало чорне полум’я, за спиною якого туман сповивався крильми, схожими на кручі. Корвін закотив очі та спинився. Іще один Празвір.

— Це варте уваги князя Саверу, Корвіна із роду Каганів?

— Варте, — Корвін заглянув за голову кагана: стежину поглинав їдкий сірий туман.

— Цікаво, коли ти це зрозумів? У ніч Белтайну чи пізніше? Або ж, коли побачив, як інший князь узяв те, від чого ти сам відмовився?

— Стули дзьоба!

Каган злетів над землею і заревів. Його хвіст із темним полум’ям на кінці нервово смикався. Празвір вишкірився, готуючись накинутися на Корвіна.

— Я не розумів цього у Белтайн. Я зрозумів на Літу.

Каган сів. Він уважно споглядав на Корвіна темними очима, схиливши голову набік. Іншого подорожнього від цього погляду пройняв би тремет, та Корвіна турбувало інше: він нагадував собі, куди мав іти.

— І ти увійшов у Ліс лише із цим? І зовсім не збираєшся отримати з цього зиск?

— Зараз — так. Лише із цим.

Каган зійшов зі стежини, а тоді, змахнувши, ніби хизуючись, величезними крилами, розтанув у підліску.

Ліс оповив густий холодний туман. Далі витягнутої руки стояла пелена мороку. Корвін стишив ходу, уважно слідкуючи за тим, куди крокував. Стежини видно не було. Зійти з неї було надто легко. Коли Корвін почув третій голос, зупинився сам. Він продовжував дивитися під ноги, аби не загубити в’юнку, наче гадиння, стежку.

— А ти точно знаєш, заради чого ідеш?

Корвін готовий був промовити «точно», та щось не дало йому розтулити рота. У Лісі Забуття неможливо було брехати. Брехати Духам Лісу було складніше, ніж собі самому. І не існувало такої істоти у Прихованому та Зовнішньому світах, хто зумів би збрехати їм. Особливо Симурунові. Його вовча природа відчувала вигад гостріш будь-кого із сімейства Симургів.

Заради чого Корвін увійшов до Лісу? Потрібно було вивести Ріну. Та якими були його мотиви? Корвінові здавалося, він розумів. Та Симурун перетнув йому шлях. І, якщо князеві доведеться зійтися з ним у битві, він програє. Тому що був корисливим. Він завжди намагався здобути вигоду. Не для себе — для своєї зграї. І це, він гадав, Ріни не стосувалося. Він, гадав Корвін, був безкорисливим в усьому, що стосувалося Ріни.

— Та невже? — запитав Симурун не без єхидства у голосі, тому як чув думки Корвіна.

Корвін відчував, що у чомусь не був готовий собі зізнатися. Він замерзав. Стежина вислизала від нього. Часу на роздуми не було. Він витягнув меча і приготувався битися на смерть — тому що ніхто не міг перемогти Духа Лісу. Навіть Господар Лісу.

Симурун зійшов зі шляху.

— Я не поспішатиму. Дочекаюся, коли твоє м’ясо повністю просочиться страхом, погордою та захланністю. Так буде смачніше.

— Стану кісткою в горлі, — Корвін криво всміхнувся і сховав меч.

І тоді він почув крик крука.

* * *

Ріна не пам’ятала, коли все почалося. Коли її поглинули хащі лісу. І коли зрозуміла, що допомоги не було звідки чекати.

Стовбури дерев сіріли. Сонячному світлу, що ледь пробивалося крізь віття, цей морок був непідвладним. Ріна поглянула на руки: у крові і бруді. Пальці почервоніли від холоду. Але шкіра була сірою. Як і все навкруги.

Почувся шерхіт. Ріна здійняла змерзлі руки. На долонях мерехтіла паморозь — вогник, навіть слабкий, із паморозі спалахнути аж ніяк не міг. Шерхіт гучнішав. Зовсім близько: праворуч.

— Виходь! — вона вслухалася у запалу тишу. Вона і намагалася, і боялася — вчути кроки, які впізнала би будь-де, кроки Натаїра.

Шерхіт здійнявся позаду. А тоді знову вщух.

Ріна прислухалася: ні співу птахів, ні шепоту вітру, ні тупоту лап лісових звірів. Здавалося, усе в лісі затамувало подих. У горлі пересохло. Та боятися у Ріпи не було часу. Вона мала іти далі. Шерхіт повторився.

— Виходь, кажу!

Просто в обличчя їй майнула велика чорна істота.

Крук прокружляв над нею і зник у згустілому тумані. Ріна побігла за ним. Вона не бачила Шу. Та чула його крики. Чим далі дівчина бігла, тим слабшим крик ставав. Щоразу, як здавалося, що вона загубила його, її проймав дрож. Тоді птах знову кричав, десь зовсім близько. А тоді знову зникав.

— Я знайшов тебе, — Корвін стояв просто позаду і важко дихав.

Його чорне волосся і чорний мундир здавалися нестерпно яскравими у туманній імлі, що розповзлася довкола. Ріна, можливо, і кинулася би йому на шию, та вона надто довго блукала, і тепер не мала сил ступити й кроку.

— Туман Забуття тебе поглинає.

Корвін сам підійшов до неї. Спершу накинув на неї мундир. Оглянув рани. Вона не зморщилася, коли він торкнувся укусу на шиї. Ріна не відчувала болю. Корвін насупився. Він схопив її за руки, повертаючи кисті долонями то вниз, то вгору. Вона не відчувала його доторків. Вираз його обличчя суворішав із кожною миттю.

— Ріно, куди ти ідеш?

— Ти обіцяв, що витягнеш мене звідти, — вона вирвала руки з його долоней.

— Потрібно було почекати.

— Я не могла більше чекати.

Корвін давно змерз. Та лише тепер нутро його по-справжньому похололо. Ріна плакала, але сльози застигали на обличчі, перетворюючись на іній. Її волосся вкривав іній. Іній ліг на кінчики її пальців. Навколо босих зранених ніг клубочився туман. Ліс поглинав її.

— Відповідай, — він стиснув її руки — вони були холоднішими за кригу. — Куди ти ідеш?

— Подалі від Лавариска.

Корвін узявся за її плечі — холод відчувався навіть крізь цупку вовну. Він торкнувся щоки, чола — вони були холоднішими за мармурову статую у підземному склепі.

— Тут неважливо, від чого ти біжиш, важливо лише — куди, — у його голосі вчувалася паніка. — Ріно, куди саме ти ідеш?

Вона глянула на нього застиглими очима. Ледь розтулила посинілі вуста та насупилася. Крижинки впали з її брів. Нарешті, в очах, посірілих, як і її шкіра, промайнула тінь розуміння.

— Додому.

— Ти знаєш, де твій дім?

Ріна не відповіла. Вона відвела погляд, голосно зітхнула та спробувала — безрезультатно — вивільнитися з-під жорстких пальців князя. Очевиднішої відповіді і бути не могло: з першої хвилини у Прихованому світі вона хотіла потрапити додому. Як вона могла не знати, де був її дім? Її дім — місце, де вона народилася і зросла.

— Ти йдеш зі мною, — Корвін потягнув її у протилежний бік — не у той, де вона шукала дім.

— Ні! — вона впиралася, шпорталася за купини, та князь продовжував тягнути її далі.

Ріна вдарила його у коліно. Він прошипів, а потому закинув її на плече.

— Ти майже мертва, та ні на крок не наблизилася до свого дому. Ти блукаєш колами. Отже, ти хочеш потрапити не додому.

— А куди, ти гадаєш, я хочу потрапити? — вона тріснула Корвіна по спині.

— Це ти маєш зрозуміти, перш ніж Ліс поглине нас обох.

* * *

Духи Лісу, як і обіцяв Симурун, не нападали. Корвін, тим не менш, не випускав меча з руки.

Його не полишала тривога. І вона посилювалася, варто було обернутися до Ріни. Обертався він часто — йому здавалося, обернися він знову, вона зовсім зникне. Вона йшла трохи віддаль, спотикаючись у надто великих на неї чоботах об кожну гілку і купину на шляху. Дивилася Ріна прямо перед собою. Її погляд не блукав сірими деревами. І вона точно не помічала ні гілок, ні купин на землі. Погляд блукав коридорами Лавариска, а коли наштовхувався на щось особливо неприємне, Ріна тремтіла. Корвін помічав, що йти їй було важко і боляче. Та підняти на руки вона себе більше не дозволила. Їй знову були неприємні доторки — як були неприємні навесні.

— Що сталося у Лавариску?

Ріна поглянула собі під ноги, на землю, встелену змертвілим листям. Бачила вона не його.

— Я захищалася.

Корвін сховав меч. Він перетнув відстань між ними та пригорнув до себе.

— Він більше тебе не торкнеться. Ніколи.

Він відчув, що її руки зімкнулися на його спині.

— Він більше мене не торкнеться, — повторила вона, і промовила це впевненіше, ніж Корвін.

Паморозь відтанула, і тепер її волосся було всіяне краплями води. Обличчя Ріни, навпаки, було сухим. Очі, хоча сірість і не покинула їх зовсім, усе більше нагадували нічне небо, ніж сутінкове. Вона різко зітхнула і міцніше обійняла Корвіна.

— Я згадала, — вона розкрила уста, та раптом їх стиснула. — Біля Смородинки твоїх людей очікує його армія. Натаїр збирається влаштувати м’ясорубку. Потрібно їх попередити.

— Чекати касам доведеться довго, — Корвін вдоволено всміхнувся. — Я прийшов один.

Шу закричав над ними. У його крику чулося вдоволення майже так само ясно, як і в голосі хазяїна.

— Ти точно божевільний.

— Тебе хіба не попереджали?

Корвін змайнув з її волосся краплі — ніби Духам Лісу було діло до її зачіски. Ріна підозрювала, що набагато більше їх цікавило м’ясо, нехай за час, який вона провела у Лавариску, його в її тілі поменшало.

— Ти бігла крізь Ліс, щоб попередити мене про небезпеку, — Ріна не відповіла, і усмішка князя стала ширшою. — Ти шукала мене.

Ріна опустила руки. Вони більше не мерзли. Шкіра більше нагадувала шкіру живої людини.

— Я підозрював, що моя доля тобі не байдужа, — протягнув він, і отримав поштовх у плече — доволі слабкий, враховуючи полиск збентеження, що промайнув на її лиці. — Нумо, визнай, потіш мою роздмухану гордоту. І, перш ніж я отримаю стусана твоєю тендітною рукою по моєму привабливому обличчю, маю нагадати, що у Лісі Забуття не можна брехати.

Ніби на підтвердження слів князя серед туману розкотився ревет.

— Це шантаж, — вона вглядалася у силует величезного звіра серед пелехів туману, що нагадував вовка, та вовком не був.

— Наша улюблена зброя, — Корвін, нехай його привабливе обличчя і пашіло від утіхи, рукою потягнувся до меча.

Ріна, відчуваючи, що з кожною миттю мовчання туман, холодний і важкий, усе більш оповивався навколо, а шкіра знову вкривалася памороззю, обхопила себе руками.

— Мені не байдужа твоя доля, Корвіне. Задоволений?

— Так, — він приклав руку до грудей і вклонився. — Принаймні на сьогодні.

Тінь Духа Лісу відійшла у туман. Ріна зітхнула. Адреналін у її крові вироблявся тепер так само мало, як і кортизол, а тому втома змусила плечі дівчини охлянути.

— Тепер ми можемо звідси вийти?

— Не так швидко, панно, що знову намагається втрапити в біду, — Корвін підхопив її попід ліктем і притис спиною до себе. Підборіддя він поклав їй на плече. Його подих був знову теплим. Як і його рука, якою він обхопив її пальці. — Що ти бачиш перед собою?

Ріна бачила ліс — неживий і немертвий. Бачила щільний полог туману, крізь який виринали та ховалися чорні, ніби руки мерців, чагарники. Бачила пару, що виринала з уст Корвіна і її власних губ. Бачила Шу, що спостерігав за ними, сидячи на камені перед розпуттям.

— Стежин дві, — Корвін вказав униз.

Прямо попід їхніми ногами стежка розділялася надвоє, ніби розітнута змія, і кінці її ховалися далеко попереду, де їх поглинала запона туману.

— І яку оберемо? — Ріна вдивлялася уперед, намагаючись розгледіти зелень серед сірих дерев.

— У кожного, хто входить до Лісу Забуття, свій шлях. Одна стежина — твоя, а інша — моя.

Ріна обернулася. Корвін був спокійним — дратівливо спокійним — ніби згадав чергову регалію з довгого підпису до офіційного листа, яка не спала на думку раніше. Десь удалині почувся ревет, більш грізний, аніж ревет будь-якої істоти, яку Ріна коли-небудь зустрічала. Вона прислухалася: Морана мовчала.

— Ліс Забуття виводить до кромки будь-якого лісу Підмісячної імперії за годину, — пояснив він. — Якщо йти стежиною, не зупинятися і не звертати. Тоді ми дуже скоро зустрінемося.

— Де?

— Як щодо мальовничої Пташиної Хащини у Савері? — запитав князь. — Біля дельти рік Стир та Горинь.

— Я гадки не маю, де це. Я загублюся і замерзну до смерті. І мене зжеруть Духи Лісу. Або я загублюся, і навіть не встигну замерзнути до смерті, бо мене зжеруть Духи Лісу.

— Відкинь страх, інакше обоє загубимося, — він поклав руки їй на плечі. — Повторюй за мною: я іду на узлісок Пташиної Хащини...

— Я іду на узлісок Пташиної Хащини, — Ріна зітхнула.

— Що біля дельти рік Стир і Горинь.

— Що біля дельти рік Стир і Горинь.

— На побачення із Корвіном, князем Саверу.

Сміх Корвіна рознісся Лісом луною. І він став голосніший, коли Ріна ущипнула його за бік.

Коли вона ступила на стежину, Корвін усе ще сміявся. Страх вимагав обернутися, погорда — почастувати Корвіна кількома стусанами по його привабливому обличчю. Захланність мовчала, а тому Ріна попрямувала своїм шляхом.

* * *

Натаїр застиг перед Лісом Забуття. Князь не наважувався ступити на землю, вкриту чорним зів’ялим листям. Він важко дихав, вдихаючи холодний гіркий запах мертвих хащів, змішаний із чадом гару. Північний вітер обдимав скривавлене обличчя князя. Його одяг був просякнутий кров’ю. Кров була на руках і у волоссі. Та він того не відчував.

Далеко позаду, у живому зеленому лісі з тріскотом обвалилися залишки пансіонату, не облишивши нічого, крім почорнілої купи цегли.

Натаїр торкнувся стовбура одного з тисяч мертвих дерев. Нігтями, що іще залишалися на пальцях, він увіп’явся у суху холодну кору.

— Ріно! — крикнув він у туман, зриваючись на хрип.

Князь закашлявся. Втер кров з губ. І знову покликав її.

Розкотилося ревіння. А тоді — жіночий крик. Натаїр майже побіг. Майже — тому що ступати у Ліс Забуття було самогубством.

— Ріно! — прокричав він і від безсилля упав на коліна.

Сльози застигли інеєм на його щоках, проклали світлі борозни чорними поволоками на шкірі. Позаду долинали, наче із пташника, голоси переляканих вихованок пансіонату. Від їхнього лементу боліла голова. Біль у переламаних кістках посилювався з кожним подихом.

Натаїр почув кроки — повільні, важкі. Здійняв очі. Вона тягла ногу, спираючись на стовбури дерев. На її скривавлене обличчя налипнуло вкрите інеєм волосся. Натаїр підбіг, узяв на руки. Вогкий туман оповив князя саваном. Та він уже вийшов із Лісу Забуття. Він ступав, та не бачив дороги. Сльози заважали бачити.

— Нічого, моя коштовносте. Потерпи. Усе буде добре, — шепотів він.

Руки тремтіли. Натаїр був знесиленим. Та він не гнівався на неї. Вона була жива. І лише це мало значення. А іще те, що вона була у його руках. Друге — шепотів голос всередині Натаїра, схожий на шипіння маленької чорної змії — було навіть важливіше за перше.

Він упав на коліна, ледь не зронивши її. Натаїр здригався від болю у переламаних ребрах. Витерши очі, князь змінився на лиці. Колись чорні, а тепер наполовину посивілі брови зімкнулися на переніссі. Він різко змахнув волосся з її скривавленого обличчя. Окинув оком розшматоване чоло — не блідаве, а бронзове.

— Допоможіть, — вона розплющила око. Одне — бо друге запливло під налитим синцем. Око не було синім. Воно було карим.

Натаїр довго вдивлявся у Ліс Забуття — тихий і пустий. Заревіли Духи Лісу. І три тіні постали у темній імлі. Князь Кабірії здригнувся.

— Допоможіть, — вона дивилася з острахом, вона теж чула ревіт Духів.

Натаїр розглянув її уважніше. Це була Ора. Уста розтягнулися в усмішці — найм’якішій, яку можна було натягнути на пошрамоване ранами обличчя, до того ж спотворене гнівом.

Князь уже обережніше відкинув волосся з її обличчя.

— Я попіклуюся про тебе. Обіцяю.

* * *

Рівно за годину, а, можливо, й за день — час у Лісі Ріна не відчувала — вона побачила, як крізь чорне гілля засяяли зорі. Стежину перетинав струмок — швидкий і гомінливий. Дівчина вмила обличчя і переступила через нього. Її одразу ж огорнуло тепло, яке буває лише в місячні літні ночі.

Ріна замислилася: як довго вона була у Лісі Забуття, якщо увійшла до нього вона на світанні, а тепер стояла глуха ніч? Можливо — день, можливо — декілька.

Вона вийшла з узлісся у високу гущаву траву, що торкалася колін. Попереду повільно несла води одна ріка, трохи подалі у неї впадала друга — дзюркотала на порогах, звивалася, тягнулася аж з чорного гірського хребта, що впинався у зірковий розсип. Солодко пахтів килим ніжно-бузкової матіоли. Вдалині, між ріками Стир і Горинь, за верхів’ями сосен, здіймалися замкові шпилі, на яких майоріли червоні стяги.

Прокричав крук. І йому вторили інші круки. Зграя величезних чорних птахів злетіла у небо над замком. Та в їхньому крикові не було нічого зловісного. Жоден не прокряхтів «Ніколи». Навпаки, Ріні здавалося, ніби її вітали.

— Ласкаво прошу до Саверу, — вона відсахнулася, почувши голос Корвіна біля самої скроні. — Ми із Шу уже давно тебе чекаємо.

Шу ствердно прокряхчав та сів на гілку над їхніми головами. Ніч у Савері була жаркою. Ріна повернула князеві мундир.

— Савер має не такий жахливий вигляд, як про нього говорять, — вона торкнулася трави, оксамитової на дотик.

— Тому що перед тобою істинний Савер, прихований від чужинців, — Корвін повів її лукою до ріки, через яку був зведений міст на кам’яних стовпах, що полискував у світлі місяців барвами дорогоцінного каміння.

Круки кружляли над ними, їхній гомін то гучнішав, то вщухав. Корвін кивав їм — ніби у відповідь. Птаха сіла князеві на передпліччя. Вона розглядала Ріну то одним, то другим блискучим оком. Розтуливши дзьоба, вона видала довгий хрипкий звук.

— Моя зграя вітає тебе. Зокрема, моя тітонька Софія.

Ріна кивнула крукові. Той кивнув у відповідь — повільно й величаво, як звичайні птахи людям не кивають. З неба долинув кручий спів. Дівчина помахала їм рукою, поміркувавши, що кніксени вдавалися їй не найвитонченішим чином. Тітонька Софія злетіла в небо, а за нею послідував і Шу. Зграя майнула до замкових шпилів.

— Ти розумієш мову усіх птахів чи лише круків?

— Лише своєї зграї, і лише тому, що вони були людьми, — Корвін провів поглядом останнього птаха, що зник у верхів’ях синіх сосен. — І Шу, хоча він і звичайний крук.

— Не подумала б.

— Просто він продзьобився не у нашому світі.

— Ти його з Рейтарської поцупив?

Вони підійшли до берегової лінії — тонкої смути піску. Ріка виявилася ширшою, ніж Ріні здалося раніше. На ній із легкістю могли б розминутися два пасажирських судна, кожне осіб так на чотириста. Стяги, що розвівалися над стінами міста, тепер було видно краще — на червоному тлі два круки тримали на крилах два місяці.

— Він народився у світі, куди душі потрапляють перед тим, як увійти у Браму Мора. У Лімбо — істинному, а не у тому, де ти ледь не відкусила ніксі хвоста.

Заспівала Морана. Ріна і Корвін обернулися до лісу. Абаси показалися за три секунди. Корвін дістав меча з піхов.

— До моста. Щит починається біля кромки води, — він підштовхнув її до ріки. — Біжи!

Круки більше не кричали привітно. Вони кричали стривожено. Ріна зупинилася. Корвін слідом за нею не біг. Він повернувся до неї спиною, обличчям до лісу, став у бойову стійку, в очікуванні абасів. Він не збирався битися за допомогою сили — лише меча. Адже у нього не було сили, як не було крил і другої душі.

Ріна побігла.

Вона майнула повз Корвіна назустріч хтоні. Вени роз’їдало полум’я. Абас роззявив пащу. Ріна здійняла руки. Язик, довгий і слизький, випурхнув з рота тварюки, ніби стріла. Огніт, зітканий з чорного вогню, влучив тварюці в голову. Її розірвало на дрібні шматки. Тіло абаса впало на землю, здригаючись у конвульсіях.

Слідом упала Ріна. Її крик злився із криком круків, що кружляли над лукою. Дівчина стискала голову. На неї неслися дві тварюки. Та вони до неї не дісталися, втрапивши у чорний спопеляючий вогонь. Ріну оточило вогняне коло. Темний Вершник став на коліна поруч із нею.

Ріна розплющила очі. Біль пульсував у голові, ніби розтинаючи її знову і знову. Вершник схилився над нею. Його обличчя не було приховане за маскою із темної димки. Дівчина простогнала — не стільки від болю, скільки від люті.

— Це було вражаюче, Моранова Чаклунко, — Корвін криво усміхнувся.

Він покинув вогняне коло. І четверо абасів ринулися до нього. Корвін зітнув голову першому. Лише круче чуття допомогло йому відрізати язик другого за кілька сантиметрів від потилиці. Абас заревів. Корвін, розвернувшись, устромив спломенілий меч у його груди та розітнув їх.

Третя тварюка стрибнула з лівого боку. Корвін випустив у неї чорний огніт. Четверта кинулася до вогняного кола, намагаючись дістатися Ріни. Цьому абасові Корвін розсік спину. Хтонь заволала і потягнулася язиком до нього. Вершник зрізав язика під корінь. Першим швидким рухом він устромив у пащу меч так, аби тварюка не змогла її зчепити. Другим рухом він укинув у роззявлений, повний гострих ікл хтонський рот огніт. Голова абаса розлетілася, запирскавши чорною рідотою духмяну оксамитову траву. Корвін поморщився і потер скроню.

Чорне полум’я на мечі згасло. Князь втер лезо темними тінями.

Вогняне коло довкола Ріни зникло. Вона сиділа, погойдуючись, сховавши голову в руках.

— Зараз мине, — він сів на коліно поруч. Її плечі скам’яніли, варто було їх торкнутися.

— Тварюка, — простогнала вона.

Корвін руку прибрав. Говорила Ріна не про абаса — це князь зрозумів.

— Я не міг.

— Орнітолог в Лімбо. Темний Вершник під моїми вікнами. Ти брехав мені, дивлячись просто у вічі, Корвіне.

— Для твоєї ж безпеки.

Ріна перестала погойдуватися. Її губи дрижали в недобрій посмішці. Корвін відчув, якою вогкою стала ніч. Він почув тихий подзвін, ніби повів вітру ударив по натягнутій між ними ниті.

— Для моєї безпеки, — Ріна різко здійнялася на ноги, усе ще похитуючись. — Я лише це і чую. Від Івейла, від Натаїра і від тебе. Ніби ви маєте право розпоряджатися мною як власністю. Ніби я — красивий маєток. Спірна територія на кордоні. Або ж племінна кобила.

Корвін відкрив було рота, та Ріна жестом наказала йому мовчати. Вона глибоко дихала, і вітер навколо сильнішав. Її руки дрижали. Громовиця змусила небо здригнутися. Її очі блищали лютим полум’ям. Небосхил розділила блискавка. Навколо Ріни здійнялося чорне полум’я. Трава під ним тліла.

— Не все крутиться довкола тебе. Один мій необачний жест вартував би мені голови і князівства, — Корвін став супроти неї.

Грім розкотився над ними, земля задрижала. Ріна ледь втрималася на ногах. Вогонь між ними згас. Над їхніми головами промайнула блискавиця і влучила у сосну неподалік. Дерево зайнялося, ніби сірник. Із криками розлетілися птахи. Вітер міцнішав. Небо скреготало — ось-ось мала тріснути Стіна.

— Тут. небезпечно. Потрібно забиратися.

Він простягнув руку, та Ріна відмахнулася, скривившись чи то від болю, чи то від презирства.

— Я знаю, що ти стер мені пам’ять. Знаю, що я народилася тут і не як людина. Ти викрав мене і віддав на виховання бабуні.

Дерево спалахнуло яскравіше. Блимнула вогневиця. Земля здригнулася від вигрому. Почалася злива. Краплі билися об землю, наче залпи вогнепальної зброї.

— Це правда. Я стер тобі пам’ять. Я відвів тебе у Зовнішній світ, — Корвін намагався перекричати свист вітру, що спадав з гір. — Та ти дещо проґавила.

— Є ще щось? Дуже цікаво.

— Те, що почула це від Натаїра.

— Кажуть, з двох лих треба обирати знайоме. Натаїра я знаю, мов свої старі чоботи. Тебе ж не знаю зовсім.

Небо, земля і гори простугоніли. Вигрім здійнявся над небосхилом, гучний, наче із неба продзьобувався празвір Каган. Один із місяців зблід, перетворившись на примару.

— Тоді ти знаєш, що Натаїр уміє добирати слова.

— Майже так добре, як і ти, словоблуде!

— Туше, — Корвін вигнув брову. — Та я рятував твоє життя.

— І я маю тобі повірити? Лише тому, що ти, Абеляр хрінів, зіграв мені кілька пісеньок на піанінці? Може, не того князя я почастувала огнітом прямо в пику?

У її руці спалахнув огніт. Він пульсував та ріс. Він, здавалося, вбирав блідавий розсип зірок, що подекуди було видко поміж важких чорних хмар.

Корвін криво всміхався, спостерігаючи за нею та за полумінням, що горіло в її тремтливій руці.

— Як хочеш потрапити до темниці за вбивство князя — діло твоє. Та запевняю: тобі там сподобається значно менше, ніж Елоїзі у монастирі.

— Ні. Я повернуся додому. А твоя доля, запевняю, мені абсолютно байдужа. Тож, як буде нікого діймати, зіграй на піаніно Лії. Може, вдасться вмовити Івейла віддати доньку за тебе.

Корвін гмикнув, і це була його помилка. Ледь Ріна помітила насміх, чорне полум’я зірвалося з кінчиків пальців. Корвін здійняв огоскіт. Він іще відчував жаріння, що ледь не поцілило йому просто в обличчя.

— Досить! — крикнув він.

І навколо них спалахнуло коло чорного полум’я метри у три. Небо здригнулося від вигрому такого сутужного, що селяни у навколишніх поселеннях у ту ніч довго молили Богів про захист від розгніваних духів.

— Я поверну тобі пам’ять. Розповім усе, чого ти не знаєш про себе і про мене.

— Чудово! — Ріна всміхнулася, в її погляді виблискував переможний вогник, хоча гнів іще не спав з її лиця.

— Та ми укладемо угоду.

Ріна спробувала вирватися із вогняного кола, та полуміння спалахнуло сильніш. Корвін запалив іще одне коло — вище попереднього. Вітер роздмухував вогонь, здіймаючи іскри. Дівчина позадкувала від полум’яної стіни.

Зітхнувши, вона простягнула крукові руку.

— Добре. Мої умови: ти повернеш мені пам’ять. Усю, яку відібрав, до останнього спогаду. Про мене і тебе. А іще про Івейла та Натаїра. Ти говоритимеш прямо, не впадаючи у новий напад словоблудства.

— Умови прийнято, принцесо Мононоке. Натомість ти збережеш таємницю про те, що я — Перший із Темних Вершників. І про те, що існує інший Савер.

Вітер ущух. Злива перетворилася на мжу. Небосхил більше не розтинали ані грім, ані блискавиці.

— Погоджуйся, Ріно. Ця угода — твоя сила. Увесь Савер у тебе за заставу.

— Добре, застава приймається. Та я не обіцяю, що зберігатиму твою таємницю вічність і по тому. Лише поки мені це буде зручно.

Вони потиснули руки, уклавши іще одну сумнівну угоду.

— А тепер поверни мені пам’ять.

— Добре, — Корвін не випускав її руки. Один за одним згасли вогняні кола. Повітря сповнилося свіжим повівом з гір, запахом ожини та матіоли. — Але нам знадобляться свідки тих подій, аби картина була повнішою.

Перед ними з’явилися два темних, зітканих із чорного туману рисака. Лише тоді Корвін відпустив її руку.

— І куди ми?

— Навідати дядька Фульбера.

Розділ 13

СПАДКОЄМИЦЯ

Вовчий маєток не спав. Однак жовте світло ледь прослизало крізь щільно завішані чорні гардини вікон та риштування довкола понівечених вогнем стін. Ніби збруя на величезній істоті, на вітру маяли чорні траурні стрічки. Брама розчинилася зі скорботним скреготом перед кіньми. Ріна спинилася у тіні тополі, вдихнула повітря, у якому більше не пахтіло трояндами, поглянула на засохлі кущі.

— Тобі доведеться переступити поріг цього будинку, — промовив Корвін. — Рано чи пізно.

Ріна не відповіла. Вона спішилася і, похрускуючи гравієм, попрямувала до білих мармурових сходів.

Двері розчахнулися. Тонкою рукою Лія стиснула одвірок, ніби триматися на ногах самостійно їй було важко. Складки на її зовсім невагомій і квітчастій, але чорній сукні втопали у тіні, що лягла на ґанок плямою, до нудоти схожою на баюру засохлої крові. Вона вдивлялася пильним сталевим поглядом у два темні силуети, що наближалися — ніби очікувала лише недругів. Та силуети ще більше наблизилися, і обличчя її, худе та зблідле, осяяла усмішка.

— Тату, Ріна повернулася! — вигукнула вона і збігла сходами.

У дверях з’явився Івейл. Побачивши Ріну, він поправив поли чорного сюртука і склав руки за спиною. Уперше від дня смерті сина його вуста розтягнулися в усміху, нехай він більше і нагадував вишкір болю.

Лія та Івейл застигли біля підвалини ґанку — їхні гострі очі помітили, що задоволення на обличчі Ріни було не більше, ніж під час першого візиту у Вовчий маєток. Вона йшла нешвидко, час від часу спрямовуючи на Корвіна кілкий темний погляд. Князь Саверу, крокуючи з нею пліч-о-пліч, був незвично понурим. Йому вистачило кивнути Івейлові лише раз, і князь Невриди усе зрозумів.

Тьмаве, ніби розталий віск, світло вікон упало на лице Ріни, і вовки побачили, що вона широко усміхнулася. І Лія, й Івейл зробили пів кроку до неї, сподіваючись обійняти дівчину. Та зупинилися. Повз них прочкурнув, безупинно повторюючи її ім’я, Карлін. Дівчина стала на одне коліно і обійняла брауні.

— Панно Ріно! Панно Ріно, як я вас чекав, — запинаючись, жебонів він. — Усе не йшов. Знав, що ви повернетеся.

— Я теж сумувала, — вона пригладила його скуйовджене біляве волосся.

— У вас рани, — він узяв Ріну за руку. — Ви так схудли. Зараз викличемо лічеця, а тоді я приготую вам вечерю, ванну і постіль. Вам же дві ложки цукру у каву класти, я правильно пам’ятаю? А кролика ви так само під сметаною любите, бо сьогодні готували саме його.

— Не турбуйся надто, — дівчина здійнялася на ноги. — Я не планую залишатися тут надовго.

— Розмова, — Корвін не спинявся, він попростував до дверей. — Я, Ріна та Івейл. Негайно.

Двері перед князем Саверу не зачинилися, хоча сварливо й проскреготали стулками. Пек не перетинав йому дороги до кабінету, рикнувши лише раз. Альви та брауні шанобливо схилили голови. Маєток, якщо і не прийняв Корвіна як друга, принаймні більше не вважав ворогом.

Івейл зайняв місце за столом, припнувши неголене підборіддя у руку. Корвін застиг біля крісла, у яке після недовгої спірки всадив Ріну. У кімнату промайнула Лія, всунувши кожному у руки по чашці гарячого чаю, і, ніби альва, безшумно зникла, щільно причинивши за собою двері. Лише в одвірку, хоча ніхто її не помітив, вона послала три усмішки: Івейлові — підбадьорливу, Ріні — співчутливу, а Корвінові — вдячну.

— Отже. Ріна знає, що я стер їй пам’ять, — почав Корвін. — І вже здогадується, що зробив я це не без твоєї участі.

Івейл не відповів. Він невідривно стежив за дівчиною з непевним виразом обличчя. Він ніби гнівався і водночас боявся. Корвін сів на бильце крісла Ріни. Вони обоє — й Івейл, і Ріна — скосили на нього недобрі погляди. Крук, ніби не помітив, комфортно сперся на високий оплічник.

— Перш ніж я поверну пам’ять, маю уточнити у вас обох: ви обидвоє упевнені, що вам це потрібно?

Він навперемін дивився на Івейла та Ріну. Князь Невриди мовчав, насупившись. Жовна дрижали на його обличчі. Дівчина нетерпляче стиснула губи. Її погляд упав на годинник.

— Ніщо не буде, як раніше, — продовжував Корвін. — Шляху назад уже не буде.

— Виправ, що накоїв, — сказав Івейл, ніби сипав вогнем.

— Я накоїв? — Корвін подався уперед. — Не я зрадив найкращого друга. Не я зволікав, маючи її адресу. Не я пів року тягнув із тим, аби розповісти правду. Не я продав її...

— Досить! — Івейл вийшов з-за столу. Він потягнувся до Корвіна, аби схопити того за комір, та крук стиснув кулак князя Невриди. Хват був міцним.

— Саме так, Івейле, досить. Досить тягнути. Перепроси, нарешті. У мене, мого народу і в Ріни.

— Якщо буду певен, що ти той, хто заслуговує вибачень, — Івейл вирвав руку.

За дверима прогарчав Пек.

— Через що, в ім’я Мора, ви гризетеся?

Ріна підхопилася з крісла, відчуваючи ясніше, ніж будь-коли, що перебувати в стінах маєтку стало нестерпно. Схрестивши руки, вона дивилася на обох князів з дикою недогодою, що була властива людині, яка зрозуміла, що довгий час жила в омані, — особливо людині емоційній. Навколо її плечей клубочився темний дим, готовий щомиті спалахнути вогнем і спопелити кабінет, а тоді і весь маєток разом із його мешканцями. І, хоча князі мовчали — один боязко, а інший скоріш через впертість — Ріна почувала, що ось-ось дізнається таємницю, яка зруйнує її життя.

Корвін зітхнув, ніби наважувався стрибнути у прірву, і підійшов до неї.

— Я ніколи не хотів тобі нашкодити, — прошепотів він.

З усміхом, збереженим на випадок небезпечний та безнадійний, Корвін торкнувся її щоки, проігнорувавши те, як Івейл окинув його зизим оком і як недовірливо Ріна поклала долоню йому на груди. Він схилився до неї і поцілував.

І світ потьмарився.

Ріні було п’ять. Корвінові — п’ятнадцять. Івейл також був молодшим. Його волосся було темним — як у Севастіана — обличчя вивільнилося від більшості відбитків років. Вони утрьох стояли посеред холу Вовчого маєтку. Ріна — осторонь. Корвін — із занесеним мечем. Івейл — на колінах.

І тоді минуле пролетіло ланцюгом спогадів, що миготіли шаленим танцем один поперед іншого. Із ними з душі здіймалися, один за одним, забуті почуття, що проясняли, плутали, стухали, а тоді полум’яніли з більшою жагою.

— Ні! — Ріна відштовхнула Корвіна.

І відштовхнула вона його темною силою, що пломеніла у її тілі. Князь ледь встиг ухилитися. Стіни Вовчого маєтку задрижали. Світло на мить згасло, аби потім спалахнути яскравіше. Надворі обвалилося риштування. Коридорами розлунилося дріботіння слуг.

Ріна виринула зі спогадів і знову опинилася у кабінеті Івейла. Кімната була розгромлена, ніби нею пройшовся буревій. Ріна позадкувала до дверей.

— Стій! — кинув Івейл, продираючись через перевернуті крісла та стіл.

— Нехай іде, — шлях йому перетнув Корвін, потираючи забите плече.

* * *

15 років тому

— Врятуй її, — Івейл, величезна, незворушна скеля, стояв на колінах. Його плечі тряслися. — Корвіне, молю, врятуй її. І можеш власноруч зітнути мою голову.

Корвін височів над ним — худорлява чорна фігура з траурною стрічкою на плечі. З його очей струменіли сльози. Він стискав меч тонкою рукою, незвиклою до зброї, а лише до клавіш фортепіано.

— Івейле, як ви могли?

— Це урок, який тобі доведеться вивчити: правитель зобов’язаний жертвувати принципами заради порятунку свого народу.

— Це був спільний облуд! — прокричав Корвін. — Чому за нього покарали лише мою сім’ю?

Він здійняв меч над Івейлом.

— Корвіне?

Голова клану круків, яким Корвін став лише добу тому, обернувся. Сходами повільно спускалася Ріна у нічній сорочці. Вона здивовано дивилася на нього спухлими спросоння очима. В руці вона стискала подарованого їй рік тому лялькового крука — ручного, як вона казала. Дівча спустилося нижче і побачило виблиск меча, побачило, як батько стоїть на колінах, побачила Корвіна і його погляд — незвично холодний, наче у хижого птаха.

— Не треба! — дівча кинулося до них.

Ріна стала між ними, похмуро глядячи Корвінові просто в очі. Вона розкинула руки, готуючись прийняти удар на себе.

— Інакше ти мені більше не друг, — її голос, по-дитячому дзвінкий, попри все, звучав твердо.

— Ми спадкоємці князівств. Між нами не може бути дружби. Принаймні тепер.

— Тоді укладімо угоду! — випалила вона. — Убий мене замість тата.

Меч упав на підлогу. Корвін опустився на коліна. Він заплакав, заревів, як заходилася ревотом голодна хтонь опісля півночі у темних хащах Вовчого лісу. Ріна кинулася до хлопця й обійняла. Він відштовхнув дівча, підібрав меч і стрімко попрямував до дверей.

— Скоро вони будуть тут, — його голос іще тремтів. — Нехай роблять із вами, що захочуть.

— Корвіне, прошу! — крикнув Івейл йому у спину, та двері за Корвіном з гуркотом зачинилися.

Невдовзі мешканці Вовчого маєтку почули тупіт ратиць та голоси метропольських військових. Рота субординатів вишикувалася перед будинком, готуючись до оборони. Слуги поспіхом збирали найнеобхідніший крам, аби утекти таємними ходами.

Івейл упіймав економку, що квапила покоївок та кухарів майнути до північного ходу.

— Має, — він завів її до кабінету. — Часу мало. Виведи Ріну та Севастіана з маєтку.

— А ти? — Вона видавалася непохитною у строгій чорній сукні, але те, як міцно вона, до побілілих кісточок, стискала срібний кишеньковий годинник, виказувало її хвилювання.

— Якщо стратять мене, стратять і спадкоємців. Тоді клану кінець. Я хочу, аби дітей не шукали.

Мая витримала довгий погляд пана. Вона кивнула.

— Поселення недалеко від Наури, ближче до кордону з Кабірією. Там живуть мої свояки. Діти залишаться в них.

Івейл більше не поглянув на неї. Він відійшов до вікна, аби подивитися на шикування субординатів. Мая мить зволікала, та стиснула годинник сильніше і вклонилася князеві.

Економка звірилася із часом та побігла сходами на другий поверх.

— Мамусю, вони нас уб’ють? — жінку спинила Лія.

Дочка схопила економку за пелену сукні. У руці вона стискала свій сердак, повністю готова до евакуації.

Мая, зволікавши лише кілька секунд, ввела Лію у кімнату Ріни. Юна спадкоємиця сиділа на ліжку в нічній сорочці та скімлила. Біля ніг лежав ляльковий крук. Здавалося, гомін за вікном її зовсім не займав.

— Корвін такий злий. І сумний. І тато сумний, — прожебоніла вона і зайшлася дужче.

— Панно, у нас обмаль часу. Надягайте сердак і хутчіш ходімо.

Мая випустила руку доньки і почала збирати сумку Ріни. Ззовні почулися крики. Заскреготав метал. Економка розуміла, що Івейл лише тягнув час, що капітуляція була невідворотною. Зібравши княжну, вона вивела її у коридор.

В одвірку вона обернулася до Лії, узяла ту за плечі та заглянула в очі.

— Лишайся тут. Надягни сукню княжни й сиди тихо. Зрозуміла?

— Матусю, я хочу з тобою, — у завжди незворушних спокійних очах доньки спалахнув страх.

— Не можна. На кону майбутнє клану. Поки Ріна не повернеться, ти — донька пана Івейла. І ти маєш залишатися у цій кімнаті, що б не сталося. Маєш бути поряд із князем і бути йому корисна. Зрозуміла?

— Візьми мене з собою, матусю.

Дівча вчепилося у поділ її спідниці. Мая відштовхнула її та зачинила двері. Жінка повернула ключ у дверях на три оберти. Двері здригалися від стукоту маленьких, але сильних дитячих рук. Мая міцніше стиснула руку спадкоємиці і повела її до таємного ходу. Ріна спостерігала, як суворі очі економки блищали. Вона боялася промовити й слово, аби та не замкнула її у кімнаті, як замкнула Лію.

Біля дверей до таємного ходу їх очікував Севастіан — як і завжди, тихий та похмурий. Без жодного запитання він прочинив двері та рушив за економкою і сестрою.

За кілька хвилин вони опинилися у лісі. Ріна обернулася, та позаду не було маєтку. Не було чутно ні криків, ні лязкоту металу. Так траплялося завжди, коли вони проходили Брами між князівствами: клац, і опинялися дуже-дуже далеко від дому. Мая нетерпляче потисла її долоню і потягла крізь стовбури сосен та непроглядну темряву.

— Ми не можемо просто утекти, — Севастіан різко розвернувся та попрямував назад.

— Ні! — Мая вхопила його за комір куртки та струснула. — Це наказ альфи. Ми не можемо ним знехтувати.

— Там Фелан, — хлопець вчепився у її руку.

— Він евакуювався з іншими слугами. Знайдете його після того, як усе закінчиться, — Мая стиснула комір наслідного князя дужче. — Як виживемо.

Севастіан лише похмуро на неї глянув, але мовчки рушив за нею. Не послухатися батька він і справді не міг, адже був лише другим із сім’ї альфи.

У стовбур дерева встромилася стріла.

— Іменем Правителя, стояти! — почувся чоловічий ревіт.

— Мерщій! — Мая потягнула дітей у чагарники.

Ріна чула, як свистять стріли, як впинаються у дерева зовсім поруч, як падають під ноги. Щось велике впало на дівчинку та притисло до землі. Щокою вона відчула, якою змерзлою і вогкою була трава. Вона спробувала виборсатися, та було надто важко. Чіпляючись білими чистими нігтями, виповзла. Руки й ноги тремтіли. Обернулася. Це була Мая. З рота жінки струменіла кров. Економка дивилася просто на Ріну скляними очима. По спітнілому, ще рум’яному від бігу обличчі повільно спадали краплі сліз.

Севастіан схопив Ріну за руку та потяг далі. Вони скотилися в ярок і причаїлися у тіні заглиблення, серед терновиння. Стукіт копит гупав над їхніми головами. Грудки землі падали на голови й плечі.

— Не скигли, нас почують, — прошипів Севастіан та штурхнув дівчинку в плече. Над ними прокричав метропольський стражник. Грудки землі посипалися на дівчинку. Севастіан пригорнув її до себе та накрив її голову рукою. — Я тебе захищу.

— Вони тут!

Крізь терновиння простягнулася рука військового. А тоді іще одна. Стражники витягли дітей. Севастіан пручався, наче причинний, поки солдат не вдарив його ефесом меча по голові. Ріна принишкла.

Почулися крики. Один із вершників Метрополя впав з коня. Просвистіло зовсім поруч — огніт втрапив у військового, що тримав Севастіана. Він упав на землю, хапаючись за дірку в пробитих грудях. Ріну окропило кров’ю. Упав іще один — у нього більше не було голови. Солдати стали кільцем, готуючись до оборони.

З-за дерев вийшли чоловіки — у чорних мундирах з червоними обшлагами. У їхніх руках мерехтіли огніти. Солдат кинув Ріну та звів руки, між якими ріс огніт. Дівчинка відповзла до чагарників. Спалахував вогонь. Земля здригалася від вибухів. Ріна намагалася знайти Севастіна, та його блідого похмурого обличчя було не розглядіти серед метушливих ніг та сліпливих сполохів. Її схопили та затисли рота. Вона виверталася, била нападника ногами, та хвату ні на мить не послабляли. Її несли усе далі й далі у ліс, поки не зникли спалахи вогню, поки не вщухли звуки боротьби.

— Злякалася?

Ріна упізнала Корвіна. З усіх сил вона вдарила його ногою в живіт.

— Поверни мене додому. Я хочу додому! — вона продовжувала брикатись та бити його кулаками у плечі.

Корвін поставив її на землю та притиснув руки до стану.

— Додому тобі не можна. Тебе стратять як спадкоємицю, розумієш? Я сховаю тебе.

— Ти поганий. Я з тобою не піду.

— Я дав слово твоєму татові, — він сів на коліно перед дівчам. — Я знаю, що ти розумієш. Тому слухай уважно. Я сховаю тебе дуже далеко. Та настане час, коли ти зможеш повернутися. І тоді нікому не дозволяй приймати рішення замість тебе. Запам’ятала?

Вона кивнула. Щось підказувало їй, що Корвін має рацію. Дорослі вчинили щось неправильне. І коли вони з Корвіном виростуть, то повинні будуть це виправити. Разом. Слово «разом» частенько вживали щодо них — певне, із самого її народження. Як і фраза «слухайся Корвіна». А тому Ріна, відчуваючи, що поруч з ним їй не так страшно, як без нього, не знайшла причин, чому б їй не послухатися його і тепер.

Вона обернулася туди, де, як їй здавалося, мали палати вікна її дому. Та вікон вона не побачила. Вона підтисла губи. Та Корвін стояв поруч, і тому сум не був надто вже міцним.

Корвін звівся та простягнув їй руку. Дівча пішло слідом за ним. Згодом вони стали перед великою чорною печерою. Повітря охололо. Ріна відчула, як її огортали крижані незримі пазурі, як вони простяглися попід одяг, як оповили її тіло. Вона вчепилася у Корвінову руку.

З печери вийшла тінь. Чорна, оповита димкою.

— Хто насмілився? Куди жадаєш потрапити? — розітнувся луною голос, моторошнішого за який Ріна не чула за все життя. Вона стисла долоню Корвіна, що було сили, та він звільнив руку та попрямував до тіні.

— Я, Корвін із роду Каганів, перший із клану круків, прийшов до тебе, Страже, очищений від того, що оскверняє тебе. Веди мене уперед. Слава тобі й шана, Страже, у твоїй могутності і у твоїй силі.

Корвін дістав кинджал і розітнув долоню. Кров пролилася попід ноги Стражеві.

— Я підношу свою жертву, і я ступаю на шлях. Даруй мені благо, аби я міг продовжити його.

Кров всочилася у чорне рам’я Стража, і його тінь зникла. Повітря довкола них зайшлося гулом. Ріна встигла лише раз кліпнути, і перед ними з’явилася Брама — тризатворна й адамантова. Вона розчахнула свої стулки. Корвін знову узяв Ріну за руку і повів її у глиб печери.

Коли вони вийшли, під ногами був пісок. Ріна не могла сказати: була іще ніч, або уже день. Усе навколо було сірим і безрадісним. Повітря було вогким через важкий їдкий туман. Запах цим місцем розполонювався жахливий. Дівча скривилося. На багато кілометрів довкола не було видно нічого, крім піску і туману. Корвін повів її у туман.

Вдалині завиднілася ріка. Корвін підвів дівчинку до самої води. На темних хвилях, просто з туману, з’явився човен. Хлопець увійшов у воду по коліно, щось промовив весляреві. Щось йому простягнув, і вони попливли. Дівчинці було холодно. Корвін загорнув її у свій чорний мундир. Зморена, Ріна заснула.

Прокинулася вона у Корвіна на руках. Навколо, куди сягало око, вона бачила величезні гори — майже такі само великі, як Чорні гори у князівстві Корвіна. Та з них не струменіли сім во доспадів, і на їхніх схилах не росли сині сосни. У цих горах па лали зірки. Поруч промчав екіпаж без коней, у якому, напевно, ховався звір — так сильно він гарчав. Ущелина, яку вони перетинали, була сповнена двоєдушників. Вони поспішали, не помічаючи, що в небі над ними палав повний місяць — усього один. Другий, заспокоїла себе Ріна, певно, сховався за найвищою горою.

Корвін поставив її на землю та зняв мундир. Те, як він на неї поглянув, змусило Ріну увіп’ястися в його долоню. Він був сумним. Знову. І це було неправильно. Він завжди був веселим, рідко — серйозним. Та сумним — ніколи до цієї ночі.

— Ось і все, — промовив Корвін і став на одне коліно перед нею. — Час прощатися.

— Я не хочу, — вона кинулася йому на шию. — Я хочу додому.

— Я знаю, — він притиснув дівча до себе. — Та так потрібно для твоєї безпеки.

— Ти повернешся?

— Я обіцяю тобі, — Корвін стер з її щік сльози. Він не плакав, хоча видавався спохмурнілим. Погляд його спинився на ланцюжку, що оповивав її шию. — Давай умовимося. Я заберу обручку собі та поверну її тобі, коли ми знову зустрінемося.

Він зняв з неї каблучку з агатом — майже таку, яка була у нього з дня їхніх заручин — і сховав у кишені. У грудях Ріни стислося серце. Вона зрозуміла, що довгий час вони дійсно не побачаться. «Слухайся Корвіна», — з усміхом говорив їй тато, особливо коли Корвін змушував Ріну вчитися грати на фортепіано.

— Але пообіцяй, що ніхто не бачитиме тебе сумним. Ти маєш бути веселим, як завжди.

— Тоді іще одна умова від мене, моя панно, — Корвін криво всміхнувся, хоча й цей усміх вийшов у нього сумним. — Намарно не показуй своїх сліз, особливо ворогам.

Ріна кивнула йому, бо сльози, здавалося, стали їй у горлі, і говорити вона не могла. Він пильно вдивився їй в очі.

— А тепер іди з цією жінкою і забудь про життя у Прихованому світі. Забудь про Івейла, Севастіана — про нас усіх. Будь щасливою, панно Ріно. Одного разу, коли ми іще раз зустрінемося, я поверну твої спогади. Якщо я помру раніше, — він затнувся, — обіцяю, що ми зустрінемося знову. А тепер будь вільна від спогадів.

Хлопець торкнувся вуст дівчинки — поштиво, як того вимагав звичай укладати угоди, і як того вимагало круче ремесло гри з пам’яттю та думкою.

Коли Корвін передав її руку в долоню жінки, Ріна уже не пам’ятала ні його, ні свого батька, ні Прихованого світу, у якому народилася і зростала, та в який могла більше ніколи не повернутися. Вона здійняла довірливий погляд на жінку і всміхнулася їй.

— Ходімо, онучко. Пора додому.

Ледь Корвін перетнув Браму до Прихованого світу, його схопила варта Правителя і допровадила у замок Метрополя.

Його вели у тронну залу під супроводом стражників та згучання фанфар. Придворні зодяглися у найкращі вбрання, ніби кількома днями раніше їхній одяг не був просочений кров’ю у підземеллях, ніби під корсетами не боліли переламані кістки. Вони пурхали залою, міряючись витонченістю сатарханських масок, що вкривали їхні понівечені вогнем і лезом обличчя.

Корвін прямував до тронів Правителя і Верховної Правительки, і чув удавано підбадьорливі й захоплені голоси. Чув аплодисменти — приглушені — у багатьох не вистачало рук, а протези, керамічні або мідні, сатарханці іще не встигли виготовити. Корвін помітив панянку з оленячого клану. Вона широко всміхалася, хоча щоками її струменіли сльози. Її очі, які місяць тому задиркувато підморгували кавалерам на балах, тепер були просякнуті жахом. Вона плескала, та щось дивне було в її порухах. Корвін не вірив власним очам: її рукавички були напівпустими, там, де довгі тонкі пальці, увінчані фамільними каблучками, в’яло звисала тканина. Правитель відтяв їх лише за те, що вона поштиво просила його про помилування її тітки, яка рік тому вийшла заміж за одного з Корвінових братів.

Стражник штовхнув хлопця у спину. Він став перед Правителем, не здіймаючи очей.

— Чудовий день! — промовив Правитель піднесено. — Ми стаємо свідками сходження на престол молодого князя.

Корвін мовчки вклонився. Він не міг вичавити й слова.

— Несіть корону! Несіть трон! Ваш Правитель готовий виявити ласку і призначити нового князя Саверу!

Біля сходів, що вели до тронів Правителя і Верховної Правительки, поставили старий дзиґлик. На червоній оксамитовій подушці винесли корону, яка вінчала голову батька Корвіна, князя Саргона II. Хлопець стиснув кулаки й відвернувся: на короні усе ще багряніла застигла кров.

Йому відтяли голову. Корвін бачив, як вона покотилася брудною землею, та корона залишилася на ній. Хлопець спостерігав, як її намагалися стягнути, і, коли не вдалося, як вони розкололи батьків череп. Його мати, княгиня Ігрейн, тоді вигукнула: «Ніхто не може зняти корону з князя, який не бажає її віддавати!». Це були її останні слова. Її голова покотилася услід за батьковою. Після того на очах у Корвіна вбили його старших братів: наслідного князя Раверреджа, який до кінця не зводив з Правителя презирливого жагучого погляду, і Фечина, який не міг стримувати сліз та шепотів до останньої миті слова кохання молодій дружині. Після Фечина Правитель, одного за одним, знищив усю родину Корвіна. Коли на площу вивели його молодших кузенів — Дана і Пала, Корвін упав на коліна і без упину молив Правителя змилуватися над ними. Він говорив, що буде слухняним князем, що зробить усе можливе для блага Метрополя — лише нехай Правитель збереже життя його зграї. Верховна Правителька, бліда і нерухома до того, щось мовила Правителю на вухо.

І вони залишилися живі.

— Юний князю Саверу! — проголосив Правитель на всю залу, вириваючи Корвіна з полону спогадів. — Пташеня, що стало головою зграї! До речі, чи припав до душ твоїй зграї пташник, який Метрополь їм надав?

Корвін усе ще не міг відірвати погляду від корони батька. Бо якби відірвав — розплакався б. Але він не мав демонструвати сльози серед ворогів. Він не мав бути сумним — він обіцяв.

— У вас чудовий смак, мій Правителю, — Корвін низько вклонився та спробував натягти на обличчя усмішку.

— Їм достатньо пшона?

— Вашою ласкою, мій Правителю, — Корвін знову вклонився. Йому таки вдалося всміхнутися.

— Чи не говорили вони бува, що раді тому, що я зберіг їм життя? — Правитель розкотисто засміявся. — Зовсім забув, що птахи не вміють говорити.

Корвін здійняв на Правителя погляд. Івейл, коли він гостював у Вовчому маєтку, навчив його цілити кинджалом. Якби він кинув кинджал у Правителя, чи дісталося б лезо крізь брижі жиру сонної артерії? М’язи обличчя звело від того, як широко Корвін вишкірився.

— Не вміють, мій Правителю, але по-пташиному висловлюють свій захват вашою великодушністю.

Корвін не любив брехати. Та він збрехав. Він знав мову круків, якими стали його придворні. Він чув їхній шепіт у кожному пташиному крикові. Він розрізняв кожне слово. Чув їх вдень, чув їх вночі. Цей шепіт не давав йому стулити очей. Цей шепіт і тепер, за сотню кілометрів від дому, чувся йому далекою луною.

— Досить балачок, — обличчя Правителя посуворішало. — Почнімо церемонію.

Корвінові поклали на голову корону. Вона здавила його череп. Хлопець відчув, що тепер, навіть якщо голову зітнуть мечем, корона з неї не спаде. Вона визнала його. Вона визнала молодшого із синів Саргона II, найслабшого, найнедостойнішого своїм князем — «батьком зграї», як казав тато.

Залою розполонилися аплодисменти та удавано захоплені, а направду нажахані, вигуки.

— Займи свій трон, юний князю Саверу, — промовив Правитель.

Корвін слухняно сів на дзиґлик. Той зламався під його вагою, і хлопець розтягнувся на холодному мармурі. Зала зайшлася сміхом. Корвін бачив, як на очах Правителя виблиснули сльози сміху. Верховна Правителька не сміялася, вона лише спозирала у щось незриме перед собою. Куди б Корвін не глянув, усюди бачив розчахнуті у гоготінні роти. Не заходився лише Івейл — живий та неушкоджений. Дівча, яке він тримав за руку, було ледь старшим за Ріну і дивилося на Корвіна великими серйозними сірими очима.

Корвін зітхнув від незнайомого до того нестерпного болю. Біль навіснів з кожним новим нападом реготу. Подумки він вихопив меч, що стирчав з піхов стражника, який стояв досить близько. Він уявив, як вихоплює його і жбурляє Правителеві просто межи очі. А тоді — як одним помахом анемічної руки її величності сам Корвін позбувається голови, а його зграя — князя. Втратити зграю він не міг — не після того, як втратив усіх, кого любив. Тому зробив єдине, що міг — зайшовся сміхом.

Корвін реготав заливисто, наче птахи після Остари. Реготав гучніше від усіх. Сміх у залі швидко вщух. Сміявся лише Корвін. Юрмою розходилося стишене, а тоді — усе гучніше: «нестямився», «юний князь спричинився».

— Який я дурень! — він ускочив на ноги і витончено, зобразивши рукою елегантні помахи, розкланявся направо і наліво. — Який я огидний. Сміх та й годі!

— Оголоси про свій перший наказ, юний князю Саверу, — губи Правителя дрижали, усе ще насмішкувато, та він починав утомлюватися від блазенства, що утворилося на його очах. — Подумай як слід. Цей указ увійде в історію.

— І навіть в «Оповідки народів Підмісячної імперії»? — Корвін повернувся до нього, захоплено вирячивши очі.

— І туди теж, — у голосі Правителя вчувалося роздратування.

Корвін ходив туди-сюди, ніби птаха на гілці, стукаючи себе пальцем по підборіддю, тоді розводячи руками, а потім — розгублено зітхаючи.

У цей час він і справді міркував. Це був шанс убезпечити, принаймні на перший час, себе і зграю. Це був шанс наблизитися до Правителів ближче, переконати у власній нешкідливості, а тоді — у корисності. Задля того, аби до часу його не прибрали. Задля того, аби одного дня відновити справедливість.