Судні дні в Кабірії

— Я розставлю їх по вазах, — Ріна підморгнула Івейлові. — Князь же відкличе штраф?

Ріна квітам, особливо тим, які презентували не їй, ніколи до цього так не тішилася. Вона була готова танцювати серед них, понад те дівчина була готова розцілувати нового залицяльника Лії, ким би він не був.

Пал її примерк біля першої години ночі, коли залишалося заповнити іще тридцять ваз. До проколів, які Ріна нанесла, укладаючи угоди зі слугами, додалися проколи від шипів. Та певне окрилення вона усе ще відчувала — Ріна була на день ближча до свободи.

Коли залишалися останні десять порожніх ваз, Ріна вийшла у сад на перекур: Шу прокричав і зірвався з гілки над її головою. Вона послідувала за птахом, і невдовзі зупинилася перед альтанкою. Дівчина втерла сколоті пальці об листя відквітлих трояндових кущів, що оповивали білі колони.

— Вийди в ніч, в надмірних чарів час, зупинись на почувань

межі {9}.

— ...жди на дивних зустрічей пришестя{10}.

Корвін розтягнувся на одній із лавиць, закинувши руки за голову. Ріна сіла поруч, облизуючи сколоті пальці. Він простягнув їй хустинку. Дівчина втерла руки, умить забруднивши її кров’ю і попелом. Корвін, зітхнувши так, ніби здійматися йому було важко, сів.

— Маєш утомлений вигляд. Утомлений і злобливий, — він поклав її руку собі на коліна і вгорнув хустинку навколо найбільш сколотого пальця. — Маю здогад, робота у маєтку справа не надто прибуткова.

— Івейл вважає, що за рік я усе ще перебуватиму тут.

— Бідолашний Лінкс, — Корвін зобразив жаль. — Як за рік не викупиш свою свободу, йому доведеться відчути на власній шкурі, що означає мати за наречену Моранову Чаклунку. Висока ймовірність, він зустріне спочилу дружину раніше терміну, відведеного йому Мораною.

Ріна штрикнула його ліктем під ребра. Корвін стиснув зуби. Він сполотнів. Знадобилося кілька секунд, аби князь знову розплющив очі.

— Нікса чи абас? — Ріна стала на коліна і потягнула за край сорочки, але отримала по руках.

— Хіба новий контракт не забороняє тобі роздягати князів?

— Я збужу Лію. Треба привести тебе до ладу, — вона звелася з колін.

Корвін не дав їй піти, охопивши її зап’ясток. Холодні персні упнулися у шкіру.

— Маю сподівання, ти усе ще вважаєш за необхідне мовчати про те, що я — Темний Вершник?

Хоча персні й були холодними, та рука його була гарячою. Був Корвін хоч князем, хоч Вершником, та він мав гарячку. Очі його хворобливо блищали. Він навіть не обтяжував себе тим, аби вичавити усмішку.

— Ходім.

— Куди?

— У місце достатньо усамітнене і навіть романтичне. Тобі сподобається, — Ріна підморгнула.

В оранжереї було спекотно. Чоло вкрилося випотиною. Корвін, нехай і сполотнілий, був дуже вдоволеним. Рана, звичайно, боліла, і навіть більше, ніж він намагався виказувати, проте, як подивитись загалом (а загалом Корвін глядіти вмів), то Ріна протягом усієї прогулянки жодного разу не випустила його руки. Крізь скляну стелю спадали місячні промені, вифарбовуючи шкіру на її шиї сріблявими вилисками. Солодко пахкотіли жоржини, гібіскуси, лаванда і квіти айви. Солодше духмяніло волосся Ріни, просотане ароматом троянд.

Корвін різко осмикнув її руку і притяг до себе.

— Уже одужав? — прошипіла вона йому у плече.

— Аконіт, — він вказав на заквітчану бузковим цвітом рослину, що хилилася вздовж стежини. — Друга із сім’ї альфи має відчувати його повів за кілометр.

Ріна квіти обігнула. Руку Корвіна вона випустила.

— Яке зілля отруйне для круків? — вона перебирала шкалики у величезній шафі.

— Із якою метою цікавишся? — Корвін покрутив гострий ніж, що пахтів чорною блекотою. Князь поморщився й обережно поклав його на місце.

— Саме зараз — аби не накласти трунку тобі у рану. А потім подивимося.

Вона обернулася з бинтом та штофом у руках.

— Мелантій для круків. Образки для зміїв, — перелічував він, знімаючи курту, а тоді й сорочку.

Ріна завмерла, розглядаючи його тіло. Корвін, хоча й усвідомлював, що виглядав не найубогіше у Прихованому світі, а як бути справедливим до кінця, то дуже навіть привабливо, знав, що дивилася вона так пильно не через те.

— Тепер твоє тіло виглядає так само.

Ріна кивнула. Її тіло було списано сотнею імен слуг Вовчого маєтку, і ще кількома десятками вигадливих символів, що з’явилися після укладання угоди з тими із них, хто імен не мав. Точно не те, що хотів би пообачити намісник Лінкс під весільною сукнею у першу шлюбну ніч.

Та угод, що викарбувалися на тілі Корвіна, було набагато більше. Це було кілька сотень імен, що вкривали шкіру щільним розсипом червоних чорнил.

Окрім як іменами, тіло Корвіна було посмуговане шрамами. Більшість із них — іще свіжі — рожевіли на шкірі. Ріна замислилася: скільки із них він здобув на полюванні за хтонню, а скільки — у Метрополі? Чи звертався Корвін до лічеця, або ж терпів, оберігаючи таємницю тих, із ким уклав угоди?

Рана укус нікси нагадувала мало. Вона була глибокою, з розірваними краями. Рана протинала бік та сягала спини.

— Абас дещо схибив, — Корвін зморщив ніс, ніби співчував тварюці.

— Яка недбалість з його боку, — Ріна поплескала князя по щоці, удаючи, що втішає. Корвін стиснув її пальці, що пахли маззю і бинтами, і поцілував долоню. Край губ дівчини витягнувся напівсміхом. — Розвертайся та обіприся на стіл.

— Якщо панна любить наказувати, хто я такий, аби пручатися? — Корвін ліниво, ніби знехотя, випустив її долоню та обернувся.

Якийсь час вона дивилася мовчки. Корвін знав: Ріна вивчала два глибоких шрами, наче відвернені один від одного місячні серпи, залишені йому замість крил. І три шрами, що тягнулися спиною, наче ниті, пов’язані вузлом — мітку Темних Богів. Триниття, як його називали у Прихованому світі.

— Дали ж тобі прочухана.

— Останнім часом я буваю розсіяним, — відповів він, відчувши, як вона торкнулася шкіри біля свіжої рани.

Поки Ріна намагалася промити поранення, Корвін, наче невгомонна дитина, перебирав скалики на столі. Особливого його зацікавили ті, що були підписані іменами Жюліана і Натаїра. Понюхавши їх, Корвін відчув щось на кшталт полегшення, бо скалика з його іменем не було.

— Можливо, ти розсіяний, бо, замість того, аби спати у ліжечку, як нормальні люди, палиш цигарки у чужому саду?

— Гадаєш, я здійснюю із тобою променади у світлі місяців лишень заради задоволення? — Корвін не змінився на лиці, коли Ріна нанесла на рану пекучу мазь. — Не без цього, оскільки у світлі місяців твої очі блищать принадніше від зоряного неба. Проте, чи не бентежить тебе, що Натаїр стільки часу мовчить?

Ріна ледь не притиснулася до Корвіна, аби протягнути бинт довкола торсу. Князь допомагати їй не квапився. Він розвів руки, віддавши себе їй на милість.

— Хіба він не має вважати, що я загинула у Лісі Забуття?

— Хіба ти можеш стверджувати, що серед імен на твоєму повабному тілі немає імен шпигунів?

Дівчина завмерла, не закріпивши, як слід, бинт. Корвін не відмовив собі у задоволенні торкнутися її руки, перш ніж закінчити перев’язку — кількома точними рухами людини, яка точно неодноразово перев’язувала себе самостійно, а тому мало потребувала допомоги. Закінчивши, крук сів на стіл.

— Я спробую викупити себе якнайскоріше.

— Бажано до того, як він перетне кордон Невриди з армією за спиною і з дозволом Метрополя забрати тебе у руці. Якщо Івейл так легко віддав йому доньку, то як легко він віддасть служницю?

— Вважаєш, те, що я роблю — як ти тоді сказав — мізерія? — вона вертіла вузол обгорнутої довкола пальця хустини.

— Зовсім не мізерія, — Корвін торкнувся її підборіддя, просячи здійняти до нього очі. — Просто зараз ти твориш історію.

Ріна похитала головою, усміхаючись, як усміхаються тим, хто був трохи не при собі через високу температуру. Корвін, нехай очі його і блищали, виглядав усе ж як людина при тверезому розумі. Він подався уперед і обхопив її обличчя долонями.

— Можеш мені вірити, можеш не вірити, та одного дня глава про княгиню, яка викупила свою свободу, з’явиться в «Оповідках народів Підмісячної імперії». І твоя історія буде лишень першою, а після неї будуть й інші.

— Історію не творять звичайні люди.

— Навіть якщо втратиш усі титули, знову станеш Безрідною, звичайною тебе назвати навряд вийде, — він усміхнувся. — Принаймні на мою суб’єктивну думку.

Ріна себе жадібною на лестощі ніколи не вважала. Та у грудях затеплішало. Можливо тому, що Корвінові вправляння зі словоблудства нарешті дістали своєї цілі, можливо тому, що його доторки були їй дуже вже приємними. Можливо, лише тому, що від Корвіна усе ще віяло жаром.

— Душе моя, ти ж не підписала той принизливий контракт?

— Звичайно, що ні.

— Пречудово.

Ріна завжди поділяла поцілунки на три категорії. Чуйні — коли ледь дотикалися губ, ніби боялися отримати неслабкий удар у щелепу. Жадібні — коли удар у щелепу лише розжеврював. І владні — коли рука для удару навіть не здіймалася, бо це було марно.

Поцілунок Корвіна під жодну із категорій не підпадав.

Це був поцілунок, за мить до якого розумієш, що він неминучий, під час якого шкодуєш, що він не трапився раніше, і після якого вважаєш, що він мав тривати довше.

Він стискав її тіло, яке ніби знову знемагало від тонких порізів, лишених червоними нитями, і ніби знову горіло, розпашіле від довгого танцю. Удари серця нагадували бій барабанів біля белтайнського вогнища. Пахтіння квітів айви, мазей, бинтів та аконіту плескотало, наче вино у крові. Шкіра озивалася усолодою на дотики, що згасали і спалахували знову.

— Хто тут?

Ріна озирнулася. На устах залишилася лише прохолода осінньої ночі. Штоф із маззю покотився столом та впав. Корвін підхопив його. Князь зістрибнув зі столу. Дівчина допомогла йому натягнути сорочку і курту. Кроки Лії лунали усе ближче.

Корвін торкнувся її губ — іще на декілька миттєвостей — і, перш ніж у руці Лії запалав огніт, зник серед пальмового листя.

— Боги, це ти, — Лія видихнула і згасила полум’я. — Я тебе ледь не підбила.

Ріна просіяла усмішкою. Тінь Вершника прослизнула у Лії за спиною.

— Голова боліла.

Лія співчутливо кивнула. Вона поквапилася до шафи, та застигла біля столу. Краплі крові, бинт, штоф із живильною маззю. Княжна вглядалася в обличчя Ріни довго і пильно, а тоді всміхнулася.

— Гадаю, — вона почала змотувати бинт, — тебе вже злічували.

Ріна не заперечувала. Почувалася вона пречудово.

Лія поставила чайник. Вона розсипала чай чашками швидкими рухами, ніби зголодніла за цим ритуалом. Ріна сіла на стільницю, де до того сидів Корвін, і закурила. Чай був чудовим. Світ загалом здавався чудовим. Поки Лія не заговорила.

— Тато просто боїться тебе втратити, — вона обхопила чашку.

— Івейл упевнено наближає цей день.

Лія опустила погляд у горня.

— Іще він боїться втратити Невриду. І ці страхи рівноцінні, — Лія потисла долоню Ріни. Вона помітила хустину, обгорнуту довкола її пальця. Ріна вирішила, що зняти її тепер буде надто підозріло. — Та він зможе вчинити правильно. Дай йому шанс.

— Це ти мені говориш? — Ріна вигнула брову. — Тобі квіти надіслав новий наречений, якого обрав Івейл? Він хоч за княжича тебе віддасть, чи, як мене — лише за намісника регіону?

— Квіти надіслав Корвін, — відповіла Лія, усе ще дивлячись на хустину.

Ріна похлинулася чаєм. Раніше проблем із ковтальним рефлексом у неї не було. Зробивши кілька вдихів, вона запитала:

— Яку угоду, нагадай, ви уклали?

— Я не говорила тобі яку, — вона примружилася, нарешті відвівши погляд від хустини. Княжна, хитро всміхнувшись, повільно, ковток за ковтком пила чай. Вона розглядала пальми, а тоді дерева айви, а тоді інші рослини, що вели від шафи до виходу з оранжереї — зелені і розлогі, за якими легко було сховатися від очей. — Ви з Корвіном були заручені ледь не з самого твого народження. Тато розірвав домовленість, коли ти зникла, але плітки все ж розійшлися імперією. Тож княжна Невриди стала в очах потенційних наречених не надто привабливим, уже використаним товаром.

— Та ну нахрін, тобі ж ледь п’ять виповнилося, — Ріна сильніше стиснула чашку — від гніву у неї затремтіли руки.

Лія опустила очі. Вона слідкувала за тим, як чайне листя кружляло у чашці, певне, пригадуючи, як кружляли панянки у пишних сукнях на балах у той час, як її не наважувалися запросити на танець навіть запеклі бабії. Для неї, дівчини, що зростала у Прихованому світі, це було ненайприємнішим досвідом.

— І тому ми уклали угоду. Ми стояли на балконі, що виходив із тронної зали Правителя. Він сказав, що я можу обрати будь-якого чоловіка у залі, і він зробить його моїм нареченим, — вона поглянула на Ріну, усміхаючись. — Звичайно, він дещо попросив за це. Та умови були вигідні.

Ріна обійняла Лію.

— Мені справді шкода, — промовила вона.

— Це не твоя провина, — відказала княжна.

Ріна знала, що то була не її провина. І навіть не Корвіна. Це була провина Івейла. Та Лії дівчина цього не сказала. Тепер, коли усе залишилося позаду, у цьому не було сенсу.

Лія простягнула Ріні записку. Поки дівчина читала її, майже бездоганно стримувала самовдоволену усмішку. Квіти таки справді були від Корвіна.

— Знаєш, накажи мені завтра заставити усі вази нарцисами.

— У Савері тепер їх не знайдеш. Вони там квітнуть лише у сезон. Ріна знизала плечима і нічого не відповіла. Лія розсміялася.

* * *

Нарциси солодко пахтіли, наче зірвані на наступний після Белтайну ранок.

Ріна несла букет до дуба в глибині саду. Могил двоєдушники не мали, тому що душі гнили під землею разом із тілами, і відходили до Царства Мора не раніш як останній шмат плоті зотліє на кістках. А тому, аби звільнити душі від мук, тіла спалювали, не лишаючи й жмені попелу у пам’ять. Через те інакшого способу навідати Севастіана у Ріни не було.

Дуб почорнів, сухе голе гілля покорчилося. Дерево було мертвим. І лише кілька гіацинтів квітло у коренях.

Дівчина потерла груди. Відгомін болю, який відчула, коли почула вовче виття, коли побачила, як у небі збагряніли місяці, як дізналася про те, що Севастіана більше не було, знову протнув нутро.

Дівчина поклала квіти на зсохле коріння дуба поруч із гіацинтами.

— Виглядаєш так, наче жалкуєш, — промовив Фелан насмішкувато. Він спирався плечем на дерево, схрестивши руки на грудях. — Жалкуєш, що доведеться успадкувати його обов’язки?

Фелан відштовхнувся від дерева і підійшов ближче. Риси його обличчя загострилися, і він видавався значно старшим. Ямок на щоках не було. Губи, зкусані, він щільно стискав.

— Жалкую, бо він мій брат. І я дізналася про це лише після його смерті.

— Якби ти знала, невже це щось змінило б?

Здійнявся вітер. Оберемок нарцисів розсипався. Ріна копирсалася у кишенях спідниці, підшукуючи, чим би перев’язати квіти.

— Не знаю, — вона розпачливо розвела руки, не знаходячи чи то відповіді, чи то мотузка. — Можливо, ми швидше потоваришували б.

— І багато ти бачила сестер і братів, які товаришують? — Фелан протягнув їй шкіряний мотузок.

Дівчина всміхнулася йому, але усмішкою невеселою, сіла на коліна та почала наново збирати букет, який вранці зіставила з найсвіжіших квітів, надісланих із Саверу.

— Вільне місто. Де воно? — запитав він, розглядаючи квіти.

Ріна знизала плечима.

— Ти збиралася піти з круком, гадки не маючи, куди він тебе приведе? Піти із причинним чужинцем, у місто, якого нема?

Фелан сів на траву побіч неї. Він відірвав від гіацинта квітку та жбурнув у траву.

— Він справді привів військо у Кабірію?

Ріна похитала головою — ні. Уста старшого субордината глузливо скривилися. Фелан зірвав іще одну квітку та обідрав пелюстки.

— І все одно хочеш піти з ним?

— Піти у Вільне місто із другим із сім’ї альфи, чи піти туди із причинним чужинцем — зрештою, чи не одне і те ж?

Фелан потягнувся до останньої вцілілої квітки. Ріна ударила його по руці. Висохлий дубовий листок упав між ними, ніби згорілий пергамент — послання, якого більше ніхто не прочитає.

— Навіть якщо я скажу, що генерал Корвіна відмовився свідчити у Метрополі проти намісника Клавдія? — Фелан вертів у руках листок, вглядаючись у нього, ніби ще міг відшукати залишки життя. — Що за смерть Севастіана не буде відомщено?

Він стиснув кулак. Посипалася коричнева потерть, підхоплена холодним північним вітром.

— Якщо ти любила Севастіана, — він окинув Ріну поглядом, — або якщо ти справді віриш крукові — хоча ти, певне, не маєш вибору, — на цих словах його губи витягнулися гіркою посмішкою, — умов його дати свідчення.

Старший субординат підвівся. Ріна облишила букет і теж встала. Вона побачила Шу, який спостерігав за ними з гілки розколотої навпіл берези. Дівчині здалося, що птах, зовсім як людина, їй кивнув, перш ніж полетіти.

— Він це зробить, — промовила Ріна, подивившись на останню квітку гіацинта. — Та ти допоможеш мені сплатити весільне віно Івейлові.

Фелан дивився на неї з-під відрослого волосся, що падало на чоло. На мить його пройняла думка: як сильно вони із Севастіаном були схожі. Не кольором волосся, чи формою носа, яку успадкували від Івейла. А тим, як залягала складка на чолі, коли вони супилися.

— Аби податися деінде із причинним чужинцем?

— Аби отримати волю. Таку, якої не мав Севастіан, — вона відірвала погляд від гіацинта, і найменша схожість між нею і Севастіаном зникла.

Фелан тяжко зітхнув. Повів вітру здійняв його волосся, відкриваючи чоло. Старший субординат здригнувся і поглянув кудись удалечінь. Мітку на руці обпекло. Він опустив погляд на Ріну, і кутики його губ розтягнулися в усмішці. На щоках з’явилися ямки.

Вони потиснули руки, уклавши угоду.

Розділ 16

ДАРИ МАБОНУ

Настав Мабон. Води у ріці Сейм уповільнилися, перетворившись на подобу темного дзеркала. Того дня до води наближалися з осторогою. У темних глибинах можна було побачити лиця спочилих. На Мабон із ними не можна було говорити, як, уповідали, могли те робити обрані в Самайн. Одначе за виразами їхніх облич можна було провіщати, чи лютою мала стати зима. Тому більшість уникали глядіти у воду, адже лиця спочилих предків щороку виглядали стражденнішими. А поганих віщувань ніхто не любив.

Охочіше двоєдушники займали себе традиціями, що віщували ситість та безпеку.

Ріна Мабон святкувати не планувала, та Фелан, виконуючи умови угоди, влаштував так, що селяни порядили її до збору врожаю за цілком стерпне поденне.

Тому вона, озброївшись лопатою, яку їй видали слуги Вовчого маєтку, слідувала за Лією та Івейлом.

Вони проїхали повз Блакитне озеро. Двері храму були відчинені навстіж. Івейл, ледь порівнявся із входом, демонстративно відвернувся. Ріна ж у храм зазирнула. Статуї Темних богів стояли на колишніх місцях. Їхні кам’яні ноги втопали у квітах, садовині та городині — так само, як втопали ноги статуй Світлих Богів.

Вздовж дороги, що вела до полів, на корняках стояли козубці, наповнені яблуками, виноградними кетягами і банками з медом.

— Для Темних Вершників, — пояснила Лія. — Мабон — час рівноваги між світлом і темрявою. Час, коли темним силам необхідно висловлювати пошану і просити про захист.

Вони в’їхали у невелике поселення на одну вулицю. Селяни — ті з них, хто не схилився перед князівським сімейством у глибокому поклоні — прицвяховували засувки до віконниць та дверей.

— Як зручно ненавидіти Вершників увесь рік, а восени просити про допомогу, — Ріна прослідкувала за хлопчиною, що поставив на ґанок кошик із фруктами. На її задоволення, крейдою на стіні будинку він написав, що частування готувалося не лише для Вершників, а й для Моранової Чаклунки.

— З Мабону хтонь особливо лютує. Селяни вірять, що це через те, що Стіна тоншає і пропускає хтонь у Прихований світ із Лімбо. Та ми припускаємо, що саме восени молоді особини кріпшають. І тому для темних Вершників настає пора Великих Жнив.

— Тільки не кажи, що хтонь ще й розмножується, — Ріна скривилася.

— Ніхто не вивчав цього питання. Субординати вважають за краще спалювати тіла на місці, а не віддавати патологоанатомам, — Лія, судячи з погляду, який кинула на Фелана, правильним такий підхід не вважала.

— Отже, Вершники пожинають хтонь. Селяни — врожаї. А що пожинає знать? — Ріна поглянула на Івейла. Він, судячи з парадного сірого мундира і корони на голові, ані косу, ані лопату до рук брати не збирався.

Він вирвався уперед, наганяючи Ксана.

— Завдання князя у Мабон — убезпечити зібраний врожай, а також розділити припаси між підданими, — відповіла замість батька Лія.

Повз них пробігли парубки. Вони юрмою кинулися до одного з будинків. Один із них закинув на димар вінок — нічим не примітний, із пожовклих квітів.

— Як згубилася, так і знайду! — він підстрибнув до розчиненого вікна, крикнув і, перш ніж звідти виринули не надто привітне обличчя чоловіка і дуже навіть привітне — юної дівиці, з іншими парубками побіг вздовж дороги, на ходу розсіяно схиливши голову перед князем.

Івейл всміхнувся і співчутливо кивнув чоловікові, димар якого увінчав засохлий вінок.

— Вони відмітили дім, — сказала Лія. — Дім дівчини, батьки якої відмовляються її сватати цьогоріч.

— Засохлими квіточками? — Ріна вигнула брову, спостерігаючи, як чоловік притулив до стіни драбину і тепер караскався нею, аби вінок зняти. — Це ботанічна метафора того, що на Літу вони з дівчиною дарма часу не гаяли?

Лія, всміхнувшись, ствердно похитала головою.

— Якщо до вечора батько не змінить рішення, цей дім піддадуть Збиткам.

Чоловік зірвав вінок та невдоволено поглянув на доньку — вона й справді була надто юною для шлюбу, та дивилася лукавим поглядом, який у зовнішньосвітніх жінок прокидався років на десять пізніше. Чоловік спустився і, важко зітхнувши, поклав вінок доньці на голову.

— Князю, дозвольте благословити старшу квітку вильцю звити! — звернувся він до Івейла доволі приреченим голосом.

— Князь дозволяє, Боги благословляють, — відповів Івейл, посміюючись.

Дівиця низько вклонилася князю, Лії та, про всяк випадок Ріні, а тоді чкурнула у дім, звідки долинув її радісний дзвінкий голос.

Вони прибули на місце — картопляне поле. Кілька гектарів саверської картоплі. Селяни вишикувалися у п’ять рядів вздовж дороги. Інвентар виблискував в ранкових променях сонць. Ріна підморгнула Лії на прощання та стала поруч із селянином, до якого найнялася.

— Передше, коли Боги створили світ, — голос Івейла розполонювався полем, ніби підхоплений вітром, — коли створювали життя і смерть, їхні перші діти зрозуміли, що їжа є життя. Та вони не знали, як зрощувати їжу. І тоді перші діти Богів вирушили на пошуки того, хто навчив би їх тої премудрости. Вони звернулися до Празвірів, рід від яких ведуть двоєдушники. Першим, до кого вони звернулися, був Пракрук. І він відповів, що не знає, хто може навчити їх зрощувати їжу, оскільки живився падлиною, — його погляд схрестився із поглядом Ріни. Дівчина закотила очі. — Тоді вони пішли по пораду до Праоленя, та й він не зміг дати відповідь, т.ому що живився травою, яка сама собі росла під ратицями. Вони зверталися до Прариби, Пракомахи та Праведмедя, та жоден із них не зміг їм допомогти. Тоді перші діти Богів тримали раду і вирішили піти до Празмія, аби він, істота хитра і вертлива, підказав правильне рішення. Та дорогою їм перестрівся Правовк, мисливець, який живився дичиною, який також не вмів порати землю і збирати врожай. Та Правовк, від якого веде свій рід наш клан, був мудрим і тому промовив: «Духи лісу навчили мене полюванню. Отже, духи полів навчать нас порати землю і збирати врожай».

Івейл дістав меч із піхов. Він вийшов у центр поля. Селяни, як один, звернули до нього обличчя.

— Дух полів розкрив їм усі секрети. Та останній і головний був таким: «Що посієш, те й пожнеш».

Івейл розітнув руку. Кров упала на землю й одразу ж всоталася у неї, не залишивши і краплі по собі.

— Я, князь Невриди, Івейл із роду Симургів, нащадок Правовка, перший із сім’ї альфи, прошу духів полів благословення. Нехай збір врожаю пройде безпечно. Нехай урожай буде щедротним.

Ріна великих знань у галузі агрономії не мала — хіба що настанови бабуні, яка щовесни змушувала Ріну городину саджати, а щоосені збирати — та дівчині здавалося, що в день збору врожаю просити про його щедрість було вже запізно.

По тому жнива для князівського сімейства були завершені. Івейл перев’язав руку під захопливий плескіт мозолистих селянських долонь. Лія прошепотіла Ріні, що забере ту перед полуднем, і, не дозволивши тій відмовитися, поїхала услід за Івейлом, Феланом і Ксаном.

Ріна вгляділася у далечінь, де завершувалися довірені їй рядки картоплі. Вона мала викопати багато кущів. І це було чудово, тому як сплата залежала не від витраченого часу, а від результативності роботи.

* * *

— Батьку, я хотіла б долучитися до обряду сватання, — промовила Лія, спостерігаючи, як жінки в обрядових сукнях несли повні наїдків кошівки вздовж дороги.

— Звичайно, Фелан тебе супроводжуватиме.

Лія і Ксан перезирнулися. Княжна схилила голову і поглянула на батька з улесливістю, як робила щоразу, коли хотіла схилити до іншого рішення.

— Це поселення ортодоксальних звичаїв. Нежонатому субординатові краще не з’являтися серед незаміжніх дівчат. А то Фелану доведеться обрати серед них собі дружину.

Фелан прочистив горло. Княжна всміхнулася — ласкаво, та трохи насмішкувато.

— Князю, я супроводжуватиму княжну, — Ксан схилився до Івейла та промовив уже тихше. — Перевірю, чи не готується поблизу новий вівтар на честь Моранової Чаклунки.

Князь кивнув.

Вони в’їхали у ліс слідом за жінками. Минувши густі, усе ще зелені зарості, княжна і старший субординат опинилися на галявині.

Все тіло Лії почало тремтіти, як завжди бувало в таких місцях. Вона добре пам’ятала цю галявину. Добре пам’ятала, як мати з іншими жінками підіймалися на жертовник, і як їхні високі мелодійні голоси здіймали над верхів’ям дерев славу Богам. Вона пам’ятала захват, що охоплював її серце, коли Лія відчувала, що у повіві вітру Боги посилали їм своє благословення.

І пам’ятала, як голос матері востаннє розливався галявиною — за мить до того, як простугонів шофар метропольських військ, як полетіли жаркі огніти, як пельніти скували темного енарея, як кров двоєдушників спорснула на жертовник. Як мати обернулася вовком, як вхопила пащею Лію, як вони помчали крізь ліс, осяйний спалахами огнітів.

Як Темні Боги за ніч перетворилися на Темних Демонів.

Вона пам’ятала, як мати впала перед дверима князівської резиденції у Нуарі, Старій столиці. Як не мала сил повернути людську подобу. Як зі скреготом розчахнулися двері, і з резиденції повіяло холодом, який міг бути лише у домах, огорнутих жалобою. Як на порозі з’явився князь Невриди, вбраний у чорний сюртук, чорний жилет та чорну сорочку. Як він окинув Лію та матір суворим оком, як сторожко обвів поглядом порожню площу столиці, як зітхнув та розчинив двері ширше.

Він не дозволив їм увійти одразу.

— Зречися їх, — сказав князь матері.

Мати лежала перед ним уже в людській подобі. Її руки та ноги кривавіли. Шкіра була вкрита ранами й саднами, які бувають, коли бігти крізь чагарники. Вона зняла з шиї срібне «триниття» і пообіцяла князеві, що зречеться Темних Богів. Він повів носом, вчуваючи, що мати не збрехала.

На Лію князь уваги не звернув. Тож Лія нічого йому не пообіцяла.

Княжна вислизнула із сукні — невагомої й квітчастої — і залишилася лише у льняній сорочці, вишитій червоними нитками. Вона підійшла до жертовника.

Жінки в обрядових сорочках танцювали на камені. Їхні ноги були червоні, подоли сорочок просякнуті червоними плямами, які було марно відмити. Їхні очі блищали знадливим диким блиском, на розпашілих обличчях іскрили усмішки, що в сяянні сонць митями нагадували хижі вишкіри. Жінки важко дихали. Вони танцювали усе швидше і швидше. І все швидше і швидше жертовник, трава і земля під ним заливалися червоним.

— Як заповідали Темні Вершники вісім років тому, ми приносимо Темним Богам жертви, — Лія ступала до жінок. Волога потемніла трава хлюпотіла під її босими ногами. — Солодкі жертви. Нехай Мор і Морана благословлять наші землі ситою зимою.

Жінки протягнули княжні руки. Вона зійшла на жертовний камінь.

Виноград приємно лускався попід ногами. Вони танцювали, скільки вистачало сил, поки не вичавили увесь сік з ягід. А тоді танцювали ще і ще.

Ксан повернувся з лісу, тримаючи зайця за вуха. Він поклав переполохану тварину на жертовник. В очах зайця відбилася дівчина, що перекинулася вовком. Ксан відпустив тварину. Заєць, підкорюючись інстинктам, стрибнув, аби сховатися у лісових чагарниках.

Іще теплий в осінніх сонцях камінь окропився кров’ю. Вовчиця іще кілька секунд не розкривала пащі, поки маленькі сильні лапи не перестали судомно смикатися. Вона стиснула ікла сильніше, випускаючи більше крові.

З жертовного каменю стікала темна червона рідина. Вона забарвлювала траву чорним, всочувалася у пересохлу за літо землю.

Лія втягнула п’янкий запах і всміхнулася: Боги будуть задоволені. Вона втерла замащений кров’ю рот, надягла обрядову сорочку і схилила коліна перед статуями Мора і Морани. Коліна схилили і решта двоєдушників.

Ксан дістав «триниття», притис його до вуст. Лія затисла «триниття» між долонь.

— На наші землі прийшло пророцтво. І пророцтво почало справджуватися. Дайте нам, Боги, сміливості й сили побачити, як воно збудеться до кінця, — промовила Лія, заплющивши очі.

Темний енарей схилився перед статуями біля княжни, притиснувши «триниття» до грудей. Він готувався розпочати службу. Енарей звівся проти двоєдушників, окинув їх по-батьківськи привітним поглядом. Він ледь устиг розтулити уста.

— Я несу кару в ім’я Богів! — долинуло з-за дерев.

Ксан накрив галявину огоскітом. Лія застигла перед статуями, не спроможна зрушити з місця. Як і в дитинстві, її всю трусило. Ні. Їхній темний енарей іще був живим, кров двоєдушників не окропила жертовного каменю. Поки що.

— Ідіть! — Ксан здійняв Лію на ноги. — Пустіть рисака галопом манівцями.

— Я не втікатиму! — княжна запалила огніт.

— І приречете сім’ю на переслідування Орами. І не лише сім’ю, — Ксан штовхнув Лію до узлісся. Дівчина вагалася лише кілька миттєвостей, а тоді застрибнула у сідло не гірше вправного субордината і поскакала геть.

Її спину обпекло палом білого вогню — Лія не знала, був то вогонь Ксана, або ж Ори. Як і княжна, вовки й вовчиці кинулися під покров лісу за мить до того, як на галявину увірвався зітканий з білого полуміння каракал Ори.

Лібена роззирнулася. Її пройняла хвиля відрази: як сміли сквернодушники приносити Темним Демонам дари, які було необхідно приносити Роду та Живі? Вона побачила випотрошеного зайця. Його тільце гидко пахтіло під жаркими вересневими сонцями.

— Покажіться, unyi {11}, — Лібена пустила каракала риссю галявиною. — І постаньте на волю Богів.

У вогняну кішку втрапив огніт. Каракал розпався на іскри. Лібена впала. З грудей вибило дух. Довкола тіла запалали ниті, вона не могла поворухнутися. Почувся сміх. Ора загарчала. Пельніти розірвалися. Вона дістала серп. Запалав білосніжний вогонь.

— Бодай вас... — вона закусила щоку. Лаятися Орам було зась, тим паче, бажати двоєдушникам — навіть таким — аби їх з’їли абаси.

Вона вбігла в ліс, туди, звідки чула регіт. Та її зустрів лише спів стривожених птахів і тупіт ракотиць. Лібена вистрілила, та круп коня зник з іншого боку галявини. Ора вибігла до жертовника. «Для Темних Вершників», «Для Моранової Чаклунки», — було написано крейдою на камінні. Лібена довго вдивлялася у потворні морди Темних Демонів, висічені з каменів. Чим довше вона у них вглядалася, тим яскравіше паленів у її венах гнів.

Жертовник охопило полум’я. Дари горіли добре. Дим здіймався до неба, туди, звідки Боги зі співчуттям спостерігали за тим, як Лібена та її сестри блукали проклятою землею, намагаючись вичистити її від скверни. Лібену та її сестер очікувало іще багато роботи. Але вона знала, що вони не зупиняться, поки не врятують кожну загублену душу.

Ора не дочікувалася, поки згорять усі дари. Сонця уже перетнули вершину неба. У неї було обмаль часу — аби знайти Віру, повернутися до Метрополю, щоб завершити їхню місію.

* * *

Ближче до полудня робітники поспіхом зазбиралися.

— Поїхали з нами, — сказав селянин, до якого Ріна порядилася. — Квасу вип’ємо. Усе одно після полудня тут лишатися не можна.

— Ввечері поворожимо на воді, — усміхнулася дівчина, з якою Ріна працювала поруч. — А ще ввечері буде сватання, будемо всім хутором справляти. І тобі жениха знайдемо. Ти хоч паня, та моторна — така будь-якому парубку до смаку стане.

— Пропозиція дуже приваблива, та я пообіцяла, що дочекаюся подруги.

— Ну гляди, ризикова паня, — селянин розсміявся, та потім подивився на неї з підозрою. — За переробку не платитиму.

— Хто б сумнівався.

Вони потисли руки і обумовилися, що розрахунок Ріна отримає наприкінці тижня. Колеса воза зарипіли, і дівчина лишилася у полі одна. Поправивши солом’яний капелюшок, навіть крізь який відчутно припікало, вона сіла під єдиним на кілька квадратних кілометрів деревом.

Дивина. Ріна була готова присягнути, що кров Івейла всоталася у землю. Та тепер вона минула червону калюжу, що стояла на ґрунті, ніби вода на асфальті. Поза спиною пройшов мороз, хоча й було спекотно. Дівчину пройняло недобре відчуття, хоча його і можна було сплутати з тепловим ударом.

— Біжи!

Лія скакала галопом дорогою. Скакала не з того боку, у якому зникла з Івейлом. Та не це змусило Ріну піднятися на ноги і запалити огніт.

— Що за нахрін?

За Лією гналася істота, що палала, ніби впала із неба зоря. Дивитися на неї було боляче, як було боляче дивитися на будь-яке із сонць. Істота найбільше нагадувала дівчину. Її волосся — сам вогонь — струменіло до землі та зникало в пилу, що здіймали ноги, схожі на кінські. Обличчя було не розгледіти — його оповивав хрест із червоних стрічок.

Ріна жбурнула в істоту огніт. Він втрапив у руку, яка нагадувала щось середнє між крилом і лезом коси. Істота ні на мить не стишилася. Вона розсікла косою повітря — надто близько до крупа Ліїного коня.

— Біжи! — у голосі княжни лунали ноти, близькі до істеричних. — Це Полудниця.

Ріна бігла їм назустріч, і гадки не мала, ким або чим була Полудниця. Хвилювало її лише те, що істота намагалася дотягнутися спломенілою косою спини Лії.

Запалало темне полум’я. Полудниця влетіла у чорну вогняну стіну. Вона заревіла — ревотом іще більш відразливим, ніж крики нікс чи абасів. Ріна кинула огніт. Другий. Третій. Четвертий поцілив Полудниці у груди. Та схитнулася. А тоді кинулася до Ріни.

Не стрічки оповивали її обличчя. Хрест-навхрест його крила кров.

Лія злізла з коня і здійняла щит довкола них. Полудниця розсікла рисака одним помахом коси. Тварина розпалася на дві частини, ніби зламана іграшка. Спалах світла змусив Ріну відвести погляд від випалих із тіла коня нутрощів. У Полудницю полетіли, один за одним, огніти.

— Ти як цю заразу підчепила? — запитала Ріна, кинувши тварюці в лице кулю темного полуміння.

— У Мабон після полудня вони виходять на полювання. — Лія жбурнула огніт Полудниці у живіт. — Якщо духи не прийняли жертву князя. Якщо її замало, аби втамувати їхній голод.

Ріна втрапила їй у косу, якою та намагалася розсікти огоскіт. Лія вдарила Полудницю у другу руку.

Та заревіла, закинула голову, а тоді кинулася на щит. Надто швидко дівчата зрозуміли: біле полум’я не було перепоною для істоти, що сама була білим полум’ям. Полудниця просочилася крізь стіни огоскіту.

Лія штовхнула Ріну. Та звалилася по інший бік щита. Спробувала стрибнути назад, та полум’я обпекло її. У Ріні світлого вогню не було ані іскри — лише чорне. Лія огородила себе огоскітами. Полудниця розсікала косою кожен із них.

Ріна кинулася до трупа коня. У ніс вдарив запах свіжого теплого м’яса і крові. Шлунок скленило, попід горло став нуд.

Коли спина уперлася у стінку щита, Лія зрозуміла, що уникнути долі, яку підготував дух полів, не зможе. Полудниця звела над княжною вогняну косу, яка, здавалося, вбирала у себе світло двох сонць, що стояли у зеніті. Лія заплющила очі.

— Лягай!

Лія впала і накрила голову руками.

Вона почула вибух. Хвилею її відкинуло на декілька метрів. Лія розкрила очі. Ріна усе ще тримала, ніби меч, почорнілий хлист. Повіяв вітер, і хлист упав до її ніг попелом. Навколо дівчини чорніло випалене коло, із якого здіймався їдкий темний дим. Подекуди палала трава. Полудниці не було. Ріна впала на коліна і обхопила руками голову. Вона тремтіла від болю.

Лія присіла поруч і обійняла.

— Отже, рівновага світла і темряви, — промовила Ріна, спостерігаючи, як Лія похапцем ховала підвіс, що зовсім не нагадував «двоповню» — радше коло з трьома перев’язаними нитями. — Княжна у нас єретичка?

— Мама вчила молитися й Темним Богам. Тож я відвідую інколи служби темних енареїв, — вона здійняла погляд над плечем Ріни, зіниці її очей розширилися. — Не кажи татові.

Івейл мчав через поле галопом в оточенні десятка субординатів і двох десятків селян.

— І що мені за те буде?

— Буду тобі винна.

Вони потисли руки.

Івейл спішився та обійняв Лію. Він пильно глянув на Ріну. Князь простягнув їй руку, що було дуже доречно, адже ноги її все ще не тримали. Дівчина здійнялася. Івейл стиснув її руку міцніше.

— Через твої забаги згоріла половина поля. Лія ледь не загинула.

— Тату, Ріна врятувала мені життя, — княжна торкнулася його ліктя, та князь ледь не зачепив її обличчя, відмахнувшись. Він потягнув Ріну до себе. Дівчина відчула жар його дихання.

— Через тебе люди з навколишніх поселень голодуватимуть узимку.

За його спиною здіймалася завіса диму. Розкотився вигрім. Почало накрапати. Чорне полум’я розходилося вглиб поля.

— Картопля під землею, — вона скинула його руку. — Агроном-параноїк.

— Дивися! — він потягнув її за лікоть, наче засуджену до місця страти.

Він встромив меч у землю і розворушив її. Здійнялася злива. Важкі краплі падали на обпалену зморхлу картоплю, що була непридатна навіть для вжитку худобою.

— Темна сила руйнівна, — він підніс картоплину до її обличчя. — Якщо не вмієш нею користуватися, я відберу її у тебе.

* * *

Ріна тієї ночі не очікувала Корвіна: Морана співала несамовито, вдалині вчувався хтонський ревіт. Темні Вершники розпочали Великі Жнива, а Моранова Чаклунка так і не змогла вдало закінчити жнива свої, задовільнившись плодами у вигляді штрафу на суму випаленого картопляного поля.

У двері постукали. Увійшла Амелія.

— У Мабон належить обмінюватися дарами, — вона поставила на приліжковий столик велику тарілку з випічкою та ягіддям. — Ви подарували нам захист. Ми хочемо почастувати вас солодощами.

Ріна Амелію обійняла, майже не остерігаючись лиску її гострих зубів.

— Не прийми за зухвалість, — дівчина обдарувала усмішкою уже серйозне обличчя альви. — Але, якщо у Мабон належить шанувати пітьму так само, як і світло, то я б хотіла зробити підношення Темним Вершникам. Серед запасів маєтку ж знайдеться слоїк меду?

Добродушна та небезпечна усмішка альви оголила гострі зуби. За чверть години на підвіконні кімнати колишньої панни Ріни стояв слоїк меду.

Коли Ріна прокинулася, слоїка не було. Зате лежав конверт, залитий сургучем із зображенням двох круків, адресований князю Івейлу із роду Симургів від князя Корвіна із роду Каганів. І чорне перо — таке ж, яке він залишив їй у Лавариску.

* * *

Івейл розпрямив зім’ятого листа брата, адресованого князю Кабірії, і наказ Натаїра стратити сатарханця Драйка Коаксока перш ніж вкласти у конверт, де уже було акуратно складено учетверо довге прохання про те, аби Правитель виявив розуміння і милість до вірного підданого Івейла із роду Симургів, і розпочав процес Верховного судового засідання по обвинуваченню Натаїра із роду Халів в організації бунтів на території Невриди.

Тієї миті, коли князь запечатав конверт, у кабінет увійшла Ріна з купою кореспонденції. Ледь двері розчинилися, кабінет сповнився трунком рододендрона, яким було заставлено увесь хол.

Івейл перебрав конверти і, побачивши листа від Корвіна, на мить прикрив повіки.

— Передай княжні Лукреції, аби зауважила, що кавалер, який надсилає отруйні квіти, або дурний, або злосливий. В обох випадках я хотів би, аби вона увірвала із ним спілкування.

Ріна зробила кніксен і зачинила за собою двері. Нічого подібного дівчина княжні не передала, зміркувавши, що, як у Лії кавалера не було, то і за порушення її мовчанка теж не зійде.

Камін у кабінеті спалахнув, та князь так і не викинув конверт. Поглянувши на «Іліаду», що лежала на столі, Івейл усе ж витяг листа.

Івейлові із роду Симургів, князю Невриди і т. ін. У Мабон належить обмінюватися дарами.

Поспішаю повідомити, що Савер зібрав доволі щедрий врожай, і

тому має надмірні десять тонн картоплі, які готовий виміняти на Ріну Безрідну.

Маю сподівання, пропозиція не викличе гніву князя, позаяк саме

князь прирівняв колишню панну Ріну до служниці, а будь-яка служниця, згідно законів Підмісячної імперії, може бути зліцитована представниками вищого стану.

Із найглибшою повагою — князь Саверу,

Корвін із роду Каганів і т. ін.

P.S. Завбачливо вирішив не згадувати у листі, що Мабон —

також час сватання, та не можу відмовити собі у тому, аби все ж уточнити, що за наслідну княгиню Ралфіну я готовий запропонувати утричі більше, ніж тобі запропонував Лінкс. І, безперечно, десять тонн картоплі на додачу.

Р.Р.S. Якщо усі перераховані пропозиції князь вважатиме надто

мізерними, то кваплюся повідомити, що готовий виставити на противагу іще одну пропозицію. Князь Корвін готовий свідчити у

Метрополі проти князя Натаїра у розслідуванні щодо загибелі наслідного князя Севастіана, мир його прахові.

Івейл протягнув Пекові листа. Дух пожував його і виплюнув у полум’я каміна.

У дворі почулося метушіння.

— На коліна! — наказав субординат.

Івейл протиснувся крізь букети рододендрона та спинився на сходах маєтку.

Служка, брауні, заливалася посеред газону, хапаючи субордината за чоботи. Воїн, не звертаючи на неї уваги, тримав лакея, альва, за комір, готуючись відрядити кілька стусанів. Івейл зітхнув. Заклавши руки за спину, він не поспішаючи спустився.

Субординат притиснув лакея до землі ногою і дістав меча. Служка кинулася попід лезо, розкинувши руки.

— Помилуйте, благаю!

З вікон та дверей виринули лиця альвів та брауні. Івейл почув несміливий шепіт.

— Лакей і служниця порушили пункт другий, підпункт перший контракту, укладеного із князем Невриди. Я застукав їх в альтанці, — субординат відштовхнув служку і схопив лакея за потилицю, притискаючи голову до землі. — До виконання покарання готовий.

Івейл спинився. Він поглянув на слуг поглядом радше втомленим, аніж зацікавленим.

— Пане, змилуйтеся, — брауні кинулася йому у ноги і розцілувала черевики. — Ми кохаємо одне одного. Більше за життя кохаємо.

Субординат відтягнув її та жбурнув поруч із лакеєм.

— Та невже, більше за життя? — мовив Івейл, спостерігаючи за тим, як слуги узялися за руки. — Навіть якщо кара — страта?

— Не маєте права! — вигукнув лакей і спробував вивернутися із рук субордината, ніби слизька рибина, що опинилася на суходолі.

Воїн притис його коліном до землі.

— Ми уклали угоду з колишньою панною Ріною, згідно з якою вона має прийняти кару замість будь-кого з нас.

Ріна збігла сходами. Зачепивши плече Івейла, вона підняла з землі Іду, а тоді і її коханого. Вона підштовхнула їх у спини, і ті безшумно, і навіть майже непомітно прослизнули під покров ґанку, де на вухо кожного впала важка рука Амелії.

— Не можна зловживати довірою колишньої панни, — прошипіла вона. Іда знову розридалася. Лакей байдуже знизав плечима.

— Це як розуміти? — запитав Івейл.

— Так, що рабство — відстій, а «Лицарі праці» — рулять, — Ріна переклала букет рожевих квітів в іншу руку і дістала з кишені фартуха зім’ятий аркуш. Вона розгорнула його так, аби було добре видно. — Ми, робітники Вовчого маєтку, урадили, і заявляємо, що створюємо профспілку слуг. Віднині ми вимагаємо виконання господарями обов’язків, що забезпечать нам належні умови праці, а саме: робочий день має тривати не більше восьми годин на добу. Робочий тиждень має тривати не більше шести днів. Кожен слуга Вовчого маєтку повинен отримувати жалування, рівне чверті жалування субордината. По закінченню п’ятирічного терміну служби слуга має право викупити свою свободу і надалі розпоряджатися нею на свій розсуд. Кожен слуга маєтку повинен отримати ім’я. Господар не має права втручатися в особисте життя, а саме...

— Припини блазнювати, — Івейл спробував забрати у Ріни аркуш, та вона вручила йому букет і відійшла на кілька кроків.

— Окрім того, припинити прасувати газети, бо князь усе одно їх мне. І останнє, — Ріна усміхнулася Івейлові широкою жорстокою усмішкою. — Віднині будь-яке покарання, яке господар вважатиме за необхідне застосувати внаслідок порушення правил останнього укладеного контракту зі слугами, перекладається на Ріну Безрідну, народжену під іменем Ралфіни із роду Симургів. Це положення чинне до кінця днів, які відвела Морана Ріні Безрідній, або ж до анулювання згаданого контракту.

Вона театрально вклонилася. Івейл дивився на рододендрони, що пахтіли, ніби солодкий трунок.

Ґанком спобігли Фелан та Лія. Вони застигли посеред двору, спостерігаючи за тим, як Ріна обережно складає аркуш і ховає в ліфі сукні. Її оточили субординати та слуги. Над двором закружляв крук.

— Покарати Ріну Безрідну замість альва і брауні.

— Дозволите виконувати? — запитав субординат, виймаючи батіг.

— Субординате, відставити! — Фелан кинувся через двір. Похапцем він осмикнув рукав мундира, під яким нестерпно горіли червона, біла та чорна ниті. Він став між Ріною та Івейлом. — Пане, я цього не дозволю.

Івейл здійняв брови. Старший субординат Йохевед не відвів погляду, навіть опісля того, як князь подивився йому просто в очі. Навпаки — він розпростав плечі, хоча погляд князя і був важким. Його рішучість здавалася б непохитною — якби він знову не осмикнув рукав мундира, скрадаючи мітку клятви, яку дав Севастіану. Івейл підтиснув губи, спостерігаючи за його порухом.

— Старший субординате Йохеведе, — він склав руки за спиною. На голові князя запалала корона. Він наблизився до нього, заглядаючи у вперті сірі очі. — Ви перекоряєте наказ князя? Наказ голови клану? Наказ альфи?

Почувся шепіт. Івейл окинув оком субординатів, які зібралися. Він зробив іще крок до Фелана. Старший субординат похитнувся, наче на його плечі упав важкий камінь. Він опустив очі. М’язи його тіла дрижали, ніби їх скували, хоча Івейл не оплітав Фелана пельнітами. Старший субординат зробив глибокий вдих — тремтливий та уривчастий — і знову поглянув на князя.

— Я не дозволю їй нашкодити, — йому було складно вичавлювати слова, наче навколо шиї огорнулися мотузки, наче на нього накинули повідець.

— Тату, — Лія узяла Івейла попід лікоть, та князь вирвав руку із її тонких чіпких пальців.

— Ти сам це зробиш, — сказав Івейл Феланові, здійнявши підборіддя. — Ти відбатожиш її руки.

Він зробив іще крок до Фелана. Ноги старшого субордината підігнулися, наче камінь на його плечах став нестерпно важким. Він упав на коліна, глибоко і часто дихав, ніби повітря довкола маєтку зникало. Фелан і справді задихався. Повідець довкола його шиї стягнувся сильніше. Він не міг промовити слів відмови.

Лія задкувала. Вона підібрала спідниці й кинулася до оранжереї.

— Лукреціє, стій! — узвав її Івейл, і княжна завмерла. — Я забороняю використовувати знеболювальні зілля. Ріна відчуватиме кожен удар, — він обернувся до Фелана. — А ти битимеш у повну силу.

— Ні, — прохрипів Фелан.

Івейл зробив іще крок, і старший субординат супроти волі схилив голову. Йому здавалося, хребці шиї ось-ось тріснуть.

— Ти забув, до кого звертаєшся, — прогарчав Івейл. Він стиснув щелепу Фелана і звів його голову. — Ця рука годувала тебе. Ця рука підписала наказ про твоє призначення на посаду. Цією рукою я закривав очі та вуха, прикидаючись, ніби не помічаю, як ти ночами пробираєшся у покої мого сина, — він відшпурнув Фелана. Обличчя Івейла протяла відраза. — Ти — усього лишень слуга мого сина. Його домашній улюбленець, якого господар пустив у постіль.

Лія закрила уста руками. Ріна часто заморгала, бо очі нестерпно пекло. Фелан був високим, плечистим воїном, та тепер стояв перед Івейлом на колінах, стиснувшись, ніби був маленьким щеням. Його плечі дрижали, і він більше не міг їх розпростати.

— І у тобі більше немає потреби, — виплюнув Івейл.

— Тату, ти не можеш вигнати Фелана, — Лія стала поміж ними. Вона озирнулася на інших субординатів та стишила голос. — Севастіан любив його більше за будь-кого. Ти не можеш покарати його за це.

— Мені й не доведеться, — обличчя Івейла стало кам’яним, він не зводив з Фелана очей. — Ти сам знаєш, що зроблять субординати, коли дізнаються, якою є твоя істина природа.

— Будь ласка, тату, ні, — Лія схопила князя за руки, та Івейл перевів холодний, ніби пекельна крига, погляд на неї. Лія розпросталася, ніби була лялькою, а тоді, ніби ляльку зламали, впала на коліна.

Івейл поглянув на Ріну. Та вона на коліна не стала. Десь у глибині її нутра ніби виріс камінь. Її тіло стало важким, здавалося, ноги не могли втримати його ваги. Та дівчина лишень розпрямила плечі й звела підборіддя. Якщо Івейл сподівався використати проти неї субординацію, як зробив те з Феланом і Лією, то він прорахувався. Князь Невриди був альфою зграї, та Ріна не вважала вовків своєю зграєю. Усередині неї розполонилося темне полуміння. Чорний дим розгортався довкола Ріни. Івейл подав субординатам знак. Дівчину скували пельнітами. Вони поставили її на коліна і витягнули руки уперед. Один із них підніс Івейлові батіг.

Князь Невриди окинув оком трьох дітлахів, що стояли перед ним на колінах. З виразу обличчя не було зрозуміло, що Івейл відчував у той момент. І чи відчував щось узагалі. Можливо, було правильним враження Лії, і він уже почував провину, проте не міг того визнати через вроджену впертість. Можливо, мав рацію Фелан, який дійшов висновку, що щось відчувати Івейл міг лише до тих, хто був покірним та корисним. А, можливо, правда була на боці Ріни: Івейл просто був жахливою людиною, і тому не було жодних виправдань.

— Візьми його, — наказав Івейл Феланові.

Субординат простягнув батога. Великий чорний птах спікірував на нього, націлившись міцними кручими кігтями на оголовок. У Шу полетів огніт. Птах змахнув крилами, вивернувшись в останню мить. Він прокричав, і у тому крикові вчувався гнів. Івейл запалив другий огніт. Шу здійнявся понад тополями та зник у їхньому густому вітті.

Фелан стиснув пальцями тканину брюк. Кісточки на руках побіліли. З його вуст зірвався стогін.

— Візьми!

Фелан витягнув тремтячу руку і стиснув батіг.

— Покарай її, — наказав Івейл, спостерігаючи за тим, як, супроти волі, Фелан підводиться, як розмотує канат, як здіймає очі до неба, ніби там було щось, що могло дарувати йому волю від альфи. — Десять ударів. Бий у повну силу.

Івейл жбурнув рододендрони та пішов до маєтку, більше не озираючись.

Фелан стиснув правий зап’ясток, намагаючись завадити собі зробити замах. Його щоками струменіли сльози. Не сльози жалості — сльози злості. Він вглядався у кінці червоної, білої і чорної нитей, що виглядали з-під манжета.

— Ріно, тобі потрібно піти з Темними Вершниками. Негайно, — мовила Лія.

— Ні. Я піду звідси лише вільною людиною, — відмовила Ріна, спостерігаючи за тим, як Шу сів на найближчу тополю і, майже нервово, склав крила за спиною. У голосі дівчини плескотала упертість.

Фелан звів на Ріну погляд. Дівчина йому усміхнулася, хоча тремтіла від страху. Старший субординат задумався: як почувався Севастіан, здіймаючи батіг над спиною своєї сестри. Ребра стиснуло, груди огорнуло жаром. Та рука, попри те, стиснула батіг сильніше.

— Я впораюся, — Ріна йому кивнула.

— Прости, — сказав Фелан, коли зрозумів, що субординація перемогла, і що він замахується батогом.

— Все буде добре.

Івейл замкнувся у кабінеті і не полишав його ні коли просвистів батіг, ні коли крики Ріни розполошили птахів на деревах, ні коли вгору сходами здійнялися квапливі кроки Фелана, що, певне, ніс її у кімнату, ні коли вниз сходами пурхала Лія із ліками у руках.

* * *

Ночі опісля Мабону разюче швидко стали зимними. Дахівка вже не була теплою. Ріна накинула курту Корвіна — не задля того, аби відчути його запах, а лише тому, що розшитий срібними нитками сердак, гідний наслідної княгині, лишився у старих покоях. Вона викурила цигарку.

Було складно стверджувати, що заледве минула двоповня. Один місяць здавався примарним відтиском пальця Рода, або того, хто насправді створив світ і небо над ним.

Ріна почула скрегіт брами у кінці тополиної алеї. Вчувся квапливий тупіт: слуги несли з десяток важких мішків. Наприкінці алеї вони передали їх трьом чоловікам і, як здалося Ріні, один із чоловіків передав альвові-лакею мішечок, який підозріло привабливо дзеленчав. Слуги задрібцювали до маєтку. Чоловіки ж скинули мішки навпроти брами та чимось полили. Спалахнуло полум’я. Мішки зайнялися високим гарячим багаттям. До Ріни донісся сміх чоловіків. Прогримів насторожений субординатський оклик. Запалали огніти. У їхніх вилисках Ріна упізнала чорне рам’я Темних Вершників. Вони осідлали коней та зникли у Вовчому лісі. Субординати спинилися біля ватри. До них підбігли воїни із цеберками у руках. Багаття вони загасили.

— Що там? — долинув голос одного із субординатів.

— Батоги, — відповів другий, зазирнувши у мішок, який іще не понівечило полум’я.

— Тут написано, — третій зняв з воріт листа. — Що князь Корвін вітає князя Івейла із Мабоном.

— Найприємніше те, що мені за цю витівку нічого не буде, — прошепотів Корвін Ріні на вухо.

Унизу почувся роздратований голос Івейла.

— Скільки батогів він знищив?

— Усі, що були на території маєтку, — відповів йому субординат. — Накажете передати князеві Корвінові вимогу про відшкодування?

— Так зараз час Збитків, — відгукнувся інший субординат. — Збитки у Мабонів тиждень не відшкодовуються.

Князь Невриди потер перенісся, а тоді, зім’явши листа, пішов у маєток.

Дівчина посміхнулася, а тоді прошипіла: вона необережно сперлася на руки, і долоні обдало пекельним полум’ям. Корвін змінився на обличчі, він стис губи, ніби стримував себе у тому, аби доєднатися до субординатів, що збирали рештки батогів із грубою лайкою.

— Моранова Чаклунка зробила Вершникам неоціненну послугу, убивши Полудницю. Темні Вершники зберегли свої ресурси та зосередили їх на Жнивах. Затим Вершники готові віддячити Морановій Чаклунці — сріблом. І тоді вона матиме змогу полишити Вовчий маєток, — Корвін оглядав її руки, на яких, попри зусилля Лії, усе ще лишалися сліди від ударів.

— Я маю розібратися із ним сама, — відповіла Ріна, прибираючи руки. — Просто змінимо тему.

Князь Саверу окинув оком курту, в яку загорнулася Ріна, та закусив губу, ніби подумав про щось приємне, а тоді поклав підборіддя їй на плече.

— Ти ж страшенно сумувала за мною — майже так само сильно, як я сумував за тобою, — протягнув він ствердно.

Ріну тлумило дивне відчуття. Вона зрозуміла, що й справді сумувала за ним, та більшу частину життя не пам’ятала про те.

Вона поклала руку йому на чоло.

— Дивно, лихоманка ніби минула.

— А ти все так само знадлива.

— Як солодко пташка співає, — Ріна театрально зітхнула.

— Справжнісіньку правду, — провадив Корвін. — Є дві непохитні речі, які ти маєш про мене знати: я люблю мед і завжди говорю тобі правду. Та є ще й третя.

Він потягнув її за руку. Повільно, ніби давав їй можливість тому завадити. Перешкоджати тому, аби князь її поцілував, дівчина не збиралася.

Другий поцілунок був незгіршим від першого. Був навіть кращим, оскільки його ніхто не увірвав. А тому губи Корвіна плинули до підборіддя, тоді — до шиї, а опісля — знову до губ. Відчувати його руки на стані, на спині, навіть крізь одяг, було приємно. Було приємно чути тихий віддих — просто у вуста — коли вона заривалася пальцями у його волосся. Було приємно відчувати, як у тілі пробуджувалося жадання. Приємно було відчувати, що воно було взаємним.

Давно минула північ. Батоги, нарешті, віднесли у схованку, на думку вовків, достатньо надійну, аби круки не завдали більших Збитків. Маєток відійшов до сну. Ріна і Корвін у приємній тиші випалили по третій цигарці. Пальці заціпеніли від холоду. Корвін розгорнув поли курти. Вона прихилилася спиною до нього.

— Гадаєш, він замовить нові батоги? — запитала Ріна.

— Тоді доведеться спалити ще й їх, — він стенув плечима. — Щоправда, у листі я натякнув, що наступного разу спалю їх разом зі складом, у якому вони зберігаються.

— Тоді він оштрафує мене на таку суму, що працювати у Вовчому маєтку мені доведеться вічність і по тому, — вона всміхнулася.

— Що ж, як доведеться чекати вічність і по тому, чекатиму.

Ріна ущипнула його. Корвін розсміявся. Він поцілував її у скроню. А тоді його губи майнули до шиї. Скоро Ріна забула про те, як боліли її долоні, забула й про величезний штраф, що певне, очікував її після того, як Івейл порахує, скільки батогів Корвін спалив через неї. Вона схильна була вважати, що тиждень, загалом, видався непоганим.

* * *

В Івейла видався кепський тиждень.

Каліпіда зажадала нечувані гроші за пшоно, яким князь планував годувати підданих замість спаленої картоплі. Коли Івейл нагадав князеві Мередідду, що вони ледь не стали сватами, той, замість зробити знижку, збільшив ціну вдвічі — мотивуючи тим, що Каліпіда зазнала збитків, так і не отримавши весільне віно. Нехай селяни і не голодуватимуть узимку, та казна Невриди небезпечно спорожніла.

Лія знову відмовилася накривати Івейлові чай, і тепер князь був змушений пити той, який йому готувала Ріна (а готувала вона його або надто гірким, або надто солодким, або надто холодним, або надто гарячим). Фелан поводився сумирно, але дивився на Івейла вовком. І навіть слуги маєтку, якщо князь їх і помічав, здавалося, теж гляділи на нього осудливо. Учора, коли князь пройшовся до дуба, аби побути наодинці з думками та вшанувати пам’ять про сина, всохла гілка упала йому на голову — князю здалося, що теж — осудливо. Корвін зіпсував майже усі батоги у маєтку. І, за традицією Мабона, Івейл не міг притягнути його до відповідальності. Коли він сам був у віці Корвіна, ледь не спалив маєток тестя, бо той був упевнений, що донька з Івейлом щаслива не буде. Зрештою тесть мав рацію. Батьки доньок рідко коли помиляються.

Івейл роздумував, чи ставити йому підпис під замовленням на партію нових батогів, коли Ксан передав йому лист з Метрополя. Правитель сповіщав, що усієї його милості не вистачало, аби визнати докази Івейла достатніми, щоб відкрити провадження проти Натаїра. Але Правитель має ласку приділити свій дорогоцінний час, аби вислухати покази свідків, зокрема намісника Клавдія із роду Симургів та генерала Даннаміса із роду Каганів. Усі вони мають прибути до замку не пізніше ніж за п’ять днів, і серед них має бути єдинодушниця, тому що князь Натаїр із роду Халів щойно звернувся до Правителя із зустрічним позовом, у якому вимагає повернути його наречену до Кабірії.

Івейл ударив кулаками по столу. Деревина тріснула. Документи та чашка чаю впали на підлогу. Він важко дихав, вовчі кігті повільно перетворювалися на людські нігті. Ікла зникли під губою. Хутро зійшло з обличчя. Він поглянув у вікно: двоповня заледве спала. Можна було й ризикнути.

Ріна вичищала десятий камін на другому поверсі, коли над нею зачорніла тінь. Дівчина не оберталася, лише спостерігала за тим, як поруч з однією тінню застигли іще десять.

— Зведися. Лія підготує для тебе обрядовий одяг.

Вона відчула, як на плече лягла важка долоня Івейла. Повітря сповнилося пахом гнилого дерева. Вона поглянула на руку князя: та була обпечена.

— Зараз не двоповня, — пальці Ріни оповило чорне полум’я.

— У нас немає вибору.

Перш ніж вона жбурнула в Івейла огніт, у скроню поцілили точним важким ударом. Ріна упала. Перед очима мерк попіл у каміні.

* * *

Її зв’язали пельнітами. Трьома, бо один вона розірвала і обпекла обличчя молодшого субордината.

Привели на узлісок Вовчого лісу у строю субординатів — не тому, що вона мала відчувати захист клану, а тому, що не мала втекти. Біля Лісового будинку не було нікого, окрім Лії. Вона піднесла до губ Ріни чашу.

— Я додала багато вовчої м’яти і кипрію. Можливо, ти просто заснеш і нічого не відчуєш, — сказала вона, уникаючи поглянути Ріні в очі. — Якщо формула настоянки спрацює.

Лія не відповіла і відійшла до багаття, що було жіночим. Вона звела погляд до місяців і завела обрядову пісню. Її тремтливий голос понуро розлунював над лісом.

Багаття спалахували одне за одним, кидаючи іскри у небо. Їх розпалили більше, ніж у ніч ініціації неофітів. Вовки усе ще вважали, що світло відлякає пітьму, яка плескалася у крові Ріни. Та, дівчина відчувала це ясно, вони помилялися. Як помилялися у той день, коли Малином пронеслися Темні Вершники — світло не мало жодного значення. У тілах Вершників темна сила розгорялася так само несамовито, як тепер розгорялася у тілі Ріни. Вона підживлювалася не темним беззоряним небом, не згаслими свічками чи зотлілими ватрами. Вона живилася люттю, ніби олією. Лють перетворювала кров на вогонь.

Субординати підштовхнули дівчину до лісу. Вона не зрушила з місця. Івейл махнув, і зо два десятки огнітів запалали у руках воїнів. Ріна криво всміхнулася та повернулася до них обличчям. Страх вона поховала під уламками Лавариску.

— Нумо, Івейле, розірви свою наслідку княгиню на дрібні шматки.

— Іди до лісу! — його голос розітнувся, ніби погрім. Ріна відчула, як поза шиєю стало дибки волосся. Темний вогонь всередині неї спломенів дужче. Вона вчула, як зашипіли пельніти на її шкірі.

Івейл підійшов та стиснув плечі.

— Вони дізнаються, рано чи пізно. І уб’ють тебе, а потім — усіх нас. Тож вчини як належить дорослому двоєдушнику, — на його лобі здулася вена. Вона нагадувала розколоту березу.

Багаття на мить згасли, а тоді розпалилися з новою силою.

Кути губ Ріни ледь затремтіли.

— Добре, — вона повільно кивнула, й Івейл її відпустив. — Та перш ніж я увійду в темний-темний ліс, звідки, можливо, не повернуся живою, дай мені чесну відповідь. Ти ж не збирався давати мені волю, чи не так?

Вогонь багать знову згас і знову розгорівся.

Івейл зітхнув.

— Не збирався.

Він був готовий поклястися Богам, і Світлим, і Темним, що, перш ніж його донька здушено розсміялася, її очі, такі ж кобальтові, як у жінки, яку Івейл колись кохав, заблищали від сліз. Та Ріна не плакала. Тому що пам’ятала настанову, яку чула у дитинстві — вони з Корвіном чули — від Івейла. Не показувати сліз ворогам.

І тоді багаття, одне за одним, згасли. Місяці затягли хмари. Здійнявся вітер, північний, крижаний, ніби подих із Морової Брами, Почулося іржання коней.

Три Темних Вершники мчали до них, оповиті чорним полум’ям. Субординати вишикувалися, вкриваючи князя та його доньок. Спалахнув огоскіт. Запалали огніти.

— Віддайте Моранову Чаклунку, — крикнув один із Вершників. Він пустив коня риссю довкола щита.

— Захищати наслідку княгиню, — наказав Івейл, і частина субординатів, що вкривали Лію, перейшли до Ріни.

Темний Вершник гмикнув і спинився навпроти.

— Князю, — звернувся він голосом не молодим і не старечим. — Клянуся, що подбаю про неї. Дозволь їй піти.

— Готуйсь! — наказав Івейл. Субординати звели руки.

— Інакше ми спалимо маєток, — Вершник поглянув у бік будинку, куди галопував на примарному чорному рисакові Другий із них.

— Я піду з ними, — Ріна спробувала розірвати пельніти, та лише отримала нові порізи на шкірі.

— Через мій труп, — Івейл заступив її від Вершника.

Перший із Темних Вершників знову гмикнув, ніби слова князя його розвеселили. І тоді він дістав зітканий з чорного вогню меч. Йому вистачило трьох помахів, аби пробити в огоскіті пройму. Він ступив під його покрив.

— Вогонь! — прокричав Івейл, накриваючи себе і Ріну другим щитом.

— Ні! — крикнула вона.

Чорний вогонь розірвав її пельніти. Ріна кинулася вперед, ледь не потрапивши під огніт. Фелан висмикнув її з-попід вогню. Вона спробувала вирватися. Воїн скрутив руки їй за спиною.

— Відпусти, якщо хочеш, аби він свідчив, — прошипіла вона.

Фелан здивовано видихнув. Спалахнуло темне полум’я. Старший субординат позадкував.

— Відбій! — скомандував Фелан.

Старший субординат її відпустив. Ріна вирвалася з-під огоскіта Івейла. Вершник простягнув їй руку і допоміг злізти на рисака.

— Ти що робиш? — Івейл вчепився у горловину мундира старшого субордината.

— Виконую обіцянку, яку дав Севастіанові.

— Ти опричинився, — князь навідліг ударив Фелана в обличчя. Той не зворухнувся.

— Метрополь прийде за Ріною. Неважливо, чи у її крові гратиме світла, чи темна сила. Якщо вона не піде з Вершниками, ніхто, врешті, її не захистить.

Темний Вершник розвернув коня і неспішно полишив покрив огоскіта. Усі троє, і Ріна із ними, стали на узліссі Вовчого лісу.

— Князю, — крикнув Івейлові Перший із Вершників. — Попрощаєшся із донькою, або ти знову надто зайнятий?

Івейл відштовхнув Фелана. Він відштовхував кожного субордината, що траплявся на шляху. Князь Невриди вийняв меч та покинув огоскіт. З кожним його кроком, одне за одним, знову розпалювалися багаття.

Темний Вершник прошепотів щось Ріні, передав їй повід і спішився. Меч він сховав, і дочікувався князя з підозрілою смиренністю.

Івейл заніс меч, цілячись для удару, що мав знести Вершникові голову. Палахнув темний вогонь. Меч зі скреготом відлетів. Івейл пустив огніт, другий. Тоді — третій, четвертий і навіть п’ятий. І кожен із шипінням розпадався на мілке іскриння, варто було торкнутися чорного огоскіту. Шкіра змокла. З-під корони струменів піт.

— Я гадав, епоха, як зірка, має спалахнути яскравіше, перш ніж згаснути навіки. Я помилявся.

Наостанок Перший із Темних Вершників вклонився Івейлові з граційністю придворного.

* * *

Вершники, уперше вчотирьох, попрямували на північ від Вовчого маєтку. Пітьма огортала їхні обличчя від очей тих, хто страждав від допитливості або безсоння.

Ті, хто бачив Вершників — чи то діти, чи то старі — подумки молилися Мору і Морані, прохаючи про милість і захист. Тому що місяці уже збагряніли від вовчого виття. Тому що вони бачили, як повстали тіні, і як на чолі їхньому мчали Темні Вершники. І це значило одне: пророцтво справджувалося. І скоро Верховна Правителька в сльозах зійде на престол. І Верховний Меланхоліт, перший за двадцять віків, зійде слідом. І стане у небі один місяць. І прийде нова епоха, у яку не відрізнити, де світло, а де пітьма.

Ледь Ріна і круки перетнули кордон Невриди і Саверу, Вершники стишили ходу.

Ніби звіяні вітром, з них зійшли темні шати. Той із Каганів, що видавався наймолодшим, закричав, сполохавши нічних птахів.

— Давно я так не розважався, — він усміхнувся широко, і, театрально змахнувши з чола кучеряве чорне волосся, мовив наспівом: — Із рук додолу кидайте дорогу зброю, і слухайте, що скаже в гніві Темний Вершник — інакше ждуть вас неприємності страшні, — він підвів рисака ближче до Корвінового коня і підморгнув Ріні. — Вольтер, поет із Зовнішнього світу.

— По-перше, зброя кривава, І не неприємності, а тортури{12}. А, по-друге, не Вольтер, а Шекспір, — вона підморгнула крукові у відповідь.

— Я знаю, «Отелло», — він окинув її оком. Ріна вдивлялась у його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи то крук так жартував. Він її пильний погляд розцінив інакше. — Красунчик, так? Як хочеш пересісти до мене у сідло, то так і скажи.

— Із задоволенням. Тільки якщо пересядеш на коня свого друга, — вона кивнула у бік крука, що здавався найстаршим із них трьох.

— Нізащо, — відмовив той, перехопивши повід єдиною рукою. Голос його був низьким та глибоким, проте у ньому вчувалося лукавство. — Бо іще один віршик, і я його скручу.

— Цей бездарний декламатор — Пал. Наш середущий, — сказав Корвін із насміхом, та незлобливим. — А той з нас, що видається тобі найсерйознішим, наш молодший брат Дан.

Назвати Дана молодшим язик не повертався. Їхав він із гідністю ледь не більшою, із якою у сідлі трималися князі. Дивився перед собою так, наче обдумував справи більш серйозні, аніж порятунок панянки з біди. Та враження те зникло, коли Дан кивнув дівчині, і з-під густої бороди сяйнула, ніби фамільний підпис Каганів, кривувата усмішка.

— Тепер, коли ми роззнайомилися, — Пал пограв бровами, — чи не хочеш змінити коня?

Удалині, там, де на виднокраї мрячили високі чорні гори, що так і звалися — Чорними, злетіла зграя круків. Вершники спинилися. Корвін насупився, повівши за ними очима. Жестом він закликав усіх мовчати, вслухаючись у пташиний крик.

Корвін зітхнув, як здалося Ріні, приречено.

Тієї миті над ними розійшлося сутужне вовче виття. Ріна упізнала його — клич тривоги. У грудях стало повітря. На плече Корвінові сів Шу і прокричав. Князь спохмурнів.

— Пересядь на коня Пала.

— І не подумаю. Вези мене назад у Вовчий маєток.

— Пале, — шпарко мовив він. Таким тоном наказували. — Запровадь Ріну у Гніздо. Дане, ти рушаєш зі мною.

Ріну зв’язали пельнітами. Чорними, які було годі розірвати. Пал, ніби кошеня, однією рукою пересадив дівчину у своє сідло. Він присунув її до себе. Якби то був жест хтивий, він би не розізлив Ріну так сильно. Та це був жест військового, що отримав наказ і мав намір його виконати.

— Вони можуть їх убити.

— Можуть, — погодився Корвін. — Та твоя смерть до моїх планів не входить. Я, на відміну від тебе, про нашу угоду не забуваю.

Ріна борсалася у сідлі, і ніби випадково поцілила Палові ліктем під дих. Він лише гмикнув. Пельніти обгорнулися довкола стану міцніше.

Корвін та Дан звернули коней і скоро зникли з поля зору. Пал же пустив рисака галопом у протилежному напрямку. Ріна запідозрила, що квапився крук тому, що хотів якнайшвидше здихатися її та попрямувати за братами, як і належало Другому Вершникові.

— Корвін знає, що робить, — відповів він на одне зі злих зітхань Ріни.

— Він просто хоче, щоб усі так думали.

— Та раніше це завжди спрацьовувало. Чому не має спрацювати тепер?

Ріна не відповіла. Її не полишала тривога. І тепер вона посильнішала. Тому що, варто було те визнати, доля Симургів її усе ще займала, а доля Корвіна — займала віднедавна.

Вони мчали повз Ліс Забуття. Ріна навіть не вдивлялася у немертві і неживі дерева. Їй було байдуже, чи слідкували за нею з туману голодні очі Духів.

Шу пролетів перед їхніми обличчями й закричав. Пал різко спинився. Птах крижляв над ними. Він кричав знову і знову. Ріна кручої мови не знала, та відчувала: нічого хорошого Шу їм не розповідав. Пал, насупившись, слухав. Слухав він довго. Очевидно, розуміючи мову птахів не надто краще від Ріни.

— Що? — не витримала вона.

— Їх заарештовано. І Симургів, і братів.

— Розвертай коня. Чого стовбичиш? Потрібно щось зробити!

— Спочатку тебе сховати потрібно, а тоді вже щось робити.

— А ти знаєш, що треба робити? Корвін знає? Іще скажи, що він планував потрапити під варту.

Пал зітхнув.

— Поїду до Метрополя, на місці зорієнтуюся.

Ріна теж зітхнула. Цей план її не вдовольняв. Шу кричав і кричав, якщо круки і могли охрипнути, то Шу, певне, уже захрип.

— Привези їм мій скривавлений одяг. Скажи, що знайшов у Лісі Забуття. Якщо мене вважатимуть мертвою, можливо, це допоможе Івейлові та Корвінові уникнути покарання.

Довгий час Пал не відповідав. Ідея йому не надто подобалася.

— Погоджуйся. Така чудесна можливість побачити мене оголеною.

Пал, зміркувавши, що запасний план усе ж мати було потрібно, спішився. Він протягнув Ріні плащ. Вона майнула за стовбур дерева. Пал чемно відвернувся. Однак за кілька хвилин він запідозрив, що його вихованість була нічим іншим, як дурістю. Він покликав її. Та Ріна не відповіла, бо увійшла у Ліс Забуття.

Розділ 17

ЗНОВУ МЕТРОПОЛЬ

Перші краплі крові, що забарвили чорно-білу підлогу тронної зали, належали Івейлові. Приміщення заполонив запах пропаленої аконітом вовчої шкури. Запах дужчав, поки до нього домішався металевий аромат свіжої крові. Але і тоді князь Івейл із роду Симургів не відповів на запитання, де була Ріна Безрідна.

Очі старшого субордината Фелана Йохеведа були ніби неживі, і такими вони залишалися, навіть коли хрускіт його кісток змусив здригнутися найстійкіших свідків допиту. Він на це запитання також не відповів.

Останньою перед Правителем постала княжна Лукреція. Маленький кулак сина Правителя стиснувся. Пельніт перекрив їй повітря. Її біла від страху шкіра почервоніла. Князь Івейл же зблід. Рученя принца розкрилося, а тоді знову стиснулося у кулак. Лія закричала. Івейл ступив крок уперед. Усі звернули до нього погляди.

Двері зали розчахнулися. Увійшов Корвін у супроводі стражників. Він виглядав як двоєдушник, який уперто не розумів, що був заарештований. Навпаки, мав добродушний вираз обличчя, легку, енергійну і навіть нетерплячу ходу. Генерал Даннаміс слідував за князем, ніби величезна зловісна тінь. Нехай рука у крука була одна, та стражники трималися від нього трохи далі, ніж того вимагав регламент про супровід заарештованих. І задкували вони щоразу, як генерал косив на них похмурі чорні оі.

— Я та мій генерал прийшли, аби свідчити проти організатора кровопролитного бунту у Невриді, — Корвін побігом поглянув на Фелана. Той, якщо і зрозумів адресоване йому послання, того не виказав. — Саме свідчити, а не спостерігати, як піддають тортурам юне дурне дівчисько, провина якої лише у тому, що вона не встигла вийти заміж і увірвати свій зв’язок із Симургами.

Правитель здійняв руку. Наставник поклав руку на плече наслідного принца, і хлопчик відступив на крок. Крик Лії вщух. Корвін перетнув три чорних і білих плитки і став навпроти Правителя. Дан опустився на коліно біля Лії та допоміг спертися на себе.

— Говори, — Правитель втер губи, і пудра зійшла з його обгорілої шкіри, наче віск із гнилого яблука.

— Я, князь Саверу, стверджую, що намісник Клавдій із роду Симургів був співорганізатором бунту у Невриді. І я також стверджую, що співорганізатором був Драйк Коаксок, на якого працювала невридійка на ім’я Марія, батько якої був рабом, звільненим в Агорі. Цю інформацію я отримав завдяки дару круків читати спогади. Також князь Івейл надав вам на розгляд документи, у яких значилися імена Драйка Коаксока і намісника Клавдія. Я наполягаю на тому, що їхньої наявності, а також моїх свідчень достатньо, аби звинуватити князя Натаїра із роду Халів в організації бунту у князівстві Неврида.

Правитель махнув рукою. Корвін змовк. Ледь помітним жестом князь махнув до Дана. Той звів Лію на ноги. Вони майнули, ніби альви, за спину Івейла. За хвилину позаду підданих рипнули двері тронної зали. Та ніхто не помітив, як генерал Даннаміс вивів княжну Лію — усіх більше вабили краплі крові на чорно-білій плитці і питання: чи побільшає її тепер, коли у залі з’явився князь Саверу.

— Ти тут не для цього. Справу Івейла я закрив через відсутність достатніх доказів, — Правитель примружив маленькі темні оченята. — Або ж ти, Корвіне, прийшов заявити про те, що маєш сумніви щодо справедливості твого Правителя?

Корвін стиснув губи. Івейл опустив голову. Його плечі хлянули. Корвін бачив, як почервоніло обличчя Фелана, варто було субординату врозуміти, що Правитель був зацікавлений у тому, аби покарати винуватців Севастіанової смерті, не збільш, як пани були зацікавлені у невидимих проблемах своїх невидимих слуг. Нарешті він зрозумів: свідчення Корвіна нічого змінити не могли. Він здійняв на крука очі та коротко кивнув.

Корвін краєм ока помітив Натаїра. Те, як тремтіли його пальці — бракувало двох на лівиці, — яким хворобливо хижим блиском горіли його очі, Корвіна насторожувало. Натаїр посміхався. Шрам, що перетинав обличчя, втопав у куті губ, перетворюючи їх у подобу звіриного вищиру. Ріна, можливо, і не змогла його вбити, та нагородила відмітаною, що красномовно викривала тваринну сутність князя.

Правитель махнув рукою. Наставник принца підштовхнув хлопчика вперед. Правителів син вийшов уперед. Хлопчина окинув Корвіна знудженим поглядом, а тоді стиснув маленький кулак.

* * *

Ледь Ріна вийшла із Лісу, почалася сильна злива. Холод пройняв до самих кісток. Вона вийшла на довгу жовту дорогу, що вела до Золотих Воріт.

Сім пагорбів тонули у тумані і нагадували кургани Празвірів, залишки яких чомусь облишили гнити у вічному вигнанні за стінами столиці. Дощ посилювався. Величезні краплини крапали зі звуком барабанного дробу. Дробові дощу вторив дріб зубів. Ріна вчувала, як розкотився грім за пагорбами, і їй здавалося, що то був не грім, а свист батогів, хруст кісток та відчайдушні крики. Ріна бігла Золотою стежкою попри те, що кожен крок наближував її до миті, коли, можливо, хрустітимуть її кістки, коли її крик розітне коридори замку. Вона гадки не мала, що робитиме, як потрапить у замок. Вона не була Корвіном, який умів планувати. І вона не була Івейлом, який умів бути обережним.

Намагаючись віддихатися, Ріна посмикала за важку ковану ручку Золотих Воріт. Вони були замкнені. Праворуч і ліворуч нависали товсті стіни, у яких не було й натяку на двері чи вікна.

Спалахнула блискавиця, перетворюючи Ворота на справді золоті. Стіни столиці застугоніли від вигрому. Ріна обернулася: їй здалося, що задрижали небеса. Якщо то тріщала Велика Стіна, скоро біля Воріт могла опинитися хтонь. Ріна відчула жар у руках. Темний вогонь спломенів. Вона була готова захищатися. Захищатися, а ще — бити.

— Краще тобі відчинитися, — сказала вона, здіймаючи руки, у яких палав огніт.

Темне полум’я запалахкотіло яскравіше. Від кожної краплі воно шипіло, та зростало і пульсувало. Дівчина приготувалася вдарити.

Ворота зі скреготом прочинилися. З-за стулки виринула лиса сіра голова. Ріна опустила руки.

Вергілій вийшов до неї, розчиняючи Ворота ширше шістьма руками.

— Дякую, — Ріна попрямувала до Воріт.

— Вам краще повернутися туди, де вас не знайде Правитель, — Вергілій шанобливо схилив голову, але прохід їй перетнув. — Моя пані.

— Проведіть мене у тронну залу.

— Це небезпечно для вас, моя пані.

Розрокотився грім. І у ньому Ріні вчулися крики. Здавалося, і Вергілій їх почув, бо незворушне лице на мить скривилося — так, ніби дух почув звук, який його дратував.

— Відведіть мене туди негайно, — вона схопила Вергілія за комір фрака. — Будь ласка.

— Слухаюся, моя пані, — відповів він, та по виразу обличчя було ясно, що слухатися її він не надто бажав.

Ріна втямила: у нього не було виходу. Вергілій був духом-охоронцем замку. Вона — донькою Верховної Правительки. Він міг, як Пек, зачиняти перед її носом двері, та усе одно згодом мав прочинити їх за її наказом.

Дівчина слідувала за Вергілієм незнайомими тісними вулицями Метрополя, не такими привабливими, якими були вулиці центральні. Замість паху нечистот ними розтікався аромат квітів і випічки. За три квартали впевненості у Ріні поменшало, у голові майнули дивні думки: «Можливо, Правитель має рацію». Вона затулила ніс рукавом.

— Якщо Правитель накаже вам мене убити — ви вб’єте?

— Я не можу убити вас, — відповів Вергілій тоном таким само, яким відповів би на запитання, чи може принести їй чаю о п’ятій.

— Та не підкоритися Правителю ви теж не можете, — мовила Ріна. Пек не міг не послухатися Івейла, і тоді накази будь-кого з нащадків князя більше не мали значення. Вергілій був таким само.

— Це невигідно стратегічно, моя пані, — відповів він, і його тонкий безгубий рот витягнувся кривуватою дутою. — Іноді вигідніше заподіяти невелику шкоду, аби врятувати життя, розумієте?

Ріна розуміла. Вергілій, можливо, з’явився біля Воріт не випадком, можливо, він був посланий, аби відвести її прямісінько до Правителя. І це було чудово. Саме туди Ріна і прямувала. Дівчина дозволила Вергілію провадити її до задньої стіни замку, а потім — його довгими зміястими коридорами.

— Іще одне запитання, — Ріна крокувала слизькими кам’яними сходами, які починала впізнавати. — Як ви покидаєте стіни замку, якщо ви дух-охоронець?

Вергілій обернувся до неї, поглянув бундючно, ніби запитання мало не інакше як очевидну відповідь.

— Я не прив’язаний до замку. Я прив’язаний до Древа, моя пані. Древо стало домівкою Празвірям та першим людям. Корені древа стають останньою домівкою праху Верховних. Подекуди стелиться його коріння, там і ступає моя нога.

У стіні прочинилися двері, і вони потрапили у довгий темний коридор, який вів угору, а тоді вниз. Вічним вогнем горіли Ріна почула крики. Вона прискорила ходу. Крик повторився — хрипкий крик того, кого катували уже довгий час. Серце пропустило удар. Здавалося, у грудях до щему натягнулися ниті, готові розірватися. Ріна побігла. Це був крик Корвіна.

Варто було простягнути руку, двері зали розчахнулися зі стугонінням, відкриваючи кубоподібну кімнату, чорні стіни та чорно-білу підлогу, схожу на шахову дошку, залиту кров’ю.

Придворні у своїх найкращих вбраннях зі старанно широкими застиглими усмішками і жахом в очах горнулися один до одного пістрявою юрмою. Завбачивши Ріну, вони розступилися. Залом розійшовся шепіт.

У ніс ударив повів трави. Він обпікав горло й легені. Аконіт. Й інший запах, допевне, мелантію. Ріна погамувала наступ кашлю.

Вона побачила Івейла і Фелана, зв’язаних. Обличчя Фелана, навхрест відмічене опіком, він звернув до підлоги. Старший субординат глибоко дихав. Ніздрі тремтіли від гніву. Івейл стояв нерухомо, ніби статуя того, хто давно покинув це місце. Лише те, як дрижали жовна на обличчі, видавало, що йому теж нанесли поранення, і що поранення теж боліли. Та князь Невриди зберігав спокій — певно, заради Лії, якої Ріна у залі не бачила. Коли Івейл помітив Ріну, маска на мить зрадила його, оголивши відчай.

Перший ряд ласих до видовищ розступився, і Ріна побачила Корвіна.

Жаріння, темне і несамовите, здійнялося, ніби жерлом вулкана. Вогонь скував її тіло, розійшовся венами, артеріями і капілярами. Він опалював шкіру із середини, опалював очі незгірш від аконіту. Правиця — мітка Морани — здавалося, сповнилася розпеченим свинцем. Ріна відчувала, як всередині розросталася сила. І сила була готова вирватися.

І тоді Корвін захитав головою — ледь помітно.

Він стікав кров’ю. Лежав посеред чорно-білої підлоги, не маючи сили підвестися. Він дозволив зробити це із собою, хоча міг би одним ударом знести Правителю голову з його жирної шиї. Та Корвін цього не зробив. І просив Ріну вчинити так само.

Ріна звела погляд на Правителя Підмісячної імперії. І тоді усе зрозуміла. Він був сильним. Сильнішим від них усіх. І не його син був причиною того. Причина була понад силу — світлу чи темну. Це була рішучість, рішучість, із якою Правитель чинив беззаконня. Непохитність, із якою він вдавався до тортур. Впевненість у безкарності терору, який він влаштовував для підданих. У нахабному вогнику маленьких темних оченят, що горів сильніше, варто було краплі крові впасти на чорно-білу підлогу. У розміреному диханні в неохопних грудях:, що не тремтіло, навіть коли Правитель уривав чиєсь життя. Ріна уже бачила таких людей. Бачила такий вогник в очах на портретах правителів Зовнішнього світу, спостерігала таке дихання на кадрах кінохроніки. І усе це були правителі, що винищували мільйони життів в ім’я ідеї, у яку вірили більше, ніж у Богів — Світлих чи Темних. Це не були просто правителі — це були тирани.

— Єдинодушнице.

— Ваша величносте, — вона схилила голову. — Я дізналася, що ви мене розшукували.

— Підійди.

Ріна рушила до трону. Напад люті вона згасила. Та замість неї кров’ю розливався страх. Дівчина ледве відчула ноги. Вона зашпорталася, коли зрозуміла, що їй доведеться пройтися по крові Корвіна, аби стати на місце, на яке люб’язно вказував радник Правителя.

— І де ж ти була?

— У Лісі Забуття, ваша величносте.

Він звів підведені чорною фарбою брови.

— І як ти із нього вийшла?

— Пішла стежиною.

— І куди вів тебе твій шлях, єдинодушнице?

— Спочатку додому, потім — назад, — Ріна намагалася удавати смиренність, та вона все ще відчувала повів аконіту і мелантію, вона все ще відчувала запах крові. Вона все ще не знайшла поглядом Лію, вона все ще не була упевнена, що княжна жива. Позаду неї стояли Івейл і Фелан. Позаду неї Корвін узагалі не міг стояти.

— Додому, по всьому, ти так і не потрапила?

Ріна боялася звести на Правителя очі, тому ховалася за поштивим уклоном. Він знав? Що саме він знав? Він говорив про Зовнішній світ? Або ж про Вовчий маєток? Або ж про замок у Метрополі?

— На жаль, ні. Я майже замерзла до смерті. І ледве згадала, звідки прийшла.

— Як не поглянь, Ріно, ти дивовижний випадок, — Правитель весело всміхнувся пофарбованими золотом губами. — Ти з’явилася тоді, коли Стіна затріщала по швах, і коли хтонь, ніби сарана, звалилася на наші голови. Одразу три князі, мої більш, — він скосив очі на Натаїра, — або менш вірні піддані, — він поглянув на Івейла, — погризлися через тебе, наче собаки. У князівстві, де ти гостювала, спалахнув селянський бунт. Опісля нього тебе посеред лісу знайшли у компанії заколотників. І усе це можна було б назвати дивним збігом, якби не свідчення очевидців про те, що ти уклала угоду з Темною Демоницею. І якби не свідчення інших очевидців про те, що поруч тебе надто вже часто з’являлися Темні Вершники.

— Я не розумію, ваша величносте, — Ріна намагалася зобразити подив.

— Моранова Чаклунка, — пояснив він терпляче.

— Я ніколи не чаклувала, — тут Ріні вдавати не доводилося. Як не враховувати спробу у середній школі викликати дух Богдана Хмельницького, то вона й справді ніколи не вдавалася до чаклунства.

— Покажи руку.

Ріна зволікала. Їй хотілося обернутися до Івейла, отримати пораду, та обернутися означало видати себе, а заразом і Симургів. Ріна стягнула рукавичку з лівиці і протягнула її долонею догори.

— Іншу.

Ріна стягнула і другу рукавичку. Корвін прохрипів. Дівчина поглянула на шрам — три лінії, що сплелися вузлом на долоні. Приховати його було неможливо.

За троном Правителя з’явився Вергілій. Він потягнувся до правителевого сина і щось прошепотів хлопчиську на вухо. Наставник наслідного схилився до них, та дух-охоронець уже змовк. Принц здійняв відсторонене обличчя й уважно поглянув на Ріну.

— Я погляну! — це не було прохання дитини, це була безапеляційна заява хлопчиська, який звик, що усі його забаганки виконуються. — Хочу поглянути на Моранову Чаклунку зблизька.

— Ні! — промовив Верховний енарей імперії Сонць. — Перевірити має осяйна Ора.

Принц уже спритно збіг сходами. Він дивився на Ріну синіми не дитячими очима, а очима хижими, зовсім звіриними, у яких не було ані прописку людяності. Дівчина запитала себе: якою була його звірина душа, і чи була у нього людська? Ріна чула, як Корвін зводиться на ноги. Вона хотіла попередити князя, аби облишив її. Та Ріна заклякла. Вона не зводила з принца очей, як не зводила миша за мить до того, як її проковтне змія.

Наслідний принц рухався безшумно, наче луни не існувало для його м’якого хижацького поступу. Він схилився над її долонями. Дівчина скосила погляд на його тонку білу шию. Вона могла б зітнути його голову з м’яким світлим волоссям помахом руки. Вона відчувала, що Корвін стояв неподалік. Вона здогадувалася, що він теж дивився на шию принца. Хлопчисько простягнув руку. Пальцем він обвів її мітку. Прошипів, віднявши руку. Здійняв на неї очі. На мить позирнув на Корвіна. Хитро всміхнувся. А тоді обличчя його стало розчарованим, ніби у хлопчиська відняли іграшку.

— Чисті! — комизливо протягнув він і так само спритно, ледь не пристрибуючи, збіг сходами до батькового трону. Фаворитка Правителя одразу простягнула йому цукерку, наче слухняній собаці, яка виповнила команду. Наставник Правителевого сина насупився. Вергілій зник.

Ріна натягнула рукавички.

— Натаїре, поясни знову, що ти бачив, — Правитель скривився, не менш комизливо, ніж його син.

Натаїр виступив уперед. Він постарів. Постарів більше, ніж у день їхньої останньої розмови. Сивина майже повністю вкрила його скроні. Вигляд він мав такий, ніби пиячив з горя за втраченим коханням. Та Ріна засвоїла давно: він не був ладен відчувати ані кохання, ані горя. Хоча і вмів майстерно те удавати.

— Просто на моїх очах ця жінка уклала угоду з Мораною.

«Ця жінка». Навіть не «дорогенька». Ріна відчула, ніби її зреклися. І всміхнулася гірким усміхом: чи могла вона відчувати більше презирство до себе, ніж відчувала тієї миті?

Натаїр усе провадив про те, що вона зачарувала і його, і Івейла, і Корвіна. Що вона підлаштувала селянський бунт, аби спекатися наслідного князя і стати княгинею Невриди, а тоді передати корону своєму спадкоємцю. Натаїр виплітав брехню надзвичайно правдоподібним візерунком. Та він жодного разу не згадав, ким була Ріна насправді. Дівчина не мала хибних сподівань щодо цього: він рятував власну шкуру — не шкуру Симургів, і, тим паче, не шкуру Ріни.

Ріна ледь не заскімлила, коли всередині неї спломенів гнів. Вона стиснула кулаки. Натаїр говорив, наче заведений, не зводячи з неї очей. Вона знала, що в очі йому дивитися не можна. Та їй треба було прицілитися, аби спопелити їх, коли її засудять до страти.

Натаїр говорив, що Ріна втекла з Лавариску після того, як зізналася у своїх планах, і він відмовився, до речі, із болем у серці. І поклявся віддати її під трибунал.

— Я вважав, — Натаїр зробив іще крок уперед, кульгаючи, не до Ріни, а до трону, — що кохав цю жінку. Та потім зрозумів, що кохання цього ніколи не існувало.

З останніми словами Ріна погоджувалася.

— Це серйозні звинувачення, єдинодушнице, — мовив Правитель. Він виглядав як людина, яку вельми розважало те, що відбувається у тронній залі. — У тебе є що сказати у виправдання?

— Що я не винна у жодному з пунктів, за якими мене обвинувачує цей чоловік.

Натаїр злостиво зітхнув. Ріна повела бровою, гамуючи насмішку.

Правитель неголосно розсміявся. Мелодрама, що розгорталася на очах, вельми його тішила. Тим паче, що мелодрам він не дивився давно, як і трилерів з бойовиками. Років зо тридцять.

Усмішка щезла з його лиця, він кивнув наставникові наслідного принца. Той кивнув хлопчиську. Наслідний принц звів руки. На Ріну напустилися пельніти. Ноги дівчини відірвалися від підлоги. Ниті оповили її шию. Їй бракло повітря. Вона намагалася вирватися, та лише обпікала пальці, якими дряпала пельніт.

— Чи визнаєш ти звинувачення, єдинодушнице? — прогримів Правитель.

Було боляче. Було страшно. Хотілося погодитися, аби усе закінчилося. Та страшно Ріні було не лише за себе. А тому вона прохрипіла єдине слово, яке могла.

— Ні.

Полум’яні пазурі стислися сильніше довкола шиї. В очах померк світ. Вогняний зашморг оповив шию так сильно, що, здавалося, судини голови ось-ось луснуть. А тоді зашморг зник. Ріна впала на підлогу. Плече пройняло гострим болем.

Фелан подався уперед, та Івейл його спинив. Він стиснув кулак. Поміж пальцями заструменіла кров.

— Жива? — прошепотів Корвін.

— Майже, — лише губами відповіла Ріна.

— Терпи.

Вогняне плетиво знову вчепилося у неї й здійняло, тепер за зламану руку. Ріна закричала. В очах потьмарилося: високе склепіння зали, обличчя придворних, гілки Великого Древа, Правитель, Івейл та Фелан. Ріна провалювалася у темряву, у її тепле безпечне жевріння.

— Не падай! — крикнув Корвін.

Він говорив не про висоту — про темряву. Темряву, що мала вивільнитися, варто було Ріні дозволити себе поглинути. Дівчина поглянула на князя. Він уже пройшов через це. Отже, це було можливо. Вона глибоко дихала, не дозволяючи світові потемніти.

— Ти зізнаєшся у скоєному, Ріно? — запитав Правитель.

— Ні.

Пельніти потягнули за обидві руки та обидві ноги, розпинаючи у повітрі. Біль став нестерпним.

— Ти зізнаєшся, Моранова Чаклунко? — голос Правителя втинався у скроні, заглушаючи оскаженілий пульс.

— Вам не потрібна правда, — вигукнув Корвін. — Вам потрібна Моранова Чаклунка. Не важливо — справжня або ні.

Ріну відпустили, і вона полетіла униз. Біля самої підлоги її підхопило і легко опустило на чорно-білий мармур. Краєм ока дівчина помітила сітку ниток. Навряд вони належали наслідному принцові. І точно не належали Корвінові.

Князь Невриди вийшов уперед. Аконіт палив його шкіру, та корона сяяла на його голові.

— Ви готові пролити кров невинної дівчинки, спираючись лише на слова Натаїра?

Корвін допоміг Ріні сісти. Як і в нього, її правиця безвільно висіла вздовж тулуба. Він підморгнув їй.

— Бажаєте Темного духа? — Корвін здійняв до Правителя голову. — То спіймайте Темного Вершника!

У голосах придворних, у їхніх вигуках і зітханнях розполонилася тінь страху. Більше за Правителя їх лякала лише одна згадка про Вершників всує.

Правитель подався уперед. Він нетерпляче схопився руками за золоті оплічники трону.

— Князю Корвіне із роду Каганів, — протягнув він титул так, ніби той був гумовим. — Ти хочеш упіймати Темного Вершника для імперії?

Корвін ступив два кроки до трону — твердих і упевнених. Він насилу усміхнувся. Ця усмішка загострила риси князя, ніби шкіра була тонким пергаментом, натягнутим на гострі, наче леза, вилиці.

— Князь Саверу і його зграя хочуть бути корисними тронові Метрополя, а тому будуть щасливі взяти на себе небезпечну місію привести у Метрополь Темного Вершника.

Корвін схилився в уклоні. Найуважніші з придворних могли помітити, скільки муки промайнуло на його обличчі. Та придворні уважними не були, особливо, коли це не стосувалося саме їхніх життів.

— Браво, князю Корвіне, — Правитель один раз плеснув у долоні. — Твоя відданість схвальна. Та навіщо завдавати собі клопоту та шукати Темного Вершника, якщо Моранова Чаклунка уже в цій залі? Адже де вона, там невдовзі будуть й інші Темні створіння. Варто лише чуткам про її скору смерть дійти до них.

Ріна не дозволила собі поглянути на Корвіна. Вона не була впевнена у тому, чи розумів Правитель, наскільки близькими до правди були його слова.

Правитель повів рукою. Наставник наслідного принца кивнув. І правителів син виставив руки уперед. З його пальців напустився вогонь. Ріну підкинуло над підлогою, а тоді, ніби вона була нічим іншим як шматом м’яса, жбурнуло об твердий мармур.

— Якщо дівчинка загине тут, — мовив Івейл, — чи можемо ми бути впевненими, що спецслужби Зовнішнього світу не сприймуть це як загрозу з нашого боку?

У залі запала тиша. Навіть подиху не було чутно. Правитель махнув рукою. Наставник поплескав Наслідного принца по плечу, і хлопчисько позадкував, ховаючи руки за спиною. Його байдужий погляд блукав понад головами підданих. Певне, гра з новою іграшкою йому набридла.

Корвін простягнув Ріні руку. Вона не здужала звестися із першої спроби — лише з третьої. Ліва щока Корвіна нагадувала криваву варіацію полотна Хосе Мануеля Брото — того, що 1949 року народження, а не того, що писав портрети у XVIII сторіччі. Ріну похитувало, ноги тремтіли. Крук обняв її навколо стану.

— Потерпи іще трохи, — ледь чутно видихнув він їй у волосся.

На мить погляди Ріни і Натаїра зустрілися. Піт заливав дівчині очі, та їй здавалося, ніби лице змія перекосило від люті.

— Вони дякуватимуть вам, мій Правителю, якщо дізнаються, яким чудовиськом стала єдинодушниця, коли зрозуміють, що вона могла б зробити із зовнішньосвітянами, якби повернулася в їхній світ, — вигукнув Натаїр.

— Або ж подякують за те, що ми врятували життя єдинодушниці, яку оклепував ревнивий двоєдушник, — Корвін криво всміхнувся змієві.

Корвін силився зладнати із темрявою, намагався загнуздати її. Та переломити шию Натаїрові здавалося так просто — зманливо просто. Він міг просто пустити тінь поміж ніг придворних. Тінь могла б здійнятися спиною Натаїра. Клац. І виблядок був би мертвий. А Правитель отримав би і Моранову Чаклунку, і Темного Вершника.

Корвін обвів присутніх поглядом. Ори тримали серпи наготові. Їхні фанатичні личка впиналися поглядами у Ріну. Пані у вишуканих сукнях, пани у розшитих золотом сюртуках — усі вони не відводили очей від неї. Її долоня палала, пульсувала. Ріна насилу стримувала полум’я всередині та ледве трималася на ногах. Накажи він бігти, чи дістанеться вона дверей до того, як стражник зітне голову з її плечей? Корвін зітхнув. Якщо Темному Вершникові й судилося з’явитися у тронній залі, то не сьогодні.

Правитель потер скроні. Він видавався стомленим і роздратованим.

— На сьогодні достатньо. Продовжимо пізніше, — кинув він. — Князі, повертайтеся до ваших прямих обов’язків. Вгамуйте хтонь і селян у регіонах.

Ріна видихнула від полегшення. Все її тіло тремтіло від болю та злості. Корвін стис її плече.

Правитель увіп’явся темними оченятами у князя Саверу.

— Корвіне, приведи мені Темного Вершника. Хай засвідчить, що єдинодушниця — не Моранова Чаклунка. І тоді звинувачення Метрополя будуть зняті. Послужи своєму Правителю, май таку ласку.

Корвін вклонився — настільки низько, наскільки дозволяло скніння у ребрах.

— Я приведу вам Вершника за три дні, — пообіцяв він.

— Зарозумілість була одним з пороків твоєї зграї, — мовив Правитель. — Тож збий із себе надмірний гонор. Безсилий двоєдушник не впорається без допомоги Осяйної Ори.

Корвін вклонився іще нижче, аби приховати тінь роздратування, що майнула лицем. Він помітив: Ріна смикнула його за рукав. Та Корвін удав, ніби не помітив. Випроставшись, він кинув лише коротке: «Так треба».

Ріна не зводила очей з Ор. Вони схилилися одна до одної, майже торкаючись полами каптурів. Вони вирішували, хто матиме за честь спіймати Темного Вершника. Їхні серпи виблискували у нерухомому світлі свічок. І один із них скоро міг зітнути Корвінові голову.

Дівчина знову смикнула крука за рукав. Він лишень обдарував її безтурботною усмішкою. Він виглядав вдоволеним собою, як міг лише той, у чиїх жилах не текло ані краплі темної сили, чий слух ніколи не чув поклику Морани, хто ніколи не знав болю агонії абасів і нікс.

Вона помітила: Івейл зробив крок до неї, але завмер, щойно Правитель продовжив:

— Єдинодушницю замкніть у темниці. Поки слідство триватиме, стін замку вона не полишить.

Його тон говорив красномовно про те, що Правителю була потрібна Моранова Чаклунка, і що знайти її він хотів саме у Ріні.

— Не бійся, — прошепотів Корвін, перш ніж Ріну схопив один зі стражників. — І потерпи. Скоро все закінчиться.

Ріна у тому, що скоро усе закінчиться, не сумнівалася. Сумнівалася лише у тому, що благополучно.

Розділ 18

УВ’ЯЗНЕННЯ

Камера скидалася на ліфт. Та не блискучий ліфт у новобудові, а вузький, темний ліфт, що смердів нечистотами. Навіть написи на потемнілих стінах були. У камері було холодно. Ріна не знала, чи її трясло від пропасниці, або ж камера була так глибоко під землею, що ґрунт так і не прогрівся за літні місяці.

У куті лежало дрантя. Дівчина сіла. Холод стін боляче пройняв спину, коли вона сперлася на неї, та іншого виходу вона не мала. У Ріни не залишилося сил.

Рука боліла. Біль перетворився на безперервну пульсацію, що не полишала ні на мить, і тому стала майже звичною.

Посеред стелі, якщо нерівний цегляний зріз можна було вважати за стелю, висів свічник з однією вполовину згорілою свічкою. Висів на довгому мотузинні, якого саме вистачало, щоб оповити навколо шиї та затягти вузол.

Крик розітнувся коридорами темниці — оглушливий, сповнений відчаю, який не кожен почує протягом життя. Ріна здригнулася, і, ніби стріла, біль пронизав руку, груди, шию та скроню. Їй перейняло дух. Кожен вдих провокував наступ тріскучого жару у переламаній руці.

Відгонило не лише нечистотами. Кожна цеглина камери просякла пліснявою. Ріна відчувала, як щільний в’язкий запах проймав легені, залишаючись усередині смоляною рідотою.

Вікна чи вентиляційного отвору не було. Подекуди зі стін випали цеглини, перетворюючи їх на подобу прогнилої, беззубої посмішки. Стіни вкривали борозни. Ріна, вглядівшись, зрозуміла, що то були сліди нігтів. А іще — слова. Скільки вистачало тьмяного світла, було видно слова — видряпані або нерівно виведені багряною фарбою. Ріна розібрала лише слово «терпи».

Здоровою рукою втерла чоло — липке від холодного поту. Знову закричали. Та цей крик був жіночим. Несамовитішим, відчайдушнішим за попередній. А тоді він обірвався. Заскреготіли засуви дверей камери. Ріна вчула кроки стражників, почула, як щось волокли підлогою — когось.

Свічка догоряла, тепер ледь освітлюючи приміщення. Цупка обрядова тканина щільно стискала руки. Ріна спробувала розстібнути сукню. Але вийняти зламану руку з рукава вона так і не змогла. Піт застиг на шкірі. Стало холодніше. Дівчина вирішила оглянути ушкодження.

Ближче до ночі, а, можливо, до світанку — Ріна не знала, скільки годин провела у камері — озноб посилився. Біль перетворився на крижане озеро, куди її, як Люцифера, занурили без можливості вилізти — на вічність і по тому. Свічка пригасала. Морок поволі розстелився камерою. Та у потьмянілому світлі дівчина бачила — рука потемніла та набрякла. Хотілося пити. Ріна ледь могла відкрити пересохлі губи. Очі заплющувалися. На краю свідомості блукала думка, що засинати було не найкращою ідеєю.

Вона вглядалася у стіни навкруги. Окрім слова «терпи», вона розрізняла ще й слово «шліфує». Вони не були виведені фарбою. Вони були виведені кров’ю. Кров’ю того, хто сидів у камері до Ріни.

Свіча згасла. Очі у кромішній пітьмі все ж заплющилися. Ріна не одразу зрозуміла, що заснула. Зрозуміла, коли проскреготіли двері її камери. Дівчина здригнулася і зашипіла від болю. Єдине джерело світла сліпило очі. Здавалося, саме повітря запалало, і тіло Ріни запалало у ньому. І джерело світла, і обличчя, що пливло слідом за ним, двоїлися.

— Доброї ночі, моя пані, — промовив Вергілій. Пихате сіре обличчя з блискучими чорними очима без білків могло належати лише йому.

Ріна йому кивнула, зміркувавши, що духові-охоронцеві Метрополя грубіянити було не розумно. Цей кивок вартував їй дорого: тіло розітнув жар, допевне схожий на те, що поети описували як пекельне полуміння.

Свічка запалала яскравіше. У пітьмі з’явилися шість рук Вергілія. Він поставив перед дівчиною тарілку з кашею, глек води, стакан і навіть приладдя, загорнуте в білосніжні серветки зі срібним вишиттям. Пити хотілося несамовито. Ріна нахилилася до глека, та одразу ж відсахнулася: здавалося, запалення з руки розійшлося половиною тіла і навіть дотягнулося до ноги.

— Дозволите, моя пані? — Вергілій запалив свічку у свічнику. Камера поринула у хворобливо-жовте світіння. Він присів перед Ріною на коліна. Його ідеально напрасованим штанам настав кінець, і було дивно не побачити на манірному лиці дворецького й тіні рефлексії з цього приводу.

Ріна знову кивнула. Нехай Вергілій готувався встромити голки їй під нігті, противитися йому було намарно. Свідчення тих, хто пережив ув’язнення за часів останньої зовнішньосвітньої війни, говорили, що сперечатися було безглуздо, а часто задорого для здоров’я.

Дворецький торкнувся її руки. Відхопився на мить, коли дівчину пройняв тремет. Знову узяв руку вузликуватими пальцями.

— Прошу мене вибачити, я маю відлучитися. Спробуйте поїсти.

Двері заскреготали. Він пішов. Ріна, пересиливши нудоту, випила половину води у глеку. Їсти не хотілося, та щось підказувало, що іншої вечері могло й не бути — це місце мало нагадувало трапезну Вовчого маєтку, де їства видавали із регулярністю та щедрістю. Дівчина проковтнула ложку каші. Її вивернуло. Вона випила води і проковтнула ще три ложки.

У темниці запала зловісна тиша. Не було ані криків, ані стогонів. Коридорами не розносився звук важкої ходи стражників. Ріна вглядалася у написи на стінах. «Терпи, терпіння шліфує», — розібрала вона.

Двері заскреготіли. Вергілій повернувся не один. Чоловік причинив за собою двері — обережно і безшумно. Так само безшумно він пройшов у камеру і сів поруч Ріни. Рухався він обережно, ніби перед ним була не панянка двадцяти років, а небезпечний шалений звір. Так само повільно, не зводячи з неї очей, він поклав поруч саквояж, що продзвенів шклянками, якими був набитий. Коридором рознеслися важкі кроки стражників. Чоловік здригнувся та обернувся. Вергілій клацнув пальцями трьох із шести рук, і у кожній запалали білі вогники. У їхньому полиску дівчина побачила, як скронею чоловіка заструменів піт. Його плечі напружено схилилися. Він завмирав щоразу, як вчував кроки.

— Ушкодження серйозніше, ніж я очікував, — він ковтнув. — Необхідно вправити кістку, зростити розірвані сухожилля, судини і пропрацювати запальні процеси у м’яких тканинах.

— Ви можете це виправити до світанку? — перебив його Вергілій.

Чоловік різко підняв на дворецького голову. Він був готовий розійтися гнівною промовою. Вергілій посміхнувся йому, демонструючи гострі зуби. Чоловік кивнув.

— Так. Та ще добу панна буде без пам’яті.

— Дякую, — Вергілій сховав зуби за безгубим ротом. — Панна не має на собі срібла, тож починайте.

— Я не хочу залишатися без пам’яті, — Ріна спробувала вирвати пошкоджену руку, та завмерла, коли тіло пронизало болем.

— Моя пані, маю побоювання, ви не захочете бути при тямі, — Вергілій удавано покірно схилив голову. Скупа гострозуба посмішка стала багатообіцяючою. Причин не вірити духові-охоронцеві у неї не було, як і причин вірити.

Ріні залили до рота щось гірке і в’язке. За кілька хвилин її тіло оніміло.

Знеболювальне у Прихованому світі було кепське. Ріна закричала. Морів син зламав їй руку. Удруге. Поклав лаписька на неї та прокрутив із хрускотом, як кришку пляшки. В очах змерк світ. Дівчина закусила щоку. Рот сповнився смаком крові. Руку забрати лічець не дозволив. Він міцно зафіксував її й почав наносити якісь сумнівного вигляду рідоти та мазі, які могли виявитися як лікарськими засобами, так і отрутами. Він торкався її руки у найболючіших місцях. Здавалося, він проймав пальцями шкіру, встромляв нігті у м’язи та судини, пропікав їх наскрізь. Хоча жодного порізу на шкірі не було.

Нарешті, коли усе було закінчено, Вергілій вклонився і вивів незнайомця з камери. Ріна вслухалася у їхні кроки. Вони віддалялися. А тоді запала тиша. Знеболювальне працювало. Рука більше не боліла. Думки плуталися. Хилило до сну. «Терпи», — прочитала дівчина на стіні, перш ніж заплющити очі.

* * *

Корвін окинув Ору оком. Вона накинула на голову каптур. Князь підморгнув їй, підозрюючи, що під накидкою зачервонілися її золотаві щоки.

Він дізнався, що її звали Лібена, що їй ледь виповнилося сімнадцять, і що загибла у Лісі Забуття Ора була її названою сестрою. Останнє могло стати проблемою, оскільки названі брати і сестри — Корвін знав по собі — часто були ближчими за єдинокровних. Лібена, іще зовсім дитя, була вдатною у володінні серпом і силою, а ще — злою. Найнебезпечніше поєднання у жінці, не враховуючи вражену гідність.