Судні дні в Кабірії

— Перший наказ князя Корвіна, — хлопець ногою похитав розвалений дзиґлик, а тоді сів просто на підлогу, склавши ноги, як казали у Зовнішньому світі, по-турецьки. — Мій перший наказ такий! Князь Саверу і його зграя хочуть бути корисними тронові Метрополя, а тому будуть щасливі взяти на себе небезпечну місію постачати товари із Зовнішнього світу у Прихований. Дозволені, певна річ.

— Схвально, юний князю, — Правитель відкинувся на оплічник трону, вилитого із суцільного шмата золота. — Князі, привітайте належним чином нового князя Саверу Корвіна. Засвідчіть свою повагу.

Корвін поважно опорядив червоний фрак. Його йому кинули на заміну брудному мундиру коракса за мить до того, як двері зали розчинилися. Вони промовили: «Ось, лишився від блазня. Його стратили вчора вночі». Юний князь розкланявся із кожним князем та княгинею. Усі вони дивилися на нього презирливо. Корвін відповідав посмішкою. Найтяжче виявилося усміхатися, дивлячись в холодні очі Натаїра. Його губи дрижали від сміху, який князь ледь стримував.

— Неймовірно, — тихо, наче змія, прошипів Натаїр. — Князем став найслабший з виводка.

— У цьому ми схожі, — прошепотів Корвін у відповідь, ні на мить не переставши всміхатися. — Обидвоє не повинні були стати князями. Обидвоє — ганьба своїх сімей.

Усміх зник з обличчя князя Кабірії. Та за мить він всміхнувся ширше.

— Князь Натаїр III з роду Халів засвідчує тобі свою пошану, князю Корвіне із роду Каганів.

Останнім підійшов Івейл, міцно тримаючи руку маленького дівчати. Тінню за ним стояв Севастіан. Він не зводив з Корвіна важкого нищівного погляду.

— Я, князь Івейл із роду Симургів, і мої спадкоємці, наслідний князь Севастіан та княжна Лукреція, засвідчуємо тобі свою пошану, князю Корвіне із роду Каганів. Бажаємо тобі сили духу у твоїй нелегкій боротьбі, — він скосив погляд до тронів, — на благо Метрополя.

Корвін пильно розглядав Лію.

— Давно не бачилися, маленька спадкоємице клану вовків. Я, певно, й забув, яке ти гарненьке дівча. Усе ще хочеш за мене замЬк? Дивись, я тепер князь! — Корвін знову зайшовся сміхом. — Зростай розумничкою і красунечкою, панно Ліє, і, можливо, одного дня ти станеш княгинею.

Дівчинка сильніше вчепилася у руку Івейла. Корвін ніби й забув про її існування. Він поглянув на князя Невриди.

— Якщо гадаєш, що я, як виконав обіцянку, простив тобі, то знай, що не простив, — прошепотів Корвін. — Пам’ятай: одного дня ти пожертвуєш власним життям за мій народ, як мій батько пожертвував своїм життям за твій. Тому що я запам’ятав твій урок.

Івейл кивнув.

* * *

Івейл змірив крука очима і вийшов услід за Ріною.

Він наздогнав її біля парадних дверей, що не бажали розчинятися перед істинною молодою господаркою маєтку. Перш ніж Ріна випустила у двері огніт, князь схопив її за зап’ясток і пригорнув до себе. Вона виривалася, та потім стихла. Її плечі тремтіли від гніву.

— Ні, — повторювала вона.

Біля підніжжя сходів застигли Лія, Фелан і Корвін.

— Ти! — Ріна відштовхнула Івейла та поглянула у їхній бік.

Кожен із них здригнувся, бо кожен боявся, що звертання було адресовано саме йому. І Фелан, і Лія, і Корвін подумки прощалися із чимось, що кожному із них було дорожче від усього: чи то старий уклад життя, зрозумілий та відносно стабільний, чи то місце за столом, чи то довіра.

Поки Ріна перетинала хол, кожен із них приготувався до ляпаса. Отримав його Корвін. Удар був важким. Проте важчими були докори сумління, що надокучали крукові протягом п’ятнадцяти років. Корвін, торкнувшись почервонілої щоки, відчув полегшення. Принаймні він був вільним від брехні, яку виплітав стільки років, і у якій заплутався сам. Бо брехати він не любив. Полегшення було нетривалим: Корвін відчув, як болісно натягнулися ниті Мойр, що пов’язали його у полум’ї Белтайну, як вони змінили свій напрям, як бриніли, майже розірвавшись.

— Ти, клятий кручий сину!

Корвін чекав. Там, у кабінеті, торкаючись її губ, повертаючи спогади, він знав, що відбуватиметься далі.

— Ти використав мене, аби помститися!

Вона схопила його за вилоги мундира. Під її руками зажевріло темне полум’я, пропалюючи у тканині дірки. Вона відштовхнула його.

— Ти збурив Натаїра проти Івейла! — у її руці спалахнув огніт.

— Тут ти дещо опоетизовуєш мою участь, — спокійно відповів Корвін. Та погляду з огніту не зводив.

— Ти розповів Натаїрові, де мене шукати у Зовнішньому світі.

Куля у її руці розросталася. На мить у холі змерхли свічки.

— Я ношу срібло, тож навряд він би змусив мене, — Корвін продемонстрував долоню, на якій було два срібні персні. — А при здоровому глузді я б собі радше язика відтяв, аніж йому розповів. Отже, це не я.

Корвін усе це говорив і повільно відступав убік — трохи далі від Лії та від слуг, які боязко показали обличчя з-під сходів.

— Ти уклав зі мною угоду, обіцяв повернути додому. Але щоразу, як мені майже вдавалося, саме ти з’являвся неподалік, і все летіло шкереберть.

— Я можу передбачити багато чого, але не руйнування Стіни, — Корвін зупинився, лише коли довкола нього не було нічого, окрім кількох меблів ручної будинської роботи та кількох ваз із кабірійської порцеляни. Він стежив за огнітом.

— Припини нарешті брехати! — вона спалахнула — у значенні переносному — і огніт спалахнув яскравіше — та вже у прямому значенні слова. — Твоє словоблудство у мене в печінках сидить. Ти продав мене Натаїру в обмін на... Що? Чого ти хочеш, Корвіне? Падіння клану вовків? Невриду? Може, й трон у Метрополі? Який у тебе план?

Корвін зітхнув — як здалося Ріні — приречено. Його лице мало той особливий відтінок самовпевненості, що з’являється у деяких приречених на страту за мить до того, як сокира спуститься на шию або петля здійметься високо над площею.

— Нумо, Ріно, — він розвів руки. — Вбий мене. Можливо, тоді твої проблеми вирішаться самі собою.

Ріна звела руку. І хоча крізь сльози Корвін розпливався перед очима, вона змогла б поцілити йому у серце, змогла б спопелити князя Саверу за кілька секунд — так багато люті вона вклала в огніт, що пломенів у її руці.

— Окрім хіба що однієї, — Корвін криво всміхнувся. — Натаїр буде не останній, хто зажадає тебе отримати. І вже точно знайдуться ті, хто захоче тебе вбити. Не цікаво чому?

— Не смій! — проревів Івейл.

Ріна обернулася до нього, і лише у той момент помітила, як сильно князь Невриди постарів. Безумовно, у її спогадах він був молодшим. Та справа була у тому, що життя ніби просочилося крізь його шкіру та розвіялося у повітрі. Воно іще жевріло у кутках його очей. Та здебільшого там можна було відшукати хіба що скорботу. На плечі князя усе ще була пов’язана траурна стрічка. Севастіан, похмурий хлопчик дванадцяти років зі спогадів, її брат, був мертвий. Ось якими були наслідки подій п’ятнадцятирічної давнини. Наслідки повстання, яке організував Івейл. Повстання, причини якого для Ріни усе ще залишалися незбагненними. Якби Ріна лютувала хоч трохи менше, вона б подумала, що Івейл видавався втомленим та зневіреним. Та лють Ріни була жагучою, і тому усе, що вона побачила — яким Івейл виглядав жалюгідним.

— Розтинати гнійник потрібно одразу, аби не почалася гангрена, — відповів Корвін.

— Івейле, про що він говорить?

Ріна згасила огніт. Вона попрямувала до князя Невриди, тому не побачила того, як полегшено видихнув князь Саверу, опускаючи руки, і рушив за нею. Як Лія відпустила плече Фелана, що дістав меча — аби захистити Ріну від Корвіна. Як опустив ніж для розтину м’яса Карлін, і як опустили ножі решта слуг — аби захистити Ріну від Корвіна, або від Фелана, або навіть від Івейла.

Івейл мовчав. Корвін схилився до вуха Ріни. Він криво всміхався, дивлячись Івейлові просто в очі.

— Душе моя, твоє запитання напрочуд цікаве, та краще постав інше: чи справді у вас із Севастіаном була одна мати, — він здійняв палець, перериваючи Івейла на півслові. — А краще запитай прямо: хто твоя мати?

— Івейле, — Ріна насупилася. — Відповідай.

Князь Невриди мовчки дивився собі під ноги.

— Я не можу. Я дав клятву мовчати.

Він зняв сюртук та закотив рукав сорочки. На передпліччі князя було виведено кривавим чорнилом незнайоме Ріні ім’я — Марция.

— Схоже, роль гінця, що приносить погані новини, для мене на сьогодні не відіграна, — Корвін закотив очі.

— Вип’ємо чаю, — Лія торкнулася плеча дівчини. І лише тепер Ріна відчула, як болів укус єхидни, як боліли її зранені ноги та обморожені пальці. — Накрию у малій вітальні.

Ріну всадили у крісло, яке раніше завше займала Лія. Корвін сів за фортепіано і, під дзвін порцеляни, награвав мелодію із зовнішньосвітнього мультфільму про врятовану княжну. Івейл протягнув Ріні тарілку з цукерками — ніби вона була Пеком, якого потрібно було задобрити, або п’ятирічним дівчам. Дивився він на неї так, ніби протягував руку, аби бути порятованим. Ріна його рятувати наміру не мала, тому від цукерок відмовилася. Тим часом Корвін змінив мелодію на дивну та дику. Щось заворушилося всередині Ріни, по шкірі пробігли мурахи, ніби її знов огортали тонкі ниті, ніби її виштовхнули із белтайнського кола холодної ночі. Цю мелодію вона уже чула — саме на Белтайн. Лія, розливши чай по чашках, звірилася із часом на кишеньковому годиннику, а тоді розмістилася у кріслі, яке раніше завше займала Ріна.

— То ми поговоримо, чи дочекаємося зміни страв?

— З чого б почати, — Корвін закрив кришку фортепіано та обернувся до решти. — Я попереджав тебе, що полум’я Белтайну обпікає. Як це сталося цього Белтайну, так воно сталося і у минулому.

* * *

21 рік тому

Сонця, і перше, і друге, сяяли високо, у самому зеніті, нарешті прогріваючи землі Підмісячної імперії усім теплом, на яке були здатні їхні промені. Розмай соковитішав, готуючись віддати наприкінці літа пишні плоди. Князі будували плани на рік, укладали угоди, подумки відкидали тривоги щодо голодної зими — наступна такою точно бути не мала.

Та земель Невриди — від ріки Тірас на північному заході і аж до регіону сов на південному сході — це стосувалося мало. Трава з-під землі усе ще не пробилася, занурена під товстий шар багнюки. Ліс гнив від нескінченних уже третій рік дощів.

Столична резиденція Івейла (а столиця тоді у Невриді була одна — Наура) у той час потопала у траурі за дочасно померлою, та все ще коханою княгинею. У кімнатах не горів вогонь. Чорні гардини були щільно завішані, не впускаючи ні краплини сонячного чи місячного світла. Стіни резиденції більше не гріли, а лише обпалювали студінню.

Тишу, у якій, подібно до спочилої дружини Івейла, були поховані мешканці резиденції, розтинав сухий кашель блідого і завжди похмурого (а іншим у цьому домі вирости було неможливо) наслідного князя Севастіана.

Івейл не чув його кашлю. Він нічого не чув, окрім останніх слів дружини, що лунали у вухах знову і знову. «Подавайте чай, я скоро зійду». Івейл програвав їх у голові, наче хрипку від часу платівку, і все намагався віднайти у них пораду, або настанову — ключ до того, як йому мало вестися далі. Шукав і не знаходив.

Двері резиденції розчинилися, легко і тихо, наче перед самим Івейлом, і на поріг ступив чоловік, не набагато за нього молодший. Він поштиво кивнув альві, що застигла у низькому поклоні і простягнула руки, аби прийняти недбало кинутий чорний, як круче перо, плащ. Плащ чоловік не жбурнув, навпаки, сам повісив на вішак коло дверей. Економці, вбраній у траур вовчиці, він поцілував руку і рушив за нею до кабінету Івейла. Кабінет віднайти можна було і без її послуг — за в’їдливим чадом тютюну, коньяку та зів’ялих троянд.

— До тебе нелегко дістатися, — князь Саргон звіяв із чорного волосся краплі води. — Погода в Невриді нелітна.

Івейл здригнувся. Він відклав посмертну фотографію дружини — єдине її зображення, окрім надто бундючного масляного портрета, що висів у великій вітальні Вовчого маєтку.

— Нащо прилетів?

Саргон здивовано звів брови. Озирнувшись, він поморщився, спостерігаючи безлад, який слугам належало розбирати довше, ніж Івейл його створював.

Князь Саверу без запрошення сів у глибоке англійське крісло, що не могло захистити від протягів, бо природа протягів у резиденції була неприродною. Вони з’явилися тоді ж, коли над Невридою зійшов перший проливень. І з того часу ні протяги, ні проливні не вщухали.

— Ти їдеш зі мною на свято Белтайну, — Саргон всміхнувся Івейлові лукавою усмішкою, що, певне, діставалася кожному князю Саверу разом із короною.

Стіни резиденції застугоніли — погрозливо. Саргон цього, здавалося, не помітив.

— Ось у чому справа, — Саргон закинув ногу на ногу і зручно відкинувся на оплічник крісла. — Душа моя, кохана моя дружина і перед народом, і перед лицем Морани, одного мене на свято не пустить.

Івейл зітхнув. Усе ще роздратовано. Але поглядом до дагеротипа більше не повертався.

— Ігрейн, хоча кров її й полум’яна, не ревнива, — відповів Івейл. — То нащо тобі супутник, лукавцю?

Саргон усміхнувся ширше.

— Аби відвернути увагу.

— Саргоне, — Івейл здійняв, нарешті, на князя очі, сповнені жаского обурення. У каміні спалахнув вогонь, язики полум’я тягнулися до Саргона, аби обпекти. — Троє синів — один гідніший від іншого. І тобі закортіло на схилку літ надбати бастарда?

Саргон розсміявся. Він розлив коньяк по чарках. Князь, ігноруючи свій титул і всі можливі протоколи, що розписували, яким чином князям варто було вести бесіди, сів на стола і нахилився до старого друга.

— Закортіло. Та не мені, — він протягнув Івейлові руку. — Князь Ален опісля того, як минулого літа його дружина змусила його роги плестися, наче виноградні пагони, упав у такий глибокий розпач, що випадково закохався. Бідолашний майже опричинився від кохання.

— Саама, як і всі сарни, запальна та й відхідлива — сама швидко закохується, та і прощає швидше, ніж день змінює ніч. Дізнайся вона про зраду Алена, репутація його не постраждає більше, ніж може постраждати репутація чоловіка. Скандал здіймати вона навряд буде, — відповів Івейл.

Саргон одним махом спустошив чарку і наповнив знову — не тому, що хотів напитися (круки до алкоголю були стійкими), а, скоріш, задля театральності моменту. І момент було дібрано вдало — у кабінеті потеплішало, в очах Івейла прокинулася тінь цікавості. Саргон вдоволено гмикнув.

— Уся справа у жінці, та не у Саамі. І відвертати увагу ми будемо, аби захистити її честь, а не честь Алена.

— Боги, Саргоне, — Івейл перекинув чарку, і у цьому порусі крук розпізнав нетерплячість, — це ж кого сподобило?

Саргон зістрибнув зі столу, скосив очі на портрет Правителя, що осудливим і підозріло живим поглядом спостерігав за ними і у цьому кабінеті, і в резиденції кожного князя імперії. Івейл повів бровою і скоса глянув на картину. Чоловік поморщився. Саргон закотив очі. Івейл, нарешті здогадавшись, ледь чутно видихнув. Саргон кивнув, підтверджуючи здогад друга.

— Як усе розкриється, накладемо головами, — Івейлові стало парко уперше за три роки постійної студені.

Саргонові парко не було — лише цікаво, позаяк він твердо знав, що чорну нить Мойри простягнуть йому іще нескоро.

— Уперше за кілька років князі чотирьох князівств зберуться у ніч Белтайну, аби просити Богів про благословення. І ми сумирно прохаємо Верховну Правительку пошанувати нас своєю присутністю, аби Боги точно почули молитви наші. До речі, запрошення ми уже надіслали у Метрополь. І її величність погодилася нас навідати.

Саргон просіяв усмішкою, коли помітив, як усе яскравіше у стомлених сірих очах Івейла розполонюється цікавість.

— І хто я такий, аби ігнорувати настільки важливий захід, — усмішка торкнулася губ князя Невриди уперше за три довгих роки.

Вони рушили у Вовчий маєток наступного ранку. Ні слуги, ні наслідний князь Севастіан і слова не промовили, та про себе були раді покинути холодні стіни зануреної в затягнутий траур резиденції.

І, хоча Севастіан ні на мить не виглядав веселіше, коли процесія увійшла до тополиної алеї, його щік торкнувся здоровий рум’янок, а кашель відступив, аби ніколи більше не повернутися.

Івейл, за три роки геть-чисто забувши, як поводитися із сином, і цілком поглинутий майбутньою пригодою, доручив Севастіана економці — пані суворій, а тому й ним шанованій. Жінка була суворою рівно настільки, наскільки Івейл і розраховував, та не безсердечною, а тому довірила супроводжувати наслідного князя хлопчині з сім’ї бети. Зробила вона це, аби навчити Севастіана речей, яких батьки, вона підозрювала, його не навчили: тому, якою буває вовча відданість, і тому, як альфі цю відданість варто використовувати. Розрахунок економки себе виправдав: хлопці швидко потоваришували, і тепер син бети ходив услід за сином альфи, наче тінь.

Івейл та Саргон, а з ними князь Мадій та князь Ален, тепер сиділи у малій вітальні маєтку — дещо занедбаній, бо не вистачало жіночої руки, проте теплій та доволі затишній.

— Не роздумав? — запитав Івейл Алена невдовзі після того, як той зайняв крісло біля каміна.

Запитав з видом людини, яка майже хулила, проте насправді сподівалася взяти участь в екстравагантній витівці.

— Не роздумав, — Ален справді був сповнений сумнівів, бо оленячий рід, за натурою своєю, екстравагантністю не відзначався (цілительству це шкодило більше, аніж допомагало). Та, почастувавшись міцним будинським коньяком, виявив, що сміливості у нього додалося. Тепер він косив очі на годинник, відраховуючи час до півночі.

— Співчуваю я Фечину. У ньому втілилася уся круча вірність, — Саргон для годиться над середущим сином посміювався, та направду тривожився, як і будь-який батько, якому доля дітей байдужою не була. — І що він робитиме, якщо твоя племінниця, його кохана наречена, успадкує твою велелюбність?

— Моя племінниця, певне, мала народитися круком, — відповів Ален. — З дитинства використовувала віття, аби битися, а не для того, аби збирати цілющий сік.

— Іноді добра прочуханка зцілює незгірш, ніж мазі, — розсміявся Івейл. — Якщо Фечин успадкував твій, Саргоне, норов, то і дружина йому потрібна така, аби схопила за дзьоба чіпкою ручкою.

— Фечин, визнаю, успадкував, — відповів Саргон не без задоволення. — Та от у кого вдався наймолодший — гадки не маю. Не знай я Ігрейн краще від себе, запідозрив би у ньому бастарда.

— Корвін, певне, усе не розлучається зі своїми інструментами? — Івейл налив князям коньяку.

— Дружина має намір — і я повністю її намір розділяю — відіслати Корвіна навчатися у Зовнішній світ у консерваторію.

— Це небезпечно, — в Алені знову прокинулася звичка передбачати найгірший результат, яка працювала безвідмовно — якщо мова йшла не про власні дії, а про дії інших.

— Для двоєдушника, — відповів Саргон, — а Корвіна ми відішлемо до обряду ініціації. Дружина уже знайшла жінку, яка погодилася його прийняти.

— Навіщо у Зовнішній світ? — Мадій насупився. — У Метрополі чудова академія мистецтв. Та й партію хлопцеві там знайдете скоренько — усі благородні сім’ї відсилають туди доньок на рік-другий.

Саргон зітхнув та вихилив чарку одним махом.

— Музика — мистецтво тонке, і опанувати його єдинодушники змогли набагато краще за наше плем’я. Ми володіємо силою, що забезпечує нас усім необхідним для виживання. Вони такої сили не мають. Проте погляньте, яких вершин вони досягнули, не маючи у крові нічого, окрім еритроцитів, лейкоцитів та тромбоцитів. А все завдяки особливій силі, яка нами, друзі мої, опановується ой як нелегко, — Саргон криво всміхнувся. — Здатність мріяти. Корвін цей дар вирвав із рук Богів, коли народжувався. І мріє він зовсім не про титули чи землі. Він мріє писати музику і грати її у концертних залах перед тими, хто спроможний нею насолоджуватися, а не вдавати, ніби здатен це робити. І я не триматиму його під замком лише тому, що належить мати запасних спадкоємців. Ми усі розуміємо, що він не був народжений задля того, аби корона увінчала його голову.

— Як добре, що у мене один син, і подібний батьківський героїзм мені виявляти не доведеться, — Івейл поплескав Саргона по плечу, втішаючи. Саргон, хоча цього не потребував, проте прийняв жест друга із належною вдячністю: уперше за три роки Івейл виявив хоч якусь цікавість до його сімейства, та й до світу загалом.

— Я би переглянув ваші наміри, — задумливо сказав Ален. — В оповідках говориться, що одмінники не знають спокою до кінця днів своїх, адже стають чужинцями і у Зовнішньому, і у Прихованому світах. Який би шлях вони не обрали, він ніколи не приведе їх додому, бо й дому вони не мають.

— Це стосується лише тих, хто не має ні мети, ні мрії, — відповів Саргон. — Мій син, нехай його шлях і відрізняється від нашого, точно знає, куди хоче прийти. Мій борг, як батька, не заважати йому на шляху.

Івейл поглядів Саргона не розділяв, бо вірив у єдиний шлях для спадкоємців правлячих сімейств — у шлях Обов’язку. Він визирнув у вікно: обидва місяці височіли над верхів’ями сосен Вовчого лісу. Увійшла Мая, звірившись із кишеньковим срібним годинником.

— Час, панове.

Вони увійшли у коло одночасно, змінивши звичний вигляд на той, який описували казки і Прихованого, і Зовнішнього світів. Вони, як і інші, перевтілилися у строкату подобу духів лісів, озер, полів та гір.

Вони не впізнали б один одного, якби не пов’язали аскоти кольорів їхніх кланів. Саргон із роду Каганів — червоний, Ален із роду Мяндашів — світло-зеленого, наче перша трава, кольору, Мадій із роду Берсів — коричневого, а Івейл із роду Симургів — сірого. Вони кивнули один одному, і майже відпустили Алена на пошуки тієї, яку він шукав, коли Івейл схопив того за плече, спиняючи востаннє. Він не міг не спинити, тому що Івейл у душах своїх полюбляв пристойність і порядок, а Белтайн за своєю суттю ці поняття паплюжив.

— Тому, хто боїться обпектися, особливо обачним варто бути у Велику Ніч, — нагадав він.

— Гадаю, — Саргон обійняв обох князів та обернув до вогнища, що палахкотіло ледь не до самих небес, — наш друг сподівається на інші слова з легенди: «Поцілуєш кого на Белтайн — притьмом запалає вогонь у серці. Чи довго йому палати?».

Саргон стенув плечима, розглядаючи перстень з агатом, надягнутий Ігрейн у день їхнього весілля, аби князь не знімав його до самої смерті — адже перед лицем Морани вони поклялися померти не інакше як в один день.

— Краще б недовго, — мовив Івейл. — Хотілося б зносити корону на голові якнайдовше.

— Як ти її впізнаєш? — запитав Саргон, розглядаючи лісових німф, що кружляли у танку, оповиті прозорими тканками.

— Так само, як ти упізнав Ігрейн. У її волоссі будуть білі квіти, — відповів Ален.

І вони, нарешті, відпустили його на пошуки тієї, яку він шукав.

Саргон, Мадій та Івейл планували провести ніч, обіймаючи не жінок, розчепурених прозорими тканками та тіарами із самоцвітів, але обіймаючи діжки з медовим вином. Так вони її й проводили. Проте двом усе ж судилося зустріти трьох жінок. Точніше, трьох духів. Саме тих, про зустріч із якими було прийнято мовчати.

Першим відійшов Івейл, жаліючись, що випив забагато, та хотів би випити іще більше, а тому мав на певний час відкланятися. Саргон, опісля кількох келихів, вирішив його розшукати, адже у коло Івейла втягнув саме він, тож йому друга, нехай і на спині, і належало повернути у Вовчий маєток.

Саргон не пам’ятав, як відійшов задалеко від вогнища. Він не помітив, як подаленіли музика і голоси. Лише раптово усвідомив, що пал ватри обернувся крижаним вітром, що просотувався під одяг і шкіру.

Він помітив їх не одразу, а коли помітив, спробував утекти — круча сміливість Саргонові зрадила.

— Ми чекали на тебе, — промовили, ніби крізь товщу води, старі.

— Іще не час, — відповів Саргон.

— Іще не час, — мовили вони. — Та час скоро настане.

Вони зникли, лишивши Саргонові клубок чорних нитей. Князь Саверу не хотів його приймати, та знав напевне, що від чорної ниті не сховатися ні у Лісі Забуття, ні в обіймах Ігрейн. Клубок покотився, і Саргон подався услід за ним.

Біля багаття, що розполонилося ще вище і ще гарячіше, Мойри, уже у подобі дів, кружляли, оплітаючи двох червоною ниттю. Двоє — чоловік і жінка — видавалися розгубленими, та ниті притискали їх тісніше, не залишаючи іншого вибору, крім того, як поглянути одне одному в очі.

Саргон упізнав їх. У волоссі жінки були вплетені смілки. Тільки на шиї чоловіка був не зелений, а сірий, наче шерсть вовка, аскот. Саргон здивовано здійняв брови, і тієї миті клубок випав із його рук і покотився до Верховної Правительки й Івейла, уста яких зійшлися у цілунку. Червоні ниті спалахнули та опали на землю, переплітаючись із чорною ниттю, яка розпустилася біля їхніх ніг.

Саргон поглянув на перстень. Він смерті не боявся, та серце його стисла натягнута у схожу ніч червона нить, що навіки пов’язала його з Ігрейн. У день їхнього весілля вони поклялися, що помруть в один день. Вони скріпили клятву, незнищенну ні вогнем, ні лезом, ні сльозами каяття. Їм здавалося щастям мати такий кінець. Та не тепер, коли він був таким близьким.

* * *

Чай пролився Ріні на коліна. Корвін вихопив чашку з її тремтливих рук та поставив на столик. Ріна розгублено доторкнулася до укусу на шиї, що дошкульно пік.

— Усе, що він розповів — правда, — Івейл схилив голову.

— На тебе звалилося забагато інформації, — Лія стала побік неї. Вони з Корвіном, ніби дві колони над Жрицею — світла і темна — нависали на Ріною. — Ти маєш відпочити. Дозволь провести тебе до твоєї кімнати.

— Краще ми вирушимо у Савер, — сказав Корвін, помітивши навколо долонь Ріни чорну димку.

— Моя донька залишається тут, — відповів Івейл, і Пек загарчав луною.

— Я тобі не донька, — Ріна здійняла на нього погляд. — У мене є сім’я. І це не ви з Верховною Правителькою.

Корвін поклав руку їй на плече, та дівчина її скинула.

— Ви усі — бісові брехуни. Кожен із вас, — вона спинила пронизливий погляд на Лії. Та опустила очі. Корвін хотів було щось сказати, але Ріна змахнула рукою, наказуючи йому змовкнути. — І ти, Корвіне, перший з брехунів. Гадаєш, після всього, що я дізналася, я рушу до Саверу з тобою?

— Як я і сказав, про це не може бути й мови, — Івейл схрестив руки за спиною. Промовив він ці слова не без задоволення.

— Тут я теж не залишуся.

Вона попрямувала до дверей.

— Куди ти підеш? — запитала Лія.

— Байдуже. Головне — подалі від ваших брехливих морд, — відповіла Ріна, не зупиняючись.

— Моя Верховна Правителько, — Корвін вклонився дівчині, пропускаючи до виходу.

Вона кинула на крука погляд, що протинав, подібно дротику з отруєною голкою. Пек перетнув Ріні дорогу, та вона духа-охоронця обійшла так, як обходять набридливих собак, що невчасно принесли м’ячик до ніг.

У коридорі її дочікувався Карлін. Він здригнувся, коли Ріна із гуком зачинила за собою двері кабінету.

— Панно, — промовив він несміливо, склавши руки у шанобливому жесті того, хто був упевнений, що йому відмовлять.

— Навіть не вмовляй мене. Ти теж усе знав і мовчав, — вона схилилася до нього і зле примружила очі. — Тебе я вважала своїм найближчим другом у маєтку.

Вона випросталася і, подарувавши брауні зневажливий погляд, посунула до холу.

— Панно, почекайте, — він її наздогнав. Дрібцювати йому довелося старанно, оскільки Ріна більше не бажала стишувати кроки задля нього. — Я йду з маєтку.

Ріна зупинилася. Вона схилила голову набік — точнісінько як князь Корвін, коли мав ласку та час вислухати Карліна. Брауні, остерігаючись, що терпіння панни майже увірвалося, зажебонів:

— Перед смертю наслідний князь Севастіан подарував мені свободу. Та я не йшов. Я чекав на вас, панно. Хотів побачитися перед тим, як піти. І, ось, тепер ви тут. І я хотів сказати вам, — він трепітно узяв руку Ріни. Його зазвичай сухі та шерхуваті долоні були ледь вологими. — Я іду у місто, де малі народи вільні. Ви підете зі мною?

— Де воно?

— Не знаю, — Карлін розпачливо захитав головою. — Говорять, що серед Пустелі. Та лише пан Фелан не знайшов там жодного поселення. Та я вірю: воно таки там є. Ходімо зі мною. Я піклуватимуся про вас.

Дівчина озирнулася на двері малої вітальні, звідки долинали голоси Івейла і Корвіна — один стривожений й гнівливий, а інший — теж гнівливий, але ще й насмішкуватий.

—Ходімо, Карліне, — Ріна міцніше стиснула руку брауні, і вони покрокували до дверей маєтку цілковито впевнені, що зачинять їх назавжди.

* * *

Чи не вперше за п’ятнадцять років Івейл став свідком того, як Корвін підвищив голос.

— Ти не змусиш її стати двоєдушницею.

— Припини цей цирк, — загарчав Івейл.

— Саме для того я і тут, — Корвін став навдивовижу серйозним. Така зміна змусила вовка насторожитися. Стіни маєтку застугоніли, ніби приймати князя Саверу їм стало надто важко. Повітря застигло.

Корвін рушив через вітальню. Із кожним його кроком температура приміщення знижувалася. Вогні у світильниках ледь зажевріли, кімната поринула у напівпітьму. Тієї миті князь Невриди зрозумів, що князь Саверу не мав наміру жартувати.

— Ти знаєш, що відбувалося із Ріною в Кабірії? — запитав Корвін, сівши у глибоке зручне крісло, не дочікуючись дозволу Івейла. — Вона ледь не збожеволіла.

— Це у минулому. Тепер усе налагодиться, — Івейл насупився.

— Ти мене чуєш? Вона втратила надію повернутися додому. Вона була ладна там померти.

— А ти, припускаю, дуже вчасно простягнув їй руку допомоги, — Івейл гмикнув.

— Я дав їй те, що їй було необхідно, аби вижити — надію.

— Та чи задарма? — Івейл примружився. — Корвіне, ти нічого не робиш через альтруїстичні спонуки. Ти просто забаламутив дівчинці голову.

— Я поклявся їй, що поверну додому, — Корвін нахилився вперед. Івейл проти волі здригнувся. — Твої плани ініціювати її цьому завадять. Якщо вона стане двоєдушником, шлях додому їй буде заказаний.

Корвін здійняв рукав, оголюючи передпліччя. Івейл побачив те, що у глибині обидвох душ боявся побачити там понад усе — викарбуване кривавими чорнилами ім’я доньки.

— Її дім тут, — Івейл стиснув щелепи до скрипу.

— Вона, здається, доволі чітко висловила думку, що так не вважає.

— Я не обговорюватиму своє рішення з тобою.

— Ти ж маєш розуміти, що — із моєю допомогою, або без неї — Ріна втече, щойно розчиняться Брами поміж світами. І коли вона втече, постане лише питання часу, коли її спіймають спецслужби Зовнішнього світу. І лише Богам відомо, що вони із нею зроблять.

— Ріна залишається тут. Вона — наслідна княгиня Невриди.

— Ти говориш не як батько, — прошипів Корвін. — Ти говориш як князь. Князь, який дряхліє, а тому конвульсивно намагається вхопитися за корону, що от-от вислизне із рук.

Івейл ударив по столу. Він голосно дихав. Вогонь у свічниках затремтів. Пек вишкірився.

— Це її обов’язок.

На устах Корвіна заграла усмішка, та тіло його було напруженим, ніби князь був готовий кинутися у бій.

— Саме тому я стільки років ховав її від тебе.

— Саме тому вона опинилася у ліжку Натаїра.

Івейл різко звівся з крісла. І, хоча вітальню важко було назвати маленькою, простір ніби стиснувся довкола них. Стіни застугоніли, наче погрожували звалитися на гостя. У мерехтливих відблисках ламп тінь Івейла — величезна і чорна — та тінь Корвіна — що виростала за його спиною вартовою вежею — дрижали у різних кутках кімнати, наче у кутах рингу.

— Принаймні це був її вибір, — мовив Корвін спокійніше. — Івейле, ти допустив цю помилку із Севастіаном. До чого це призвело?

— Пішов геть з мого дому!

Корвін випростався. На його голові спалахнула корона.

— Повторіть ваші слова, князю Івейле із роду Симургів, я не розчув.

— Пішов. Геть. З мого. Дому.

Корвін довго впинався у нього поглядом. Очі ці палали недобрим вогнем. За вікнами почувся крик круків, що кружляли над дахом Вовчого маєтку. Блискавиця розітнула небо. Розкотився луною грім. Пек загарчав. Примарна слина крапала з його пащі. Івейл відчув: якби був у вовчій подобі, загривок став би дибки.

— Не змушуй повторювати утретє, — Івейл сперся широко розставленими руками на стіл. Пек знову проричав.

— Не роби цього, — попередив Корвін.

Івейл не відповів. Судячи з того, як щільно він стиснув щелепи, князь Невриди втрачав терпіння. Корвін провадив далі:

— Не змушуй її тебе зненавидіти. Дозволь їй піти.

— Дозволити піти з тобою?

— Це не тобі вирішувати, — Корвін сперся на іншу сторону стола. Князі стояли лицем до лиця. — Не тобі і не мені.

— Князю Корвіне із роду Каганів, ваша аудієнція добігла кінця. Прошу залишити мій маєток і землі Невриди.

Корвін відійшов, стомлено зітхнувши, ніби після бою на ножах, що вичавив із нього усі соки. У відповідь на темний примружений погляд Івейла він, криво всміхнувшись, опустив рукав і неквапливо застібнув мундир на кожен ґудзик. Він потис плечима і попрямував до дверей.

— Віднині Неврида анульовує усі запрошення, які діяли раніше, включно з розпорядженням Метрополя. Можете оскаржити у відповідній правительській інстанції.

— Упав до бюрократії? — Корвін зобразив ображене лице, а тоді розсміявся.

Він випурхнув із кабінету. Івейл зіткнув із полегшенням. Та одразу ж напружився, почувши голос крука знову.

Корвін наздогнав Ріну та Карліна біля самих дверей. Вчувши голос князя, дівчина прискорила ходу, та він перехопив її руку, що вже лягла на дверну ручку.

У теплому та світлому холі Вовчого маєтку, ретельно відмитому, блискучому, оповитому ароматом герані, їхні вимазані землею руки видавалися недоречними.

— Нам треба іти.

— Нам із Карліном, — Ріна забрала руку. — У Вільне місто.

— Я покажу вам шлях.

Ріна видихнула і поглянула на брауні, очікуючи, що той підтримає її бажання покинути маєток лише удвох. Та Карлін, учувши, що князь Корвін був готовий виконати мрію усього його життя, розплився у широкій вдячній усмішці і тепер глядів на крука з усім обожнюванням, яке лише могло прозирати на його обличчі. Розчаровувати Карліна Ріні не надто хотілося.

— Добре, князю.

Корвін кивнув, ні на мить не сумнівавшись, що на його пропозицію пристануть. Ні обожнювання, ні навіть його подоби на обличчі Ріни не прозирнуло.

— Та дещо поясню. Ти — негідь, яких іще пошукати. І це, — вона натисла на татуювання, що приховувалося під рукавом, — єдина причина, через яку я іду з тобою. І я з превеликим задоволенням забуду про твоє існування, щойно ти повернеш мене додому. Усе зрозуміло, князю?

— Ясніше від травневого неба над Гніздом, — Корвін поглянув, як тканина м’ялася під чіпкими пальцями дівчини. Він чув кроки Івейла у вітальні, а тому нахилився до її скроні: — Та дещо поясню. Я покажу, де ховається Вільне місто, тільки якщо ти мені пробачиш, — він підморгнув.

— Шантаж?

— Улюблена зброя, — він удавано смиренно кивнув. — Не обов’язково пробачати мене просто зараз. Достатньо пообіцяти, що ти спробуєш.

Ріна стисла губи. Очі її загорілися тим особливим блиском, що народжується із суміші гніву, презирства і гордоти. Карлін переступав з ноги на ногу, подумки уявляючи мандрівку до оплоту свободи.

— Я спробую, — знехотя мовила вона за мить до того, як у холі з’явився князь Невриди.

— Не будемо гаяти часу, — Корвін відчинив двері і без натяку на галантність виштовхнув Ріну на ґанок, — маю побоювання, князь може спересердя вжити надто...

Він осікся. У дворі їх очікували п’ять десятків субординатів. Їхні мечі виблискували у місячному сяйві. У руках сяяли огніти.

— Радикальних заходів, — закінчив Корвін, за кілька секунд прорахувавши співвідношення сил, і, судячи зі складки, що пролягла його високим чолом, перевага була не на їхньому боці.

— Ріно, попрощайся з гостем і підіймайся до своєї кімнати, — голос Івейла звучав із бездоганною спокійністю і ґречністю. — Князь Саверу покидає землі Невриди. Просто зараз.

Фелан і Ксан здійняли огніти. Вони цілилися у них.

— Корвіне, — Ріна із подивом зрозуміла, що стискає рукав його мундира.

— Знаю, — відповів він і переплів їхні пальці.

— Іменем князя Невриди, Івейла із роду Симургів, — Фелан ступив уперед. Між його рук пульсувала білосніжна куля, вона іскрилася від сили, здатної розірвати і Корвіна, і Ріну на шмаття, — просимо князя Корвіна із роду Каганів покинути територію Вовчого маєтку і землі Невриди. Наслідна княгине Ралфіно із роду Симургів, просимо вас невідкладно повернутися до маєтку.

Корвін відняв руку: Ріна його обпекла. Він поглянув на неї — довкола дівчини клубочилися пелехи темного полуміння. Вона не зводила очей з Фелана. Навколо її правиці розростався чорний огніт.

— Дай дорогу! — крикнула вона.

— Наслідна княгине... — не встиг він закінчити.

Ріна жбурнула огніт. Субординатів накрив огоскіт. Темрява зотліла на його стінках. Зірвалося три стріли. Корвін штовхнув Ріну за колону.

— Відбій! — прокричав Фелан.

Тіло Ріни знову палало. Її брала трясовиця. Лице пройняла гримаса люті. Вона підняла руку. Корвін стиснув її долоню. Полум’я згасло. Вона знову обпекла князя. Та цього разу руки він не відняв.

— Я усе владнаю, — прошепотів він.

— Відійди від неї, — Івейл схопив Корвіна за плече і відтягнув від Ріни.

— Облиш мене нарешті, — Ріна штовхнула Івейла у груди.

— Доню, — його голос затремтів.

Ріна ударила Івейла кулаком у плече. Наступний удар прийшовся на груди. Третій мав трапити у щоку, та Ріну схопили за руку. Це була Лія. Вона із дивовижною витонченістю заломила дівчині руку та змусила ту зігнутися.

— Досить, — її голос продзвенів, наче лезо ножа, що наскочив на кинджал.

— Зрадниця, — прошипіла Ріна.

— Панно, — благав Карлін, простягаючи руки до Лії. — Панно, — він звів очі до Ріни. Очі сповнилися слізьми. — Прошу ласки, припиніть.

— Корвіне, покинь маєток, — Лія нахилила Ріну ще нижче, звіяла пасмо волосся з чола і озирнулася до нього. — Ми офіційно повідомимо тебе, коли відвідини знову стануть доречними.

— Лукреціє, відпусти її, — сказав Корвін, і голос його лунав як наказ.

Княжна його не послухала.

Небом зайшовся вигрім. Спломеніла блискавка. Почалася злива. Субординати змокли умить, та позицій не залишили. Жоден з огоскітів у їхніх руках не згас.

— Лукреціє, — промовив Корвін м’якше.

Лія здригнулася і відпустила Ріну. Відпустила знехотя, що було очевидно через її холодний погляд, яким вона нагородила князя Саверу. Корвін, зачепивши плечем Івейла, підійшов до Ріни і узяв її кисть до рук. Він оглянув зап’ястя, на якому рум’яніли сліди від пальців княжни.

— Наслідна княгине Ріно, князь Саверу зробив усе, що міг, — він підморгнув їй і підніс зап’ястя до губ.

— Припиняй розігрувати вар’ята. Не змушуй мене використовувати супроти тебе зброю, — Івейл став між ними. Корона пломеніла на його голові, хоча і не так яскраво, як корона Корвіна. — Іди геть. Негайно.

Корвін примирливо здійняв руки.

— Ріно, мені шкода, що ти опинилася у такій безвиході. Був би я на твоєму місці — утік би із Темними Вершниками, — кути його губ затремтіли. — А проте до чого ці сентименти? Давай розпрощаємося як слід, я знову персона нон-грата у Невриді.

Не довше кількох миттєвостей вони дивилися одне на одного під розкати громовиці. І тоді Ріна полегшено зітхнула. Корвін самовдоволено всміхнувся і кивнув їй. Ріна зобразила кніксен. Він спустився сходами.

— Лише одне прохання, — кинула вона йому у спину. Корвін обернувся. — Покажи Карліну шлях до Вільного міста.

Вона підштовхнула брауні. Карлін невпевнено поглянув спочатку на Ріну, а тоді на Корвіна. Князь Саверу жестом запросив його приєднатися.

— Що за нісенітниця? — прогримів Івейл.

— Твій син дарував йому свободу, — Ріна підштовхнула брауні. — Карліне, ми іще побачимося, обіцяю.

Корвін відвісив князеві Невриди та княжні Лії фігурний уклін.

— Блазень завжди знає, коли йому варто піти зі сцени. Гарного вам вечора, панове!

І вони з Карліном зникли за завісою дощу.

Ріна увійшла до холу з єдиним наміром: зібрати одіж, мішечок з кишеньковими грошима, що разом із цигарками мав очікувати її у секретері — а тоді покинути Вовчий маєток назавжди.

Її серце билося часто, ніби вона бігла. Дихати стало важко, ніби Ріна увійшла не у хол, а здійнялася на одну з Чорних гір. Укус, залишений єхидною, палав і пульсував. Біль зміївся плечем униз, вглиб грудей, ніби отруйний свинець.

Вона іще чула, що Івейл увійшов за нею, чула, що він щось говорив тоном людини надзвичайно собою задоволеної. Та Ріна не розрізняла слів. Вона звела руку, аби відмахнутися від нього, та рука її була тяжкою, ніби вилитою з бетону. Дівчина опустила очі, та замість руки побачила лише темну ляпку.

Хол перетворився на вузький чорний тунель. А тоді і світло у його кінці змеркло.

Наслідна княгиня Ралфіна із роду Івейлів впала навзнаки. Князь Івейл схилився над нею, і обличчя його сповнилося жахом — вона не дихала.

Розділ 14

УГОДА КОРВІНА

Корвін, юний князь Саверу, не проносивши корони й року, помер.

Сім днів і сім ночей тіло його було блідим, холодним і бездиханним. Лише коли погребальний човен пустили вниз Стир’єм, уже охоплений вогнем, Переправник викинув тіло Корвіна у темні води ріки.

Хвилі винесли Корвіна на берег. Він судомно вдихнув і закашлявся, випльовуючи воду.

Паллак і Даннаміс схилилися над ним і одразу ж відсахнулися. Його очі, до миті смерті блакитні, ніби травневе небо над Гніздом, оповила чорна нить. Не просто чорна — чорніша за глуху темряву.

Над Корвіном схилилися й інші саверці, і кожен із них якщо й не відсахнувся, то здригнувся. Нехай Корвінові й вдалося видертися із пазурів Мора, та за собою з його царства князь приніс у Савер пітьму.

Вісьмома днями раніше Корвіна, що саме готувався пройти обряд ініціації, аби укріпити у своєму тілі обидві душі — людини та звіра — арештував трибунал Метрополя. Корвін не пручався, лише голосно розсміявся, вочевидь не врозумівши, що солдати насправді були його катами й супроводжували в обійми смерті.

— Друзі, ні, не супроводжуйте мене, — кинув він із дикою посмішкою своїм молодшим кузенам, — справте бенкет з вином і жінками. Вашого князя запрошено до Верховної Правительки, і він не повернеться таким, яким був раніше. Тож святкуємо!

Корвіна жбурнули, наче ляльку, на чорно-білу мармурову підлогу тронної зали. Юний князь припав чолом до підлоги, промовив пишномовне привітання, не забувши спом’янути, що вигадував його усю дорогу. Один із солдатів, не дотримуючись жодного елементу церемоніалу, струсонув Корвіна і підняв на ноги.

— Зізнавайся! — наказав Правитель. — Чи правда, що у ніч арешту князя Івейла ти був у Вовчому маєтку?

— Правда, мій Правителю, — Корвін схилив голову, увінчану скривавленою короною.

Правитель окинув оком Верховну Правительку, жінку, яка вже втратила красу і молодість, виблиск життя у колись синіх очах і осяяння усмішки на устах. Вона сиділа на троні незворушно, нічого і нікого довкола не помічаючи.

Бачила вона лише руки Морани, що готувалися підхопити її душі, щойно ті покинуть тіло.

Правитель стиснув її плече, і Верховна Правителька, здригнувшись, виринула із марення. Вона зняла залізну рукавичку, звела руку і стиснула кулак. Князя Саверу оповили пельніти. Зала сповнилася криком Корвіна і хрускотом його кісток. Князь упав на підлогу — переламані ноги більше не могли втримати тіла. Правитель знову стиснув плече Верховної Правительки, і хрускіт стих, залишивши по собі слабку луну, що згубилася у вітті Великого Древа.

— Чи правда, що ти вчинив спробу сховати дітей князя Івейла від стражників Метрополя у Вовчому лісі на кордоні з Савером? Чи правда, що коракси убили десяток звитяжних воїнів Верховної Правительки?

— Ні, мій Правителю, — промовив Корвін голосом переляканої дитини.

Правитель торкнувся плеча Верховної Правительки. Корвін заволав, як ті, кому довелося відчути жагуче полум’я агонії. Хрускіт кісток — тепер його пальців — довгих пальців музиканта — розітнувся, ніби скрегіт гільйотини перед застиглою на площі юрмою.

— Вінець правди! — наказав Правитель.

Корвін здійняв на його величність і її величність очі — у них не було сліз. На мить могло здатися, що обличчям князя промайнула тінь зловтіхи. Та наступної миті він припав чолом до підлоги, стиснувши понівечені пальці у молебному жесті — ніби інших Богів, окрім Правителів, він не знав.

— Пощадіть, я усе розповім. Я був тієї ночі у Вовчому маєтку. Я був! — Корвін намагався підповзти до сходів, що вели до тронів, та ноги його не слухалися, а в скалічених руках більше не було сил. — Я хотів убити Івейла. Він так само винен у повстанні, як і мій батько. Та я, жалюгідний нікчема, не зміг здійняти меча. І тоді я вирішив убити його спадкоємців. Вони діти, їх убити легше, ніж князя.

Правитель нахилився уперед, поглинутий цікавістю і відразою водночас. Верховна Правителька, до того байдужа, поглянула на Корвіна наче з небуття.

— Я напав на них — солдатів і дітей. Та змилуйтеся! Бо я вважав, що напав на субординатів, які супроводжували князевих нащадків, — губи Корвіна затремтіли, як у бешкетної дитини. — А коли я зрозумів, що помилився, було вже пізно. Я кинув дітей та втік. Прошу вас, змилуйтеся над вашим відданим слугою.

— Блазень, — кинув Правитель. — Добре, іди, та запам’ятай: без мого наказу не смій навіть пером на своїй дупі поворухнути. Зрозумів?

— Зрозумів! Усе зрозумів, мій Правителю! — радісно зажебонів Корвін. Він посміхався, наче дерев’яна маріонетка, яка широко розкривала рота, варто було господарю смикнути за ниточки.

Верховна Правителька здійнялася з трону і спустилася до князя Саверу. Правитель спостерігав за нею, сповнений тривоги. Він дивився, як, брязкаючи залізними черевиками, вона наближалася до Корвіна, ледь тримаючись на ногах. І як вона полотніла з кожним новим кроком.

Верховна Правителька сіла на одне коліно перед Корвіном. Князь ухопив поділ її сукні, сплямовуючи кров’ю золотавий шовк, і притис його до вуст. Грянув ляпас — удар залізною рукавицею по вилиці.

Правитель подався уперед, тепер не приховуючи тривоги. Бентежився він не дарма: Верховна Правителька слабшала щодня, у той час, коли їхній син своєї сили іще не дібрав. Його дружина мала протягнути принаймні іще років зо п’ять, перш ніж з’явиться примарний шанс, що син переживе обряд ініціації. Хотіла вона того або ні.

Верховна Правителька притягнула Корвіна за комір фрака. Він завмер, не наважуючись здійняти на неї погляд.

— Де вона? — запитала її величність так тихо, що її шепіт і самому Корвінові здався лише оманою. — Де донька Івейла?

Корвін усе ж звів погляд. Плечі його здригнулися — один раз, другий, а тоді затремтіли від невгамовного сміху. Він закинув голову, регочучи, ніби причинний. Нарешті, стихнувши, він потягнувся до вуха Верховної Правительки.

— Івейл дізнається, коли я його пробачу.

Верховна Правителька звела над князем руку. Вона засвітилась білосніжною, чистою, світлою силою, що от-от мала протнути серце Корвіна та зупинити його на вічність і по тому. Посмішка сповзла з обличчя князя. Він спробував вирватися — простий звіриний інстинкт — та сили у Верховній Правительці, зблідлій та тендітній, було більше, ніж у найкремезнішому генералові.

— Мертві не прощають, моя Верховна Правителько.

Сила у її руці згасла. Вона відпустила Корвіна. Він упав навзнаки, тяжко дихаючи. Її величність схилила голову, ховаючи обличчя у тіні, що падала від її великої важкої корони, яка впиналася у голову, ніби пазурі прадавнього хижого звіра.

— Моя дорогоцінна, — мовив до неї Правитель, і у голосі його вперше почулося справжнє занепокоєння, забуте у їхніх юних роках.

Верховна Правителька чоловіка не почула.

— Сьогодні ти, князю Саверу, засвоїш урок, — вона випросталася. Голос її розходився залою, ніби порив буревію. — Урок прощення і відданості.

Верховна Правителька, поглянувши на Корвіна водночас жорстоко і печально, змахнула рукою. Пельніти відірвали від підлоги його скалічене тіло. Вона змахнула іншою рукою — полум’я розітнуло червоний фрак й сорочку на спині.

Стражники кинулися до них, та на шляху воїнів зріс огоскіт.

Верховна Правителька підійшла до князя, підвішеного у повітрі, наче оповита нитками маріонетка, простягла руку до його обличчя. Корвін відсахнувся, не дозволяючи торкнутися шкіри.

— Моя Верховна Правителько, відпустіть мене. Я лише недоумкуватий блазень, — прошепотів Корвін, та безтурботного блазня він нагадував менш за все. Він дивився на неї гострим поглядом, кожна риса його обличчя була просякнута тінню, хоча й болючого, та тріумфу.

Верховна Правителька вигнула брову та здійняла підборіддя. Вона лагідно провела пальцями по щоці Корвіна та зупинилася на жаркому спітнілому чолі.

— Ти міг стати, ким забажав би, — відповіла вона голосом, холодним, наче північний вітер. — Міг злетіти до будь-якої вершини, навіть недосяжної. І, Боги мені свідки, я не перешкоджала б. Та ти більше не зможеш літати.

Корвін зціпенів. Голос зник. Лише поглядом, крізь паволоку сліз, він молив її змінити рішення.

Полум’я, як лід — пекельне і безнадійне — пройшло з долоні Верховної Правительки крізь тіло Корвіна. Вмить із його спини виросли крила — чудові, великі, блискучі, наче агат, сповнені силою роду Каганів, здатні здійняти господаря і до вершини князівського трону, і навіть вище. Наступної миті вони вкрилися кригою і розсипалися адамантовими крихтами, ледь виблискуючи на чорно-білій підлозі.

Корвін закричав від болю, який і не підозрював, що міг відчувати. Боліла не спина, у якій багряніли криваві нерівні рани. Боліли груди, із яких Верховна Правителька вирвала його другу — кручу — душу. Вона витягла її назовні, перетворюючи на лід, і розбила вщент. Уламки розлетілися підлогою серед скалок крил крука. Впав і Корвін. Почулася далека луна пташиного крику.

З його спини стирчали два чорних обгорілих утинки, ніби фундамент згорілого у пожежі родового маєтку. Корвін тягся рукою до спини, ніби сподівався, що, крім фундамента, залишилися й частини стін.

— Боги, — хрипів він.

Верховна Правителька не чула Корвіна. Вона чула далекий мелодійний голос. Вона не бачила його, тому що бачила чорну нить, яку стискала у долоні.

Князь ридав. Він намагався зібрати скалки довкола у тремтячу долоню, та крихти нагрівалися від жару його тіла та просочувалися крізь зламані пальці, змішуючись із кров’ю.

Сила полишала Корвіна, перетворюючи його з двоєдушника на того, ким він сам себе назвав — жалюгідного блазня. Він не міг повірити, що Світлі Боги могли дозволити цьому статися, дозволити Верховній Правительці забрати його силу. Спершу вони відвернулися від його зграї, тепер — від нього. Корвін хрипів молитви до них, та знав напевне — вони не чули. Останні сили покинули його. Корвін упав навзнак, намагаючись притягнути до себе останні нерозталі крихти. Вони теж танули, як тієї миті танула віра Корвіна.

— Море і Морано, якщо ви чуєте, я зроблю що завгодно, лише дайте мені силу пройти через це і захистити мою зграю.

Ці слова уже застигли, так і непромовлені, коли рухи князя стали повільними і слабкими, а губи оніміли, аби більше не поворухнутися.

Коли Корвін помер.

* * *

Як це часто трапляється у неспокійні часи напруженої політичної боротьби, першими відходять до Царства Мора за руку з Мораною найзвитяжніші (яким був князь Саргон II) і найслабші (яким був князь Корвін).

Він отямився від запаху сірки. Тіло було неслухняне, наче набите свинцем. Воно волало від болю. Біль знерухомлював, наче тіло припнули до жорсткої підлоги сотнею кинджалів. Підлога пахла трясовинням — трохи менше, ніж сіркою. Йому чувся шум хвиль, що бились нібито десь далеко, за два метри землі, насипаної над Корвіном. Ця земля, здавалося, лежала на грудях, намагаючись розчавити його у пил.

Корвін простогнав. Біль проймав хребет. Тіло, здавалося, обернулося шматом скривавленого м’яса, що пульсував.

Корвін розплющив очі. Усе, що він бачив — заволока непроглядної безбарвної сірості, облишена і світлом, і темрявою. Туман лягав на обличчя, ніби саван. У руках хлопець відчув невеликий холодний предмет — дуже важливий предмет, який він поки не впізнавав. Корвін вчепився у нього пальцями, притиснув до грудей — він відчував ледь не панічний острах його згубити.

Корвін спробував сісти, та спину протнув біль. Хлопець ледь не випустив свій дорогоцінний предмет. Та ноги, він відчував, знову рухалися. Хрипко зітхнувши, Корвін усе ж сів. В очах стала паморока. Він зціпив зуби. Ледь темний мерехт зник з очей, Корвін озирнувся.

Він був у човні, на кормі стояв хтось у чорному рам’ї, можливо, темний енарей. Та, варто було Корвінові помітити чорну димку, що звивалася довкола того, кого князь опізнав за енарея, він усе зрозумів.

Він кинувся до борту, намагаючись вистрибнути, та з багряної води потягнулися мертвецько-блідаві руки. Корвін відсахнувся та упав на спину. Від болю ледь не зронив предмет, який намагався утримати. Опустив очі, перевіряючи, чи предмет не пошкоджений. Він притискав до грудей яйце — звичайне крукове яйце — таких було безліч у гніздах саверських лісів. Із них видзьобувалися жовтороті сизопері пташенята, недоладні та незграбні спочатку, та прекрасні, дивовижні, як виростуть. Звідки яйце простої птахи, що мала простісіньку пташину душу, з’явилося у човні, Корвін відповіді не мав. Можливо, його кинули до погребального човна разом зі сосновим віттям, на яке поклали тіло Корвіна. Та це була прикра помилка, позаяк Корвін чомусь знав напевне: мешканець яйця був живим.

«Нічого, друже, — подумав князь Саверу. — Ми звідси виберемося».

Час вибиратися настав.

— Круче, — долинув шепіт, і крик, і чоловічий, і жіночій одночасно.

— Більше ні, — відповів Корвін, прикипівши оком до Переправника на кормі. У голосі князя чувся виклик, та всередині хлопець стиснувся від страху. Він притис круче яйце так, ніби вкривав самого себе.

— Монета.

Батько вчив мати при собі монети, оскільки ніхто не знає, коли Морана обірве нить життя. Та батько був давно мертвий, а кишені Корвіна, очевидно, мертвого віднедавна і відправленого в останню путь без належної поваги, порожніли.

— Вистрибуй!

Об бік човна, гойднувши його, щось вдарилося, певне, руки істот, які колись потрапили до човна без монет, а тепер були приречені леденіти у багряних водах вічність і по тому. Корвін не хотів стати одним із них.

— Я тут по волі Темних Богів, із якими уклав угоду. Я узвав до них із проханням про силу.

— Покажи мітку! — Переправник припинив веслувати та обернувся до Корвіна. Під каптуром, охопленим пазурами чорного диму, виднілося чорне провалля.

Корвін повернувся до Переправника спиною. З рукава духа, ніби ліана отруйної рослини, простягнулася чорна, огорнута темрявою рука. Вона торкнулася скривавленої спини. Переправник провів рукою вниз хребтом. Корвін стиснув зуби, не видаючи болю. Спалахнув чорний вогонь. Він спопеляв плоть Корвіна, та, здавалося, що і розум.

Вогонь ущух. Кров зникла слідом за полумінням, залишаючи по собі лишень глибокі, іще рожеві, шрами — три ниті, що спліталися у вузол, та два напівмісяці, залишені замість крил.

— Тобі тут не місце, круче, — промовив Переправник, і в його голосі Корвін вчув тінь почуття — жалю.

— Я прийшов за своєю силою. Вона моя по праву, — Корвін уперто поглянув у безодню каптура, тепер знаючи напевне — звідти на нього дивилися чиїсь очі. Очі, що колись належали живій істоті.

— І що ти готовий віддати Богам як плату?

— Усе, що вони вважатимуть справедливим узяти.

Повіяв вітер. Повітря стало холодним, ніби на човен упав йольський вечір. Корвін почув шепіт. Він не належав ані чоловікові, ані жінці. Та, разом із тим, він належав їм обом. Світло, якщо воно й було колись у цьому місці, змеркло, оповиваючи човен пітьмою. Корвін відчув чиюсь присутність. Просто позаду. Скований жахом, він не смів озирнутися. Потреби такої й не було — йому було знайоме це відчуття. Він пізнав його тієї миті, коли загинули батьки.

Позаду нього стояла Смерть. Позаду нього височіли Мор і Морана.

— Насувають темні часи, — почув Корвін. — Та пітьма ця не та, що дарує спокій сну та радість забуття. Ви самі її створили — пітьму, що несе руйнування та смерть душ.

Корвін відчував — вони торкалися його мітки, знав — мітка нічого не значила для Мора і Морани. Нить його життя Морана тримала у руках, а над ниттю — свій гострий серп.

— Наші дволикі діти звернуть лиця до світла, та душі їхні вкриє морок. Вони змусять ваше царство здригнутися, і випустять на волю наших темних дітей. Кров окропить чорну та білу землю. Кров винних і безневинних. Ниті, яким судилося укріпити полотно життя, обірвуться. Візерунок світоладу втратить красу. Одні втратять життя, а інші — свої душі. І стане більше наших темних дітей.

Морана смикнула нить Корвіна. Натягнула її так сильно, що ледь не витягла з тіла. Він не ворухнувся. Корвін повторював собі, що його час іще не настав, що він житиме. Житиме ще сотню років.

— Ти хочеш жити, — промовив голос. І нить відпустили. — І ти жадаєш справедливості. Ми усе ще бачимо її у твоїй душі, що лишилася у твоєму тілі, і в тій душі, що його покинула. Чи готовий ти заплатити ціну, що дозволить тобі зберегти справедливість?

— Що для тебе справедливість? — запитав інший голос, що теж належав Темним Богам.

— Рівновага, — відповів Корвін.

— Що ж, дитя, хай так і буде, — відповів голос Темних Богів. — Умови угоди прості. Ми дамо тобі силу, що зробить тебе рівним тим, із ким боротимешся. Ти ж підтримуватимеш рівновагу між світлом і пітьмою.

— Настав темний час, і прийдуть Темні Вершники, — продовжував другий голос Темних Богів. — І станеш ти Першим із Чотирьох. І навчиш усього, що дізнаєшся, інших трьох, які забажають того ж, що забажав ти.

— Я вдячний вам, — Корвін схилив голову, та не впав на дно човна. Цього Боги, він відчував, не потребували, на відміну від Правителів.

— Це не всі умови. Ти благаєш про велику силу. І плата за неї буде великою, — сказали Темні Боги. — Поглянь на Темного духа, що стоїть перед тобою: коли прийде час, ти не попрямуєш до нашого царства. Ти заміниш цього Темного духа, ти переправлятимеш душі між світами та між царствами. Ти будеш Темним духом вічність і по тому — поки тебе не змінить твій наступник.

Корвін важко зітхнув. Його душа, нехай і лишилася одна, не здобуде спокою — лише якщо він просто зараз відмовиться від угоди. Там, у царстві Мора, а, можливо, уже й у наступному житті, його очікувала родина. Корвіну варто було набратися сміливості та дозволити Морані обірвати його нить.

Та у Савері на нього чекав, а, можливо, вже й не чекав, його народ. Що була вічність у порівнянні з силою, яка могла врятувати Савер від диктатури Метрополя, а душі інших мешканців імперії від божевілля Верховної Правительки? Сила, про яку благав Корвін, могла продовжити справу його батька, ретельно приховану від інших князів та Правителя. Нехай Корвін і був найслабшим із виводка, та тепер міг стати найсильнішим з роду. Вічність у човні Переправника вартувала значно менше від безпеки Саверу.

— Я готовий укласти угоду, — промовив Корвін із тією рішучістю, на яку, він і не підозрював, що спроможний.

Пітьму довкола на мить розітнув спалах яскравого білого світла, залишивши по собі звичну для Лімбо імлу. Корвін і Переправник залишилися самі, і навіть мертвецько-блідаві руки сховалися глибоко у воді.

Нічого, здавалося, не змінилося, та Корвін більше не був таким, як раніше. Він відчував усередині силу, якої не відчував ніколи до того. Корвін поки не усвідомив, що пліч-о-пліч із великою силою отримав й нестерпний тягар. Князь був юним, самовпевненим і більше нічого не боявся. А тому він усміхнувся.

— Прямуй до берега. Мені час повертатися, — сказав він Переправнику, сподіваючись спекатися його компанії на найближчий вік.

— Ти пристанеш до мене на службу на сім років, — відповів Переправник.

— Я не маю стільки часу. Лише сім днів, перш ніж Правителі віддадуть мою корону іншому.

— Круче, — йому здалося, що Переправник зітхнув, — ти маєш навчитися ремеслу Темного Вершника, а тоді — ремеслу Переправника, — голос його, здавалося Корвінові, став насмішкуватим, — як хочеш виконати умови угоди. Якщо не виконаєш, тебе настигне кара Богів, і доля твоя буде страшна.

У бік човна знову ударили. Там, між хвиль роз’ятреної блідавими руками ріки, Корвін почув стогони, здатні заледеніти душу. Красномовнішого натяку він не потребував.

— Що ж, сім років, то сім років, — Корвін стенув плечима, а тоді хитро всміхнувся. — Сім років — це 2557 днів, якщо рахувати на твою користь. А тому я пропоную розподілити їх наступним чином. Наступні п’ять років я приходитиму до тебе на двадцять один день щомісяця. Іще за п’ять років я приходитиму на п’ятнадцять днів. А останні п’ять років — лише на сім днів.

Темне полум’я спалахнуло навколо Переправника. Почувся шепіт. Корвін притис пташине яйце до грудей сильніше. Боги, як виявилося, зійшли не до нього, а до Переправника. Темрява загусла навколо нього, а тоді раптом щезла разом із шепотом.

Переправник засотав рукав рам’я, оголюючи кістляву руку — на кістці було викарбувано Корвінове ім’я. А ще жіноче ім’я, якого князь Саверу не встиг розгледіти.

— Звичайно ж, — Корвін продовжив, — я не гарантую, що гостюватиму у тебе усі дні підряд. Ми, князі, пани зайняті, а тому я навідуватимуся, як вихоплю хвилинку зі свого щільного графіка.

— Най буде так, — відповів Переправник, відвернувся та заніс весло над водою.

Корвінові здалося, що відповів Темний дух насмішкувато. Та князь був юним, самовпевненим і тепер безстрашним, а тому не надав цьому значення і вдоволено усміхнувся.

— Монета.

— Ти ж уже знаєш: мені немає чого тобі дати.

— Немає монети? То вистрибуй!

— І тоді Боги покарають тебе за недотримання умов угоди, — Корвін випростав плечі — спина більше не боліла, як не боліло усе його тіло.

— Такими є правила. Хочеш на берег — плати. Немає чим платити — спробуй дістатися самотужки.

На мить Корвін перестав бути безстрашним. Та лише на мить.

— Готовий заплатити короною. Як готовий її прийняти як плату, то просто візьми. Якщо не зможеш, то більше нічого у мене не проси.

Переправник потягнувся кістлявою рукою, оповитою чорними пазурами диму, до корони Корвіна, що спалахнула на голові. Та, ледь він торкнувся гострих, іще просякнутих кров’ю зубців, відсахнувся, ніби обпечений.

— Цікаво, — протягнув Переправник, і в його голосі Корвін почув допитливість. — І навіть розумно.

Води ріки збурилися. Човен понесло течією швидше. Корвін побачив попереду озеро, вкрите кригою. Брили, величезні та неповороткі, повільно пливли колом, зіштовхуючись, стугонячи, здіймаючи багряні бризки. Ближче до центру вони прискорювали круговерть. Човен, носом прокладаючи шлях до центру озера, розштовхував кригу.

— Підійди, — мовив Переправник. — Твій перший урок розпочався.

Корвін виконав наказ. Він побачив, куди спрямував човна Переправник. Посеред озера, ніби велетенський котел, вирва поглинала воду і кригу. Вона вела, мабуть, на той світ, із якого не було шляху назад. Нікому, окрім Корвіна.

— Дивися уважно, князю Саверу, Перший із Темних Вершників, наступнику Переправника, Безкрилий круче. Дивися і помічай.

І Корвін помітив. Помітив тисячі і тисячі чорних нитей, що тягнулися до вирви. Вони оплітали крижані брили, вони тягнулися збуреними хвилями озера, вони оповивали човен, вони зміїлися униз. Услід за ними плив човен. Його ніс досяг краю вирви.

— І не заплющуй очей.

Корвін очей не заплющив.

Човен упав у круговерть, і його поглинула вода.

Розділ 15

СУБОРДИНАЦІЯ

Спогади про Кетрін переслідували Гіткліфа навіть на смертнім

одрі{8}. Натаїр не зринав у скреготі віття по віконних рамах, ні в оманливих тінях, що западали між мерехтливих полисків свічок, ні у шумі вітру, ні в ароматі квітів, серед яких не було ані жасмину, ані вересу.

Та на смертному одрі була Ріна. І думала вона про Натаїра.

Укус єхидни не був смертельним для двоєдушника, особливо як випити протиотруту — образки. Та Ріна двоєдушником не була. А образки у саду зчавили та спалили під час бунту. І тому, страждаючи від жару і болю, вона лежала у просякнутій потом постілі, ледь знаходячи сили, аби розплющити очі.

Івейл почав було готувати обряд ініціації, проте до двоповні залишалося іще два тижні, а риси обличчя Ріни уже загострилися, що натякало: Брама Мора готувалася прийняти її раніше.

Розрахунок Натаїра був простим: як не мати образків, вилікувати від отруєння могла лише єхидна. Й Івейл схилявся до того, аби виправдати розрахунок князя Кабірії. Про це він мав необережність згадати у присутності Ріни — бо тяжко хворих часто сприймали скоріш як деталь інтер’єру, аніж живих істот.

— Ні, — прохрипіла вона, ледь здійнявшись на ліктях.

У її погляді, хоча вона й супилася, князь безпомилково вгледів жах. Він торкнувся її гарячого чола. Ріна відвернулася. Івейл сховав руки за

спиною.

— Тату, дозволь написати Корвінові. — Лія стисла його лікоть до болю, як не стискала ніколи до того. — У Савері ростуть образки.

— Він дорого візьме за них, — відповів Івейл. Ріна закашлялася і закрапала подушку кров’ю. — Втім, напиши.

Як Івейл і передбачав, князь Саверу виставив високу ціну — він вимагав віддати Ріну йому, щойно та зможе звестися з ліжка.

— Відмовити круку, — наказав Івейл Фелану, спалюючи листа.

— Тату, — чайний сервіз затремтів у руках Лії, — ти готовий пожертвувати її життям?

Івейл повернувся до письмового столу та зручно розмістився у кріслі, як це робив завжди, коли готувався випити вечірнього чаю. Лія сіла навпроти, ніби прохальник у лихварській конторі, вона склала руки на колінах, приховуючи тремет. Чашку чаю не узяла. Івейл же з апетитом з’їв спочатку одне тістечко, а тоді й друге.

— Дочко, ти ставиш не зовсім правильне запитання. — Він пив чай без поспіху. Третє тістечко ретельно пережовував, смакував так, ніби нічого смачнішого альви до цього не готували. — Питання у тому, чи пожертвує її життям Корвін.

Княжна звелася з-за столу. Нічого не відповівши батькові, вона пішла. З того вечора Лія Івейлові чай більше не наливала.

Кашель не давав Ріні спати уже третю добу. І якщо минулої ночі їй вдалося трохи подрімати сидячи, то цієї вона так і не стулила очей. Вона дивилася крізь розчахнуті балконні двері на два місяці, що світили високо у небі, та думала про те, що небо з одним місяцем побачить уже навряд. Руки самі собою погладжували її дитячу ковдру, вишиту золотими нитями, просякнуту запахом трав і тютюну. Раптом дівчина насупилася.

— Іди до біса, — прохрипіла вона і закашлялася.

Корвін ні до біса, ні до інших вигаданих єдинодушниками істот іти і не думав. Він сперся плечем об одвірок і терпляче дочікувався, коли Ріна виплюне у носовичок залишки отруєних легень.

— Як ти тут узагалі опинився? — запитала вона, коли напад кашлю пройшов.

— Івейл заборонив з’являтися у Невриді князеві Саверу, а не Темному Вершнику. Щоправда, у дім я потрапити не можу, — він оглянув одвірок, ніби вишукував пролаз. — Якщо у нього є дух-охоронець.

Корвін змінив розшитий золотими нитями червоний фрак на чорну курту — звичайну, яку князі не носили, та яка була зручна для вершника. Довкола його плечей кружляли пелехи чорного диму. На голові корони видко не було.

Ріна відвернулася. Тінь князя, що падала на протилежну стіну, заворушилася. На мить спалахнула заграва. Дівчина відчула запах цигаркового диму. Вона практично ненавиділа Корвіна, оскільки її легені більше одного затягування стерпіти не могли.

— Певне, ти гніваєшся. Він обкрутив тебе. Або пройдеш обряд ініціації — як доживеш до нього — і тоді, можливо, як твоєму тілу вистачить сил, отрута поступово вийде з твоєї крові. Або ти повернешся до Натаїра, і він із задоволенням тебе вилікує. А тоді зробить княгинею Кабірії. І перший, і другий варіанти ведуть до того, що у Зовнішній світ ти повернутися не зможеш, навіть якщо Брами знову колись розчиняться.

Ріна озирнулася до нього. Корвін з інтересом спостерігав за нею. Дивитися на князя було боляче — і через різь в очах від жару, і через байдужний спокій, який оповивав крука.

— Варіантів насправді три, — кожен рух відгонив болем у м’язах та кістках, та Ріна сіла на подушках вище. Не стільки аби зладнати із надривним болем у легенях, скільки аби виглядати менш жалюгідно. — Я можу просто почекати, коли отрута розійдеться усіма органами, а тоді померти.

— Невже тобі зовсім байдуже, якщо твоя смерть розіб’є мені серце? — Корвін притис руку до грудей, як актори на сцені.

— Це останнє, про що я думаю, — відповіла вона і закашлялася.

— Та все ж думаєш, — він вдоволено усміхнувся.

Ріна потерла очі — не стільки через біль, як через роздратування.

— Якщо вже нам відведено сліпну коротку мить, — він змовк, можливо, для більшої драматичності, а, можливо, тому що Ріну знову пройняло кашлем, — може, ти, нарешті, мені пробачиш?

— Перебудешся.

Корвін ображено випнув губу.

— А як виявиться, що я маю протиотруту? Тоді панна промовить три жадані понад усе слова? Я. Тебе, — він витяг із кишені мішечок і підкинув його на долоні. — Пробачаю.

Ріна жбурнула у нього подушку. Про що пошкодувала. Тому як подушка до дверей не долетіла, а її знову пройняв напад кашлю. На відміну від поетів епохи зовнішньосвітнього романтизму, Ріна нічого привабливого у закривавленій хустині не вбачала.

— Це ж якою бездушною тварюкою треба бути, аби шантажувати дівчину при смерті?

— Душе моя, умови більш ніж справедливі, — Корвін всміхнувся. — Чи ти хочеш, щоб я забрав половину твого життя?

— Добре, я скажу тобі три слова, джентльмене з волоссям, наче пух, — вона втерла кутики губ, та лиш розтерла кров. Між них двох злостивого фейрі нагадувала більше вона, аніж Корвін. — Пішов. До. Мора.

Корвін розсміявся.

Двері до кімнати розчинилися, спалахнуло світло. Лія вбігла зі шкаликами у руках. Вигляд вона мала наляканий.

— Ти розмовляла уві сні? — вона торкнулася її чола і, переконавшись, що жар усе ще не зійшов, втерла кров з кутиків її губ.

Балкон порожнів. Не було ані Корвіна, ані мішечка з образками. Лія прослідкувала за її поглядом і зачинила двері, зіщулившись від по-осінньому прохолодних повівів північного вітру. Лія збила усі подушки і навіть підіткнула ковдру, як це робили для дитини, що прокинулася від страховиддя. Ріна скосила очі до балкона: поява Корвіна тепер і їй самій здавалася сном. Не найприємнішим.

— Я з хорошими новинами. Ми отримали образки годину тому, і я приготувала протиотруту, — Лія піднесла шкалик до Ріниних губ. Вона виглядала тріумфуюче. Княжна, хоча й намагалася те приховати, та собою дуже пишалася, оскільки приготувала такий серйозний трунок без допомоги лічеця, який був її напутником із медичних питань.

Ріна протиотруту випила, майже не скривившись від мерзенно гіркого смаку. Її знову пройняв кашель.

— Як чудово, що образки знайшлися так вчасно, — голосно промовила вона на випадок, якщо Корвін усе ще ховався на балконі.

— Так, їх надіслав Корвін.

— От кручий син, — Ріна знову поглянула на балконні двері, розмірковуючи, які три слова сказати тому шантажисту наступної зустрічі.

Лія, ховаючи подив, відвернулася, аби узяти другий шкалик. Ріна зморщилася, передбачаючи, як проковтне іще одну мерзенну на смак рідоту. Гіркота у роті обіцяла супроводжувати її іще довгий час. Замість напоїти Ріну, Лія узяла її руку — добряче спухлу.

— Я не хотіла тобі нашкодити, — княжна тепер торкалася шкіри лагідно, й було важко повірити, що цими ж пальцями вона ледь не зламала Ріні зап’ясток. — Та вовк не може вчинити інакше, якщо зграї, а особливо альфі, загрожують.

— Це відколи запотиличник рахується за загрозу? — мазь трохи пекла. Лія розтирала її дуже дбайливо.

— Субординація — це не сліпе підкорення альфі зграї. Це інстинкт відданості і захисту. Рідко коли вовк здатен спрямувати агресію проти лідера зграї. Тільки якщо інстинкти говорять йому, що альфа нашкодив, чи готовий нашкодити комусь, або чомусь, що вовкові дуже цінне.

— На ранок після Великого Полювання. Той чоловік. Він прийшов, аби помститися за смерть сина?

Лія кивнула, наносячи мазь на інші забої та порізи.

— Дядько Клавдій, — Лія нанесла ліки на укус єхидни, — хоча і не найприємніший двоєдушник у світі, пішов проти батька саме з цієї причини.

— Аби захистити ненароджену дитину, — Ріна слухняно зняла нічну сукню, аби Лія могла обробити ушкодження на спині. Від її доторків, хоча руки княжни й були теплими, шрами неприємно нили. Дівчині було некомфортно, коли хтось — навіть Лія — був позаду. Легені стисло, і Ріна знову зайшлася у кашлі. Безкровному, на її щастя.

— Питання у тому, — Лія м’яко стиснула плече, натякаючи, що зі спиною княжна завершила, — що захищала ти? Або кого?

Лія всміхнулася так, ніби знала відповідь на запитання. Ріна відповідь на нього теж знала: вона захищала себе і свою волю. Про це не без гордості вона княжні й повідомила. Та зітхнула.

— Цей інстинкт відданості обов’язковий до активації, якщо одного разу мене сподобить пройти обряд ініціації?

Перспектива стати ручним песиком Івейла її не надто вабила.

Лія поглянула на циферблат кишенькового годинника, знову підіткнула Ріні ковдру, зібрала шкалики, увімкнула нічний світильник та згасила верхнє світло.

— Відданість зграї закладено у кожному двоєдушнику від народження, — відповіла вона, уже в одвірку. — Та що таке «зграя», кожен розуміє на свій лад.

Гіркота від протиотрути іще довго не сходила з губ. Та жар ущух, кашель відступив. Відчуття, що більше не стоїш на межі смерті, виявилося несподівано приємним. Ріна заснула із думкою, що Корвіна, можливо, вона і могла б пробачити.

* * *

Випити настоянку образків Ріні довелося іще тричі. На зміну слабкості час від часу приходив несподіваний приплив сил. Рана на шиї майже затягнулася. І, прокинувшись одного разу вранці, дівчина зрозуміла, що може ходити, не хитаючись, і дивитися на світ без болю в очах.

Як і в багатьох, хто побував на грані смерті, а тоді і вибрався із її чіпких пазурів, Ріна відчувала рідкий для її натури стан окрилення. Сонця сяяли особливо яскраво, так само яскраво сяяли начищені меблі у маєтку, мелодійно щебетали пташки — і навіть Шу, який полетів, лише коли Ріна згодувала йому учорашнє тістечко з приліжкового столика, видавався дівчині особливо приємним птахом того ранку.

Ріна спускалася сходами, наспівуючи під носа одну із життєствердних пісеньок Зовнішнього світу, яка очолювала хітпарад того дня, коли Натаїр її викрав.

— Що це, жайворонок заспівав? — Івейл, усміхаючись, гортав газету, у якій, на його задоволення і полегшення, не було жодного крамольного слова про князівське сімейство. Нехай довелося конфіскувати більшу частину друкарських станків у князівстві, зате нічого не могло зіпсувати настрою вранці тій частині населення Невриди, що вміла читати.

Ріна завмерла на порозі трапезної, яка, у результаті тяжкої праці слуг, більше не пахнула гаром та знову нагадувала кімнату лялькового будиночка.

— Саме він, — відповіла вона не без єхидності, поправляючи надто широку на неї сукню — невагому і квітчасту, розшиту срібними нитками — гідну наслідної княгині.

— Білочка там вовтузиться? — Івейл обернув голову до Лії, яка впорхнула до кімнати — у сукні зовсім не невагомій та не квітчастій, а напрочуд простій.

— Еге ж! — відповіла Лія без жодної ноти єхидності й налила чаю батькові — уперше за останні дні.

Ріна зайняла звичне місце — навпроти Івейла. Лія, супроти звички, не сіла ліворуч від князя. Вона обрала наступний стілець.

— Сідай поруч, — він протягнув руку, бездоганно весело всміхнувшись.

І Лія, й Івейл видавалися взагалі підозріло бадьористими. Ріна похитала головою і сховала скривлені губи у чашці.

— Ріно, сядь ліворуч від мене, — Івейл відклав газету і склав руки замком. У голосі князя вчувалася наснага, та щось у ньому, як вітерець, який просочився у щілину віконної рами, змушувало розпростати плечі та уважно слухати.

Окрилення Ріна більше не відчувала.

— Мені до вподоби моє місце, — дівчина відкинулася на оплічник і схрестила руки на грудях.

— Твоє місце тепер біля мене, — дивився він тепер суворо, хоча тон його був оманливо теплим.

Ріна й не поворухнулася.

— Потрібно визначити наші наступні дії, — він нетерпляче поплескав по стільниці ліворуч від себе.

Скоро Ріна зрозуміла, що слуги сніданок їй не принесуть, принаймні поки вона продовжувала чинити опір забаганкам князя.

— Лише як не називатимеш мене жайворонком.

Ріна зайняла місце по ліву руку від Івейла, і тарілка одразу наповнилася їжею. Апетит зник. Навпроти, де раніше сидів Севастіан, слуги усе ще сервірували стіл. Нерушена чашка диміла.

— Вовченя? — запитав Івейл.

— Якби ти не був моїм біологічним батьком, я б почастувала тебе стусанами за це.

Івейл звів брови. Лія з неабияким дзвоном порцеляни наповнювала порожні чашки.

— І я це зроблю, як не припиниш, — Ріна схилилася над тарілкою.

— Раніше ти послуговувалася словами, а не кулаками, — Івейл розглядав її, наче наново знайомився із рисами обличчя.

— Це було раніше, — відповіла вона, не турбуючись про те, аби дожувати, перш ніж говорити.

— Кров Симургів, — схвально кивнув Івейл. — Густіша та гарячіша від води. Іноді скипає у венах. Як же мені називати тебе, Ралфіно? Може, лялечкою-донечкою?

Ріна, яка себе на п’ять років не відчувала уже доволі давно, повільно облизала виделку з чотирма ідеально гострими зубцями.

— Ріною. Як це не заскладно для вас, князю.

— Скоро двоповня, — Лія поглянула на циферблат кишенькового годинника. — Потрібно про стільки подбати. Ріно, ти ж не проти, я віддала твою тіару ювелірові для оновлення. І ти жахливо схудла, треба зняти заміри у кравчині. І, крім того, необхідно розпочати вивчення протоколів щодо обов’язків наслідної княгині, бо тут ти маєш прогалину.

Ріна схопила її за руку. Лія кружляла довкола столу — від тарелі Івейла до тарелі його доньки — наче альва. Вона ні на мить не присіла. Страва у її тарілці встигла охолонути.

— До чого поспіх? — Ріні вдалося всадити Лію. Вона демонстративно здійняла чайник та налила собі чаю самостійно. — Від отрути єхидни я вже не помираю. Маєток оточений субординатами, отже, вірогідність моєї втечі ви вже не розглядаєте. Тож, повторюю: навіщо так поспішати?

— Ти маєш пройти обряд ініціації, — Івейл нахилився уперед, склав пальці трикутником. — Потрібно якнайшвидше позбавити тебе угоди з Мораною.

— Навіщо? — Ріна покрутила шматок сирника на виделці. Раніше він їй здавався смачним. Тепер смаку вона майже не відчувала — зовсім як у Лавариску. — Я чудово ладнаю зі своєю силою.

— Перш ніж узаконити тебе в титулі, я маю упевнитися, що тобі не загрожує небезпека з боку Верховного енарея та Ор, — відповів Івейл, ніби учитель, що уже не вперше пояснює нездалому учневі, як розв’язати просту задачу.

— Навіщо? — Ріна вигнула брову. — Роль бастарда мене влаштує.

— Мене не влаштує, — відповів князь дещо різкувато. Він накрив руку Ріни, заважаючи їй препарувати шматок сирника. — Ти — наслідна княгиня Невриди, і маєш увійти у свої права.

— Навіщо?

— Невриді потрібен спадкоємець корони.

Ріна вихопила руку, та Івейл устиг відчути жар полум’я, що грало під шкірою. І справа була не у гарячій крові Симургів, справа була у темній силі, якій ставало із кожним днем усе тісніше в її тілі.

— Донедавна Неврида могла обійтися без наслідної княгині Ралфіни, — вона примружила очі.

— Ріно, — Лія торкнулася її плеча, та обпеклася, — тато був змушений так вчинити.

— Я провела у Лавариску багато часу, Івейле, — вона промовила його ім’я із натиском. — Ти жодного разу не нагадав про себе.

— Я не мав дозволу перетнути кордон.

Ріна гмикнула. На мить дівчині здалося, ніби вона знову почула голос Фелана: «Змії на порозі. Ми маємо відповісти, перш ніж він висуне прохання тричі. Інакше ми знаємо, чим це може скінчитися». Та Ріна не чула про прохання князя Івейла перетнути кордон. Жодного разу.

— Міг надіслати листа, — вона іронічно посміхнулася. — Принаймні привітання з майбутнім весіллям.

— Ріно, ти несправедлива, — Лія притисла до грудей обпечену руку. — Татові знадобилося багато часу, аби вгамувати бунтівників, і потім біженці зі Старої столиці...

— Ти чекав на весілля, — Ріна звелася. Її брала трясовиця. — Чекав, коли єдинодушниця стане княгинею. Коли Натаїр поверне Невриді анексовані території та відкриє торговельні шляхи. Коли замість спадкоємця Клавдія з’явиться інший спадкоємець. І не так уже й важливо, чи зачатий проти моєї волі.

— Ріно, я прошу, — Лія втиснулася у спинку стільця. Івейл стиснув кулаки. Пек зайняв місце побіля князя. Хутро на його загривку здійнялося.

— Із весіллям Лії не склалося, — провадила Ріна далі. — Севастіан помер. То нехай хоч одне вовченя з виводка буде корисне.

— Стули пащу!

Івейл ударив кулаком по столу. Він розбив тарілку з оглушливим дзвоном. Білосніжна кабірійська порцеляна збагряніла від крові. Скалки налипли на руку князя. Альва снувала довкола, прибираючи безлад.

— Я не Лія, і не служниця, — прошипіла Ріна, ховаючи за спиною тремтливі руки. — Мені ти рота не стулиш.

Івейл схилив голову. Він важко дихав. Коли струснув з кулака порцелянові крихти, видихнув, і знову удав медоточиву добродушність. Певне, зрозумів, що кімнатним песиком Ріна не була. Поки що.

— Ми з тобою трохи погарячкували. Повертайся до своїх покоїв, і ввечері ми знову поговоримо.

— Ні, — відповіла Ріна удавано спокійно. — Не обумовимо. Ні сьогодні ввечері, ні завтра вранці, ні взагалі коли-небудь. Я іду.

Дівчина побачила обриси субординатів за дверима, що вели у сад.

— І, перш ніж ти нагадаєш мені про те, що маєток оточено, розповім те, про що ти не знаєш, тому що просто не цікавився, — Ріна здійняла руку, оповиту чорним полумінням. — Тепер я знаю, що робити із кожним, хто стане в мене на шляху.

Ріна спостерігала майже збайдужіло, як ходили жовна на обличчі Івейла. У Зовнішньому світі батька у неї не було, а тому насолода від дочірньої непокори була незнаним відчуттям — незнаним, та, варто було визнати, приємним.

Вдоволено кивнувши, вона попрямувала до виходу із Вовчого маєтку.

— Ти — наслідна княгиня Ралфіна із роду Симургів, друга із сім’ї альфи. Ти не можеш піти, якщо тобі не дозволив князь, — промовив Івейл.

— Я не приймала підданство Невриди.

Івейл підійшов. Ріна звела руку. Він став ближче. Лизні полум’я майже торкалися обличчя. Івейл, здавалося, палу не відчував. Краєм ока дівчина помітила: Лія наблизилася до них. Та дозволити скрутити собі руку вдруге Ріна наміру не мала.

— Та ти піддана Невриди, відколи носиш імення, яке я дав тобі при народженні, Ралфіно.

Альва пронесла повз зібрані скалки порцеляни. Вихід заступив Фелан. У його руках теж паленів огніт. Щось підказувало Ріні, що спритності у тренованого воїна було більше, ніж у жінки, нехай і розлюченої.

— Тебе послухати, любий таточку, — вона опустила руку. Лія відступила на крок. — Так у твоєї спадкоємиці прав не більше, як в служниці.

Івейл усміхнувся — співчутливо. Він розпростав плечі, заклав руки за спину і поглянув на неї згори униз.

— Справді так вважаєш?

— Не зовсім. Тому що слуги принаймні можуть викупити свою волю.

— Хочеш себе викупити? — тепер він усміхався поблажливо.

— Ми обоє знаємо, яка моя вартість, — зітхнула Ріна, як здалося Івейлові, приречено.

Рука Івейла сама потяглася до неї — чи то щоб стиснути плече, чи то аби відтягати за волосся, та князь сильніше зімкнув пальці за спиною.

— Добре. Якщо маєш намір викупити себе, пропоную укласти угоду. Щойно виплатиш вартість, рівну розміру весільного віна, яке мав би виплатити твій майбутній чоловік, я подарую тобі волю.

Він простягнув руку. Ріна потискати її не квапилася. Вона підозрювала, спостерігаючи за тим, як Івейл мружив очі із кожною миттю усе хитріше, що в угоді був підступ. І він був.

— Одначе, є три умови. Перша — якщо хочеш викупити себе, як викупають слуги, то у цьому домі ти станеш рівною їм. Накази, які тобі віддаватимуть, як служці, ти виконуватимеш без допомоги і повною мірою. За кожне порушення накладатиметься штраф — у грошовому еквіваленті. Друге — отримавши свободу, ти втратиш своє ім’я. Я заберу його, як дарував двадцять років тому. З іменем ти втратиш титул і свій клан. Ти більше не зможеш повернутися, нехай мине хоч вічність, і навіть по тому.

Лія закрила рот руками. Фелан потер мітку на руці, яку пройняло різким болем.

Івейл усміхнувся, очікуючи побачити розчарування в лиці Ріни. Та дівчина не виказувала жодних емоцій. Вона дивилася темним та важким поглядом. Почувся крик крука. Івейл поглянув у розчинене вікно. Птаха там уже не було.

— І, третя умова — викуп за тебе не може сплатити ніхто, окрім тебе самої.

— Натомість ти виконаєш три мої умови, — Ріна розправила плечі. — Перше — я не стану врівень зі слугами. Я виконуватиму роботу служниці, та ти сплачуватимеш мені поденне. Справедливе, яке отримує кожен найнятий тобою на службу двоєдушник, — дівчина скосила погляд на Фелана. — І, крім Вовчого маєтку, я зможу працювати у інших місцях, тому що зацікавлена сплатити викуп якнайшвидше. Друге — ніхто не може наказати мені пройти обряд ініціації, — вона посміхнулася, коли Івейл гмикнув. — І третє — коли я викуплю свободу, нас нічого більше не пов’язуватиме. Я буду абсолютно вільною від будь-яких зобов’язань перед тобою, короною, кланом і Невридою — названих чи неназваних тобою.

Лія стиснула руки у жесті, подібному на молебний. Одначе Боги — Світлі чи Темні — у тому молитви не розпізнали, тому що гордовиті погляди Ріни та Івейла — дуже схожі — не полагіднішали ні на мить.

Фелан здійняв на князя очі — чи варто було йому позбавити наслідку княгиню свідомості, перш ніж угоду буде укладено. Пан Івейл ледь помітно похитав головою — ні. Фелан позадкував. Мітку на руці — і червону, і білу, і чорну ниті — пройняло болем сильніше.

Івейл і Ріна потиснули руки.

— А тепер, вклонися своєму князю, як належить служці, — Івейл відступив, змикаючи руки за спиною.

Ріна криво усміхнулася. Вона присіла у бездоганному реверансі. Було в її порухах щось одночасно витончене і глузливе. Ніби у того, хто умів зносити удари, не стираючи посміху з обличчя.

* * *

Ріну оселили у скромнішій кімнаті — на мансардному поверсі, де і мали жити усі слуги маєтку. Кімната, нехай і менша від попередньої, мала підозріло знайому обставу її попередньої спочивальні. Дівчина запідозрила, що руку до цього доклала Лія.

Княжна усе побивалася, що Ріна не змогла забрати численні невагомі й квітчасті сукенки. Ріна ж зі спокійним серцем обмежилася парою брюк, які купила на кишенькові гроші іще до бунту, прихованими «Оповідками народів Підмісячної імперії» і цигарками, які Карлін турботливо складував за час її відсутності у нижній шухляді секретера. Увесь свій пожиток Ріна жбурнула у крісло в куті кімнати, затисла між губ сигарету і вилізла через вікно на дах.

Дахівка ще не встигла охолонути. Сидіти під зорями, пускати у повітря пелехи диму і знати, що у тебе з’явилася ціль, було незрівнянно приємніше, ніж глядіти у безодню з краю прірви, знаючи, що вона стане останнім, що судилося побачити у житті.

— Твоє ім’я тобі набридло, і ти вирішила змінити його на Цецолла?

Можливо, Івейлові не варто було плодити нових служниць, а укріпити охорону маєтку. Тому що князі, яким заборонили перетинати кордон, могли зі вдоволеним лицем курити на даху маєтку і навіть не намагатися приховати жевріння цигарки вночі.

— Шкода, що замість хрещеної феї мені дістався настирливий крук.

Корвін сів поруч. Рухався він безшумно. Ріна замислилася: скільки разів до того він так проходжався дахом маєтку, ніким не помічений, скільки разів палив та струшував попіл на трояндові кущі, скільки разів зазирав у розчинені вікна, як заглядав у вікно її кімнати тепер. Замикати двері на три оберти ключа було не найдурнішою ідеєю. Дурною ідеєю було не зачиняти вікно.

— Дякую, що врятував мені життя.

— Звучить навіть краще за «Я. Тебе. Пробачаю», — Корвін відкинувся на лікті. — Одначе, я не хрещена фея, як ти правильно зазначила. І врятував я тебе не без причини.

Він, спостерігаючи, як Ріна супиться, розплився в усмішці.

— Я ж говорив: твоя смерть розіб’є мені серце. А воно у мене, як і душа — одне.

Мабон ближчав, і ночі ставали холоднішими. Ріна кивнула на вікно, запрошуючи Корвіна увійти. Князь поклав свою курту їй на плечі.

— На мій превеликий жаль, не зможу пристати на твою спокусливу пропозицію. Не впевнений, що Пек не спопелить мене на місці, як має спопеляти будь-яких ворожих маєтку духів, включно з Темними Вершниками.

— До того ж не спопелив, — вона протягнула руки у рукава і загорнула щільніше поли курти.

— Як я і казав, ім’я має для мешканців Прихованого світу велике значення. Є значна різниця між князем Корвіном та Першим із Вершників, так само, як є значна різниця між Ріною Безрідною, Ралфіною із роду Симургів та Морановою Чаклункою. Мати кілька доль, звичайно, тяжче, та і свої переваги теж є.

— Наприклад?

— Як Моранова Чаклунка ти можеш піти будь-якої миті, — він примружився. — Проте ти не підеш.

Ріна похитала головою.

— Залишити Вовчий Маєток я збираюся не інакше як абсолютно вільною і незалежною людиною.

— А Прихований світ?

Він сидів ліворуч від Ріни, ледь торкаючись плечем. Так само, як сидів у Лавариску, коли вибивав звуками фортепіано з її голови думки, ніби триматися далі сенсу не було. Так само, як тієї миті, коли сказав, що закоханий у неї.

— Чи хочу я залишити його вільною? — вона вичавила усмішку.

— Чи хочеш ти його покинути?

Ріна крутила недопалок у пальцях.

— Запитання цікаве рівно настільки, наскільки безглузде.

Корвін гмикнув.

Відповіла вона так не лише ч:ерез те, що Брами між світами були зачинені — можливо, назавжди — а ще й тому, що це питання було останнім із тих, над якими вона замислювалася. В Лавариску — тому що забороняла собі. У Вовчому маєтку — тому що виникло питання значно нагальніше.

Декілька днів тому годинник у Лавариску пробив північ. Вона перетворилася із Ріни Безрідної у наслідну княгиню Ралфіну із роду Симургів. І тепер мала знайти спосіб зняти кришталеві туфлі, як зняла червоні, аби гордо назвати себе знову безрідною, проте вільною.

Цієї ночі годинник уже у Вовчому маєтку пробив північ. Ріна здригнулася і щільніше обгорнулася куртою. Звичайно, при світлі двох місяців, з куртою на плечах, що пахла Корвіном, під його пильним поглядом блакитних і, варто було визнати, красивих очей відповісти, що вона у нього закохана, було дуже просто.

Та одного разу Ріна уже дала необачну обіцянку. І сплатила за це надто дорогу ціну. За кохання, хоча й подейкували, що воно безцінне, точно не варто було сплачувати настільки велику ціну. Садна на підборідді, ліктях, колінах і усе ще щемливий укус єхидни на шиї залишилися на згадку про це.

Поклик Морани розітнув тишу. Корвін, уже вслухаючись у далекий хтонський ревет, поцілував їй долоню.

— Круки не миші, та звертайся, як треба буде розсортувати сочевицю, — він підморгнув. — На добраніч, душе моя.

Він зістрибнув з даху. Ріна поглянула униз — у зарості троянд, що без квітів нагадували терн. Нехай князь Корвін літати й не умів, але групувався у стрибку відмінно.

Кінь із чорного диму уже ніс Темного Вершника тополиною алеєю. Брама розчахнулася перед ним, ніби перед господарем маєтку, не стривоживши жодного субордината. Ріна поглянула Вершникові услід зі смутком і навіть заздрістю.

* * *

Не здіймати погляду. Не видавати й звуку. Не траплятися на очі.

Амелія повторювала ті слова знову й знову, поки допомагала Ріні натягнути занадто куцу для її зросту форму покоївки, і поки представляла всім слугам як «колишню панну Ріну», і поки проводила темними сплутаними коридорами, призначеними для слуг, і за мить до того, як виштовхала з кухні з важкою тацею у руках.

Вони зіткнулися із Ксаном біля входу у трапезну. Старший субординат вклонився їй, як і раніше. Хоча її руки тремтіли під вагою таці, Ріна зупинилася, аби пропустити його у кімнату. Він не зрушив з місця. Дівчина увійшла першою, оскільки утримувати тарелі було заважко.

На стіл вона поставила тацю із гуркотінням, достатнім, аби Амелія уп’ялася у неї жовтими котячими очима у нападі німої паніки. Кожного разу, коли дівчина ставила посуд з характерним для порцеляни дзвоном, Амелія здригалася, ніби її батожили. Останню тарілку Ріна поставила на стіл відносно безшумно. Вона вдоволено кивнула самій собі та скосила очі на Амелію, очікуючи побачити як не підбадьорливий, то хоча б спокійний вираз на обличчі. Та вона, вирячивши очі, щось безмовно промовляла. Її губи рухалися усе швидше і швидше, тонкі котячі зіниці звузилися, майже зникнувши.

Івейл прочистив горло. Він тримав спорожніле горня витягнутою рукою. Ріна налила йому кави. Альва вказала кивком у бік заглиблення між двома креденсами. У їхній тіні дівчині потрібно було вкриватися від очей господарів маєтку, поки вона їм знову не знадобиться.

Стояти незворушно було важче, ніж нести гору таць із гарячою їжею. І навіть важче, ніж чути апетитний повів тієї їжі, якщо від світанку у роті побувала лишень чашка чаю.

— Лист від князя Алена, — Ксан протягнув Івейлові конверт.

Вовк відкрив його. Поки князь вчитувався у рядки, і поки обличчя його суворішало, він знову витягнув руку зі спорожнілим горням. Ріна, наливаючи каву, спробувала заглянути у листа через плече, та Івейл поклав його текстом донизу.

— Де вона, якщо не в подружниці в Алазоні? — Івейл потер перенісся.

— На жаль, інформація про можливе місцеперебування дружини намісника Симурга більше для нас недоступна, — відповів Ксан, із ледь помітною усмішкою спостерігаючи розчарування на обличчі Ріни, яка так і не встигла прочитати ні рядка. — Коракси відмовилися надавати будь-яку інформацію, що надходить від їхніх шпигунів з різних князівств, зокрема і з Кабірії.

— Яке щастя для дитини, яка все ж зможе народитися, і яке нещастя для князя, який ніяк із її народженням не може змиритися, — дівчина смикнулася, відчувши, як Амелія її вщипнула.

— Для укладання угоди зі слугами усе підготовлено? — Івейл обернувся до Лії, нічим не видавши, ніби слова Ріни були почуті.

— Так, — Лія по бігом поглянула на Ріну, і було у тому погляді щось провинне. — Усі умови прописано, як ти й просив.

— Те, що відбулося із твоєю камеристкою влітку, більше не має повторитися, — Івейл вдоволено розгорнув газету, яку встиг добряче зім’яти.

Ріна скривилася: слуги, ледь зоря, старанно прасували газети, аби піднести князеві у бездоганному вигляді.

— Також я отримав відповідь на вашу пропозицію від намісника Лінкса, — сказав Ксан. — Він готовий оженитися на вашій доньці, проте лише після перебігу річного терміну трауру. Він сподівається на ваше розуміння.

Ріна допитливо подивилась на Лію. Лія поглянула на неї у відповідь. Ксан поглянув на неї. Амелія поглянула на неї. Усі вони дивилися на Ріну із підозрілим співчуттям в очах. Лише Івейл на Ріну не поглянув. Він втопив очі у газеті.

— Передай Лінксові, що пропозиція буде дійсна і через рік, — промовив князь, не відриваючи погляду від хвалебних заголовків на п’ятій сторінці.

— Ксане, передай намісникові, що за рік мене тут уже не буде.

Дівчина відчувала, як кипіла ізсередини. Кавник у її руці нагрівся. Вона чула, як починала закипати у ньому кава. Івейл усе ще на неї не дивився. Він протягнув руку з уполовину спустілим горням. Ріна вибила чашку з руки князя. Кава розлилася по килиму плямою, що нагадувала розірваний вінець. Амелія упала на коліна, намагаючись відтерти рідоту, що швидко всотувалася у ворс.

— Не смій, — наказав Івейл.

Альва простягнула ганчір’я Ріні. Дівчина нічого супроти того, аби прибрати за собою, не мала, тому прийняла ганчірку з усією смиренністю. Проте пляму відтерти вона не встигла. Кути губ Івейла затремтіли, погано приховуючи, або радше демонструючи, що роботодавцем року його навряд можна було назвати. Ріна, абсолютно не приховуючи, і навіть демонструючи, що робить це навмисне, скинула вівсянку йому на коліна.

— Ах, князю, тільки накажіть, усе витру, — вона нахилилася до нього. — Ми, служниці, звиклі ставати на коліна перед чоловіками супроти нашої волі.

Івейл стиснув її руку, що уже потягнулася до його брюк. Дихав він трохи важче, ніж належало дихати тим, хто залишався спокійним.

— Вважаєш, це гра? — запитав він крізь зуби.

— Так, — вона усміхнулася. — І я збираюся виграти у ній головний приз.

Івейл відпустив її. Нове горня кави він відсунув якомога далі від краю столу.

Князь уперся підборіддям у схрещені пальці. Спостерігав він за тим, як Ріна повзала килимом, добродушно, наспівуючи під ніс пісеньку із Зовнішнього світу про Попелюшку. Ледь дівчина звелася, потираючи почервонілі від миючого засобу руки, він, виглядаючи так само добродушно, промовив:

— Вичисти усі каміни маєтку. І заповни усі вази трояндами.

— Тату, троянд у саду більше не лишилося, — Лія посунулася до нього та узяла за руку. — Та у моїй оранжереї розквітли чудесні жоржини. У них напрочуд свіжий аромат. До того ж, вони вигідно відтінятимуть колір стін у великій вітальні.

— Троянди, — повторив Івейл.

Ріна наостанок йому не вклонилася, лише вклала у руку ганчір’я, аби князь міг відчистити брюки.

Вовчий маєток мав двадцять шість камінів. І лише дванадцять розміщувалися на першому поверсі — на жаль для Ріни й кількох каліпідських килимів, на які вона розсипала попіл, коли несла повне цеберко у сад. Килимам пощастило іще менше, коли дівчина спробувала їх відчистити, тому як плями в’їлися надто глибоко у ворс. Килими виглядали жалюгідно.

Жалюгідно виглядала і Лія, коли застала Ріну на місці злочину. Вона не промовила ні слова, та дівчина готова була поклястися, що княжна стрімко ретирувалася, щоб поплакати і замовити з Каліпіди нові килими.

Ріна потирала іще більш почервонілі від миючих засобів руки та несла інвентар до комори, коли повз неї промайнула Іда. Брауні заходилася слізьми.

— Стояти! — наказала Ріна їй.

Іда завмерла. У руках вона стискала папір.

— Угода з князем?

Брауні, кілька секунд зважуючи, чи могла розмова з колишньою панною послугувати причиною для покарання, нарешті, наважилася відповісти. Та відповісти вона не змогла — лишень сильніше розридалася і протягнула Ріні пожмаканий документ. Дівчина тричі перечитала текст, частина букв якого була розмита. Вона зім’яла його сильніше, ніж він був зім’ятий до того.

Контракт

Із моменту його укладання, вічність і по тому — якщо інше не зволить князь Невриди — слугам Вовчого маєтку, а також особам, до них прирівняним, забороняється:

1. Отримувати імення і свободу від будь-якої іншої особи, окрім князя Невриди.

2. Вступати у стосунки інтимного характеру, або брати участь у гоні (до стосунків інтимного характеру (гону) прирівнюються: токування (залицяння), алопринінг, грумінг, поцілунок, акт копуляції (злягання), заручини, шлюб, вінчання, процес дітонародження та гніздування з наступними особами:

2.1. Представниками малих народів — вільними, або які належать панам. 1.2. Двоє душниками нижнього стану (селяни, містяни, кочівники) — вільними, або які належать панам.

1.3. Субординатами, а також представниками воєнного стану інших регіонів Невриди або інших князівств.

1.4. Двоєдушниками вищого стану (придворні, намісники регіонів, голови кланів та члени їхніх сімейств (зграй), а також князі і члени їхніх сімейств (зграй)).

1.5. Єдинодушниками — Зовнішнього чи Прихованого світів). Пункт 2 може бути переглянутий князем Невриди у кожному окремому випадку.

3. Полишати територію Вовчого маєтку без наказу або дозволу князя Невриди;

4. Укладати угоди з / виголошувати клятви / брати на себе зобов’язання перед:

— Богами;

— Духами;

— Двоєдушниками;

— Єдинодушниками.

Порушення будь-якого із перелічених пунктів карається на розсуд князя Невриди з усією справедливою суворістю. Дата

Підпис слуги(-жниці) / прирівняної особи

Підпис князя Невриди Івейла із роду Симургів

Ріна зачинила двері кабінету Івейла перед носом альва, лакея із вічно похмурим обличчям.

— Ви нащо це підписуєте?

— Тому що зобов’язані виконувати накази князя. А він недвозначно наказав поставити підпис у контракті.

Обличчя лакея іще більш спохмурнішало, коли з-за спини дівчини визирнула Іда. Він відвернувся від неї. Ріна підперла двері спиною.

— Угоди не укладаються супроти волі.

— Вільними, — лакей стис ручку з приреченою рішучістю. — Ви скоро це зрозумієте, колишня панно.

Він відштовхнув її та увійшов. Іда впала на коліна. Проти звички, Амелія на брауні не сварилася. Вона обійняла її за плечі, і з усією терплячістю, хоча для альвів вона не була характерною, дозволяла окроплювати слізьми фартух.

— І що він зробить, якщо не підпишете?

Слуги перезирнулися. Питання не спадало їм на думку, одним — з дня їхнього народження, іншим — зі дня смерті надії та мрій у їхніх душах.

— Що пани зроблять, якщо ви відмовитеся виконувати їхні накази? — продовжила Ріна, користуючись розгубленістю слуг.

— Поб’ють, — сказала брауні.

— Уб’ють, — сказала альва. — Як убили Фанні.

Шрами на спині Ріни засвербіли. Зачухалися руки, полум’я завирувало у її крові.

— Ми поклялися вам у відданості, — мовила Амелія, погладжуючи Іду по волоссю, — та не просіть нас збунтуватися проти панів. Нехай це, — вона розкинула руки, — ви за життя не вважаєте, та іншого життя у нас немає. Ми не хочемо його втрачати.

Двері рвучко розчахнулися. Їхнє ребро упнулося в один зі шрамів, що на дощову погоду щемів надто сильно. Увійшов лакей. Він завмер над Ідою, стискаючи підписаний контракт. Вона здійняла на нього чорні блискучі очі.

— Він відмовив, — сухо промовив він і пішов.

Іда припала чолом до підлоги. Її виття, нехай до вовчого було подібне мало, розбивало серце із тим же грімким дзвоном. Ріна дивилася на Іду, не в змозі відвести погляду, тому що виття її було схожим на крик скинутої в безодню альви. Біль обох служниць був на совісті Ріни. З тією лиш різницею, що у першому випадку Ріна документ бачити не мала, а у другому — документ було створено спеціально для неї.

Вона сіла на підлогу перед дверима і закурила. Попільничку їй піднесли, наче Ріна усе ще була панною. Слуги юрмилися довкола, не добираючись рішучості відштовхнути її, як відштовхнув лакей.

— Колишня панно, — благала одна з брауні. — Чи не була б ваша ласка палити трохи правіше?

— Я протестую, — дівчина видихнула хмару диму.

— А чи довго ви маєте намір протестувати? Нам необхідно встигнути до вечірнього чаювання.

— Поки не придумаю, як витягти вас із цієї халепи, — Ріна потерла руку — вона жахливо свербіла після миття килимів. Потерти очі вона не ризикнула.

— Вам князь, звичайно, лиха не зробить, скільки не сидіть, — сказала Амелія. — Та ми за відхилення від чіткого розкладу Вовчого маєтку будемо суворо покарані.

Ріна зітхнула з неясним усміхом на устах. Вона шпарко звелася. Недопалок вона згасила поквапом, ледь не вибивши попільничку із рук альва.

— Вишикуйтеся у чергу! — оголосила вона з настільки самовпевненою посмішкою, що слуги вирішили на її прохання (адже панною вона більше не була, тому могла лише прохати, але аж ніяк не наказувати) пристати. — Кожен із вас укладе угоду з Івейлом, та перед тим кожен із вас укладе угоду зі мною. На крові.

* * *

— Як я маю заставити вази трояндами, якщо троянд немає?

Ріна увійшла до кабінету останньою. І зайшла здебільшого для того, аби переконатися: буржуазія про те, що у Прихованому світі народжувалася перша профспілка, не підозрювала і готувалася відійти до сну із солодким спокоєм на душах.

Тепер вона стояла посеред кабінету, ніби випадком не помічаючи контракту на її ім’я, що лежав перед Івейлом на столі.

— Мене це не обходить, — Івейл навіть не підвів голови, підписуючи один зі своїх князівських документів.

Амелія піднесла Івейлові нотатник. Він наказав зачитати вголос. Альва адресувала Ріні подобу усмішки, хоча вишкір гострих зубів альвів міг нагадувати будь-що, окрім усмішки.

— Колишня панна Ріна не виконала один ваш наказ, і не заставила вази трояндами, — читала вона. Івейл кивнув. — Під час сніданку колишня панна Ріна пролила каву ємністю двадцять мілілітрів на килим каліпідський світло-брунатний, внаслідок чого з’явилася пляма діаметром приблизно десять сантиметрів. Також перекинула кашу вівсяну, здобрену ожиновим конфітюром у кількості сорок мілілітрів, на брюки...

— І загалом поводилася нешанобливо, — увірвав альву Івейл. — Як підсумок, на яку суму від заробітку колишня панна, — він промовив із напівпосмішкою, — оштрафована під залишок дня?

— За усіма підрахунками, — Амелія стисла губи. — Виходить так, що колишня панна винна вам три золоті монети.

Ріна, хоча і посмутнішала, та того не показала, тому що князь іще й гадки не мав, що порушення вона вчинила значно більше. Амелія, слава Богам, його до свого нотатника не записала. Як і вимазані попелом килими.

— Принеси мені чаю.

Ріна чай принесла, подумки підраховуючи, чи зможе до півночі вийти у нуль. Так щоб напевне, вона навіть зробила князеві кніксен. Івейл, зробивши ковток, поморщився.

— Холодний.

Вона зі солоденькою усмішкою, не забувши присісти у кніксені, залишила кабінет. Спалахнув огніт. Чайник почав повільно нагріватися.

— Розігрій на кухні, — почувся голос князя.

Ріна розігріла чай на кухні — теж огнітом.

Івейл ошпарився. Дівчина удала, що стурбована.

— Чотири монети, — зітхнула Амелія і зробила запис у нотатнику.

Івейл підсунув контракт ближче.

— Ні, — Ріна сховала руки за спиною.

— У тебе немає вибору. Це наказ, — Івейл поклав ручку.

— Тоді побий мене або убий.

Івейл зі дзвоном поставив чашку на стіл — цього разу порцеляна вціліла. Амелія похитала головою і зробила іще один запис.

— Достава для княжни Лукреції, — пролунав беземоційний голос лакея із холу.

У маєтку запахкотіло трояндами.

Хол губився у квітах. Слуги продовжували вносити букет за букетом, маневруючи іще вільними ділянками паркету. Лія читала презентовану їй записку. Уста її тремтіли від усмішки. Перш ніж Івейл зазирнув їй за плече, княжна записку сховала у кишені.

— І куди ж мені подіти стільки троянд? — запитала вона, мрійливо зітхнувши.

— Ліє, — Івейл насупився.

— Не маю жодного стосунку до цього, — промовила Лія, на кілька митей віддавши срібний годинник служці.

Лія не брехала — Івейл чуяв це ясно. Він скосив очі на Ріну. Судячи з подиву, що читався у її очах, про допомогу вона ні в кого не просила. Князь махнув альві, що застигла опліч нього з нотатником. Та полегшено зітхнула і квапливо зникла.