Судні дні в Кабірії

Останнє, що запам’ятала Ріна — сад навколо маєтку із трояндового став жасминовим. Солодкий, в’язкий, наче нуга, від якої болять зуби, аромат підкрадався усе ближче, аж поки не огорнув повністю.

Ріна прокинулася від нападу нудоти. Перше, що вона побачила — розкішний букет жасмину. Біля букета лежала шоколадка із Зовнішнього світу — молочна з нугою. Дівчина розчинила вікно, викинула і букет, і шоколадку.

Крижана вода допомогла вгамувати нудоту.

— Маєш кепський вигляд, — у трапезній Натаїр поклав підборіддя на долоні, обпершись на стіл ліктями. Дивився він на неї настільки співчутливо, що будь-яка людина щирості цього погляду повірила б. — Погано спалося?

— Я чула дитячий плач.

— Бути цього не може. У Лавариску немає дітей, — він окинув її поглядом. — Поки що.

Пробив годинник. Кожен його удар відбивався у скронях. Ріна сіла за стіл, розглядаючи свої руки. Вона намагалася глибоко дихати.

Усю ніч, аж поки її не здолав сон, дівчина вслухалася. Вона боялася почути кроки на вежових сходах. І вона їх почула. За час, що Ріна провела у Вовчому маєтку, вона звикла до присутності слуг. Та там вони були нечутними. А той, хто ходив попід дверима її кімнати, хотів, аби його почули. І вона чула. Ріна могла б змиритися із появою самого Сатани, існуй він насправді, та не з повторною появою Натаїра. І вона молилася, аби він не увійшов. Молилася, стискаючи важкий бронзовий нічник.

Коли кроки вщухли, Ріна почула дитячий плач — плач немовляти. Спочатку він був тихим, та згодом усе сильнішав. А тоді заспівала Морана. Дівчина визирнула у вікно, та заволока хмар була непроглядною і жоден місячний промінь не осявав урвище під стінами замку. Ріні здавалося, вона бачила неясні тіні. Та крику хтоні вона не чула, а якщо і чула, то його притлумляв поклик Темної Богині.

І плач, і поклик стихли, ледь у небі зазоріло світання. Ріна, безсила, впала на ліжко. Та заснути не була ладна іще довго: їй заважав ляскіт секундної стрілки годинника, що розлунював на весь замок.

— Я не хочу, аби так було, — Натаїр видавався сумним, та сум цей був удаваний. Адже він хотів, аби так було. І йому подобалося те, що відбувалося. — Я хочу, аби ти була щасливою.

Дівчина подивилась на свої ноги. Вона розідрала шкіру вночі, коли їй здавалося, що ними повзали змії, що холодна слизька луска торкалася шкіри, що пропалювала її наскрізь. Вона потерла ногу — їй здалося, ніби щось торкнулося щиколотки і тепер. Звичайно, під столом вона нічого не побачила.

— Чому ти не їси, коштовносте моя? — він схилив голову набік, на його смак, грайливо. Дівчина не змогла не зморщитися. Натаїру цей порух вдавався погано. Він узагалі вдавався погано всім. Лише одну людину Ріна знала, хто схиляв голову набік, і не був схожий на ідіота.

Ріна їсти не хотіла. Останнього разу вона відчувала голод, мабуть, вічність тому. І це було до того, як над Невридою пролунав тривожний вовчий клич.

— Кого оплакували вовчим виттям?

— Не переймайся цими дурницями, — Натаїр поморщився. — Вовки на те і вовки, аби вити.

— Чому місяці були багряними? — Ріна відчувала, як усередині неї кріпнув гнів. Вона стиснула руки в кулаки. Натаїр прослідкував за цим.

— Вони іноді багряніють, це природньо, — Натаїр махнув рукою. — А іще природньо добре харчуватися.

Він плеснув. Слуги подали страви. Натаїр схилився над тарілкою і вдихнув аромат, прикривши очі.

— Твоя улюблена. Я знаю, ти сумуєш за стравами із Зовнішнього світу.

Ріна опустила погляд. Паста. Дівчина за нею не сумувала. Натаїр на другому побаченні замовив її, і вона збрехала, що та припала їй до душі.

Ріна посміхнулася до себе — це ж не від ґречності вона збрехала. Вона відчайдушно хотіла, аби ця паста стала її улюбленою. Тоді для неї це було важливо. Тепер їй більш був до вподоби тушкований кролик, якого готували за старовинним рецептом роду Симургів. А ще їй подобався смак ментолових цигарок. Вона продала б сотню кроликів за пачку сигарет.

— Дістань мені цигарки.

Виделка у тарілці Натаїра завмерла. Ріна подумки вилаялася. Їй довелося тричі видихнути, аби не закотити очі. Натаїр дратувався, коли вона закочувала очі.

— Це погано впливає на здоров’я, ти ж знаєш.

Ріна знала. Як і те, що паління скорочує тривалість життя. Та, якщо їй було роковано зостатися у Лавариску решту днів своїх, то краще б їх було якнайменше.

Ноги знову щось торкнулося. Вона поглянула під стіл. Лише на мить, та їй здалося, що вона побачила змію — маленьку і чорну.

— Якщо з’їси усе до кінця, я дістану тобі пачку.

Ріна відчула спазм у шлунку. Її тіло все ж хотіло їсти. Дівчина взялася за виделку. Та смаку не відчула. Як і ситості. Просто паста скінчилася, і спазм у шлунку минув.

— Розумниця.

Ріна заплющила очі. Щось усередині майже зажевріло. Щось майже спалахнуло. Та лише майже. Всередині знову стояла пустка. Вона виникла, варто було дверям Лавариска зачинитися за нею.

— Учора я так і не показав тобі замок, — Натаїр манірно промокнув уста серветкою. — Через кілька тижнів зацвіте верес. Дивовижне видовище. Та і зараз є на що поглянути.

— Сад, прекрасніший за Артемідовий та Соломонів? — запитала вона не без іронії.

— Майже, — усміхнувся Натаїр. Суті питання він, схоже, не зрозумів — або ж зрозумів, та удав, ніби в словах дівчини не було ні краплі яду.

Праве крило першого поверху Лавариска було облаштовано для гостей. Прохідна вітальня — претензійно обвішана усім квітчастим, порцеляновим та золотим — перетікала у прохідну бальну залу — претензійно велику, з помостом для октету і балконом для хору. Зала виходила в кімнату, оформлену під бібліотеку, де були більярдний та картковий столи. У цій кімнаті стояв легкий, та відчутний запах тютюну. Ріна слідувала за Натаїром, уже навіть не відчуваючи втоми від слова «претензійний», яке знову і знову виринало в голові.

Ліве крило першого поверху, де розташовувалася трапезна, очевидно, було хазяйською частиною.

Увесь другий поверх належав Натаїрові. Він люб’язно показав Ріні розташування кабінету і спальні — на випадок, якщо їй стане самотньо і закортить його відшукати. Дівчина запам’ятала звивистий шлях до обидвох кімнат — аби не натрапити на них випадково.

Повз них, час від часу, прослизали, наче тіні, мовчазні слуги. Дівчина бачила, як вони зникали у дверцятах, що прочинялися серед порожніх стін. Та Натаїр не розповідав про структуру потаємних ходів Лавариска. Туди, якщо Ріні стане самотньо, їй ходити не належало.

Третій поверх поділявся на два крила — ліве відводилося для гостей. Іронія була у тому, що кімнат нараховувалося понад двадцять, та гості у замку бували рідко. Праве крило третього поверху, переконував Натаїр, належало Ріні. Якщо рахувати незамкнуті кімнати, це були: спальня у башті, вбиральня, будуар (мінівітальня, виконана в убогому рожевому кольорі) і гардеробна (не міні, заставлена шафами з огидними, надто легкими для місцевого клімату сукнями, що більш нагадували крила метеликів, аніж одяг).

— У Шоушенку є сад для прогулянок?

Натаїр вказав на вікно. З нього відкривався краєвид, наче ілюстрація з «Декамерону», але руки́ художника, який «Декамерон» ненавидів. Безрадісне кам’яне обійстя, кілька кущів смородини, що тягнулися до сірого неба, наче застиглі руки мертв’яків, і кущ бузку, що, мабуть, ніколи не розквітав. Із зелені виднілася лише трава, що пробивалася між кам’яної кладки. Побіч зі смородиновими кущами стояв надщерблений з кількох сторін гіпсовий водограй. Дві змії на ньому плювали у небо цівки води — слабко, ніби неохоче. Коло водограю, під яблунею, поставили дві мармурові лавиці, з яких можна було милуватися хіба що тим, як покачувалися на напівмертвих віттях дрібні червиві дички, і як високі чорні стіни закривають більшу частину неба.

— Оце і все її небо, — дівчина задумливо окинула оком обійстя, —

відбите у мармуровому кориті ханського фонтана {3}.

— Одне твоє ласкаве слово, — Натаїр, наче примара, виник прямо позаду. — І твоєю буде вся Кабірія.

— Тобі ж відомо, що ласкаві слова так просто не говорять? — вона пройшлася кімнатою, вдаючи цікавість до важкого, вкритого різьбленими візерунками та золоченими деталями вмеблювання.

— Ріно, я казав, що не довіряю тобі. І розумію, що ти не готова довіряти мені. Та я хочу зробити крок на шляху до нашої взаємної довіри.

Крок Натаїр зробив — аби перетнути Ріні намічений між масивним столиком та масивною канапою шлях.

— Я хочу показати тобі дещо важливе для мене.

Почулося тупотіння ратиць та іржання коней. Натаїр посміхнувся та простягнув Ріні руку.

— Впевнений, ти мною пишатимешся.

Розділ 5

ПРЯНИКОВИЙ БУДИНОК

Їхній шлях тягнувся через пустку, яка, як завіряв Натаїр, скоро мала стати чудовою. Уявити собі, як може стати чудовим місце, яке назвали Долиною смертної тіні, було складно. Ліворуч було урвище, у яке падало каміння з-під ракотиць рисаків. Праворуч — вересова пустка. Попереду, де дорога перетворювалася у звивисту стежину, незнайомого з місцевістю подорожнього очікувало сховане у щільному килимі лепешняку болото.

Вони сповільнили хід — навіть Натаїр не наважувався пустити коня риссю каламутно-зеленим, як його очі, нестійким ґрунтом. Краєм ока Ріна помічала полиски і темні тіні.

— Ігноруй їх, — сказав Натаїр, не обертаючись.

— Залоскочуть і втягнуть до трясовиння?

— Ти так добре обізнана щодо особливостей Прихованого світу, ніби народилася тут, — відповів він з насмішкою.

Кутовий зір вловлював більше тіней і більше полисків. Праворуч щось (або хтось) чимале упало у воду.

— Не дивися! — Натаїр зупинив коня. Він дістав з кишені мішечок, у якому дзеленчали монети, та жбурнув у зарості рослин. Одна з них розплющила пащу та проковтнула його.

Водночас і тіні, і полиски зникли. Натаїр вирушив далі, наказавши Ріні не зупинятися. Це був перший наказ князя, який дівчина виконала без супротиву.

Вони виїхали на галявину з високою соковитою травою, всіяну куросліпом, цикутою та живокостом. Рисак Ріни чхнув та сам пришвидшив крок. Вони минули перелісся — тихе і мирне на вигляд, і виїхали на широку і гладку дорогу.

Дорога проходила краєм сірого, ніби витягнутого з Лімбо, лісу. Ріна вглядалася у тьмавий простір поміж чорних, наче обпечених, і білих, наче гірки попелу, дерев. Земля у лісі — де лиш око сягало — була або чорною, або встеленою мертвим листям, або білою, встеленою чимось, схожим на сніг.

— Ліс Забуття, — пояснив Натаїр, не збавляючи ходу. — Із нього ніхто не повернувся живим.

— Лякаєш, аби не втекла?

— Спробуй, та у Лісі живуть істоти, кровожерливіші за хтонь.

— Наприклад?

— Три звірі-духи, що карають за користь, гординю та страх. А ще у Лісу є господар, якого ніхто і ніколи не бачив. А якщо і бачив, то вже не розповість.

— Якщо ніхто не зміг повернутися із Лісу, звідки впевненість, що саме там живе?

— З оповідок — таких само, як ті, що радять кидати відкуп духові боліт.

Морана кинула поклик. Він розлунився передзвоном у скронях. Ріна потерла чоло.

— Хтонь, — процідила вона крізь зуби.

— Не вигадуй, — кинув Натаїр. — Повз касів не прошмигне жоден абас. Мене турбує твій стан. Ліпше випий зілля.

Він простягнув їй шкалик із невідомим трунком. Ріна вибила його з руки князя. Натаїр підтис уста. Кілька секунд вони вглядалися одне одному в очі. Не мовивши ані слова, Натаїр пришпорив коня.

Вони звернули праворуч — у гай живих та дуже навіть зелених дерев. Поміж них простягалася стежка, пряма, всипана гравієм. З-поза хмар вийшли сонця, і промені потягнулися повз липове віття, що схилялося аркою над вершниками.

Попереду виднілися ворота — сумнівної краси — звичайні, залізні. За ними Ріна могла розгледіти іще неясну пляму будівлі — великої і яскравої.

— Пансіонат, який я заснував для дітей-сиріт і дітей з неблагополучних родин, — у голосі Натаїра вчувалася гордість.

— Між болотом та Лісом Забуття, — Ріна кивнула. — Найкраще місце для дорослішання.

— Найбільш захищене.

Якщо Лавариск нагадував скаменілу тварину, готову прокинутися з лютим ревітом, то Пансіонат нагадував пряниковий будинок. Це була будівля у вікторіанському стилі, з вигадливим піддашшям, шпилеподібним дахом, на який було б доречно наштрикнути тіла заблукалих у лісі дітлахів.

На сходах, прикрашених зільниками з рокитником та дзвіночками, їх зустрічала чарівна жінка — рівно настільки, наскільки чарівними були усі відьми на початку страшних казок. Вона всміхалася широкою незлобливою усмішкою, від якої хотілося всміхнутися у відповідь. І Ріна всміхнулася б, якби не голос Морани, що завела пісню чомусь задовго до сутінок.

Дівчина пильно вдивилася у простір між деревами, та не помітила жодної тварюки. Скільки Ріна не вслухалася — їхні крики не приглушили пташиного співу. Та Морана продовжувала співати. Голова почала розколюватися.

— Упевнений, тебе вразять їхні манери та ерудованість.

Князь подав дівчині руку, та Ріна самостійно злізла з рисака. Він, ніби нічого не помітивши, узяв її попід лікоть. Вирватися не вийшло — стискав він руку міцно. Поглянути з боку — Натаїр був утіленням галантності. Князь сяяв тим особливим видом гордощів, що межував зі щиросердям та божевіллям. Він вів дівчину впевненим кроком чепурною цегляною доріжкою, ретельно вичищеною від мурави. Натаїр був упевнений, що те, що мала побачити єдинодушниця, справить на неї якнайкраще враження. Хотіла вона того чи ні.

— Ми так чекали на вас, — жінка спливла сходами із привітністю доброї господарки. Вона стисла руку князя, ледь не цілуючи від радості. — Ваша світлість не один?

Вона окинула Ріну оком з видом радісним, хоча у погляді і проглядалась прохолодність, властива тим, хто звик оцінювати нових знайомих за певною шкалою — від «огидно» до «якнайсильніша зачарованість». Судячи з виразу обличчя, яке жінка вчасно встигла стерти широкою усмішкою, Ріна ледь перетнула середину шкали.

— Моя наречена, майбутня княгиня Кабірії, — Натаїр погладжував руку, затиснуту ліктем. На вигляд із трепетом і піклуванням. — Панна Ріна Безрідна.

Ріна, хоча Лія і навчала її манер перед прийомом на честь Великого Полювання, клопотати про те, аби усміхнутися найчарівливішою з усіх усмішок, не стала. Вона потисла директорці руку — так слабко, як і належало алюрній панні.

— Дівчата зрання готувалися до вашого візиту.

— Що ж, не будемо змушувати їх чекати, — Натаїр підморгнув жінці.

Відчуття того, що Ріну оцінювали за невідомою їй шкалою, зросло, варто було перетнути поріг пряникового будинку. У холі, на стінах якого імпресіоністи певне втирали кисті, вишукувався ряд дівчат. Усі — у білих мереживних сукенках, схилили голівки й усі — і п’ятилітні, і п’ятнадцятилітні — пострілювали оченятами у бік князя. На собі Ріна їхні погляди теж ловила. І погляди ці натякали, що появи панни єдинодушниці тут не очікували, а, точніше воліли б віднадити зовсім.

— Плануєш замкнути мене тут? — прошепотала Ріна, усміхаючись лише чемності заради. — Не боїшся, що я цих чарівних паняночок поганому навчу?

— Не турбуйся, — Натаїр поплескав її по руці, вдаючи, що втішає. — Випускниць пансіонату готують до вдалого заміжжя. А ти свій талан уже маєш.

— Жінкам же не потрібна освіта, аби стати незалежними. Лише задля того, аби продатись якнайдорожче.

— Коштовносте моя, — Натаїр схилився до вуха, — у Підмісячній імперії, якщо дівчинка народжується у незаможній родині, інших механізмів соціального росту, окрім вдалого заміжжя, немає.

— А змінити закони ви, чоловіки, звичайно, не думали.

— Як станеш Верховною Правителькою, тоді й зміниш закони. А поки що спробуй розважитися. Дівчата готували прийом самотужки.

— Гадаю, більшість із них будуть розчаровані, — Ріна споглядала відверто роздратовані погляди пансіонерок. — їхній головний інструмент соціальної мобільності прийшов попід руку із жінкою.

Морана заспівала голосніше. Її поклик пронизав, як голкою із грубими нитками, скроні. Розважитися Ріні не судилося.

* * *

Охоронець вдивлявся недовірливим поглядом примружених очей в обриси вершників, що наближалися до воріт.

Лише впізнавши в одному з них князя, охоронець поспіхом схопився за важкий замок. Він відімкнув його лише з третього разу, втиснувши плече у тонкі ґрати. Зі скреготом він розчахнув ворота саме тієї миті, коли ослаблі за минулу зиму очі змогли розгледіти риси облич князя і його супутниці.

Вони проїхали повз риссю, не завваживши охоронця, зігнутого в поклоні. Точніше, супутниця князя охоронця завважила і навіть усміхнулася, та охоронець, оскільки зігнувся дуже низько, про це так і не дізнався.

Він наважився подивитися їм услід, лише коли крупи коней опинилися достатньо далеко, аби розпливтися перед очима.

Охоронець зачинив ворота та обійшов сад глибокою стежиною, яку вподобали працівники пансіонату — здебільшого за те, що її з кабінету директорки видно не було. Чоловік став навшпиньки та зазирнув у вікно — так, аби його зношеного старого капелюха не помітили зсередини.

Вона, у білій сукні, кружляла кімнатою, схвильована можливостями найважливішого дня у її житті. Її обличчя, нетерпляче, майже войовниче, час від часу оберталося до дзеркала. Тендітними руками вона все тягнулася до красиво заплетеного волосся, ніби такий дріб’язок, як кілька випнутих із зачіски сталок, міг применшити її вроду.

Несподівано замість дзеркала вона глянула у вікно. Їхні погляди зустрілися. Дівчина підтисла уста, блиснула очима, різко махнула рукою, проганяючи його, наче набридлого собаку. Охоронець усміхнувся, і обличчя його, хоча й осяялося, вкрилося глибокими — такими ж старими, як і капелюх на його голові, брижами.

Двері розчинилися. Вона і її подружниці стали струнким рядочком, розправили плечі, гордо здійняли маленькі білі підборіддячка — не гірше від касів.

Охоронець, хоча вона того і не бачила, знову їй усміхнувся. А тоді посунув у чатівню, аби набрати короб м’яса для княжих годованців, яких мав честь і обов’язок плекати.

* * *

Зала, в яку їх запросили, була помпезною. Вісім колон, нехай і гіпсових, та прикрашених перламутром та позолотою під мармур, попирали розмальовану квітами стелю. Підлогу встеляв розкішний килим, який краще Лії було не бачити — у вигляді ставка з лататтям, що був зітканий так, ніби вода ось-ось змочить туфлі. У центрі зали стояв довгий лакований стіл (кабірійці, певне, полюбляли лаковані меблі), покритий тонкими білосніжними скатертинами, зітканими у сатарханській провінції кланом шовкопрядів (скатертини ці діставали зі скрині директорки лише за особливих нагод, як то візитування князя Кабірії, бо скатертини ці, дорожчі за увесь пряниковий будинок та життя усіх пансіонерок разом, подарував пансіонату саме князь Кабірії). Між кошиками з квітами і золоченими підсвічниками тіснилися одна до одної тарелі з ароматними та різноманітними їствами. Периметром кімнати тяжіли шафи і креденси (лаковані), полички яких ломилися від масивних фоліантів, чепурних дрібничок: порцелянових, розписних, золочених, усіяних дорогоцінним камінням, або не дорогоцінним, проте блискучим — що мали б надати залі затишку, та надавали лише сумної асоціації дрібничок з вихованками: з наче порцеляновою шкірою, розписаними обличчями, із золоченими прикрасами, у яких виблискувало точно недорогоцінне каміння. Різниця була в одному: у креденсах де-не-де мінливо палахкотіло срібло, дівчата ж жодної срібної прикраси не мали.

— Ваша світлосте, панно майбутня княгине, дозвольте від імені усіх вихованок пансіонату привітати вас та подякувати за вашу участь у наших долях.

Перед Ріною присіла у глибокому реверансі — глибокому рівно настільки, аби князь, що стояв поруч Ріни, окинув поглядом декольте — дівча років шістнадцяти. Вона засяяла усмішкою, заглянула в очі послужливим поглядом, склала руки перед собою.

— Лавініє, — Натаїр схвально кивнув їй — як кивати могли і батьки, і задоволені підлеглими сутенери, — супроводи панну Ріну до її місця. Праворуч від мене.

Дівча кивнуло повільно, навіть урочисто. Лавінія лопотіла щось дорогою до столу, та через головний біль та спів Морани Ріна ледве її вчувала. Лише всміхалася та кивала час від часу.

На щастя, Лавінія, вирішивши, що єдинодушниця була панянкою малоцікавою, гордо здійняла підборіддя та, присівши — не так глибоко, як уперше — зникла серед поволоки білосніжного мережива інших вихованок.

Ріна потерла скроні: біль прокрадався під шкіру сотнею голок. Морана виводила ноту за нотою, наче жалібниця на похороні.

Директорка вийшла на невеличку сцену — таку ж, якою була сцена в актовій залі будь-якої школи у Зовнішньому світі — та запросила усіх до столу, пообіцявши розважальну програму, яку підготували її вихованиці (на превеликий жаль Ріни та її скронь — музичну).

Гардини невиразного абрикосово-вишневого кольору розсунулися, відкривши білосніжну арфу та вкрите рясним рум’янком від хвилювання дівча. Та глибоко вдихнула, її руки лягли на струни, і вона заграла, аби закінчити лише, коли усі завершили трапезу, а Ріна геть сполотніла від болю в голові.

Виделка впала. Ріна відсмикнула руку. Мітка Морани горіла під рукавичкою, ніби у пекельному полум’ї. Полум’я кралося усе вище рукою, здавалося, спопеляючи шкіру, м’язи та кістки. Натаїр потягнувся до Ріни, та дівчина його відштовхнула. Усі дівчата, як одна, відклали столове приладдя слідом за Ріною. Поклик Морани ставав усе несамовитішим. На тарілку з тонкої порцеляни упала крапля крові. А потім друга і третя. Кімната, усі вісім колон, розфарбованих під мармур, квітчаста стеля, лакований стіл — усе пливло перед очима. Дівчина підхопилася зі стільця.

Натаїр, завбачаючи, що отримає іще одного стусана на очах підданих, наказав очевидній фаворитці вечора — Лавінії — спровадити панну майбутню княгиню у кімнату відпочинку.

Щойно покинула залу, Ріна потрапила до світу, яким його показували у минулому сторіччі Зовнішнього світу старенькі телевізори, ті, що на електронно-променевій трубці, з кінескопами. Вони йшли позбавленим барв коридором, у якому було мало вікон і ще менше свічок. Килим під їхніми ногами, на відміну від килима, що встеляв залу, на каліпідський скидався мало. Подекуди Ріна помічала кути шпалер, що відклеїлися.

— Ваші слуги доволі майстерні, — Ріна слідувала за Лавінією, притримуючи серветку попід носом. — Дві зміни страв, а я не помітила жодного.

— Слуг не допущено до святкових заходів, — відповіла Лавінія та пришвидшила крок.

Вона відчинила двері. Ріна помітила, що тендітна ручка пансіонерки була мозолистою. Про те, що панянки вправлялися зі зброєю, за увесь вечір мови не йшло.

За дверима Ріна не побачила ні подряпаних стін, ні розірваних подушок, ні застиглих плям крові, ні інших натяків на те, що нікс утримували у пансіоні замість домашніх улюбленців — лише куцо обставлену кімнату, що найбільше нагадувала вітальню. Вицвілі від часу шпалери, продавлені крісла, потерта софа. У креденсі не було видно ні масивних фоліантів, ні золочених дрібничок. В одному із крісел був кинутий кимось, наче годинник на картині Далі, фартух — завеликий для альви чи брауні — запраний від багатьох плям, що в’їлися у волокно.

— Ви, певне, щасливі, що скоро станете його світлості за дружину, — Лавінія не запитувала — стверджувала, очевидно, охоплена ревнощами.

— Упевнена, мої почуття не надто різняться від почуттів будь-якої дівчини, що пізнає князя ближче.

Ріна упала на софу, аніскільки не переймаючись про те, що зім’яла спідницю своєї розкішної сукні, яка нагадувала крила екзотичного метелика. Вона потерла скроні та заплющила очі. Дівчина тяжко дихала. І підтримувати світську розмову, як було написано у книжках з етикету, не збиралася.

— Я принесу води, — Лавінія навіть не стала робити кніксен, зміркувавши, що майбутня княгиня того не помітить.

Розітнувся вереск абаса. Віддалений. Вищий, ніж будь-який, який Ріна чула до того. Вона озирнулася. Кімната порожніла. Крик повторився і переріс у плач немовляти. Дівчина, скривившись, визирнула у вікно — сад, що до болю в грудях нагадував сад Вовчого маєтку, також порожнів. І лише охоронець пробіг однією зі стежинок з видом суворим та напрочуд стривоженим. Та крик тварюки линув не з вулиці. З глибин пансіонату. Ріна здійняла погляд. Вентиляційний отвір. Крізь мідну решітку знову донісся ревет хтоні, і знову — дитячий плач.

Тілом розлилася зимниця. Перед очима виник хлопчина із Малина з відірваною рукою, його собака, випотрошений абасами. Крик хтоні повторився, а опісля нього — повторився плач. Хлопчина з відірваною рукою перетворився в уяві Ріни на пошматоване немовля.

Вона визирнула з кімнати. Коридор стояв пусткою, і лише пісня Темної Богині розполонювалася ним. Дівчина намагалася йти безшумно. З кожним кроком поклик Богині сильнішав, а мітка горіла несамовитіше.

Сходи, як всякі сходи вікторіанського будинку — вузькі, із темного лакованого дерева — вели на верхні поверхи та у підвальні приміщення. Ріна, зваживши, що тварюки навряд могли б чекати її у дівочих опочивальнях з м’якими пуховицями, спустилася сходами.

Щаблі скрипіли. Прогін за прогоном, світло сонць та відблиск вогнів тьмянішали, поки не настала суцільна темрява. Було холодно. Шкіра вкрилася сиротами. Ріна просувалася навпомацки, слідуючи голосові Богині та жару у руці.

Вона наскочила на двері раптово. Крижане залізо.

У двері важко вдарили. Ріна відсахнулася і напоролася на когось.

— Вам тут не місце, — з мороку випливла свічка, а за нею — утомлене обличчя охоронця. Дивився він суворо і стривожено. — Дозвольте, проведу.

Він стиснув її лікоть швидше, ніж договорив. Коли вони піднялися на перший поверх, їх зустріла Лавінія. Дивилась вона теж суворо і стривожено. Сторож передав Ріну із рук у руки, наче шкідливе кошеня.

Вони йшли мовчки. З кожним кроком, що віддаляв їх від сутінкових надр пансіонату, голос Морани потроху стихав. Ріна роздивлялася коридор, намагаючись виявити ознаки хтоні. Одні з дверей були прочинені.

— Прошу, ходімо, — Лавінія промовила ці слова холодно, ніби цікавість Ріни її принижувала.

І Ріна рушила за нею, не виразивши ані краплі зацікавлення.

—...запевняю, Лавінія повністю готова виконати свою місію. Вона молода і здорова, — директорка договорити не встигла.

Ріна схопила Натаїра за руку і прошипіла:

— Що за хрінь відбувається у цьому місці?

Натаїр, вибачливо всміхнувшись директорці, відвів Ріну вбік.

— Коштовносте моя, ти випила забагато вина, — він хотів було прибрати висотану сталку з її зачіски, та Ріна ударила його по руці.

— Вереск хтоні. Плач дітей.

Натаїр посуворішав — як охоронець. А тоді вигляд його став стривоженим — більше ніж у сторожа.

— Тобі постійно вчувається вереск хтоні та плач дітей. Я починаю побоюватися за твоє здоров’я.

— Двері у підземелля.

Він здійняв брови. Князь простягнув руку, ніби очікував, що йому подадуть пальто. Та замість пальто поруч опинилася Лавінія. Вона сумирно склала руки та опустила погляд.

— Майбутня княгиня стверджує, ніби чула дивні крики, — він на Лавінію навіть не поглянув, наче вона була альвою. — Ти щось чула?

— Ні, ваша світлосте, — відповіло дівча, не вагаючись.

— А у підземеллі?

— Боюся, це неможливо, ваша світлосте, льох надійно зачинений. Завдяки вашій щедрості він заставлений припасами так щільно, що жодна тварюка не могла б там вміститися.

Вона вклонилася, цього разу не демонструючи князеві нічого, окрім покірності, і залишила їх.

— Якщо ти не перестанеш увесь час говорити про тварюк, яких тут немає і не буде, і про дітей, яких тут немає, але скоро з’являться, я буду змушений зайнятися твоїм здоров’ям, — він нахилився до обличчя Ріни. Його очі, блискучі і зелені, вглядалися, ніби Натаїр намагався змусити її одним лиш поглядом підкоритися йому.

Ріна потягнулася до «двоповні» на шиї та міцно стисла спідницю, аби не видати, що носила на собі захист від навіювання.

— Я дізнаюся, що тут відбувається.

— Звичайно, коштовносте моя, — він випростав плечі і розплився в усмішці, що мало демонструвати найвищий ступінь обожнювання, та тривога з обличчя князя не зникла.

Ріна зайняла своє місце за столом, сподіваючись, що до кінця вечора її не займатимуть. Натаїр повернувся до директорки, продовжуючи розмову про те, що Лавінія, безперечно, до виконання якоїсь місії була готовою. Ріна скривилася. Нехай дівча симпатії в неї і не викликало, та майбутнього племінної кобили вона їй не бажала. Ріна скривилася знову, коли дзвінкий, ще майже дитячий, сміх пансіонерки почувся недалеко. Певне, їй щойно повідомили, що один зі знатних, зверхніх та не надто молодих чоловіків візьме її за дружину. Або ж просто візьме. Дівча просяклося рум’янком від задоволення, розійшлося у пишних словах вдячності і князеві, і директорці.

Єдинодушниця відвернулася. Поруч неї сиділа, вткнувшись у тарелю, дівчинка років одинадцяти. Кучеряве волосся, що неслухняно вибивалося з-під атласної стрічки, падало на по-дитячому пухлі щоки. Ріна відчула, як та нетерпляче сіпала ногою під столом, бо, схоже, прагнула якнайшвидше залишити свято.

— Тебе як звати?

— Юлія, — відповіла дівчинка соромливо. Нога її перестала сіпатися. Вона завмерла, наче увага була для неї фізично болючою.

— Юлія — гарне ім’я. І як тобі тут ведеться? — Ріна розвернулася до неї. Дівчинка здригнулася і опустила погляд. — Я не збираюся доповідати про нашу бесіду князеві. Просто почуваюся тут не на своєму місці. Мені здалося, ти також.

— Мені дуже добре тут ведеться. Правда.

Юлія зімкнула руки і поклала на коліна. Ріна помітила під нігтями дівчинки невідмитий бруд. Сукенка, бодай чиста і старанно вигладжена, була з чужого плеча. Єдинодушниця вдивлялася в інших пансіонерок. Ті з них, що невеличким хором виконували місцевий романс, який за сюжетом нагадував «Красуню і чудовисько», мали чепурніший вигляд. Вони були старші за Юлію — як то кажуть, «на виданні». Напевно, у них директорка вкладала більше сподівань, як і зусиль, поки готувала цей захід.

— Але, звичайно, тобі кортить якнайшвидше вийти заміж за красивого і заможного чоловіка, стати господаркою його будинку з сотнею служок під боком, — Ріна схилилася до неї, намагаючись створити враження довірливої бесіди.

— Я хотіла б якнайдовше залишатися у пансіонаті, якщо на те буде воля Богів, його світлості і пані директорки, — вперше в очах Юлії Ріна помітила полиск життя, та він уже згас, варто було тій злякатися. Ріна нагадала про обіцянку нікому не переповідати їхню розмову. — Тут моя сестра. Вона іще кілька років не зможе покинути пансіонат. Вона єдина, хто залишився із сім’ї. І її дитинка...

Вона знову злякано поглянула — тепер на Натаїра і директорку, що завели миленьку, судячи з манірних вишкірів, розмову з Лавінією. Лавінія вишкірилася ширше від них обох. По всьому, Натаїр таки знайшов їй справді заможного чоловіка.

— Розумію, ти сумуватимеш. Я теж сумую за своєю бабунею. Вона єдина рідна мені людина, — Ріна спробувала всміхнутися, та манірні вишкіри не були її сильною стороною.

— Хіба князь не найближча вам людина? — Юлія видавалася щиро здивованою.

Ріні дитину стало шкода. Тому розбивати образ благодійника вона не стала. Нехай майбутнє, яке пропонував Натаїр цим дівчатам, не було райдужним, однак, якби вони не потрапили до пансіонату, воно могло стати й гіршим.

— Моя бабуня дуже далеко, і ми давно не бачилися.

Юлія поглянула на Ріну інакше. Можливо, у майбутній княгині Кабірії, якою її відрекомендував Натаїр, дівчинка нарешті розпізнала живу людину — таке ж розгублене і загублене дівча, якими були вихованки пансіонату.

— Хотіла б я познайомити вас із сестрою.

— Давай познайомимося, — Ріна їй всміхнулася. Усмішка ця не була надто щира, бо дівчина всміхалася перспективі знову прослизнути у морок вікторіанського будинку та понишпорити кімнатами в пошуках слідів хтоні.

— Не можна, — Юлія похитала головою. — Вона готується виконати свою місію. Її та інших благословенних не можна турбувати без дозволу пані директорки.

— Благословенних? — Ріна видивлялася на пансіонерках «двоповні» або інші атрибути фанатичної віри у Світлих Богів. Та не віднаходила.

Морана заспівала голосніше. Скроні стиснув біль.

Юлія відповісти не встигла. Натаїр поклав руки на плечі Ріни.

— Вельми вдячний, що розважили майбутню княгиню Кабірії. Коштовносте моя, нумо подихаємо повітрям.

Очі сльозилися від болю. Ріна наскочила на кут столу, заплутавшись у пелені сукні. Це дозволило Натаїрові обійняти її міцніше.

Від буяння квітів у саду пансіонату в очах мінилося. Зільники та кущі майоріли, кружляли та не хотіли збиратися докупи, наче Ріна розглядала один із «Садів» П’єра Боннара. Морана била у набат, періодично промахуючись та втрапляючи дівчині у скроні. Натаїр щось казав, але Ріна жестом змусила його замовкнути.

— Хтонь, — процідила вона.

— Її тут немає, — різко відмовив Натаїр.

— Морана стверджує інше.

— Достатньо! — він смикнув її. Його рука застигла у повітрі. Ріна звела підборіддя, очікуючи удару з болісним тріумфом. Вона знала, що він зірветься. І ця мить, нарешті, настала. Та князь опустив руку. — Зараз подадуть коней. Тобі потрібно відпочити.

Ріна сперлася чолом на кований ліхтар. У голові паморочилось. Холодна долоня Натаїра лягла на талію. Дівчина її скинула. Пісня Морани залунала тихіше. Ріна знову вчувала трель солов’їв і далекі крики галок.

Охоронець підвів рисаків. Ріна почула шипіння. З ліхтаря розпорошувався газ. Аромат квітів, гострий і солодкий, розплився повітрям. Дівчина його згадала — такий само, як в одному з кварталів Метрополя.

Вона обернулася. Директорка і пансіонерки вишукувалися двома рядами на сходах. З блажено-щасливими обличчями вони махали князю і, заразом, єдинодушниці. Пряниковий будинок повністю підтвердив враження, яке справив на початку.

* * *

На зворотному шляху вони перетнули болото без пригод. Лице Натаїра настільки сяяло гордістю, що, це, певне, могло розігнати будь-які тіні на квадратний кілометр довкола.

— Отже, яке враження залишили наші відвідини?

— Сумне, — відповіла Ріна. — Ти хоча б раз бував десь, окрім зали? Це неприйнятні умови для дітей. Чи твоє благодійництво закінчується лише на філіжанці кави, яку ти попиваєш з директоркою?

— Ти маєш рацію, — настрій Натаїрові того дня могло зіпсувати хіба що падіння неба. — Неодмінно накажу оновити обставу. Хочеш зайнятися підбором меблів?

— Твій пансіонат схожий на колонію суворого режиму — хоч які канапи та шпалери добери.

— Суворість — лише спосіб виховання, яким твоя бабуня, коштовносте моя, знехтувала, — він всміхався поблажливо, крутячи у руці нагай.

— Ти міг відкрити школи з адекватною навчальною програмою, а не ростити покоління дівчат, які гадки не мають, що можуть прожити життя і не розсувати ніг перед кожним, хто пообіцяє їм дах над головою.

— У тебе ж дах над головою усі ці місяці був, — Натаїр плеснув коня нагаєм, і він із жалісливим іржанням пришвидшився. — Та я не засуджую. Я розумію, що молодій принадній дівчині не личить жити біднотою.

Ріна скривилася.

— Я лише хочу, — продовжував він, — аби вони могли жити не гірше, аніж інші вродливі жінки. Впевнений, ти теж не хотіла б, аби вони померли у злиднях.

— Тоді зроби так, аби нікому у Кабірії не загрожували злидні, — Ріна посміхнулася, коли усмішка все ж стерлася з обличчя Натаїра. — Зроби можливості рівними.

— Безкласовість — утопія. Бідні, заможні і дуже багаті завжди існуватимуть. Ти зросла у демократичній державі, та на вулицях твого міста безхатьків не менш як щурів. І жоден правитель не ладен перебороти цю систему.

— У твоєму випадку це не дивно, — виводила далі Ріна, у якій спалахнув запал для суперечки, — два роки, замість того, аби керувати князівством, ти руйнував моє життя.

Вона пришпорила коня, вириваючись уперед. Позаду почулося жалісливе іржання коня. Натаїр порівнявся з нею.

— Справжнє кохання вартує пари років страждань, чи не так?

— Справжнє, може, і вартує, — Ріна вивела рисака вперед, аби не бачити самовдоволеного хижого Натаїрового обличчя.

— Воно справжнє, — Натаїр знову порівняв коней. Обличчя його і справді було хижим. Хижим і упертим. — Ми поклялися одне одному у коханні, що триватиме, поки нас не розлучить смерть. А після того потисли руки. Мойри зв’язали наші долі.

Ріна скосила погляд на Натаїра. У його очах знову відлунював знайомий полиск. Дівчина відчула свербіж, ніби її оповило тонкими нитками, що впиналися в шкіру — точно три дівчини огорнули її нитями, як це сталося у ніч Белтайну. Вона здригнулася: на перехресті стояли Мойри.

Ріна спинила рисака. Натаїр насупився, не розуміючи, куди дивилася його супутниця. Вона із жахом вглядалася вдаль — на порожню дорогу, прокладену серед кущів вересу.

— Ні, — сказала Ріна Мойрам. — Нізащо.

— Ти просто норовишся, — Натаїр перехопив повіддя її коня, що починав хвилюватися.

Кінь, можливо, бачив те ж, що і Ріна, а, можливо, відчував її страх, намагався вивільнитися і кинутися геть. Натаїр, втомившись боротися з твариною, спішився, узяв рисака за морду та вглядівся в очі. Кінь присмирнів.

— Не йметься, коли твої накази не виконують? — Ріна погладила рисака по загривку.

Мойр вона більше не бачила. Бачила лише, що терпіння Натаїра уривалося, і на обличчі його замріли тіні.

— Іноді краще слухатися того, хто про тебе турбується, — він осідлав свого рисака, кинувши на коня Ріни погляд, що не віщував нічого доброго для тварини.

— Турбота і аб’юз — різні речі, — дівчина знову поплескала коня по холці, та він залишився байдужим до доторків. Ріна обернулася — кінь навіть не збивав хвостом мух із крупа.

— Надмірна освіченість дарує жінці більше бід, аніж благ.

— Твоя мізогінія була однією з причин нашого розриву.

— Коштовносте моя, причиною нашого розриву стало те, що ти плутаєш безвідповідальність і свободу. Якщо поклялася чоловікові у відданості, то маєш бути йому вірною. Жоден чоловік, що має повагу до себе, не стерпить...

— Я тобі не зраджувала, ревнивий ти виблядок! — Ріна крикнула те, й одразу ж пожалкувала. Її психотерапевт говорив, що виправдовуватися марно. Маячення ревнощів виправданнями не згасити. Навпаки, вони лише підкріплювали упевненість Натаїра у тому, що він таки мав рацію. Закінчувати розмови і йти, радив психотерапевт. Ріна глянула на червоні туфлі. Якби вона пришпорила рисака, князь усе одно наказав би їй повернутися. Їй залишалося лише слухати Натаїра з покірністю зачарованого коня.

— Може, через свою малодухість ти й не насмілилася лягти у ліжко до іншого, та думала про це неодноразово.

Ріна закотила очі. Спокуса встрягти у суперечку ставала усе жагучішою. Та вона зціпила зуби і промовчала.

— Тут ти намагаєшся зробити те, що робила у Зовнішньому світі, — продовжував Натаїр із виглядом того, хто знав про неї все, і навіть більше, ніж їй самій було про себе відомо. Справедливості заради, Ріна почала поспіхом відшукувати у пам’яті спогади: чи не помічала на святі Белтайну когось, хто нагадував би князя Кабірії, і чи не могло пасмо її волосся виринати з-під ковдри, коли Натаїр ломився у кімнату Корвіна серед ночі Літи. Їй знову здавалося, ніби ниті оповили тіло. Стиснуті уста паленіли. — Хочеш, розповім, чому тобі так і не вдалося затягти до ліжка Івейла?

У тілі розпалювався жар. Ріна скосила погляд на Натаїра. Він тріумфував, готуючись повідати їй чергову фантазію, у яку вірив більше від правди. Ріні хотілося розірвати його чорнословий рот на мілке шмаття і вирвати очі.

— Замовкни, інакше... — Ріна відчула, як запаленіли руки. Навколо них здіймалася темна димка.

Натаїр це помітив. Лише на мить його обличчям промайнув страх. Та лише на мить.

— Як ти це зробила? — він дивився на її руки з одержимою хіттю. — Як ти змогла укласти угоду з Мораною?

Жар ущух. Ріна, як не намагалася, не запалила вогню знову. Вона відчувала, що виною тому був безумний блиск очей Натаїра, його зчарована усмішка. Дівчина почувалася мишеням, якого паралізувала змія.

— Я скажу тобі, — дівчина говорила повільно, як з оскаженілим звіром. Не того князя назвали Причинним ті, хто не бачив Натаїра таким. — Скажу, якщо відпустиш мене.

Натаїр розсміявся. Його сміх розполонився луною по пустці і розчинився у північному вітрі, що здійнявся.

— Стає прохолодно, час додому.

* * *

На столі парував чайник. Лежав шоколад з нугою. Натаїр сидів, споглядаючи тінь на підлозі, що дрижала у світлі каміна.

— Як ти уклала угоду? — запитав він, не відводячи очей від тіні.

Альви, без жодного звуку, вишукувалися біля столу. Натаїр окинув Ріну оком та кивнув їм. Вони низько вклонилися і пішли. Як здалося Ріні, на їхніх обличчях промайнуло полегшення. Дівчина опустила очі на свою сукню — таку ж гидотну, як усі інші її сукні у цьому домі.

Натаїр звелів налити їй кави — чорної і міцної, з трьома ложками цукру. Хоча вона пила з двома. Ріна, поморщившись, пересіла на диван — подалі від камінного палу. Вона потерла скроні. Біля брами Лавариска Морана стихла, та мігрень не вщухала. Навпаки, її голову розривав ляскіт секундної стрілки годинника, що стояв у холі.

— То як?

— Ти сам бачив.

— Ти зробила щось іще, — він сів на диван поруч і нахилився до неї. — Що саме? Опиши крок за кроком свої дії.

— Навіщо? — Ріна з невдоволенням позирнула на вікно, яке хотілося розчинити, впустити холодний вітер та розвіяти пахілля талого воску, що нагадував аромат ладану, застиглого в кімнаті після похорону. — Хочеш, як я, мучитися від голосів у голові та гадати: це усе ще Богиня чи вже шизофренія?

— Голоси у голові — не найгірша плата, — Натаїр хотів сказати щось іще, та передумав.

— Ти гадки не маєш, яку плату насправді просять Боги, — Ріна, не витримавши, підійшла до вікна. Засувка була надто високо, і для неї, і для спантеличених альвів, що зібралися навкіл дівчини.

Натаїр підійшов. Підійшов надто близько. Ріна опустила руки на підвіконня. Він торкався грудьми її спини. Його тіло було гарячим. Однією рукою він сперся на віконну раму, і дівчина не могла вивернутися. Він вовтузився із засувкою довго. Ріна відчувала його дихання на потилиці. Поза плечима пройшов мороз — зміїв син знав, що потилиця й шия були її чутливими місцями і капітулювали без бою, варто лише їх торкнутися. І Натаїр торкнувся шиї Ріни устами. Й отримав ліктем під дих. Засувка відчинилася без зусиль. Натаїр відійшов, здушено сміючись. Ріна ж розчинила вікно, вдихаючи на повні груди студений північний вітер.

— Скільки разів мені казали, що чіплятися до жінки, яка потерпає від болю в голові, небезпечно для життя, — Натаїр сів на диван, потираючи забите місце.

Ріна обернулася. Натаїр пив вино з таким виглядом, наче те, що відбулося хвилину тому, було потішною прелюдією. Він помітив її погляд і запропонував келих. Дівчина від вина не відмовилася. Він прикінчував другий келих і видавався надто вже задоволеним життям. Ріна вирішила задоволеністю князя скористатися.

— Ти згадував, що мені загрожує небезпека. Яка?

— Я розповім, коли довірятиму тобі. — Він демонстративно допив другий келих і наказав служці принести третій. Захмеленим він не був. Наскільки Ріна пам’ятала, хмелів Натаїр доволі рідко, навіть якщо випивав дуже багато.

— Нагадую, що недовіра у нас взаємна. Я гадала, сьогодні ти присвятиш день тому, аби крига скресла, — Ріна відмовилася від другого келиха. — Та бачу, що на відвертість ти не спроможний. Ні у Зовнішньому світі, ні у Прихованому.

Вона звела підборіддя і попрямувала до дверей, дзвінко цокаючи підборами червоних туфель.

— Добре. Я розповім, — Натаїр зітхнув. — Справа в угоді.

Ріна стримала посмішку та повернулася у крісло. Вона сіла на самий край, демонструючи, що готова піти будь-якої миті.

— Івейл пояснив, що роблять із тими, хто укладає угоди з Темними Богами?

— З усією турботою, — Ріна солоденько всміхнулася.

— І Івейл розповів про чутки про те, що в імперії з’явилася Моранова Чаклунка?

— Я стала свідком того, як Вершники оголосили про її появу. Була вражена до самої глибини моєї однісінької душі, — Ріна скосила очі на двері, натякаючи, що розмова їй набридала.

— І, звичайно, розповів, що двоєдушники почали коїти жертвоприношення на її — тобто, на твою — честь?

Усмішка Ріни на мить щезла. Натаїр похитав головою, створюючи подобу співчуття.

— Я також знаю, — вона випростала плечі, намагаючись дихати рівно і приборкати прискорений пульс, — що Ори полюють на Моранову Чаклунку.

Те, що Ріна дізналася про те не зі слів Івейла, вона не уточнювала.

— Те, що вони вийшли на полювання — наслідок того, що Івейл, замість утихомирити підданих, займався весіллям улюбленого синочка.

Ріна зітхнула та підвелася з крісла. Натаїр став на її шляху. Відпускати її він наміру не мав, ггринаймні поки не доведе до кінця думку.

— Йому усього-на-всього потрібно було зорудувати з кількома заводіями, аби й решта присмирніли.

— Тобі б книгу про правління написати. Хоча, почекай, автору схожої довелося випити отруту, коли виявилося, що його ідеї неприйнятні для цивілізованого світу.

— Як-не-як Кабірія — єдине князівство, у яке Ори не пхають носа, — Натаїр говорив упевнено. Ріна з сумом подумала, що ця самовпевненість раніше їй була до вподоби. — Кабірія — єдине князівство, де Моранова Чаклунка може почуватися у безпеці.

Годинник у холі пробив кілька разів. Дівчина потерла чоло. Головний біль, що майже вщух опісля келиха вина, знову повернувся.

— Наймані вбивці та колишній-психопат — це увесь список загроз моєму фізичному та ментальному здоров’ю?

— Тобі недостатньо? — Натаїр гмикнув.

— Цілком удосталь для плідної співпраці, — відповіла вона і додала, перш ніж Натаїр устиг витягнути губи у задоволеній усмішці. — Співпраці із психотерапевтом.

— Доведеться відкласти, — кинув Натаїр їй у спину. — Завтра ми від’їжджаємо у Діт. У нас там з’явилися невідкладні справи, панно майбутня княгиня Кабірії.

Ріна опустила очі на туфлі. Звичайно, жодного шансу залишитися в Лавариску у неї не було. Як не було жодного шансу повернутися у Пряниковий будинок та знайти хтонь, яку Натаїр там переховував.

Розділ 6

СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ

Столиця Кабірії, місто Діт, стояла у центрі князівства, посеред безкрайнього сумливого сірого поля, яке називали Диким. Її стіни, високі, неприступні навіть для перелітних птахів, були оточені ровом — майже таким самим глибоким, як і безодня біля Лавариска. Рів був оточений кільцем ріки, води якої виблискували, наче лучка, що проковтнула власний хвіст.

Вони минули перші ворота, і їх зустрів напис «Нижній Діт». Нижній Діт, на відміну від Метрополя, не намагався вразити прибулих пишнотою та силою-силенною приємних пахощів. Навпаки, його призначенням було відлякати випадкових гостей, а невипадкових забажати покинути стіни міста якнайшвидше.

Вздовж вулиці — кривої та вологої — тягнулися нерівними рядами будівлі, більше подібні до лігвищ, аніж до домів. У жодному з вікон — більшу частину яких захищали від сирого вітру натягнутим рам’ям, а не склом — не жевріло вогнище. Процесія зі свити князя все тягнулася вглиб міста, та жодного разу не зустрівся мешканець — дорослий чи дитина — у погляді якого полум’яніло якесь бажання, окрім бажання втамувати голод. У Нижньому Діті не було місця ані мріям, ані сподіванням.

Ріна пробувала виглянути у вікно карети, та Натаїр з холоднокровною наполегливістю звішував завісу. Нехай вона і не бачила, але чула крики дітей, що бігли вслід за каретою. І чула, що крик той не був радісним. Він був відчайдушним. Вони просили їжі. Не грошей. Просто їжі.

Ріна підгадала момент і зірвала з руки браслет — важкий, золотий зі смарагдами. Коли Натаїр схилився над паперами — навіть він, провадячи безтурботне життя, займався князівськими справами — дівчина прочинила дверцята і викинула прикрасу.

— Це ти дарма, — у його голосі вчувався холод, майже такий само пронизливий, як вітри над Дітом.

— Боротимешся із дітьми за блискучу цацку?

— Навіщо? — Натаїр стенув плечима, не відриваючи погляду від паперів. — Це зроблять місцеві пияки. Вистежать дитину, яка забрала браслет, і заріжуть у закапелку. І його смерть, коштовносте моя, — він усе ж відірвав погляд від паперів, — буде частково на твоєму сумлінні.

— Справді? Так а хто ж довів народ до злиднів?

— Вони самі, — Натаїр більше на неї не дивився. — Роботи у Кабірії й Сатарху достатньо. Було б бажання працювати.

— Від світання до смеркання, під цокання велетенського годинника, без відпочинку і можливості іноді мріяти?

— Інша справа — безвиразні офіси з людьми у безвиразних костюмах, що не розгинаються над ноутбуками, поки годинник не проб’є шостої. А тоді вони повертаються у свої безвиразні багатоквартирники, де забуваються у трунку і тривожних снах, поки будильник не продзвенить, щоб повернути їх у безвиразні офіси, — Натаїр склав документи у портфель — його Ріна йому подарувала у Зовнішньому світі. — Ти маєш бути вдячною за те, що я вирвав тебе з твого безвиразного життя.

— І показав чудесний світ новий, — Ріна вигнула брову.

— Саме так, — Натаїр схилився до неї і заправив пасмо за вухо. — Ти навіть не уявляєш, які можливості цей світ передвіщає тобі, коли ти станеш моєю. Та скоро дізнаєшся.

— Як скоро?

— Я не уточнював? Весілля справлятимемо у двоповню, — він поцілував її долоню.

— Ви, двоєдушники, укладаєте шлюб перед ликами Богів. Це угода. Угода не може укладатися, якщо одна зі сторін не пристає на умови.

— Коштовносте моя, обіцяю, що висуну умови, на які ти точно пристанеш, — його очі сміялися.

— Шантаж?

— Якщо доведеться, — він схилив голову, вдаючи жаль. — Та спершу спробую інші засоби.

Він ударив у стелю, і карета зупинилася.

— Я скоро. Не сумуй.

І він випурхнув із карети, залишивши Ріну саму — якщо не враховувати десятка касів, що оточили карету. Дівчина опустила погляд на сукню — довгий шмат шифону, у який її загорнули, наче ляльку, а потім — на портфель, що в пишній оздобі карети видавався іграшкою, сумовито покинутою у кутку. Його застібка поблискувала хмурною усмішкою, ніби промовляючи, що і йому, і Ріні тут було не місце.

* * *

Дощ ледь перестав, коли на дорогу ступили коні, запряжені в чорну карету, оздоблену сріблом. Завбачивши її, ніхто і ніщо не насмілилися ані скрипнути, ані крикнути, ані поворухнутися, ані навіть зітхнути. Тисячі очей спостерігали за каретою — тисячі повних жахом і прихованими сподіваннями очей.

— Дорогу князю! — вигукнув кас, без особливої потреби, тому що кабірійці, як і будь-які змії та ящури, мали особливе чуття. Найперше тоді, коли справа доходила до питання життя і смерті.

Карета зупинилася посеред вулиці Нижнього Діту. Це кабірійців вразило, адже ніколи раніше князь не зупинявся серед їхньої вбогої домівки. Дверцята розчахнулися. Це вразило кабірійців ще дужче, адже ніколи князь не споглядав їхню вбогу домівку інакше, як через вікно карети.

Натаїр вийшов і стрімкою гордовитою ходою, якою у Діті й усій Кабірії ходив лиш один він, попрямував до крамнички квіткарки Селії. Кабірійці затамували подих — хто від тривоги, а хто від зловтіхи, адже не відвідував би князь стару бідну крамничку лиш із цікавості або через яку необхідність. Та такою, видно, була доля Селії.

Селія теж затамувала подих, коли побачила на порозі князя. Вона того показати не наважилася — лише низько вклонилася та усміхнулася — скоріш налякано, аніж гостинно.

— Що накажете, ваша світлосте?

Натаїр оглянув крамничку. Квіти журно хилили голови. Стрічки потьмяніли за низку дощових та жагучих сонячних днів. Приміщення розривало десятками пахощів, що між собою поєднуватися у єдиний приємний повів не бажали. Цей дурман вдаряв у скроні, змушував очі сльозитися незгірше від опіуму, яким були просякнуті коридори правительського замку. Натаїр, уже пожалкувавши про своє рішення, обернувся до карети, що застигла багатою плямою посеред убогої вулиці.

— Найкращий букет, — кинув він.

Селія теж поглянула на карету. Вона подумала, що день, який починався так само, як і будь-який інший день, стане або найкращим у її житті, або останнім. Стулки вікон заскреготали. Селія стисла вимазаними у землі пальцями фартух, що ніколи не бачив кращого життя — вона знала, що то доля скреблася у її вікно. Гарна чи лиха — з’ясується скоро.

— Аби він був найкращий, ваша світлосте, мені потрібно знати, для кого я його збираю.

— Не з твоїм розумом про це знати, стара.

Стулки сумовито проскреготали Селії про те, що вона народилася на двадцять три дні пізніше від князя. Потім проскреготали про те, що, вірогідно, помре вона значно раніше за нього, якщо не візьметься до роботи. І вона почала збирати букет.

— Опишіть ту, кому випала честь, ваша світлосте. Які очі, шкіра, волосся? Що тішить, що засмучує? Яка у мить радості чи гніву?

Натаїр знову поглянув на карету — нетерпляче і тривожно водночас.

— Свіжіші бери, — він невдоволено стиснув губи.

Стулки проскреготали.

— Квіти довго стоять не від того, що були зірвані нещодавно, а через те, з яким серцем подаровані і з яким — прийняті.

Стулки знову проскреготали.

— Сині, — відповів князь. — Очі сині. Небесна безодня. Такі, що душу виймають.

Він махнув рукою на люпини, що стояли у заіржавілому цеберку у кутку. Селія дозволила собі здійняти голову. Несмілива усмішка торкнулася її клубкуватого, почервонілого через довгу роботу просто неба обличчя.

— А шкіра? — запитала вона не без остраху.

— Блідава. Але рамена горять, якщо сміється, — кут губ князя ледь поворухнувся, можливо, від усмішки, а не роздратування.

Селія обернулася до гілки жасмину — свіжого, зірваного лише годину тому.

— Вона не любить його аромат, — на щастя Селії, князь промовив то без гніву у голосі та вказав на ніжно-рожевий горець, а потім на білосніжний деревій.

— Що вона любить, а що ненавидить?

Підбадьорившись, Селія вправно компонувала обрані квіти у композицію, хоч і не мудрену, яку могли зіставити у майстернях Вищого Діту, та добру — як для себе.

Стулки простугоніли. Погляд квіткарки впав на карету. Дверцята розчахнулися, і з неї вистрибнула дівчина.

Поділ її кабірійської сукні упав у бруд. Дівчина кабірійкою не була — надто погордо для зміїної жінки вона крокувала червоними, рідкісної вишуканості туфлями просто слизькими коричневими калюжами, не звертаючи уваги на те, як її коштовне плаття тягнеться землею. Її очі й справді були синіми — ніби небесна безодня. Рамена палахкотіли, наче заграва у морозні дні. Волосся, неприбране у зачіску, нагадувало кольором землю, вологу і свіжу, у якій найкраще росли квіти. Вона прямувала до крамнички легким кроком — яким у Кабірії ходив лише князь. Та усе це було лишень вдаванням.

Простугоніли стулки, а за ними — двері крамнички.

— Мені нічого від тебе не потрібно.

Князь обернувся до неї, його вираз обличчя змінився.

Селія зрозуміла: які б квіти він їй не подарував, стоятимуть вони недовго.

— Повертайся у карету, — прошипів князь.

Він стиснув руку, і переламав гвоздику, яку тримав.

Дівчина і квіткарка переглянулися. Селія побачила в очах, ніби небесна безодня, що лишилася лише бліда тінь того, що дівчина колись любила і ненавиділа. І життя там майже не лишилося. Воно іще жевріло на залишках сподівань, та ледь-ледь. Нехай на дівчині і була коштовна сукня шляхетної кабірійки, та душею вона була ближчою до мешканців Нижнього Діту, які щоранку прокидалися із тліючим вогником надії в очах.

Квіткарка поставила букет у воду.

— Дай його сюди, — князь нетерпляче простягнув руку, на квіти навіть не поглянувши.

— Вам потрібні інші, — відповіла Селія.

Вона дістала рястку — скільки було у подертому дерев’яному цеберку, перев’язала зеленою стрічкою і простягла дівчині.

— Це ще що? — запитав князь, насуплено споглядаючи оберемок маленьких білих квіток.

— Вони мені подобаються, — по голосу дівчини квіткарка зрозуміла, що промовила вона те не від серця, але і не від упертості. Дівчина ніби й сама чула скрегіт стулок на вікні, ніби розуміла, що до квіткарки прийшла доля слідом за князем.

— Добре, — роздратовано відповів князь і жбурнув жменю монет на прилавок. — Аби ти була задоволена. Ходімо.

— Поставте у зацукровану воду, і подумайте над ними про те, на що боїтеся сподіватися. І вам прийде відповідь, як це здійснити — рівно через сім ночей, — неголосно промовила Селія, додавши у букет ірис.

* * *

Бруд на червоних туфлях ледь устиг висохти, коли вони в’їхали у Верхній Діт. Нижній Діт здавався глибоким темним колодязем, куди не сягали сонячні промені. То був колодязь, із якого виборсатися, якщо уже туди потрапив, було майже неможливо. Верхній же Діт, вибудований на етруську манеру — широкий, світлий і чистий — направду був таким само колодязем. І виборсатися із нього, перш ніж затягне трясовиння на його дні, було набагато складніше.

Ріна вийшла з карети, перш ніж Натаїр устиг простягнути їй руку із бездоганною ввічливістю (на думку застиглих у низькому уклоні дитців). Все ж таки, він зупинив її, аби обдивитися, як обдивляються ляльок. Натаїр стиснув губи, помітивши ляпки грязюки на подолі сукні. Він став на одне коліно та почав їх відтирати.

Бажання підправити нахил його носової перегородки різко збільшилося, коли Ріна почула мрійливі жіночі та схвальні чоловічі зітхання.

Натаїр, упевнившись, що сукня віджила свій вік, підставив Ріні лікоть. Вона, оскільки маріонеткових ниток на її руках поки не було, пропозицію князя проігнорувала і лиш перехопила оберемок рястки.

— Ходімо.

Ріна покрокувала слідом за князем. Бо нитки на ній усе ж були — але на ногах. Її туфлі підкорилися наказу.

Звичайно, палац Натаїра у Верхньому Діті не нагадував лігво чудовиська з готичного роману. Ніщо у велетенській, завбільшки з чималий квартал, будівлі не натякало, що господар був психом. Якщо архітектори Риму надихалися архітектурою Прихованого світу, то повз цей палац вони проїжджали неодноразово. Він видавався повітряним, ніби зітканим із хмар. Пілястри, доричні колони, увінчані архітравою із золота, тримали численні балкони, карнизи з витонченим фігурним різьбленням. Статуї — і людські, і зміїні, видавалися настільки правдоподібними, що закрадалася думка, ніби колись живих істот залили гіпсом та покрили золотою фарбою.

— Привіт вам, хлані жаху, пекла і прокляття!{4} — Ріна звела погляд на оздобу палацу.

— Не вередуй, — Натаїр потиснув руку, та дівчина прудко вирвала її з його ціпких пальців.

Князь запропонував їй руку, та Ріна, підібравши спідницю, здійнялася сходами самостійно.

Важкі двері із бронзи розчахнулися, варто було Натаїрові ступити на останню сходинку.

Вони увійшли у головний хол — просторий і світлий. Він порожнів — ні меблів, ні килимів, ні будь-якого натяку на те, що палац слугував комусь домівкою. Вишукану стерильність приміщення розбавляли лише монументальні картини.

Це була історія роду Халів. Судячи з прискіпливого зображення природи і не надто натхненного, навіть химерного, тварин і людей, майстер був небайдужий до Дунайської школи живопису, якщо взагалі колись чув про живопис Зовнішнього світу.

На першій картині художник зобразив два дерева. Одне оповив, наче отруйний плющ, змій. На віттях іншого, що росло через річку, сиділи круки, а біля його коренів — вовки, ведмеді, олені, комахи та риби. На наступній картині біля другого дерева з’явилися люди. Змій же сповз зі стовбура першого дерева і протягнув через річку червоний плід хвостом. На третій картині жінка плід надкусила» і, судячи з нажаханих морд тварин, робити їй цього не варто було. На четвертій картині уже мертву жінку змій тягнув до коренів першого дерева, а річка стала багряною від крові жінки. На п’ятій і шостій картинах людей і тварин ставало усе більше, і всі вони долали шлях від лівого дерева до правого через річку, де була прочинена темна страхітлива Брама, що, певне, символізувало їхню путь від народження до смерті.

— Іще матимеш час їх роздивитися, — Натаїр не дав можливості забути про свою присутність і провів рукою Ріні по спині. — Сьогодні Судний день. Маємо поквапитися.

— Щось не чула стугону горну, — Ріна притисла квіти рястки до грудей.

Сутужний стугін горну розітнувся над Дітом, наче поклик Морани.

Ріна поглянула у вікно. Краєвид на Діт був розкішним — ідилічним, наче вирваним із путівника Римом. Було видно помаранчеві дахи, втиснуті у рівні квартали, широкі бежеві мостові і зелене, вологе, наче зміїна шкіра, листя дерев. Як і на сторінках путівника, з вікон князівського палацу сміття видно не було.

Удалині, наче сірі плями на скатертині, які, на розпач господарки, неможливо було відтерти, виднівся Нижній Діт. Рипнули двері, мабуть, трапезної, і Ріна відчула апетитний аромат їжі. Натаїр наказав їй слідувати за ним. І вона рушила до обідньої зали, бо червоні туфлі не залишали їй іншого виходу.

А удалині, за стінами Верхнього Діту, якась дитина з надією смачно пообідати намагалася сховатися від переслідувачів в одній із темних сморідних вуличок, притискаючи дорогоцінний браслет до запалих від виснаження грудей.

* * *

Приміщення суду межувало з палацом. Натаїр востаннє оглянув Ріну з голови до п’ят і розправив останні, неприпустимі для сукні майбутньої княгині Кабірії, брижі на спідниці. Він повів її звивистими, освітленими ліхтарями, що пливли у повітрі, коридорами.

Зала суду більше нагадувала арену для гладіаторських боїв. Були трибуни, що ломилися від збуджених глядачів. Були балкони для вельмож — п’ять балконів для п’яти головних кланів Кабірії. Для князя балкон був передбачений окремий — найбільший та найвигадливіший в оздобленні. Він мало відрізнявся від правителевої ложі у столичній опереті.

Арена була заповнена піском — не сірим, як у Лімбо, і не золотавим, як, мабуть, на березі Моря чорних вод, а просякнутим підозрілими на вигляд багряними плямами. З одного боку арени стояла клітка, у якій могла вміститися зграя тигрів, з іншого — вирита яма, наче могила велетня, у якій кипіла чорна, зовсім не схожа на воду, рідота. Під стінами зберігалася зброя — луки зі стрілами, батоги, вили й мечі.

Натаїр зайняв своє крісло, яке справедливіше було б назвати троном, а Ріна — крісло скромніше, праворуч від князя. На арену вийшли каси. Ґудзики їхньої форми болотяного кольору, відмиті та начищені, блищали у променях сонць, що струменіли крізь скляний купол зали. Яскравіше блищала лише сталь їхніх мечів. Натовп заревів. Кілька касів обійшли арену і запалили ватри по периметру. Натаїр змахнув рукою, і натовп змовк, наче великий дресований звір. Арену накрив огоскіт. Ледь помітний, він відрізав шляхи втечі для тих, кому судилося тут з’явитися.

— Почнімо, — наказав Натаїр.

Його голос, ніби через посилювач, рознісся над трибунами й балконами. І оголошував він зовсім не інтерлюдію до оперетти «Ромео і Джульетта».

— Справа перша. Гефелій Дусан звинувачується у проповідництві культу Темних демонів, — урочисто оголосив головний прокурор Діта, наче й справді відкривав пишну церемонію. — У напівзруйнованому храмі Мора і Морани Гефелій проводив незаконні служби кожну двоповню. Під час розслідування було зафіксовано за допомогою стенографії, а також зі слів свідків, слова проповідей Гефелія.

Кас підніс Натаїрові об’ємну теку, у якій аркуші були списані дрібним почерком. Князь ліниво пройшовся поглядом по першому і повернув теку.

— Ти — темний енарей? — запитав він, навіть не поглянувши на Гефелія.

— Так, князю.

Гефелій, зодягнений у сіре дрантя, що звисало з його захлялого тіла, здійняв до князівського балкона залите закипілою кров’ю лице. Його око, те, що не заплило від побоїв, дивилося прямо і твердо. На обличчі не було страху. Темний енарей звернув погляд до Ріни.

— Ти визнаєш, що проводив служіння у храмі Темних демонів? — Натаїр потягнувся за келихом вина.

— Визнаю.

— І про що були твої служіння?

— Про те, про що двоєдушники майже забули, — голос енарея був молодим і дзвінким, без хрипу і тремтіння. — І про що їм потрібно дізнатися, аби більше не забувати.

Енарей уклонився, дивлячись на Ріну. Його уста, їй здалося, протремтіли усмішкою, що мала б її підбадьорити.

— І про що нам треба дізнатися, аби не забувати? — Хоча говорив Натаїр лінувато, та з цікавістю вдивлявся у звинувачуваного. Він відставив келих і стиснув бильця крісла.

— Місяці уже забарвилися багряним від вовчого виття, — гучніше промовив енарей. — Зовсім скоро повстануть тіні, а на чолі їхньому — чотири Темних Вершники. Верховна Правителька в сльозах зійде на престол. І Верховний Меланхоліт, перший за двадцять віків, зійде слідом. І стане у небі один місяць. І прийде нова епоха, у яку не відрізнити, де світло, а де пітьма.

— Досить, — Натаїр махнув рукою. — Залити свинцем його брехливий рот.

Енарей не пручався, коли його вивели з арени.

— Ти ж сам шукаєш спосіб укласти угоду з Темними Богами, — Ріна намагалася не дивитися на Натаїра. — Але караєш того, хто може допомогти тобі це зробити?

— Коштовносте моя, я ж не єдиний князь, який забороняє підданим молитися не тим Богам, — відповів він утішно, ніби неслухняній дитині. — І, окрім того, він відмовив мені.

Вона почула стогін, який скоро обірвався.

— Наступний! — наказав Натаїр.

Наступними були ґвалтівники — четверо юнаків, сповнених життя кабірійців, які вчинили наругу над дівчиною у темному закапелку. На їхнє нещастя, дівчина належала до благородного роду, а тому усім чотирьом зітнули голови, навіть не дозволивши виступити на свій захист.

Опісля ґвалтівників вивели розбійників. Їх також було четверо. Вели їх під руки, тому що самі вони йти не могли.

Головний прокурор Діта оголосив:

— Ці кабірійці звинувачуються у нападі на загін касів, що заступив на вахту на кордоні Кабірії і Каліпіди. У результаті нападу жоден з касів не постраждав.

— Розбій, — Натаїр повернув голову до Ріни. — Що на це скажеш, моя коштовносте?

Ріна нічого не відповіла. Слова її мали не більше ваги, ніж слова обвинувачених.

— Вибір невеликий, — продовжував князь. — Або вас зварять живцем, або пустять у вас стріли, просякнуті зіллям образків.

Натовп заревів. Хтось кричав, що варто обрати перше, хтось — що друге. Та не зі співчуття. Вниз трибунами передавали гроші — ставки на те, який варіант оберуть обвинувачувані.

— Краще стріла у серце, — промовив, ледь чутно, один із підсудних, й інші підхопили.

Їх поставили до стінки. Каси натягнули тятиви луків.

— Я не розбійник! Я лише хотів утекти з цього проклятого місця!

Ріна здійняла очі на голос. І у той самий момент стріла влетіла у рот кабірійця, який це прокричав. Він упав на пісок. Обличчя його застигло у крикові, зірваному вістрям. Підборіддям стікала кров — фіолетова, просякнута отруйним для зміїв соком. Поруч, один за одним, падали його друзі. Їм пощастило менше. Їхні тіла здригалися, поміж вуст ішла піна, поки трунок повільно умертвляв кожен міліметр їхніх тіл.

— Наступний! — наказав Натаїр, коли тіла засуджених прибрали.

— Звинувачувана намагалася вкоротити собі віку, — оголосив головний прокурор Діту.

Ріна піднялася та попрямувала до виходу. Нуд ставав у горлі. Кігті паніки уже стискали легені.

Позаду проскреготав меч. Натовп радісно заволав.

Дівчина обернулася. Кабірійка, яку збиралися судити за спробу самогубства, лежала на піску, без голови, і пісок усотував кров, яка лилася з її шиї.

— Яка прикрість, — протягнув Натаїр. — Я збирався її помилувати.

Ріна перегнулася через балюстраду. Вона не могла повірити власним очам. Тіло жінки, наче торбу зі сміттям, кинули у яму з киплячою смолою. Її голову кас жбурнув туди ж ногою.

Вона поглянула на Натаїра. Уперше князеві стало моторошно від її погляду. Він звик бачити і лють, і зневагу в її очах. Та те, що він побачив тієї миті, було згірш лютого темного полум’я. Вона наче дивилася крізь нього. Наче його, Натаїра, не існувало. Наче він був порожнім місцем.

— Каси отримали наказ вбивати тих, розгляд чиїх справ настільки очевидний, що набридне майбутній княгині, — Натаїр стиснув її плече та посадив у крісло.

— Хворий виблядок.

— Кожен, хто опинився у Вищому суді, окрім рідкісних винятків, як ця жінка, уже винний. Але обов’язок князя і княгині з уважністю та необхідним співчуттям розглядати справу кожного кабірійця, якою би мерзенною вона не була.

— Уже винний? Це не суд. Це вистава.

Ріна вказала на трибуни, де рядами, чавлячи ноги, штовхаючи у спини і голови, протискалися салогуби з солодощами та напоями, пропонуючи товари втридорога.

— Саме так. І ми з тобою зацікавлені, аби виставу побачило якнайбільше глядачів, — відповів Натаїр спокійно. — Кожне таке засідання запобігає схожим злочинам, мінімум, на три місяці. Поки розповіді очевидців не перестануть холодити кров.

Ріна закрила обличчя руками, і знову почула звук плоті, розітнутої лезом. Кас убив іще одного кабірійця, чиєї справи вони навіть не встигли вислухати.

— З уважністю та необхідним співчуттям, — Натаїр удав співчуття, споглядаючи, як іще одне тіло жбурнули до ями зі смолою.

— Чудовисько, — Ріна стиснула бильця крісла.

— Можливо, але це ти спровокувала уже дві даремні смерті за кілька хвилин, — мовив Натаїр задоволено, наче щойно виграв партію у карти.

Перш ніж головний прокурор Діту викликав іще одного підсудного, п’ятеро вельмож, що увесь Судний день сиділи у зручних балконах, здійнялися і поглянули на Натаїра. Вони мовчали, очікуючи дозволу князя говорити. Шостий, спочатку розгублено озирнувшись, спробував свій балкон покинути, але каси перетнули йому шлях.

— Ваша світлосте, — біловолосий, наче сивий чоловік з очима жовтими, ніби у химери — перший із вельмож — промовив, коли Натаїр кивнув. — Дозвольте мені, голові клану кенхрів, звернутися до вас від імені інших голів кланів — зміїв, амфістенів та якулів.

— Дозволяю, — Натаїр з кривою посмішкою вивчав обличчя кожного вельможі, і особливо зосереджено вглядався у голову клану фаребів, що завмер у своєму кріслі.

— Голова клану фаребів, Амнон із роду Адалинів, звинувачується нами у наклепі на князя Кабірії, Натаїра із роду Халів.

Трибуни заревіли. Забрязкали монети, які падали на кам’яні сходи, випавши із рук тих, хто квапився зробити ставку. Амнон із роду Адалинів захитав головою. В його очах — зелених (не схожих на болотяне трясовиння, як у Натаїра, але схожих на яскраво-зелену луску бойги) стояв жах.

— Натаїре, ні! Я б не посмів!

— У чому суть його слів? — Натаїр на Амнона навіть не поглянув.

— Суть у тому, ваша світлосте, що ви і не змій зовсім, а усього лиш єхидна. Слабка дитина людської жінки, найменш достойний з виводка. Що ви вирізали свою сім’ю, аби отримати корону.

Натаїр здійняв брови. Ріна помітила, що бильця він стис сильніше, ніж того вимагав щиросердний подив.

— І чому, на вашу думку, Амнон так сказав?

— Він зізнався, що так йому колись сказала ваша сестра, — відповів один із глав кланів — чорнявий, як і Натаїр, але з очима золотавими, що мали вертикальні зіниці. Він схилив голову, але радше аби приховати посмішку, ніж щоб виказати пошану. — Однієї ночі, яку вони провели разом.

Натовп заревів. Радісно. Очевидно, втіху їм несло і вбивство, скоєне перед очима, і скоєне багато років тому. Аби лишень криваве. Натаїр заніс руку. Трибуни змовкли. Дівчина бачила, що влада приносила йому задоволення. Мабуть, саме тому він і влаштовував показові судові засідання.

— Що ж, тоді варто покарати мою сестру, чи не так? — запитав Натаїр, підперши голову рукою. — Та для того доведеться її знайти.

— Ваша світлосте, — почав було голова клану з вертикальними зіницями, та Натаїр, майже граючи, змусив того замовкнути тим же жестом, яким гамував натовп не таких вельможних підданих.

— Я оголошу рішення, коли ви приведете до мене на допит мою любу сестру Амару, — вони завмерли у поклоні. Він випив вина. Глави кланів не сміли відкрити рота, поки князь пив і їв, не турбуючись про те, чи не затекли їхні зігнуті спини. — Хтозна, що вона могла розповісти кожному з вас. Або — що вона може розповісти мені про кожного з вас.

Обличчя деяких голів сполотніли. Натаїр голосно розсміявся.

— Ідіть! — він махнув рукою, а потім нахилився до Ріни і промовив неголосно: — Лицеміри. Не можуть в очі сказати те, що думають.

— Їх ти теж уб’єш?

— Навіщо? — Натаїр насупився. — Мені доведеться виховувати і вигодовувати нових голів. А цих я знаю достатньо добре, аби тримати під контролем.

— А твоя сестра?

— Вона теж перебуває під контролем, коштовносте моя. Одного дня я вас познайомлю.

Він підморгнув їй. Ріна відвернулася. Чуття підказувало, що зустріч із Натаїровою сестрою навряд принесе задоволення.

Чоловік похилого віку був притягнутий до суду за те, що дав одному зі старших касів свого регіону хабаря — його єдиного сина, який утримував сім’ю з десятьох осіб, забирали в армію. До суду він потрапив, тому що кас бажав хабар більшого обсягу, але у старого таких грошей не було. І старого, і його сина, і каса зварили у смолі живцем.

На арену вивели двоєдушника. Його узяли, в чому був — у піжамі, босого. Він мружив підсліпуваті очі, намагаючись розгледіти князя. Час від часу він плескав себе по грудях, наче намагався знайти окуляри у кишені, якої не було. Ріна помітила у другому ряду жінку, яка не тішилася, як решта глядачів, не робила ставок і не намагалася купити смаженої кукурудзи. Вона дивилася на двоєдушника безвідривно. Вона стискала окуляри. Обличчя мала скорботне, та голову тримала гордо.

— Отже, в інших князівствах рівень життя вищий? — Натаїр криво всміхнувся.

— Н-ні, — двоєдушних схилив голову.

— Але так написано у твоїй статті. Навіть порівняльна таблиця є. І висновок на п’ятнадцять рядків. Пишеш, що з Кабірії потрібно втікати, якщо ще залишилася воля до життя, — Натаїр розгорнув газету і зачитав фрагмент.

— Змилуйтеся, — газетяр упав на коліна. — Я вигадав. Усе вигадав.

— Зрікаєшся своїх слів? — Натаїр здивовано вигнув брови.

— Зрікаюся!

Ледь він прокричав те, жінка, яка стискала окуляри, попрямувала до виходу. Вона крокувала стрімко. Лише на мить Ріна побачила її обличчя — вона плакала.

— Залишайся ти при своєму, можливо, я тебе помилував би, — Натаїр відклав газету. — Закон Кабірії не забороняє газетам друкувати розслідування. Але закон Кабірії карає тих, хто лицемірить.

Двері за жінкою зачинилися із гуркотом. Газетяр зайшовся плачем, наче дитя.

— Залити свинцем його голову і поставити у друкарському цеху, як нагадування про те, що будь-якому ремеслу потрібно бути відданим, — сказав Натаїр, скривившись, коли почув відчайдушний крик газетяра.

Із логікою Натаїра щодо цієї справи Ріна частково погоджувалася. Та покарання, яке вигадав збочений розум змія, її жахав. Вона підвелася.

— Остання справа, — князь схопив її за передпліччя. — Тобі буде цікаво.

Він поцілував її долоню — торкнувся губами мітки Морани. Її обпекло.

— Кабірійка Цея Закія звинувачується спільнотою свого поселення у чаклунстві для Темної демониці, — оголосив головний прокурор Діту.

Вивели немолоду жінку. Її не били, та йшла вона, ледве переставляючи ноги. Очі її були ясні, на губах грала смиренна усмішка. Вона випростала плечі, наскільки дозволяла її натруджена спина.

— Моранова Чаклунка? — запитав Натаїр, узявши келих і глек вина.

— Так говорять, ваша світлосте, — відповіла Цея грубуватим голосом, у якому не чулося хвилювання.

— І що ж, це правда? Мені віддати тебе Орам?

— Як вважатимете за потрібне, ваша світлосте, — так само спокійно відповіла жінка.

Натаїр повернувся до Ріни.

— Що ж нам робити, коштовносте моя? Кажуть, жінка, що стоїть перед нами — Моранова Чаклунка.

Натаїр наповнив бокал по вінця.

— Перевірити, чи є у неї мітка Морани, — Ріна промовляла кожне слово через силу затерплими губами.

— Чи є на цій жінці мітка Морани?

— Ні, ваша світлосте, — відповів головний прокурор Діту.

— Виходить, усе поселення збрехало, і мені доведеться покарати кожного, хто причетний до цієї жахливої брехні. — Натаїр налив вино назад у глек. — Вирішуй, майбутня княгине, смерть одного чи багатьох.

Ріна не відповідала, а Натаїр, граючи, переливав вино то в келих, то в глек.

— Швидше, інакше я вирішуватиму сам.

— Я не збираюся мати до цього якийсь стосунок.

Натаїр бурхнув вино у келих. Напій перелився через вінця і потік його рукою, наче свіжа кров.

— Ти уже маєш стосунок до цього, Моранова Чаклунко. Хтось із них помре замість тебе.

— Добре, — зітхнула Ріна. — Віддай мене Орам.

Вино усе лилося рукою Натаїра. Він розсміявся. Сміявся він гучно. Сльози проступили на очах.

— Я віддам їм сотню Моранових Чаклунок, окрім однієї-єдиної, яка належить мені, — прошепотів він їй на вухо. — Хочеш ти цього чи ні.

— Звичайно, адже біль та приниження дозволяють тобі відчути себе могутнім вершителем доль, — Ріна його відштовхнула. Келих випав з його руки. — Та це не робить тебе менш жалюгідним.

Сміх урвався.

— Стеж за тим, що кажеш. Ти розмовляєш з князем, — прошипів він.

— То відріж мій язик, як відрізаєш іншим.

Натаїр притягнув Ріну за комір сукні. Його глибоке, уривчасте дихання обпікало шкіру. Очі горіли знайомим хворобливим блиском.

— Відпустити стару та усіх причетних до справи, — він промовляв кожне слово важко, ледь не засапавшись. — Судний день закінчено!

* * *

Кімната Ріни, як і увесь палац князя в Діті, була безвиразною. Вульгарно-помпезною, з позолоченими карнизами та багетами — так. Захаращеною громіздкими меблями з дорогої деревини — так. Увішаною картинами, на яких були намальовані квітки, які Ріна знала та яких ніколи не бачила — так. Але у ній не було нічого, що принаймні віддалено натякало на сутність мешканців палацу. Ніби палац цілком і повністю був величезною бутафорською конструкцією». Єдине, що було справжнім у кімнаті — букет рясток. Вони стояли у зацукреній воді, так само свіжі, як і в перший день. Зелену стрічку колихав вітер з розчиненого вікна.

Ріна не мала сну. Варто було прикрити очі, вона бачила кров. Варто було дозволити дрімливиці звести себе у напівзабуття, дівчині вчувався стогін. Краєм ока вона бачила кров і на власних руках. Шкіра свербіла. Вона дивилася на руки — чисті і бліді руки панянки, на яких майже не залишилося мозолів від тренувань. Та потім відвертала погляд і бачила кров знову і знову.

Діт не спав. Вогні яскраво полум’яніли. Вулиці не порожніли. Шемріння двоєдушників, що долинало до кімнати, нагадувало гомін трибун у судовій залі.

Натаїр казав, що буде і другий Судний день. Ріна нічого йому не відповіла. Та від думки, що доведеться бути причетною іще до якихось смертей, до горла підступала нудота.

З-за дверей донісся шерхіт. Ріна сіла у ліжку. Хтось поскрібся. Дівчина вибралася з-під ковдри, де належало б ховатися від страхітливих шорохів, що лунали серед ночі, і розчахнула двері.

За дверима нікого не було. Ліворуч коридором почулося шипіння. Та коридор видавався порожнім.

— Пек мене, — пробубоніла Ріна, мимохіть згадуючи духа-хранителя Вовчого маєтку.

Хоча тримати в домі примарного вовка було задоволенням менш сумнівним, аніж утримувати примарну змію.

Справедливо вирішивши, що найнебезпечніша змія сиділа ліворуч від Ріни у судовій залі, вона вийшла з кімнати. План був простий: перевірити вхідні двері. Тихо і непомітно, поки Натаїр спав і не міг наказати туфлям звернути Ріну назад. Червоні туфлі дратівливо гучно стукали по підлозі. Не менш дратівливо цокали важкі золоті сережки. Ріна намагалася рухатися тихо. І навіть тихо дихати. Крихітне сподівання, що план удасться, у неї залишалося.

Та сподівання довелося облишити: двері були замкнені. Ріна цей факт сприйняла майже з канонічно християнським смиренням. Ніщо не затремтіло у її душі. І навіть тінь розпачу не лягла на її обличчя.

Ноги завмерли. А тоді туфлі повели її холом — до широких парадних дверей, уповитих золотими пагонами плюща, зміями та ліліями. Двері перед Ріною розчахнулися.

Натаїр сидів у тронній залі, просто на підлозі, спершись спиною на трон. Трон нагадував кубло гадів, що витягнули ласі до м’яса пащеки, отруйні ікла та довгі роздвоєні язики. Руки князя безвільно лежали на колінах. Очі були заплющені. Голова — схилена.

Високе склепіння зали, зі сніжного мармуру, від якого тягнуло холодом, підносилося догори, приховуючи від очей стелю. Кілька вузьких, засклених темними вітражами вікон майже не пропускали місячного сяйва. Криві віття дерев відкидали на червону гранітну підлогу довгі звивисті тіні. Підлога нагадувала води Багряної ріки, що могли потягти до дна будь-якої миті.

— Проходь.

Вона ступила крок — тому що Натаїр наказав. Луна її кроків була єдиним звуком у всьому палаці. Оглушливим і тривожним.

Натаїр усе ще не розплющував очей. Він завмер, і навіть його плечі не здіймалися від дихання.

— Сідай.

Ріна сіла на одну з багряних сходинок, що, мов водоспад крові, текли від трону. Тепер, зблизька, вона побачила тіні, темніші, ніж завше, що залягли на його обличчі — виснаженому і хворобливо блідавому. Тьмяне, уже більше срібляве, аніж чорне, волосся зім’ялося під громіздкою короною. Чорнене срібло, з гострими, наче піки стріл, зубцями, на кожному з яких тьмилося каміння усіх відтінків зеленого. Здавалося, корона була звіром, що стис пазурами Натаїрову голову, готовий розчавити її будь-якої миті.

— Немає нічого важчого від ваги корони, — промовив він хрипким голосом, який буває після кількох годин мовчання. — Чи вона зроблена із суцільного срібного злитка, чи з найтоншого металу — щодня стає усе важчою.

— То зніми її, не розумію вашої одержимості. Ніби її хтось вкраде, поки ти спатимеш.

— Невже Івейл тобі не розповідав? — він розплющив одне око. — Надівши корону, зняти її більше неможливо. Вона впивається у твою голову. Не дозволяє забути про себе ні на мить. Ми можемо робити її незримою, можемо удавати, ніби її немає. Та вона завжди там, вона завжди володіє нами.

Натаїр знову заплющив очі та відкинув голову на бильце трону.

— Мій батько прожив кілька віків, і увесь цей час корона трималася на його голові. Я гадаю, це вона його не відпускала. Навіть коли його розум потьмарило, коли батько спричи’нився, вона не дала йому піти. Зате йому допомогли любі брати й сестри. Вони вбили його, а потім на тому місці, де ти сидиш, спробували убити й мене.

Ріна поглянула на багряну гранітну сходину. Складно було сказати, чи була пролита кров у цій залі, і якщо так, чи була вона стерта.

— Убили двоєдушника, що прожив кілька віків?

— Мій батько одружився. Вони закололи його під час шлюбної ночі, а потім перерізали усіх гостей, користуючись тим, що ті, сп’янілі, не могли битися у повну силу. Мій брат, Таргітай, намагався зарізати й мене, хоча я був останнім у черзі на престол, а корона усе одно дісталась би йому. І тоді мені довелося захистити себе. Вижили тільки я і моя старша сестра Амара. Більше не залишилося нікого. І тому корона, яку я вдягнув, була важкою з першого дня.

— Де твоя сестра тепер?

— Там, де не зможе мені нашкодити, — він невесело всміхнувся. — Як виявилося, мене вона ніколи не любила — лише корону на моїй голові.

— Ти вбив її?

Його щоками потекли сльози. Натаїр відвернувся. Усе його тіло погрузло у тінь, наче зростаючись із троном, перетворюючись на одну із застиглих викуваних змій.

— Я не чудовисько, — він виринув з пітьми, узяв Ріну за руку. Сліз він більше не ховав. — Я не хочу бути жорстоким. Та у цьому світі не можна інакше.

— Жорстокість і безчинство ходять пліч-о-пліч, — вона спробувала вирвати пальці, та князь стиснув сильніше.

— Я не закінчу, як мій батько, — він нахилився вперед, до неї. Дихав часто і глибоко. — Вони не зроблять цього зі мною.

— Хто? — Ріні знову не вдалося вирвати руку. Нігті Натаїра вп’ялися в зап’ясток.

— Усі вони, — він окинув оком порожню залу, наче та була переповненою. — Правитель, князі, голови кланів. І інші, які хочуть влади. Нікому не можна довіряти. Навіть найближчим — вони ударять у спину.

— Важко тобі живеться, якщо чекаєш підступу від кожного.

— Ти що, усе ще не зрозуміла? — він стиснув її плечі і струснув. — Варто лише на мить стулити очі, і у твоїй спині ніж. Варто довіритися комусь, і ніж буде встромлений його рукою.

Він важко дихав. Натаїр вишукував у її погляді розуміння. Та не знаходив. Князь зі спочуванням — яке міг відчувати, хоча інші про те не підозрювали, — узяв лице дівчини до рук. Її голова — маленька, на тонкій шийці, була створена природою для корони. Ріна поклала долоні йому на груди — як колись. Її очі палахкотіли острахом, який Натаїр хотів згасити. Та він не знав як. Князь провів пальцями по її щоках, не помічаючи, як її вуста скривилися від відрази.

— Я зроблю так, що армії підуть на твій захист. Вони вмиратимуть з твоїм іменем на вустах. І ми з тобою виживемо. Виживемо, аби створити нову імперію.

Змія, маленька і чорна, повзла плечем князя. Вона здійнялася до шиї. Її блискучі антрацитові очі виблиснули на мить, перш ніж змія зникла у роті Натаїра. Він стиснув скроні Ріни так, ніби хотів розчавити голову.

— Боляче!

Натаїр зле посміхнувся. Її сльози — чарівний жіночий трюк — його більше не зворушували. Він схопився, різко підняв її та потягнув до дверей. Він дотяг її до кімнати і вштовхнув туди.

— Не намагайся одурити мене. Твої чари на мене більше не діють, Моранова Чаклунко.

Він замкнув двері.

Лише коли Ріна перестала чути його кроки, уткнула обличчя в подушку і заволала. Нехай ридати навзрид у лігві ворога було не найкращою ідеєю, та страх — первісний, як якби стикнутися ніс до носа з прадавнім чудовиськом, палав у грудях. Ріна була замкнена з чудовиськом в одній клітці. І на прив’язку була вона — не чудовисько.

* * *

Дівчина ледь спромоглася розтулити очі. Вони спухли. Голова туманіла. Ріна із задоволенням спала б довше, бажано, вічність і по тому. Тільки б не бачити Натаїра.

Натаїр лежав поруч, закинувши руки під голову, з виглядом вдоволеним і відпочилим.

— Пішов до Мора звідси!

Він, так само вдоволений і відпочилий, спостерігав, як Ріна виборсується з ліжка, як одягається, намагаючись приховати те, що він знав напам’ять, як зупиняється і бачить, що кімната заставлена трояндами, як ногою перевертає одну з ваз, як жбурляє у нього другу і хибить. І як знову кричить про те, аби він згинув у пекельному полум’ї, а якщо туди чимчикувати далеченько, то нехай валить геть з кімнати.

Ріна, зрозумівши, що Натаїр валити геть не збирався, вирішила піти сама. Та двері були замкнені.

— Хотів збудити тебе. Скоро початок другого Судного дня, — промовив він, та струсив з подушки скалки вази і квіти. — Та ти так солодко спала. І я вирішив, що нам краще провести цей день разом. У ліжку.

— Я краще зі змією в ліжко ляжу.

Натаїр розкрив обійми. Ріна не поворухнулася. Він удав, що образився.

— Що ж, — він підвівся. — Тоді чекаю тебе за чверть години в обідній залі. Майбутній княгині не варто спізнюватися до судової зали.

— Квіти свої забери.

Вона копнула іще одну вазу. Та перекинулася, і вода витекла на черевики Натаїра. Він зітхнув.

— Я помилявся. Дозволь мені перепросити.

— Та невже? — Ріна вирячила очі.

— Я поводився як дуже поганий хлопчик. Тепер поводитимусь як належить гідному тебе чоловікові, — він схилив голову.

— Прибери квіти.

— Як забажаєш. Аби ти була задоволена, — він всміхнувся простою, трохи засоромленою усмішкою і пішов.

— Ваша світлосте! Хтонь біля брами Діта! — кас увірвався до обідньої зали.

Сонця сягнули свого зеніту. Але Морана кричала. Навіть гомін сполоханих двоєдушників не міг притлумити її пронизливого голосу в голові. Натаїр широкою упевненою ходою наближався до брами, що відділяла Нижній Діт від тварюк. Руку Ріни він стискав міцно, не залишивши їй жодного шансу уникнути зустрічі з кровожерливими ніксами і абасами. Їхній голодний ревет дівчина чула так само чітко, як і поклик Темної Богині. Голодний ревет нічних створінь, що тепер полювали серед дня.

— Відчиняй! — наказав князь.

— Ваша світлосте, вони ж увірвуться до міста, — вигукнув кас, що гніву князя боявся менше за перспективу зіткнутися з тварюками.

Натаїр підморгнув Ріні.

— Відчиняй!

— Якщо думаєш, що я зможу з ними боротися... — почала Ріна, та брама зі стугоном розчинилася.

Між стулками з’явилися язики абасів. Їхні лапи скребли метал. Морана заволала надривно, їй вторив вереск хтоні.

Перший абас вбіг. Він прямував просто до Ріни і Натаїра. Князь здійняв руки, і абас втрапив у стіну білого полум’я, що відрізало його від площі коло брами. Брама розчахнулася, і тварюки кинулися всередину. Натаїр чекав. Він спостерігав з холоднокровністю і навіть цікавістю за тим, як вони спопеляли частини тіл об стіну, як ревли, а потім знову обертали кінцівки попелом.

— Це ж мій шанс, — він нахилився до Ріни, аби ні крики містян, ні вереск хтоні не притлумили його слів, — продемонструвати, що я можу тебе захистити.

Навколо них спалахнув великий огоскіт. Він протягнувся від воріт, накривши собою усю площу. А тоді стіна з вогню зникла. Хтонь побігла на них.

Натаїр став між Ріною і тварюками. Одним огнітом він зніс п’ятьох. Абас стрибнув зліва. Батіг, зітканий зі світлих нитей, оповив його горло і відірвав голову. Іще трьох Натаїр розчавив зітканою з білого вогню плитою.

Ріна помітила останньої миті — язик абаса летів, наче стріла, в її голову. Вона припала до землі. Почувся вибух. Червона кров тварюки забризкала обличчя. Вибухи пролунали один за одним. Натаїр просто рухав пальцями. Йому вистачало секунди, аби відправити в абаса огніт. Усмішка, іще більш вдоволена, ніж уранці, не сходила з його губ.

Ріна визирнула з-за його плеча. Брама була відчинена. І єдина щілина, що була в огоскіті, відчиняла тварюкам вхід у місто. Вхід та вихід.

Їх було багато. Натаїр був повністю захоплений їхнім винищенням. Їхні люті крики викликали в князя захват. Ріна, спочатку повільно, а тоді усе швидше, попрямувала до воріт.

Вона відчула, як пальці впиналися у холодний метал. Місто закінчувалося за два кроки. Ріна приготувалася їх зробити. Спину пройняло болем. Щось вчавило її у бруківку. Вона вдарилася підборіддям та прикусила язик. Рот сповнився кров’ю. Абас виштрикнув язика з її спини. Морана виводила гнівливу пісню у голові. Кігті абаса увіпнулися в плечі. Вибух. Дівчину окропило слизькою червоною рідотою — кров’ю та рештками нутрощів.

— Гарна спроба, — Натаїр підняв Ріну, наче кота, за комір на ноги.

Огоскіт відрізав браму. Навколо них спалахнуло полум’я. Воно обпікало, навіть не торкаючись шкіри. Морана заволала гучніше.

— Я ж намагаюся бути з тобою милим, — Натаїр важко дихав — не від зусиль, яких йому вартувала боротьба зі хтонню, а від люті.

— Абас миліший від тебе, — дівчина поморщилася від болю у спині.

Полум’я на мить затремтіло — зникло та запалало знову. І тієї миті вистачило абасу, аби увірватися під покрив огоскіту. Ріна встигла побачити лише лису коричневу голову, перш ніж тварюка повалила князя Кабірії долілиць. Абас заревів. Заспівала Морана. Вогонь князя вщух, подарувавши тварюкам абонемент на обід їхніми головами. Хмара слизьких коричневих тіл напустилася на них. Кігті розітнули повітря праворуч. Брязнула паща. Щось важке повалило Ріну на бруківку. Дівчина закричала. Страх оповив кожен сантиметр вен. І її страх вирвався назовні.

Морана закінчила свою пісню. І усе тіло дівчини ніби розшматували на сотні частин. Її кинули у яму з увімкненими бензопилами та залили кислотою. Не було й міліметра тіла, який не просочився б болем.

Світ потьмарився. Ріна опинилася у темному місці, що пульсувало, як пульсував біль у її тілі. Місце і сама Ріна стислися в одну крихітну точку. А тоді розірвалися низкою звуків та відчуттів. Вона чула голоси — найбільше жіночий, що співав, і чоловічий, знайомий, що наказував. Чула звуки лісу. Чула брязкіт металу. Скрегіт ланцюгів. Чула крики. Запах крові і м’яса. Вчувала голод. Біль. Тоді голод. Насичення. І знову біль. І знову голод. З кожним звуком, кожним відчуттям голова боліла дужче. Мозок ніби прокручували над відкритою ватрою.

А тоді все закінчилося.

— Як ти це зробила?

Її трясли. Не гойдали, а струшували раз по раз, змушуючи рану у спині боліти сильніше і сильніше. Ріна з надзусиллям розплющила очі. Її тряс Натаїр.

— Як ти змогла?

Вона закашлялася. Гар видряпував у горлі позначки, що дорівнювали кількості вбитих вибухом тварюк. Дівчина відштовхнула Натаїра і сіла. Спина горіла. Поранення пульсувало, заважаючи зосередитися.

— Як ти уклала угоду? Скажи мені.

Ріна здійняла до нього очі, розмірковуючи, чому його не розірвало на шмаття, як розірвало абасів — жодного живого на площі. Лише смердючі попелища.

— Відповідай!

— Просто помолилася.

— Не бреши, Як ти отримала таку силу? — Натаїр стиснув її зап’ястя до болю, вдивляючись у мітку, наче та була вилита сріблом. — Не важливо. Усе одно розкажеш. Тому що знаєш, що стається з підданими Темних Богів, які відмовляються зі мною співпрацювати.

— Нумо, залий мене свинцем. Тобі ж мертва наречена потрібна.

Щось змінилося у ньому. Він зблід. Очі, що горіли безумом, запалали болем. З його рота виповзла чорна змійка. Він різко зітхнув і випустив її руку.

— Ти постраждала? Сильно злякалася? — він з тривогою — непідробною — оглянув збагрілий зап’ясток дівчини. Помітивши рану у неї на спині, очі його розширилися від подиву і, схоже було на те, що від страху. — Тебе має оглянути лічець. Хочеш чаю? Міцного, як ти любиш. З трьома ложками цукру.

— З двома, — розгублено відповіла вона.

— Звичайно, як забажаєш, — він повільно, обережно підняв її на руки і поніс геть від спопелілих трупів хтоні.

* * *

Лічець наполегливо рекомендував прибрати шрами на спині. Рекомендував Натаїрові — не Ріні. Її шрами, які вона отримала на площі Нуру. Він спинився, лише коли дівчина поклялася, що залишить на його спині такі само, якщо той негайно не закінчить перев’язку і не облишить її.

Лічець перев’язку закінчив, та лише опісля того, як вимастив Ріну мазями, а тоді поводив над дівчиною руками, наче актор, що удавав екстрасенса у реаліті-шоу Зовнішнього світу. Від того, що він поводив руками, рана на спині не стала палати менш пекельним вогнем, але, якщо лічець вдоволено кивнув, то йому ці маніпуляції точно допомогли.

Ріні налили чаю — міцного, з трьома ложками цукру.

— Поранення затягнеться впродовж двох діб. З панною усе добре, як не враховувати потрясіння, — сказав лічець Натаїрові.

Ріна перевірила, чи залишилася в кишені срібна «двоповня», яку вона сховала, перш ніж у кімнату увійшов цілитель. Якби Натаїр забрав прикрасу, у неї залишилася б сама воля, аби йому протистояти. А воля у Ріни сильно похитнулася, якщо не сказати, що зломилася.

— Чудово, — Натаїр окинув Ріну оком. — Ви оглянули її ниті?

— Так, ваша світлосте. Чужих слідів на панні немає. Принаймні останній місячний цикл панни ніхто не торкався.

— Розумниця, — Натаїр усміхнувся дівчині усмішкою задоволеного хазяїна дорогої собаки.

— Хворий виблядок, — вона жбурнула у князя чашку.

Натаїр ухилився і провів лічеця до дверей, ніби нічого надзвичайного не сталося. Скалки чашки скрипіли під його черевиками.

— Можу порадити трави для заспокоєння нервів. Із Сатарху я нещодавно отримав чудові прикраси: їхній цокіт дуже заспокоює знервованих жінок. Стають сумирними і навіть ласкавими. Таких довго вмовляти не доводиться, якщо розумієте, про що я, — його великі брунатні губи, вологі і товсті, ласо розтягнулися.

— Не варто. Мене повністю задовольняє такий темперамент.

Двері за ними зачинилися. Ріна закрила обличчя руками. Хотілося кричати. Та дівчина неголосно простогнала у долоню. Усе її тіло, кожен міліметр вен, артерій та капілярів горів. Вона готова була вибухнути, спопеливши палац чорним вогнем.

Двері розчахнулися. У кімнату увійшли альви у зелених лівреях та білих перуках. Вони несли купи різнокольорових пакунків. Слуги поставили їх поміж троянд, які Натаїр так і не наказав прибрати.

— Ваш посаг, панно, — сповістила одна з альв безбарвним голосом.

— Приберіть негайно!

Та альви не прибрали жодного пакунка. Поклонилися і пішли геть.

Ріна копнула ногою найбільшу з коробок. Вона відлетіла до стіни, кришка спала. Біла тканина вивалилася на підлогу. Дівчина узяла її — холодний слизький шовк. Він спалахнув швидше, ніж дівчина забажала його спопелити. Вона узялася за наступну коробку. Та спломеніла чорним вогнем. Ріна кинула пакунок до купи. Запаленіло вогнище. Воно шипіло, тріскало, наче найприємніша колискова. Вогонь розходився, пожирав троянди, перекидався на крісла і софу. Кімната сповнилася димом. Дівчина скосила очі на двері. А тоді зірвала гардини, скинула з секретера письмове приладдя, запустила важким підсвічником у дзеркало. Вона не задихалася від диму. Навпаки — дихати ставало легше з кожною миттю.

Натаїр витягнув її з кімнати.

Ріна пропалила рукав його сюртука. Натаїр стягнув його і жбурнув на підлогу, гасячи вогонь ногами. Ріна розсміялася і схопила князя за плечі. Вогонь пропалив тканину миттєво. Дівчина відчула запах обпаленої шкіри.

— Ідіотка, — він дав їй ляпаса.

Ріна кинулася на князя знову, та він зв’язав її пельнітами. Світлі ниті боляче усаджувалися у шкіру. Дівчина більше не могла поворухнутися.

— Тварина.

— Як тварина поводишся ти.

Повз них пробіг десяток альвів з цеберками. У кімнаті почулося шипіння, із яким вода заливала вогонь. Потяглися чорні клуби диму.

— Вирішила згоріти живцем?

— Краще здохну, ніж вийду за тебе.

Натаїр поглянув із крижаним спокоєм. Обличчя його відобразило ту рішучість, яка зазвичай віщувала усе найгірше, що був здатен придумати його причинний мозок.

— Припустимо, — він підійшов близько, поглянув глузливо. Те, що він готувався промовити, приносило йому неабияку насолоду. — Та якщо ти не вийдеш за мене, здохне твоя бабуся.

Жар, що розривав Ріну зсередини, перетворився на кригу. Кров умить застигла і в венах, і в артеріях, і в капілярах. Ріна вглядалася в очі Натаїра і бачила те, що боялася побачити — він не брехав.

— Остання Брама зачинилася. Ти її не дістанеш, — скільки б сили Ріна не збирала, її не вистачило, аби голос не затремтів.

— Може, так, а може, й ні, — він криво посміхнувся. — Перевірити легко. Відмов мені.

Простір навколо застиг, як кров у жилах до того. Застигли навіть сльози в очах. Серце билося повільно і важко, наче загрузле у кризі. У вухах стояв дзвін. І то не був поклик Морани. То була дзвінка тиша, яку люди бояться одного дня почути у спорожнілому домі. Тиша, крізь яку не пробивалися ані поскрип мостини, ані скрегіт прочинених віконних стулок, ані спів птахів за вікном. Тиша, що притлумлювала навіть удари серця. Ріні здалося, що Натаїр витяг її серце з грудей і залишив там лише діру — таку ж чорну й бездонну, як темрява під каптуром Переправника. Стало холодно. Холодно, ніби під лютневим заметом.

Ріні здалося, вона споглядала на себе і Натаїра збоку, ніби на незнайомих їй людей. Вона спостерігала за ним, і за собою, не розпізнаючи рис облич, не відчуваючи жодних емоцій. Це були дві чужі їй тіні. І Ріні було байдуже до того, що станеться з будь-якою з них

— Ось і добре. Вважаймо, що ти погодилася, — промовила одна з тіней та погладила другу по щоці.

Ріна відчула той доторк. Та лише як слабкий повів вітру.

— Відпочинь, на світанку рушимо до Лавариска, — сказала тінь. — І не хвилюйся щодо посагу. Я куплю тобі іще кращий. Ти будеш найпринаднішою нареченою в Підмісячній імперії.

Ріна кивнула. Кивнула машинально, перевіряючи, чи належать їй голова та шия. Відчуття підказували, що не належали. Мітка Морани на мить заболіла. І тоді остання іскра сили згасла.

* * *

Вони не змогли покинути Діт одразу. Половину наступного дня Натаїр провів не у палаці. А, коли повернувся, сповістив, що посаг готовий до відправки у Лавариск, а коні запряжені, старший кас повідомив, що виїзд із міста заблокований.

Ріна бачила їх з вікна спальні — довгу валку зморених, зв’язаних між собою двоєдушників, альв і брауні, що минали західну стіну столиці та йшли вибоїстою темною дорогою на південь. Вони йшли повільно, бо їхні ноги були скуті ланцюгами.

Дівчина відвернулася від вікна, так нічого і не відчувши. Вона розуміла: раби прямували не у Вільне місто, про яке розповідав Карлін. Вони прямували у протилежний бік, якщо не у географічному сенсі, то у соціальному точно. Вона також здогадувалася, що не усі вони перетнуть живими Кривий шлях, що розтинав навпіл Дике поле. Та жодна з тих думок не пробудила всередині й тіні почуттів. Ріна поглянула на червоні туфлі. Вони теж не схвилювали її душі.

— Скоро рушаємо, — Натаїр обійняв її за плечі.

Князь навіть здивувався, не отримавши звичного стусана.

Ріна дивилася на його пальці, що стискали тканину сукні, та нічого не відчувала.

Розділ 7

ПАЦИФІЗМ ТА ЛЕГКОДУХІСТЬ

Головна темниця Невриди височіла в аконітовому гаю. Гай усе розростався. Квіти, наче пінисті хвилі, мирно маялися на вітру. І серед квітчастих хвиль застигла кам’яна обитель крадіїв, шахраїв та убивць. Птахи кружляли над темницею, подекуди сідаючи на кам’яні карнизи, та сутужні крики ув’язнених полохали їх, і птахи випурхували з криками, так само сутужними.

Темниця була кам’яною, тому від пожежі постраждала мало. Ніхто точно не зміг відповісти, навіть Ксан, яким чином змії підпалили себе. Це сталося умить. Їх усіх — і тих, хто вже перебував у камерах, і тих, що стояли серед гаю, очікуючи розподілення — охопило полум’я. Їхні тіла вигоріли до попелу. Не залишилося жодного трупа, який можна було б надати Метрополю як доказ причетності Натаїра до бунтів.

І тепер усе, що вовкам залишалося — допитувати невридійців, сподіваючись, що хтось із них таки видасть інформацію про організатора бунтів. Та з кожним допитаним вовком Фелан розумів, що шанс помститися за загибель Севастіана стає усе примарнішим.

Фелан утер кров об сорочку мертвого. Кивком він наказав субординатам кинути тіло до решти.

— Старший субординате, можливо, достатньо? — запитав один зі стражників темниці, не наважуючись підійти ближче і стати наступним мерцем у купі.

Мерців, а їх за два дні допитів зібралося три десятки, було достатньо для того, аби вгноїти отруйний гай, та недостатньо, аби знайти організаторів бунтів. І їх було недостатньо, аби помститися за смерть Севастіана.

— Веди наступного, — відповів Фелан. Нічого не змінилося в його обличчі, коли наступного ввели.

То був двоєдушник дев’ятнадцяти років. Його Фелан знав особисто. Він пам’ятав його тихим хлопчиною, який жив на околиці рідного поселення Фелана з хворою матір’ю. Він погано пам’ятав рано загиблого батька, як сам Фелан. Як і Фелан, стоїчно зносив глузування ровесників. Та, як і Фелан, мріяв поступити на службу до князівського сімейства. Коли Фелан отримав першу відпустку і повернувся навідати матір, хлопчина просив потримати важкий субординатський меч і все жебонів, що одного разу отримає власний.

Меч він отримав. І здійняв супроти субординатів.

Генерал Даннаміс із роду Каганів, якого частіше називали Дан, поморщився, увійшовши до темниці слідом за Лією. У ніс вдарили запахи плісняви, нечистот, поту і крові. А іще — мертвих тіл. Більш як дві тисячі двоєдушників були замкнені в будівлі, розрахованій на п’ятсот місць. Вони, наче скот, призначений на забій, стояли, не маючи можливості навіть присісти. Рани одного торкалися порізів іншого. Ув’язнені гнили живцем, очікуючи своєї черги до Морової Брами.

Про скору смерть вони перешіптувалися — хто з панікою, хто з полегшенням. Їхні голоси нагадували шелест отруйного плюща: вони травили слух того, хто їх вчував, здавлювали горло того, хто говорив.

— Я дуже вдячна, що ти все ж погодився допомогти нам у розслідуванні, — Лія увірвалася. З темряви темниці долинув крик. Вона проковтнула ком, що став у горлі. — Особливо зважаючи на те, що ти пацифіст.

— Лише з великої поваги до тебе, Ліє, — відповів Дан. Знову пролунав крик, і генерал спохмурнів. — Величезної поваги.

Дівчина йому всміхнулася, проте її чіпкі пальці уже стисли генералову руку і дівчина потягнула його глибше у підземелля.

Фелан здійняв над хлопцем меча. Хлопець, як і решта, виявився безкорисним. Старший субординат приготувався відтяти йому руку, сподіваючись, що біль змусить в’язня заговорити. Просвистіло лезо. Та меч так і не торкнувся хлопця.

— Я вчасно. Іще трохи, і не було б із ким працювати, — під бородою генерала з’явилася посмішка.

— За яким правом? — Фелан схопив того за комір мундира, чорного, наче пір’я крука.

Почувся шерех паперу. Перед очима Фелана виник договір. У слабкому світлі темниці було видно лише кілька слів: «Неврида», «Савер», «оренда», «коракси» і розмір винагороди — непомірно великий. Старший субординат придивився. Підпис пана Івейла стояв унизу документа, недалеко від розгонистого підпису князя Корвіна. Старший субординат зробив крок від Дана.

— Висловлюю вдячність від імені субординатів Невриди, — вимовив він голосом, за яким ставало ясно, що вдячності Фелан не відчував.

— От і добре, — Дан поплескав Фелана по плечі. — А тепер сховай зброю. Я не можу зосередитися, коли її бачу.

Дан пройшов неквапом до темного кутка камери, куди забився хлопець. Він схилився просто до його вуха. Схилився до вуха він не тому, що був ріднею князеві Корвіну і розділяв його фамільярну звичку порушувати особисті кордони — особливо алюрних панн. Генерал Даннаміс був рославим, вище будь-кого з присутніх у темниці, а тому височів над тими, у чиїх мізках планував покопирсатися, ніби Переправник над спочилими. Дан знову кинув на Фелана оком. Старший субординат усе ж сховав меч у піхвах. Крук задоволено кивнув.

— Хто видав вам зброю? — промовив він до хлопчини глибоким низьким голосом.

Дан поклав широку долоню єдиної руки на скроню ув’язненого. Хлопчину пробрав дріж. Він не кричав. Лише стиснув кулаки до білих кісточок. Обличчя генерала, спочатку суворе і зосереджене, раптом полагіднішало. У його темних очах, які він звернув до Фелана, спалахнула цікавість.

— Он як? — він звів брову. — Він бачив, як ватажок їхньої ватаги про щось пащекував з одним вельможним невридійцем.

— Ти певне жартуєш?

Фелан насупився. Князь Івейл вважав організатором Натаїра. Та у Корвіна мотивів для організації бунтів було більше. А якщо не більше, то головного — помсти — було достатньо. Адже жага помсти, і це знали з давніх-давен, сильніша від жаги до влади чи жінки. Корвін, яку б послугу не зробив Лії, і про що б солодко не співав Ріні, що б не пообіцяв панові Івейлу, до цього пообіцяв помститися. «Одного дня ти пожертвуєш власним життям за мій народ, як мій батько пожертвував своїм життям за твій», — ці слова Корвін одного разу сказав панові Івейлові. Ці слова потім часто повторював Севастіан, забачивши Корвіна на порозі Вовчого маєтку.