Соляріс

Нарада

Я лежав навзнаки, ні про що не думаючи. Голова Гері спочивала на моєму плечі. Темрява, яка виповнювала кімнату, поволі оживала. Я чув кроки. Стіни зникли. Щось піднімалося наді мною все вище й вище, у неосяжність. Щось пронизувало мене наскрізь, обіймало, не торкаючись. Я застиг, відчуваючи нестерпну прозорість темряви, яка оточувала мене з усіх боків. Десь дуже далеко билося моє серце. Я зосередив усю свою увагу, зібрав останні сили, чекаючи агонії. Вона не наставала. Я тільки ставав дедалі меншим, а незриме небо, незримі обрії, простір, позбавлений форм, хмар, зірок, відступаючи й збільшуючись, робили мене своїм центром. Я намагався втиснутись у те, на чому лежав, однак піді мною вже не було нічого, й морок уже нічого не заступав. Я затулив руками обличчя. Але його в мене вже не було. Пальці пройшли наскрізь. Хотілося закричати, завити...

Кімната була сіро-блакитною. Меблі, полиці, кутки — все немовби намальоване широкими матовими мазками, все безбарвне — тільки обриси. За ілюмінатором — сліпуча, перламутрова білина, тиша. Весь мокрий від поту, я скосив очі вбік — Гері дивилася на мене.

— У тебе затерпла рука?

— Що?

Вона підвела голову. Її очі були такого ж кольору, як і кімната, — сірі, променисті, облямовані чорними віями. Я відчув тепло її шепоту, перш ніж зрозумів слова.

— Ні. А, так.

Я поклав руку їй на плече й здригнувся від цього дотику. Потім повільно пригорнув її другою рукою.

— Ти бачив поганий сон?

— Поганий сон? Так, і справді. А ти не спала?

— Не знаю. Може, й не спала. Я не сонько. Та ти спи. Чому так на мене дивишся?

Я заплющив очі. Її серце рівномірно й спокійно билося поруч із моїм. «Бутафорія», — подумав я. Однак мене не дивувало вже ніщо, навіть власна байдужість. Страх та відчай лишилися позаду. Я був від них тепер так далеко, як ніхто у світі. Я торкнувся губами її шиї, потім нижче, маленької, гладенької, мов стінки мушлі, западинки біля горла. Пульс бився й тут.

Я підвівся на лікті. Ні зорі, ні пастельних барв світанку — весь обрій заливала голуба електрична заграва; перший промінь стрілою пронизав кімнату, все засяяло, відблиски веселкою заграли у дзеркалі, на ручках дверей, на нікельованих трубках; здавалося, світло б'є в кожну площину, яка трапляється йому на шляху, немовби хоче визволитись, розсунути це тісне приміщення. Дивитись було боляче, і я примружився. Зіниці в Гері звузилися. Сірі райдужні оболонки глянули на мене.

— Уже день? — запитала вона глухим голосом.

Це був напівсон-напів'ява.

— Тут так завжди, люба.

— А ми?

— Ти про що?

— Ми довго тут пробудемо?

Мене так і поривало зареготати. Але коли глухий звук вихопився з моїх грудей, він дуже мало був схожий на сміх.

— Думаю, що довгенько. Тобі не хочеться?

Гері, не кліпаючи, пильно дивилася на мене.

А може, вона таки кліпнула? Я не був у цьому певен. Вона підтягнула ковдру, й на її руці зарожевів маленький трикутний знак.

— Чому ти так на мене дивишся?

— Бо ти гарна.

Гері усміхнулась. Але тільки з ввічливості й вдячності за комплімент.

— Справді? Та дивишся так, наче... наче...

— Що?

— Наче щось шукаєш.

— Не вигадуй!

— Ні, не шукаєш, а думаєш, що зі мною щось сталося або я тобі чогось не розповіла.

— Таке скажеш.

— Якщо ти так відмовляєшся — значить, так і є. Нехай, як хочеш.

За рожевими ілюмінаторами народжувалася мертва, блакитна спека. Затуливши долонею очі, я пошукав окуляри. Вони лежали на столі. Я звівся навколішки, надів їх і побачив у дзеркалі відображення Гері. Вона ніби чогось чекала. Коли я знову ліг поруч, дівчина усміхнулася.

— А мені?

Я відразу зрозумів, що вона мала на увазі.

— Окуляри?

Я встав і почав шукати у шухлядах, на столику під ілюмінатором. Знайшов дві пари окулярів, але і одна, й друга були надто великі. Я дав їх Гері. Вона приміряла одні, потім другі. Окуляри сповзали їй на кінчик носа.

Цієї миті протяжно заскреготали, затуляючи ілюмінатори, заслінки. Хвилина — і всередині Станції, яка, мов черепаха, сховалася у панцир, запанувала ніч. Я навпомацки зняв з Гері окуляри та разом зі своїми поклав під ліжко.

— Що робитимемо? — запитала вона.

— Те, що роблять уночі всі люди — спатимемо.

— Крісе...

— Що?

— Може, покласти тобі новий компрес?

— Ні, не треба. Не треба... люба.

Не знаю, щиро чи ні, але я в темряві обняв її тонкі плечі й, відчуваючи, як вони тремтять, повірив, що це вона. А втім, хтозна. Мені раптом здалося, що це я обманюю її, а не вона мене, що Гері така, як є.

Потім я засинав ще кілька разів, бо час від часу мене вихоплювала з дрімоти судома, серце шалено калатало, але поступово заспокоювалось, і я, смертельно стомлений, знову пригортав Гері до себе. Вона, легенько торкаючись мого обличчя, лоба, обережно перевіряла, чи нема в мене жару. Це була Гері. Справжня Гері. Іншої й бути не могло.

Від цієї думки в мене щось змінилось, я заспокоївся і майже відразу ж заснув.

Розбудив мене легенький дотик. На чолі відчувалася приємна прохолода. Моє обличчя було накрите чимось вологим і м'яким; потім те вологе і м'яке повільно піднялося, і я побачив схилену наді мною Гері. Обома руками вона відтискала над фарфоровою мисочкою марлю. Поруч стояла пляшка з рідиною від опіків. Гері усміхнулася до мене.

— Ну й сонько ти! — сказала вона, знову накладаючи мені на обличчя марлю. — Болить?

— Ні.

Я наморщив лоба. Справді, опіки вже не відчувалися. Гері сиділа на краю ліжка, загорнувшись у чоловічий купальний халат, білий, з оранжевими смугами; чорне волосся розсипалося по коміру. Рукави вона підкотила аж до ліктів, щоб не заважали. Мені страшенно хотілося їсти, — минуло вже годин двадцять, як не мав і ріски в роті. Коли Гері зняла з мого обличчя компрес, я встав. Погляд мій раптом упав на дві однаковісінькі білі сукні з червоними ґудзиками: вони лежали поруч — одна, яку я допоміг їй зняти, розрізавши на спині, та друга, в якій вона прийшла вчора. Цього разу дівчина сама розпорола шов ножицями. Сказала, що, мабуть, заїло замок.

Ці дві однакові сукенки були найстрашнішими з усього, що я досі пережив. Гері вовтузилася біля шафки з ліками, наводячи там лад. Я крадькома відвернувся й до крові вкусив собі кулак. Не спускаючи очей з цих двох суконь, точніше, з однієї й тієї ж самої, повтореної двічі, я позадкував до дверей. Вода все ще зі шумом лилася з крана. Я відчинив двері, тихенько вислизнув у коридор і обережно зачинив їх за собою. До мене долинав приглушений плюскіт води та дзенькіт скла. Зненацька всі ці звуки урвалися. Коридор освітлювали довгі лампи під стелею, розпливчаста пляма відбитого світла лежала на дверях. Я зціпив зуби й чекав, схопившись за ручку, хоча й не сподівався, що зможу її втримати. Різкий ривок — і я мало не випустив її з рук, але двері не відчинилися, а тільки затремтіли й почали жахливо тріщати. Приголомшений, я відпустив ручку та відступив — з дверима діялося щось неймовірне: гладенький пластик вигнувся, немов його вдавлювали з мого боку всередину, до кімнати. Емаль відскакувала дрібненькими шматочками, оголюючи сталь одвірка, який дедалі більше напружувався. Раптом я зрозумів: Гері замість натискати на двері, бо вони відчинялися в коридор, щосили тягла їх до себе. Відблиск світла переломився на поверхні дверей, наче у ввігнутому дзеркалі, пролунав оглушливий хрускіт, і монолітна, гранично вигнута плита тріснула; водночас ручка, вирвана з гнізда, впала у кімнату. В проломі відразу ж показалися скривавлені руки й, залишаючи на лакованій поверхні дверей червоні сліди, усе ще тягли двері до себе. Раптом вони переламалися навпіл, косо повисли на завісах, і оранжево-біле створіння з посинілим, мертвим обличчям кинулося мені на груди, заходячись від ридань.

Якби це видовище не паралізувало мене, я, певно, пустився б навтіки. Гері конвульсивно хапала ротом повітря і билася головою об моє плече, волосся її розкуйовдилося. Я обняв Гері й відчув, як тіло її обм'якло в моїх руках. Протиснувшись у розколоту половинку дверей, я заніс Гері до кімнати і поклав на ліжко. Нігті в неї були поламані та скривавлені. Коли вона повернула руку, я побачив, що долоня в неї здерта до живого. Я зазирнув Гері в обличчя — розплющені очі байдуже дивилися крізь мене кудись удалину.

— Гері!

Вона щось невиразно пробелькотіла.

Я підніс палець до її ока. Повіка опустилась. Я підійшов до шафки з ліками. Ліжко скрипнуло. Я обернувся. Гері сиділа випроставшись і зі страхом дивилася на свої скривавлені руки.

— Крісе, — простогнала вона, — я... я... що зі мною сталося?

— Ти поранилася, висаджуючи двері, — сухо відповів я.

Щось сталося з моїми губами, а надто з нижньою — по ній немовби бігали мурахи. Я прикусив її.

Гері якусь хвилину дивилася на зазублені шматки пластику, що звисали з одвірка, потім перевела погляд на мене. Підборіддя в неї затремтіло, я бачив, з яким зусиллям вона намагається перебороти страх.

Я розрізав на шматочки марлю, вийняв із шафки присипку на рани й повернувся до ліжка. Та все зненацька випало з моїх ослаблених рук, скляний слоїчок з колодієм розлетівся на друзки, але я навіть не нахилився. Ліки були вже не потрібні.

Я взяв руку Гері. Кров тоненькою облямівкою запеклася навколо нігтів, однак усі рани зникли, а долоню затягувала молода, рожева шкіра. Шрами блідішали просто перед очима.

Я сів, погладив обличчя Гері й спробував усміхнутися до неї. Не можу сказати, що це мені вдалося.

— Навіщо ти так зробила, Гері?

— Що? Це... я?

Вона показала очима на двері.

— Так. Ти хіба не пам'ятаєш?

— Ні. Я побачила, що тебе нема, страшенно перелякалась і...

— І що?

— Почала тебе скрізь шукати, подумала, що ти, може, в душовій...

Тільки тепер я помітив, що шафа відсунена вбік і до душової зяє вхід.

— А потім?

— Я кинулася до дверей.

— І що?

— Не пам'ятаю. Мабуть, щось сталося.

— Що?

— Не знаю.

— А що ти пам'ятаєш? Що було потім?

— Я сиділа тут, на ліжку.

— А того, як я приніс тебе сюди, не пам'ятаєш? Дівчина завагалася. Кутики її губ опустились, усе обличчя напружилося.

— Здається... Можливо... Не знаю.

Вона звісила ноги на підлогу і встала. Відтак підійшла до розтрощених дверей.

— Крісе!

Я обняв її ззаду за плечі. Вона вся тремтіла. І раптом, обернувшись, зазирнула мені в очі.

— Крісе! — прошепотіла вона. — Крісе!

— Заспокойся.

— Крісе, а що як... Крісе, може, в мене епілепсія?

Епілепсія, о Боже! Я мало не зареготав.

— Ну що ти, люба. Просто двері, розумієш, тут такі, ну, такі двері...

Ми вийшли з кімнати, коли зовнішні заслінки на ілюмінаторах піднялися з протяжним скреготом і показався сонячний диск, що занурювався в Океан.

Я повів Гері до кухоньки в протилежному кінці коридору. Ми заходилися там разом господарювати, обнишпорюючи всі шафки й холодильники. Незабаром я виявив, що Гері не дуже вправна куховарка, — вона могла тільки відкривати консерви; це вмів і я. Я з'їв дві консерви і випив неймовірно багато кави. Гері їла, але так, як інколи їдять діти, коли не хочуть завдавати прикрощів дорослим, — без примусу, проте машинально й байдуже.

Потім ми подалися до маленької операційної поруч з радіостанцією. У мене визрів певний план. Я сказав Гері, що хочу її про всяк випадок оглянути, всівся у розкладному кріслі й вийняв зі стерилізатора шприц та голки. Знав, де що лежить, майже напам'ять — так нас вимуштрували на тренажері на Землі. Взявши краплину крові з пальця Гері, я зробив мазок, висушив його в ексикаторі й обробив іонами срібла у високому вакуумі.

Реальність цієї роботи діяла на мене заспокійливо. Гері, відпочиваючи на подушках розкладеного крісла, оглядала операційну, заставлену різними апаратами.

Тишу порушив уривчастий зумер внутрішнього телефону. Я взяв слухавку.

— Кельвін, — сказав я, не спускаючи очей з Гері. Вона впала в апатію, немовби її виснажило все те, що довелося пережити протягом останніх годин.

— Ти в операційній? Нарешті! — почув я щось схоже на зітхання з полегкістю.

Говорив Снаут. Я чекав, притиснувши трубку до вуха.

— У тебе «гість», еге ж?

— Так.

— І ти зайнятий?

— Так.

— Невеличке дослідження, еге ж?

— А що? Маєш бажання зіграти партію в шахи?

— Не дурій, Кельвіне. Сарторіус хоче з тобою зустрітися. Точніше — з нами.

— Оце так новина! — здивовано вигукнув я. — А що з... — Я затнувся, а потім додав: — Він сам?

— Ні. Я висловився неточно. Він хоче поговорити з нами. З'єднаємося втрьох відеотелефоном, тільки треба заслонити екран.

— Ах, он як? Чому ж він не зателефонував мені? Соромиться?

— Та, мабуть, — непевно буркнув Снаут. — Ну то як?

— Ти хочеш, щоб ми негайно домовилися? Тоді, скажімо, за годину. Гаразд?

— Гаразд.

Я бачив на екрані тільки його обличчя — не більше за долоню. Якусь мить Снаут пильно дивився на мене. В слухавці легенько потріскували заряди. Нарешті, трохи повагавшись, він запитав:

— Ну, як ти там?

— Більш-менш. А ти як?

— Гадаю, що трохи гірше, ніж ти. Чи можна...

— Хочеш до мене прийти? — здогадався я й глянув через плече на Гері. Вона звісила голову з подушки й лежала, заклеївши ногу на ногу, з нудьги підкидаючи сріблясту кульку, якою закінчувався ланцюжок біля бильця крісла.

— Облиш це, чуєш? Облиш, ти! — долинув до мене гучний голос Снаута.

Я побачив на екрані його профіль. Більше я нічого не почув, — він затулив рукою мікрофон, — але мені було видно на екрані, як ворушаться його губи.

— Ні, я не можу прийти. Може, трохи згодом. За годину, — швидко сказав він, і екран погас.

Я поклав слухавку.

— Хто це був? — байдуже запитала Гері.

— Та є тут один такий: Снаут. Кібернетик. Ти його не знаєш.

— Іще довго?

— А тобі що, нудно? — кинув я.

Я вклав перший із серії препаратів у касету нейтронного мікроскопа й по черзі натиснув кольорові кнопки вимикачів. Глухо загули силові поля.

— Розваг тут не густо, і якщо мого скромного товариства тобі замало, то справи наші кепські, — говорив я неуважно, роблячи між словами довгі паузи, одночасно опускаючи обома руками велику чорну головку, в якій світився окуляр мікроскопа, й прикладаючи очі до м'якої гумової мушлі.

Гері щось сказала, але я не розібрав. Бачив наче з великої висоти безмежну пустелю, залиту сріблястим блиском. На ній лежали повиті легким серпанком, ніби потріскані й звітрілі пласкі кругляки. Це були червоні кров'яні тільця. Я збільшив різкість і, не відриваючи очей від окулярів, немовби дедалі глибше занурювався у палюче сріблясте поле. Одночасно лівою рукою я крутив ручку регулятора столика, і коли червоне тільце, схоже на самотній валун, опинилося на перехресті чорних щіток, посилив збільшення. Об'єктив ніби наїжджав на деформований, запалий посередині еритроцит, який скидався вже на скелястий кратер з чорними різкими тінями в заглибленнях кільцевої облямівки. Тепер ця облямівка, що наїжачилася кристалічним нальотом іонів срібла, не вміщалася у полі мікроскопа. Проступили каламутні контури напіврозплавлених, погнутих ланцюжків білка, наче я дивився на них крізь воду, що мінилася всіма барвами веселки. Впіймавши у чорне перехрестя одне з ущільнень білкових уламків, легенько крутнув ручку збільшувача, потім ще і ще; ось-ось мав настати кінець цієї мандрівки вглиб, приплющена тінь молекули заповнила все поле в окулярі, зображення прояснилося... Зараз!

Однак нічого не сталось. Я повинен був побачити мерехтливі плямки атомів, схожих на хитку драговину, але їх не було. Екран сяяв чистим сріблом. Я штовхнув важіль до упору. Гудіння мікроскопа посилилося, стало гнівним, однак я й далі нічого не бачив. Деренчливий сигнал, який повторювався, ніби попереджав, що апаратура перевантажена. Ще раз глянув на сріблясту пустелю й вимкнув струм.

Відтак подивився на Гері. Вона саме розтулила рот, щоб позіхнути, але замість цього вимушено всміхнулася й запитала:

— Ну, як мої справи?

— Дуже добре, — відповів я. — Думаю, що... краще й бути не може.

Я весь час дивився на неї, знову почуваючи поколювання в спідній губі. Що власне, сталося? Що це означає? Це тіло, на вигляд таке слабке й тендітне — а по суті, незнищенне, — в основі своїй збудоване з... нічого? Я вдарив кулаком по циліндричному корпусі мікроскопа. Може, якась несправність? Може, поля не фокусуються?.. Ні, я знав, що апаратура справна. Спустився на всі рівні: клітина, білковий конгломерат, молекули — все мало точнісінько такий вигляд, як у тисячах препаратів, що їх мені вже доводилося бачити. Але останній крок униз вів у нікуди.

Я взяв у Гері кров з вени, перелив у мірний циліндр і, поділивши її на порції, почав аналіз. Проморочився з ним більше, ніж гадав, бо трохи втратив навики. Реакції були в нормі. Всі. Хіба що... може...

Я капнув концентрованою кислотою на червону намистинку. Краплина задиміла, посіріла, вкрилася нальотом брудної піни. Розклад. Денатурація. Далі, далі! Я взяв пробірку. А коли знову глянув на краплину, тонка пробірка мало не випала з рук.

Під шаром брудного шумовиння, на самісінькому дні пробірки, наростав шар темно-червоної маси. Кров, спалена кислотою, відновлювалася! Це був нонсенс! То було щось неможливо!

— Крісе! — долинуло до мене, наче звідкись здалеку. — Телефон, Крісе!

— Що? А, так, дякую.

Телефон деренчав уже давненько, але я почув його тільки тепер.

— Кельвін, — сказав, я, взявши слухавку.

— Снаут. Я перемкнув лінію, і тепер ми всі троє можемо говорити один з одним.

— Вітаю вас, докторе Кельвіне, — я почув високий гугнявий Сарторіусів голос. Він пролунав так, ніби його володар ступив на поміст, який під ним раптом небезпечно прогнувся, — підозріливо, насторожено, хоча зовні й спокійно.

— Моє шануваннячко, докторе, — відповів я.

Мені кортіло засміятися, хоча, відверто кажучи, приводу для цього не було ніякого. З кого, зрештою, було мені сміятися? Я щось тримав у руці: пробірку з кров'ю. Я струснув нею. Кров уже згорнулася. Може, все те, що було хвилину тому, — тільки галюцинація? Може, мені просто здалося?

— Я хотів би ознайомити колег з деякими проблемами, пов'язаними з... е... фантомами... — я чув і не чув Сарторіуса. Він ніби вдирався в мою свідомість. Я захищався від його голосу, вп'явшись очима в пробірку із загуслою кров'ю.

— Назвемо їх створіннями F, — швидко підказав Снаут.

— Чудово.

Посередині екрана темніла вертикальна лінія, яка свідчила, що я одночасно приймаю два канали — по обидва боки від неї мали бути обличчя моїх співрозмовників. Однак скло залишалося й далі темним, і тільки вузька світла облямівка навколо нього свідчила, що апаратура працює, але передавачі чимось заслонені.

— Кожен з нас проводив різні дослідження... — знову та сама обережність у тому ж гугнявому голосі. Хвилина тиші. — Може, спочатку обміняємося відомостями, а потім я міг би розповісти про те, що з'ясував особисто... Почнете ви, докторе Кельвіне?..

— Я?

Раптом відчувши на собі погляд Гері, поквапом поклав пробірку на стіл, — вона покотилася під штатив із склом, — і, присунувши ногою високий триніжок, сів на нього. Спершу я хотів відмовитись, але несподівано для самого себе погодився.

— Гаразд. Короткий обмін думками? Чудово! Я зробив зовсім мало, однак можу сказати. Один гістологічний препарат і кілька реакцій. Мікрореакцій. У мене склалося враження, що...

До цієї хвилини я просто не знав, що казати. І раптом мене мовби прорвало:

— Усе в нормі, але це камуфляж. Імітація. У певному розумінні це суперкопія: відтворення, до того ж, досконаліше, ніж оригінал. Це означає, що там, де в людини ми стикаємося з межею зернистості, межею структурної подільності, тут дорога веде далі завдяки застосуванню субатомної будівельної структури!

— Хвилинку! Хвилинку! Як ви це розумієте? — допитувався Сарторіус.

Снаут не озивався. А може, це його прискорене дихання чулося в трубці? Гері подивилася в мій бік. Тільки тепер я збагнув, що в стані збудження останні слова майже викрикнув. Отямившись, я згорбився на незручному стільчику й заплющив очі. Як тут краще пояснити?

— Кінцевим елементом конструкції наших організмів є атоми. Припустимо, що створіння N збудовано з часток, менших, аніж звичайні атоми. Значно менших.

— Із мезонів?.. — підказав Сарторіус, нітрохи не здивувавшись.

— Ні, не з мезонів... Мезони вдалося б побачити. Адже оптимальна здатність апаратури, що стоїть тут, у мене, внизу, досягає десятьох у мінус двадцятій ангстрем. Так же ж? Однак усе-таки нічого не видно. Значить, це не мезони, а ймовірніше, мабуть, нейтрино.

— Як ви це уявляєте? Адже нейтронні конгломерати нестійкі.

— Не знаю. Я не фізик. Можливо, їх стабілізує якесь силове поле. Я на цьому не розуміюся. Принаймні, якщо все так, як кажу, то за будівельний матеріал для них правлять частки, які приблизно в десять тисяч разів менші, ніж атоми. А втім, це ще не все! Якби молекули білка та клітини виявилися збудовані безпосередньо з цих «мікроатомів», то вони відповідно були б менші. Кров'яні тільця і ферменти теж. Але це не так. Звідси випливає, що всі білки, клітини, ядра клітин — тільки імітація! Справжня структура, відповідальна за функціонування «гості», захована глибше.

— Кельвіне! — майже закричав Снаут.

Пойнятий жахом, я замовк. Я сказав «гості»? Так, але Гері цього не чула. Втім, вона однаково нічого не зрозуміла б. Вона дивилася в ілюмінатор, підперши голову рукою, її тонкий, чистий профіль вимальовувався на тлі багряної зорі. Слухавка мовчала. Чулося тільки далеке дихання.

— Щось у цьому є, — буркнув Снаут.

— Так, можливо, — докинув Сарторіус. — Тільки тут є одне маленьке «але» — Океан збудований не з цих гіпотетичних часток, про які каже Кельвін, а зі звичайних.

— Може, він здатен синтезувати й такі, — зауважив я, і мене раптом охопила глибока апатія.

Ця розмова була навіть несмішною. Вона була непотрібною.

— Проте це пояснило б незвичайну витривалість, — промимрив Снаут. — І темп регенерації. Може, навіть джерело енергії міститься там, у глибині, адже їм не треба їсти...

— Прошу слова, — раптом озвався Сарторіус.

Я не міг його терпіти. Якби він хоч не виходив за межі своєї придуманої ролі!

— Поговоримо про мотивування. Мотивування появи створінь F. Я розглядав би це питання так: що таке створіння F? Це не особа і не копії певних осіб, а тільки матеріалізована проекція тих відомостей, що їх містить наш мозок про якусь певну особу.

Чіткість визначення вразила мене. Цього Сарторіуса, хоча він і був мені антипатичний, дурним не назвеш.

— То правда, — зауважив я. — Це пояснює навіть, чому з'явилися лю... витвори саме такі, а не інакші. Вибрано найстійкіші відбитки в пам'яті, найбільш ізольовані від усіх інших, хоча, певна річ, жоден такий відбиток повністю не ізольований і під час його «копіювання» були або могли бути захоплені частини й інших відбитків, що випадково містилися поруч, унаслідок чого прибулець виявляв іноді більші знання, аніж ті, якими володіла ця, справжня особа, повторенням якої він...

— Кельвіне! — знову вигукнув Снаут.

Мене вразило, що тільки він так бурхливо реагував на мої необачні слова. Сарторіус, здавалося, їх зовсім не боявся. Може, це означало, що його «гість» за своєю природою не такий кмітливий, як «гість» Снаута. На мить у моїй уяві постав образ якогось кретина-карлика, що ні на крок не відступає від доктора Сарторіуса.

— Так, ми це теж помітили — відповів він. — А тепер стосовно мотивування появи створінь F... Перша думка, що напрошується сама собою, — над нами проводять експеримент. Однак це був би експеримент, відверто кажучи, нікудишній. Якщо ми проводимо якесь дослідження, то вчимося на його результатах, передусім на помилках, і, повторюючи його, вносимо поправки... Тут же про це нема й мови. Ті ж самі створіння F з'являються знову... невідкориговані... нічим додатково не озброєні проти наших... спроб позбутися їх...

— Одне слово, тут нема функціональної петлі з коригуючим зворотним зв'язком, як би це визначив доктор Снаут, — зауважив я. — І що ж із цього випливає?

— Тільки одне: якщо це вважати за експеримент, то це не експеримент, а... брак, у що, звісно, не можна повірити. Океан... точний. Про це свідчить хоча б двошарова конструкція створінь F. До певної межі вони поводяться так, як поводилися б реальні... справжні... — він заплутався.

— Оригінали, — швидко підказав йому Снаут.

— Так, оригінали. Але коли ситуація стає надто складною для можливостей пересічного... е... оригіналу, в створіння F ніби «вимикається свідомість», і воно починає діяти інакше, не по-людському...

— Це правда, — потвердив я. — Але ми таким способом тільки перелічуємо різновиди поведінки цих... цих витворів і більше нічого. А це марна річ.

— Я в цьому не певен, — запротестував Сарторіус.

І раптом я зрозумів, чим він так мене дратує: Сарторіус не розмовляв, а виголошував промову, точнісінько, як на засіданнях Інституту. Мабуть, інакше говорити він не вмів.

— Тут виникає проблема індивідуальності. Океан повністю позбавлений цього поняття. Так і має бути. Мені здається, шановні колеги, що цей... е... найделікатніший, найнеприємніший для нас бік експерименту цілком випадає з уваги Океану, бо лежить поза межами його розуміння.

— Ви вважаєте, що це навмисно?.. — запитав я.

Таке твердження трохи приголомшило мене, але, поміркувавши, я визнав, що відкидати його аж ніяк не можна.

— Так. Я не вірю ні в яку підступність, зловтіху чи бажання щонайбільше нам дошкулити... як це вважає колега Снаут.

— Я зовсім не приписую йому людських почуттів, — узяв слово Снаут. — Однак, може, ти скажеш, як пояснити ці постійні повернення?

— Може, увімкнено якийсь пристрій, що весь час повторює той самий цикл, як грамофонна платівка, — сказав я не без прихованого бажання дозолити Сарторіусові.

— Не відволікаймося, колеги, — гугнявим голосом закликав усіх доктор. — Це ще не все, що я хотів вам сказати. За нормальних умов я вважав би, що виступати навіть з коротким повідомленням про стан моїх робіт передчасно, та, враховуючи специфічну ситуацію, зроблю виняток. У мене склалося враження, повторюю, тільки враження, не більше, що припущення колеги Кельвіна цілком слушне. Я маю на увазі його гіпотезу про нейтринну структуру... Такі системи нам відомі тільки теоретично, й ми не знали, що їх можна стабілізувати. Тут виникає певний шанс, бо знищення силового поля, котре надає системі стабільності...

Я ще трохи раніше помітив, що той темний предмет, який затуляв екран з боку Сарторіуса, відсовується: біля самісінького верху засвітилася щілина, в якій поволі ворушилося щось рожеве. І раптом темна заслона впала.

— Геть! Геть!!! — пролунав у слухавці відчайдушний крик Сарторіуса.

На екрані, який раптом засвітився, промайнули, когось відштовхуючи, докторові руки у широких лабораторних нарукавниках, блиснув великий, золотистий, схожий на диск предмет, і все зникло, перш ніж я встиг зрозуміти, що цей золотистий диск — не що інше, як солом'яний бриль...

— Снауте! — покликав я, перевівши подих.

— Слухаю, Кельвіне, — відповів мені стомлений голос кібернетика.

Цієї миті я відчув, що він мені симпатичний. І мене зовсім не обходило, хто в нього «гостює».

— Поки що досить з нас, а?

— Та, мабуть, — відповів я. — Послухай, якщо зможеш, то спустися вниз або до мене, гаразд? — квапливо додав я, поки він не встиг покласти слухавку.

— Гаразд, — відповів він. — Тільки не знаю, коли зможу тебе відвідати.

На цьому наша проблемна дискусія закінчилася.