Соляріс

Мислителі

— Крісе, це ти через той експеримент?

Я зіщулився від голосу Гері. Вже кілька годин лежав без сну, втупившись у темряву, зовсім самотній. Не чув навіть дихання Гері, бо, заплутавшись у лабіринті нічних думок, примарних, напівбезглуздих, які через це набували нового значення, зовсім забув про неї.

— Що? Звідки ти знаєш, що я не сплю? — запитав, і в моєму голосі забринів страх.

— Бо чую, як ти дихаєш, — відповіла Гері тихо й аж якось наче провинно. — Я не хотіла тобі заважати... Якщо не можеш, не кажи нічого...

— Ні, чому ж. Так, це через той експеримент. Ти вгадала.

— Чого вони від нього сподіваються?

— Вони й самі не знають. Але чогось таки сподіваються. Чого-небудь. Цю операцію треба було б назвати не «Думка», а «Відчай». Зараз потрібне тільки одне — людина, в якої вистачило б сміливості перебрати відповідальність за рішення. Але таку сміливість більшість вважають звичайнісіньким боягузтвом, бо це — відступ, розумієш, відмова, втеча, негідна людини. Так, ніби в'язнути, тонути й захлинатися в тому, чого не розумієш і ніколи не зрозумієш — гідно людини.

Я замовк, але не встиг заспокоїтися, як мене захлюпнув новий напад гніву:

— Звісно, ніколи не бракує людей з практичним поглядом на світ. Вони кажуть: якщо навіть не вдасться встановити контакт, то, вивчаючи плазму, всі ці примарні живі утворення, які виникають з неї, щоб проіснувати добу і потім знову щезнути, — ми пізнаємо таємницю матерії. Наче не розуміють, що все це така ж самоомана, як, наприклад, відвідини бібліотеки, заповненої книжками, написаними невідомою мовою, і нам не залишається нічого іншого, тільки розглядати кольорові корінці... Аякже!

— А більше таких планет нема?

— Хтозна. Може, десь і є, але ми знаємо тільки одну. В усякому разі це щось дуже рідкісне, не таке, як Земля. Ми звичайні, ми — трава Всесвіту й пишаємося цією своєю звичайністю, тим, що вона така поширена; ми вважали, ніби в неї можна все убгати. З такою схемою ми сміливо й радісно вирушили уперед — в інші світи! Але що це таке — ті інші світи? Ми підкоримо їх або вони підкорять нас — ото й усе, про що думали наші нікчемні голови... Та годі вже про це. Годі!

Вставши, я навпомацки знайшов у аптечці плаский слоїчок зі снодійним.

— Я спатиму, люба, — мовив, відвертаючись; у темряві, десь високо наді мною, гудів вентилятор. — Мені треба спати. Інакше... сам не знаю...

Я сів на ліжку. Гері торкнулася моєї руки. Я обняв її, невидиму, й тримав у обіймах, не ворушачись, аж поки мене здолав сон.

Уранці, коли прокинувся свіжий та відпочилий, експеримент видався мені дрібницею; я не розумів, як міг надавати йому такої ваги. Те, що Гері доведеться піти зі мною до лабораторії, теж мало хвилювало. Всі її зусилля перебороти себе зводилися нанівець, коли я на кілька хвилин виходив з кімнати, отож відмовився від подальших спроб залишати її саму, хоча вона й наполягала (пропонувала навіть, щоб я її десь замкнув). Я порадив їй узяти якусь книжку.

Більше, ніж сама процедура, мене цікавило, що побачу в лабораторії. Крім великих прогалин на стелажах й у шафах з лабораторним посудом (у деяких з них бракувало скла, а скляна плита одних дверцят була в зірчастих тріщинах, немов тут нещодавно точилася боротьба, і її сліди поквапливо, хоча й старанно, ліквідували), у цьому великому біло-голубому залі не було нічого прикметного. Снаут, вовтузячись із апаратурою, поводився на диво стримано; прихід Гері він сприйняв як щось цілком нормальне й ледь вклонився їй здалеку.

Коли Снаут протирав мені скроні та чоло фізіологічним розчином, з'явився Сарторіус. Він зайшов у маленькі двері звідкись із темряви. На ньому були білий халат і чорний антирадіаційний фартух, який сягав йому майже до кісток. Діловитий, енергійний, Сарторіус привітався зі мною так, немовби ми були співробітники великого земного інституту й розсталися тільки вчора. Лише тепер я помітив, що мертвого виразу його обличчю надають контактні лінзи, які він носив замість окулярів.

Схрестивши руки на грудях, він дивився, як Снаут прибинтовує до моєї голови електроди, формуючи на ній щось на зразок чалми. Кілька разів Сарторіус обвів очима весь зал, ніби не помічаючи Гері, яка, скулена, сиділа на маленькому табуреті під стіною і вдавала, що читає книжку. Коли Снаут відійшов від мого крісла, я повернув голову, обтяжену металом та проводами, щоб побачити, як він умикатиме апаратуру, але Сарторіус несподівано підняв руку й уривчасто заявив:

— Докторе Кельвіне! Прошу хвилинку вашої уваги й зосередженості! Я не збираюся вам щось нав'язувати, бо це нічого не дало б, але ви не повинні думати про себе, про мене, про колегу Снаута, взагалі про будь-що, щоб унеможливити випадковість окремих індивідуальностей і зосередитися на ділі, заради якого ми сюди прибули. Земля та Соляріс, покоління дослідників, які становлять одне ціле, хоча життя кожної людини має свій початок і кінець, наша наполегливість у прагненні налагодити інтелектуальний контакт, історичний шлях, пройдений людством, упевненість у тому, що його буде продовжено в майбутньому, готовність піти на будь-які жертви й здолати будь-які труднощі, підпорядкувати всі особисті почуття нашій місії — ось теми, які повинні цілком заполонити вашу свідомість. Щоправда, виникнення асоціацій не залежить повністю від вашої волі, але те, що ви перебуваєте тут, усе-таки підтверджує слушність послідовності, яку я визначив. Якщо у вас не буде певності, що ви впорались із завданням, прошу повідомити нас про це, і колега Снаут повторить запис. Часу маємо досить...

Останні слова він вимовив з блідою, холодною посмішкою на вустах, не спускаючи, однак, з мене пильного погляду.

У мені все перекидалося від потоку цих фраз, виголошених з такою серйозністю й значущістю. На щастя, Снаут перервав паузу, що надто затяглася.

— Можна, Крісе? — недбало й трохи фамільярно запитав він, спершись ліктем на високий пульт електроенцефалографа, неначе то була спинка звичайнісінького стільця.

Я був вдячний йому за те, що він назвав мене на ім'я.

— Можна, — відповів я, заплющуючи очі. Хвилювання, від якого в моєму мозку не залишилося жодної думки, щезло, тільки-но Снаут, закріпивши електроди, поклав пальці на кнопки; крізь вії я побачив рожевувате світло контрольних лампочок на чорній панелі апарата. Неприємне відчуття від вологих і холодних, неначе монети, металевих електродів, які оперізували мою голову, зникло. Мені здалося, що я — сіра, неосвітлена арена. Натовп невидимих глядачів амфітеатром оточував порожнечу, і в їхньому мовчанні танула моя іронічна зневага до Сарторіуса й до Місії. Напруження внутрішніх спостерігачів, які прагнули зіграти імпровізовану роль, потроху спадало. «Гері?» — подумав я з огидним страхом, випробовуючи себе, ладен одразу ж відступити. Якусь мить я був сама ніжність, щирий жаль, терпіння й готовність до незліченних жертв. Гері, без силуету, без форм, без обличчя, заповнила мене до решти. Нараз крізь її безликий, болюче-сентиментальний образ у всій професорській величі проступив із сірої пітьми Гізе, батько соляристики і соляристів. Але я думав не про те грязьове виверження, не про ту смердючу безодню, яка поглинула його золоті окуляри й акуратно підстрижені сиві вуса — бачив тільки гравюру на титульній сторінці монографії, густо заштрихований фон навколо його голови, від чого вона була ніби в ореолі; його обличчя не рисами, а виразом добропорядності, старосвітської розважливості так скидалося на обличчя мого батька, що я, зрештою, вже не знав, хто з них дивиться на мене. І в одного, і в другого не було могили — у наш час таке трапляється частенько й не викликає особливих переживань.

Образ почав уже зникати, і я на мить (не знаю, скільки вона тривала) забув про Станцію, про експеримент, про Гері, про чорний Океан — геть про все; в мені раптово спалахнула впевненість, що ці двоє, вже неживих, безмежно маленьких, обернених на жменьку праху людей здолали все, що випало на їхню долю, і відчуття спокою, вщерть виповнивши мене після цього відкриття, розвіяло безформний натовп, який оточував сіру арену в німому очікуванні моєї поразки. Тієї ж миті клацнула апаратура, бо її вимкнули, і штучне світло вдарило мені в очі. Я зажмурився. Сарторіус стояв у тій самій позі, пильно дивлячись на мене; Снаут, повернувшись до нього спиною, вовтузився біля апарата, ніби навмисне човгаючи сандалями, що спадали йому з ніг.

— Як ви вважаєте, докторе Кельвіне, експеримент удався? — пролунав гугнявий, неприємний Сарторіусів голос.

— Так, — відповів я.

— Ви цього певні? — з відтінком подиву, ба навіть підозри запитав Сарторіус.

— Так.

Від мого рішучого й різкого тону він на хвилину втратив свою поважність.

— Це... добре, — буркнув він і озирнувся, мовби не знаючи, чим йому тепер зайнятися.

Снаут підійшов до мене й почав знімати з моєї голови пов'язку.

Я встав і пройшовся залом, а тим часом Сарторіус, який зник був у темряві, повернувся з уже проявленою та висушеною плівкою. На десятьох з лишком метрах плівки тяглися тремтячі зубчасті лінії, схожі на білясту плісняву або павутиння на чорній слизькій целулоїдній стрічці.

Мені більше нічого було тут робити, але я все ще не йшов. Мої колеги вставили в оксидовану головку модулятора плівку, кінець якої Сарторіус, недовірливо насупившись, проглянув ще раз, немовби намагаючись розшифрувати сенс, що крився у цих тремтливих лініях.

Далі експеримент тривав за межами лабораторії. Я бачив, як Снаут і Сарторіус підійшли до пультів управління під стіною й привели в рух апаратуру. Басовито загув струм в обмотках котушок під сталевою підлогою. А потім тільки вогники на вертикальних засклених трубках індикаторів побігли вниз, показуючи, що великий тубус рентгенівської установки опускається у вертикальну шахту, щоби зупинитися в її відкритій горловині. Вогники застигли на найнижчих поділках шкали, й Снаут почав збільшувати напругу, поки стрілки, а точніше, білі смужки, що правили за них, зробили, хитнувшись, півоберта праворуч. Гудіння струму стало ледве чутним, нічого більше не відбувалося, бобіни з плівкою оберталися під кожухом, тож їх теж не було видно, лічильник метражу тихенько цокав, наче годинниковий механізм.

Гері дивилася понад книжкою то на мене, то на Снаута й Сарторіуса. Я підійшов до неї. Вона запитально глянула на мене. Експеримент уже закінчувався, Сарторіус повільно підійшов до невеликої конусної головки апарата.

— Ходімо?.. — самими лише губами запитала Гері.

Я кивнув. Вона підвелася. Ні з ким не прощаючись — мені здавалося, що прощатися недоречно — я пройшов повз Сарторіуса.

За ілюмінаторами верхнього коридору, що були високо вгорі, палала напрочуд гарна заграва. Це була не звичайна, похмура, криваво-червона заграва, а вигравали всі відтінки рожевого кольору, оповитого серпанком, усипаного срібним пилом. Важка, безладно збрижена чорнота безмежної рівнини Океану, здавалося, відповідала на це ніжне сяяння брунатно-фіолетовим, м'яким полиском. Тільки в самісінькому зеніті небо все ще залишалося яро-рудим.

Я раптом зупинився посередині нижнього коридору. Мені страшно було навіть подумати про те, що ми знову, наче в тюремній камері, замкнемося у своїй кімнаті, з якої видно тільки Океан.

— Гері, — сказав я, — мені... мені треба зазирнути до бібліотеки... Ти не заперечуєш?

— Ну що ти, я охоче пошукаю собі там щось почитати, — відповіла вона з трохи вдаваною жвавістю.

Я відчував, що учора між нами виникла якась тріщина, і розумів, що маю бути бодай трохи чуйнішим до Гері, але мене раптом пойняла цілковита апатія. Не знаю, що могло б мене з неї вивести. Ми поверталися назад коридором, який похило спускався до маленького тамбура з трьома дверима; між ними, наче у вітринах за кришталево чистими шибками, росли квіти.

Середні двері, що вели до бібліотеки, були з обох боків оббиті тисненою штучною шкірою; відчиняючи їх, я щоразу хтозна-чому намагався не торкатися її. У великому круглому залі з блідо-сріблястою стелею, розмальованою стилізованими сонцями, було трохи прохолодніше.

Провівши рукою уздовж корінців зібрання класичних праць із соляристики, я вже хотів узяти перший том Гізе, той, із гравюрою на фронтиспісі під цигарковим папером, як раптом побачив непомічений минулого разу грубий, формату ін-октаво том Гравінського.

Я сів на м'який стілець. У залі панувала глибока тиша. За моєю спиною Гері гортала якусь книжку — я чув легкий шелест сторінок під пальцями.

Посібник Гравінського, який студенти найчастіше просто зазубрювали, був збірником усіх — від «Абіологічної» до «Ядерної» — соляристичних гіпотез, розміщених за алфавітом. Компілятор, який ні разу не бачив планети Соляріс, перерив усі монографії, протоколи експедицій, записи й донесення тих часів, ретельно вивчив навіть уривки з праць планетологів, котрі досліджували інші планети. Він склав каталог, що іноді вражав лаконічністю формулювань, часом і тривіальних, бо вони спрощували витончену складність думок, котрі породили ці гіпотези; а втім, ця праця, задумана як енциклопедична, тепер мала цінність радше курйозу; том було видано двадцять років тому, за цей час виросла гора нових гіпотез, які не вмістилися б у жодній книжці. Я пробіг очима алфавітний покажчик авторів, наче список полеглих, — мало хто з-поміж них залишився живий, та й ті, мабуть, не працювали вже активно в соляристиці. Усе це багатство думок, яке охоплювало найрізноманітніші напрямки, створювало враження, що хоча б одна із цих гіпотез неодмінно має бути істинною, бо неможливо уявити, щоб дійсність не відповідала жодному з міріадів викладених тут здогадів.

У передмові до тому Гравінський поділив відомі йому шістдесят років соляристики на періоди. Під час першого, початкового періоду дослідження планети Соляріс ніхто, власне, не висловлював гіпотез свідомо. Тоді просто інтуїтивно, як підказував «здоровий глузд», вирішили, що Океан — мертвий, хімічний конгломерат, потворна драглиста маса, яка, омиваючи планету, завдяки своїй «квазівулканічній» діяльності володіє спроможністю формувати химерні утворення і в результаті спонтанного автоматизму процесів стабілізує непостійну орбіту планети, так само як маятник утримується в раз заданій площині свого коливання. Щоправда, вже через три роки Маженон припустив, що «драглиста машина» — не що інше, як щось живе від природи, але Гравінський датував період біологічних гіпотез тільки через дев'ять років, коли здогад Маженона, який спочатку ніхто не підтримував, почав завойовувати дедалі більше прихильників. У наступні роки було створено дуже багато складних, підпертих біоматематичним аналізом, детальних теоретичних моделей живого Океану. Відтак настав третій період, період розпаду монолітної досі думки вчених і виникнення багатьох шкіл, які змагалися й завзято боролися між собою. Це була доба діяльності Панмаллера, Штробля, Фрейгауза, Ле-Грея, Осиповича. Всю спадщину Гізе піддали нищівній критиці. Напрацювали перші атласи, каталоги, стереофотографії асиметріад, що доти вважали утвореннями, котрі не піддаються вивченню; злам стався завдяки новій апаратурі з дистанційним керуванням, яку спрямовували в клекотливі безодні велетів, хоча вони щомиті загрожували вибухнути. Тоді ж під час бурхливих суперечок почали лунати окремі несміливі голоси мінімалістів, які твердили: коли навіть не вдасться встановити горезвісного «контакту» з «розумною потворою», то й тоді вивчення мімоїдів — застиглих міст та кулястих гір, що їх Океан викидає, аби знову поглинути, дасть вельми цінні хімічні й фізично-хімічні пізнання, нові відомості про структуру молекул-гігантів. Але з проповідниками таких ідей ніхто не вважав за потрібне навіть полемізувати. Бо саме цим періодом датовані актуальні й сьогодні каталоги типових метаморфоз та біоплазматична теорія мімоїдів Франка, хоч і відкинута як хибна, а проте визнана чудовим зразком широти мислення й логіки.

Ці «періоди Гравінського», які налічували загалом понад три десятиліття, були роками наївної молодості, стихійно оптимістичного романтизму, нарешті, зрілої соляристики, позначеної першими скептичними голосами. Вже наприкінці двадцятип'ятиріччя знову відродились колоїдно-механістичні гіпотези про апсихічність соляріанського Океану. Будь-які пошуки свідомої волі, цілеспрямованості процесів, дій, мотивованих внутрішніми потребами Океану, було проголошено хибою цілого покоління дослідників. Запал, з яким спростовували їхні твердження, підготував основу для тверезих, аналітично обґрунтованих, базованих на ретельній фактографії досліджень групи Голдена, Іонідеса, Століви; це був час стрімкого розбухання й розростання архівів, картотек мікрофільмів, час спорядження численних експедицій, оснащених найрізноманітнішою технікою, самофіксуючими реєстраторами, оптиметрами, зондами — всім, що тільки могла дати Земля. У деякі роки в дослідженнях брали участь понад тисячу осіб. Однак уже тоді, коли темп невпинного накопичення матеріалів усе ще наростав, натхнення вчених поволі почало згасати. Так уже в оптимістичний період, межі якого важко точно визначити, розпочався занепад експериментальної соляристики.

Його характеризували передусім такі яскраві й сміливі — хто в своїх ствердженнях, а хто в запереченнях — індивідуальності, як Гізе, Штробл, Севада; Севада — останній з великих соляристів — загинув за випадкових обставин: у районі південного полюса планети, через таку безглузду помилку, якої не припустився б навіть новачок. На очах у сотні спостерігачів він спрямував свій апарат, що летів низько над Океаном, у глиб «швидкуна», який явно поступався йому дорогою. Говорили про якусь раптову слабість, непритомність пілота чи несправність керування; насправді ж, як на мене, це було перше самогубство, перший раптовий вибух відчаю.

Перший, але не останній. Однак Гравінський про це не згадував жодним словом, я сам доповнював дати, факти й подробиці, дивлячись на пожовклі, вкриті дрібним бісером літер сторінки.

Зрештою, таких патетичних спроб покінчити життя самогубством опісля вже не було. Зникли й яскраві індивідуальності. Ніхто не досліджує, чому вчені присвячують себе саме цій, а не іншій галузі планетології. Люди виняткових здібностей і величезної сили волі народжуються часто, важко тільки передбачити, яку сферу діяльності вони оберуть. Їхня участь або неучасть у певній галузі досліджень залежить, мабуть, лише від перспектив, які вона відкриває. По-різному оцінюючи класиків соляристики, ніхто не може відмовити їм у таланті, а іноді й у геніальності. Найкращих математиків, фізиків, визначних фахівців у галузі біофізики, теорії інформації, електрофізіології мовчазний гігант приваблював до себе протягом десятиліть. І раптом армія дослідників з року в рік почала втрачати своїх вождів. Залишилася сіра, безіменна маса терпеливих збирачів фактів, компіляторів, оригінальних експериментаторів, але вже не було численних, задуманих у масштабі планети експедицій, сміливих, узагальнюючих гіпотез.

Соляристика явно починала розвалюватись, і ніби акомпанементом, паралеллю до її дедалі нижчого лету стала сила-силенна гіпотез про дегенерацію, регрес, інволюцію соляріанських морів, гіпотез, які відрізнялись одна від одної тільки другорядними деталями. Час від часу народжувалися сміливіші, цікавіші думки, але всі дослідники були одностайні в тому, що Океан, визнаний кінцевим продуктом розвитку, давно, тисячоліття тому, пережив період найвищої організації, а тепер, цілісний тільки фізично, уже розпадався на численні, непотрібні, безглузді, агонізуючі утворення. Отже, всепоглинаюча агонія протягом століть, — так сприймали Соляріс, шукаючи в процесах, що відбувалися у рідинному тілі, проявів хаосу й анархії і водночас убачаючи в «довгунах» чи мімоїдах ознаки нових утворень; зрештою цей напрямок став маніакальним, і вся наукова література в наступні сім-вісім років перетворилася на зібрання образ, — хоча, певна річ, жоден автор відверто не висловлював своїх почуттів, — це була ніби помста сірій масі соляристів за те, що вона втратила своїх проводирів; тим часом об'єкт їхнього вивчення і далі залишався байдужим, ніби ігнорував своїх дослідників.

Я був ознайомлений з оригінальними працями, не введеними до цього каталогу соляристичної класики (як на мене, зовсім несправедливо), — кільканадцятьох європейських психологів, котрі протягом тривалого часу вивчали громадську думку, збираючи дуже пересічні, іноді навіть некомпетентні висловлювання, і встановили таким чином дивовижну залежність ставлення нефахівців до цієї проблеми від процесів, що паралельно відбувалися в колі науковців.

У сфері координаційної групи Інституту планетології, там, де порушували питання про матеріальну підтримку досліджень, теж відбувалися зміни, які призводили до постійного, хоча й поступового скорочення бюджету соляристичних інститутів і баз, а також у фінансуванні експедицій, що вирушали на планету.

Голоси, які наполягали на потребі згортання досліджень, чергувалися з вимогами використовувати енергійніші засоби, але ніхто, мабуть, не пішов далі адміністративного директора Всеземного космологічного інституту, котрий наполегливо твердив, що живий Океан зовсім не ігнорує людей, а просто не помічає їх, як слон мураху, що повзає в нього по спині, й для того, щоб привернути його увагу та сконцентрувати її на нас, треба вдатися до могутніших подразників і застосувати машини-гіганти в масштабах усієї планети. Цікавою деталлю тут було те, що, як іронічно підкреслювала преса, на таких дорогих заходах наполягав директор Космологічного інституту, а не Інституту планетології, котрий фінансував дослідження Соляріс. Це була щедрість за рахунок чужої кишені.

А потім вир нових гіпотез, власне, відродження з деякими несуттєвими змінами старих, одні з яких було забуто, а до інших, навпаки, перебільшували увагу — все це заводило соляристику, досі таку зрозумілу, попри численні відгалуження, у дедалі складніший, повний глухих кутів лабіринт. В атмосфері загальної збайдужілості, застою та розчарування другий, безплідний, паперовий океан товаришив Океану соляріанському.

Років за два до того, як я, випускник Інституту, почав працювати в лабораторії Ґібаряна, заснували фонд Метта-Ірвінга, призначений для заохочення тих, хто знайде спосіб використати для потреб людини енергію океанічного глею. Це спокушало й раніше, і не раз космічні кораблі привозили на Землю вантаж плазматичних драглів. Довго й терпляче вивчали методи їх консервування, застосовуючи високі або низькі температури, штучні, схожі на соляріанські, мікроатмосферу та мікроклімат, фіксували випромінювання, використовували тисячі хімічних реактивів — і все це лише для того, щоби спостерігати більш чи менш млявий процес розпаду; втім, як і всі інші перетворення, звичайно, не раз щонайсумлінніше описувані на різних стадіях — самознищення, висихання, розрідження первинного і вторинного, раннього чи пізнього. Аналогічні результати давали також усі проби, взяті з різних частин і утворень плазми. Відрізнялися тільки шляхи, що вели до кінцевого результату — легкої, мов попіл, стоншеної аутоферментацією речовини з металевим полиском. Її склад, співвідношення елементів та хімічні формули міг назвати навіть уві сні перший-ліпший солярист.

Невдача, якої зазнала спроба зберегти життя — чи хоча б тимчасову вегетацію в стані гіпотермії — меншої аби більшої частини потвори поза її планетарним організмом, породила теорію, розроблену школою Меньє та Пророха: треба розгадати, по суті, лише одну-єдину таємницю, а коли ключ до неї буде підібрано, все враз стане зрозумілим...

До пошуків такого ключа — цього філософського каменя планети Соляріс — часто бралися, марнуючи час і сили, люди, котрі не мали найменшого стосунку до науки. Тож коли соляристика відлічувала вже своє четверте десятиріччя, комбінаторів-маніяків, які не мали нічого спільного з наукою, проте були одержимі цією пристрастю дужче, ніж їхні попередники, цих так званих пророків «перпетуум-мобіле» чи «квадратури кола», з'явилося стільки, що це вже починало набирати характеру епідемії, викликаючи занепокоєння в деяких психологів. Однак минуло ще кілька років, така пристрасть згасла, а коли я готувався до польоту на Соляріс, про неї вже більше не писали в газетах та й узагалі не говорили; як, зрештою, й про загадку Океану.

Повертаючи на місце том Гравінського, — а книжки на полиці стояли в алфавітному порядку, — я побачив брошурку Граттенстрома, ледве помітну серед товстенних фоліантів. Це був один з курйозів соляристики, праця, спрямована — в боротьбі за розуміння надлюдського — проти самих людей, проти людини, злісний пасквіль на рід людський, по-математичному суха розвідка самоука, який, опублікувавши спершу низку незвичайних додатків до деяких специфічних і радше другорядних розділів квантової фізики, у цій своїй головній, обсягом лише кільканадцять сторінок, неординарній праці намагався довести, що наука, навіть на перший погляд дуже абстрактна, гранично теоретична і математично обґрунтована, насправді досягла небагато — тільки на крок чи на два віддалилася від доісторичного, грубо-чуттєвого, антропоморфічного розуміння довколишнього світу. Шукаючи у рівняннях теорії відносності, в теоремах силових полів, у парастатиці, в гіпотезах єдиного космічного поля сліди плоті, все те, що є похідним від наших органів чуття, будови нашого організму, обмеженості й убозтва тваринної фізіології, Граттенстром зробив остаточний висновок: ні про який «контакт» людини з нелюдиноподібною, агумаїдальною цивілізацією не може бути й ніколи не буде навіть мови. У цьому пасквілі на весь рід людський жодного разу не згаданий мислячий Океан, але його присутність, ніби втілена в зневажливо тріумфуюче мовчання, відчувалася майже у кожній фразі. Принаймні я так сприймав її, ознайомлюючись із брошурою Граттенстрома. Це була курйозна праця, що не мала нічого спільного зі соляристикою в звичному розумінні, — у класичне зібрання вона потрапила тільки завдяки тому, що туди її увів сам Ґібарян; зрештою він перший і дав мені її почитати.

Із дивним, схожим на повагу почуттям я обережно поставив на полицю тонкий, навіть неоправлений друкарський відбиток. Кінчиками пальців торкнувся зелено-бронзового «Соляристичного альманаху». За всього хаосу й усієї безнадії довкола нас пережите протягом кільканадцяти днів, безперечно, допомогло нам розв'язати низку головних проблем, які роками викликали безплідні суперечки та на спроби з'ясування яких було змарновано море чорнила.

У тому, чи жива істота Океан, тепер міг сумніватися хіба що хтось упертий і схильний до парадоксів. Але заперечувати наявність у нього психіки, — байдуже, що розумілося під цим словом, — було вже неможливо. Те, що Океан дуже добре помічає нашу присутність над собою, стало очевидним... Уже саме це твердження перекреслювало певний напрям у соляристиці, прихильники якого проголошували Океан «світом у собі», «життям у собі», вважаючи, що внаслідок повторного відмирання він позбувся властивих йому колись органів чуття й через те нічого не знає про існування зовнішніх явищ та об'єктів; що він зосереджений лише на круговерті гігантських течій мислення, творцем яких є безодня, котра вирує під двома сонцями. Крім того, ми довідалися: Океан уміє те, що нам самим не під силу, — він штучно синтезує людські тіла, ба навіть удосконалює їх, вносячи в їхню субатомну структуру незбагненні зміни, відповідно, мабуть, до мети, якою він при цьому керується.

Отже, Океан існував, жив, думав, діяв; шанс звести «проблему планети Соляріс» до нонсенсу або до нуля, ідея, що Океан — ніяка не істота, а тому ми нічого чи майже нічого не програємо, — втратили під собою ґрунт раз і назавжди. Тепер люди, хотіли вони того чи ні, мали зважати на такого сусіда, і хоч їх відділяли від нього більйони кілометрів порожнечі, простір багатьох світлових років, він усе ж таки стояв на дорозі їхньої експансії, до того ж, збагнути його було куди важче, ніж решту Всесвіту.

Можливо, ми досягли поворотного етапу історії, думав я. Тож намір відступити, відійти тепер або в недалекому майбутньому міг бути слушним, навіть ліквідацію самої Станції я вважав цілком можливою та реальною. Однак не вірив, що це може зарадити. Саме існування мислячого колоса ніколи вже не дасть людям спокою. Хай вони облітають усі галактики і встановлять контакт з іншими цивілізаціями схожих на нас створінь — Соляріс завжди буде викликом, кинутим людині.

І ще один невеликий том у шкіряній оправі загубився серед випусків «Альманаху». Якусь мить я роздивлявся корінець, потемнілий від дотику людських пальців, а тоді розгорнув стару книжку. Це був «Вступ до соляристики» Мунціуса. Мені пригадалася ніч, яку я провів над нею, усмішка Ґібаряна, коли він давав мені цей свій примірник, і земний світанок, що спалахнув у вікні, тільки-но я дочитав до слова «кінець». «Соляристика, — писав Мунціус, — своєрідна релігія космічного віку, віра в шатах науки; контакт, мета, яких ми прагнемо, такі ж туманні й малоймовірні, як житія святих чи прихід Месії. Наші дослідження — це літургія в методологічних формулах, а смиренна праця вчених — очікування здійснення наших мрій, благовіщення, бо немає й не може бути ніяких мостів між планетами Соляріс та Земля. Ці очевидні факти, як і багато інших, — брак спільного досвіду, єдиних понять, що ними можна було б обмінюватися, — соляристи відкидають, як віруючі відкидають аргументи, котрі спростовують їхню віру. А втім, чого люди можуть чекати, чого сподіватися, „встановивши інформаційний зв'язок“ з мислячими морями? Переліку переживань, пов'язаних з безмежним у часі існуванням, таким давнім, що самі моря не пам'ятають, мабуть, коли вони виникли? Опису бажань, пристрастей, надій і страждань, породжених творенням живих гір, утіленням математики в буття, самостійності й смирення — в сутність? Але ж усе це знання, які неможливо передати; навіть переклавши їх якоюсь земною мовою, марно шукати в них цінностей і значення — вони залишаться по той бік. А втім, „прихильники“ контакту, навіть самі собі в цьому не признаючись, очікують радше поетичного, ніж наукового пізнання, більше того — одкровення, яке розкрило б їм сенс самої людини! Соляристика — це відродження давно померлих міфів, плід містичної туги, про яку відкрито, на повен голос, люди вже не наважуються говорити, а її наріжний камінь, глибоко захований у фундаменті цієї споруди, — надія на порятунок...

Але, нездатні визнати цю правду, соляристи старанно обходять будь-які тлумачення Контакту, тож він у їхніх працях набуває характеру чогось остаточного, і якщо попервах, ще за тверезого підходу, його вважали початком, вступом, виходом на новий шлях, один із багатьох, то з роками він стає для них вічністю і небом...»

Простий і гіркий аналіз Мунціуса, цього «єретика» планетології, блискуче заперечує, розвінчує соляристичний міф чи, точніше, міф про Місію Людини. Цей перший голос, який відважився пролунати ще в часи цілковитої довіри до соляристики, у період її романтичного розвитку, було проігноровано. І це зрозуміло, бо визнати твердження Мунціуса означало перекреслити всю тодішню соляристику. А фундаторів нової, тверезої, безпристрасної марно було сподіватися. Через п'ять років після смерті Мунціуса, коли його праця стала бібліографічною рідкістю, коли її вже не можна було знайти ні в соляристичних, ні у філософських зібраннях бібліотек, виникла школа, названа його іменем, утворилося коло норвезьких учених, серед яких було кілька яскравих індивідуальностей, що перейняли його спадщину; замість спокійного викладу Мунціуса з'явилася дошкульна іронія Ерла Еннессона та якась звульгаризована, споживацька соляристика, або краще сказати «утилітаристика» Фаеланги; цей останній, відкинувши всі фантастичні надії на цивілізований контакт, на інтелектуальний зв'язок двох цивілізацій, прагнув зосередити всю свою увагу на конкретній користі, яку можуть дати дослідження. Проте поряд з безкомпромісним, чітким аналізом Мунціуса праці всіх його духовних учнів здаються другорядними, якщо не просто популяризаторськими, за винятком хіба що праць Еннессона та ще, може, Такати. Власне, Мунціус сам довів усе до кінця, назвавши перший період соляристики періодом «пророків», до яких зарахував Гізе, Голдена, Севаду, другий — «великим розколом», розпадом єдиної соляристичної віри на безліч вірувань, які боролися між собою; передбачив він і третій період — період догматизму й схоластичного закостеніння, який настане, коли буде вивчено все, що тільки можна вивчити. Однак цього не сталося. «Ґібарян, — думав я, — таки мав слушність, вважаючи категоричний висновок Мунціуса надзвичайним спрощенням, яке залишало осторонь усе те, що в соляристиці контрастувало з елементами віри; в соляристиці, казав Ґібарян, усе вирішує не віра, а наполеглива, щоденна праця, невтомне дослідження конкретної, матеріальної планети, яка обертається довкола двох сонць».

У книжці Мунціуса лежав складений удвоє пожовклий відбиток із щоквартальника «Додаток до соляристики», однієї з перших праць, яку Ґібарян написав ще до того, як очолив Інститут. Після назви «Чому я став соляристом» стисло, майже конспективно перелічені конкретні явища, що доводили реальну можливість контакту. Ґібарян належав до того, мабуть, останнього покоління дослідників, яким вистачило відваги ще в юні роки доторкнутися до святої таємниці і, не переступаючи визначених наукою меж віри, сповнитися оптимізму в матеріальну силу науки, котра мала увінчатися успіхом, якщо зусилля будуть наполегливі й тривалі.

Він базувався на добре відомих класичних дослідженнях біоелектроніків Євразії: Хо Ен Міна, Нг'ялі й Кавакадзе. Вони довели, що є певна подібність між електричними імпульсами в людському мозку і деякими розрядами енергії, котрі відбуваються в плазмі Океану й передують виникненню таких її утворень, як поліморфи (у зародкових стадіях) та близнюки-соляриди. Ґібарян відкидав надто антропоморфічні інтерпретації, всі ті містифікації, тези психоаналітичних, психіатричних, нейрофізіологічних шкіл, що намагалися перенести на драглистий Океан поняття людських захворювань, наприклад, епілепсії (аналогію до якої вони вбачали у конвульсивних виверженнях асиметріад), бо він був серед прихильників Контакту одним з найобережніших і найтверезіших та зовсім не терпів сенсацій, що їх, правда, дедалі рідше викликало те чи інше відкриття. Хвилю такої дешевої сенсації здійняла, зрештою, і моя дипломна праця. Вона теж була десь тут, у бібліотеці, не надрукована, звісно, а знята на плівку й захована в якомусь контейнері з мікрофільмами. У ній я опирався на новаторські дослідження Бергмана та Рейнольдса, яким удалося з мозаїки процесів кори людського мозку виділити й «відфільтрувати» компоненти, що супроводжують найсильніші емоції — відчай, тугу, радість. Я по черзі порівняв ці дані з розрядами океанічних струмів, відкрив коливання та профілі кривих (на певних ділянках чаш симетріад, біля основи незрілих мімоїдів тощо), і виявив між ними варту уваги аналогію. Цього було цілком досить, щоб у бульварній пресі незабаром з'явилося моє прізвище під блазенськими назвами на зразок «Драглі в розпачі» або «Планета в оргазмі». Та все це тільки посприяло мені (так принаймні я вважав ще донедавна): Ґібарян, як і будь-який інший солярист, не читав усіх праць зі соляристики (їх виходили тисячі) й тим паче праць новачків, а тут раптом звернув на мене увагу, і я отримав від нього листа. Цей лист завершив попередній та розпочав новий період мого життя.