Соляріс

Сарторіус

Коридор був порожній. Спершу він тягнувся прямо, а потім повертав праворуч. Досі я ніколи не був на Станції, але під час тренування шість тижнів прожив у точній її копії в Інституті на Землі. Я знав, куди веде алюмінієвий трап.

У бібліотеці було темно. Я намацав вимикач. Відшукавши в картотеці перший том «Соляристичного щорічника» разом з додатком, я натиснув клавішу: спалахнув червоний вогник. Я перевірив у реєстраційному пристрої — ця книжка, як і друга, «Малий Апокриф», була в Ґібаряна. Вимкнувши світло, я повернувся назад. Я боявся заходити до його кабіни, хоча недавно чув, як від дверей віддалялися легкі кроки. Вони ж могли туди повернутись! Якийсь час я нерішуче стояв під дверима, а потім, зціпивши зуби, здолав страх і увійшов...

В освітленій кабіні нікого не було. Я почав перебирати книжки, які лежали на підлозі під ілюмінатором, та погляд мій мимохіть звертався до шафи, де між комбінезонами чорніла прогалина; нарешті я не витримав і, підійшовши, зачинив дверцята. Під ілюмінатором додатку не було. Я методично перекладав том за томом, аж поки нарешті, діставшись до останнього стосу між ліжком і шафою, натрапив на те, що шукав.

Я сподівався знайти в книзі якусь помітку, і справді — в іменному покажчику лежала закладка, а червоним олівцем було обведено прізвище, яке нічого мені не говорило: Андре Бертон. У книзі воно траплялося на двох сторінках. Прочитавши згадку про нього на першій, я довідався, що Бертон був запасним пілотом на кораблі Шенагана. Далі про нього згадувалося аж через сто сторінок. Висадившись на Соляріс, експедиція діяла дуже обережно. Та коли через шістнадцять днів з'ясувалося, що плазматичний Океан не тільки не виявляє жодних ознак агресивності, а, навпаки, відступає перед кожним предметом, що наближається до його поверхні, й усіляко уникає безпосереднього контакту з будь-якими апаратами та людьми, Шенаган і його заступник Тімоліс скасували частину застережних заходів, бо вони заважали їм, сповільнюючи роботи.

Відтак експедицію розбили на невеликі групи по два-три чоловіки, які здійснювали над Океаном польоти іноді на кілька сотень миль; випромінювачі, котрі раніше використовували для захисту й прикриття зони робіт, залишили на базі. В перші чотири дні після цих змін не сталося нічого особливого, якщо не зважати на те, що час від часу псувалася киснева апаратура скафандрів, бо її вихідні клапани, як виявилося, були дуже чутливими до корозійної дії отруйної атмосфери. Через те їх мало не щодня доводилося міняти.

На п'ятий день — чи на двадцять перший, якщо рахувати з моменту висадки експедиції, — двоє вчених, Каруччі й Фехнер (перший був радіобіологом, а другий — фізиком), вирушили в дослідницький політ над Океаном на невеликому двомісному аеромобілі. Це був не літальний апарат, а глісер, що пересувався на подушці стисненого повітря.

Коли через шість годин вони не повернулися, Тімоліс, який керував базою за відсутності Шенагана, оголосив тривогу й вислав усіх, хто був вільний від роботи, на розшуки.

За фатальним збігом обставин того дня приблизно через годину після вильоту дослідницьких груп порушився радіозв'язок. До цього спричинилася велика пляма на червоному сонці, що викидала сильні корпускулярні потоки у верхні шари атмосфери. Працювали тільки ультракороткохвильові передавачі, які давали змогу підтримувати зв'язок на відстані близько двадцяти миль. До того ж, перед заходом сонця погустішав туман, тому розшуки довелося перервати.

І тільки коли рятувальні групи вже повернулися на базу, одна з них за вісімдесят миль од берега виявила аеромобіль. Двигун працював, і цілком справна машина зависла над хвилями. У прозорій кабіні був тільки Каруччі, та й то напівпритомний.

Аеромобіль доставили на базу, а біля Каруччі заходилися лікарі. Того ж таки вечора він отямився, але про долю Фехнера не міг нічого сказати. Пам'ятав лише одне: коли вони вже вирішили повертатися на Станцію, він відчув ядуху. Дихальний клапан його апарата заїдало, й у скафандр при кожному вдиху просочувалися отруйні гази.

Фехнер, який хотів полагодити його апарат, відстебнувши ремені, встав. Це було останнє, що пам'ятав Каруччі. На думку фахівців, події, можливо, розвивалися так: лагодячи апарат Каруччі, Фехнер підняв верх кабіни, щоби низьке склепіння над головою не заважало йому вільно рухатися. Це допускалося, бо кабіни в таких машинах були негерметичні й захищали тільки від безпосереднього впливу атмосфери та вітру. Під час цих маніпуляцій кисневий апарат Фехнера, мабуть, зіпсувався, і напівпритомний учений вибрався нагору через піднятий верх та упав в Океан.

Така історія першої жертви Океану. Пошуки тіла — у скафандрі воно мало плавати на поверхні — не дали жодних результатів. А втім, може, воно десь і плавало; ретельно обстежити тисячі квадратних миль хвилястої пустелі, майже постійно повитої клаптями туману, експедиція не могла.

До сутінків, — я повертаюся до подій того дня, — прибули всі рятувальні машини, за винятком великого вантажного вертольота, на якому вилетів Бертон.

Він завис над базою майже через годину після настання темряви, коли його долею почали вже серйозно непокоїтися. Бертон був у стані нервового шоку; самотужки вибравшись із вертольота, він одразу ж кинувся тікати. А коли його впіймали, почав кричати й плакати. Така поведінка чоловіка, за плечима в якого було сімнадцять років космічних польотів, здійснених іноді в дуже складних умовах, видавалася принаймні дивною. Лікарі припускали, що він теж отруївся.

Через два дні Бертон, який уже трохи наче заспокоївся, а проте не хотів ні на хвилину залишити внутрішні відсіки головної ракети експедиції чи навіть підійти до ілюмінатора, з якого відкривався краєвид на Океан, заявив, що хоче подати рапорт про свій політ. Наполягав на цьому, твердячи, що йдеться про речі надзвичайної ваги.

Рада експедиції розглянула рапорт Бертона й визнала, що він — плід хворобливої уяви людини, отруєної атмосферними газами, тому долучила його не до історії експедиції, а до історії Бертонової хвороби. На цьому все й скінчилося.

Про все це мовилося в додатку. Я здогадувався, що суть справи викладена, очевидно, в самому рапорті Бертона — те, що призвело цього пілота далекої космічної експедиції до нервового потрясіння. Я знову заходився перебирати книжки, але знайти «Малий Апокриф» так і не пощастило. Я відчував дедалі більшу втому, тому відклав подальші пошуки на завтра і вийшов з кабіни. Проминаючи алюмінієвий трап, я помітив на приступках відблиски світла, що падало згори. Отже, Сарторіус працював і досі? Так пізно? Я вирішив з ним поговорити.

Нагорі було трохи тепліше. В широкому низькому коридорі тягнув легенький вітерець. Смужки паперу трепетали над вентиляційними отворами. Двері головної лабораторії були зроблені з грубої плити нешліфованого скла, вставленого у металеву раму. Зсередини скло було затулене чимось темним; світло пробивалося лише крізь вузькі ілюмінатори під самісінькою стелею. Я натиснув ручку дверей, але вони, як і варто було сподіватись, не піддалися! В лабораторії було тихо, тільки час від часу за дверима лунало якесь негучне попискування, — мабуть, то сичав газовий пальник. Я постукав — у відповідь ні звуку.

— Сарторіусе! — покликав. — Докторе Сарторіусе! Це я, Кельвін! Мені треба з вами поговорити, будь ласка, відчиніть!

Слабкий шурхіт, немовби хтось ступав по зіжмаканому папері, — й знову тиша.

— Це я, Кельвін! Адже ви чули про мене! Кілька годин тому я прилетів з «Прометея» — кричав у щілину між металевою лиштвою та дверима. — Докторе Сарторіусе! Тут нікого нема, я один! Відчиніть!

Мовчання. І знову ледь чутний шурхіт. Потім щось дзенькнуло, ще раз і ще, немовби хтось укладав металеві інструменти на металевий лоток. І раптом... я закам'янів. Залунали дрібненькі крочки, частий, квапливий тупіт маленьких ніжок, начебто за дверима підстрибом бігала дитина. А може... може, це хтось імітував її ходу, надзвичайно спритно барабанячи пальцями по якійсь порожній коробці, що добре резонувала?..

— Докторе Сарторіусе! — закричав я. — Ви відчините чи ні?!

Ніякісінької відповіді, тільки знову дитяче дріботіння й водночас кілька швидких, ледве чутних сягнистих кроків, немовби хтось навшпиньках ішов до дверей. Але якщо той «хтось» ішов, то як же він міг воднораз імітувати дитяче дріботіння? «Що мені, зрештою, до цього?!» — подумав я і, вже не стримуючи шаленої люті, загорлав:

— Докторе Сарторіусе?!! Я не для того летів сюди шістнадцять місяців, щоб подивитись, як ви розігруєте комедію!!! Рахую до десяти! Потім виважу двері!!!

Щоправда я дуже сумнівався, що мені це вдасться.

Реактивний струмінь газового пістолета не дуже сильний, але я був сповнений рішучості виконати свою погрозу, навіть якби мені довелося вирушити на пошуки вибухівки, якої напевне не бракувало на складі. Я поклав собі не поступатися, нізащо не грати цими крапленими божевільними картами, які вкладала мені до рук ситуація.

Почувся дивний звук, неначе за дверима хтось із кимось боровся або щось переставляв; штора на дверях відсунулася, може, на півметра, тонка тінь упала на матові, ніби вкриті інеєм двері, й хрипкуватий дискант проказав:

— Я відчиню, але ви мусите пообіцяти, що не зайдете досередини.

— То навіщо ви хочете відчинити? — гукнув я.

— Я вийду до вас.

— Гаразд. Обіцяю.

У замку тихо клацнув ключ, потім темний силует, який заслоняв половину дверей, старанно засмикнув штору: звідти й далі долинала якась шамотня — мені здалося, що я чую тріск, немовби там пересували дерев'яний столик, нарешті світла плита дверей ледь прочинилась, і в коридор крізь щілину протиснувся Сарторіус. Він стояв переді мною, заслоняючи собою двері, високий і такий худий, що здавалося, під кремовим трикотажним костюмом були тільки шкіра та кістки. Шию його обвивала чорна хустина, а через плече був перекинутий складений удвоє пропалений реактивами захисний лабораторний халат. Незвичайно вузьку голову він тримав трохи набік. Вигнуті темні окуляри затуляли майже половину обличчя, тож я не міг розгледіти його очей. Нижня щелепа виступала вперед, тонкі губи, як і величезні, ніби обморожені вуха були синюваті. Сарторіус був неголений. На зап'ястях на шнурах теліпались антирадіаційні рукавиці з червоної гуми. Ми стояли так якусь хвилину, дивлячись один на одного з неприхованою неприязню. Його волосся, таке рідке й нерівне, наче він сам постригся машинкою під їжачка, мало олов'яний відтінок, а щетина на щоках була зовсім сива. Чоло засмагло, як у Снаута, але тільки до половини, — мабуть, на сонці Сарторіус постійно носив якусь шапочку.

— Я вас слухаю, — озвався він нарешті.

Мені здалося, що він не стільки чекає, що я йому скажу, скільки, дедалі щільніше притискаючись спиною до скляної плити дверей, напружено прислухається до того, що діється в лабораторії. Я не знав, з чого почати, боявся бовкнути дурницю.

— Моє прізвище Кельвін... — мовив я. — Ви, мабуть, про мене чули. Я працюю, тобто... працював із Ґібаряном...

Худе Сарторіусове обличчя, все покарбоване вертикальними зморшками, — такий з вигляду, певне, був Дон Кіхот, — нічого не відбивало. Чорна вигнута пластина спрямованих на мене окулярів заважала мені говорити.

— Я довідався, що Ґібаряна... немає в живих, — мені перехопило віддих.

— Так. Що ви ще хочете мені сказати? — нетерпляче мовив Сарторіус.

— Це самогубство?.. Хто знайшов тіло — ви чи доктор Снаут?

— Чому ви звертаєтеся з цим запитанням до мене? Хіба доктор Снаут не розповів вам...

— Я хотів почути, що про це можете розповісти ви...

— Ви психолог, докторе Кельвіне?

— Так. А що?

— Учений?

— Ну, так. Тільки який стосунок це має...

— А я думав, що ви слідчий чи поліцейський. Зараз друга година сорок хвилин, а ви, замість того, щоб постаратись якнайшвидше долучитися до робіт на Станції, що було би принаймні зрозуміло, спершу нахабно вдираєтеся до моєї лабораторії, а тепер ще й допитуєте мене, ніби я щонайменше під підозрою!

Я стримався, але від цього зусилля у мене на чолі виступив піт.

— А ви й справді під підозрою, Сарторіусе! — сказав я здушеним голосом. Мені хотілося будь-що дошкулити йому, і я жорстоко додав: — І ви це чудово знаєте!

— Якщо ви, Кельвіне, не заберете свої слова назад і не попросите в мене пробачення, я поскаржуся на вас у черговій радіограмі.

— За що я повинен перед вами вибачатися? Замість того, щоби прийняти мене й чесно ознайомити з тим, що тут діється, ви замикаєтесь і забарикадовуєтесь у лабораторії! Що, вже зовсім з глузду з'їхали? Хто ви, власне, — вчений чи нікчемний боягуз?! Може, нарешті відповісте мені, а?!

Уже й не пам'ятаю, що я ще тоді кричав, але його обличчя залишилося незворушним. Тільки по блідій пористій шкірі котилися великі краплі поту. І раптом я зрозумів: він мене зовсім не слухає! Обома руками, схованими за спиною, Сарторіус щосили тримав двері, які ледь помітно здригалися, немовби хтось натискав на них із коридору.

— Ідіть геть... — раптом простогнав він дивним, пискливим голосом. — Ідіть... благаю вас! Ідіть! Ідіть униз; я прийду, прийду, я зроблю все, що ви хочете, тільки, заради Бога, ідіть!!!

У його голосі була така мука, що я, зовсім розгубившись, мимохіть підняв руку, щоб допомогти йому втримати двері, які, здавалося, от-от відчиняться. Але Сарторіус раптом нестямно залементував, неначебто я замахнувся на нього ножем. Я позадкував, а він усе кричав фальцетом: «Іди! Іди!» — а потім: «Зараз повернуся! Зараз повернуся! Зараз повернуся!!! Ні! Ні!!!»

Він прохилив двері й прослизнув усередину. Мені здалося, що на рівні його грудей майнуло щось золотисте, якийсь блискучий диск. За дверима тепер чулась якась шамотня, штора рвучко відслонилася, висока тінь мигнула по скляному екрані, штора знову зсунулась, і більше нічого не було видно. Що там коїлося? Почулися тупіт, шалена біганина, потім усе урвав пронизливий дзенькіт розбитого скла та пролунав дзвінкий дитячий сміх.

Ноги піді мною тремтіли, я розгублено озирався на всі боки. Запала тиша. Я сів на низьке пластикове підвіконня й просидів так, мабуть, хвилин п'ятнадцять. Не знаю, чи я чогось чекав, чи просто був такий виснажений, що мені навіть не хотілося вставати. Голова розколювалася від болю. Десь високо почувся протяжний скрип, і водночас довкола посвітлішало.

Мені було видно тільки частину коридору, який кільцем оперізував лабораторію. Вона містилася на найвищому ярусі Станції, просто під верхньою обшивкою, через те зовнішні стіни були увігнуті й похилі, ілюмінатори, розташовані через кожних кілька метрів, скидалися на бійниці. Зовнішні заслінки на них ураз поповзли вгору. Блакитний день закінчувався. Крізь товсте скло ринуло сліпуче сяйво. Кожна нікельована планка, кожна дверна ручка засяяла, мов маленьке сонце. Двері до лабораторії — ця величезна плита з неполірованого скла — запалали, наче жерло топки. Я дивився на свої посірілі в цьому примарному світлі, складені на колінах руки. У правій долоні стискав газовий пістолет — навіть не помітив, коли і як вихопив його з футляра. Я вклав його назад у футляр. Мені було вже зрозуміло, що тут не допоможе навіть атомний випромінювач. Та й що ним можна зробити? Розтрощити двері? Вдертися з його допомогою до лабораторії?

Я підвівся. Сонячний диск, схожий на водневий вибух, занурюючись в Океан, послав мені навздогін горизонтальний пучок майже матеріальних променів; коли вони торкнулися моєї щоки, — я вже спускався трапом униз, — мене немов обпекло розпечене тавро.

Зійшовши до половини трапа, я раптом передумав і повернувся нагору. Обігнув лабораторію. Як я уже казав, її оперізував коридор; пройшовши кроків сто, я опинився по другий її бік, навпроти точнісінько таких самих скляних дверей, але навіть не пробував їх відчинити, бо був переконаний, що вони замкнені.

Я шукав віконце в пластиковій стіні чи хоча б якусь шпарку; бажання підглянути за Сарторіусом не видавалося мені непристойним. Хотілося нарешті покінчити з усіма здогадками й дізнатися правду, хоча я навіть не уявляв, чи зможу її зрозуміти.

Мені спало на думку, що лабораторні приміщення освітлюються крізь ілюмінатори в стелі, тобто у верхній обшивці, й що коли я виберуся назовні, можливо, вдасться зазирнути крізь них усередину. Але для цього треба було знову спускатися по скафандр і кисневий апарат. Я стояв біля трапа, розмірковуючи, чи варта справа заходу. Цілком імовірно, що скло у верхніх ілюмінаторах матове. Але що залишалося робити? Я зійшов на середній ярус. Довелося пройти повз радіостанцію. Двері до неї були розчинені навстіж. Снаут сидів у кріслі в тій самій позі, в якій я його покинув. Він спав, але, зачувши звук моїх кроків, здригнувся й розплющив очі.

— Алло, Кельвіне! — хрипко окликнув він.

Я мовчав.

— Ну що? Довідався щось? — запитав Снаут.

— Так, — відповів я спроквола. — Він не один.

Снаут скривив губи:

— От бачиш! Це вже щось. То, кажеш, у нього гості?

— Не розумію, чому ви не хочете мені пояснити, що це таке, — промовив я ніби знехотя. — Оскільки я тут житиму, то однаково рано чи пізно про все довідаюся. Навіщо ж ці таємниці?

— Ти все зрозумієш, коли до тебе прийдуть гості, — відповів Снаут.

Здавалося, він на щось очікує й не дуже хоче зі мною розмовляти.

— Ти куди? — кинув, коли я рушив далі.

Я не відповів.

У залі ракетодрому нічого не змінилося. На підвищенні стояла навстіж відчинена моя закіптюжена капсула. Я підійшов до вішалок зі скафандрами, і в мене раптом зникло будь-яке бажання вибиратися назовні. Круто повернувшись, гвинтовим трапом зійшов до складів. Вузький коридор був захаращений балонами і штабелями ящиків. Стіни його полискували синявою нічим не покритого металу. Ще кілька десятків кроків — і побачив під стелею білі від інею труби холодильної установки. Я пішов уздовж них. Через муфту в товстому пластиковому манжеті їх було проведено в герметично замкнене приміщення. Коли я відчинив важкі, завтовшки в дві долоні двері з гумовою облямівкою, на мене війнуло холодом, що проймав аж до кісток. Я затремтів. Із плетива засніжених змійовиків звисали крижані бурульки. Тут також стояли вкриті шаром снігу ящики та контейнери, полиці вздовж стін були заповнені бляшанками й обгорнутими в прозорий пластик жовтуватими грудками якогось жиру. В глибині склепінчаста стеля знижувалася. Там висіла цупка, іскриста від паморозі штора. Я відгорнув її край. На підвищенні з алюмінієвих ґраток лежав якийсь великий, довгастий, укритий сірою тканиною предмет. Я підняв край полотнища, побачив застигле обличчя Ґібаряна. Чорне волосся зі сивим пасмом над лобом гладко прилягало до черепа. Переламуючи лінію шиї, високо стирчав борлак. Запалі очі дивилися в стелю, в кутику одного з них замерзла каламутна краплина.

Мене пробирав такий холод, що я ледве стримував дрож. Не випускаючи з правиці саван, я другою рукою торкнувся Ґібарянової щоки. Враження було таке, ніби під пальцями — мерзле поліно. Шкіра була шерехата від щетини, що пробивалася чорними цятками. В кутиках уст застиг вираз безмежного, презирливого терпіння. Опускаючи край тканини, я помітив, що по другий бік трупа з-під складок видніються кілька чорних довгастих намистинок чи квасолин, маленьких і великих. Я заціпенів.

Це були пальці босих ніг, які я бачив з боку підошви; випуклі подушечки великих пальців були ледь розсунуті. Під зім'ятим краєм савана розпласталася негритянка.

Вона лежала долілиць, мовби поринувши в глибокий сон. Дюйм за дюймом стягував я з неї грубу тканину. Голова, вкрита волоссям, зібраним у маленькі синювато-чорні жмутики, лежала на згині такої ж чорної масивної руки. Лискуча шкіра спини напнулася на горбиках хребців. Ані найменший порух не оживляв велетенського тіла. Я ще раз глянув на її босі підошви, і мене раптом вразила дивна деталь: вони не були ні стерті, ні сплющені вагою тіла, на них навіть не зроговіла шкіра від ходьби босоніж — вона залишилася такою ж тонкою, як на спині чи руках.

Аби пересвідчитися, що це справді так, я доторкнувся до негритянки, хоча зробити це мені було набагато важче, ніж доторкнутися до трупа. І тут сталося неймовірне: тіло, яке лежало на двадцятиградусному морозі, поворухнулося. Негритянка підгорнула ногу, як це робить собака, коли її взяти під час сну за лапу.

«Вона тут замерзне», — подумав я. Але її тіло було спокійне й не дуже холодне, я ще відчував у кінчиках пальців м'який дотик. Позадкувавши за штору, опустив її та вийшов у коридор. Мені здалося, що тут нестерпно душно. Трап знову привів мене в зал ракетодрому. Я сів на згорнутий кільцевий парашут і обхопив голову руками. По моєму тілу наче пройшов важкий коток. Я не знав, що зі мною діється. Був розчавлений, думки мої сповзали в якусь прірву — втрата свідомості, небуття видавалися мені тепер неймовірним та недосяжним благом.

Чого йти до Снаута чи Сарторіуса? Я не уявляв, щоби хтось із них міг звести в одне ціле все те, що я досі пережив, побачив, до чого доторкнувся власними руками. Єдиним порятунком, утечею, поясненням був діагноз — божевілля. Так, я, мабуть, збожеволів, одразу ж після посадки. Океан уплинув на мій мозок — я переживав галюцинацію, а якщо це так, то нема чого витрачати сили на марні спроби розгадати не існуючі насправді загадки, а треба шукати лікарської допомоги, викликати по радіо «Прометей» чи якийсь інший корабель, послати сигнал SOS.

І тут сталося те, чого я аж ніяк не сподівався: думка, що я збожеволів, заспокоїла мене.

Тепер я навіть дуже добре розумів слова Снаута, — якщо допустити, що взагалі існував якийсь Снаут і що я будь-коли з ним розмовляв — адже галюцинації могли початися значно раніше. Хто-зна, чи не перебуваю я ще й досі на борту «Прометея», уражений гострим нападом душевної хвороби, і все, що досі пережив, — тільки витвір моєї збудженої уяви? Та якщо я був хворий, то міг одужати, і це давало мені принаймні надію на порятунок, якої я не бачив у страшних кошмарах мого короткого кількагодинного перебування на планеті Соляріс.

Отже, треба було передусім провести якийсь логічно продуманий експеримент над самим собою, experimentum crucis[3], — котрий переконливо довів би мені, чи я справді схибнувся і став жертвою власного божевілля, чи, може, мої переживання, попри їхню цілковиту абсурдність і неправдоподібність, реальні.

Отак розмірковуючи, я придивлявся до металевої опори несучих конструкцій ракетодрому. Це була обшита випуклим листовим металом і пофарбована в блідо-зелений колір сталева щогла, що виступала зі стіни; у кількох місцях, на висоті приблизно метра, фарба облущилася — мабуть, її обдерли ракетні візки, які тут проїжджають. Я торкнувся до сталі, погрів її трохи долонею, постукав по краю захисної обшивки: чи можуть видива досягати такої міри реальності? «Можуть», — відповів сам собі; як-не-як, це був мій фах, і на такому я розумівся.

А чи можна придумати це вирішальне випробування? Спершу мені здавалося, що ні, бо мій хворий мозок (якщо він і справді хворий) створюватиме будь-які ілюзії, яких я від нього зажадаю. Адже не тільки під час недуги, а й у звичайному сні трапляється, що ми розмовляємо з незнайомими нам наяву людьми, ставимо образам, які нам приснилися, запитання й чуємо їхні відповіді, й хоча ці люди насправді тільки витвір нашої власної психіки, лише тимчасово виділені її псевдосамостійні частини, ми все-таки не знаємо, які слова вони вимовляють, аж поки вони (уві сні) заговорять до нас. А насправді ж ці слова створені тією ж виокремленою частиною нашого власного розуму, і через те ми повинні були б їх знати вже тієї миті, коли самі їх придумали, щоб укласти в уста співрозмовника, який нам приснився. Отож, хоч би що я задумав і здійснив, завжди міг собі сказати, що вчинив саме так, як це чинять уві сні. Ні Снаут, ні Сарторіус насправді могли зовсім не існувати, а тому ставити їм будь-які запитання було просто безглуздо.

Я подумав, що міг би прийняти ліки, якийсь сильнодіючий засіб, наприклад, пеотил чи інший препарат, котрий викликає галюцинації і кольорові видіння. Поява таких феноменів довела б, що препарат, який я задля цього вжив, існує насправді та є матеріальною часткою довколишньої дійсності. Але й це — розмірковував я далі — не стало б бажаним вирішальним випробуванням, бо я знав, як повинен подіяти засіб (адже мені самому доведеться його вибирати). Отже, цілком можливо, що і вживання ліків, і ефект від них однаково будуть витвором моєї уяви.

Мені вже здавалося, що, потрапивши в це зачароване коло, я не зумію з нього вирватися — адже не можна думати інакше, ніж мозком, не можна вибратись із самого себе, щоб перевірити, чи нормальні ті процеси, які відбуваються в організмі, — і раптом сяйнула думка, така ж проста, як і щаслива.

Я підхопився зі згорнутого парашута й побіг до радіостанції. Там нікого не було. Мимохідь я кинув оком на настінний електричний годинник. Було близько четвертої години ночі за умовним часом Станції, надворі займався червоний світанок. Я швидко увімкнув апаратуру далекого радіозв'язку і, чекаючи, поки нагріються лампи, ще раз продумав кожний етап експерименту.

Я не пам'ятав, яким сигналом викликають автоматичну станцію Сателоїда, що обертається довкола Соляріс. Знайшовши його на табличці над головним пультом, я послав виклик азбукою Морзе й через вісім секунд дістав відповідь. Сателоїд, а точніше його електронний мозок, відгукнувся ритмічними імпульсами.

Тоді я зажадав, щоб він повідомив, причому з точністю до п'ятого десяткового знака, які меридіани зоряного шатра Галактики Сателоїд, обертаючись довкола Соляріс, перетинає кожні двадцять дві секунди. Потім сів чекати на відповідь.

Отримав її через десять хвилин. Я відірвав паперову стрічку з надрукованими даними, сховав її в шухляду (при цьому намагався навіть не дивитися на неї), приніс із бібліотеки великі карти неба, логарифмічні таблиці, журнал добового обертання супутника та кілька інших довідників і заходився шукати відповідь на те саме запитання. Майже годину я згаяв на складання рівнянь; не пригадую вже, коли останній раз мені доводилося стільки рахувати, — мабуть, іще в студентські роки на іспиті з практичної астрономії.

Обчислення я проводив на великому калькуляторі Станції. Мої міркування були приблизно такі: за картами неба я отримаю цифри, які лише частково збігатимуться з даними, що їх повідомив Сателоїд. Частково тому, що Сателоїд зазнає дуже складних пертурбацій під впливом гравітаційних сил Соляріс, її обох сонць, які обертаються одне довкола одного, а також локальних змін притягання, спричинюваних Океаном. Коли в мене буде два ряди цифр, одні з яких передані зі Сателоїда, а другі — теоретично обчислені на підставі карт неба, я внесу в свої розрахунки поправки: тоді обидві групи результатів мають збігтися аж до четвертого десяткового знака; розходження можливі тільки в п'ятому знаку, — вони свідчитимуть про дію Океану, яка не піддається обчисленню.

Якщо дані, повідомлені Сателоїдом, насправді не існують, а є тільки витвором моєї уяви, то вони ніяк не зможуть збігтися з даними другого ряду, тобто з обчисленими. Мій мозок може бути вражений хворобою, проте він не здатен, — за жодних умов, — зробити обчислення, здійснені великим калькулятором Станції, бо на це йому знадобився б не один місяць. А з цього випливає: якщо дані будуть тотожні, то великий калькулятор Станції насправді існує і я користувався ним наяву, а не в світі хворої уяви.

У мене тремтіли руки, коли діставав із шухляди паперову телеграфну стрічку й, розправляючи її, клав на столі поруч другої, ширшої, вийнятої з калькулятора. Обидва ряди цифр, як я і передбачав, збігалися до четвертого знака. Розходження були тільки в п'ятому.

Я заховав усі папери в шухляду. Отже, калькулятор існував незалежно від мене; а це означало, що і Станція, і все, що на ній діялося, також були реальними.

Уже збирався засунути шухляду, коли раптом помітив у ній стос аркушів, укритих якимись цифрами. Я вийняв їх і з першого ж погляду зрозумів, що хтось уже проводив експеримент, схожий на мій, з тією лише різницею, що замість даних, які стосувалися зоряної сфери, зажадав від Сателоїда вимірів альбедо Соляріс з інтервалами сорок секунд.

Я не збожеволів. Останній промінець надії згас. Я вимкнув передавач, допив з термоса бульйон і пішов спати.