Соляріс

Успіх

Дні наступних трьох тижнів скидалися один на один; кожен з них, здавалося, повторювався, був точнісінько такий, як і попередній — заслінки ілюмінаторів опускалися й піднімались, уночі один кошмар змінювався іншим, уранці ми з Гері вставали, й починалася гра. Та чи була це гра? Я вдавав із себе спокійного, Гері теж. Ця мовчазна домовленість, усвідомлення взаємного обману стали, по суті, нашим останнім захистом. Ми багато розмовляли про те, як житимемо на Землі, як поселимося десь поблизу великого міста й більше ніколи не покинемо блакитного неба та зелених дерев; ми разом придумували обставу нашого майбутнього дому, розплановували сад і навіть сперечалися про деталі — про живопліт, про лавки... Чи вірив я в це хоча би мить? Ні. Я знав, що це неможливо. Аж надто добре знав. Бо якби навіть Гері залишила Станцію — жива, — це ще нічого не означало б. Адже на Землю може повернутися тільки людина, а людина — це її документ. Наша подорож закінчилася б на першому ж контрольному пункті. Почали б з'ясовувати її особу, розлучили б нас, і це відразу ж виказало б Гері. Станція була єдиним місцем, де ми могли жити разом. Чи здогадувалася про це Гері? Напевне. Чи сказав їй хтось про це? Після всього того, що сталося, — мабуть, так.

Якось уночі я почув крізь сон, що Гері тихенько встає. Я хотів обняти її. Тепер уже тільки мовчки, тільки в темряві ми могли ще на хвилину відчути себе вільними; у безвиході, яка обступила нас з усіх боків, це було лише короткочасним відтермінуванням нових тортур. Гері, мабуть, не помітила, що я прокинувся, і перш ніж я встиг простягти руку, встала з ліжка. Напівсонний, я почув човгання її босих ніг. Мене пойняв якийсь невиразний страх.

— Гері, — прошепотів я.

Хотів крикнути, але не відважився і сів на ліжку. Двері, що вели в коридор, були прочинені. Тоненька смужка світла перетинала навскоси кімнату. Мені здалося, що я чую якісь приглушені голоси. Невже Гері з кимось розмовляє? З ким?

Я підхопився з ліжка, але мене раптом скував такий моторошний страх, що ноги піді мною підломились. Я хвилину наслухав, — довкола панувала тиша. Поволі знову ліг у постіль. У скронях гупало. Я почав лічити. Коли дійшов до тисячі, двері безшумно відчинилися, Гері прослизнула до кімнати й застигла, мовби прислухаючись до мого дихання. Я старався дихати якомога спокійніше.

— Крісе!.. — тихенько покликала вона.

Я не відгукнувся. Гері хутенько лягла в ліжко. Я відчув, як вона завмерла, випроставшись, і лежав поруч неї, зовсім безвладний. Не знаю, скільки це тривало. Я намагався придумати, про що б її запитати, але чим більше минало часу, тим чіткіше усвідомлював, що першим не забалакаю. По якомусь часі, може, через годину, заснув.

Ранок був такий, як завжди. Я підозріливо придивлявся до Гері, але тільки тоді, коли вона не могла цього помітити. Після обіду ми сиділи поряд навпроти опуклого ілюмінатора, за яким повзли низькі руді хмари. Станція пливла між ними, наче корабель. Гері читала якусь книжку, а я весь віддався спогляданню Океану, яке тепер так часто було для мене єдиним перепочинком. Я завважив, що, коли відповідно нахилити голову, то можна розгледіти у склі наше відображення, прозоре, але чітке. Я зняв руку з підлокітника крісла. Гері — я бачив це у склі — метнула на мене швидкий погляд і, переконавшись, що я споглядаю Океан, нагнулася до підлокітника й торкнулася губами того місця, де щойно лежала моя рука. Я й далі сидів, неприродно випростаний, а вона знову схилила голову над книжкою.

— Гері, — тихо мовив я, — куди ти виходила сьогодні вночі?

— Вночі?

— Так.

— Тобі... мабуть, приснилося, Крісе. Я нікуди не виходила...

— Не виходила?

— Ні. Мабуть, тобі приснилося.

— Можливо, — сказав я. — Так, можливо, мені й справді приснилося...

Увечері, коли ми лягали спати, я знову заговорив про нашу подорож, про повернення на Землю.

— Ах, я не хочу про це навіть чути, — сказала Гері. — Не треба, Крісе. Ти ж знаєш...

— Що?

— Та ні, нічого.

Коли ми вже лежали, вона сказала, що їй хочеться пити.

— Там на столі стоїть склянка соку, подай її мені, будь ласка, — попросила.

Вона випила половину, а решту простягла мені. Мені пити не хотілося.

— За моє здоров'я, — усміхнулася Гері.

Я випив сік. Він видався мені трохи солоним, та я не надав цьому значення.

— Якщо ти не хочеш і чути про Землю, то про що ж тоді нам говорити? — запитав я, коли вона погасила світло.

— Скажи: ти одружився б, якби мене не було?

— Ні.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Чому?

— Не знаю. Десять років я прожив сам і не одружився. Не треба про це, люба...

У голові мені шуміло, немовби я випив щонайменше пляшку вина.

— Ні, треба, обов'язково треба. А якби я тебе попросила про це?

— Щоб я одружився? Що за дурниця, Гері? Мені не потрібен ніхто, крім тебе.

Гері схилилася наді мною. Я відчував її дихання на своїх губах, вона так міцно обняла мене, що мою сонливість враз наче рукою зняло.

— Скажи про це інакше.

— Я кохаю тебе.

Вона ткнулась обличчям у моє плече, і я відчув, як затремтіли її повіки, а з очей ринули сльози.

— Що з тобою, Гері?

— Нічого. Нічого. Нічого, — повторювала вона дедалі тихіше.

Я намагався розплющити очі, але вони знову заплющувалися. Незчувсь, як і заснув...

Розбудив мене червоний світанок. Голова, здавалося, була налита свинцем, шия не згиналася, немовби всі хребці зрослись. Я не міг поворушити шорстким язиком. «Може, чимось отруївся», — подумав, насилу підводячи голову, і простягнув руку до Гері. Рука намацала холодне простирало.

Я підхопився.

Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого. Сонце червоними дисками відбивалося в ілюмінаторі. Я скочив на підлогу. Мабуть, у мене був кумедний вигляд, бо я хитався, наче п'яний. Хапаючись за меблі, добрався до шафи — в душовій не було нікого. У коридорі теж. У лабораторії — нікого.

— Гері!!! — закричав я посеред коридору, безладно розмахуючи руками. — Гері... — прохрипів я ще раз, про все вже здогадавшись.

Не пам'ятаю точно, що було потім. Мабуть, я бігав напівголий по всій Станції, пригадую, кинувся навіть до холодильника, а потім до нижнього складу й гамселив кулаками в замкнені двері. Може, я був там навіть кілька разів. Трапи гули, я падав, підхоплювався, знову кудись мчав, аж поки нарешті дістався до прозорого щита, за яким був вихід назовні — подвійні броньовані двері. Я натискав на них щосили й кричав, благав, щоб усе це виявилося лише сном. Хтось уже якийсь час був поряд зі мною, стримував мене, кудись тягнув. Потім я опинився в маленькій лабораторії; моя сорочка була мокрою від крижаної води, волосся злиплося, ніздрі та язик обпікав спирт; задихаючись, я напівлежав на чомусь холодному, металевому, а Снаут у брудних полотняних штанях вовтузився біля шафки з ліками, щось там шукаючи; інструменти й скло страшенно бряжчали.

І раптом я побачив його перед собою; нахилившись, він пильно дивився мені в очі.

— Де вона?

— Її нема, — відповів Снаут.

— Але... але ж Гері...

— Гері більше нема, — проказав він повільно, виразно, ще дужче наблизивши до мене своє обличчя, немовби хвилину тому завдав мені удару, а тепер хотів пересвідчитись, як це на мене вплинуло.

— Вона повернеться... — прошепотів я, заплющуючи очі.

І я вперше справді не боявся цього. Не боявся примарного повернення Гері. Не розумію, як міг його колись боятися!

— На, випий.

Снаут подав мені склянку з теплою рідиною. Я глянув на неї й раптом вихлюпнув рідину йому в обличчя. Він позадкував, протираючи очі, а коли розплющив їх, я вже стояв над ним. Він був такий маленький...

— Це ти?!

— Ти про що?

— Не прикидайся, сам знаєш, про що. Це ти розмовляв з нею тоді, вночі? І звелів їй дати мені снодійне, щоб... Що ви з нею зробили?! Кажи!!!

Снаут сягнув рукою в нагрудну кишеню і вийняв з неї зім'ятий конверт. Я вихопив його. Конверт був заклеєний, але не надписаний. Я розірвав папір. З конверта випав складений учетверо аркуш. Розгонистий, трохи дитячий почерк, нерівні рядки. Я впізнав руку Гері.

«Любий, я сама попросила про це. Він добрий. Це жахливо, що мені довелося вдатися до обману, але іншого виходу не було. Тепер ти зможеш зробити для мене тільки одне — слухайся його й бережи себе. Ти був дуже добрий».

Унизу було закреслене слово, проте мені вдалося його прочитати. «Гері» — написала вона, потім закреслила; була там іще одна літера, схожа чи то на «Г», чи на «К», але теж закреслена. Я прочитав раз, удруге, потім іще раз. Уже цілком протверезів для того, щоб упадати в істерику, не міг ні кричати, ні навіть стогнати.

— Як? — прошепотів я. — Як?

— Потім, Кельвіне. Заспокойся.

— Я вже заспокоївся. Кажи! Як?

— Анігіляція.

— Що? Але ж апарат?! — мене аж підкинуло.

— Апарат Роше не годився. Сарторіус змонтував інший, спеціальний дестабілізатор. Маленький. Радіус дії — лише кілька метрів.

— Що з нею?..

— Вона щезла. Спалах та повів вітру. Легкий повів вітру — і по всьому.

— Малий радіус дії, кажеш?

— Так. На великий забракло матеріалів.

На мене зненацька почали валитися стіни. Я заплющив очі.

— Боже... вона... повернеться, неодмінно повернеться...

— Ні.

— Ти впевнений у цьому?

— Так, Кельвіне. Пам'ятаєш те шумовиння піни? Після цього вони вже не вертаються.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Ти вбив її, — тихо сказав я.

— Так. А ти хіба не зробив би цього? На моєму місці?

Я підхопився й швидко заходив від стіни в куток і назад. Дев'ять кроків. Поворот. Знову дев'ять кроків...

Я зупинився перед Снаутом.

— Слухай, Снауте, давай подамо рапорт. Зажадаємо прямого зв'язку з Радою. Це зробити неважко. Вони погодяться. Мусять. Планету буде виключено з Конвенції Чотирьох. Усі засоби тут дозволені. Застосуємо генератори антиматерії. Думаєш, є щось таке, що може вистояти проти антиматерії? Нема нічого! Нічого! Нічого! — кричав я переможно, засліплений власними слізьми.

— Ти хочеш його знищити? — запитав Снаут. — Навіщо?

— Забирайся геть. Залиш мене!

— Не піду.

— Снауте!

Я дивився йому в очі. Снаут заперечливо похитав головою.

— Чого ти хочеш? — підвищив він голос. — Чого ти від мене хочеш?

Снаут підійшов до столу.

— Гаразд. Ми подамо рапорт.

Я відвернувся й знову почав ходити з кутка в куток.

— Сідай, — запропонував Снаут.

— Дай мені спокій.

— Є два аспекти справи. Перший — це факти. Другий — наші вимоги.

— І про це неодмінно треба говорити саме зараз? — я на мить зупинився.

— Атож, саме зараз.

— Не хочу. Розумієш? Мене це не обходить.

— Останній раз ми послали повідомлення перед смертю Ґібаряна. Це було понад два місяці тому. Маємо докладно описати обставини появи...

Я схопив Снаута за руку:

— Ти нарешті перестанеш?

— Удар мене, якщо хочеш, — сказав він, — але я все одно не перестану.

Я відпустив його руку.

— Роби, як знаєш.

— Річ у тому, що Сарторіус спробує приховати деякі факти. Я в цьому майже певен.

— А ти ні? — уточнив я.

— Ні. Тепер уже ні. Це не тільки наша справа. Адже ти розумієш, про що йдеться. Океан виявив здатність до розумних дій. Здатність до органічного синтезу найвищого порядку, який нам невідомий. Він обізнаний з будовою, мікроструктурою, обміном речовин нашого організму...

— Чудово, — сказав я. — Чому ж ти замовк? Він провів над нами серію... серію... дослідів. Психічну вівісекцію. Спираючись на знання, викрадені з наших голів, не зважаючи на те, до чого ми прагнемо.

— Це вже не факти й навіть не висновки, Кельвіне. Це гіпотези. В певному розумінні — він зважав на те, чого хотіла якась замкнена, захована частина нашої свідомості. Це міг бути... дарунок.

— Дарунок? О Боже!

Я зареготав.

— Припини! — крикнув Снаут, схопивши мене за руку.

Я стиснув його пальці. І стискав їх дедалі дужче, аж поки хруснули кісточки. Снаут спокійно, примруживши очі, дивився на мене. Я відпустив його пальці й відійшов у куток. Сказав, не повертаючи голови:

— Постараюся без істерики.

— Пусте. Чого ми зажадаємо?

— Кажи ти. Я зараз не можу. Вона сказала що-небудь перед тим, як...

— Ні. Нічого... Я вважаю, що тепер виник шанс...

— Шанс? Який шанс? На що? А-а... — мовив я вже тихіше, дивлячись у вічі йому, і раптом усе зрозумів: — Контакт? Знову контакт? Ми ще мало... і ти, ти сам, і вся ця божевільня... Контакт? Ні, ні, ні. Це вже без мене.

— Чому? — запитав Снаут цілком спокійно. — Кельвіне, ти й досі, а особливо тепер, підсвідомо ставишся до нього, як до людини. Ненавидиш його.

— А ти хіба ні? — кинув я.

— Ні, Кельвіне, адже він сліпий...

— Сліпий? — повторив я, певен, що не розчув.

— Ясна річ, у нашому розумінні. Він не сприймає нас так, як ми сприймаємо один одного. Риси обличчя, постать, яку ми бачимо, дають нам змогу розрізняти окремих індивідів. А для нього все це — прозоре скло. Адже він проникав у глибину наших мізків.

— Ну гаразд. І що ж із цього випливає? До чого ти ведеш? Якщо він зумів оживити, створити людину, яка існує лише в моїй пам'яті, й зробив це так, що її очі, рухи, її голос... голос...

— Кажи далі! Кажи, чуєш!!!

— Та кажу... кажу... Ага. Отже... голос... звідси випливає, що він може читати нас, як книгу. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Атож. Виходить, якби він захотів, то міг би з нами порозумітися, так?

— Звичайно. Хіба це не очевидна істина?

— Ні. Зовсім ні. Адже він міг узяти лише рецепт виробництва, який складається не зі слів. Це збережений у пам'яті запис, його білкова структура, як голівка сперматозоїда чи яйцеклітина. Адже там, у мозку, нема ніяких слів і почуттів; спогад людини — це образ, записаний мовою нуклеїнових кислот на макромолекулярних асинхронних кристалах. Отже, він узяв у нас те, що найглибше закарбувалося, що найміцніше замкнено, що залишило найповніший, найглибший слід, розумієш? Але він міг зовсім не знати, що це для нас означає, який має сенс. Це все одно, якби ми зуміли створити симетріаду й кинули її в Океан, знаючи архітектуру, технологію та будівельні матеріали, але не розуміючи, навіщо вона, для чого служить, чим вона є для нього...

— Це можливо, — сказав я. — Так, це можливо. У такому разі він... може, взагалі не хотів розтоптати й принизити нас. Мабуть, що так. І тільки ненароком... — У мене затремтіли губи.

— Кельвіне!

— Так, так. Гаразд. Уже все нормально. Ти добрий. Він теж. Усі добрі. Але навіщо? Поясни мені. Навіщо ти це зробив? Що ти їй сказав?

— Правду.

— Правду, правду! Що саме?

— Ти й сам добре знаєш. А зараз ходімо краще до мене. Будемо складати рапорт. Ходімо.

— Зачекай. Чого ти, власне, хочеш? Невже збираєшся залишитися на Станції?

— Ти вгадав. Я справді хочу тут залишитися.