Соляріс

Сни

Оскільки Океан ніяк не реагував на наш експеримент, ми змушені були його повторити через шість днів, причому станція, яка досі непорушно висіла на перетині сорок третьої паралелі зі сто шістнадцятим меридіаном, попливла, зберігаючи чотирьохсотметрову висоту над Океаном, у південному напрямку, де, як показували радарні датчики і радіограми сателоїда, активність плазми значно зросла.

Дві доби змодульований моєю енцефалограмою пучок рентгенівських променів завдавав з інтервалами у кілька годин невидимих ударів по майже зовсім гладенькій поверхні Океану.

Наприкінці другої доби ми були вже так близько від полюса, що коли майже весь диск блакитного сонця сховався за обрієм, хмари на протилежному боці налилися пурпуром, провіщаючи схід червоного. На чорному огромі Океану й порожньому небі над ним тоді заграли сліпучо-яскраві барви: різкі, ядуче зелені промені, виблискуючи розплавленим металом, стикалися з приглушеними рожевими сполохами, а сам Океан перетинали відблиски двох дисків, розташованих один навпроти одного, двох палаючих вогнищ — ртутного і багряного; досить було у зеніті з'явитися бодай маленькій хмарці, щоб зайчики на важкій піні, яка стікала з гребенів хвиль, замерехтіли всіма кольорами веселки. Відразу ж після заходу блакитного сонця на північному заході з'явилася симетріада, про яку негайно попередили сигналізатори; вона майже повністю зливалася з рудуватою імлою і вирізнялася на її тлі хіба поодинокими дзеркальними зблисками, ніби там, на межі неба і плазми, виростала велетенська скляна квітка. Станція, однак, не змінювала курсу і через чверть години колос, що мерехтів червоним світлом, мов згасаюча рубінова лампа, сховався за обрієм. Минуло ще кілька хвилин, і високий тонкий стовп, підніжжя якого вже ховалося від наших очей, беззвучно зметнувся в атмосферу на кілька кілометрів. Це була явна ознака загибелі симетріади. Половина стовпа палала криваво, а друга вилискувала ртуттю; він розрісся у двобарвне дерево, потім кінчики його віття, яке дедалі дужче бучавіло, злилися в грибоподібну хмару, верхня частина якої, осяяна палахкотінням двох сонць, пливла, підхоплена вітром, а нижня, розгорнувшись гронами на третину обрію, надзвичайно повільно опадала. Через годину від цього видовища не залишилося й сліду.

Минуло ще дві доби, й експеримент було повторено востаннє, рентгенівські уколи охопили вже доволі велику частину драглистого Океану, на півдні забовваніли, чітко видні нам з висоти, хоча вони були за триста кілометрів від нас, Арреніди — кряж із шести скелястих, ніби вкритих льодовиками верховин; та насправді це був наліт органічного походження, який свідчив про те, що утворення служило колись дном Океану.

Тоді ми змінили курс на південний схід і якийсь час рухалися уздовж гірського кряжу, оповитого хмарами, характерними для червоного дня; потім усе зникло. Від початку першого експерименту минуло десять днів.

За весь цей час на Станції, по суті, нічого не сталось; автоматична апаратура повторювала експеримент згідно з програмою, і я навіть не певен, чи хто-небудь контролював її роботу. І все-таки на станції відбувалося значно більше подій, аніж можна було сподіватися. Щоправда, люди тут були ні до чого. Я потерпав, що Сарторіус зажадає відновити роботу над анігілятором; окрім того, я чекав, як прореагує Снаут, коли довідається від Сарторіуса, що я його до певної міри обдурив, перебільшивши небезпеку, яку могло спричинити знищення нейтринної матерії. Однак нічого такого не сталося з причин, які спершу були для мене цілком загадковими; звісна річ, я очікував якогось підступу з їхнього боку; думав, що вони таємно над чимось працюють, і через те щодня заходив до приміщення без ілюмінаторів під головною лабораторією, де був розташований анігілятор. Проте жодного разу нікого з них там не застав, а тонкий шар пороху, який покривав захисний кожух і кабелі апаратури, свідчив, що до неї багато тижнів ніхто навіть не торкався.

Снаут, як і Сарторіус, раптом кудись зник, і я ніяк не міг з ним зв'язатися, — його відеофон на радіостанції не відповідав на жоден мій виклик. Звичайно, рухом Станції хтось керував, але не можу сказати, хто саме, бо мене те, хоч як це дивно, просто не цікавило. Байдуже було мені й до того, що Океан зовсім не реагував на експеримент; тож через два чи три дні я майже перестав очікувати чи боятись якоїсь його реакції та й узагалі забув і про Океан, і про експеримент. Цілими днями я просиджував або в бібліотеці, або у кімнаті разом з Гері, яка снувала за мною, наче тінь. Я розумів, що наші справи кепські й що такий стан апатичної непевності не може тривати вічно. Треба було якось подолати його, щось змінити у наших стосунках, але я відкидав навіть думку про це й не здатен був на щось відважитися. Не можу пояснити цього точніше, однак мені здавалося, що все на Станції, а особливо наші з Гері стосунки, перебуває в стані надзвичайно нестійкої рівноваги й може враз розпастися, досить тільки його торкнути. Чому? Не знаю. Найдавнішим було те, що й Гері відчувала щось подібне, принаймні деякою мірою. Коли я думаю про це тепер, мені здається, що враження непевності, хиткості, передчуття потрясіння були викликані присутністю когось, хто наповнював геть усі приміщення Станції, але ніяким іншим способом себе не проявляв. Втім, можливо, була ще одна розгадка — сни. Оскільки ніколи — ні раніше, ні згодом — мені не ввижалися такі видива, я вирішив записувати їх і тільки завдяки цьому можу тепер про них бодай щось розповісти. Хай і уривчасто й без розмаїття, яке важко передати.

Якимсь незбагненним способом у просторі, позбавленому неба, землі, підлоги, стелі, стін, я, чи то скорчений, чи то зв'язаний, опинився в чужій мені субстанції, немовби тіло моє вростало у напівмертву, незграбну, безформну брилу або, ще точніше, ніби само ставало нею; мене, безплотного, оточували невиразні з першого погляду блідо-рожеві плями, котрі зависали в просторі, що мав інші, ніж повітря, оптичні властивості, отож тільки на дуже близькій відстані предмети ставали чіткими, навіть надміру, неприродно чіткими, бо в тих снах усе, що мене безпосередньо оточувало, конкретністю й матеріальністю переважало яву. Я прокидався з парадоксальним відчуттям, що реальністю, справжньою реальністю був, власне, сон, а те, що бачу, розплющивши очі, — тільки його бліда тінь.

Такий був перший образ, початок, з якого висновувався сон. Довкола мене щось чекало мого дозволу, моєї внутрішньої згоди, а я відчував, — точніше, відчувало щось у мені, — що я не повинен піддаватися незрозумілій спокусі, бо, як відомо, чим більша спокуса, тим страшніший кінець. Та саме цього я й не знав; якби знав, то боявся б, а я страху не відчував. Я чекав. З рожевої імли довкола мене народжувався перший дотик, а я, безвладний, мов колода, застрягши десь глибоко в масі, яка неначе поглинала мене, не міг ні відступити, ні поворухнутись, а те щось обмацувало мою в'язницю незрячими й водночас видющими дотиками та оберталося ніби на долоню, яка створювала мене; до цієї хвилини я був зовсім сліпий і ось тепер починав бачити; під пальцями, які обмацували моє обличчя, з нічого народжувалися мої губи, щоки, і в міру того, як цей розкладений на нескінченно малі часточки дотик сягав усе ширше, в мене з'являлися вже обличчя та груди, що глибоко дихали, викликані до життя тим, — взаємним, — актом творення, бо і я, той, кого створювали, своєю чергою, теж творив, і виникало обличчя, якого я ще ніколи не бачив, чуже й знайоме водночас, я намагався зазирнути в нього, проте не міг, бо всі його пропозиції були спотворені, бо тут не було ніяких напрямів, просто в якомусь молитовному мовчанні ми відкривали одне одного й ставали одне одним; і ось я вже був самим собою, але немовби піднесеним до степеня нескінченності, а та друга істота — жінка? — непорушно застигла разом зі мною. В нас бився один пульс, ми були одним цілим, але раптом у цю сповільнену сцену, поза якою нічого не існувало й не могло існувати, закрадалося щось неймовірно жорстоке, неможливе, протиприродне. Той самий дотик, який створив нас і невидимим, золотим покривом огорнув наші тіла, перетворився на рій жал. Наші тіла, голі й білі, починали розпливатися, чорніти у тьмі-тьменній хробаків, які звивалися, виходячи з нас, наче повітря; і ось уже я ставав — ми ставали — я ставав блискучою драглистою масою, яка то гарячково спліталася, то розпліталася, і їй не було кінця, бо вона нескінченна; і в цій нескінченності — ні! — я, сам нескінченний, вив мовчки, благаючи кінця, але саме в цей час, ширячись на всі боки, мене пронизував раптовий біль, стократ сильніший, аніж наяву, зосереджений десь у чорних і багряних далечах, біль, який був то твердий, мов скеля, то сягав свого піка в спалахах іншого сонця чи іншого світу.

Це був найпростіший зі снів, інші я негоден розповісти, бо жах, який пережив у них, не можна ні з чим порівняти, йому просто нема аналогів у моїй свідомості. У снах я нічого не знав про існування Гері, так само в них не відбивалися жоден спомин чи враження прожитого дня.

Були й інші сни, коли в мертвій, застиглій темряві я відчував себе об'єктом ретельних, неквапливих досліджень, без будь-яких інструментів; це було проникання, роздрібнювання, руйнація аж до цілковитого зникнення; межею, краєм усього цього мовчазного знищування був страх, на саму згадку про який моє серце враз починало прискорено калатати.

А дні — однакові, якісь немовби збляклі й сповнені нудної нехоті до всього — тяглися мляво, викликаючи безмежну байдужість; я боявся тільки ночей, однак не знав, як від них урятуватися. Я намагався не спати, як Гері, котра взагалі не відчувала потреби в сні, цілував та пестив її, розуміючи, що справа тут зараз зовсім не в ній і не в мені, що просто все це я роблю зі страху заснути. Хоч я й не прохопився перед нею про свої жахні кошмари жодним словом, вона, мабуть, про щось здогадувалася, бо в її покірності я відчував глибоку образу, але не міг нічого вдіяти. Я вже казав, що за весь цей час не бачився ні зі Снаутом, ні з Сарторіусом. Щоправда, Снаут раз у кілька днів давав про себе знати — іноді запискою, а частіше телефонним викликом. Цікавився, чи я не помітив якогось нового явища, якоїсь зміни, чогось такого, що можна було б витлумачити як реакцію на стільки разів повторений експеримент. Я відповідав, що не помітив, і ставив йому таке саме запитання. Снаут тільки заперечливо хитав головою у глибині екрана.

На п'ятнадцятий день після припинення експериментів я прокинувся раніше, ніж звичайно, такий втомлений кошмарами, неначе щойно отямився після глибокої непритомності, викликаної наркозом. Крізь відслонений ілюмінатор падали перші промені червоного сонця. Смуга пурпурового вогню перетинала гладінь Океану, і його мертва досі поверхня почала поступово каламутніти, її чорнота враз поблякла, ніби повита легким туманом, хоча насправді він був густий. Подекуди в ньому виникали осереддя хвилювання, і поступово невиразний рух охопив увесь видимий простір. Чорнота зникла зовсім, заслонена ясно-рожевими на гребенях хвиль і перлово-брунатними в западинах плівками. Спочатку барви чергувалися, створюючи з цього дивного океанського покриву довгі лави хвиль, немовби застиглих під час свого коливання, потім усе перемішалось, й Океан укрився пухирчатою піною, величезні клапті якої здіймалися і під Станцією, і довкола неї. З усіх боків у руде, порожнє небо одночасно злітали перетинчастокрилі брили піни, зовсім не схожі на хмари, з кулястими наростами на краях. Ті, які горизонтальними смугами заслоняли сонячний диск, що низько палав над обрієм, видавалися чорними, мов смола, інші, ті, котрі були ближче до сонця, залежно від кута, під яким їх освітлювало проміння сходу, руділи, спалахували вишневими, малиновими відблисками. Процес цей тривав, і здавалося, що Океан лущиться, скидаючи зі себе криваві шари, то оголюючи свою чорну поверхню, то ховаючи її під новим нальотом стужавілої піни. Деякі з цих утворень злітали вгору зовсім близько, зразу ж за ілюмінаторами, лише за кілька метрів від них, а одне навіть ковзнуло своєю шовковистою поверхнею по склу, тимчасом як інші рої, ті, що злетіли першими, вже ледве виднілися далеко в небі, мов зграйка розпорошених птахів, і прозорою хмаркою танули в зеніті.

Станція непорушно застигла на одному місці й провисіла так близько трьох годин, а це незвичайне видовище усе ще тривало. Нарешті, коли сонце сіло вже за обрій, а Океан під нами огорнула пітьма, міріади тонких рожевуватих силуетів нескінченними низками почали щоразу вище підійматися в небо, наче ковзали по невидимих струнах, непорушні, невагомі, й таке величне вознесіння пошарпаних крил тривало доти, аж поки все оповила цілковита темрява.

Це вражаюче своїм спокійним розмахом явище приголомшило Гері, але я не міг їй його пояснити, для мене, соляриста, воно було таке ж нове й незрозуміле, як і для неї. А втім, не зареєстровані ще в жодному каталозі форми й утворення можна спостерігати на Соляріс двічі-тричі на рік, а як пощастить, то навіть й частіше.

Наступної ночі, приблизно за годину до сходу блакитного сонця, ми стали свідками ще одного феномена — Океан фосфорував. Спершу подекуди на його невидимій у темряві поверхні з'явилися плями світла, а точніше, тьмяне, білясте, розпливчасте світіння. Ці плями рухалися в ритмі з хвилями. Вони зливалися й розширювались, і нарешті примарне сяйво досягло лінії обрію. Інтенсивність світіння наростала протягом приблизно п'ятнадцяти хвилин; потім це явище припинилося, причому досить дивним способом: Океан почав згасати, із заходу насувався фронт темряви завширшки, мабуть, кілька сотень миль; коли він досягнув Станції і поминув її, стало видно ту частину Океану, яка ще фосфорувала, наче заграва, що весь час віддалялася на схід та підіймалася аж до хмар. Сягнувши самісінького обрію, заграва стала схожою на велетенське полярне сяйво й за хвилину зникла. Коли незабаром зійшло сонце, навсібіч знову простягалася порожня, мертва пустеля, ледь позначена зморшками хвиль, які метали ртутні відблиски в ілюмінатори Станції. Фосфорування Океану описане вже не раз; його спостерігали здебільшого перед виникненням асиметріад, а взагалі це було типовою ознакою локального посилення активності плазми. Однак упродовж наступних двох тижнів ні на Станції, ні поза її межами нічого не сталося. Тільки якось серед ночі я почув далекий крик, незвичайно високий, різкий та протяжний, наче посилений нелюдський плач, що долинав нізвідки й воднораз з усіх боків, і, вихоплений зненацька з кошмару, я довго лежав, дослухаючись, не зовсім певен, чи все це мені не сниться. Напередодні з лабораторії, частково розташованої над нашою кімнатою, було чутно приглушені звуки, немовби там пересували щось важке, якусь апаратуру, чи що; мені здалося, що крик долинав теж згори, тільки незрозуміло, як він проходить через звуконепроникне перекриття, що відокремлювало обидва яруси. Цей крик агонії не стихав майже півгодини. Мокрий від поту, я хотів уже кинутись у нестямі нагору — нерви мої не витримували. Та крик нарешті урвався, і знову почулось, як у лабораторії пересували щось важке.

Через два дні, ввечері, коли ми з Гері сиділи в маленькій кухні, несподівано увійшов Снаут. На ньому був костюм, справжній земний костюм, який невпізнанно його змінив — Снаут немовби став вищим і старшим. Майже не звертаючи на нас уваги, він підійшов до столу, нахилився над ним і стоячи, просто з бляшанки почав їсти з хлібом холодні м'ясні консерви. При цьому рукав його піджака кілька разів зачепив бляшанку, й на ньому залишилися масні плями.

— Обережно — вимастишся, — застеріг я його.

— Гм? — промимрив Снаут.

Він їв так, наче кілька днів і крихти в роті не мав. Потім налив собі півсклянки вина, вихилив одним духом, витер губи й, передихнувши, повів довкола запаленими очима.

— Бороду запустив?.. Ну-ну... — буркнув він, глянувши на мене.

Гері бряжчала в раковині посудом. Снаут погойдувався на каблуках, кривився й гучно цмакав, очищаючи язиком зуби. Мені здалося, що він робить це навмисне.

— Голитися ліньки, га? — запитав Снаут, прискіпливо роздивляючись мене.

Я не відповів.

— Гляди! — кинув він трохи перегодя. — Не раджу тобі. Бо Ґібарян теж спершу перестав голитися.

— Іди спати, — буркнув я.

— Що? Нема дурних! Чому б нам з тобою не погомоніти? Послухай, Кельвіне, а може, він добра нам бажає? Може, хоче нас ощасливити, тільки ще не знає, як? Він читає в наших мізках бажання, а відомо ж, що тільки два відсотки нервових процесів перебувають під контролем свідомості. Отже, він знає нас краще, ніж ми самі себе. Через те його треба слухатися. Погоджуватися з ним. Чуєш? Тобі не хочеться? Чому? — голос його затремтів. — Чому ти не голишся?

— Та годі вже тобі, — буркнув я. — Ти п'яний.

— Що? П'яний? Я? Ну то й що? Хіба людина, яка таскає своє лайно з одного кінця Галактики в інший, щоб довідатися, чого вона варта, не може напитися? Чому? Ти віриш у місію людини, га, Кельвіне? Ґібарян розповідав мені про тебе ще до того, як запустив бороду... Ти точнісінько такий, як він мені розповідав... Тільки не ходи до лабораторії, бо, чого доброго, ще втратиш віру... Там творить Сарторіус, наш Фауст au rebours[7], шукає засіб від безсмертя. Це останній рицар святого Контакту, такий, якого ми заслужили... його попередній задум був теж незгірший — тривала агонія. Непогано, га? Agonia perpétua[8]... соломка... солом'яні брилі... як ти можеш не пити, Кельвіне?

Його майже невидющі в щілинах запухлих повік очі вп'ялися у Гері, яка заціпеніла під стіною.

— О ясна Афродіто, Океаном із піни народжена. Божественністю позначена ніжна долоня твоя... — почав він декламувати й похлинувся сміхом. — Майже... точно... та, Кель... віне? — прохрипів, зайшовшись кашлем.

Я все ще зберігав спокій, але цей спокій поступово переходив у холодну лють.

— Перестань! — просичав я. — Перестань і забирайся геть!

— Виганяєш мене? Ти теж? Запускаєш бороду й виганяєш мене? Вже не хочеш, щоб я застерігав тебе, щоб радив, як один справжній зоряний товариш іншому? Кельвіне, давай відчинимо донні люки й гукатимемо йому туди, вниз, може, він почує? Але як його звати? Уявляєш, ми попридумували назви всім зіркам і планетам, а в них, можливо, вже були свої імена, га? Яка узурпація! Послухай, ходімо туди. Крикнемо... скажемо йому, що він з нас зробив, хай жахнеться... збудує нам срібні симетріади, й помолиться за нас своєю математикою, й оточить нас закривавленими янголами, і його мука стане нашою мукою, а його страх — нашим страхом, і він нас благатиме про кінець, а не ми його. Адже все це, — і він сам, і те, що коїть з нами, не що інше, як благання про кінець. Чому ти не смієшся? Це ж тільки жарт. Може, якби в нашої людської породи було більше почуття гумору, то до цього не дійшло б. Знаєш, що хоче зробити Сарторіус? Він хоче покарати його, цей Океан, хоче примусити його закричати всіма горами зразу... Думаєш, він не наважиться запропонувати цей план на затвердження ареопагові склеротиків, який послав нас сюди спокутувати не свою провину? Твоя правда, він споганить... але тільки через капелюшок. Про капелюшок він не прохопиться нікому: не такий він сміливий — наш Фауст...

Я мовчав. Снаут хитався дедалі дужче. Сльози котилися по його щоках і капали на костюм.

— Хто це зробив? Хто це з нами зробив? Ґібарян? Гізе? Ейнштейн? Платон? Усі вони були злочинці! Подумай-бо сам: у ракеті людина може луснути, як бульбашка, або задубіти, або спектися, або так швидко зійти кров'ю, що навіть і зойкнути не встигне, а потім тільки її кісточки стукотітимуть об метал, обертаючись на ньютонівських орбітах з поправкою Ейнштейна у цих наших брязкальцях прогресу! І ми — охоче вперед, бо це славний шлях! І ось ми прийшли й сидимо у цих клітках, над цими тарілками, серед безсмертних посудомийок, з почтом вірних шаф і відданих клозетів, ми здійснили наші мрії... поглянь, Кельвіне. Якби я не був п'яний, то не варнякав би такого, але, зрештою, хтось має це сказати. Хтось, зрештою, повинен, правда ж? Ти, наївне дитя, сидиш тут, на цій бойні, й заростаєш щетиною... З чиєї вини? Шукай відповідь сам...

Він поволі повернувся і вийшов, схопившись на порозі за двері, щоб не впасти; а потім його кроки ще довгенько відлунювали у коридорі. Я уникав погляду Гері, але зненацька наші очі зустрілись. Я хотів підійти до неї, обняти, погладити її волосся, проте не зміг. Не зміг...