Соляріс

Розмова

Наступного дня, повернувшись з обіду, я знайшов на столі під ілюмінатором записку від Снаута. Він повідомляв, що Сарторіус тимчасово припинив роботу над анігілятором, аби ще раз і востаннє дослідити, як на Океан вплине пучок жорсткого випромінювання.

— Люба, — сказав я Гері, — мені треба піти до Снаута.

Червона заграва палала в ілюмінаторі й поділяла кімнату на дві частини. Ми з Гері були в блакитній тіні. Здавалося, що все поза нею мідяне, навіть книжки, тож досить якійсь із них упасти з полиці, й вона забрязкотить.

— Ідеться про той експеримент. Тільки не знаю, як це краще зробити. Я волів би, розумієш...

— Не виправдовуйся, Крісе. Я б і сама хотіла... Якби тільки ненадовго...

— Ну, якийсь час доведеться згаяти, — відповів я. — Послухай, а може, ти підеш зі мною й почекаєш у коридорі?

— Гаразд. А якщо не витримаю?

— А як це, до речі, з тобою відбувається? — запитав я й квапливо додав: — Я питаю не з цікавості, розумієш, але, може, з'ясувавши це, ти могла б сама усе те перебороти.

— Я боюся, — відповіла Гері, й обличчя її вкрилося ледь помітною блідістю. — Я навіть не можу сказати, чого боюся, власне, не боюся, а тільки... наче кудись щезаю. До того ж, останньої миті відчуваю ще такий сором... Як тобі все це пояснити... А потім уже нічого нема. Через те я й думала, що це якась хвороба... — тихо закінчила вона й здригнулася.

— Певно, таке відбувається тільки тут, на цій клятій Станції, — припустив я. — Щодо мене, то постараюсь зробити все, щоб ми її якнайшвидше залишили.

— Ти думаєш, що це можливо? — Гері широко розплющила очі.

— А чому б ні? Кінець кінцем, я до неї не прикутий... А втім, це залежатиме також від того, що вирішимо ми зі Снаутом. Як гадаєш, скільки ти зможеш пробути сама?

— Це залежить... — неквапливо почала Гері й опустила голову. — Якщо чутиму твій голос, то, мабуть, дам собі раду.

— Тобі краще не слухати нашу розмову. Ні, в мене від тебе нема жодних таємниць, але не знаю, не можу знати, що скаже Снаут.

— Нічого більше не говори, Крісе. Я розумію. Гаразд. Стану так, щоб чути тільки звук твого голосу, — цього з мене цілком вистачить.

— Тоді я зараз зателефоную йому з лабораторії. Двері залишу відчиненими.

Гері мовчки кивнула головою. Я пройшов крізь стіну червоного сонячного проміння й опинився в коридорі — через контраст він видався мені майже чорним, хоча там горіли лампи. Двері до маленької лабораторії були відчинені. Блискучі скалки посудини Дьюара, що лежали на підлозі під величезними резервуарами з рідким киснем, ураз нагадали мені про нічну пригоду. Коли я зняв слухавку й набрав номер радіостанції, маленький екран заяснів. Синювата плівка світла, яка немовби вкривала зсередини матове скло, тріснула, і Снаут, перехилившись через підлокітник високого крісла, зазирнув мені просто в очі.

— Вітаю, — сказав він.

— Я прочитав записку й хочу поговорити з тобою. Можна прийти?

— Можна. Зараз?

— Так.

— Будь ласка. Ти прийдеш... не сам?

— Ні, сам.

Його бронзове від засмаги худе обличчя з глибокими поперечними зморшками на чолі, схилене набік у випуклому склі, що надавало йому схожості з якоюсь дивовижною рибиною в акваріумі, набрало багатозначного виразу.

— Ну, ну, — закивав він головою. — Чекаю.

— Ходімо, люба, — мовив я удавано бадьоро, заходячи до кімнати, перетканої червоними пасмами світла, за якими бачив тільки силует Гері, але голос у мене зірвався.

Гері сиділа, забившись у куток крісла й просунувши руки під підлокітники. Або вона надто пізно почула мою ходу, або не змогла враз прибрати нормальну позу — не знаю, тільки цієї миті мені було цілком досить, щоб побачити, як вона бореться з незбагненною, прихованою в ній силою, і серце моє захлюпнув сліпий, лютий гнів, змішаний із жалем.

Ми мовчки попростували довгим коридором, поминаючи його секції, вкриті різнобарвною емаллю, що, як задумали архітектори, мала скрашати перебування людей у цій броньованій шкаралупі. Ще здалеку я побачив прохилені двері радіостанції. З них у коридор падала довга червона смуга — сонце досягало й сюди. Я глянув на Гері — вона навіть не пробувала усміхнутись; я бачив, як вона всю дорогу зосереджено готувалася до боротьби зі собою. Напруження вже й зараз змінило її обличчя — воно блідло й аж наче здрібніло. За кілька кроків від дверей вона зупинилась; я обернувся до неї, вона легенько, самими лише кінчиками пальців підштовхнула мене, мовби кажучи: «Іди». І цієї миті усі мої плани, Снаут, експеримент, станція видалися мені такими нікчемними порівняно з тією мукою, яку вона прийшла сюди перебороти. Я відчув себе катом і хотів уже повернути назад, як раптом широку сонячну смугу, заломлену на стіні коридору, заслонила людська тінь. Наддавши ходи, я ввійшов до кабіни. Снаут стояв одразу ж за дверима, немовби чекав на мене. Червоне сонце палало прямо за ним, і здавалося, що Снаутове сиве волосся випромінює пурпурове сяйво. Ми якусь мить мовчки дивилися один на одного. Він мовби вивчав моє обличчя. Його лиця я не бачив, засліплений блиском ілюмінатора. Обійшовши Снаута, я зупинився біля високого пульта, з якого стирчали гнучкі стебла мікрофонів. Він поволі обернувся, незворушно стежачи за мною, і звично скривив рота у легкій гримасі, що здавалася то усміхом, то виразом утоми. Не спускаючи з мене очей, Снаут підійшов до металевої шафи, яка займала всю стіну і обабіч якої громадилися ніби поспіхом звалені в купи радіодеталі, термічні акумулятори та різні інструменти, підсунув туди табуретку й сів, опершись спиною на емальовані дверцята.

Наша мовчанка, яку ми й досі зберігали, ставала вже принаймні дивною. Я зосереджено вслухався в тишу, що панувала в коридорі, де залишилася Гері, але звідти не долинало ні найменшого шереху.

— Коли ви будете готові? — поцікавився я.

— Можна було б розпочати навіть сьогодні, однак запис займе ще трохи часу.

— Запис? Ти маєш на увазі енцефалограму?

— Ну звичайно, ти ж погодився. А що?

— Та нічого.

— Кажи, я слухаю, — озвався Снаут, коли мовчанка знову стала гнітючою.

— Вона вже знає... про себе, — я знизив голос майже до шепоту.

Снаутові брови стрельнули вгору.

— Та невже?

Мені здалося, ніби він тільки вдає, що здивувався. Чому ж Снаут прикидається? Мені відразу ж відхотілося говорити, але я все-таки переборов себе. «Треба бути хоча б лояльним, — подумав я, — якщо вже більше нічого не лишилося».

— Вона почала здогадуватися, мабуть, після нашої розмови в бібліотеці, спостерігала за мною, зіставляла факти, потім знайшла Ґібарянів магнітофон і прослухала стрічку...

Снаут не змінив пози, як і до цього, сидів, опершись на шафу, але в його очах спалахнули іскорки. Я стояв біля пульта навпроти дверей, прочинених у коридор, і ще більше стишив голос:

— Цієї ночі, коли я спав, вона пробувала покінчити із собою. Рідкий кисень...

Щось зашелестіло, наче папір на протязі. Я завмер, дослухаючись до того, що діялося в коридорі, адже джерело звуку було десь ближче. Щось зашкряботіло, наче миша... Миша? Дурниці! Звідки тут могли взятися миші? Я спідлоба стежив за Снаутом.

— Я тебе слухаю, — сказав він спокійним тоном.

— Їй, звичайно, це не вдалося... в усякому разі, вона знає, хто вона.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш? — несподівано запитав Снаут.

Я не відразу зметикував, що йому відповісти.

— Для того, щоб ти орієнтувався... щоб знав справжній стан речей, — урешті мовив.

— Я тебе застерігав.

— Хочеш сказати, що знав... — я мимохіть підвищив голос.

— Ні. Звичайно ж, ні. Але я вже пояснював тобі, як усе відбувається. Кожен «гість», який тут з'являється, — насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого... Адама... спогадів та образів, поза якими він просто... порожній. Чим довше він з тобою, тим більше олюднюється. І набуває самостійності, до певних меж, звичайно. І через те, чим довше це триває, тим важче...

Снаут не докінчив, глянув на мене спідлоба й недбало кинув:

— Вона вже все знає?

— Так, я ж тобі сказав.

— Геть усе? І те, що вона вже раз була тут, а ти...

— Ні!

Снаут усміхнувся.

— Кельвіне, послухай, якщо це настільки... Що ти, власне, збираєшся робити? Залишати Станцію?

— Так.

— З нею?

— Так.

Снаут мовчав, немовби розмірковуючи над моєю відповіддю, проте в його мовчанні було ще щось... Що? Знову цей ледве чутний шерех тут, одразу ж за тонкою перегородкою. Снаут засовався на стільці.

— Чудово, — мовив він. — Чому ти так на мене дивишся? Думаєш, я стану тобі на заваді? Роби, як хочеш, любий мій. Гарні були б ми з тобою, якби до всього ще й силували один одного? Не збираюся тебе переконувати, скажу лишень: ти намагаєшся в нелюдській ситуації залишатися людиною. Може, це й благородно, але марно. А втім, чи благородно, я теж не певен. Хіба глупота може бути благородною? Та справа не в цьому. Ти відмовляєшся від подальших експериментів, хочеш полетіти звідси геть і забрати її з собою. Так?

— Так.

— Але ж це також... експеримент. Ти подумав про це?

— Що маєш на увазі? Хіба вона... зможе?.. Якщо разом зі мною, то не бачу...

Я говорив дедалі повільніше й нарешті зовсім замовк. Снаут з полегкістю зітхнув.

— Ми всі тут дотримуємося страусової політики, Кельвіне, але принаймні знаємо про це й не демонструємо свого благородства.

— Я нічого не демонструю.

— Гаразд. Я не хотів тебе образити. Свої слова про благородство забираю назад, але страусова політика залишається в силі. Ти здійснюєш її в особливо небезпечній формі: обманюєш себе, і її, і знову себе. Ти знаєш умови стабілізації системи, збудованої з нейтринної матерії?

— Ні. І ти їх теж не знаєш. Цього не знає ніхто.

— Твоя правда. Зате нам відомо інше: така система нестійка й може існувати тільки завдяки безперервному припливові енергії. Мені все пояснив Сарторіус. Ця енергія створює вихрове поле стабілізації. Так от: чи є це поле зовнішнім щодо «гостя»? Чи, може, воно виникає в його організмі? Вловлюєш різницю?

— Так, — неквапно відповів я. — Якщо воно зовнішнє, тоді... вона... тоді... така...

— Тоді, віддалившись від Соляріс, така система розпадеться, — докінчив Снаут замість мене. — Ми не можемо цього з певністю стверджувати, але ти вже здійснив експеримент. Та ракета, яку ти запустив... і досі кружляє довкола планети. Вибравши час, я навіть обчислив параметри її руху. Можеш полетіти, вийти на орбіту, зблизитися, стикуватися з нею й перевірити, що сталося з... пасажиркою...

— Ти збожеволів! — вигукнув я.

— Ти так гадаєш? Ну... а якщо... повернути її сюди, ту твою ракету, га? Це можна зробити. У неї дистанційне керування. Ми знімемо її з орбіти і...

— Припини!

— І це теж тебе не влаштовує? Ну, тоді є ще один спосіб, дуже простий. Не треба навіть повертати її на станцію. Нехай там кружляє. Ми тільки зв'яжемося з нею по радіо; якщо вона жива, то озоветься і...

— Але ж... але ж там уже давно скінчився кисень! — насилу видушив я зі себе.

— А може, вона обходиться без кисню? Ну що, спробуємо?

— Снауте... Снауте...

— Кельвіне... Кельвіне... — сердито перекривив він мене. — Ну що ти за людина! Кого хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Яку з них? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.

Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почувався так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані у перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.

— Ну гаразд, — сказав я. — І що ж, по-твоєму, я маю зробити? Позбутися її? Але ж завтра з'явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?

— Ні, спершу дай мені відповідь. Ти полетиш разом з нею і, припустімо, сам будеш свідком, що з нею станеться. Через кілька хвилин побачиш перед собою...

— Що? Страховисько? — запитав я ущипливо. — Демона, га?

— Ні. Звичайну, найзвичайнісіньку агонію. Ти й справді повірив у її безсмертя? Запевняю тебе — вони всі вмирають... Що ти тоді зробиш? Повернешся за... наступною?

— Припини!!! — закричав я, стискаючи кулаки.

Снаут дивився на мене з поблажливою посмішкою в примружених очах.

— Ах, це я маю припинити? Знаєш, на твоєму місці я облишив би цю розмову. Краще вже зроби щось інше, наприклад, відшмагай різками Океан, помстися на ньому. Що тебе мучить? Отже, якщо... — він театрально помахав рукою і звів очі до стелі, немовби проводжаючи когось поглядом, — то будеш мерзотником? А так хіба ні? Якщо усміхаєшся, коли тобі хочеться вити, вдаєш веселого й спокійного, коли ладен рвати на собі волосся, — тоді, виходить, ти не мерзотник? А якщо тут не можна не бути мерзотником? Що тоді? Битися в істериці перед Снаутом, який у всьому винен, так? Ну, тоді ти, до всього, ще й дурень, любий мій...

— Може, це ти... — сказав я, похнюпившись. — Я... кохаю її.

— Кого? Свій спомин?

— Ні. Її. Я розповів тобі, що вона намагалася зробити. На таке спроможна далеко не кожна... жива людина.

— Отже, ти сам визнаєш, що...

— Не лови мене на слові.

— Ну гаразд. Хай так — вона кохає тебе. А ти хочеш кохати її. Це різні речі.

— Помиляєшся.

— Кельвіне, мені дуже прикро, але ти сам утаємничив мене в свої інтимні справи. Не кохаєш. Кохаєш. Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно — все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Ні до чого. Розумієш? Ні, ти не хочеш цього зрозуміти. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона — її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була... якби тебе переслідувало страховисько, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоби спекатися його. Правда ж?

— Правда.

— А може... може, саме тому в неї вигляд не страховиська? Це зв'язує тобі руки? Так про це ж і йдеться, щоб вони в тебе були зв'язані!

— Ще одна гіпотеза на додаток до мільйона тих, що в бібліотеці. Снауте, годі, вона... Ні. Я не хочу більше про це з тобою говорити.

— Гаразд. Ти ж сам почав. І все-таки подумай над тим, що вона, зрештою, тільки дзеркало, в якому відбивається частина твого мозку. Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт. Круговерть, не забувай!

— Ну й чого ти хочеш від мене? Щоб я... щоб я спекався її? Я вже питав тебе: навіщо це робити? Але ти не відповів.

— Зараз відповім. Я не запрошував тебе сюди на цю розмову. Не втручався у твої справи. Нічого тобі не наказував та не забороняв — і не зробив би цього, навіть якби й міг... Ти... ти сам прийшов сюди й виклав мені все... знаєш, навіщо? Ні? Щоби скинути зі себе весь цей тягар. Я знаю, який він важкий, любий мій! Так, так, знаю, і не перебивай мене! Я ні в чому тобі не перешкоджаю, але ти — ти сам хочеш, щоб я тобі перешкодив. Якби я став тобі на заваді, ти, може, розчерепив би мені голову, мені, зліпленому з такого самого тіста, що й ти, і сам відчув би себе людиною. А так... ти не можеш дати всьому цьому ради й через те сперечаєшся зі мною... а, по суті, зі самим собою! Скажи мені ще, що ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне... А втім, не кажи нічого.

— Ну знаєш! Я прийшов розповісти тобі просто з почуття лояльності, що збираюся залишити разом з нею Станцію, — спробував я відбиватися від нього, але мої слова прозвучали непереконливо навіть для мене самого.

Снаут знизав плечима.

— Цілком можливо, що ти зостанешся при своїй думці. Якщо я й заговорив з тобою про це, то тільки тому, що ти зайшов уже надто далеко, а вертатися назад, сам розумієш... Приходь завтра вранці годині о дев'ятій нагору, до Сарторіуса... Прийдеш?

— До Сарторіуса? — здивувавсь я. — Але ж він нікого не впускає до себе. Ти казав, що йому не можна навіть зателефонувати.

— Він уже все якось уладнав. Ми з ним про це не розмовляємо, розумієш... Ти — зовсім інша справа. Але зараз це не так важливо. Ну то як, прийдеш завтра вранці?

— Прийду, — буркнув я і пильно подивився на Снаута.

Його ліва рука ніби ненароком опинилася за дверцятами шафи. Коли вони прочинилися? Мабуть, уже давно, але, схвильований цією неприємною для мене розмовою, я не звернув уваги. Це було якось неприродно... Наче він там щось ховав. Або хтось тримав його за руку. Я облизав губи.

— Снауте, що з тобою?

— Вийди, — сказав він тихо й напрочуд спокійно. — Вийди.

Я вийшов і зачинив за собою двері, осяяні променями багряної заграви. Гері сиділа на підлозі, кроків за десять од дверей, під самісінькою стіною; помітивши мене, підхопилася.

— Бачиш? — запитала вона з якимсь гарячковим блиском у очах. — Удалося, Крісе... Я така рада. Може, може, відтепер усе буде краще й краще...

— О, звичайно, — неуважно відповів я.

Ми поверталися до своєї кімнати, а я все думав про ту ідіотську шафу... Невже, невже він ховав там?.. А вся наша розмова? У мене враз спаленіли щоки, і я мимохіть потер їх. Боже, яке навіженство! І до чого ж ми власне, домовилися? Ні до чого. Щоправда, завтра вранці...

І раптом мене пойняв страх, майже такий самий, як і минулої ночі. Моя енцефалограма! Повний запис усіх мозкових процесів, перекладений на коливання пучка променів, буде послано вниз. Углиб цього неосяжного, безмежного чудовиська. Як це сказав Снаут: «...Ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне...» Енцефалограма — то повний запис. І підсвідомих процесів теж. А якщо я хочу, щоби вона зникла, загинула? Бо інакше хіба я здивувався б так, коли вона залишилася жива після тієї жахливої спроби покінчити із собою? Чи можна відповідати за власну підсвідомість? Але якщо за неї не відповідаю я, то хто? Що за ідіотизм! Якого біса я погодився, щоб саме мій, мій... Звичайно, можу попередньо ознайомитися з цим записом, однак розшифрувати його не зумію. Та й ніхто цього не зуміє. Хіба що фахівці, але й вони тільки в загальних рисах зможуть визначити, про що думав піддослідний. Наприклад, що він розв'язував математичну задачу, проте з'ясувати, яку саме, вже не здатні. Вони твердять, що зробити це неможливо, бо енцефалограма — лише випадкова суміш безлічі процесів, котрі відбуваються одночасно, і тільки частина з них має психологічну «підкладку». А підсвідомі... про них ніхто навіть говорити не хоче, то де вже там розшифровувати чиїсь спомини — і ті, які ще жевріють у пам'яті, й ті, які вже зовсім забуто... Але чому я так боюся? Сам же казав уранці Гері, що цей експеримент нічого не дасть. Бо якщо вже наші нейрофізіологи неспроможні розшифрувати запис, то як це може зробити зовсім чужий, чорний, рідинний велетень...

Але ж він увійшов у мене невідомо як, щоб перевернути все в моїй пам'яті й відшукати у ній найболючіший атом! То хіба ж можу в цьому сумніватися? Без нічиєї допомоги, без будь-якої «променевої передачі» проліз він крізь подвійну герметичну обшивку, крізь товсту оболонку Станції, відшукав у ній моє тіло та забрався геть зі здобиччю...

— Крісе... — тихо покликала мене Гері.

Я стояв біля ілюмінатора, втупившись невидющими очима в густі сутінки. Легка, ніжна на цій географічній широті пелена повивала зорі. Суцільний, хоча й тонкий шар хмар висів так високо, що сонце з глибини, з-за обрію вибарвлювало його ледь помітним сріблясто-рожевим сяйвом.

Якщо вона потім щезне, то це означатиме, що я цього хотів. Що я її вбив. А що, як не піти туди? Вони не можуть мене присилувати. Але що я їм скажу? Про це — ні словечка. Не можу. Так, треба прикидатися, треба брехати, весь час та скрізь. І все це тому, що в мені, мабуть, криються думки, заміри, надії — жорстокі, злочинні, безжалісні, а я про них нічого не знаю. Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі. Видати їм Гері... зі сорому? Видати її тільки тому, що мені бракує відваги?

— Крісе... — ще тихіше прошепотіла Гері.

Я радше відчув, аніж почув, як вона безшелесно підійшла до мене, але вдав, що не помічаю її. Цієї хвилини мені хотілося побути на самоті. Просто конче треба було побути на самоті. Я ще ні на що не відважився, нічого не вирішив. Стояв непорушно, вдивляючись у потемніле небо, в зорі, котрі були тільки примарною тінню земних зірок, і в порожнечі, яка змінила шалений вихор думок, зростала мертвуща, байдужа впевненість, що десь там, у недосяжних для мене глибинах, я вже зробив вибір і тільки вдаю, мовби нічого не сталося. У мене не було сили навіть зневажати себе.